Хрещення Русі князем Володимиром: конструювання історичної оповіді та її доповнення православними книжниками ХІІ-ХVІ ст.
Уже сучасники вважали хрещення Русі князем Володимиром 988 р. ключовою подією в її історії. Зайве вказувати про постійний інтерес до неї наступних епох: в історичних текстах, створених як у Києві, так і в Москві Володимирове хрещення розглядалося мало не відправною точкою «історії». За здійснене «просвітлення» Русі князя з часом проголосять святим, навіть попри відсутність чудес і зцілень, які можна було б повязати з ним. Відповідно, основу тексту житія Володимира, створеного з цієї нагоди, складатиме опис «історії» хрещення, що вважалося головним його подвигом.
Уявлення про перебіг і обставини хрещення тривалий час засновувалися винятково на оповіді «Повісті временних літ» - саме вона стане ядром княжого житія, включатиметься в літописи та іншого роду історичні тексти пізнішого часу. Передусім завдяки тому, що ще давньоруські книжники вважали її достовірним описом. У даному випадку, проте, слід звернути увагу на найдавніші текстові свідчення про християнізацію Русі Володимиром, котрі містяться у творах Іларіона та Нестора. їх порівняння з пізнішою «ПВЛ» дозволить простежити, як формувалася оповідь про «історію» хрещення 988 р. в давньоруській традиції. Нижче спробуємо продемонструвати, яким чином протягом наступних сторіч після свого виникнення на початку ХІІ ст. відповідний текст «Повісті» доповнювався й «коригувався» здогадками (чи домислами) авторів агіографічних та історичних творів.
Дослідження того, як сформувалася та пізніше доповнювалась історична оповідь про хрещення Русі 988 р. важливе для розуміння особливостей історичного мислення, стилю роботи православних книжників XII-XVI ст. До того ж в історіографії досі спеціально не розглядалося питання становлення та трансформації історичної оповіді про хрещення в агіографічних, історичних текстах протягом цих століть. Його вивчення дасть змогу глибше й з інших позицій зрозуміти специфіку та наміри авторів цих творів.
У хронологічному плані стаття обмежена аналізом текстових памяток православної книжності ХІ-XVI ст., оскільки за цей період створювалися тексти, схожі за жанром (літописні та агіографічні), а наявні в них доповнення до усталеної історичної оповіді про події 988 р. типологічно схожі. З іншого боку, після розпаду Русі у середині ХІІІ ст. розповідь про хрещення найбільше трансформувалася в текстах XІV-XV ст., створених у північно-східних землях. Протягом XVI ст. в московських історичних творах постала інша версія історії християнізації Русі завдяки її розширенню новими повідомленнями та відсутніми у «ПВЛ» відомостями. Подібного роду «перегляд» історії хрещення спробуємо пояснити з огляду на загальний контекст - політичні та культурні особливості тогочасної Московії. Слід також ураховувати, що на українських теренах упродовж XVII ст. було створено інакшу версію «історії» хрещення Русі Володимиром, із власними деталями, передусім завдяки спробам київських інтелектуалів часів митрополита Петра (Могили; 1632-1647 рр.), реконструювати топографію «Володимирового хрещення» в Києві та князівські привілеї руській церкві. Це особливо важливо, адже тогочасна українська версія базово спиралася на ту саму текстову основу, що й московська - «Повість временних літ», Церковний устав та літописи XIV-XV ст.
Тексти про перебіг та обставини хрещення Русі князем Володимиром почали формуватися майже через півстоліття після події. Найдавніший із відомих - «Слово про закон і благодать» 1040-х рр., що його традиційно приписують митрополитові Іларіону - вірогідному сучаснику хрещення (який, проте, міг тоді тільки народитися). Цей текст розповідає небагато про ті важливі події, очевидно, з огляду на його основну мету - похвалити князя за вчинок та обґрунтувати повноправність Русі у колі християнських народів. Із притаманним часові красномовством автор представляє повномасштабне перевтілення Русі, яку Володимир «вивів із мороку й темряви», а її мешканці нарешті «прозріхом'ь на світа трисолнечьнаго Божьства». Саме рішення правителя охреститися Іларіон безпосередньо пояснює впливом вищих сил: князь чув про «христолюбну й сильну вірою грецьку землю» і, провидінням Господнім, «воз- горівся духом». Після того, як Володимир «отрясе прах'ь невіриа и в'ьлізе в'Ь святую купіль», прийнявши імя Василія, було охрещено й усю Русь, що представлено як одномоментне навернення всіх підданих князя: «И не бы ни единого же противящася благочестному его повелению». І, нарешті, останнім повідомленням про Володимирове хрещення в Іларіона стала згадка про активну розбудову церкви та монастирів: «Тогда тма бісослуганиа погыбе, и слово евангельское землю нашю осиа. Капища разрушаахуся, и церкви поставля- ахуся, идолии съкрушаахуся, и иконы святыих являахуся, біси пробігааху, крестъ грады свящаше».
Як бачимо, усе, що сказано у цьому тексті про вибір віри князем, охрещення ним Русі й розбудови церкви - радше риторичні вправляння з панегіричною метою: проголосити Володимира «апостолом і наставником землі руської», рівним усім апостолам, які утверджували християнську віру в різних куточках світу. Для цього Іларіонові явно не потрібно подавати всі деталі події. Натомість хрестителя Русі він звеличує через метафоричне порівняння того з апостолами та імператором Константином. Уже пізніше текст «Слова про закон і благодать» (у більшості випадків його фраґменти) використовувався редакторами житій князя як свого роду взірець похвали володареві за здійснене ним хрещення.
Інший із відомих найдавніших текстів - Несторове «Читання про князів Бориса і Гліба», створене, як уважається, на рубежі ХІ-ХІІ ст., - про Володимирове хрещення оповідає у схожий спосіб: через алюзію з історіями про навернення апостолів та біблійних героїв. Однією з них стало порівняння «досвіду» князя з охрещенням Плакиди: «Створи быти єму хрстыяну, яко жє дрєвлє Плакидп, [...] тако жє и сєму Владимєру явлєниіє Б(о)жіє быти єму крстьяну створи жє, нарєчно быст имя єму Василии. Тачє по- томь всЬмъ заповіда вєльможамъ своимъ. И всЬмъ людємъ да ся крстятъ».
Як і у версії Іларіона, рішення князя зявилося під впливом вищих сил. Однак, на відміну від попереднього, у тексті Нестора подано важливу інформацію про час хрещення й будівництво князем церкви Богородиці в Києві: «Сє быст вь літо 6496 (за іншими списками: 6495 р. - Я.З.), потомъ жє созда Владимєръ ц(е)рковь с(вя)тую Б(огороди)цю вл(а)д(и)ч(и)цю нашю Б(огороди) цю в Кьієві». Інші деталі у цьому тексті відсутні, оскільки для його автора було важливо уподібнити конвертацію князя Володимира та імператора Константина: «Вчера єлинъ Владимиръ нарицаяся днст крстьянъ Василии на- рицается. Се вторыи Костянтинъ в Руси явися».
«Повість временних літ» у редакції видубицького ігумена Сильвестра 1116 р. можна вважати єдиним давньоруським текстом, який подає найповнішу історію хрещення Володимира. Розглянемо коротко зміст літописних оповідей, що надалі почали вважатися достовірним описом.
Згідно з літописом, Володимир починав княжити як переконаний язичник: активно розбудовував капища «и творяше требу кумиромь», ходив у походи (повідомлення за 981-985 рр.), у перші роки його правління в Києві відбулася жорстока розправа з варяґами-християнами (повідомлення за 983 р.). Виклад самої історії Володимирового хрещення починається повідомленням під 986 р. про послів до князя «про віри». З усіх посольств найбільше уваги приділено грецькому: неназваний на імя філософ виголошує перед київським правителем розлогу промову з викладом основної суті книг Буття та Вихід про боротьбу Бога й сатани, а також про друге пришестя, сутність Різдва, розпяття та Хрещення. Подарована філософом запона із зображенням Страшного суду хоч і вразила князя, але не стимулювала його відразу охреститися: «Рекъ [князь] пождоу еще мало, хотя испытати о всіх вірах».
В описі наступного 987 р. князь зібрав бояр порадитися «про віри», після цього відправив послів їх «випробовувати». Найбільше враження на них справила «грецька віра». Як звітували посланці, на церковній службі у Царгороді, очоленій самим патріархом, вони «не свімьі на нбси ли єсмь бьілі, или на землі, ніст бо на земли таког вида, или красоты такоя». На ці слова бояри «ріша» князеві: «Аще лихъ бы законъ Грічюіи, то не бы баба твоя Олга прияла крсщения, яже бі мудріиши всих члвкъ».
Під наступним 988 р. літописець розповідає про взяття Володимиром Корсуня завдяки пораді Анастаса Корсунянина, про вимогу князя до візантійських імператорів Василія і Константина одружитися з їхньою сестрою Анною та дану ним у ході переговорів обіцянку охреститися. Останнє відбулося після прибуття візантійської царівни «с сановниками нікия и прозвутеры», і це нібито допомогло Володимирові позбутися сліпоти, що вразила його перед цим. Після прибуття князя в Київ з Анною, Анастасом Корсунянином, мощами св. Климента і церковним начинням у Дніпрі було охрещено мешканців міста, а також усіх дванадцятьох Володимирових синів. Опис історії хрещення завершується оповіддю про руйнування князем кумирів, культове будівництво на місці колишніх капищ, у тому числі храму Св. Василія та мурованої церкви Богородиці (Десятинної) в Києві (у повідомленнях під 991 і 996 рр.), а також церкви Преображення Господнього у Василеві (повідомлення за 996 р.). Ще одним благим починанням князя став його наказ віддавати дітей на «вчення книжне».
Порівняно з текстами Іларіона й Нестора, літописна оповідь виглядає докладною реляцією Володимирового хрещення. Якщо, скажімо, у «Слові» Іларіона князь лише «чув про грецьку віру», то літопис деталізує, яким чином володар Русі дізнався про неї: у розмові з грецьким філософом і від своїх послів, котрі їздили «випробовувати» віри. Головне, літопис значно конкретизує обставини хрещення князя та Русі.
Поза тим, подаючи історію Володимирового хрещення, літописна памятка, як не дивно, не повідомляє важливої інформації - імен першого руського митрополита та єпископів (не кажучи вже про тогочасного константинопольського патріарха). Навіть не вказує, якого дня чи місяця хрестився князь. Ці моменти, безперечно, не могли ігноруватися літописцем як людиною церкви. Подібна «прогалина» наштовхує на думку, що літописна оповідь про хрещення Русі Володимиром створювалася набагато пізніше самої події, коли вже було неможливо «пригадати» й у жодних текстах розшукати вказані деталі. Більше того, літописець зізнається, що в його час не було навіть одностайності щодо місця хрещення самого Володимира Святославича: «Се же не сведуще право гл(агол)ютъ, яко кр(е)стился єсть в Кьієві, инии же ріша в Василеві, друзии же ріша инако, сказающе и кр(е)щ(е)сну же Володимеру в Корсуни». З іншого боку, текст літописця явно схожий на зібрання різних легенд про випробування вір, послів про віру, корсунський похід тощо, які не містили конкретних деталей. Тож на час створення «Повісті временних літ» явно не існувало текстів, які могли б надати важливі деталі. Відповідно, літописець «пригадував» цю подію, спираючись на відомі йому перекази (зокрема про «вибір вір» та «корсунську леґенду»), а частково - на візантійські хроніки й біблійні тексти, які могли підказати загальну схему, логіку оповіді, оскільки містили сюжети про навернення у християнство імператора Константина та апостола Павла. Із ними в літопису й порівнюється хреститель Русі. Так само схожою є і його власна історія хрещення. Зрештою, дослідники більш-менш встановили репертуар текстів, з яких, найімовірніше, створювалась оповідь «Повісті», і те, що окремі з її деталей могли зявитися не раніше середини ХІ ст.
Належить також згадати, що фахівці, слідом за О.Шахматовим, часто вбачають декілька редакцій літопису, котрі передували «ПВЛ» - так звані літописні зводи, в яких, починаючи з Найдавнішого 1030-х рр. і до «Повісті временних літ» послідовно вдосконалювалась оповідь про хрещення. На нашу думку, якщо перед «ПВЛ» справді існував якийсь один чи декілька зводів, то вони, певно, були створені доволі пізно, оскільки як текстові джерела редакції Сильвестра 1116 р. вже не містили інформації про ключових героїв хрещення. Поза тим, сконструйована укладачем/редактором «ПВЛ» на початку ХІІ ст. історія хрещення Русі князем Володимиром надалі почала вважатися достовірним оповіданням про цю подію. Найперше вона вплинула на тексти, що постали у звязку з канонізацією князя. Ідеться про житіє Володимира, про- ложні читання про нього, а також «Память і похвалу» Якова Мніха. У центрі кожної памятки - опис подій хрещення Русі, за що князя проголошено рівноапостольним і святим. При запозиченні з літопису цей опис - свого роду історія хрещення - доповнювався конкретними деталями. Розглянемо, як автори агіографічних текстів їх встановлювали.
Чи не вперше «правити» літописну версію хрещення Русі взялися творці проложного читання про Володимира. Воно зявилося вже в початковій редакції Прологу під 15 липня (на день успіння князя), найдавніші списки якого сягають ХШ-ХТУ ст. Як зауважив Б. Клос, даного виду житіє є «переказом «ПВЛ» із додаванням місцевих київських леґенд». Сама ж «історія хрещення князя», навколо якої формується проложне житіє, «змонтована» з основних «фактів» оповіді «Повісті», однак тут вони скорочені, в окремих випадках подані з додатковими деталями, а загалом - у дещо іншій інтерпретації. Передусім шлях Володимира до нової віри представлено як його самостійний вибір, визначений божественним втручанням: «Єгда вьсхоті Б(ог)ь ізбрати собі люди новы, въдохну в сего блгдь Стго Дха». У цьому Пролог повторював текст «Слова про закон і благодать» Іларіона, де акт хрещення також представлено як самостійний та керований «небесним промислом» крок володаря. Більше того, в обох текстах, причому майже тотожними формулюваннями, хреститель Русі порівнюється з апостолами. Ці збіги, крім імовірного текстуального впливу, визначені також схожими намірами авторів/редакторів обох памяток - прославити діяння й особу хрестителя Русі.
Для укладача проложного житія важливо було показати роль Провидіння та особистого подвигу. Через це тут опущено літописні сюжети про вибір вір і наради князя з боярами, але зроблено уточнення, важливі в агіографічному плані. Найголовнішим із них стало обґрунтування корсунського походу Володимира, який нібито пояснив його так: «І рєч в сєбі сицє да створю, поїду в зємлю ихъ пліню грады ихь и обрящю ту оучитєл». Крім того, у «Пролозі» конкретизовано місце хрещення киян - не Дніпро, а невелика річка Почайна, «и оттолі наречется місто святое, ідіжє ньінє црквь стую мчнка Турова», в інших списках церква названа «Петровою». Дрібнішими доповненнями стало розширення переліку скинутих князем богів: окрім Перуна тут фіґурують також ідоли «Хурса, Дажьб(ог)а и Мокошь и прочая кюмиры». Дослідники зазвичай розглядають ці нові деталі як запозичення з давніх незбережених текстів. Однак цих вставок не так багато для припущень про їх походження від якогось невідомого джерела - у даному випадку йдеться про втручання укладача проложного житія, у звязку з його обізнаністю з поганськими богами та київськими топографічними леґендами.
Наступний етап у розробці історії хрещення репрезентує текст так званого «звичайного житія» Володимира. Узявши за основу майже всі сюжети літописної оповіді, його укладач уточнює, що князівські посли «випробовували» віру в Константинополі вісім днів, а Корсунь князь тримав в облозі шість місяців. Найголовнішими вставками, проте, стала вказівка на місце охрещення Володимира в Корсуні - «в церкви святаго Иякова в Корсуні граді» (в літопису, натомість, ідеться про храм Софії), і що після цього він ще «постави церковъ в Корсуні на горі, святаго Василия». Крім того, у житії змінено деталі стосовно скинення ідолів та хрещення киян: князь наказує повалити не лише статую Перуна, але й Волоса («его же именоваху скотья бога, велі в Почайну ріку воврещи»). Киян, як і у проложному житії, теж хрестили в Почайні, правда, тут місце їх хрещення не уточнюється. Усі згадані вставки, як і сам текст звичайного житія, зявилися в кінці ХІІІ - на початку XIV ст.: саме тоді, на думку більшості дослідників, було виконано редакцію житія Володимира.
Окремо від цих текстів слід розглядати «Память і похвалу князеві Володимиру» Якова Мніха. Цей твір часто вважають древнішим за «Повість временних літ» - і це переважно через фразу в одній з його частин про похід князя на Корсунь на третій рік після хрещення. Як припускав О. Шахматов, ще за часів Володимира існував якийсь текст, котрий розповідав про діяння князя (зокрема корсунський похід) після навернення на нову віру; інформація з нього ввійшла до Найдавнішого літописного зводу 1039 р., а через проміжні тексти - і до «Памяті та похвали» Якова Мніха. Але якщо твір Мніха, як уважає частина дослідників слідом за О. Шахматовим, відображає дуже давній текст, то, відповідно, у ньому мало б бути повідомлення про точне місце хрещення князя. Цього, проте, не знаходимо, що змушує сумніватися в гіпотезі про архаїчність тексту Мніха.
Між тим, уже С. Бугославський на підставі ретельного текстологічного аналізу переконливо обґрунтував припущення про доволі пізнє й до того ж некиївське (новгородське) походження цього твору. «Память і похвала» Якова Мніха складається з різних текстів (як правило, тут виокремлюють «Похвалу» Володимирові, «Похвалу княгине Олги, како крестися и добре поживе по заповеди господни», житіє Володимира), котрі, на думку дослідника, було механічно зшито під одним заголовком упродовж ХІІІ ст. Ф. Батлер нещодавно звернув увагу на опубліковану О. Зиміним найранішу текстову версію памятки (збірник 1470-х рр.) з явними новгородськими лінґвістичними особливостями; відповідно, за його висновками, ця компіляція з різних фраґментів зявилася в Новгороді в період канонізації князя Володимира на рубежі ХІІІ-XIV ст.
Зрештою, компіляція Мніха відображає хід збору наявних на той час текстів про князя. Це очевидно з характеру її складових частин: перша - є похвалою князеві, що в ідейному й текстовому планах заснована на «Слові про закон і благодать» Іларіона (на це вказують численні текстові збіги); остання частина, уміщена після «Похвали» Ользі, - це сам текст княжого житія, котрий нічим не відрізняється від розглянутого вище так званого «звичайного житія». Ще один текстовий фраґмент, розміщений між «Похвалою» Ользі й житієм князя, можна вважати спробою укласти похвалу князеві, основою якої мала б стати коротка автобіографічна довідка про згадані в літопису його діяння. Однак факти князівської біографії викладено тут не хронологічно: спершу розказано про події після хрещення, а потім - як Володимир став київським князем і про його «язичницький період». Як можна судити з характеру даного фраґмента, його автор поверхово знав літопис (або працював із ним поспіхом) і, можливо, саме через це корсунський похід князя тут помилково датовано «третім роком після хрещення». В усякому разі, у тексті Мніха немає більше нічого, що доповнювало б літопис чи суперечило йому. Крім вставки, де автор «Памяті та похвали» по-своєму інтерпретує, чому Володимир Святославич після взяття Корсуня просив руки сестри візантійських імператорів Василія й Константина - «да ся бы болма на крестъянъскыи законъ направилъ».
Сконструйована у «ПВЛ» історія хрещення 988 р., а частково й риторичні взірці «Слова про закон і благодать» Іларіона, фактично визначили зміст агіографічних текстів про Володимира. Твір Іларіона вплинув на інтерпретацію хрещення як самостійного вибору князя, визначеного впливом вищих сил. Літопис натомість міг надати основні факти. Найімовірніше, у звязку з канонізацією князя, на основі цих текстів протягом ХІІІ ст. спершу сформувалося проложне читання, а дещо згодом - і саме житіє Володимира, репрезентоване компілятивним текстом Якова Мніха, а також так званим «звичайним житієм». Навіть якщо ці тексти постали в іншій послідовності, найголовніше наразі те, що їхні укладачі/редактори зробили спробу уточнити окремі лакуни в літописній історії хрещення Русі, зокрема конкретизувати місце навернення князя, топографічно визначити місце хрещення киян, розширити перелік скинутих ідолів, а у випадку компіляції Якова Мніха - пояснити похід Володимира Святославича на Корсунь.
Після розпаду Русі у середині ХІІІ ст. серед православної книжності (переважно на північно-східних теренах) оповідь про хрещення дедалі більше «історизувалася» завдяки різного роду уточненням. Приписуваний князеві Володимиру текст Церковного уставу, що, найімовірніше, постав протягом ХІІІ - початку XIV ст. (а на думку Я.Щапова - століттям раніше), містив важливі доповнення до історії хрещення правителя та його держави. Один із найдавніших списків памятки - так званий Синодальний (уміщений у додатковому зошиті, підшитому до Новгородської кормчої 1282 р.) - починався з викладу обставин хрещення, зробленим від імені самого князя: «Въсприял есмъ святое крещение от грецьскаго царя и от Фотия патриарха царегородьскаго, взяхь пьрваго митрополита Леона Киевоу, иже крьсти всю землю Роусьскоую святымъ крещением». Після цього князь нібито згадав у своєму документі про будівництво ним у Києві Десятинної церкви, уставлення десятини, а найголовніше - пояснив своє рішення надати церкві окремі права та статус (указавши про своє ознайомлення з «грецьким номоканоном»). Як бачимо, Церковний устав починається з короткого викладу історії хрещення князя Володимира, в якій, на відміну від текстів ранішого часу, чи не вперше повідомлялися важливі деталі - імена церковних ієрархів та тогочасного константинопольського патріарха.
Сам текст уставу виражав ідею церковних кіл пізнішого часу, що Володимир Святославич після свого охрещення не лише будував церкви та надавав їм десятини, але й уставив їхні права, особливий статус. Ідея про те, що князь після прийняття нової віри надав церкві якийсь особливий документ, найімовірніше, зявилась у звязку з намірами ієрархів другої половини ХІІІ - початку XIV ст. «пригадати» початки власної церковної організації. Подібні «пригадування», на нашу думку, були зумовлені спробами ідейно обґрунтувати статус церкви за нових політичних реалій - залежності Русі від Золотої Орди, що, своєю чергою, передбачало необхідність засвідчити власну «давнину» якимось авторитетним текстом. Ним і міг стати приписуваний князеві Володимиру устав, створений завдяки ознайомленню з перекладними збірниками, що містили церковні правила візантійського походження (їх у той час позначали збірною назвою «грецький номоканон»). Надаючи своєму тексту подобу документа, його автор указав імя першого митрополита, якому князь мав би дати устав, а також константинопольського патріарха, котрий його (митрополита) висвятив.
Важко сказати, чому патріархом - сучасником Володимирового хрещення названо Фотія, який жив століттям до цієї знаменної в історії Русі події (між 820-890 рр.), а першого руського митрополита - Леонтієм. Очевидно, це повязано з текстами, які про них розповідали. Імя Фотія у православних колах могло бути відоме завдяки поширенню його гомілій у складі перекладних словяно-руських збірників. За спостереженнями А.Попова, автори антилатинських творів ХІІ-XV ст. досить часто приписували авторитету цього патріарха свої власні судження й тексти, спрямовані проти католицької церкви. У звязку з цим автор уставу міг повязати цього патріарха з подіями Володимирового хрещення. Тим більше, що на той час у Русі не мали точних відомостей про дату патріаршества Фотія. Натомість, імя «Леонтій» тоді могло безпосередньо повязуватися з відомим ростовським святим: у житії Леонтія, протограф якого, за припущеннями Г.Семенченка, сформувався з кінця ХІІ - на початку ХІІІ ст., цей святий уважався першим єпископом та хрестителем Ростова, а водночас - греком і сучасником князя Володимира. Імовірно, саме тому автор уставу почав розглядати Леонтія як першого руського митрополита, грека, котрого благословив на Русь константинопольський патріарх.
Утім уже в XIV ст. у церковних колах не було однозначності стосовно першого митрополита, оскільки поряд із Леонтієм побутувало й інше імя. Зокрема, в Оленінській редакції Церковного уставу, що постала на північно-східних теренах, першим митрополитом названо Михаїла (хоча в Археографічному ізводі цієї редакції наявне імя Леонтія). Михаїл фіґурує й у Волинській редакції уставу, створення та поширення якої повязується з територією Галицько-Волинського князівства початку - середини XIV ст.
Поширення тексту Церковного уставу з іменами сучасників хрещення безпосередньо позначилося на історичних (тобто літописних) творах, котрі постали впродовж ХІУ-ХУ ст. Вони оперували схожою інформацією про перших давньоруських церковних ієрархів. Зокрема, у створеному в 1420-1430-х рр. Софійському першому літопису старшого зводу (у цьому його повторює й Новгородський четвертий літопис), під 6499 р. повідомлялося: «В літо 6499. Крестився Владимерь и взя у Фотія патриарха у царягороцьского единаго митрополита Киеву Леона, а Новугороду архиепископа Акыма Корсунанина, а по инымь градомь епископы и попы, и дияконы, иже крестиша всю землю Рускую, и бысть радость всюду».
Як бачимо, даний літопис пропонував кілька додаткових деталей, серед яких - імя першого новгородського церковного ієрарха Акима (Якима) Корсунянина. Крім того, тут зявився ще один додатковий факт - повідомлення, що в рік свого хрещення (тобто у 6496/988 р.) князь Володимир, окрім киян, охрестив ще й Смоленську землю та заснував там місто на своє імя: «Пришедъ ис Киева в Смоленьскую землю и постави градъ въ свое имя Владимерь, и спомъ осыпа, и церковъ Святую Богородицю зборную древяну постави, и вси люди крести рускыя и намістници». Водночас в описі будівництва князем церков у Києві зявилося повідомлення про зведення ним камяного храму Георгія, що досі в редакціях «Прологу» (та й у самій «Повісті временних літ») вважалося справою Ярослава Мудрого: «Того же літа постави князь Владимерь в Києві перву церковь святого Георгия, ноября 26». З іншого боку, автор літопису «підправив» інформацію «ПВЛ», указавши, що князь Володимир хрестився в Корсуні не у церкві Софії, але «вь церкви святого Иякова [...] посреди града, идеже торгь діють корсуняне».
Загалом повідомлення про константинопольського патріарха Фотія, першого митрополита Леона (Леонтія), новгородського архієпископа Акима (Якима) Корсунянина, як головних дійових осіб 988 р., а також про тогочасні справи князя (християнізація Суздальської землі, будівництво церкви Св. Георгія в Києві), усе це, по суті, є основними вставками до історії хрещення, зробленими авторами історичних текстів XV ст. Крім згаданих вище творів, ці додаткові відомості читаються також у Московському літописному зводі 1495 р. та в редакції Руського хронографа 1512 р. їх автори, зі свого боку, створюють власну хронологію діянь Володимира. Зокрема, будівництво князем церкви Св. Георгія в Києві віднесене до наступного року після хрещення (6497/989 р.), християнізація Смоленської (у Хронографі 1512 р. - Суздальської) землі - датується 6498/990 р., а вже 6499/991 р., на думку авторів цих творів, у Русі мали зявитися перші церковні ієрархи. Зміст «нових» повідомлень стосовно християнізації Смоленської/Суздальської землі видає середовище церковних книжників північно-східних теренів, де вже з початку XIV ст. перебувала митрополича кафедра, а з середини XV ст. у Москві самостійно (навіть без санкції константинопольського патріарха) висвячувався на митрополію окремий предстоятель. Останнє, своєю чергою, безпосередньо мало провокувати місцевих церковників уточнювати обставини появи тут церковної організації. Для них, безперечно, здавалося цілком природним, що історія «руської церкви» у Владимирі чи Ростові має починатися в епоху Володимирового хрещення.
Посилення впливу Москви в регіоні та спроби обґрунтувати за тамтешньою митрополією самостійний статус безпосередньо позначилося на особливостях інтерпретації її минулого. Історичні твори, створені в Москві впродовж XVI ст., подавали вже інші деталі Володимирового хрещення. Як спробуємо продемонструвати нижче, ці тексти, хоч і засновувалися на сюжетах «Повісті временних літ» і текстів XIV-XV ст., утім пропонували цілком інакшу версію історії хрещення Русі 988 р.
Нові акценти й сюжети в описі подій 988 р. сформували укладачі Никонівського літопису, створеного в 1520-1530-х рр. У цьому тексті, зокрема, не лише переказано оповіді «ПВЛ» про охрещення князя в Корсуні, але й уміщено інформацію про діяльність першого руського митрополита, яким тут названо Михаїла, нібито висвяченого патріархом Фотієм. Чи не вперше у цьому тексті, на відміну від усіх попередніх, здійснено спробу «розказати» детально про згаданого діяча: «Бысть же сей митрополит учителенъ зЬло, и премудръ премного, и житиемъ великъ и крЬпокъ зЬло, родомъ Сирин, тихъ убо, и кротокъ и смиренъ». Та, найголовніше, у представленні автора літопису митрополит перебував у великій пошані у князя: «Чествоваше убо его Володимерь, и в согласии и любви мнозЬ с ним пребываше». Більше того, фактично всі відзначені в літопису діяння правителя (будівництво церков, заснування шкіл, охрещення різних земель Русі, передусім Новгородської та Суздальської) відбуваються тільки з благословення й зі згоди митрополита.
Указані вище «доповнення» Никонівського літопису безпосередньо відображають світоглядні й політичні цінності Московії XVI ст. Тамтешні церковні книжники у своїх творах розвивали візантійську за походженням ідею про симфонію світської та духовної влади. Зокрема у Зведеній кормчій московського митрополита Даниїла (1522-1539 рр.), причетного до створення Никонівського літопису, містилися пасажі про гармонію «священства» та «царства». Очевидно, в уявленні авторів літопису союз князя й церкви мав формуватися ще за хрестителя Русі Володимира, через це у творі введено відповідну інформацію.
Іншою характерною рисою Никонівського літопису стало вміщення розлогої історії про християнізацію північно-східних теренів. Як і в текстах XIV-XV ст., початки церковної організації тут відносяться до «епохи Володимира». Після запозиченого з «Повісті временних літ» повідомлення про хрещення киян і Русі, автор Никонівського літопису подає ряд нових «фактів». Зокрема, про те, що наступного 6497 р. Володимир із митрополитом Михаїлом і «шістьма єпископами Фотія патріарха» охрестив Новгород; у 6498 р. вже з чотирма єпископами - Ростовську землю (тимчасом «друзии епископы ФотЬевы в КиевЬ пребываху [...] и учи, и крести без числа людей»), а вже 6500 р. Володимир із двома єпископами «ходив у Суздальську землю», де «заложи град в свое имя Володимеръ на рЬцЬ на КлязмЬ, и церковь в нем постави древяну пречистыя Богородици». Конструювання історії християнізації Русі відображає інтенції московських авторів 1520-х рр. створити «начала» церковної історії далекої північно-східної периферії Русі, що на той час входила до Московії. У такий спосіб створювалося підґрунтя для арґументів про престиж московської митрополичої кафедри, її самостійний статус і, певною мірою, претензії тамтешніх предстоятелів уважатися єдиними спадкоємцями церковної традиції Русі.
Водночас детальну розробку історії Володимирового хрещення в Никонівському літопису необхідно розглядати в контексті загальної історичної концепції цього тексту, в якому обґрунтовувався престиж правлячого московського царя та його нібито «історичне право» на Русь. Ці проблеми були актуальними вже у другій половині XV ст. для дипломатів великого князя Івана ІІІ (1462-1505 рр.). Відповідно, для авторів Никонівського літопису князь Володимир - прямий предок московського царя та, більше того, у представленні цього історичного твору, Русь часів Володимира мала такий самий високий престиж і визнання, якого домагалися дипломати Василія ІІІ (1505-1533 рр.) та Івана IV (1533-1584 рр.). У звязку з цим, історія хрещення у творі розширюється повідомленнями про значний міжнародний авторитет київського правителя, якого після прийняття нової віри нібито відвідали посли майже всіх держав (зокрема, у Корсуні до князя «многи послы приходиша изь грекь оть царей, съ многою честию, и з дары и с любовию. Приходиша послы изъ Рима от папы, и мощи святых принесоша къ Володимеру»). Цим самим було суттєво перероблено усталену версію «Повісті»: виявляється, мощі папи Климента Володимир не знайшов у Корсуні, а їх йому туди привезли як дар посланці римського понтифіка. Утім, у своїх «історичних побудовах» автори Никонівського літопису пішли ще далі, доповнивши «Повість времен- них літ» повідомленнями про охрещення під впливом Русі печенізького князя Метигая, а пізніше - «хана Кучюга».
Остаточно історію Володимирового хрещення було довершено у Степенній книзі, створеній 1560-х рр. Сюди ввійшли всі «нові факти» Никонівського літопису, які, проте, було розширено іншими додатковими повідомленнями, зокрема про повчання митрополитом народу і князя, помазання останнього олією і миром, а також про проповідь християнської віри серед «сарацин» й охрещення чотирьох їхніх князів тощо.
Загалом князь Володимир та, передусім, його хрещення були предметом особливої уваги московських церковних книжників. Безпосередньо з ним повязувався престиж Москви та її правителів, а також їхні претензії на «київську спадщину». Водночас на Володимирові й хрещенні Русі засновувались уявлення про історичну та культурну ідентичність Московії, яка ще з середини XV ст., негативно поставившись до Флорентійської унії, розглядала себе єдиним продовжувачем традицій «істинної» Христової віри, «справи Володимира». Тож із початку XVI ст. пошанування руського князя почало набувати тут рис державно-церковного культу. Усе це вилилося у творення власне московської історичної традиції, репрезентованої Степенною книгою. У цьому творі безпосередньо прославлявся рід правлячого царя Івана Грозного, насамперед завдяки виведенню його «початків» від Рюрика - «сродника Августа-кесаря» та князя Володимира - «преславнаго в самодержцех великаго князя, общаго нашего отца и учителя». Відтак представлена тут історія хрещення насичена новими незнаними досі повідомленнями, що більше повязані з культурними та політичними реаліями Московії XVI ст., аніж із давньоруськими подіями кінця Х ст. історичний князь християнізація літопис
З іншого боку, необхідно відзначити, що в московській історичній традиції оповідь про Володимирове хрещення дедалі більше «історизувалася». Це проявилося не лише в домислах і повідомленнях авторів Никонівського літопису та Степенної книги, через що канва «Повісті временних літ» обросла новими «подробицями», а й у тому, що сама розповідь набувала рис історичної хроніки - із деталями, поясненням причин і встановленням логічної послідовності подій. Зокрема, у Никонівському літопису було запропоновано інший спосіб оповіді про хрещення Русі після 988 р. Якщо в «ПВЛ» усі сюжети про прийняття князем нової віри в Корсуні, охрещення киян, будівництво церков та навернення Русі подавалися під 988 р., то в московських текстах XVI ст. (а частково і в передуючих їм літописах XV ст.) - кожна подія відносилася до різних років. Більше того, у Никонівському літопису було здійснено спробу узгодити контроверсії стосовно імені першого руського митрополита - Леонтія або Михаїла, що побутували в історичних текстах XIV-XV ст. Автори цього твору, а за ним і Степенної книги, обрали обидва імені. За їхньою версією, у рік хрещення Володимира та Русі першим митрополитом став Михаїл, який за чотири роки помер, а в 6500 р. князь «узяв у Фотія» митрополитом Леонтія. Останній, як сповіщали попередні літописи XV ст., призначив новгородським єпископом Якима Корсунянина. Це повідомлення далі сильно «домислювалося»: митрополитові Михаїлу приписувалася діяльність із християнізації різних частин Русі, натомість Леонтієві - поставлення єпископів, і не лише Новгорода, але й Ростова, Володимира та Чернігова (куди, відповідно, було призначено Феодора, Стефана та Неофіта). Натомість автори Степенної книги уточнили імя константинопольського патріарха, який благословив на Русь другого митрополита Леонтія: замість узвичаєного доти Фотія, тут уже фіґурував Миколай Хризоверх (979-991 рр.) - «кир Никола Охирсовергис», який, на відміну від Фотія, може справді вважатися сучасником князя Володимира.
Здійснена в московських історичних творах XVI ст. деталізація оповіді про хрещення Русі 988 р. безпосередньо мала вплив на виникнення розширених редакцій проложного житія (за О.Шахматовим - 3-й і 4-й вид) і звичайного житія Володимира. Їх укладачі вдалися до «пригадування» деталей іншого порядку. Зокрема, у розширеній редакції проложного житія (3-го виду, а за М.Серебрянським - леґендарно-проложного) оповідь про корсунський похід князя доповнена повідомленням про правителя Корсуня Ждеборна та про його дочку: «И шедь взя Корсунь градъ, князя и княгиню уби, а дщерь их за Ждеборномъ». Тут же зявився ще один персонаж, невідомий у давньоруському літописанні - Олег, воєвода князя: «Посла (Володимир - Я.З.) Олга воеводу своего с Ждеборном в Царьград к царем». У найпізнішій із редакцій проложного житія (що відобразилась у московському виданні Прологу 1654 р.) уточнено місце хрещення киян вказівкою на церкву «святую мученику Бориса и Гліба».
Насамкінець слід відзначити, що особливою увагою до подій Володимирового хрещення відзначалася також історична культура України XVII ст., в якій цьому князеві відводилося ключове місце як її зачинателеві - батькові «православного народу руського», його правителів і церкви. Розкриття всіх починань володаря, з яким, окрім запровадження нової віри, повязувалися також початки церкви і київських святинь, спричинило іншого роду історизацію канви «Повісті времен- них літ» про події 988 р. Це проявилось в історичних текстах, що почали створюватися в Києві після 1620 р. Парадоксально, але їхня оповідь, як і московських історичних творів XVI ст., також складалася з інформації, усталеної з початку ХІІ ст. та «додаткових відомостей» Церковного уставу князя Володимира (створеного у ХІІІ ст.) й літописних текстів XIV-XV ст. Однак, у підсумку, в українських історичних наративах XV!! ст. представлено цілком інакшу версію історії хрещення Русі князем Володимиром 988 р. - із власними деталями та акцентами, у суті своїй відмінну від московської, репрезентованої Никонівським літописом, Степенною книгою та Лицьовим зводом Івана Грозного. Порівняння версій двох історичних культур, що постали на основі текстів попередньої, давньоруської - перспективна тема для подальших досліджень.
Таким чином, оповідь про Володимирове хрещення Русі 988 р. було створено значно пізніше від самої події. Найдавніші текстові памятки - «Слово про закон і благодать» Іларіона та «Читання про святих князів Бориса і Гліба» - містять доволі загальні формулювання, засновані переважно на риторичній похвалі князеві, його порівнянні з апостолом Павлом та імператором Константаном. Розповідь у «Повісті временних літ», що здавна вважалася достовірним джерелом, насправді є пізнішою спробою початку ХІІ ст. сконструювати версію історії хрещення. Це зібрання різних легендарних оповідей та припущень літописця, а у загальному плані така схема має багато спільного з сакральними оповідями про навернення у християнство апостола Павла та римського імператора Константина, з якими порівнював князя ще митрополит Іларіон.
Більш важливі деталі, відсутні в «Повісті временних літ», уперше зявилися у Церковному уставі Володимира. Його укладач, створюючи документ від імені князя, умістив імена перших давньоруських церковних ієрархів. Згодом дедалі більше інформації зявиться в історичних та житійних текстах XIV- XVI ст., створених на північно-східних теренах. їхні автори візьмуться на власний розсуд додавати важливі деталі, відсутні в давньому літопису (імена основних діячів та місця хрещення), а крім того, доповнюватимуть запозичену з «Повісті» оповідь власними повідомленнями. У результаті постала більш докладна «історія», незнана доти в давньоруських творах. Саме таким є виклад подій Володимирового хрещення в текстах московської історичної традиції XV! ст., репрезентованої Никонівським літописом та Степенною книгою, особливості котрої визначалися політичними й культурними контекстами тогочасної Московії.