. Представлена курсова робота складається з трьох розділів, кожен з яких повно і чітко розкриває питання щодо проблем основних напрямків розвитку науки конституційного права в Україні. В першому розділі визначається становлення та розвиток науки конституційного права. В другому розділі розкривається загальна характеристика конституційного права України як самостійної науки. Третій розділ присвячений аналізу основних напрямків розвитку науки конституційного права України.
Розділ 1. Становлення та розвиток науки Конституційного права
.1Історичні передумови становлення конституційного права як самостійної галузі права
Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.
Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Арістотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступних століть.
Великий вклад у становлення ідей конституціоналізму, конституційного права внесли мислителі XVI-XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та ін., які сформулювали чимало положень, що були покладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, поділ влади, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писаних конституціях, зокрема у «Пактах і конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції Пилипа Орлика, які було прийнято 5 квітня 1710 p.).
Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрямки: радикалістський та ліберальний.
Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, революційних демократів і лівих радикалів, які розглядають конституційне (державне) право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях дослідників цього напрямку йдеться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи управління, проти поділу влади місцевого самоврядування, за одержавлення економіки, за нерівність у правах різних груп населення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), підпорядкованість інтересів людини міфічним інтересам держави, за застосування насильницьких засобів для ліквідації «експлуататорів» тощо.
Ліберальний напрямок представлено у працях вчених, зокрема українських, таких, наприклад, як М.О. Баймуратов, В.С. Журавський, В.М. Колодій, В.В. Копейчиков, В.Ф. Погорілко, П.Б. Стецюк, Ю.Н. Тодика, Є.А. Тихонова, О.Ф. Фрицький, В.І. Чушенко, В.М. Шаповал та ін., які вважають, що конституція, як і конституційне право в цілому, не може розглядатись як знаряддя диктатури, а є вираженням соціального компромісу між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах загальнолюдські цінності (свободу, демократію, права людини, соціальну справедливість тощо). Представники цього напрямку виступають за демократичну, соціальну і правову державу, поділ влади, визнання та гарантування місцевого самоврядування, пріоритет прав і свобод людини, мирні засоби розв'язання соціальних конфліктів, за справді народний, а не класовий характер державної влади.
Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереотипи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зводилася до «наукового» обґрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.
Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обґрунтувати інститути й категорії конституційного права, роль Конституції в суспільному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки конституційного права стали розроблення і прийняття Конституції України. Конституційний процес обумовив необхідність аналізу конституційних інститутів, які заперечувалися старим тоталітарним ладом: принципу поділу влади, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.
.2 Розвиток науки конституційного права в Україні
Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні налічує не одну сотню років. Їхня доля (умови виникнення, становлення, розвиток), подібно до долі самої національної державності, є непростою, часом досить складною та суперечливою, а інколи й трагічною.
Часом зародження основ, закладенням підвалин конституційно-правових доктрин в Україні, справедливо вважається період Гетьманщини (середина ХVІІ ст. - кінець ХVІІІ ст.). В цьому плані важливе значення мали наслідки визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 рр. та спроба створення на українських землях демократичної держави нового типу серед "феодального моря" тодішньої Європи. Як наслідок, Україну того часу окремі вчені вважають першою національною державою в сучасному розумінні цього поняття , а Богдана Хмельницького нині називають "фундатором українського конституціоналізму" як такого.
Зборівська угода (1649), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654), Гадяцький трактат (1658), різного роду "статті (конституції)" пізніших років і особливо "Пакти й конституція законів та вольностей Війська Запорозького" (1710) сьогодні визначають не тільки як договірні форми регулювання державно-владних відносин того часу, а й як своєрідні українські протоконституції, як переддень появи в Україні конституційно-правових доктрин.
З суто історичних підходів (з позицій загальної історії України) періодизацію розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна розглядати як складову загального процесу національного історичного поступу. В цій ситуації вдалою видається така схема: перший період - "Доба національного відродження" (початок ХІХ ст. - 1914 р.); другий період - "Доба державного відродження" (1917-1920/23рр.); третій період - "Новітня доба (час відновлення національної державності)" (від 1990 р. - до сьогодення). Відповідно, кожен із цих періодів відображений тими чи іншими документами доктринального конституційно-правового характеру.
Серед документів періоду національного відродження насамперед привертають увагу конституційні проекти Григорія Андруського "Начерк Конституції Республіки" (1848-1850), Михайла Драгоманова "Проект основаній Устава украинского общества "Вольный Союз" - "Вільна Спілка" (1884), Миколи Міхновського "Основний Закон Самостійної України" (1905), Михайла Грушевського (викладений в його статті "Конституційне питання і українство в Росії", 1905 р.) та інші.
Період державного відродження відображений як конституційним законодавством УНР та ЗУНР, так і цілою групою проектів Основного Закону української держави. Серед першого йдеться насамперед про Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольності УНР) від 29 квітня 1918 року, акти конституційного характеру Української Національної Ради у Львові - Статут Української Національної Ради (18 жовтня 1918 р.), Проклямація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р., "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії" (13 листопада 1918 р.), Універсал директорії УНР від 22 січня 1919 року (Акт злуки) та ін. Друга група документів цього періоду представлена численними проектами конституцій України, а саме: проект "Основного Державного Закону Української Народної Республіки" (1920), проект "Конституції (основних державних законів) У.Н.Р." проф. Отто Ейхельмана (1920), проект "Конституції ЗУНР" проф. Ст. Дністрянського (1920) та інші. За історичним підґрунтям, причинами появи, політико-правовою природою, до цього періоду розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна також віднести конституційні акти Карпатської України (березень 1939р.), проект "Конституції Української держави" М. Сціборського (вересень 1939 р.),. Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.), Тимчасовий устрій УГВР (1944).
Державне відродження України, наслідком якого стала реалізація українською нацією свого природного (невід'ємного) права на самовизначення та створення двох українських держав - УНР і ЗУНР, було перервано окупацією етнічних українських територій в 1918-1920 рр. військами сусідніх держав - Радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
серпня 1991 р. державну незалежність України було відновлено. Розпочався новий період у розвитку конституційно-правових доктрин в Україні. Знаковими в цьому процесі стали: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.); Концепція нової Конституції України (19 червня 1991 р.); Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) та його всенародне підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.; Закон України про правонаступництво (12 вересня 1991 р.); офіційний проект Конституції України від 2 липня 1992 р. (підготовлений Робочою групою Конституційної Комісії під керівництвом проф. Леоніда Юзькова), проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р.; конституційні проекти політичних партій та рухів України 1993-1995 рр. (найбільш помітні серед них проекти Конституції України Християнсько-Демократичної Партії України; Української Республіканської Партії; Конгресу Українських Націоналістів; проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки фракції комуністів у Верховній Раді України); Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (8 червня 1995 р.); проект Конституції України, підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України (11 березня 1996 р.).
червня 1996 р. Верховною Радою України прийнято Конституцію України.
З позицій загальної теорії конституційного права розвиток конституційно-правової думки взагалі і європейської зокрема, розглядається вченими конституціоналістами крізь призму еволюції змісту самої конституції як такої. В спеціальній літературі є різні підходи щодо періодизації еволюції змісту конституцій. Здебільшого визначають декілька (від двох до чотирьох) етапів розвитку конституцій - так званих "хвиль" конституцій. Логічним і найбільш аргументованим є підхід, за яким в історії конституціоналізму виділяють три періоди еволюції змісту конституцій і конституційно-правових доктрин взагалі, а саме: перший період - кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.; другий період - з 1918 по1939 рр.; третій - від 1945 року (за словами проф. В. Шаповала, періоди - "старих", "нових" і "новітніх" конституцій).
Для кожної з цих трьох груп конституцій характерним є свої особливості у змісті та структурі текстів конституцій, сутності їхніх положень, методиці викладення та ін. Так у конституціях першої хвилі ("старі" конституції) визначають такі риси: фіксація (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму, закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (передусім особисті і політичні права та свободи), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону. Друга хвиля - "нові" конституції - це конституції міжвоєнного періоду, тобто періоду між Першою і Другою світовими війнами привнесла в теорію й практику конституціоналізму більш змістовний виклад інституту прав і свобод людини та громадянина, а також нові підрозділи - блоки соціально-економічних та культурних прав та свобод, зафіксувала більш демократичні виборчі системи, нові конституційні інститути (наприклад, Конституційний Суд). Конституції третьої хвилі - "новітні" - характеризуються фіксацією на конституційному рівні соціальної сутності сучасної конституційної держави (соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика та інше.), дальшим розвитком інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема появою так званих прав та свобод третього покоління (колективних прав та свобод - права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною тощо), наявністю положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного і міжнародного права.
Українська конституційно-правова думка, будучи невід'ємною складовою європейської правової та політичної культури, у своєму розвитку пройшла всі три етапи еволюції змісту конституцій. Так конституційні проекти М. Драгоманова "Проект основаній Устава украинского общества "Вольный Союз" - "Вільна Спілка" 1884 р. та Миколи Міхновського "Основний Закон Самостійної України" 1905 р., за своїм змістом, структурою, методикою викладу були класичними виразниками першої хвилі конституцій.
За конституційним проектом М. Міхновського, Україна мала б стати демократичною державою з республіканською формою правління, відповідно - вся влада мала б належати "народови українському" (ст. 30 Проекту). На конституційному рівні передбачалось закрипіти широке коло загальновизнаних прав і свобод людини (розділ "Українці й їх права"), наявність парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк та ін.
У переліку прав і свобод, передбачених конституційним проектом М. Міхновського, знаходимо право на особисту недоторканність (ст.ст.14 та 15), право таємницю листування (ст.27), свободу особистого, у тому числі і сімейного, життя (ст.21), право на судовий захист від неправомірних дій чиновників (ст.29), недоторканність житла (ст.17), право на об'єднання в організації ("спілки та згромадження" - ст.25), право на особисті та колективні зверенення (ст.26.), свободу зборів (ст.24), свободу совісті і віросповідування (ст.18, 19, 20), свободу науки та освіти (ст.21), свободу слова (ст.22), у тому числі і друкованого (ст.33).
В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальновизнаний принципи рівності (ст.12, 13); в основу організації державної влади - принцип її поділу на законодавчу ("законодатну"), виконавчу і судову. Законодавчу владу репрезентує "рада представників" і "сенат" (ст.31), Президентові Всеукраїнської Спілки належить влада виконавча (ст.34), а судова влада належить судам і суддям (ст.35). Президент Республіки мав би обиратися "усім народом українським через плебісцит на 6 років" (ст.63) і тільки на один строк. Організація публічної влади на місцях, за цим проектом, являє собою дворівневу систему місцевих представницьких органів: перший (нижній) - це рівень територіальних громад (очевидно, йдеться про громади села, містечка і міста); другий - це рівень землі (як основної адміністративно-територіальної одиниці). Органи самоврядування на місцях формуються шляхом виборів на основі прямого, рівного загального виборчого права при таємному голосуванні (п.7 ст.95).
Прикладом конституції "другої хвилі" серед національних конституційно-правових доктрин є Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29 квітня 1918 року. Слід також звернути увагу на те, що Конституція УНР 1918 року справді була першою серед цієї групи європейських основних законів [8, с.4]. Однак найяскравішим взірцем українських конституційно-правових доктрин цієї групи є проект Конституції ЗУНР проф. Станіслава Дністрянського (кінець 1920 р.). Цей проект ніби увібрав в себе весь багаж європейської конституційної думки того часу.
На рівні засад конституційного ладу ЗУНР проголошувалась в цьому проекті як самостійна правова держава (§1 Проекту) та держава демократична - "народна республіка" (§43), в якій "народ виражає свою волю через представників у формі законів, або безпосередньо у формі референдумів (народних рішень)" (§53). Західно-Українська Народна Республіка як держава повинна була служити всьому народу, піклуватися про його культуру та загальне благо, а також про спокій, порядок та безпеку державної території. Владні структури в цій державі повинні були бути збудовані таким чином, щоб "народ держави та уряд знаходилися один з одним у безпосередньому зв'язку" (§40).
Поряд із детальним викладом особистих та політичних прав і свобод людини і громадянина, в Проекті широко відображено блок соціально-економічних прав та свобод, а також супровідних до них положень. Так §22 та 23 Проекту зазначали: "... державна влада не може перешкоджати здійсненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів. Більше того, держава повинна взяти під захист економічно слабшого перед економічно сильнішим і вона вправі там де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом, обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей. Промисел однаково доступний всім людям. Свобода промислу гарантує можливість вільного розвитку природніх здібностей людини в галузі природнього господарства". В частині статусу приватної власності, уточнювалось: "...загальний економічний устрій спирається, як і раніше, на приватну власність... Як така вона підлягає правовим обмеженням. Приватна власність є предметом прогресивного оподаткування і законодавча влада вправі не тільки обмежувати користування, але й право розпорядження приватною власністю, якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави" (§24). Цілу низку конституційних права і свобод з цієї групи об'єднує автор Проекту під назвою "Охорона і старівля (піклування. - П.С.)".
Коментуючи саме цю частину конституційного проекту, С. Дністрянський писав: "... кожний чоловік має рівне право на державну охорону. Подруже (сім'я, родина - П.С.) стоїть під особливою охороною законів. Держава опікуватиметься зосібна малолітками та умовно-хорими; вона має подбати про заснування окремих суспільних організацій для охорони культурних, політичних та економічних інтересів, ... держава мусить дати праці загальну законну охорону, дбати про здоровя та здатність до праці робітників..." С. Дністрянський у своєму конституційному проекті вперше у вітчизняній правовій науці пропонує створити орган конституційної юрисдикції - Державний Судовий Трибунал, серед головних повноважень якого - перевірка законів та інших нормативних актів на предмет їхньої конституційності (§124)).
Усі ознаки "новітньої" конституції (конституції "третьої хвилі"), без сумніву, має нині чинний Основний Закон України. Так ст.1 Конституції, поряд з іншим проголосила Україну соцiальною державою, чітко визначивши, що "суспiльне життя в Українi ґрунтується на засадах полiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi"(ст.15), а "громадяни мають право на соцiальний захист, що включає право на забезпечення їх у разi повної, часткової або тимчасової втрати працездатностi, втрати годувальника, безробiття з незалежних вiд них обставин, а також у старостi та в iнших випадках, передбачених законом". І далі "Пенсiї, iншi види соцiальних виплат та допомоги, що є основним джерелом iснування, мають забезпечувати рiвень життя, не нижчий вiд прожиткового мiнiмуму, встановленого законом" (ст.46). Блок конституційних прав та свобод доповнився такими важливими положеннями, як правом "на достатнiй життєвий рiвень для себе i своєї сiм'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло" (ст.48), а також правом "на безпечне для життя i здоров'я довкiлля та на вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди"(ст.50).
У Конституції закладено основи зовнішньополітичної діяльності, яка спрямована "на забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права" (ст.18). При цьому чиннi мiжнароднi договори, згода на обов'язковiсть яких надана Верховною Радою України, є частиною нацiонального законодавства України" (ст.9).
Прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало, як вже відзначалось, фактичним закріпленням конституційно-правової доктрини України з чіткими ліберально-демократичними характеристиками. Це не було явищем випадковим. Так само, як і не було випадковим відновлення в серпні 1991 року національної державності України. Це закономірний процес розвитку демократії та утвердження загального добра у Європі і світі. Проте важливо пам'ятати, що цьому передували непроста, часами трагічна для багатьох поколінь українського народу, багатовікова iсторiя українського державотворення, реалізація українською нацiєю свого невід'ємного права на самовизначення в 1917-1918 рр. і втрата національної державності в 1920-1923 рр., багатоміліонні жертви українського народу в "цивілізованому" ХХ ст. Тому будь-які непродумані, необґрунтовані зміни в тексті чинної Конституції України, особливо щодо її засадничих положень - положень, які реально становлять ядро конституційно-правової доктрини України, є не тільки спробою повернення "назад" (до тоталітарних методів правління), а й відступленням "сильних світу цього" від своєї історичної місії відповідальності "перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями" (ч.6 Преамбули Конституції України) за долю української державності, за майбутнє українського народу.
Розділ 2. Загальна характеристика Конституційного права України як самостійної науки
.1 Поняття, предмет та методи галузі Конституційного права України
Як відомо, право - в цілому врегульовує суспільні відносини - відносин які складаються між людьми у суспільстві. Кожна галузь права повинна регулювати тільки свої (своє коло, свою сферу) суспільних відносин. Якщо такою окремої сфери суспільних відносин не має - то вважають що і не має окремої галузі права.
Предметом правового регулювання конституційного права виступає досить велика частина суспільних відносин. В юридичній літературі зустрічаються різні підходи щодо визначення кола суспільних відносин які виступають предметом правового регулювання конституційного права України. Якщо їх певним чином узагальнити, то можна виділити декілька основних груп даних суспільних відносин, що є предметом правового регулювання, а саме:
-відносини які регулюють правове положення особи і громадянина в державі;
-відносини які регулюють порядок утворення та функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування;
-відносини які регулюють питання повязані з територіальним устроєм держави.
Для повного з'ясування змісту конституційного права важливе значення має метод правового регулювання. Відповідно до загальної теорії права метод правового регулювання - це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.
Цей метод характеризується:
колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;
порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;
ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;
співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку повноважень (дозволів), обов'язків та заборон; порядком (процедурою) здійснення юридичних прав і обов'язків; способами примусового забезпечення прав і обов'язків.
Специфіка конституційного методу правового регулювання полягає в тому, що він е сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.
Тому для розкриття сутності методу конституційного регулювання слід з'ясувати його співвідношення з предметом конституційного права, оскільки обидві категорії щільно пов'язані одна з одною. Проте, якщо предмет розкриває сутність конституційного регулювання, то метод стосовно предмета має підпорядковане значення: це істотне відображення предмета його основних рис. На відміну від предмета метод виступає як внутрішньогалузева система засобів впливу на суспільні відносини, яка має значення для з'ясування особливостей при регулюванні окремих груп суспільних відносин. Виходячи з вищезазначених груп політико-правових суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права України, можна виділити такі види методу конституційного регулювання.
Перш за все, слід враховувати ту обставину, що внаслідок свого призначення, місця і ролі конституційного права в системі національного права України, необхідно розрізняти методи, які притаманні виключно конституційному праву, і методи, які властиві як усім галузям, так і певною мірою галузі конституційного права.
До першого виду методів, властивих лише конституційному праву, належать такі методи.
Метод владного впливу, який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві.
Метод загального (конституційного) нормування, який є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту.
Метод конкретного регулювання, притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин.
Ці методи можуть бути визначені як основні.
Що стосується другого виду методів, то, як і реалізація правових норм взагалі, вони здійснюються у конституційному праві у формі додержання, виконання, використання і застосування. Крім безпосередньої реалізації конституційних норм, частина їх реалізується у поєднанні з поточним законодавством. У ряді випадків поточні закони мають видаватися на підставі безпосередніх вказівок, що містяться в Основному Законі. Це перш за все стосується законів, які визначають мету, форми і порядок реалізації відповідних конституційних норм щодо органів Української держави.
Метод конституційного регулювання має свої особливості порівняно з методами правового регулювання, притаманними іншим галузям права. Конституційне регулювання, як різновид політичного, здійснюється спеціальними юридичними засобами.
Разом з тим у конституційному праві України застосовуються такі типові для інших галузей права прийоми, як дозвіл, заборона, покладення обов'язків.
Діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх цих способів і прийомів, форм впливу на суспільні відносини характеризує метод конституційного права України в цілому.
Розкриття змісту предмета і методу конституційного права дає можливість сформулювати визначення конституційного права України.
Конституційне право України - основна галузь національного права. Воно являє собою сукупність конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також з визначенням територіальної організації Української держави.
конституційний правовий державотворення україна
2.2 Місце та роль конституційного права в системі національного права України
Конституційне право України є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя народу України. Це - виняткова прерогатива конституційного права. Дані обставини визначають провідну роль конституційного права в системі національного права України. Виконуючи роль ядра системи національного права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за допомогою Конституції України - основного джерела конституційного права, яке, в свою чергу, є відправним для кожної із галузей національного права України. Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне право. У межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права - конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного - цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства.
З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює відносини між індивідами.
Найбільш тісний звязок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми і методи. Одна з функцій останнього - переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.
Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.
Тісний звязок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причому це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні інших джерел конституційного права. У свою чергу, норми фінансового права регулюють фінансування субєктів конституційного права - Верховної Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування.
Тісний звязок конституційного права із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету і соціальну спрямованість. У свою чергу, кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно правових норм. Причому останнім часом взаємозвязок між конституційним і вказаними галузями права розширюється і змінюється.
Розділ 3. Основні напрямки розвитку науки Конституційного права України
.1 Основні чинники, що зумовлюють розвиток конституційно-правових норм на сучасному етапі державотворення
Конституційно - правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.
Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.
Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.
Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.
Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. І це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин - відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак - вся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.
Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку.
Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури - такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.
Конституційно-правові норми не можуть бути відокремленими від суспільного життя. Це є неможливим за визначенням, адже саме ці норми впливають на повсякденне життя пересічного громадянина. Кожна конституційно-правова норма є нормою життєвою, діяльною, адже, відповідно до ч. 3 ст. 8 Конституції України: Норми Конституції України є нормами прямої дії. Разом із тим, конституційно-правові норми перебувають під впливом певних чинників, що сприяють їх розвиток, чи гальмують його.
Ці чинники можуть мати як обєктивний, так і субєктивний характер.
Адже нормотворчий процес у конституційному праві, так, чи інакше повязаний зі значною системою чинників, що впливають на його процес.
Зміст і сутність конституційно-правових норм, а так само і їх розвиток визначають такі обєктивні й субєктивні чинники як: вплив суспільного та державного ладу України; вплив системи конституційного права та національної правової системи; вплив міжнародних і регіональних нормативно-правових актів; вплив механізму реалізації конституційно-правових норм; вплив науки і освіти у сфері конституційного права. Обєктивним чинником розвитку конституційно-правових норм, є інститути конституційного ладу України. Конституційно-правовий лад визначається політичною, економічною, соціальною та культурною (духовною) сферами, до яких учені справедливо додають екологічну та інформаційну сфери. Саме ці сфери суспільного життя, обєктивно впливають на розвиток конституційно-правових норм, оскільки їх зміст, спрямованість та потреби обєктивно впливають на розвиток конституційно - правових норм, що відображують суспільні проблеми в процесі регулювання. Особливо помітним є вплив політичної сфери на конституційно-правові відносини.
Політична сфера в останній час стала значно впливати на процес конституційного нормотворення, а відтак - на розвиток конституційно-правових норм. Це є цілком закономірним явищем, виходячи із предмету конституційно-правового регулювання, адже саме конституційно-правові норми на відміну від інших правових норм регулюють суспільні відносини політичного характеру, повязані зі здійсненням влади у державі. Прикладом впливу політичного фактору на конституційно-правові норми може бути процес політичної реформи в Україні, який рівною мірою можна назвати і конституційним, оскільки предмет цієї реформи прямо повязаний із реформуванням чинної Конституції України, а значить, матиме своїм наслідком формування (або зміну) нині діючих норм Основного Закону. Тобто, політична реформа в Україні прямо чи опосередковано веде до розвитку не лише норм Конституції України, а й до подальших змін у системі конституційно-правових норм, що відображені в інших джерелах конституційного права України.
Слід також зазначити, що в останні роки вагомий вплив на розвиток конституційно-правових норм стали здійснювати політичні партії. Їх нормотворча діяльність за своїм змістом є внутрішньо корпоративною (мова йде про партійні програми, статути тощо), але ці внутрішньо корпоративні акти значною мірою прямо чи опосередковано впливають на конституційне нормотворення. Доволі часто партійні рішення трансформуються в стінах Верховної Ради України у відповідні закони України і недаремно одним із наріжних каменів політичної реформи є легітимізація повноважень політичних партій щодо конституційної нормотворчості. Значний вплив на розвиток конституційно-правових норм має економічна сфера суспільного і державного ладу України. Ревізія марксистсько-ленінської правової теорії за якою базис визначає надбудову, все ж не дозволяє відкидати економічний чинник розвитку конституційно-правових норм, чи переміщувати його на другорядне місце. Економічні фактори, вагомо впливають на розвиток норм конституційного права. Вагомий вплив на розвиток конституційно-правових норм відіграє й соціальна сфера суспільного та державного ладу України, адже відповідно до ст. 1 Конституції України наша держава проголошується соціальною державою.
Важливий вплив на розвиток конституційно-правових норм має й культурна (духовна) сфера суспільного та державного ладу України. Конституційно-правові норми розвиваються під впливом національних культурних традицій нормотворення. Саме національна культура знайшла своє повно й адекватне відображення в нормах конституційного права. Значущий вплив на розвиток конституційно-правових норм у останні роки справляє інформаційна й екологічна сфери суспільного та державного ладу України. Так, помітною є тенденція розвитку конституційно-правових норм, що передбачає врегулювання суспільних відносин у інформаційній та екологічній сферах.
Окрім сфер суспільного ладу на розвиток конституційно-правових норм здійснює система конституційного права і національна правова система. Система конституційного права та її складові елементи, в тому числі й інститут конституційного права, була пізнана історично як обєктивне обєднання за змістом і формою конкретних елементів конституційного права в структурно упорядковану цілісну єдність, що наділена самостійністю, внутрішньою узгодженістю, автономністю функціонування та органічними звязками з середовищем існування.
Значний вплив на розвиток конституційного права, безперечно, здійснюють і субєкти конституційної правотворчості. Їх воля знаходить своє безпосереднє вираження в змісті конституційно-правових норм. При цьому, збільшення субєктів конституційно-правових норм сприяє обєктивізації волі учасників конституційного нормотворення. Субєкти конституційного права (конституційної нормотворчості) - це учасники суспільних відносин наділені конституційною правосубєктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обовязків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права й обовязки.
При цьому, конституційна правосубєктність може як встановлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних субєктів конституційних правовідносин правосубєктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Сучасне конституційне право стає домінуючою галуззю національних систем права і здійснює системоформуючу функцію щодо інших галузей права. Норми конституції розвиваються не лише в конституційному законодавстві, а і в іншому галузевому законодавстві.
Отже, становлення та розвиток галузі конституційного права, що нараховує майже трьохсотлітню історію, продовжується. З кожним роком конституційне право набуває якісно нові властивості. Але його подальший розвиток неможливий без аналізу попереднього історичного досвіду генезису світового конституціоналізму. Такий аналіз дозволяє ефективно використовувати існуючі надбання та уникати вже здійснених помилок і прорахунків.
Значний вплив на розвиток конституційно-правових норм здійснює й нормотворча практика. Вона зумовлюється нормотворчими традиціями та нормативно закріпленою в Україні процедурою конституційної нормотворчості. Оскільки, на відміну від інших галузевих норм, конституційно-правові норми, у своїй більшості обєктивуються в конституційних і законодавчих нормативно-правових актах, то можна говорити про конституційну законодавчу техніку, що є особливим видом законодавчої техніки.
Безперечно, наведений спектр чинників, що впливають на розвиток норм конституційного права України не є вичерпним. Система чинників, що впливають на конституційно-правові норми є багатогранною.
3.2 Напрямки розвитку науки конституційного права на сучасному етапі України
Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулювання конституційно-правових відносин. Наука конституційного права - складова частина юридичної науки України, яка, в свою чергу, входить до системи суспільних наук. У системі юридичних наук є загальнотеоретичні, історичні, галузеві, порівняльно-правові і прикладні науки. Наука конституційного права України належить до системи галузевих наук, і її головна особливість полягає в тому, що вона розкриває закономірності й тенденції конституційного регулювання суспільних відносин у державі, становлення конституціоналізму, конституційної законності, формулює основний понятійний апарат, наукові категорії, що їх застосовує, аналізує чинне конституційно-правове законодавство, роль, функції та призначення конституційно-правових інститутів. До її предмета відносять не тільки норми й інститути цієї галузі права, а й аналіз державно-правових відносин, їх специфіки, основи їх виникнення, розвитку та припинення. Аналіз ефективності дії конституційно-правових норм та інститутів, пропозицій щодо підвищення їх результативності - найважливіше завдання цієї науки.
В умовах становлення в Україні конституціоналізму на основі загальнолюдських цінностей особливим предметом науки є аналіз сутності, принципів, функцій Конституції, механізму її прийняття та зміни, ролі конституційного законодавства у демократизації суспільних відносин в Україні, у формуванні правової держави і громадянського суспільства.
До її предмета також належить аналіз конституційно-правового регулювання правового статусу політичних партій, громадських об'єднань, масових громадських рухів, юридичного статусу релігійних організацій, засобів масової інформації, інших елементів громадянського суспільства.
На сучасному етапі розвитку науки конституційного права їй притаманна низка взаємопов'язаних тенденцій:
а) збільшення кола питань, які вона аналізує;
б) розширення методологічного інструментарію наукових досліджень;
в) орієнтація на усебічне врахування позитивного досвіду наукових досліджень конституційної теорії і практики інших країн світу;
г) більша орієнтація на забезпечення практичних проблем державотворення;
ґ) використання у своїх рекомендаціях результатів політологічних і соціологічних досліджень;
д) розширення експертних можливостей науки конституційного права в законотворчому і в цілому в нормотворчому процесі.
Наука конституційного права України має свої завдання, головними з яких є проникнення в сутність та призначення відповідної галузі права, розкриття основоположних політико-правових принципів галузі, тенденцій розвитку конституційного права України в цілому і його конституційних інститутів. Особлива увага приділяється основам конституційного ладу, в якому втілюються головні напрями побудови в Україні правової, демократичної держави, взаємовідносин особи і держави, становлення суверенітету народу України та форми його реалізації. Критично осмислюючи здобутки державотворення в нашій країні, а також зарубіжний конституційний досвід, наука допомагає втілювати відповідні теоретичні положення і концепції в державно-правову практику. З урахуванням сучасного державотворення в Україні великого значення набуває осмислення таких проблем, як верховенство права, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, поділ влади, взаємодія владних структур, пріоритет загальнолюдських цінностей, роль конституційного законодавства в становленні в Україні демократії, правової держави, дієздатного громадянського суспільства, уникнення державно-правових конфліктів, яким наука конституційного права приділяє значну увагу.
Отже, система науки конституційного права України за своєю суттю відповідає системі галузі права. Однак вона є значно ширшою, оскільки вивчає не лише конкретні конституційно-правові інститути і норми, а й загальну характеристику галузі, її особливості, місце і роль конституційного права в національній правовій системі, тенденції розвитку галузі на сучасному етапі розвитку суспільства.
Під впливом соціально-економічних і політичних перетворень змінюється тематика досліджень науки конституційного права - виникають нові теми, концепції, розширюється понятійний апарат. Деякі теми розглядаються по-новому з урахуванням зарубіжного і вітчизняного досвіду.
ВИСНОВКИ
Вивчення конституційного права України сприяє оволодінню іншими навчальними дисциплінами і професійному формуванню в цілому. Разом з цим вона сприяє вихованню правосвідомості і правової культури, формуванню національної ідеології, поваги до Конституції, законів, до держави, державних символів та інших інститутів держави.
Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки обєднують і матеріальні і процесуальні норми. Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом.
Соціальна злагода, соціальний конституціоналізм - мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню зберігати територіальну цілісність і єдність, його ставлення до інтересів некорінних національностей. Все це має стати основою конституційного права України, головне соціальне призначення якого - реалізація ідеї соціальної злагоди.
Головним завданням науки конституційного права України є проникнення в сутність конституційного права України, його принципів та соціального призначення, причому обєктом особливої уваги мають бути фундаментальні, основоположні суспільні відносини, які визначають обличчя нашого суспільства, найголовніші характеристики нашої державності.
Це - основа самого буття й успішного функціонування Української держави і суспільства, його фактичної та юридичної конституції. Тут принципове значення має усвідомлення того, кому належить влада в країні, який механізм її реалізації. Завдання науки конституційного права полягає насамперед в тому, щоб всебічно проаналізувати таку властивість влади, як суверенітет.
Отже, наука конституційного права - це система ідей, концепцій, теорій, тобто вчення про конституційне право як галузь національного права.
Україна, яка має своєю метою становлення громадянського суспільства і утвердження її як правової держави, сприяє розвитку науки конституційного права. Адже, у нашій державі конституційне право становить основну частину правової системи і є провідною галуззю в системі національного права України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Годованець В.Ф., Головін A.C. Конституційне право України : навч. посіб. / В.Ф. Годованець, A.C. Головін. - К.: ДП: Персонал, 2012. - 384 с.
. Задорожня Г.В. Конституційне право України: навч. посіб. / Г.В. Задорожня. - К.: НАУ-друк, 2009. - 128 с.
. Кагадій М. І. Юридична практика в правовій системі України. - К.: КНУВС, 2010. - 19 с.
. Колодій A.M., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: підруч. / A.M. Колодій, А.Ю. Олійник. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 504 с.
. Касынюк Л.А. Основы конституционного права Украины: Учеб. пособие. - 3-е изд., перераб. и доп. - Х.: Право України, 2003. - 237 с.
. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 8.
. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 3-є, виправл. та доповн. - К.: Атика, 2011. - 512 с.
. Погорілко В.Ф. Конституційне право України: підруч. [акад. курс: у 2 т. - Т. 1.] / В.Ф. Погорілко, В.Л. Федоренко. - К.: Юридична думка, 2009. - 544 с.
9. Полешко А.М. Хід конституційного процесу в Україні. - Право України, 2012, - №6. - 3 с.
. Сінькевич О.В. Деякі питання класифікації конституційно-правових норм. // Держава і право: Зб. Наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Вип. 21. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2013.- С. 86-97.
. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.: Т-во «Знання» України, 2012. - 192 с.
12. Степанюк О.І. Норми конституційного права України: проблеми теорії: Автореф. дисертації … к.ю.н. - К., 2012. - 18 с.
13. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Частина перша: Посібник для студентів. - Л.: Астролябія, 2011. - 232 с.
14. Сурилов A.B. Теория государства и права: Учеб. пособие / A.B. Сурилов. - К.; Одесса: Выща шк., 2012. - 439 с.
. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины / Ю.Н. Тодыка, О.Ю. Тої дыка - Харьков: Райдер, 2010. - 280 с.
16. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. - К.: Юрінком-Інтер, 2011. - 512 с.
17. Шаповал В.К. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. - 2013. - №5. - С. 34-36.
18. Шевчук С.В. Основи конституційної юриспруденції. - Х.: Консум, 2010. - 296 с.