Поняття форми державного правління
Безпосереднім виявом принципу поділу влади є форма правління. Поняття форми правління має два аспекти: формальний і фактичний або правовий і політичний, які звичайно хоча б частково не співпадають. Форма правління в юридичному відношенні - це її правова модель, сконструйована в законодавстві (насамперед на рівні конституції) відповідної держави, у той час як форма правління в політичному аспекті - це фактичний результат розвитку політичного процесу, наслідок реальної взаємодії вищих органів державної влади між собою в рамках принципів поділу функцій державної влади та її єдності.
Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.
Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися як рівно значущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим.
Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.
Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінально сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя.
З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.
Принцип поділу влад є своєрідним постулатом. У зарубіжній конституційній теорії і практиці до нього звертаються майже кожного разу, коли виникають різні кризові ситуації у сфері державно-політичних відносин владарювання. Все це свідчить про значущість і життєвість цього принципу. Нерідко принципу поділу влад надають суто політичного значення і не фокусують увагу на його юридичному змісті. Такий підхід ґрунтується на визнанні того, що навіть за умови наявності у державних інститутів різних повноважень і функцій їхні дії спрямовані на досягнення спільної мети. Тим самим принцип поділу влад, по суті, замінюється принципом розподілу державних функцій.
Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентсько-президентськими (президентсько-парламентськими) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.
Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік.
Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її.
З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія.
Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр.
Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром. Це пов'язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади.
Отже, характер форми правління відображає особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційно визначені взаємовідносини вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях прямо визначається форма правління.
.Форма правління Української незалежної держави
Для того щоб до кінця розуміти сутність речей та явищ, потрібно знати їх минуле та розвиток від самого початку існування. Тому я вирішили прослідкувати становлення та зміни форми правління в України від часів отримання незалежності і до сьогодні.
Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України.
1)Етапи становлення
Перший етап, який був найкоротшим,охоплює період з червня по листопад 1991 року. Характерною його рисою була боротьба між прихильниками президентської та парламентської (із радянським відтінком) республік. Верховна Рада України ще 19.06.1991 р., тобто під час існування СРСР, ухвалила концепцію нової конституції. Вона передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією» [7].
Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР»,теж закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади [8]. Але в діючому на той час з 1978 року Основному Законі України ключовою залишалось конституційне положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто, і Президент) підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів. Конституціоналізовані таким чином владні відносини свідчили про еволюцію радянської республіки у бік парламентської.
Після проголошення незалежності процеси, повязані із запровадженням поста президента, активізувалися. Це зумовлювалося тим, що на той час в суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення влади, дезорганізованої після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму» [9, с.12]. Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.
Другий етап (грудень 1991 - червень 1996 р.) в еволюції форми правління починається з появою у політико-правовій практиці України інституту президентства. Цей етап характеризувався перманентною політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм республіки. Причому, скориставшись втратою Верховною Радою позицій єдиного всевладного органу, виконавча влада на чолі з Президентом (1.12.1991 р. главою держави було обрано Л. Кравчука) спробувала їх посилити. Зокрема, у лютому 1992 р. Л. Кравчуком створено Державну думу України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті [10, с.438]. Але в останнього зявились наміри не обмежуватись тільки сферою виконавчої влади, а через Державну думу взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Парламент відповів жорсткою опозицією і Президент змушений був розпустити Державну думу. Майже водночас із впровадженням Державної Думи Президентом була здійснена спроба зміцнення виконавчої вертикалі влади. В березні 1992 р. за поданням Л. Кравчука Верховна Рада України прийняла закон про запровадження посади представника Президента. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади, але взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад не були чітко сформульованими. Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Премєр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Це ще раз підтверджувалося у проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади.
В проекті від 27.05.1993 р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави (ст.142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом (ст.155 проекту). Такий стан речей не міг задовольнити чинного на той час Президента України Л. Кравчука, що здійснив чергову спробу очолити виконавчу владу. Восени 1993 р., Л. Кравчук, згідно підписаногоним 27.09.1993 р. Указу «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», прийняв на себе обовязки глави виконавчої влади [11]. Але намір надати українській республіці президентського змісту не увінчався успіхом: 23.06.1994 р. зазначений указ було скасовано. Після президентських виборів 10.07.1994 р., коли замість Л. Кравчука Президентом України було обрано Л. Кучму, Голова Верховної Ради О. Мороз, голова уряду В. Масол та новообраний глава держави Л. Кучма опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції та змінювати її положення тільки за доброїволі всіх сторін. Але своєрідне зобовязання представників законодавчої та виконавчої гі-лок влади розвязати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу, так і не було виконано. Наприкінці 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про владу. В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій і управлінсько-розпорядчій сферах.
Проходження законопроекту в структурах Верховної Ради відбувалося уповільнено. Ідея обмеження повноважень парламенту функціями опрацювання і прийняття законів не викликала зацікавленості у багатьох депутатів - особливо у тих, хто розумів, що законодавча влада надто абстрактна, а виконавча конкретна і повязана з безпосереднім впливом на карєри людей і матеріальні цінності. 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду,склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак в український республіці, але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Для введення у дію вищезазначеного закону виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розвязання конфлікту: підписання конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.
Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31.05.1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Ради. Однак до опитування справа не дійшла - 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». Щодо форми правління, то Договір по суті «законсервував»закріплені до тих пір у конституційному законодавстві безсистемні риси парламентської та президентської республік з домінуванням елементів останньої. Але у практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України.
Третій етап (червень 1996 - січень 2006 рр.) ознаменований остаточною конституціоналізацією державної форми правління.
Нова Конституція України від 28.06.1996 р. закріпила у державі змішану форму республіканського правління (його президентсько-парламентський різновид), яка акумулювала в собі як риси президентської республіки: а)позапарламентський метод обрання президента і формування уряду (окрім Премєр-міністра ); б) відповідальність уряду перед президентом, в) широкі конституційні повноваження глави держави; г) можливість його усунення від влади в порядку імпічменту тощо, так і риси парламентської республіки: а) наявність окремого органу виконавчої влади - Кабінету Міністрів на чолі з Премєр-міністром; б) підзвітність і підконтрольність Кабінету Міністрів парламенту; в) широкі повноваження парламенту в законодавчій та інших, визначених Конституцією, сферах; г) можливість розпуску парламенту Президентом тощо. Встановлення такого «симбіозу» було зумовлено співвідношенням політичних сил на момент прийняття конституції та фактором запозичення європейського зарубіжного досвіду. Останній показував, що на той час в Європі, за винятком Кіпру та Грузії, не було країн з президентською формою державного правління, а переважна більшість держав, зокрема, наші сусіди - Білорусь, Молдова,Польща, Росія і Румунія обрали і до того часу закріпили у своєму конституційному законодавстві саме змішану форму республіканського правління, започатковану, як відомо, Францією, ще у 1958 році.
З юридичної точки зору, конституйована конструкція влади являла собою досить збалансовану систему, котра би могла забезпечити оптимальну взаємодію гілок влади для вирішення відповідних завдань та досягнення поставлених перед державою цілей. Але на практиці форма правління української держави відійшла від своєї теоретико-юридичної (конституційної) моделі.
Цей відхід був зумовлений політичною та соціально-економічною ситуацією в країні: безперервним за всі роки незалежності політичним протистоянням між гілками влади, соціальною диференціацією населення та поляризацією суспільства, погіршенням життя простих людей. Проведений у 2001 р. Всеукраїнський перепис населення свідчив, що кількість населення України, порівняно з попереднім переписом, зменшилася майже на 4 млн. Ще у XVIII столітті Ж.-Ж. Руссо, повязуючи стан демографічної ситуації в країні з ефективністю форми правління, писав: «Правління, при якому народ зменшується в кількості та поступово занепадає, є найгіршим» [12, с.271]. Зрозуміло, в сучасних умовах абсолютизовувати цей висновок видатного французького мислителя не слід, але те, що встановлена в Україні юридична модель форми правління на практиці виявилася неефективною, це очевидний факт.
Надія на плідне співробітництво виконавчої та законодавчої гілок влади, переваги якого в теорії дає змішана форма державного правління, не виправдала себе. На практиці вона привела до утворення нетривкої рівноваги між Президентом і парламентом і взаємного блокування своїх дій. На цьому етапі, як і за часів Л. Кравчука, спостерігається намагання з боку чинного Президента вивести себе та уряд від «опіки» Верховної Ради України, посилити свої позиції відносно парламенту. Але ні рішення Всеукраїнського референдуму від 16.04.2000 р. (про скорочення чисельності депутатів та їх статусу, про розширення переліку конституційних можливостей Президента розпустити парламент з одного до трьох таких випадків та ін.), ні парламентські вибори 2002 р. не призвели до бажаного Л. Кучмою результату. Так як прогнозувати стан майбутніх відносин між президентською та законодавчою владою було важко, глава держави пішов на радикальні кроки у реформуванні політичної системи країни. В промові з нагоди Дня незалежності (24.08.2002 р.) Л. Кучма запропонував перетворити діючу на той час президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську.
Але протягом двох років Президентові так і не вдалося провести зазначені конституційні зміни через парламент. Сприятлива ситуація для цього зявилася під час «Помаранчевої революції»,коли після другого туру голосування на виборах Президента України 21.11.2004 р., Верховна Рада України 8.12.2004 р. у пакеті прийняла кілька законів, спрямованих на нормалізацію кризової політичної ситуації, що склалася. Серед цих законів головним був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-ІV [13], який наддав формі правління Української держави нової юридичної конфігурації.
З 1.01.2006 р., коли внесені Законом № 2222-ІV в Конституції України зміни набули юридичної сили, починається новий, четвертий етап (січень 2006 р. - жовтень 2010 р.) в еволюції форми правління української держави. За новою юридичною конфігурацією конституціоналізовану форму державного правління стали визначати як парламентсько-президентську республіку, оскільки парламентські елементи стали домінувати над президентськими. Подальша політична практика показала, що новообраний Президент України В. Ющенко, як і його попередники, не змогли зміритися з таким станом речей. Характерна для усього періоду незалежності конфронтаційна обстановка між Президентом з одного боку та парламентом (також і урядом) з іншого при його «правлінні» ще більше загострилася.
Це призвело зокрема до того, що на чергових президентських виборах у січні 2010 р. В. Ющенко програв своєму колишньому опонентові В. Януковичу. Останній, вступивши на посаду, почав здійснити заходи щодо зміцнення своєї влади відносно уряду та парламенту. Апогеєм цього стало рішення Конституційного суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 р., згідно з яким Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 р. № 2222-IV було визнано неконституційним, таким, що втрачає чинність, а всі нормативно-правові акти мали бути приведені у відповідність до Конституції України від 28.06.1996 р. [14].
Отже з 01.11.2010 р., починається новий, пятий етап в розвитку (жовтень 2010 -21 лютого 2014 рік ) форми державного правління України. З введенням у дію нормативних положень Конституції України від 28.06.1996 р., а також Закону України «Про Кабінет Міністрів України № 2591-VI від 7.10.2010 р. [15] можна стверджувати, що на цьому етапі юридична модель форми правління української держави набула максимально-можливого «президентсько-парламентського змісту», а її політична модель -президентського змісту.
Отже Україна, рухаючись у бік парламентаризованих форм державного правління, зробила радикальний крок у зворотному напрямку, тобто на користь президентської форми державного правління.
Але після сумних подій на Майдані, Україна все ж таки повернулася на шлях парламентаризму і 21 лютого 2014 року на пленарному засіданні четвертої сесії сьомого скликання Верховна Рада України прийняла довгоочікувану низку законопроектів, один з яких запроваджує повернення до Конституції 2004 року. Тобто, ми знову живемо у парламентсько-президентській республіці.
Отже, розглянувши всі етапи, які пройшла Україна щодо удосконалення та зміни державного правління, можна перейти до розгляду самої суті питання - сучасний стан та тенденції розвитку форми державного правління в Україні.
)Сучасний стан
державний правління україна конституція
Події останніх місяців, наявність конституційних конфліктів між вищими органами державної влади та реалії сьогоднішньої політики в нашій державі свідчать, що назріла потреба дослідити сучасну форму державного правління й дати відповіді на запитання: якою є Україна за формою державного правління після нещодавно внесених змін до Конституції України або на першому етапі конституційної реформи? А також оцінити внесені до Основного Закону зміни з точки зору розвитку парламентаризму, демократії, гарантій прав і свобод громадян.
До 21 лютого 2014 року, ще донедавна ми жили у президентсько-парламентській державі. На сьогоднішній день, відповідно до положень Конституції, Україна - це республіка за змішаною формою правління, а саме парламентсько-президентською.
Однією із сутнісних ознак парламентсько-президентської республіки є компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що здебільшого зумовлено використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Конституція України (статті 83 і 114) визначає, що коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції щодо кандидатури Премєр-міністра Президенту України та кандидатур до складу уряду (окрім Міністра оборони й Міністра закордонних справ). За поданням Президента Верховною Радою України призначаються Премєр-міністр, Міністр оборони й Міністр закордонних справ, а за поданням Премєр-міністра - інші члени Кабінету Міністрів України. Як свідчить зарубіжний досвід побудови парламентсько-президентських республік, винятки для глав держав стосовно внесення кандидатур окремих членів уряду зазвичай не передбачаються.
Для парламентсько-президентських республік характерним є те, що юридичну відповідальність уряд несе перед парламентом і складає повноваження перед новообраним парламентом. Наявність конституційних положень про підзвітність уряду президентові для першого не має значущих юридичних наслідків, оскільки відставка його або окремих членів уряду (колективна й індивідуальна відповідальність) може статися виключно за рішенням парламенту (відмова в довірі, висловлення недовіри, відставка премєр-міністра). Президент тільки затверджує цей факт або вносить зміни до складу уряду, як правило, за пропозицією премєр-міністра. Стосовно глави уряду використовується як конструктивний, так і неконструктивний вотуми недовіри. Питання про довіру може бути ініційовано і самим урядом, у тому числі й повязано з прийняттям парламентом урядового законопроекту. Якщо уряд такої довіри не отримує, він іде у відставку. Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція.
Частина 2 ст. 113 Конституції проголошує, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Через відсутність у глави держави повноважень щодо звільнення за власною ініціативою навіть тих міністрів Кабінету Міністрів, щодо яких він вносить подання до Верховної Ради на призначення, положення, згідно з яким Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом, втрачає сенс. Що стосується форм відповідальності уряду, то у ст. 87 Конституції закріплено, що Верховна Рада за пропозицією Президента або не менш однієї третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Модель організації державної влади в парламентсько-президентській республіці відрізняється тим, що повноваження президента щодо розпуску парламенту, яке найбільшою мірою дозволяє йому конкурувати з останнім (у цій ситуації з опозиційною парламентською більшістю) з питання формування уряду, має істотну особливість: президент не є вільним у питанні щодо розпуску парламенту. На відміну від парламентських республік, де за поданням премєр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією. Вони переважно прямо повязані з питанням (і процесом) формування уряду. З урахуванням цього зазначені положення не виключають президента з кола субєктів, які володіють повноваженнями брати участь у формуванні уряду. Отже, особливістю парламентсько-президентської республіки є наділення глави держави правом розпуску парламенту запевних конституційно визначених підстав (з урахуванням часових і кількісних обмежень). Якщо ж президент не обмежений підставами розпуску парламенту, то це значно підсилює його вплив на останній і відповідає президентсько-парламентському різновиду змішаної форми державного правління.
Стаття 90 Конституції України закріплює, що Президент України вправі достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо, по-перше, протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції; по-друге, протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано його персональний склад; по-третє, протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Окрім того, рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Серед ознак змішаної республіки (як парламентсько-президентської, так і президентсько-парламентської) слід виокремити й заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.
Отже, перехід до парламентарно-президентської форми правління не зводиться до перерозподілу повноважень на користь представницького органу. В умовах вітчизняних політико-правових реалій це також вимагає запровадження відповідних механізмів взаємовідносин Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України. Стійка парламентська більшість, сформована з потужних центристських партій, може забезпечити ефективну законодавчу діяльність Парламенту у взаємодії з Урядом [5]. Навпаки, відсутність стабільної правлячої більшості в Парламенті неминуче призводитиме до затяжних, хронічних урядових криз. Такі кризи можуть спричинити корекцію форми правління в напрямі послаблення в політичному процесі позицій представницького органу. Хоча розширення сфери застосування принципу одноосібного прийняття рішень може забезпечити більшу стабільність державного механізму (сказане іллюструє організація влади у президентських формах правління), це, у свою чергу, загрожує посиленням авторитарних тенденцій. У своїй відомій роботі Політичні партії Моріс Дюверже наголошує, що Сама техніка парламентського режиму несумісна з... розірваністю між більшістю (парламентською - Р. М.) й урядом, оскільки вона з необхідністю вимагає, щоб другому відповідало перше [6]; і ще: За парламентського режиму уряд має спиратись на коаліцію обєднаних партій [7]. Навпаки, штучне стримування розвитку політичних партій, відсторонення їх від формування уряду сприяє надмірному розростанню політичного впливу державної бюрократії, появі в державному житті авторитарних тенденцій, інтенсифікації політичних конфліктів.Перехід до парламентарно-президентської форми правління в якості однієї з головних своїх умов передбачає парламентський спосіб формування уряду. У даному відношенні утвердженню режиму парламентаризму в Україні відповідає один з аспектів політичної реформи, відповідно до якого Уряд припинятиме повноваження перед новообраним Парламентом (а не перед Президентом) і представницький орган формуватиме новий Уряд.
Порівняльна характеристика положень Конституції за редакцією 1996 року та Конституції за 2004 рік.
Конституція України 8 грудня 2004 рокуКонституція України 28 червня 1996 / 1 жовтня 2010 рокуСтаття 76 Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.Строк повноважень Верховної Ради України становить пять років.Стаття 76 Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста пятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.Стаття 77 Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України.Стаття 77 Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.Стаття 78 Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.Стаття 78 Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.Стаття 81 Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України; 5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто; 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції; 7) його смерті. Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом. У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть. У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.Стаття 81 Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.Стаття 82 Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.Стаття 82 Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.Стаття 83 У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без скликання. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.Стаття 83 У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.Стаття 90 Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноваженьВерховної Ради України або Президента УкраїниСтаття 90 Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.Стаття 93 Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.Стаття 93 Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.Стаття 112 У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається наГолову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 - 8, 10 - 13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.Стаття 112 У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається наПрем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції України.Стаття 114 До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.Стаття 114 До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-премєр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Премєр-міністр України призначаєтьсяПрезидентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Премєр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Премєр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.Стаття 115 Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів УкраїниСтаття 115 Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Премєр-міністр України зобовязаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у звязку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.
Отже узагальнюючи вищенаведене, можна дійти висновку, що конституціоналізація по суті президентської форми державного правління в Україні, її «трансплантація» на базіполітичного режиму зі значними залишками недемократичних елементів, може мати небажані політичні наслідки. Більше того, такий поворот подій з точки зору євроєінтеграційних устремлінь України є очевидно помилковим, адже в Європейському Союзі (за певним винятком Кіпру) немає жодної країни з подібною формою державного правління. З огляду на це я вважаю, що прийняття Конституції за редакцією 2004 року є перспективним для України крок у бік більшої парламентаризації форми державного правління, побудови її європейської парламентсько-президентської моделі. Її інституціональну структуру складають президент, уряд і парламент.
Глава держави при цьому різновиді змішаної форми правління не є носієм виконавчої влади, але його правовий статус «сильніший» ніж при парламентській формі правління, позаяк президент легітимується безпосередньо народом. Це дає йому право представляти державу в середині країни та і за її межами, формувати одноосібно або разом з парламентом деякі державні органи, брати участь у законодавчому процесі (законодавча ініціатива та право вето), забезпечувати наступність державної влади, виступати арбітром між виконавчою та законодавчою владою (виносячи найважливіші державні питання на національний референдум, відправляючи уряд у відставку за ініціативою парламенту або розпускаючи останній за ініціативою уряду чи у випадках, які чітко зафіксовані в Конституції). Побудовані на таких основах структурно-інституціональна та функціональна ланки форми правління, сприятимуть тому, що вона набуде дійсно «парламентсько-президентського» змісту, котрий, як свідчить досвід Західної Європи і для України може стати гарантією стабільності і прогресивного розвитку.
. Удосконалення форми державного правління в Україні
Запорукою успішного функціонування змішаної форми організації державної влади є ефективно налагоджений механізм політичного компромісу. В Україні цей чинник не спрацьовує через низку інституційних та історичних причин. Зміна мажоритарної формули волевиявлення на пропорційну за закритими списками в єдиному багатомандатному окрузі при слабкості партійних організацій та високий рівень фрагментації парламенту виявилися фактором експансії великого тіньового капіталу у владу, що призвело до максимілізації ролі лідера фракції й одночасного знецінення «рядового» депутатського мандата, пріоритетності інтересів впливових у владі бізнес-груп над інтересами українського народу, зниження професійного рівня депутатського корпусу через потрапляння до його лав осіб, що ні за професійними ознаками, ні за моральними якостями не відповідають таким вимогам [22].
Таким чином, нова конституційна реформа майже неминуча, проте робити її треба не в конфліктній парадигмі. Якщо конституційний процес буде використовуватися як зброя одних проти інших або як інструмент посилення влади одного інституту в порівнянні з іншими, тим паче з субєктивних міркувань, це призведе до помилок, які вже були в 2004 році. Ключовими критеріями нової конституційної реформи є, по-перше, забезпечення ефективного функціонування державної влади; по-друге, збереження демократичності політичної системи. Також, необхідно обовязково скоординувати роботу щодо змін до Конституції з підготовкою таких важливих законопроектів, як Закон «Про Президента», але можливо не у вигляді закону, а як забезпечення статусу та гарантій виконання конституційних прав Президента, як він може впливати на національну безпеку тощо. А також Законів «Про Кабінет Міністрів», «Про місцеве самоврядування» та ін. В цьому випадку спільна розробка зніме багато проблем.
З огляду на актуальність питання вдосконалення нової політико-владної моделі нашої держави варто розглянути альтернативні напрями його вирішення. Їх є декілька: або перехід до чистої парламентської чи президентської, або відновлення президентсько-парламентської форми правління, або ж вдосконалення існуючої моделі організації державної влади.
Варто зазначити, що більшість науковців, політологів, юристів схильні до думки, що демократія більш гарантована за парламентської форми правління. На їх думку, держави, які будь-коли пережили тоталітаризм чи диктатуру, схильні дистанціюватися від сильної одноосібної влади, адже вона таїть небезпеку повернення до минулого. Тому такі країни, переважно, переходять до парламентської форми правління [22]. Втім, потрібно підкреслити, що повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій [22]. Тому в Україні на даному етапі тим самим неможливий перехід до парламентської республіки.
За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. До того ж, ліквідація інституту Президента чи скасування процедури його всенародного обрання суперечить настроям переважної більшості громадян України.
Щодо можливості запровадження в Україні президентської республіки, необхідно зазначити, що хоча в національному фаховому середовищі висловлюються судження про доцільність такого переходу й аргументуються переваги президентської республіки, шлях реформування моделі правління в Україні в напрямку переходу до президентської республіки безперспективний. Взагалі президентське правління негативно позначається на функціонуванні державного механізму. За винятком США, можна стверджувати, що всі інші системи президентського правління, як правило, слабкі - вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь [22]. Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього - до деградації, громадянських воєн і т. д. Президентська форма правління потенційно небезпечна для демократії [22].
З приводу ефективності змішаної форми правління в її парламентсько-президентському різновиді в сучасній Україні, то з огляду на реалії політичного процесу, слід вказати, що запровадження в Україні парламентсько-президентської форми правління супроводжується суттєвими труднощами, оскільки така форма правління, як «правління партій», може реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи. А з огляду на вищезазначений статус партій в Україні стає очевидним, що існування змішаної парламентсько-президентської форми правління в Україні та нової моделі взаємовідносин між законодавчою й виконавчою гілками влади безпосередньо залежать від реформування партійної системи України: формування небагатьох потужних центристських партій.
З метою покращення діючої моделі організації влади, за оцінками фахівців, юристів, політологів, варто було б більш чітко врегулювати повноваження Президента в питаннях призначення та звільнення окремих міністрів, встановити ефективний та однозначний механізм призначення голів місцевих державних адміністрацій (з наданням відповідних повноважень або уряду, або главі держави), наділити уряд правом визначати законопроекти як невідкладні, уточнити й конкретизувати положення про порядок формування уряду тощо [21].
До того ж, для розробки і формування стратегії вдосконалення форми державного правління в Україні та вироблення оптимальної й ефективної системи владних відносин принциповим є забезпечення у процесі участі наукового й експертного співтовариства, широкої громадськості. Адже головними перешкодами для успішного розвитку конституційного процесу в Україні, на нашу думку, є практично повне виключення із цього процесу інституцій громадянського суспільства, ігнорування громадської думки, а також спроби окремих політичних сил використати процес внесення подальших змін до Конституції у власних політичних цілях.
У разі збереження такої ситуації розвиток конституційної реформи не відбиватиме інтересів громадян, не сприятиме реалізації їх основних політичних прав і свобод, поглиблюватиме відчуження суспільства від влади, а в кінцевому підсумку призведе до зниження рівня демократії в країні.
.Форма правління в Україні: пропозиції подальшого реформування
Масові акції протестів, що почалися наприкінці листопада 2013 р. та завершилися усуненням Президента Віктора Януковича від влади, створенням нової парламентської більшості та нового уряду і поверненням дії-положень конституційної реформи 2004 р.,оголили цілу низку проблем у системі державного управління України. Однією з стрижневих стала надмірна роль Президента в політичній системі країни. Завдяки конституційним і законодавчим змінам протягом 2010-2011 рр., зосередженню неформальних важелів впливу на всіх провідних політичних акторів, обмеженню політичного плюралізму та усуненню політичних конкурентів колишньому Президентові Віктору Януковичу вдалося стати домінантним актором політичної системи. У результаті цього всі ключові державні рішення було передано на відкуп однієї людини. З іншого боку, було ліквідовано всі основні механізми підзвітності Президента перед іншими політичними інститутами і населенням загалом. Відмова підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, яка спричинила загальноукраїнський протест, стала гротескним виявом волюнтаристської поведінки Президента, наділеного практично необмеженими повноваженнями та не обтяженого будь-якими стримувальним чинниками. Попри те, що це рішення формально ухвалив уряд, насправді було очевидно, що його ухвалив Президент і лише делегував його уряду, аби зняти з себе - принаймні частину - відповідальності за нього.Подібна здатність одного політичного актора вирішувати долю країни, не боячись понести за це ніяку відповідальність принаймні до наступних президентських виборів, гостро засвідчила існування серйозного дисбалансу всередині конституційної системи України, передусім - у розподілі повноважень між трьома гілками влади.
Відповідно, цілком очікуваним стало те, що одразу після початку масових протестів на порядку денному постало питання щодо можливості повернутися до Конституції в редакції змін 2004 р., які передбачали суттєве обмеження повноважень Президента.
Втім, було очевидно, що відновлення Конституції-2004 є лише тимчасовим кроком, спрямованим на вирішення проблеми надмірних президентських повноважень лише в короткій перспективі. Наочною була необхідність внести подальші зміни до Конституції у повній відповідності до конституційної процедури. З огляду на це 4 березня парламент створив тимчасову комісію з розробки нового проекту основного закону. Очевидно, що ця проблема перебуватиме на порядку денному українського політикуму та суспільства ще довгий час, а спосіб її розвязання може багато в чому визначити подальші перспективи демократизації української політичної системи.
Дії Януковича під час періоду масових акцій протесту наочно засвідчили повну відсутність будь-яких інституційних стримувань і противаг в ешелонах вищих органів державної влади. Нова політична реальність, в яку Україна де-факто увійшла 22 лютого 2014 р. разом із усуненням Януковича з посади Президента та поверненням дії конституційних положень 2004 р., може знову виявити всі переваги та прорахунки старої премєр-президентської моделі.
Відповідно, поприте, що повернення цієї конституційної моделі є безперечним кроком уперед у контексті обмеження деструктивного потенціалу президентського інституту та зміцнення уряду й парламенту, вона так само потребує подальшого вдосконалення.Зважаючи на те, що певну частину прогалин конституційної моделі 1996 р. вже було усунуто завдяки поверненню до Конституції-2004, я робила акцент на можливих подальших змінах до основного закону, які могли б справити додатковий позитивний вплив на демократизацію української політичної системи.
При визначенні таких рекомендацій до уваги я взяла дві основні загрози, які в різні часи проявляли себе в інституційному розвитку України: загроза монополізації влади одним політичним актором і загроза надмірної конфліктності усередині виконавчої гілки влади та між нею і законодавчою гілкою. Відповідно, вироблені рекомендації спрямовані передусім на те, аби усунути передумови для актуалізації цих двох загроз.
Президент
. Президент і надалі має обиратися на прямих виборах, однак термін його каденції можна зменшити до чотирьох років, що відобразило б загальне зменшення обсягу його повноважень.
. Президент має відігравати суто формальну роль у процесі формування уряду. Чинне формулювання відповідної статті Конституції є в цілому задовільним, однак, аби уникнути ситуації 2006 р., коли Президент Ющенко перебрав конституційний ліміт із внесенням кандидатури Януковича до парламенту, можна передбачити, що нездатність Президента внести запропоновану парламентською коаліцією кандидатуру в 15-денний термін дає право парламенту голосувати за його призначення самостійно.
. Президента слід позбивати права пропонувати кандидатури міністрів оборони та закордонних справ. Це не лише дасть змогу прибрати важливе джерело конфліктів усередині Кабінету міністрів, а й не допустити зловживання Президентом армією в умовах політичних протистоянь на кшталт подій Майдану.
Слід так само ліквідувати статус Президента як Верховного головнокомандувача та всі повязані з цим повноваження у сфері оборони та армії.
Так само необхідно позбавити Президента повноважень здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, обмеживши його права у цій сфері дипломатичними і представницькими функціями.
. Президента варто позбавити права призначати і звільняти Генерального прокурора та пропонувати кандидатуру голови Служби безпеки.
Це необхідно з аналогічних міркувань усунення президентського контролю над силовими структурами.
. Варто модифікувати право Президента призупиняти акти Кабінету міністрів. Аби глава держави не зловживав цим правом і таким чином не перешкоджав налагодженій діяльності уряду, він має зберегти право по-давати акти Кабінету міністрів на розгляд Конституційного суду, однак на час їх розгляду їхня дія не повинна припинятися.
. Президента варто позбавити права призначати і контролювати діяльність голів місцевих державних адміністрацій. Це завершить процес позбавлення Президента будь-яких повноважень у сфері виконавчої влади.
. Необхідно ліквідувати всі повноваження Президента щодо впливу на судову гілку влади, зокрема його право утворювати суди та призначати третину суддів Конституційного суду. Це має унеможливити безумовне підкорення судової системи Президенту, яке мало місце протягом 2010-2013 років.
. Право Президента накладати вето слід зберегти, однак кількість голосів, необхідних для подолання вето, можна зменшити до простої більшості від конституційного складу. Це унеможливить зловживання Президентом цим правом.
. Право Президента достроково припиняти повноваження Верховної Ради слід зберегти, однак доцільно прибрати одну з умов - нездатність парламенту утворити коаліцію протягом 30 днів після початку своєї каденції. Нездатність парламенту вчасно сформувати уряд видається достатньою умовою для розпуску його Президентом.
Парламент
. Необхідно посилити норму про формування коаліції на основі парламентських фракцій, наприклад, прямо заборонити входження до коаліції народних депутатів, які не входять до жодної з фракцій, що утворили коаліцію, а також передбачити, що коаліція, сформована з порушенням цього принципу, вважається нікчемною.
. Слід також конкретизувати норму про імперативний мандат народного депутата, зокрема усунути згадку про те, що позбавлення депутата, що вийшов із фракції, утвореної політичною партією, у виборчому списку якої
він був, мандата відбувається на основі закону. Більш доцільним виглядало б автоматичне позбавлення мандата без будь-яких додаткових рішень чи прийняття будь-яких актів.
. Варто розглянути можливість запровадження конструктивного вотуму недовіри, який передбачатиме, що парламент може відправити уряд у відставку лише за умови одночасного висунення кандидатури нового Премєр-міністра парламентською коаліцією. Це дозволить мінімізувати шанси урядової нестабільності та невиправдано частих змін урядів.
Уряд
. Уряду слід передати всі повноваження в сфері виконавчої влади, які раніше мав Президент, зокрема керування зовнішньою та оборонною політикою. Відтак Кабінет міністрів зосередив би в своїх руках контроль
і над внутрішньою, і над зовнішньою політикою, що унеможливило б конфлікти Президента з Премєр-міністром щодо пріоритетів зовнішньої політики зразка 2006-2009 років.
. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь і усунути ґрунт для конфліктів, доцільно було б передбачити норму щодо того, що всі повноваження держави, якими не наділені будь-які інші владні інститути, виконуються
Кабінетом міністрів. Таке положення міститься, наприклад, у Конституції Польщі 1997 р.
. Кабінету міністрів слід передати ексклюзивний контроль над місцевими державними адміністраціями, зробивши останні відповідальними тільки перед урядом. Це дозволить вибудувати чітку ієрархію виконавчої влади на місцях.
Таким чином, запропоновані конституційні зміни покликані вдосконалити чинну в Україні конституційну модель, яка хоч і виправила низку суттєвих прогалин Конституції 1996 р.,однак усе ж недостатньо повно реалізує ідею обмеження президентських повноважень. Суть запропонованих змін полягає у позбавленні Президента всіх наявних у нього повноважень у галузі виконавчої влади та передачу їх урядові, що зробить останній ключовим інститутом політичної системи.
Зрозуміло, що запропоновані зміни не гарантують зникнення будь-яких передумов для монополізації влади в Україні. З одного боку, будь-які норми потребують відповідної поведінки акторів для того, аби реалізувати свій позитивний потенціал. З другого - змін потребує ціла низка інших галузей, що їх регулює Конституція та звичайні закони - зокрема, виборча система, партії та їх фінансування, судова система тощо.
Крім того, запропоновані зміни до Конституції є радше одним із бачень, що, безумовно, потребує подальшого обговорення та доопрацювання.
Однак, на мою думку, представлені рекомендації можуть суттєво зменшити стимули для політичних акторів, насамперед Президента, до монополізації влади і в той же час усувають перешкоди до формування консолідованої виконавчої гілки влади на чолі з Кабінетом міністрів, яка при цьому нестиме відповідальність за свої дії перед парламентом.
Описані рекомендації, звісно, не є рецептом від усіх бід, однак можуть обмежити потенціал небезпечної для демократичного розвитку країни поведінки політичних акторів.
Висновки
В умовах загострення політико-правової кризи владних інститутів в Україні постає гостра необхідність створення ефективної форми державного правління, сильної та незалежної влади, яка б реалізовувала конституційні положення щодо прав і свобод людини та збалансовувала конструктивну взаємодію законодавчої і виконавчої гілок влади, всіх її інститутів. І, проаналізувавши можливі варіанти республіканської форми правління в Україні, з огляду на природу інституціональних характеристик парламентаризму та президенціалізму, можна зробити висновки не лише про певні вади чи недоліки кожної з систем, але й про те, що універсально-привабливої політичної моделі не існує.
Наявність тої чи іншої форми буде ефективним тоді, коли загальнодержавні, народні інтереси органів держави будуть пріоритетнішими над «особистими», коли трикутник «глава держави - глава уряду - парламент» будуть функціонувати за принципом взаємоповаги до висловленої народом довіри, діяти в інтересах українського народу, поважати надані Конституцією та законами України повноваження один одного, будуть намагатися працювати конструктивно, для чого вирішувати якомога більше питань без залучення суду чи інших посередників.
Впродовж новітньої історії Україна пройшла шлях розвитку всіх республіканських форм правління. Спочатку, ще за радянських часів, наша держава була парламентською республікою, потім її форма правління змінилася на президентську після прийняття конституційної угоди, згідно з якою Президент одночасно був главою держави та главою виконавчої влади. За Конституцією, яку було прийнято згодом, прийшла гібридна форма правління, а саме - президентсько-парламентська республіка.
Наразі відповідно до Закону «Про внесення змін до Конституції України» Україна стала парламентсько-президентською республікою [22].
В ході підготовки Конституції Україна відмовилася від чистої президентської моделі організації влади, проте одразу не змогла перейти до іншої, парламентської, форми, тому змушена була обрати перехідну варіацію. В якості такої було спершу обрано президентсько-парламентську республіку, яка характеризувалася тим, що Президента обирав народ, але за ним зберігалися деякі функції виконавчої влади, зокрема функція формування уряду. В принципі, це неорганічно президентські повноваження, вони більш властиві парламенту, однак якийсь час із різних причин ці повноваження зберігалися саме за Президентом.
Водночас варто зауважити, що це не є недоліком, просто обставини змушували обрати таку модель. Справа в тім, що тоді парламент був напівпартійним, а формувати уряд законодавчий орган може тоді, коли має стійку парламентську більшість, що формується на партійній основі однією фракцією чи коаліцією. Оскільки такої більшості в парламенті не було, то функцію формування уряду брав на себе Президент. Саме тому Кабінет Міністрів був відповідальний і перед Президентом, і підконтрольний парламенту. Однак такий уряд можна вважати лише напіввідповідальним, адже він не ніс відповідальності ні перед жодною партією, чи то блоком партій, ні перед парламентом.
Необхідність конституційних змін знайшла своє відображення у реформуванні Основного Закону держави в грудні 2004 року, в результаті якого механізм політичної відповідальності частково було зміщено від Президента до парламенту.
Згідно зі змінами до Конституції, Верховна Рада контролює ефективність роботи уряду, його розпуск потребує переформатування коаліції й змін її політичної програми. Водночас значні повноваження Президента, приміром, право вето, право призначати певних міністрів, право розпуску парламенту, право призупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, свідчать про невідповідність класичній моделі парламентсько-президентської республіки.
Важливим для інституту Президентства є фактор коаліційної більшості з тієї точки зору, що якби ядро парламентської коаліції становила потужна пропрезидентська партія, то Президент міг би непрямим чином впливати на політику уряду, і навпаки, за наявності опозиційної до Глави держави коаліції - ймовірний привід до подальшої конкуренції у владі. Втім, зазначені права Президента при ефективній взаємодії з іншими інститутами влади є досить-таки потужною зброєю проти виникнення частих урядових та парламентських криз, що, беззаперечно, повинно зміцнювати життєдіяльність та стабільність роботи уряду [21].
Однак на практиці такий баланс влади вже спричинив тривалу політичну кризу та створює передумови для подальшого посилення дестабілізуючих факторів. Подібна проблема «владного дуалізму» в нинішній моделі республіки в Україні, найймовірніше матиме своє місце й далі. Тому наразі для нашої держави нагальним є вирішення проблеми налагодження результативних взаємин у трикутнику Президент - Верховна Рада України - Кабінет Міністрів України.
Список використаних джерел
1. Бостан С. К. Еволюція змісту форми правління української незалежної держави /С. К. Бостан // Вісник Запорізьк. юрид. ін-ту. -2002. - № 4. - С.
2. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади: автореф.дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид.наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / С. К. Бостан ; Київськ. нац. ун-т внутр. справ. - К., 2008. - 36 с.
3. Алексєєнко І. Г. Реформування форми державного правління в сучасній Україні як відображення взаємодії політичних інститутів /І. Г. Алексеєнко // Гілея. - 2011. - Вип. 44 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <#"justify">17. Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні // Право України. - 2002. - № 5. - с. 149 - 155.
.Висновок щодо трьох проектів законів про внесення змін до Конституції Прийнятий Венеціанською Комісією на її 57-му пленарному засіданні (Венеція, 12-13 грудня 2003 р.) // Конституційна реформа: експертний аналіз. - Х.: Фоліо, 2004. - 184 с.
.Долежан В., Василюк С. Оновлення виборчого законодавства: на користь чи на шкоду? // Право України. - 2001. - № 3. - с. 134 - 147.
.Звернення Президента України Л. Кучми з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» // Україна. Закони. Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України»: На всенародне обговорення. - К.: Преса України, 2003. - 80 с.
.Іванова М. Критичний розгляд поточної форми правління в Україні #"justify">.Кузьма Т.М. Форма державного правління України: проблемні питання і шляхи вирішення // Грані. - 2009 -№4. - с.136-139.
.Ковальчук В. Проблеми формування багатопартійної системи в Україні: конституційно-правовий аспект // Наукові записки. Серія «Право». - Острог, 2000. - Випуск 1. - 455 c.
.Колодій А. Особливості перехідного періоду і вибір демократичних інститутів в Україні // Політичний процес в Україні. - Л.: ПАІС, 2007. - С. 181 - 191.
.Мартинюк Р.С. Форма правління в Україні: політико-правовий аналіз // http://www.uosa.uar.net/doc/polit/martunyuk/2004/form/2008/02/08/.