Історія економічного розвитку Криму

Історія економічного розвитку Криму

Історія економічного розвитку Криму

Від Московського царства до Російської імперії

Кримське ханство залишалося останньою діючою в якості держави скалкою Золотої Орди. Решту Москва прибрала під свою руку. В XVII ст. зявляється план завоювання Криму авторства хорвата Юрія Крижанича, який сформулював моральний імператив повалення ханства, та народів, що його населяли, оскільки ті ніколи не припиняли ображати християн. Пропонуючи скерувати зусилля на опанування Перекопської області, Ю. Крижанич радив московському цареві Олексію Михайловичу звернути увагу на обладнані сучасними пристанями багаті приморські порти, в які можна потрапити через російські ріки; найцінніші в описуваний час східні й західні товари, що переправлялися Великим шовковим шляхом (вина, спеції, масла, шовк й дорогоцінні тканини); життєдайність кримської землі, що постачала Царгород хлібом, вином, оліями, медом та фруктами, а також незліченні табуни коней.

Змальована картина була приваблива, але на той час недосяжна. Кілька східних походів, які організували російські царі (зокрема, й невдалий похід князя В. Голіцина за підтримки гетьмана І. Самойловича, що згодом вартував трону царівні Софії), не йшли далі властивого тій епосі здобичництва. Послаблюючи ханство періодичними вилазками, московські царі не порушували усталених традицій. Ясир Кримському ханству вони сплачували аж до 1710 р.

Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки російської армії у російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. З часів Петра І простір Північного Причорноморя почав осмислюватися як частина «Південної Росії».

Тиск Росії на Крим відновився у 1830-х рр. Похід фельдмаршала Мініха в 1736 р. супроводжувався сплюндруванням й руйнуванням Карасубазара, Євпаторії, Бахчисарая, низки селищ. У вогні згорів не лише ханський палац, а й архів Гіреїв. Людність рятувалася від жахливої різанини в горах. Рік потому не менш жахливого спустошення ханат зазнав внаслідок рейду військ, керованих фельдмаршалом Лассі.

З новою силою кримське питання виринуло на поверхню політичного життя імператорського двору практично відразу після сходження на престол Катерини ІІ. У липні 1762 р. на її розгляд було подано доповідь «О Малой Татарии», в якій живописалися не лише загрози, що походили з Кримського півострову, а й комерційні вигоди від його приєднання до імперії. Надалі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Пропозиція російських дипломатів до Оттоманської Порти надати Кримському ханату незалежність (власне, відмовитися від своєї зверхності над ним) була сприйнята як виклик і відхилена. Тоді імператриця доручила графу М. Паніну організацію відповідальної місії по «поколебанию татарских орд против нынешнего их подданства». Сучасною мовою йшлося про підривну роботу та банальний підкуп татарської знаті, аби мотивувати її добровільно змінити сюзерена. Не менш витончена гра велася у середовищі низки етнічних громад (передусім християнських), аби створити в їх особі своєрідну «пяту колону». Для виконання цієї «делікатної» місії Панін отримав величезні кошти (не випадково згодом Катерина ІІ відзначала, що приєднання Криму влетіло імперії в копійчину. Гроші та подарунки щедро роздавалися хану і мурзам, аби мотивувати їх перейти у підданство Росії). Однак, місія виявилася провальною.

Згодом місія Паніна розширилася до перемовин із представниками татарської знаті, яким обіцяли блискучі карєри та російську підтримку. Йшлося, фактично, про дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Кримському ха- наті та маніпулювання суперечностями між ворогуючими угрупованнями, що змагалися за ханський престол, а також суперечностями поміж ордами.

Найбільш відверто російська доктрина в кримському питанні була висловлена в документі «Рассуждение одного Российского патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах к прекращению оных навсегда». Зелене світло для її повномасштабної реалізації увімкнули перемоги П. Румянцева в Молдавії біля р. Ларги і Кагула в липні 1770 р. та взяття у вересні Бендер М. Па- ніним. Відрізані від степів, ногайські орди єдисанців і буджаків вимушені були укласти «союз» з Росією. Невдовзі їхній приклад наслідували єдичкули та джамбулуки, які відмовились від підданства Порти. Отже, кордони Росії підійшли впритул до володінь кримських ханів. У 1770 р. розпочалося будівництво порубіжної Дніпровської лінії, що простягалася від сучасного Бердянська річками Бердою та Кінськими Водами до Дніпра. Для нарощення тактичної ініціативи імператриці вдалося зіпертися на запорожців: за активну участь у військових діях на суші та морі впродовж російсько-турецької війни 1769-1774 рр. кошовий отаман П. Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами, а тисяча козаків - срібними медалями.

Згодом і у стані кримських татар російські переговорники знайшли «слабку ланку». Нею виявилися один з представників правлячого ханського роду - Шагін Гірей та проросійська партія, яка групувалася навколо нього. В липні 1771 р. 30-тисячна армія під рукою князя Долгорукого вступила на кримську землю, заручившись підтримкою 60-тисячної ногайської орди, що вийшла з підданства хана. На ханський престол був посаджений Сахіб-Гірей. Після тривалих безрезультатних переговорів з новим ханом російська сторона вдалася до силового «принуждения к миру» - зважаючи на масове знищення мирного населення і руйнування татарських селищ, що розпочалися у вересні 1772 р., татари змушені були погодитися на підписання договору про «незалежність» ханату від 1 листопада 1772 р.19.

(21) липня 1774 р. біля болгарського села Кючук-Кайнарджи між двома імперіями було укладено мирний договір. У арт. 3 угоди проголошувалося (цитується мовою оригіналу): «Все Татарские народы [...] без изъятия от обеих Империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною вла- стию собственнаго их Хана Чингисскаго поколения, всем Татарским обществом избраннаго и возведеннаго, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чем никакой посторонней Державе; и для того ни Российский Двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутаго Хана, так и в домашния, политическия, гражданския и внутренния их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную Татарскую нацию20 в политическом и гражданском состоянии по примеру других Держав, под собственным правленим своим состоящих, ни от кого, кроме единаго Бога, независящих...».

Росія не поспішала виконувати зобовязання вивести війська22, мотивуючи свої дії незгасаючою загрозою повстань і заколотів. Доволі скоро стало зрозуміло, що присутність російського контингенту не випадкова: власне, і населення півострова і його номінальний сюзерен потрапили в пастку, з якої не було виходу. Крим наводнився російськими емісарами, які не шкодували грошей на підкуп кримськотатарської знаті та впливових очільників іншоетнічних громад, зокрема грецької. Мета їх була доволі прозорою - збільшити коло прихильників російської імператриці та її далекосяжних планів. Навесні 1775 р. татари скинули ненависного їм проросійського хана Сахіб-Гірея; його місце посів Дев- лет-Гірей ІІІ (1775-1777), який прагнув покінчити з російським ставлеником Шагін-Гіреєм. Однак, знову втрутився Петербург, вкотре порушивши статті Кючук-Кайнарджийського мирного договору.

Генерал князь Прозоровський, в обозі якого знаходився Шагін Гірей, у 1777 р. вступив до Криму і розгромив військо Девлет-Гірея. Останній назавжди залишив батьківщину, вирушивши до Туреччини. Ханський престол перейшов до Шагіна. На відміну від законно обраного хана Девлет-Гірея, влада Шагіна трималася на багнетах російських військ. Повстання кримських татар, що мало на меті привести до влади Селім-Гірей-хана, закликаного повстанцями на ханський престол з Румелії, було приречене на поразку.

Ідеологічне обґрунтування вирішення кримського питання шляхом анексії зявилося вже після Кючук-Кайнарджійської угоди. В записці Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся статс-секретаря Катерини ІІ, члена Колегії іноземних справ, канцлера Російської імперії в часи Павла І, вихідця з козацької старшини

Лівобережної України О. Безбородька виразно проглядалися вкорінені в масовій свідомості тогочасного українства погляди на Кримське ханство як на одвічного ворога і гнобителя, з боку якого походила тривала в часі і смертельна загроза. Наприкінці вересня 1780 р. концепція Безбородька набула подальшого розвитку в Мемориале по делам политическим, який вписав вирішення кримського питання в монументальне за розмахом тло геополі- тичних амбіцій Росії, що через анексію Криму сягали повалення влади Османської імперії у Європі та на Сході, відновлення Грецької імперії на чолі з онуком Катерини Костянтином Павловичем. В історіографію амбітний план увійшов під назвою «Грецького проекту». Під знаком цієї доктрини для Росії пройшло все ХІХ століття.

Першим же кроком на шляху її реалізації стало скасування номінального суверенітету Кримського ханату. Приведений росіянами на ханство Шагін Гірей - поборник західної вченості і мистецтва, який володів кількома європейськими мовами і прагнув докорінно змінити свою отчину за європейськими зразками - наче був народжений для того, аби стати малозначущою перехідною фігурою, зникнення якої було вигідне всім. Реформаторські потуги нового хана не зустріли розуміння у кримськотатарської спільноти. Введення в ханстві регулярного війська передбачалося шляхом запровадження загальної військової повинності. Розширення бюрократичного апарату, до складу якого входили не лише татарська знать, а й іноземці, призвело до зростання податків. Найбільше ж обурення татар викликала поведінка і дії Шагін Гірея, які, здавалося, свідчили про втрату ідентичності правовірного володаря. Хан переніс свою резиденцію з Бахчисарая, традиційної столиці кримських ханів, до Кафи, де оточив себе гяурами-невірними. Він їздив не верхи, як це робили усі його попередники, а на європейський манер - у кареті. Більше того, хан вдався до нечуваного нахабства - поголив бороду.

Традиційне мусульманське суспільство виявилося абсолютно не готовим до татарського Петра І. «Прорубати вікно в Європу», спираючись на російські багнети, йому не вдалося. Більше того - це стало причиною подальшого загострення ситуації на півострові і розколу в середовищі громади. На чолі опозиції до Шагін Гірея стала значна частина знаті та духовенства, які вважали його поведінку зневагою щодо ісламу й усталених традицій. Останньою крапкою в чаші їх терпіння стала страта муфтія після того, як він фактично засудив хана, який побажав стати капітаном гвардії Преображенського полку Катерини ІІ в жовтні 1781 р. Чергове повстання очолили брати хана - Батир та Арслан Гіреї, підтримані кубанськими намісниками. В червні 1782 р. Шагін Гірей змушений був тікати до Керчі, де стояв російський гарнізон, а вже у вересні до Криму було введено російське військо. Попри те, що за два місяці, як повідомляв П. Румянцеву командувач російського корпусу генерал А. де Бальмен, заколот було придушено, а «бунтовщики» винищені, встановлено мир, як його розуміли при імператорському дворі, Шагін Гірей на ханство не повернувся: князь Г. Потьомкін втратив інтерес до цієї персони. Потреба в ній, як показали обставини стрімкого кидка російських військ по півострову, відпала. В грудні Г. Потьомкін, констатуючи повне військове опанування півостровом, запропонував імператриці перейти до прямих зносин із Портою, анексувати Крим і набути «безсмертну славу..., котрої жоден Государ в Росії ще не мав», а водночас разом із Кримом отримати панування в Чорному морі.

В лютому Шагін Гірея примусили зректися влади. Реформатор-невдаха відправився у фактичне заслання до Калуги. 8 квітня Катерина підписала маніфест про анексію Кримського ханату. Документ відомий в історії під назвою «О принятии полуострова Крымскаго, острова Тамана и всей Кубанской стороны, под Российскую Державу».

Відтоді не лишилося перепон на шляху російської експансії в чорноморській акваторії, і, як мислив імператорський двір, далі - на Балкани та Константинополь.

Імперські інтеграційні практики та їх наслідки
в регіональному розрізі (ХУШ-ХІХ ст.)
Політична географія Російської імперії у другій половині ХУНТ ст. кілька разів змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони Російської імперії перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки та характер цього процесу визначалися двома взаємоповязаними тенденціями - експансією на південь і захід та модернізацією держави на європейських засадах. Цей ґранднаратив виразно змінювався від постаті самодержця, але імперська його складова тільки зростала.

Що стосується інтегративних практик, то в часи «просвіченого абсолютизму» вони мало змінилися порівняно із часами московських царів. Не важко помітити, що тактика Твана IV під час та після завоювання Казанського й Астраханського царств виявляла багато спільних рис: після штурму Казані був виданий наказ зруйнувати мечеті, вцілілим татарам - залишити місто; захопленого в полон хана Ядгар-Мухаммеда доставили до Москви і обернули в православя; ханство відійшло під оруду московського царя, який додав до своїх титулів ще й цей; татарське повстання, що тривало кілька десятків років (так звані Череміські війни), придушувалися шляхом винищення загонів «невірних». Згодом у ході адміністративних реформ Петра Т Астраханське й Казанське «царства» (після завоювання ними управляли воєводи) втратили адміністративно- територіальну субєктність, перетворившись на губернії. Внаслідок масової втечі старожитнього населення завойовані території доводилося заселяти як насильно, так і на добровільній основі: заводити сюди силоміць захоплених військовою силою ногайців, заманювати їх сюди обіцянками військового заступництва, можливістю торгувати та користуватися випасами і рибними ловами.

Після виступу декабристів імперія постала перед питанням, на яких засадах далі відбуватиметься інтеграція. Не на часі, як зясувалося, були ані європейські за своїми напрямами реформаторські проекти Олександра І, ані мрії декабристів, зокрема Павла Пестеля, який забігаючи набагато вперед і відштовхуючись від трактування нації в революційній Франції, пропонував наступну «дорожню карту» оновленої Росії: «Всі племена мають бути злиті в один народ». Засобами досягнення цієї мети називалися поширення на всій території однієї мови - російської, уніфікація законодавчої системи та управління. Омріяний ідеал Пестеля був висловлений у специфічній і доволі промовистій тріаді «Єдинородство, Єдинообразіє, Єдиномисліє».

Переживши гостру політичну кризу і споглядаючи очевидне пришвидшення революціонізування в європейських імперіях, російська еліта опрацювала свою відповідь на виклики часу. Нею стала славнозвісна тріада С. Уварова «Православя, Самодержавство, Народність». Третя її складова стала, слід відзначити, доволі винахідливою інтерпретацією досягнень західноєвропейської думки: в антитезу французькій «нації», з її виразними акцентами на пріоритеті громадянських прав, постала «народність», потужно зміцнена концептом вірнопідданства. І те, і інше означало спільність, сформовану в межах певної держави. Однак, у першому випадку йшлося про спільність умовно рівноправних громадян, а в другому - про спільність розділених майже непроникними становими перегородками підданих. Різниця, слід відзначити, колосальна.

Втім і в межах запропонованого Миколою І та С. Уваровим нового суспільно-політичного тренду залишалося доволі багато незясованих гострих кутів і ще більше проблем у тому, що стосувалося методів досягнення умоглядної єдності. За наявності колосальної історіографії, не варто окремо зупинятися на опорі, який спричинило її запровадження в життя навіть у таких близьких, майже подібних - за П. Пестелем та С. Уваровим - етносах, якими були українці та росіяни.

Значно більш гострою проблема формування громадянських лояльностей стала вже після Великих реформ, які докорінним чином змінили диспозицію соціальних сил у структурі громадських відносин: запровадження хоч і обмежених форм самоуправління, заміна рекрутчини на регулярну армію з військовим обовязком, судова реформа і т.д. актуалізували проблему громадянської відповідальності в усіх соціальних верствах, але передусім - у середовищі вчорашнього живого товару - розкріпаченого селянства. Не менш актуальною вона була у середовищі нещодавніх іноземних підданих, приєднаних до імперського організму силою російської зброї.

За висловом В. Трепавлова перспективним завданням влади стало досягнення «цілковитої лояльності, а згодом і загальноімперської ідентичності». Питання, в чому полягала «загальноімперська ідентичність», для нас залишається відкритим. Загалом феєрію тривалих в часі змагань етнонаціональних еліт приєднаних територій за своє місце в імперській конструкції, зважаючи на її (конструкції) постійну нестабільність, вкрай важко звести до питання про відмінності у розумінні сутності підданства, як це робить В. Трепавлов.

Системотворним чинником національної політики Росії в часи її неймовірно швидкого територіального зростання стала обмеженість адміністративного, демографічного та економічного ресурсу для утримання набутих територій. Як цілком доречно зауважував В. Трепавлов, вже на етапі зростання Московського царства стало зрозуміло, що «... для повноцінного управління колосальним євразійським простором за якимось одним загальним алгоритмом у уряду не вистачає ні досвіду, ні засобів, ні кадрів. Керівній бюрократії доводилося пристосовуватися до різнорідних місцевих умов, аби утримати під своєю владою приєднані народи і території».

Висновки російського історика виглядають деяким перебільшенням чи модернізацією відносин, які властиво побутували в усіх феодальних та ранньофеодальних суспільствах Євразійського континенту. Власне, Російська імперія з її непомірними апетитами втрапила в неподоланну історичну пастку: стадіальний щабель перебування певної етнічної групи визначав міцність її звязків та рівень інкорпорованості в тканину тогочасного Московського царства. При цьому саме Московське царство далеко не стосовно всіх приєднаних до нього народів виступало еталоном або принаймні прийнятним компромісом соціального та суспільного розвитку. Величезним діапазоном соціального розвитку, етнокультурної та етнорелігіної строкатості компонентів цієї етнополітичної «клаптикової ковдри», а не рівнем компетентності служилої верстви і обумовлювалися внутрішні суперечності, що визначали стратегічний напрям руху в майбутнє.

Допоки в зону впливу московських царів потрапляли племена з традиційними формами самоорганізації, це не становило проблеми. Проблеми виникли тоді, як постало питання про принципи включення/врахування/інтеграції юридичних систем більш розвинених етносів, приєднаних до загальної системи законодавства. Зважаючи на широкий діапазон місцевих систем - від звичаєвого права й шаріату на Сході та сталих традицій місцевого самоуправління на Заході - це було доволі складною проблемою.

Дієвим інструментом інкорпорації завойованих територій виступала кооптація місцевих еліт, що згодом склали єдину із етнічно російською (цьому сприяли династичні шлюби) верству, яка, власне, і перетворювалася на соціальну тканину, що звязувала в єдине ціле різнобарвну країну. Зайвим буде казати, що про загальнонаціональну ідентичність та етнокультурну цілісність не йшлося. Єдиним більш-менш ефективно здійсненим на цьому етапі процесом стало формування дворянської верстви, що поповнила свої лави за рахунок еліти тюркських племен, остзейських німців, польської шляхти та українського козацтва.

Адміністративний устрій

2 лютого 1784 р. побачив світ указ про створення Таврійської області. До заснування губернії Таврійська область в адміністративно-територіальному відношенні підпорядковувалася управлінню Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора князя Г. Потьомкіна, який розглядав новоприєднані території як свої володіння. Згідно указу від 8 лютого 1784 р. Таврійська область поділялася на сім повітів: Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський та Фанагорійський. Указом від 8 лютого 1784 р. шість колишніх кримських каймаків та область Ногайського степу, з яких власне й складався Кримський ханат, були скасовані.

Ханський Бахчисарай втратив столичний блиск і невдовзі перетворився на заштатне місто. Новий адміністративний центр Криму розбудували в географічному центрі півострова. Прагнення стерти історичну память виявлялося передусім у топоніміці: старі міста, що раніше відігравали важливу роль на місцевому рівні, не отримали статусу міст, натомість розбудовувалися абсолютно нові. Новими були й назви, що відображали пануючу моду на «грецьке», цілком у тренді доктрини «Москва - Третій Рим». Розвивалися передусім міста- порти, де розташовувалися російські військові бази: Феодосія, Керч-Єнікале, Севастополь. У різний час на їх території функціонували особливі адміністративні одиниці - градоначальства.

«Севастополь виявився таким, як я його собі зовсім не уявляв. Ми в Росії не маємо нічого подібного до Севастополя, і російського в ньому немає нічого, крім прапора. Це не столиця, не губернське місто і навіть не повітове, а разом із тим воно пристойне, як сама столиця. Це юнак девятнадцятого століття, вдягнений цілком по-європейському», - так описував майбутнє «місто російської слави» Є. Марков. На час описуваних подій Севастополь, слід додати, зазнав колосальних руйнувань, і за словами того ж Маркова був могилою «...тільки ще в більш жахливих розмірах». Відбудова вимагала колосальних витрат і розтяглася на довгі роки.

Натомість впадав в око занепад колишніх провідних міських поселень. Посилаючись на П. Сумарокова, Є. Марков зазначав, що на час захоплення росіянами Феодосія мала до 20 тис. будинків, 111 мечетей і до сотні фонтанів, в ній розмістилося до пяти полків, а вже в другій половині ХІХ ст. стояла лише одна рота. На невелике «нудне містечко» перетворився знаменитий середньовічний Сурож - «Ліверпуль Чорного моря» - Судак.

Неодноразових змін зазнавала адміністративно-територіальна структура. Внаслідок запровадження нового губернського поділу відповідно до указу Павла І від 12 (23) грудня 1796 р. Крим увійшов до складу величезної за розмірами Новоросійської губернії. В 1802 р. з неї створили три - Миколаївську (з 1803 р. - Херсонську), Катеринославську і Таврійську, а в 1822 р. вона була підпорядкована Новоросійському генерал-губернаторству.

Трансформаційний перехід Криму від ханської доби до стандартів Російської імперії (що сама перебувала в стадії постійної трансформації, спричинюваної як нескінченним прирощенням територій, так і чим далі більш очевидною кризою кріпосницької системи) розтягся більш як на півсторіччя і був повязаний із низкою тяжких випробувань та загостренням суспільного протистояння. Центральним питанням соціально-економічного переходу стала інкорпорація соціальних верств місцевого населення (передусім кримських татар) у соціальну тканину імперії.

Аби заручитися підтримкою більшості місцевого населення, уряд демонстрував толерантне ставлення до його традицій і способу життя, водночас, крок за кроком упосліджуючи його волю. 24 квітня 1784 р. світ побачив імператорський указ «Про дозвіл Князям і Мурзам татарським користуватися всіма перевагами Російського дворянства». Це був важливий і, слід зазначити, стандартний крок на шляху уніфікації соціальної структури новоприєднаних територій. Очільниками мусульманської громади визнавалися муфтій і кади-ескер. 11 червня були підтверджені посади кади і міських каймакамів. Чисельні беї та мурзи були приписані до дворянського стану і згодом породичалися з російським дворянством. Серед їх нащадків були Г. Державін (рід Нарбекових), Л. Толстой (рід Ідрисових), Ф. Достоєвський (Челебеї), О. Купрін (Туган-Барановські), А. Ахматова (рід Чагодая) та ін.

січня 1794 р. указ «Про буття в Таврійській області Магометанському Духовному Правлінню під головуванням Муфтія» замінив посаду кади-ескера помічниками муфтія та пятьма ефенді, які обиралися місцевою громадою. Для Криму була встановлена посада особливого муфтія, повністю незалежного від голови мусульман Росії. Названі документи завершили багаторічну боротьбу кримськотатарського духівництва за узаконення релігійної автономії краю, традиції якої занурювалися в глибину віків.

Відповідно акту від 18 березня 1796 р. татари-селяни набули статусу державних селян, право користування державною землею, звільнення від рекрутських повинностей та військового постою.

Указ Олександра І 17 квітня 1816 р. зрівняв переважну більшість колишніх мурз у правах з російським дворянством, що відкрило їм доступ до державної служби, культурно-освітньої та суспільної діяльності.

Адміністративна система в Криму розбудовувалася із певним відставанням, Так, прокурорський нагляд тут виник лише в 1803 р. Як засвідчила діяльність губернського прокурора і підпорядкованих йому стряпчих, левова частка правопорушень дореформеного часу припадала на чиновництво, яке використовувало існуючий стан речей собі на користь. Зловживання з привласненням землі перетворилися на візитку карєристів, надісланих до Криму. Серед виявлених злочинів переважали економічні та державні. В цьому сенсі вони мало відрізнялися від сьогоденної реальності Криму. Більшість правопорушень припадало на суддів, що дало підстави зробити висновок про відсутність у Криму системи належного і законного судочинства до здійснення судової реформи.

Вагомим здобутком кримськотатарської еліти слід вважати ухвалення указу «Про затвердження Положення про Таврійське духівництво на належних до відання його справах», підписаного 23 грудня 1831 р. Миколою І. Затверджена ним система органів духовного правління в загальних своїх рисах проіснувала до встановлення радянської влади, ставши основою розвитку кримськотатарської політико-правової думки. Вона обєктивно сприяла розвитку традицій внутрішнього самоврядування громади: до 1891 р. обрання муфтія та кади-ес- кера здійснювали представницькі збори мусульманської громади.

Не менш звивистими стежками відбувався розвиток системи самоуправління. Трансформаційний характер самоуправління в міських поселеннях віддзеркалював перехідний характер провінції і широкий діапазон вольностей, ґрунтованих на умовах повоєнного заселення окремих місцевостей. Так, якщо на загал у кримських містах працювали міські думи, в Старому Криму і Балак- лаві (що мали внутрішнє вірменське самоуправління) діяли ратуші. В Ялті натомість функції міського самоврядування виконувалися при міських поліцейських відділках, а думи тривалий час взагалі не було.

На 1862 р. міська дума, магістрат, сирітський і словесний суди, квартирна комісія діяли в Сімферополі, Севастополі, Керч-Єнікале, Карасубазарі, Євпаторії, Перекопі, Феодосії, Бахчисараї. В Карасубазарі на додаток працював єдиний у Криму римо-католицький суд, а Керч-Єнікале - комерційний суд. До епохи Великих реформ уніфікувати й стандартизувати систему місцевого управління, зокрема міського, не вдалося.

Економічне життя

Райдужні сподівання часів О. Безбородька на неймовірні економічні вигоди, які принесе Крим у російську скарбницю, як показав час, виявилися невиправдано завищеними. Завойовники, проголосивши наприкінці XVIII ст. гасло «Крим наш!», бачили в благословенному Богом куточку землі чи не райські кущі, однак не помічали праці, яка стояла за всією тією красою.

Втім, прибутки були, і значні. Передусім ішлося про величезні за європейськими мірками земельні площі. Власне заради них і відбувалися всі війни нового часу. Влада щедро жалувала землі поміщикам, надісланим до Криму чиновникам, лояльній кримськотатарській знаті. Укладений 1787 р. кадастр казенних земель, неточний і поверховий, на довгі роки визначив земельну політику в Криму і величезні масштаби зловживань. Указ 9 листопада 1794 р. оформив права власності пересічних кримських татар на так звані «дворянські маєтки» і дозволив подальше придбання землі у власність лише дворянам. Поза імперським правовим полем залишилися такі традиційні для кримських мешканців види землеволодіння/ землекористування як общинне землеволодіння, правило «оживлення мертвої природи» (аналог словянської займанщини), вакуфи.

Ситуацію, що склалася в Криму, красномовно описав Є. Марков: «...татарин не може не визнати в собі такого туземного звіра, як олень і коза, не може забути, що він жив у цих лісах і володів цими степами і долинами сотні років, ніким не обмежуваний і не оскаржуваний; він не може забути, що раптом прийшов до нього козак, прогнав його хана, забрав його землі і сади, набудував у його містах і селах свої церкви. Хоч які показуйте йому межові книги й плани, купчі, фортеці і дарчі записи, - він напевне знає одне, що у вас нічого не було і раптом майже все зявилося, що у нього в руках усе було і не лишилося майже нічого. Ви йому доведете судом і законом, що володієте за судом і законом, а він відчуває своєю шкірою і своєю злобою, що ви його пограбували. Чи ви, чи ваш батько, чи ваш сусіда - він не розбирає. Ви, тобто козак, росіянин (татари між собою називають усіх росіян поголовно «козак»), ви йому всі байдужі, всі грабіжники. Так ми, росіяни, відчували свого часу нашестя француза, цього одиничного ворога, що мав сотні тисяч байдужих нам голосів. Так нами володів колись поганий татарин, татарва, а хто саме - Ахмет, Узбек, Мамай - ми не розбирали. ... Користуючись його безправністю як переможеного, його незнанням російської мови як татарина, його невіглаством у законах і довірливістю дикуна, користуючись звичайним безладом перехідного стану країни, відсутністю сумлінних охоронців права, віддаленістю влади, відсутністю суспільства, яке могло б принаймні морально засудити вчинок, назвати зле злим, - перші зграї чиновництва, що налетіли до Криму, здійснили його друге завоювання, більш міцне й ретельніше обдумане, ніж військові заходи Потьомкіних, Довгоруких і Суворових».

Зрозуміло, що нескінченно стримувати напруження в землекористуванні було неможливо. Над розвязанням накопичених проблем працювали створена 1802 р. в Сімферополі Комісія для розбирання суперечок по землях і для визначення повинностей на Кримському півострові та Комісія для викорінювання зловживань у Таврійській губернії (почала роботу в 1816 р.). Через гостроту проблеми до останньої навіть довелося включити представників кримських татар. Згодом у Санкт-Петербурзі був утворений Комітет для розгляду справ, що виникли за скаргами від татар, які мешкають у Таврійській губернії. Одним з наслідків його діяльності став «Проект Положення для татар-поселян Таврійської губернії», що в доопрацьованому вигляді став затвердженим Миколою І «Положенням для татар-поселян та власників земель у Таврійській губернії» (вересень 1827 р.). Невдовзі (1829 р.) закон «Про вакуфні у Криму маєтки» легалізував приватні і духовні вакуфи.

В наступні роки проблема унормування земельних відносин у Криму не втрачала своєї гостроти і вибухового потенціалу через цілком тривіальну причину - в умовах безкінечних воєнних тривог імперське чиновництво фактично знову пограбувало вакуфи. Лише після того, як наприкінці 1889 р. Особливу комісію про вакуфи очолив Ф. Голіцин, намітилися позитивні зміни в справі унормування земельних відносин: було завершено фіксацію вакуфної нерухомості, регламентовано її використання, наведено лад в управлінні вакуфним майном, розпочалося розселення безземельних кримських татар на вакуфних землях. Як бачимо, понад сторіччя знадобилося на повернення до цивілізованих норм у поземельних відносинах на анексованому півострові. Втім результати руйнівної за наслідками діяльності, за висловом Є. Маркова «легіонів шахраїв», заклали безліч проблем у базис етновідтворення кримських татар на багато десятиріч наперед.

Не лише перспективи кримських татар були упосліджені такою політикою щодо них. Зазнали втрат й перспективи Криму загалом. Висловлені П. Палла- сом ще наприкінці XVIII ст. заклики виселити татар углиб країни, передавши квітучі долини і сади в руки працелюбних колоністів, віднайшли широкий відгук у середовищі російського чиновництва і військових. Однак, результат виявився цілком протилежним - без докладання татарських рук невдовзі півострів з райського куточку, оспіваного мандрівниками, перетворився на занедбану провінцію. Наслідки російської експансіоністської політики наприкінці XVIII - в другій половині ХІХ ст. змальовані Є. Марковим наступним чином: «Степи, що складають девять десятих усього простору півострова - цілковиті пустелі, трава в них дрібна, вироджена, і в червні, аж до самої осені, вигорає на жовте. Води майже немає. Поселення так рідко, що від одного до іншого їдеш на поштових кілька добрих годин. Які ж є - то не поселення, а руїни. З десяти хат обжиті дві; на одну вцілілу - десять лежать у купах сміття. З десяти фонтанів - вісім напевне розбиті або пересохли. Де на памяті старожилів ще були лісові місцевості - нині голизна голизною». Нагадаємо, на час описання ситуації вже минуло понад 15 років після останньої військової кампанії.

Кримська війна завдала величезного удару по незміцнілій економіці півострова: на руїни перетворився Севастополь, тяжких втрат зазнали Євпаторія, Керч, Сімферополь, Ялта. Втім, причини, що заважали економічному розвитку та модернізації економіки Криму, перебували геть у іншій площині. Власне йшлося передусім про те, що знищивши господарський комплекс ханського Криму, Росія не спромоглася створити щось натомість. Фатальну роль в економічній історії півострова відіграло перенесення сюди епіцентру геополітичного протистояння світових морських держав. Перетворення Криму на військово-морську базу Російської імперії, а Чорного моря - на акваторію воєнних дій невідворотно позначилося на торговельних відносинах. Це у свою чергу відгукнулося на економіці загалом: низка міст-портів з торговельних перепрофілювалися на військові, а невдовзі в рази зменшилася чисельність їхнього населення. З початком російського панування слава Криму як вузлового центру Великого шовкового шляху неухильно занепадає. Питома вага купецтва в населенні півострова скоротилася з 1,6% у 1860-і рр. до 0,6% у 1914 р. Однак, саме тут унаочнювалася парадоксальна ситуація в Російській імперії загалом: переважна більшість купців Таврійської губернії була сконцентрована саме в Криму. На початку ХХ ст. вони становили 81,8% купецького стану губернії. Крим був, як і в попередні епохи, транзитним пунктом міжнародної торгівлі: на внутрішньому ринку залишалося не більше 1/5 вантажів, що доставлялися залізницею та 4% вантажів каботажних перевезень. Однак, варто зважити на суттєве падіння обсягів транзитної торгівлі і на її цілковиту ізоляцію від системи виробничих відносин та внутрішнього ринку.

Обмеженість внутрішнього ринку півострова виступала характерною прикметою горизонтів економічного розвитку півострова в Російській імперії. В другій половині ХІХ ст. тут функціонували лише 19 ярмаркових центрів, з яких лише щорічні торги у Вірменському Базарі та с. Ємельянівка за обсягами наближалися до показників губернських. Решта були невеликими торжищами місцевого значення з доволі обмеженим асортиментом товарів. Ярмарки північного Криму були передусім тваринницькими, тут бракувало мануфактури, бакалії, овочів та фруктів, однак продажі відбувалися на оптових та контрактних засадах. Ярмарки південного Криму (Сімферопольський та Феодосійський повіти) мали аграрну спеціалізацію і продавали товари вроздріб. Лише ярмарок у с. Ічкі був оптовим.

Мережа сільських базарів не покривала і 20% селищ Криму. Згідно з дослідженням К. Сєрової, Таврійська губернія за кількістю базарних місць посідала останнє місце серед українських губерній. Концентрація торгівлі у портових містах та на загал натуральний тип господарювання на решті території півострова власне й були унаочненням кричущих диспропорцій економічного розвитку народногосподарського комплексу регіону в імперський період.

Провідним стримуючим фактором економічного зростання Криму була відсутність інфраструктури, що перетворювала подорож до цього райського куточку на тяжке й небезпечне випробування. В записках Євгена Маркова, що стосуються 1870-х рр., вони змальовані вичерпно: «... за Курськом застрягаєте в таких снігових заметах, звідки вас не в змозі витягти девятеро коней. Ви їдете майже цілиною по 25 верст на день! Під Харковом замість снігових заметів - пісок; за Катеринославом знову нездоланні сніги; біля Перекопу розливи води і ще більш невилазна твань; наближаєтеся до Сімферополя - пилюка, спека пече, на полі фіалки. Ось вам подорож по Росії!.. То на волах, то на руках візників і обозних, то колесами то саньми, відкопуючись від снігу, потопаючи у калюжах, збиваючи полози об каміння, ламаючи одну оглоблю за іншою на косогорах - плентаєтеся ви, бідолашні грішники, засуджені замість подорожі на домашню мандрівку. Тільки б на собаках не довелося їхати ,..»

Хоч у 1861 р. Російське товариство пароплавства і торгівлі налагодило постійні рейси між Кримом і Одесою, на загальний стан справ це аж ніяк не вплинуло: доставка вантажів та пасажирів з порту в порт не знімала проблеми їхнього транспортування півостровом та на континент. Протяжність шосейних доріг тут була незначною. На південному узбережжі основним видом транспорту лишався гужовий. Зрозуміло, що казати в таких умовах про використання рекреаційного потенціалу півострова не доводилося: кожна поїздка до нього перетворювалася радше на небезпечну пригоду, аніж оздоровчий вояж.

В 1852 р. науковці Харківського університету розробили для Криму проект залізничного сполучення. Реалізація його стала можливою в 1870-і рр. Спочатку було протягнено гілку до Сімферополя (1874 р.), роком пізніше її довели до Севастополя. Нарешті внутрішній ринок і транзитна торгівля, що йшла через кримські порти, були звязані в єдине ціле із транспортною мережею Придніпровського району. Ця подія мала величезне значення і виступила потужним фактором модернізації економіки півострова, відкривши товарам місцевого виробництва вихід на український і загальноросійський ринки.

Іншою великою проблемою, що вагомо впливала на господарство півострова, була обмеженість водних ресурсів і архаїчність системи водопостачання. Без води провідною галуззю господарства степового Криму залишалося випасне скотарство. «Правічний промисел кочівника й досі міцно тримається серед кримських степів. Табуни верблюдів, коней, биків і овець, як і раніше утворюють виняткове багатство степових поміщиків, особливо мурзаків. Вівці переважають. Деякі знані вівчарі лічать їх тут десятками тисяч. Поки трава не вигоріла в степах, поки ковил молодий і соковитий, отари всі тут. Улітку вони перекочовують у передгіря дедалі вище й вище на яйлу, на полонини Чатир- дагу», - цілком умотивовано зазначав Є. Марков.

Сподівання російських поміщиків на стрімкий розвиток маєтностей не справдилися, в них впродовж десятиліть катастрофічно не вистачало робочих рук. Натомість обробка кримських ґрунтів вимагала фізичних, матеріальних та часових витрат, які, як зазначали сучасники, забезпечувалися лише в невеликих господарствах. Втім, мало хто з чиновництва, яке отримало тут дачі, передбачало розвивати їх як аграрні підприємства.

Після Кримської війни доволі активно розвивалося виноробство. Десятина винограднику в околицях Судака давала 400-500 відер врожаю. Ціна таких земель сягала 3-4 тис. руб. за десятину. На середину 1870-х рр. щорічно вироблялося близько 600 тис. цебер вина, з них 250 тис. - у виноградниках Південного Криму. Провідними центрами кримського виноробства стали Ма- сандра і Магарач, великі підприємства Губоніна (Гурзуф), Токмакова-Молоткова (Алушта), Таюрського (Кастель) та Воронцова (Алупка). Втім, розвиток цієї галузі відчутно гальмувався, по-перше, обмеженістю внутрішнього ринку (татари, як відомо, вина не споживали, отож змушені були продавати врожай великим скупникам); по-друге, нерозвиненістю місцевої переробної й виноробної промисловості; по-третє, складністю транспортування столових сортів винограду на материк через відсутність обладнаних транспортних шляхів.

Традиційно важливою галуззю промисловості залишалося садівництво. Середньорічний врожай фруктів і ягід у Криму дорівнював 400 тис. пудів. У найбільш врожайні роки - до мільйона. Зрозуміло, що основним завданням власників садових господарств ставала своєчасна переробка врожаю та його транспортування на ринки збуту. В 1879 р. в Криму зявилися перші консервні фабрики братів Абрикосових і товариства «Ейнем». Сушкою та виготовленням консервів активно займалися також фірми Константінова, Коркунова і Шиш- мана. Налагодження регулярного залізничного сполучення сприяло розвитку садівничої галузі. В 1875-1893 рр. на континент щорічно вивозилося до півмі- льйона пудів фруктів, у 1913 р. цей показник сягнув 3 млн. пуд. Відповідно зростала і площа земель під садами: з 4,7 тис. дес. у 1870-х до 8,2 тис. дес. у 1917 р. Аналогічні тенденції закріплювалися у виноградарстві. Між 1878 та 1893 рр. вивезення винограду залізницею зросло у 36 разів: з 5,5 до 200 тис. пудів. Площа під виноградниками досягла 6 280 дес. В 1916 р. врожай винограду сягнув 1,1 млн. пуд. з площ у 7 469 дес.

Товаровиробники чутливо зреагували на потреби ринку. Вагомим напрямом місцевого виробництва стало виведення нових сортів садових рослин та акліматизація вже існуючих. Велику роботу в цьому напрямі здійснював Нікітський ботанічний сад, задуманий і реалізований як науково-дослідний, навчальний і виробничий заклад. З часом у цій структурі працювали заснований в 1812 р. еко- номботанічний сад, а з 1828 р. - Магарацький винний підвал, Магарацьке училище виноробства (з 1868 р. - Нікітське училище садівництва і виноробства з вищими курсами (працювали в 1880-1910-і рр.)). Численні нагороди на міжнародних виставках впродовж десятиліть засвідчували досягнення цієї установи.

Проте загальні економічні показники не давали підстав для оптимізму. В хронічно складному становищі перебували тютюнництво, що наприкінці ХІХ ст. внаслідок падіння цін стало витратною галуззю, та бджільництво, що вимагало спеціальних навичок в місцевих умовах. На відверто провальний проект перетворилися намагання влади запровадити шовківництво, покладаючись на колоністів. Промислового характеру воно так і не набуло, залишившись неприбутковим промислом кримськотатарських селян для домашнього вжитку. З кінця 1880-х рр. державної підтримки набула ідея перетворення Південного Криму на край промислового розведення ефіроносів, зокрема казанликської троянди. У Нікітському ботанічному саду була закладена ділянка на 15 ефіроолійних, 28 лікарських, 3 текстильних, 5 жирноолійних та 8 харчових видів рослин, які з часом склали основу ефіроолійної промисловості Криму.

Сучасні дослідники цілком обґрунтовано відзначають, що концепція перспективного розвитку Криму, як така, у імперського уряду була відсутньою. В підоснові заходів, здійснюваних колоніальною адміністрацією, перебуло завдання зміцнення морських кордонів імперії, тому наголос робився на розвиток стратегічно важливих пунктів, натомість Крим, як географічна, економічна та соціокультурна спільність, лишався поза імперським дискурсом.

Внаслідок цього виникла і чимдалі більше загострювалася проблема перспективного розвитку міст, повязана перш за все з місцевими географічними та кліматичними особливостями. Найболючішим серед них було питання водопостачання. Для її вирішення вже 1846 р. Х. Стевен запропонував завести воду в Крим каналами з Дніпра. Зрозуміло, що такий проект з інженерної, фінансової та організаційної точки зору був абсолютно фантастичним на той час. То ж проблема вирішувалася шляхом влаштування громадських фонтанів, які перебували під наглядом самоврядування. Тісно повязаною із нею було завдання забезпечення пожежної безпеки. Фактично наново в геть іншому культурному контексті після цілковитої руїни кінця XVIII ст. розбудовувалося медичне обслуговування. Лікарі, медичні установи, аптеки, громадські й соціальні установи поволі почали зявлятися в першій половині ХІХ ст. Хоча Крим відносився до курортних регіонів, система охорони громадського здоровя кульгала на обидві ноги. Наприклад, у 1913 р. у лікувальних закладах регіону налічувалося 1059 ліжок (з них у сільській місцевості 320) та 84 амбулаторії (з них 69 на селі), 57 лікарів.

Тим часом населення міст та його концентрація невпинно зростали, а разом із ними - загострювалася епідеміологічна ситуація. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Таврійській губернії нараховувалося 17 міст, де мешкало 289 316 осіб (20% від загальної кількості населення.) Оскільки всі великі міста губернії розташовувалися на Кримському півострові, рівень урбанізації тут сягав 45%. Попри переважно аграрний характер кримської економіки, урбанізаційні процеси набирали чимдалі більших обертів. У 1910 р. міське населення Таврійської губернії виросло до 408 000 осіб (21,7%), а у 1914 р. - 417 200 (22,9%). Порівняно з результатами Всеросійського перепису 1897 р. приріст міського населення в 1910 р. склав 141%, а в 1914 р. - 144,2%.

Наведені дані, однак, не давали приводів для оптимізму: на тлі швидкого зростання міст загострювалася проблема зайнятості та облаштування соціального простору. Промисловість Криму натомість перебувала на етапі формування. Основу промислового сектору складали невеликі підприємства, де кількість робітників не перевищувала 100 осіб. 1898 р. у Криму було 568 фабрик із 6 386 робітниками. Основна частка промислового виробництва припадала на 74 підприємства харчової промисловості. У середньому на одну таку фабрику припадало 11 - 12 робітників. Разом в 1913 р. у промисловості Криму було зайнято 19 000 робітників, у кустарній промисловості - 14 тис. Отже, соціальна сфера півострова змінювалася повільно і, що важливо, із диспропорціями, не властивими промисловим регіонам. Не менш умотивованим виглядає висновок про відсутність обєктивного соціально-економічного підґрунтя для пролетарської революції. Натомість, з урахуванням нерівномірності землекористування та диспропорцій зосередження земельних володінь по різних етнічних групах, варто відзначити існування вагомих підстав для загострення селянського питання на хвилі революційно-демократичних перетворень.

крим етнонаціональний російський демографічний

Населення міст Криму (1897-1918 рр.)55

Наприкінці ХІХ ст. розпочалася нова доба в історії економічного розвитку Криму, що була прозорливо передбачена Є. Марковим. Повязувалася вона не з відродженням традиційних галузей кримського господарства, а з модою на курорти. Як і передбачав визначний кримознавець, після проведення залізничної гілки до Севастополя. Крим, особливо його південний берег, перетворився на одну суцільну курортну смугу. Різко злетіла вартість землі на узбережжі. В Алушті та Ялті вона продавалася сажнями, сягаючи астрономічних на той час 24 тис. руб. за десятину, землі кращої якості - 36 тис.

В 1861 р. до Криму (в Лівадію) було перенесено літню резиденцію російського імператорського двору. Відтоді доволі швидко змінюється не лише зовнішній вигляд південного узбережжя, а й напрям його розвитку. У пореформений час в імператорських колах визріла концепція розвитку регіону як особливої торговельної і військової бази, розташованої в стратегічному пункті Чорного моря, місця ухвалення важливих державних рішень, великих торгових угод, курорту загальноросійського значення, лабораторії передових досягнень аграрної науки, перлини виноробної промисловості. Започаткована царською родиною мода на оздоровлення легеневих хвороб у «Російській Ривєрі» з ентузіазмом була підхоплена російською аристократією, а згодом перекинулася і на решту верств населення.

Розпочалася нова ера в історії Криму, повязана як з унікальним досвідом розбудови рекреаційних зон, докорінної зміни зовнішнього середовища (флагманом цієї справи виступав Нікітський ботанічний сад), так і нестримними спекулятивними махінаціями, коли величезні маєтності цілком і вроздріб кілька разів переходили з рук у руки, зростаючи в ціні без жодних капіталовкладень. Розбудова величних палацових комплексів та маєтків, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. ст. стали візитною карткою Криму, вимагала колосальних капіталовкладень, які були по кишені лише членам царської родини, представникам вищого світу та заможним купцям. Ця обставина поволі перетворювала Крим на елітарну «всеросійську дачу», невдовзі докорінним чином змінивши його імідж і господарський уклад.

На небезпеки, які це в собі приховувало, вказував Є. Марков: лише в дрібних господарствах можна досягти необхідного в місцевих кліматичних умовах рівня ретельності сільськогосподарської обробки; парки прекрасні, але натомість не економічні і споживають забагато води; шалені сезонні заробітки негативно позначаються на життєдіяльності південнокримських міст, прискорюючи маргіналізацію місцевого населення.

Втім, у цей час були відомі випадки напрочуд успішної як для тогочасної імперської околиці підприємницької ініціативності, що набирала європейського розмаху. Казковий за швидкістю та обертами злет невеличкого селища Гурзуф на позиції наймоднішого та найбільш модернізованого курорту повязаний з не менш казковою постаттю Петра Губоніна - уродженого кріпака з Коломен- ського повіту Московської губернії, який завдяки таланту каменяра та кмітливості підприємця в 30-річному віці викупився з неволі і невдовзі став одним з найбагатших купців імперії, побудував кілька залізниць, був серед засновників

Брянського рейкопрокатного, залізоробного і механічного та Південно-Російського залізопрокатного заводів, у 44 роки отримав дворянство, а через три роки став дійсним статським радником.

В 1881 р. П. Губонін вклав 250 тис. руб. у купівлю побудованої ще на початку ХІХ ст. садиби герцога А. Рішельє, яка на той час вже кілька разів змінювала власника. Через рік у його власність перейшов маєток князів Барятинських. Саме на їх основі колишній кріпак втілив грандіозний задум сучасного, європейського рівня курорту, що діяв упродовж цілого року: біля зміненого русла гірської річки Авунда розташували модерний комплекс з 7-ми готелів (спроектованих у так званому південнобережному стилі), ванни яких постачалися прісною і морською холодною та теплою водою, грязелікарня, фешенебельний ресторан та рибний завод, пекарні, сад і город, які постачали до нього свою продукцію, загальнодоступний парк, прикрашений скульптурами і фонтанами. Всі будівлі складали єдиний комплекс з селищем. Останнє також було модернізоване зусиллями мецената: у загальнодоступній аптеці місцеві мешканці купували ліки за пільговим тарифом, працювали фельдшерський пункт, пошта, телеграф, ощадкаса, бібліотека, магазини. П. Губонін фінансував будівництво не лише православного храму, а й мечеті.

Створена колишнім кріпаком казка почала занепадати під тиском жорсткої реальності. В 1902 р. син П. Губоніна змушений був продати готельний комплекс «Акціонерному товариству курорту Гурзуф». В 1921 р. він був націоналізований, а через рік відійшов у підпорядкування Наркомвоєнмору. За відомостями кримських краєзнавців в 1932 р. гурзуфська церква була зруйнована, останки похованих під її мармуровим вівтарем П. Губоніна та його дружини викинули на смітник.

Етнонаціональна ситуація

Наприкінці XVIII ст. Росія суттєво змінила свої обриси. За О. Толочком, вона поглинула території та народи надзвичайно різноманітного культурного та історичного досвіду - від «західних» шведів Фінляндії до «азіатських» уламків ногайських і татарських орд Причорноморя. Стрімкість, з якою відбувалися ці зміни, випереджала здатність суспільної думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову й майнову структуру. У багатьох тоді складалося враження, що історію Північного Причорноморя доцільно переписати, «стираючи з нього сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи наново «європейське» (античне) минуле краю». Розпочавши з ревізії наявних етнічних спільнот, лише за кілька десятиріч імперія по-справжньому підійшла до вирішення питання: що з ними робити?

Якими б драматичними і захоплюючими не були політичні обставини анексії Криму, не слід забувати, що зміни в товщі регіонального етнонаціонального комплексу ними не вичерпувалися. Наважимося стверджувати, що уявлення російського двору та суспільно-політичної еліти імперії про зміст етнонаціональних відносин хибували спрощеннями та стереотипами, властивими епосі «просвіченого абсолютизму». Тим часом етнонаціональний організм, що сформувався тут в добу татарського панування, був унікальним.

Маючи стратегічне географічне розташування, Кримський півострів впродовж віків перебував на перехресті політичних інтересів як європейських, так і азійських держав, перетворившись на зону активного культурного обміну кількох цивілізацій. Його населення було строкатим і в етнічному, і в культурному відношенні. Втім, не лише мирне співіснування племен і народів формувало етнокультурний ландшафт Тавриди. Геноцид був звичною практикою середньовічних воєн і нашесть. Саме тому про переважну більшість мешканців Криму нагадують лише історичні джерела та памятки. З низки народів, власна історія яких нерозривно повязана з півостровом, лише чотири етнічні спільноти існують по нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки.

Етногенез кримських татар завершився саме в Криму в епоху пізнього середньовіччя. Кілька поколінь імперських, радянських та вітчизняних істориків намагалися зясувати його. Від імперської концепції монголо-татарського походження під тиском неспростовних аргументів згодом довелося відмовитися. В часи незалежності погляд на етнокультуру кримських татар як результат між- цівілізаційного взаємозбагачення суттєво розширився. Згідно з висновками Л. Войтовича, у процесі етногенезу кримських татар були задіяні близько 30 племен, народів та етнічних груп. Саме тому культура етносу яскраво висвітлила домішки іранських, грецьких, романських, тюркських, германських, словянських, монгольських та інших впливів, «переплавлених» спільнотою.

До анексії Росією (1783 р.) Кримське ханство було моноетнічною державою, в якій кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами пятої ревізії 1795 р в Криму мешкали 157 319 осіб, з них - 126 тис. кримських

татар. Упродовж буремного ХІХ ст. кримськотатарська громада зменшилася в рази після кількох хвиль еміграції: внаслідок першої в 1780-1790-і рр. - у чотири рази, після Кримської війни - вдвічі. Однак, татари залишалися абсолютною більшістю на півострові (понад 50%) аж до 1864 р., а також відносною етнічною більшістю - до кінця XIX століття (близько 36% в 1897 р.). За переписом 1897 р. з загальної кількості кримських татар (187 943), зафіксованих у Таврійській губернії (102 274 чоловіки і 85 669 жінок), у Криму проживали 186 212 осіб. Кримські татари, як і українці та німці, в переважній своїй масі (83,7%) були селянами. Саме ця обставина справляла вирішальний вплив на становище кримськотатарського народу в Російській імперії: позбавлена національного проводу та можливостей саморозвитку громада фактично була відсунута на периферію суспільно-політичного життя.

Наслідки включення Криму до складу російської імперії для самих татар були насправді катастрофічними не лише в демографічному плані: державоут- ворюючий етнос раптово втратив не лише свій суспільний статус і економічну основу свого відтворення, а й елементарні гарантії фізичного існування. На довгі десятиріччя завданням №1 для кримськотатарської еліти стане забезпечення умов етнокультурного виживання, що, зрозуміло, деформуватиме решту складових його життя. Втім, не менше проблем і суперечностей у цей час було закладено в етнокультурний комплекс Криму загалом. До нових обставин життя і зміни соціальних ніш складно пристосовувалася й решта корінних народів.

Кримчаки як етнос консолідувалися в ХІУ-ХУ ст. навколо однієї з течій юдаїзму (рабанітизм), яка сповідує настанови Старого Заповіту і Талмуду. Їх молитовний ритуал усталився в ХУІ-ХУП ст. ст. під впливом євреїв-талмудистів

Константинополя і Палестини. Кримчацька мова сформувалася на основі кількох мов і діалектів: мови євреїв-тюркофонів домонгольського періоду; серед- ньокримського і південнобережного діалектів кримськотатарської мови; мов, що вживалися в єврейських громадах регіону; давньоєврейської мови іврит як мови культу і ділового листування.

Назва «кримчаки» є скороченим варіантом більш повної назви «кримчаки- євреї», що, у свою чергу, є калькою з кримськотатарської назви «яхуділер ки- римча» (тобто - «євреї кримського зразку»). В другій половині ХІХ ст. термін «кримчаки» став основним для означення даної етнічної групи в офіційних документах (спочатку він використовувався для розрізнення місцевих тюркомовних євреїв-талмудистів і тих євреїв, які почали селитися в Криму після 1783 р.) і тільки наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. він став етнонімом. Саме на цей час припало й завершення процесу етнічного самоусвідомлення громади. Традиційними центрами розселення кримчаків були Феодосія (Кафа) і Білогорськ (Карасу-Базар). В XVI ст. їхня чисельність становила 500-700 осіб, на початку ХІХ ст. - близько 600, у 1897 р. - 3 345, 1912 р. - 7 500, 1926 р. - 6 338, 1940 р. - 9,5-10 тис.

Процес етнічного піднесення, який тільки-но розгортався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. «Г азетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель - І.Кая (1887-1956)), доволі виразно деградував в радянські часи.

У складний етап свого існування вступили й караїми, які, як вважається, є нащадками старожитнього населення півострову, що свого часу пристало до караїмізму. Євреї-вигнанці з Персії масово зявилися в Криму наприкінці VIII ст. Рятуючись від мусульманської навали, вони оселилися в Хозарському каганаті. Певний час кагани намагалися зробити юдейство державною релігією, отож послідовників у неї було чимало. До цього ж часу відноситься й зародження караїмізму, що виник у Багдаді як секта, що визнавала єдиним джерелом віри Біблію і відкидала низку талмудистських догматів. Релігійні переслідування змушували їх мігрувати світом. Наприкінці ХІІІ ст. з терен Візантійської імперії вони дійшли Криму. Згодом на основі місцевого старожитнього населення та послідовників караїмського віровчення відбувся етногенез сучасних кримських караїмів.

Мова караїмів (самоназва - карай, від арамейського - чтець) належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сімї. Процеси етнічної мобілізації етносу активізувало входження Криму до складу Російської імперії (1783 р.). Зарахування караїмів до євреїв автоматично поставило громаду в становище найбільш незахищеної соціальної верстви. Громада обєдналася і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів та їхньої віри від юдейської. Свого роду національним маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794 р.). В ній сформульована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму. В 1795 р. громада, офіційно визначена як „таврійські євреї, іменовані караїмами, була звільнена від подвійного оподаткування. В 1830-і рр. 6-тисячна громада набула нового визначення - „російські караїми старозаповітного віросповідання. В 1857 р. караїми набули право вступати на державну службу, отримувати вчені ступені та військову освіту. В 1914 р. в імперії мешкало 14 тис. караїмів, з них 8 тис. - у Криму. Це була одна з найбільш освічених та заможних етнічних груп імператорської Росії: на початку ХХ ст. на понад 12-тисячну громаду припадало 12 мільйонерів, півтисячі кадрових офіцерів, однак, демографічний потенціал громади не давав підстав оптимістично дивитися в майбутнє. Балансування впродовж десятиліть на межі етнокультурного розчинення правитиме на основну тенденцію її життя впродовж наступного ХХ ст.

Складний шлях етнокультурного розвитку здолала самобутня етнічна спільнота, відома нині під назвою «маріупольські греки» (ще - «приазовські греки»). Вона складається з нащадків старожитніх мешканців Криму, які тривалий час розвивалися поза активними звязками з історичною батьківщиною в умовах національної, культурної й релігійної ізоляції, і майже порівну ділиться на два субетноси (ромеїв та урумів). В науковому середовищі не припиняються дискусії навколо часу її формування та етнічних компонентів, що склали її основу. Дослідники схиляються до думки, що у візантійський період своєї етнічної історії греки Малої Азії та Криму спілкувалися грецькою мовою. Створення Османської держави призвело до мовної асиміляції малоазійських греків і втрати рідної мови, а згодом - до переходу на спілкування тюркською мовою. Поділ греків на дві мовні групи (мови яких суттєво відрізняються як від грецької, так і від кримськотатарської) відбувся за часів середньовіччя. Певне під впливом навколишнього грецького населення, частина кримських татар перейшла у православя; оскільки ж у ті часи релігійна приналежність доволі часто домінувала над етнічною, тюркомовні християни стали ототожнювати себе із греками (як послідовники грецької церкви). Водночас тюркська мова була мовою міжетнічного спілкування в ханстві, отож, греки-ромеї на загал вільно нею володіли (тобто були двомовними).

Не менше проблем, внаслідок втрати писемної традиції, виникає у науковців із кваліфікацією мови другої субетнічної групи - урумів. Згідно із гіпотезою О. Гаркавця урумська мова греків Приазовя є не діалектом кримськотатарської або турецької, а самостійною мовою, наближеною до тюркських мов. Вона зазнала впливів місцевих татарських, караїмських, кипчацьких, огузько-турець- ких, ногайських говорів, що призвело до формування змішаного характеру мови. Урумські говори Північного Приазовя у своїх діалектних рисах є відображенням кримськотатарських говорів тих місць, звідки уруми були виселені понад два століття тому.

Наслідком імперської політики Росії для старожитнього грецького населення Криму стала докорінна зміна вектору його етнокультурного розвитку внаслідок масового переселення. Одна з найдавніших етнічних громад півострова за волею російської влади була перетворена на колективного мігранта і в переважній своїй більшості виселена далеко за кордони батьківщини.

З висоти сьогоденних напрацювань вітчизняної історіографії імперська версія причин та спонукальних чинників виселення християн не так дає відповіді на дратівливі питання імперської практики, як генерує нові66. Зрозуміло, що скоріше йшлося не про виведення християн з-під загрози мусульманського поневолення чи знищення (вірогідність цієї тези красномовно заперечувала подальша історія самовільних повернень до Криму), а про реалізацію завдання знищення соціально-економічного комплексу Кримського ханату, в якому християни і татари відігравали свої, добре відрегульовані ролі. Бажання царату

66До слова, доцільність операції піддавалася сумніву вже наприкінці ХІХ ст. Так, один з найавторитетніших кримознавців свого часу О.Л. Бертье-Делагард писав: «Кому і навіщо знадобилося це вигнання народу? На таке запитання ми жодної відповіді досі не знаходимо. Кажуть іноді, нібито це мало послабити татар; але після досвіду упокорення Криму заледве можна без сміху казати про татарську силу, а повне приєднання країни до Росії і тоді для всіх було простим питанням часу і російського бажання; воно могло зустрінути перепону в політиці Заходу, але ані найменшої в самому Криму. За таких умов, послаблюючи Крим, ми послаблювали самих себе, власноруч знищували свою головну опору, самі винищували соль землі Кримської. Мені здається, що вся ця затія була однією з тих нещасних помилок, які ґрунтуються на невігластві дипломатичних канцелярій і якими, не усвідомлюючи того, одна рука знищує те, що інша намагається приготувати». «Во істину незбагненні шляхи Провидіння: сімнадцять віків існувало християнство в Криму, проповідувало, долало, поширювалося, терпіло, зменшувалося, гинуло, але все ж уціліло - і було знищено зовсім, під корінь єдиновірним народом, який явився його спасителем і забув, що і сам він тут же в Криму здобув Світло Христове». (Див.: Бертье-Делагард О.Л. Керменчик (крымская глушь) // www.liveintemet.ru/community/3299606/post353274233/ <#"justify">В цьому сенсі втрати малих етнічних громад Криму були не менш фатальними, ніж кримських татар. «Вимушеними переселенцями» (такий термін нині активно затверджується в історіографії стосовно «підопічних» О. Суворова) стали 12,5 тис. вірмен - це було в десятки разів менше, аніж мешкало в Криму до османського завоювання. Вірмени повернулися в Крим наприкінці жовтня 1787 р., але вже на геть інших умовах - як колоністи. До 1807 р. в Старому Криму було дозволено селитися лише вірменам. Навряд чи зрозуміла сучасникам добровільна сегрегація вірменської громади (на 1810 р. з 1 640 мешканців Старого Криму вірмени становили понад 80%) пояснювалася доволі просто. До епохи Великих реформ вірмени Старого Криму мали низку привілеїв, зокрема і - вільної торгівлі поза купецькими гільдіями, підтверджених імператорським указом від 29 лютого 1832 р.

Самовільно, наражаючись на небезпеку адміністративного переслідування, поверталися й греки. Однак довоєнної чисельності громади відновити це не могло. Врешті в минулому одна з найбільших етнічних громад півострова змушено задовольнялася маловиразним животінням невеличких етнічних анклавів.

Не зарадило справі і «розбавлення» старожитнього грецького населення Криму переселенцями нового часу. Перша хвиля масової еміграції греків відбулася в 1775 р. до Криму. Переселенню архіпелазьких греків передувала російсько-турецька війна 1768-1774 рр. Перша Архіпелазька експедиція російського флоту до Середземного моря на чолі з адміралом Г. Спиридоновим, за задумом російського уряду, повинна була викликати повстанський рух на Балканах, очолити його та сприяти грекам у боротьбі проти Туреччини. В середині лютого 1770 р. після висадки невеликого десанту розпочалося повстання в Мореї. Широка і беззастережна підтримка російського флоту з боку греків сприяла вирішальним перемогам у блокаді Дарданелл, Хінській та Чесьмен- ській (1770 р.) морських битвах, які забезпечили російському флотові контроль над Егейським морем.

У січні 1771 р. всі бажаючі архіпелазькі греки згідно з указом Катерини ІІ отримали російське підданство. Молоді люди, захоплені визвольними ідеями, вступали до російського війська аби боротися за звільнення Греції від турецького панування. Вони сформували вісім батальйонів, які склали військовий корпус Грецьке військо (Албанське військо). Проте перемоги Російської імперії на Балканах були тимчасовими. Мирний договір 1774 р. передбачав повернення островів Грецького Архіпелагу Османській імперії. І хоча умови договору заперечували можливість переслідувань учасників антитурецьких виступів та утиски християн, питання про подальшу долю бійців Грецького війська постало зі всією гостротою. 28 березня 1775 р. датований Височайший рескрипт, згідно з яким усі бажаючі емігрувати до Росії греки отримували притулок у Керчі та Єнікале. 21 пункт рескрипту обіцяв грекам численні пільги, зокрема спорудження житла за казенний рахунок, звільнення від податків на 30 років, створення військового училища, казенного шпиталю, аптеки тощо. Ю. Пряхін цілком слушно вважає, що греки згідно з названим документом отримали небачені раніше пільги та станові привілеї в Російській імперії. Перші роки облаштування в Криму стали тяжким випробуванням для архіпелазьких переселенців. З часом хліборобство, рибальство, ремесла та торгівля заступили основне місце серед занять нерегулярного війська. В 1784 р. у Таганрозі був сформований і переведений з Керчі до Балаклави грецький піхотний полк, який проіснував до 1859 р. Переважна ж більшість колишніх емігрантів залишилася в Керчі та Єнікале і стала основою цивільного населення міст.

Попри те, що багатьом етнічним громадам вдалося виторгувати у самодержців певні пільги (зокрема статус колоністів, що мав обмеження в часі), слід визнати, що перспективи етнокультурного відтворення громад, християнських зокрема, були суттєво звужені порівняно із часами татарського панування. Йдеться не лише про недовіру царських урядовців до тубільного за походженням населення, не лише про щільність мовного барєру, неспроможність нової влади забезпечувати власні декларації фінансово і організаційно, перманентні війни та загрози воєнного часу. Передусім це стосується катастрофічного зменшення наявного населення в усіх його традиційних для Криму етнічних компонентах. Скажімо, за підрахунками М. Араджионі в 1799 - 1820 рр. до Криму повернулися близько 2,5 тис. вірмен та 700 греків. Власне, про який етнокультурний розвиток чи принаймні культурну наступність могла йти мова в середовищі громад, коли вони обчислювалися кількома тисячами осіб, розкиданими півостровом в умовах бездоріжжя? На жаль, говорити за таких обставин про забезпечення «наступності традицій матеріальної і духовної культур, які століттями формувалися на півострові» можна лише з певною мірою умовності. Подальша історія інкорпорування Криму до тканини імперського організму дає замало підстав для таких висновків, принаймні на рівні суспільного життя.

У цих умовах демографічна проблема в Криму набула державного значення. Власне йшлося про те, що анексувати стратегічну у воєнному відношенні територію, збудувати на ній кілька віддалених одна від одної військових баз в умовах малозаселеності та відсутності комунікацій було замало, аби відчувати, що російська влада тут всерйоз і надовго. Без достатньої кількості населення, спроможного утримувати військовий контингент, та його безумовної лояльності до імперської влади, питання приналежності Криму визначалося розмірами іноземного десанту, що б насмілився його оспорювати. Невідворотно поставало питання про створення на теренах Криму надійного прошарку населення, на яке можна було покласти тягар з утримання і забезпечення російського військового контингенту, який вимірювався десятками тисяч осіб. Зрозуміло, що без налагодження регулярного транспортного сполучення, а ще більшою мірою - сталої системи виробництва й забезпечення, відрізана від метрополії армія перетворювалася на загони мародерів, що перебували на самозабезпеченні. Однак, ресурс місцевого населення не був нескінченним. Саме тому впродовж наступних десятиріч демографічна політика імперії в Криму балансувала між «витискуванням» звідсіля старожитнього населення та стимулюванням колонізації.

Колонізація півострова після приєднання до імперії відбувалася за типовим сценарієм. Кріпосницька епоха взагалі знає лише два види колонізації: нелегальну, обумовлену бажанням позбавитися кріпосної залежності, або примусову - осадництво кріпаків та козацтва на новонабутих, переважно прикордонних землях. Обидві були присутніми в Криму після його анексії.

Державна колонізація тривалий час була оповита серпанком глорифікації. «Російсько-православний тип цивілізації», привнесений на кримський ґрунт, висвітлювався чи не в класичних традиціях колоніальної історіографії. Часто не відступали від цього і українські дослідники. Так В. Григорянць, характеризуючи початки імперського періоду в історії вірмен Криму, писав: «Ліквідація Кримського ханства і включення півострова до складу Російської імперії спричинили за собою принципові зміни політико-адміністративного і цивілізаційного характеру. Радикально змінилася, насамперед, політико-географічна характеристика півострова: з периферійної васальної території Османської імперії він перетворився на найважливіший воєнно-стратегічний форпост Росії в Північному Причорноморї. З цього часу в рамках програми російської колонізації Криму тут розгорнулася інтенсивна соціокультурна реконструкція, спрямована на витіснення тюрко-мусульманського типу цивілізації російсько-православним»'2.

У наведеній фразі, власне, сконцентрований увесь зміст концепту російського Криму. Статус російської воєнно-морської бази в Чорному морі без тіні сумніву ним проголошується значно вищим за статус суверенної держави, а культурні перспективи хронічно депресивної імперської провінції, нашпигованої новобудовами в стилі класицизму, апріорі є кроком уперед, порівняно із незрозумілими росіянину-християнину традиціями мусульманської цивілізації. Цілком обєктивний тренд імперської стандартизації (етнокультурної, зокрема), що запанував у Росії впродовж ХІХ ст., видається за цивілізаційно вищий досвід фактичної багатокультурності, поліконфесійності та етнокультурного розмаїття, що був розповсюджений у Криму до його анексії російськими самодержцями.

Як цілком слушно зауважує О. Ясь: «Варто взяти до уваги й тодішні раціонально-просвітницькі уявлення про роль і значення народонаселення, зокрема зростання «кількості вірнопідданих» для опанування нового простору, що розглядалося як важлива складова успіху тієї чи іншої держави ранньомодерної доби. Ці уявлення тією чи іншою мірою поділяло чимало тодішніх урядовців і сановників; до того ж вони сполучалися з великими експансіоністськими задумами, відомими як т. зв. «грецький» або східний проект імператриці Катерини ІІ».

Згадані уявлення насправді є ключовими стосовно розуміння стратегії просування так званого «грецького проекту» і зміцнення його «тилів» за рахунок тих територій, які за словами А. Скальковського, навіть у столиці багато хто вважав хіба що не суміжними з Китаєм. Втім, справа полягала не в стільки географічній неписьменності вищого світу та столичного чиновництва, яку можна було б вважати історичним анекдотом, якби вона була не цілком органічною прикметою того часу. Варто наголосити: тоді ніхто не був певний, що ці території приєднані назавжди. Власне битва за Крим і Чорноморське узбережжя тривала. Втім, це не змінювало принципово алгоритму дій імперської адміністрації, який усього лише віддзеркалювала офіційна історіографія: «... слідом за зброєю, за знаменами Російськими, піде плуг, землероб і ремісник - і поселення заведуться поруч з фортецями, ніби під покровом вітчизняних гармат . і не зупинилися, допоки чорні Орли Російські не розкинули своїх крил на берегах Чорного і Азовського морів, поки від Дунаю до Кременчука увесь степ не став великою і квітучою Областю Російською». Висловлене А. Скальковським стосовно Новоросії, міркування насправді є універсальним за змістом і вичерпно характеризує геополітичну доктрину російських імператорів. Завойовник поводився тут безцеремонно і не зважав на думки завойованих.

Тривале в часі російсько-турецьке протистояння, заручником і розмінною монетою в якому стало місцеве населення, виснажливі війни призвели до знелюднення губернії та її господарського занепаду. Вирішення проблеми було типовим для свого часу і бачилося на шляхах державної колонізації, як іноземної, так і власними силами. 13 лютого 1798 р. зявився маніфест, що дозволив оселятися в Криму (за винятком Севастополя) іноземним колоністам. Ставка імператорського двору на швидке заселення півострова силами іноземців, як і в решті європейських територіальних надбань не виправдалася.

Найбільш потужні громади створили німці. У середині ХІХ ст., за даними Міністерства внутрішніх справ, у Криму існувало 49 німецьких поселень у Феодосійському, Перекопському, Сімферопольському та Євпаторійському повітах. Вони обєднувалися у Нейзацький та Цюріхтальський колоністські округи. З 40 тис. німців Таврійській губернії, у Криму мешкали 5 200: 4 800 осіб проживали у сільській місцевості, 400 - у містах. На початок ХХ ст. німці були третьою за чисельністю етнічною групою степових повітів Таврійської губернії. Перший всеросійський перепис населення 1897 р. зафіксував у Криму 31950 німців, які складали 5,8% від загальної кількості населення. Решта іноземних колоністів становили малопомітну на загальному тлі частку.

Вже у згадуваному вище «Рассуждении одного Российского Патриота...» ставка робилася на колонізацію півострова силами донських козаків та українців. В 1787 р. державні селяни малоросійських губерній отримали дозвіл поселятися в Новоросійському краї, що спричинило приплив поселенців з Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Херсонського та Катеринославського на- місництв. Характеристики переселенців були доволі розмаїтими: переселялися як козаки на добровільній основі, так і державні селяни (як це було, скажімо, із мешканцями Чонгарської слободи та села Тонконогівка Катеринославського намісництва (загалом 634 особи), переселених відповідно до розпорядження генерал-губернатора Г. Потьомкіна навесні 1788 р. в урочище Голінкой Таврійської області); як групами, так і в індивідуальному порядку.

Перше російське населення півострова сформували військові, введені сюди відповідно до умов Кючук-Кайнарджійської угоди. Надалі півострів залюднювався шляхом створення військових гарнізонів, заснування міст та портів, земельних пожалувань дворянам та чиновникам. Поволі словянське населення у Криму зростало коштом відставних військовослужбовців, чиновництва, державних селян та кріпаків. Внаслідок державної колонізації населення зросло на 70 тис., сягнувши на середину ХІХ ст. 315 тис. осіб. Втім руйнівна для Росії Кримська війна (1853-1856 рр.) звела нанівець досягнення попередніх років. Внаслідок масової еміграції татар до Туреччини за офіційними даними в 1863 р. спорожніли 784 татарські села та аули, населення півострова на 1863 р. скоротилося до 192 360 осіб.

Етнічний склад населення Криму (1850-1864 рр.)82

185018581864чисельність%чисельність%чисельність%кримські татари26724377,8241849739994650,3росіяни226716,64174412,65663028,5українці240457132524греки6870279512,4129156,5євреї30920,959631,8105315,3німці3435149701,553652,7болгари17180,519880,631801,6Інші144264,2135834,1101335,1загалом343500100331300100198700100

Як засвідчує таблиця, політика «виштовхування» кримських татар виявилася абсолютно деструктивним для Криму демографічним фактором. Словянського населення, яке загалом майже вдвічі поступалося кримськотатарській громаді в 1864 р., було явно недостатньо, аби забезпечити поступальний господарський розвиток територій. Неспроможні були це зробити й іноземні колоністи, зважаючи на їх мізерну частку в населенні регіону (трохи більше 4% у 1864 р.). Позитивне демографічне сальдо відзначалося лише у міських етнічних громадах, таких як вірмени. Так, згідно з даними перепису 1897 р. вірмени становили 0,6% (загалом 8 938 осіб) населення Таврійської губернії. 6389 з них мешкали в містах, з них - 3011 у Сімферопольському та 2417 у Феодосійському повітах. Вражали й відомості стосовно соціального складу відносно нечисельної громади: 85 спадкових дворян, 206 особистих дворян і чиновників, 96 священиків, 164 спадкових і особистих почесних громадян, 569 купців, 4699 міщан, 3067 іноземних підданих. Громада виявляла тенденцію до збільшення. На початок Першої світової війни вірменська громада Криму з неповних 9-ти тисяч зросла до 14-15. Однак, ситуація, яка склалася, зважаючи на чисельність громади, не справляла якісного впливу на загальнокримську динаміку.

Найбільш складні проблеми відзначалися в сільському господарстві. В 1853-1865 рр. чисельність селян зменшилася на 46% і склала 122 тис. осіб. Враховуючи кліматичні умови, масиви занедбаних земель і земель, що вимагали складної агротехніки, це означало подальшу болючу агонію сільськогосподарського сектору кримського господарства.

Між 1865 та 1897 рр. населення Криму зросло втричі і досягло 547 тис. осіб. Звертає на себе увагу суттєве розширення етнонаціональної палітри регіону: згідно з переписом тут мешкали представники 22 етнічних груп. Втім, у вражаючих на перший погляд цифрах був зворотний бік. По-перше, йшлося про швидке зростання після критичного падіння чисельності населення півострова внаслідок наймасовішої еміграції кримських татар. По друге, відбувалося «вимивання» старожитнього населення Криму коштом «новоселів», як імперського, так і закордонного походження (на старих позиціях утрималися лише кримські татари, кримчаки та караїми). По третє, фактично ішлося про обтяжливий і не прогнозований процес повсякчасної зміни населення та його етнонаціональної специфіки, що розтягнувся майже на сторіччя. Щільність населення в Криму наприкінці ХІХ ст. сягнула 27,29 осіб на км289. Зрозуміло, що за таких умов всерйоз розмірковувати над соціально-економічними перспективами краю наважувалося не так багато тверезо мислячих людей.

Якісні зміни в населенні краю, як і його відносна стабілізація, відбулися вже в пореформену добу. На час Всеросійського перепису частка росіян в Таврійської губернії сягала 27,9% (404 463 особи). Російське населення було найбільш урбанізованим - 49,1% (142 062 особи) проживали у містах. На початку XX століття росіяни стали найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму. Стрімке збільшення російської громади в наступні роки було повязане з революційними подіями на теренах Російської імперії - Крим перетворився на штаб-квартиру російського білогвардійського руху, транзитний пункт біженців та політичних емігрантів, місце дислокації іноземних військ.

Українська громада Криму після його анексії формувалася і зростала відповідно до загальноімперських трендів. Сучасні вітчизняні дослідники все частіше змушені нагадувати, що присутність українського етносу в історії Криму не вичерпувалася бурхливими і суперечливими відносинами запорожців із ханатом. Я. Дашкевич, а за ним і Б. Короленко, зокрема зазначають: «українська присутність в Криму засвідчується численними історичними фактами задовго навіть до його приєднання у 1783 році до Російської імперії, - принаймні, з XIV століття (якщо ми ведемо мову про власне українців; предки ж сучасних українців зявляються на півострові значно раніше - з часів існування Київської держави). Особливо значні масштаби української присутності в цьому регіоні простежуються протягом ХУ-ХУІІ століть, повязані з фактором українського ясиру. Велика кількість українських невільників спричинила значні зміни на півострові в антропологічному, демографічному і навіть культурно-релігійному відношенні».

Українці були найчисельнішою етнічною складовою населення Таврійської губернії, нараховуючи 611121 осіб (42,2%), у тому числі чоловіків - 317167 (51,9%) та жінок - 293954 (48,1%). Однак за рівнем урбанізації українське населення поступалося росіянам, кримським татарам та євреям. Усього у містах губернії проживало 10197 українців, що становило 10,4% міських мешканців. Концентрація українського населення у сільській місцевості Криму була найвищою у степових районах. Так, у Перекопському повіті на їхню долю припадало 22% усього населення, Євпаторійському - 21,1%, Феодосійському - 11,5% та Сімферопольському - 7,1%. Серед селян Таврійської губернії частка українців становила 50,1 %.

Отже, оцінюючи наслідки державного регулювання процесів колонізації Криму після його анексії, слід зауважити, що центральним фактором демографічного розвитку півострова впродовж кінця ХУШ-ХТХ ст. ст. виступили не владні колонізаційні потуги, а кілька російсько-турецьких воєн. Це виявлялося не лише в тому, що військові складали стало високу відносно до решти верств частку населення півострова. Серед них широко представлені були не лише відставники, а й службовці низки корпусів, зокрема Кубанського корпусу (в якому переважали етнічні українці), Чорноморського війська, Грецького (Албанського) війська тощо. Це виявлялося передусім у плинності і нестабільності населення, якісних змінах його етнодемографічних характеристик, неодноразовому докорінному переформатуванні етнополітичної ситуації, що набуло найбільш трагічних форм на межі ХУШ-ХТХ ст. ст., коли власне йшлося про фактичне знищення етнокультурного феномену ханського Криму, яке сприймалося суспільною думкою імперської Росії як цивілізаційно виправданий крок. Чи повноцінною і врівноваженою внаслідок цього стала соціальна та етнодемографічна структура інкорпорованого імперією Криму? Здається, відповідь на це питання допоки відкрита.

Тим часом докорінна зміна демографічної ситуації в Криму тогочасним суспільством сприймалася як абсолютно закономірний і справедливий історичний акт. Якісно нового звучання в контексті модернізаційних процесів та активізації міграційних рухів новітньої доби в імперському дискурсі набуває наприкінці ХІХ ст. проблема національної території: і не так давно колонізоване Поволжя, і Сибір, і Північний Кавказ, і Новоросія, і Крим розглядаються як властиво російські національні території - ареал життєвого простору для майбутніх поколінь євразійської російської нації. Це саме про неї В. Семенов- Тянь-Шанський писав як про «культурно-економічну цілісність», «Російську Євразію»: від Волги до Єнисею від Арктики до Каспію, що ж до нещодавно колонізованих земель, то їх повинно було сприймати як «рідну і цілком рівну російську землю».

Важливо також наголосити, що такі настрої були притаманні не лише державній еліті, а й широким верствам російського населення, передусім селянства, яке після скасування кріпосництва спочатку десятками, а згодом - сотнями тисяч рушило в «російський» Крим шукати кращої долі.

Взаємини російських новопоселенців зі стародавніми мешканцями Криму складалися доволі суперечливим чином. Вчорашні кріпаки, неписьменні і обмежені в своєму світогляді, тим не менш відчували свою цивілізаційну вищість порівняно із татарами. Доволі промовисті замальовки типового ставлення росіянина до «національного питання» знаходимо в образі мужика з Кур- щини, який, впізнавши у Є. Маркові «свого», «... почав скаржитися на все: на спеку, на камінь, на нехристів, на дорожнечу, на те, що чорного хліба не дають, на те, що народу мало.

Паршиво! - каже він. - Посеред чужого люду живеш. Ці собачі діти, татари, одне одного як ведуть, а нашого брата зїдають. Йому прикро, що ми у його перше місце заступаємо, йому при нас конати доводиться; тому що він капость, його порівнювати з росіянином не можна. Були ми кріпаками, всі дома жили; хоч побирайся, йти не смій. А далася воля, народ сюди рушив: пачпорти-заробітки, пачпорти-заробітки! Куди - в сади, куди - по станціях. Так йому, татарину ж, ціни тоді втричі віднялося! Його робота по-давнішньому - колупне рукою, а грошики подай! А наш проти нього вдвічі спрацює. Він ледар і дурень». Подальші характеристики туземців, міцно приправлені небилицями і побрехеньками (від небажання їсти свинину, особливостей шлюбних відносин, відсутності крадіїв, неприємності мови та відмінностей побуту до зрадництва татар в часи кримської кампанії), не вкладалися в жодний інший формат оцінок російського «мужика-лапот- ника», як «погань».

«Зізнаюся, мене вразила ця непорушність переконань, що не залежить ні від яких фактів, ця органічна впевненість у перевазі свого і у всіх проявах над чужим, ця нічим не виправдана зневага до татарина як до чужого, - зазначав Євген Львович, - Я бачив, що земляк чимало прибріхував на татар без докорів сумління, але водночас розумів, що ця брехня цілком щира й абсолютно йому необхідна. У такому несправедливому, майже тваринному ставленні до свого й чужого коріниться те інстинктивне чуття національності, сили якого не замінить ніяка освіта і яке в зоології виявляється в більш грубих формах антипатії кішки до собаки... Про зраду татар під час севастопольської війни візник говорив як про речі, що не підлягають щонайменшому сумніву; в цьому випадку він поділяв сумну помилку суспільної думки цілої Росії». Слід зауважити, що під час паніки, яка охопила півострів, абсолютно не підготовлений до висадки іноземного десанту, поширювалися чутки, що татари переріжуть словян після того, як відійдуть місцева адміністрація та жандарми. Нічого подібного не сталося. Не спалахнуло, не справджуючи прогнозів, і татарське повстання. Найбільшою небезпекою, як зясувалося згодом, виявилися козаки, які під приводом боротьби із «зрадниками» займалися масовими грабунками, спалювали цілі поселення та поміщицькі маєтки.

Властива Є. Маркову делікатність завадила йому назвати речі своїми іменами. Однак, йшлося не про помилку, а цілком свідоме прагнення призначити кримських татар винними за поразку в Кримській кампанії. Справжній же винуватець - архаїчна машина державного управління, з непомірними геополітичними апетитами, що абсолютно не відповідали економічному й технічному розвитку Росії, - залишилася в затінку.

В дещо помякшеному варіанті він, однак, називав винуватців: «Замість того, щоб гнати й розстрілювати на місці злодіїв-чиновників, у нас гнали й розстрілювали найбільш чесне з кримських племен - татар. Нікого так не образили в ту війну, як це тихе й корисне племя. Його заплямували як зрадника; його змусили залишити древню батьківщину, де тільки татарин може жити щасливо й без нужди. Хто був у Криму хоча б один місяць - той відразу ж зрозуміє, що Крим загинув після вигнання татар. Тільки вони могли витримати цей сухий пал степу, володіючи таємницями добування й проведення води, розводячи худобу й сади в таких місцях, де довго не проживе німець чи болгарин. Сотні тисяч чесних і терплячих рук відібрано від господарства, стада верблюдів майже зникли; там, де раніше ходило тридцять отар овець, нині ходить одна; де були фонтани, там тепер порожні басейни; де було людне, промислове поселення, - сьогодні пустир; і ці пустирі, як раніше поселення, наповнюють тепер цілі повіти. Проїдьте, наприклад, Євпаторійський повіт, і ви подумаєте, що подорожуєте берегами Мертвого моря. Дорожнеча рук і життєвих припасів із вигнанням татар виросла до нестерпних розмірів, які просто можуть розігнати останнє бідне населення кримських міст. Словом, Крим після вигнання татар - це будинок після пожежі».

Тим часом прадавній мешканець цього будинку був зневажений не лише фізично, а й морально. «Крим поіменований Тавридою, поблизу руїн, де існував давній Херсонес, з самої тієї купи каміння біля Ахтиярської гавані виник Севастополь, Ахт Мечет названий Сімферополь, Кафа Феодосією, Козлов Євпаторією, Єнікаль Пентикапеум, Тамань Фанагориєю тощо. ... Без перешкод перший крок зроблений до очищення Європи від Магометан і до підкорення Стамбула». Класицизм і ампір прийшли і в Крим, але - тільки офіційний. Обиватель, як і раніше, існував в іншій системі координат, часто - виразно етнічно забарвленій. Втім, це було не повноцінне життя, а животіння на периферії офіційного культурного дискурсу, в якому не було місця доімперській історії Криму в усій її повноті. Наслідки не забарилися.

Один із найдавніше залюднених регіонів імперії наприкінці ХІХ ст. справляв доволі суперечливе враження. Євген Марков висловив його місткою фразою: «Було - і немає нічого». За російського панування дивним чином давні й середньовічні руїни розтягувалися до самого фундаменту, вмонтованими в паркани виявлялися генуезькі дошки з написами латиною і гербами середньовічних генуезьких родин; на облаштування казарм розбиралися рештки старожитностей; солдати і мешканці перекопували все, що від них лишилося, у пошуках скарбів. Під час подорожі П. Палласа в 1793 р. той бачив всередині Судацької фортеці чимало готичних будівель, а під час другої - із здивуванням зясував, що будівництво казарм стерло з лиця землі середньовічні будівлі. Ця сумна доля оминала хіба що цвинтарі.

Чи варто говорити, на яку величезну проблему за цих обставин перетворювалося життя неросійських етносів, що на той момент вже давно були позбавлені права не лише на свій «життєвий простір», а й на свою історію?