Стратегія формування духовності людини в українській філософії

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Философия
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    22,35 Кб
  • Опубликовано:
    2015-05-05
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Стратегія формування духовності людини в українській філософії

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

ПИТАННЯ ДУХОВНОСТІ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛАТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність нашої теми полягає в тому, що в сучасному суспільстві формування духовності - ситуація кризова. Тут напрошується питання «чому?» Факторів дуже багато, наприклад:

економічний стан країни: людина - істота матеріально залежна і в час, коли важко заробити на життя, духовний розвиток відхиляється на задній план;

оточуюче середовище;

батьківське виховання та багато інших видів.

На сьогоднішній день проблема розвитку духовності людини в українській філософії проблема дійсно суттєва, особливо це стосується молоді.

Отже, щоб довести, що тема нашого реферату дійсно актуальна, була поставлена мета: довести актуальність и показати проблеми та причини стосовно цього питання.

Для досягнення поставленої нами мети, було висунуто наступні задачи:

Зробити деталізований аналіз та визначення духовності людини в українській філософії;

Дати повну характеристику проблем виникнення цієї проблеми;

Показати методи боротьби з кризою духовності;

Пояснити значимість існування духовності людини в українській філософії. українська філософія духовність

Предмет дослідження: література та наукові дослідження, що пояснюють існування цієї проблеми.

Обєкт дослідження: людина, як носій духовності та філософії.

Духовний дефіцит особистості - це збиток значення життя. Гострота нескінченних проблем не залежить від вікового стану людини, але для юних людей їх невирішеність часто призводить до найглибшої психологічної кризи особистості.

Однією із головних джерел формування духовності є освіта. Згідно Закону України «Про освіту», освіта - це база інтелектуального, культурного, духовного, суспільного, економічного розвитку громади та країни. Україна сповідує освіту авторитетною галуззю соціально-економічного, релігійного, духовного і цивілізованого піднесенні спільноти. Одними з головних положень освіти є філантропія, незалежність, повага загальних духовних вартостей; органічну асоціацію з вселенською та державною історією, культурою, традиціями. Крім такого, в цьому акті зазначається, що освіта заявляє національну ідею, сприяє державної само-ідентифікації, піднесенню культури українського населення, володінню вартостями вселенської цивілізації, вселюдськими здобутками.

Однією з основних засад і органічного елементу освіти згідно доктрині є державне виховання, надсилається на залучення людей до глибинних скиб раціональної культури і моралі, створення у людей, особливо у молоді державних розумінь, помислів, точок зору і переконань на базі цінностей вітчизняної та всесвітньої культури.

Фундаментальною працею для висвітлення й осмислювання питань розросту духовної культури в Україні робота В. Андрущенка, Л. Губерського та М. Михальченка «Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз», в якій висвітлюються та аналізуються труднощі взаємозв'язку культури, ідеології і особистості як публічних феноменів.
Також творцями розглядається потреба і значимість створення державної ідеології як потрібного умови українського країни і розвитку культури. Для розбору нинішнього положенню управління у галузі духовності захоплююча монографія В. О. Огнев «юка» Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку». В ній творець дає новітню натуру новочасної освіти, яка створюється в критеріях модифікації української спільноти та глобальних змін в Світ. Також слід відзначити працю В. А. Скуратівського, В. П. Трощінського і С. А. Чукут «Гуманітарна політика в Україні», в якій аналізується інноваційне положення гуманітарної політики в Україні, схарактеризовано її суть, цілі і завдання , спрямованості і цінності розвитку.
Необхідність вирішення проблем, що сформувалися в духовній сфері і докладний аналіз діловитості органів державної влади і вищих навчальних закладів щодо створення та розросту духовних цінностей української студентської молоді як однієї з елементів духовно-інтелектуального розвитку цивілізації - все це зумовило мішень наданої статті: аналіз процесу формування духовної культури сучасного українського студентства.
Духовність - це інтенція людини до нескінченним цінностям, це метод людяного існування, системо утворююча функція якого є визначальною в єдиній структурі психофізіологічного і соціокультурного життя індивіда, це база спадкоємності поколінь, підтримання людяного вигляду життя. У педагогічному нюансі релігійність - це певний значення життя людини; емоційно-когнітивна сфера, навмисно впливає на підсумок формування духовності студента.

РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Приблизно у VIII - на початку IX ст. настає другий етап. Він характеризується підпорядкуванням київському князю декількох племінних союзів місцевих князів. Їх об'єднання під владою київського князя сприяло процесу становлення феодальних відносин. Завершується освіта давньоруської держави, як прийнято вважати істориками, об'єднанням Києва і Новгорода, яке стало результатом військового походу князя Олега з Новгорода в Київ у 882 році.

Цей етап становлення Київської Русі (911-1054 рр..) - це розквіт ранньофеодальної монархії, обумовлений підйомом продуктивних сил, розвитком феодальних відносин, успішною боротьбою з кочівниками-печенігами, Візантією і варягами. У цей період Київська Русь об'єднувала майже всі східнословянські племена.

Наступний етап (1054-1093 рр..) пов'язаний з появою перших відчутних елементів розпаду Київської Русі. Одночасно відбувається зростання продуктивних сил, пов'язаних з прогресивною роллю феодальної формації в цей час.

Далі (1093-1132 рр..) - це посилення феодальної монархії, так як князі з причини натиску половців в кінці XI ст. прагнули консолідувати свої сили. Знову створюється більш менш єдина держава, але ріст феодальних середин, який розвинув функцію бояр зміцнювати прагнення окремих частин до своєї незалежності. У 1132 р. Київська Русь розкололася на 15 відносно самостійних князівств. Почався період феодальної роздробленості.
Київська Русь - перше східнословянська держава, в якому в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філософської думки.
До затвердження на Русі християнства релігійні вірування слов'ян були багатошаровими. На них лежав рельєфний відбиток різних епох. Як і у багатьох народів, у слов'ян епохи первісного суспільства були поширені анімістичні, тотемістичних і фетишистські релігійні уявлення. Тотемізм і культ предків був пройдений східними слов'янами до VI століття. Еволюція релігійних уявлень привела до появи у них культу антропоморфних богів. З них найбільш молодим по виникненню був бог грому і блискавки Перун, що став главою язичницького пантеону, покровителем князя і його дружини. Крім Перуна, шанувалися такі божества, як Хорс-бог - світило; Даждь-бог - бог світла і сонця, подавач всіх благ.
Стрибог - бог вітрів; Семаргл - божество нижчого порядку, священний крилатий пес, який охороняв насіння і посіви; Мокошь - богиня, що уособлює жіноче начало природи та жіночих робіт (матір врожаю). Крім цього, згадуються Велес (Волос) - бог худоби та її долі, Сварог - небесний і інші.
Торжество християнства в кінці X ст. мало своїм наслідком проникнення античних і середньовічних феодальних ідей на Русь при посередництві Візантійської імперії і сусідньої Болгарії. З цього часу і починає розвиватися філософська думка в Стародавній Русі.

Іншою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність.

Яким же часом слід датувати початок цього процесу стосовно до історії давньоруської культури? Історики стверджують, що відразу ж після створення слов'янської абетки Кирилом і Мефодієм, у всякому разі з початку X в., Писемність отримує розвиток на Русі, а з середини X в. ми можемо говорити про широке її поширення.

Звичайно, самих по собі свідоцтв про поширення писемності на Русі недостатньо для висновку про зародження філософської думки. Важливим етапом у цьому напрямку є формування літературно-писемної мови. Широке поширення традицій писемної культури: масове переведення книг, створення літературної мови, становлення філософського мислення - почалося після введення християнства.

У складній давньоруській літературі XI-XII ст. можна зробити акцент на трьох напрямах: перекладна, загальна для слов'янського народу і оригінальна література. Переводилися насамперед біблійні тексти, твори отців церкви і богослужбова література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Біблія переводилася по частинах. У XIII-XIV ст. був переведений Новий Завіт і кілька книг Старого Завіту. Повний же переклад Біблії був здійснений лише в кінці XV ст.

На першу позицію серед визнаних у Давній Русі перекладних писань слід поставити твір богослова VII в., Ідеолога східно-християнської церкви, «Джерело знання». Широко був відомий в древній Русі слов'янський просвітитель Іоанн Екзарх Болгарський (864-927 рр..). Він переклав з грецької творіння Іоанна Дамаскіна, написав кілька власних творів і склав слов'янську «Шестиднев», тобто тлумачення біблійної розповіді про шість днів творення світу (по Біблії).

У 70-х роках XI ст. для київського знаметного князя Святослава Яро-Славич були переписані з болгарської мови дві збірки «Ізборника 1073 р.» та «Ізборник 1076 р.». Ці збірники носять енциклопедичний характер, мають навчальну спрямованість, орієнтовані на виховання патріотизму. Тут роз'яснюються такі філософські поняття, як «сутність», «єство», «відмінність», «кількість», «якість», «відношення», «протиріччя» і ряд інших.
Широке поширення в Київській Русі набули збірки виразів древніх грецьких та римських мислителів. Однією з цих колекцій була «Бджола». Тут поміщені витяги з філософських творів Платона, Аристотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Діодора, Анаксагора і багатьох інших. Основне положення в «Бджолі» займають питання духовності, суспільної принуці, різного виду установи і поучення про товаришування і невинність, про справедливість і сміливість і т. д. Судячи такі твори, як «Повість про царевича Іосаф» і «Повість про Акіра Премудрого», можна заключити умовивід, що Давня Русь була знайома також і з філософською думкою середньовічного Сходу.
У XI-XII ст. з'являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософським світо творчим значенням варто поставити «Слово про закон і благодать», написаний першим російським за походженням митрополитом Іларіоном. У своєму «Слові» Іларіон за допомогою методу символічного тлумачення Старого Завіту побудував богословсько-історичну концепцію, яка показує місце «руської землі» в загальносвітовому процесі, перемогу божественного світла (тобто Христа, званого «благодаттю» і «істиною») над «пітьмою» язичництва.
В основі майже всіх російських літописів, що розповідають про початкової історії Русі, лежить літописне зведення, що називається «Повістю временних літ». Його упорядником вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Необхідно назвати також і «Слово о полку Ігоревім». Це не тільки видатний літературний пам'ятник, але і джерело філософських поглядів етапу становлення державності східних слов'ян.
Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб духовного звання, хоча вони і переважають у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської Русі з мирян (якщо не вважати невстановленого автора «Слово о полку Ігоревім», який швидше за все був нецерковних письменником) безсумнівно був князь Київський Володимир Мономах. Він є автором «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де дан етичний кодекс поведінки мирян. Володимир Мономах виходить з переконання, що праведна життя будь-якої людини досягається «добрими справами», «покаянням», «сльозами» і «милостинею». Для того щоб заслужити Божу милість, не потрібно «самотність» (самітництво), монашество, голод (пост), отримати божу милість можна і «малим справою» - допомогою сиротам, вдовам, бідним.

Ми перерахували основні пам'ятники писемної культури Київської Русі, але далеко не всі. До нас дійшло 424 рукописи XI-XIII ст., А загальне число рукописних книг, що були в Київській Русі, може бути визначено цифрою від 31,5 до 130-140 тис. томів.

Завершуючи розгляд цього періоду розвитку вітчизняної культури, який іноді називається «домонгольским», необхідно зробити наступні висновки. У Київській Русі як світоглядних основ виступало як християнство, так і язичництво. На філософське мислення переважний вплив чинило християнство як більш розвинена в теоретичному відношенні концепція світобудови. Саме християнство стало найважливішим джерелом формування вітчизняної філософської думки.

Різноманітність імен, творів, жанрів в духовній культурі Київської Русі початкового періоду породило і різноманітність філософської думки: історичні погляди літописців, патріотичні ідеї Іларіона, етику ченців Феодосія Печерського і світську етику Володимира Мономаха, тлумачення біблійних текстів Климента Смолятича, вчительське красномовство Кирила Туровського, афоризми Данила Заточника та багато іншого, що неможливо описати і тим більше розкрити в короткому нарисі давньоруської думки початкового основоположного періоду.

Термін «« філософія »і його тлумачення в давньослов'янських творах зустрічається часто. Однак першоджерелом слід вважати роботу Іоанна Дамаскіна «Джерело знання». У першій частині праці, умовно названої «Діалектика», даються визначення філософії, які вимальовують багатозначне, полісемантичних розуміння даного терміну. Філософія розуміється як «пізнання сущого, оскільки воно суще, тобто розуміння природи сущого»; «філософія є пізнання речей божественних і людських, тобто видимих ​​і невидимих»; «філософія є уподібнення Богові ...»; «філософія є мистецтво мистецтв та наука наук, бо філософія є початок всякого іншого мистецтва ... »;« філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога - істинна філософія»та ін. [1]

Крім розгорнутої і найбільш авторитетною класифікації філософського знання, запропонованої Іоанном Дамаскін, існували й інші визначені філософії. З самого раннього періоду в слов'янської писемності поширювалося визначення, приписуване Костянтину-Кирилу (бл. 827-869 рр..), Великі слов'янські просвітителі, прозваному філософом. У популярному на Русі «розлогі житії Костянтина-Кирила Філософа» розповідається, що одного разу придворний Феоктист, колишній регентом при малолітньому візантійському імператорі Михайла III, звернувся до Кирила з питанням: «Філософ, хочу дізнатися, що є філософія?». І як повідомляє автор «житія», Кирило «скорим розумом», тобто не замислюючись, відповів: «Філософія є знання божественних і людських речей. Вона вчить, наскільки людина може наблизитися до Бога і як за допомогою справ своїх стати образом і подобою того, хто його створив ».
Це визначення може послужити відправною точкою для з'ясування розуміння філософії в культурі Київської Русі.
Слід зазначити схожість даного визначення з визначенням філософії, даними Дамаскін. У першій частині її Кирило усвідомлює онтологічний статус філософії, що припускає відповідь на питання: «Що власне вивчає філософія?». Друга частина визначення, яка розглядає теологічний статус філософії, припускає відповідь на питання: «В ім'я чого, заради якої мети здійснюється пізнання граничних підстав буття?». Філософія, за Кирилом, служить наближенню, в міру можливого, людини до Бога.

Згідно з християнським світорозумінню, людина була створена подібно Богу. Однак богоподібним існував він недовго. Після того, як Адам і Єва вчинили гріхопадіння, людина втратила бого-подобу і була скинута на землю. Тому надалі сенс життя людей, які слідом за своїми прабатьками несуть відповідальність за їх гріх, полягає в тому, щоб спокутувати його. Це дозволить людям повернутися до свого початкового стану, тобто до богоподібності. У цьому і полягає зміст виразу: «Стати взірцем і подобою того, хто його створив». Але якщо з наведеного визначення усунути релігійний відтінок, то під філософією слід розуміти таке знання, яке необхідно для формування і розвитку істинно людського початку. Тут акцент робиться на моральній, навчальної спрямованості філософії. Філософія постає не просто як знання граничних підстав буття, це перш за все наука про правильне життя.

Розуміння філософії, присутнє в житії Кирила, не зводиться тільки до даного визначення. Воно розшифровується і як любов до мудрості. А під мудрістю розумілося знання про світ у цілому. Але не просто знання, а знання, «націлене» на діяльність. Звідси і увійшло в давньоруську культуру поняття «любов до мудрості» (філософія), яка є знанням, спрямованим на високоморальних поведінку. Будь філософ теоретичного складу - обов'язково «книжник», тобто освічена людина, яка глибоко освоїв «книжкові» знання. Однак не кожен «книжник» гідний звання філософа. Їм вважався не той, хто просто володіє знаннями, почерпнутими з книг, а той, хто втілює їх в якості керівництва в процесі життєдіяльності. Філософія, таким чином, мислилася як знання і повчання на основі знання. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль. Причому саме практичну сторону в широкому сенсі цього слова відводиться головну роль. У співвіднесенні «істинного слова» і «доброго діла» при всій повазі до першого пріоритет належить другому.

Отже, поширення визначення філософії не вичерпує всього багатства різних про неї уявлень, поширених у давньоруському суспільстві. Однак їх цілком достатньо для того, щоб зробити висновок про безсумнівну існування в Давній Русі філософського знання, про різноманітних шляхи його розвитку.
Зачинає філософствування як таке постановка проблеми єдності світу. Що являє собою світ, в якому живе і з яким взаємодіє людина?
Існуюче в духовній культурі Київської Русі протиборство пережитків міфологічних уявлень східних слов'ян про християнському світогляді, з одного боку, і неоднозначність позицій християнства з питання співвідношення духу і тіла, земного і небесного - з іншого, обумовлює множинність підходів до проблеми єдності світу, неоднозначність уявлень про характер взаємодії основних компонентів структури світу. У тлумаченні проблеми єдності світу, як вона представлена ​​в давньоруських пам'ятках писемності, різноманіття інтерпретацій визначається неоднозначним розумінням співвідношення «божественного» і «земного».

Однак з цього різноманіття підходів до вирішення проблеми єдності світу можна виділити три основні позиції. Перша позиція полягає в тому, що світ єдиний по своїй природній сутності. Коріння цієї позиції закладені в язичницькому міфологічному світогляді. Тут не існує ще окремо світу божественного і світу земного. Божественне визнається, але воно існує в самій природі.

Друга позиція протилежна першій. Тут вже визнається наявність світу божественного і світу земного. При цьому світ земний сприймається як світ зла, що протистоїть божественному початку. Істинний світ - це світ божественний. Тому перед людиною завжди повинна стояти мета: розрив зі світом земним і злиття зі світом божественним. Таким чином, проблема єдності світу в цій позиції вирішується за рахунок максимального заперечення світу земного.

Переважною на Русі була третя позиція, її прихильники прагнули максимально пом'якшити постуліруємим розірваність світу. Акцент переноситься на ідею причетності земного світу до зтворившего його божественного початку. Завдяки цьому виникає можливість в створеному вбачати відображення творить початку, а за допомогою цього уявити світ як гармонійне ціле. Тим самим світ земний постає не стільки пристанищем «зла», протилежним зтворившего його доброго початку, скільки причетним добру, об'єднуючого його зі своїм творцем. Такі ідеї розвинені в «Повчанні» Володимира Мономаха, «Шестідневе» Іоанна Екзарха Болгарського та інших роботах.

Особливе значення діячі давньоруської культури приділяли встановленню тих опосередковуючи ланок, які забезпечують комунікацію створеного світу з божественним. З цією метою інтенсивно розроблялася ідея про «середньому шарі», який «заповнювався» персонажами, безпосередньо причетними до божественного і забезпечують його зв'язок зі світом земним. В цьому відношенні в першу чергу необхідно відзначити підкреслений культ Богоматері, який простежується в духовному житті Київської Русі.

ПИТАННЯ ДУХОВНОСТІ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

Тепер твориться докорінна пертурбація переваг у побудові системи вартостей всього народу, про що виразно й всебічно говорив Пітирим Сорокін у ґрунтовній праці із чотирьох томів «Соціокультурна динаміка»: емоційна систематичність вартостей занепадається, само-принижується, створюючи із власних глибинних лон «ідеаціональну» культуру теперішнього ряду із значущістю надчуттєвої дійсності - через Бога, душу, духовне правило.

Духовність людини це засіб вставлення її в нову сферу на засаді спільного ентузіазму, який знаходиться поза самостійним людським тілом і невимушено позначається на історії громади, поведінки конкретних суб'єктів і розріст світу в цілому.

Філософи В. Франкл та М. Гайдеґґер зображають духовну людину як таку, що вона як духовна сутність виходить за межі свого тілесного, її духовність виявляється лише тоді, коли вона піднімається над собою і стає відношенням сама до себе.[3]

Інноваційні українські мислителі безстрашно підходять до дилеми духовності людини в епоху конфігурації раціоналістичним звичаям Аристотеля - Маркса на ірраціоналістичній концепції Юма, Камю та інших, в період змагання (агону) між ними, бажаючи напевно, згідно переконанню доктора С. Б. Кримського, час від часу призводить до «катастрофи у пізнанні». Н. В. Гоголь знищив заключну дріб «Мертвих душ», усім сердечком спрямовуючись «небесного громадянства», закликав: «Будьте ніяк не мертві, а живі душі ...».

«Людина економічна» (лат. homo economicus) у часи формування ринкової економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматизмом: «Був людиною - став товаром» - не може стати щасливою, навіть казково розбагатівши серед інших «нових українців» чи «нових росіян».[4] (Кінець XX в.) така персона неодмінно, поранене чи пізно зіткнеться з породженим нею скопом ворожнечі, агресії, нелюбові, коливань, заздрості, образи, страху, горя, страждання та інших стресів. О.Сугоняко свідчить про «подрібненні часу України», так як «кругообіг зла твориться в наших серцях». зростив плеяду вчених-гуманістів, які теоретично осмислюють і фактично втілюють тему дилема духовного ренесансу людини і спільноти через різні науки: педагогіку, психологію, філософію, етику, релігієзнавство, соціологію і т.д. Провідні педагоги світу, українські не виняток, все гостро ставлять питання про потреби зберігання духовно-моральної особистості початківця покоління демократичної України на засадах християнської моралі. Так, Гр. Ващенко розробив національну систему освіти, головним елементом якої є християнський висновок.

В писаннях геніального філософа Г. С. Сковороди, людина має два житті - фізичне та духовне. Духовність та мораль потрібно в людині вирощувати з самих перших рочків життя. Духовний наставник - вчитель, котрий повчає дитину духовності несе велику відповідальність, бо дитина, як чистий аркуш, на якому можна вирисувати все що завгодно. Людина не народжується поганою або хорошою, вона такою стає. З дитинства людська свідомість формується на основі надання їй певних знань. Зверніть увагу, що дитина копіює жести, манери своїх близьких та людей, які її оточують. Г. С. Сковорода мислив, що духовне народження є правильним тому, що особистість осмислює «божественне в собі», а плоди духовності людини фігурують в її серці від народження («філософія серця»), але вони не одразу усвідомлюються, бо їм протистоять могутні сили темної тілесності, все антисоціальне в людині.

Якою виросте дитина залежить не лише від батьків, а і від оточування. Чому ми затонули зараз виховання саме дітей? Відповідь дуже проста: проблема кризи духовності людини в українській філософії полягає в тому, що змалку батьки та вихователі не придають великого значення такому питанню.

Головним завданням духовно-філософської педагогіки рекомендовано вважати допомогу найбільше дійовому духовному піднесенню людини. Це, насамперед, продукуватиме духовну культуру громади, котра безпристрасно виражається через видимості соціального розмислу: настанову, мистецтво, духовність, релігію.

Наука - це купа спеціальних знань особи в систематичності внутрішньої культури, які показані у наукових текстах із конкретною знаковою символікою вираження суті пізнання теоретичної галузі свідомості.

Мистецтво - одно із естетичних форм громадської свідомості, спроможна до полігамної комунікації через різноманітні асоціації.

Мораль - це основа, на котрій ґрунтується вся духовність людини, особистого сприйняття всесвіту, відношення к іншим особам.

Релігія (вірування) - раціональна фігура, яка вказує на релігійну точку зору людини.

На сьогодні наука формує нові відкриття в розумінні поширених питань всесвіту, підбираючись до правди, також через новозявлену науку інформаціологію, котру удосконалюють академіки І. Й. Юзвишин та Е. В. Євреїнов.

Ці науковці створили «відкриття фундаментальних законів інформації, розробку основоположного принципу розподіленої обробки інформації та його реалізацію».[5]

Ми говорили вище про формування духовності людини з раннього дитинства. А чи можна внести корективи у свідомість вже дорослої морально сформованої людини? Можна, але цей процес більш складний і реалізовується він, якщо сама людина для цього відкрита. Неможна змусити людину сприймати світ по іншому, якщо вона цього не прагне, але переконати в зворотному мало, але можливо. Людина з роками стає більш розсудливою, укріплює вже сформовані принципи. Для формування духовності людини в філософії необхідні більш професійні стратегії.

Характерну турботу носіїв гуманітарної галузі притягує виняткове відкриття розгорнутого факту характеру - повідомлення, яке є основною субстанцією світу.

Передові постаті всесвіту прикликують до тотального підходу до проблем навчання, вивчання, розуміння, поведінки, духовного та фізичного стану людини і народу, до витлумачення єдності всесвіту й створення компромісного культурного соціуму, до лідерства морально-естетичних норм на шляху нормальних людських взаємовідносин.

Сукупність вищих цінностей духовних та релігійних течій може спричинити доладні висококультурні результати - через розуміння homo spiritus (лат.) - людини духовної.

Людина може сама перебудуватися в духовному сенсі. Людина, окрім того, що вона за своєю конструкцією - фізична матерія, ще і сукупність систематизованої духовності. А саме:

Моральні норми, які було закладено з дитинства,

Духовні погляди, а отже и принципи, які було сформовано на базі вже наявних зачатків,

Моральні форми поведінки та форми спілкування з оточуючими особами, котрі було здобуто власним життєвим досвідом.

До мислителів долучаються і викладачі, ритори, представники інших гуманітарних наук, творчо вирішують проблему екології, духовності людини, особливо підростаючого покоління. Зараз виникають численні навчальні заклади новітнього типу, із прогресивними технологіями навчання, навчання креативності особистості, релігійно заможної і гармонійною. Тут працюють ентузіасти-новатори, які несуть духовне слово істини, любові тим, хто потребує в першу черговість - дітям.

Вище ми говорили, що формувати свідомість краще з дитинства. Не зріле та ще не сформовано мислення направити в необхідне русло набагато легше, і саме тому, сучасні науковці в навчальних закладах або у дитячих садках проводять особливу методику, яка зменшує наявність духовної кризи

На противагу заїжджим місіонерам, великий творчий потенціал мають особисті педагогічні кадри, які формують нові особистості і з урахуванням державної ментальності, звичаїв народу, його культури.

Хочемо поділитися враженням і про захоплюючий, неповторний досвід формування духовної риторичної особистості у Московській риторичній школі відомого педагога-ритора, методиста доцента Іванової Софії Пилипівни, яка в найближчий час приїжджала з лекціями на Україну, в Київ, володіє особистих послідовників заперечення.

Вона - творець численних публікацій за способом лекційної пропаганди, риторики, творець інтегрованого курсу "Введення в храм слова", який читає в Московській гімназії на базі "Закону Божого", духовної риторики, поетики. На даній базі видано неординарно оформлену, захоплюючу книгу - вспомоществованіе по риториці "Введення в храм слова. Книжка для читання з дітьми та вдома" (М., 1994). Тут ставиться добропорядна і висока мета - створення духовно-моральної особистості громадянина Вітчизни. З даною метою тісно поєднані такі три завдання: ознайомлення дітей з мовними стилями рідної мови на великих зразках класичної і духовної літератури, формування особистих можливостей до мовної творчості, закладення основ християнської свідомості та поведінки.

Цією триєдиної мети творець вдало домагається, тому почергово і навмисно формує духовну базу дитини на складі двох оживляючих потоків - текстів духовної та художньої літератури фрагменти з Біблії, житія непорочних, молитви, вірші, фрагменти найкращих творінь поетів Золотого та Срібного століть, доповнюючи книгу творами вихованців гімназії, де цей курс створений і апробований.

Жанр книги можна знайти як класичну розмова виховно-навчального гомілетічного велемовність, у формі вільного, демократичного, час інтімізованого розмови наставника і учнів (спробуйте пригадати розмови Сократа і Учня в "Діалогах" Платона).

Методичну базу посібники фіксують, поглиблюють різні коменти творця, завдання, питання, адресовані дітям (1 частина) й методичні коментарі дорослим (2 і 3 частки).

На наш погляд, ця книга органічно увійде не лише в освітні установи, а й у кожну родину, сприяючи духовно-інтелектуальному зростанню всіх членів сім'ї, ущільнюючи бази морального цілісності членів сім'ї на базі любові до євангельського слова, класичної поетичної та риторичної спадщини.

На нашу поняттю, в Україні черзі розширюється сучасне поле психолого-педагогічних, дидактико-філософських досліджень, спрямованих на звеличення Духу людини, її інтелектуальне й духовно-моральне зростання в ім'я правди, блага, краси. Зокрема, величезну роботу розгортає Православне педагогічне співтовариство при Свято-Макарівської церкви в Києві, яке зводить викладачів і представників церкви на засадах християнської культури, освіти, етики. Тим самим науково-творча еліта новітньої України висловлює свою соціальну позицію в співтоваристві, відкриває свою глобальну відповідальність, причетність до безумовного масштабу людяною цивілізації і культури, роблячи упор на неповторну етико-філософську, художньо-поетична спадщина титанів духу рідного народу, посеред них і Г . С. Сковороди, який звеличував духовне правило людини в таких глибоких і розумних роздумах: якщо скрашує й наділяються тіло, то не забувай і серця. Є дві людини в людині одній та два батька - небесний і земний, і два світи - явний і невидимий, початковий і короткочасний, і дві натури - священна і фізична.

Пізнання людяного серця (духу), заповнення його людяністю як базу "характерність" є прямим методом до загального справжнього щастя, є Шляхом до Храму.

Академік І. А. Зязюн у промові "Філософія серця" в християнському віровченні Г.С. Сковороди і П. Д. Юркевича ", виголошеній на Міжнародній духовно-світської конференції" 2000 років з Різдва Христового "(Запоріжжя, січень 1997 р.) акцентував інтерес священнослужителів, вчених-педагогів, представників державної влади на те, що уряд зобов'язаний плекати власних людей так, щоб вони були джерелом її сили, свободи і розквіту. Вона зобов'язана вишукати опору в мужності і мудрості власних людей, а не в тиску над ними . Тож лише Дух людини є метою навчання. Все інше - розпорядок, політика, уряд, храм - тільки лише кошти справжнього служіння людині, якій прийшов прислужити сам Син Божий.

Отже, зараз прийшов час усвідомити правду: від людини розумної населення землі розгортається в людини духовної (ноосферної) - справжня лише така стратегія життєтворчості, збереження і плекання в людині Людину.

Кожну еру розвитку населення землі описує тип моральної свідомості, який виступає як переважний для наданого часу, певного народу, конкретних соціально-економічних, політичних, культурних критерій.

Нова ситуація в співтоваристві диктує нові завдання, зокрема культурно-освітні, з метою формування духовної особистості, важливою на порозі ХХI ст. як на перехресті, перед обранням шляху до щастя, до реалізації власних потенцій в ім'я блага.

Отже, на прикладах ми побачили картину проблем з формуванням духовності, їхніх причин виникнення, а звідти видно и методи боротьби з стосовно цього питання. В нашій державі і в наш час, як ми вже виявили дуже багато життєвих форм, які споруджують зяву духовної кризи. Але ми бачимо, стремління побороти це негативне явища. А як відомо, якщо є бажання, то навчити легше, тим паче, якщо при цьому використовувати модернізовану стратегію формування духовності людини.

ВИСНОВОК

Актуальність нашої теми ми довели і довели, що в сучасному суспільстві формування духовності - ситуація кризова. В першій главі ми роздивлялися історичні факти, а в другому розділі сучасні погляди. Ми це зробили для зрівняльного аналізу, щоб показати наскільки знизився відсоток духовності на сучасному етапі в зрівнянні минулих часів.

Ми показали, що сьогодні проблема розвитку духовності людини в українській філософії проблема дійсно суттєва, особливо стосовно молоді.

Щоб довести, що цей факт справді актуальний, ми досягли поставленої мета: довести актуальність и показати проблеми та причини стосовно цього питання, завдяки таким задачам:

Зробили деталізований аналіз та визначення духовності людини в українській філософії;

Дали повну характеристику проблем виникнення цієї проблеми;

Показали методи боротьби з кризою духовності;

Пояснили значимість існування духовності людини в українській філософії.

Духовність людини - це сукупність помислів, могутність емоцій і переконань. Вона будується з роками. А якою вона остаточно стане залежить від впливу різноманітних життєвих ситуацій, а також оточуючого середовища. Воно стає здобутком передової людини. У неї є великий круговид, що облягає кордони науки і техніки та висока культура почуттів. Дуже цікавим моментом є те, що ми самі можемо себе сформувати та зробити із себе певний ідеал.

Людина в демократичному суспільстві формується вже зараз. Перед нею відчиняються двері в науку і техніку. Мистецтво, література та будь-який інший вид даної сфери, виховують почуття, допомагають глибше пізнати і зрозуміти життя, розвивають творчу активність. Духовна людина - це людина, обдарована в художній творчості, і здатний будувати життя за законами краси. Перш за все ця людина - інтелектуально розвинута, з нею приємно спілкуватися, до неї тягнуться люди. Ця людина більш впевнена в собі, більш самодостатня, більш незалежна.

Засади духовного формування людини закладаються в сім'ї. Людина, ще з першого дотику матері, приймає відчуття про зовнішній світ, про стосунки між людьми. Наскільки широкі ці уявлення, як швидко вони розвиваються - це залежить від батьків, їх поведінки і спілкування з дітьми. Відомо, що духовне обличчя людини складається під впливом духовного обличчя батьків. Сім'я живе великими духовними інтересами. Прагнення дорослих бути в курсі всього, що відбувається в країні і в усьому світі, що хвилює людей в політиці, народному господарстві, науці, техніці, мистецтві, спорті, - це прагнення неодмінно передається дітям, стає джерелом дитячої допитливості і допитливості. Повсякденна турбота батьків - стежити за тим, як вчаться діти, читають, наскільки вони допитливі, підтримувати будь-яку ініціативу дітей, спрямовану на збагачення розуму і душі зростаючої людини.

В даному рефераті, даючи визначення духовності людини, ми не можемо залишити без уваги церковного (в даному випадку православного) трактування такого важливого, ключового поняття.

Вся будова всесвіту будується на моральному кодексі, як релігійна форма, так і культурна, і звісно, філософська. Філософія не просто наука, а засіб життя, що надає та відкриває шляхи у новий світ пізнань. Мислити філософськи, не означає бути не точним, а навпаки, люди, які здатні бачити культурно - філософськи фігури середовища, більш освідченні та інтелектуально розвинуті.

Формуючи в собі культурно - філософський фундамент, ми надаємо своєму характеру могутнього гарту, основу, яка поступово забудовує нову більш досконалу свідомість. А як ми вже звязували, свідомість - це «Я», що відображає сутність людини, не як фізичної форми життя, а як культурної, духовної.

В кінці роботи, хотілося б додати, що не дивлячись на оточуючи фактори, які можуть негативно вплинути на нашу свідомість, ми повинні встояти, та розвиватися, як найвища духовна форма життя, бо людина - єдина жива в світі істота, яка здатна розумно мислити.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

#"justify">В. Андрущенко, Л. Губерський та М. Михальченко «Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз»

<http://krotov.info/library/21_f/ra/nkl_01.htm>

<http://www.slovochel.ru/chelovek-ekonomicheskii.htm>

В. О. Огнев «юка» Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку»

В. А. Скуратівського, В. П. Трощінського і С. А. Чукут «Гуманітарна політика в Україні»

Дубинин Н. П. Спадкування біологічна і соціальное.-Комуніст, 1989, № II, с. 67, 68.

Гегель. Енциклопедія філософських наук. М., 1977, т. 3, с. 85.

Сухомлинський В. А. Избр. произв. У 5-ти т., т. 3.

Похожие работы на - Стратегія формування духовності людини в українській філософії

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!