Дослідження відносин власності як економічної категорії

  • Вид работы:
    Курсовая работа (т)
  • Предмет:
    Эктеория
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    25,58 Кб
  • Опубликовано:
    2014-11-22
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Дослідження відносин власності як економічної категорії

Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність власності та історія її розвитку

.1 Історія розвитку власності

.2 Власність як економічна та юридична категорія

.3 Структура економічної власності

Розділ 2. Види та типи власності

.1 Державна власність

.2 Приватна власність

.3 Суспільна власність

.4 Колективна власність

Розділ 3. Розвиток відносин власності у інформаційному суспільстві

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Виняткове значення відносин власності та їх розвиток вимагають постійної уваги до аналізу змін, які відбуваються в процесі реалізації цих відносин. Це обумовлює необхідність вивчення цієї важливої категорії. Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типу економічної системи. Саме власність зумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг, а також соціальну структуру суспільства.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених - економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є обєктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Так, одне з перших визначень власності зявилося ще у 5 столітті в Кодексі імператора Юстиніана, де власність розглядається як право володіння, використання та розпорядження майном. Вивченням власності займалися і класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні власності підкреслював домінування економічної природи власності над її юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми на відміну від відношення людини до речі. До вивчення цієї категорії зверталися і неоінституціонилісти [10, с.2].

Однією є найбільш видатних теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої займалися такі відомі американські економісти як Р. Коуз та А. Алчіан. У подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали наші вітчизняні вчені: О.А. Підопригорий, Д.В. Боброва, С.А. Слипченко, Н.В. Кузнєцова, І.В. Жилінкова. Особливість цієї універсальної метатеорії полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним поняттям власності, а використовують термін право власності, тобто власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання (право володіння, використання, управління, право на отримання доходу, відчуження, споживання та знищення блага, а також на передачу його у спадок та захист від пошкодження з боку зовнішнього середовища).

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб розглянути власність як складну економічну категорію, дослідити звязок з іншими науками та скласти структуру за якою характеризується власність.

Завдання: докладніше дослідити та встановити поняття власності, основні концепції, виділити поняття державної, приватної, суспільної, колективної власності.

Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській економіці. Це знову таки зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.

Розділ 1. Сутність власності в економічній системі суспільства

.1 Історія розвитку власності

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу. Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з'являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення.

Найбільшого розвитку цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків,поетів, тоді як економічне життя,практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому і не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування. Економічна думка пізніших епох категорію власності пов'язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність «кражею». Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші - як основні економічні відносини, а треті - як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності. Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів [3, с.76].

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою. Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім - общинної власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Ці два типи власності (суспільна, колективна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспільного ладу.

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності - землю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва.

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника(селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших. Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи [2, с.80-81].

.2 Власність як економічна і юридична категорія

Власність - це відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей - продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці. [3, с.77]. Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ [5, с.51]. У абстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження-привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляються тоді, коли один індивід, відчужуючи прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності праці одних на користь інших [3, с.77].

Власність визначає:

) Суспільний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

) Специфічність дій економічних законів певної економічної системи.

) Цілі та мотиви виробництва.

) Характер розподілу і споживання створеного продукту.

) Класову і соціальну структуру суспільства.

) Панівну систему політичної та економічної влади [2, с.73].

Однак власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їх юридичну форму.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньо генетичної точки зору, коли внутрішня будова відносин власності розкривається через аналіз взаємодії відносин привласнення і відчуження.

Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних субєктів. Обєктом привласнення можуть бути результати праці, тобто матеріальні блага й послуги, нерухомість, робоча сила, гроші, цінні папери тощо.

Відчуження - це процес перетворення діяльності і здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої та суспільної праці з перетворенням власності субєктів на обєкти економічних відносин. Привласнити можна лише те, що відчужується. Акт привласнення обєкта є одночасно моментом відчуження для його для іншого субєкта.

Власність і присвоєння поняття близькі, проте їх не слід ототожнювати.

Присвоєння - це конкретний суспільний спосіб володіння річчю, складний багаторівневий соціально-економічний процес, що відповідає структурі господарського життя й розвивається разом з ним [5, с.52].

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:

) Відносини з приводу привласнення обєктів власності.

) Відносини з приводу економічних форм реалізації обєктів власності.

) Відносини з приводу господарського використання обєктів власності.

Відносини власності виявляються через субєкти та обєкти власності.

Обєкти власності - це все, те що можна привласнити чи відчужити:

) Засоби виробництва в усіх галузях народного господарства

) Нерухомість.

) Природні ресурси.

) Предмети особистого споживання та домашнього вжитку.

) Інтелектуальна власність.

) Культурні та історичні цінності.

) Робоча сила.

Субєкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:

) Окрема особа - людина як носій майнових і немайнових прав та обовязків.

) Юридичні особи - організації, підприємства, установи, обєднання осіб усіх організаційно-правових форм.

) Держава в особі органів державного управління, муніципалітети.

) Декілька держав або всі держави планети [2, с.76-77].

Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність - це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність - це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність - це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності [3, с.79].

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як пеані економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується у формі трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Мова йде про функції цих субєктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між субєктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усе загальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника [3, с.80]

Двома найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і юридичний.

Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності - різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності - відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як "вартість", "ціна", "гроші", "капітал", "заробітна плата", "прибуток", "податок".

Власність як категорія надбудовчих відносин. Найтісніше пов'язана з економічною власністю юридична сторона соціологічного поняття власність.

Юридична власність - загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі(засоби праці, предмети споживання) [4, с.69].

.3 Структура економічної власності

Багатоманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між якими виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією - фізичні особи), так і їх об'єднання (юридичні особи). Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють також її типи або види, кожен з яких має певні форми. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову. До першої належить власність, що означає присвоєння факторів і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється присвоєння особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є спільна, групова, або колективна, при якій суб'єктами виступають групи певним чином об'єднаних індивідів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність характеризується тим, що утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, які вносяться її суб'єктами і використовується в їх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є: акціонерна, кооперативна, власність господарських товариств і спільних підприємств [9, с.6].

Спільною сумісною власністю є та, за якої її об'єкт не поділяється на окремі частки і його присвоєння здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Дохід від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.

Третім типом власності є державна. За цієї форми суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів, а також територіально-регіональні та місцеві органи влади. Об'єктами цієї власності є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), а також засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, охорони здоров'я та ін. Слід зазначити, що такий підхід до класифікації власності схвалюють далеко не всі. Це знайшло своє відображення у чинному законодавстві України, зокрема у Цивільному та Господарському кодексах. Згідно з Цивільним кодексом України (ч. 1 с. 318) суб'єктами права власності є фізичні особи, юридичні особи і держава. При цьому розрізняють право приватної і публічної власності. А Господарським кодексом України виділено такі форми власності: державна, комунальна, колективна, приватна і змішана. З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства більш важливу роль відігравала особиста приватна власність, то в сучасних умовах відбувається розширення ролі спільної та державної власності. Серед тенденцій розвитку власності в сучасних умовах можна виділити насамперед зростання ролі сумісної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності припадає 80-90% від загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Зокрема створює можливість акумуляції фінансових ресурсів різних власників, що розширює можливості підприємств у підвищенні їх технічного рівня.

Відбуваються зміни і в самій корпоративній власності. Це проявляється у формуванні структури суб'єктів цієї власності. Зокрема всеосяжнішим стає процес придбання акцій корпорацій її співробітниками. У США успішно працює Програма накопичення власності (ЄСОП), спрямована на залучення працівників підприємств до викупу його акцій. Понад 30-річна практика реалізації цієї програми свідчить про її ефективність. Лише з 1979 до 1995 р. у США кількість власників акцій збільшилася з 42 млн. до 79 млн. осіб. Подібні процеси відбуваються і в інших розвинутих країнах.

Важливою тенденцією розвитку власності є поширення кооперативної власності. За даними спеціалістів зараз у світі налічується майже 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, що діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. людей. У країнах ЄС близько 40% населення є членами різних кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50%. Розвиток науково-технічного прогресу в сучасних умовах зумовив поширення інформаційних технологій, що привело до зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є і посилення деперсоніфікації великої власності, і перехід її до юридичних осіб. Так, в Японії наприкінці XX ст. частка юридичних осіб серед власників становила майже 80%. Суттєвою тенденцією розвитку власності у сучасних умовах є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності [7, с.67-69].

Отже за категорією власність стоїть надзвичайно складна система суспільних відносин, як економічних, так і соціальних, які настільки взаємоповязані, що їх складно розєднати.

Проблема власності є однією з найскладніших у політекономії і економтеорії. В понятті власності чітко виражений звязок з мотивами і інтересами людей. Таким чином проблема власності безпосередньо повязана із співвідношенням мотивів привласнення людей і природно-історичним процесом розвитку капіталістичного способу виробництва. Таким чином виникає питання: в якій мірі суспільний розвиток є безпосереднім результатом інтересів і мотивів окремих людей або класів. Ще Карл Маркс стверджував, що саме закони еволюції життя на землі, які включають і економічні закони розвитку суспільства, на певному етапі формують інтереси і мотиви діяльності людей, які сприяють суспільному розвитку. Тобто можна зробити висновок, що розвиток відносин власності є джерелом розвитку продуктивних сил, а отже і суспільства в цілому. Саме власність характеризує спосіб поєднання факторів виробництва і робочої сили, а потім і привласнення результатів праці. Саме тому вивчення власності як основи будь-якої системи господарювання є основним для розуміння проблем економіки і господарської практики.

Розділ 2. Види та типи власності

.1 Державна власність

Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності - Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів [6, с.45].

Державна форма власності являє собою систему відносин, коли абсолютні права на управління і розпорядження об'єктами власності здійснюють структури державної влади. Базою функціонування й розвитку державної форми власності є ті сфери економіки, в яких виникає нагальна потреба у прямому централізованому управлінні, державних інвестиціях тощо. Орієнтація на прибуток не є критерієм, достатнім для її функціонування в інтересах всього суспільства. Досить часто державна форма власності використовується для оздоровлення недержавних збанкрутілих підприємств.

Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни. Вона неподільна і не персоніфікується між учасниками господарської діяльності. її об'єктами є природні ресурси, енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, установи національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти. Світовий досвід свідчить, що є декілька причин, які викликають необхідність існування загальнодержавної власності:

по-перше, вона необхідна для виконання державою її функцій (економічних, соціальних, оборонних);

по-друге, для ліквідації слабких ланок у структурі національної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень з тривалим строком обігу коштів, що робило їх малопривабливими для приватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на себе всі обов'язки щодо їх технічного переозброєння і розвитку;

по-третє, необхідність прискорення науково-технічного прогресу. Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти у такі напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених капіталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції. Розвиток державної власності часто має суперечливий характер, проте не спростовує того факту, що сучасна держава є великим власником.

Державна власність, крім виробничих підприємств та інфраструктури, охоплює такі об'єкти, як рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції, соціальної інфраструктури - освіти, соціального забезпечення, охорони, здоров'я тощо; кошти та майно державно-кредитної системи [9, с.56].

Слід зазначити, що в сучасних умовах зростає питома вага державної власності. У Німеччині на державний сектор припадає 98% видобутку кам'яного вугілля, 70% виробництва електроенергії, 93% залізничних і 100% авіаційних перевезень, близько 70% виплавки алюмінію, понад 40% суднобудування, 11 % виплавки сталі.

До муніципальної (комунальної) власності належать об'єкти, котрі перебувають у розпорядженні регіональних державних органів влади. Це кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство; заклади побутового обслуговування, місцевий транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:

) єдина енергетична система;

) системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;

) частка одержавленого національного доходу;

) державні підприємства;

) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

) об'єкти соціально-культурної сфери;

) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

) кошти місцевих бюджетів;

) державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

) місцеві енергетичні системи;

) транспорт, системи зв'язку та інформації;

) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін. [6, с.47].

Державна форма власності найбільш усуспільнена. На рівні правової форми вона відображається, зокрема, у такій категорії, як, наприклад, власність народу України. Цей найбільш високий (порівняно з іншими формами власності) рівень усуспільнення забезпечує такі особливості і переваги даної форми власності:

особливість державної власності полягає у тому, що вона є неподільною (ніхто своєї частки не має ні в натурі, ні в грошовому еквіваленті). Вона є власністю всіх громадян, від імені яких певний державний інститут і розпоряджається цією власністю;

державна форма власності забезпечує найбільш високий рівень соціальної справедливості в розподілі. З цього погляду така форма власності схожа на власність колективну, проте процес реалізації державної власності супроводжується більш глибоким рівнем соціальної справедливості. Він забезпечується не тільки межами державної власності у сфері виробництва, що є основою для організації розподільчих відносин, але й усім комплексом матеріальних благ, що знаходяться в державній власності;

одна з переваг даної форми власності в процесі її реалізації - це забезпечення найвищого (за умов конкретного суспільства) соціального захисту. Його гранична межа знов-таки обумовлена спільною власністю всіх громадян держави, а також ступенем її розвитку, який знаходить свій вираз в ефективності її реалізації. Ця перевага державної форми власності, на рівні її юридичної форми вираження, знаходить своє втілення в різноманітних (залежно від конкретної держави) правових актах. Так, у деяких державах робітника, який працює на державному підприємстві чи в установі, не можна звільнити без його подальшого працевлаштування або перекваліфікації.

До певних недоліків державної форми власності, які знаходять свій прояв у процесі її реалізації, слід віднести найменшу (порівняно з іншими формами власності) пристосованість її до ринкових умов взагалі і, перш за все, до змін кон'юнктури ринку. Це пояснюється тим, що форма організації управління підприємством, яке функціонує на основі державної форми власності, включає власника (усі громадяни країни) у процес управління дуже опосередковано, через державного чиновника, який виконує свої функції на умовах продажу своєї робочої сили сукупному власнику в особі держави. І хоча теоретично власник (а він дійсно виступає співвласником усіх матеріальних благ, які належать державі, тобто всім громадянам) не може сам собі продавати товар, на практиці це має місце. Організаційно сукупна власність в особі держави може виступати і виступає певною уособленою одиницею, яка може вступати у відносини власності з конкретною особою, яка є певним співвласником тих матеріальних благ, що виступають основою виникнення цієї форми власності. Цей співвласник, що як директор чи будь-який управлінець найнятий державою, як і будь-який інший найманий робітник, мало мотивований щодо розвитку виробництва і підвищення його ефективності [9, с.59].

.2 Приватна власність

Приватна власність (як економічна категорія) - привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення. Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян - членів однієї сім'ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Приватна власність безпосереднього товаровиробника (її інколи називають трудовою, але це не зовсім вдалий термін), з точки зору її реалізації в процесі виробництва, має такі позитивні риси:

вона поєднує в одній особі власника і виробника і цим забезпечує власнику повну (у межах даного об'єкта власності) свободу дій;

весь продукт, вироблений у процесі реалізації приватної власності на засоби виробництва, належить самому виробнику;

у процесі поєднання засобів виробництва і робочої сили немає потреби у створенні додаткових (штучних) стимулів до праці.

Але цей різновид приватної власності, з погляду розвитку виробництва, має певний недолік. Він полягає в тому, що випуск продукції, масштабність виробництва тут обмежена робочою силою самого індивіда або його родини.

Капіталістична приватна власність реалізується у виробництві шляхом поєднання засобів виробництва з найманою робочою силою. Вона характеризується такими позитивними особливостями:

ця власність має надзвичайно потужний стимул для власника в організації виробництва. Це прибуток;

у процесі реалізації цієї підформи приватної власності, по суті, зникає обмеженість для нарощування виробництва.

Головний недолік капіталістичної приватної власності полягає в тому, що в процесі її реалізації під час розподілу виготовленого продукту виникає соціальна несправедливість, яка є постійною основою протистояння між власником засобів виробництва і найманим працівником.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам, на основі їх виняткового права на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності, коли його власником є юридична або фізична особа [9, с.60].

.3 Суспільна власність

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту, коли суб'єкти цих відносин стосуються один одного як рівноправні співвласники. За таких умов основною формою індивідуального привласнення є розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця.

Комуністичне суспільство будується на основі суспільної власності на засоби виробництва.

Право суспільної власності - сукупність закріплених законом правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері володіння, розпорядження та користування обєктами права суспільної власності.

Субєктами права суспільної власності є:

) український народ;

) територіальні громади.

У випадках, передбачених законом, субєктами права суспільної власності також є:

) органи державної влади;

) органи місцевого самоврядування;

) громадяни України та їх обєднання.

Територіальні громади здійснюють право суспільної власності від імені Українського народу в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Право суспільної власності здійснюється шляхом володіння, розпорядження та користування обєктами права суспільної власності відповідно до закону. Умови та порядок здійснення субєктами права суспільної власності своїх правомочностей встановлюється законом [6, с.55].

.4 Колективна власність

Колективна власність (як економічна категорія) - привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи, не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи, не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати [6, с.62].

Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є:

) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

) господарські товариства;

) кооперативи;

) споживчі товариства та їхні спілки;

) орендні підприємства та організації орендарів;

) товариства покупців;

) спільні підприємства;

) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.

Ця форма власності порівняно з приватною в процесі своєї реалізації має низку переваг. До них слід віднести таке:

перш за все, процес реалізації колективної форми власності спирається на більш широкий потенціал, обумовлений безпосередньою зацікавленістю багатьох співвласників у найбільш ефективному використанні об'єктів цієї власності. Спільна колективна думка майже завжди має переваги над думкою індивіда і дає можливість колективу, за наявності відповідних умов, ефективніше, ніж за умов одноосібного власника, реалізувати відносини власності. І хоча ідея колективної власності, як вона була здійснена в Радянському Союзі, наприклад, у формі колгоспної власності, виявила своє повне банкрутство - це, однак, ще не означає заперечення або відсутності вказаної переваги. Справа в тому, що необхідна ціла низка умов, які б дали можливість виявитись означеній перевазі і які були відсутні в колишньому СРСР;

суттєвим моментом, який, безсумнівно, слід віднести до переваг колективної форми власності, є і те, що її реалізація забезпечує досить високий рівень справедливості під час розподілу виробленого продукту. Межі такого розподілу визначаються масштабом участі кожного в суспільній власності, і як безпосереднього виробника, і як інвестора;

ця форма власності забезпечує і певний рівень соціального захисту працівників, бо саме колективні власники, у межах своєї власності, мають можливості це зробити.

Головний недолік цієї форми власності в умовах сучасного суспільства полягає в тому, що людина ще недостатньо готова до реалізації переваг суспільної форми власності. Тисячоліттями сформований егоїзмі індивідуалізм окремої особи не дають змоги повністю реалізувати її потенційні переваги.

Ще один недолік реалізації колективної форми власності полягає в тому, що за певних умов (наприклад, перед загрозою скорочення робітників, які водночас є і співвласниками) вона може гальмувати технічний прогрес [9, с.64].

Безумовно, сприяння розвиткові приватного сектору економіки необхідне для ринкового господарства. Дослідження економістів підводять висновку, що фактична маса недержавного сектору, яка дозволяє включати ринкові механізми може становити не менш як 30-35 % основних виробничих фондів народного господарства країни. Водночас фундаментом єдиної державної економічної політики є державний сектор. Курс на його знищення шляхом розпорошення активів не можна визначити правильним.

Розділ 3. Розвиток відносин власності у інформаційному суспільстві

Наявність різних форм власності і їх співвідношення в межах певного історичного типу зовсім не означає застиглості цих відносин. На базі подальшого розвитку продуктивних сил, а він відбувається постійно, має місце і розвиток відносин власності, які є суспільною формою продуктивних сил. Його загальний напрям обумовлений двома вирішальними моментами:

) зростанням у суспільному виробництві ролі особистого фактору і, перш за все, його творчої складової; 2) гальмівним характером тих негативних рис приватної капіталістичної власності, які призводять до соціальних конфліктів.

Саме внаслідок цього в сучасних умовах відбувається розвиток відносин власності. Він знаходить свій вираз в певних процесах.

По-перше, посилюється процес усуспільнення засобів виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до помітного розповсюдження колективної форми власності і до певного "розмивання" особистої власності великих власників. Досить часто безпосереднім ініціатором такого процесу виступає держава, яка стимулює акціонування підприємств, передачу безпосереднім виробникам певної частини капіталу, залучення їх до організації управління об'єктами власності. Саме такі процеси дозволяють ширше залучити найманих працівників (а саме вони складають основну частину працездатного населення країн) до організації управління й використати в інтересах фірми їх творчий потенціал. Наприклад, у Великобританії під час правління М. Тетчер у 1979-1989 рр. кількість акціонерів зросла з 2 млн. осіб до 12 млн. осіб.

По-друге, відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва веде до виникнення протилежності економічних інтересів роботодавця і найманих робітників. Це може призвести і призводить до гострих конфліктів, які заважають ефективному використанню засобів праці. Пошук шляхів зменшення гостроти цих конфліктів відбувається у різних напрямках, але вирішальним, таким, що визначає певну тенденцію сучасного розвитку відносин власності, виступає зменшення ступеня відокремленості виробника від засобів праці. Загальною формою цього процесу є усуспільнення виробництв, а конкретно даний процес виявляється в досить широкому залученні найманих робітників до розподілу прибутку, розробки стратегії фірми чи підприємства, організації управління. Досить часто до цих процесів залучається держава, яка теж трансформується з органу захисту прав певної частини суспільства до органу захисту інтересів усіх громадян суспільства. Вона ініціює, а часто й просто підтримує, наприклад, через надання податкових пільг, ті підприємства, в яких відбувається продаж акцій цих підприємств його робітникам. Це, як правило, посилює зацікавленість працівників у результатах своєї роботи і залучає їх тою чи іншою мірою до управління підприємством, бо робить їх, по суті, співвласниками.

Напрям посилення усуспільнення власності відображає і розвиток державної форми власності. Це знаходить свій вираз, перш за все, у зростанні державного сектору економіки і, як наслідок, поширенні державної форми власності. У розвинених країнах заходу державний сектор сягає значних розмірів. Наприклад, у Франції він становить 33 %, в Австрії - близько 37 %, в Україні - 30 %.

Фіксуючи помітну тенденцію сучасного розвитку відносин власності, яка відображається в певній трансформації приватної власності в суспільну (колективну і державну), не слід абсолютизувати цей процес. Приватна власність у ринковій економіці має певні переваги і залишається важливим компонентом системи відносин власності, без якого сучасна ринкова економіка ефективно функціонувати не може.

Важливу роль у контексті розвитку відносин власності в сучасних умовах відіграє стан державної форми власності. Цей аспект розвитку відносин власності особливо важливий у таких країнах, як Україна, де процес становлення ринкових відносин ще далекий до завершення.

Державна власність теоретично повинна забезпечувати найвищий (з погляду всього суспільства) рівень ефективності використання об'єктів цієї власності і максимально можливий рівень соціальної справедливості під час розподілу цих благ чи благ, створених за їх допомогою. Але в практиці будь-якого суспільства ще немає чітких механізмів реалізації цієї власності в інтересах усього суспільства. Особливо це помітно в нашій державі. Так, відповідно до Конституції України і закону "Про власність" надра, повітряний і водний басейни належать народу України. Але власник (народ) не тільки не має реальних важелів управління цим багатством, а йому навіть не надають інформації про рух цього багатства. Кому, на яких умовах і на скільки років віддали в оренду чи концесію багатий на нафту й газ шельф Чорного моря - це таємниця за сьома печатками. Можновладці, прикриваючись інтересами народу, на власний розсуд, а отже, і у власних інтересах, користуються власністю всього народу. Зрозуміло, що відразу це не виправиш, але шлях до цього лежить, перш за все, через відкритість і гласність в усіх діях можновладців стосовно власності всього народу. Коли це буде досягнуто, далі необхідно шукати механізми впливу безпосереднього власника (народу) на дії чиновників, які управляють об'єктами цієї власності.

Розвиток відносин власності в сучасних умовах тісно пов'язаний і з удосконаленням юридичної форми їх прояву. Особливо це актуально для країн з перехідною економікою, які переходять на ринкову форму організації суспільного виробництва.

Відносини власності, з огляду на їх юридичну форму, знаходять свій вираз у великому розмаїтті нормативних документів різного рівня. В Україні право власності, фіксує перш за все, Конституція нашої держави. Крім того, серед значної кількості різних правових норм, як правило, виділяють той законодавчий акт, який формує базові принципи функціонування відносин власності.

В Україні таким базовим законом є закон "Про власність", прийнятий Верховною Радою України у 1991 р. Він у своїх перших із семи розділів фіксує загальні положення, суб'єкти, об'єкти й форми власності, а також право власності всього народу України. У наступних розділах окремо розглядається право кожної із форм власності (приватної, колективної і державної). Дещо особливе місце посідає розділ про інтелектуальну власність. Вона виділена не як окрема форма власності, бо її суб'єктом може бути й індивід, і колектив, і держава загалом, а як занадто специфічна стосовно об'єкта цієї власності. Складнощі в правовому визначені цих відносин, їх певна новизна (бо до 1991 р. такого поняття в юридично оформленому вигляді на теренах колишнього Радянського Союзу не існувало) обумовили необхідність фіксації цих відносин в окремому розділі. Заключна частина цього закону присвячена захисту прав власності. Цей розділ не стосується суті самих відносин власності і відображає скоріше юридично-логічний аспект системи права про власність. Проте він, безсумнівно, є надто важливим з огляду на організацію практичної реалізації всіх форм власності в нашому суспільстві.

З удосконаленням правової форми відносин власності виключно важливу роль відіграє вибір оптимальної форми організації господарювання. Остання полягає в різноманітних важелях, стимулах, методах і способах організації функціонування господарюючих одиниць незалежно від конкретної форми власності.

Отже, в Україні ще необхідно докласти багато зусиль для того, щоб задекларовану на папері рівноправність усіх форм власності перетворити на буденну реальність. На сьогодні законодавче поле хоча й проголошує однакову систему прав, обов'язків і відповідальності всіх господарюючих суб'єктів, насправді такої рівності не дає. І тут недосконалість правового поля значно посилюється величезними масштабами корупції, продажністю й корумпованістю більшості політиків і державних чиновників [1, с.67-70].

власність економічний юридичний право

Висновки

Дослідивши відносини власності в економічній системі суспільства можна зробити наступні висновки:

Двома найважливішими аспектами категорії «власність» є економічний і юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити двояко: через виробничі відносини і через призму основних форм економічного закону.

Основними критеріями класифікації системи економічної власності є її розмежування за такими ознаками: по-перше, з боку субєктів власності; по-друге, з боку обєктів власності; по-третє, за сферами суспільного відтворення; по-четверте, за інтегральним критерієм, який враховує перші три критерії у цілому або поєднує субєктно-обєктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення.

У процесі тривалого розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна.

Головними законами у цій галузі є Закони України про власність. Зараз постійно відкриваються нові підприємства і я вважаю, що це є актуальним знати закони про власність, особливо людям які відкривають свій бізнес. Кожне підприємство належить до будь-якого типу власності. Взагалі, кожній людині щось належить, а це означає що вона чимось володіє, тобто у неї є власність і вона повинна вміти її захищати. В цьому їй допоможуть знання законів про власність, які я відобразив у даній курсовій роботі, це говорить про актуальність вибраної мною теми.

Список використаної літератури

1. Ажнюк М.О., Передрій О.С. Основи економічної теорії: Навч. посіб. - К.: Знання, 2008. - 368 с. - (Вища освіта XXI століття).

. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 7-е вид., стер. - К.: Знання-Прес, 2008.- 719 с.

. Політична економія: Навч. посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. - К.: КНЕУ, 2001.- 508 с

. Економічна теорія. Мочерний С.В. Підручник. - К.: Видавничий центр „Академія", 2004. - 856 с. (Альма-матер)

. Політична економія: навчальний посібник / Г.Г. Старостенко, Н.В. Мірко. - К.: Кондор-Видавництво,2013. - 464 с.

. Економічна теорія: підручник / В.Г. Чепінога. - К.: Юрін-ком Інтер, 2011. - 656 с.

. Шевченко Я.М.. Право власності // Юридична енциклопедія. Т.5. П-С. - К.: Вид-во „Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2003. - 920 с.

. Політична економія. Щетинін А.І. Підручник. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 480 с.

Похожие работы на - Дослідження відносин власності як економічної категорії

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!