я як забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги
Становлення соціальної політики у сфері здоров'я зумовлено погіршенням здоров'я населення, необхідністю вирішення проблем медичного і соціального характеру на якісно новому рівні. У науковій літературі висловлюються діаметрально протилежні правовим підходам думки щодо визначення понять "здоров'я" і "хвороба", переважно у контексті соціального благополуччя чи неблагополуччя людини [52]. На думку вченого В. Ліщука соціальне благополуччя може бути передумовою нездоров'я. Незадоволеність, бажання до самовдосконалення, неприйняття зла, підтримка і відтворення добра є невід'ємними передумовами здорового тіла і духу. Нижчий рівень суб'єктивного відчуття благополуччя, як і верхній - об'єктивного достатку і можливостей - мають бути актуалізовані, зважаючи на рівень збереження і підвищення здатності організму до самозбереження і відтворення. На його думку, благополуччя як результат низької вимогливості, самозаспокоєності, претензій до комфортного життя несумісні зі здоров'ям. З огляду на це, він дає таке визначення здоров'я:
здатність організму протидіяти хворобі та іншим порушенням;
здатність розширювати умови повноцінної життєдіяльності;
здатність розширювати і підтримувати рівень життєвих цінностей;
здатність розширювати пізнавальну сферу, інтелектуальні можливості, підвищувати морально - етичний рівень соціуму, протидіяти деструктивним змінам.
Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:
визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;
дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;
гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;
відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;
орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;
попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;
багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;
децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.
Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.
Здоров'я - це здатність пристосовуватися до середовища і своїх власних можливостей; протидіяти зовнішнім і внутрішнім проблемам, хворобам, порушенням; зберігати себе, своє природне середо; вище; розширювати свої можливості, умови проживання, екологічного, інтелектуального, морально-етичного середовища; підтримувати довготривалість повноцінної життєдіяльності; покращувати можливості, властивості та здібності свого організму; народжувати потомство; підтримувати духовні, культурні й матеріальні цінності; адекватно поводитися, етико-естетичне ставлення до себе, ближніх, добра і зла; бути самосвідомим; якість життя і середовища проживання [7].
Правильне розуміння проблеми "особистість І хвороба" потребує визнання єдності біологічного і соціального в людині [48]. Сучасні дані свідчать про те, що особистість - це така відкрита система, що сама себе регулює, включає в себе підсистеми від молекулярно-генетичного до соціально-психологічного рівнів.
Особистісне усвідомлення хвороби впливає на спосіб життя людини в цілому і характеризує когнітивну активність особистості.
На думку вченого 3. Дж. Ліповські, хвороба - це перешкода, яку необхідно долати; ворог, що погрожує цілісності особистості; покарання за минулі гріхи; виявлення вродженої слабкості організму; полегшення, що дає змогу усунутися від соціальних вимог і відповідальності; стратегія пристосування до вимог життя (використання хвороби для отримання грошових компенсацій); фатальний збіг обставин, втрата можливості повноцінного існування; певна позитивна цінність, яка дозволяє особистості обрати більш високий сенс життя.
Кожна особистість по-різному реагує на хворобу і сприймає свою життєву ситуацію. Є різні варіанти ставлення до хвороби: людина тримається вище хвороби, бореться з нею, не звертає на неї уваги, повністю підкоряється, стає її рабом, слугою, переоцінює симптоми, оживлює старі сліди перенесеної хвороби, затримується на тій чи іншій ознаці хвороби.
Разом з тим, вроджені спадкові захворювання, вади психофізичного розвитку, спадкова схильність до ряду захворювань, зміни біологічної системи організму справляють вплив на соціальне середовище.
Стан соціального середовища проживання людини, економічне благополуччя суспільства визначають такі демографічні показники, як народжуваність, смертність, структура захворюваності населення, інвалідизація тощо, які є предметом спеціальних медико-соціальних досліджень, на основі яких розробляються різні комплексні програми оздоровлення суспільства. Вирішуючи схожі проблеми, що спрямовані на поліпшення добробуту суспільства і конкретного індивідуума, медицина і соціальна робота використовують різні методологічні підходи [4].
Медицина переважно досліджує анатомо-фізіологічний стан організму людини в цілому і її окремих систем, виявляючи відхилення від фізіологічної норми, діагностує патологічні зміни в організмі, визначає причинно-наслідкові зв'язки, які лежать в їх основі, механізми розвитку захворювань [32].
Соціальна робота в системі охорони здоров'я - система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку оптимальної працездатності та соціальної активності людей з інвалідністю, сприяння здоровому способу життя громадян.
У багатьох країнах світу соціальна робота стала невід'ємним компонентом сфери охорони здоров'я, в межах якої соціальний працівник проводить соціальний захист пацієнтів через систему соціального страхування, надає психологічну підтримку, проводить рекреаційну роботу.
Соціальна робота в європейських країнах та Сполучених Штатах має широкий спектр застосування. Соціальні працівники в цих країнах вирішують такі завдання: надання первинної психологічної допомоги жінкам, які народжують дітей з вадами розвитку, консультування їх з правових питань; медико-соціальна робота; психологічна підтримка і консультування з правових питань осіб, які зазнали шкоди для свого організму з боку інших осіб, зазнали каліцтва тощо; психологічна підтримка людей похилого віку в стаціонарному закладі охорони здоров'я; організація рекреаційної роботи для дітей; соціальне страхування на випадок хвороби; організація спеціальних соціальних програм для особливих категорій пацієнтів - онкохворих, хворих на лейкемію, інвалідів.
У українських підручниках із соціальної роботи визначаються напрямки і завдання соціальних працівників у сфері охорони здоров'я, які змістовно поєднують у собі функції діяльності соціального працівника і лікаря, що потребує спеціальної медичної підготовки.
Організаційною основою для цього в Україні є:
створення в закладах охорони здоров'я кабінетів медико-генетичної консультації;
проведення санітарно-просвітницької роботи з майбутніми батьками шляхом видання відповідної науково-публіцистичної літератури, навчання у школі матері і дитини на базі жіночих консультацій;
вжиття комплексу заходів з виховання у населення здорового способу життя;
профілактичне поглиблене обстеження населення з метою виявлення груп ризику, а також осіб, у яких розвиваються патологічні стани, а також хворих з метою попередження розвитку і прогресування у них ускладнень [3].
Є два типи медико-соціальної роботи - патогенетичний і профілактичний. Патогенетична медико-соціальна робота включає в себе заходи з організації медико-соціальної експертизи, медико-соціальної допомоги, соціальної роботи в окремих галузях медицини та охорони здоров'я.
Профілактична медико-соціальна робота обумовлює вжиття заходів з попередження соціально залежних порушень соматичного, психічного і репродуктивного здоров'я, забезпечення соціального захисту всіх громадян у питаннях охорони здоров'я тощо.
Профілактична медико-соціальна робота розподіляється на два види:
первинна профілактика;
вторинна профілактика.
Завдання первинної профілактики - попередження розвитку у людини патологічних станів, тобто проведення соціально-економічного аналізу, формування у населення уявлень про здоровий спосіб життя, активну життєву позицію щодо свого здоров'я.
Завдання вторинної профілактики - попередження подальшого прогресування хвороби, розробка комплексу лікувальних і профілактичних заходів, а також вирішення цілої низки соціальних завдань. При цьому проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, вивчається вплив соціальних факторів (характер трудової діяльності, економічний стан сім'ї, повноцінність і різнобічність харчування, забезпеченість житлом, економічна і кліматогеографічна обстановка місцевості проживання) на здоров'я людини. При роботі з хронічно хворим необхідно формувати у нього активну життєву позицію, яка перешкоджає розвитку соціального утриманства. Важливими чинниками при цьому є влаштування побуту, матеріальна і моральна підтримка сім'ї, працевлаштування відповідно до стану здоров'я.
Суттєвий напрям профілактичної медико-соціальної роботи - підвищення рівня медичної освіти населення, формування у нього уявлень про здоровий спосіб життя і його значення у попередженні захворювань. З цією метою використовуються ЗМІ, проводяться семінари, індивідуальна санітарно-просвітницька робота, різноманітні форми навчання.
Другим значимим напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є виявлення найбільш важливих соціальних факторів, які справляють негативний вплив на здоров'я людини; безпосереднє їх усунення чи зменшення впливу на організм: надання матеріальної допомоги малозабезпеченим чи багатодітним сім'ям, психологічна корекція стану, патронаж "сімей соціального ризику", надання допомоги клієнтам у вирішенні правових проблем, забезпечення їх продуктами харчування, ліками, дотримання соціальних гарантій, які визначені Конституцією України [34].
Активним напрямком профілактичної медико-соціальної роботи є спільна з клієнтом робота з попередження шкідливих звичок (паління, вживання алкоголю тощо). Специфіка роботи визначається багатьма факторами: віком клієнта, видом його соціальної діяльності, економічним станом сім'ї, станом його здоров'я, мірою соціальної активності, наявністю певних факторів, які впливають на здоров'я людини, можливостями суспільства тощо [17].
Пріоритетним напрямком патогенетичної медико-соціальної роботи є реабілітація, тобто комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних заходів, спрямованих на попередження розвитку патологічних процесів, що призводять до тимчасової чи стійкої втрати працездатності, повне чи часткове відновлення порушених функцій організму, підвищення адаптаційних ресурсів людини, її соціальної активності. Міра відновлення соціальної активності людини та її адаптаційних процесів є своєрідним підсумком медико-соціальної роботи. Відсутність у штаті лікувальних закладів соціальних працівників свідчить про те, що реабілітацію здійснюють медичні працівники.
До завдань реабілітації належить також підвищення якості життя пацієнтів. До цього часу при цілій низці хвороб виправдала себе триденна система реабілітації пацієнтів: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку), при деяких (інфаркт міокарда, інсульт) - чотириденна система реабілітації: стаціонар-лікарня-санаторій (будинок відпочинку) - спеціалізовані реабілітаційні центри, які забезпечені сучасною апаратурою і які використовують сучасні методики відновлення хронічно хворих. На етапі реабілітації проводиться медико-соціальна експертиза працездатності, визначається трудовий прогноз, професійна орієнтація, вирішуються питання працевлаштування, перекваліфікації. Поряд з цим на етапі реабілітації досить гостро постають питання правового, соціального характеру, корекція психологічного стану [41]. Важливість соціальної роботи в системі реабілітації при визначенні трудового прогнозу підтверджує медико-соціальна експертиза, яка здійснюється переважно у лабораторно-поліклінічній ланці. Разом зі станом здоров'я враховується також рівень соціальної захищеності людини, визначається необхідність надання соціальної допомоги особам, у яких є психофізичні відхилення.
У виникненні і розвитку значної кількості захворювань соціальні фактори відіграють якщо не основну, то визначальну роль. Тому профілактика виникнення і розповсюдження захворювань, ефективна боротьба з ними неможливі без активного виявлення та усунення соціальних факторів. На сьогодні ця робота фактично покладена на медичних працівників, які, на жаль, не мають певних знань із соціальної роботи і необхідного часу. Значна частина робочого часу дільничного терапевта присвячена вирішенню соціальних, а не медичних проблем хворих. Все це підтверджує важливість соціальної роботи у сфері охорони здоров'я.
Успішне вирішення цієї проблеми можливе із включенням в її структурні підрозділи чи відділення самостійних медико-соціальних підрозділів (кабінетів), які зможуть вирішувати окремі питання: соціально-психологічна, юридична консультація, виробнича реабілітація, робота з сім'єю тощо, а також методична допомога лікарям з метою підвищення ефективності попередження виникнення і прогресування захворювання.
Основу медико-соціальної роботи мають становити, вікові, статеві дані про пацієнтів, врахування професійної діяльності, адаптаційних ресурсів, стан медико-соціального середовища [9].
Як і медична діяльність, спрямована на профілактику захворювання, поділяється на первинну і вторинну, так і медико-соціальну роботу часто поділяють на первинну і вторинну.
Первинна соціальна робота зумовлює відновлення у населення необхідності дотримуватися здорового способу життя, вирішення цілої низки соціальних проблем суспільства, сім'ї, індивіда, досягнення певного рівня економічного розвитку суспільства.
Вторинна соціальна робота зумовлює створення певних соціальних умов, які дозволяють особистості без шкоди для здоров'я краще адаптуватися у соціальному середовищі, бути корисним суспільству, відчути себе особистістю, а також вирішення цілого ряду інших соціальних проблем (забезпеченості необхідними житловими умовами, транспортом, харчуванням, професією, яка відповідає стану здоров'я, усунення шкідливих звичок тощо).
Не менш важливою є соціальна робота щодо вирішення проблеми усунення факторів, які сприяють формуванню хвороби.
При цьому необхідно визначити роль кожного соціального фактора і їх сукупності в генезі патологічного процесу в організмі хворого (паління, вживання алкоголю, шкідливе виробництво тощо). Зрозуміло, що без їх вирішення неможливо здійснити ефективне лікування захворювань, попередити їх прогресування і розвиток ускладнень.
Соціальні послуги відіграютть основну роль на етапі трудової реабілітації, визначення працездатності, трудового прогнозу, професійної переорієнтації, створення певних виробничих умов для підтримки соціальної активності індивіда.
Сприяння здоровому способу життя населення Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, вжиття заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та Інших оздоровчих закладів, на боротьбу зі шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя [21].
В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу" [33].
З метою запобігання шкоди здоров'ю населення забороняється проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров'я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.
В Україні пріоритетним напрямком соціальної роботи у сфері охорони здоров'я є сприяння здоровому способу життя. У законодавстві про охорону здоров'я, у ст. 32 дається визначення поняття "сприяння здоровому способу життя".
Основною віковою групою, на яку спрямовані заходи з формування здорового способу життя, є молодь. Згідно з оглядом в рамках проекту "Українська ініціатива з охорони здоров'я" встановлено, що основну інформацію щодо проблем здоров'я молодь отримує із засобів масової інформації, а також від своїх друзів, а не від медичних працівників, учителів або батьків. Доступ до послуг з охорони здоров'я, особливо стосовно таких проблем, як репродуктивне здоров'я і планування сім'ї обмежений [50]. Послуг щодо діагностики і лікування, планування сім'ї, профілактики і лікування наркоманії, які б були спрямовані на молодь, майже немає, молодь не має до них доступу або не може їх собі дозволити. Відсутність консультативних послуг і недружня атмосфера у клініках віддаляють молодих людей. Є медичні послуги спрямовані на так звану "організовану молодь". Це означає, що вуличні діти та ті, кого було виключено зі шкіл, не мають змоги отримати кваліфіковану допомогу. Безпечного і сприятливого середовища, де молодь може, як мінімум, отримати доступ до інформації, неупереджено спілкуватись з фахівцями та в разі потреби скористатись лікуванням, майже не існує. Право молоді брати участь у прийнятті рішень часто не поважається, і до її голосів не прислуховуються. Вона зовсім не залучена у процес прийняття рішень, що стосуються їхнього життя і розвитку [11].
Соціальні служби проводять заходи у загальноосвітніх, вищих навчальних закладах, реабілітаційних установах, в різних організаціях та підприємствах, в системі громадської освіти, використовуючи такі форми і методи роботи, як просвітницька діяльність, проведення тренінгів, семінарів, соціальних акцій, кампаній та ін.
.2 Система охорони здоровя україни, її головні цілі
Система охорони здоров'я будь-якої країни має відповідати певним універсальним критеріям: ієрархічна будова; налагоджені управлінські комунікації між суб'єктами та об'єктами управління. При цьому система охорони здоров'я країни повинна враховувати особливості стану здоров'я населення, його захворюваність.
Систему охорони здоров'я повністю контролює держава. Управління та координація цієї системи забезпечується Міністерством охорони здоров'я України через:
. Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим.
. Управління охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях.
. Управління охорони здоров'я Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Структура охорони здоров'я України має три основних рівні: національний, регіональний та субрегіональний (місцевий).
Національний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством охорони здоров'я України (суб'єкт управління) та закладами охорони здоров'я державної форми власності, які підпорядковані безпосередньо МО3 (об'єкт управління) [13].
Регіональний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим та управліннями охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях (суб'єкт управління) та державні заклади охорони здоров'я, які передані їм в управління відповідними рішеннями вищих органів державної влади, та заклади охорони здоров'я, які перебувають у спільній власності територіальних громад. Наприклад, обласні лікарні, діагностичні центри, тощо (об'єкти управління).
Субрегіональний (місцевий) рівень системи охорони здоров'я представляють районні державні адміністрації, районні, міські, районні у містах, селищні та сільські органи місцевого самоврядування (суб'єкт управління) та заклади охорони здоров'я, які підпорядковані цим органам на правах комунальної власності (об'єкт управління).
В Україні збереглася система первинної медико-санітарної допомоги, що існувала за часів СРСР та ґрунтувалася на моделі Семашко. Безпосередньо охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації [27].
В Україні існує триланкова система управління охороною здоров'я.
Основою національної системи охорони здоров'я є первинна лікувально-профілактична допомога, яка надається переважно за територіальною ознакою лікарями загальної практики.
Світовий досвід, узагальнений ВОО3, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є найефективнішим засобом досягнення справедливого розподілу і раціонального використання коштів, підвищення результативності роботи галузі охорони здоров'я.
У більшості країн світу первинна медико-санітарна допомога при ефективній її організації забезпечує до 90 % загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить 30-50 % кількості всіх лікарів, що працюють у галузі охорони здоров'я [43].
Принцип доступності лікувально-профілактичної допомоги реалізується згідно ст. 49 Конституції України, відповідно до якої "кожний має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена [36]. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності".
Управління закладами первинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють: у містах - управління (відділ) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради; у селах (селищах) - головний лікар району.
В Україні первинна медико-санітарна допомога представлена роздробленими структурами, що функціонально, організаційно та фінансово поєднані із спеціалізованою амбулаторною допомогою. Впродовж тривалого часу увага в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє досягти оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної допомоги. В Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30 % пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості [28].
Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної роботи. Як наслідок спостерігаються високі показники пізнього виявлення тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.
Згідно зі ст. 35 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги.
До основних принципів надання первинної лікувально-профілактичної допомоги відносяться: кваліфікованість; оперативність; доступність [7].
Для реалізації принципу кваліфікованості Міністерство охорони здоров'я України видало наказ за № 73 "Про проведення позачергової атестації лікарів, переведених на посади лікарів загальної практики - сімейних лікарів" від 11.04.2000 р. Згідно цим наказом, в Україні має впроваджуватися первинна лікувально-профілактична допомога на принципах сімейної медицини. Лікарі, які надають первинну лікувально-профілактичну допомогу, мають пройти перепідготовку та атестацію на присвоєння первинної спеціалізації за спеціальністю "Загальна практика - сімейна медицина". Лікарям планується присвоювати кваліфікаційні категорії за цією спеціальністю.
Необхідність пріоритетного напряму розвитку первинної лікувально-профілак-тичної' допомоги, що ґрунтується на моделі загальної практики/сімейної медицини, визначається основними документами:
Концепція розвитку охорони здоров'я населення України .
Постанова Кабінету Міністрів України " Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров'я" .
В Україні первинна допомога представлена роздробленими структурами, що функціонально, організаційно та фінансово поєднані зі спеціалізованою амбулаторною допомогою. Упродовж тривалого часу увага в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє досягти оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної допомоги. В Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30 % пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості [6].
Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної роботи. Як наслідок, спостерігаються високі показники пізнього виявлення тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.
Ціллю Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. є забезпечення зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення шляхом формування та налагодження ефективного функціонування системи надання населенню доступної і високоякісної первинної допомоги на засадах сімейної медицини [3].
Формування національної моделі первинної допомоги та її поетапного впровадження на всій території України має вирішити проблеми недостатньо ефективної роботи галузі охорони здоров'я, зумовленої низькою, нерівною доступністю первинної допомоги для населення та її неналежною якістю. Процес впровадження Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. ґрунтуватиметься на створенні нормативно-правових засад, які дають чітке визначення структурних, фінансово-економічних, функціональних та інших аспектів перспективної моделі первинної допомоги, а також визначать кроки поетапної перебудови амбулаторно-поліклінічної ланки [41].
Створення перспективної моделі первинної медико-санітарної допомоги передбачає структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування первинної та спеціалізованої допомоги з поступовим збільшенням обсягів фінансування первинної допомоги.
Процес розмежування первинної та спеціалізованої допомоги матиме певні відмінності в сільських районах та у великих містах, що пов'язані з нинішньою структурною побудовою амбулаторно-поліклінічної допомоги [15].
У сільських районах, де первинна допомога дорослим і дітям надається поліклініками районних лікарень, процес розмежування здійснюватиметься в два етапи.
На першому етапі відбудеться формування структурних підрозділів лікарень з субрахунком - центрів первинної медико-санітарної допомоги.
На другому етапі - надання зазначеним центрам статусу юридичних осіб.
У великих містах, де первинна допомога дітям та дорослим переважно надається різними закладами:
на першому етапі відбудеться створення центрів первинної медико-санітарної допомоги окремо для дорослого та дитячого населення в складі дорослих/дитячих поліклінік або поліклінічних відділів об'єднаних лікарень для дорослих/дітей з відкриттям для них субрахунків.
на другому етапі - реорганізація зазначених центрів шляхом виділення їх зі складу поліклінік/лікарень та об'єднання з утворенням центрів первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, які надаватимуть первинну медико-санітарну допомогу як дорослому так і дитячому населенню.
Планування розвитку мережі та створення нових амбулаторій сімейного лікаря здійснюватиметься на основі застосування нормативів первинної медико-санітарної допомоги, затверджених Кабінетом Міністрів України, а їх створення відбуватиметься впродовж усього терміну Програми і триватиме після її завершення в міру розвитку населених пунктів.
Виокремлення первинної допомоги в сільській місцевості і в містах передуватиме процесу зміни юридичного статусу закладів охорони здоров'я з бюджетних установ на комунальні підприємства. Останнє тісно пов'язане з загальними змінами в системі охорони здоров'я, що полягатимуть у системному впровадженні державних закупівель послуг з охорони здоров'я і потребуватимуть утворення органів управління охорони здоров'я на районному рівні, а також у невеликих містах, де таких органів немає [39]. Вони виступатимуть як замовники медичних послуг з охорони здоров'я та здійснюватимуть функцію контролю за дотриманням надава-чами послуг договірних умов щодо кількості та якості медичних послуг, наданих населенню.
Основним суб'єктом надання населенню первинної медико-санітарної допомоги у результаті реалізації Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 року має стати автономний або юридично незалежний медичний заклад - центр первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики сімейної медицини. Кількість обслуговуваного населення має становити близько 30 тисяч осіб [38]. До складу такого закладу на правах підрозділів мають входити амбулаторії загальної практики сімейної медицини. В них будуть практикувати один (переважно на сільській місцевості) або декілька (переважно в містах) лікарів загальної практики - сімейної медицини.
Спеціалізована (вторинна) лікувально - профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Спеціалізована лікувально-профілактична допомога надається в спеціалізованих лікарняних відділеннях міських, центральних районних і частково в обласних лікарнях.
Управління закладами вторинної ланки національної системи охорони здоров'я здійснюють: центральною районною лікарнею - головний лікар району; міськими лікарнями - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради; обласними лікарнями - управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації.
Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються [35]. Високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога надається в спеціалізованих республіканських лікарнях, республіканських диспансерах, спеціалізованих санаторіях, клініках при науково-дослідних інститутах, підпорядкованих Академії медичних наук України та МЗ України, клінічних закладах охорони здоров'я (міські, обласні лікарні), на базі яких працюють відповідні кафедри медичних академій, інститутів та університетів, Інститутів удосконалення лікарів [42].
міські лікарні - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого комітету міської Ради;
обласні лікарні - управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації;
центральні спеціалізовані лікарні, клініки, медичні університети, академії та інститути удосконалення лікарів - Міністерство охорони здоров'я України.
Крім названих, до національної системи охорони здоров'я належать відомчі ме-дико-санітарні служби, які представлені закладами охорони здоров'я та відповідними органами, що здійснюють управління.
Таким чином, на Україні збереглася система охорони здоров'я, яка була ще за СРСР, існування якої за ринкових умов проблематичне, оскільки вона потребує великих асигнувань. Структура медичних послуг за цією системою грубо деформована - на первинному рівні починається і закінчується лікування менше третини усіх випадків і домінує спеціалізована та стаціонарна медична допомога [51]. У доповіді Міністра МОЗ України "Можливий шлях реорганізації системи охорони здоров'я в Україні" зазначалося, що залучення до первинного контакту вузьких спеціалістів цілеспрямоване або зумовлене незадовільною організацією роботи первинної ланки, призводить до деперсоніфікації відповідальності медичного персоналу за результати медичного обслуговування, марнотратного використання потенціалу амбулаторно-поліклінічних закладів. Крім цього, недоліки діючої в Україні системи первинної лікувально-профілактичної допомоги проявляються в тому, що: вона забезпечуються багатоланковою структурою (дорослі та дитячі поліклініки, медико-санітарні частини, жіночі консультації, сільські лікарські амбулаторії); нема чіткого розподілу на служби первинної та вторинної лікувально-профілактичної допомоги, поняття первинної лікувально-профілактичної допомоги відноситься до поліклініки в цілому, а не до первинної ланки; терапевтична та педіатрична кваліфікації дільничних лікарів не дозволяють професійно вирішувати всіх проблем первинного медичного обслуговування населення; пацієнти мають можливість звертатися до лікарів-спеціалістів самостійно, без направлення дільничного лікаря; дільничні лікарі, праця яких оплачується за твердими ставками і не залежить від обсягу їх роботи, не зацікавлені в пацієнтах та їх доброму здоров'ї і самі заохочують подібну практику.
Основну стратегію реорганізації системи охорони здоров'я Міністерство охорони здоров'я бачить у раціональному використанні ресурсів, для чого необхідно впровадити: зміни підходів і механізмів розподілу ресурсів в охороні здоров'я від "утримання" медичних закладів до їхнього фінансування залежно від обсягу та структури виконуваної роботи; реформування первинної медичної допомоги; структурного реформування стаціонарної допомоги; стандартизації медичної діяльності на всіх рівнях; змін функцій та механізмів управління охороною здоров'я; формування базових територіальних програм, які мають бути законом для медичних установ; залучення додаткових ресурсів з інших джерел (обов'язкове медичне страхування, добровільне медичне страхування); використання доведено ефективних медичних втручань (доказова медицина) [24].
Щоб реалізувати права громадян України на охорону здоров'я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських засобів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров'ю внаслідок застосування лікарських засобів за медичним призначенням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам населення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання.
Державна політика у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів спрямовується на підтримку наукових досліджень, створення та впровадження нових технологій, а також розвиток виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів, забезпечення потреб населення ліками належної якості та в необхідному асортименті здійсненням відповідних загальнодержавних програм, пріоритетного фінансування, надання пільгових кредитів, встановлення податкових пільг тощо
Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів.
Кабінет Міністрів України через систему органів державної виконавчої влади проводить у життя державну політику в сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, організує розробку та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм у межах своїх повноважень, забезпечує контроль за виконанням законодавства про лікарські засоби [32].
Станом на 2013 рік в Україні проводиться медична реформа. Поширеною є думка, що така реформа є абсолютно провальним проектом, оскільки масовими є випадки черг під кабінетами лікарів. Незручності спричиняє й неможливість потрапити до вузького спеціаліста навіть в ургентних випадках, не пройшовши інстанцію так званого «сімейного лікаря». Це унеможливлює виявлення конкретної хвороби одразу після появи симптомів [4].
Висновки до першого розділу
Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.
Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.
Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України повинен робити звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.
Не зважаючи на те, що цінність здорового способу життя декларована в головних законах, постановах, актах держави, робота щодо забезпечення фізичного, психічного, соціального, духовного благополуччя і гармонійного розвитку особистості є особистісним здобутком. Інакше кажучи, спосіб життя - це той чинник, який майже цілком залежить від поведінки людини і визначає її здоров'я. Здоровим спосіб життя зберігає і покращує здоров'я.
За 16 років незалежності України було чимало здобутків, але й нароблено багато помилок. Досі держава не переймалася як слід демографічною кризою та проблемою поліпшення здоров'я нації. Нас уже давно не 50 мільйонів. Лише впродовж першого кварталу нинішнього року населення країни зменшилося на 86 тисяч осіб. Тим часом, невисокою продовжує залишатися народжуваність, кількість дітей у країні не сягає і 20% населення України. Необхідно також зауважити, що за витратами на охорону здоров'я серед 45 країн Європи Україна на 41-му місці
Якщо сидіти склавши руки далі, то на нас чекає не досить радісне майбуття. Науковці твердять, що ймовірність померти, не доживши до 60 років, для сьогоднішніх 16-річних юнаків та дівчат у 2026 р. становитиме 16-21%. Висновки напрошуються самі .
Наведені дані свідчать про те, що Україні треба докласти ще багато зусиль для виконання завдань ЗДВ. У травні 1998 р. світовою спільнотою прийнята політика "Здоров'я для всіх у 21 сторіччі", якою передбачено, що до 2010 р. всі країни - члени ВООЗ повинні не тільки мати, але й здійснювати політику досягнення здоров'я для всіх відповідно до Загальноєвропейської політики "Здоров'я для всіх" на державному, регіональному і місцевому рівнях.
Поліпшення демографічної ситуації має стати першочерговим завданням влади. Задля майбутнього розвитку, зміцнення здоров'я населення та подолання бідності стратегію державної політики слід будувати на задоволенні потреб та інтересів кожної української сім'ї та кожного її члена.
РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВЯ В УКРАЇНІ
.1 Аналіз стану та актуальні проблеми соціальної політики у сфері охорони здоровя України
Аналіз ситуації, яка склалась наразі в системі охорони здоровя України, свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Витрати на охорону здоровя України згідно з Законом України "Про Державний бюджет України на 2006 рік складають 16,9 млрд. грн. або 3,3 % від ВВП, в той час як, за оцінкою ВООЗ, фінансування охорони здоровя на рівні меншому за 5 % ВВП свідчить про непрацездатність галузі [1].
Система охорони здоровя - це сукупність усіх організацій, інституцій і ресурсів, головною метою яких є зміцнення, підтримка чи відновлення здоровя. Модель системи охорони здоровя визначається цілями, принципами та співвідношеннями елементів системи, а також суспільним устроєм, політичним і соціально-економічним становищем, традиціями, культурою, історією, релігією, іншими чинниками та системою спеціальних компенсаторів, характерною для кожної окремої країни [8].
До функцій охорони здоровя відноситься спрямовуюче керівництво, формування ресурсів, фінансування та надання послуг. До цілей охорони здоровя відносяться збереження та зміцнення здоровя, чутливість (відповідь на очікування населення немедичного характеру), справедливий фінансовий внесок.
Усі системи охорони здоровя за типологією можна умовно розділити на 3 групи:
. З переважно державним фінансуванням. Вони функціонують у країнах СНД, скандинавських країнах, Великій Британії. Вони ефективно працюють за умови достатності коштів у державі.
. На засадах страхової медицини. У таких системах відбувається адресний збір коштів, формування фондів і надання гарантованих послуг через страхові поліси. Модель страхової медицини працює в різних фінансових умовах, існує в більшості країн, охоплює приблизно 70-90% населення. При цьому люди несуть відповідальність за своє здоровя і вибирають той чи інший медичний заклад.
. Переважно приватна система охорони здоровя. Ефективно працює лише для заможних груп населення. Характерний приклад - США, де медична допомога доступна для заможних прошарків населення, значна частина мешканців не має медичної страховки, у звязку з чим існує багато проблем. Для цього керівництвом держави зараз пропонується запровадити базову медичну страховку, але поки що не вдається це зробити. Основними напрямами реформування медичної сфери країни є збільшення охоплення населення медичним страхуванням, підвищення доступності медичної допомоги [14].
Ресурси охорони здоров'я практично вичерпані і без рішучого здійснення реформи галузі втримати контроль за станом здоров'я населення, насамперед за інфекційними захворюваннями та хворобами, що зумовлюють більшу частку смертності та інвалідізації осіб працездатного віку, що досягли критичної межі, буде не можливо.
Але цілком зрозуміло, що недофінансування вітчизняної охорони здоровя призводить до неофіційної оплати послуг лікарів, медсестер і керівництва клінік. Виправити ситуацію може або збільшення фінансування медичного сектору з держбюджету, або збільшення податкового навантаження на роботодавців [50].
Крім того, стаття 4 Основ законодавства України про охорону здоровя одним з основних принципів охорони здоров'я в Україні визначає саме рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я .
Автори законопроекту № 2192 від 19.09.2006. пропонують ввести обовязкове медичне страхування шляхом створення Державної страхової медичної організації [33].
На думку авторів, перевагою законопроекту є те, що зберігається державне фінансування медичної галузі у тому обсязі, який існує нині. Страхові кошти будуть не основними, а додатковими. За підрахунками, у разі прийняття закону близько 50-55% коштів на медицину надходитимуть із державного бюджету, ще 30% - від обов'язкового медичного страхування. Страхові організації мають на 100% належати державі та бути підконтрольними Кабінету Міністрів [28]. Однак через три роки після початку дії програми на ринок мають право вийти приватні страхові компанії.
Законопроект передбачає виплату гонорарів лікарям, що могло б сприяти вирішенню проблеми екномічної мотивації медичного персоналу.
Основними недоліками останнього законопроекту фахівці відзначають такі:
регресивних характер фінансування (бідні платять відносно більше ніж багаті);
залежність програми послуг від суми страховки, що ставить громадян у нерівне становище;
створення конкурентних страхових ринків, при яких неминуче „зняття вершків і зменшення справедливості (особливо відносно хронічних хворих та літніх людей);
складний з точки зору реалізації механізм управління.
У Висновку Головного науково-експертного управління на проект Закону України Про фінансування охорони здоровя та медичне страхування (№ 2192 від 19.09.2006 р.) нагадується що Верховною Радою України розглядається Закон про ратифікацію Європейської соціальної хартії. Відповідно до статті 11 Європейської соціальної хартії, держави повинні усунути, у міру можливості, недоліки в системі охорони здоровя та запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням. Комітет незалежних експертів Ради Європи вважає, що держава виконує це зобовязання, якщо її медичні служби та система охорони здоровя здатні забезпечити належний медичний догляд усього населення [16].
Дуже неінформативним є зміст статті 21 Проекту № 2192 « Порядок надання медичних послуг згідно Програми обовязкового медичного страхування». Тут автори намагалися в трьох реченнях викласти механізм дії цілої системи забезпечення конституційного права особи на охорону здоровя.
З аналізу законопроекту стає зрозумілим, що багато з концептуальних його положень не узгоджується з прийнятими на даний час програмними документами, зокрема з Конституцією України; Основами законодавства України про охорону здоровя; Концепцією розвитку системи охорони здоровя населення України, затвердженої Указом Президента України щодо напрямів та етапів реформування системи охорони здоровя та Програмою діяльності Уряду щодо розвитку охорони здоровя та медицини в Україні.
З метою підтримки процесу запровадження обовязкового медичного страхування в Україні Європейським Союзом було виділено Україні 4 млн. євро на проект TACІС "Фінансування і управління охороною здоров'я в Україні", ціль якого - сприяння розвитку ефективного і діючого фінансування і управління в сфері охорони здоров'я в Україні. Програма TACІС, створена в 1991 році, є головним інструментом співробітництва Європейського Союзу (ЄС) з пострадянськими країнами.[48] В основному вона полягає в технічній допомозі. Програма базується на регламенті, що у свою чергу визначає такі цілі, як стимулювання переходу до ринкової економіки і зміцнення демократії і верховенства права в країнах-партнерах [17].
Мета Проекту ЄС "Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я в Україні" полягає у сприянні розвитку ефективного і дієвого фінансування та управління у сфері охорони здоров'я та створенні необхідних умов для запровадження соціального медичного страхування.
На чолі проекту стоять міжнародні й українські експерти. Керувати їм буде міжнародний консорціум. Термін реалізації проекту 2,5 роки. Проект переслідує чотири конкретні цілі: модифікацію структури Мінздраву з метою забезпечення передумов для створення Національного фонду медичного страхування, розробку двох регіональних пілотних проектів з метою наробітку ефективної і діючої національної "передової практики" розробки і виконання всіх необхідних компонентів для впровадження медичного страхування в Україні, розробку і впровадження комплексних, життєздатних процесів підготовки фахівців у сфері управління і фінансування системи охорони здоров'я для адміністративних кадрів різних рівнів у сфері охорони здоров'я, керівників установ охорони здоров'я, проведення кампаній по підвищенню рівня поінформованості громадськості й оцінки їхнього впливу.
Результати опитування допомогли чіткіше окреслити реальну картину взаємовідносин пацієнт-лікар, виявити ступінь довіри населення до різних соціальних інституцій та джерел інформації. Загалом було опитано 1076 респондентів віком від 18 до 86 років в обох районах [49].
Вибірка дослідження для загального населення - комбінована районовано-кластерна з уведенням квоти за статево-віковою ознакою та типом населеного пункту. На першому етапі для кожного району були отримані списки населених пунктів з вказаною кількості жителів та первинними соціодемографічними характеристиками населення району [23]. Далі населені пункти умовно були згруповані в 3 групи: районний центр, великі села (від 1000 дорослих жителів) та малі села (до 1000 дорослих жителів). З кожного списку абсолютно випадково було обрано по одному населеному пункту, в якому було опитано кількість респондентів, пропорційну до кількості населення, яка проживає в населених пунктах відповідного типу кожного району.
За результатами дослідження можна зробити висновок, що населення в цілому сприймає ідею введення медичного страхування і основним його завданням вбачає забезпечення доступності якісної медичної допомоги для всіх, проте більша частина населення обох районів вважає, що сплачувати внески на ОМС повинен роботодавець. Основними причинами прагнення людей до реформування системи фінансування охорони здоровя є низька якість медичних послуг, незадовільне ставлення медичного персоналу до пацієнтів, а також нераціональна структура системи надання медичної допомоги, що призводить до виникнення черг до лікарів. Одним із завдань проекту, яке повинне закласти правові основи для повноцінного функціонування лікувально-профілактичних установ як самостійних субєктів сфери медичного страхування є розподіл функцій замовника й надавача послуг з охорони здоровя [21]. Відділ охорони здоровя контролює цільове використання коштів, результати діяльності, якість наданих медичних послуг. Щомісяця головний лікар і головний бухгалтер ЦРЛ звітують про виконання фінансового плану, основних медичних показників.
Раніше фінансування таких медичних закладів відбувалось виключно "постатейно" з державного та обласного бюджетів, на сьогоднішній день грошові надходження здійснюються переважно з районних бюджетів в межах сум, передбачених щорічними угодами про співпрацю. Водночас збереглось фінансування медичних закладів з бюджетів інших рівнів на реалізацію конкретних програм чи проектів. Право на контрактні умови співпраці, яке отримали медичні КНП, дозволяють їм, враховуючи відповідний світовий досвід, обирати ту форму контракту, яка сприятиме кращій організації їх роботи. Після того як лікарні набули статусу КНП, їх адміністрації отримали право самостійно розподіляти кошти, які надійшли до медичного закладу, орієнтуючись при цьому виключно на реальні потреби [40]. Тому стало можливим формування так званого глобального бюджету лікувально-профілактичного закладу (ЛПЗ), як це відбувається в більшості медичних закладів провідних країн світу. Це є чи не найголовнішою умовою для суттєвого покращання якості надання медичної допомоги населенню "на місцях" та підвищення рівня оплати праці працівників ЛПЗ. Керівництво медичних закладів для залучення додаткових джерел фінансування отримало право укладати корпоративні договори про медичне обслуговування з підприємствами різних форм власності чи фізичними особами [12].
Ефективність системи медичного страхування великою мірою залежить від контролю за якістю надання медичної допомоги. Але для того, щоб здійснювати такий контроль, необхідно мати чіткі правила, стандарти лікування [8]. Під якістю медичної допомоги розуміється процес взаємодії лікаря та пацієнта, заснований на кваліфікації лікаря, тобто його здатності знижувати ризик прогресування захворювання у пацієнта та виникнення нового патологічного процесу, оптимально використовувати ресурси медицини та забезпечити задоволеність пацієнта наданою йому медичною допомогою.
Медико-технологічні стандарти регламентують власне процес надання медичної допомоги; стандарти програм медичної допомоги - проведення комплексу медичних заходів визначеним групам пацієнтів; медико-економічні стандарти - стандарти програм із закладанням розрахункової вартості комплексу послуг, які пропонуються для надання пацієнтам; стандарти медикаментозного забезпечення формуються шляхом розробки спеціального формулярного списку лікарських засобів за кожним захворюванням у розрізі клініко-фармакологічних групп [41]. Допоки такі стандарти не будуть чітко регламентовані, тобто не буде затверджено чітких правил і схем діагностування та лікування конкретних нозологій, доти і неможливо буде контролювати їх виконання. У системі охорони здоровя України питання стандартизації надання медичної допомоги, контролю за її якістю і виконанням залишаються недостатньо вирішеними. Під стандартом розуміють зразок, нормативний документ, який забороняє відхилення від нього [12]. Населенню України медична допомога надається мережею амбулаторно-поліклінічних, стаціонарних та спеціалізованих закладів. В усіх лікувально-профілактичних закладах системи охорони здоров'я надається гарантований рівень медичної допомоги, який визначений постановою КМУ від 11.07.02 № 955 "Про затвердження програми надання громадянам гарантованої державної безоплатної медичної допомоги" [30]. В лікувально-профілактичних закладах усіх типів впроваджені в роботу тимчасові галузеві стандарти якості надання медичної допомоги, де визначено обсяги діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур, які виконуються в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних закладах для дорослого та дитячого населення. Зазначені нормативи затверджені відповідними наказами МОЗ України (№226 від 27.07.98, № 502 від 28.12.02, № 503 від 28.12.02, № 507 від 28.12.02, № 191 від 05.05.03)
Проте ці документи є лише першим кроком на шляху до вирішення проблеми, адже і вони не позбавлені недоліків. По-перше, неможливо виконати всі необхідні дорогі обстеження за відсутності необхідних апаратури та коштів. Приміром, діючими стандартами за певних показників передбачене обовязкове проведення компютерної томографії. Проте томографи є далеко не в усіх міських медичних установах [10]. По-друге, у розроблених стандартах лікування немає тарифікації медичних послуг, а саме вартості кожного обстеження і виконаного лікування.
Ще одна дуже важлива проблема, що була виявлена західними фахівцями проекту ЄС «Фінасування та управління у сфері в Україні» в пілотних регіонах, але має бути врахована на загальнодержавному рівні, є методика визначення вартості медичних послуг. Кожна медична установа має свою схему розрахунку тарифів на медичні послуги, наприклад, у приватному медичному закладі консультація професора коштує у 10 разів вище, ніж консультація цього ж професора у бюджетній медичній установі і т.д. Проблема тут перш за все на законодавчому рівні. У вересні 1996 року Кабінет міністрів України Постановою №1138 затвердив перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних установах охорони здоровя та вищих медичних закладів освіти [24]. Проте Конституційний Суд своїм рішенням від 25 листопада 1998 року визнав неконституційними практично всі положення тієї постанови КМУ. У справі за конституційним поданням 66 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти" (справа про платні медичні послуги) № 15-рп від 25.11.1998 [35] Конституційний Суд України визнав розділ I та розділ II Переліку платних по.слуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти, такими, що не відповідають Конституції України. Таким, що суперечить статті 49 Конституції України визнано також положення абзацу другого пункту 1 оспорюваної Постанови Кабінету Міністрів України, яким дозволено лікувально- та санітарно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації [1] <#"justify">ВИСНОВКИ
З дипломної роботи ми можемо виділити основні теоритичні принципи та напрями напрями соціальної політики у сфері охорони здоровя в Україні Ми дослідити головні напрями соціальної політики у сфері охорони здоровя. Це визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави; дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій; гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення; рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я; попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я; багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції; децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.
Проводячи аналіз головних проблем сфери охорони здоровя в Україні, основними показниками погіршення стану здоровя є низька доступність первинної допомоги для населення, особливо в сільській місцевості; відсутністю дієвої системи управління первинною медико-санітарною допомогою; нераціональною інфраструктурою охорони здоров'я.
Це свідчить про те, що принципи діяльності цієї галузі не відповідають сучасним економічним умовам держави. Для запобігання цих проблем, на нинішній час проводиться реформування системи охорони здоровя України. В основному ці проблеми повязані з нездатністю старої системи окупити себе через перехід на ринкову економіку. Прогресивна радянська модель системи охорони здоровя була розрахована на планову економіку та була централізованою (централізація допомагала, наприклад, добре справлятись з масовими епідемічними ситуаціями). Що ми маємо сьогодні? Стара система не може себе окупити. У пошуку шляхів реформування охорони здоровя в Україні спостерігаються збереження та навіть укріплення цілей держави в охороні здоровя та принципу загальної доступності медичної допомоги, пошук та впровадження ефективних організаційних технологій, які б підвищили її якість та полегшили б фінансування охорони здоровя.
Основними недоліками реформування в охороні здоровя України на сьогодні є:
відсутність чітко позначених цілей;
постійний перегляд стратегій реформ;
відсутність чіткої політики, що забезпечує виконання прийнятих рішень;
ігнорування науково доведених або перевірених практичних підходів, форм та методів перетворень;
істотний вплив на прийняття рішень лобістських груп (фармкомпаній);
низькі темпи реалізації;
непослідовність та суперечливість дій.
Виокремивши практичні аспекти соціальних програм у сфері охорони здоровя. Дізнались суть цих популярних соціальних рухів та програм як «Відкриті долоні», «Оранж кард» та «Пілотний проект». На сьогодні система охорони здоров'я далеко не завжди може задовольнити потреби пацієнтів, до того ж вимушені зміни у терапії в багатьох випадках призводять до зниження ефективності лікування. Головною метою проектів - підвищити економічну доступність лікарських засобів, в першу чергу для соціально незахищених пацієнтів Вартість курсу терапії найчастіше визначається тривалістю, і пацієнти, які страждають хронічними захворюваннями перебувають у невигідному становищі. Саме для таких людей і створені ці програми. Це допомога для тих хто її потребує. Такі проекти допомагають людям зрозуміти, що не тільки держава може піклуватись про їх здоровя.
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Агарков В.І., Грищенко С.В., Ніколаєнко В.В. та ін. Макроорганізаційні принципи формування ринкових відносин у громадській охороні здоров'я // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України. - 2006. - № 4. - С. 71- 75.
Алексєєва І.М. Загальний стан організації законодавства з охорони здоров'я населення України // Запорожский медицинский журнал. - 2007. - № 2. - С. 178-182.
Виноградов О.В. Роль сімейної медицини в стратегії державного управління реформуванням системи охорони здоров'я // Главньїй врач. - 2007. - № 8. - С. 62-67
Гладун З. С. Державна політика охорони здоровя в Україні (адміністративно-правові проблеми формування і реалізації) / С. Гладун. - Тернопіль : Економічна думка, 2005. - 460 с
Грузєва Т. С. Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоровя - я -важлива складова соціального захисту населення // Формування та реалізація регіональної політики в галузі охорони здоровя: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародної участі 25-26 квітня 2002 р. - Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. - С. 193-199.
Дешко Л. Поняття державного регулювання господарської діяльності в сфері охорони здоров'я // Право України. - 2005. - № 8. - С. 28-31.
Жаліло Л. І., Солоненко І. М., Кунгурцев О. В., Мартинюк О. І., Солоненко Н. Д. Нові технології управління реформуванням галузі охорони здоровя: регіональний аспект // Главный врач. - 2003. - № 11. - С. 77-79.
Жаліло Л. І., Солоненко І. М., Кунгурцев О. В., Мартинюк О. І.,Солоненко Н. Д. Ефективність регіональної стратегії в державній політиці збереження здоровя населення України // Главный врач. - 2003. - № 11. - С. 79-82.
Збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я підлітків та молоді: потенціал громади: Метод, матеріали до тренінгу / Авт.-упоряд. Н.В. Зимовець; За заг. ред. Г.М. Лактіонової. - К.: Наук, світ, 2004. - С. 92-156.
Здоров'я - моя цінність: Метод, матеріали до тренінгу / Автор-упоряд.: О.М. Петрик; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. - К.: Наук, світ, 2005. - 53 с.
Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К. : Міністерство юстиції України, 2006. - 124 с.
Куценко В. І., Трілленберг Г. І. Сфера охорони здоровя: соціально-економічні та регіональні аспекти. - К., 2005. - 366 с.
Латишев Є. Є. стан впровадження сімейної медицини в регіонах // Главный врач. - 2004. - № 6. - С. 40-47.
Лехан В.М. Система охорони здоров'я в Україні: підсумки, проблеми, перспективи / Міжнародний фонд "Відродження"; Інститут відкритого суспільства. - К.: Сфера, 2008. - 28с.
Магістеріум. Соціальна робота і охорона здоров'я / Ред.: B.C. Брюховецький. - К.: Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.", - 2004. - Вил. 15. -91с
Моделювання та впровадження програм щодо формування здорового способу життя / Під заг. ред. І. Звєрєвої та Г. Лактіонової. - К.: Наук, світ, 2000. - 59 с. - (Благополуччя дітей та молоді: можливості соціальної роботи (у рамках проекту "Соціальна освіта в Україні"). - К: Наук, світ, 2000. - 59 с.
Москаленко В.Ф. Основні здобутки у сфері охорони здоров'я за роки незалежності України // Охорона здоров'я України. - 20011.-№3(3).-С. 4-12.
Основи законодавства України про охорону здоровя : Закон від 19.11.1992. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 4. - Ст. 19. - Режим доступу : #"justify">Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2002.
Охорона здоров'я в регіонах: влада і громада. Збірка матеріалів по дослідженню політики стосовно охорони здоров'я в Україні. - Одеса, 2007. -115 с.
Охорона здоровя України: стан, проблеми, перспективи. / Ред.: Агарков В.І. , Бесполудіна Г.В. Шатило В.Й.,/ - 2009 р. - К.
Оцінка ефективності програми "Здоров'я та розвиток молоді". 1997-2001. - К., 2001. - 95 с.
Пахомова Т. І. Проблеми стратегічного планування регіонального розвиту в контексті охорони здоровя // Главный врач. - 2003. - № 9. - С. 61-63.
Прес-служба «Українського медичного часопису» за матеріалами www.moz.gov.ua <http://www.moz.gov.ua/> , - 2014 р.
Про становище молоді в Україні (за підсумками 1999 p.): Щорічна доп. Президентові України, Верховній Раді, Кабінету Міністрів України. - К., 2000.
Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України: Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення : Закон від 24.02.1994 [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1994, № 27. - Ст. 218. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>.
Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоровя нації» на 2002-2011 рр. : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>.
Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоровя нації» на 2002-2011 рр. : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>.
Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України: Указ Президента України від 8 серпня 2000 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.zakon.rada.gov.ua/>.
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення Закон від 24.02.1994 [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради. - 1994, № 27. - Ст. 218. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>.
Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоровя: Постанова Кабінету Міністрів від 2 листопада 2006 р. // Офіційний вісник України. - 2006. - № 45. - Ст. 3000.
Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року: Закон України від 22.01.2010.
Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 р. «Про стан соціально-демографічного розвитку, охорони здоровя і ринку праці в Україні»: Указ Президента України від 29.12.2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>
Про Концепцію розвитку охорони здоровя : Указ від 07.12.2000 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://www.zakon.rada.gov.ua/>
Права людини у сфері охорони здоровя: практичний посібник// [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <http://healthrights.org.ua/>
Рудий В.М. Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров'я в Україні. - К.: Сфера, 2005. - 272 с.
Соціальна і гуманітарна політика/ Дерега В.В./ - 2011р. - К.- 88-142 с.
Соціальна робота в охороні здоров'я: Метод, рекомендації по проведенню навч. курсу для магістеріуму / Школа соціальної роботи Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад." - К.: Вид. дім "KM Academia", 2001. - (Методична серія). - 82 с.
Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. Е.И.
Стеценко Г.С., Побережний А.І., Сміянов В.А., Андріївський І.Ю., Гаврилюк О.Ф. Реформа охорони здоров'я в Україні / За ред. проф. Голяченка О.М. - Тернопіль: Лілея, 2006. - 160 с
Стеценко Г.С. Хто і коли відповідатиме за хвороби і передчасне вимирання українців? // Ваше здоров'я. - 2007. - № 47.
Стеценко С.Г. Державне управління в галузі охорони здоров'я: формулювання принципів // Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування. Матеріали IV Національної науково-теоретичної конференції. - Сімферополь, 2005. - Спец, випуск: у 2 ч. - Ч. 2. С. 176-179.
Сучасні підходи у сфері охорони здоров'я та його популяризації / Упоряд.: Н.В. Зимовець, В.В. Крушельницький, Т.І. Мірошніченко, За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. - К.: Наук, світ, 2003. - 95 с.
Сердюк А. И. Пути реформирования здравоохранения на региональном уровне // Международный медицинский журнал. - 2004. - №4. - С. 119-121.
Трілленберг Г. І. Організаційно-економічний механізм формування і використання ресурсного потенціалу системи охорони здоровя регіону. Автореферат на здобуття наукового ступеню кандидата економічних наук. -Львів, 2004. - 23 с.
Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы / Моск. гос. соц. ун-т. - М.: Гуман. изд. центр "ВЛАДОС", 2001. - С. 236-251.
Форми організації дозвілля дітей та молоді / Упоряд.: В.В. Молочний, СО. Моньков, О.В. Безпалько; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. - К.: Наук, світ, 2005. - 58 с.
Хижняк М.., Нагорний А.М. Здоров'я людини та екологія. - К.: Здоров'я, 1995. - 229 с.
Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С. Сорвина. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 427 с.
Ціборовський О. М. Напрямки реалізації державної регіональної політики в