Стан та розвиток педагогічної освіти і думки в Україні першої половини XIX ст.

  • Вид работы:
    Курсовая работа (т)
  • Предмет:
    История
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Опубликовано:
    2014-05-01
  • Размер файла:
    37,86 Кб
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Стан та розвиток педагогічної освіти і думки в Україні першої половини XIX ст.

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

ННІ історії і філософії

Кафедра історії України








Курсова робота

Стан та розвиток педагогічної освіти і думки

в Україні першої половини XIX ст.


студента 3-А курсу

Чмир Віталій Анатолійович

Науковий керівник:

к.і.н., доц. Синявська Л. І.




Черкаси-2010

Зміст

Вступ

Розділ І Педагогічна освіта в Україні в першій половині ХІХ ст..

.1 Стан та розвиток педагогічної освіти

.2 Навчальні заклади України та їхня роль

Розділ ІІ Педагогічна думка першої половини XIX ст. в Україні

.1 Іван Петрович Котляревський

.2 Тарас Григорович Шевченко

.3 Пантелеймон Олександрович Куліш

2.4 Микола Олександрович Корф

2.5 Олександр Васильович Духнович

.6 Йосип Левицький

.7 Михайло Олександрович Максимович

.8 М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький

.9 Юрій Адальбертович Федькович

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. У культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджувалися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам (міністерству народної освіти, Військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. Нестача приміщень, підручників, начального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. До того ж русифікаторська політика царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 р., гальмувала розвиток національної школи.

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і моральних підстав і навіть бажання навчати дітей. Характеризуючи стан освіти, Г. П. Данилевський зазначав, що за офіційними звітами ледь не вся Росія письменна. А чи можна назвати училищем таке місце, питав він, де записано 25 учнів, ,,а постійно з них у класи не ходить жоден.

Водночас для представників привілейованих верств створювалися всі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Вища школа стала відігравати важливу роль у культурному розвитку України. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який до середини століття підготував близько 3 тис. фахівців різних галузей знань. 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет, який незабаром став загальноросійським культурно-освітнім і науковим центром. Завдяки діяльності університетів значно зросла чисельність людей, які професійно займалися розумовою працею. Загін української інтелігенції, який поповнювався випускниками вузів Москви і Петербурга, став основним рушієм культурного прогресу.

Також слід зазначити, що у першій половині XIX ст. в Україні народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович, Михайло Максимович та інші, але й не тільки. Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30 - 40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді ,,Руська трійця - Маркіян Семенович Шашкевич, Іван Миколайович Вагилевич та Яків Федорович Головацький.

Огляд історіографії. Дана тема, на думку автора добре вивчена, у роботі представлені праці С. Білоконя [1], В. К. Губарева [6], Л. Гайдая [5], О. О. Любара [15] та інших. Слід відмітити, що радянські та сучасні дослідники сходяться на думці, що до 1835 р. деклароване урядом право на підготовку вчителів мали тільки педагогічний інститут при Харківському імператорському університеті, ліцеї і частково гімназії. Реформа духовної освіти сприяла її розквіту, становленню вітчизняного богословя, забезпечила зростання кількості викладачів не лише духовної, а й світської школи.

Цінний матеріал міститься у працях Н. Зелінської [9], И. Г. Михневича [22]. Такий дослідник, як С. В. Рождественский зробив такий висновок у своїй праці ,,Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения, що якщо за Олександра І суспільство досить пасивно ставилося до вітчизняних університетів та й ті ще не могли повною мірою виконувати свою місію, то на прикінці 40-х - початку 50-х років воно просто мусило сприймати їхнє наукове й громадське виховання, будучи розєднаним з освітніми центрами Західної Європи.

,,Хрестоматія з історії України, ,,Хрестоматія з історії Української РСР, ,,Хрестоматія по історії української школи і педагогіки дозволяють працювати із самими творами, різними документами даного періоду, а не тільки користуватися сучасними монографіями та підручниками.

Так, О. С. Мельничук у своїй праці ,,Освіта та педагогічна думка України в ХІХ ст. дав коротку характеристику діяльністі М. Максимовича і ролі його в розвитку освіти [5]. Автор детально порівнює педагогічні погляди М. Максимовича з іншими представниками, про яких описує у другому розділі. Такі автори, як І. Підков, Р. Шуст чітко охарактеризували педагогічну освіту в Україні в першій половині ХІХ століття [27]. Вони продемонстрували, що доробки таких людей, як І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, О. Духнович, М. Максимович, члени гуртка ,,Руська трійця - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, досить великі. Адже саме вони насамперед вважаються представниками педагогічної думки в Україні на початку ХІХ століття.

Хронологічні межі курсової роботи розпочинаються з освітньої реформи 1802 - 1804 рр. в Російській імперії, а отже і в Україні і закічуються майже серединою ХІХ ст.

Територіальні межі поширюються на всі землі України відповідно до тогочасного адміністративного поділу (нагадаємо, що Україна в той час знаходилася у складі Російської імперії).

Джерельна база представлена працею О. В. Дуновича ,,Народна педагогіка [8], листом Т. Чацького до Коллонтая (лютий 1804 р.) [13], а також документами: ,,Устав российских императорских университетов [35], Устав средних учебных заведений, 1843 г. [36], ,,Устав университетов Росии. Общий устав императорских российских, 26 июля 1835 г. [34], ,,Проект заснування Харківського університету (1802) [29], ,,З оголошення ради Київського університету про його урочисте відкриття (липень 1843 р.) [10], які досліджуються в даній роботі.

Мета курсової роботи є розгляд питань, що стосуються стану та розвитку педагогічної освіти в Україні на початку ХІХ століття, педагогічних думок Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олександра Духновича, Михайла Максимовича, а також членів гуртка передової західноукраїнської молоді ,,Руської трійці - Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького та інших, котрі зробили великий внесок у розвитку педагогічної думки тогочасного періоду.

Відповідно до мети формулюються наступні завдання курсової роботи:

-чітко охарактеризувати педагогічну освіту в Україні в першій половині ХІХ ст.;

-прослідкувати за тим, як розвивалась педагогічна думка першої половини XIX ст. в Україні;

-проаналізувати стан та розвиток педагогічної освіти і думки на Україні в першій половині ХІХ ст.

Обєктом дослідження є педагогічна освіта і думка в Україні на початку ХІХ століття.

Предмет дослідження становить педагогічна думка І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Духновича, М. Максимовича, членів гуртка ,,Руської трійці - М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького та інших і вплив їх на розвиток педагогічної освіту, а також розвиток педагогічної освіти на всіх землях України відповідно до тогочасного адміністративного поділу.

Практичне значення. Дана курсова робота може використовуватися при підготовці до лекцій і семінарів, при доповідях на різних конференціях. Її можуть використовувати як студенти, так і викладачі.

Структура курсової роботи відповідає меті та завданням. І вона складається зі змісту, вступу, двох розділів,одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ І Педагогічна освіта в Україні в першій половині ХІХ ст.

1.1Стан та розвиток педагогічної освіти

навчальний педагогічний освіта

У 1802 - 1804 рр. у Російській імперії, а отже, в Україні також, було проведено великомасштабну освітню реформу. Результатом її стало утворення Міністерства народної освіти й становлення чотирьох типів навчальних закладів - парафіяльних, повітових училищ, губернських гімназій і університетів. Всю імперію було поділено на шість основних навчальних округів на чолі з попечителями, яких призначало Головне правління училищ. Попечителі зобовязувалися ревізувати округи [7, 213].

Заступниками попечителя проголошено університети, які окрім функцій вищих навчально-наукових закладів, виконували ще й функції навчально-адміністративних органів округів. Міністерству народної освіти було підпорядковано: Академію наук, університети та інші навчальні заклади, друкарні, цензуру, видання періодичних творів, народні бібліотеки, музеї, різноманітні товариства з розповсюдження знань Регламентували діяльність новостворених освітніх органів Попередні правила народної освіти, розроблені під впливом французьких документів часів революції, передовсім проекту Кондорсе (1792). Три глави правил - ,,Про завідування училищ, ,,Про розпорядження училищ з навчальної частини та ,,Про розпорядження училищ з господарської частини містили 48 статей. Думка про відкриття педагогічних закладів освіти при університетах уперше прозвучала саме в Попередніх правилах, а не, як прийнято вважати, в Статуті російських імператорських університетів (1804). Приміром, у правилах зазначалося: ,,... Кожен університет повинен мати учительський, або педагогічний, інститут [35, 68 - 69].

Затвердження 5 листопада 1804 р. було Статуту навчальних закладів, підвідомчих університетам, згідно з яким було створено мережу середніх і нижчих навчальних закладів.

Одним із найвагоміших питань цього періоду слід вважати ухвалення першого Загального статуту російських імператорських університетів (1804), який став своєрідним ,,керівництвом до дії у справі започаткування вищої педагогічної освіти на основі класичної університетської. Його проект запропонував секретар Головного правління училищ В. Н. Каразін і академік М. І. Фусс. Статут офіційно визначав навчальний і адміністративний устрій університетів Російської імперії. Найважливішим його здобутком стало проголошення університетської автономії - виборність ректора, проректорів, професорів таємним голосуванням, право університету затверджувати вчені ступені, відкривати кафедри тощо. Університет визначався вищим навчальним закладом, що готував до державної служби. Найвищою інстанцією з навчальних та дисциплінарно-судових справ вважалася рада університету, вона ж обирала ректора з ординарних професорів терміном на один рік, якого затверджував імператор, що був головою ради, а отже, найвищим представником університету. Крім того Рада обирала також професорів, адюнктів і викладачів організовувала навчальні курси, преміювала наукові праці [11, 102 - 103].

Заснований тоді ж таки університетський дисциплінарний суд контролював діяльність студентів, професорів і викладачів. Правління університету мало виконавчі функції. До складу правління входили ректор, декан і особливий засідатель, якого призначав попечитель з числа ординарних професорів. Згідно зі статутом університети повинні були мати чотири основні факультети, а саме: медичний, словесний і факультети моральних та політичних і фізичних та математичних наук [22, 325].

Статут 1804 р. окрім навчальної, регламентував і наукову діяльність університету Зокрема питання організації науково-дослідної роботи, започаткування наукових і літературних товариств, організації конкурсів, преміювання їхніх переможців треба було обговорювати на щомісячних засіданнях ради. Університети також мали право видавати газети і журнали, навчальну й наукову літературу, а отже, утримувати друкарню з власною цензурою [22, 326].

Професорсько-викладацький склад університету представляли: ординарні й екстраординарні професори магістри адюнкти і вчителі мов, ,,приємних мистецтв та ,,гімнастичних вправ. Розробники статуту трактували ступені адюнкта й магістра найближчими до здобуття звання професора. При цьому в адюнкти (помічники професора) переводили тих магістрів і старших учителів гімназій, котрі мали вислугу не менше ніж три роки. Деканів, професорів і адюнктів затверджувало Міністерство освіти [23, 134].

Статут декларативно засвідчив спрямування класичного університету на підготовку педагогічних кадрів з вищою освітою - вчителів середньої школи [23, 135]. Для цього при кожному університеті планувалося відкрити педагогічний інститут, де б слухання лекційних курсів поєднувалося з практичною підготовкою майбутніх учителів у прикріпленій до університету гімназії, зокрема, з проведенням студентами так званих пробних і залікових уроків. Оскільки педагогічний інститут на базі університету мав бути закладом закритого, інтернатного типу що перебував на повному державному утриманні, то його випускники по закінченні навчання обовязково повинні були відпрацювати витрачені на їхнє навчання державні кошти протягом шести років. (Першим педагогічним інститутом в Україні став інститут при Харківському імператорському університеті 1811 р. другим - при університеті св. Володимира. 1834 р ) [27, 183].

Крім того, згідно зі статутом, при кожному університеті повинен був функціонувати училищний комітет. який перебирав на себе функції керівництва і опікування загальноосвітніми закладами відповідного округу. Складався такий комітет з невеликої кількості (від трьох до шести осіб) ординарних професорів університету До компетенції комітету входило відкриття нових шкіл округу, організація й реорганізація навчання, випуск навчальної літератури й забезпечення нею шкіл тощо

За цим статутом утворювалася й система шкільної освіти: чотирикласна гімназія на чолі з директором, двокласні повітові училища на чолі з наглядачем і однорічні парафіяльні училища. Середні й нижчі навчальні заклади губерній очолював директор училищ якого обирала вчена рада. За ідеєю реформи кожне велике місто повинно було мати університет губернське - гімназію, повітове - повітові училища, а села - парафіяльні училища [27, 185].

Крім вищої середньої й початкової школи в Україні після реформи 1804 р склалася мережа освітніх закладів особливого типу , що займали проміжне становище між вищими й середніми закладами освіти - ліцей, гімназія вищого типу. Загалом у першій половині XIX ст. відомо чотири ліцеї, три з яких - Ришельєвський в Одесі (1817 - 1865). Кременецький (1819 - 1833) і Ніжинський (1832 - 1875) - мали вагоме значення для становлення вищої освіти. Випускники цих навчальних закладів досить успішно викладали в початкових, середніх школах, були домашніми наставниками. Це пояснювалося тим, що ліцеї, гімназії вищого типу і деякі пансіони одержали, як і університети, право присвоювати випускникам класний чин. Працювати на вчительській посаді дозволяв чин 14 класу (найнижчого в ,,Табелі про ранги). Під різними приводами його присвоєння часто затягувалося на довгі роки, тоді як випускники педагогічного інституту при Ришельєвському ліцеї одержували чин 9 класу, якщо прослужили шість років на посаді наглядачів і адюнктів [30, 78]. Тобто спеціальна освіта спрощувала здобуття класних чинів.

З 6 серпня 1809 р. вища освіта ставала умовою успішної карєри. Якщо до цього призначення громадських чинів 8 класу (колезького асесора) й 5 класу (статського радника) регулювалося вислугою років, то указ забороняв присвоювати названі чини без свідоцтв про закінчення університету або здачі спеціальних іспитів. Чиновники повинні були скласти іспити з російської та однієї іноземної мови, знати право, державну економіку, кримінальне право, вітчизняну й загальну історію, статистику Росії, географію, математику та фізику [30, 79]. З приводу цього виникла дискусія про надання можливості дворянству складати іспити на чин екстерном у благородних пансіонах після домашнього навчання, в ході якої Олександр І висловився категорично проти. Тож тільки в 1818 р. Міністерство духовних справ і народної освіти (таку назву Міністерство народної освіти отримало в 1817 р.) затвердило ,,Накреслення детальних правил про іспити в усіх навчальних закладах, згідно з якими вони (усі навчальні заклади) мали право присвоювати чини 14 - 10 класів [30, 80].

У звязку з гострою нестачею вчительських кадрів у 1819 р. Міністерство духовних справ і народної освіти для забезпечення нижчих училищ здібними вчителями ухвалило утримувати при гімназіях казеннокоштних вихованців, виходячи з суми 100 - 200 крб. на рік з обовязковою умовою їхньої вислуги в майбутньому у відомстві народної освіти [37, 75].

Згідно з новим Статутом середніх навчальних закладів (1834) шкільні освітні заклади ділилися на чотири типи - губернські гімназії з благородними при них пансіонами, повітові училища, парафіяльні училища та приватні пансіони. Гімназії, як правило, давали освіту дітям дворян і чиновників. Навчалися в них діти до семи років. Шляхетні пансіони при гімназіях забезпечували цілодобове утримання вихованців з харчуванням та додержанням усіх інших умов проживання й навчання. Повітові училища, як зазначалося в статуті, призначалися нібито для всіх станів, але в основному приймали вони на навчання дітей купецтва, ремісників та ,,інших міських обивателів. Парафіяльні училища давали ,,початкові, більш-менш всякому потрібні знання між людьми найнижчих станів. Щодо приватних навчальних закладів, які могли бути двох типів: ,,лише для викладання предметів або, водночас, і для повного ,,утримання учнів, то статут досить розмито визначав їхню мету - розповсюджувати освіту. Вступати на навчання в такі пансіони могли діти будь-яких станів. У пансіони, що давали освіту, не вищу за повітове училище, допускалися навіть діти поміщицьких селян і дворових людей [36, 1 - 6]. Зрозуміло, що реалізувати це право на практиці було майже неможливо.

Водночас, вчителями або домашніми наставниками працювали й випускники інших освітніх закладів - інститутів шляхетних дівчат та приватних пансіонів, іноді навіть повітових училищ. Таке становище з підготовкою вчителів, а також недостатнє фінансування загальноосвітніх навчальних закладів призводило до гострої нестачі педагогічних кадрів. Введення поміркованої платні в гімназіях якоюсь мірою могло розвязати фінансову проблему. Тому в 1817 р. до Головного правління училищ було внесено пропозицію впровадити платню, яку Комітет міністрів ухвалив у лютому 1819 р. Із зібраних грошей пропонували організувати ,,касу народних училищ для підтримання вчителів [37, 77 - 78].

Новий статут значно обмежував навчальну, наукову та організаційну діяльність університету. Було ліквідовано свободу викладання й академічне самоврядування, відмінено університетську автономію, значно посилено владу попечителя, який тепер був зобовязаний жити тільки в межах округу й безпосередньо керувати всіма його справами. Попечителя призначали також управителем університету. Під його безпосереднім керівництвом перебував інспектор студентів, що був військовим чи цивільним службовцем. Університет було остаточно позбавлено судових функцій. Права і обовязки ради, порівняно зі Статутом 1804 р., стосувалися лише керівництва навчальною частиною. Ректора обирала рада з числа ординарних професорів терміном на чотири роки. Господарською й поліційною частинами опікувалось правління, підпорядковане попечителеві. До структури університету входило лише три факультети - філософський з розподілом на два відділення (історико-філологічних і фізико-математичних наук), юридичний і медичний. На всіх факультетах було відкрито кафедру богословя [38, 124].

Щодо професорсько-викладацького складу, то, хоча за радою університету зберігалося право обирати професорів та інших викладачів, призначати на посаду професора й адюнкта вакантних кафедр людей, що відзначалися ,,вченістю й даром викладання за наявності в них потрібних учених ступенів міг і міністр освіти. Від 1836 р. студенти перебували під наглядом спеціальної інспекції. Статут опікувався навіть зовнішнім виглядом студентів - вони повинні були носити спеціальний стрій, мати певну зачіску, манери [34, 23].

Позитивним у новому статуті можна вважати лише появу розширеного розділу ,,Про інститут педагогічний, який обґрунтовував завдання навчання майбутніх учителів в університетських педагогічних інститутах, особливу увагу акцентуючи на практичній підготовці. Введення цього розділу зумовлювалося критичною ситуацією, що склалася в справі забезпечення існуючої шкільної мережі вчителями. Потреба в них була настільки гострою, що для викладання навіть у гімназіях доводилось набирати вчителів з випускників духовних семінарій. Як наслідок, саме випускники духовних закладів освіти в першій половині XIX ст. становили значну кількість учителів світської школи. У звязку з цим розглянемо й реформу духовної освіти (1803 - 1814) [39, 62].

Згідно з нею було встановлено чотири типи духовних навчальних закладів (подібно до створеної в 1803 - 1804 рр. чотириступеневої системи світських шкіл) - церковно-парафіяльні школи, духовні повітові училища, духовні семінарії й духовні академії та впроваджено окружну система організації духовної освіти - сформовано чотири духовних навчальних округи на чолі з духовними академіями. Кожна з девяти єпархій округу повинна була мати 1 семінарію, 10 повітових і 30 церковно-парафіяльних шкіл. Слухачів духовних академій готували не тільки до церковних посад, а й до викладацької діяльності в семінаріях. Часто вони працювали вчителями в гімназіях та світських повітових училищах. Випускників, які відзначалися в навчанні, залишали на викладацьких посадах у академії. В першій половині XIX ст. деякі з них стали професорами університетів (О. М. Новицький, С. С. Гогоцький, П. Д. Юркевич та ін.).

Випускники духовних семінарій за успіхами в навчанні розподілялися на три основні розряди: І - найвищий - забезпечував можливість викладати в єпархіальних духовних училищах та гімназіях; II і III - стати вчителем церковно-парафіяльної школи [39, 63].

Теоретичним підґрунтям реформування світської середньої й вищої освіти на початку 40-х років стала теорія ,,офіційної народності, найяскравішим виразником якої за часів Миколи І виявився міністр освіти С. С. Уваров. Саме йому належить визначення класичної тріади (,,самодержавство, православя, народність), покликаної відродити вітчизняну освіту.

Відповідно до цієї теорії уряд намагався обмежити нижчим станам доступ в університети, намагаючись перетворити останні в спеціальні дворянські інститути. Історіограф Міністерства народної освіти С. В. Рождественський виділяє таємний циркуляр до попечителів навчальних округів (1840 р.), де міністр рекомендує звертати увагу на соціальне походження абітурієнтів. Іншим заходом у цьому напрямі стало чергове підвищення платні за навчання (1848 - 1850) [18, 427].

Європейські події 1848 р. спричинили круту політику щодо університетів. Уже в березні 1848 р. заборонено відряджати на наукову роботу за кордон осіб, які працювали у відомстві Міністерства народної освіти. У квітні 1849 р. було обмежено кількість своєкоштних студентів в університетах (до 300 осіб). У звязку з цими розпорядженнями чисельність студентів різко знизилася. Наприклад, якщо в 1848 р. у Харківському університеті навчалося 525 студентів, а в Київському - 663, то в 1852 р. - відповідно 443 і 522. Лише з 1854 р. загальна картина дещо поліпшується: Харківський університет налічував 457 студентів, а Київський - 675 [11, 102]. В 1849 р. університети було позбавлено права вибирати ректора, обмежено право вибирати деканів, а з 1850 р. в університеті мали право вчитися тільки діти дворян.

Щодо навчального процесу, то було припинено викладання державного права європейських країн. Ця заборона діяла до 1860 р . Закрито кафедри філософії, а курси логіки й психології доручено викладати професорам богословя. У науковій літературі прийнято вважати, що кафедри педагогіки в університетах було запроваджено в 1850 р. замість ліквідованих кафедр філософії [11, 104], проте це не зовсім так. Причиною відкриття кафедр педагогіки стало те, що. попри існування університетських педагогічних інститутів, учителів випускали історико-філологічний, фізико-математичний і частково юридичний факультети, але вони не могли дати ґрунтовної педагогічної підготовки, отож її повинні були забезпечити кафедри педагогіки. Офіційним розпорядженням Міністерства освіти їх було відкрито на історико-філологічних факультетах університетів. При цьому педагогіку читали і на інших факультетах по 4 - 6 годин на тиждень [11, 120].

Відтепер постійно наглядали за викладанням не лише в університетах, але й у інших закладах освіти, зокрема в ліцеях і педагогічних інститутах, а всі викладачі перед початком лекційного курсу повинні були подавати детальні навчальні програми зі списками рекомендованої літератури.

Наприкінці 1850 р. впроваджено також контроль за написанням і захистом дисертацій. Особливо контролювався зміст наукових досліджень, його спрямованість на підтримку державного ладу. В цей період виникає навіть думка про закриття університетів і заміну їх спеціальними школами, що зумовлювалось активним розвитком демократичних тенденцій у змісті навчання, його організації, зростанням студентських заворушень, появою громадсько-політичних організацій, членами яких були студенти й випускники університетів (Кирило-Мефодіївське братство (1845 р). початок громадівського руху (кінець 50-х - початок 60-х рр) [18, 428].

Другий статут університетів (1835) підтвердив доцільність цього виду вищої педагогічної освіти. Провідною тенденцією її організації в цей період виявилась її підпорядкованість класичній університетській освіті. Тому саме університетські педагогічні курси прийшли на зміну педагогічним інститутам.

Тепер потрібно детальніше охарактеризувати освіту на поч. ХІХ століття і трішки відійти від педагогічної освіти.

Щодо початкової школи, то на початку XIX ст. переважна більшість шкіл була парафіяльними; крім того по містах були повітові школи, кількість яких поволі збільшувалася: 1807 року, наприклад, у Києві було 4 парафіяльних і 1 повітова школа. На початку XIX ст. в школах почали вживати методу ,,лянкастерського навчання, себто вчитель доручав кращим учням навчати інших; такий метод значно зменшував витрати на оплату педагогічного персоналу. На початку XIX ст. поширюються школи для солдатських синів, т. зв. ,,школи кантоністів [19, 35].

Обєднання Буковини з Галичиною в 1787 році могло б поліпшити шкільну справу, але на ділі до німецької та румунської мови приєдналася польська, як обовязкова. З 1816 року школи перейшли під нагляд римо-католицької консисторії у Львові, яка не визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалася, бо українська людність неохоче посилала дітей до чужої школи. 1792 року на Буковині було 32 народні школи, а на початку XIX ст. тільки 15: 1 - німецько-румунська, 9 - німецько-волоських, 1 - угорська, 1 - вірменська, 3 - румунські і жадної української [19, 36].

На Закарпатті на переломі ХVIII-ХІХ ст. шкільна справа стояла досить високо, головним чином завдяки заходам єпископа Андрія Бачинського. 1793 року було 300 шкіл, що їх утримували церковні громади. У той: час шкільництво на Закарпатті стояло вище, ніж в інших частинах України, і тому ця українська земля дала так багато визначних діячів та учених. У цих школах навчали українською мовою, а в деяких викладали латинську. Після угорського повстання року, 1849 кількість шкіл збільшилася [33, 67].

У межах українських губерній, які входили до Харківського учбового округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р., що вже згадувалося вище (,,Статут університетів і ,,Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначалися на українському шкільництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) і університет. Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок [33, 68 - 69].

1.2Навчальні заклади України та їхня роль

Перші гімназії в Україні зявилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді - Сіверському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет (вже згадувався вище), який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Слід зазначити, що в проекті заснування Харківськогоуніверситету зазначалось: ,,Університет належатиме до числа вищих училищ в імперії, призначених для підготовки юнацтва до громадських державних посад… [29, 458]. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського учбового округу. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. - гімназію вищих наук у Ніжині [6, 240].

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Камянці - Подільському, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна [6, 241].

Після придушення польського повстання 1830 - 1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей. Слід зазначити, що нам відомо про лист Т. Чацького, візитора училищ Волинської, Подільської та Київської губерній до Коллонтая від 4 лютого 1804 року, в якому зазначалося: ,,Ревізував Київську академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за приклад, що буде, коли науку віддати монахам [13, 356]. У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. З оголошення ради Київського університету щодо його урочистого відкриття зазначалось: ,,Місцем заснування цього закладу обрано місто Київ, столицю святого і рівноапостольного князя Володимира, де вперше засяяло і звідки розлилося по всій древній Росії світло істинної віри. Хай це обрання провіщає успіхи розсадника освіти, в дусі благочестя і моральності [10, 133]. У 30 - 40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах [6, 244].

На землях Східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. ,,руські школи передані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою.

Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право [11, 128].

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців, учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом.

Наприкінці 40-х років XIX ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачевому було відкрито приватну гімназію.

Варто відмітити, що умови розділення України між 2 імперіями - Російською та Австро - угорською зумовили окреме існування на українських землях гімназій відповідно російських і австро - угорських.

Ймовірно, першою гімназією на території України, що знаходилась у складі Російської імперії, була Одеська комерційна гімназія (перша і одна з 2 у Російській імперії). Її було засновано у 1804 р., а вже у 1817 р. скасовано. Крім парафіяльного і повітового училища, вона містила у своєму складі власне комерційну гімназію, в якій викладались такі світські дисципліни, як мови новгрецька та італійська, алгебра і арифметика, а також ,,приспособи до комерції, право, загальна граматика, комерційна географія і бухгалтерія, комерційна справа, освоєння фабрик і товарів, історія комерції, комерційне і морське право [11, 129].

Першу за часом класичну чоловічу гімназію в Києві було засновано 1809 року (вона саме називалась Перша чоловіча гімназія). Містилась вона спочатку на Подолі, а з 1811 року - у Кловському палаці на Печерську. Тут викладали відомі історики М. Ф. Берлінський та М. І. Костомаров; серед вихованців були художник М. М. Ге, історик М. В. Закревський, поет М. В. Гербель, скульптор П. П. Забіла [6, 243].

Перша чоловіча гімназія заснована в 1809 р. Кількість учнів - 49. Першим директором гімназії був І. Д. Огнєв, попечителем - В. П. Кочубей, який передав їй мінералогічний кабінет (1789 одиниць зберігання). Згодом С. М. Кочубей передав гімназії колекцію мінералів (613 одиниць). У 1825 р. поміщик Манько і купець Пантелеєв подарували бібліотеку. До гімназії також надійшла особиста бібліотека М. І. Гнєдича. У 1831 - 1865 рр. гімназія щороку випускала по 30 чоловік [21, 129].

Працювало 29 викладачів, серед яких у різний час викладали просвітитель І. І. Нечипоренко, композитор і диригент Ф. М. Попадич, історик П. І. Бодянський, І. Л. та Л. І. Боровиковські, В. Л. Василевський, О. І. Стронін, С. П. Стеблін - Камінський, Ф. Л. Ткаченко, український і чеський музичний педагог, композитор і піаніст Алоїз Єдлічка (1821 - 1894, помер у Полтаві, з 1848 викладав у Полтавському інституті шляхетних дівчат) та ін.

У гімназії навчалися: український публіцист, історик, літературознавець, фольклорист і письменник М. П. Драгоманов, український письменник і театральний діяч М. П. Старицький тощо.

Потрібно нагадати, що згідно із ,,Статутом навчальних закладів, підвідомчих університетам, який 1804 року затвердив російський імператор Олександр І, у кожному губернському місті засновувалася гімназія - безплатна та безстанова.

У 1804 - 1814 роках на правах Подільської гімназії діяла школа, розміщена у Вінниці та підконтрольна польській шляхті (колишнім господарям Поділля). Тільки 27 вересня 1814 року цю школу реорганізували в Подільську губернську гімназію. Але вона і далі була польською, тож вчилися в гімназії здебільшого діти католиків. У 1814 - 1815 роках тут навчався майбутній польський поет Северин Гощинський. Цю ж гімназію 1824 року таємно від свого поміщика закінчив кріпак-вільнодумець Семен Олійничук [1, 67 - 68].

Після польського повстання 1830 - 1831 років гімназію у Вінниці закрили. 13 жовтня 1832 року Рада Харківського університету ухвалила Подільську гімназію з Вінниці перевести до Камянця - Подільського. Відкрили її в губернському центрі 1 січня (13 січня) 1833 року як Камянець - Подільську російську чоловічу гімназію [3, 3].

А у Вінниці 1832 року відкрили повітову російську гімназію, яку 1847 року перевели до Білої Церкви. У цій гімназії - спочатку у Вінниці, потім у Білій Церкві - вчився польський історик і лікар Юзеф Ролле.

Першим директором Камянецької гімназії став 35-річний колезький асесор Федір Телешов - вихованець Казанської гімназії та педінституту. Федір Якович був енергійним, вимогливим начальником. Однак владолюбство, безконтрольне розпоряджання майном досить суттєво псували враження про нього. Телешов директорував недовго: через два роки його перевели до Кишинева [25, 476].

Спочатку гімназія розміщувалася аж у трьох місцях. У колишньому (і нинішньому) будинку католицького єпископа були квартира директора гімназії та канцелярія, у колишніх будинках єзуїтів - квартири вчителів, у будинку Бесядовської - класи та квартира інспектора. Приміщення були тісними та старими. Так, 1835 року директор гімназії Андрій Батаровський скаржився: ,,У всіх класах пічки старі, рами у вікнах майже зогнили, тому, як запевняють пани вчителі, взимку в класах холодно, димно, чадно.

Якщо 1833 року у гімназії навчалося 98 учнів, то у 1835 - вже 221, а у 1839 - 427 чоловік.

На проблеми Камянецької гімназії звернув увагу сам імператор Микола І і висловив ,,діяльне бажання уряду та всього світського стану бачити в цьому губернському місті споруду, достойну гідності та важливості губернської гімназії. Тож 25 червня 1837 року - у 41-й день народження царя - заклали фундамент нового приміщення гімназії [26, 88].

Серед керівників навчального закладу варто виділити Михайла Вощиніна, який від 1835 року був інспектором гімназії, а в 1838 - 1848 роках її директором. Саме при ньому збудовано новий корпус гімназії. Гуманне ставлення Михайла Ілліча до учнів було, як на ті часи, великою рідкістю. Не відгороджував він себе і від учителів, розумну пораду від них сприймав з радістю [2, 76].

Тоді ж (у 1835 - 1848 роках) у гімназії працював викладачем, а потім інспектором випускник Харківського університету (1823) Пилип Морачевський. У парі з Михайлом Іллічем це був чудовий тандем керівників.

Що гімназія була щедра на таланти, немає нічого дивного. У ХІХ столітті на все Поділля було лише дві чоловічі гімназії - Камянець - Подільська та на 5 років молодша Немирівська. Тож для талановитих подоляків, які хотіли здобути середню освіту, особливого вибору не було.

вересня 1919 року, в часи Української Народної Республіки, гімназію приєднали до заснованої 1918 року української гімназії імені Степана Руданського.

Коли 16 листопада 1920 року Камянцем остаточно заволоділи більшовики, то майже одразу взялися за реформу освіти. Уже 29 грудня повітовий відділ народної освіти ухвалив усі школи в місті та повіті перетворити на семирічні єдині трудові школи, зокрема гімназію імені Руданського на першу єдину трудову школу. Ця школа розпочала роботу 1 вересня 1921 року в гімназичному будинку на Соборній площі. 1936 року перша школа стала середньою [21, 129].

Систему жіночої освіти становили жіночі гімназії, жіночі училища, єпархіальні жіночі школи, що підпорядковувалися синоду, професійні початкові й середні навчальні заклади. Перша жіноча гімназія в Україні була відкрита в 1850 р. у Києві. А 1860 р. жіноча гімназія виникла в Полтаві, в 1870-х рр. - в усіх губернських та інших містах [21, 132].

Щодо гімназій Наддніпрянської України, то тут навчання було платним. Здійснювалося російською мовою. Спеціальна заборона приймати до них вихідців із кріпосних селян. Усього в Наддніпрянщині в першій половині XIX ст. діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів [11, 130].

На Західноукраїнських землях, навчання у гімназіях було платним. Здійснювалося німецькою мовою. Усього в Східній Галичині діяло вісім гімназій, на Закарпатті - девять, у Північній Буковині - одна [11, 131].

Слід нагадати, що на початку ХІХ ст. в найбільших містах: Одесі (1804), Харкові, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кремянці (1812), Новгороді Сіверському (1808), Києві (1812), Херсоні, Вінниці (1814); згодом вони були відкриті в багатьох повітових містах.

Таким чином, до 1835 р. деклароване урядом право на підготовку вчителів мали тільки педагогічний інститут при Харківському імператорському університеті, ліцеї і частково гімназії. Реформа духовної освіти сприяла її розквіту, становленню вітчизняного богословя, забезпечила зростання кількості викладачів не лише духовної, а й світської школи. Можна сказати,що історія університетської педагогічної освіти в Україні розпочинається з 1811 р., коли педагогічні інститути при університетах відповідно до Попередніх правил народної освіти і першого Загального статуту російських імператорських університетів стали готувати педагогічні кадри більш-менш системно. Отож, ми прослідковуємо такі тенденції розвитку освіти,котрі зазначені вище насамперед педагогічної на всіх теренах України на початку ХІХ ст.

Розділ ІІ Педагогічна думка першої половини XIX ст. в Україні

.1 Іван Петрович Котляревський

У першій половині XIX ст. в Україні демократизм, глибоку гуманність, народність попередніх поколінь педагогів розвивали українські письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Духнович та інші, але не тільки.

Іван Петрович Котляревський (1769 - 1838) - письменник, педагог, громадський діяч. Мету виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів. Будучи попечителем Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві, виявив себе як гуманіст і демократ. Прихильник гармонійного і всебічного виховання підростаючого покоління, він пропагував гуманні його методи, надаючи перевагу розповіді, бесіді, розясненню, особистому прикладу та авторитетові педагогів. Особливу увагу звертав на роль батьків у вихованні дітей, відповідальність за їх майбутнє. В ,,Енеїді різко засудив батьків, які недбало виконують свої родинні обовязки [4, 23].

.2 Тарас Григорович Шевченко

Тарас Григорович Шевченко (1814 - 1861) - геніальний український поет, художник, громадський діяч. Його педагогічні погляди виражені у віршах, публіцистичних і художніх творах. З творів Т. Шевченка постає виховний ідеал - людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, здатна застосовувати знання в житті, яка любить працю, вміє цінувати мистецтво. Він вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей [16, 214].

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка - працьовитість. У повісті ,,Близнецы йдеться про сімю Сокир, в якій прищеплювали любов до праці підкинутим їм дітям, а в повісті ,,Наймичка з особливою теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником свого сина. На думку Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина - високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює обовязки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й підлабузництво [12, 173].

Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини. Він прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти. Т. Шевченко (лист до М. К. Чалого) не обмежував початкове навчання тільки навичками читання, письма та лічби, а включав у зміст початкової освіти відомості з історії, географії, етнографії [14, 87].

Великого значення надавав він сімейному вихованню дітей. Важливою умовою успішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки міжуспішного сімейного виховання вважав теплі, сердечні стосунки між батьками. Особлива роль у вихованні належить матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обовязки. На думку поета, сімейне виховання слід доповнювати суспільним, яке допомагає дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Суспільне виховання покликане давати світська загальноосвітня школа [15, 509].

Цінним доробком Т. Шевченка у розвиток педагогічної думки є створення ним передового на той час підручника для недільних шкіл - ,,Букварь Южнорусский, виданого накладом десять тисяч примірників, недорого [15, 511].

Невеликий за обсягом (24 стор.), він містив великі та малі літери алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання цілих слів. Для полегшення процессу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу. І хоча реакційний уряд не допустив ,,Букварь Шевченка у школи, його передові педагогічні ідеї, висловлені у ,,Букварі та інших творах, увійшли до золотого фонду прогресивної української педагогіки [15, 513].

.3 Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 - 1897) - відомий український письменник, історик, фольклорист, педагог і громадський діяч. Великою його заслугою є вироблення українського правопису, відомого як ,,кулішівка. Для забезпечення унормованої єдності він запропонував спрощений правопис української мови, пристосований до найлегшої вимови слів (полтавсько-чигиринський діалект). П. Куліш також порушив питання про необхідність українського підручника для вивчення ,,першої науки письменства. Написав українську ,,Граматику, покликану виховувати в дітей любов до рідного краю, до свого народу, його історії та культури [17, 266].

Він підібрав змістовні дидактичні тексти, що мали розвивати високі патріотичні почуття: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з памяток культури і фольклору. У численних працях П. Куліша чимало сильних національних експресій, уболівань за минулим, нападок на яничарство та духовне виродження. Однак, засуджуючи безбатченків, він ніколи не цурався дружби з іншими народами [17, 267].

Значну частину свого життя П. Куліш присвятив перекладам українською мовою творів Гомера, Дайте Алігєрі, В. Гете, Г. Гейне, В. Шекспіра та інших видатних митців минулого, переклав Біблію [17, 268].

.4 Микола Олександрович Корф

Микола Олександрович Корф (1834 - 1883) - відомий педагог, методист, організатор народної освіти, основоположник земських шкіл в Україні.

М. Корф створив початкову школу нового типу - земську трирічну школу, в якій один учитель водночас проводив заняття з трьома класами. Пропагуючи ідею загальної обовязкової початкової освіти, відкрив понад 100 таких шкіл в Олександрівському та Бердянському повітах [19, 35].

За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії. У таких школах навчалися за підручниками К. Ушинського. Написав підручник-читанку ,,Наш друг, яка доповнювала ,,Рідне слово К. Ушинського, а згодом - методичні рекомендації для вчителів. Пропагував аналітико-синтетичний метод ропагував аналітико-синтетичний метод вивчення грамоти. Для ознайомлення вчителів з цією методикою написав посібник ,,Руководство по обучению грамоте по звуковому способу [19, 36].

До важливих умов здійснення загального навчання Корф відносив: близькість школи до місця проживання учнів, спільне навчання хлопчиків і дівчаток, організацію навчання, яка гарантує здобуття дітьми корисних і міцних знань, умінь і навичок. Мета загальноосвітньої школи - підготовка розумово і духовно розвиненої особистості, здатної до самоосвіти, якій притаманні патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість тощо. На його думку, моральне виховання має здійснюватися на всіх уроках [24, 61 - 62].

До змісту початкового навчання передусім мають входити рідна мова, арифметика, Закон Божий, по можливості - уроки малювання і співів.

Заслуга М. Корфа також у тому, що він створив першу в Росії книгу із школознавства ,,Русская начальная школа, яка являла собою енциклопедію початкової освіти. Доповненням до неї став написаний ним пізніше збірник ,,Наше школьное дело [24, 64].

.5 Олександр Васильович Духнович

Олександр Васильович Духнович (1803 - 1865) - найвизначніший представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних учених-педагогів у Західній Україні. Автор перших на Закарпатті народного букваря ,,Книжица читальная для начинающих, підручників з географії та історії ,,Краткий землепис для молодых русинов, з російської мови ,,Сокращенная грамматика письменного русского языка. Написав також перший у Західній Україні підручник з педагогіки ,,Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских [31, 126].

Обстоював ідею народності виховання. Важливою ознакою народності вважав мову, виступав за те, щоб у школах Закарпаття викладання велося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Мета виховання, на його думку, - формування громадянина і патріота. Для цього слід розвивати задатки, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. О. Духнович наголошує на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості, бо людина, вихована поза працею, є тягарем для суспільства [31, 128].

Олександр Духнович у своїй праці ,,Народна педагогіка писав про загальні правила наставлення, а саме: ,,Всякий, хто посвячується в наставлення юнацтва, повинен бути вже від природи для цього обраний; бо не всякий, хто вчить і наставляє, може назватися учителем і наставником [8, 402].

Він обґрунтував важливі дидактичні вимоги: великого значення надавав наочності, використанню різних натуральних речей, малюнків, карт тощо; у процесі навчання радив порівнювати предмети, вказуючи на їх спільні та відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади; виступав проти заучування незрозумілого матеріалу; наголошував на доступності знань учнів, урахуванню їх вікових та індивідуальних особливостей, застосуванню для міцності знань різних видів повторення. Цінними є його поради і щодо організації процесу навчання: практикування на уроці групової роботи учнів, умовно поділених на три групи залежно від рівня розвитку здібностей [32, 239].

О. Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною мірою залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Вважав, що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі, а має бути активним поширювачем знань серед мас [32, 241].

Великого значення надавав вихованню дітей в сімї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю [32, 241].

О. Духнович - автор багатьох віршованих творів, двох пєс ,,Добродетель превышает богатство (1850), ,,Головний тарабанщик (1863). Свої статті і вірші друкував у ,,Зорі Галицькій (Львів), ,,Віснику (Відень), ,,Церковній газеті (Будапешт), ,,Слові (Львів). Все, що написав народною мовою, є кращим з його спадщини (поезії ,,Вручаніє, ,,Піснь простонародна, ,,Голос радості, ,,Піснь земледільця весною, ,,Мирослав у Будині, ,,Жизнь русина, ,,Руський марш, ,,Послідняя моя піснь, твори для дітей - ,,О ділах шкільських, ,,О спровованню дітей в школі, ,,Надгробноє вепру, ,,Жаба, ,,Муха та числ. ін.). У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його пєсах [31, 130].

.6 Йосип Левицький

Йосип Левицький (1801, с. Баранчичі, тепер Баранчівці Самбірського р-ну Львів, обл. - 24.V. 1860, с. Нагуєвичі, тепер Івана Франка Дрогобицького р-ну Львів, обл.) - укр. мовознавець, теолог, поет, фольклорист і культур, діяч. Закін. філос. і теол. студії у Відні, був викладачем богословя у м. Перемишлі, а потім священиком у селах Шклі, Трушеві, Нагуєвичах. Писав язичієм. Автор першої друкованої граматики укр. мови в Галичині ,,Граматика руської або малоруської мови в Галичині (1834, нім. мовою), а також букваря та перекладу граматики нім. мови для укр. шкіл. Уклав ,,Приручний словар словенопольський (1830), опубл. кілька статей з питань укр. літ. мови. У ст. ,,Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність (1834, польс. мовою) першим виступив проти пропозиції Й. Лозинського латинізувати укр. алфавіт [31, 132].

2.7 Михайло Олександрович Максимович

Михайло Олександрович Максимович (3 вересня (15 вересня) 1804, Тимківщина, тепер Богуславець - 10 листопада (22 листопада) 1873) - історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка[5, 241].

1834 р. у відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професура російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.) [5, 242].

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті звязки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем та ін. визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності [5, 243].

Меморіальна дошка на честь першого ректора Київського університету М. Максимовича, встановлена на фасаді Червоного корпусу Київського університету.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію словянських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П. Лавровським Максимович обстоював ,,старобытность української мови. Максимович був автором етимологічного правопису ,,максимовчівки. Як літературознавець Максимович вивчав ,,Слово о полку Ігоревім, яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних памяток Київської Русі - ,,Руської Правди, ,,Повісті минулих літ. Був автором праці ,,История древней русской словесности (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі ,,Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна, присвячений Т.Шевченкові [28, 59 - 60].

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний звязок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті ,,О мнимом запустении Украины (1857 р.) та ,,Письмах до М.Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про ,,великоруське населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його памяток (зокрема, ,,Очерк Киева, 1847; ,,Письма о Киеве к М.Погодину, 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного, ,,История письма о казаках приднепровских, 1863 - 1865), ,,Письма о Б.Хмельницком, 1859, ,,Бубновская сотня, 1848 - 1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку української історіографії [28, 61 - 62].

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу (,,Украинские стрелы древнейших времен, 1868) [9, 81].

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства (,,Про системи рослинного царства, (1827), ,,Роздуми про природу (1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки [9, 82].

2.8 М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький

Важливе місце серед українських культурно-освітніх діячів 30 - 40-х років XIX ст. посідають члени гуртка передової західноукраїнської молоді ,,Руська трійця - Маркіян Семенович Шашкевич (1811 - 1843), Іван Миколайович Вагилевич (1811 - 1866) та Яків Федорович Головацький (1814 - 1888) - творці відомої ,,Русалки Дністрової, яка започаткувала нову народну літературу на західноукраїнських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів ,,Руської трійці. Основою всієї їхньої творчості булла глибока народність, гуманізм, патріотизм [24, 165].

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту ,,найпершою потребою всього народу. Про це йшлося в брошурі М. Шашкевича ,,Азбука. Він виступив за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції. Підготував першу в Україні ,,Читанку для малих дітей, що побачила світ вже після його смерті, але залишила помітний слід в історії вітчизняної педагогіки [24, 166].

.9 Юрій Адальбертович Федькович

Юрій Адальбертович Федькович (1834 - 1888) - український письменник і педагогічний діяч. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, домашнім учителем, написав підручники для початкової школи, науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівні права на освіту для чоловіків і жінок. Працюючи інспектором, намагався перекласти всі шкільні підручники з ,,церковного язичія на народну мову [17, 267].

У творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. У статті ,,Про школу і шкільні підручники він зазначав, що головний критерій народності - народна мова, народні звичаї, народна поезія. Цікаві його думки стосовно дидактичних проблем. Був переконаний, що в навчанні слід використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його тоди, які розвивають і збагачують дітей. На його думку, методи навчання мають забезпечити самостійність ,,бачити, думати, говорити. Виходячи з цього, у своєму ,,Букварі для селянських дітей на Буковині він умістив тексти, які сприяли пробудженню в них допитливості та формуванню високих моральних якостей. Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність [17, 268].

Таким чином, ми бачимо, який доробок внесли видатні постаті, котрі зазначені вище, у розвиток освіти. Ми дізналися їхні погляди на освіту, яку велику роль відіграли вони насамперед у педагогічній діяльності, і як вплинули на ідеологію тогочасного суспільства.

Висновки

Потрібно зазначити, що результатом освітньої реформи 1802 - 1804 рр. стало утворення Міністерства народної освіти й становлення чотирьох типів навчальних закладів - парафіяльних, повітових училищ, губернських гімназій і університетів. Всю імперію було поділено на шість основних навчальних округів на чолі з попечителями, яких призначало Головне правління училищ.

Затверджено було статут навчальних закладів, підвідомчих університетам, згідно з яким було створено мережу середніх і нижчих навчальних закладів. Одним із найвагоміших питань цього періоду слід вважати ухвалення першого Загального статуту російських імператорських університетів.

Крім вищої середньої й початкової школи в Україні після реформи 1804 р склалася мережа освітніх закладів особливого типу , що займали проміжне становище між вищими й середніми закладами освіти - ліцей, гімназія вищого типу. Загалом у першій половині XIX ст. відомо чотири ліцеї, три з яких - Ришельєвський в Одесі, Кременецький і Ніжинський, котрі мали вагоме значення для становлення вищої освіти.

Слід помітити, що випускники духовних закладів освіти в першій половині XIX ст. становили значну кількість учителів світської школи. Щодо гімназій Наддніпрянської України, то тут навчання було платним. Здійснювалося російською мовою. Спеціальна заборона приймати до них вихідців із кріпосних селян. Усього в Наддніпрянщині в першій половині XIX ст. діяло 19 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів.

На Західноукраїнських землях, навчання у гімназіях було платним. Здійснювалося німецькою мовою. Усього в Східній Галичині діяло вісім гімназій, на Закарпатті - девять, у Північній Буковині - одна.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення - урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімназії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 - в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих закладів дітей селян обмежувався царськими указами, (які детальніше описуються в першому розділі) і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не порушити ,,порядок громадських станів. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенім понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70 % з них становили діти дворян, духовенства, мовників, купецтва.

Нажаль в цій курсовій роботі не було досліджено університети у вказаний період, оскільки їх потрібно детально розглядати насамперед у кандидатських і докторських роботах.

Потрібно звернути велику увагу на внесок педагогів і просто відомих людей у розвиток освіти в Україні на початку ХІХ ст. Наприклад, у творчій спадщині Ю. Федьковича важливою є ідея народності. Він зазначав, що головний критерій народності - народна мова, народні звичаї, народна поезія. Був переконаний, що в навчанні слід використовувати методи, які розвивають і збагачують дітей. На його думку, методи навчання мають забезпечити самостійність ,,бачити, думати, говорити. Ю. Федькович вважав, що вчитель повинен постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність.

М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький вважали народну освіту ,,найпершою потребою всього народу. Іван Петрович Котляревський мету свого виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів.

У відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професура російської словесності й був обраний першим ректором університету, вагомий внесок Максимовича досить великий, щоб впевнитись, то потрібно детально перечитати другий розділ.

О. Духнович великого значення надавав вихованню дітей в сімї, наголошуючи, що батьки є першими вихователями своїх дітей, вони повинні підготувати їх до майбутньої трудової та громадської діяльності. Батьки в усьому мають давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі й цікавитись їх навчальною діяльністю. Іван Петрович Котляревський мету свого виховання вбачав у підготовці корисних батьківщині та народові громадян, високоосвічених патріотів.

М. Корф вважав, що на уроках рідної мови і читання вчитель повинен повідомляти учням у певному обсязі дані з природознавства, географії, історії та літератури.

Тарас Григорович Шевченко вважав, що ідеалу можна досягти належним вихованням. Заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей. Освіта, за Шевченком, повинна збагачувати, а не обкрадати серце людини.

Доробки людей, які зазначені вище, досить великі. Саме вони представники педагогічної думки в Україні на початку ХІХ століття. І саме вони зробили великий внесок у розвиток освіти у вказаний період.

Список використаних джерел та літератури

.Білоконь С. Вихованці Камянець-Подільської гімназії в університеті св. Володимира // Памятки України. - 2000. - Число 3 - 4. - С. 67 - 69.

2.Будзей О. Вулицями Камянця - Подільського. - Львів, 2005. - С. 76 - 79.

.Була у Камянці чоловіча гімназія…: Штрихи до історії / Підготували Лариса Підгірна і Алла Бабляк // Подолянин. - 1993. - 27 січня. - С. 3.

4.Веркалець М. М. Педагогічні ідеї Б. Д. Грінченка. - К.: Знання, 1990. - 47 с.

.Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. - Луцьк: Вежа, 2000. - С. 241 - 251.

.Губарев В. К. Історія україни: Довідник школяра і студента. - Донецьк: БАО, 2008. - С. 240 - 245.

.Демяненко Н. М. Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (XIX - перша третина XX ст). - К., 1998. - C. 213 - 217.

.Дунович О. В. Народна педагогіка // Хрестоматія по історії української школи і педагогіки. - К.: Знання, 2003. - С. 402.

.Зелінська Н. Видавнича справа та редагування: Постаті та джерела (ХІХ-перша третина ХХ ст.). - Львів: Світ. - 2003. - С. 81 - 84.

.З оголошення ради Київського університету про його урочисте відкриття (липень 1843 р.) // Хрестоматія з історії України для студентів вузів. - К.: ІСДО, 1993. - С. 133 - 134.

.Иконицков В. Русские университеты в связи с ходом общественного образования // Вестник Европы. - 1876. - У VIII томах. - Т. VI. - Ноябрь. - С. 100 - 131.

12.Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 359 с.

.Лист Т. Чацького до Коллонтая (лютий 1804 р.) // Хрестоматія по історії української школи і педагогіки. - К.: Знання, 2003. - С. 356.

14.Луговий В. І. Педагогічна освіта в Україні: Структура, функціонування, тенденції розвитку. - К.: МАУП, 1994. - 193 с.

.Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія. -К.: Знання, 2003. - 765 с.

.Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: Навч. посібн. - К.: Знання, 2003. - 449 с.

.Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навчальний посібник. - К.: Вікар, 2003. - 335 с.

.Мельник Л. Г., Гуржій О. І., Демченко М. В. та ін.. Істрія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 1. - К.: Либідь, 1991. - С. 427 - 428.

.Мельничук О. С. Освіта та педагогічна думка України в ХІХ ст. // Історія педагогіки України. - К., 1998. - С. 35 - 46.

.Мельничук О. С. Історія педагогіки України: Навчальний посібник. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2001. - 179 с.

21.Михалевич И. Каменецкая гимназия: Исторические записки о пятидесятилетии ее существования (1833 - 1883). - Каменец - Подольский, 1883. - 367 с.

.Михневич И. Г. Исторический обзор Ришельевского лицея с 1817 по 1857 г. - Одесса, 1857. - С. 325 - 329.

.Момот А., Чернета В. Министр эпохи Великих реформ // Высшее образование в России. - 1999. - №2. - С. 134 - 152.

24.Мосіяшенко В. А. Історія педагогіки України в особах: Навчальний посібник. - Суми: Університетська книга, 2005. - 266 с.

.Назаренко Є. Д. Олександр Хиждеу в Камянці-Подільському // Матеріали Х Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Камянець-Подільський, 2000. - С. 476 - 478.

26.Онацький Є. Камянець моїх юних днів // Памятки України. - 2000. - Число 3 - 4. - С. 88 - 91.

.Паначин Ф. Г. Педагогическое образование в России. - М., 1979. - С. 183 - 189.

.Проект заснування Харківського університету (1802) // Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1. - С. 458 - 459.

.Рождественский С. В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения, 1802 - 1902. - СПб., 1902. - C. 78 - 82.

31.Сбруєва А. А. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000. - 208 с.

.Сисоєва С. Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2003. - 307 с.

.Соколовська Л. Колегіуми в системі освіти України // Рідна школа. - 2001. - №5. - С. 67 - 69.

.Устав университетов Росии. Общий устав императорских российских, 26 июля 1835 г. // Хрестоматія з історії України. - Донецьк: ДАО, 2003. - С. 1 - 26 .

.Устав российских императорских университетов // Хрестоматія з історії України. - Донецьк: ДАО, 2003. - С. 68 - 69.

.Устав средних учебных заведений, 1843 г. // Хрестоматія з історії України. - Донецьк: ДАО, 2003. - С. 29 - 38.

.Федоров А. А. Духовное образование в русской православной Церкви в XIX в // Педагогика. - 2000. - №5. - С. 75 - 83.

.Хотеенков В., Иванова Л. ,,...Из угождения к воле государя // Высшее образование в России. - 1999. - №6. - С. 123 - 135.

.Черепанова С. О. Українська культура: істрія і сучасність: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1994. - С. 62 - 63.

Похожие работы на - Стан та розвиток педагогічної освіти і думки в Україні першої половини XIX ст.

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!