Механізм впровадження організаційно-структурних засад розвитку системи місцевого самоврядування

Механізм впровадження організаційно-структурних засад розвитку системи місцевого самоврядування

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ДМ - Документована методика

ЄС - Європейський Союз

КАМР - Канадське агентство міжнародного розвитку

КнЯ - Книга з якості

КУВК - омітет з управління впровадженням Стратегії

МЕРМ - Місцевий економічний розвиток міст України

НЯ - Настанова з якості

СтП - Стандарт надання адміністративної послуги

СУЯ - Система управління якістю

УНР - Українська Народна Республика

ФКМ - Федерація канадських муніципалітетів

ФРН - Федеративна Республіка Німмечина

ВСТУП

Місцеве самоврядування в Україні є самостійною галуззю права, яке представляє собою сукупність правових норм, що регулюють правові відносини в системі місцевого самоврядування.

Європейська модель місцевого самоврядування, до якої мають за мету наблизитись органи місцевого самоврядування в Україні, вже є дієвим інструментом розв’язання локальних проблем, надання соціальних послуг, реалізації інтересів територіальних громад.

Теорія вільної громади, прихильники якої керуються рівнозначністю місцевого самоврядування, муніципальної та державної влад доводять, що місцеве самоврядування - такий самий природний організм, як і держава.

Вирішально на формування та розвиток європейської моделі місцевого самоврядування вплинула сучасна правова доктрина. Зарубіжні науковці, наприклад, З. Баллейст, М. Мутталіб, М. Алі Хан, Р. Граверт, Е.К. Пейдж, муніципальне управління тлумачать як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Останнім часом у муніципальній доктрині акцент з питань свободи й невтручання центральної влади в сферу місцевого самоврядування зміщено в бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, ощадливість. Це зумовлено тим, що в теперішньому світі стрімко розвивається доктрина сервісної держави.

Вітчизняні науковці, як-от В.М. Кампо, О.В. Батанов, В.В. Кравченко, М.П. Орзіх, М.О. Баймуратов [30, 39, 56], європейську модель місцевого самоврядування вбачають у втіленні природних прав і свобод людини й громадянина та в цілковитому унезалежненні від виконавчої гілки влади. Така модель має гарантувати реальну участь громадян у справах місцевого самоврядування. Визначальну роль у муніципальному житті мають відігравати політичні партії, що гарантуватиме високий рівень надання необхідних громадянам різноманітних муніципальних послуг.

Таким чином, роль місцевого самоврядування в системі управління великим містом, таким як Дніпропетровськ - величезна. Для цього у місті зроблено вже багато, але існує низька проблем, що потребують вирішення.

Тому тема магістерської роботи є актуальною.

Метою даної магістерської роботи є огляд ключових параметрів розвитку місцевого самоврядування, дослідження зарубіжних моделей місцевого самоврядування, огляд особливостей розвитку місцевого самоврядування в сучасній Україні та вже проведених структурних реформ систем місцевого самоврядування м.Дніпропетровська, розглянуто шляхи модернізації інститутів управління територіальною громадою.

Відповідно до вищезазначеної мети, у роботі визначено таки завдання:

- визначення теоретично-методологічних джерел дослідження інноваційного розвитку місцевого самоврядування в сучасній Україні;

-        визначення організаційно-структурних засад розвитку системи місцевого самоврядування м. Дніпропетровська;

         визначення шляхів модернізації інститутів управління територіальною громадою м. Дніпропетровська;

         надання рекомендацій з підвищення ролі місцевого самоврядування в системі управління великим містом та перелік конкретних дій у цьому напрямку.

Об’єкт дослідження - роль органів місцевого самоврядування в системі управління великим містом.

Предмет дослідження - механізм впровадження організаційно-структурних засад розвитку системи місцевого самоврядування.

У роботі використовувались методи системного підходу до аналізу діяльності органів місцевого самоврядування, а також методи теоретичного та емпіричного пізнання, синтезу та аналогії, економіко-статистичні методи, здійснено SWOT - аналіз.

Слід відмітити, що на цей час у м.Дніпропетровську існує 8 районів, функціонують міська та районні у місті ради та їх виконавчі комітети, затверджено Статут територіальної громади, у органах місцевого самоврядування впроваджено систему управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009, розроблено Стратегічний план розвитку міста Дніпропетровська до 2020 року, тощо. В рамках вищенаведеного у роботі здійснено аналіз правових, політичних, економічних, соціальних і культурних засад розвитку територіальних громад та органів місцевої влади з питань наближення до європейської моделі місцевого самоврядування, надано рекомендації щодо шляхів розвитку системи самоврядування великих міст.

Рекомендації та пропозиції, наведені в магістерській роботі, можуть бути застосовані органами місцевого самоврядування по всій території України.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО - МЕТОДОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

.1 Огляд літератури

Розробленням концепції місцевого самоврядування, його теоретико-правових засад з початку 90-х років займається значна кількість фахівців. Спостерігаються їх різні підходи до періодизації становлення, організації та функціонування місцевого самоврядування в українській державі, проте це вагомий внесок у вітчизняну науку, теоретичне підґрунтя для вдосконалення системи органів самоврядування. Дослідження місцевого самоврядування можна класифікувати за двома основними напрямами [32]:

) вивчення й узагальнення історико-правового досвіду становлення органів місцевого самоврядування на основі вивчення першоджерельної бази, фундаментальних праць дослідників різних історичних періодів;

) теоретичні дослідження ролі інституту місцевого самоврядування в системі публічної влади, його співвідношення з організацією державної влади, визначення їх компетенції відповідно до іманентно властивої природи цього інституту, його реальних можливостей впливу на суспільство сучасної України.

Відсутність єдиного теоретичного підходу до визначення природи місцевого самоврядування зумовлює існування внутрішньо-суперечливої системи організації місцевої влади. Правове закріплення останньої відбувалося хаотично, акти законодавства про місцеве самоврядування, прийняті в різний час, ґрунтуються на різних Ідеологіях і не завжди узгоджені між собою".

Ідеї та практика місцевого самоврядування мають давні традиції від вічових зборів Київської Русі, запровадження магдебурзького права, інститутів козацької демократії, функціонування міських дум, губернських і земських установ, сільських сходів під час перебування України у складі Російської імперії, сільських, містечкових, волосних органів, повітових і губернських комісарів, дум за часів УНР.

Більшість революційних народників схилялася, щоб принцип верховенства волі народу був основою всіх рівнів влади. У програмних принципах народоправління акцентувалось на демократичних традиціях сільської громади. Висуваючи загальнодемократичні гасла про права нації на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію громад, об'єднаних в області й підпорядкованих на місцях обласному управлінню, а в центрі-союзному урядові. Але народники не дали відповіді на поставлені життям питання, практичних рекомендацій з розв'язання національних проблем [32].

У XIX - поч. XX ст. відбувається поступова демократизація суспільства, реформування державної влади, створення органів земського і міського самоврядування. Одночасно у Російській імперії здійснювалися дослідження, що спочатку мали характер перших узагальнень досвіду діяльності реформованих органів самоврядування, зростав інтерес до вивчення окремих аспектів їх взаємодії органами держави. Так, видатним істориком земств став Б. Веселовський, наукове обґрунтування питань державотворення знаходимо у О. Кізеветтера, М. Свєшникова, Д. Семенова, І. Страховського.

Правознавець О. Кістяківський (1833-1885 рр.) своє державно-правове вчення виклав на основі юридичного позитивізму, розробив "теорію прогресивного конституціоналізму". Саме в конституційній державі домінують демократичні засади: місцеве та державне самоврядування; право зборів і об'єднань. За його вченням, умовами реалізації таких засад є виборчий процес, право відозви посадових осіб, судова підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади.

Яскравими представниками політико-правової думки України, які обстоювали ідеї місцевого самоврядування, стали В. Винниченко, М.Грушевський, М. Драгоманов, В. Липинський, М. Міхновський, О.Романович-Славатинський, Ю. Панейко, С. Подолинський, М. Стахів, І.Франко, В. Целевичта ін.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) як прихильник поділу влади, вважав самоврядування основою руху до справедливості, основної мети - повернення української нації до сім'ї культурних націй. У праці "Історична Польща і великоруська демократія" він виводить ряд принципів локальної демократії.

Питання про те, чи зможе Україна повернути свою цілісність, М.Драгоманов ставить у залежність від її здатності відродити громадівські традиції самоврядування (так званий громадівський соціалізм). У проекті "Вільна Спілка" він розвивав уявлення про обласні собори й обласні думи як органи захисту прав самоврядних регіонів, яким мало належати право попереднього розгляду державних фінансових законів, розроблення законодавства у місцевих справах, контроль над поліцією [32].

Самоврядні громади та ширші області (землі) об'єднуються у "вільний союз-спілку" на основі принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях.

Ідеал політичної федерації Драгоманова реалізується у вислідковуванні децентралізації та дебюрократизації держави "знизу вгору" при повному визнанні самоуправних одиниць (громад, волостей, повітів, земель), кожна з яких має самостійність стосовно інших самоуправ. В одному з проектів, беручи до уваги економічно-географічні критерії. Російська імперія поділяється на 20 автономних земель, зокрема. 4 на українських землях (поліська, київська, одеська, харківська).

Отже, основою концепцій М. Драгоманова була "вільна громада", вільні договірні відносини між громадами та землями, міське самоуправління (автономія міст). Також він сприяв розвитку земського руху.

У женевській "Громаді" реалізував свої погляди, виходячи з драгоманівської "громади" також С, Подолинський (1850-1891 рр.). Україна мала стати федеративною республікою вільно об'єднаних громад, тобто основою майбутньої демократичної держави є "громада" - об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. Подолинський підкреслював залежність влади, прав і свобод від рівня господарської самостійності громади, розвитку продуктивних сил суспільства. Складові частини держави (громади) ухвалюють у своїх справах обов'язкові норми, а спільна «рада громад»є арбітром у конфліктах між ними.

У кін. XIX - поч. XX ст. відповідні погляди щодо розвитку української національної справи, інтересів місцевого населення поділяли 1 розвивали політичні діячі й мислителі О. Романович-Славатинський, М.Туган-Барановський, М. Славінський, В. Вернадський, А. Кримський, М. Палієнко, які, як правило, відстоювали державницьку модель місцевого самоврядування[32].

І. Франко (1856-1916 рр.) зазначав, що у майбутньому суспільстві має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна, демократія. Основний засіб здійснення народом своєї влади, на його думку, - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну та культурно-освітню, судову. Представницькі органи належить утворити на рівні вільного союзу громад. Усі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали.

Соціалістичне суспільство, на переконання І. Франка, дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет. Він вважав, що новий соціально справедливий устрій базуватиметься на широкому самоуправлінні громад і країв, складених з вільних людей і об'єднаних вільною федерацією на основі солідарності інтересів, відсутності політичного тиску на народ. Сам народ знизу управляє собою, працює на себе, сам освічується й сам захищається.

З початку першої російської революції М. Грушевський (1866-1934 рр.) запропонував власний конституційний проект перебудови Росії. Це була принципово нова концепція адміністративно-територіального устрою, яка виходила з децентралізації Російської імперії, поступової відмови від губернсько-повітового поділу та запровадження земельного поділу, характерного для вітчизняної традиції.

Центральна Рада виявляла свою прихильність до інституту місцевого самоврядування. Разом з тим чи не в усіх її документах фактично йдеться про підпорядкування органів місцевого самоврядування центральному урядові.

М. Грушевський вважав доцільним на першому етапі побудови незалежної Української держави організувати місцеву владу на основі українських комітетів у волостях і містах. Вони мали утворюватися за принципами формування самої Центральної Ради і не втрачати свого значення з розвитком й організацією на нових підставах органів міської та земської самоуправи.

Учений пропонує відмовитися від декларативного закріплення статусу місцевих рад. Предметом конституційного регулювання статусу органів місцевого самоврядування має бути їх юридична природа як заснована на законі самоорганізація громадян сільських І міських громад для задоволення колективних життєвих потреб за рахунок власного і державного фінансування.

Місцеве самоврядування означає самоврядування в місцях проживання людей, за межами населених пунктів самоврядування стає регіональним, бо охоплює окремі пункти та населення відповідної території. На думку М. Грушевського, місцеве самоврядування має здійснюватися на рівні повітів і волостей, гарантуватися основним законом країни. Він обґрунтував повноваження й юридичну основу самоврядних областей, які слід встановити Конституцією. Досліджуючи місцеві органи влади, вчений І політик розробляє концепцію федеративного устрою України, яка має складатися з 30 земель, менших за губернії, але більших за повіти. Нова земельна структура базувалася на принципах: "натуральних", реальних зв'язків; універсальності - землі визначали судовими та виборчими округами; децентралізації І громадського самоврядування - до компетенції центральної виконавчої влади (Ради Народних Міністрів) слід віднести "справи поза межами діяльності установ місцевої та національної самоуправи, що стосуються республіки".

Центром конституційної системи України М. Грушевський вважав народ, людину з її правами і вольностями. У науковій і практичній сферах він спирався на ідеї народного суверенітету, непорушності громадянських прав, важливість яких у тому, що базуються на світовому досвіді країн парламентської демократії, пристосовуючись до специфічних умов української дійсності [32, 44].

Певну чіткість і перспективи місцевого самоврядування в Українській Народній Республіці вносить Конституція 1918 р. Систему місцевого самоврядування мали становити землі, волості й громади, а їх відносини з державою передбачались у такому вигляді: "Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації". Та в умовах громадянської війни ці наміри не реалізувались.

Гетьман П. Скоропадський у 1918 р. розпустив органи місцевого самоврядування, створені Центральною Радою. У Києві було сформоване Управління Столичного Отамана, а в Одесі Управління Міського Отамана. Державний секретар І. Кістяківський на з'їзді губернських старост заявив, що за досвідом революції "місцеве самоврядування, збудоване на протидержавному виборчому законі, знизило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм".

Директорія після декларації поновлення демократичного устрою в Україні в умовах громадянської війни не змогла реалізувати свої наміри. Але ідея широкого самоврядування відроджується в УНР наприкінці 1920 р., коли з'являються проекти нової Конституції УНР, де пропонувалася система громад, волостей, повітів і "вищих над ними одиниць самоврядування", розмежована (починаючи з рівня повітів) компетенція "урядових чиновників" І "чиновників самоврядування".

У розробленні Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951 рр.), який обстоював принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; ідею рівності громадян перед законом. Заслуговує уваги його визначення сутності державності як устрою матеріального та психічного життя народу, його економіки, політики, національності, культури - складного комплексу самоорганізації людей [44].

Певний розвиток отримали ідеї місцевого самоврядування на українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій, де відбувались реформи місцевих органів влади, що мали відповідне значення для українського населення.

С. Томашівський (1875-1930 рр.) виклав свою концепцію у працях "Українська Історія", "Про історію, героїв і політику". Його державницька концепція ґрунтується на ідеї особливої ролі Галичини й уніатської церкви в українському державотворенні. Основними її вихідними чинниками визначалися земля, нація та держава, насамперед територіальний патріотизм і національна ідея. С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель з власним законодавством, адміністрацією, армією, системою освіти. Автономія повинна спиратися на традиції

Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії та польського республіканського правління.

В. Липинський (1882-1931 рр.) вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду й анархії. Він розчаровався народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад та отаманів і виявилася нездатною вирішити проблеми державного будівництва. Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що охоплює громадян держави, незалежно від їх етнічної належності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм-усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці її постійних мешканців, незалежно від походження, соціально-класової, етнічної належності, віросповідання.

Ідеологи націоналізму М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський також зробили свій внесок у розвиток національних ідей про місцеве самоврядування.

Однією з основних причин втрати українцями державності М.Махновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував Ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле. Вона найповніше була сформульована в "X заповідях Української народної партії". М. Міхновський - один з авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905 р.), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників І Сенатом. Вибори повинні відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для нього розв'язання національного питання мало передувати соціальному.

Відповідно до політико-ідеологічної концепції Д. Донцова (1883-1973 рр.) ідеалом державного ладу є "селянська дрібнобуржуазна республіка". Запропонована ним селянська демократія не мала нічого спільного з демократією "пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії та класової боротьби". Як вважали деякі критики вченого, вона була демократією праці.

Ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу. Це демократія "самодисципліни", вищих ідей, "продукції", "свободи й самодіяльності".

Минуле українського самоврядування, починаючи з 1917 р., пов'язане з "радянською" його моделлю, що має не стільки практичний, скільки академічний інтерес. "Радянську" систему народовладдя складали ради - органи державної влади та ланки ієрархічної піраміди. її вищим організаційним принципом був демократичний централізм, що формально визнавав самостійність територій, але супроводжувався жорсткою централізацією та концентрацією влади. Розпорядчими були сформовані радами виконавчі комітети, діяльність яких мала подвійне підпорядкування: вищому органу влади та раді.

На територіях України поза межами СРСР було випущено ряд агітаційно-роз'яснювальних і просвітницьких матеріалів "Практичний порадник про виборчу ординацію до громад Галичини", "Громадська самоуправа. Практичний порадник про громадські і самоуправні бюджетові і податкові закони зі зразками замітів, відкликів і жалоб" В. Целевича, "Права і обов'язки громад і громадських урядів", "Про державу" М. Стахіва, де акцентувалась увага на значенні громад, громадських рад як органів управління, суті і ролі місцевого самоврядування у механізмі публічної влади держави.

У радянські часи інтерес до дослідження місцевого самоврядування знижується через ідеологічні та класові міркування, слідування висловленим В. Леніним негативним оцінкам місцевого державного апарату Російської імперії, критиці земств. Визнання місцевого самоврядування буржуазним і класово чужим пролетаріату призвело до того, що проблеми взаємовідносин земств, міст і місцевої адміністрації, їх правового регулювання втратили актуальність. До них повертаються тільки у повоєнний період.

Потреба у реформуванні системи місцевого самоврядування була зумовлена недосконалістю Конституції СРСР 1936 р., яка визначала вертикальну систему органів самоврядування, що суперечило концепції самоврядування. Специфіка побуцови такої системи й ідеологізація суспільства за радянських часів зумовлювали спрямування досліджень радянських учених з даної проблематики. Праці О. Карлова, Г. Барабашова, К. Шеремета, Н. Старовойтова стали теоретичним підґрунтям для вдосконалення системи органів самоврядування [32, 44].

Ю. Панейко визначив самоврядування як децентралізовану державну адміністрацію, що базується на приписах закону.

Друга половина 80-х років XX ст. супроводжувалась перебудовою, розвитком соціалістичного самоврядування та відро-дженням місцевого самоврядування. Багато робіт з радянського будівництва побачили світ у цей період (О. Безуглова, М. Краснова). Вони на сучасному етапі також актуальні, бо сформульовані концепції стали основою розвитку науки "Державне будівництво І місцеве самоврядування".

-ті роки характеризуються сплеском інтересу до історії як місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування. Значним є внесок у дослідження тих чи інших аспектів проблеми О. Ярмиша, В. Горбачова. В. Гицака, С. Калутіна, О. Головка, О. Марченка, О. Мельничук та ін. Питанням організації, діяльності, місця органів місцевого самоврядування в системі публічної влади приділяється також значна увага серед сучасних дослідників (С. Болдирєв, О. Бориславська, О . Батанов, Ю. Де-лія, Б. Калиновський, А. Коваленко, В. Кравченко. В. Кампо, В. Куйбіда, А. Крусян, М. Орзіх).

Отже, аналіз генезису самоврядування свідчить, що вітчизняний демократичний досвід врядування співмірний з традиціями самоврядування у Західній Європі та США. Ідея самоврядування стала стрижнем для розвитку соціальних мікрогромад і виявилася силою, здатною протистояти надмірній централізації державної влади [39].

У багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності, регулювався нормативними актами інших держав. Його система пройшла складний і суперечливий історичний шлях, століттями зазнаючи впливу східної та західної політичних культур, інтересів місцевого населення. Напочатку ХХст. уперше в українській історії пошуку власних моделей територіальної організації передував потужний інтелектуальний прорив, спрямований на врахування загальноукраїнських інтересів, етнічних меж території, історичних, господарських, військових традицій.

Сьогодні, коли також актуальні проблеми розвитку місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно-територіального устрою, праці М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченката інших вчених заслуговують на увагу. Багаторічні дослідження мають велике теоретичне і практичне значення, їх результати можна використати у науково-дослідницькій сфері для подальшої розробки концепції публічної влади, загальнотеоретичних досліджень природи місцевого самоврядування, взаємодії держави та місцевого самоврядування, його правового регулювання; правотворчій і павозастосовчій сферах; навчальному процесі, житті громад тощо.

1.2 Методологічні дослідження параметрів розвитку місцевого самоврядування

Усвідомлення самоорганізації як основоположного принципу виникнення та існування місцевого самоврядування прийшло не відразу. Поштовхом для розвитку ідей самоорганізації саме і став потужний сьогодні напрям науково-методологічного спрямування: науки про системи що самоорганізуються та саморегулюються, - синергетики, яка зародилася в біології, хімії та інших науках, досить далеких від науки місцевого самоврядування. Особливий розвиток методологічні основи синергетики отримали в роботах І. Пригожина та його колег, де розглядаються механізми і принципи самоструктурування природних систем, яким по суті і є місцеве самоврядування. Адже не викликає сумніву, що система місцевого самоврядування є, безумовно, цілісною природною системою як з позиції її виникнення, так і, особливо, з позиції її функціонування. На місцевому рівні процес створення систем самоврядування в ідеальному вигляді має свій прояв, як зазначалося, у формуванні внутрішніх структур усього муніципального організму, призначених для вирішення завдань місцевого значення, що постають перед ним в конкретних умовах (тобто організаційний, структурний аспект), так і в розвитку інших соціальних, психологічних і моральних цінностей, норм та інститутів усередині територіальної громади. Це ті дані, які держава при всьому бажанні не може утворити - вона лише визнає, створює умови для їхнього розвитку. Законодавство, визнаючи та допускаючи місцеве самоврядування як новий елемент політичного життя, повинно обмежитися найнеобхіднішими визначеннями, встановлюючи лише загальні, широкі засади, дозволяючи законом тільки установчі питання [32].

Тому, якщо підійти до характеристики місцевого самоврядування з методологічних позицій, що розроблені в синергетиці, вона розкриває досліднику нові сторони та аспекти: у знайомих звичних реаліях дійсності виявляються ознаки та властивості нової системної цілісності в процесах самоорганізації. Синергетика має справи, як правило, з процесами й феноменами, де ціле (наприклад, місцеве самоврядування як природне право людини, вид публічної влади та соціального управління, інститут системи конституційного ладу, історичне, суспільно-політичне, соціально-економічне, культурне, духовне явище та специфічний образ мислення) має властивості, яких немає у жодної з частин, але частини (місцеві жителі, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування) відображають якості цілого. Це відкриває нові шляхи вивчення феномену муніципальної демократії, а далі - шляхи оптимізації процесів конституювання та життєдіяльності системи місцевого самоврядування в Україні, впорядкування, стійкості такої системи. Предметом уваги при цьому виступають не фрагменти реальності (органи влади, люди, території, власність, нормативні акти тощо), а, скоріше, сфери взаємодії, взаємовпливу та взаємопроникнення цих інститутів, феноменів і явищ, процеси функціонування місцевого як цілісної системи.

Нові підходи до місцевого самоврядування з позицій синергетики, розвиток методологічної бази на новій основі, відмова від традиційної догматики приватних дисциплін дозволяють зробити дослідницькі кроки, які неможливі в рамках традиційних підходів.

Вивчення муніципально-правових явищ було б неповним, статичним без з'ясування функціональних якостей інститутів місцевого самоврядування. Тому вагоме місце в системі методів муніципальної науки посідає метод функціонального аналізу. Так, наприклад, функціональний аналіз діяльності територіальної громади (її динамічна спрямованість) сприятиме проникненню в політико-правову природу цього суб'єкта місцевого самоврядування, розкриватиме обсяг, характер і зміст його діяльності. Тільки з допомогою поняття функцій надається конкретна визначеність цього феномену конституційного права. Без функціонального аналізу неможливе вивчення будь-якого елементу системи локальної самоорганізації. Лише визначивши функції територіальних громад, можна уявити, яку роль відіграють вони в системі місцевого самоврядування, в державному механізмі, в суспільстві взагалі та яке їх соціальне призначення.

У методології науки муніципального права важливе місце посідає історичний метод дослідження місцевого самоврядування [32]. Усі муніципально-правові інститути вивчаються в їх історичному розвитку на загальному тлі розвитку суспільства, притаманних йому деформацій і суперечностей. Принцип історизму передбачає дотримання двох важливих умов: по-перше, розгляд муніципально-правових явищ з точки зору їх виникнення та розкриття закономірностей і тенденцій розвитку; по-друге, вивчення конкретних муніципально-правових інститутів з позицій сучасності. Історизм шлях зв'язку минулого і сучасного, теорії і практики, тому що нове в теорії муніципального права в кінцевому підсумку виростає з узагальнення досвіду, із практичних потреб суспільного розвитку. Історичний підхід передбачає розвиток теорії на основі фактів. Муніципально-правові інститути можуть бути цілком усвідомлені лише у зв'язку з аналізом їх еволюції в теоретичній площині та законодавчій практиці. Історичний аналіз законодавства про місцеве самоврядування, виявляючи основні напрями і тенденції муніципального розвитку, дозволяє сприйняти все те найкраще, що виробила практика місцевого будівництва в Україні та інших країнах, дати йому оцінку з позицій сьогодення і створити більш ефективне законодавство.

У науці муніципального права широко використовується також метод порівняльно-правового аналізу. Велике значення для розвитку даної сфери наукового знання має вивчення і використання практики місцевого самоврядування в найбільш розвинутих демократичних державах. Необхідність компаративного аналізу зарубіжного досвіду не викликає сумнівів. Саме таким шляхом можна вести пошук нових ідей і механізмів, виявляти глобальні тенденції розвитку права і політики. Більшість конституційних і муніципальних проблем держав сучасного світу мають тотожний характер, і тому завжди корисно знати, наскільки ті чи інші країни прогресують у вирішенні таких проблем, які механізми були ними при цьому задіяні1.

Порівняльно-правовий характер науки муніципального права має прояв у тому [53] що при вивченні муніципально-правової матерії України аналізуються аналогічні явища та процеси в інших країнах світу. Сюди входить аналіз основних теорій і концепцій місцевого самоврядування, реалізованих на теренах порівнюваних країн; вивчення загальних закономірностей і тенденцій розвитку локальної демократії в різних державах з урахуванням їх національних та історичних особливостей; порівняльний аналіз муніципально-правового законодавства, вивчення специфіки муніципально-правових відносин, а також дослідження основних муніципально-правових інститутів у цих країнах тощо.

У науці муніципального права широко застосовується метод логічного аналізу, оскільки це зумовлено природою юриспруденції. З допомогою логічного аналізу вирішуються питання співвідношення місцевого самоврядування з соціальним і державним управлінням; класифікації інститутів муніципального права; досліджуються форми муніципального устрою тощо.

Наука муніципального права широко використовує соціологічні методи [53]: опитування, інтерв'ювання, анкетування, соціального експериментування, організаційно та нормативно-правового проектування, імітаційно-ігрового моделювання ситуацій в галузі муніципального права тощо. Так, моделювання як метод дослідження соціальних процесів має важливе значення для поглиблення наших знань, їх додаткової перевірки, для свідомого управління суспільними процесами. Кожна наукова модель передбачає виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку, головних рис того чи іншого явища й дозволяє апробувати їх практичну доцільність. Важливою умовою теоретичного моделювання муніципальних явищ і процесів є чітке урахування об'єктивних закономірностей розвитку суспільства (зокрема, високий рівень індивідуальної та масової правової культури, здатність населення до самовідповідальності, наявність міцної фінансово-економічної бази тощо).

Певне значення в науці муніципального права має метод статистичного аналізу, який допомагає виявляти ефективність дії муніципально-правових норм, визначати їх вплив на суспільні процеси. Кількісний фактор - важливий показник реальності демократичних інститутів, урегульованих муніципально-правовими нормами. Тому наука муніципального права аналізує статистичні дані, які торкаються всіх сфер місцевого і державного життя, що регулюються однойменною галуззю права, й на їх основі робить відповідні висновки. Так, статистичний метод використовується, зокрема, коли досліджуються структура депутатського корпусу місцевого самоврядування, кількісні показники про форми зв'язків депутатів з виборцями, динаміка активності виборців на основі виборчої статистики тощо.

Метод кібернетики (науки про закони управління складними динамічними системами в природі та суспільстві) розкриває широкі можливості для науки муніципального права. Особливість кібернетики полягає в тому, що вона досліджує кількісні зв'язки та співвідношення в процесах управління. Саме через кількісні характеристики можна підійти до аналізу якісних змін у муніципально-правових процесах. Предметом правової кібернетики можуть бути якісні та структурні зміни, а також формально логічні зв'язки та відносини, що існують у системі місцевого самоврядування, в локальній правотворчості та правозастосувальній практиці. Кібернетичні моделі можуть бути використаними, зокрема, для розробки оптимальних систем побудови органів місцевого самоврядування. Кількісне відтворення функцій тих чи інших органів у моделі сприятиме формуванню кращого варіанта їх структури й компетенції; кількісне відтворення певних процесів роботи рад, наприклад, свідчило б про проникнення математики в аналіз муніципальної діяльності. Останній дозволить повніше з'ясувати закономірності структури та функцій відповідних органів, устрою адміністративно-територіальних одиниць, визначити ступінь їх самоврядності та ефективності. Вже одне це дає широке поле діяльності для використання методів кібернетики при аналізі муніципального права.

Окрім перерахованих наука муніципального права використовує ще й інші методи дослідження [53]. В сукупності всі методи наукового пізнання дають нам оптимальну уяву про ті чи інші сторони муніципально-правової дійсності. Використання різноманітних методологічних засобів дозволяє з різних боків підійти до дослідження муніципально-правової реальності, простежити вплив конституційних норм, міжнародно-правових і локальних актів на соціальну практику, здобути справжню уяву про різні сторони життєдіяльності територіальних громад.

Застосовуючи різні методи для пізнання оточуючої муніципальної дійсності, необхідно пам'ятати, що кожний метод має деякий потенціал, який дозволяє нам усвідомлювати той чи інший бік цієї дійсності, однак, водночас він має і певні обмеження, що закладені в самому існуванні кожного з методів. Тому неможливо відкрити єдиний універсальний метод пізнання усього багатства дійсності на всіх рівнях пізнання, як неможливо винайти, наприклад, один універсальний вид транспорту, зручний для всіх випадків життя. Звернення до того чи іншого методу в ході дослідження залежить передусім від самого об'єкта, а також від цілей дослідження, від специфіки предмета тієї галузі науки, в рамках якої використовується в даний момент певний метод.

Таким чином, викладений підхід передбачає не побудову жорсткої схеми, а розгляд на основі системного аналізу моделі, яка постійно розвивається та дозволяє узагальнювати й структурувати складний об'єкт дослідження. Можна передбачити у зв'язку з цим перспективність застосування синергетичного підходу в правознавстві. Однак, безумовно, для того щоб мати найповнішу уяву про предмет, дослідник у процесі творчості повинен синтезувати ці методи, що приведе до цілісного системного результату. Це дозволяє усвідомити особливе значення муніципального права в системі права України, структуру та зв'язки його складових, їх функціональну характеристику.

У першому розділі розглянуто історико - правовий досвід становлення органів місцевого самоврядування на території України, теоретичне підґрунтя з вдосконалення системи органів самоврядування та основні ідеї політичних діячів й мислителів. Визначено, що кінець XIX - початок XX ст. заклали основу української національної справи та відповідний розвиток інтересів місцевого населення, але у багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності та регулювався нормативними актами інших держав. Також визначено, що на місцевому рівні процес створення систем самоврядування в ідеальному вигляді полягає у формуванні внутрішніх структур усього муніципального організму, призначених для вирішення як конкретних завдань місцевого значення, так і в розвитку інших соціальних, психологічних і моральних цінностей, норм та інститутів усередині територіальної громади. Для цього використовується ряд методів дослідження функціонування органу місцевого самоврядування.

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО - СТРУКТУРНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

.1 Сучасні зарубіжні моделі місцевого самоврядування як джерело інноваційних перетворень.

.1.1 Огляд місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії

Однією з ознак демократичної держави та громадянського суспільства є наявність децентралізованого управління. Цілковито реалізувати демократичні засади в державі неможливо без наявності місцевого самоврядування, діяльність якого ґрунтується на демократичних принципах.

Ідеї субсидіарності та децентралізації належать до головних цінностей управління суспільними справами в європейських країнах. Саме Рада Європи, як гарант прав людини та прихильник демократичних принципів управління, запропонувала чітку правову форму, яка має характер засадничих принципів організації й функціонування місцевого самоврядування, що закріплено в Європейській хартії місцевого самоврядування (далі - Хартія) [41]. Головна ідея Хартії полягає в забезпеченні розвитку місцевого самоврядування - однієї з підвалин демократичного суспільства.

Кожна європейська держава виробила свою концепцію децентралізації. Але слід пам’ятати, що Європа не є одноманітним регіоном, позаяк у кожній європейській країні є свої особливості, обумовлені історичними, культурними та соціально-економічними особливостями [42, 39].

Одним з визначальних чинників розвитку місцевого самоврядування в Європі ХХ ст. стало поширення політичної ідеології державного управління. Моделі місцевого самоврядування в державах стійкої демократії, новодемократичних і пострадянських країнах різняться за певними концептуальними ознаками [57].

Рада Європи виробила стандарти щодо організації й управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, що стало об’єднавчим чинником стосовно європейської моделі місцевого самоврядування. На основі Хартії можна реалізувати безліч різних моделей місцевого самоврядування. Приєднавшись до Хартії [55], кожна з держав зобов’язана дотримуватись загальноєвропейських стандартів, але при цьому має виробити свою національну модель місцевого самоврядування на основі власних потреб і традицій.

Згідно з нормативним означенням, за Хартією [41, 42], «місцеве самоврядування» означає право та спроможність місцевих властей у межах закону та своєї компетенції регулювати й управляти суттєвою часткою суспільних справ в інтересах населення. Це право реалізовують ради або збори, що формуються на демократичних засадах.

З цього означення випливає, що місцевій владі задля ефективного виконання своїх функцій обов’язково необхідна організаційна та фінансова автономія. Акцентується увага на реальній спроможності вирішувати питання місцевого значення, приймаючи управлінські рішення та забезпечуючи їх належними засобами (фінансовими, матеріальними, кадровими тощо). Серед суб’єктів місцевого самоврядування в Хартії на перше місце поставлені «ради або збори», а вже потім - територіальна громада з її безпосередніми формами демократії. Особливу увагу там зосереджено на компетенційному та фінансовому забезпеченнях місцевого самоврядування, свободі вибору оптимальних структур управління й засобів, тобто на вільному визначенні організаційної структури.

Кожна держава-член Ради Європи виробила свою модель місцевого самоврядування, яка не порушує основних визначених у Хартії засад.

Залежно від рівня демократії та гарантованості прав і свобод громадян можна сказати, що в країнах стійкої демократії муніципальне право є всебічною гарантією цих прав і свобод; у новодемократичних країнах - достатньою гарантією; а в країнах перехідної демократії - недостатньою [47].

Розглянемо європейську модель місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії на прикладі ФРН та Швеції [42, 47].

Зокрема, ст. 25 Основного Закону ФРН надає громадянам право в рамках законів регулювати всі питання місцевого характеру під власну відповідальність.

У справах щодо місцевих сфер відання громади мають «всеохопні» повноваження. Територіальні округи, утворені з кількох громад, мають право на самоврядування в рамках регульованої законом сфери їхнього відання. У цій же статті закріплено право громадян на отримання достатнього фінансового забезпечення для виконання завдань самоврядування. Між ландтагом, земельним парламентом, та адміністрацією землі діє ланцюжок відносин демократичного контролю й відповідальності. Громада згідно з гарантією самоврядування вирішує всі справи місцевого характеру під власну відповідальність. Самоврядна громада самостійна фінансово, організаційно, стосовно планування та кадрових питань.

У Швеції [27] основні принципи місцевої автономії викладено в «Урядовому акті», одному з трьох головних документів шведської Конституції 1975 року. Тут зазначено, що муніципалітети й округи мають право встановлювати податки в межах своєї території, а приймати рішення вповноважені виборні представники в муніципальних та окружних радах. Закон про місцеве самоврядування 1977 року визначив, що місцеві ради «самі керують власними справами». Себто місцеві органи влади уповноважені діяти в інтересах тамтешніх жителів. Але рішення мають стосуватися питань, що становлять громадівський інтерес, у межах сфери її повноважень.

Ознаками моделі місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії є такі [42]:

. Місцеве самоврядування спирається на громадянське суспільство, де громадяни проявляють готовність до перебрання на себе політичної відповідальності.

. Місцева влада формує та виконує завдання на демократичній основі й залишається прозорою для громадян.

. Чітко визначений на законодавчому рівні принцип субсидіарності. Всі проблеми, які можна вирішити в межах місцевості чи регіону, вилучені з адміністративного поля центрального органу державної влади.

. Ефективність місцевої кадрової політики забезпечується спеціальною освітою фахівців, а також упровадженням особливої етики місцевого управління.

У новодемократичних державах (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія тощо) місцеве самоврядування характеризується певними особливостями [47]. Ст. 16 Конституції Польщі визначає, що всі жителі одиниць основного територіального поділу силою закону становлять самоврядну спільноту. Місцеве самоврядування бере участь у виконанні окремих функцій державної влади. Суспільні завдання, пов’язані із задоволенням потреб самоврядної спільноти, виконує одиниця місцевого самоврядування як свої власні. Закон може зобов’язати її виконувати й інші завдання, якщо це випливає з обґрунтованих потреб держави. Місцевому самоврядуванню забезпечується участь у державних доходах з огляду на покладені на нього завдання.

Теорія відродження місцевого самоврядування в країнах Центральної Європи має своєю основою теорію вільних громад, яку пристосовує до сучасних потреб країни. Вона проголошує місцеве самоврядування самостійним і незалежним від центральної влади інститутом.

Європейська модель місцевого самоврядування в новодемократичних країнах Європи основана на державницьких позиціях і характеризується такими ознаками [55, 57]:

. Формування органів місцевого самоврядування на демократичних засадах і забезпечення реальної участі громадян у муніципальному житті.

. Активна участь місцевих і регіональних органів виконавчої влади в муніципальному житті, а саме у фінансовому забезпеченні та наділенні делегованими повноваженнями.

. Унеможливлення прямого протистояння між органами місцевого самоврядування та державної влади; ефективність адміністративного судочинства.

. Посилення ролі політичних партій у формуванні місцевих влад і вирішенні питань громади.

2.1.2 Огляд моделей самоврядування в пострадянських країнах та в Україні.

Модель самоврядування в пострадянських країнах склалася в результаті роздержавлення місцевих органів влади радянських часів та припинення панування в них комуністичної партії [56]. Запровадження інституту місцевого самоврядування в пострадянських країнах не вплинуло на зміну суспільно-політичного ладу та формування демократичних засад управління суспільством. На відміну від змін, що відбулись у країнах Центральної Європи, в пострадянських країнах (Казахстан, Росія, Білорусь) місцеве самоврядування від початку розвивається на засадах радянської системи. Керівництво в його органах перебрали державні бюрократи, які були представниками радянського комуністичного режиму. Це призвело до того, що почала розвиватись номенклатурно-бюрократична модель місцевого самоврядування, для якої характерні такі риси [40]:

. Місцеві власті в політичному, адміністративному й фінансовому планах контролює виконавча влада.

. Громадяни територіальних громад не відіграють важливої ролі в муніципальному житті; населення бере участь тільки з огляду на корпоративні інтереси місцевих бюрократів чи бізнесової еліти.

. Брак дієвих механізмів взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та мешканцями територіальної громади, що є наслідком атомізованої концепції територіальних громад. Органи місцевого самоврядування вважають, що виконують завдання держави на місцях і є відповідальними перед нею. В такому разі мешканці територіальних громад з їхніми інтересами відходять на другий план і місцева влада фактично не несе відповідальності за наслідки своєї діяльності.

. Держава в особі виконавчої гілки влади продовжує зухвало втручатися в діяльність муніципальних органів. Застосовуються різноманітні контрольно-ревізійні перевірки, зміщення посадовців місцевого самоврядування тощо. Тому про форми автономії місцевого самоврядування, що передбачені Хартією та моделями місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії, не може бути й мови.

Доводиться констатувати, що в Україні побутує патерналістська концепція прав людини [59]. Законодавство в державі основується на державній теорії в тому сенсі, що гарантії місцевого самоврядування зведені до намагання все вирішити й розподілити на урядовому рівні. Наслідком є нерозмежування державної та комунальної власності (крім землі), брак самостійних місцевих бюджетів. Формально місцеве самоврядування повністю належить міським і сільським територіальним громадам, а фактично перебуває під контролем державних органів, які нерозвиненість структури і традицій демократичного самоврядування використовують на власну користь.

Представники Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи ще 1995 року запропонували реалізувати в Україні й інших країнах СНД новодемократичну консервативно-ліберальну модель місцевого самоврядування. Ця модель передбачає:

право місцевої влади провадити діяльність винятково в інтересах своєї територіальної спільноти;

достатність ресурсів місцевої влади, що дає змогу виконувати власні й делеговані державою функції.

Можна сподіватися, що під впливом загальнодемократичних перетворень у суспільстві Україна перейде від номенклатурно-бюрократичної, традиціоналістської до європейської ліберально-демократичної моделі місцевого самоврядування. Це слід розуміти так, що законодавчі положення, насамперед конституційні, із суто номінальних, ідеологічних мають перетворитися на дійові політико-правові механізми. Адже переваги ліберально-консервативної моделі місцевого самоврядування в умовах України очевидні. Отже, проблема реалізації європейської моделі місцевого самоврядування має велике практичне значення [6, 56, 57].

Щоб реалізувати таку модель в Україні, потрібні реформи правових, політичних, економічних, соціальних і культурних засад місцевого самоврядування. Реалізація європейської моделі місцевого самоврядування в Україні ускладнюється тим, що в суспільстві й надалі домінують перехідні типи правових і політичних культур: традиційна, радикально-популістська, бюрократична тощо. А новодемократична правова й політична культура (лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму) ще не зайняла належного місця в політико-правовому житті держави. Однак історичний перехід до такої моделі об’єктивний, а тому недоліки й упущення на цьому шляху не можуть завадити йому.

2.2 Характерні особливості розвитку місцевого самоврядування в сучасній Україні як чинник реформування системи місцевого самоврядування м. Дніпропетровська

Сучасна Україна - це країна невичерпного потенціалу, її надра багаті вугіллям, залізною рудою, марганцем, нікелем, ураном. Чорноземи України визнані найкращими в світі. Україна володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриває нові можливості для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі «Січ» ввів Україну до складу космічних держав. Вантажні літаки, що не мають аналогів у світі, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни, висококласні тепловози - все це є на виробничому конвеєрі України [61].

Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ Сімферополь, Чернігів, Запоріжжя і Одеса - визнані в світі центри культури, освіти і науки. В Україні була створена перша в Європі електронна обчислювальна машина. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, технологія зварювання, в тому числі й космічного, дослідження в галузях радіаційного матеріалознавства і надтвердих технологій, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії ставлять Україну до ряду передових високорозвинутих країн зі значним науково-технічним потенціалом.

У травні 1945 року Україна стала одним із засновників ООН.

Загальновідомо, що одне з важливих місць у системі життєдіяльності людини, суспільства, держави належить селам, селищам і містам в яких практично сконцентровані всі ланки влади, ресурси (населення, земля, надра) і комунікації. Сьогодні ми можемо констатувати, що вперше за останні кілька сотень років в Україні реалізуються на практиці ідеї місцевої влади - влади місцевого самоврядування, які були чинними в нашій державі 500 років тому. Магдебурзьке право - це історичний документ, що заклав перші підвалини демократичного самоврядування в Києві та інших містах України, визначив права й обов'язки територіальної громади.

Магдебурзьке право - це сьогоднішнє закріплення в нашому законодавстві (Конституції України, Законах України) принципу самоврядування - наявності певного права в територіальних громад [45].

Таким чином, відкривається реальна перспектива вдосконалення і розвитку самоврядування в селах, селищах, містах, столиці нашої держави на новому історичному етапі.

У Конституції України 1996 р. [1] вперше за новітніх часів на конституційному рівні проголошено, що «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування» (ст. 7 Конституції України) і закріплено поняття місцевого самоврядування, яке визначається як право «територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів Україні» (ст. 140 Конституції України).

Як бачимо, в Україні, сьогодні в стадії становлення і формування знаходиться самостійна навчальна дисципліна, наука, галузь законодавства і напрямок практичної діяльності в сфері місцевого самоврядування.

Вивчення навчальної дисципліни «Місцеве самоврядування в країні» передбачено навчальними планами юридичних вузів України.

Місцеве самоврядування в Україні - це комплексна галузь українського права, що представляє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі організації місцевого самоврядування і вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування [5, 45].

Місцеве самоврядування в Україні має давню історію. Управління в українських містах та регіонах традиційно базувалося на використанні різних історичних форм місцевого самоврядування (вічового права, магдебурзького права, козацького самоврядування, земства тощо), що відповідало загальним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

За часів Київської Русі різні форми місцевого самоврядування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права [34].

Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій вияв у вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до відання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільська громада - верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феодалами, державною владою.

Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація - міський орган державної влади,- очолювана старостою, який призначався центральною владою. Війтів обирали на міських вічах, що в документах отримали назви: «громада», «копа», «купа». Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 pp.), якими були узаконені міські віча.

У містах, що знаходилися у приватній або церковній власності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права [45].

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 -Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Луцьку, в 1442 p.- Снятину, в 1444 p.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) - Києву, в 1498 p.- Дубну, в 1518 р.- Ковелю, в 1524 p.- Уторопам, у 1547 p.- Берестечку, в 1564 р.- Брацлаву, в 1584 p.- Корсуню, в 1585 p.- Переяславу, в 1600 р.- Каневу, в 1640 р. - Вінниці.

На жаль, поступальний розвиток місцевого самоврядування було перервано з втратою державної самостійності України в 1920 р. та встановленням централізованої системи територіальної організації влади, яка передбачала пряме державне управління на всіх субнаціональних територіальних рівнях, формально - через єдину систему органів державної влади - Ради народних депутатів, а фактично - через централізовану, підпорядковану по вертикалі систему партійних органів [59].

Розвал монопартійної командно-адміністративної системи управління, відновлення та розбудова на демократичних засадах української державності об'єктивно призвели до пошуку такої організації влади, яка відповідала б як національним традиціям, так і сучасним світовим та європейським демократичним вимогам, була б спрямована на забезпечення прав і свобод людини, задоволення її потреб, підвищення ефективності надання громадських послуг.

Нова модель влади вже не могла базуватися на політико-організаційному принципі «вертикалі влади», реалізація якого фактично відсторонює людину від участі в управлінні державними та громадськими справами. Світовий та європейський досвід переконливо свідчить, що в демократичному суспільстві територіальна організація влади може будуватися лише на основі обов’язкового використання місцевого самоврядування - специфічної форми публічної влади територіальних громад, в рамках якої забезпечується реалізація їх права здійснювати управління в межах відповідних територіальних одиниць, самостійно вирішувати всі питання місцевого значення. Місцеве самоврядування сьогодні виступає важливим фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела - народу. І навпаки, місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови наявності розвинутих елементів громадянського суспільства [48].

Зрозуміло, що Україна, декларуючи створення незалежної, демократичної, правової держави, формуючи, з врахуванням світового досвіду, власну модель організації влади, прийти до визнання місцевого самоврядування як єдино можливої форми організації публічної влади на місцях.

Нова історія місцевого самоврядування в Україні розпочинається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» [2], де воно визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, наоснові законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування.

Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону [4] (тепер він мав назву Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), в якій передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування.

Надійною правовою основою місцевого самоврядування стала Конституція України 1996 p. [1], де самоврядування визнане одним із елементів конституційного ладу держави. Прийняття Конституції відкрило простір для становлення реального місцевого самоврядування в Україні.

Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» [5].

Перший досвід свідчить, що цей процес проходить досить складно та суперечливо. Розвиток місцевого самоврядування в Україні стримується, насамперед, економічними чинниками, відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування. Немаловажну роль відіграють також і чинники політичного, правового та психологічного характеру. Це й відсутність реального суб'єкта місцевого самоврядування - самодостатньої територіальної громади, яка володіла б необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування доходної частини місцевого бюджету, і недостатнє правове забезпечення значного масиву питань організації і функціонування місцевого самоврядування, та існування в суспільній свідомості, в свідомості значної частини політичних, державних і муніципальних діячів старих стереотипів сприйняття місцевого самоврядування; відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою та її підрозділами, громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями приватного сектора, інших форм власності; недостатній рівень саморегуляції територіальної громади тощо [30].

Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток місцевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації програм, спрямованих на налагодження взаємодії та співпраці на засадах рівноправності між різними елементами системи місцевого самоврядування, між муніципальним, приватним і громадським секторами, між органами і посадовими особами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, об'єднаннями підприємців, ініціативними групами членів територіальної громади, що формуються з метою залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування.

Над проблемою місцевого самоврядування в Україні сьогодні працює велика плеяда українських дослідників.

Перші результати свідчать, що місцеве самоврядування в Україні - це довгострокова стратегія розвитку суспільства на демократичних засадах [9].

2.3 Референдуми в Україні, як основа безпосереднього представництва територіальної громади м. Дніпропетровська.

.3.1 Історія референдуму

Становлення громадянського суспільства в Україні та розбудова правової держави передбачають перетворення українського народу з об'єкта державного управління на головного суб'єкта влади, що обумовлює необхідність розвитку і вдосконалення всіх форм народовладдя і, насамперед, тих форм, які передбачені Конституцією України. При цьому пріоритетними видаються ті інститути демократії, що дозволяють українському народу безпосередньо вирішувати найважливіші проблеми суспільного та державного життя. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя: мітинги, зібрання, революції. Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори та референдуми [50, 52].

Референдум є порівняно новим інститутом безпосередньої демократії. До 1991 р. референдуми на терені України не практикувалися, хоча можливість їх проведення передбачалася Конституціями УРСР 1937 і 1978 рр.

У більшості зарубіжних країн історія референдуму нараховує століття.

Поняття референдуму вперше з'явився в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Спочатку термін «референдум» означав те що має бути повідомленим, а сучасного свого значення набув значно пізніше.

Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швейцарія. Саме у Швейцарії був проведений перший у світі достовірно відомий референдум в 1439 р. у швейцарському кантоні Берн. На ньому віршувалося питання фінансового становища кантону: затвердження збору у розмірі І ангетера на тиждень для погашення військової заборгованості. У подальшому позитивний досвід Берна був запозичений багатьма іншими кантонами Швейцарії. Перший у світі загальнодержавний референдум був проведений також у Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, тому цю країну іноді називають «батьківщиною референдумів»

У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, розробленою Ж.-Ж. Руссо. В період з 1789 р. по 1839 р. у країні було проведено 8 загальнонаціональних референдумів, більшість - з конституційних питань. У XIX ст. референдуми також поширилися в США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Але, у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований голосуванням у Німеччині в 1933 р. виходу країни з Ліги Націй; в 1934 р. поєднанням посади президента і рейхсканцлера; в 1938 р. - аншлюсу Австрії Німеччиною. Ці антинародні по суті рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми безпосереднього народовладдя - референдуму.

На сьогодні референдуми стали важливим інститутом безпосередньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країн, що бережно ставляться до проявів безпосереднього народовладдя в цілому. Так, у 2001 р. референдум був вперше проведений у теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94% громадян Бахрейну ратифікували перший конституційний акт держави - Національну хартію, яка започаткувала конституційну реформу в країні.

Особливе значення референдуми набули в Європі після прийняття 12.01.2005 р. Конституції Європейського Союзу, що ратифікувалася шляхом референдуму чи парламентської процедури в усіх державах ЄС.

Так, в Україні історія становлення інституту референдуму має два основних періоди: перший період (1991-2000 рр.) - початок практикування референдумів в Україні; другий період (2000 р. - до сьогодні) вдосконалення національної теорії та практики референдумів.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначено Верховною Радою Української РСР. Результати референдуму були переконливими - 90,3% громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Протягом 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну державу визнали понад 100 країн світу.

Наступний всеукраїнський референдум за народною ініціативою був проведений в 2000 р. 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на референдум, у голосуванні прийняли участь 81,15% громадян України, що мають виборчі права. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України; за обмеження депутатської недоторканності; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 350; за необхідність формування двопалатного парламенту. Утім, результати цього референдуму так і не були реалізовані.

Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їх основні соціальні функції:

. Референдум є одним з основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізація владних рішень;

. Референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов'язаних з конституційним чи законодавчим регулюванням їх національних прав і свобод;

. Референдум є одним із способів формування громадської думки;

. Референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади, що не задовольняють інтересів громадян.

Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

Підсумовуючи все, вказане вище можна сказати, що ст.. 5 Конституції України визнає народ єдиним носієм суверенітету та влади, де визначено дві форми народовладдя - безпосередня (пряма) і представницька (непряма). Звісно найбільш демократичною формою участі населення в державотворчих процесах є безпосередня демократія. До проявів безпосередньої демократії відносять: вибори, референдуми, мітинги, походи демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, плебісцити, народні обговорення та ін. Але тільки вибори та референдуми отримали своє офіційне закріплення.

Референдум є всенародним опитом шляхом голосування з найважливіших питань державного життя, у якому можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права.

.3.2 Поняття та види референдумів в Україні

Згідно ст. 69 Конституції України [1] вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори та референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження і координування цих інтересів, прояв волі народу як через формування представницьких органів та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, у формі законів, нормативно-правових актів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Але Конституція України не дає чіткого тлумачення поняття «референдум», що призводить до неоднозначності тлумачення цього терміна в українських правових джерелах, громадських і правових структурах.

Референдум - (лат. Referendum-те, що має бути повідомленим) - це сенародний опит шляхом голосування з найважливіших питань державного життя, у якому можуть брати участь усі громадяни, що мають виборчі права.

Референдум - важлива форма безпосередньої демократії, що являє собою голосування виборців, шляхом якого приймається рішення з будь - яких питань державного або самоврядного характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом бути винесені на не можуть бути винесені на референдум, що обов'язково для виконання органами, організаціями і громадянами, щодо яких це рішення має імперативний характер.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р [3] визначає термін «референдум» як «спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, що мають вищу юридичну силу». Основна відмінність референдуму від виборів, процедура яких також передбачає голосування виборців, полягає в об'єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо при виборах таким об'єктом є кандидат або список кандидатів, то об'єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої і внутрішньої політики.

Метою виборів є обрання народних представників, що являє собою делегування їм певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, тоді як мета референдуму - прийняття рішення по суті винесеного не нього питання, тобто воля народу знаходить своє виявлення у формі референдуму більш чітко та конкретно і не передбачає подальшого делегування владних повноважень.

Референдум є досить складуть правовим явищем і практикується у різних формах. У державах, де референдуми проводяться досить часто, цей інститут отримав нормативне закріплення у різних формах і, навпаки, де референдуми є винятковим, унікальним явищем, перелік питань, що вирішуються на референдумі, жорстко обмежена.

Але референдуми різняться не лише за предметом правового регулювання. Існує багато видів референдумів (залежно від критеріїв класифікації), кожен з яких має свої юридичні особливості.

Закон України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» 1991 р. [3] не передбачає самостійного нормативного положення про види референдумів. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що референдуми в Україні різняться за предметом, суб'єктами ініціювання референдумів, територією і часом проведення.

Із урахуванням теоретичних досліджень критеріїв класифікації референдумів та нормативних положень чинного законодавства про референдуми можна виділити такі критерії класифікації референдумів:

за предметом референдуму;

за правовою силою рішень референдуму;

за підставою проведення;

за суб'єктами ініціювання;

за територією проведення;

за часом проведення;

за формулою референдуму

Найбільш важливим критерієм класифікації референдумів є предмет референдуму, що й власне визначає сутність і зміст кожного конкретно взятого референдуму, йог значення для суспільства і держави.

Предмет референдуму визначає обсяг його компетенції. Предмет загальнодержавного референдуму завжди стосується найважливіших проблем суспільного та державного життя країни, а саме: прийняття чи затвердження конституції, внесення змін до конституції, законів, підзаконних актів тощо, тоді як загальний характер предметів місцевих референдумів набагато складніший за своєю правовою природою. З одного боку, це, як правило, питання місцевого значення, а з іншого-предмет локального референдуму може мати специфічний характер і обумовлюватися особливостями місцевого самоврядування в кожному окремо взятому регіоні.

За правовою силою рішень референдуми поділяються на консультативні та імперативні. Загальновідомо, що рішення референдумів мають вищу юридичну силу як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, оскільки їх наслідки є безпосереднім вираженням волі народу або ж конкретної територіальної громади. Рішення загальнонаціональних референдумів традиційно займають вище місце в ієрархії національних джерел права.

Консультативний референдум проводиться органом державної влади, уповноваженим призначати чи ініціювати призначення референдуму перед прийняттям ним певного рішення з метою виявлення ставлення громадян до цього рішення. Консультативні референдуми в зарубіжних країнах, як правило, проводяться з питань, що процедурно не можуть бути вирішені шляхом всенародного голосування: укладення міжнародного договору чи його ратифікація. Вирішення цих питань традиційно відносяться до повноважень глави держави чи парламенту, але при здійснені своїх повноважень вони керуються волевиявленням народу. В окремих країнах консультативні референдуми отримали назву плебісцитів. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їх рішень. На сьогодні, відповідно до ч. 6 п. Рішення Конституційного Суду України у Справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою від 27 березня 2000 р., воля народу, що буде виявлена на всеукраїнському референдумі, проголошеному Президентом України за народною ініціативою, не може мати дорадчого характеру. Нині консультативні референдуми втратили актуальність в Україні.

Імперативний референдум відрізняється від консультативного тим, що його рішення мають вищу юридичну силу, тобто є остаточними, обов'язковими для виконання на всій території країни. Вони набувають юридичної сили з часу оголошення результатів всенародного голосування Центральною виборчою комісією. Рішення імперативного референдуму можуть бути змінені або скасовані лише на підставі результатів нового всеукраїнського референдуму. Утім, в силу недосконалості механізму реалізації рішень референдуму, рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. що були визнані Конституційним Судом України імперативними, так і не були здійснені.

Фрицький О.Ф. [60] класифікує референдуми за юридичною силою:

-    вирішальний, рішення якого не потребують затвердження будь-яким органом і не можуть бути змінені інакше ніж на підставі рішення нового референдуму з цього питання;

-        консультативний референдум, який використовується для виявлення громадської думки. Його рішення не мають обов'язкового характеру.

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними. Тобто народ України та територіальні громади мають право вирішувати широке коло суцільно значущих питань, але окремі питання (внесення змін до Конституції, питання про зміну територію України, питання про найменування або перейменування міст, селищ, райнів тощо), відповідно до чинного законодавства, мають визначатися виключно всеукраїнськими референдумами.

Обов'язковий референдум передбачає обов'язкову санкцію громадян України на предмет референдуму. Тобто обов'язковий референдум є безальтернативною формою вирішення конкретно визначених законодавством питань. У випадку, коли певні нормативно-правові акти чи інші рішення, відповідно до чинного законодавства, мають бути встановлені чи затверджені виключно шляхом проведення референдуму, він стає обов'язковим. Ці референдуми гарантують право Українського народу вирішувати найбільш принципові проблеми суспільного та державного життя через безпосереднє волевиявлення у формі голосування. Проведення обов'язкових референдумів передбачене в конституціях 15 європейських країн, що є яскравим свідченням визнання референдумів провідною формою нарадовладдя у сучасному демократичному суспільстві.

Факультативні референдуми, на думку І.П. Трайніна [52], мають проводитися на вимогу визначеної законом кількості виборців щодо прийняття окремих законопроектів та законів. Факультативний референдум у сучасному його значенні проводиться для прийняття визначеного роду нормативно-правових актів на вимогу суб'єктів, уповноважених ініціювати проведення референдуму. Факультативні референдуми широко використовуються в більшості країн Європи, де на них вирішується широке коло важливих проблем суспільного і державного життя. Практикування факультативних референдумів є певним індикатором рівня розвитку громадянського суспільства в країні, консолідації суспільства і держави.

Залежно від суб'єктів, що наділені правом ініціювати проведення загальнонаціонального референдуму, в Україні референдуми поділяються на ініційовані українським народом; ініційовані Верховною Радою; Президентом України. Місцеві референдуми можуть бути ініційовані місцевими радами та громадянами України, що проживають на території певної адміністративно - територіальної одиниці.

За часом проведення загальнодержавні референдуми можуть бути до законодавчими або після законодавчими, відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом законопроекту, що є предметом референдуму.

За формулою, тобто конструкцією питань, що виносяться на всенародне голосування, референдуми розмежовуються на прості та складні. Прості конструкції питань референдумів передбачають винесення на референдум одного конкретного питання з конкретної проблеми. Складні конструкції питань референдумів передбачають голосування з двох і більше питань. Ці питання можуть стосуватися різнопорядкових проблем, але, як правило, сукупність питань, винесених на референдум в комплексі, стосується єдиної проблеми.

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. [3] розрізняють всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим та місцеві (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України або Президентом України. Так, Верховна Рада України уповноважена призначати всеукраїнський референдум щодо вирішення питань про зміну території держави. Президент України має право призначати референдум щодо законопроектів про внесення змін до розділу І-ІІІ Конституції, а також проголошує референдум з народної ініціативи.

Всеукраїнський референдум призначається Президентом з ініціативи народу за умови, що цього вимагають щонайменше 3 млн. громадян України, які мають право голосу. Крім того, для виконання цієї вимоги необхідно зібрати не менш як у двох третинах областей України (у кожній з них) щонайменше по 100 тис. підписів. Слід також звернути увагу на те, що в Україні не допускається проведення референдумів для затвердження законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

На всеукраїнський референдум можуть виноситися питання, віднесені Конституцією України до відання України, тобто виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них [49]. Не виносяться питання на цих референдумах, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумівз міжнародно-правових питань, хоча саме перший всеукраїнський референдум 1991 р. мав своїм предметом міжнародно-правову проблематику - легімітизацію незалежності України.

Другим видом референдуму за територією проведення - місцевий референдум, який розглянемо нижче.

Третім різновидом референдумів є референдум Автономної Республіки Крим. Предметом республіканського і місцевих референдумів в автономії може бути прийняття, зміна або скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відання Автономної Республіки Крим [50].

Узагальнюючи теоретичні положення про всеукраїнські референдуми можна визначити три стадії всеукраїнського референдуму - підготовчу, основну та завершальну.

Кожній з цих стадій притаманні певні етапи, зміст і сутність яких визначає зміст процедури всеукраїнського референдуму.

. Підготовча стадія:

ініціювання референдуму;

інформування громадян про ініціювання референдуму;

агітація «за» або «проти» винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум;

всенародні або парламентські обговорення.

. Основна стадія:

призначення всеукраїнського референдуму

організація референдуму та підготовка його проведення;

агітація «за» або «проти» проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум;

голосування;

встановлення результатів референдуму;

визначення та оприлюднення його рішення;

проведення повторного референдуму (факультативна стадія)

. Завершальна стадія:

виконання рішень всеукраїнського референдуму;

правова відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму [52].

А зараз розглянемо суперечливості законодавства України стосовно проведення референдумів.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» також має суперечності із нормами Конституції України у наступних питаннях:

-    визначення предмету проведення референдуму. Так, у Конституції України [1] не зазначено в переліку причин дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України рішення референдуму. У статті 13 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» [3] серед питань, за якими Верховна Рада України призначає проведення всеукраїнського референдуму вказані питання щодо «дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, Президента України, якщо цього вимагають не менш як три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі». Крім того, закон оперує таким поняттям, як скасування Конституції та інших законодавчих актів, а Конституція України не допускає цього;

-        визначення суб'єктів ініціювання проведення всеукраїнського референдуму. У Законі, з усіх питань, які можуть розглядатися на референдумі, передбачено два суб'єкта ініціювання проведення всеукраїнського референдуму: громадяни України, або народні депутати України. У Конституції - фактично один: народ України. Виключенням є призначення проведення референдуму Верховною Радою України з питань про зміну території України (стаття 73);

         визначення суб'єктів призначення (проголошення) проведення всеукраїнського референдуму. У Конституції України їх передбачено два: Президент України та Верховна Рада України, а у Законі лише один - Верховна Рада України;

         визначення різних категорій референдумів Зокрема, у Законі згадується окрема категорія референдумів дорадче опитування громадян України. У Конституції цього не вказано.

На сьогодні, за оцінками експертів та багатьох політиків перспективи проведення в Україні легітимних референдумів є досить примарними, у першу чергу, через застаріле законодавство.

Дослідивши законодавство України можна зробити висновок, що в нашій країні відсутня реальна законодавча база проведення всеукраїнського референдуму. Чинний нині закон «Про всеукраїнський та місцевий референдум» [3] був ухвалений ще в липні 1991 р. і приймався з цілком конкретною метою - для проведення в грудні 1991 року референдуму про підтвердження Акту проголошення незалежності України. Після прийняття нової Конституції України цей закон перестав відповідати існуючим в країні політичним і правовим реаліям. Чинна Конституція України інше визначає компетенцію Верховної Ради і Президента України щодо проголошення всеукраїнського референдуму та його предмет, інакшим є механізм проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Таким чином, нинішній Закон про референдуми вступає у суттєві суперчності з чинною Конституцією України та низкою інших законодавчих актів.

Не дивлячись на позитивний досвід всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991 р., цей інститут безпосередньої демократії став разовою історичною подією. Спроби ініціювати всеукраїнський референдум у 1992, 1993, 1996 та 1998 рр. виявилися марними.

У 2000 році був проведений референдум в тому вигляді, який запропонував президентський указ, але він абсолютно не вирішив проблем, знову ж таки, через недосконалість чинного законодавства.

Але в Україні є реальна можливість проведення референдуму щодо членства України в НАТО. ЦВК визнала дійсними близько 4,5 млн. підписів громадян за проведення референдуму про членство України в НАТО та ЄЕП.

В Україні референдум не має законодавчої сили, тобто не існує механізмів імплементації рішень загальнонаціонального референдуму. Чинний закон про референдум не передбачає такого механізму. До того ж, він не був приведений у відповідність до Конституції після внесення до неї змін. Тому референдум сьогодні - це всього лиш показник бажання народу на зразок соціологічного опитування.

Таким чином, провівши аналіз чинного законодавства України і практики його реалізації з питань референдумів, можна зробити ряд висновків:

-    по-перше, з необхідністю створення цілісної концепції всеукраїнського референдуму як однієї з найбільш важливих форм безпосередньої демократії в Україні;

-        по-друге, з потребою вдосконалення чинного законодавства про всеукраїнський референдум з метою приведення його у відповідність до положень Конституції України 1996 р.;

         по-третє, з важливістю узагальнення досвіду приведення всеукраїнського референдуму з тим, щоб виявити як позитивні, так і негативні тенденції розвитку цього інституту в Україні.

.3.3 Місцевий референдум у м.Дніпропетровську

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції.

Відповідно до ст. 143 Конституції України [1], громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів у межах адміністративно-територіальної одиниці.

А згідно з пунктом 12 статті 45 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [5] прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, здійснюється районними та обласними радами включно на їх пленарних засіданнях.

Місцевий референдум, як і всеукраїнський, здійснюється через проведення голосування громадян України з питань, визначених законодавством.

Предметом місцевого референдуму може бути:

прийняття, зміна, скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної Ради народних депутатів та її голови.

Тільки місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей; питання про об'єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах; питання про реорганізацію або ліквідацію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами.

На місцеві референдуми не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду і прокуратури; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої Ради народних депутатів та її виконавчих і розпорядчих органів згідно ст. 6 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” [3].

Проведення місцевих референдумів у м.Дніпропетровську закріплено Статутом територіальної громади м.Дніпропетровська (далі - Статут), прийнятого Дніпропетровською міською радою XXIII скликання 13.06.01.

У ст. 15 Статуту місцевий референдум визначено формою участі членів територіальної громади в місцевому самоврядуванні.

У ст. 17 визначено наступне:

. Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення.

. Місцевий референдум - це міський або районний у місті референдуми.

. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, законами України до відання місцевого самоврядування.

. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній території.

. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдуми.

. За рішенням міського, районного в місті референдуму можуть бути достроково припинені повноваження відповідно міської ради, міського голови, районної ради відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

. Порядок фінансування підготовки і проведення місцевих референдумів визначається міською радою.

. Усі рішення, що стосуються місцевого референдуму, а також проекти рішень, які виносяться на місцевий референдум, підлягають опублікуванню в місцевих засобах масової інформації.

Розгляд питань про внесення на розгляд міської ради пропозицій про проведення місцевого референдуму та про утворення ініціативних груп всеукраїнського і місцевих референдумів передбачено ст.. 18 «Загальні збори громадян за місцем проживання» Статуту.

Міський голова забезпечує виконання рішень місцевого референдуму згідно з ст. 30 Статуту.

Прийняття рішення про проведення місцевого референдуму та прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів місцевого самоврядування та міського голови здійснюється міською радою згідно з ст. 35 Статуту.

2.4 Районні у місті ради у контексті структурних реформ систем місцевого самоврядування м. Дніпропетровська

Систему місцевого самоврядування у Дніпропетровську складають: міська рада, міський голова, виконавчий комітет міської ради, виконавчі органи міської ради, районні у місті ради та їхні виконавчі органи, органи самоорганізації населення.

Згідно з Ст. 7 Статуту територіальної громади м.Дніпропетровська [25], до адміністративно-територіального складу міста входять вісім районів: Амур-Нижньодніпровський, Бабушкінський, Жовтневий, Індустріальний, Кіровський, Красногвардійський, Ленінський, Самарський та селище Таромське.

Загальну характеристику районів міста подано у таблиці 2.1 [26].

Таблиця 2.1 Порівняння районів міста, на 01.01.2011.

Відповідно до адміністративного поділу міста обрано 8 районних у місті рад, які виконують надані їм міською радою повноваження, а також функції, передбачені законодавством України. Кількісний склад та порядок обрання зазначених рад визначається відповідно до Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів".

Стаття 41. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" [5]. визначає особливості повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів. Зокрема:

-    питання організації управління районами в містах належать до компетенції міських рад;

-        районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах, формують, затверджують, виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами;

         обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах;

         визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом даного скликання;

         порядок формування, структура, форми діяльності районних у містах рад та їх органів визначаються відповідно до цього та інших законів.

Також повноваження районних у місті рад закріплено ст. 41 Статуту територіальної громади м.Дніпропетровська [25]. Зокрема, районні у місті ради, якщо вони утворені за рішенням міської ради, правомочні розглядати і вирішувати будь-які питання, віднесені Конституцією України та законами України до відання районних у місті рад, у обсягах і межах, що визначаються міською радою.

Так, до міської ради VI скликання у 2010 році, обрано 120 депутатів, утворено 12 постійних депутатських комісій. Дніпропетровський міський голова веде засідання міської ради, очолює її виконавчий комітет. Виконком міської ради складається з 20 осіб, та організовує роботу виконавчих органів міської ради. Міською радою утворено 28 виконавчих органів (департаменти, управління, відділи) які виконують власні та делеговані державою повноваження відповідно до затверджених міською радою положень.

Майже таку-ж структуру мають районні у місті Дніпропетровську ради.

Діяльність районної у місті ради визначається Регламентом. Цей Регламент має силу нормативного акта, що визначає порядок скликання і проведення сесій районної у місті Дніпропетровську ради, утворення і діяльності її органів, депутатських формувань, визначає процедуру підготовки і прийняття рішень районної у місті Дніпропетровську ради .

Регламент регулює порядок роботи депутатів районної у місті Дніпропетровську ради, визначає умови для ефективної реалізації їх прав і повноважень.

Положення цього Регламенту є обов'язковими для виконання районною у місті Дніпропетровську радою, її органами (у тому числі виконавчими органами) і їх посадовими особами, депутатськими групами та фракціями, а також особами, які беруть участь у підготовці і роботі сесій районної у місті Дніпропетровську ради та її органів.

Регламентом визначається, що районна у місті Дніпропетровську рада (далі - районна у місті рада) - представницький орган місцевого самоврядування, що представляє територіальну громаду району м.Дніпропетровська та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, Законами України „Про місцеве самоврядування в Україні, „Про статус депутатів місцевих рад”, Статутом територіальної громади міста Дніпропетровська, Європейською Хартією місцевого самоврядування та іншими законодавчими актами.

Районна у місті рада є юридичною особою, має власну печатку, рахунки в банках, символіку, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, бути позивачем і відповідачем у суді та мати всі інші притаманні юридичній особі ознаки.

Регламентом визначається строк повноважень районної у місті ради та загальний склад районної у місті ради. За напрямком діяльності створюються та працюють постійні депутатські комісії районної у місті ради, діяльність яких регулюється Положенням про постійні комісії районної у місті ради.

Діяльність районної у місті ради базується на принципах:

народовладдя;

законності;

гласності;

відкритості;

колегіальності;

виборності;

поєднання державних і місцевих інтересів;

правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених чинним законодавством;

підзвітності і відповідальності перед територіальною громадою району;

державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

судового захисту прав місцевого самоврядування.

Гласність у роботі районної у місті ради забезпечується шляхом відкритості пленарних засідань районної у місті ради, постійних комісій, а також шляхом розповсюдження інформації про діяльність її органів та посадових осіб. Відкритість пленарних засідань районної у місті ради та засідань постійних комісій забезпечується шляхом допуску на них громадян, які мешкають в районі міста, представників виконавчих органів та органів самоорганізації населення, громадських організацій, профспілок, політичних партій, відповідно до порядку, визначеного Регламентом. За рішенням районної у місті ради її пленарні засідання можуть проводитись у закритому режимі. Проекти рішень, що готуються до розгляду районної у місті ради, оприлюднюються на офіційному Інтернет - порталі районної у місті Дніпропетровську ради (з моменту його створення), або у будь-який інший спосіб, відповідно до законодавства, не пізніш як за 20 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття. Рішення, прийняті районною у місті радою, оприлюднюються на офіційному Інтернет-порталі районної у місті Дніпропетровську ради (з моменту його створення), або у будь-який інший спосіб, відповідно до законодавства, не пізніше п’яти днів з дня їх прийняття. Відповідальність за достовірність наданої для оприлюднення інформації покладається на автора рішення.

Оприлюдненню не підлягає інформація про фізичну особу, що міститься в рішеннях районної у місті ради, і підпадає під дію Закону України "Про захист персональних даних "та інша, визначена законодавством інформація. Таким чином, місцеве самоврядування в м.Дніпропетровську здійснює приблизно такі ж функції, як і в інших європейських державах [26, 41]. До найважливіших з них відносяться:

-    забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території;

-        володіння, використання та управління комунальною власністю;

         залучення населення до участі у вирішенні питань місцевого та загальнодержавного значення;

         надання громадських послуг населенню;

         забезпечення законності, громадської безпеки, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян;

         соціальний захист населення, сприяння працевлаштуванню громадян;

         захист прав місцевого самоврядування.

Як приклад розвитку територіальної громади можна відзначити, що станом на 01 січня 2010 р. у м.Дніпропетровську зареєстровано 130 міських організацій політичних партій, 1311 громадських організацій, 259 релігійних громад 16 конфесій, 27 національних товариств. В місті здійснюють свою діяльність 181 релігійна громада. Серед релігій переважає православне християнство. Засоби масової інформації у Дніпропетровську - це 6 місцевих телеканалів (9 телеканал, 11 телеканал, 27 телеканал, 34 телеканал, 51 телеканал, IRT), понад 50 різноманітних газет, понад 40 журналів, понад 20 радіостанцій [26]. Що стосується повноважень територіальної громади, то більш-менш чітко до її відання (або до відання її структурних підрозділів - внутрішніх громад: жителів будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів, районів у містах, сіл, селищ) чинне законодавство відносить наступні питання, наведені на рис. 2.1

Рис. 2.1 Конституційний розподіл повноважень місцевого самоврядування

Останнім часом спостерігається розширення повноважень місцевого самоврядування, особливо у житлово-комунальній сфері, що пов’язано з передачею у комунальну власність об’єктів місцевої інфраструктури і, відповідно, розширення кола обов’язків органів місцевого самоврядування щодо надання населенню громадських комунальних послуг. Співвідношення самоврядних та делегованих повноважень органів місцевого самоврядування подано у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2 Співвідношення самоврядних та делегованих повноважень органів місцевого самоврядування.

У новій редакції Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, яка сьогодні перебуває на розгляді у Верховній Раді України передбачається:

-    визначити перелік питань, віднесених до виключної компетенції територіальної громади;

-        розмежувати повноваження між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня;

         розширити коло самоврядних повноважень місцевого самоврядування за рахунок включення до їх числа переважної більшості делегованих повноважень. Зокрема, передбачається, що у сфері житлово-комунального господарства всі делеговані повноваження набудуть статусу самоврядних (власних) повноважень.

Таким чином, в другому розділі проаналізовано основні принципи організації й функціонування місцевого самоврядування, закріплених в Європейській хартії місцевого самоврядування, головна ідея якої полягає в забезпеченні розвитку місцевого самоврядування - однієї з підвалин демократичного суспільства. Визначено, що реалізація європейської моделі місцевого самоврядування в Україні ускладнюється наявністю в суспільстві домінантних перехідних типів правових і політичних культур. Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток місцевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації відповідних програм та залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування за допомогою референдумів. Зазначено, що розширення повноважень місцевого самоврядування у м.Дніпропетровську досягається за рахунок функціонування районних у місті рад.

РОЗДІЛ 3. МОДЕРНІЗАЦІЯ ІНСТИТУТІВ УПРАВЛІННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЮ ГРОМАДОЮ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

3.1 Статут територіальної громади м. Дніпропетровська як правова основа формування громадсько-політичного самоврядування у м. Дніпропетровську

.1.1 Правова основа та загальний опис структури статуту територіальної громади

Статут територіальної громади - це основний локальний нормативно-правовий акт, яким регулюються структура, повноваження та порядок діяльності громади територіальної села, селища, міста, її органів та посад, осіб. Він є своєрідою «комунальною конституцією», важливою нормативною умовою функціонування територіальної громади та її органів та виступає як необхідний елемент правової основи муніципальної демократії [51].

Саме орієнтація на прийняття власних «комунальних конституцій» оптимально відповідає ідеї розмаїття і свободи вибору напрямів і видів локальної діяльності населення за місцем проживання.

Приклади впровадження статутів територіальних громад в Україні подано у таблиці 3.1

Таблиця 3.1

Приклади впровадження статутів територіальних громад в Україні

Статут відтворюють та адаптують до місцевих умов численні законоположення, впорядковують їх у логічному викладі, супроводжують необхідними коментарями, сприяють виникненню у населення правильних і повних уявлень про структуру та роботу механізму місцевого самоврядування, створюють легитивні умови для формування і впровадження додаткових прав та свобод членів територіальних громад, виходячи з того, що конституційні права не є вичерпними [51].

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [5], з метою врахування історичних, національно - культурних, соціально-економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування, представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції та в межах чинного законодавства може прийняти статут територіальної громади. села, селища та міста.

Національне законодавство обмежується лише загальними посиланням на мету прийняття статуту територіальної громади, не конкретизуючи, регламентація яких питань організації та функціонування місцевого самоврядування може відображатися у ньому.

Повноваження щодо прийняття та затвердження статуту згідно з законом віднесене до виключної компетенції сільських., селищних та міських рад.

Статут територіальної громади має ряд особливостей, які характеризують важливість цього акту [51]:

) наявність особливого суб'єкта, який приймає або від імені якого він приймається. Таким суб'єктом виступає територіальна громада - первинний суб'єкт системи місцевого самоврядування, основний носій його функцій і повноважень;

) установчий характер, тобто як акт установчого характеру статуту територіальної громади надає юридичного, правового статусу фактично сформованим або таким, що формуються, відносинам у сфері самоврядування в конкретному населеному пункті;

) повний та всеохоплюючий характер правового регулювання, тобто, статут територіальної громади регулює (може регулювати) відносини, що стосуються всіх сторін, усіх сфер життя територіальної громади, які виникають (потенційно можуть виникнути) на місцевому рівні;

) вища юридична сила щодо інших локальних актів, які приймаються безпосередньо територіальною громадою або в системі органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Статут є одним із засобів, який забезпечує реалізацію самостійності місцевого самоврядування. Як правило, статути територіальних громад складаються з преамбули та конкретних розділів, в яких закріплюються:

найменування адміністративно-територіальної одиниці, в якій функціонує територіальна громада;

чисельність і склад населення; докладний опис території, в рамках якої здійснюється самоврядування, її межі й склад;

символіка відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст (герб, прапор, гімн, муніципальний девіз тощо);

зазначаються певні місцеві особливості, насамперед історичні (міста-музеї, міста - історичні пам'ятки), географічні (гірське місто, курортне, портове), демографічні (зокрема питання організації місцевого самоврядування, зумовлені компактним проживанням певних національних меншин, інших соціальних груп і спільнот);

перелічуються найважливіші об'єкти локальної діяльності (питання місц. значення), віднесені до відання відповідних територіальних громад;

закріплюються форми, порядок і гарантії безпосередньої участі населення у вирішенні питань місцевого значення, а також організаційна структура місцевого самоврядування (прав, статус органів і посадових осіб місцевого самоврядування), умови і порядок організації комунальних служб;

встановлюються економічна і фінансова основи здійснення місцевого самоврядування, докладний перелік і загальний порядок володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, опис місцевих фінансів, структура місцевого бюджету та інше.

Звичайно, перелік питань, що регулюються статутами, не є вичерпним. Реєстрація статутів відбувається в органах Мін'юсту України відповідно до Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад, затвердженого Кабінетом Міністрів України 27 липня 1998р [8].

3.1.2. Статут територіальної громади м.Дніпропетровська

Статут територіальної громади м.Дніпропетровська (далі - Статут) прийнято Дніпропетровською міською радою XXIII скликання 13.06.01, зареєстровано Дніпропетровським обласним управлінням юстиції 20.06.01.

Статут складається з преамбули, 12 розділів та 93 статей. Структура статуту наведена у таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 Структура та опис Статуту

Виходячи з наведеної у таблиці 3.2 структури Статуту [25] та опису вирішуємих завдань можна зробити висновок, що у м.Дніпропетровську закладено правові основи формування громадсько-політичного самоврядування, а саме:

-    Статут розроблено згідно вимог Конституції України, Європейської хартії місцевого самоврядування, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а також інших законів України;

-        Статут пройшов всебічне публічне обговорення;

         Статут ураховує історичні, національно-культурні, соціально-економічні та інші особливостей місцевого самоврядування в м. Дніпропетровську, досягнення і традиції;

         Статут враховує славетну історію міста металургії та машинобудування, науки та культури, центру ракетно-космічної індустрії України;

         Статут акцентує досвід управління міським господарством у м. Дніпропетровську, а також передовий досвід міського розвитку, спираючись на найвищі світові стандарти у життєдіяльності міста та забезпечення жителів міста комунальними послугами;

         Статут враховує діяльність з забезпечення промислового, екологічного, наукового, культурного розвитку міста, підвищення рівня життя та створення умов для задоволення потреб жителів міста у соціально-культурних та економічних потребах;

         у Статуті визначено, що місцеве самоврядування є найбільш ефективною формою управління територіальною громадою, що забезпечує підвищення добробуту її членів, вільний розвиток особистості, зростання економічної, політичної, наукової і моральної ролі міста в суверенній.

Таким чином, Статут з точки зору його ролі у законодавчому полі держави є надзвичайно важливим документом: з однієї сторони - це "мала конституція" окремо взятої одиниці самоврядності і тут мова йде про регулювання першочергових компетенції самоврядування, з другої - це "продовження руки держави", оскільки норми статуту не можуть суперечити вимогам Конституції України і законам (в частині делегованих повноважень), а з третьої - це "хартія юридичної особи", позаяк орган місцевого самоврядування є юридичною особою і має діяти у межах відповідних правових меж. Цей локальний нормативно-правовий акт має, насамперед, детально визначати правовий статус територіальної громади міста або їх об’єднань та конкретизувати їх конституційну, муніципальну, цивільну, адміністративну правосуб’єктність.

.2. Інноваційні елементи розвитку місцевого самоврядування у Дніпропетровську нових технологій управління відповідно до вимог міжнародного стандарту ДСТУ ISO 9001:2009 м. Дніпропетровська

.2.1 Загальний опис системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009

Учені, спеціалісти, керівники організацій і державні діячі вважають, що ХХІ ст. буде століттям якості у всіх її проявах - якості продукції і послуг, якості праці, якості навколишнього середовища і, взагалі якості життя населення. Очікуваний вступ України до Європейського Союзу та світової організації торгівлі повинен передбачати вихід багатьох галузей національної економіки у відкритий світовий торговельно-економічний простір.

Питання впровадження системи якості та управління персоналом у цієї системі розглядались у працях вітчизняних Ю. П. Адлера, А. В. Глічова, Е. Демінга, П. Я. Калити, Гладуш Н. А., Маматова Т. В та ін. [28, 29, 31, 33, 35]. В окремих публікаціях був проаналізований досвід та проблеми створення систем управління якістю у державних центрах стандартизації [37, 38].

Відповідно до вимог ДСТУ ISO 9001-2001 успішне керування організацією здійснюється завдяки запровадженню і супроводженню системи менеджменту, призначеної для постійного поліпшення показників роботи з урахуванням потреб усіх зацікавлених сторін.

За функціональним призначенням міжнародні стандарти універсальні. Вони застосовуються на всіх етапах виробництва продукції і надання послуг підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та виду їх діяльності.

Системи управління якістю, що створені відповідно до вимог міжнародного стандарту ISO 9001:2000, вже ефективно функціонують в органах державного управління та місцевого самоврядування більшості держав-членів ЄС, США, Японії тощо.

Для стабілізації й підйому економіки необхідно виділити проблему якості як задачу першорядного значення. Тому у процесі інтеграції України до ЄС розпочато запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади відповідно до вимог ДСТУ ISO 9001-2001.

Особливу роль у пропаганді та впровадженні системи якості в регіонах належить територіальним органам Держспоживстандарту України - державним науково-технічним центрам стандартизацій, метрології та сертифікації, що повинні творчо застосовувати принципи керування якістю у своїй діяльності [21, 22, 23, 24, 54]. Саме територіальні органи Держспоживстандарту України першими серед установ суспільного сектору впровадили та сертифікували власні системи якості. Принцип постійного вдосконалення, покладений в основу систем управління якістю на базі міжнародних стандартів ISO серії 9000 версії 2000 р., вимагає безперервного пошуку шляхів поліпшення життя населення.

Мета впровадження СУЯ полягає у підвищенні результативності та ефективності діяльності органів виконавчої влади за рахунок визначення порядку координації діяльності органів самоврядування щодо запровадження системи управління якістю.

Взагалі, модель системи управління якістю відображено на рис. 3.1

Рис. 3.1. Модель системи управління якістю, в основу якої покладено процеси.

Міжнародною організацією із стандартизації (ISO) в основу міжнародних стандартів ISO серії 9000 покладено вісім принципів, а саме:

-    орієнтація на споживача - організація повинна прагнути перевершити очікування споживачів та якнайповніше задовольняти їх вимоги;

-        лідерство - керівництво визначає єдність цілей і напрями діяльності, створювати інфраструктуру і робоче середовище для досягнення намічених цілей організації;

         залучення всього персоналу - основою організації є персонал, можливості і здібності якого повною мірою повинні використовуватися для отримання запланованого результату;

         процесний підхід - діяльність повинна здійснюватись на основі процесного підходу для найефективнішого досягнення запланованих результатів;

         системний підхід до управління -процеси діяльності повинні ідентифікуватися і розумітися, ними необхідно управляти, як системою, залежно від їх ролі у досягненні намічених цілей;

         постійне поліпшення - постійне поліпшення діяльності повинне бути повсякденним завданням;

         ухвалення рішень на підставі фактів - ефективні рішення, повинні базуватися на основі фактів, які встановлюються в результаті аналізу інформації і даних;

         взаємовигідні відносини з постачальниками - організація і її постачальники взаємозалежні, і взаємовигідні відносини підвищують здатність обох сторін створювати цінності.

Перевагами від впровадження систем управління якістю відповідно до вимог міжнародних стандартів ISO є:

-    більша ефективність витрачання ресурсів;

-        вдоволеність клієнтів (мешканці, органи місцевого самоврядування, інвестори, суб’єкти господарювання);

         вдоволеність персоналу (внутрішні клієнти/споживачі);

         сприяння нововведенням;

         покращення іміджу органів місцевого самоврядування;

         безперервний процес покращення виконання послуг;

         можливість проведення аудитів;

         постійний розвиток регіону;

         навчання персоналу для збереження та передачі знань.

Впровадження системи управління якістю в органах місцевого самоврядування дає можливість:

-    покращити якість послуг, які надаються споживачам;

-        підвищити ефективність використання бюджетних коштів;

         збільшити прозорість діяльності та рішень, що приймаються;

         збільшити мотивацію та задоволеність персоналу за рахунок кращої організації його роботи;

         підвищити керованість роботи, можливість управління нею та її удосконалення.

До основних перешкод на шляху впровадження системи управління якістю відповідно до вимог міжнародних стандартів ISO серії 9000 слід віднести:

-    сертифікат сприймається як обов'язкова ціль;

-        ментальність персоналу;

         традиційні ієрархічні структури та слабка внутрішня комунікація;

         часто відсутня зацікавленість з боку вищого керівництва;

         недостатня сумісність з існуючою системою менеджменту;

         законодавча база, що постійно змінюється.

Тому, щоб забезпечити суб'єктів місцевого самоврядування узгодженим підходом до керування якістю та створення відповідної системи управління якістю органу місцевого самоврядування, у межах функціонування системи ISO розроблена та впроваджена «Настанова щодо застосовування ISO 9001:2000 в суб'єктах місцевого самоврядування».

При цьому кожен суб'єкт має сам пристосуватися до своїх власних конкретних ситуацій та обставин.

3.2.2 Огляд системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у м. Дніпропетровську.

Розглянемо запровадження системи управління якістю (СУЯ) в органах місцевого самоврядування м.Дніпропетровська на відповідність міжнародним стандартам ISO серії 9000 [21, 22, 23, 24], що спрямовані, у першу чергу, на задоволення потреб теріторіапльних громад (мешканців), суб’єктів господарювання та інвесторів, забезпечення високої якості продукції, процесів, робіт та послуг.

Приймаючи впровадження системи управління якістю, за вимогами норми ІSО 9001 [21, 22, 23, 24], органи місцевого самоврядування м. Дніпропетровська звертають увагу на наступні теперішні та майбутні переваги:

-    організація роботи органу влади відповідає стандартам Європейського Союзу,

-        зростають можливості для інституцій, які керують дотаційними програмами та потенційних інвесторів,

         зменшаться витрати за рахунок оптимізації існуючих засобів та ресурсів,

         зросте престиж органу влади та службовців, які в ньому працюють.

Сучасна система управління в органах влади відповідно до норм ІSО 9001, перш за все впливає на вдосконалення:

-    організаційної структури;

-        кваліфікації та компетенції службовців органу;

         обслуговування інтересантів (які сприймаються як клієнти органу);

         управлінні інформацією (внутрішня та зовнішня комунікація).

Тому, основними ознаками ефективності управління у сфері надання послуг у м. Дніпропетровську визначено:

-    орієнтація на споживача;

-        зацікавленість населення у досягненні кінцевого результату;

         системний підхід та прийняття обґрунтованих рішень.

В основу організації управління у сфері надання послуг покладено наступні принципи:

-    верховенства права,

-        підзвітності органів виконавчої влади,

         прозорості та ефективності прийняття ними рішень.

До типових етапів впровадження системи управління якістю в органах місцевого самоврядування м.Дніпропетровська можна віднести:

-    рішення керівництва щодо розробки СУЯ за результатами економічного прогнозування;

-        початковий (діагностичний) аудит системи управління на відповідність стандарту ISO 9001:2000;

         створення команди проекту, призначення уповноваженого представника керівництва з якості;

         визначення політики та цілей в сфері якості життя населення, та надання послуг;

         визначення вимог споживачів, класифікація послуг та процесів діяльності;

         розробка та впровадження документації системи якості;

         внутрішній аудит;

         аналіз системи якості з боку органів місцевого самоврядування;

         сертифікація;

         постійне поліпшення системи.

Зазначені вище етапи розробки СУЯ регламентовано наступними документами:

-    ДСТУ ISO 9000:2001 „Системи управління якістю. Основні положення та словник” [21];

-        ДСТУ ISO 9001:2001 „Системи управління якістю. Вимоги” [22];

         ДСТУ - П ІWА 4:2006 „Системи керування якістю. Настанови щодо застосування ISO 9001:2000 в суб’єктах місцевого самоврядування” [23];

         наказ Міністерства економіки України від 12.07.2007 № 219 „Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розроблення стандартів надання адміністративних послуг” [10].

Для однозначного розуміння і реалізації політики і цілей у сфері якості, а також з метою забезпечення функціонування процесів СУЯ у відповідності до встановлених вимог, у органах місцевого самоврядування м.Дніпропетровська застосовується документація системи управління якістю.

Опис структури документації СУЯ та процедур щодо забезпечення відповідності вимогам стосовно документації, встановленим в ДСТУ ISO 9001-2009, представлений у таблиці 3.3.

Таблиця 3.3 Опис структури документації СУЯ та процедур

Розглянемо детальніше документацію СУЯ організації.

. Політика і цілі у сфері якості у органах місцевого самоврядування м. Дніпропетровська документально оформлено нормативними документами, наведеними у таблиці 3.4.

Таблиця 3.4 Нормативні документи з функціонування системи ISO серії 9000 у м. Дніпропетровську

. Настанова з якості (НЯ) є основним документом, який містить опис системи управління якістю, що діє в організації, і встановлює її відповідність вимогам ДСТУ ISO 9001-2009. Настанова з якості, містить:

-    опис організації, її структури, процесів, сферу застосування СУЯ та опис виключень вимог ДСТУ ISO 9001-2009;

-        посилання на задокументовані методики, встановлені для СУЯ;

         опис взаємодії процесів СУЯ.

Встановлені наступні категорії НЯ:

-    контрольний і враховані примірники НЯ - підлягають управлінню відповідно до встановлених процедур і призначені до застосування користувачами безпосередньо в організації, а також для пред’явлення органам, що здійснюють аудити СУЯ;

-        інформаційні примірники НЯ - примірники, що не підлягають управлінню, можуть бути видані у скороченому вигляді, використовуються з інформаційною або презентаційною метою для зацікавлених сторін. Видання і поширення інформаційних примірників здійснюється тільки за згодою вищого керівництва.

. Документовані методики СУЯ повинні бути представлені в стандартизованій формі та оформлені відповідно до діючих вимог. У загальному випадку для усіх видів документованих методик обов’язкові такі складові частини:

-    титульний лист, що містить відомості про найменування організації, найменування документа, вказівки про № врахованого примірника, місце його зберігання, користувачів (назва відділу);

-        лист ідентифікації статусу документа,що містить відомості про введення в дію (дату і № наказу), розробника, узгодження, перевірку документа перед введенням;

         поточний статус документа;

         зміст, де повинен бути указаний № і найменування розділу, частини, номер сторінки;

         мета та сфера застосування;

         нормативні посилання, терміни, визначення та скорочення;

         основна частина, що містить основні етапи виконання діяльності (у вигляді блок - схем, таблиць, тексту або змішаному вигляді); що, як, де, коли і ким повинно бути зроблено на кожному етапі діяльності; яким чином і ким контролюється виконання визначених етапів процесу;

         де і яким чином реєструються результати виконаних робіт;

         додатки, де наводиться інформація та дані, які доповнюють документ та формляються при необхідності, у довільній формі;

         типові форми, тобто - затверджена форма (бланк, зразок), який використовується для реєстрації даних або представлення результатів робіт/діяльності. Типові форми є обов'язковою складовою частиною документованої методики, повинні мати позначення, відповідні даному документу;

         лист реєстрації змін, що призначений для реєстрації змін, які були внесені до даного документа СУЯ та заповнюється відповідальним виконавцем при внесенні змін;

         лист ознайомлення персоналу, що призначений для реєстрації відомостей про ознайомлення працівників з документами СУЯ.

. Книга з якості виконавчого органу/структурного підрозділу міської (районної у місті) ради (КнЯ) містить опис процесів СУЯ, які функціонують у відповідному виконавчому органі/структурному підрозділі, та відомості щодо організаційного забезпечення роботи виконавчого органу/структурного підрозділу міської (районної у місті) ради, у тому числі з питань функціонування СУЯ. КнЯ має майже таку ж структуру, що і ДМ.

5. Стандарт надання адміністративної послуги (СтП) оформлюються відповідно до вимог наказу Міністерства економіки України від 12.07.2007 № 219 „Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розроблення стандартів надання адміністративних послуг” [10]. Розроблення процесів, які забезпечують надання муніципальних послуг, здійснюється шляхом затвердження регламентів роботи, розроблення та впровадження організаційно-розпорядчої документації і документованих методик СУЯ, які регламентують порядок здійснення діяльності та контролю за дотриманням встановлених вимог.

3.2.3 Результати впровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у м.Дніпропетровську

Впровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у Дніпропетровській міській раді та її виконавчому комітеті, а також у 8 районних у місті радах та їх виконавчих комітетах визначило основні пріоритети діяльності, а саме:

-    забезпечення необхідних умов та ресурсів для результативного і ефективного функціонування системи управління якістю на засадах процесного підходу;

-        покращення діяльності виконавчих органів міської та районних у місті рад шляхом підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування;

         захист інтересів та задоволення потреб мешканців міста шляхом підвищення рівня якості послуг відповідно до міжнародних стандартів якості ISO 9001;

         забезпечення відкритості та прозорості міської та районних у місті рад шляхом широкого інформування територіальної громади про діяльність;

         формування сучасного ефективного управління через організацію зворотного інформаційного зв’язку та моніторингу громадської думки населення;

         забезпечення високого рівня протидії корупційним загрозам та інформаційної безпеки.

Результатом впровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у м.Дніпропетровську стало розроблення уніфікованої схеми взаємодії процесів системи управління якістю, наведеної на рис. 3.2

Рис. 3.2 Схема взаємодії процесів системи управління якістю

Головним процесом визначено надання адміністративних послуг споживачам.

Впроваджуючи протягом 2007-2011 років систему управління якістю надання послуг міжнародного стандарту, органи місцевої влади м.Дніпропетровська стають прозорим партнером територіальної громади міста - основного споживача послуг, зосереджуючись на практичному якісному впроваджені сучасних методів управління, які дозволяють підвищити результативність та ефективність надання якісних, доступних адміністративних послуг населенню.

Завдяки впровадженню стандартів надання послуг, у м. Дніпропетровську визначено:

-    назви адміністративних послуг;

-        підстави для надання послуги (нормативно-правові акти);

         категорії споживачів (замовників) послуги;

         перелік документів, необхідних для надання послуги;

         опис результату, який повинен отримати одержувач;

         термін надання послуги;

         інформацію про платність послуги;

         місце надання послуги;

         черговість надання послуги у разі перевищення попиту;

         вимоги до інформаційного забезпечення одержувача при зверненні;

         підстави для відмови у наданні послуги;

         порядок подачі, реєстрації і розгляду скарг щодо надання послуги.

Строк надання адміністративної послуги не повинен перевищувати часу, мінімально необхідного для виконання послідовності дій (прийняття рішень), необхідних для надання адміністративної послуги, з дотриманням установлених нормативів інтенсивності праці.

Строк надання адміністративної послуги, що не вимагає проведення спеціальних досліджень (експертиз), не повинен перевищувати п'ятнадцяти робочих днів, у разі участі у наданні адміністративної послуги декількох адміністративних органів - одного місяця.

Строк надання адміністративної послуги, що вимагає проведення спеціальних досліджень (експертиз), не повинен перевищувати часу, необхідного для їх проведення, збільшеного на п'ять робочих днів.

Час прийому одержувача в адміністративному органі повинен передбачати можливість звернення до даного органу принаймні три рази на тиждень не менше ніж по чотири години.

Прийом одержувача адміністративним органом з питань, не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, повинен закінчуватися принаймні два дні на тиждень не раніше двадцятої години вечора.

Також системою управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у м.Дніпропетровську встановлено критерії оцінки якості надання адміністративної послуги, що наведено у таблиці 3.5.

Таблиця 3.5 Критерії оцінки якості надання адміністративної послуги

Таким чином, реалізація Політики у сфері якості вже забезпечує досягнення покращень результатів у сфері надання якісних послуг громадянам міста та формування позитивного іміджу виконавчих органів міської та районних у місті рад.

При реалізації пріоритетів органи влади дотримуються таких принципів діяльності: законність, справедливість, відповідальність, відкритість, прозорість, рівноправність та ефективність, в режимі досягнення поставлених цілей з мінімально можливими витратами матеріальних та фінансових ресурсів.

Інтеграція України в Європейське співтовариство, успішна конкуренція з іншими країнами можливі тільки після розв'язання питань якості в усіх сферах - соціальній, економіки та рівня якості життя населення.

Рівень якості - надійний індикатор загального стану економіки.

Тому постійне поліпшення якості використовується як спосіб подолання кризових ситуацій. При цьому забезпечується задоволення інтересів усіх учасників прийняття управлінських рішень та протидія проявам корупції.

3.3 Концепція сталого розвитку, як чинник впровадження інновацій у механізми місцевого самоврядування у м. Дніпропетровську

.3.1 Підстави до формування концепції сталого розвитку м.Дніпропетровська

Розвиток громадянського суспільства значною мірою забезпечується становленням місцевого самоврядування. Розвиток місцевого самоврядування має забезпечити не лише побудову в Україні відкритого громадянського суспільства і правової держави, а і надання можливості кожній територіальній громаді побудувати оптимальну для неї систему самоуправління з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку відповідної території, традицій та завдань, що стоять перед такими громадами [7, 36].

З формальної точки зору, сталий розвиток може бути розглянуто як гармонізація відносин трьох структурних підсистем цивілізованого світу - соціуму, економіки і навколишнього середовища. Тому у концепцію сталого та збалансованого розвитку не тільки держави в цілому, але і будь-якого регіону, населеного пункту повинне закладатися рішення трьох основних задач [58, 61]:

економічної - забезпечення збалансованого з екологічними і соціальними вимогами ефективного розвитку виробництва;

екологічної - відновлення первинної якості стану природного середовища до рівня, що не шкодить здоров'ю людини і природним екосистемам, збереження його на цьому рівні, досягнення його максимально можливого поліпшення;

соціальної - поліпшення умов життєдіяльності і відтворення населення, поліпшення його генофонду, підвищення його матеріального забезпечення і якості життя.

Концептуальна графо-аналітична модель сталого розвитку приведена на рис. 3.3 [58], де Esc - ефективність соціальної політики, Eec - ефективність економічної політики, Een - ефективність екологічної політики.

Рис. 3.3. Концептуальна графо-аналітична модель сталого розвитку.

Проблемне бачення концепції сталого розвитку в сучасному вираженні показано на рис.3.4 [43, 58].

Рис. 3.4. Проблемне бачення концепції сталого розвитку

Видно, що поняття сталого розвитку спирається на «три кити»: світоглядний, теоретичний і технологічний (у широкому змісті слова його можна назвати конструктивним чи практичним) аспекти. У фокусі цієї проблеми знаходиться оптимальне керування ресурсами, що спирається на міжнародну практику і високі технології, планування стійкого бізнесу і використання нормативно-правових механізмів регулювання відносин у сфері природокористування. Праворуч позначені регіональні особливості стійкого розвитку, його економічний і інформаційний базиси.

При цьому постійному контролю підлягає дотримання основних рівноваг соціально-економіко-екологічного розвитку. До таких рівноваг відносяться збалансованість між демографічним, техногенним пресингом і стійкістю природних ландшафтів, їх екологічною ємністю, між інтересами розвитку територіальної структури виробництва і задачами формування екологічної мережі території, тобто системи природно-заповідних і інших особливо охоронюваних територій, між здатністю природи компенсувати природні й антропогенні порушення в ній і рівнем техногенних навантажень.

Актуальною задачею є також оптимізація регіональної політики, укрупнення низових ланок місцевого самоврядування з метою підвищення їхньої економічної достатності і, відповідно, самостійності, зберігаючи при цьому стабільність на більш високому рівні одиниць адміністративно-територіального устрою [43].

З метою визначення основних напрямків концепції сталого розвитку місцевого самоврядування у м.Дніпропетровську, здійснемо SWOT-аналіз поточного стану та динаміки основних соціально-економічних показників розвитку територіальної громади. У даному випадку SWOT-аналіз - це визначення сильних і слабких сторін, можливостей і потенційних загроз розвитку міста та територіальної громади [26], а саме:

-     Strengths - сильні сторони - це ресурси, здатності, внутрішні обставини чи ситуації, які сприяють діяльності чи розвитку організації в потрібному напрямку;

-          Weaknesses - слабкі сторони - це недостатня якість чи відсутність відповідних матеріальних або нематеріальних ресурсів, внутрішні фактори, обставини чи ситуації, які негативно впливають на діяльність чи розвиток організації в потрібному напрямку;

-          Opportunities - зовнішні можливості - це додаткові, пов’язані з зовнішніми обставинами та існуючі незалежно від діяльності організації шанси, використання яких може позитивно впливати на діяльність і розвиток організації в потрібному аспекті;

-          Threats - зовнішні загрози - це небезпеки й перешкоди зовнішнього оточення, які мають негативний вплив і можуть заважати діяльності чи розвитку організації в потрібному напрямку.

1. Сильні сторони:

-     наявність висококваліфікованої робочої сили;

-          значна концентрація потужних фінансових установ та концентрація приватних фінансових ресурсів;

-          концентрація значних інтелектуальних ресурсів (наявність у місті наукових центрів різних галузей господарства, Придніпровського центру НАН України, знаних та високорейтингових вищіх навчальних закладів);

-          вигідне географічне розташування як транспортного вузла;

-          наявність можливостей для розвитку інфраструктури, в тому числі р.Дніпро;

-          багатофункціональність міста;

-          наявність космічних технологій (повного циклу розробки та виготовлення), які користуються попитом у світі;

-          безконфліктне співіснування багатонаціональної громади та внутрішня політична стабільність.

2. Слабкі сторони

-     складна екологічна ситуація;

-          невпорядкованість міських транспортних потоків;

-          застаріла комунальна інфраструктура, знесення основних фондів;

-          висока концентрація металургійних підприємств, що є небезпекою не тільки в екологічному, але й в економічному сенсі;

-          непідготовленість дорожньої системи до розв’язання завдань щодо створення ділового центру;

-          відсутність готелів міжнародного рівня та інших подібних закладів;

-          недостатньо розвинуте конкурентне середовище.

3. Зовнішні можливості:

-     компактність, багатофункціональність, вигідні пропорції міста;

-          потужний інтелектуальний потенціал (наявність Придніпровського центру НАН України, знаних та високорейтингових вищіх навчальних закладів);

-          використання р. Дніпро у якості транспортної магістралі міста;

-          об’єктивна потреба у регіональному центрі фінансово-ділової активності;

-          попит на послуги аутсорсінгу за різними напрямками діяльності;

-          попит на логістичні послуги різної спрямованості;

-          попит на послуги у різноманітних сферах діяльності, в тому числі - на фінансові.

4. Фактори, що загрожують розвитку міста:

-     погіршення демографічної ситуації, зменшення (відтік) населення;

-          загострення конкуренції з боку найближчих обласних центрів;

-          зсуви та підтоплення;

-          підвищення питомої ваги ветхого житлового фонду;

-          неконтрольоване збільшення кількості транспорту при збереженні існуючої системи доріг;

-          збільшення ризиків виникнення техногенної небезпеки;

-          погіршення екологічної ситуації р. Дніпро.

.3.2 Інноваційні підходи у функціонуванні місцевого самоврядування у м. Дніпропетровську

Враховуючи дані SWOT-аналізу, поточного стану та динаміки основних соціально-економічних показників розвитку міста Дніпропетровська, розглянемо етапи розвитку та вдосконалення механізмів місцевого самоврядування, запропонованих у Стратегії розвитку міста.

серпня 2011 р. у м. Дніпропетровську проведено зустріч членів Робочої групи зі стратегічного планування розвитку міста Дніпропетровська з визначення Стратегічного Бачення. Учасники зустрічі, враховуючи результати опитування думки підприємців, матеріали Профілю громади та власні очікування стосовно майбутнього розвитку міста, обговорили основні пріоритети розвитку міського середовища та запропонували редакцію Стратегічного Бачення та Місії міста [26].

Запропоновано схему стратегічного розвитку міста, що наведено на рис.3.5 [26].

Рис.3.5 Схема стратегічного плану розвитку м.Дніпропетровська

Але, виконання визначених завдань неможливо без впровадження інновацій у механізми місцевого самоврядування у м. Дніпропетровську.

Органи місцевого самоврядування, територіальна громада міста стикаються з багатьма традиційними та інноваційними проблемами, що є результатом системних вад минулого, впливу світової економічної кризи 2008-2009 років та появою нових завдань, пов’язаних зі зміною ментальності та уявлень мешканців міста щодо сучасної якості життя. Високий рівень інтеграції економіки міста у процеси міжнародної співпраці, радикальні зміни на вітчизняних та міжнародних ринках вимагають використати потенціал міста в нових для нього сферах.

Управлінська складова має результатами розвиток управлінських навичок у значної кількості активних городян, регулярне підвищення кваліфікації міських менеджерів, розробку, запровадження й моніторинг «міських правил» ведення бізнесу, введення санкцій за невиконання цих правил і екологічних норм, мотивування бізнесу до дотримання правил створення гармонійного міського середовища.

Тому, в рамках проекту «Місцевий економічний розвиток міст України» (Проект МЕРМ), що впроваджується Федерацією канадських муніципалітетів (ФКМ) за фінансової підтримки уряду Канади через Канадське агентство міжнародного розвитку (КАМР) та спрямований на створення сприятливого клімату для економічного розвитку в Україні та зміцнення демократії і має на меті покращити умови та можливості економічного зростання завдяки ефективному врядуванню, яке відповідає інтересам громадян та бізнес-спільноти за активної підтримки з боку центральних органів влади, розроблено Стратегію розвитку міста на період до 2020 року.

Стратегічний план розвитку міста Дніпропетровська до 2020 року [26] (далі - Стратегія) розроблений у відповідності до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», постанови Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 року №1001 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» [7, 9].

Документ розроблений з урахуванням основних напрямків Комплексної Стратегії розвитку Дніпропетровської області, Концепції розвитку міста Дніпропетровська, Програми соціально-економічного розвитку міста Дніпропетровська.

На всіх етапах планування було залучено представників підрозділів Дніпропетровської міської ради, районних у місті рад, територіального підрозділу державного управління статистики в Дніпропетровській області, торгово-промислової палати, представників дозвільної системи міста, громадськості.

Однією з стратегічна цілей зі сталого розвитку місцевого самоврядування м.Дніпропетровська визначено прозоре самоврядування та професійна влада.

Ця стратегічна ціль передбачає [26]:

-     створення системи управління містом, яка б здійснювалася на основі сучасних моделей муніципального менеджменту, з використанням системи управління якістю й інформаційно-комунікаційними технологіями (електронне місто);

-          створення сприятливих умов залучення молоді до управління містом;

-          розвиток самоорганізації міської громади з обов’язковим забезпеченням структур і осередків цивільної активності частиною реальної влади й ресурсами, необхідними для її здійснення.

Відповідальним за Стратегічну ціль визначено заступника міського голови - керуючого справами виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради.

Також Стратегією розвитку міста визначено першочергові оперативні цілі [26].

Оперативна ціль 1 - «Електронне врядування на місцевому рівні» - забезпечується відділом адміністративних послуг та якості, що координує впровадження електронного врядування для всіх дозвільних установ, впроваджує регламент найвищого сприяння для скорочення часу на отримання дозволів [46]. Завдання, заходи, відповідальні та терміни виконання зазначеної цілі наведено у таблиці 3.6.

Таблиця 3.6

Механізм функціонування електронного врядування на місцевому рівні

Оперативна ціль 2. - «Система управління містом на основі систем управління якістю, інформаційно-комунікаційних технологій» - забезпечується відділом адміністративних послуг та якості, який розвиває систему управління містом на основі сучасних моделей муніципального менеджменту, з використанням системи управління якістю, за підтримки в актуальному стані впроваджених стандартів ISO [46]. Завдання, заходи, відповідальні та терміни виконання зазначеної цілі наведено у таблиці 3.7.

Таблиця 3.7 Механізм функціонування система управління містом на основі систем управління якістю

Оперативна ціль 3 - «Самоврядна громада» - забезпечується відділом адміністративних послуг та якості за рахунок інституційного обслуговування та розвитку органів самоорганізації населення міста, забезпечення перетворення районних органів влади в реальні осередки підтримки органів місцевого самоврядування; реалізацію у повному обсязі розмежування відповідальності на місцевому рівні. Завдання, заходи, відповідальні та терміни виконання зазначеної цілі наведено у таблиці 3.8.

Таблиця 3.8 Механізм функціонування самоврядної громади

3.3.3 Управління впровадженням Стратегічного плану розвитку міста Дніпропетровська

Розгляд і затвердження міською радою Стратегічного плану розвитку міста Дніпропетровська [26] є першим кроком до його виконання. Необхідні передумови виконання - політична воля до запровадження змін, забезпечення необхідними людськими та фінансовими ресурсами, для виконання всіх заходів і проектів, передбачених оперативними цілями Стратегічного плану.

Стратегічний план буде конкретизований в щорічних програмах соціально-економічного розвитку, цільових і галузевих програмах розвитку міста. Діючі галузеві та наскрізні програми будуть приведені у відповідність до Стратегії розвитку міста. Оперативні цілі знайдуть відображення у конкретних заходах, проектах, запропонованих фахівцями у формі Проектних листків, що містять алгоритм виконання кожного проекту Стратегічного плану з зазначенням відповідальних, строків та джерел ресурсів для досягнення цілей.

Для забезпечення реалістичності Стратегічного плану, рішенням міської ради буде створено Комітет з управління впровадженням впровадження Стратегії (КУВ), до складу якого буде включено представників територіальної громади - підприємців, представників органів місцевого самоврядування (депутатів міської ради та членів виконавчого комітету міської ради, голів районних у місті рад, керівників управлінь та відділів виконкому міської ради), громадськості, освітніх та наукових установ міста. Комітет з управління впровадженням Стратегії здійснюватиме свою діяльність на засадах державно - приватного партнерства. На КУВ буде покладена відповідальність за моніторинг впровадження Стратегічного плану. Для забезпечення ефективного моніторингу буде розроблено та підтримуватиметься в актуальному стані база даних проектів Стратегії.

Загальне упровадження Стратегії здійснює міський голова. Контроль за досягненням стратегічних цілей забезпечують заступники міського голови. Відповідальність за виконання оперативних цілей покладається на керівників відповідних відділів/управлінь виконкому міської ради. Звіти про виконання Стратегії заслуховує міська рада що півроку.

Результати впровадження проектів Стратегічного плану розміщуються на веб-сайті виконкому міської ради та постійно підтримуються в актуальному стані. Комітет з управління впровадженням буде проводити аналіз якості виконання завдань, дотримання графіку робіт, зустрічатиметься щоквартально для оцінки виконання завдань по кожній з оперативних цілей, передбачених Стратегічним планом. Підтримку діяльності Комітету з управління впровадженням будуть забезпечувати працівники управління економіки виконавчого комітету міської ради.

Стратегія є «живим документом» - вона може коригуватися у міру зміни обставин. Тому члени Комітету з управління впровадженням, а також всі мешканці міста, що мають відношення до цього проекту, мають стежити за тим, щоб стратегічні та оперативні цілі плану залишалися доречними, актуальними і мали конкретні результати.

Координацію діяльності структурних підрозділів виконкому міської ради, організацій-партнерів координує управління економіки міської ради, начальник якого звітує безпосередньо міському голові.

Внесення змін до Стратегічного плану здійснюється за процедурою внесення змін до місцевих нормативних актів. Звітування перед міською радою про виконання Стратегічного плану соціально-економічного розвитку міста має здійснюватись не менше ніж один раз на рік згідно індикаторів досягнення головних стратегічних і оперативних цілей.

У третьому розділі розглянуто Статут територіальної громади м. Дніпропетровська, що визначає основи життєдіяльності, засади, форми та порядок здійснення нею місцевого самоврядування. У Статуті визначено, що місцеве самоврядування є найбільш ефективною формою управління територіальною громадою, що забезпечує підвищення добробуту її членів, вільний розвиток особистості, зростання економічної, політичної, наукової і моральної ролі міста в суверенній. За рахунок впровадження у органах місцевого самоврядування м.Дніпропетровська норми ІSО 9001 та реалізації Політики у сфері якості вже забезпечено досягнення покращень результатів у сфері надання якісних послуг громадянам міста та формування позитивного іміджу виконавчих органів міської та районних у місті рад. Розроблено уніфіковану схему взаємодії процесів системи управління якістю. Однією з стратегічних цілей зі сталого розвитку місцевого самоврядування м. Дніпропетровська визначено прозоре самоврядування та професійна влада, що знайшло своє відображення у Стратегії розвитку міста.

РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

.1 Опис приміщення та характеристика робочого місця

Робота з аналізу перспектив розвитку системи місцевого самоврядування має дослідницький характер. Більшість часу на дослідження проводяться у приміщенні на робочому місці, обладнаному персональним комп’ютером, підключеним до мережі Інтернет.

Робоче місце знаходиться у кабінеті площею 22 кв.м та висотою 3 м, об’єм приміщення - 66 куб.м. Площа вікна - 3,4 кв.м. Площа вхідної двері - 1,9 кв.м. Кабінет обладнано системами опалення, вентиляції та освітлення, мережами електропостачання та телекомунікаційного зв’язку.

Схема розміщення робочих місць у приміщенні приведена на рис. 4.1

Рис. 4.1 Схема розміщення робочих місць у приміщенні

У приміщенні знаходиться 5 робочих місць, обладнаних ПК. Кожне робоче місце обладнане робочім столом площею 1,2 кв.м, стільцем та персональним комп'ютером, що складається з монітора, системного блоку, клавіатури та миші.

Згідно з нормативними показниками, площа одного робочого місця для оператора ПК не повинна бути меншою за 6 кв.м, а об'єм - не менший за 20 куб.м. Нормативний об’єм для п’яти працівників - 100 куб.м., що перевищує загальний об’єм приміщення. Таким чином, геометричних параметрів приміщення не вистачає для розташування 5 робочих місць, обладнаних ПК.

4.2 Аналіз шкідливих та небезпечних факторів на робочих місцях при проведенні теоретичних досліджень

Так як виконання магістерської роботи проводиться у закритому приміщенні з використанням ПК, проаналізуємо санітарно-гігієнічні характеристики вказаного приміщення на відповідність нормованому рівню показників, а також на наявність небезпечних факторів.

До основних небезпечних та шкідливих факторів на робочому місці, обладнаному ПК, відносяться несприятливі мікрокліматичні умови, недостатній рівень освітленості, підвищений рівень електромагнітних випромінювань радіочастот та шуму, висока напруга електричної мережі, можливість виникнення пожежі, тощо.

Робота з ПК також супроводжується підвищеним ступенем напруженості трудового процесу.

При систематичному впливі виробничих факторів, які не відповідають нормативним показникам, зростає рівень професійно зумовленої захворюваності працюючих та можуть виникнути професійні захворювання органів зору, руху, нервової системи.

Таким чином проаналізуємо вплив таких параметрів, як мікроклімат, рівень освітленості, випромінювання та шуму, напруженість та важкість праці, а також виконання норм електричної та протипожежної безпеки.

.2.1 Параметри мікроклімату

Параметри мікроклімату у приміщеннях встановлюються відповідно до вимог ДСН 3.3.6.042-99 «Державні санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень» [19].

Робота оператора ПК за енерговитратами відноситься до категорії легких робіт Іа, Іб.

Для робочих місць, обладнаних ПК, встановлені оптимальні параметри мікроклімату в залежності від періоду року, що приведено у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1 Параметри мікроклімату для приміщень з ПК

При неможливості дотримання вищезазначених параметрів використовують допустимі параметри.

В холодний період року для підтримання оптимальних параметрів мікроклімату використовуються централізована система опалення з параметрами 70/500С.

За результатами спостережень, температура повітря восени та взимку у приміщенні складає 19-220С, весною та влітку - 20-270С. Відносна вологість повітря приміщенні не перевищує 60 %. Швидкість руху повітря відповідно до гігієнічних нормативів дорівнює до 0,4 м/с.

Тобто, параметри повітря є допустимими.

Приміщення обладнано системою природної вентиляції, для збільшення витрат свіжого повітря у теплий період року відкривається вікно.

Подача свіжого повітря для зазначеного вище приміщення повинна відповідати нормам, наведеним у таблиці 4.2.

Таблиця 4.2 Норми подачі свіжого повітря в приміщення з ПК

Виходячи з даних таблиці 4.2 та характеристики приміщення, об'ємна витрата свіжого повітря, що подається в приміщення на одну людину, повинна складати не менш 30 куб.м. на годину.

Таким чином, для нормалізації параметрів мікроклімату слід у приміщенні слід використовувати кондиціювання повітря або забезпечити подачу свіжого повітря системами вентиляції.

Таким чином, параметри є допустимими.

.2.2 Освітленість

Природне та штучне освітлення повинно відповідати нормам ДБН В 2.5.28-2006 «Державні будівельні норми. Природне та штучне освітлення».

Природне освітлення здійснюється через вікно прямокутної форми площею 3,4 кв.м. Орієнтація вікна - західна, що створює достатньо високий рівень природного освітлення.

Вікна облаштовано сонцезахисними засобами - жалюзі.

Враховуючи той факт, що будівля знаходиться у безпосередньої близості до промислової зони, для забезпечення оптимального природного освітлення вікно миють не менше 1 разу у квартал.

Природне освітлення рівномірне і не створює блиску, забезпечує рівномірне освітлення усіх п’яти робочих місць.

Стіни примішення пофарбовано у світлий цвіт. Стеля та верхні частини стін пофарбовано у білий цвіт, що забезпечує досить високий коефіцієнт відбиття(більш 0,8).

Штучне освітлення приміщення становить близько 1000 лк та забезпечується люмінесцентними лампами типу ЛН (люмінесцентні лампи натурального кольору) з відповідною арматурою, яка дає розсіяне світло. 4 люмінесцентні світильники розміщені в 2 ряди паралельно до лінії вікна. Відстань між рядами світильників складає 2,5 м, завдяки чому забезпечується високий рівень освітлення, зорових функцій і загальної працездатності на робочих місцях, що відповідає нормативним параметрам.

Світильники миють 1 раз на квартал.

4.2.3 Випромінювання монітору

Робоче місце оператора ПК у приміщенні повинно відповідати вимогам НПАОП 0.00-1.31-2010 «Правила охорони праці при експлуатації електронно-обчислювальних машин» та ДСанПіН 3.3.2.007-98 «Державні санітарні правила і норми при роботі з відео терміналами електронно - обчислювальних машин» [13, 16]. Нормованим параметром невикористаного рентгенівського випромінювання виступає потужність експозиційної дози. На відстані 5 см від поверхні екрану монітору її рівень не повинен перевищувати 100 мкР/год. Максимальний рівень рентгенівського випромінювання на робочому місці оператора комп'ютера зазвичай не перевищує 20 мкР/год.

Робочі місця обладнано новими плоскими моніторами без лучової трубки, що значно зменшує випромінювання та рівень рентгенівського випромінювання.

Допустимі значення параметрів неіонізуючих електромагнітних випромінювань від монітору комп'ютера представлені в таблиці 4.3.

Таблиця 4.3 Допустимі значення параметрів неіонізуючих електромагнітних випромінювань

Таким чином, нормативи, зазначені у таблиці 4.3, дотримуються.

.2.4 Шум

Допустимий рівень шуму для робочого місця, обладнаного ПК, повинен відповідати вимогам ДСН 3.3.6.037-99 «Державні санітарні норми шуму, ультразвуку та інфразвуку» [20].

Рівень шуму, що виникає від декількох некогерентних джерел, що працюють одночасно, підраховується на підставі принципу енергетичного підсумовування рівня інтенсивності окремих джерел за формулою 4.1:

                                                                            (4.1)

де Li - рівень звукового тиску і-го джерела шуму, що наведено у таблиці 4.4;

п - кількість джерел шуму.

Таблиця 4.4 Рівні звукового тиску від різних джерел

За наявності декількох джерел шуму з однаковим рівнем інтенсивності Li загальний рівень шуму визначають за формулою 4.2:

= Li+ 10lg n                                                                                    (4.2)

Розрахуємо середній рівень шуму на робочому місці, враховуючи той факт, що кожне з 5-ти робочих місць обладнано монітором, вінчестером в системному блоці, двома вентиляторами системи охолоджування ПК та клавіатурою. У приміщенні також встановлено 1 копіювальний пристрій та 2 принтери.

Підставивши значення рівня звукового тиску для кожного виду устаткування у формулу 4.1, отримаємо:

дБ

У нашому випадку таких джерел п’ять, отже загальний рівень шуму розраховуємо за формулою 4.2:=44,2+ 10lg 5 = 51,2 дБ.

Згідно нормативу, допустимий еквівалентний рівень шуму для робочого місця оператора ПК складає 65 дБ, а розраховане значення середнього рівня шуму у 51,2дБ не перевищує гранично допустимий показник.

4.2.5 Електрична та протипожежна безпека

З метою уникнення можливого враження електричним струмом під час роботи на ПК або з іншими електроприладами на робочому місці, щорічно проводиться інструктаж працівників з питань дотримання Правил користування електроенергією, вимог ДНАОП 0.00-1.21-98 «Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів» та НПАОП 40.1-1.32-01 «Правила будови електроустановок» [14, 15, 17].

Підставою до виникнення пожежі на робочому місці, обладнаному ПК, може бути коротке замикання, пошкоджень електромереж, вимикачів, розеток, інших електроприладів.

Тому щорічно проводиться інструктаж працівників з питань дотримання Правил пожежної безпеки [12].

Для будівлі розроблено план евакуації у разі виникнення надзвичайних ситуацій.

4.2.6 Напруженість та важкість праці, огляд робочого часу

Проаналізуємо напруженість трудового процесу [11]:

         за інтелектуальними навантаженнями праця, що передбачає рішення складних завдань з вибором за відомим алгоритмом та роботою з документацією, - належить до класу 3.1;

         за розподілом функцій за ступенем складності завдання, пов’язаних з обробкою, аналізом та перевіркою інформації, - належить до класу 2;

         за характером виконуваної роботи, що передбачає роботу за встановленим графіком з можливим його коректуванням у ході діяльності, - належить до класу 2;

         за навантаженням на зоровий аналізатор (при відстані від очей працюючого до об'єкта розрізнення не більше 0,5 м), при тривалості зосередженого спостереження (% часу зміни), - належить до класу 2 (5,0-1,1 мм більше 50 % часу; 1,0-0,3 мм до 50 % часу; менше 0,3 мм до 25 %);

         за часом спостереження за екранами відеотерміналів - більш 4 годин на добу, - належить до класу 3.2;

         за монотонністю праці, яка передбачає 3-5 прийомів, необхідних для реалізації завдання або в операціях, які повторюються багаторазово, - належить до класу 3.1;

         за режимом праці, або фактичною тривалістю робочого дня у 6-7 годин, - належить до класу 1;

         за наявністю регламентованих перерв та їх недостатньою тривалістю від 3 % до 7 % робочого часу - належить до класу 2.

Отже за показниками напруженості трудовий процес відноситься до класу 3.1 - шкідливий (напружена праця).

Проаналізуємо важкість праці при трудовому процесі [11]:

         за стереотипними робочими рухами, які становлять до 20 тис. рухів при локальному навантаженні (за участю м'язів кистей та пальців рук) - належить до класу 1, та до 10 тис.рухів при загальному навантаженні (при роботі з переважною участю м'язів рук та плечового поясу) - належить до класу 1;

за робочою позою - належить до класу 2, що передбачає періодичне перебування в незручній позі до 25 % робочого часу (робота з поворотом тулуба, незручним розташуванням кінцівок, та/або фіксованій позі з неможливістю зміни взаєморозташування різних частин тіла відносно одна одної);

за вимушеними нахилами корпусу, що складають більше 30 разів за робочий час, - належить до класу 1;

за переміщенням у просторі, що обумовлено переходами на виконання технологічних процесів протягом робочого дня, - належить до класу 1 (до 4 км) по горизонталі та до класу 1 (до 2 км) по вертикалі.

Отже робоче місце за показниками важкості трудового процесу відноситься до класу 2 - допустимий, середнє фізичне навантаження.

Проаналізуємо зайнятість протягом тижня.

Згідно з Колективним договором, встановлено 40-годинний робочий тиждень з режимом роботи:

з 9:00 до 18:00 у понеділок-четвер з перервою на обід з 13:00 до 14:00;

з 9:00 до 16:45 у п’ятницю з перервою на обід з 13:00 до 14:00.

Подорож від місця проживання до місця роботи та у зворотному напрямку становить приблизно 2 години на день.

Додатково, у суботу та неділю витрачається по 4 години на день на підготовку магістерської роботи.

Характеристику зайнятості подано у таблиці 4.5.

Таблиця 4.5 Характеристика зайнятості протягом тижня

Рис. 4.2 Графік зайнятості протягом тижня

Аналіз даних, поданих у таблиці 4.5 та рис.4.2, свідчить, що фактичний робочий час протягом тижня у 62 години значно перевищує встановлений 40-годинний робочий тиждень, що приводить до перевтоми та можливості появи хронічних захворювань.

4.3 Пропозиції з поліпшення умов праці

За результатами проведеного аналізу стану робочого місця та робочого часу пропонуються наступні організаційні, інженерно-технічні та медико-профілактичні заходи.

До організаційних заходів слід віднести оптимізацію режимів праці та відпочинку, організацію та проведення інструктажів з охорони праці, проведення контролю показників умов праці та атестації робочих місць.

До технічних заходів слід віднести заходи з забезпечення сприятливих мікрокліматичних та зорових умов праці на робочих місцях, а також заходи зпопередження ураження електричним струмом, виникнення пожеж та аварій при експлуатації електровикористовуючого обладнання.

До медико-профілактичних заходів слід віднести обов’язкові періодичні медичні огляди робітників (не менш 1 разу на рік), можливість щорічного лікувально-профілактичного відпочинком у санаторіях, пансіонатах, тощо.

У четвертому розділі надані характеристики приміщення, де знаходиться робоче місце, з точки зору на дотримання комфортних умов перебування у приміщенні, шкідливих та небезпечних факторів. Проведено аналіз напруженості та важкості праці, наведено характеристику робочого тижня. Запропоновано заходи з поліпшення умов праці.

інновація референдум територіальний громада

ВИСНОВКИ

У магістерській роботі розглянуто роль місцевого самоврядування в системі управління великим містом, таким як Дніпропетровськ.

В ході проведених досліджень отримано такі результати:

. Ідеї та практика місцевого самоврядування в Україні мають давні традиції від вічових зборів Київської Русі, запровадження магдебурзького права, інститутів козацької демократії, функціонування міських дум, губернських і земських установ, сільських сходів під час перебування України у складі Російської імперії, сільських, містечкових, волосних органів, повітових і губернських комісарів, дум за часів УНР. Вітчизняний демократичний досвід врядування співмірний з традиціями самоврядування у Західній Європі та США. Ідея самоврядування стала стрижнем для розвитку соціальних мікрогромад і виявилася силою, здатною протистояти надмірній централізації державної влади.

. Визначено, що кінець XIX - початок XX ст. заклали основу української національної справи та відповідний розвиток інтересів місцевого населення, але у багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності та регулювався нормативними актами інших держав. На місцевому рівні процес створення систем самоврядування в ідеальному вигляді полягає у формуванні внутрішніх структур усього муніципального організму, призначених для вирішення як конкретних завдань місцевого значення, так і в розвитку інших соціальних, психологічних і моральних цінностей, норм та інститутів усередині територіальної громади. Для цього використовується ряд методів дослідження функціонування органу місцевого самоврядування.

. Проаналізовано основні принципи організації й функціонування місцевого самоврядування, закріплених в Європейській хартії місцевого самоврядування, головна ідея якої полягає в забезпеченні розвитку місцевого самоврядування - однієї з основ демократичного суспільства. Визначено, що реалізація європейської моделі місцевого самоврядування в Україні ускладнюється наявністю в суспільстві домінантних перехідних типів правових і політичних культур.

Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток місцевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації відповідних програм та залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування за допомогою референдумів. Зазначено, що розширення повноважень місцевого самоврядування у м.Дніпропетровську досягається за рахунок функціонування районних у місті рад.

. Визначено, що районна у місті Дніпропетровську рада - представницький орган місцевого самоврядування, що представляє територіальну громаду району м. Дніпропетровська та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, Законами України „Про місцеве самоврядування в Україні, „Про статус депутатів місцевих рад”, Статутом територіальної громади міста Дніпропетровська, Європейською Хартією місцевого самоврядування та іншими законодавчими актами.

. Визначено, що Статут територіальної громади - це основний локальний нормативно-правовий акт, яким регулюються структура, повноваження та порядок діяльності територіальної громади міста, її органів та посадових осіб.

Статут територіальної громади м.Дніпропетровська прийнято Дніпропетровською міською радою XXIII скликання 13.06.01, та, з точки зору його ролі у законодавчому полі є надзвичайно важливим документом: з однієї сторони - це "мала конституція" окремо взятої одиниці самоврядності, де закладено компетенції самоврядування, з другої - це "продовження руки держави", оскільки норми статуту не можуть суперечити вимогам Конституції України і законам (в частині делегованих повноважень), а з третьої - це "хартія юридичної особи", де орган місцевого самоврядування є юридичною особою і має діяти у межах відповідних правових меж.

. Впровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у Дніпропетровській міській раді та її виконавчому комітеті, а також у 8 районних у місті радах та їх виконавчих комітетах визначило основні пріоритети діяльності органів місцевого самоврядування.

Результатом впровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 у м.Дніпропетровську стало розроблення уніфікованої схеми взаємодії процесів системи управління якістю. Головним процесом визначено надання адміністративних послуг споживачам.

Таким чином, органи місцевої влади м. Дніпропетровська стають прозорим партнером територіальної громади міста - основного споживача послуг, зосереджуючись на практичному якісному впроваджені сучасних методів управління, що дозволяє підвищити результативність та ефективність надання якісних, доступних адміністративних послуг населенню, що відповідає основам Європейської Хартії місцевого самоврядування та іншими законодавчими актами.

. Зазначено, що розвиток громадянського суспільства значною мірою забезпечується становленням місцевого самоврядування.

Розвиток місцевого самоврядування має забезпечити не лише побудову в Україні відкритого громадянського суспільства і правової держави, а і надання можливості кожній територіальній громаді побудувати оптимальну для неї систему самоуправління з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку відповідної території, традицій та завдань, що стоять перед такими громадами.

Тому, з метою покращення умов та можливості економічного зростання завдяки ефективному місцевому врядуванню, яке відповідає інтересам громадян та бізнес-спільноти за активної підтримки з боку центральних органів влади, у м.Дніпропетровську розроблено Стратегію розвитку міста на період до 2020 р.

. Визначено основні характеристики робочого місця з огляду на предмет охорони та безпеки праці, проаналізовано шкідливі та небезпечні фактори на робочих місцях при проведенні теоретичних досліджень, надано рекомендації з забезпечення сприятливих та безпечних умов праці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.      Конституція України / Верховна Рада України: Офіц. Вид. - К.: Парламентське вид-во, 2006. - 160 с.

2.      Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування: Закон України від 7 грудня 1990 року N 533-XII // <http://search.ligazakon.ua/>.

.        Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 03.07.91 № 1286-ХІІ. // http//zakon.rada.gov.ua/ <http://www.rada.gov.ua/>.

.        Про внесення змін до Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування": Закон України від 26 березня 1992 року N 2234-XII // <http://search.ligazakon.ua/>.

.        Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР // http://zakon2.rada.gov.ua/.

.        Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування: Закон України від 15 липня 1997 року N 452/97-ВР // <http://zakon2.rada.gov.ua/>.

.        Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України: Закон України від 23.03.2000 № 1602-III // <http://search.ligazakon.ua/>.

.        Положення про державну реєстрацію статутів територіальних громад: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. N 1150 // <http://search.ligazakon.ua/>.

.        Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006р. N 1001 // www.rada.gov.ua <http://www.rada.gov.ua>.

.        Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розроблення стандартів надання адміністративних послуг: Наказ Міністерства економіки України від 12.07.2007 № 219 // www.rada.gov.ua <http://www.rada.gov.ua>.

.        Про затвердження Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процессу: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 27.12.2001 N 528 // http://bs-staff.com.ua/ids_op/.

.        Про затвердження Правил пожежної безпеки в Україні: Наказ Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій від 19.10.2004 N 126 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/.

.        Гігієнічні вимоги до організації роботи з візуальними дісплейними терміналами електронно-обчислювальних машин: ДСанПін 3.3.2.007-98 // http://www.dnaop.com/.

14.    Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів: ДНАОП 0.00-1.21-98 // http://dnop.com.ua/dnaop/.

15.    Правила будови електроустановок: НПАОП 40.1-1.32-01 // http://dnop.com.ua/dnaop/.

16.    Правила охорони праці при експлуатації електронно-обчислювальних машин: НПАОП 0.00-1.31-2010 // ggf-dnu.org.ua <http://www.ggf-dnu.org.ua/>.

.        Правила улаштування електроустановок: ПУЕ: 2009. // Энергоатомиздат, 1987г. // http://dnop.com.ua/dnaop/.

18.    Природне та штучне освітлення: ДБН В 2.5.28-2006 // http://dbn.at.ua/.

19.    Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень ДСН 3.3.6.042-99: <http://zakon.nau.ua/doc/>.

.        Санітарні норми шуму, ультразвуку та інфразвуку: ДСН 3.3.6.037-99 // <http://document.ua/>.

.        Системи управління якістю. Основні положення та словник: ДСТУ ISO 9000:2001 // http://www.gerelo.dp.ua/.

.        Системи управління якістю. Вимоги: ДСТУ ISO 9001:2001 // http://www.gerelo.dp.ua/.

.        Системи керування якістю. Настанови щодо застосування ISO 9001:2000 в суб’єктах місцевого самоврядування: ДСТУ - П ІWА 4:2006 // http://www.gerelo.dp.ua/.

.        Система управління якістю. Вимоги: Національний стандарт України. ДСТУ ISO 9000:2001 (ISO 9001:2008, IDT) // <http://www.gerelo.dp.ua/>.

.        Статут територіальної громади м.Дніпропетровська. Прийнято Дніпропетровською міською радою XXIII скликання 13.06.01, зареєстровано Дніпропетровським обласним управлінням юстиції 20.06.01 // <http://dniprorada.gov.ua/>.

.        Матеріали до Стратегічного плану розвитку міста Дніпропетровська. Додаток 1. Профіль міста Дніпропетровська: м. Дніпропетровськ. 2011 р. // <http://dniprorada.gov.ua/>.

.        Місцеве самоврядування в Швеції: Інститут Трансформації Суспільства 2008 - 2012 <http://www.ist.osp-ua.info/>. // <http://cityukraine.info/>.

.        Адлер Ю. П. Восемь принципов, которые меняют мир // «Стандарты и качество». - 2001. - № 5-6. - С. 49-61.

.        Адлер Ю. П. Щепетова С. Е. Качество: все выше, и выше, и выше // Стандарты и качество. - 2002.- № 8. - С. 64-67.

.        Батанов О. Функції територіальних громад як специфічних об’єктів конституційного права [Текст] / Право України. - 1998. - №8.

.        Богданов Ю. И. Мотивация персонала // Методы менеджмента качества. - 2001. - № 11. - С. 14-19.

.        Бутко І.П. Кілька слів замість передмови [Текст] / Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. - К., 1994.

.        Вакуленко А. В. Концепция управления персоналом в системе менеджмента качества [Текст]: / Персонал. - 2001. - №2. - С. 31-34.

.        Волошин В., Трегобчук В. Концептуальні засади сталого розвитку регіонів України [Текст]: / Регіональна економіка. - 2002. - № 1. - С. 10 - 11.

.        Всеобщее управление качеством (TQM) [Текст]: Учеб. для вузов // Под ред. О. П. Глудкина. - М.: Радио и связь, 1999. - 600 с.

.        Генеральна схема планування території України [Текст]: // Управління сучасним містом. - 2002. - № 1. - 3 (5). - С. 163 - 169.

.        Гладуш Н. А., Маматова Т. В. Дослідження впливу системи менеджменту на мотивацію персоналу на підприємствах та в організаціях Придніпровського регіону [Текст]: Стандартизація, сертифікація, якість. - 2003. - № 3. - С. 54-57.

.        Гличев А. В. Основы управления качеством продукции [Текст]: - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: РИА «Стандарты и качество», 2001. - 424 с.

.        Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу [Текст]: Навч. посіб. - К.: “К.І.С.”, 2004. - 260 с.

.        Давидов Р. Політико-правові засади децентралізації влади і розвитку місцевого самоврядування в Україні [Текст] / Вісник УАДУ. - №1. - 1996.

.        Європейська хартія місцевого самоврядування (укр/рос): Страсбург, 15 жовтня 1985 року ( Хартію ратифіковано Законом N 452/97-ВР ( 452/97-ВР <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/452/97-%D0%B2%D1%80> ) від 15.07.97 ) // <http://zakon2.rada.gov.ua/>.

.        Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні. [Текст]: Науково-практичний посібник / Упоряд. О.В. Бейко, А.К. Гук, В.М. Князєв / За ред. М.О. Пухтинського, В.В. Толкованова. - К.: "Крамар", 2003. - 396.

.        Коломийчук В. Соціально-економічний розвиток адміністративного району в умовах переходу до ринку (підходи до вивчення, стратегії розвитку) [Текст]: / Тернопіль: Укрмедкнига, 2001. - 440 с.

.        Кравченко В.В., Пітцик М.В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципального права) [Текст] / Навчальний посібник. - К.: "Арарат-Центр", 2001. -176 с.

.        Лазор О.Д., Лазор О.Я. Місцеве управління: поняття, терміни, визначення [Текст]: словник-довідник / Наук. ред. М.Д.Лесечко. - Львів: ЛРІДУ УАДУ; 2003. - 366 с.

.        Леліков Г.I., Сороко В., Григор’єв О., Ланде Д. Моніторинг діяльності органів виконавчої влади із застосуванням комп’ютерної системи контент-аналізу електронних ЗМІ [Текст] / Вісник державної служби України. - К., 2002, №2.

.        Либоракина М. Зарубежный опыт организации местного самоуправления. // http:// www. urbaneconomics. ru/.

.        Основи місцевого самоврядування [Текст]: Конспект лекцій // Українська Академія державного управління при Президентові України; Укл.: О.С. Ігнатенко, С.М. Рюмшин . - К., 2002. - 68 с.

.        Основи правознавства [Текст]: За ред. І.Б.Усенка -2 ге вид.- К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003.- ст.201.

.        Основи правознавства України [Текст]: Навчальний посібник/ Ківалов С.С., Музиченко П.П., Крестовська Н.Н.,Крижановський А.Ф.- Х.: “Одісей”, 2004.- СТ.1665

.        Питання розробки та прийняття статуту територіальної громади / Батанов О. В. / Юридичний журнал <E:\ETXT\GOOD\Юридичний журнал>, №3/2004 <E:\ETXT\GOOD\№3\2004> // <http://justinian.com.ua/>.

.        Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдне право України [Текст]: Навч. посібник.- К.: Вид-во «Ліра-К», 2006р.-ст. 1690

.        Правознавство [Текст]: Навчальний посібник / за ред. В.В.Сухоноса(мол.).-Суми: ВТД “Університетська книга”, 2005.- ст. 304.

.        Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції державної політики у сфері управління якістю продукції (товарів, робіт, послуг): Розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р. № 200-р. // http:www.rada.gov.ua.

.        Рубцов В. Деякі аспекти впровадження Європейської хартії місцевого самоврядування [Текст]: (до п’ятої річниці ратифікації) / Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11 - 12 черв. 2002 р./ Упоряд.: В. Кравченко, М. Пухтинський. К.: Логос, 2002. - С. - 206 - 217.

.        Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування. К., 1999; Батанов О. В. Тер. громада - основа місц. самоврядування в Україні. К., 2001. // <http://zakony.com.ua/>.

.        Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними: організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування [Текст]: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11-12 червня 2002 р./Упоряд.:В.Кравченко,М. Пухтинський.-К.:Логос,2002. 263 с.

.        Стратегічне планування в діяльності органів місцевого самоврядування Великобританії [Текст]: Нижник Н., Ігнатенко О., Тимків В., Кошманюк П. / Вісн. Національної академії державного управління при Президентові України. К., 2003. - Вип. 4.

.        Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи [Текст]: / К.: МАУП, 2000. - С. 121 - 125.

.        Фрицький О.Ф. Конституційне право України [Текст]: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- ст.224

.        Яцунська О.О. Світовий досвід місцевого самоврядування та перспективи його інституціонально-системного втілення в Україні [Текст]: Автореф. дис. канд. політ. наук / Одеська національна юридична академія - Одеса, 2001. - 22 с.