ЯН У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Донецьк, 2012 рік
Вступ
Слов'яни - це велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів <#"justify">Більш істотні відомості для дослідження проблеми слов'янського етногенезу є в праці готського єпископа Іордана. Його праця дозволяє встановити зв'язок між слов'янами і венедами античних письменників, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобто там, де, за Птолемеєм, локалізується і плем'я ставанів (слов'ян). Ряд науковців вважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів на східних слов'ян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фіни називали слов'ян венедами.
Таким чином, можна досить упевнено твердити: район проживання слов'ян-венедів у згаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу і Верхньою Віслою, на південному заході - Верхнім і Середнім Дністром, на сході - Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст. якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.
Дещо конкретніше, ніж венедів, Іордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. За Йорданом, склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли)… Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Дапапра, там, де Понтійське море утворює вигин». «Ці племена, - повідомляє Маврикій Стратег, - займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати». Прокопій Кесарійський розміщує антів на схід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи, які. тут живуть, у давнину називалися кіммерійцях, тепер звуться утигурами. Далі на північ від них (утигурів) займають землі незліченні племена антів».
Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає з історичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. Таким чином, склавини, назва яких у трохи зміненому вигляді поширилася на всі слов'янські племена, в V-VI ст. вийшли за південні межі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасні письмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північному заході Віслою, а на сході - Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрі тоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважав склавінів та антів одним народом.
Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Іордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише про умови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінів простягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпров'я, ландшафт яких відповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки Іордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічних досліджень її слід вважати дуже приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, безсумнівно, пов'язаної з антами, відкриті в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, в Середньому Подністров'ї та в Молдові, однак на Нижньому Дніпрі вони не відомі.
У візантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межі земель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальну термінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту. Візантійці, послідовно відбиваючі хвилі варварського нашестя, можливо не відразу ідентифікували слов'ян як окремий етнос і не повідомляли легенд про його виникнення. Решта світу дізналася про слов'ян, відрізаних до того войовничими кочівниками Східної Європи, коли вони вийшли до меж Візантійської імперії. Історик 1-ої половини VII століття Феофілакт Симокатта називав слов'ян гетами, очевидно змішуючи фракійське плем'я гетів із слов'янами, що зайняли їх землі на нижньому Дунаї.
У «Баварському Географі», в списку племен, записаному на латинській мові в 1-ій половині IX століття, повідомляється про те, що якесь плем'я зеруян (zeriuani) вважало себе родоначальником всіх слов'янських племен. Локалізація цього племені ускладнена через відсутність в списку географічної прив'язки. Якщо допустити, що племена перераховувалися послідовно відповідно до їх розташування уздовж торгових маршрутів, то історики розміщують зеруян приблизно між верхів'ями Вісли і Німану на території Західної Білорусії.
Староруський літописний твір початку XII століття «Повість минулих літ» визначає батьківщину слов'ян на Дунаї, там, де їх вперше зафіксували візантійські письмові джерела. Нестор Літописець бере за основу біблейський міф, згідно з яким батьківщиною усього людства була Передня Азія. Саме з вавилонського стовпотворіння, в результаті якого людство розділилося на 72 окремі народи, почали свою історію древні слов'яни. Ця літописна розповідь стала основою дунайської, або балканської теорії походження слов'ян, яка була дуже популярною в творах середньовічних польських і чеських хроністів. Наприклад у польському літописі «Великопольська хроніка» повідомляється про Паннонії (римська провінція, що була прилегла до середнього Дунаю) як батьківщину слов'ян. На користь Дунайської концепції також свідчить величезна популярність саме Дунаю (а не Дніпра) у фольклорі усіх словянських народів. В давніх українських народних піснях Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев'ятого царства, вирію <#"justify">етногенез слов'янський племя
§ 2. Вітчизняна історіографія походження слов'янських племен
.1 Погляди дореволюційних вчених на походження слов'янських племен
Етногенез, питання походження народу, є найважливішими завданнями етнографічної науки. Етногенез вважається завершеним, коли у спільності людей сформовані етнічна самосвідомість і етнонім (самоназва), а також спільність культурних ознак. Етнічна історія розкриває історію етносу в процесі Вивчення питань етногенезу слов'ян надзвичайно важливо через ту роль, яку ці народи грали і продовжують грати в житті багатоликої Євразії, знаходячись в епіцентрі всіх найважливіших подій світової історії. Важливість цієї проблеми стихійно усвідомлювалася вже першими російськими істориками-літописцями XI-XII ст.. Саме ними була розроблена перша етнічна концепція виникнення староруській народності, що містила два корінні положення, які не втратили свого значення до наших днів. Перше - про спорідненість і єдність всього слов'янського миру, друге - про початкову міграцію із заходу слов'янських племен, що склали активне ядро Староруської держави.
У цьому розділі представлений розгляд теорій дореволюційних вітчизняних вчених істориків про розселення слов'ян.
Почнемо з XVIII століття, оскільки в цей час відбувається полеміка Ломоносова і Міллера про покликання варягів і привнесення ними державності на російську землю. Ця полеміка має велике історіографічне значення, тому що вона починає боротьбу антинорманістів з норманістами, яка не припиняється ні в XIX, ні в XX столітті. Протягом цього тривалого періоду робилися неодноразові спроби використовувати літописну легенду про покликання варягів та інші свідчення джерел про варягів в Східній Європі для засвідчення нездатності слов'ян самостійно створити державу і про вирішальну роль пришлих германців в справі створення словянської культури. Проте ми жорстоко помиляємося, якщо почнемо думати, що всі норманісти відстоюють такі образливі для словянського народу і далекі від науки твердження. У числі норманістів окрім прямих фальсифікаторів було багато видатних учених і безперечних патріотів (наприклад, А.А. Шахматов і А.Е. Пресняков).
У сучасній історіографії спір антинорманістів і норманістів включає декілька складних і важливих проблем:
) ролі внутрішніх причин і ролі іноземців (варягів) в процесі формування і розвитку Київської Русі;
) ступеня норманського впливу на розвиток соціальних відносин і культури, причому для відповіді на це питання притягуються дані археології, мовознавства, пам'ятники культури (радянські історики відзначали порівняльну слабкість норманського впливу, в порівнянні з візантійським і татарським);
) про походження імені Русь, російського народу, причому це термінологічне питання, що представляло широкий інтерес, все ж таки має менше наукове значення, ніж перші два.
Біля 1751г. Ломоносов почав підготовчу роботу над «Стародавньою Російською історією від початку російського народу до кончини Великого російського князя Ярослава Першого». До 1754г. він збирав і виписував дані росіян, античних і західних середньовічних джерел, а потім протягом декількох років писав свій твір. Ломоносов присвячує першу частину свого твору «століттю стародавньому до Рюріка» і висловлює в ньому ряд оригінальних і цінних думок. До них відноситься теза про участь слов'ян в походах германців на Рим. Припущення Ломоносова про слов'янське походження завойовника Риму Аларіха не можна визнати обґрунтованим, але його твердження, що «між готами багато слов'ян купчасто воювали», цілком справедливе.
До чудових історіографічних думок М.В. Ломоносова відноситься і його теза про відсутність «чистих» в расовому і етнічному відношенні народів, і слова про роль, як слов'ян, так і фінів в справі освоєння обширного простору російських земель, і твердження, що до складу варяжських дружин в Стародавній Русі входили не одні шведи, а і представники інших північних народів.
Слід зазначити, що в XIX столітті норманська теорія розглядалася у всіх працях, що стосуються стародавньої історії східнословянських племен, всіх дореволюційних російських учених-істориків.
Російський історик Устрялов Н. висунув свою етногенетичну схему. На його думку плем'я відоме нині під ім'ям слов'янського, при першій появі в історії, в кінці V століття і на початку VI століття за Різдвом Христовим, займало численними поколіннями простір від Балтійського до Чорного моря і Дунаю, від Тиси до Одеру і берегів Дніпровських. Сучасники іменували його Венедським, розділяючи на три головні покоління:
на венедів, що мешкали між Балтійським морем і Карпатськими горами;
на слов'ян, що жили від Тиси до берегів Дністра і від Дунаю до витоків Вісли;
на антів, що жили на берегах Чорного моря між гирлами Дунаю і Дніпра.
Доля слов'янського імені від першої появи його в історії і до утворення в IX-X століттях Російської, Польської, Богемської, Моравської, Сербської та інших держав мало відоме.
У своїй роботі «Російська історія» Н. Устрялов так само звертає увагу на норманську проблему і відстоює свою точку зору норманіста таким чином: Роблячи окремі походи в Атлантичне і Середземне моря, нормани природно не могли залишити без уваги найближчих Прибалтійських країн, особливо слов'янських, де знаходили, окрім хліба, іншу для себе вигоду: через землі слов'ян пролягав шлях до багатої Греції, яку вони вважали найряснішою країною в світі зі всіма благами природи. Вони відправлялися туди частково для грабежу, частково для отримання плати за службу імператорам: достовірно, що задовго до поселень в слов'янських землях, в імператорській гвардії було багато норманів.
До половини IX сторіччя, нормани приходили в землю слов'янську на якийсь час, і не мали постійних поселень допоки в Скандинавії, після смерті Карла Великого, відбулося суспільне хвилювання і брак продовольства змусив її мешканців шукати нової вітчизни, одні натовпи кидалися на захід, інші на схід. В Англії, Франції, Італії нормани закріпилися після довготривалої війни: на словянських землях вони не зустрічали такої відсічі і оволоділи нею без зусиль.
Слов'яни могли жертвувати своєю волею і визнавати панування норманів, але їх національність залишалася недоторканною; бо скрізь, куди не приходили нормани, у Франції, Англії, Італії, нормани швидко зливалися з тубільцями, і тим неминучим було це злиття в словянських землях. Але для слов'ян нормани були народом благородним, пануючим, але не ворожим і служили тільки ланкою обєднання.
Викликає певну цікавість і генетична схема С.Ф. Платонова. Слов'яни прийшли на Дніпро ймовірно ще в VII столітті, і поступово розселяючись, дійшли до озера Ільменя і Верхньої Оки. Поблизу Карпат залишилися хорвати і волиняни (дулеби і дужани). Поляни, древляни і дреговичі осіли на правому березі Дніпра і на його правих притоках. Мешканці півночі, радимичі і вятичі перевалили за Дніпро і осіли на його лівих притоках, причому вятичі встигли просунутися навіть на Оку. Кривичі теж вишли з Дніпра на північ, на верхів'я Волги і Західної Двіни, і зайняли річкову систему озера Ільменя. У своєму русі вгору Дніпром, на північних і північно-східних околицях своїх нових поселень слов'яни потрапили в безпосередню близькість з фінськими племенами і поступово відтісняли їх все далі на північ і північний схід. У той же час на заході сусідами слов'ян виявилися литовські племена, що помалу відступали до Балтійського моря перед натиском слов'янської колонізації. На східних же околицях, з боку степів, слов'яни у свою чергу, багато терпіли від кочових азіатських прибульців. Пізніше ж поляни, мешканці півночі, радимичі і вятичі, що жили на схід від інших родичів, у великій близькості до степів, були скорені хазарами, можна сказати, увійшли до складу держави Хазара. Так само і варяги були сусідами словян, можна сказати, прямими, але жили «за морем» і приходили до слов'ян «із-за моря». При тісному спілкуванні слов'ян з варягами можна було б чекати великого впливу варяг на слов'янський побут. Але такого впливу взагалі не помітно - знак, що в культурному відношенні варяги були не вищі слов'янського населення тієї епохи.
В кінці XIX століття при визначенні місця розселення ранніх слов'ян, разом з історичними і лінгвістичними даними притягуються матеріали топонімії. У 1901 р. з'являється цікаве дослідження А.Л. Погодіна в книзі «З історії слов'янських пересувань», в якій на основі відомостей стародавніх авторів вчений дав нарис історії слов'ян, починаючи з перших століть нашої ери, і зробив спробу відкреслити ранню слов'янську територію при аналізі річкових назв. Погодін приходить до висновку, що ранні слов'яни були жителями території Польщі, Поділля і Волині, де виявляється багато слов'янських гідронімів. Ці області слов'яни займали з глибокої старовини аж до раннього середньовіччя, коли почалося їх широке розселення.
Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А.А. Шахматов. Його теорія є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А.А. Шахматова?
Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян.
Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства.
Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А.А. Шахматова - популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення.
Аналізуючи точки зору дореволюційних дослідників-історіографів, не можна не згадати видатних вчених з України. Українська історична наука наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. сягнула доволі високого ступеня методологічної зрілості, щоб спромогтися на серйозні наукові дискусії щодо походження словянських народів, визначення місця їх прабатьківщини та становлення ранніх держав. Актуальність обраної теми зумовлювалась незадовільним станом вивчення в історіографії питання характеру давніх словян, їх побуту й звичаїв, що належало до числа найзаплутаніших у словянській науковій літературі. Лише ґрунтовне осмислення цієї проблеми було головною умовою успішного вивчення первісної словянської історії.
Новим явищем у розвитку історичної думки в Україні стало посилення уваги науковців до розробки проблематики давньої історії західнословянських народів. Цей процес був викликаний: по-перше, переплетінням історичної долі українського й польського народів і зосередженням чималої кількості джерел для успішного дослідження історії Польщі. Частина цих документів була видрукувана зусиллями Археографічної комісії НТШ. По-друге, географічною близькістю України і монархії Габсбургів, до складу якої входили як частина українських, так і польські, чеські та словацькі землі, що підсилювало інтерес науковців до цих словянських народів.
Галицькі історики ХІХ ст. - Д. Зубрицький, І. Вагилевич, І. Шараневич, О. Партицький, котрі вважали найдостовірнішим джерелом «Повість минулих літ» Нестора Літописця, дотримувались теорії про наддунайську прабатьківщину словян. Наукові підходи їх не відзначались оригінальністю й були значною мірою запозиченням із чеської, польської, російської та німецької історіографічних традицій.
Жоден із названих авторів не давав вичерпної, науково-аргументованої відповіді на питання про походження словян. Ця наукова проблема ще наприкінці ХІХ ст. залишалась для галичан незясованою, а стародавня епоха - найменш дослідженою.
У поглядах І. Шараневича спостерігаємо дещо суперечливе поєднання елементів автохтонної та наддунайської теорії походження словян. Визначаючи етнічну приналежність землеробського населення скіфів, він допускав словянське походження скіфів-землеробів. Так, з його міркувань випливало, що словяни мали як автохтонних (скіфів-землеробів), так і наддунайських предків.
У своїх дослідженнях з давньої історії cловянських народів М. Кордуба зясовував територію первісного поселення словян, аналізував їх міграційні процеси. Характеризуючи велике переселення словянських народів, учений підкреслив його спокійний характер, на відміну від германського та тюрксько-угорського, «здебільшого це були хвилі етнічних напливів у незайняті або звільнені місця».
Розвязуючи питання етногенезу словянських народів, історик вказав час заселення західними словянами території над р. Лабою. М. Кордуба зазначав, що в І-ІІ ст. між Лабою і Віслою вздовж Балтійського моря жили лише германські племена - руги, варни, гепіди, далі на південь від них - свеви і вандали, ще південніше - маркомани і квади. Це він вважав тим безсумнівним доказом проти тези чеських істориків, нібито лужицько-сербські передісторичні поховання мали словянський характер. Про це доводять і германські назви рік та міст. Історик переконаний, що тільки археологічні критерії не можна використовувати при локалізації національностей і племен, тому й звертав увагу на важливість топонімічного аналізу. Свої поселення над р. Одрою і р. Лабою аж до території сучасної Чехії і Моравії, на думку М. Кордуби, словяни мали вже наприкінці V ст. Занепад гунів одразу змінив етнічний склад Європи. Одночасно германські племена, рухаючись на захід, зайняли романські території і заклали на руїнах Римської імперії нову державу. Територія над р. Одрою і р. Лабою спорожніла. Словяни, маючи перед собою вільний простір, скористалися з цієї нагоди і в 454-495 рр. перейшли на захід. Те, що в 595 р. вони проживали вже біля Адріатичного моря доводить, що над Лабою словяни були задовго до цього.
Наприкінці міграційних процесів західні й південні словяни одержали великий життєвий простір: на кінець VІ ст. їх поселення простягалися далеко за Лабу, в Альпах доходили аж до Тироля. Інші словянські народи поселилися на Балканському півострові і зайшли аж до Греції. Однак, як відзначив учений, ще довгий час вони жили звичним побутом, затримавши свій вічевий устрій і поганську віру, не творячи окремих держав.
М. Кордуба простежив, що словяни зявилися на історичній карті досить пізно. Утворення їхніх держав припадає тільки на ІХ-Х ст., тоді як сусідні германські племена мали вже низку держав з королями, успішними походами і війнами. Це викликало природній інтерес історика до першого центру словянської держави у VІІ ст. - князівства Само, що виник на території сучасної Чехії. У розвідці «Перша держава словянська» М. Кордуба, на основі свідчень франконського хроніста Фредегара та джерел з віденських архівів, порушує питання етнічного походження Само, розглядає обставини, серед яких сформувалася його держава, її обсяг та внутрішній устрій. Предметом статті стали також розселення первісних словян, поява на історичній арені південних й західних словян та їх стосунки з аварами, боротьба молодої держави з франками. Актуальність цієї розвідки посилюється тим фактом, що попередники М. Кордуби, зокрема М. Ломоносов, А. Нарушевич та ін. не бачили «особливих національних рис характеру ранніх словян».
Подібний погляд на первісну словянську історію панував у науці до кінця ХVIII ст. й лише концепція всесвітньої історії Й. Гердера мала чималий вплив на весь наступний хід словянської історичної науки. На переконання І. Собестіанського, праці словянських учених призвели до заперечення творчих можливостей у словянських племен і до поширення в науці німецьких теорій про іноземне походження князівської влади і держави у словян. Цей висновок вченого викликав гострі зауваження частини фахівців, і лише згодом окремі положення його концепції національних особливостей характеру й звичаєвого права ранніх словян знайшли підтримку деяких дослідників, зокрема і М. Кордуби. Проведений аналіз поглядів І. Собестіанського щодо особливостей національного характеру та побуту слов'ян свідчить, що автор загалом досить скептично ставився до притаманності європейським народам, у тому числі й слов'янам, якихось особливих рис характеру. Такі особливості якщо й могли бути, вважав він, то лише тимчасово, у зв'язку з нерівномірним розвитком європейських народів. З іншого боку, важко стверджувати, що автор взагалі відкидав наявність будь-яких особливостей національного характеру.
Серед основних версій походження словян великий інтерес викликає трипільсько-арійська концепція їхнього ентогенезу, згідно з якою словянський етнос сформувався в III-IV тис. до н.е. Ця концепція заснована на «теорії безперервності» розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах первіснообщинного ладу, стосовно словян виглядає так: прямими нашими предками, за твердженням київського археолога В.В. Хвойки, було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських племен, потім на антів і зрештою - на словян.
Відомий український вчений-археолог та музеєзнавець В.В. Хвойка був упевнений, що трипільці - предки протословян. Зясовуючи питання періодизації трипільської культури, В.В. Хвойка поділяв її на дві групи - одну, що належить до епохи камяного віку, а другу - до епохи міді. Подальшими дослідженнями було встановлено, що насправді послідовність етапів є зворотною. Слушними були висновки В.В. Хвойки щодо типу господарства населення трипільської культури. Він вважав її носіїв осілим народом, що проживав окремими общинами і займався землеробством, а також тваринництвом, полюванням та рибальством. Їм було відоме гончарство, ткацтво та інші галузі виробництва. Вони мали власні вірування та обряди, Щодо походження населення трипільської культури, то В.В. Хвойка відстоював ідею про послідовне формування середньодніпровського етносу. Етнічно В.В. Хвойка вважав населення цієї культури «давньо-арійським», тобто, за його словами, «протословянським».
Сучасний погляд на питання генези трипільської культури є іншим, ніж у В.В. Хвойки. З 50-х років XX ст. в науці поширюється висновок про міграційний, а не автохтонний, характер походження трипільської культури. В той же час питання етномовної атрибуції носіїв трипільської культури і сьогодні залишаються дискусійними.
.2 Післяреволюційна історіографія походження слов'янських племен
У перші роки радянської влади, точніше в 20-і роки, зародилася і майже на три десятиліття зайняла пануюче місце в області вивчення етногенезу народів Східної Європи етнолінгвістична концепція М.Я. Марра. Ні сам Марр, ні його найближчі учні не створили монографічного викладу процесу слов'янської етногонії.
Марр виступає як активний супротивник індоєвропеїзму в мовознавстві з формальною, на його думку, генеалогічною систематизацією мов. Він супротивник міражу слов'янського «братерства» і слов'янської «прамови», навіть близькість російської і української мов ставилася ним під сумнів. Так само він критикує спробу зводити «питання про племінний склад російського народу до слов'янської єдності».
На відміну від індоєвропеїстів Марр категорично заперечує провідну роль міграції в народотворчому процесі. Відносно російської мови (і відповідно етносу) Марр стверджує, що «мова утворилася на тій території, де вона вперше виступає історично; вона утворилася з доісторичного населення Європи». Російська мова трактується ним як індо-європеїзована слов'янська мова, а слов'янська мова - як «сколотська» (звідси і походить її назва), тобто скіфська і сарматська, які, на його думку, були яфетичними мовами.
Серед робіт сучасників і послідовників Марра слід особливо виділити статті С.Н. Бріма, І.І. Мещанінова і С.Н. Биковського.
Так, розвиваючи думки М.Я. Марра про існування в Східній Європі яфетичного пласта, В.А. Брім зводив до цього пласта етноніми «анти» і «русь», вважаючи, що збереження цих етнонімів у історичних слов'ян свідчить про включення якнайдавніших яфетичних груп Східної Європи до складу індоєвропейського російського етносу.
С.Н. Биковський прийшов до висновку про те, що предки слов'ян - «протословяни» можуть бути виявлені в надрах скіфського миру, і висловлював припущення, що «одним з предків пізніших слов'ян» були таври.
Таким чином, протягом 20-х років в молодій радянській науці дозріла концепція слов'янського етногенезу, що представляла антитезу концепції А.А. Шахматова.
Особливо енергійно питання слов'янського етногенезу почали розробляти в нашій історіографії напередодні і в роки Другої світової війни. Тоді вирішальне слово, безперечно, належало археологам, які в області етногенетики вели благородну боротьбу проти расистської ідеології німецького фашизму. Боротьба ця, поза сумнівом, додавала їх роботам тих років високий цивільний пафос, бо це була патріотична боротьба, рішучий протест не тільки проти антислов'янської, але і проти антилюдської сутності фашистських планів перевлаштування миру.
Правда, запропонована нашими етногенетиками схема походження слов'янства після дискусії про мову, пов'язаної з критикою помилок Н.Я. Марра, була визнана слабоаргументованою, чим і пояснюється певний спад інтересу до питань походження слов'ян, що спостерігався в кінці 50-х і навіть ще в початку 60-х років. Важливо, проте, підкреслити, що, коли в 60-х роках дослідження в області слов'янського етногенезу, і притому в достатньо широких масштабах, відродилися, вони як і раніше велися радянськими ученими з позицій інтернаціоналізму, на основі марксистсько-ленінського вчення, що визнає внесок в загальнолюдський прогрес як великих, так і малих народів, що давало деяку однобокість дослідження, оскільки позначалася лінія партії.
Разом з тим в ці роки з'явився ряд робіт, значення яких в історіографії проблеми слов'янського етногенезу неможна не відмітити. Серед них слід назвати серію лінгвістичних нарисів А.І. Собольовського, в яких була розвинена гіпотеза слов'янського етногенезу, що синтезувала в собі елементи автохтонізму і міграціонізму. Прабатьківщина сучасних слов'ян, на його думку, - береги Балтики, де відбулися зіткнення і асиміляція стародавньої словяно-балтийскої мови і одного з говору скіфської мови (по А.І. Собольовському, скіфи-іранці заселяли не тільки степи, але і лісові райони Східної Європи). В області утворення слов'янської прамови лісові скіфи були автохтонами по відношенню до балто-словян. А.І. Собольовський, був схильний їх розглядати, як нащадків кіммерійців (за його думкою, теж народ іранської гілки).
У вирішенні проблем слов'янського етногенезу археологія в 20-х роках не приймала істотної участі, не дивлячись на те, що старою російською археологією був накопичений значний речовий матеріал. Але вже 30-і роки ознаменувалися подальшим зближення археології та історії. Поступово до кінця 30-х - початку 40-х років «монополія» на розробку проблеми слов'янського етногенезу і ранньої етнічної історії слов'ян повністю перейшла до археологів.
Ю. В. Готьє, на відміну від його попередників, опинився в значній залежності від археологічної інформації та її інтерпретації, подекуди вельми суперечливої. У трактуванні проблеми слов'янського етногенезу Ю.В. Готьє опинився між індоєвропейською міграціоністською концепцією А.А. Шахматова і автохтоністською позицією українського археолога В. В. Хвойки, праця якого «Стародавні мешканці Середнього Придністров'я і їх культура з доісторичних часів» зробила помітний вплив на ряд радянських дослідників історії якнайдавнішого слов'янства.
Загальна схема слов'янської ранньої історії у Ю.В. Готьє майже не відрізняється від схеми А. А. Шахматова. Історико-лінгвістичні дослідження Н.Я. Марра жодним чином не торкнулися історичних уявлень Ю.В. Готьє. Слов'яни, за Ю.В. Готье, це «безперечно» нащадки антів, які, починаючи з VII століття розповсюджуються з тієї території, яку вони заселяли після розколу слов'янської єдності. Територія, звідки в VII в. почали розселятися анти - це область, яка на півночі обмежена Західною Двіною, а зі сходу Дніпром. На заході їх землі упиралися до Карпат. На цій території слов'яни жили «з незапам'ятних часів».
Ю.В. Готьє належить здійснення синтезу історії і археології, побудова єдиної схеми історичного розвитку країни і народів, що її населяють, з глибокої старовини до часів Київської Русі.
Ще один радянський археолог та історик Б. О. Рибаков визначав прабатьківщину словян як умовну, з сильно розмитими рубежами територію, на якій проходив незвичайно заплутаний етногенетичний процес. У бронзовому столітті її межі доходили до Одеру і Вісли, проходили на північ від Припяті, охоплювали землі Дніпра з гирлами річок Березіна, Сож, Десна, Сейм, а з півдня були обмежені течією Роси і Тясміна потім межа перетинала у верхній течії Південний Буг, Дністер і Лозину і йшла північним схилом Карпат.
Розроблена Б.О. Рибаковим концепція походження і якнайдавніша історія слов'ян заснована на сукупності даних різних наук, що були приведені ним в загальну систему і взаємно підкріплювались. Одна з ланок концепції Б.А. Рибакова складає вичленення праслов'янської зони з обширної області скіфської культури, ототожнення прасловян із землеробськими племенами, що підпали під сильний вплив скіфської культури. Аналіз даних Геродота, зведених в єдину систему і зіставлених з археологічними картами, фізико-географічними умовами і відомостями про господарське життя племен Скіфії, привів Б.А. Рибакова до висновку, що саме нащадки носіїв чорноліської культури - прасловяни, що жили на Дніпрі, - за часів Геродота, у відмінність від скіфів-кочівників, займалися землеробством і були об'єднані в союз під ім'ям «сколоти».
У 1972 році вийшла книга українського археолога В.П. Петрова «Етногенез слов'ян». Автор починає історію слов'ян безпосередньо з носіїв трипільської культури, хоча мовна приналежність її носіїв залишається невідомою. Ранню історію слов'ян автор обмежує територією України, що, звичайно, викликає багато конкретних питань і робить гіпотезу непереконливою.
Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули Дніпровсько-Одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов´янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов´янського етносу - досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III-II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. - І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов´янського етносу, під час якого центр активної слов´янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.
Висновки до § 2
Проблема походження слов'ян - одвічна проблема нашої вітчизняної історіографії. Від Нестора і до наших днів робилися спроби знайти прабатьківщину слов'янських народів.
У суспільно-політичній і історіософській думці слов'янських народів дореволюційного періоду ключове значення незмінно надавалося питанню про місце слов'янства у світі.
В XIX столітті у всіх працях, що стосуються стародавньої історії східнословянських племен, всіх дореволюційних російських учених-істориків розглядалася норманська теорія, за якою, нормани є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C>.
В радянській науці проблема слов'янського етногенезу вийшла з кола питань, що вирішувались виключно на матеріалі мізерних письмових джерел і лінгвістичних даних. З кінця 30-х рр. вона стала однією з провідних тем радянської археології. Бурхливий розвиток археологічних досліджень, особливо в післявоєнні роки, привів уперше до створення міцної джерельної бази. Безумовно, гальмівну роль в розвитку уявлень про ранні етапи слов'янської етнічної історії зіграла яфетична теорія Н.Я. Марра. Продовження марристського схематизму на початку 50-х рр. інтенсифікувало розробку проблем слов'янського етногенезу, спричинило розширення археологічних робіт і завершилося відкриттям достовірних слов'янських пам'ятників. Вони досконально вивчалися, і на основі цих досліджень висувалися нові теорії для побудови єдиної етногенетичної системи слов'ян.
§ 3. Етногенез словян в зарубіжній історіографії
Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П.І. Шафарик - автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П.І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П.І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П.І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А.Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.
Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук - лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е..
Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А.І. Тереножкін, П.Н. Третьяков, Б.О. Рибаков).
Розглянемо погляди цих дослідників детальніше.
Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.
Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.
В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами.
Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III-II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців - носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавинського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів.
Найновішою, усесторонньою і глибоко обґрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським - відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів.
Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром.
Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.
Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне - балти, а ліве - слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,- слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».
Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.
Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одером, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і давньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї.
Висновки до § 3
Західні історики переважно відстоювали теорію західного походження слов'ян. Прабатьківщину слов'ян відносили на територію між річками Віслою та Одером, або Одером і Дніпром.
До таких дослідників можна віднести Ю. Костшевського, Т. Лер-Сплавинського, Г. Ловмянського, Я. Чекановського, В. Гензеля.
Але все ж таки найбільший вклад у вивчення етногенезу слов'ян вніс чеський учений Л. Нідерле. Він розробив етнолінгвістичну схему слов'янських племен. І стверджує, що разом з іншими індоєвропейськими мовами на протязі II тис. до н.е. існувала балтословянська мова, в результаті розчленовування якої утворилася слов'янська мова (I тис. до н.е.). Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках.
Висновки
Етногенез (походження народів) словян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження словян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження словян потрібно визначити: хто такі словяни та народи, які можна назвати словянськими.
Словяни - це велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частково в Азії. Традиційно, словянські народи можна поділити на три великі групи: західні словяни (чехи, поляки, словаки, лужичани); східні словяни (українці, росіяни, білоруси); південні словяни (словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари).
Також, необхідно визначати етимологію слова «словяни». Одні історики виводять поняття «словяни» від слова «слово», інші вчені вважають, що термін «словяни» походить від слова «раб».
Тепер перейдемо до основних концепцій походження словян. На сьогодні, вчені не можуть дійти до єдиної концепції. Така невизначеність сприяє різним політичним та псевдоісторичним спекуляціям.
Перший, хто звернув увагу на проблему походження словян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною словян басейн Дунаю, звідки потім словяни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних словян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження словян.
Польські та чеські славісти запропонували Вісло-Одерську концепцію - найдавнішою прабатьківщиною словян було межиріччя Вісли та Одеру.
Радянські історики розвинули запропоновану чеським ученим Л. Нідерле Дніпровсько-Одерську або Вісло-Дніпровську концепцію, в якій словяни зародилися в межиріччі Дніпра та Вісли (Одеру), причому центром словянської прабатьківщини було Придніпровя.
В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження словян. Сучасні послідовники цієї концепції вважають, що предками словян були або скіфо-сармати або словяни, що прийшли в Європу разом з гунами.
Але, попри суперечливість викладених точок зору стосовно початку формування слов'янської спільності та етнічної приналежності окремих культур, майже всі дослідники одностайно відзначають, що у першій половині І тис. н.е. територія між середнім Дніпром і Бугом були заселені слов'янськими племенами.
За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції.
В процесі написання курсової роботи ми пішли традиційним шляхом зіставлення даних лінгвістики, археології і письмових джерел. Такого роду зіставлення повязані з появою труднощів і неясних питань. Саме неопрацьованість такої методики визначає в даний час слабкі сторони наших етногенетичних досліджень.
На зміну колишнім, досвідом не підтвердженим зіставленням окремих свідчень письмових, археологічних, лінгвістичних та інших джерел, повинно прийти зіставлення реконструкцій, заснованих на сукупності даних за кожною окремою групою джерел. Таке зіставлення спочатку може представляти, звичайно, що воно тільки має декілька варіантів рішення. Поступове звуження рамок можливих варіантів вирішення тих або інших етногенетичних проблем потребує великої систематичної роботи. Але це буде принципово новий підхід, новий історіографічний метод обробки наявних матеріалів.
Перелік посилань
Інтернет-архіви
1. Ikonnikov V. Opyt russkoĭ istorīografīi V.S. Ikonnikova (Volume 1, pt. 2) /V. Ikonnikov [Електронний ресурс]
Дисертації
. Момрик А.П. Формування концепцій етногенезу українського народу (історіографія проблеми): дисертація на здобуття наук. ступеня канд. історичних наук / 07.00.05 - етнологія. - Київ, 2005. - 224 с.
. Копилов С. Українська історична славістика нового часу: витоки, становлення і етапи розвитку: Дисертація на здобуття наук. ступеня докт. історичних наук / 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Камянець-Подільський, 2006. - 525 с.
. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження словян. - К., 1991. - 144 с.
. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії/ Упорядкув. та пер. з пол. Юрій Мицик. - К., 2007.
6. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII - первой половины XIX ст. - К., 1988. - С. 3-29.
. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. М., 1989.
. Кобычев В.П. В поисках прародины славян. М., 1973.
9. Колеснікова В.А. Його називали археологом-революціонером. Українознавство-2005. / / Календар-щорічник. - К., 2004. - С. 167-169.
. Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії. - Тернопіль: Джура, 2006. - 220 с.
11. Лескинен М.В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. - М., 2002. - С.5-39.
12. Мартинов В.В. Слов'яни. Етногенез та етнічна історія. Міжвузівський збірник статей. Вид. ЛДУ, 1989 р.
. Пастернак Я. Ранні словяни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях / / Український історик. - 1972. - № 3-4. - С. 38-55.
. Петров В.П. Етногенез слов'ян. Київ, 1972.
. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. - М.,1964. - с.84.
. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.
. Удод О.А. Гуслистий - учень і послідовник академіка Д.І.Яворницького // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва : Зб. статей. - Запоріжжя, 1993. - С.33-42.
. Історія України: Навчальний посібник / М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В.М. Красовський та ін.; Під ред. М.О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.
. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.
. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.
. Лановик Б. Історія України: навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.
. Платонов С.Ф. Курс лекций по Русской истории. - М., 1988.
. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.
. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів / Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.