Особливості розвитку архітектури Європи в XI–XV ст.

Особливості розвитку архітектури Європи в XI–XV ст.

Курсова робота

Особливості розвитку архітектури Європи в XI-XV ст.

Вступ

романський архітектура конструктивний європейський

Метою дослідження даної теми є вивчення формування держав в Європі, їхніх традицій та національних особливостей через архітектуру. Розпад імперії Каролінгів, набіги угорців і норманів, завоювання Англії, виникнення і розвиток держав Східної Європи, хрестові походи, іспанська Реконкіста, селянські повстання і боротьба міських комун за свої вольності, чвари німецьких імператорів і римських пап, нескінченні феодальні війни, на протязі усього середньовіччя виснажували народи, і без того пригнічені гнітом панували земельних відносин, як і всі складні соціально-економічні процеси, викликані постійним зіткненням відцентрових і доцентрових сил і прагненням державності, що складалася, подолати хаос феодальної роздробленості, - все це відкладало свій відбиток на матеріальну і духовну культуру середньовічної Європи. Величезну роль у житті середньовічного суспільства відігравала церква, що служила найважливішою опорою феодалізму і, за визначенням Ф. Енгельса, яка виступала в якості найбільш загальної санкції існуючого феодального ладу. Підпорядкувавши собі філософію, науку, літературу і мистецтво, вона скувала всі сторони життя середньовічної людини, в масі неосвіченого і забобонного [5, с. 7].

Історію Середньовічної архітектури вивчали багато зарубіжних дослідників, таких як Банистер Флетчер, Ле Гофф, Огюст Шуази, Гельмут Кенигсбергер та вітчизняних науковців, зокрема, Нессельштраус Ц., Левчук Л., Конопльова О., Закович М., Брагина Л., Гуляницький Н., Кодін В. та багато інших. Однак осмислення особливостей історії архітектури Європи потребує детальнішого вивчення. Цим і зумовлена актуальність теми курсової роботи: «Особливості розвитку архітектури Європи в ХІ - ХV ст.»

Об'єкт дослідження - історія розвитку архітектури Європи в XІ - XV ст., що досить чітко ділиться на періоди за типологічними та стилістичними особливостями, які відрізняють зодчество в кожному з цих періодів, мали суворо історичну обумовленість, змінюючись залежно від етапів соціально-політичного та культурно-історичного розвитку Середньовічної Європи.

Предметом дослідження є особливості розвитку Середньовічної архітектури на прикладі романського та готичного періодів. Народна архітектура Середньовічної Європи, значною мірою емпірично, створювалася колективами майстрів, у відповідь на постійно просторові та архітектурно-художні завдання, які постійно ускладнювались, через забезпечення того матеріального середовища, в якому розвивалося життя феодальної Європи з усією сукупністю своїх історично необхідних особливостей. Будівельне мистецтво, вдосконалюючи систему склепінних перекриттів, шукали в той же час функціонально найбільш виправдані просторові побудови і найбільш виразні й урівноважені об'ємні композиції. У своїх пошуках вони зверталися не тільки до досвіду та спадщини римського інженерного мистецтва, але не меншою мірою і власним традиціям народного зодчества, особливо дерев'яного, композиційні побудови якого не раз у своєрідній інтерпретації застосовувалися і в кам'яній архітектурі. Окремі народи вносили до формоутворювального процесу корективи стосовно власного уявлення про монументальному в архітектурі. Наполегливо вторгалася народна творчість і в образний світ скульптурного декору.

Але при всіх місцевих особливостях архітектурних систем (романики і готики) архітектура на території найважливіших державних утворень середньовічної Європи була по суті єдиною, поки відносно єдиним залишалися панування в них феодалізму та його ідеологія. Як і багато інших явищ феодальної культури, архітектура середньовічної Європи у своїй первісній основі з'явилася, з усіма необхідними застереженнями, природним результатом поєднання традицій давньоримського будівельного мистецтва з власними тектонічними навичками та архітектурно-художніми принципами нових народів. Однак не всі країни середньовічної Європи входили свого часу до складу Римської імперії, далеко не всі європейські народи стикалися безпосередньо з римською цивілізацією, і чим далі знаходилися ті чи інші території від берегів Середземного моря, тим слабкіше відчувався вплив античної спадщини. Багато країн виявилися залученими в процес феодалізації порівняно пізно, коли типологічні й конструктивні основи романської архітектури вже визначилися за їх межами, там, де процес архітектурного розвитку йшов послідовно і не безперервно з часу падіння Римської імперії і виникнення «варварських» держав. Так в країни Північної і Східної Європи разом з феодалізмом і католицькою церквою проникала і ранньосередньовічна архітектура замків і церков, до початку другого тисячоліття нашої ери вже порівняно розвинена в Італії, Франції, Англії, Німеччини, Іспанії [5, с. 10].

1. Романський стиль та його зв'язок з соціально-економічним рівнем суспільства

.1 Природні та соціальні чинники формування романської архітектури

Вторгнення різних народів - готів, франків, бургунів, норманів на території західної частини римської імперії, яка розпалась; що нещодавно були кочовиками та язичниками почали приймати християнство, утворювати свої держави. Зародження культури Європи відбулося через зіткнення християнських ідей та язичницьких уявлень, високої, але вмираючої античної цивілізації та первісної варварської культури.

Недосконалість грішної людини стала в центрі уваги мистецтва та релігії, замість сформованого піднесеного і досконалого світу, духовно прекрасних образів, як це було в Античності та у Візантії. Людина поставала ареною боротьби добра і зла, душі і тіла, а шлях до досягнення ідеалу мислився як болісний і драматичний. Виняткове місце в європейській середньовічній культурі належало образотворчому мистецтву і архітектурі.

У суспільстві, де церква займала панівне становище, де освіта була її монополією, а грамотність - долею небагатьох, де мовою науки, вченості і богослужіння була латинь, малозрозуміла безграмотній більшості, мистецтво та архітектура виконували роль «проповіді в камені» і були найбільш дієвим засобом спілкування. Мистецтво Середніх віків було ансамблевим: воно існувало в нерозривній єдності архітектури, живопису, скульптури, але роль головного елемента належала архітектурі [1, с. 81].

Період феодальної роздробленості, епоха, яку прийнято називати романською. Х століття - Середньовічна Європа, тільки знаходить художню мову. Головний тип архітектури цього періоду - замки-фортеці, через постійні набіги і битви, які становили стихію життя. Вони найчастіше були розташовані на пагорбах, оточені ровами, наповненими водою, і потужними стінами з вежами; всередині знаходились житлові споруди разом з центральною вежею. Тяжкі часи для Європи; переселення норманів із Скандинавії у Західну Європу, угорці рушили зі сходу, від Середземномор'я - араби. Культурне життя завмерло. Архітектура романського стилю володіє досить істотними відмінностями, адже на території Західної Європи утворилося кілька держав, населених різними народами зі своїми традиціями і національними особливостями. Знаменно, що найпопулярнішою книгою стає Апокаліпсис - Одкровення євангеліста Іоанна, яке пророкує загибель людству за його гріхи.

Активне будівництво неприступних монастирів почалося з кінця X ст., після коронування Оттона І у Римі, що поклало початок «Священній Римській імперії германської нації». А монастирі в свою чергу почали посилено будувати мости, шляхи, готелі, госпіталі. У культовій романській архітектурі камінь витіснив дерево, замінив його в фортечних мурах, що оточували замок феодала. Тип такого замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.

Перші яскраві приклади романського стилю архітектури: склався з суворості, простоти гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) - в Оверні, надмір зовнішнього декору - в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до «святих місць», були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

Розквіт монументального мистецтва прийшов на XI-XIII ст. - це живопис та скульптури. Стіни та склепіння храмів вкривав розпис, в інтер'єрі та зовні були скульптури. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та інше - все це призвело до того, що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов'язковий «Страшний суд», апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Христа («Страсті Христові»), житія святих - страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва [3, c. 31].

Умови, що вплинули на утворення романського стилю:

. Географічні - виникнення стилю на руїнах західно-римської імперії, названий романським, в загальних рисах схожий на весь простір цієї імперії, всі країни, що колись перебували під безпосередньою владою Риму. На характері романського стилю позначилися особливості географічного положення кожної країни, як в північній Італії, так і в Європі взагалі; вплив візантійського мистецтва, занесеного через Равенну і Венецію.

2. Кліматичні - сприяли виникненню місцевих різновидів стилю, через різницю в кліматі країн, що лежить на північ і на південь від Альп.

3. Вибору матеріалів - стиль вирізняє кожну місцевість грубим застосуванням матеріалів наявних під руками на ранньому етапі цього періоду.

. Релігійні - головною культурною та просвітницькою силою того часу була церква, вона прагнула до розширення своїх меж в середній Європі, і споруда храму часто знаменувала собою закладку цілого міста. Виникнення чернечих громад, заохочувані Карлом Великим. Світська влада ще була слабкою, тому велике значення здобула, майстерно керована, папська влада. З VI століття від церкви стало залежати призначення цивільних посадових осіб і суддів; міське і провінційне управління були підпорядковані єпископам. Всезростаючий розрив між Заходом і Сходом відбився і на їх архітектурі, розвиток якої відбувався на різних підставах, при цьому споруди, виконані в західній Європі під впливом Сходу, прийнято відносити до візантійського мистецтва. Зразком для всіх служили споруди Риму, до поки кожна країна не виробила свого власного стилю. Даний період відрізняється сильним підйомом релігійного чуття, яке знаходить самовираження не тільки в чудових церковних спорудах, а й у кривавих релігійних воїнах. Єпископи і абати, як феодальні володарі, були в деякому розумінні і воєначальниками, і іноді особисто виходили в походи. До половини XII століття єдиними осередками і хранителями наук, мистецтв, літератури й освіти взагалі були релігійні корпорації. Училища при великих монастирях, наприклад у Санкт-Галлені, в Туре і Реймсі, до деякої міри виконували роль університетів. Духовенство, аж до XIII століття, усередині займалося будівельною діяльністю і, як вказує Альберт Леноір у своєму творі про монастирську архітектуру (LArchitecture monastique), на зодчество стали дивитися, як на священну науку. Таким чином, архітектура багатьом зобов'язана чернечим установам: зодчі, що зводили в наслідок чудові готичні собори, були нерідко учнями ченців-будівельників.

. Соціально-політичні умови, що виникли в феодальній системі, в силу якої володіння землею зобов'язувало васала з'являтися на військову службу за призовом сеньйора, справила значні зміни в соціальному і політичному ладі держав. Хоча завдяки дії цієї системи справжнє рабство припинилося, воно проте поступово призвело до того, що найбідніші селяни виявилися прикріпленими до землі і, разом з останньою, переходили від одного власника до іншого. Слід зазначити, що піднесення міст в міру розвитку культури: придбання ними прав та привілеїв, які доходили іноді майже до повної незалежності, швидко підняли їх значення.

Народ сильно страждав від постійних воїн, і на початку розглянутого періоду техніка і ремесло знаходилися на досить низькому рівні. Християнство і просвітництво поступово поширилися з південної на західну Європу. Духовенство, єдине утворений стан того часу, керувало будівництвом церков, а виникнення союзу «вільних мулярів» (франкмасонів) сильно двинуло вперед архітектуру.

. Історичні - тимчасове відновлення західно-римської імперії у 800 році, коли Карл Великий, король франків, був проголошений в Римі «західним імператором». До Карла будівельна діяльність була вельми слабка, але йому вдалося значно підняти в західній Європі мистецтво і культуру. Однак, в силу поширення в той час переконання, що в 1000 році настане кінець світу, до цього року було побудовано замало, і лише за мінуванням «міленіуму» всюди настало пожвавлення будівельної діяльності. Нові, що виникли в цей час будівлі являють багато місцевих особливостей, які будуть відзначені при розгляду стилю кожної країни окремо. Переворот відбувався, однак, повільно: спочатку перетворювалися традиційні форми - як загалом, так і в деталях, - а потім вже створювалися нові.

До цього часу утворилися майже всі європейські держави. Франція, Німеччина та Іспанія, посилюючись, поступово скинули з себе залежність від «священної римської імперії», що продовжувала існувати лише за імям. У північній Європі Данія, Швеція і Норвегія складали окремі королівства, а Англія була об'єднана, в кінці XI століття, королями нормандської династії.

Термін «романський» обіймає собою всі різновиди західноєвропейської архітектури, більш-менш засновані на римському мистецтві і практикувалися в різних країнах Європи в період часу від розпаду імперії до введення у вживання стрілчастої арки в XІІІ столітті. Загальний характер архітектури - спокійний і величний. Церковним будівлям надавався мальовничий вид ефектно згрупованих веж і пристроєм сильно видатних трансептів і хору.

Для з'ясування характеру романської архітектури, уявімо собі, з одного боку, давню, широко розкинуту, але вже безсильну цивілізацію, від якої залишилося безліч пам'яток, що вціліли одні цілком, інші лише частиною, але знаходилися всі в образі пробуджуючого від сну людини, який повільно, позіхаючи і підтягуючись, скидає з себе вікову сплячку. Мало по малу, вона починає розуміти ціну належних йому скарбів, відчувати нові потреби, усвідомлювати, що в його руках знаходяться засоби для досягнення цілей, до яких він смутно відчуває потяг. Навколо себе він бачить руїни великих будівель, все ще гордо височіють серед куп тесаних і різьблених каменів, чудові скульптурні капітелі і фризи, монолітні колони з мармуру і порфіру, і інші залишки розкішних будівель старовини, тоді як власне його житло ледве в змозі захистити його від холоду і спеки. І ось через деякий час він починає збирати більш дрібні частини і складати їх знову, можливо на збережених фундаментах якої-небудь стародавньої будівлі, а в міру того, як він набуває навиків і вміння в застосуванні до справи того чи іншого уламку, він несвідомо створює нове мистецтво, засноване на старому. Такий був процес виникнення романського стилю.

Дійсно, в перші століття після розпаду західно-римської імперії матеріалом для нових будівель нерідко служили залишки, що збереглися по близькості давньоримських споруд, що сильно відбилося на архітектурі цього періоду у відношенні як конструкцій, так і оздоблення. З плином часу виробився, однак, новий, самостійний стиль; особливо чудовий, з цієї точки зору, період часу від X до XІІ століття, що ознаменувався введенням нового будівельного початку і нового способу вживання матеріалів. Перше нововведення полягало в заміні давньо-римського принципу інертної стійкості принципом рівноваги; друге - в застосуванні кладки з невеликих тесаних каменів, покладених на досить товстих шарах розчину. Такий прийом раніше не практикувався, так як матеріали, що застосовувалися цього не вимагали; але як тільки він був прийнятий, весь подальший розвиток архітектури було направлено до вироблення будівельної системи, яка перебувала б у повній з ним відповідності. Система ця після багатьох пробних дослідів, досягла, нарешті, свого апогею в наступний період історії архітектури, що співпадає з XІІІ століттям, коли до принципу рівноваги приєдналася еластичність конструкцій [2, с. 272].

Романський період - це доба становлення і розвитку, так званого «романського» стилю, в архітектурі Західної Європи, як і більшість назв вона теж є умовною. У ХVІІІ ст. почали вивчати риси стильових епох, було треба надавати їм назви, але часто вони виявлялися невдалими, їх замінювали іншими або залишали, усвідомлюючи про їх недосконалість. Романський стиль спочатку називали візантійським, навіть «новгородським», деякі вчені виводять назву стилю від романської раси, інші - з терену стародавності Римської імперії. Обидва тлумачення є недостатньо точними. Творцями стилю є також лангобарди, франки, нормани, англосакси, а також народи германської раси і слов'яни.

Не менш важко назвати дату появи романського стилю, подібно до того, як не можна встановити дату його згасання. Перехід, наприклад, в Італії від традиційного давньохристиянського будівництва до романського стилю дуже важко замітити, а сам стиль визріває в цілому пізніше, ніж у Франції та Німеччині. Приблизно за початок романської епохи можна прийняти ХІ ст. Кінець її у Франції припадає на середину ХІІ ст., тоді як в інших країнах цей стиль продовжує розвиватися ще майже ціле століття. ХІ - ХІІ ст. відзначені у більший частині Західної Європи процесом зростання зрілих феодальних відносин.

Феодальна роздробленість, постійні набіги норманів, арабів, угрів затримували розвиток продуктивних сил, паралізували торгівлю. А ще більше на заваді розвитку ставали постійні чвари між володарями чисельних графств, герцогств, єпископств, баронств тощо, з яких складалися тогочасні європейські країни. Занепад торкнувся й архітектури. Будувати старанно немає ніякого сенсу, все одно прийдуть завойовники та все зруйнують, і добре, коли після цього у місті або селищі залишиться хоч хтось живий. Тому маленькі володіння все ж таки почали об'єднуватися у державні утворювання на чолі з найбільш могутніми можновладцями. За їх наказом на рубежах держав почали будувати численні, хоча і невеликі фортеці - замки. Свої замки - бурги в Німеччині, шато - у Франції, костьоли - в Італії, фортреси - в Англії тощо зводили і місцеві володарі, котрі залишалися досить самостійними й опиралися будь-яким спробам центральної влади обмежити їхні права. Часто фортецями були і чисельні розкидані по усій Західній Європі монастирі. В замках постійно перебували сторожові загони, а місцеве населення ховалося там від нападників. Міста здебільшого були залежними від місцевих феодалів, чиї замки височіли поблизу на пагорбах. Політично і економічно вони були слабкими, у них не вистачало ані працівників, ані коштів на зведення власних укріплень. Єдиними притулками у випадку небезпеки були у містах і селищах церкви, вони ж були на початку періоду і єдиними в них громадськими будівлями, якщо відкинути поодинокі житла найзаможніших громадян [17, с. 49].

Деревина та глина - основний будівельний матеріал, тому оселі простолюду не збереглися. Отже, монументальні архітектурні пам'ятники романського стилю представлені лише церквами, будівлями і спорудами в замках і монастирях. Зі зміцненням державного обєднання, політичної стабілізації розвивається ремесло, народжуються нові міста, оживають старі архітектура приймає стійку художньо-тектонічну форму, котра і отримала назву романська. Камінь, у вигляді добре оброблених блоків, у романській архітектурі найчастіше був основним будівельним матеріалом. Ці блоки не завжди заповнюють усю товщину муру. Зокрема, товсті мури лише зовні облицьовують тесаним або обрубаним каменем, а в середину заливають багато вапнякового розчину. З більш старанно обробленого каменю виконують кути мурів, цоколі, обрамлення прорізів і карнизи. Використання цегли було дуже обмеженим, часто її використовували у сполученні з каменем. Цегла як основний будівельний матеріал розповсюджується з кінця ХІІ ст. у тих районах Європи, де з придатним каменем було важко (наприклад, у північній Німеччині і в північній Польщі, в Данії, а також у Нідерландах).

Романська епоха започаткувала відновлення розвитку інженерної думки. Архітектурні форми цього періоду в цілому дуже скромні, а в його первісній фазі примітивні. Стіни з тесаного каменю у романську добу мають у середньому товщину близько одного метра і більше. Вікна і двері, навпаки, не пропорційні товщині мурів - маленькі. Їх перекриття зверху вимагало знання техніки кладки набагато складнішої, ніж уміння укладати горизонтальні ряди каміння. Крім того, широкі двері полегшували б одночасне вторгнення кількох нападників, а крупні вікна робили б можливим попадання всередину снарядів. Окрім цього, крупні вікна важко було захистити від примх погоди. Скло у ті часи було рідкістю. В багатьох випадках обмежувалися змащеним олією полотном або бичачим міхуром.

Найвизначніші архітектурні твори раннього Середньовіччя створювали добре навчені будівельні ремісники. Їх готували головним чином в монастирських майстернях. В ХІ ст. посилився вплив і могутність католицької церкви. Вона почала претендувати на верховну владу в Західній Європі, вимагати від монархів підкорення папському престолу. А церковні будівлі, особливо нові величні собори, мали засвідчити могутність християнського вчення, підкреслити його вселенський характер. Тому церква і дбала про гарну підготовку майстрів. В середні віки деякі монастирі, як відомо, розвивалися як осередки культури, і були такі, що готували відповідні кадри працівників.

Архітектори романики, майже без винятку, були вищими духовними особами; подорожуючи до Італії й Візантії, вони набували досвіду в будівельному мистецтві. Каменярі і каменотеси врешті решт теж виходили з монастирських майстерень. Часто на будівництві були зайняті наймані східні і візантійські майстри. Грубі земляні та транспорті роботи виконували непричетні до монастирів допоміжні сили під керівництвом монахів. Зростаюча з середини ХІ ст. будівельна діяльність призвела до виникнення будівельних цехів. Це були товариства вільних ремісничих будівельників, які наймалися за гроші. Цехові майстри і ремісники, не пов'язані більше з якимось з монастирів, могли вільно обирати місце своєї роботи. Конкуренція з монастирськими майстернями в середині ХІІ ст. пішла на користь будівельним цехам. Будівельно-технічний і художній досвід окремих будівельних цехів ретельно зберігався як фахова таємниця і передавався з покоління в покоління [17 с. 53].

«Романський» стиль є не дуже вдалою назвою, яке створює враження, що мистецтво Середньовіччя являє собою простим відгалуженням середземноморської пізньої античності. На справді ж це вірно, тільки по відношенню каролінгського та оттонського періодів. Цілком чітко проглядаються паралелі з Римом, Візантією, Малою Азією, Вірменією та Сирією. Виразні риси всього європейського будівельного мистецтва, виникають саме в цю епоху, завдяки новим, раніше не баченим північно-західноєвропейським архітектурним формам [19, с. 90].

1.2 Особливості розвитку конструкцій, архітектурних форм та національних відмінностей культових Європейських держав

З точки зору якості будівель світське будівництво не спроможне було конкурувати з культовою архітектурою, якщо воно і займало певне становище в романську епоху. Окрім того, від світських будівель дотепер дійшли незначні і переважно сильно перебудовані рештки, тоді як церков романської епохи, що добре збереглися, в Європі ще доволі багато. Тому в першу чергу слід розглянути культове будівництво. Вражає розмаїття церков. Двох однакових не знайдемо будь де в Європі. І майже всі храми, що збереглися, внаслідок численних перебудов не дійшли до нас у первісному вигляді. Але незважаючи на це, можна виявити спільні риси, закономірності у розвитку конструкцій та архітектурних форм з плином часу, а також національні відмінності і навіть різницю між архітектурними школами однієї країни. Почнемо з такої, де зберіглося найбільше пам'яток.

Це - Німеччина. Однією з найбільш ранніх романських церков Німеччини є церква Св. Киріяка в Гернроді (додаток А). Вона дає яскраву уяву щодо німецької архітектури ранньороманського періоду. Тут особливо ясно виражена статичність простих, геометрично чітких форм окремих архітектурних об'ємів. Надзвичайно скупий архітектурний декор, рідко і високо розташовані невеликі вікна підкреслюють глуху площину стін і надають усій споруді дещо похмурого, фортечного характеру. Перебудова ХІІ ст. позначилася підвищенням башт і влаштуванням між ними дзвіниці, а також прикрашанням верху західної апсиди і башт дуже мало виступаючими плоскими вертикальними кам'яними стрічками. В Гернроді під обома хорам розмістилися крипти - підвальні приміщення, які слугували для вшанування реліквій, поховання священнослужителів цього храму і місцем поховання феодальних можновладців.

Масивність романської архітектури добре ілюструє церква Св. Михаїла в Гільдесгеймі (додаток Б). Зведена поза містом, хоч і поблизу від нього, вона не була захищена міськими мурами, чим пояснюються порівняно невеликі і високо піднесені вікна першого поверху, прорізані в стінах товщиною біля 1,5 м. Споруда дійсно була могутньою твердинею, оскільки опиралася нападам угорців і вікінгів. Її і закладали як символ-пересторогу проти наскоків язичників. Великі пізньоготичні вікна прорізали у бокових навах уже в XV ст. Живопис теж став «служницею церкви». Головним його завданням було наочно розтлумачити неписьменному народові зміст Біблії. Стіни церков розмальовувалися фресками, які зображували життя і страждання Христа. На жаль, збереглися лише жалюгідні рештки тих фресок. Прикладом пізньороманського монументального живопису є розпис деревяної стелі головної нави церкви Св. Михаїла (біля 1200 року). На ній зображено родовід Христа, тобто його предки. У німецьких областях, прилягаючих до Рейну, рано розвинулося міське життя. Деякі найбільш багаті міста були незалежними від місцевих крупних феодалів і безпосередньо підпорядковувалися імператорській владі. В могутніх імперських містах Шпейері, Ворсмі і Майнці були створені чудові памятники, започатковані в ХІ ст. і тільки в ХІІ ст. або навіть в ХІІІ ст. перекриті склепіннями.

Собор у Шпейері став першою німецькою базилікою, що її було перекрито склепіннями. В побудові плану рейнських церков впадає в очі слабке вирізнення трансепту: в Шпейерському соборі східний трансепт розташований майже перед самою апсидою і лише незначно виступає за контури повздовжнього приміщення. Собор у Майнці теж прикрашено декоративними арочними галереями, сліпими аркадами і аркатурними фризами. Він також сильно видовжений. Готичні верхи східних башт - перебудова після пожежі XVIII ст. Собор у Вормсі також належав до рейнських храмів. Насамперед він, як і інші, видовжений. Ця видовженість - одна з ознак так званої рейнської архітектурної школи на відміну від, скажімо, саксонської, до котрої належать церкви в Гернроде і Гільдесгеймі.

Церква абатства в Марія Лаах (додаток В) зводилася з 1093 р., невдовзі потому, як на березі мальовничого озера Лаах, неподалік від Рейну, було засноване абатство, і до 1230 року. Незважаючи на тривалість будівництва, вона є одним з найчистіших творів німецької романики. Все архітектурне багатство зосереджено тут у зовнішніх формах споруди. Обидві групи башт врівноважують одна одну і підкреслюють обидва хори.

На північ від Майнца, Вормса, Шпейера та інших франконських міст, нижче по Рейну, були створені в романському стилі не зовсім звичні будівлі. Одна з них - церква Св. Апостолів у Кельні (додаток Г). Тут сказався вплив римських круглих центричних будівель, залишки котрих були і в самому Кельні (римський преторіум), і в інших німецьких містах (імператорські терми в Трірі) - величезний прямокутник, до якого з трьох боків прилягають півкруглі великі апсиди. Взірцем могли бути і візантійські купольні церкви.

Собор у Бамбергу (додаток Д). Він романський за планом, за композицією загального об'єму, складеного з простих правильних геометричних форм. Більш суттєвою німецькою рисою є наявність двох хорів - західного і східного - у зовнішньому вигляді обидва підкреслені парою високих, струнких башт. А ще в XI ст. відбулася перемога папства над імператорами, визволення церкви від світської влади. Проте в Німеччині влаштування в церквах двох хорів продовжувалася.

В Німеччині сільські церкви романської епохи збереглися у великій кількості, хоча частково і змінилася внаслідок пізніших прибудов і перебудов. У більшості випадків задовольнялися залоподібною навою для парафіян, нижчим від неї прямокутним хором для духовенства і ще більш низькою апсидою з півкруглим або прямокутним завершенням. Церкви мали обороноздатну башту - дзвіницю, бо вона одночасно слугувала і для захисту. В такій церкві всередині перекриття були площинними.

Кульмінацією романського стилю в Німеччині були імператорські собори в Майнці, Шпейері та Вормсі. Саме в них було досягнуто найвищого ступеня розвитку рейнської архітектурної школи. В їх плануванні вперше застосовано так звану «звязану» планувальну систему. Замість плаского перекриття вперше були зведені хрещаті та хрещато-ребристі склепіння. В зовнішньому вирішенні храмів набули поширення карликові галереї-опасання, групи башт у східній та західній частинах храму. Народжені в німецькій архітектурі методи та прийоми романської архітектури були розповсюджені по всій Західній Європі. Всупереч частковим змінам, повязаним з місцевими традиціями, в плануванні та архітектурі сакральних споруд зберігалися загальні риси. Німеччина за великою кількістю пам'яток, що збереглися, і за тривалістю періоду, коли їх зводили, безумовно є країною романики. Але романика була першим всеохоплюючим західноєвропейським архітектурним стилем. Спільні риси переважали, та романська архітектура в окремих країнах мала свої особливості. То ж, розглянемо романські будівлі в деяких інших країнах.

Франція. В той час, як німецька виборча імперія нагадувала гру в м'яч феодальних територіальних панів, у Франції ще в X ст. здобула визнання спадкоємність королів, котрим удалося обмежити владу феодальних сил і уникнути феодальної роздрібненості. Королівський двір, спираючись на буржуазію міст і тісно взаємодіючі з церквою, створив централізовану державу. Щоправда, спочатку вона охоплювала лише центр сучасної Франції - між Луарою та Сеною. На північ від Луари спадкоємців короля хоча б на словах визнавали як таких, а в Південній Франції про них не хотіли й чути. Проте королівська влада поступово продовжувала зміцнюватися. Це створювало передумови для пожвавлення торгівлі, розвитку міст, пересування країною, збільшення кількості будівельних замовлень.

У Франції, особливо в західних і північних провінціях, в XІ і XІІ століттях віддавалася перевагу традиційному базилічному плану. Виняток становить південь, де переважає однонефні храми з купольними перекриттями. З церков, перекритих куполами на вітрилах, особливо чудова згадана церква Св. Фронту (додаток Е). Варте уваги, що на півдні Франції стрільчата арка зустрічається раніше, ніж на півночі, чому деякі вважають - хоча, здається, без достатньої підстави, що вона запозичена у сарацинів, що вторглися в цю частину країни в 719-732 рр.

Далі, розвиток в XІ столітті монастирів повідомило сильний імпульс цивілізації і землеробства, і справила значний вплив на архітектуру. До того ж, Прованс в XІІ і XІІІ століттях був головним центром зростаючої торгівлі з Сходом і шляхом, по якому художніми чи іншими творами Сходу проникали в решту Францію і в північну Європу. До кінця XІІ століття провансальські зодчі йшли попереду інших, але в цей час північні зодчі з мирян, засвоївши провансальський принцип стрілчастої арки, швидко його вдосконалили і виробили чудову систему так званої готичної архітектури XIІІ ст. [2, с. 274].

Монастир став центром сильного реформаторського руху і з часом по всій Європі було засновано більше 1500 дочірніх монастирів. Протягом століття заходи клюнійців щодо реформування церкви були ухвалені і розповсюджені папством. Абатство в Клюні стало розглядатися як найважливіше на Заході і його вплив був міжнародним. Широкого розповсюдження набули й архітектурні прийоми, обумовлені потребами ордену. Клюнійці розвинули і вдосконалили планування монастирських комплексів, виходячи з ідеального плану монастиря в Сент-Галлені (додаток Ж). А найпоширенішим типом французької церкви став, як і в Клюнійському соборі, базилікальний з піднятою над боковими високою середньою навою. Саме такий храм в Отені. Невід'ємною частиною французьких романських церков були скульптури і рельєфи на їх фасадах. Люди Середньовіччя великою мірою жили в передчутті життя грядущого. Вічне прокляття або райське небесне благословення були для них вельми реальні і скульптурні композиції служили виразом і уособленням їх надій і сподівань. Для населення, більшою частиною неписьменного, скульптури виконували практичну - повчальну функцію. Рельєф на тимпані порталу церкви в Отені - видатний твір романської французької пластики. Там зображено «Страшний суд» (додаток З). Майстер рішуче відмовився від об'ємної передачі форми. Вся композиція більше схожа на різьблення, аніж на скульптуру.

Церква Трійці в Кані є твором норманської школи - це також видовжена тринавова базиліка з піднятою середньою навою. Загальний її об'єм складений із простих правильних геометричних форм - це типова риса усіх європейських романських церков. А саме для Франції типовим є застосування, окрім пластичних деталей і тематичної скульптури, сильно розвинених перспективних порталів із врізаними в товщу стіни арками.

В південній і південно-західній Франції, де збереглося багато залишків давньоримської архітектури, вочевидь, не вмирало вміння зводити склепіння і купола. А до цього завдяки Хрестовим походам додалися ще й візантійські впливи. Тут розквітнула аквітанська школа. Однонавові приміщення її церков перекриті куполами. Характерний приклад - церква Сен Фрон в Періге. Особливий інтерес викликають планування собору та інтер'єр. На відміну від прикрашених мозаїками і колонами з кольорового мармуру розкішних візантійських інтер'єрів того ж часу з їх мальовничо-казковою чарівністю й урочистою святковістю, внутрішній простір церкви Сен Фрон пройнятий суворою величчю, основаною на виявленні чіткої логіки самої конструкції. Двір при церкві Сен Фрон може служити типовим прикладом середньовічного монастирського двору (клуатра). Ще одним пам'ятником аквітанської школи є собор в Ангулемі. Це своєрідний варіант однонавової будівлі з купольними перекриттями. Її храм має вигляд латинського хреста.

В південно-західній і західній Франції споруджували тринавові зальні церкви, тобто такі, в котрих усі нави мали однакову, або майже однакову висоту. Склепіння бокових нав, піднесені до рівня головної, добре сприяли зменшенню розпору її важкого склепіння. Але освітлення головної нави, яка не мала власних вікон, було не дуже гарним. Головним твором цієї школи - школи Пуату - була церква Нотр Дам ле Гранд в Пуатьє (додаток К).

Навіть такий побіжний розгляд французької романської архітектури дає можливість виявити таку важливу тенденцію: Франція раніше, ніж Німеччина попрямувала до готики (раннє використання стрілчастих склепінь, обходи хору, вінці капел). У Франції від XI ст. швидше йшов суспільний розвиток, а зодчество також накопичило різноманітні рішення, котрі вже гальмували подальший розвиток романського стилю. Готика стала дитиною Франції і вже звідти готика поширилася на Німеччину [17, с. 63].

Англія. Характеристика романської культової архітектури Англії представляє певні труднощі в зв'язку з тим, що переважна більшість соборів добудовувалася або перебудовувалася вже у формах готики і від романського часу інколи в них збереглися лише окремі фрагменти. Політична єдність Англії з Нормандією пояснює спорідненість між французькою нормандською школою і романською архітектурою Англії, що перш за все найвиразніше видно в соборі в Дурхемі. Зведений за зразком французької церкви Трійці в Кані, він у відповідності до місцевих вимог змінив свій вигляд.

На плані собору в Дурхемі (додаток Л) сказалося і те, що він належав цистеріанському монашеському ордену, а в Англії це найбільш чисельний і найвпливовіший орден. Його статут був незрівнянно суворіший від бенедиктинського і містив цілий ряд заборон, зокрема на будівництво круглих башт, на надмірну висоту храмів (це асоціювалося з гординею - одним із смертних гріхів), на використання декору всередині тощо. Слід відмітити, що в період контрреформації (в основному починаючи з середини XVII ст.) цистеріанці перебудовують свої храми в стилі бароко і перестають дотримуватися давніх статутів.

Розглянемо ще собор в Ілі (додаток М). I хоча він теж зазнав змін в готичну епоху, але все ж і тут можна відмітити деякі характерні для англійського зодчества риси. Уяву щодо його витягнутості в довжину можна скласти, порівнявши його, скажімо, з німецьким собором у Вормсі. Собор в Ілі нараховує по довжині, включно з хором, 24 травеї, а монументальний собор у Ворсі - тільки десять. Хор тут не має (як і в Дурхемі) на сході завершення у вигляді круглої апсиди, як це було в інших країнах, його закінчення - прямокутне. «Багатоскладність» загального об'єму, взагалі притаманна романській храмовій архітектурі, в Англії набуває характеру своєрідного надлишку форм, котрий межує з роздрібненістю. Англійські романські собори вирізняються мальовничістю свого силуету, ряснотою дрібних членувань і форм. Так, у соборі в Ілі ефектну композицію складає група башт західного фасаду.

Італія. Романський стиль використовувався і в Італії, але набув тут самостійного карбування, котре в цій країні пояснюється ніколи не згасаючою пам'яттю про велике, блискуче минуле в античності. Одначе тут не завжди застосовувалися кам'яні склепіння в навах, навіть у таких крупних будівлях, як кафедральний собор у Пізі (додаток Н). Західний фасад представляє собою головний акцент у зовнішньому вигляді собору. Стіни собору, завдяки кладці у вигляді горизонтальних стрічок, значною мірою здаються позбавленими важкості - це одна з головних рис романської італійської архітектури. Західний фасад не фланковано вежами, як то було в інших країнах Західної Європи - це ще одна відмінність романських храмів Італії. А на додаток і те, що дзвіниця не входить у склад брили храму, а стоїть окремо. I це теж типово для Італії. Дзвіниця Пізанського собору через свою конструктивну ваду ще під час зведення почала хилитися і просідати у м'якому ґрунті.

В Італії був цілий ряд цікавих будівель, побудованих в давньо-християнський період. Особливо багата ними Равенна, яка в VІ столітті стала головним містом Італії, як столиця екзарха, або намісника візантійського імператора в західній частині його володінь. Будівлі ці, природно, містити в собі візантійські елементи. Рівним чином, собор Св. Марка у Венеції і церква Св. Фронту в Перігу (у Франції) з'явилися в результаті тісного зв'язку цих міст з торговими центрами Сходу.

Прихильність до класичної традиції стародавності гарно показала також невелика церква Сан Мініато аль Монте у Флоренції (додаток О). Це базиліка з двома боковими навами, без трансепту і будь-яких башт. В XI-XII ст. у зв'язку з раннім визволенням італійських міст від феодальної залежності і розвитком міжнародної торгівлі почалося вельми широке будівництво міських соборів та церков і на півночі Італії, в Ломбардії. Тут церкви теж базилікальні, невеликі, не мають башт. Вони відзначаються від тосканських хіба що в деталях, притаманних ломбардській школі. Церква Сан Дзено у Вероні, як і багато інших у Ломбардії, має під фронтоном велике кругле вікно-розу, її фасад прикрашений горизонтальними і похилими (під карнизами) рядами арочок - цей мотив виявився виключно стійким. Висока і струнка дзвіниця церкви стоїть окремо від неї - це майже загально-італійська риса. Деякі вчені вважають, що таке відокремлення викликано впливом мусульманських мінаретів, а інші - навпаки, що самі ці мінарети, з висоти котрих муедзини закликають правовірних до молитви, ведуть свій родовід від християнських дзвіниць.

Польща. Тут зберіглося багато пам'яток романського періоду. Риси національної школи зодчества в Польщі визначилися достатньо рано. Вони проявилися в характері рішення просторових форм, співвідношенні конструктивних і декоративних елементів будівлі, у використанні будівельних матеріалів. Колегіальний костьол Діви Марії в Тумі біля Ленчиці (додаток П), споруджений з граніту і пісковику, представляє собою тип розвиненої романської будівлі. Він і дійсно був твердинею: в 1241 році татарський наїзд не спромігся його здобути, в XIII ст. хроніки нотують кілька нападів литовців, котрі врешті-решт у 1294 році спалили костьол разом із його оборонцями, в 1331 році відновлений костьол відбив наїзд хрестоносців. Бо оборонність - риса романської архітектури, вона і відбилася у вигляді брили. У розвитку романської архітектури в Польщі помітну роль, навіть значнішу, ніж в Англії, зіграли ченці цистеріанського ордену, заснованого у Франції наприкінці XI ст. Вони прибули в Польщу в середині XII ст. і впродовж кількох десятиліть заклали тут біля 30 монастирів, отже, мусили опікуватися і мистецтвом архітектури, яке підпорядкували своєму суворому статуту. Вони чітко визначили, що красиво, а що ні, яким нормам повинна відповідати церковна будівля, що в ній є необхідним, а що зайвим. Використовуючи сучасну термінологію, їх можна назвати першими функціоналістами.

Вони стверджували, що тільки те є красивим, що корисне і необхідне. Перш за все, будівля повинна бути міцною, порядно зведеною і корисною. Вони мали застереження до сучасного їм романського, а згодом готичного мистецтва. Критикували церкви за їх надмірну висоту, довжину і ширину, за рясноту скульптурних і живописних оздоб, вітражі. Вони створили, як пізніше єзуїти, особливий тип церкви і побудували їх по всій Європі.

Цистеріанський храм завжди був тринавовою базилікою, з хором, замкненим прямими стінами, з трансептом, з котрого можна було перейти у просторий зал зібрань капітулу - членів чернецького керівного органу. Суворі приписи обмежували творчу свободу і фантазію цистеріанських архітекторів. Але, як кажуть, нема лиха без добра. Мабуть, саме тому, що не треба було ламати голову над красою та оздобленням, вони всі свої зусилля спрямували на техніку будівництва і конструкції.

На початку XIII ст. архітектори ордену в Польщі стали піонерами в нових методах будування. Їх твори відзначає надзвичайна старанність виконання. А головне - це вони принесли у Польщу конструктивну систему склепінь, яка дозволила перекривати просторі приміщення. Вони ще більше вдосконалили ребристі склепіння, розробили методи скеровування ребер у довільні, визначені архітектором точки - на стовпи. Прикладів перекриття просторих приміщень ребристими стрілчастими склепіннями багато.

Костьол Св. Флоріана у Вахоцьку (додаток Р) - зразок цистеріанського типу. Ребра його склепіння спираються на стовпи. А від таких конструкцій недалеко вже і до каркасних конструкцій готичної архітектури. Бо готика не зявилася раптово і несподівано. Вона виросла із довгого шляху еволюції конструктивних систем романської архітектури. Одним із щаблів цієї еволюції були винахідливі ідеї цистеріанських архітекторів.

Національні відмінності, а тим паче відмінності між регіональними архітектурними школами окремої країни, більш-менш ясно виявляються лише у великих монументальних спорудах - їх зводили у великих містах, відомих монастирях, котрі мали достатньо коштів і кваліфікованих ремісників для їх зведення. В тисячах і тисячах романських будівель, зведених силами невеликих містечок, сіл, в економічно незміцнілих країнах можна виявити тільки найзагальніші риси, характерні для романської архітектури.

У романський період у Швеції не було створено монументальних соборних будівель. Більш розповсюдженим виявився тип невеликої церкви простих прямокутних обрисів, з прямокутним головним приміщенням, а також з прямокутним хором, завершеним зі сходу півкруглою апсидою. З заходу до церкви примикала невисока, зазвичай квадратна в плані масивна башта - дзвіниця. Ці церкви відрізняє деяка приземкуватість пропорцій і масивність стін, зміцнених грубуватою кладкою з неотесаних каменів. Враженню монументальності невеликої споруди сприяє і відсутність на її фасадах будь - яких оздоб. Найбільш вдало ці особливості втілені в надзвичайно монументальній церкві у Ваамбе.

Відносна політична стабільність, що настала в Х столітті в більшості західноєвропейських земель, у поєднанні з проникаючою в усі сфери життя християнською ідеєю обумовили небувалий розквіт будівельного мистецтва.

В романський період формується перший загальноєвропейський архітектурний стиль. Створюються образи будівель, сповнені суворої урочистості і могутності - церкви, монастирі, замки. Вони втілили характер суспільних відносин. Міста були ще недостатньо розвиненими. Серед досягнень будівельної техніки треба назвати високу культуру обробки каміння, втілення модульної побудови архітектурної структури будівель. А найголовніше - це бурхливий розвиток камяних склепінчастих конструкцій, які підготували перехід до каркасних тектонічних систем [17, с. 68-69].

В романську епоху поняття націй, зрозумілому нашій сучасності, не було, тому країни Франції, Німеччини, Італії називаються територіями, що відіграють провідну роль у розвитку будівництва, але не слід забувати про внесок відносно невеликих національних утворень, як національну незалежність отримали пізніше. Хоча тільки в Нідерландах ще досі існує десять романських крипт.

На кінець Х ст. приходить небачений розквіт будівельного мистецтва; домінування культової архітектури стало логічним наслідком християнських ідей та політичних подій. Влада імператора, у світогляді романської епохи, є відображенням всемогутності Бога. Через це монументальні церкви, як замки Божі, мають вигляд лицарських замків, а на головах розпятих мучеників красується королівська корона (замість тернового вінця, що зявився пізніше), сприймалося в цю епоху як само собою зрозуміле і рівнозначне [19, с. 91].

2. Вплив культурно-історичного та соціально-політичного розвитку на готичний стиль в архітектурі

.1 Еволюція нового стилістичного спрямування конструктивних систем міст та їх зміцнення

Поступово зростаючі з романського стилю виростала більш висока ступінь будівельного мистецтва - готика. Сприятливі умови для розвитку торгівлі та ремісництва з другої половини ХІІ ст. дали змогу збільшення населення, зміцнювання та зростання міст, а отже і розширення житлових будинків, цивільних і церковних споруд. Як в романський період, так і в епоху готики, саме Франція, її північні області, Іль-де-Франс з центром у Парижі, Шампань з центром в Реймсі, Пікардія з центром у Амен, з'явилися майданчиком, де в ХІІ ст. зародилося, а в ХІІІ ст. досягло свого найвищого розквіту нове стилістичне спрямування - готика. Однією з основних рис готики є стрілчаста арка, котра застосовується в цьому стилі, майже без виключення, як з будівельною, так і декоративною цілями. Ця форма знаходиться відповідно до спільного прагнення стилю в гору - прагненням відображаючим в собі релігійний ентузіазм, що охопив Європу в цю епоху.

Готична архітектура - термін зявився в Італії в епоху Відродження, їм позначили архітектуру всього середньовіччя готів, тобто варварських племен, а пізніше стали називати архітектуру з кінця ХІІ до початок ХVІ ст. [4, с. 40].

Умовно готику поділяють на три періоди, які починаються і закінчуються різними європейськими країнами та зрушеннями за часом.

. Ранній. Перехід до готики від романики. З середині XII ст. у Франції, з 1175 р. в Англії та з 1200 р. в Німеччині.

. Зрілий. Зміни в суспільному житті (розвиток міської буржуазії), в політичному (в результаті спільної зосередженої влади - становлення Франції, як найбільшої держави в Європі), філософії (схоластика), дали змогу створити нову ідею світу, яка художньо проявилась у спорудженнях і декораціях соборів XIІІ і XIV ст. Уніфікація європейської архітектури, Французька програма визнання в Європі (шляхом обміну фахівців ремісничих об'єднань).

. Пізній. Починається з XIV ст., характеризується створенням нових архітектурних форм, переважають приватні каплички, церкви для проповідей, приватних молебнів. Епоха знаменується воїнами, епідеміями, містикою, пануванням буржуазії. Більша увага приділяється декору, а з 1400 років припиняється будівництво незакінчених споруд. Образотворче мистецтво відокремлюється від церковної архітектури та стає самостійним.

В умовах зростання торговельно-ремісничих міст і зміцнення в деяких країнах Європи феодальних монархій виник готичний період в історії мистецтва. Зростання значень міст, купецтва, ремісничих цехів, а також королівської влади як головних замовників будівель та організаторів художнього життя країни призвело до того, що монастирі почали втрачали роль провідних центрів середньовічної культури. В мистецтві готики збільшувалася питома вага світської архітектури; вона ставала різноманітнішою за призначенням, збагаченою за формами. Окрім ратуш, великих приміщень для купецьких гільдій і ремісничих цехів, зводилися кам`яні будівлі для багатих городян, складався тип міського багатоповерхового будинку. Вдосконалювалося будівництво міських укріплень [12, с. 151].

Все ж новий, готичний, стиль мистецтва свій класичний вираз отримав у церковній архітектурі. Найбільш типовою для готики церковною будівлею став міський собор. Його грандіозні розміри, досконалість конструкції, ряснота оздоб якнайбільше втілюють стильові риси готичної архітектури.

Для зведення цих монументальних будівель використовували місцевий природний камінь, а в північній Німеччині, Польщі, Нідерландах, деяких районах Ломбардії і південної Франції - також і цеглу. Із каміння викладалися не лише стіни, але й тонкі колони, склепіння й усі інші елементи будівель, крім того, з каменю висікали узорчасті віконні рами і різноманітні художні деталі. Покрівельним матеріалом служили шифер або випалена черепиця. Для зведення конструкцій дахів використовувалося дерево.

Слід відмітити також використання металу і скла. Окрім широкого будівельного застосування (цвяхи, анкери, скоби і т. п.) в XIII-XIV ст. ст. метал використовується в декоративних цілях (решітки, шпилі, флюгери і т. п.). Зі свинцю, окрім покрівлі й прокладок у швах кам`яної кладки, почали робити рами вітражів, а також різні накладні прикраси. Збільшилось і виробництво листового скла для заповнення колосальних вікон готичних будівель. Почалося виготовлення скла крупних розмірів [17, с. 89-90].

Для готичної архітектури, також як і для романської, існує карта, на якій об'єднуються родинні пам'ятки в свого роду генеалогічне дерево. Якщо порівняти дану карту з картою поширення романського мистецтва, то побачимо зовсім різне розташування центрів архітектурної діяльності. Окинувши поглядом великі пам'ятники готичної архітектури, споруджені в XII ст., то побачимо, що вони групуються навколо загального центру - центру виникнення політичної влади. Окремі елементи можуть бути місцевого походження, але поштовх до їх розвитку завжди виходить з центру.

Вплив готичного мистецтва в тих областях, де існувала романська архітектура, виражається двояко: або в занесенні нових типів, або у злитті нових принципів з місцевими традиціями. Поворот до готики почався з архітектури і вже потім поширювався на скульптуру та живопис. Архітектура незмінно залишалася основою середньовічного синтезу мистецтв. Якщо порівняти типові зрілі споруди романського стилю і готики, то здається, що вони протилежні: одне - втілення масивності, інше - легкості. Собори і ратуші зводилися на замовлення міських комун. Будувалися і добудовувалися вони довго - десятиліттями, а то й століттями. Все в цілому образотворче оздоблення готичних соборів, включаючи статуї, рельєфи, вітражі та вівтарний живопис, мислилося як своєрідна енциклопедія середньовічних знань, звичайно, підлеглих богослов'я.

Пластика вростала в структуру будови храму і збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний храм усередині й особливо ззовні. Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр - статуя. Готичні скульптурні композиції ясніше й реалістичніше розкривають сюжети, більше повязані між собою, а головне, влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної архітектури. Міські ремісники, до рук яких переходить будівництво соборів, використовували своє мистецтво й у спорудженні цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми відобразили зростання соціальної самосвідомості міського бюргерства, його значення в житті суспільства й багатство. Ратуші Флоренції, Брюгге, Брюсселя, Лувена та інших міст Європи збереглися як прекрасні памятки світської готики [21, с. 266-267].

Між романським та готичним стилями немає хронологічної межі. ХІІ століття - золоте століття романського мистецтва - ознаменувалось також народженням нових конструктивних та художніх форм, що поклало початок готики. В той час, коли в багатьох областях Західної Європи ще продовжувався розвиток романського стилю, в північній Франції вже досягла повної зрілості готика.

Архітектура XIV-XV ст. характеризується пануванням витонченої так званої «полумяної» готики в більшості країн Європи. Не зважаючи на більшу єдність готичного стилю, він мав свої особливості в різних країнах. Франція відрізнялась класичною готикою, основні риси якої є чіткі конструкції, яскраві вітражі, багатий декор, гармонія та відповідність пропорцій. Для німецької готики характерні особливо помітна спрямованість вгору і відсутність багатого зовнішнього декору: скульптури знаходяться в основному всередині і відрізняються поєднанням грубого реалізму з містичною екзальтацією. Англія ознаменувалась розтягнутими в довжину соборами, що відрізнялися великими розмірами і масивністю, скульптурна декорація майже повністю відсутня. Розвивається також цивільна архітектура [15, с. 431].

2.2 Основний осередок архітектурної діяльності готичного стилю з новими принципами місцевих традицій

У Німеччині через тривалу боротьбу між імператором і папою руйнується єдність держави і церкви. Князі підсилюють свою владу, духовна та політична першість Німеччини поступово розвалюється під час правління останніх представників династії Штауфенів і закінчується в період міжцарів'я після смерті Фрідріха ІІ. У результаті розпадається і культурна єдність Європи. Але через сотню років при Карлі IV ситуація знову нормалізується, однак розквіт культури обмежується тепер національною територією [19, с. 147].

Характерною рисою німецької готики є використання деяких принципів романської архітектури: простий план, помірна кількість прикрас на зовнішніх стінах, гладкі двосхилі дахи. Собор у Кельні (ХІІІ - ХІХ ст.) (додаток С) - характерна для німецької готики споруда. Значний внесок у готичну архітектуру зробили також Італія, Англія, Чехія, Австрія.

Готичний собор був справжнім утіленням поетичної мрії про Божий град, символом небесного Єрусалима на землі. Його струнка архітектурна краса, таємниче мерехтіння вітражів, розкішне скульптурне оздоблення й коштовність інтерєру були спрямовані до однієї мети - поетизації літургії. Зовнішня пишність повинна була йти рука об руку з внутрішньою чистотою, і тому всі види мистецтва - і сяючі в грандіозних вікнах кольорові вітражі, і розставлена по порталах скульптура, і численні рельєфи - були покликані направляти людину до внутрішньої чистоти помислів, виховувати її і керувати її духовним світом [17, с. 6].

Собори є справжніми середньовічними енциклопедіями, де в струнку систему обєднані всі уявлення епохи. Ця енциклопедія включає центральні сцени Нового і Старого Завітів, алегоричні образи тріумфу чесноти над пороком. Вона містила середньовічний календар - знаки Зодіаку й сцени праці залежно від пори року, і усе, що було чи повинно було б бути відомо людині про життя і її місце в цьому світі. Іспанія роздроблена на кілька королівських будинків, до того ж частина її як і раніше знаходиться під владою арабів.

Розширення французької коронної землі змушує Англію вести протягом більше двох століть війни, пов'язані з її домаганням на спадщину у Франції. У внутрішньополітичному відношенні країна прагне до створення демократії в її ранній формі (Велика Хартія вольностей від 1215 р., освіта парламенту в 1275 і 1295 рр.). Нова зірка сходить над Францією. Зусилля Капетингів задля досягнення політичної єдності країни, які не давали жодних відчутних результатів аж до XІІ ст., в XІІІ ст. увінчалися нарешті успіхом. У 1214 р. Філіп ІІ Август одержав в битві при Бувіне перемогу над англійцями і їх німецьким союзником Оттоном ІV. Останній був також і суперником Фрідріха ІІ Штауфена в боротьбі за титул імператора Священної Римської імперії. Філіп робить щедрий жест і посилає захоплений ним у битві при Бувіне герб Німецької імперії (імперський орел) Фрідріху, що знаходиться в скрутних обставинах, так як взагалі не брав участі у перемозі. Цей крок сприяв, з одного боку, визнанням повстання імператорської династії Штауфенів, а з іншого - посилення французького впливу на Німеччину. Філіп ІV Красивий виганяє римських пап в Авіньйон - «вавилонський полон» за висловом Петрарки - і одним махом вирішує проблеми, котрі значною мірою сприяли краху німецьких імператорів. У середині XV ст. Франція остаточно звільняється від англійських територіальних домагань, що веде до небаченого посилення національної самосвідомості.

Тим часом усередині Франції йде процес розвитку великих чернечих орденів. У сільській місцевості вони вчать веденню землеробства, а в монастирських школах - Семи вільних мистецтв. Тут церква ніколи настільки сильно, як у Німеччині, не впливала на світську владу, саме вона сприяла тим духовним змінам, які знайдуть свій зовнішній прояв у мистецтві готики. При цьому завжди зберігалися дієвими зв'язки між претензіями корони на владу і намірами церкви.

Яскравим представником формування готичного стилю від другої половини XII століття в Західній Європі й передусім в Північній Франції є Іль-де-Франс, Пікардія. Розвитком міст як торгово-ремісничих і культурних центрів стимулювався злет середньовічного мистецтва Західної й Центральної Європи в XIII-XIV століттях. Найбільше піднесення переживали церковна й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані високо в небо готичні собори, що обєднували під своїм дахом великі маси людей, виконуючи роль суспільного центру міста. Собор в іспанському місті Севільї, який серед готичних храмів Європи поступається своїми розмірами тільки Міланському соборові, є грандіозним прямокутником, розділеним на пять нефів. Найширший із них (16 м), центральний, заввишки 36 м, підноситься над боковими нефами (26 м). Величезні склепіння спираються на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація та підпорядкованість елементів логікі цілого. Готика використала деякі знахідки романської архітектури: одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської школи [6, с. 240].

Готична архітектура, що виникла у XII ст. у Франції як прямий наслідок розквіту середньовічних міст, в Італії виявилася значною мірою явищем чужорідним. У XII ст. міста Північної Італії й Тоскани вже були порівняно розвинені й забудовані, і тут (на відміну від Франції, Англії, Німеччини) романська архітектура була не стільки монастирською, скільки міською. Велика кількість парафіяльних церков виключала монопольне становище собору, властиве північним країнам, де собор, часто єдина церква міста, був предметом гордості й особливих турбот городян, які не шкодували зусиль на його побудову і прикрашання. В Італії залишилися незрозумілими як конструктивна система готики, так і її архітектурно-художній синтез. Готика сприймалася або як набір окремих, позбавлених взаємозвязку конструктивних нововведень, або як просте відновлення репертуару декоративних форм. Плани готичних будівель Італії, як правило, позбавлені стрункості, а обємно-просторова є побудова до примітивності простою.і XIV ст. в Італії - час найбільших історичних успіхів міст-республік і загального підйому їхньої архітектури. Середньовічний лицарський образ міста ― тисячі веж, у якому вежі, що мають престижно-символічне значення, позначали резиденції аристократичних родин, що суперничали, втрачав зміст разом зі зміцненням купецтва, яке розчиняло у собі міське дворянство. У Флоренції та у Генуї розпорядженням міських управлінь наприкінці XIV ст. родові вежі були зменшені, у Модені їх розбирали дощенту. Лише Вольтерра й Сан-Джиміньяно (додаток У) зберегли їх частково. Символом бюргерської культури, що розвивається, стає ратуша, навколо якої утворюється другий полюс міського життя, протиставлений майдану біля собору. Ратушна вежа, прикрашена годинником, стає другою домінантою після собору й претендує на таку ж роль в організації силуету міста. Усі ці особливості можна добре простежити в панорамі Флоренції - одного з найбільш розвинених міст Італії.

Політична могутність міст кладе край будівництву поза містом укріплених феодальних замків, і феодали будують у містах, де їхні замки, як і раніше, зберігають фортечний характер. Яскравим прикладом подібних споруд можуть слугувати замок Кастельвеккіо у Вероні (додаток Ф), а також замок дЕсте у Феррарі. Підсилюється тенденція до укрупнення житла заможних городян, що в XIV ст. приводить до формування, в основних рисах, типу міського палаццо. Якщо на півночі від Альп добробут і зростаюча міць середньовічного міста набули свого закінченого ідейно-художнього вираження в архітектурному типі готичного собору, то розквіт міст Північної Італії й Тоскани в XIII-XIV ст. ознаменувався бурхливим розвитком насамперед світського комунального будівництва. Саме в цей час один за іншим будуються й перебудовуються величні у своєму геометричному лаконізмі палаци-цитаделі міських муніципалітетів. Залишаючись романськими за своїми конструкціями й обємно-просторовою побудовою, у деталях вони відбивають вплив готики (стрілчасті обриси арок і прорізів, машикулі, що вінчають зубці у формі «хвоста ластівки», тощо).

Один із найбільш вражаючих муніципальних палаців - Палаццо дель Подеста, або Барджелло (додаток Х), у Флоренції з могутньою, ще романською вежею, з великим склепінним залом на другому поверсі та двома замкнутими дворами, з яких парадний має два яруси лоджій. Святкове враження справляє Палаццо Публіко в Сієні. Будівля розгорнута у плані широким, трохи вигнутим фронтом фасаду на міську площу.

Найважливішим памятником XIV-XVI ст. у Венеції є Палац дожів, у будівництві й обробці якого брали участь усі видатні майстри республіки. Від готичних конструкцій тут взято лише стрілчастий обрис двохярусної неправдоподібно легкої ажурної аркади. Однак це уявне порушення законів тектоніки компенсується тим, що площі стін, які завдяки поліхромному орнаментальному трактуванню нагадують тканину, візуально позбавлені ваги. Пишність пізньоготичного оздоблення двох головних фасадів палацу у сполученні з багатим поліхромним облицюванням надає усій композиції характер міражу, що постає над лагуною у блакитному серпанку вологого повітря. Одним із найбільш значних архітекторів Проторенесансу був Арнольфо ді Камбіо (1240-1342), автор флорентійської монастирської церкви Бадії (близько 1284 р.). Чудовим є фасад вівтарної стіни цієї церкви: гладкі лопатки у сполученні зі стрічками поясів створюють наче накладену на стіну систему плоских обрамлень - протипоставлене готичному каркасу власне розуміння архітектури, що йде від традицій Проторенесансу.

Стилістично близькою до Бадії є церква Санта-Кроче у Флоренції (розпочата в 1295 р.), гігантський внутрішній простір якої має кроквяне перекриття і за своїми пропорціями повторює ранньохристиянські базиліки Рима (Санта-Марія Маджоре). Середній неф, за стародавньою традицією, має покриття з відкритими кроквами. Величезний світлий простір церкви вражає своєю величчю. Прямо наслідує феодальний замок Палаццо делла Синьйорія (приписується Арнольфо ді Камбіо), або Палаццо Веккіо. Він являє собою куб камяної кладки з увінчаною машикулями вежею, що панувала над середньовічним містом (початок будівництва - 1298 р.). Парадне подвіря з лоджіями зайняло центральне положення усередині прямокутного в плані масиву, а сама будівля стала втіленням демократії та незалежності Флорентійської республіки. Арнольфо ді Камбіо належить також задум флорентійського собору із грандіозним куполом, що вінчає хор, який перетворений у великий підкупольний простір. Будівництво, що було перерване смертю Арнольфо, було відновлене лише у 1357 р. за планами Франческо Таленті, який збільшив крок опор і додав інші зміни. Розпочату Джотто кампанілу собору було зі зміною проекту продовжено Андреа Пізано й добудовано Франческо Таленті. Він відмовився від запропонованого Джотто готичного завершення шатром та увінчав вежу масивним карнизом. У спокійному ритмі членувальних горизонталей немає навіть сліду експресивної динаміки, яка властива північній готиці, але вікна кампаніли є, ймовірно, найкрасивішими готичними вікнами Італії [18, с. 9].

За достатком талановитих майстрів, розмаху і різноманіттю художньої творчості, а головне, на його сміливому новаторству Італія випередила в ХV ст. всі інші країни Європи. Італійське мистецтво Кватроченто розвивалося в рамках локальних шкіл. В архітектурі склалися тосканська, ломбардська, венеціанська школи, в стилістиці яких нові віяння нерідко поєднувалися з місцевими традиціями. Початок радикальних перетворень у мистецтві відноситься до перших десятиліть ХV ст. Лідером у творчих пошуках і відкриттях у художній сфері, як і в гуманізмі, протягом майже всього цього сторіччя була Флоренція. Брунеллески, Донателло, Мазачччо - три флорентійських генія - відкрили нову епоху в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Чехія перетворюється в одну з передових країн Європи за вдяки підйому культури та економіки в XIV столітті, події збігаються з розквітом готичного мистецтва. Створення кращих творів чеської готики пов'язане з інтенсивним будівництвом у Празі за часів короля Карла І (1346-1378 рр.), який обіймав одночасно престол Німецької імперії під ім'ям Карла IV (з 1347 р.). Перетворена на столицю імперії - Прага була заново відбудована в другій половині XIV століття. Зведені в той час її вежі та будівлі і зараз визначаються обличчям міста. Провідна роль у будівництві Праги в цей період належала видатному архітекторові Петеру Парлежу, роботою якого є собор Св. Віта (додаток Ц) в Празькому Граді. Започаткований французьким архітектором Матьяшем Арраскім в 1344 році, він будувався потім Парлежем і його синами, які завершили східну частину будівлі до трансепта. Другою найбільшою спорудою Парлежа був Карлов міст через Влтаву (1357-1378 рр.) - один з найкрасивіших мостів Європи.

У XIV столітті формується готичний стиль і в сусідніх з Чехією дунайських країнах. Австрія, що входила в той час до складу Німецької імперії - самий чудовий готичний храм - собор св. Стефана (додаток Ч) у Відні (1304 - сер. XV ст.). У ньому багато скульптури і вітражів, західний фасад собору належить в основному старому романського храму [22, с. 367].

Готична архітектура Угорщини погано збереглася. Багато пам'ятники її загинули в період воєн з турками і їх панування (XVІ - XVІІ ст.), інші поступилися місцем новим будовам під час розквіту угорського бароко (XVІІІ ст.). Відомо, що в другій половині ХІІІ - початку XIV століття, в період, коли країна заліковувала рани, нанесені навалою татар, в Угорщині розгорнулося інтенсивне будівництво, центром якого стала резиденція угорських королів - Буда. Але лише за літературними джерелами та даними археологічних розкопок можна тепер судити про зведеному в ХІІІ - XIV століттях королівському палаці Будди (додаток Ш), церквам і монастирським залам францисканців в Шопроні, собору і капелі св. Михайла в Кошицях та інших. Вивчення цих пам'яток дозволяє вивести укладення про особливості угорської готики. Сформувавшись під змішаним впливом французької, німецької та чеської архітектури [22, с. 370].

Початок готичного будівництва в Польщі пов'язано з підйомом її міст, об'єднанням і зміцненням держави в XIV столітті. Об'єднання Польщі відбувалося в умовах безперервних воєн з сусідами, головним чином з агресивним Тевтонським орденом, якому було завдано на початку XV століття найсильніший удар у битві при Грюнвальді закінчившись повною перемогою Польщі та її союзників. Не дивно, що в таких умовах велике місце в польській архітектурі займає - фортечна. У XIV столітті зводиться багато феодальних замків і фортець, контролюючих водні шляхи і дороги, а міста оточуються потужними стінами з вежами і ровами з водою.

Особливо багато пам'яток старовини зберегла стародавня столиця Польщі - Краків. Заснований в Х столітті місто було майже заново відбудовано в готичний період, після татарської навали ХІІІ століття. У цей час на високій скелі над Віслою були зведені королівський замок Вавель і Вавельський собор. У центрі ж міста, на ринковій площі, місце згорілого під час татарської навали романського храму зайняла готична церква краківських городян - Маріацький костьол (додаток Щ) XIV-XV ст.

Широке поширення отримують в польській архітектурі складні плетіння нервюр, викладених з спеціального цегли. Крім краківських храмів, до числа найбільш значних міських церков Польщі належить костьол Діви Марії у Гданську, що славиться своєю потужною вежею, а також собори в Гніздо і Познані. У зв'язку з підйомом міст швидкий розвиток отримала в цей час і світська архітектура. Про могутність польських середньовічних міст говорять величні ратуші в Гданську, Торуні, Познані з їх грандіозними вежами. У старовинних польських містах збереглося також багато господарських і житлових будівель готичного періоду.

У Скандинавських країнах готичний стиль сформувався під впливом архітектури північно-німецьких ганзейских міст в Англії. З готичних храмів Данії найбільш значним і своєрідним є собор Св. Кнуда (додаток Ю) в Оденсі. Найбільший середньовічний храм Норвегії - собор в Тронхаймі нагадує англійську готику загальною композицією мас, великими розмірами хорів, що займають половину довжини собору, і ускладненою формою склепінь. Собор цей, розпочатий ще в романський період і добудований в ХІХ - ХХ століттях, зберігає нашарування різних епох і стилів.

Рідкісний в Скандинавії французький тип храму з високим центральним нефом і вінцем капел представляє собор в Упсалі в Швеції, в зведенні якого брав участь французький майстер. Але набагато більш характерний для Швеції спрощений варіант готичної церкви в дусі архітектури північно-німецьких міст (Велика церква в Стокгольмі, ХІІІ ст.). Кілька готичних церков, переважно зального типу, збереглося також на острові Готланд (церква св. Миколая в Вісбі та ін.). До того ж типу належить найбільший готичний храм Фінляндії - собор в Турку (додаток Я) ХІІІ - XV ст. [22, с. 373-374].

У період готики отримують розвиток різні типи міських будівель, будівництво яких пов'язане з розвитком торгівлі, ремесла, міського управління (ратуші, будинки купецьких гільдій, палаци міської знаті, лікарні тощо). Провідне значення в архітектурі отримують міські собори - культові та громадські центри міст. Універсальне призначення соборів і їхня суспільна роль в житті міст позначаються на характері архітектури; в їх образах поряд з рисами, що йдуть від релігійної містики, все більш відображаються громадянські почуття городян із збільшеною жагою пізнання навколишнього світу, усвідомленням раціональних основ людської діяльності.

Мистецтво припиняло свою залежність від релігії і стає самостійним. Відповідно змінюється оцінка художника суспільством та його самооцінка. Митець припиняє бути анонімним, цінується не тільки виріб, а й його індивідуальність. Правителі збирали майстрів, ставали їх покровителями, надавали привілеї, за що ті в свою чергу почали створювати перші колекції витворів мистецтва. Але при всьому значенні творчої індивідуальності провідного майстра, готичний собор ніколи не є творенням одного геніального будівельника. Використовуючи креслення і малюнки глави майстерні, виконавці вільно варіювали деталі на свій розсуд, робота не зводилася до простого копіювання зразків. Історія середньовічного зодчества переконує нас також у тому, що ніколи великий готичний храм не був зведений одним поколінням, нерідко траплялося, що в будівництві одного будинку одночасно або майже в один час брали участь дві або навіть кілька майстерень. Зазвичай роботи затягувались надовго, іноді на століття, так що часто в подобі собору чітко виступають нашарування різних етапів розвитку стилю. Багато чого в готичному храмі визначалося вимогам церкви, а також смаками, запитами та інтересами городян - тих, для кого він призначався і хто брав діяльну участь у його створенні. «Великі пам'ятники минулого доводять, - читаємо ми в» Соборі Паризької Богоматері «Віктора Гюго, - що найбільші твори зодчества - це не стільки творіння індивідуальні, скільки робота цілого суспільства; це скоріше результат творчих зусиль народу, ніж блискуча спалах генія; це осадовий пласт, що залишається після себе нацією, нашарування, відкладені століттями; устої, що утворилися в результаті послідовного випаровування суспільства, - одним словом, це свого роду органічна формація. Кожна хвиля часу залишає на пам'ятнику свій намив, кожне покоління - свій шар, кожен індивідуум додає свій камінь» [22, с. 268].

Висновок

«Романський» стиль є не дуже вдалою назвою, яке створює враження, що мистецтво Середньовіччя являє собою простим відгалуженням середземноморської пізньої античності. На справді ж це вірно, тільки по відношенню каролінгського та оттонського періодів. Цілком чітко проглядаються паралелі з Римом, Візантією, Малою Азією, Вірменією та Сирією. Виразні риси всього європейського будівельного мистецтва, виникають саме в цю епоху, завдяки новим, раніше не баченим північно-західноєвропейським архітектурним формам.

На кінець Х ст. приходить небачений розквіт будівельного мистецтва; домінування культової архітектури стало логічним наслідком християнських ідей та політичних подій. Влада імператора, у світогляді романської епохи, є відображенням всемогутності Бога. Через це монументальні церкви, як замки Божі, мають вигляд лицарських замків, а на головах розпятих мучеників красується королівська корона (замість тернового вінця, що зявився пізніше), сприймалося в цю епоху як само собою зрозуміле і рівнозначне.

Між романським та готичним стилями немає хронологічної межі. ХІІ століття - золоте століття романського мистецтва - ознаменувалось також народженням нових конструктивних та художніх форм, що поклало початок готики. В той час, коли в багатьох областях Західної Європи ще продовжувався розвиток романського стилю, в північній Франції вже досягла повної зрілості готика.

Архітектура XIV-XV ст. характеризується пануванням витонченої так званої «полумяної» готики в більшості країн Європи. Не зважаючи на більшу єдність готичного стилю, він мав свої особливості в різних країнах. Франція відрізнялась класичною готикою, основні риси якої є чіткі конструкції, яскраві вітражі, багатий декор, гармонія та відповідність пропорцій. Для німецької готики характерна особливо помітна спрямованість вгору і відсутність багатого зовнішнього декору: скульптури знаходяться в основному всередині і відрізняються поєднанням грубого реалізму з містичною екзальтацією. Англія ознаменувалась розтягнутими в довжину соборами, що відрізнялися великими розмірами і масивністю, скульптурна декорація майже повністю відсутня. Розвивається також цивільна архітектура.

Мистецтво припиняло свою залежність від релігії і стає самостійним. Відповідно змінюється оцінка художника суспільством та його самооцінка. Історія середньовічного зодчества переконує нас також у тому, що ніколи великий готичний храм не був зведений одним поколінням, нерідко траплялося, що в будівництві одного будинку одночасно або майже в один час брали участь дві або навіть кілька майстерень. Зазвичай роботи затягувались надовго, іноді на століття, так що часто в подобі собору чітко виступають нашарування різних етапів розвитку стилю. Багато чого в готичному храмі визначалося вимогам церкви, а також смаками, запитами та інтересами городян - тих, для кого він призначався і хто брав діяльну участь у його створенні. «Великі пам'ятники минулого доводять, - читаємо ми в «Соборі Паризької Богоматері» Віктора Гюго, - що найбільші твори зодчества - це не стільки творіння індивідуальні, скільки робота цілого суспільства; це скоріше результат творчих зусиль народу, ніж блискуча спалах генія; це осадовий пласт, що залишається після себе нацією, нашарування, відкладені століттями; устої, що утворилися в результаті послідовного випаровування суспільства, - одним словом, це свого роду органічна формація. Кожна хвиля часу залишає на пам'ятнику свій намив, кожне покоління - свій шар, кожен індивідуум додає свій камінь».

Список використаних джерел

1.Андреева О. Мировая художественная культура. Культура Европы; Ростов-на-Дону: галерея Юла, 2008. - 81-82 с.

2.Банистер Ф., Банистер Ф.Ф. История архитектуры составленная по сравнительному методу. Выпуск ІІ. Средневековая архитектура. /пер. Бекера Р.; С.-Петербург: Издание переводчика, 1913. - 267-274 с.

.Брагина Л.М. История культуры стран Западной Европы в эпоху Возрождения; М.; Высшая школа, 1999. - 58-59 с.

.Будыко Н.С. Кожар Н.В. История архитектуры и градостроительство. Курс лекций. Часть 2. Архитектура стран Западной Европы с V начало ХХ века; Минск: БНТУ, 2009. - 40 с.

.Всеобщая история архитектуры в 12 томах. Архитектура Западной Европы. Средние века. Том 4/ под ред. Колли Н.Д.; Ленинград-Москва: Издательство литературы по строительству, 1966. - 7-10 с.

.Гаврюшенко О.А., Шейко В.М., Кравченко О.В. Історія світової культури: Навчальний посібник; К.: Кондор, 2006. - 240 с.

.Глазычев В.Л. Архитектура. Энциклопедия; М.: ИНЦ «Дизайн. Информация. Картография», ООО «Издательство Астель», ООО «Издательство АСТ», 2002. - 356 с.

.Гуляницкий Н.Ф. Архитектура гражданских и промышленных зданий в пяти томах. История архитектуры. Т. 1; М.: Стройиздат, 1984. - 80 с.

.Гуревич А.Я., Харитонович Д.Э. История средних веков. Учебник; М: Интерпракс, 1995. - 134-157 с.

.Давлетов О.У. История Европы с древнейших времен до конца XV века: Учебное пособие для студентов вузов. 2-е изд.; М. - Берлин: Директ-Медиа, 2015. - 493 с.

11.Дживелегов А.К. Средневековые города в Западной Европе; С.-Петербург: Типография Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон, 1902, - 227-259 с.

12.Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Выпуск I. От древнейших времен по ХVI век; М.: «Искусство», 1985. - 149-153 с.

.Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник; К: Знання, 2007./ [Електронний ресурс]. - Режим доступу #"justify">.История Средних веков: В 2 т. Т. 1.: Учебник/ под ред. Карпова С.П. 5-е изд., дораб. и доп.; М.: Издательство Московского университета: Наука, 2005. - 273-301 с.

.История средних векав (в двух томах) Т. 1.: Учебник/ под ред. Сказкина С.Д.; М.: Высшая школа, 1977. - 431 с.

.Кенигсбергер Г. Средневековая Европа, 400 - 1500 годы./ пер. Столярова А.А., ред. Марголина Н.Я.; М.: «Весь Мир», 2001. - 284-322 с.

.Кодін В.О., Панов П.В. Архітектура та містобудування Західної Європи та Візантії ІІІ - ХV століть; Харків: ХНАМГ, 2008. - 49-90 с.

18.Конопльова О.В. Мистецтво, архітектура та містобудування Західної Европи доби Відродження: Навчальний посібник; Харків: ХНАМГ, 2013. - 6-10 с.

19.Кох В. Энциклопедия архитектурных стилей. Классический труд по европейскому зодчеству от античности до современности; М.: БММ АО, 2005. - 146-147 с.

.Левчук Л.Т. Історія світової культури: Навчальний посібник; К.: «Центр учбової літератури», 2010. - 266-267 с.

.Нессельштраус Ц.Г. Искусство Западной Европы в Средние века; Ленинград-М.: Искусство, 1964. - 364-374 с.

.Сванидзе А.А. Город в средневековой цивилизации Западной Европы. Т.2. Жизнь города и деятельность горожан; М.: Наука, 1999. - 325-337 с.

.Степанова В.Е., Шевеленко А.Я. История Средних веков (V-ХV века). Хрестоматия. Пособие для учителей; М.: «Просвещение», 1969. - 291 с.

.Шуази Огюст. История архитектуры. Том ІІ. /пер. Денисова Е.Г.; М.: Издательство всесоюзной академии архитектуры, 1937. - 435-438 с.