Походження і будова Сонячної системи

Походження і будова Сонячної системи

ВСТУП

Чи задумувалися люди над тим, з чого почалось їхнє існування ? Ще первісні люди почали міркувати над цією проблемою. Всі люди коли-небудь роздумували над цією проблемою, причому їхні погляди змінювались із часом і поколіннями. Відбувалися відкриття, виникали теорії, які або спростовувались, або підтверджувались. Ці відкриття давали змогу знайти відповіді на питання про походження Сонячної системи, а також її будову та розміри.

Кожна освідчена людина повинна знати про будову Сонячної системи нашого дому, як і місце , яке для нас у ній відведено. Ми вже знаємо про будову Сонячної системи, знаємо найбільші тіла, хоча і зрозуміло, що далеко не все відкрито у ній.

Ступінь даної проблеми не можна недооцінити, бо всі ми прагнемо дізнатися про Сонячну систему і те чим вона є насправді. У цій роботі, використовуючи літературні джерела можна буде дізнатись про Сонячну Систему, її будову.

Мета роботи: показати Сонячну систему, її будову, а також привести основні версії походження Сонячної системи. Спробувати спрогнозувати, що надалі відбуватися в Сонячній системі. Показати головні обєкти Сонячної системи та їхню будову та різноманітність, висвітлити системи планет та супутників та їхню взаємодію.

Обєктом дослідження є сама Сонячна система, її тіла ( планети, супутники, астероїди комети ), а також погляди людства на формування Сонячної системи.

РОЗДІЛ 1. ПОХОДЖЕННЯ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ

Теорії походження сонячної системи повинні давати пояснення походженню Сонця , планет і супутників.

1.1 Релігійна теорія походження Сонячної системи

Створення світу Богом - поширена серед креаціоністів концепція створення світу, що засновується на догматах християнської та юдейської віри. Біблійний текст має різні тлумаченння - починаючи від тих, що ґрунтуються на буквальному розумінні до таких, що розглядають створення світу Творцем, як символ.

Перша книга Старого заповіту - Книга Буття досить детально розповідає про створення Богом Всесвіту. Першим був створений Космос, як першооснова Всесвіту потім Земля:« На початку Бог створив Небо та землю.»

Згодом було створено світло, яке Господь відділив від темряви. Світло отримало назву «День», а темрява - «Ніч». В Біблії ця подія має назву «день перший». «Дня другого» було створене небо (твердь), або в інших перекладах можна зустріти слово «простір», щоб відділити воду під «простором» і над «простором». «Третього дня» Бог відділив окремо воду з-попід неба і назвав суходіл, що з'явився «землею», а ту воду «морем». Після цього Він повелів з'явитись на землі рослинам і деревам.[1] «Четвертого дня» були створені небесні світила:«І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб воно керувало ніччю, також зорі.»

«Дня п'ятого» Бог створив дрібних істот (безхребетних, комах), та птахів (або в інших перекладах «істот, що літають»). Були створені живі істоти, що населяють води, та птахи. Дня шостого Бог створив плазунів та ссавців. Останньою серед Божих творінь були люди, яку Він створив:«...за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. » [4.10-14]

1.2 Наукова теорія походження Сонячної системи

Сонячна система утворилась 5 млрд. років тому. Застосовуючи принципи актуалізму і гетегонії, ми знаходимо, що процес еволюції Сонячної системи можна представити у вигляді пяти етапів:

. Найпізніший етап - останні 3-4 млрд. років - повільна еволюція новостворених планет, астероїдів, супутників, яка створила сучасний вигляд Сонячної системи. Вивчаючи цю найпізнішу фазу еволюції (постаккреційна еволюція) у нас основа для реконструкції картини, обумовлене попереднім процесами.

. Передуючи Опису етапу аккреційної еволюції скондесувалися пилові частинки, які рухалися по кеплеровскими орбітами і утворили планетезімалі, що збільшуються в розмірах в результаті триваючої акреції. Планетезімалі являються зародками тіл, існуючих в даний час в Сонячній системі.

. На етапі еволюції, що передує акреції, повинно було відбутися перенесення моменту кількості руху від центральних тіл до навколишнього простору, з тим щоб пилові частинки стали рухатися кеплерівскими орбітами навколо Сонця і протопланет.

. Розміщення газу і пилу, що утворюють середовище близько намагніченого центрального тіла в тих областях простору, де пізніше відбулась акреція груп планет і супутників.

. Розвиток Сонця - першого центрального тіла - в результаті акреції з вихідного хмари Сонячної системи. [1, 15]

Кожен із пяти основних етапів, характеризувався фізичними і хімічними процесами.

1.2.1 Постаккреційна еволюція: дія припливів і резонансів

Найвражаючим результатом вивчення цього етапу, який тривав близько 4 млрд. років, є, те, що в продовження його майже нічого не змінилося. Внаслідок припливних явищ еволюціонували система Земля-Місяць і Нептун-Тритон, але в інших випадках системи первинних-вторинних тіл проявили високу ступінь стійкості. Високий ступінь стійкості спостерігається не тільки в динамічному стані планет і супутників, а й у певному будові поясу астероїдів і кілець Сатурна. Ймовірно основною причиною такої стійкості є складний вид резонансної взаємодії тіл Сонячної системи.

1.2.2 Аккреційнна еволюція

Кеплерівський рух, обурюється вязкістю, і еволюція протосупутників і протопланет з струменевих потоків важливим явищем акреції планет і супутників виявляється кеплерівський рух, обурюється вязкістю (взаємними зіткненнями тіл). Дивно, що в усіх колишніх космологічних теоріях основні властивості такого типу руху розумілися невірно. Вважалося, що скупчення взаємно стикаються пилових частинок обовязково розпорошилися в більшому обсязі. Але це невірно. Оскільки зіткнення є істотно не пружного, а частота зіткнень менше орбітальної частоти, то розсіювання сімейства, що рухається кеплеровскими орбітами, є негативним, а це означає, що елементи орбіт частинок поступово стають більш близьким. Ця негативна дифузія призводить до утворення струменевих потоків - самофокусуючихся потоків тіл, які перебували на орбітах навколо центрального притягуючого тіла. Мабуть, такі струменеві потоки повинні бути проміжною стадією в процесі аккреции небесних тіл. Сфокусовані потоки, які спостерігаються в даний час у поясі астероїдів і у метеорних потоках, можуть збережуться з тієї ж причини. Якщо це підтвердиться, то вивчення основних властивостей струменевих потоків в умовах, що існують в даний час, могло б зменшити спекулятивний момент гетогенних теорій.

1.2.3 Процеси, повязані з перенесенням моменту кількості руху і розташуванням частинок

Якщо припустити, що хмара, з котрого утворилася Сонячна система, була в цілому такою ж, як спостережувані в даний час темні хмари, то із спостережень можна отримати дані про мінімальну сукупності можливих магнітогідродинамічних і плазмових процесів у гетегонної туманності. Отримані нещодавно результати спостережень сильних магнітних полів і радіовипромінювання складних молекул в деяких темних хмарах дозволяє зробити певні висновки щодо стану речовини в цих хмарах. У первинної туманності магнітогідродинамічні явища повинні були бути ще більш суттєвими, так як у відповідності з усіма теоріями диспергування речовина розсіяла велику кількість енергії. Зрозуміло, що теорія походження Сонячної системи позбавлена ​​всякого сенсу, якщо вона не буде заснована на сучасній фізиці плазми і магнітній гідродинаміці.

1.2.4 Походження Сонця

Очевидно, що теорії походження Сонця та інших зірок повинні бути також засновані на фізиці плазми і магнітній гідродинаміці. Зовсім недавно такі теорії носили занадто спекулятивний характер, так як було дуже мало достовірних відомостей про умови міжзоряних хмарах, які, очевидно, були колискою зірок і планетних систем. Внаслідок цього в більшій частині дослідження походження Сонячної системи ми не покладаємося на жодні початкові припущення, що стосуються первісного Сонця чи його історії. Вважаємо лише, що під час гетегенної ери воно існувало і було оточене плазмою. Однак із дослідження Сонячної системи можна зробити певні висновки про прото-Сонце: його маса була приблизно такою ж, як і на цю годину, але момент кількості руху і магнітне поле були істотно більшими.

Недавній прогрес в інфрачервоної і мікрохвильовою астрономії дав так багато інформації про умови в темних міжзоряних хмарах, тож тепер уже можна перейти до безпосереднього дослідження первісного Сонця і хмари, що стала джерелом речовини для утворення планет. [1, 16-19]

РОЗДІЛ 2 . БУДОВА СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ

2.1 Сонце

Сонце - розпечена плазмова куля з температурою поверхні близько 6 тис. градусів за Цельсієм і температурою ядра - 15 млн. градусів.[5] Речовина знаходиться в стані гравітаційно-променистого рівноваги. Центральні області, в яких тиск досягає декількох сотень атмосфер і де відбуваються, за сучасними уявленнями, ядерні реакції, простягаються від центру Сонця до 1/3 його радіусу. Енергія, що виділяється в ядрі, шляхом випромінювання передається і конвективну зону. Нижній шар сонячної атмосфери завтовшки в 300 км на ¬ називається фотосферою [5]. Над нею розташовується хромосфера, яку чудово видно, коли відбувається сонячного затемнення - рожеве кільце навколо Сонця. Таке забарвлення виникає в результаті світіння певних ліній спектра водню, гелію, іонізованого кальцію та ін. Температура сонячної плазми підвищується з віддаленням від поверхні світила і досягає 1-2 млн. градусів в сонячній короні. Концепція гарячої сонячної корони основується на даних про високий ступінь іонізації частинок речовини, спостережуваної під час сонячного затемнення у вигляді перлинно-сріблястого сяйва навколо сонячного диска. У звичайних умовах світіння, корона губиться на тлі яскравого світла, розсіяного атмосферою Землі. Однак за допомогою спеціальних інструментів (коронограф) це явище можна спостерігати і поза затемненням Сонця Місяцем. Від центру Сонця новонароджений квант пробивається до його поверхні і більш прозорим верствам сонячної атмосфери. Далі він несе енергію в міжпланетний і міжзоряний простір. Однак період від народження до відчуження кванта становить десятки мільйонів років, внаслідок того, що в процесі свого руху він багаторазово взаємодіє з частками речовини, поглинається і перевипромінює в різних напрямках.[6] В середньому в 1 сантиметрі свого шляху квант один раз взаємодіє із сонячним речовиною. Зрештою, дійшовши до верхніх шарів Сонця, він вже мало чим нагадує своїх гамма чи рентгенівських предків, які народилися 10 млн. років тому в надрах світила.

Тому перші ранкові промені Сонця, по суті, беруть свій початок від квантів - однолітків первісної людини. В кінці XIX в. було відкрито радіоактивність і людство заглянуло в глибини атомних ядер. Незабаром стало зрозуміло, що саме на цьому шляху і слід шукати рішення проблеми джерел сонячної енергії. Першим до такого висновку прийшов видатний естонський астроном Е. Епік. В 1939 р. американський фізик X. Бете працював над кількісною теорією ядерних реакцій на Сонці. Відповідно до його розрахунків, в надрах світила повинні відбуватися реакції перетворення водню в гелій - так званої протонно-протонної або вуглецево-азотної реакції. Якщо в надрах Сонця відбуваються зазначені термоядерні реакції, то вони могли б підтримувати світіння Сонця протягом десятків мільярдів років. Однак для того, щоб перевірити гіпотезу про синтез гелію з водню, необхідно «спіймати» сонячний нейтрино. Зробити це непросто, так як навіть гігантський шар сонячної речовини прозорий, як скло для видимого світла. Для нейтрино прозорою була б навіть сталева перешкода товщиною в сотні світлових років. Всі планети Сонячної системи, в тому числі і наша Земля, купаються в атмосфері Сонця. Ця атмосфера має надзвичайні властивості. Перш за все вона дуже розріджена (в місцевості Землі близько десятка частинок в 1 см3), щільність її безперервно зменшується з видаленням від центрального світила; складається вона, в основному, з протонів і електронів (хоча присутні іони і більш важких елементів, в першу чергу іони гелію) і пронизана силовими лініями магнітних полів. Крім того, ця атмосфера єдина. Її речовина постійно переноситься в міжпланетний простір повз Землю. Дане явище називається сонячним вітром. Швидкість вітру в околицях Землі становить близько 300-500 км / с. Там, де щільність енергії вітру падає до такої міри, що стає порівнянною з щільністю енергії потоків міжзоряного плазми, проходить незрима межа цієї своєрідної атмосфери, утвореної тепловим розширенням корони Сонця, потоками плазми з активних областей і випромінюванням Сонця. Вона знаходиться на відстані сотні астрономічних одиниць від Сонця.[10.60-66]

.2 Меркурій

Найближчою до Сонця планетою є маленький Меркурій. В астрономічних масштабах його орбіта дуже близька до Сонця: середня відстань між Меркурієм і Сонцем всього лише 58 млн. км. Оскільки орбіта Меркурія настільки близька до Сонця, ця планета завжди зявляється в небі поблизу Сонця. Тому бачити Меркурій можна тільки перед самим сходом і відразу після заходу Сонця, коли сліпучий диск знаходиться трохи нижче горизонту. Неозброєному оку Меркурій постає як яскрава зірка над самим горизонтом. Якщо ж дивитися в телескоп, можна бачити зміни форми Меркурія. Від вузенького серпа він виростає майже до повного диска, немов крихітний Місяць. Ці різні форми астрономи називають фазами. Меркурій дуже маленька планета. Його діаметр всього 4878 км. Тривалість доби і року планети залежить від того, наскільки далека вона від Сонця і як швидко обертається навколо своєї осі. Рік на планеті дорівнює тій кількості земних діб, за яке планета робить повний оборот по своїй орбіті навколо Сонця. А доба планети - це той час, за який вона робить один оборот навколо своєї осі. Рік на Меркурії дорівнює 88 земним добам. Одне звернення Меркурія навколо своєї осі триває 59 земних діб. Доба Меркурія рівна за тривалістю двом третинам меркуріанським року.[11.]

Через те, що Меркурій так близький до Сонця, температура його поверхні вдень досягає +427° С , але коли Сонце опускається за горизонт, температура падає до -183 ° С. Деякі вчені вважають, що, незважаючи на близькість Сонця, на поверхні Меркурія може існувати лід. Він може зберігатися в тіні найглибших кратерів, що знаходяться поблизу полюсів. Кратери настільки глибокі, що сонячне світло, можливо, ніколи не досягає їхнього дна. Промені Сонця падають під кутом, не настільки близьким до вертикалі, щоб досягти дна кратерів.

Незважаючи на те що за допомогою телескопів, розташованих на Землі, не вдається ясно розгледіти жодних рис поверхні Меркурія, вже існують його дуже докладні карти, створені завдяки космічному кораблю «Марінер-10». Цей корабель допоміг встановити, що ні Меркурії немає ніякого життя, там відсутня як атмосфера, так і вода. Вся камяниста поверхня цієї планети покрита кратерами з гострими краями. Особливий інтерес для астрономів представляє внутрішній устрій Меркурія. Прилади на борту космічного корабля «Марінер-10» дозволили вченим дізнатися, що знаходиться під поверхнею цієї планети. Вони виявили, що верхній шар Меркурія - його кора - вельми тонка, а під нею знаходиться значно більш масивне металеве ядро, щось на зразок металевої кулі, покритого тонкою камяною шкаралупою. Майже 70% маси Меркурія (його обєму і ваги) припадає на частку цього величезного металевого ядра. Його діаметр становить 3600 км. А ось Земля, Венера і Марс мають невеликі ядра і товста кору. Одна з теорій полягає в тому, що багато мільйонів років тому Меркурій переніс два нищівних удару з боку якихось космічних обєктів, за величиною порівнянних з ним самим. Під дією першого удару планета майже розплавилася і всі її важкі складові елементи потонули, утворивши велике ядро. А другий удар зірвав з Меркурія більшу частину його кори. З пролітної траєкторії космічного апарату «Марінер-10» в 1974 р. було сфотографовано понад 40% поверхні Меркурія, що дозволило побачити Меркурій приблизно так само, як Місяць в телескоп із Землі.[2.8-9] Велика кількість кратерів - найочевидніше межа його поверхні, яку на перший погляд можна уподібнити Місяцю. І не випадково навіть спеціалісти-селенологи, яким показали ці знімки незабаром після їх отримання, прийняли їх за фотографії Місяця. Дійсно, морфологія кратерів близька до місячної, їх ударне походження не викликає сумнівів: в більшості показний добре обкреслений вал, сліди викидів роздробленого при ударі матеріалу із утворенням у ряді випадків характерного яскравого проміння і полі вторинних кратерів. В багатьох кратерів помітна центральна гора і терасна структура внутрішнього схилу. Цікаво, що такими особливостями володіють не лише практично всі великі кратери діаметром понад 40-70-км (що спостерігається і на Місяці), але і значне більше число кратерів менших розмірів, в межах 5-70 км (звичайно, тут йдеться про добре збережених кратерах). Ці особливості можна віднести як на рахунок більшої кінетичної енергії тіл, що випадали на поверхню, так і на рахунок самого матеріалу поверхні. Ступінь ерозії і згладжування кратерів різна. Наприклад, добре помітні променеві структури говорять про те, що вона невелика, в той же час в ряду кратерів зберігалися ледве помітні кромки. Загалом меркуріанські кратери в порівнянні з місячними менш глибокі, що також можна пояснити більшою кінетичною енергією метеоритів через більше, ніж на Місяці, прискорення сили тяжіння на Меркурії. У переважаючій материковій частині поверхні Меркурія можна виділити як сильно кратеризовані райони, із найбільшим ступенем деградації кратерів, так і великі території займають старі міжкратерні плоскогіря, що свідчать про широко розвинений стародавній вулканізм. Це найстародавніші форми рельєфу планети. Рівнинні райони морів і ділянок, які до них відносяться сформувалися в більш пізню епоху. Про це можна судити по слабкій насиченості рівнин відносно свіжими кратерами, в більшості своїй невеликих розмірів. Вирівняні поверхні улоговин, очевидно, покриті товстим шаром роздроблених порід - реголіт. Поряд з великим числом кратерів тут зустрічаються складчасті гребені , що нагадують місячні. Деякі з примикаючих до улоговин рівнинних ділянок, мабуть, утворилися при відкладенні викинутого ним матеріалом. Разом з тим для більшості рівнин знайдені сповна певні свідоцтва їх вулканічного знаходження, однак це вулканізм більш пізнього часу, ніж на плоскогірях між кратерів.

Аналізуючи основні риси поверхні Меркурія можна побачити багато схожостей, так і істотні відмінності із Місяцем. Уважне вивчення знаходить ще одну цікаву особливість, що проливає світло на історію формування планети. Йдеться про характерні сліди тектонічної активності в глобальному масштабі у вигляді специфічних крутих уступів, або укосів ескарпів. Ескарпи мають протяжність приблизно від 20 до 500 км. і висоту схилів від декількох сотень метрів, до 1-2 км. По своїй морфології і геометрії розташування на поверхні вони відрізняються від звичайних тектонічних розривів і скидань, спостережуваних на Місяці і Марсі і швидше за все утворились за рахунок насувів, нашарувань внаслідок напруги в поверхневому шарі, що виникли при стисненні Меркурія. Про це свідчить горизонтальний зсув валів деяких кратерів. Так ескарп, що має назву Схід, на ділянці довжиною 130 км перетинає два кратера. Біля кратера поперечником 65 км, розташованого в центрі, чітко видно зміщення валу приклади 10 км, що, очевидно, було викликане зменшенням розмірів кратера при загальному скороченні площі кори планети. За оцінками відомого американського геолога Р. Строма це скорочення склало близько 100 тисяч кілометрів квадратних, що еквівалентно зменшенню радіуса Меркурія приблизно на 1 - 2 км. Цифри ці невеликі, якщо віднести до загальної площі поверхні або радіусу Меркурія проте сам цей процес мав величезні наслідки формування рельєфу.[9.99-106]

2.3 Венера

Венера - друга планета від Сонця, її середня відстань від нього одно 108 млн. км. Венеру легко спостерігати неозброєним оком в певні пори року, перед самим сходом або відразу після заходу Сонця. Часто її називають Ранкової або Вечірньої зіркою. Коли Венера, рухаючись по своїй орбіті, підходить ближче всього до Землі, вона стає самим яскравим обєктом на небі після Сонця і Місяця, від її світла на Землі можуть навіть виникати тіні. Навіть найпотужніші телескопи не дають можливості побачити із Землі які б то не було риси поверхні Венери. Причина у тому, що вона прихована від нас товстим шаром атмосфери, яка складається в основному з вуглекислого газу і настільки щільна, що робить сильний тиск на поверхню планети. Людина навряд чи колись ступить на Венеру - вона відразу задихнулася б від непридатного для дихання повітря, була би роздавлена величезним атмосферним тиском і спалена сірчаною кислотою, падаючої з неба у вигляді дощу. Наявність у Венери атмосфери, крім того, є причиною такого сильного блиску цієї планети. Хмари, подібно величезному дзеркалу, відображають у простір яскраві промені Сонця. Велика частина сонячного світла не може проникнути крізь щільну атмосферу Венери і відбивається від неї. Через красиве сяйво в нічному небі стародавні римляни назвали цю планету Венерою в честь своєї богині любові. Оскільки за величиною Венера майже в точності дорівнює Землі, астрономи минулого роздумували, чи не може вона бути двійником Землі, але з ще більшою різноманітністю форм життя через більш теплий клімат. Хоча Венера далі від Сонця, ніж Меркурій, клімат на ній спекотніший, тому що те тепло, яке все ж проникає крізь хмари, не може піти назад - хмари утримують його, як це буває в парнику, і температура зростає. Таке явище називають парниковим ефектом. Наших вчених турбує те , що деякі гази штучного походження піднімаються у верхні шари атмосфери Землі і можуть утримувати тепло, створюючи парниковий ефект на нашій планеті. Венера обертається навколо своєї осі дуже повільно. Справді, щоб зробити один оборот, їй потрібно більше часу (243 земних днів), ніж для повного подорожі по своїй орбіті навколо Сонця (224 земних днів). Доба на Венері довше року. Венера зберігала свої секрети до початку космічної ери. У 1975 році поверхню її була сфотографована двома радянськими космічними кораблями «Венера». Вони виявили, що планета покрита гострими скелями і виглядає як похмура оранжево-коричнева пустеля. Оскільки до тих пір атмосфера Венери не дозволяла космічним кораблям фотографувати поверхню з орбіти, кораблі, які прибули туди пізніше, використовували радіолокацію, що дозволяє проникнути крізь хмари. Створені таким чином карти показали, що поверхня Венери в основному плоска, із декількома великими континентами. Венера обертається не тільки повільно, але і в протилежну сторону в порівнянні з Землею і більшістю інших планет.[2.10-11] Це називається зворотним обертанням. Зворотне обертання означає, що для спостерігача, який опинився на Венері, Сонце вставало б на заході, а сідало б на сході. Починаючи з 1989 року космічному кораблю під назвою «Магеллан» вдалося створити набагато більш докладну карту Венери, ніж його попередникам. Для цього застосовувалися потужні радіолокаційні прилади. «Магеллан» виявив, що більше 80% поверхні Венери - це рівнина з затверділої лави, що витекла з багатьох тисяч вулканів, що покривають планету. Усюди на Венері зустрічаються свідчення вулканічної активності. Там багато кругових утворень, оточених тріщинами і лініями, що нагадують павутину. Таке явище зустрічається тільки на Венері. Вчені вважають, що ці утворення виникли в ті часи, коли знизу, штовхаючи і руйнуючи кору планети, піднімалася розплавлена ​​порода. На Венері є численні кратери. Вони виникли від вибухів на покритій затверділої лавою поверхні. Виглядають вони інакше, ніж подібні кратери на інших планетах. Товстий шар венеріанскої атмосфери гальмує падаючі крізь неї небесні тіла, вони вдаряються об поверхню з меншою силою і утворюють не настільки глибокі кратери. Кратери надзвичайно дрібні глибина найкрупніших не перевищує 0,3-0,5 км, що в 10 разів менше, ніж на Місяці або Меркурії. Важливим кроком на шляху вивчення рельєфу і фізичних властивостей, поверхні Венери став запуск в 1983 р. радянських штучних супутників «Венера 15» і «Венера-16». Для вивчення радіолокаційних зображень поверхні за принципом бічного огляду, на них була встановлена ​​значно більш досконала апаратура, розроблена під керівництвом видного, радянського вченого А.Ф.Богомолова. Послідовний перегляд ділянок поверхні вздовж орбіти в смузі шириною близько 150 км і довжиною до 8000 км здійснювався під деяким кутом відносно місцевої вертикалі (у межах 10 °), причому не за рахунок обертання самого супутника з антеною, як в експерименті на супутник «Піонер - Венера», а шляхом електронного сканування радіопроменем в напрямку, перпендикулярному площині орбіти. Із цією метою використовувалася спеціальна антена еліптичної форми з максимальні розміром 6 м. Яскравість фототона на зображеннях визначалася тими ж трьома факторами, від яких залежить інтенсивність відбитих сигналів при радіолокації з Землі. Одночасно за допомогою радіоальтіметра-профілогра з високою точністю вимірювалися відносні перепади висот, а за допомогою радіометра - температура поверхні. Внаслідок власного обертання планети на кожному наступному обороті супутника досліджувалися нові райони, а обробка даних на ЕОМ в РЕ АН СРСР дозволила провести «зшивання» окремих смуг, звязавши передані зображення з рельєфом місцевості і теплофізичними властивостями поверхні Венери. Перебуваючи на приполярних орбітах з перицентром поблизу північного полюса, супутники «Венера-15 і 16» приблизно за рік роботи справили зйомку північної півкулі, включаючи полярні і середні широти (до 30 °) площею 100 млн, км3, що відповідає приблизно чверті всієї поверхні планети. Це дозволило вивчити ці райони з найбільшою детальністю, значно краще зрозуміти особливості морфології рельєфу і його звязок з геологічними процесами, почати складання високоякісних карт. Виявилося, що майже 90% поверхні Венери лежить в межах 1 км від середнього рівня, відповідного радіусу 6051,5 км , в той час як великі височини займають за площею менше 8% поверхні. Загалом Венера виявилася найбільш сферичною з усіх планет, зі згладженим рельєфом. Але є і гірські масиви. Особливо виділяються гори Максвелла, а також два гірських масиви (гори Фрей і Акни) на захід і на північ від них на великому темному плоскогірї видно форми протяжністю понад 5000 км. Висота всього цього гірського району, названого Земля Іштар (від імені жіночого божества в ассиро-вавилонській міфології), не менше 4-5 км. Від сусідніх рівнин він відділений крутими уступами. Аналогічні міркування можна висловити про область Альфа, також опинилася великим плоскогірям названим Землею Афродіти - по імені богині любові і краси у давньогрецькій міфології, ототожнюється з Венерою. В межах цього плоскогіря виявлені два великих підняття. Вони дещо менше, ніж гори Максвелла, і їх максимальна висота над навколишньою місцевістю 6-8 км. Крім цих феноменальних утворень, на великих площах, що володіють приблизно однорідною відбивною здатністю, виявлені порівняно невеликі хребти, горби, западини і Котлова, серед яких особливо виділяється протяжна глибока долина в південній півкулі. За своїми розмірами вона нагадує рифтові ущелині всередині основного підняття і служить ще одним свідченням існування в минулому тектонічної діяльності на Венері. На користь таких уявлень говорять і надзвичайно дрібні, згладжені кратери ударного походження. Однак у виявлених значно більше круп утворень, на поверхні Венери глибина виявилася також невеликою (всього 500-700 м). Малоймовірно, що визначальну роль у такому вирівнюванні зіграли інтенсивні ерозійні процеси (включаючи хімічну ерозію), хоча в умовах щільної гарячої атмосфери, що містить агресивні домішки, вони могли бути ефективними. Швидше за все основний вплив тут також зробила тектонічна активність. Характерні сліди тектонічної і вулканічної діяльності у вигляді складчастих структур, в тому числі незвичайної кільцеподібної форми, застиглих базальтових виливів і лавових потоків чітко видно на зображеннях, переданих супутниками «Венера-15 і 16». Судячи за різноманітністю форм рельєфу, кора Венери неодноразово піддавалася процесам інтенсивної деформації і відбувалися великі лавові виливи.[9.81-99]

2.4 Земля і Місяць

.4.1 Земля

Роль Землі в Сонячній системі унікальна: це єдина планета, на якій є умови для життя. Розташована Земля дуже вдало. Подорожуючи по своїй орбіті, вона знаходиться в середньому на відстані 149 600 000 км від Сонця, а це означає, що на Землі достатньо тепло, щоб вода могла знаходитися на її поверхні в рідкому стані. Якби було дуже жарко, вода випарувалася б, а будь на Землі занадто холодно, вода перетворилася б на лід. На нашій планеті є атмосфера, придатна для дихання. Повітря і рідка вода - два найважливіших фактори, завдяки яким на Землі виникло життя. Із космосу атмосфера Землі виглядає як дуже тонка блакитна облямівка навколо планети. Ця тонка оболонка складається з азоту (77,6%) і кисню (20,7%). Решта являє собою суміш інших газів. У земній атмосфері кисню набагато більше, ніж в атмосфері будь-який інший планети. Цей газ життєво важливий для рослин і тварин. Подорож Землі по орбіті навколо Сонця займає 365,25 доби. Один оборот навколо своєї осі Земля робить за 23 години 56 хвилин. Діаметр Землі дорівнює 12 756 км, так що наша Земля - ​​найбільша з внутрішніх планет. Фотографії Землі, зроблені з космосу, показують, що вона сильно відрізняється від інших планет. На Землі є прекрасні блакитні океани, а над нею - білі хмари. Певна частина сонячного випромінювання шкідлива для живих організмів Землі. Шар газу озону діє як фільтр. Він затримує самі шкідливі промені. Вчені встановили, що деякі промислові гази, хлорфгоркарбони (ХФК), пошкоджують озоновий шар, утворюючи в ньому дірки, особливо над полюсами Землі. Якщо небезпечний процес розростання цих дірок не зупинити, найближчим часом це може призвести до зростання ракових захворювань, оскільки живі клітини зазнають зростаючого впливу радіації. Під атмосферою нашої планети знаходиться тверда поверхня, звана земною корою. Вона розділена на великі частини, або плити, твердих порід, які рухаються, зачіпаючи і штовхаючи один одного. В результаті виникають гори і інші особливості земної поверхні. Рух плит приводить до сильних землетрусів. Товщина земної кори становить від 10 до 50 км. Кора плаває на напіврідкій мантії. Маса мантії складає 67% усієї маси Землі. У глибину мантія простягається на 2890 км. Зовнішня, рідка частина у земного ядра тягнеться в глибину ще на 2260 км від поверхні. Цей шар Землі рухливий і породжує електричні струми, які створюють магнітне поле Землі. У центрі земної кулі знаходиться внутрішнє ядро. Воно тверде і містить в собі багато заліза.

.4.2 Місяць

У Землі є тільки один супутник - Місяць, - рухається навколо Землі по орбіті на середній відстані в 376284 км. Сила тяжіння Землі поступово уповільнює швидкість обертання Місяця навколо своєї осі, так що тепер Місяць обходить весь свій шлях навколо Землі точно за такий же час, яке займає один її оборот навколо своєї осі. Таке синхронне обертання означає, що, дивлячись на Місяць із Землі, завжди бачимо тільки одну його сторону. Зворотний бік Місяця вдалося побачити тільки космонавтам і космічним кораблям. Рухаючись по орбіті навколо Землі, Місяць обертається і навколо своєї осі. До Землі постійно звернена одна і та ж сторона Місяця. Оскільки Місяць рухається навколо Землі, Сонце освітлює кожну ніч різні частки її поверхні. Супутник Землі Місяць має дуже великий розмір щодо планети-господині. Діаметр Місяця на екваторі (у середній частині) дорівнює 3475 км, тобто трохи менше чверті діаметра Землі. Тому деякі астрономи вважають, що система Земля-Місяць повинна розглядатися як подвійна планета. Найголовніша загадка Місяця полягає в його походженні. Ми досі не знаємо, звідки ж взявся Місяць. Раніше астрономи вважали, що він виник одночасно із Землею, близько 5 мільярдів років тому. Але місячні камені, зібрані астронавтами космічного корабля «Аполлон», показали вражаючу відміну місячних порід від земних. Більшість з великих місячних кратерів оточені світлими лініями або променями. Тисячі кратерів на поверхні Місяця свідчать про його бурхливе минуле.

.4.3 Походження і минуле Місяця

Може бути, що на ранніх стадіях існування Землі у неї була красива система кілець, на зразок тієї, що є у Сатурна, і Місяць утворилася з них? Можливо, коли Земля була ще зовсім молодою і складалася з розплавлених порід, вона оберталася так швидко, що через це розтягнулася, придбавши форму груші, а потім верхня частина цієї «груші» відірвалася і перетворилася на Місяць? Ще одна теорія полягає в тому, що коли Земля була молодою, вона піддалася удару якогось небесного тіла, розмір якого становив половину розміру самої Землі. В результаті цього зіткнення величезну кількість речовини було викинуто в космічний простір, а згодом з нього сформувалася Місяць. Але яким би не було походження Місяця, можна точно сказати, що місячні кратери - це результат ударів величезних шматків твердої породи про її поверхню. Деякі місячні кратери відносяться до найбільших у Сонячній системі. Найбільші з них можна побачити неозброєним оком. Деякі небесні тіла вдарялися об Місяць з такою силою, що пробивали місячну кору наскрізь. Тоді зсередини витікала лава і розтікалася по поверхні. Потім вона охолола і затверділа, утворюючи темні рівнини, які видно неозброєним оком і називаються місячними морями.

2.4.2 Майбутнє Місяця

Польоти американських космічних кораблів «Аполлон» до Місяця закінчилися в 1972 році, проте можливо, що в майбутньому космонавти повернуться туди, щоб побудувати великі телескопи і організувати там місячну базу, на якій по черзі могли б працювати екіпажі з багатьох країн. Не виключено також, що Місяць може бути використана для підготовки та здійснення польотів на інші планети.[2.12-13]

2.5 Марс і супутники

.5.1 Марс

Марс - четверта від Сонця планета. За величиною він удвічі менший від Землі. У деяких відношеннях Марс дуже схожий на Землю. На ньому теж є пори року, а його доба триває лише на півгодини довше земної. Але оскільки Марс віддалений від Сонця в середньому на 227 400 000 км, то середня температура його поверхні дорівнює лише - 28 ° С, а свій шлях по орбіті він здійснює за 687 днів. Спочатку Марс називався Арес, таку назву дали йому греки на честь свого бога війни. Римляни перевели слово «Арес» на свою мову, і вийшов Марс.

Неозброєному оку Марс постає у вигляді яскравої червоно-помаранчевої зірки. Щоб побачити диск Марса і розгледіти хоч якісь риси його поверхні, потрібен телескоп. Перші точні телескопічні спостереження Марса були зроблені астрономом Гюйгенсом в 1659 році. До XIX сторіччя астрономи звернули увагу на те, що на поверхні Марса є якісь незрозумілі темні плями, які, скоріш за все, змінюються в розмірах і яскравості в залежності від марсіанських пір року. Частина вчених вважала, що ці плями рослинності і тим самим - доказ існування на Марсі життя.

У 1877 році італійський астроном Скіапареллі побачив на Марсі вузькі темні смуги, які, на його думку, були схожі на річки, і тому він назвав їх каналами. Це слово викликало припущення, що канали ці - штучного походження. Американський астроном Персиваль Ловелл, який спостерігав Марс з 1896 до 1916 року, також бачив ці канали. Ловел припустив, що марсіани, що зазнавали нестачу в воді, прорили ці канали від полюсів до міст.

Насправді світ Марсу - це морозний і пиловий світ кратерів, вулканів і каньйонів, де в атмосфері переважає вуглекислий газ. Атмосферний тиск (тобто сила, з якою атмосферні гази тиснуть на планету) на Марсі занадто низький, щоб утримати воду на поверхні, і вода негайно випаровується.

Ландшафт представляє собою пустельну рівнину, покриту рудими і коричневими дюнами, що продувається вітрами і всіяний і там зубчастими скелями і кам'яними брилами.

Виявилося, що є відмінності в розташуванні середніх рівнів поверхні північної і південної півкуль через несиметричності фігури досить чітко проявляється і у морфології рельєфу: в північній півкулі переважають рівнинні області, у південній - кратери. Виділяються великі поперечником понад 2ООО км, улоговини («моря»), такі як Еллада, Аргір, Амазонія. Останні за своїми розмірами підносяться на 4-6 км над рівнем середньої поверхні, який відповідає екваторіальному радіусу планети 3394 км. Якби на Марсі існували океани, як на Землі, вони б заповнили великі простори улоговин, а ці плато дійсно виділилися б як материки.

Пересохлі річки і протоки по кам'янистих рівнинах Марсу, свідчать про те, що колись ця планета була досить теплою і мала таку потужну атмосферу, що вода вільно текла по її поверхні. Можливо, там був навіть величезний океан, поки в результаті якогось невідомої нам події атмосфера не була зірвана з Марса, а його багатий залізом ґрунт не зробилася іржаво-червоним.

2.5.2 Супутники Марса

У 1877 році американський астроном Асаф Холл відкрив два крихітних супутника Марса. Фотографії, зроблені «Вікінгами», дозволяють нам розглядати деякі їхні деталі. Розміри Фобоса - 27x22x28 км, а середня його відстань від поверхні Марса - 6000 км. На Фобосі є кратер шириною 5 км, названий кратером Стікні, і він весь поцяткований глибокими борознами.

Розміри Деймоса - 15x12x10 км, його орбіта пролягає на відстані 20 000 км від Марса. Обидва супутники дуже темні і пилові. Багато вчених вважають, що вони прилетіли з іншої частини Сонячної системи і були захоплені на свої орбіти силою тяжіння Марса.[2.14-15]

.6 Пояс астероїдів

Астероїди - це великі брили каменю і металу, що залишилися без використання при утворенні Сонячної системи п'ять мільярдів років тому. Їх іноді називають малими планетами, оскільки вони, будучи значно менше справжніх планет, рухаються, подібно їм, по орбітах навколо Сонця. У деяких астероїдів орбіти сильно витягнуті, вони йдуть дуже далеко від Сонця. Інші астероїди, немов собаки за господарем, слідують за планетами. Але більша частина астероїдів знаходиться між Марсом і Юпітером в так званому поясі астероїдів.

Як правило, астероїди занадто малі і тьмяні, щоб їх можна було побачити без телескопа, але деякі все ж можна розгледіти, якщо озброїтися біноклем. Правда, із Землі вони виглядають як зірки.

У 1766 році німецький астроном, фізик і математик Йоганн Тіціус поділився цікавими спостереженням. Виявляється, якщо виміряти відстань від Землі до Сонця - воно дорівнює приблизно 150 мільйонів кілометрів і називається астрономічною одиницею (а.о.), - то, користуючись певною формулою можна оцінити відстань і до інших планет .

Серйозний інтерес до цієї інтелектуальної знахідки вчені виявили лише через 6 років, коли інший німецький астроном Йоганн Боде опублікував формулу Тіціуса і навів деякі результати, що випливають з її застосування. З тих пір формула називаються правилом Тіціуса - Боде. Ймовірно, багато хто з нас ніколи не чув про таке правило. [3.6-8]

До 1800 року астрономи наполегливо шукали планету між Марсом і Юпітером. Вони виявили, що відстані планет від Сонця підпорядковуються деякій математичній послідовності. Звідси вони зробили висновок, що однієї планети тут не вистачає, а також розрахували, на якій відстані за орбітою Сатурна треба шукати ще одну планету. Шістьох таких астрономів прозвали небесної поліцією.

Ніякої планети в зазначеному місці знайти не вдалося, але в перший день1801 італійський астроном Піацца виявив якесь небесне тіло майже в тому самому місці, яке пророкував Боде. Але це була не планета, а набагато менший об'єкт, який він назвав Церерою. Пізніше, коли подібних об'єктів було виявлено вже чимало, астрономи дали їм загальну назву «астероїди».

Крім астероїдів Головного поясу, є й кілька інших груп. Астероїди Троянці рухаються по тій самій орбіті, що і Юпітер, перед ним і позаду нього. Вони названі на честь учасників Троянської війни, грандіозної події з історії Стародавньої Греції.

супутник марс місяць планета

2.7 Юпітер і супутники

.7.1 Юпітер

Юпітер - найбільша планета Сонячної системи, п'ята планета від Сонця. У Юпітера велика маса. Сімейство Юпітера з його 62 супутниками - щось на зразок мініатюрної Сонячної системи. Діаметр Юпітера дорівнює 143 884 км - це значить, що він більш ніж у 11 разів перевищує діаметр Землі.[7]

Орбіта Юпітера віддалена від Сонця на 778 000 000 км, тобто вона більш ніж в 5 разів далі від Сонця, ніж орбіта Землі.

Неозброєному оку Юпітер ввижається яскравою зіркою. Через те, що він такий великий, навіть у невеликі телескопи можна розгледіти злегка пофарбовані смуги хмар і Велику Червону пляма на його диску. Юпітер не схожий на інші планети, тому що він майже цілком складається з газу, немов маленьке Сонце, з дуже невеликим кам'яним ядром. Дивлячись на Юпітер, можна побачити верхній, хмарний шар його 1000-кілометрової щільної, багатотонної атмосфери. Вона складається в основному з водню і гелію, покриваючи планету, немов газовий океан. Тепло, що підіймається з нижчих частин, викликає в атмосфері потужні бурі.

грудня 1973 космічний корабель, «Піонер-10» підлетів до Юпітера і відправив на Землю вразивши всіх знімки його хмар. Кораблі «Вояджер» в 1979 році виявили, що в Юпітера є три кільця, але настільки тонкі, що побачити їх із Землі неможливо. У 1995 році до Юпітера наблизився космічний корабель «Галілей». Основний його модуль вийшов на орбіту навколо планети і зробив тисячі фотографій, а менший за розміром спусковий апарат пройшов крізь хмари атмосфери, провівши численні вимірювання.

2.7.2 Велика Червона пляма

Вперше її спостерігав англійський астроном Роберт Гук у 1664 році. Це штормовий вихор заввишки 8 км, має 40 000 км в довжину і 14 000 км в ширину. Він забезпечується речовиною, що надходить з нижніх шарів. Рухаючись навколо Юпітера, цей вихор обертається проти годинникової стрілки і поглинає інші вихори, що зустрічаються на його шляху. Люті вітри досягають швидкості 500 км / ч. Цей гігантський штормовий вихор зазвичай має коричневий або червоний колір, але іноді раптом стає світло-рожевим або бордовим.

2.7.3 Супутники Юпітера

У Юпітера принаймні 67 супутників, а можливо, є й такі, що ще чекають свого відкриття. Чотири найбільших називаються галілеєвими супутниками, на честь відкрив їх в 1610 році Галілея. Решта значно менше і, можливо, є колишніми астероїдами, захопленими силою тяжіння планети. А може бути, це просто уламки колись розваленого супутника.

Ганімед - найбільший супутник Сонячної системи. Його діаметр 5268 км. Це крижана куля з коричневими плямами, на його полюсах видно світлі крижані шапки.

Супутник Іо має діаметр 3660 км. Кратерів на ньому мало, оскільки весь він покритий шаром сірки, що витекла з вулканів і розлилася по поверхні. Постійний вплив магнітного поля Юпітера розплавляє внутрішню частину Іо і створює великі напруги в корі супутника. Сірка випливає з вулканів потім твердне, створюючи численні відтінки червоного і оранжевого кольору.

Каллісто так густо покритий кратерами, що нагадує в цьому відношенні Меркурій або Місяць. Поверхня його вкрита білими і сірими штрихами. Це сліди падіння небесних тіл, оголивши нижні, більш чисті шари льоду. Найбільший кратер на Каллісто називається Валгалла.

Діаметр Європи на 530 км менше, ніж діаметр Іо. Її гладка крижана поверхня покрита темними тріщинами. Можливо, що під нею лежить океан.[2.18-19]

2.8 Сатурн і супутники

.8.1 Сатурн

Сатурн - друга за величиною і шоста від Сонця планета Сонячної системи. Подібно до Юпітера, Сатурн майже цілком складається з газу. Сатурн часто називають окільцьованою планетою, оскільки він оточений системою мальовничих кілець, майже упятеро ширших, ніж сама планета. Сатурн - найвіддаленіша від нас планета з видимих ​​неозброєним оком. Він виглядає як досить яскрава золотава зірка. Телескоп дозволяє розгледіти його кільця. Кільця Сатурна вражали перший спостерігачів своєю мінливістю. Коли Галілей уперше поглянув на Сатурн в телескоп у 1610 році, він був здивований: по обидві сторони від планети знаходилося щось схоже на супутники, так що Сатурн представився йому як би потрійною планетою. А два роки потому він побачив, що супутники зникли. Космічний корабель «Вояджер» виявив, що кожне велике кільце складається з тисяч дрібних кілечок. Усі кільця були позначені літерами. Деякі з них, наприклад кільце Р, перекручені і вузлуваті, немов поплутані мотузки. Інші не зовсім симетричні щодо центру. Частинки, що становлять кільця, коливаються за своїми розмірами від крихітних порошин до великих крижаних брил.

.8.2 Супутники Сатурна

Подібно Юпітеру, Сатурн має багато супутників, деякі з них видно з Землі. Значна частина цих супутників являє собою кулі з дуже твердого льоду. Майже всі супутники усіяні кратерами, а у багатьох є долини і гори. Зараз їх відомо 62.

Поперечник Мімаса - 392 км. Цей супутник покритий численними кратерами. Удар, в результаті якого утворився найбільший з них, ледь не розніс весь Мімас на шматки.

Енцелад трохи більше Мімаса, але більш гладкий. Більшість його кратерів запливло льодом.

Тефія набагато більше Енцелада. Її поверхня покрита кратерами і долинами. Найдовша з них, Ітака, простягнулася на 2000 км.

Найбільш значний супутник Сатурна - Титан. За розміром він перевершує Меркурій і має товстий шар атмосфери. Титан, скоріше схожий на невелику планету, ніж на супутник. В атмосферу Титана з американського космічного корабля «Кассіні» був закинутий європейський космічний зонд. Зясувалося, що на Титані є річки і озера, правда вони метанові.[2.19-20]

2.9 Уран і супутники

.9.1 Уран

Уран був відкритий англійським астрономом Вільямом Гершелем в 1781 році. Уран двічі спостерігали і до цього, але брали його за зірку, а не за планету. Середня відстань від Урана до Сонця 2,86 млрд. км. і це значить, що він у 19 разів далі від Сонця, ніж Земля. Подорож Урана по орбіті займає трохи більше 84 років. Коли блиск Урана досягає максимуму, його можна побачити, як зірку, неозброєним оком. Уран унікальний тим, що, здійснюючи свій шлях по орбіті навколо Сонця, він котиться набік, немов бочка, так що його полюси звернені до нас по черзі. Можливо, що мільйони років тому Уран зіткнувся з якоюсь гігантської кометою і перекинувся набік. Слабо видні кільця Урана були виявлені в 1977 році, коли астрономи, спостерігаючи за проходила позаду Урана зіркою, помітили, що вона згасла на пять хвилин раніше, ніж очікувалося.

Щось загороджувало світло зірки - можливо, супутник. Коли те ж саме повторилося і по іншу сторону від планети, ученим стало ясно, що вони виявили кільця.

.9.3 Супутники Урана

B Урана 27 всього супутників. Уран має пять головних супутників. Аріель і Умбріель - темний і покритий кратерами.

На Титанії є глибокі, протяжні долини. Одна з них, Мессіна-Касмата, досягає 1500 км в довжину.

Весь поритий кратерами Оберон.

Маленька Міранда - куля з битого льоду діаметром 472 км.[2.21-22]

.10 Нептун і супутники

.10.1 Нептун

До того як в 1846 році Нептун був відкритий в якості планети, його кілька разів спостерігали й описували як зірку різні астрономи.[10] Нептун був першою планетою, чиє існування передбачене строгими математичними розрахунками: вчені помітили, що Уран дещо відхиляється від своєї орбіти під впливом якогось ще більш віддаленого обєкта, і постаралися відшукати цей обєкт. Нептун в 30 разів далі від Сонця, ніж Земля. Одне повне обернення по своїй орбіті навколо Сонця він робить за 165 років. Майже всіма нашими відомостями про Нептун ми зобовязані дослідженням космічного корабля «Вояджер-2», проведеним в 1989 році. Через те що Нептун ще далі від Сонця, ніж нудний зеленуватий Уран, астрономи заздалегідь вважали, що наступна за Ураном планета ще менш цікава. Але вони помилилися. «Вояджер-2» переконав нас, що Нептун - одна з найкрасивіших планет Сонячної системи. Перш ніж «Вояджер-2» досяг Нептуна, спостереження із Землі дали підстави припустити, що ця планета оточена системою дуг, або неповних кілець. Космічний корабель виявив пять повних кілець, настільки темних, що зафіксувати їх змогли тільки фотокамери «Вояджера». Те, що сприймалося як дуга, виявилося великими брилами твердої речовини в зовнішньому кільці.

2.10.2 Супутники Нептуна

Всього у Нептуна 13 супутників. Головні супутники Нептуна - Тритон і Нереїда. Нереїду поки не досить добре вивчена, а от Тритон - абсолютно чудовий супутник. Діаметр його 2705 км, і рухається він по орбіті у зворотній (по відношенню до обертання Нептуна) сторону. Велика частина його поверхні - світла і гладка. Лід навколо південного полюса - рожевий. До того ж у Тритона є тонкий шар атмосфери. [2.22-23]

2.11 Плутон і супутники

.11.1 Плутон

Після того як було помічено, що під дією якогось тіла Уран і Нептун відхиляються від своїх орбіт, в 1930 році в результаті довгих пошуків Плутон був виявлений американським астрономом Клайдом Томбо. Існують серйозні розбіжності з приводу того, чи є Плутон планетою взагалі. Веде він себе, безумовно, не як планета. Витягнута орбіта Плутона більше нагадує кометну. У найдальшій її точці Плутон віддалений від Сонця в 50 разів далі, ніж Земля. І в 2006 році Плутону дали статус карликової планети. Через те що Плутон так далекий від нас, розглядати його виключно важко. Навіть у найбільш потужні телескопи його видно лише як крихітний кружечок без будь-яких особливостей поверхні. Недавні спостереження, виконані за допомогою самих передових технологій, дають підстави припустити, що Плутон схожий на супутник Нептуна - Тритон. Діаметр Плутона - близько 2300 км, трохи менше діаметра Тритона, а на поверхні у того і в іншого є світлі і темні області.

2.11.2 Супутники Плутона

Всього у Плутона на сьогодні відомо 5 супутників. У 1977 році було відкрито головний супутник Плутона. У порівнянні з Плутоном він настільки великий, що обидва вони разом - це майже що подвійна планета. Цей супутник, Харон, був виявлений при вивченні фотографії Плутона. Астрономи помітили, що планета виглядає подовженою. Подальші спостереження підтвердили, що в Плутона є супутник, що обертається дуже близько від планети. [2.23-24]

2.12 Карливові планети

Карликова планета - небесне тіло, що обертається безпосередньо навколо Сонця (тобто, не є супутником іншої планети), має достатню масу, щоб гравітація надала їй гідростатично-рівноважної форми, проте не розчистила околиці своєї орбіти від інших подібних тіл - вони «не домінують» на своїй орбіті. Визначення було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом 24 серпня 2006 року на розв'язання проблеми визначення терміну «планета»[2]. Ними є Ерида , Плутон , Церера, Макемаке и Хаумеа.

2.13 Пояс Койпера

Пояс Койпера - область Сонячної системи, що знаходиться за орбітою Нептуна (30 а. о. від Сонця) приблизно до відстані 50 а. о. В цій області розташована велика кількість планетоїдів, найвідомішим (але не найбільшим) з яких є Плутон. Кеннет Еджворт у 1949 і Джерард Койпер у 1951 висловили припущення, що за орбітою Нептуна повинен існувати пояс невеликих тіл, джерело комет, але тривалий час в цьому регіоні не було відомо жодного об'єкта, окрім Плутона і його супутника Харона.

У серпні 1992 Девід Джуітт та Джейн Лу з Гарвард-Смітсоніанського центру астрофізики відкрили перший після Плутона транснептуновий обєкт планетоїд (15760) 1992 QB1. В березні 1993 було знайдено друге небесне тіло, до 1996 року їх було вже 32.

До 2005 року відомо більше 800 об'єктів поясу Койпера, які поділяються на наступні категорії:

. Класичні об'єкти мають приблизно кругові орбіти з невеликим нахилом, не пов'язані з рухом планет. Такі об'єкти інколи називають «кубівано» на честь першого представника 1992 QB1.

. Резонансні об'єкти утворюють орбітальний резонанс з Нептуном 1:2, 2:3, 2:5, 3:4, 3:5, 4:5 або 4:7. Об'єкти з резонансом 2:3 називаються плутіно на честь найяскравішого представника - Плутона.

. Розсіяні об'єкти (бродяги) мають великий ексцентриситет орбіти і можуть в афелії віддалятися від Сонця на кілька сотень астрономічних одиниць.

Вважається, що об'єкти поясу Койпера за складом є льодом з невеликими домішками органічних речовин, тобто близькі до кометної речовини.

Сукупна маса населення поясу Койпера в сотні разів перевищує масу поясу астероїдів, однак, як вважається, істотно поступається масі хмари Оорта.

Карликова планета Церера обертається у головному поясі астероїдів. Макемаке, Плутон, Ерида і деякі інші карликові планети, відносяться до поясу Койпера, області Сонячної системи від орбіти Нептуна і тягнеться до її зовнішніх кордонів (близько 55 відстаней від Землі до Сонця).

2.14 Інші тіла сонячної системи

Комети схожі на величезні снігові кулі, що рухаються витягнутими орбітами навколо сонця. Вони зовсім не схожі на планети. Їх переважно називають іменами тих людей, які їх уперше спостерігали.

Метеороїди - більш менші космічні тіла, ніж комети. Це можуть бути пилинки комет, великі камяні глиби, чи фрагменти розбитих астероїдів. Метеороїди , які входять в атмосферу Землі стають метеорами. [2.26-27]

ВИСНОВКИ

Отже Сонячна система - велетенська сімя планет, супутників, астероїдів та інших небесних тіл.

Кожне з цих небесних тіл - унікальне. У нього не має двійника. Кожна планета - це свій маленький світ. Якщо на Землі - це географічна оболонка і люди , то для інших - це супутники і їхня неповторна геосфера. Деякі планети схожі на мініатюрні сонячні системи, як от Юпітер чи Сатурн. Масштаби Сонячної системи важко збагнути, вони дійсно вражають. Сонячна система - настільки складна, що точно ще довгий час нас вона дивуватиме. Ця сімя - це наш дім, точніше - дім нашого дому, про який ми все більше і більше дізнаємося.

Сьогодні ми вважаємо, що Сонячна система зявилась із пилу та газів. Ми вважаємо , що ця теорія правильна? Можливо, але довгий час людство вважало, що нас створив Бог. Сьогодні ми сприймаємо цю теорію виникнення Сонячної системи із посмішкою на обличчі, але ж де гарантія того, що наступні покоління не будуть із посмішкою сприймати сьогоднішні теорії ? Людство змінюється і еволюціонує. Але вже зараз те, що раніше вважалось не можливим стає реальністю. Так само відбувається і в астрономії. Можливо, що вже через деякий час ми дізнаємося те, про що ми раніше навіть не здогадувались, як і колись Ніколай Коперник Галілео Галілей своїми поглядами і відкриттями докорінно змінили уявлення про походження Сонячної системи і її будову ? З часом дізнаємося.

Для людства - це одне з найголовніших питань сучасності. Імовірно, що одного дня погляди людства про власне походження зміняться, через майбутнього генія , який зробить наступний крок до розгадки одного з найважливіших питань сучасності…

Зараз ми знаємо про те, що у Сонячній системі 8 планет, 4 карликові планети, багато супутників і ще більше інших небесних тіл. Сьогодні ми не можемо дати відповідь на питання чи є ще десь життя у Сонячній системі окрім Землі, чи хоча би було воно ще десь?

Наприклад, на Марсі. Ми не знаємо напевне, що знаходиться в океані Європи - супутника Юпітера, чи зародиться життя на Титані - супутнику Сатурна, який часто порівнюють із Землею ? Одне можна сказати зі стовідсотковою упевненістю , що на нас у майбутньому чекатиме дуже багато нових відкриттів, які ще не один раз перевернуть наші уявлення про наше походження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Альвен Х. и Аррениус Г. Эволюция Солнечной системы . Перевод с английского : Канд. Физ-мат. наук Краснобаева К. В. , канд. техн. наук Мерсова Г. А. и канд. техн. наук Орфанова И. В. Под редакцией : академика Петрова Г. И. Издательство «Мир» Москва 1979 .

. Аткинсон Стюард. Астрономия . Перевод с английского кандидата физико-математических наук И. И. Викторовой. Москва «Росмэн» 1998.

. Гетман Владимир Сергеевич . Внуки Солнца . Москва «Наука» главная редакция физико-математической литературы 1989.

. Детская библия . Издание Украинской православной церкви.

. Климишин І. А. Астрономія наших днів. Видавництво «Наука» 1986 .

. Коптев Ю.І., Нікітін С.А.; „Космос Збірка; М.; 1987 р.

. Маяров М. Я. Планеты Солнечной системы. Издание второе, переработанное и дополненое. . Москва «Наука» главная редакция физико-математической литературы 1986 .

9. Пугач А. Ф. и Чурюмов К. И. Небо без чудес. Киев. Издательство политической литературы Украины 1987 .

0.Небо Землі. Нариси з історії астрономії; Л., 1974 р.

1. Энциклопедия Солнечной системы . Издательство : Скорпион/ Москва/ Россия. 1994