Особливості функціонування літературних псевдонімів

Особливості функціонування літературних псевдонімів

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра сучасної української мови

Курсова робота

Особливості функціонування літературних псевдонімів

студентки II курсу

відділення української

мови та літератури

заочної форми навчання

Титянчук І.І.

Науковий керівник

доц. Чейлитко Н.Г.

Київ-2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Природа і завдання псевдонімів

.1 Основне визначення та причини використання псевдонімів

.2 Групи псевдонімів

.3 Основні пріоритети української літературно-мистецької псевдонімії XX століття

.4 Механізм творення псевдонімів

Розділ 2. Характеристика, функції та класифікація псевдонімів

.1 Сучасне розуміння поняття псевдонім

.2 Псевдоніми діячів культури

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

літературний псевдонім мистецький

Вступ

Однією з засадичних функцій літератури як мистецтва є гра. Йдеться не тільки про драматургію й театр, які цю функцію реалізують безпосередньо. Сам матеріал літератури - художня образність, а також і похідна від неї - художній світ автора являють собою своєрідну гру, в якій автор містифікує читача. Незрідка гра стає чинником не лише літературних текстів, а й імені та особи автора. Найпереконливішим прикладом такого ігрового потенціалу авторства в літературі є літературні псевдоніми, що розцінюються як заміна власного імені або уявна маска літератора, яку він, власне кажучи, обирає для побачення з читачем[7].

Псевдонім (грец. "несправжньо іменований") - вигадане імя або прізвище, яке використовують для заміни справжнього власного прізвища письменики, актори, політичні діячі

Через псевдонім-маску письменник проектує певний образ автора, моделює тип, що його хотілося б закріпити в читацькому сприйнятті[5].

Зародження прийому псевдонімності деякі вчені відносять до сивої давнини. П.М. Берков, наприклад, повязує його з виконавцями усної поезії первісного суспільства. «...При виконанні деяких видів того, що для нас тепер є усною поезією, а для первісного суспільства було чимось більшим, ніж поезія, - було і наукою, і релігією, і філософією, - виконавці доходили до стану екстазу, раптового захоплення, «божественного натхнення» і починали говорити не звичайною прозовою мовою, а віршами, ритмічною мірною мовою... Переважно це траплялось із жерцями-шаманами, а пізніше з співаками-імпровізаторами, яких «осявало» поетичне «натхнення». Звідси виникло в той час уявлення, що подібний стан жерців та співаків є наслідком того, що в них вселяється «божество» або,в крайньому разі, «вдихає» в них свою божественну силу. Таким чином, поволі в період варварства в людському суспільстві зявляється думка і закріплюється переконання, що «автором» усіх цих космогонічних міфів, а потім героїчних епічних повіствувань у віршах є божество, яке вибирає окремих, особливо ним улюблених людей як своїх «віщунів». Вважалося, що автором і натхненником «Іліади» була богиня мудрості Афіна, що девять богинь, дочок Зевса й Мнемозіни , є натхненницями і покровительками поезії, мистецтва і наук. Різним богам приписувалися релігійні книги, заповіді, а пророки, що справді творили їх , вважались лише передатчиками «божих слів». Так спочатку несвідомо, а пізніше уже продумано, з метою релігійного задурманення народу , використовувалось імя божества як своєрідний «псевдонім». Деколи в умовах родового суспільства імя божества як автора почало замінюватись іменами видатних народних героїв та вождів минулого, яким приписувались різні твори [3].

Проте, - це лише далекі перші поштовхи й глибокі початки того явища в історії культури, яке дістало назву псевдонім. В сучасному розумінні поняття псевдонім зявилося вже в античному світі.

Псевдоніми як вид антропонімів увійшли в коло наукових інтересів багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників (О.В. Суперанської, А.В. Суслової, Т.І. Суркової, С.Вархола, О.І. Дея, В. Еппеля, П.П. Чучки, В.В. Німчука, М.П. Лесюка, О.В. Петрової й інших), наукові розвідки яких дають відповіді на такі важливі питання як закономірності формування псевдонімів, мотиви, способи й засоби псевдонімної номінації, семантикоструктурна організація цього класу власних назв людей, їх функціональні можливості, лінгвістичний статус тощо. Проте спеціальних монографічних досліджень української псевдонімії ще не було [11].

Олександр Іванович Дей працюючи на ниві франкознавства, історії української журналістики та історії книги другої половини 19-того поч. 20ст, а точніше з 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури і осіб, що в якийсь мірі були у певний час звязані з нею. Протягом 20-ти річчя склалася велика картотека, опрацювавши, яку і видав у 1969 році працю "Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.)"[3].

Також у ХХ ст дослідженням псевдонімів займались О.Тело та Б.Комаров. У 20-х роках зявилися дві спеціальні публікації. Це - "Словник псевдонімів українських письменників (матеріали)" О.Тулуба та "Матеріали до словника псевдонімів та криптонімів українських авторів" Б.Комарова. Обидва словнички вкупі складали 45 сторінок друку (до того ж у них взаємно повторювався ряд псевдонімів).

Як перші ластівки такого типу бібліографічних довідників ці спроби заслуговують на позитивну оцінку. Проте в науковому відношенні вони викликають ряд серйозних зауважень. По-перше, в цих словниках, як правило, подано лише псевдонім і його розшифрування, без вказівки, де зустрічається даний псевдонім і на основі якого джерела розкритий. По-друге, в них майже не представленні ініціали та криптоніми, бо, як пояснив О.Тулуб у передмові, "їх дуже багато однакових". По-третє, згадані автори обмежувались переважно псевдонімами відомих українських письменників, залишаючи осторонь другорядних авторів, а також публіцистів, критиків, акторів і т.д.

Публікації О.Тулуба та Б.Комарова викликали пожвавлення в справі збирання псевдонімів. На Радянській Україні цим активно зайнялася Н.В. Кравченко-Максименко, яка в 20 - 30-х роках працювала бібліотекарем у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР в м.Києві. Безпосередньо від авторів та з різних джерел вона разом з Ф.П.Максименком зібрала значну кількість розшифровок псевдонімів переважно письменників і публіцистів.

Н.В.Кравченко належить і перша на Україні спеціальна розвідка про історію і методику підготовки такого словника - "аноніми та псевдоніми в загальній і в українській бібліографії".

В 20 - 30-х роках у Західній Україні принагідно збирав псевдоніми І.Калинович. В його архіві збереглось близько 400 таких карток. Є відомості, що картотеку псевдонімів діячі української журналістики, укладали Зенон Кузеля, Василь Винар, Василь Левицький. Не велику картотеку псевдонімів зібрав також західноукраїнський історик Мирон Кордуба, проте її основу становить розписана на картки публікація О.Тулуба. На основі "Галицко-Русской библиографии" і О.Левицького, згаданих публікацій О.Тулуба та Б.Комарова склав список на 1500 псевдонімів діячів української літератури й журналістики в кінці 30-х років В.Дорошенко. Одна з копій цього списку зберігається в державному чехословацькому архіві в м. Прага.

Працюючи над радянською літературою та журналістикою, збирає псевдоніми публіцистів і письменників 20 - 30-х років В.І.Півторадні. Його матеріали, опубліковані в журналі "Архіви України" (1966, №5, стор. 100-107).

Термін псевдонім - це узагальнююче поняття в науково-бібліографічній літературі. Воно включає в себе різні види творення й графічної передачі прибраних імен і позначень прихованого авторства. Найголовнішими різновидами псевдонімного прикриття авторства в літературі прийнято вважати такі:

А. Власне псевдоніми (справжні псевдоніми) або ще їх називають фіктонімами - це форми, створенні в дусі даної або іншої мови, що дають повне враження прізвища й імені автора: Фалалей Повинухин (Г.Ф.Квітка-Основяненко), Кирило Василенко (М.П.Драгоманов), Панас Мирний, Панас Яковенко (П.Я.Рудченко) і т.п[1].

Б. Узагальнюючі псевдоніми - це форми, в яких справжнє імя і прізвище автора змінене узагальнюючою вказівкою на його національність (Українець - М.П.Драгоманов, Русин В.М.Білозерський), територіальну приналежність (Подоляк - І.Верхратський), соціальне становище (Селянин - А.Марценюк); фах, посаду, роботу (Турист О.С.Маковей), ставлення до описуваних подій, стан, момент, писання (Дописуватель - О.О.Русов), особисті прикмети (Смутний - В.І.Самійленко) і т.п.[3]

Сучасна література засвідчує творчу функцію псевдоніму, який стає інструментом гри автора з читачем. Саме такий характер мають численні псевдоніми авторів епохи модернізму. Маска авторства доречно заміняє власний образ письменника [2].Метою нашого дослідження загалом є комплексний аналіз української псевдонімії.

Розділ 1. Природа і завдання псевдонімів

.1 Основне визначення і причини використання псевдонімів

Псевдоні́м - ім'я <#"justify">1. Артемчук І. Ті, що ховали своє ім'я, або псевдоніми навколо нас /

І.Артемчук// Вітчизна. - 2009. - № 7/8. - С. 156-166.

. Гурдуз А. "Друге ім'я" автора, твору та героя/ А. Гурдуз // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2003. - № 4. -

С. 201-203.

. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів XVI-ХХ ст. / О.І. Дей О.І. - К.: Наук. думка, 1969. - 559 с.

. Дмитриев В.Г. Скрывшие свое имя (Из истории анонимов и псевдонимов)/ В.Г. Дмитриев. Изд. 2-ое доп. - М.: Наука, 1977. - 312 с.

. Поліщук Я. Псевдонім, маска, гра : На прикладі творчості Юрія Шереха /

Я. Поліщук // Дивослово. - 2007. - № 1. - С. 57-60.

. Славникова О. Псевдонимы и псевдонимки / О.Славникова // Октябрь. - 2001. - № 1. - С. 180 - 185.

. Чучка П. Наші псевдоніми / П.Чучка // Дивослово. - 2002. - № 7. -

С. 16-18.

. Чучка П.П. Українські псевдоніми: статус, структура і функції / П.П. Чучка // Наукові записки Кіровоградського держ. педуніверситету ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (мовознавство).

. Щербакова А. Псевдоним / А. Щербакова // Библиополе. - 2009. - № 9. -