Історія України од найдавніших часів

Історія України од найдавніших часів

Історія України од найдавніших часів

інститутський дегероїзація козацтво

У вступі та першому розділі своєї праці, що їх опублікував журнал «Основа» 1861 р., П. Куліш анонсував пошук нових, порівняно з мовно-етнографічною програмою українського романтизму, способів представлення минувшини. Автор висунув тезу про необхідність достовірної та критичної репрезентації національної історії, розрахованої на різні категорії тодішнього читацького загалу, що мало б включати всі події, явища, спільноти на українських теренах.

Ключові слова: історія України, українське історієписання, пізній романтизм, пізньо-просвітницький раціоналізм, «перший» позитивізм, дегероїзація козацтва, Куліш.

Трансформація історичних візій і концепцій зазвичай спричиняє розмаїті суспільні реакції та почування - то очевидний скепсис, то неприховане іронізування, а то й неабияке обурення самим фактом зміни/заміни попередніх поглядів. Адже минувшина часто-густо сприймається культурно-громадським загалом як щось обєктивно дане й незмінне, принаймні майже завмерле та непорушне у своєму плині. Відтак суспільна/громадська думка щодо історії часом набуває вигляду перманентних змагань або нещадної боротьби за так звану «історичну правду», точніше за ту її версію, котра вважалася б прийнятною для адептів або прихильників певної візії. Так відбувається доволі звичне й типове розмивання/деформація демаркаційної лінії між власне минувшиною як такою та відповідним калейдоскопом уявлень про неї, що циркулюють у тому чи іншому культурному просторі.

Одна з найголовніших причин такого суспільного засліплення чи, навпаки, масового, повсюдного захоплення полягає в тому, що культурна громадськість здебільшого не бере до уваги ту підготовчу роботу, соціокультурні обставини й інтелектуальні віяння, котрі передують появі нових концептуальних пропозицій. У широкому сенсі йдеться про ті важливі, навіть засадничі відтинки життя вченого/інтелектуала, відомі в історії науки як «утробна стадія» мислення чи «період виношування» ідей і концептів, метафорично прозваний «незримою лабораторією» думки, що відбувається, як правило, поза полем зору громадських «спостерігачів», схильних до проголошення ідеальних приписів чи морально-етичних максим.

Утім якраз погляд на «утробний» або підготовчий період в інтелектуальній біографії науковця/мислителя, що передував знаковим трансформаціям, дозволяє краще осягнути відносність, а радше версіальність історичного знання в культурних вимірах соціогуманітаристики певної доби. Водночас окреслення цього періоду дозволяє більш виразніше та рельєфніше представити погляди, світосприйняття відомих учених, які в такому ракурсі зазвичай позбуваються накинутого їм ореолу однозначності.

На цьому місці варто зауважити, що конструювання часового відтинку «виношування» ідей та візій у жодному разі не відбувається за типовими чи усталеними сценаріями, а навпаки - більше тяжіє до розкриття персональних прикмет і рис конкретного вченого, що виявляються в річищі певної культурної епохи. Відтак ідеться про його здатність до рецепції й засвоювання інтелектуальних новацій і світоглядних настанов, реагування на соціокультурні умови та суспільні виклики, сполучення розмаїтих дослідницьких, громадських, освітніх і навіть повсякденних практик тощо.

Із цієї перспективи історичні тексти П. Куліша з початку 1860-х рр. становлять неабиякий інтерес, особливого у світлі його знаменитого повороту 1870-х рр. Адже ревізія колишніх козакофільських поглядів автора, представлена в його працях 1870-х рр., вражала тодішніх інтелектуалів, зокрема спричиняла контраверсійні оцінки. Скажімо М.Коялович після появи відомого твору П. Куліша «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (Львів, 1882 р.) дотримувався думки, що такі трансформації поглядів автора свідчать про його божевілля. У 1884 р. під час зустрічі з письменником М.Лободовським сам П. Куліш констатував, що його вважають «ренегатом, зрадником, ледве не політичним злочинцем». Зрештою від кінця ХІХ ст. за П.Кулішем закріпилася репутація інтелектуала, схильного до екстремальних творчих експериментів і невиправданих крайнощів, або, як афористично висловлювався С.Єфремов, - мислителя «без синтезу». Та цей погляд на дослідницькі практики, світосприйняття П. Куліша суттєво нюансується й коригується після пильного прочитання його текстів початку 1860-х рр.

Передусім слід узяти до уваги динамічну, багатообіцяючу духовну й інтелектуальну атмосферу, що панувала в імперському Санкт-Петербурзі на рубежі 1850-1860-х рр. Як згадувала представниця богеми, художниця й мемуаристка К.Юнґе (донька віце-президента Імператорської академії мистецтв графа Ф.Толстого), котра на той час була наближеною до середовища колишніх кирило-мефодіївців, особливо М. Костомарова (тут і далі у вступній статті курсив наш, якщо не зазначено інше - О.Я.):

«Ми знали - чого хотіли. Усе було нам очевидно: звільнення селян, реформа суду, свобода слова, тільки дайте нам це, - там уже само собою підуть дальші логічні наслідки, і Росія вступить у нову еру, піде рука об руку з рештою світу шляхом розвитку й щастя людства. І ми бачили, що наші полумяні бажання здійснюються, наші мрії переходять у дійсність. Нерви наші були натягнутими, дух піднесений, ми почувалися учасниками у спільній великій справі, ми відчували немовби спяніння творчістю».

Початок правління Олександра ІІ продукував оптимістичні настанови, коли, здавалося, ось-ось реалізується те, що донедавна вважалося неможливим у найсміливіших мріях учорашніх братчиків, які з успіхом поверталися до публічного життя, зокрема до багатоманітних просвітницьких, культурних, дослідницьких практик. Захоплення поезіями Т.Шевченка й потужний посмертний розголос про його страшну/трагічну недолю, тріумф університетських лекцій і публічних виступів М.Костомарова, зростаюча популярність творів П. Куліша, урешті-решт проект петербурзької «Основи» 1861- 1862 рр. виглядали очевидним контрастом на тлі попередньої, миколаївської, доби.

Крім того початок 1860-х рр. спричинив потужні інтелектуальні трансформації на культурному просторі Російської імперії, оскільки старий, класичний романтизм нарешті почав потерпати від нового конкурента - «першого» позитивізму контівського зразка (за О. Контом). Відтоді розпочалося цікаве змагання та співбуття цих різних і, здавалося б, «протилежних» культурних епох в одному просторі.

Становище П. Куліша як приватного вченого, коли царину імперської освіти й науки було вибудовано у вигляді напівзакритих ієрархічних, офіційно-казенних структур на звичних засадах чиновної, мундирної Росії, виявило його нестримні прагнення до новацій, вражаючий комунікативний діапазон, здатність швидко абсорбувати новітні суспільні та культурні взірці, залишати позаду колишні орієнтири й навіть особисті взаємини. Як інтелектуал П. Куліш на рубежі 1850-1860-х рр. залишався романтиком, щоправда з сильним шаром пізньопросвітницького раціоналізму. Тож його рефлексії та думки в багатьох випадках тяжіли до славнозвісної візії просвітника й, заразом, преромантика Ж.-Ж.Руссо, в епіцентрі якої перебував конфлікт цивілізації та природного стану людини. Згадаємо, наприклад, ідеї й сюжети «хуторської філософії» П. Куліша, котрі оригінально переломлюють і репрезентують згадані руссоїстські мотиви.

Отож ідеї, ґенеровані запізнілою хвилею «першого» позитивізму в Росії, як-от проблеми цивілізації, поступу, уселюдської культури, котрі перегукувалися й надавали іншого сенсу пізньопросвітницькій концептуалізації, спричинили розмаїтті реакції та творчі потуги П. Куліша. Тим паче, що «перший» позитивізм значною мірою був спадкоємцем просвітницького раціоналізму XVIII ст.

Приміром П. Куліш іронічно відгукувався про неґативне ставлення низки тогочасних російських інтелектуалів до західних новацій (курсив П. Куліша - О.Я.): «Європейська цивілізація не є для нас чимось ненависним, як для московських словянофілів, котрі оголосили Захід гнилим та винайшли якийсь російський погляд на науки й мистецтва». В іншій праці П. Куліш висловлював надію на відновлення української/малоросійської народної творчості у «просвіченому, невеликому прошарку суспільства, яке близьке до народу своєю любовю до нього та свідомо продовжує його духовне життя в нових формах цивілізації»1. Вочевидь первісна варіація позитивізму з її ідеалом культурного поступу людства видавалася П.Кулішеві привабливою в багатьох аспектах, хоч він і не розглядав її як єдиний і універсальний рецепт, а скоріше сприймав одним із низки приступних інтелектуальних векторів. Недаремно

B.Петров характеризував його погляди наприкінці 1850-х рр. як «культурницький радикалізм».

Такі устремління мотивували, підштовхували П. Куліша не тільки до експериментів на ниві белетристики, а й у сфері історієписання, зокрема щодо конструювання та представлення історії України. Саме вони ініціювали підготовку й написання на початку 1860-х рр. ряду текстів, котрі доволі важливі у світлі «виношування» тих ревізіоністських ідей, що повною мірою виявилися в його «Истории воссоединения Руси» (Санкт-Петербурґ, 1874 р., т.1-2; Москва, 1877 р., т.3). Відзначимо, що ці історичні проби синхронічно збіглися з «хуторськими сюжетами» в його публіцистиці.

Та особливе місце серед тодішніх розвідок П. Куліша посідає його «Історія України од найдавніших часів». З одного боку, очевидним видається її просвітницько-культурне, або популяризаторське спрямування, котре за тональністю й способом викладу споріднює її з такими працями автора, як-от «Хмельнищина: Історичнє оповідання» (Санкт-Петербурґ, 1861 р.) та «Виговщина». З іншого боку, вступ і перший розділ «Історії України...» було задекларовано як частину великої проектованої праці й, заразом, вони містили декілька текстових шарів, які суттєво розсували «горизонт популяризації». Тим більше, що своєрідним доповнюючим пластом до шару основного тексту стали «приписки», себто прикінцеві примітки, котрі автор перетворив на самобутню збірку виписок із джерел і розлогих коментарів до них.

Таке сполучення різних шарів споглядаємо і в архітектоніці інших праць П. Куліша. Наприклад, автор-укладач «Записок о Южной Руси» (Санкт-Петербурґ, 1856-1857 рр., т.1-2) подав не тільки етнографічний матеріал (думи, леґенди, пісні, перекази), а й супровідний текст, який є не стільки збіркою коментарів і тлумачень, скільки контекстуальним уведенням до цього матеріалу, зокрема щодо його походження, обставин та умов збирання, побутування серед народних «носіїв» і т.п. У цьому випадку етнографічні, фольклорні джерела та авторський текст мали творити єдину стильову цілісність в очах читача. Натомість в «Історії України.» «приписки» виглядають як авторський експеримент із демонстрації можливостей української мови для «суворого наукового викладу», як зазначено в редакційній примітці «Основи», імовірно написаній самим П.Кулішем.

Однак стилізація виразно простежується й у тексті «Історії України.», зокрема передньому слові, котре вводить читача до, власне, української минувшини. Причому у вступних увагах П. Куліш підкреслює, що його праця призначена для читача в «маленьких городах, селах і хуторах», себто навязує її до своєї «хуторянської» візії. Заразом він постулює низку вихідних настанов, які покладені до його конструкції минувшини. Скажімо, автор подає базові уявлення про історичні джерела, наголошує на відмінності оригіналів від перекладів, показує на кількох кумедних прикладах значення потрактування конкретного джерела й т.п.

Ба більше, П. Куліш проголошував, що історія України не зводиться лише до минувшини козацтва, представлення якого висувалося на перший план в українському романтичному історієписанні. Натомість він обстоював думку, що «все те, що росло, цвіло, умирало і наново в іншому виді родилося, все те історію нашої України становить». За висловом Д. Багалія, тодішній підхід П. Куліша показав, що він є новатором і реформатором, який доволі високо піднявся над усталеними поглядами.

У тексті П. Куліша віднаходимо й доволі гострі критичні нотки щодо оцінки козацтва, котре метафорично порівнюється з «колючим бодяком». Подібні зауваги споглядаємо й в інших текстах цього автора кінця 1850 - початку 1860-х рр., які в 1870-х рр. трансформуються в нещадну критику козацтва, увінчавшись тезою про його «руїнницьку роль».

Та в «Історії України...», на відміну від багатьох праць, намічалася й своєрідна альтернатива, себто переносилася увага з історії козацтва на минувшину давньої Русі. Схоже, що саме з таких авторських розумувань і спостережень розпочалося «виношування» тих ідей, які з часом спричинилися до відомої контраверсії Стара (Давня) Русь / Нова Русь (Московщина, Росія), котра посідала чільне місце вже у візії пізнього П. Куліша. Не випадково «Історія України.» 1861 р. привертає увагу й сучасних дослідників, зокрема з перспективи відомих змагань навколо києво-руської спадщини.

Напрочуд цікаві проблеми й сюжети, порушені та розгорнуті П.Кулішем у першому розділі «Історії України.» - походження, точніше природа соціальної нерівності, народження звичаєвого та писаного права, відмінність між усною традицією й писемною памяттю, значення і роль «грецької віри», змагання християнства та язичництва і т.п. Не випадково в його ставленні до права («право людське по-людськи шанує») проступають вимоги пізньопросвітницького мислення. Заразом П. Куліш неодноразово вдається до порівняння давньоруських і козацьких часів, інколи навіть уживає стилістичне уподібнення перших і других, але виразно розрізняє ці історичні епохи. Водночас він уникає певного тлумачення низки проблем, як-от походження Русі, навколо чого тоді точилася відома полеміка початку 1860-х рр., зокрема М.Костомарова й М. Поґодіна та ін. Зрештою «Історія України.» намічала/анонсувала, хоч здебільшого й у зародковому або невиразному вигляді, низку ідей і мотивів дослідницьких практик П. Куліша, котрі яскраво проступили вже впродовж 1870-1880-х рр.

Насамкінець відзначимо, що чимало виразів П. Куліша з його «Історії України.» циркулюють як характерні приклади вживання мови в українських словниках кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Десятки їх віднаходимо в російсько-українському словнику, відомому також як «Академічний словник» за редакцією академіка А.Кримського, котрий готувався у ВУАН упродовж 1924-1933 рр., але світу так і не побачив. Електронну версію вцілілих матеріалів цього видання (у форматі pdf), запланованого як чотиритомне, підготував та оприлюднив 2007 р. О.Телемко. Скажімо, тут представлено чимало прикладів безпосередньо з «Історії України...» П. Куліша, як-от «некупований розум», «наш брат Українець [...] найбільш тільки самими журналами пробувається», «все те в приписки, позад своїх книжок пускаю», «піднявшись історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують», «як мають вони чужих людей користувати, то нехай нашому князеві на зброю складуться», «мусила стародавня Русь байдаками плавати і торги свої, і войни водою відбувати», «спускаючись у море, до Царягорода дохожали», «князьки [...] скарби збирали і тами скарбами собі дружину прибільшували», «правили землею старші родовики, громадські мужі, сходячись із [.] сіл у одне місце на народнє віче», «ще за тих давненезних часів, которих наша письменна память не зазнає», «освіт помалу між людьми ширився», «тим-то й годиться нам [.] їх дикі [.] образи перед потомками вповажнити» та чимало ін. Таке рясне використання тексту П. Куліша в тодішніх словникових статтях указує на те, що його «Історію України.» вповні обґрунтовано розглядали як одну з перших спроб творення наукового стилю української мови, хоч і з виразним культурно-просвітницьким, або, як означили б нині, популяризаторським рефреном.

Відтворюється за публікацією 1861 р., але згідно з сучасними нормами правопису. Окремі друкарські огріхи й механічні помилки виправлено без застережень. До тексту П. Куліша долучено зауваги історіографічного спрямування, а також пояснення рідковживаних та архаїчних слів. На відміну від наших приміток, посторінкові посилання самого П. Куліша (як до основного тексту, так і до його «приписок»), та редакційний коментар до публікації у журналі «Основа», позначено числами з астериском (1* - 9*). Прикінцеві примітки, точніше великі текстові включення витягів із джерел зі супровідними коментарями й роздумами автора (він називає їх «хрестоматією виписок» і розміщує під назвою «Приписки до первої глави»), подано після основного тексту й позначено порядковими номерами у квадратних дужках. Виділення окремих слів курсивом та заголовними літерами у студії П. Куліша відтворюється за публікацією 1861 р. Фактографічні тлумачення й пояснення автора щодо хронологічної локалізації тих чи інших історичних подій не коментуються. Уточнюючі відомості наводяться у квадратних дужках.

Переднє слово

Пишучи історію України, дбав я не про одних тих, що по історії, мов по далеких сторонах, проходять і тільки самі її дива оглядають. Мусив я не менше й на тих оглядуватись, що історичним живописанням не вдовольняються, і всякої речі самі по жерелам історичним доходять. Не подоба ж би була мені, ведучи свою повість, раз-по-раз зупинятися і мої доводи до уваги товариству подавати. Тим я свою роботу на дві часті ділю, і що тільки мене в повісті мало б зупинити, або її надто широко розводило, - все те в приписки позад своїх книжок пускаю. За одним же заходом тут я й джерела історичні вказую, з котрих моя повість вичерпана. Пишучи ж найбільш для того товариства, що в великих городах не проживає, постановив я собі - не то джерело вказувати, та тут же за його й виписку приточити, котра або мою річ виясняє, або ширше діло оповідує. Тим способом, вкупі зі своєю Історією, ніби ще й хрестоматію виписок подам я гостинця на Вкраїну. В нас бо по маленьких городах, селах і хуторах хіба десяту долю тих книжок - та й то на тисячі верстах - історик до свого діла поперечитує. Тим-то наш брат Українець, вийшовши з вищої школи на повітову службу, чи на господарство, найбільш тільки самими журналами пробивається і, коли достатку не має, то довіку тих книжок не зустріне, в котрих листок, чи два листки між сотнею, або й сотня листків між тисячею, про його рідну сторону оповідують. По собі знаю, з якою, бувало, жадобою коло книжок історичних приписки перечитуєш, котрими себе писатель перед товариством оправляє. Іноді було й про самого автора за його розумуванням байдуже, а його приписки, нові мислі в голові засівають. Так же, може, інший читатель, заглянувши мимохідь у мій текст, нечитаним його покине; маючи ж свій, не купований розум, по моїх виписках піде, і, чого здобути більше ніг де, - залюбки тут повичитує. Багато бо єсть таких книжок, до нашого діла потрібних, котрих ні за які гроші не доскочиш, котрих іноді по всьому світі пять, або шість і єсть по бібліотеках далеких. Що ж сказати про рукописні джерела історичні? Тут уже треба притьмом свою повість широкими приписками позад книжки доповнити. Так же воно й буде в мене, і, певно, ніхто за те на мене не поремствує.

Мушу ж тут іще словце додати: що які б не були в мене виписки, всі вони друкуватимуться тільки про людей тямущих, котрим нічого вже з чужої мови на нашу перекладувати, або старі, забуті слова новими приписками виясняти. Котрі книжки будуть у мене під рукою в перекладі, а оригіналів не матиму, з тих я буду перекладною мовою виписувати; як же тільки можна буде приточити виписку з оригіналу, то вже мушу переклад геть одсунути. Трапляється бо часом так, що перекладник не збагне, як воно там імення сказано, і словом своїм против оригіналу схибить. А виписки робляться почасту в таких случаях, що не то що, а й саму ходу речі треба узяти до уваги.

Ще одне слово. Піднявшись Історію України написати, мушу я догодити землякам, конторі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котру звикли собі по книжках виображати20? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне діє писання обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді й колючим бодяком21 серед нашого дикого степу. Росло в нас дечого багато й опріч козаччини, і все те, що росло, цвіло, умирало і наново в іншому виді родилося, все те історію нашої України становить. Тим-то усяку силу мушу я зарівно вважати, котра тут з іншими силами боролася, а пильнувати найбільш того, що в давні часи для часів дальших учинилося, та й до нас попереходило. Не скрізь козаччину треба нам на давнину дивитися, а з давнини на ближчі до нас віки, а в них і на козацтво споглядати. Давню історію України Татарщина нам перебила. Після Татарщини нові порядки по Вкраїні постали, і тільки память про князів та їх усобиці зосталася. Густим туманом покрилися ті віки дотатарські, і наука не багато вдіяла, той туман розганяючи. Тим-то перейдемо ми у двох, у трьох главах ті літописні споминки, та вже тоді свою річ на всю ширину пустимо, аж до Литви й Ляхів доберемося.

Отсе ж, поблагословившись, зачинаємо своє оповідання, товариству на вжиток, молодим до читання, старішим до розумного рахування. «Се начнем повесть сию».

Споконвіку Поляни громадськими вічами правувались. Данину Козарам платили. Князьки-Русь Новгородську землю опанували. Подніпрянщину під свою руку нахилили. Князьки полюдною і судною даниною користувались, і з Грецькою землею торгували. Вбившись у силу, князьки громадське право почали зневажати. Поділивши землю між своїм родом, усобицями її пустошили. Тим часом увесь Руський мир під ними до купи збирався і сам з собою почав обізнаватись. Грецька віра ще й більше тому допомогла і Полянську людність по всіх Руських сторонах розпростерла.

Яка була з давніх часів доля нашого рідного краю, зазнаємо тільки за тисячу років. В ту давнину, до котрої не сягає наша писана память, мусило перевернутись на Вкраїні людей багато, а як вони звались, нам і того не переказано. Тільки прослідок їх по давніх кладовищах невіголосих знаходимо, та божища їх камяні по степових могилах стоять німуючи. Мусили ж ті недовідомі нам народи жити в нашому краї перехожими з місто на місто скотарями. Певно, вони один одного проганяли, один у одного - хто дужий - одбивали найкращі паші під свої табуни, гурти, отари: певно ще тоді землі в нашому краї не орано. Як же степова подніпрянська обшир вбилась у хліборобство, тоді вже, мабуть, один люд на сій обширі загніздився, а вже кочовники не подужали його з розкішної ролі, обаполи Дніпра, зігнати. Зовемо ми народ сей - звідкіля б він не взявся - Українським, бо давно вже він живе на узграниччі двох великих народів, не мішаючись ні з одним, ні з другим, ані свого обличчя, ані свого духу не одміняючи. Назвався сей народ Русь, з того часу, як почали над ним захожі з Балтицького побережжя князьки-Русь панувати. Як же ще ніякого князювання на Подніпрянщині не заводилось, звали наших предків сусіди Полянами, що вони в полях кохалися; а вони своїх близьких сусід звали - або Деревляни, що жили по пущах, або Сіверяни, що к півночі од них по Десні, по Сейму, по Сулі порозселювались [1]. Далекі ж сусіди в Полян були - к півночі: Дреговичі - поза річкою Припяттю; Кривичі - у верхівнях Дніпра; захожі Словяни без прізвища - коло Ільменю озера; Радимичі - по річці Сожі; Вятичі - за річкою Окою; а к полудню: Дуліби або Хорвати - по річці Богу; Угличі і Тиверці - по Дністру.

Чи велика, чи мала була подніпрянська обшир землі Полянської, чи густо, чи зрідка залюдняли її наші хліборобські предки, доказати сього не докажемо. Знаємо тільки, що Поляни, та й їх сусіди, правились між себе вічами, - сказать би самим віщанням словесним, - і старі люди на тих вічах замість писаного закону їм ставали [2]. Знаємо також, що нападали на наші пахарські городи й села розбишацькі народове, которі, не вмівши з землі користь узяти, рабуванням чужих осель живилися. Запевне, наші предки од інших добре одбивалися, як же була несила, то одчіпного платили, чи то, мовляв, данину давали. Найдужчий з тих непахарських народів були Козари. Не здолівши супротив них стояти, платили їм наші стародавні предки дань. Самі Козари стояли своїми кочовищами у степах понад Волгою і звідтіля ходили до нас за даниною.

Одного, мовляв, батька, та не однакові діти. Так мусило бути й між нашими предками Полянами, що не всі однаково до ролі привикали, не всі однаково своїй долі корились. Інші по пущах селами сідали і звіроловством та пасіками кормилися, як-от Деревляни, а другі, мабуть, по далеких землях ходили, поки собі користне місто коло Ільменя озера вподобали і новим городом, замість Києва, чи, може, якого ще давнішого города, сіли [3]. Дотепні, мабуть, і сміливі люди ті Новгородці, що на видноті, як і Поляни, на самому шляху водному з Балтики в Чорне море сіли і зо всіма хижаками, що з одного моря в друге швендяли, вміли якось поводитись, а вкоренившись між лісним і звіроловним людом, добре розжились і розторгувалися [4].

В ті невпокійні, ґвалтовні часи понад Балтицьким узбережжям оружні хижаки куйовдились, которих наш літописець Нестор зве по-Цареградські [5] Варягами, і з людських осель плату собі на зброю вимагали, або й дощенту жакували і пліндрували. Вони, ті оружні хижі люди, опанували якось і Новгород та, осівшись поміж Новгородцями, усім краєм навкруги орудували і данину с Кривичів, Мері, Весі і інших народців брали. Послі почали вони, мабуть, дуже на людей налягати і за живе заколупувати, що Новгородці з сусідами узяли собі думку й волю єдину, усі разом на них піднялись, із своїх городів і сіл їх повиганяли, перестали їм данину давати і самі між себе почали правуватися. Воно ж би й добре, та великі чвари між ними щось постали, тяжкі бої зчинилися: не стало правди в них, мовляв літописець. Тоді знов якось між себе погодились і інших уже збройних людей до себе призвали, якихсь прибережних князьків з родом і дружиною, котрі себе Руссю звали. Рюрик якийсь, Русин, піднявся з братами порядок Новгородцям і їх сусідам давати і од інших хижаків їх боронити (року 862). Сі вже здобишники з Новгородцями побратались і вкупі з ними далеко свою на сусідні землі розпростерли.

Впорядкувавшись із князьками дома, Новгородці й на своїх земляків Полян оглянулись, которі тоді Козарам данину платили. Як мають вони чужих людей користувати, то нехай лучче нашому князеві на зброю складуться й одної з нами голови послухають. Така, певно, була в них думка, як вони з князем своїм і його дружиною на вічі радували. І отсе вже, кликнувши на охотника по сусідніх земельках, по Чуді, Мері, Весі і Кривичах, настягали Новгородці до себе купу людей велику. Переволікся з ними князь Олег через Волок, за річки Ловаті на Дніпро, і поплив Дніпром униз, села й городи під одну силу підклоняючи, данину накладуючи і охочих людей на воєнну здобич закликаючи. Тоді ще мало було проїзду літом по пущах. Скрізь як півночі стояли пущі величенні; а болотні затони та озера по всіх низинах ізвивалися [6]: то мусила стародавня Русь байдаками плавати і торги свої, і війни водою одбувати (торги бо тоді за війною поруч одправувалися). Дорогу Дніпрову знали сі люди добре, бо здавна звикли од Балтики через волок на Дніпро спадати, Дніпром далеко вниз гуляти і вже у Чорне море за торговою чи бойовою здобиччю вганятись; тільки ще невеликими купами ходили, то мусили яким крамом з побережанами з човнів своїх крамувати, або зненацька села шарпати, а данину з року в рік не змогли хижаки на селян накладувати.

Деякі, спускаючись у море, до Царягорода дохожали і в Грецького царя служити наймалися; а потім знову до своїх верталися і гайдамацтвом хліба собі добували. Були ж мабуть, коло боку в Олега всякі: і такі, що торгувати й шарпати вміли, і такі, що в Царіграді на службі побували. Де він з ними повернувся, всюди взяв гору. Вже йому город Смоленське піддався і його княжого мужа з дружиною, чи то б намісника княжого, до себе на людський хліб прийняв. Піддавсь Олегові й Любеч. І там він свого княжого мужа з залогою посадив, щоб уже ніхто данини з Любечан не вимагав, щоб уже данина на князя й на його дружину йшла. Тим часом Олегові потуги більшали. Незабаром він і під Київ підступив. Не сперечалися Олегові Кияни, за князя його до себе приймали, і на оружню, і на судову данину згодитись мусили.

Осів Олег на горах у Києві, не звелів більше Козарам дані платити, поставляв нові городи на узграниччях Київських, понахиляв під свою волю Деревлян, Сіверян і інших полуденних сусід Полянських, і широко почав гетьманувати. Оце ж восени й зимою їздив князь із дружиною на влови - добувати хутра; тут же, полюючи, ходив і на полюддя, чи то б то по людських оселях збирати княжу дань, подимне, чи як воно в нас звалось [7]. Тут уже сільська громада гуртом його підіймала, меди й пива, ждучи його, варила і всю його дружину вгонобляла [8]. Тут йому на свої справи, як третьому судді, оддавали і судову данину складували. Тут він, вюки навязуючи і вози накладаючи всякого добра, одсилав до свого княжого города, щоб було йому з чого свою дружину зодягати, харчити і коло свого боку охотою вдержувати. Тут і дружина княжа і на вловах, і на збиранню княжої роківщини добре розкошувала, що мусили селяни з останнього добра хижаків тих оружних задовольняти і од себе в другі села випроводжати [9].

Так усю осінь і зиму промишляли - князьки-Русь, Олег й інші, що після нього нашим краєм орудували, і що в них було залишнє, те в городах перепродували, скарби збирали і тими скарбами собі дружину прибільшували. По весні ж човни споруджали, медом, воском, хутрами, бранцями, которих боєм добували в сусід, наладовували і до Чорного моря спускались. Було тоді Чорне море ще не Турецьке й не Татарське; то всі береги Кримські, Дніпрові жерела в Білобережжя, чи, як навпослі його в нас звано Килиїмське поле, все те було ще добре залюднене і городами Грецькими осажене. Було де Варягам торгувати, було де й нападом шарпати: у ті бо давні часи торгові люди ходили оружно, і князі-Русь і з своїми дружинами не для чого, як для торгової прибелі по далеких землях і морях швендяли [10]: що в одній землі боєм здобували, те в другій на добру одежу, на дорогу зброю, або на бистрі коні міняли. То була їх честь і слава; тим вони й славу свою любили, що вона їм золотою здавалась [11].

Отже й Олег, підклинивши під себе Деревлян і інших сусід, раз-по-раз спускався, з своєю дружиною та з охотником, Дніпром у море, то шарпаючи Грецькі побережжя, то міняючись із Греками своїми полюдним і здобичним добром. Далі добравсь і до Царягорода, і почав його огнем і мечем пліндру- вати. Вжахнулися Греки і, знавши, чого йому треба, поступили йому данину, яку схоче. Гляньмо ж, що вимагав і виміг Олег од Греків. Поступлено йому по дванадцять гривень срібла на човен [12], та ще особно на тих людей оружних, що остались на Вкраїні стерегти городи: Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьке, Ростов, Любеч і інші. Далі - як прийде Русь торгувати в Царіград, то ніякого жита Грекам не платитимуть, та ще Греки мусять харчувати їх з весни аж до зими, поки додому вернуться, та й на дорогу харчами, якорями, канатами, парусами і всякою потребизною - обмислити. А за се Олег убезпечив Греків, що, торгуючи, не буде Русь на села нападати і торгових людей Грецьких рабувати [13].

Оце ж уже князьки-Русь од моря до моря водою й суходолом владали, бо, осівшись у Києві, держав Олег Новгород і інші верховні землі за своєю сторожею і брав з них на свої залоги оружні не малу данину, - із самого Новгорода триста гривень срібла. Може б Новгород і його узграничане й не схотіли б уже Олега послухати, так осяг же він і позаймав Варязькими залогами усі землі низові аж до Волги; то було де на охотника кликати, було чим і військо вдовольнити, - страшна була його сила. Та ще ж тим він, мабуть, верховні землі до себе притягнув, що вони хлібом з низових земель заживлялися, що якби не пустив торгових людей з хлібом угору, то верховикам довелось би голодувати [14].

Оце ж уже настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-Русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, Руською землею її називати. То правили землею старші родовики, громадські мужи, сходячись із двох, із трьох, із десяти сіл у одне місто на народне віче і не було більш ніякої власті на Вкраїні, а тепер уже коло князьків старшина оружна настала, боярами звалась, по городах замість самого князя з дружиною сиділа, а дружина, як народ оружний і одягнений, теж од селян одрізнилася, до роботи не бралась, а вже тільки воєнною здобиччю та полюдним живилася [15]. Ні податку, ні одбутку ніякого, опріч служби під княжою рукою, дружинники не знали. Тим-то в дружину щонайкращі люди вписувались, і ніби якийсь особний нарід серед люду Українського з них учинився. Спершу коло князя найбільш ті затяжці купились, що з ним із далека вийшли і вкупі великі землі даниною своєю обложили. Як же, після Олега, інші князьки, один за одним, настали, тоді вже чужоземці попереводились, а самі тубільці Українці городи княжі оберігали, по походах з князем ходили, із сіл полюдне брали і здобиччю по городах торгували [16]. А як у князя, під яку несподівану пригоду, війська омаль бувало, тоді він охочих молодців до себе кликав, або й кочовників із дикого степу наймав. Кочували тоді повз Україну, на безлюдних степах, Печеніги [17], Половці, Торки, Берендеї, що городів і сіл не осажували, а так, ордою, з поля на поле перелітали, сусідні землі шарпали і до різанини на всякий поклик зліталися. Отже й було в князьків три війська: одне - дружина, сказати б товариство, що близько коло боку в князя держалось, друге - охоче військо з селян і городян, що то на здобич квапились, або свою землю боронячи, під княжу руку купились, або ж силоміць у військо виганялись; третє - чужоземне, затяжне військо, орда степова. Все ж те важко лежало на плечах у простого, неоружного люду: всю ту силу треба було селянам і простим городянам прохарчити, одежею обмислити і сваволю їх, як люду оружного, перехожого і голодного, витерпіти.

Тим-то, славлячи Олега князя, що він поставляв нові городи і своїми мужами їх повбезпечував, що він і верхові, і низові народи під одну власть зібрав і гуртовою війною на Греків поміж себе потоваришив, не треба нам його гетьманування на Подніпрянщині якимсь золотим віком уважати. Коли був золотий вік у нашій Україні, то ще до Олега, ще за тих давненезних часів, которих наша письменна память не зазнає: не од Олега бо, не од його княжого суду в городах і на полюдді в селах пішло наше вічове сільське право, що з роду в рід через невпокійні часи князьких усобиць, через понурі часи Татарщини переходило та вже тоді почало в вічистих книгах записуватись - а через те й нам обявилося - як державці скрізь по Вкраїні його зневажили [18].

Певно князі, Русь пришли в наш край на готове; певно, вміли й без них Поляни воювати, коли допомогли їм усі землі навкруги себе під Київського князя підклонити [19]. Мабуть же й людськість у них з давніх-давен завелася, що, договорюючись із Греками, зовсім не варварську рядну вони написали. Не Олегів бо то був розум і не дружини його, що зросла на хижацтві і в хижацтві всю свою честь і славу ставила: в тій Олеговій рядні вважаємо ми розум народу покладливого, раховитого, що давно з сусідами знається і право людське по-людськи шанує [20].

Вже ж, як би воно там не було, а з того часу, як прийняли Кияни до себе Олега з його родом за князя, починається виразніша для нас народна жизнь по Вкраїні. Більші од давніх потуг почали під княжою рукою купитись;

більше почали низові землі по-дніпрянські з верховими і з заверховинними обізнатися; більшу здобич почали наші по чужих землях здобувати і більше світу по далеких країнах убачати; а тим часом твердіша стала наша земля супротив хижаків городами, і всякому Українцеві - Полянину отчизна його поширшала: маючи бо одного князя з Кривичами, з Деревлянами й іншими своїми узграничанами, і ходячи, за його приводом, по чужих землях, земляками почали Поляни своїх сусід уважати.

Не дешево ж наші предки за все те приплатились, бо незабаром почали князі-приймаки од Грецьких царів царювати вчитись і по Вкраїні чужі порядки заводити. Думка-то була така в верхових наших Словян, як завелись у них домові чвари, що свій дука землякові дуці не підклониться і свої своїх не так-то будуть правосудити, памятаючи прежні усобиці й обіди або рід за рід руку тягнучи, а вже князь-чужоземець од усякого дужчий і всякому чужий, то його третьому суду всяке підклониться; сидячи ж на громадському хлібові і маючи собі судню данину рівно од усякого, нічого буде йому вічовий суд перехиблювати. Владатиме ж він тільки своїм княженецьким скарбом, що на його силу збройну йому поступлять, а землею не владатиме, то й ні для чого йому буде на суді правдою коверзувати [21].

До якогось часу воно так і держалось, що князь із дружиною, з боярами й дворянами своїми був сам по собі, а мир із своїми господарствами, промислами й торгами - сам по собі; а послі князі, маючи по два, по три сини, почали їм ділениці роздавати, а ті знов своїм синам од своїх держав городи уділяти. То був один князь на всю землю (котору вже скрізь прозвано землею Руською), і одна в його була дружина, і одного князя слухали воєводи, чи княжі мужі, що по городах замість його сиділи, городи оберігали і данину на його збирали, а то вже в того своя, а в того своя дружина, і воєводи свої, і свої порядки. Хоч же й наказували їм батьки, ділениці, уділяючи, щоб вони старшого, великого князя - чи то буде брат, чи дядько - як отця слухали, а проте незабаром завелись князі поміж собою битись, братні ділениці собі привлащувати, город на город, околицю на околицю підіймати; а городяни й селяни, люблячи одного князя, а другого не люблячи, княжу дружину охотником запомагали і криваві бої зводили, а то усобиця їх же землі пустошила, трудящих людей по Вкраїні вбавляла і заможних до вбожества доводила. І вже тоді мусили князі щонайбільш оружного люду коло боку держати, щоб завзятому родичеві не піддатися; ввесь же той люд з княжих околиць харчувався. Поки ж знаходився охотник, зазивав його князь до себе на воєнну здобич; поки були в його скарби, скарбами до себе людей од ролі, од рибальства й звіроловства приманював; як же ні так, ні сяк нільга було обернутися, тоді людей силою до воєнного одбутку гнали [22], а ще гірша напасть - хижу орду з степів на шарпанину й полонину затягували [23].

Лучалось не раз, що, побивши князя з його дружиною, нелюбний людям князь братню діленицю рабував, як чужу землю, а потім над нею не як третій суддя і заступник оружний князював, а як самовладний пан на своєму дідизному панстві, і вже тоді вічової ради певно не так-то слухав і правду кривдою почасту переважував. Тут уже мусили люди князькам волі аж надто попускати, а князьки помалу-малу себе за верхових владик звикли вважати, і не то самі стародавні звичаї переступали, та й своїх підручних до того призвичаїли.

Не треба ж тут забувати, що до селян дідизних, стародавніх, за князів прилучились селяни нові, з полонян, чи воєнних бранців князьких і боярських [24]: на війну бо князі ходили до сусід не за одним золотом та єдвабами, не за габами тільки та жемчугами і бісерами: найкраща здобич були в них бранці, которих або в бою батували, або по оселях захопивши брали. Тих бранців і бранок до послуги собі держали, або на ролі осажували, а хто не дбав про землю, ті своїми бранцями так як хутрами, медом і воском торгували, і не то дома, та і в Царгороді їх на продаж вивозили [25]. Оце ж і завелись на Вкраїні села княжі й боярські спадкові, которі вже багатші князі й бояри у убожших скуповували [26], а під тими селами й земля вже стала княжа, або боярська, і в ті села не то князі, та й їх бояри людей із вольних сіл переводили силою, або хитрощами переманювали [27]; і в тих уже селах була їм воля що хотя робити [28]; а звикши без упину на своїх волостях поводитись, квапились князі і бояри, запевне, по своїй уподобі й городянами і вольними селянами орудувати [29]. Чернець-літописець нічого нам про те не переказав: до його в скиті не доходив жаль людей убогих, неоружних. Князі з боярами ченцям монастирі будували і спершу самі тільки з підручними до них на молитву й на пораду ходили; селяни ж прості, не покидавши довго віри своєї Словянської, попів і ченців жахалися і, в дорозі зуздрівши, манівцями обходили, або назад верталися [30]. Віра бо Грецька зненацька між наших Словян упроваджена. Стародавні Поляни, предки наші, прийшли на Вкраїну без балвохвальства, - се вже князі по городах кумири позаводили, самі їм кланялись із дружиною і, запевне, тубільців кланятись неволили. Поляни ж споконвіку славили в ігрищах і піснях своїх сонце, огонь, воду, землю - і в тому була віра їх [31]. Як же зложився вже на Вкраїні, за княжим приводом, стан вищий по городах княженецьких, то, обертаючись почасту з Греками, почав і звичаї Грецькі, як народу славетного, великого, багатого, переймати, а далі й віру Грецьку гуртом заможніші Кияни надумались прийняти [32]. Пиха була не мала в князів Київських: били вони добре Греків і інших народів од Карпат до Кавказу і вже себе славними на ввесь світ уважали; то не до вподоби їм було хреста собі в Греків випрошувати. Війною Русь на Грецьку землю наступила, грізно почала царівну Грецьку за свого князя сватати, і мов би тим тільки згодилась хрест на себе прийняти, аби царівну-християнку в свою землю висватати. Найбільша річ тут були торги з

Греками: ставши бо самі християнами, більший собі доступ у Грецькі городи Русь одкрила, а потоваришивши з Греками, і надто почав Київ і інші городи багатіти.

Так наша Вкраїна із стародавнього свого порядку в інший порядок увіходила і одні свої вигоди на другі міняла. До приходу Рюрикового княжого роду вміла вона якось од околичних хижаків боронитись і в своїх розлогих полях доволі кохатися, а проте за князьками і їх оружним людом більший знайшла собі захист. Хоч же й приймали біду городи й села од княжих дружин і усобиць, та вся Руська земля у одну силу спаялася. Ще ж і надто: через те саме, що князі один на одного війною ходили, їх ділениці поміж себе лучше обізнавались и торги почали між себе частіше мати, і людськості одні в одних набиратись. Так же само й до Грецької віри, що княжа дружина з князем поприймали, та й по всій землі Руській примусом розпростерли. Не малого колоту ся новина по всіх селах и городах начинила; бо волхвам невіголосим тяжко було своєї слави поміж миром збутися і свої прибутки новим попам уступити. Вони народ бунтували; по гаях од попів криючись, розбоями живились; як же княжа дружина розбої вгамувала, вони по нетрях і болотах служби свої невіголосі правили, старосвітські пісні, ігрища таємничі з роду в рід переказували, і довго між селян, потай християн, пробували, аж поки церкви по всій землі Руській загустилися і попи людей страшним судом од них оджахнули, або силою голдувати собі змусили. Тоді вони знахарями й знахарками по селах одригнулися, а стародавня віра Словянська по сей час у піснях, святкових ігрищах, звичаях і забобонах поміж селянами осталася. Так Грецька віра Словянську віру із зелених гаїв, із левад, степів і пашень виругувала, гаям і водам мовчати про предковічних богів веліла і в сумовиті церкви селян позбирала. Поважчало тоді на народ, бо князі, опріч свого суду княжого, суд церковний уставили і за всяку вину против Грецького Номоканону плату владикам і їх підручникам назначили [33]. Чи хто з дівчям близько зійшовся, чи дівчина необачно з ким полюбилася, чи хто прогнав од себе жінку, чи хто що вкрав у кого, чи хто підпалив кого, чи хто кого погано налаяв, - за все, про все мусили городяни і селяни не менш трьох гривень срібла владикам платити, а три гривні тоді трьох волів коштували. І вже в церковному суді вічові звичаї геть уступали; правди тут голосами мирськими не дошукувались, бо в Грецькій землі давно те повиводилось.

Оце ж Грецькі порядки через Номоканон почали по нашому Словянському мирові ширитись і нашу Словянську жизнь на чужий лад перестроювати. Владики по городах і волостях мов би нові удільні князі постали, бо в їх були і свої люди підначальні, которих князі не судили [34], і волостелі, которі також, як і княжі волостелі, всяку вину поміж миром вишукували, розбирали і судній окуп на владику брали. Владики по городах вагу й міру уставляли; владики десятину з княжого суду, од торгового мита, од данини і од вири чи пені, і од усякого прибутку княжого на свої потребизни одбирали. Вже ж догадатись, і в літописця не питаючи, можна, чи владичні волостелі дошукувались проміж миром, хто яку вину против їх Номоканону вдіяв, коли й за те йшла на владику плата, як хто по-жіночі один з одним, битися зачне [35].

Тим часом почало й добро з тої новини виникати. При церквах, при княжих дворах і монастирях почали книжки заводитись і що зазнає Біблія од початку світу, і що переказано Грекам, через писання, од стародавніх часів, все те почало до нас потроху переходити і людський розум розширяти. Опріч Біблії, котора дала початок освіту не одному вже народові, і в самому Номоканоні, которий Кормчою, чи то б то правною книгою названо, багато дечого про інші землі й народи повписувано. Все ж те читалось, що дальше, то все густіше по землі Руській, а хто читав, той неписьменним розказував, і так освіт помалу між людьми ширився, і наша Вкраїна почала потроху дознаватися, як стоїть світ і як жили й живуть по світу всякі народи. Ще ж се не все. Нові Християне, упевнившись, що на тім світі не буде вже ні печалі, ні воздихання, а вічна радість у раю в Бога, покидали почасту свої сімї й достатки, і ходили в Грецію, щоб іще більш по далеких церквах і монастирях нової віри навчитись й про дорогу в рай поміж людьми спасенними розпитатися. Паломниками такі люди звалися, і сі паломники, вертаючись до домівок, розносили в народі ніби живу словесну науку про далекі землі й закони й звичаї. Отже, чого торгові люди не перенесли од Греків у Русь, торгуючи найбільш по городах і мало проживаючи в селах, те паломники по селах між охочими слухачами розпростирали і землю слухом про іншу, просвіщенну, жизнь сповняли.

Ще за князя Владимира по значних городах владики постали: в Києві, Новгороді, Ростові, Чернігові, Білгороді, Владимирі на Волині. Ті владики, для свого ж прибутку, церкви де змогли будували, а при церквах школи заводили, щоб письменство між людьми розпростерти і на попівство письменних собі заготовити. То була ще одна користь од віри Грецької, котра з собою багато й Візантійщини поміж нас упровадила. Владики бо першим князям найповажнішими порадниками сталися, а у всякому ділі вони за взір Візантію собі мали, тим і князям по-Візантійській раяли, і Візантійський дух їх княжим порядкам надавали. А проте їх церковні суди, котрими вони сімї в домових справах і случаях судили, по всій Руській землі розпростирали спокволя людські звичаї, що тільки в Полян споконвіку бували. Тільки бо Полян і, запевне, Новгородців не довелось їм наставляти, що не треба жінок собі крадькома хапати, не треба по дві, по три жінки разом держати, що з женським полом треба звичайно поводитись, і ради матері, сестер і родичок од усякого гнилого слова вдержуватись. Оце ж, змусивши всякого силою, коли не словом, кинути старе варварство, Грецька віра, що церковним судом і словесною наукою, а що й книжками церковними, надала більше Руському мирові людськості і всіх тих Кривичів, Радимичів і іншу півночну звіроловну дичу до Полян, скільки змогла, приподобила, а тим часом Біблію і письменство по всій землі хоч і не хутко, розпростерла, і так Руський мир од кінця до кінця одним розумуванням, яке б воно вже не було, звязала.

Після сього всього, що ми сказали, подніпрянська старосвітщина, ті давні, глухі часи, як іще одне одного Полянином, Кривичем, Радимичем, Деревлянцем або Дулібом чи Тиверцем звало, так у нашому умі визначаються. Далеко од старенезної Греції, що вже давно здорову силу втеряла, далеко й од західньої Европи, що саме почала в силу вбиватись, лежали країни без границь, страшенними пущами повкривані, великими, широкими річками, озерами, недоступними болотами поперетинані, повні звіря і птиці всякої, повні дикої бджоли, що по дуплах віковічних дубів і сосен сама собі роїлася. Гуртами круторогі тури по їй буяють; табунами дикі коні по її степах, по вольних травах носяться; лосі, олені, серни, сугаки од вовків по темних нетрях шарахкають. Дико, понуро по тих країнах; людський голос рідко де чути. Скрізь ячать лебеді та гуси на тихих водах; скрізь гомонить лісове птаство та шумлять, як те море, високоверхі, з віку нерубані пущі. Тільки понад Дніпром людські оселі позаймали узгіря й долини та понад Припяттю, Окою і іншими річками туляться по болотяних зарослях села, ховаючись од лихих сусід и повсякчас сподіваючись нападу. Літом немає проїзду впоперек України за водянистими низинами; зимою тільки звіролови та чужоземні торгові гості прокладують дороги через болота, через озера, скуповуючи шкури й воски на вивіз у Німецькі і Грецькі землі.

Уподовж України йде велика водяна дорога з півночі на полудень. Оружний люд простує хижими купами з Варязького побережжя в багату Грецію шукати кращої долі. Обізнавшись із ним, почали наші Словяни тих прочан до себе оборонцями й суддями приймати. За їх приводом, Новгородці підклонили під одну власть своїх сусід північних, а Поляни - своїх сусід полуденних. Тим способом всяка земля, чи близька, чи далека од Полян подніпрянських, почала з ними обізнаватися і людськості звідсіля набиратися. З Києва князі на полюддя ходили і всю зиму з дружиною по селах переходом гуляли. З Києва вони у свої ділениці прибували і з собою готову дружину привозили. З Києва ж почали навпослі й владик по городах ставити і ввесь причт їм із людей Київських давати. Потім у Києві монастир Печерський проявився і школою чернецтва на всю Руську землю стався. Оце ж з того року, як Кияни піддалися Олегові, почали Поляни на всі сторони всіма способами свою людськість розпростирати, а далі (як побачимо нижче) і степових диких хижаків, що по давніх узграниччях поза Сулою, поза Стугною кочували, і тих почали Поляни оговтувати, на узграниччях городами осаджувати і в своїх людей претворяти [36]. Так Україна і волею й неволею з нерухомості вийшла, на всі сторони свіжими силами кинулась і з розкиданих по безкраїй обширі народів одну Русь учинила. Не дешево ж їй сей великий подвиг обійшовся: набралась вона всякого лиха од самих тих козарлюг, що по всьому світу її вславили і од сторонніх хижаків оборонили. Хоть же вони, воюючи і порядкуючи, тільки за здобиччю ганялись і хижацьку пиху вдовольняли, а про людське добро мало дбали, та все ж, за їх приводом, наша Вкраїна дух свій народній у боях і пригодах загартувала, та й дальшим, уже не княжим, а козацьким вікам той самий гарт передала. Тим-то й годиться нам у свою історію їх подвиги криваві повписувати і їх дикі, бойові образи перед потомками вповажнити.

Не самі себе, мабуть, прозвали сі люди Полянами, Деревлянами, Сіверянами: до сього бо часу наші Чернігівці звуть Полтавців Польовиками і Степовиками, а ті звуть Київців, що живуть вище Києва, Поліщуками, так само, як задесенських Сіверян - Литвинами; самі ж Полтавці і верхові Києвці не говорять про себе: «Ми - Польовики, ми - Степовики, ми - Поліщуки», все одно, як і за-Десенці не скажуть про себе: «Ми - Литвини». Певне, вони звались поміж себе тільки Словянами, розуміючи слово одне другого.

П.Соловйов, розбираючи літописця Нестора, докладно вивів, що в XI віку мусив Нестор позаписувати споминки про ІХ-й і давніші віки, розуміючи діло по своєму часові, - тим він і князів натворив Полянам ще до Аскольда і Діра. (Истор. [ия] Росс. [ии. Москва, 1852] III. 123). Справді нічого й споминати про Кия, Щека і Хорива, которі нібито княжили в Полян. Чужоземні писателі, як от Прокопій, запевняють, що Словяне правувалися спершу без князів, радами; та й сам Нестор пише, що до Кия (про которого не просто оповідує, а приписує: якоже сказують) Поляни «живяху кождо с родом своим и на своих містех, владіюще кождо родом своим», і в літописці Переяслава Суздальського записано: «а Деревляне собі, а Дрягвичи собі жить (начаша), а Словене собі Новгородци, а Полочане також без князей».

Нестор хвалить найбільш Полян, бо й справді пахарство ладнає між собою людей найкраще і звичаї їм надає найкращі: «Поляни бо своих отець обычай имут кроток и тих, и стьідінье к снохам своим и к сестрам, к матерем и к родителем своим, к све- кровем и к деверем велико стьідінье иміяху; брачныи обычаи имяху: не хожаше зять по невісту, но приводяху вечер, а завтра приношаху по ней, что вдадуче». (П. [олное] С.[обрание] Русск.[их] Лет.[описей Санкт-Петербург, 1846] I, 6). А Деревлян Нестор гудить, що вони «живяху звіриньским образом, живуще скотськи: убиваху друг друга, ядяху вся нечисто, и брака у них не бываше, но умыкиваху у воды дівиця*. И Радимичи и Вятичи, и Сівер один (такий же) обичай имяху». (Там же). Отож певно все був народ звіроловний, а не пахарський*. Що Сіверяни и Радимичі не сховались у пущах од хижаків Козар, то се тим, що вони жили по сей бік Дніпра; Деревляни ж мали собі захист: одні - Дніпро, другі - Полян, а треті - великі пущі і болота; то жили народом диким і вольним, і самому Олегові не зразу піддалися, а послі на Ігоря повстали. Мабуть, неволя їх змусила до такого звичаю, щоб жінок собі силою хапати, бо Поляни, живучи на ролі73, не давали своїх дівчат (як-то домислятися можна) волоцюгам, що од них по гаях порозходились, не хотівши, мабуть, укупі на ворогів бити, або данину хижакам давати. Послі вже, як обжились у пущах, то й самі в себе, старим звичаєм, дівчат хапали. Історія інших народів, що з розбишак постали, догадку сю підпирає. Новгородці ж, видно, не з таких волоцюг зложились, бо про них Нестор не спомянув, говорючи, що й Радимичі, і Вятичі і Сівер[яни] одні звичаї мають, та і вся їх історія свідчить, що вони більш до Полян, аніж до яких Вятичів, чи Радимичів приподоблялися. Се, мабуть, були добрі молодці, которі човнами по широкому Дніпру гуляли, всі його притоки зїздили та й до славного озера Ільменя перескочили, і Новгород собі, на взір старого наддніпрянського города, над річкою Волхвою збудували. Хоч же й змусили їх заморські хижаки дань собі давати, та гляньмо, якого духу се були люди: «Изгнаша Варяги за море, и не даша им дани, и почата сами в собі володіти». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лem. [описей] І, 8).

Тільки ж, що навпослі, мабуть, багатші на убожших насіли, або одна сторона другу обижала, чи городяне селян утискали, або Новгородці Мерю, Весь, Чудь почали під себе підгортати, а ті, мабуть, не давались, - тим і написав Нестор: «и не бі правды в них». Тоді-то, мабуть, знемігшись у чварах та боях, якось поміркувались усі - старшу голову, князя, із-за моря собі визвати. А що новий город над Волхвою був сином старого города над Дніпром, видно по мові й звичаях Новгородських (дарма, що Іван III Московський десятки тисяч сімей у глибоку Московщину виселив, а Москалів сюди понасилав, а Іван IV Грозний ще більше Новгородців, старих і нових, вигубив); та й по тону самого літописця нашого те ж саме завважити можна. Ось бо погляньмо. Піднявши з собою людей охочих до здобичі з своїх підручних сусід: Чуді, Мері, Весі, Кривичів, Олег прийшов до Києва і заявив, що Новгородський князь має до його право: «и рече Олег Асколду и Дирови: вы ніста князя, ни рода княжа, но аз есмь роду княжа, вынесоша Игоря, и се есть сын Рюриков. И убиша Асколда и Дира». (Там же, 10 ). Київ прийняв до себе Олега Новгородського без бою. А навпослі Новгород просить собі за князя, для порядку, кого-небудь із молодих княжат у отця їх, Київського князя Святослава. Владимер князь із Новгородцями ви- руговує з Києва Ярополка; Ярослав - Святополка; і завсігди - чий Київ, до того тягне й Новгород, і не одривається він од Києва аж до Татар. Та й Нестор, говорючи, як прозивались сусіди Новгородські, про самих Новгородців пише, що в них не було ніякого такого ймення, як от: Весь, Чудь, Меря, Кривичі, а звались вони по-старому Словянами. «Словіни же сідоша около езеря Илмеря, прозвашася своим имянем, и сділаша град, и нарекоша Новгород». (Там же, 3). Вбачаємо в тому ознаку, що Новгородці прийшли на Ільмень, як уже там були інші народи, бо каже літописець прозватися. Не самі вони себе прозивали, а сусіди. Чого ж вони звали їх Словянами, бувши й самі (як домислюється) теж Словянами? Ото, мабуть, сі Словяни позаходили здавна і осіли поміж народів неСловянських і з ними вже певно помішалися; як же прийшли чисті подніпрянці, то як інше було їх прозивати? Подніпрянами не до ладу, бо Дніпро був далеко;

Полянами теж не впадало, бо вони поля покинули; а народ вони були чистий, архі-Словянськи, - от і «прозвашася своим имянем». А що не прозвано їх по річці або по озеру, то се - домислюємось - тим, що вони мусили прийти торговими гістьми між давніх тубільців, а як були люди порядку вищого, ніж Меря або Весь, то зараз собі «сділаша град». Гляньмо: ні про кого не сказав Нестор, щоб прийшовши зараз град і зробили. Певно, то були люди з города захожі; певно ж було що й оберегати в городі; певно ж і порядку були сі люди вищого од сусід, коли городом уміли сидіти. І показує-таки дальша історія, що вони були поміж верховими Словянами передовиками, бо завсігди були серцем всіх окружних народів. Гляньмо ж іще й з другого боку. Як осілись Новгородці над Волхвою, то й Поляни ніяк інше їх не звали, як Словянами, або, по новому городу, Новгородцями (причина та ж сама, що й у сусід Новгородських), - все одно, як пізніші Українці Запорожан прозивали по Порогах - Запорожцями, по Дніпровому Низу - Низовцями, а проте знали, що вони та ж Русь, ті ж Українці. Нестор так само споминав письмом про тих Словян далеких, як ми в своїх книжках споминаємо про далеких наших земляків Запорожців, або Чорноморців.

Коли Новгородці з Полян походять, то, певно, не розбоєм мандрували їх предки по річках-верховинах: не з великою, мабуть, силою вийшли вони з низу, що, зробивши собі город, сусід під себе не підгортували, а з малою силою не здолали б вони пройти розбоєм людні узріччя (бо тоді узріччя були найлюднійші), та й мусили б вернутись до свого коша, вниз; а то ні: перейшли через волок з Дніпра на річку Ловать і саме видне місце, до торгу найгідніше, під новий кіш вибрали.

Н. Костомаров вияснив нам докладно слово Варяг ([Начало Руси //] Совр. [еменник] 1860, кн. І, 6). Слова сього ще й не було тоді, як князі Русь загніздились у Новгороді і в Києві. Нестор, писавши в XI вікові, як уже слово варяг почало значити оружного затяжцю, приложив се слово і до князів, которі були Русь по своєму родові, а варягами не звались.

І про Київ пише Нестор, оповідуючи про міфічних князів Кия, Щека і Хорива: «Бяше около града лЬс и бор велик и бяху ловяща зверь». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 4 ). И вдруге: «наидоша я КозарЬ сЬдящая на горах сих в лЬсЬх». (Там же, 7). То правда, що сими самими словами Нестор показує, що за його часів не було вже навкруги Києва великого бору; так не забуваймо ж, що двісті років пройшло од первого находу Русі до Несторового писання; та ще ж: коли Київ таким диким лісовим містом здавався Несторові в давні часи, то мусив він - і мимо традиції - з чогось узяти свою звіроловну картину. Що води стояли тоді по Вкраїні великі і наповняли річні корита, по котрих тепер трави косять, або й плугом орють, се всякому відомо з тих находок водоходніх, що в наших річках і болотах знаходять. От і недавніми часами найдено в річці Золотоноші величенний мідяний якір; і досі він стоїть у Золотоніському монастиреві.

Нестор пише, що Поляни і їх сусіди давали Козарам дань «по бЬлЬ и вЬверицЬ от дыма», то, може, ся данина і тоді вже звалась подимним.

Знаємо, що так воно мусило бути з того, що, як пороздавано навпослі деякі села монастирям, то ченці ходили восени на полюддя тим же самим робом, що й князі. Старосвітські звичаї не записувались, бо з роду в рід їх памятали і іншого права надзвичай не знали. Се вже тоді почали звичаї законами в статути і в уставні грамоти вписуватись, як нові порядки на Вкраїні позаводились і старе звичаєве право стали занедбовувати. Тим-то державці випрошували на свої землі у князів Литовських і в королів Польських оборонні грамоти, і в грамотах поновляли письмом стародавні звичаї і на дальші часи уже законом їх переказували. До нас дійшла з початку XV віку запис про грошові і медові дані Софійської митрополичої отчини, і з неї ми вбачаємо стародавній звичай підіймати и вгонобляти бірчих. Написано там: «ПодолЬшенськая земля под Полозом, а с ней идут три ведра меду и поданье, а ночь пити». (Акты [, относящиеся к истории] З.[ападной] Р.[оссии. Санкт-Петербург, 1846] І, під 1415 р.).

[1]Що тяжко лягало на селян княже люднування6*, видно з того, що де схотів князь, там і прибільшував дань. Новгородці платили Олегові «мира дЬля» (одчепного б то) 300 гривень, як перейшов він у Київ, а за Владимера вже ся «мира дЬля» коштувало їм у десятеро, бо 2000 гривень присилали вони в Київ та 1000 роздавали дружині, що стояла в Новгороді залогою. Який же був драпіка Ігор Рюрикович, се ми знаємо добре.

[2]Тим-то й Олег, підпливши човнами під Київ, оповістив себе Аскольдові і Дірові людом торговим, родичами державців Київських. Сю історію ми в своєму тексті пропустили, бо вона й Нестору давнім поданням передана, і хто знає, скільки в ній правди? Здається, воно так було, що не всім Рюричанам у верхових землях уподобалось, то двоє якихсь значних людей кликнули на охотника, та й спустились униз кращої долі собі шукати. Аскольдом і Діром Нестор їх називає. В Києві їм добре повелося; плавали вони Дніпром і в Грецьку землю за здобиччю, Грецькі села жакували і хижацької слави собі набували. Ся-то, мабуть, слава дійшла й до Новгорода. Новгородські князі, певно, Аскольдові й Дірові позавидували і приплили з потугами під Київ. Покинувши більшу часть човнів оддалік Києва, підплили вони двома чи трьома до пристані, поховали під чердаки свою дружину, щоб людей не полохати, і послали до Аскольда и Діра. «Родичі ваші, мовляв, прийшли; ходіть на пристань привітайтеся». Ті прийшли, про свою голову не порахувавши, а тут їх зараз обскочили, та й темний похорон їм справили. «И убиша Аскольда и Дира, несоша на гору, и погребоша и на горі, еже ся ньіні зоветь Угорьское, гді таїні Олмин двор; на той могилі поставил Олма церков святаго Николу, а Дирова могила за святою Ориною». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 10).

[3]Козаки воювали звичаєм варязьким і звали свою славу золотою. Певно, так вона звалась і в варягів. Святослав говорив про славу (у Лева Дякона кн.ІХ, гл^ІІ) зовсім так, як козаки:

Пропаде, мов порошина з дула,

Та козацька слава,

Що по всьому світу дивом стала...

[4]По Руській Правді гривню плачено за вола: така була її ціна. «Оже за кобылу 60 кун, а за вол гривну». (Иссл.[едования] о Р.[усской] Правде [Москва, 1846. Ч.1], Н.Калачова, 95). Про гривню див. у Карамзина в Ист.[ории] Г.[осударства] Р.[оссийского. Санкт-Петербург, 1816] I, прим. 298.

[5]Добре, мабуть, вдалися взнаки Грекам ті хижаки, що, договорюючись із Ігорем, вони постановили, щоб, прийшовши Русь у Царьград, жили тільки коло святого Мами, а не по всьому городу, і в город щоб увіходили з човнів своїх невеликими купами, по півсотні, без оружжя. «Да входят в город одиніми вороты со царевым мужем без оружья муж 50, и да творят куплю, якоже им надобі, паки да исходят; и муж царства нашего да хранит я». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] I, 21).

[6]Так навпослі наші гетьмани держали собі в покорі Запорозький Низ, которий добре промишляв звіроловством, рибою, стадами, табунами й отарами, а хліба робити не спромігся (за Татарами). Гетьман Виговський говорив царському посланцеві Рагозину 1657 року: «Як не звелю я до Запорожців пропускати з запасами людей торгових, то їм нічого буде їсти». (Моск.[овский] Арх.[ив] Мин.[истерства] Ин.[остранных] Д.[ел] 1657, №16).

[7]Як воював Святослав із Цимісхієм, то одвітував йому згорда, що його дружина не поденщики; своїми руками собі хліба не роблять. (Ьео[тя] Dma^m Coloensis Historiae, libri X, cap 10, e recensionne C. B. Hasii. Corpus scriptorum historiae Byzantinae. Bonnae, 1828] VI.). Навертаються тут на память козацькі слова з народної думи.

І вже мені не честь, не подоба по ріллях спотикати,

Жовті сапянці каляти,

Дорогії сукні пилом набивати;

А хочеться мені, мати,

Під город Тягиню піти погуляти,

Слави-лицарства козацькому війську достати.

[8]Вже в договорі Ігоря з Греками, року 945, між родичами княжими і торговими людьми вбачаємо ймення Словянські; а в договорі Олега все ще були чужоземні.

[9]За Олега князя Печеніги воювали з Козарами і їх підданими Уграми, а послі, погнавши Угрів на захід, присунулись вони до землі Київської. Нестор споминає про них уперве під 915 роком.

[10]Гіпотеза п. Іванишева, которий про ту судню раду виявив ученому мирові великої ваги і ціни факти. (Русск. [ая] Бес. [еда] 1857, III, 18).

[11]Поки сиділи князі-Русь в Новгородській землі, то притягли під свою руку тільки Кривичів, Мерю, Весь, Чудь; більш несила була притягти; Козари на низу панували. Та й про походи їх було не чувати. А, сівши в Києві, кинулись вони і на Волгу, і на Чорне, і на Каспійське море. Хто ж їм ту силу надав? Неабияких, мабуть, людей знайшли вони на Подніпрянщині.

[12]Справді дивує нас та Олегова рядна з Греками: такої рядни не зложив би ніякий варварський люд того часу, - не зложили б і Нормани, що всюди тоді в Європі побережжя шарпали. Там сказано: «на удержаніе и извіщеніе от многых літ межю христіяньї и Русью бывшую любовь». Отож, певно, Греки здавна торгували з Полянами, і не за диких варварів їх знали, коли у рядні божбу їх за оборону права прекладали; коли, там же в рядній, караючи чоловіка за душогубство смертю і худобу його родичам убитого оддаючи, частину добра на жінку винуватого одділяли; коли за злодійство в рядні пеню з ними уставляли; коли чужоземське судно, на берег вержене, вповали Греки в цілости між ними бути и на їх сторожу вбезпечалися.

[21]Яка була умова в Новгородців з первими князями, которих вони до себе поприймали, ні звідкіля не знаємо. Мабуть, тоді ще скрізь по нашій Словянщині закон із роду в рід звичаєм переходив, і старі голови були на вічових радах замість вічистих книг і писаного права, як от п. Іванишев і в XVI вікові ще завважив*. Як же од крутої волі князької почало судне право іти в непамять, або умисне князькими похлібцями87 притлумлятися, тоді Новгородці узяли в свого князя Ярослава писану Руську Правду, щоб не всякий тіун княженецький що хотя драв з винуватого на князя, а послі, приймаючи до себе нових князів, укладали з ними особні умови од старіших і менших людей*. От із тих-то найстаріших писаних прав довідуємось, що князь стояв тільки на обороні права мирського, як третій суддя між сутяжними, і на обороні землі мирської, як отаман оружної сили, а сам - щоб ні податків над давній звичай не вимагав, ні землі в свій рід не привлащував. Випишемо з первої Новгородської грамоти, як вона зветься, найголовніші речі: «На сем, княже, цілуй хрест к всему Новугороду, на цім то ціловали діди и отци и отець твой Ярослав: Новгород ти держати в старині по пошлині*; что волостій всіх Новгородских того ти, княже, не держати своими мужи, не держати мужи Новгородьскыми, а дар имати тобі от тіх волостій, а без посадника тебі волостій не роздавати; а кому роздаял волости брать твой Александр или Дмитрій с Новгородцы, тобі тіх волостій без вины не лишати; - а в Біжицах, княже, тобі, ни твоей княгыни, ни твоим боярам, ни твоим дворяном сел не дьржати, ни купити, ни даром пріимати, и по всей волости Новгородьской; - а из Біжиць, княже, людій не выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородьской, ни грамот им даяти, ни закладни- ков пріимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни дворяном твоим, ни смерда, ни купцыни; - а что, княже, брат твой Александр діял насильні на Новігороді, а того ся, княже, отступи. А что, княже, мыть по твоей земли и по иной волости, и по всей Суждальской земли, а то, княже, имати по дві векши от лодье и от воза, и от льну, и от хмільна короба; а дворяном твоим по селом у купцев повозов не имати, разві ратной вісти. Тако, княже господине, пошло от дідь и от отець, и от твоих и от наших, и от твоего отчя Ярослава». (Ист.[ория] Государства] Р.[оссийского. Санкт-Петербург, 1819] изд. 2-е, IV, пр.114).

[22]Не минали, мабуть, і старих людей, що в Нестора записано: «И пріиде един стар муж ко князю, и рече ему: княже! суть у мене един сын меншей дома, а с четырми есмь вышел, а он дома» (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 53).

[23]Помагаючи князям, хижа орда, як от Половці, хапала людей у неволю, старих побивала, оселі палила, бо то була для неї найкраща забава, так вона війну розуміла. Де пройшла, щоб було пусто, - от-то була Половецька слава. Затягши один князь на другого орду і побивши свого супротивника, сідав у городі княжити, а орду напускав на села: то була дяка їй за поміч. Так от у Нестора читаємо, що Олег Святославович, внук Ярослава Владимеровича, вируговавши з своєї волості дядька Владимера, за підмогою Половецькою, дав їм волю що хотя навкруги Чернігова робити. «Приде Олег с Половци, из Тмутороканя приде Чернигову, Володимер же затворися в граді, Олег же приде к граду и пожже около града, и манастирі пожже; Володимер же створи мир с Олгом, и иде из града на стол отень Переяславлю, а Олег вниде в град отца своего. Половци же начаша воевати около Чернигова, Олгови не взбранящю, бі бо сам повеліл им воевати. Се уже третьее наведе поганныя на землю Руськую; его же гріха дабы й Богь простил, занеже много хрестьян изгублено бысть, а друзіи полонени и расточени по землям». (Там же, 96 ). Року 1160 Ізяслав Давидович привів Половців на Смоленську волость, і вони вивели звідтіля більш 10 000 полону, а скільки ж то побито! «Той же зимы оттуді иде в Смоленскую волость Изяслав, и повоевав; и тамо много зла створиша Половци, взяша душ болі тмы, а иныя изсікоша» (Там же, II, 87). Брали полон князі й без Половців один в одного. Року 1148 ходив Ізяслав Мстиславович у землю Ростовську воювати князя Юрія: 7000 полону записав літописець. «...приде Изяслав Новугороду, сын Мьстиславл, из Кыева, йде на Гюргя Ростову с Новгородці, и много воеваша людье Гюрьгево, и по Волзі взяша 6 городов, оли до Ярославля попустиша, а голов взяша 7000». (Там же [Санкт-Петербург, 1841], III, 10).

[24]Що князі таких невольничих сіл у нас не застали, видно з того, що Словяни наші полонян брали в неволю на годи, а не навіки, а послі випускали на волю, або приймали в своє товариство. Про се пишуть Маврикій і Лев Мудрий.

[25]В договорі Олеговим єсть уже річ про Руських бранців, рабів. Ігор, помирившись із Греками, одпустив їх послі з Києва, «одарив скорою и челядью и воском». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 23). Княгиня Ольга оддала Деревлян у неволю своїм дружинникам: «... овых изби, а дргія работі предаст мужем своим».

(Там же, 25). Грецький цар, по Нестору, переказував Ользі через свої посли: «ты бо глаголаше ко мні, яко аще возвозвращаюся в Русь, многи дары пришлю ти, челядь, воск и скору и вои в помощь» (Там же, 26). Про Ярослава и Мстислава Нестор пише: «идоста на Ляхы и заяста грады Червенскыя опять и повоеваша Лядьскую землю и многи Ляхы приведоста и разділиста я, и посадив Ярославь своя по Рси» (Там же, 64).

[26]Що в князів були куповані слободи, видно із літописця: «В літо 6666 (1158). Заложи Андрій князь в Володимери церковь каменну - и да ей много имінья и свободы купленыя и с даньми» (Там же, 149).

[27]В первій Новгородській грамоті читаємо: «Из Біжиць, княже, людей не выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородськой, ни грамот им даяти, ни закладниковь пріимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни смерда, ни куцыни».

[28]Мабуть, добре налягали вони на свої маєтності, що, як їздила княгиня Ольга землю Руську порядкувати, то мусила визволити селян з-під права так званого княжого (думають, що се право було jus primae noctis). У Татищева, которий стародавні літописі докупи позводив ([История российская с самых древнейших времен. Москва, 1773] II, 45, 329), знаходимо, чого нема в інших списках первого нашого літописця: «Тогда ж отріши княжее, а уложила брать от жениха по черной куні, как князю, так боярину от его подданнаго».

[29]Не мало ж, мабуть, вони й броїли, коли Новгородці, найсмілійший і вольній- ший люд з усіх наших Словян, написали в своїй грамоті: «А что был отял брать твой Александр пожні, а то ти, княже, не надобі; а что, княже, брать твой Александр діял насильні на Новгороді, а того ся , княже, отступи». Згадаймо ж іще, що витворяв князь Владимер у Києві, нікого не боячись и не соромлячись: «И бі несыт блуда, приводя к себі мужськи жены и дівиці растляя» (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] І, 34). Згадаймо, як вибив Ярослав Новгородців за те, що заступились за своїх жінок і побили його варягів: «И разгнівася Ярослав, и шед на Роком, сіде в дворі; послав к Новгородцем, рече: уже мні сихъ (варягів) не крісити. И позва к собі нарочитые мужи, иже бяху изсікли Варяги, обольстив и січе» (Там же, 61). Згадаймо, як злякались Кияни, прочувши, що Ізяслав, которого вони прогнали, вертається з Ляхами. Хороший, мабуть, був, що хотіли Київ запалити і втікати зо всім нащадком у Грецьку землю: «А се ведеть на ны Лядьскую землю зажегше град свой, ступим в Гречьску землю». Брати не дали Ізяславу пліндрувати отцівського города; так він, аби зогнати серце, послав поперед себе сина свого Мстислава в Київ. «И пришед Мьстислав, и січе иже быша вьісікли (вирубали з темниці) Всеслава, числомь 70 чади, а другыя сліпиша, другыя же без вины погуби, не испытав» (Там же, 74).

[30]Нестор пише: «Аще ли кто усрящет черноризца, то взращается» (Там же, 73). Князі й бояри, охрестившись, новому богові по своєму розуму догоджали і не то по городах і селах до хреста людей силували, та й по пущах із попами за старовірцями ганяли; то мусили попи й ченці добре їх налякати. З тих часів і досі в селах ведеться примха, що, як стрінеш попа, або ченця в дорозі, то без пригоди тобі не минеться.

[31]Чужоземські писателі не споминають, щоб у Полян були кумири. Перве слово про богів роблених знаходимо в Нестора, як присягав князь Ігор із своєю дружиною, поклавши перед Перуном свою зброю і золото, - і то були боги, запевне, не Полянські, а прихожі з варягами. Пише Нестор, що князь Владимер, вернувшись од варяг у Київ, поставляв по горах Київських кумири. Той же Владимер їх послі порубав, попалив, або в воду покидав. Плакали, каже, люди за богами, а які люди, того в літописці не сказано: може, варяги та захожі, которих до князя в Київ назбиралось багато з усіх земель. Що кумири були не Новгородські, видно з того, що тільки, опанувавши Київ, Владимер поставив Перуна в Новгороді. «Володимер же посади Добрыну уя своего в Новігороді; и пришед Добрына Ноугороду, постави кумира над рікою Волховом, и жряху ему лю- дье Новгородстіи аки Богу» (Там же, 34). Що Перуна Новгородцям накинуто, вбачаємо і з того ще, як дорікав йому ганчар Новгородський тими жертвами, що, певно, мусили люди неволею давати. Як укинули Перуна в річку Волхву, то став заказ, щоб ніхто не переймав його. «Иде Пидьблянин рано на ріку, хотя горнеци везти в город, оли Перун приплы к берви, и отрину и шестом: ты, рече, Перунище, до сыти еси іль и пилъ, а нынича поплови прочь». (Там же [Санкт-Петербург, 1851.], V, 121). Ще ж звернемо увагу й на те, що, коли б кумири були народні, а не вивезені варягами із Жмуді, чи відкіля з-за моря, то в літописцях би писалося, що велено їх по всій землі руйнувати, або - що знаходили їх попи по гаях, чи що, і палили; а то ні: тільки за волхвами ганялись, а про кумири ні словечка! До нас подоходили казання і послання попів і ченців X, XI і XII віку. Попи й ченці дорікають людям, що вони приносили жертви бісам на болотах і коло криниць, та все-таки виходить - духам, а не кумирам; дорікають селянам, що вінчаються без попа, що не ходять до церков, а ні один ні разу не сказав, що люди кланяються кумирам. В уставі первого Владимера «о церковних судіх и десятинах» перелічені всі случаї, в которих церковний суд має судити городян і селян. Про кумири нема ні слова, а єсть про молитви до хліба святого и до краси Божої поміж деревами і понад водами. Уже б же попи наперед усього вписали в устав, щоб брати судню плату, як знайдуть де кумира, і дику б виру (повшехну плату з села чи волості) назначили за сю находку; а то ні: тільки й сказано всього «...или кто под овином молится, или во ржи, или под рощеніем, или у воды». (Там же [Санкт-Петербург, 1853], VI, 83).

[32]Писана старо- свіщина споминає такі часи, що не було ще в Словян Перуна: може, се вона споминає про то время, як ще князі-Русь Полян не опанували. Єсть у Кириловому монастиреві на Білому озері стародавній збірник, а в тому збірнику написано: «Оттуда же ізвьїкоша елени класти требы артемиду і артемиді, рекше роду рожаниці таціи же егуптяне. Тако і до Словін доіде се слово і ті начаша требы класти роду и роженицам прежде Перуна бога их, а переже того клали требу упирем и берегиням» (Шевирева [С.] Поездка в Кирилло-Белозерский монастырь[: Вакационные дни профессора С.Шевырева в 1847 году. В двух частях. Москва, 1850], 11, 33). Про Словянську міфологію писали в нас недавніми часами п. Срезневський ([Исследование] о [языческом] богослужении древних Славян [Санкт-Петербург, 1848]) і п. Костомаров (Славянская Мифология [Київ, 1847]). Ні той, ні другий не знайшли у Словян камяних, чи деревяних божищ. Що були людські жертви богам у Києві, видно з Нестора; тільки знов ніхто не докаже, щоб се не пришельці богів своїх людською кровю вгонобляли. В одному варіанті старосвітської думи про Олексія Поповича козаки врізали винуватому перед Богом мізинного пальця, пустили в море крові - і море, зачувши кров, утихає. Се спомин давніх жертв людських, а все ж і тут хто докаже, що не варяги занесли до Полян разом з Перуном людські жертви? а козаки пішли од стародавніх княжих дружин, то й далеким родам сю примху переказали.

[33]«Созва Володимер боляры своя и старцы градскіі. Да что ума придасте? что отвіщаете?». (П. [олное] С. [обрание] Русск. [их] Лет. [описей] I, 45).

[34]«Развергше Гречьскый Номоканон», - пише в своєму уставі первий Владимер, - «обрітохом в нем, оже не подобает сих судов и тяжь князю судити, ни бояром его, ни тіуном: и аз сгадав своими дітми, со всіми князи и со всіми бояры дал есмь ті суды церквам Божіим, митрополитом и всім епископьям по Русской земли» (Там же, VI, 82).

[35]Не судили князі не то ченців і черниць, попів, попадь, поповичів, та й тих, що по монастирях на прощу ходили (паломників), і тих, що яким-небудь ремеством94, чи роботою монастирям служили («кто порти чернечьскые свержеть»), хто чудом нібито одужав і коло церкви тулився, кого на волю ради души спасіння випущено («задушный человік») і кого за вину у церковний дом узято; не судили удів, калік і всіх старців. (Там же, 84).

[36]«Аже мужа два біетася женьски, или укусить, или одереть, епископу 3 гривны» (Там же, 86).

[37]Див. приписку 3. Нестор Полян од усіх інших одрізнив звичаями. Зараз і видно, що вони повинні всім сусідам за взір стояти, як дійдеться до християнства. Ще не говорючи про християнство, Нестор описав їх такими, якими мусили інші неволею вчинитись, через нову віру.