Дослідження теорій виникнення козацтва

Дослідження теорій виникнення козацтва

Зміст

Вступ

Розділ 1. Виникнення запорізького козацтва

.1 Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про запорозьких козаків

.2 Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Географічні умови

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва

.1 Теорії походження козацтва

.2 Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми полягає у потребі визначення витоків козацтва, адже запорожці відіграли виняткову роль в історії України. Довгий час саме козаки виступали оборонцями православної церкви, врятували український етнос від асиміляції, виступили творцями оригінального стилю козацького бароко, а Козацька держава і досі залишається символом ідеального демократичного устрою (інша річ, чи було це так насправді). Отже, визначаючи корені явища можна прослідкувати і витоки особливостей цього стану, і його роль в історії. Тим більше, що інтерес до козацької доби переживає зараз нову хвилю пожвавлення.

Метою роботи є дослідження теорій виникнення козацтва та визначення причини появи цього стану на території України.

Хронологічні рамки роботи - друга половина XV - XVI століття.

Регіональні рамки: територія степового Подніпров'я.

Література. Взагалі, проблемою виникнення запорізького козацтва цікавились ледь не всі українські історики, висловлюючи погляд на це питання хоча б побіжно у загальних працях, не кажучи вже про численні монографії і статті, присвячені окремим аспектам.

Ще у 1847 р. була опублікована робота П. І. Симоновського «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах», а також у журналі «Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» вийшла стаття С. Мишецького «История о казаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся». Вони відображають тогочасне розуміння цієї проблеми, частково засноване на історичних фактах, а частково на легендарних переказах, тому до цих робот потрібно ставитись критично.

Однією з перших спроб повного викладення історії запорожців також була «Коротка історія козаччини» В. Б. Антоновича, професора Київського університету, засновника документальної школи істориків. У цих приватних, а отже безцензурних лекціях, автор викладає свої погляди на початки козаччини. Дослідник обґрунтовує автохтонну гіпотезу, підкреслюючи, що покріпачення селян призводило до їх втеч на окраїни, де вони і поповнювали ряди запоріжців.

Деякі учні Антоновича продовжили досліджувати козацькі часи. Один з них, Дашкевич, у 1876 р. опублікував працю «Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи», в якій висунув болохівську теорію походження козацтва, незважаючи на критику цих поглядів з боку Антоновича. Ця гіпотеза, до речі, досі обговорюється дослідниками, які не прийшли ще до однозначного висновку.

Теорію звязку козаків з давніми бродніками було викладено у праці П. Голубовського, який також був учнем Антоновича, «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар». Робота була опублікована ще у 1884 році і зараз віднесена до рідкісних книг. Проте, варто відзначити, що незважаючи на поважний вік, вона не втрачає актуальність, на неї посилаються і сучасні дослідники, адже на основі письмових джерел П. Голубовський ретельно виклав історію кочовиків-сусідів Русі та їх вплив на культуру, побут словян, а також своє бачення початків козаччини.

Не оминали причин виникнення козацтва і російські історики ХІХ ст. - М. М. Карамзін та С. М. Соловьев. Під час написання даної курсової використовувались їх роботи, присвячені історії Київської Русі. Зокрема, Карамзін у другому томі «Истории Государства Российского» розповідає про утворення Чорноклобуцького союзу та відносини руських князів з кочовиками. У праці С. М. Соловьева «История России», яка написана на основі літописів, згадуються бродники, болоховці, також звертається увага на політичну організацію кочового населення на прикордонні.

Висловив свій погляд на процес становлення козацького стану та його роль в історії і М. Драгоманов у статті «Про українських козаків, татар та турків», в якій також коротко виклав історію з часів Київської Русі, підкреслив роль козаків у визволенні з полону бранців та зробив короткий огляд народної творчості, присвяченої цій темі.

Велику кількість історичних документів, фактів, етнографічних матеріалів зібрав Д. І. Яворницький у своїй роботі «Історія запорозького козацтва», опублікованій у трьох томах ще наприкінці XIX ст. Поряд с даними про клімат, тваринний і рослинний світ степів, побут козаків та політичні події, Яворницький також викладає свій погляд на ґенезу козацтва, повязуючи його з татарськими ордами на прикордонні Русі.

Не оминав цього питання і М. С. Грушевський, присвятивши сьомий том «Історії України-Русі» козацьким часам. Історик вважає, що козацтво - це місцевий стан, люди, які втекли від польських магнатів та займалися промислами у степах. Також він робить декілька критичних зауважень щодо інших гіпотез, які повязують запорожців з давніми кочівниками.

Історія запорожців також була улюбленою темою представника державницької школи Д. Дорошенка. Свої погляди, а також короткий огляд польської та української історіографії щодо походження козацтва він виклав у «Нарисі історії України». Дослідник висунув кілька цікавих зауважень щодо перших десятиліть козацької історії, розглядаючи запорожців саме з точки зору їх ролі у становленні української держави.

В окремих розділах своєї двотомної «Історії України» Н. Полонська-Василенко теж не оминула козацької доби, докладно розповівши про козацьку культуру, освіту, також виклала свій погляд на роль козацтва в історії України.

Радянські дослідники переважно звертали увагу саме на соціальні причини оформлення козацького стану, підкреслюючи утиски селянства з боку польських феодалів. Проте варто відзначити ґрунтовність праць тих часів, зокрема у першому томі «Історії Української РСР», у головну редакційну колегію якої входили Б. Рибаков, П. Толочко та інші тогочасні академіки, докладно розглянуто вплив кочівників на життя та устрій прикордонних князівств, на основі археологічних та писемних джерел відтворено життя міст, що знаходились на рубежі з кочівниками, їх оборонні лінії. Вивчаючи період феодальної роздробленості на Русі можна провести декілька цікавих паралелей і з часами Речі Посполитої.

Хозарська теорія, яку одними з перших виклали ще «козацькі літописці», була пізніше обґрунтована Л. М. Гумільовим у праці «Открытие Хазарии». Дослідник використовував не тільки письмові джерела, а й археологічні дані, на основі яких зробив декілька цікавих припущень про хозарсько-руське походження бродників, які, в свою чергу, стали прямими попередниками козаків.

У праці В. Голобуцького «Запорізьке козацтво» розглядається соціальна теорія виникнення козацтва, а також вплив татарських орд на генезис цього стану. Крім того, дослідник розглядає історіографію питання, висловлює свій погляд на теорії, викладені у різні часи.

Не оминають цю тему і сучасні дослідники.

У збірниках статей та матеріалів з конференцій, присвячених проблемам, повязаним з козацтвом (другий випуск «Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина», також «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості») викладено новітні результати вивчення письмових та археологічних джерел, погляди на можливість існування історичних попередників козацтва, на його роль в історії.

У статті В. Ф. Чабана та А. Ю. Боєчко «Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва» було розглянуто вплив фактору Дикого поля на утворення козацького стану, а також причини його посилення на території України. Свої погляди щодо ролі «україн» в історії та причин появи козацького стану виклав також О. Головко у роботі «Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя».

Н. Яковенко у роботі «Нариси з історії Середньовічної та Ранньомодерної України» також розглянула історіографію питання, виклала декілька цікавих зауважень щодо впливу татар на козацькій побут, культуру, окрему увагу приділяючи феномену Дикого Поля.

Крім того, використовувались роботи, присвячені правовому оформленню козацького стану. У праці В. Щербака «Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV - середина XVII ст.» викладено не тільки правові аспекти проблеми, але й висловлюються критичні зауваження щодо теорій появи на прикордонні козаків. У книзі «Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні», автором якої є С. А. Лепявко було викладено та обґрунтовано «боярську теорію» оформлення козацтва.

Визначаючи етимологію поняття «козак» використовувались не тільки гіпотези, викладені у працях Д. Дорошенка, Д. Яворницького та інших істориків, а й бралась до уваги досить парадоксальна теорія сучасного дослідника А. І. Клоса, аргументована у статті «Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва».

Також нещодавно був виданий двотомник «Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т.», відповідальним редактором якого був В. А. Смолій. У цій книзі також викладено погляди сучасних дослідників на виникнення запорожців.

Джерельна база. Джерела, які використовувались при написанні роботи, потрібно поділити на письмові та археологічні.

В якості письмових джерел використовувались твори «козацьких літописців», тих, хто були відділені від Національно-визвольної війни - кульмінаційної точки козацької історії - лише кількома поколіннями. Це перш за все твори Григорія Грабянки та Самійло Велички. Незважаючи на те, що викладення реальних подій у цих «літописах» перемішується з легендами, а деякі «історичні» документи просто вигадані, було цікаво простежити ідеї представників козацької старшини щодо появи козацького стану. Крім того, брався до уваги анонімний публіцистичний твір «Історія Русів», автором якої, як вважається, був Г. Полетика, теж представник козацької старшини. У ньому, до речі, викладено досить оригінальну гіпотезу щодо етимології назви «козак».

Щоб зрозуміти процес генезису козацтва, перш за все потрібно проаналізувати повсякденне життя запорожців, їх основні заняття, звичаї. Першочерговим джерелом у цьому питанні є спогади Гійома Левассер де Боплана («Опис України»), який перебував на службі у польського короля у 30-40 роках XVII ст., був архітектором Кодацької фортеці, спрямованої якраз на обмеження дій козацьких військових загонів та «Літопис Малоросії» Жана-Бенуа Шерера, який, в свою чергу, жив у XVIII ст. і був аташе французького посольства в Петербурзі. Ці твори дають нам цінні відомості також про клімат тогочасної України, природні багатства Степу, військову тактику запорожців та їх найперших ворогів - татар.

В якості археологічних джерел використовувались дослідження кочовищ половців та інших степових народів, а також поселення у степу, які повязують з бродниками. Цим проблемам присвячені окремі розділи роботи «Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья», під редакцією С. А. Плетневої. Також вивчалися статті А. Сокульського, в яких викладено хід розкопок на о. Хортиця та пошуки першої запорозької Січі. Але варто зазначити, що археологічні дані стосовно козацької доби на території України досить обмежені через замале фінансування відповідних програм.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з двох розділів. В свою чергу перший розділ поділяється на два підрозділи, один з яких присвячений проблемі етимології поняття козак, у другому ж коротко викладена історія південних степів від часів Київської Русі, а також розглянуто кліматичні умови Дикого поля - обидва ці аспекти допомагають зрозуміти можливі культурні звязки козацтва з іншими народами та передумови появи подібного стану людей, а також підготувати основу для викладення теорій виникнення, яким присвячений другий розділ з однойменною назвою. Він також поділяється на два пункти - безпосередньо теорії виникнення та передумови посилення козацтва, його роль в історії України.

Розділ 1. Виникнення запорізького козацтва

.1 Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про запорозьких козаків

Вирішуючи питання виникнення козацького стану необхідно перш за все звернутись до безпосереднього значення цього слова.

Одним з перших, хто намагався пояснити цей термін з етимологічної точки зору, був польський хроніст Пясецький. Він вважав, що «козак» - від слова «коза», через те, що козаки легко проникають у важкодоступні місця, а також вони дуже прудкі і вправні. Висновок Пясецького, звичайно, сміливо можна назвати поверхневим, але варто відмітити, що така думка була доволі розповсюджена в ті часи і фактично вона є першою гіпотезою, яка б пояснювала цю назву.

Григорій Граб'янка - козацький літописець, який був досить освіченою для свого часу людиною, перебував на старшинських посадах - теж наводить декілька варіантів значення цієї назви. Складаючи свій літопис він користувався працями Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Каховського, Гибнера та інших, а також, як він сам зазначає, розповідями очевидців. Він згадує гіпотезу Веспасіяна Коховського, який «виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються», але сам більше схиляється до думки Стриковського, що козаки беруть свою назву від якогось славетного поводиря Козака. На жаль, Козацький літопис Самовидця починається з 1648 року та не розглядає питання про виникнення назви козаків.

До речі, легенду про першого ватажка майбутніх козаків - Семена Козака докладно повідомляє С. Мишецький - автор «Історії о козаках малоросійських». «Зачатіе ихъ войску… учинилось въ 948 году нижеписаннымъ случаемъ» - повідомляє автор і далі оповідає про якогось Семена, який пішов займатись промислом (полюванням) разом з близько сотнею своїх товаришів і прославились вони своєю хоробрістю так, що навіть грецькій імператор попросив у Семена допомоги у битві з «турками». Звичайно, про достовірність, навіть приблизну, цієї легенди можна навіть і не сперечатись.

Привертає увагу і «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных делах…» П. І. Симоновського - вихідця із козацької старшини, який здобув освіту у Київській академії та західноєвропейських університетах. Починається його твір з глави під назвою «Изъясненіе имени козака по существу и дЂйствію его». Він наводить і, здається, дуже розповсюджену в ті часи думку, що назва козаки походить від кіз, і більш виважену ідею, що козак - від турецького, як пише автор, слова, яке означає «розбійник». Або ж - від «косы, то есть, отъ остроты и понятности Козацкой», зважаючи на їх хитрість та вправність. Не знаходячи єдиновірного пояснення, автор зазначає, що назва ця дуже давня і відома. «Козаки есть родъ Скифославенскій» - повідомляє він далі, адже вважає, що відомі в минулому народи з часом переходять в інші. Він також пише, що «Малороссійскіе Козаки … суть древнЂйшіе отъ Донскихъ», адже були відомі ще з 1340(!) року. Швидкі темпи зростання козацького стану Симоновський пояснює, звичайно, утисками поляків, які, оселившись в Київській землі, «Малороссіянъ вовся пренебрегать начали, не имЂя съ ними никакого равенства, и не инако ихъ, какъ за подданныхъ считали».

Розглядає питання походження козаків і анонімна «Історія Русів», автором якої багато дослідників визначає Г. А. Полетику. Автор обурений думками польських істориків про походження козаків від «різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра», також критикує і думку про звязок козаків із хозарами. «Назви ж воїнам - далі розповідає анонімний автор - даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому … Руські воїни називалися кінні - Козаками, а піші - стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; Козаки та Козари - від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку…». Варто сказати, що кіннота не відігравала в козацькому війську головну роль, важко назвати його кінним, тому Богдан Хмельницький і запрошував татарську орду, хоча коней запорожці, звичайно, використовували.

Переважна більшість сучасних і минулих вчених - Д.І Яворницький, М. С. Грушевський, Д. І. Дорошенко - вважають, що слово «козак» тюркського походження.

Зокрема, Д. І. Яворницький писав, що цей термін був запозичений у татар, так як і кіш, отаман, осавул (ясагул) та деякі інші. Усі ці слова у самих татар були повязані зі скотарством. Наприклад, кіш (або кхош у татарській вимові) - це десять тисяч зведених до купи овець, а отаман - начальник чабанів. Причому термін «січ» дослідник вважає «без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати…». За свідченням Яворницького, під словом «Січ» козаки розуміли постійну столицю, а кіш був тимчасовим місцем перебування. На користь цієї гіпотези свідчить також те, що, як зазначав Д. І. Яворницький, до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак».

Є і інша повністю протилежна гіпотеза, яку висловив А. І. Клос. Він пише, що «кіш - військо косаків, козаків, які косять ворога, а Січ - військо січовиків, які січуть ворога» . На його думку термін «кіш» (кошове військо) є однокореневим із індійським «кшатрії» (каста військових), адже у ІІ тис. до н. е. на території сучасної України жили індоарійські племена, частина яких потім відділилась і вирушила на територію сучасної Індії. Це, як зазначає автор, підтверджують археологічні та лінгвістичні дані. Від «кшатріїв» Клос виводить і слова «каша» - їжа кшатрія, і «кушак» - пояс кшатрія, а також «коса» (чуб) - козацьку зачіску, аргументуючи свою думку можливістю чергування ш-с, с-з, а також випаданням голосних та зміною порядку складів. На думку цього дослідника, термін «кшатрії» пройшов тисячолітній шлях на майбутніх землях України, вживався і у словянських племен, і у князівських дружинників, таким чином прийшовши і до козацького війська. Але варто відмітити, що не тільки у давньоруських літописах немає цієї назви (козаки або інший термін схожий на кшатрії) у значенні воїнів або війська, а й свідчення про кочові племена, які мешкали на нашій території впродовж тисячоліть, не містять подібних термін.

Вперше слово козак у значенні легкоозброєний вартовий воїн зустрічається Таємній історії монголів під 1240 р. В арабсько-турецькому словнику, який вийшов в Єгипті у 1242 р. зустрічаємо козаками називають вигнанців, які не мають притулку.

У Codex Cumanicus - половецькому словнику, складеному у Криму у 1303 році - «козак» означає «страж», «вартовий». Якщо згадати історію Київської Русі, то ми побачимо, що половецькі землі знаходились у Причорноморї. Руські князі підтримували з половецькими не лише дипломатичні, але й династичні звязки. Існує думка, що половці знаходились на перехідній стадії від кочового стилю життя і під впливом Княжої Русі могли стати повністю осілими (це підтверджують і археологічні розкопки поселень на Дніпрі і на Дону). Щодо долі половців після татаро-монгольської навали, то тут думки дослідників розходяться: одні вважають, що половці як народ, зникають, інші, ґрунтуючись на археологічних даних, що вони продовжують жити на кордонах Русі. Звичайно, можна припустити, що частина половців асимілювалась серед русичів на кордоні з Диким Полем і прийняла участь в поступовому формуванні козацтва.

Взагалі у тюркських мовах є декілька варіантів значення цього слова, але в цілому воно відповідає значенню військової, вільної від сімейних обовязків людини. Наприклад, у кримських татар це вільна, озброєна людина, у кумиків - додається ще значення «дружинник». У кількох інших тюркських мовах зустрічається «козак» у значенні вигнанець, авантюрист, розбійник або навіть просто нежонатий чоловік.

Б.В. Сергійчук, досліджуючи турецькі джерела про українське козацтво, повідомляє, що у «Турецькій енциклопедії» (вийшла в Анкарі, у 1974 році) розміщене наступне визначення поняття козак: «термін, який, по суті, не визначає приналежності до якоїсь конкретної етнічної групи, а давався, як правило, туркам, кипчакам або огузам, котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і відділились з суспільної структури самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя та займались розбоєм...». Окремо в цій же енциклопедії розглядається поняття «російський козак», - це та частина населення, яка вела кочовий спосіб життя в Піведенноруських степах, а з ХV ст. стала осілою.

Збереглись свідчення, що у середині XV ст. козаки охороняли Кафу, в 1474 р. інші козаки - слуги золотоординського царевича - пограбували купецький караван. У 1501 р. знаходимо свідчення про азовських та білгородських козаків, які допомагали Литві воювати з Московією, також вони виконували роль провідників у степах. Можна зробити висновок, що «козаками» називались найманці, незалежно від їх етнічної приналежності, які могли перебувати як на службі у того ж царевича Касима, так і охороняти якесь місто. Крім того, навіть деякі з пасинків Тимура в молоді роки козакували, про що потім деякі з них розповідали у своїх біографіях, що ще раз підтверджує думку, що козак - це визначення роду занять.

До речі, самі татари називають козаків іншим словом - «буткали», яке перекладається як «змішаний народ» або потолоч. Виходить, назва «козаки» не могла прийти до запорожців від їхніх безпосередніх супротивників. Та і навряд чи татари могли назвати «невірних собак», якими вони вважали запорожців, вільними людьми, стражами прикордоння, військовими. Тобто, якщо дотримуватись думки, що «козак» - слово тюркського походження, яка за аргументацією видається найбільш вірогідною, то запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування козацького стану на Україні відбувалось в одному напрямку з загальним явищем появи окремого стану «вільних людей» на степовому прикордонні. Хоча, наприклад, Д. І. Яворницький вважає, що православні козаки саме завдяки постійним війнам запозичили не тільки тактику, спосіб життя, але й назву своїх ворогів - татарських козаків. Взаємовпливи осілого слов'янського населення з кочовиками у південних степах Київської Русі буде розглянуто далі. До речі, навіть зовнішній вигляд козаків, збережений у народній творчості, («кароокий, чорнобровий») зовсім не схожий на образ білявих блакитнооких словян.

До речі, П. Голубовський висловив погляд, що назва «козак» була запозичена безпосередньо з половецької мови як православними, так і татарськими козаками.

Першу письмову згадку саме про запорозьких козаків знаходимо у хрониці поляка М. Бєльського. У 1489 році син польського короля Казиміра Ян Альбрехт зібрався у похід проти татар у Східне Поділля. Хроніст свідчить, що польське військо мало вдалий похід і змогло оточити ворога лише завдяки тамтешнім провідникам-козакам, які добре знали свою місцевість. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Ці факти ми дізнаємось з дипломатичної переписки суміжних з територією Дикого Поля держав: Московії, Туреччини, Литви, що також є промовистим фактом. Після нападу козаків на турецький корабель кримський хан скаржився на це литовському князю, у відповідь князь обіцяв знайти та покарати винних. У 1516 році, як повідомляє Симоновський, козаки приймали участь в осаді Бєлгорода на Дністрі. У вищезгаданого хроніста Бельського теж знаходимо цікаві свідчення під 1516 роком про похід старости Лянцкоронського на Аккерман із загоном козаків. Бельський пише, що «лише з того часу зявились у нас козаки». Голобуцький вважає, що цей запис свідчить про те, що близько з того часу у польських магнатів почали служити окремі загони козаків.

Отже, козак - термін надетнічний, позначає лише приналежність людини до певного роду занять і розповсюджений на татаро-руському кордоні. Пристосовуючись до умов степу місцеве та прийшле населення засвоювало деякі татарські прийоми, а з тим могло перейняти і назву. Але тільки православні козаки залишили яскравий слід в історії, що пояснюється цілою низкою обставин. Татарські ж одноіменці поступово втрачають своє значення, хоча звістки про них зберігаються ще впродовж століття. Зокрема, у 1561 р. князь Михайло Вишневецький, до речі Білоцерківський староста, найняв на службу «татарських козаків» з Білгорода. Вважається, що частина турецьких козаків асимілювались серед українських.

На основі вищенаведених згадок виникає питання: якщо на кінець ХV ст. ми бачимо православне козацтво як розповсюджене більш-менш оформлене явище (але ще не соціальний стан), то чому ми не знаходимо згадок про нього раніше? Не могло ж воно сформуватись за декілька років з уходників під впливом лише своїх татарських сусідів? Пояснення цьому можна знайти, адже формування козацького стану відбувалось далеко від основних культурних осередків, тобто простежити окремі етапи вдається лише на основі уривчастих письмових джерел та археологічних досліджень. Цікаво, що для самих сучасників перших козацьких повстань поява такої грізної військової сили також виявилось «несподіванкою»: це пояснює фантастичні легенди про давнього ватажка Козака, або теорії про походження назви «козак» від «кози» у тогочасних хронікерів.

Насправді ж, згадки про козаків є, але не прямі. Наприклад, в літописі, який згадується Д. І. Яворницьким, повідомляється про події 1340 року: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали над собою рабського ярма, ті … стали самочинно селитись біля ріки Дніпра, нижче порогів у пустих місцях… живлячись рибальством… та морським розбоєм проти бусурманів». Голубовський також наводить переказ про козака, який заснував церкву у 1340 р. До речі, до цієї ж дати відносить появу козацтва вищезгаданий Симоновський.

Отже, бачимо, що наприкінці XV - XVI поч. ст. запорізьке козацтво - це вже сформована військова сила, що здійснює вдалі походи і визволяє у татар бранців, впливає на міжнародні дипломатичні відносини. Їх використовують як найманців не тільки місцеві старости, а й князі. Причому, козаки не тільки військова сила, вони активно займаються різними промислами. Цей висновок підтверджує і М. Драгоманов: «Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили у степ за здобиччю, або розбивали чужих, а часом і своїх, або поступали на службу до якого князя чи царя московського».

До того ж, воєнні походи відігравали рівну із промислами роль у заняттях православного козацтва, а це значить, що була серед них з самого початку відчутна доля людей військових, які вправно володіли зброєю та знали воєнні хитрощі. Для того, щоб визначити найдавніші корені запорожців, звернемось до історії та географії кочового порубіжжя.

.2 Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Географічні умови

Козацтво формувалось на Великому кордоні - території, де взаємодіяли два різних світи. Досліджуючи історію козаків, Д. І. Яворницький робить висновок, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії». Тож, не заглиблюючись в історію, звернемось до долі кочових племен на кордонах Київської Русі. Як зазначав П. Голубовський, південь Східної Європи завжди був «театром постоянныхъ столкновений» між землеробською та кочовою цивілізаціями, і навіть рельєф тут, на межі лісу та степів, сприяв їх протистоянню. Це, безсумнівно, вплинуло на розвиток Київської Русі, але ряд дослідників визначають роль цього фактору і у формуванні козацького стану.

Хозарський каганат - сучасник молодої Київської держави, розгромлений Святославом - має певний звязок з Першим тюркським каганатом, який існував у 550-630 роках, адже після розгрому цього утворення рід Ашина, його правителя, перейшов на підконтрольні хозарам землі. Хозарський каганат розпочав війну за приазовські степи з болгарськими племенами. В подальшому, Хозарська держава займала територію сучасного Дагестану, а також Прикубання, азовських, чорноморських степів, навіть значну частину Кримського півострова. Данниками хозарів, крім інших, також були і словянські племена - про це ми, зокрема, дізнаємось з «Повісті времяних літ»: поляни повідомляють Діру та Аскольду, що вони сплачують данину «Козаром». Поступово з укріплених зимовищ у хозарів зявляються міста (найбільші - Ітіль і Саркел), країна активно займається транзитною торгівлею. Міста заселяються купцями та ремісниками, в степу набуває поширення землеробсько-скотарське господарство, відновлюються грецькі міста на узбережжі. До занепаду Хазарії призводять не тільки зовнішні чинники (напади русичів), але й внутрішні - зокрема, прийняття хозарською верхівкою іудаїзму, що спричинило громадянські війни. Остаточно Хозарську столицю Ітіль було розгромлено київським князем Святославом у 965 р., що в подальшому відіграло негативну роль у житі Русі, адже Хозарський каганат був «щитом» від кочовиків і після його знищення на кордони Русі почали нападати печеніги, пізніше - половці та інші. П. Голубовський писав, що Хазарія стримувала підвладних її кочівників від військових сутичок, але коли країна втрачає міць, починаються численні конфлікти. Деякі дослідники припускають, що частина хозар, змішавшись зі словянським населенням порубіжжя утворили громади бродників - це питання буде розглянуто нижче.

З ослабленням Хазарії у степ хлинули племена мадярів (змішаний союз з фіно-угрів і тюрків). Але вже у 890-х роках мадяри були витіснені печенігами. Про часті війни та безкінечні сутички з печенігами руських князів свідчить літопис, перша згадка датується 915 р, тобто ще навіть до остаточного знищення Хазарії. Саме у печенізький засідці загинув князь Святослав - хан Куря зробив з його черепа позолочену чашу. Втім, у 1036 році військо русичів завдало печенігам нищівної поразки, як повідомляє літопис, на тому місці, де зараз знаходиться Софія Київська. Після цього частина печенігів відкочувала за Дунай, на Балканський півострів, частина залишилась. У степ хлинули орди половців - так руські літописці називали тюркські племена кипчаків. Під тиском цих ворогів печеніги почали шукати допомогу у київських князів - у 1160 р. їх прийняли на поселення по берегам річок Росі та Росави. У 1140 році печеніги та інші кочівники - берендеї і торки - обєднались у Чорноклобуцький союз, центром якого було м. Торчеськ. Це місто знаходилось у Київському князівстві і відігравало не тільки роль фортеці, але й важливого адміністративного центра Поросся. Наприкінці ХІІ ст. місцеві князі стають головними організаторами оборони від половців, причому у цій боротьбі на стороні русичів приймають активну участь і чорні клобуки - печеніги, торки, берендеї. Хоча ці союзники були ненадійними, адже «любя грабеж, не могли кочевать там спокійно».

Набіги кочовиків відобразились на устрої та житті граничних з ними князівств - Чернігівського, Київського і, особливо, Переяславського. Як зазначав П. Голубовський «года не проходила, чтобы какая нибудь мЪстность Руси не была обращена въ пустиню».

Чернігівські князі Ольговичі підтримували тісні контакти з половцями, за що їх не дуже любило місцеве населення. Але це не означає, що князівство не зазнавало постійних нападів кочовиків. Особливо потерпав пограничний Курськ, через що місто поступово занепадає.

Проте лідирує за кількістю вторгнень половців Переяславська земля - цьому сприяло, по-перше, її окраїнне географічне положення. Навіть перший удар половців у 1061 р. був спрямований саме на це князівство. Як прикордонне, Переяславське князівство відігравало роль укріпленого форпосту на кордоні Русі.

Для оборони князівства було побудовано декілька земляних валів, а також фортеці. Зокрема, Остерське укріплення відігравало важливу захисну роль не тільки для Переяслава, а й для сусідніх Київського і Чернігівського князівств. Проблема боротьби з половцями була однією з найважливіших тем князівських зїздів (1097, 1100, 1103 рр.)

Для оборони використовувались і природні перешкоди. Як зазначає П. Голубовський, на території того ж Переяславського князівства було досить багато лісів, які, звичайно, могли використовуватись для того, щоб ховатись від кочівників. Взагалі, навіть ті словянські племена, які жили в степовій місцевості, переселяються під захист лісів.

Але половецькі князі були не тільки ворогами, але й союзниками, виступали посередниками у торгівлі, також в ролі найманої військової сили. Крім того, київські князі не цурались шлюбів з доньками половецьких ханів. Наприклад, бабусею сумнозвісного князя Ігоря була саме половецька княжна. Як вважає Н. Яковенко, навіть походи київських князів у половецьке набувають характеру «рицарського герця» - тобто поєдинків, єдиною метою яких стає показати хоробрість та уславитись. Хоча, звичайно, багато походів здійснювалось з конкретними цілями - захистити торгові шляхи або попередити набіг кочовиків. Цікаво, що навіть через декілька століть представники деяких родів козацької старшини заявляли про своє половецьке коріння. Приміром, жінка гетьмана Івана Мазепи походила з роду Половців, які вважали своїм предком половецького хана Шаруканя. Коли монголи напали на Половецькі землі, багато кочовиків з сімями тікали саме в Київське князівство та просили військової допомоги проти ординців у русичів. Пізніше битва на р. Калці покаже, якими ненадійними союзниками виявились половці насправді, адже вони першими в паніці покинули поле бою, незважаючи на те, що монгольське вторгнення загрожувало передовсім саме їм.

Кочовики приймали активну участь і у князівській міжусобиці, починаючи ще з часів князя Володимира. Розглянемо лише один з багатьох прикладів - змагання за київський престол князів Ігоря Ольговича та Ізяслава Мстиславича. Коли князь Ізяслав виступив з Переяслава, до нього звернулись чорноклобуцькі посли: "Иди, Князь добрый! - говорили они: - мы все за тебя; не хотим Ольговичей. Где увидим твои знамена, там и будем". У битві за Київ згадуються берендеї, які грабували обоз Ігоря, тим часом інші чорні клобуки вдарили в тил його війську. Захопивши київський престол, князь Ізяслав розпочав своє правління з мирної угоди з половцями, щоб забезпечити їх військову підтримку. Ігоря ж Великий князь тримав під вартою. Святослав, бажаючи врятувати свого брата Ігоря, серед інших союзницьких угод заручився допомогою половецьких ханів, які, до речі доводились йому дядями по матері, а також підтримкою князя Іван Берладника, який пізніше, побачивши, що справа Святослава приречена, перейшов на бік Смоленського князя. Треба ще додати про Івана Берладника, що він був вигнаний з Галичини (виходить, був князем-ізгоєм, адже не мав свого наділу) та служив різним князям за винагороду, наприклад, Юрію Довгорукому, причому галицькі князі жадали, аби їм видали Берладника, але зробити це не дозволяло духовенство, пізніше на захист князя-вигнанця став Ізяслав Давидович. Проте, злякавшись князівського заколоту, Берладник втік до половців та почав з ними грабувати по дунайські міста. Після цього він очолив похід на Галичину, «собравши много половцев, присоединивши к ним еще 6000 берладников, таких же изгнанников, Козаков, как он сам…». Через деякий час, на берегах р. Оки до Святослава примкнули бродники - населення прикордонних регіонів, етнічний склад якого також залишається спірним. Карамзін повідомляє, що вони «были Христиане, обитали в степях Донских среди варваров, уподоблялись им дикою жизнию и, как вероятно, состояли большею частию из беглецов Русских: они за деньги служили нашим Князьям в их междоусобиях». Л. Гумільов робить припущення, що бродники - це «народ русско-хазарского происхождения». Цікаво, що при битві на Калці бродники виступали вже на боці монголів та переконали князя Мстислава Романовича, що монголи не зашкодять йому, якщо він складе зброю та дасть їм викуп. Незважаючи на хресне цілування, дане бродниками русичам, монголи жорстоко вбили полоненого князя та його дружину. Соловйов вважає бродників розбійничими ватагами, «вроде позднейших козаков». Можна припустити, що ватаги бродників складалися переважно із втікачів з Русі - смердів, ізгоїв (в тому числі і князів-ізгоїв, згадаємо Івана Берладника).

До речі, серед причин пожвавлення заселення словянами степових просторів (адже у ІХ-ХІ ст. простежується певне запустіння цієї області) називають посилення феодального гніту на Русі (до речі, з території Речі Посполитої люди тікали з тієї ж причини) та князівські міжусобиці. Варто додати, що ці словянські поселенці підтримують дружні відносини з кочовиками, адже їх поселення займають доволі велику територію і зовсім не мають укріплень. Поселення бродників простежуються на території половецьких кочовищ. Цікаво, що слов'янські поселення на південних кордонах Русі по Дніпру розташовувались попарно, тому можна зробити висновок, що одним з занять надпорізьких словян і справді був перевіз, адже у цій частині Дніпра багато порогів - треба мати досвід і вміння, щоб їх подолати.

Літописи все ж не розкривають повної картини заселення кочовиками південних рубежів Русі, тому звернемось до археологічних досліджень. Кургани, знайдені у степах, поділяють на два хронологічних періоди - печеніжський (Х - поч. ХІ ст.) та половецький (сер. ХІ - перша пол. ХІІІ ст.); торкські кургани у часі співпадають з половецькими. У печенізьких та половецьких курганах поховані і коні - що підкреслює значення цих тварин у житті кочівника, також знаходимо кінську збрую, стріли, шаблі, мечі, пліті, прикраси, одяг. У цих племен не було осілих поселень, виняток становлять лише половці. У торків тимчасові зимівники зявляються під тиском обставин, а точніше - через половецьку загрозу та потребу оборонятись. Крім того, зустрічаємо і землеробські поселення на середній і нижній течії Дніпра. Найчастіше вони не мають укріплень, займають значну територію, житла - напівземлянки. Причому кераміка в цих поселеннях руського типу. С. О. Плетнева робить висновок, що це не може бути руське поселення, тому що воно неукріплене, отже, постає загроза нападу половців, проти яких поселенці чомусь не будували укріплень. Отже, можемо зробити висновок, що воно було бродницьким, підтримувало дружні відносини з оточуючими кочівниками. Поселення схожого типу простежуються і у верхівях Дону. Цікаво поглянути на карту, де археологи завдяки своїм знахідкам визначають поселення бродників, адже вони селились майже у тих же місцях, де пізніше розташовуються козацькі поселення.

Привертає увагу також поселення у південній частині острова Хортиця, докладно описане А. Сокульським. Це поселення займає площу 6 гектарів, у ньому виявлено 20 поселень розмірами 30х10 м. Долівка одного з житлових обєктів вкрита шаром залізорудного пилу (0,3 - 0,5 см) що поряд з іншими знахідками (дві виробничі печі, вироби із заліза), може свідчити про розвиток окремих ремесел у цьому поселенні. Серед знахідок також рештки словянської та візантійської кераміки, впускне словянське поховання, прикраси, обладунки для зброї, наконечники стріл, залізний леміш, велика кількість остеологічних залишок - все це проливає світло на основні заняття мешканців цього поселення, свідчить про розвиток залізоплавильного, ковальського, косторізного ремесел, скотарства, землеробства, також полювання і рибальства, торгівлі (про це свідчать також знахідки монет). Наявність зброї може свідчити про розвиток військової справи. Можна вважати, що це було саме бродницьке поселення. Цікаво, що основні заняття бродників дуже схожі на діяльність їх пізніших колег - козаків. Поряд з промислами, ватаги бродників наймались охороняти кордони, приймали участь у війнах в якості найманців. Хронологічно на острові Хортиця можна виділити декілька етапів, осіле словянське населення жило тут з часів Київської Русі (про це свідчить кераміка). Та найбільше цікавить верхній культурний шар, знахідки якого датуються часом вже після монгольської навали. Це бронзовий хрест-складень з кириличними буквами і розпяттям на зворотному боці (ХІІІ - ХІV ст.), срібна монета хана Джанібека І (1339 - 1357 рр.), також монета Кільтібека (1361 - 1362 рр.), крім того - європейська коліщата шпора XIV ст. Також на копії карти світу, зробленої для короля Португалії зображено великий острів в пониззі Дніпра, що розділяє ріку на два русла, на ньому зображено картографічний символ у вигляді видовженого будинку з меншою прибудовою - А. Сокульський робить висновок, що це або селище, або ж митниця на важливому торговому шляху. Острів Хортиця входив до шляху з Варяг в Греки і мав «виключне стратегічне значення». Костянтин Багрянородний згадує цей острів (називає його о-в св. Георгія) і повідомляє, що тут руси приносили язичницькі жертви незважаючи на загрозу нападу кочовиків - отже, вони контролювали цю місцевість і в дохристиянські часи. У цій місцевості жили бродники, не виключено, що пізніше вже під назвою козаки вони продовжують заселяти дніпровські пороги. Варто згадати і те, що перша Січ була побудована Байдою Вишневецьким у 1557 р. саме на острові Хортиця - можливо, у цьому відіграли роль не тільки стратегічні моменти?

Подібне поселення зустрічається, до речі, і на берегах річки Дон, де пізніше стають відомими донські козаки. Гумільов, досліджуючи це поселення, назвав його бродницьким.

Взагалі, словяни заселили у ХІІ - поч. ХІІІ ст. усю течію степової смуги Дніпра і навіть гирло цієї річки, як свідчать археологічні розкопки. Населення тут займалось землеробством, скотарством (про це свідчать знахідки кісток переважно домашніх тварин), рибальством, мисливством (полювання, скоріш за все, відігравало меншу роль порівняно з рибальством), ремеслом (знахідки свідчать про розвиток ковальської, ливарської та каменерізної справи, одним з найбільш розвинених було гончарство, крім того - обробка дерева та інші).

Після татаро-монгольського нашестя степи не запустіли. Це підтверджує також той факт, що «мы находимъ в XVI в. существующими тЪ-же самые города, какіе были и въ дотатарскую эпоху». До речі, археологічні дослідження показують, що половецькі поховання не зазнали змін, зявились лише одиничні елементи властиві монголам, що підтверджує думку, що половці не змінили своє кочівя. Хоча, наприклад Чорним Клобукам довелось переселитись на Волгу, а Північне і Західне Причорноморя знаходилось під владою Чингізидів Бувала, Куремси та Мауці. Поселення русичів ХІІ - ХІІІ ст. теж частково збереглись після татаро-монгольської навали, зокрема це стосується правобережного селища Кічкаське (там були знайдені зразки кераміки схожі на керамічні вироби, які зустрічаються в Москві, Смоленську, Галичу та ряду поселень ХІІІ - ХVI ст.). Цікаво, що пізніше на місті цього селища був відомий Кічкаський перевіз, яким користувались як козаки, так і татари, а раніше Кічкаська переправа входила шлях з варяг в греки.

Взагалі, словянське населення продовжує розширювати свої поселення на південь, через постійні контакти з ординцями вони могли переймати в них досвід життя в степу, можливо, запозичити в тому числі і посаду виборного отамана.

В цей час руські князівства, які раніше були культурними центрами Київської Русі, відігравали важливу роль в політичному житті, були оборонцями південних кордонів, поступово занепадають, підпадають під владу Литовського князівства. Важливу роль у визволенні українських земель від татар зіграли битва при Синіх водах, Куликовська битва та ряд інших. Крім того, слабне і сама Орда через постійні внутрішні міжусобиці. На її основі зявляються нові державні утворення - ханства і орди, в тому числі у 1449 р. було створено Кримське ханство. Але через те, що господарство кримчаків було орієнтоване переважно на грабіжницькі походи, воно слабшає та потребує сильного покровителя, яким і стає Османська імперія (ханство визнало себе її васалом у 1475 р.). Після Люблінської унії Литва обєднується з Польщею. Про східні кордони нової держави варто додати те, що Річ Посполита не могла забезпечити їх належну охорону від постійних набігів з боку Кримського ханства (перші набіги датуються другою половиною XV ст.), покладаючи цей обовязок на плечі місцевих старост, а ті користувались допомогою в тому числі і найманців, серед них - козаків, які виявились гідними супротивниками легкоозброєним татарським загонам.

Отже, південні степи не запустіли і після монгольської навали, тут продовжували жити бродники, тож можна припустити, що вони були безпосередніми попередниками козаків, адже вони ведуть подібний спосіб життя, крім того, на користь цієї гіпотези свідчать археологічні матеріали.

Згадаємо тепер кліматичні умови «Дикого поля», регіону, дуже багатого на природні ресурси - найбільш прибутковими заняттями були саме полювання та рибальство, але в той час небезпечного. Крім того, через територію Подніпровя проходили торгівельні шляхи, тобто, була велика можливість захопити багату здобич, пограбувавши караван, як писав М. Драгоманов, «є тут чоловікові чим поживитись, є що і другим народам проміняти або продати».

Згадки про природні багатства регіону залишили багато дослідників, процитуємо тут лише декілька з них.

Гійом Левассер де Боплан, автор «Опису України…», який жив у ХVІІ ст., залишив деякі відомості і про українські степи, не уникаючи, звичайно, перебільшень та фантастичних оповідань. Щодо живих істот, які зустрілись архітектору Кодака у степу найбільше, мабуть, запамятались йому комари, через укуси яких лице француза повністю опухло. Крім того, мандрівнику зустрічались сайгаки, «олені, лані і дикі кози, які ходять стадами, а також вепри неймовірної величини і дикі коні», «птахи з таким великим горлом, що в ньому немов би цілий ставок, у якому зберігається жива риба, яку при потребі вони їдять» (пелікани), журавлі, зайці, дикі коти». Щодо клімату України, то Боплан повідомляє тільки про нестерпні морози, через які його супутники відморозили собі руки і не тільки.

Жан-Бенуа Шерер у «Літописі Малоросії або історії козаків запорожців та козаків України або Малоросії», написаної у ХVІІІ ст. повідомляє про родючі ґрунти України, які неважко обробляти, пише, що «у цій країні повно худоби, дичини, риби, меду, воску, а також дерева…». Трави у степах, за свідченням Шерера, такі високі, що в них може сховатись кінь із вершником.

Але найповнішим можна вважати опис зроблений Д. І. Яворницьким, який під час написання «Історії запорізьких козаків» користувався не тільки архівними матеріалами та свідченнями нащадків козаків, але й мандрував українськими степами, своїми очами бачив і прославлені дніпровські пороги, чого, на жаль, не можемо зробити ми, і буйну рослинність берегів численних приток Дніпра. Він підмічає важливу особливість козацького регіону - врожайність у степах залежить саме від атмосферних опадів, від зволоженості землі, тому найродючішими є саме «поди рік». Д. І. Яворницький приводить свідчення старих людей про величезну кількість риби, дичини, польових звірів, і навіть якщо припустити, що вони перебільшені у декілька разів, ці дані все одно вражають. Не дивно, що, незважаючи на татарську загрозу та складні умови життя, ці степи, як справжня країна, де тече молоко і мед, манила усіх охочих до мандрів і пригод. Зворотній бік справи полягав у тому, що у Дикому полі складно було знайти деревину, у спеку мандрівників мучила нестерпна спрага, трава повністю засихала та створювала загрозу пожежі, чим користувались татари, а зими на відкритих просторах були нестерпно холодні - про це свідчать і згадки де Боплана.

Варто відмітити роль Дніпра, якого козаки не випадково називали своїм братом, козацьким шляхом, оспівували у багатьох піснях та думах. Девять порогів Дніпра створювали природний барєр, захищаючи козацькі фортеці від несподіваних вторгнень ворогів. Великим Луком називалась місцина нижче острова Хортиця, де Дніпро розливався. Тут, знову таки, безліч дичини, риби, теплий клімат - мабуть, справжній рай для козака.

Але все одно цей край манив людей навіть не стільки природними багатствами, скільки свободою. Тому всі, хто заради омріяної волі не боялись наразитись на небезпеку, потрапити у татарський полон, загинути, обирали вільне козацьке життя.

Розділ 2. Теорії щодо походження козацтва

2.1Теорії походження козацтва

Отже, розглянемо основні теорії походження українського козацтва в сучасній та минулій історіографії.

Хозарська теорія виводить козацькій родовід від давніх сусідів Київської Русі хозарів. Ця теорія була дуже популярною серед так званих козацьких літописців - Григорія Грабянки та Самійла Величка, звертався до неї і Пилип Орлик у преамбулі до Конституції. Наприклад, Г. Грабянка розпочинає козацьку історію «від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера». Цікаво, літописець вважає, що «немає на те пильної потреби у передмові широко розповідати про прабатьків народу того козацького». Оповідаючи про кочування «Аляно-хозарів», він з одного боку зображує їх негативні, навіть бридкі звичаї, з іншого вихваляє їх презирство до золота і срібла, пише, що вони тільки те і робили, що навчались військовому мистецтву, багато уваги приділяє опису природних багатств хозарської землі. Події, зображені літописцем, мають скоріш легендарний, аніж історичний характер, проте відповідають тогочасним канонам історіописання. Самійло Величко теж згадує «сармато-козацьких» предків.

Чому ж звернулись представники козацької старшини до такої непідтвердженої фактами теорії? Річ у тім, що за тогочасними уявленнями, щоб довести право на існування, легітимність козацької держави, потрібно було повязати козацькій родовід зі славетним, але зниклим народом, який, в свою чергу, вивести від Ноєвих синів. Отже, йдучи вслід за спільністю вимови (хоча Грабянка звертає окрему увагу і на етимологію слова «козак», повязуючи її скоріш за іменем давнього ватажка Козака, аніж з народом хозарським), літописці і звертаються до так званої хозарської теорії.

З першого погляду здається, що це звичайна легенда, яка немає під собою жодних серйозних аргументів.

Хоча з іншого боку, Л. М. Гумільов у роботі «Открытие Хазарии» шукає відповідь, куди і справді міг подітися численний народ - хозари - після знищення їх держави? Виходячи із того, що частково вони були християнами, дослідник робить висновок, що «бродники - народ русско-хазарского происхождения… С XVI ст. потомки бродников называются тюркским словом казаки».

Черкаська теорія. Головним аргументом цієї теорії є поширення назви «черкаси руські» у ХVI - ХVII ст. щодо українців. Причому, як відмічає В. Горленко, ця назва використовувалась спочатку «щодо населення Запорожжя («черкаси запорожские»)», пізніше - «щодо українців Середнього Подніпровя і Лівобережної України». Одна з гіпотез, яка пояснює цю назву: у XIV ст. на Подніпровя переселились громади адигейців та кабардинців завдяки яким і прижилась на словянських теренах ця назва. Вважається, що у XIV ст. вони, проживаючи у Курському князівстві під владою татар, зіграли велику роль і в появі українських козаків. Також з цими народами ряд дослідників повязує і назву міста Черкаси. Цю гіпотезу, до речі, розглядав і М. С. Грушевський: «Імя дніпровських Черкас… звучить як назва якоїсь колонії, осади черкаської… і нічого неможливого не було в тім, що справді якась купка кавказьких черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетіла сюди і лишила тут своє їмя».

Навпаки, висловлюється думка, що саме від назви міста і стали називати козаків «черкасами». Такої думки дотримувався уже згадуваний П. Симоновський. Він вважав, що у Черкасах, як і у Чигирині, козаки зберігали зброю та провіант, використовуючи місто, як фортецю. Своє ж значення, на його думку, місто втратило у часи польського короля Сигізмунда, так як тоді козацькою фортецею стало м. Трахтемирів, отримане у довічне володіння князем Ружинським (якого Симоновський вслід за «выпечатанной въ ГамбургЂ, 1763 года, Исторіи о Россійскомъ ГосударствЂ, на НЂмецкомъ языкЂ, чрезъ доктора Бишинга», вважає першим козацьким гетьманом) від Стефана Баторія. Але тоді виникає питання: звідки ж тоді пішла назва міста Черкаси? Тим більше, що його передмістя носило назву «Кавказ», околиця - «Бешта» - факти, які можуть свідчити про роль закавказьких переселенців у створенні міста. Проте, викладеної теорії дотримувались і деякі радянські дослідники, приміром, Ю. М. Кругляк та М. В. Фененко.

Також є думка про грецьке походження слова «черкаси». Річ у тім, що боспорські греки називали черкасами оточуючи їх племена, в тому числі, русичів, чорних клобуків та інших за їх зачіску «оселедець» (згадаємо відомий опис князя Святослава, його зачіску та сережку у вусі).

Дослідники також звертають увагу на ряд відповідників у закавказьких черкесів та козаків, зокрема, «тип українського плуга в останніх [у черкесів] … «черкеське» сідло в українців… звичаї побратимства».

Але, нажаль, ця теорія походження козаків ще не розроблена в повній мірі. Проте можна припустити, що під час панування монголів (або ж навіть раніше) переселенці з Кавказу (або ж полоненні) могли оселитись на території Подніпровя і не тільки вплинути на культуру і побут майбутніх козаків, але й залишити їм у спадок власну назву. Тим більше, що історія знає вже подібні приклади - волжські булгари, емігрувавши з власної землі, розчинились серед слов'янського населення, але подарували назву цілій державі, сучасній Болгарії.

Татарська теорія. Д. І. Яворницький чітко відокремлює «початок і розвиток» запорізького козацтва та причини його посилення. В багатьох джерелах, досліджених істориком, є свідчення про білгородських, азовських, ординських козаків, козацькі орди. Навіть у Криму татари виділяли у суспільстві окремий стан козаків. Отже, Яворницький робить висновок, що спочатку «на півдні Росії зявились татарські козаки, за татарськими - козаки українські або південноруські, чисто словянської народності». Проте це не просто «копіювання» звичаїв іншого народу. Скоріше це - «феномен Дикого поля», окремий рід занять. Тим більше, що коли татарські козаки перестають згадуватись у джерелах, запорожці виходять на політичну арену Речі Посполитої. Проте не можна заперечувати взаємовплив українців і татар, які мешкали у так званій «буферній зоні» Дикого Поля, адже досі в українській мові залишилось багато слів тюркського походження, а козацькі думи «є яскравим породженням азійської моделі мелосу».

Погоджувався з тим, що татари значно вплинули на козацький побут і В. Голобуцький, але він пояснював це пізнішими контактами між запорожцями і Кримським ханством, маючи на увазі «не тільки військові сутички, а й те, що неодноразово татари були союзниками козацтва, мали з ними торгівельні звязки».

Бродницька теорія. П. Голубовський у своїй праці «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар» висловлював думку, що на життєвий уклад причорноморських словянських племен повинні були суттєво вплинути їх сусіди-кочівники в той час, коли «Русь перестаетъ ихъ считать своїми», адже у літописі про них майже нічого не повідомляється. Дослідник навіть висловив припущення, що причорноморські словяни приймали участь у походах кочовиків. При цьому простежити взаємовпливи двох народів - тюрків і слов'ян, двох культур - кочової і осілої, виявляється досить складною справою, адже більшість джерел лише побіжно освітлюють процеси, які відбувались на порубіжжі в часи Київської Русі. Проте Голубовський, аналізуючи писемні джерела, зробив декілька важливих висновків, які можуть допомогти зрозуміти і проблему виникнення козацтва. Отже, «движеніе кочевыхъ массъ остановило культурное развитіе южно-рус[ькі] племен», але не знищило їх повністю, про що свідчать, зокрема і археологічні джерела, розглянуті у попередньому розділі. При цьому виявляється що кочовики досить часто брали словян у полон, а викупити «плЪннаго считалось богоугоднымъ деломъ» - до речі, така ж ситуація складалась і пізніше, під час нападів татар. Цікаво, що і обовязок захисту порубіжних земель лягав переважно на плечі місцевих князів, як пізніше входив у повноваження старост. Отже, життєвий уклад мешканців порубіжних князівств майже нічим не відрізнявся від їх нащадків часів Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Під натиском кочовиків словянське населення все ж таки не залишало освоєних земель, залишаючись серед жителів степу і пристосовуючись до нових ворожих умов життя (довести це знову ж таки допомагають археологічні дослідження). Залишившись без князя, вони повинні були самостійно обирати собі ватажка, змінювати свій побут. Як вважає Голубовский, вони «составили ядро того, что потомъ явилось в видЪ казачества». Щодо зовнішнього вигляду причорноморських словян, тут дослідник наводить спогади угорського монаха, який писав, що вони голять повністю голову, залишаючи лише пасмо волосся - тут простежується вплив саме культури кочовиків (такий звичай був і у печенігів). Тобто ми бачимо особливий тип людей з одного боку словянського походження, з іншого - з тюркськими звичаями, вправних воїнів, які повинні були постійно захищати свої поселення. Ці громади, як вважає Голубовський, підпали під безпосередній контроль татар. Саме з цими громадами повязує історик появу козаків.

Щодо відношення між Ордою і цими громадами, тут Л. Гумільов зазначає, що так як вони були ворогами переважно ногайських ханів, які часто підіймали повстання проти центральної влади, то відповідно нащадкам Бату було вигідно мати таких союзників. Пізніше, після падіння Орди, у степах починається анархія, яка «оказалась на руку бродникам-козакам».

За болохівською теорією участь у ґенезі козацтва прийняло населення так званої Болоховської землі. Висунув цю гіпотезу вперше Н. Дашкевич у праці «Болоховская земля и ее значение в Русской истории», виданій ще в 1878 р. Розпочинає дослідник з визначення території цього регіону, орієнтуючись на назви сучасних йому міст співзвучних Болохівським, а також на літописні дані. Н. Дашкевич приходить до висновку, що Болохівська земля знаходилась «между областями Галича, Волыни, Кіева и Русскими поселеніями по Богу». Щодо населення цього краю, то автор робить висновок, що це були безперечно словянські поселенці, «бывъ хлебопашцами, они имели города съ деревянными постройками», до того ж вони не були жодного разу у літописі названі «поганими», тобто не були язичниками. Щодо управління цією землею, то автор не приходить до однозначного висновку, але пише, що князі болохівські могли мати з Рюриковичами лише певні династичні звязки, зазначаючи, що вони належали до місцевої знаті, яка, незважаючи на намагання Рюриковичів, зберегла свій статус на цих окраїнних територіях. Дашкевич навіть припускає існування тут общин з виборними князями на чолі. Скоріш за все, під час татаро-монгольського нашестя болохівці платили данину безпосередньо татарам. Автор вважає, що общинний устрій Болоховської землі був таким же, як пізніше у козаків. Цікаво, що виходячи з хроніки Стрийковського, який нібито користувався невідомим сучасним дослідникам джерелами, а також народними легендами (про козака Нечая, який збудував церкву у 1365(!) р.), Дашкевич відносить перші згадки про козаків до середини ХІV ст., вважаючи, що вперше зявились вони на Поділлі, там, де раніше розташовувалась Болохівська земля. Відсутність згадок про них аж до 1489 р. автор пояснює боротьбою Польщі і Литви за цей край. Науковець допускає, що козацтво в цьому регіоні почало формуватись ще за татарського правління, коли ж ці землі підпали під ваду Литви, обовязок обороняти край перейшов до уряду, потреба в козаках-болохівцях відпадає, але вони продовжують займатися промислами у степу. Дашкевич вважає, що з самого початку козацтво було не чисто військовим станом, а займалось і промислами. Але думку, що вони ніколи не були людьми «жившими грабежемъ» складно підтвердити, зважаючи на цілі перших козацьких походів на Туреччину, на свідчення, що козаки грабували торгівельні каравани.

У цієї теорії у різні часи були і прихильники, і опоненти, але розглянемо лише думки деяких сучасних дослідників. Наприклад, В. Щербак підтверджує існування отаманів-«керівників сільських громад», вважає, що теорія Дашкевича може розглядатись «як одна з гіпотез історіографії ХІХ ст.». О. Головко вважає, що за своїм статусом болохівські князі дорівнювались галицьким боярам і «були нащадками дрібних володарів-князьків ХІІ ст.». Також дослідник погоджується з тим, що болохівські князі підкорялись безпосередньо татарам.

Отже, можна допустити певні звязки болохівців з козаками, зауваживши, що так як зникла Болохівська земля, то з нею перестала вживатись і назва її мешканців, які тепер отримали за родом занять більш зрозумілу для своїх сучасників назву козаки.

Уходницька теорія. У спогадах Гійома Левассера зазначається, що козаки вправно володіли багатьма ремеслами, серед них зустрічалися «теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці», також є свідчення, що одним з основних козацьких занять поряд з військовою справою, були різноманітні промисли. На основі цих фактів багато дослідників підтримали так звану уходницьку теорію, вважаючи, що козаки - це озброєнні ватаги промисловців, які займались збиральництвом, мисливством, риболовством, крім того, заробляли іноді навіть грабуючи купецькі каравани, а іноді - наймаючись когось охороняти (якщо проводити паралелі з заняттями татарських козаків, які діяли приблизно у той же час). Причому промишляли таким чином жителі саме порубіжних територій, де вироблявся «дух сваволі і непослушенства». М. Грушевський робить висновок, що козакування стало «способом життя населення пограниччя, незалежно від стану». Причому на промислі такі ватаги перебували з весни до осені, іноді навіть створювали у степу постійні оселі. Такий рід занять, до речі, знаходить відображення і в тогочасній документації, в тому числі, чітко визначались розміри податків, які мали сплачувати у казну уходники. Отже, уходники розвідували нові місця, сприяли колонізації степу, засновували тимчасові стоянки, які з часом могли стати поселеннями. Такі ватаги і справді могли стати одними з попередників тих запорожців, для яких першочерговим стане вже заняття військовою справою.

Захисна теорія. Згадаємо, що ще з часів Київської Русі південні рубежі країни завжди потерпали від нападів кочівників - хозарів, пізніше печенігів, половців та інших. У князівські часи для захисту від ворогів будувалися оборонні фортеці та вали, але і їх часто було недостатньо. Пізніше, коли ці території потрапили під владу Великого Литовського князівства, а далі - Речі Посполитої, обовязок оборони південних рубежів було покладено переважно на місцевих старост, які, за висновком дослідників, і були першими організаторами охоронних козацьких загонів. Але тих кількох замків «у Поросі - Канів, Черкаси і Звенигород… на Побужжі - Вінниця і Брацлав, на Поділлі - Хмільник і Бар» було замало. До речі, наймаючи на службу козаків, старости намагалися таким чином і контролювати їх розбійницьку діяльність, адже навіть в дипломатичному листуванні, наведеному вище, згадувались напади козаків на турецькі галери у часи миру між Османською імперією та Литвою, які були причиною нових конфліктів. Старости подавали проекти і до сейму про офіційне прийняття козаків на службу. Наприклад, черкасько-канівський староста Остафій Дашкевич представив на сеймі проект захисту Литовських кордонів від татар, за яким на одному з неприступних дніпровських островів потрібно було звести укріплений замок, у якому перебувала б постійна козацька залога. На жаль, цей проект так і не був втілений у життя, хоча і сподобався учасникам сейму.

Взагалі, козацтво на території України виступає завжди дестабілізуючим фактором, навіть у Гетьманщині Запорізька Січ, яка мала автономний статус, постійно ставала іскрою у антигетьманських повстаннях.

Фактично наявність небезпечного ворога - Кримського ханства, господарство якого базувалось саме на грабіжницьких походах, і стало одним з тих факторів, що прискорив саме станове оформлення козаків, перетворення їх зі звичайних уходників на охоронців прикордоння. Можливо, це вплинуло і на формування ліричного образу козака у народній творчості, як оборонця православної віри від мусульман, хоча насправді, як покаже подальша історія козацтва, релігійні питання не завжди стояли на першому плані, часто використовувались лише для досягнення підтримки з боку церкви і певної легалізації козацтва як «православних лицарів». Проте, звичайно не можна заперечувати те, що рядові козаки багато уваги приділяли питанню віри, віддаючи багаті пожертви на користь храмів, відобразилось це і у козацьких піснях.

До речі, висловлюється також думка, що «на становлення і розвиток українського козацтва від його появи… впливало протистояння між християнською і мусульманською цивілізацією», що пізніше відобразиться і у дипломатичних відносинах козацької держави.

Теорія селян-утікачів вперше була висунута польськими істориками. Також була дуже поширена в радянській історіографії, адже підходила під ідеологію марксизму-ленінізму. За цією гіпотезою масове покозачення населення стало відповіддю на заходи уряду Речі Посполитої щодо введення на території України фільварково-панщинної системи. І справді, за свідченнями сучасників, панщина для селян була надважкою. Наприклад, Гійом Левассер пише, що селяни повинні були працювати на пана три дні на тижні, крім того, віддавати йому певну кількість зерна, залежно від розміру землі, яку вони обробляють, крім того, постачати до свята пану «багато каплунів, курей, гусей і курчат… не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року - третього вола». Варто ще додати, що пан мав необмежену владу над життям свого кріпака, до того ж, вони переважно були католиками, селяни ж на території України залишались православними, звідси ще й конфлікти на релігійному ґрунті. Отже, на перший погляд соціальна теорія виглядає правдивою. Але з іншого, варто згадати думку Л. Гумільова, яку він висловив у праці «Открытие Хазарии» щодо утворення донського козацтва, типологічно найближчого до запорізького: «как мог не погибнуть русский крестьянин, попавший в непривычную ему обстановку, когда… господствовали ногаи, промышлявшие ловлей людей», висловлює автор сумніви і щодо можливості селянина швидко оволодіти зброєю, і з приводу того, що Московський уряд не намагався ловити неозброєних втікачів, хоча це здається дуже легкою справою. З цими поглядами не можна не погодитись, згадавши також менталітет звичайного середньовічного селянина. Дуже рідко знаходились люди, ладні підняти повстання проти панської сваволі, але навіть таки поодинокі спроби жорстоко придушувались. Та й піти з оселі «світ за очі», навіть з ватагою хоробрих людей у зовсім незнайомий степ, ризикуючи натрапити на татарську кінноту, або просто на розбійників навряд чи хтось би наважився. Проте, не можна заперечувати, що коли козацтво посилилось, почалися масові втечі селян не просто «у степ», а на Січ, особливо після Люблінської унії. Хоча треба відмітити, що навіть під час Національно-Визвольної війни покозачені селяни були ненадійною частиною війська, адже повинні були думати і про те, що їм треба засівати поле, йшли з війська у скрутні моменти, погано володіли зброєю, а часто були озброєні лише вилами або лопатами, власне козаки завжди відокремлювали себе від «гречкосіїв». Тобто, навряд чи можна допустити, що селяни були основною силою, яка сформувала козацтво. Як зазначає В. Голобуцький, не можна «зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску».

Отже, розглянувши основні теорії виникнення козаків вітчизняної історіографії, спробуємо зробити певний висновок.

В. Б. Антонович, вивчаючи початки українського козацтва, робить висновок, що теорії Дашкевича та Голубовського хибні, адже, по-перше, не співпадає територія мешкання бродників і болохівців та пізніших козаків, з іншого - останні згадки про це частково слов'янське населення у літописі датуються серединою ХІІІ ст., а козаки зявляються у письмових джерелах лише у 90-тих роках ХV ст. Проте, як писав Голубовський, «Летопись наша молчитъ о многомъ». Крім того, так як формування козацтва відбувалось далеко від основних культурних осередків, то етапи його формування могли залишитись для тогочасних хроністів таємницею, а «первісна історія козаччини взагалі довгий час була овіяна легендами».

До речі, сам Антонович спочатку висував теорію, «що козаччина стояла в тісному звязку з громадським вічовим укладом старої Русі, тільки пізніше запозичили назву у татар», але пізніше відмовився від неї через відсутність істотних доказів.

Тобто, можна припустити, що відоме нам пізніше козацтво кінця XVI ст. формувалось на основі саме цих автохтонних бродницьких та болохівських громад. Пізніше, під впливом татарської загрози, пристосовуючись до нового розподілення сил, а також під тиском соціальних чинників, збільшення панщини, релігійного тиску, українське козацтво збільшується кількісно і починає впливати на перебіг політичних подій у Речі Посполитій. Тут зіграв свою велику роль також феномен Дикого поля, кордону між двома різними культурними світами. Наприклад, О. Головко акцентує увагу на ролі так званих у літописі «україн» у житті Київської Русі. Ці південні кордони не були державними кордонами у сучасному розумінні, адже по той бік не було іншого державного утворення, лише племена кочовиків. Отже, в уяві тогочасних людей цей регіон скоріше був «вольницею». «Козацтво … виникало внаслідок міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхідності забезпечення функціонування торговельних шляхів та оборони державних кордонів» і появу його дослідник відносить до часів Київської Русі.

Отже, тепер спробуємо прослідкувати причини посилення православного козацтва на прикордонні Речі Посполитої у XVI ст.

.2 Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України

кочовий козацтво хозарський бродницький

У другій половині XIII - XV ст. у південних степах, на так званому порубіжжі, формується особливий надетнічний тип людей, особлива професія, якщо так можна сказати. Козак є, безумовно, символом порубіжжя, символом взаємовпливу двох цивілізацій - оборонець православя у турецьких шароварах. Чому ж на українських землях козаки стали виразниками інтересів цілого народу?

Д. І. Яворницький вважає, що до перетворення окремих громад вільних уходників у цілий стан призвели кілька причин, серед них - земельна, економічна, «існування у Білгороді, Криму й Азові татарських козаків», крім того - наявність неосвоєних вільних земель на прикордонні і навіть етнографічні риси українського народу, якому, на думку дослідника, був властивий вічовий лад, самоуправління. Земельна проблема полягала не тільки у запровадженні фільваркової системи, панщини, а й у тому, що вільні родючі ґрунти, які знаходились на прикордонні, ніхто не обробляв через близькість татарської загрози. Отже, тим відважним козакам, які осідали на цій землі, надавались певні пільги, створювались слободи. Міста переважно належали феодалам, «міщани зобовязувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей…», тож вони теж були зацікавлені переходити на порубіжжя.

Вище було розглянуто свідчення Гійома Левассера про становище селян у Речі Посполитій та великі розміри різних повинностей. Це могло виступити, як одна із причин кількісного збільшення козаків. З іншого боку, фактично до кінця XVI ст., коли відбулись перші козацько-селянські повстання, важко казати про масове покозачення серед «гречкосіїв». Тим більше, що істотно погіршилось положення землеробів вже після Люблінської унії (1569 р.). З цим погоджується ряд дослідників. Наприклад, на думку С. Лепявка, основними «втікачами», були зовсім не сільські мешканці, «малорухливий, привязаний до землі, непомітний в політичний сфері, феодальний клас селян». Інша справа - вільні міщани прикордонних міст, які добре володіли зброєю, адже мали постійно захищати рубежі від татар і, крім того, займались промислами у степу, тобто уходництвом.

Розглядаючи польську історіографію, В. Б. Антонович зазначав, що погляди цих істориків на виникнення козацтва залежали від політичних обставин. Так, у 50-60 рр. ХІХ ст. побутувала думка, що козацтво формувалось зі злочинців, осуджених в Польщі, які втікали на прикордоння. Але, як пише Антонович, «дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького».

Окремо слід зазначити вплив боярства-слуг прикордонних регіонів на правове оформлення козацтва. За своєю діяльністю ці бояри майже нічим не відрізнялись від козаків. Причому від середини XVI ст. цей стан втрачає свої звичайні права, адже щоб довести своє шляхетське походження у Великому князівстві Литовському стало потрібним мати великі земельні володіння, військова служба перестає бути основним заняттям шляхтича. Почалось перетворення бояр на залежних селян, що звичайно не могло не викликати опору. Відбувається масове покозачення бояр і, навпаки, ««обоярення» козацтва». Тепер козацтво оформлюється як рицарський стан і починає «вимагати визнання своїх рицарських прав». У цьому і полягає «боярська» теорія оформлення козацького стану. Тим більше, як зазначає дослідник, навряд чи уряд давав би офіційний правовий статус свавільним розбійникам. До речі, перша козацька реформа співпала у часі з Люблінською унією, після якої фактично зникає боярський стан.

Спробуємо розглянути відношення тогочасного суспільства до козаків. Це питання цікавило багатьох істориків, зокрема Дорошенко писав, що ряд польських дослідників (наприклад, М. Грабовський) підкреслювали толерантність, терпимість до українців з боку поляків, вважали, що козацтво виросло саме на ґрунті повної політичної свободи. З іншого боку існував погляд, що польська шляхта вважала козаків нижчим станом, і у Речі Посполитій заткнулись два устрої: аристократичний, який представляла шляхта, і демократичний - козацький, запорозький лад. Цікаво, що шляхта і справді частково вважала козаків нижчим станом, але нижчим станом лицарства, тим більше, що боротьба з татарами була нагальною проблемою для всієї держави, і тому оборонці прикордоння викликали співчуття у всіх верств населення. З іншого боку, козаки виступали дестабілізуючим фактором, адже їх діяльність спочатку не знаходила відповідника у становій структурі суспільства. Нападаючи, наприклад, на турецькі галери, вони порушували міжнародні домовленості, пізніше козаки виступали тією іскрою, яка запалювала повстання проти влади. Отже, відношення до них у суспільстві не могло біти однозначним.

Додається і релігійний фактор. Коли православна віра опинилась фактично поза законом, коли внаслідок календарної реформи християнські свята у східному і західному обряді перестають співпадати, що призводить до конфліктів між селянином-православним і паном-католиком (до речі, це знайшло відображення у тогочасній полемічній літературі), а висвячення нового митрополита відбувається фактично під охороною козацької шаблі, звичайно козаки стають у народній уяві оборонцями православної віри. До того ж, запорожці визволяють православних бранців, нападаючи на турецькі міста. Це, до речі, започаткувало тривалий союз церкви та Січі, в якійсь мірі допомогло козакам легалізуватись. Існує думка, що навіть еволюція поглядів Богдана Хмельницького від козацького автономізму до незалежної держави відбулось саме під впливом церковних ієрархів. Крім того, у Зборівському договорі окремим пунктом стоїть вимога заборони уніатської церкви у трьох козацьких воєводствах. Додавався ще й етнічний гніт - приміром, у Львові міщани-русини не допускалися у цехи, «обмежували у правах на торгівлю».

Те, що джерелом збільшення козацького стану виступали ледь не всі верстви населення (зокрема, мабуть, заможних магнатів-землевласників) сприяло тому, «що з соціального боку козацтво не було однаковим», але кріпацтво на новозаселених землях не впроваджувалось, використовувалась лише наймана праця. Тобто впроваджувалась зовсім інша система ведення господарства, яку можна назвати прогресивнішою.

Варто відмітити, що козаки фактично стають «елітою» тогочасного українського суспільства, адже православні князі поступово переходили у католицизм (яскравим прикладом цього є родина Острозьких), нечисленна шляхта мала зовсім інші інтереси, ніж міщани та селяни, які не мали змоги впливати на політичні події, що відбувались у державі. Адже руським ремісникам складно було прийняти участь у міському самоврядуванні навіть у містах з магдебурзьким правом.

Фактично, козацтво зіграло вирішаючу роль у справі збереження православної церкви на території України, починаючи з того моменту, коли П. Сагайдачний разом із усім Військом Запорізьким вступив у Київське Богоявленське братство. Як пише Н. Яковенко, це фактично означало, що «Військо Запорозьке отримувало формальне право здійснювати над ним [братством] опіку». Цікаво, що навіть київські міщани звертались до запорожців по допомогу проти утисків уніатів та католиків. Символом цієї взаємодопомоги козаків і церкви, мабуть, можна назвати Трахтемирівський монастир, адже для запорожців це був не тільки шпиталь, «тут зберігалась військова скарбниця, клейноди й арсенал, провадились старшинські ради». Взагалі «головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну», адже саме цим пояснював Хмельницький причину свого повстання польському королю, допомагав церкві і матеріально. Також не можна заперечити вплив вищих церковних ієрархів на зовнішню політику у новоствореній козацькій державі.

Роль козацтва у творенні української культури не однозначна, адже з одного боку це - руйнівні впливи, постійні війни та повстання, коли, фактично, музи мовчать, з іншого - образ героя-козака один з найвизначніших у тогочасній народній творчості, пізніше у новоствореній козацькій державі буде формуватись нова елітарна, як вважають дослідники, національна українська культура. У 1652 р. Б. Хмельницький підписав указ про створення «музичного цеху» на Лівобережній Україні - музиканти грали не тільки на святах, але й супроводжували військо у походах. Заможніші козаки, а пізніше - козацька старшина могли дозволити собі збирати власні бібліотеки (наприклад, у московських архівах було виявлено сім книжок, на яких є автограф: «З книг Самоїла Величка, канцеляристи», була власна бібліотека і у Мазепи, але, нажаль, вона була втрачена під час пожежі у Батурині), також на їх кошт будувались та оздоблювались церкви. Авторами багатьох літературних творів другої пол. XVII - поч. XIII ст. виступають представники козацького стану, та і головні теми цих творів - військові дії.

Взагалі варто відмітити високий рівень освіти серед козаків. Біля усіх церков на козацьких землях з одного боку розташовувався шпиталь, а з іншого - школа. Сучасники відзначали, що «навіть серед жінок і дівчат багато письменних… одна школа припадала пересічно на 1000 душ». Досліджуючи козацькі реєстри, дослідники відмічають, що поряд з іменем та родом занять нерідко зустрічається термін «бакалавр», випускником Падуанського університету був відомий соратник Хмельницького С. Мрозовицький. До речі, Військо Запорізьке, «як куратор братської школи підтримало ідею створення вищого учбового закладу, гарантуючи йому своє піклування» - мова йде про Києво-Могилянську колегію. Варто сказати, що в літературній спадщині «канцеляристів» або козацьких літописців образ Січі і власне запорожця ідеалізується, хоча пізніше у творах деяких письменників (наприклад, «Чорна рада» П. Куліша») січовики змальовуються скоріше як злочинці, хоча і зі своїм «кодексом честі», на противагу старшині, як будівничому, державницькому елементу.

Про роль козацького впливу у формуванні тогочасної культури свідчить навіть поява окремого мистецького терміну «козацьке бароко». Серед архітектурних споруд, збудованих у цьому стилі - Троїцька церква Густинського монастиря, Троїцький собор у Чернігові, храм Покрову Богородиці у Харкові та багато інших. Наприклад, видатки Мазепи на будівництво храмів були такими великими, що його наступники не могли навіть їх підрахувати.

У новоствореній козацькій державі, яка нарешті відповідала вимогам тогочасних мешканців території України модель влади фактично ґрунтувалась на «традиції існування з початку XVII ст. на теренах Середнього Подніпровя козацького самоврядування». Устрій Війська Запорізького і досі залишається яскравим прикладом справжньої демократії, рівності, свободи. Причому варто зазначити що такий устрій опередив час і на тодішній карті Європи подібна держава просто не могла існувати. Як зазначав Д. Дорошенко, з «XVII ст. утворилась і довгий час трималась назва «козако-руська нація»».

Отже, не можна не погодитись з висновком, що «перевага саме козацького елементу в соціальному, політичному і культурному житті… була очевидна сучасникам і місцевим, і іноземним. Подорожі на Україну сприймалися в Європі, як подорожі в «країну козаків»», козацтво справді відіграло визначну роль історії України.

Отже, на основі викладених фактів та теорій можна змоделювати процес виникнення та правового оформлення козацького стану на території Подніпровя.

Визначним фактором тут є, безперечно, фактор Дикого Поля, тобто кордону між двома цивілізаціями, двома світами. І кордон цей не був стабільним та чітко визначеним, а сам Дикий Степ фактично не належав жодній з навколишніх держав, що сприяло появі самоврядування на цій території.

Ще за часів Київської Русі на порубіжних територіях, взаємодіючи з кочовим населенням, формуються громади болохівців та бродників. Це частково осілі, частково кочові племена, які не підкоряються чинному державному законодавству, але руські князі використовують їх в якості найманців під час міжусобиць.

Отже, важко припустити, що після татаро-монгольської навали усі інші кочові етноси, в тому числі і половці, були повністю винищені завойовниками. Скоріше тут можна згадати гіпотезу Гумільова щодо походження бродницьких громад (на його думку, це населення славяно-хозарське) та припустити, що частина кочовиків обєднується з вільним словянським населенням (бровниками та болохівцями), утворюючи в нових умовах самостійні громади, які підкорюються безпосередньо монголам. Але назви «бродники» та «болохівці» втрачають свою відповідність явищу, адже перестає існувати Болохівська земля, отже, вони замінюються більш сучасним половецьким «козак». Слово це зрозуміле усім оточуючим тюркомовним народам, чий вплив у цей час у степовому Подніпровї був домінуючим. Отже, так і зявляється самобутній козацький образ, тюркські запозичення у мові та звичаях, у тактиці ведення бою, у побуті, у культурі.

Внаслідок зовнішніх політичних обставин, а передовсім Люблінської унії, після якої влада польських феодалів поширюється і на руські землі, зазнає утисків православна церква, і яка також породжує проблему невизначеності нового статусу боярства, козацтво збільшується чисельно і набуває нового соціального статусу, який пізніше буде визнано на державному рівні (введено реєстрове козацтво).

Варто сказати ще про те, що життя у порубіжних містах формувало особливий тип людей, які самостійно боронили свої землі від татар, також займались небезпечними, але прибутковими промислами у степах. Ці уходники також вважали себе приналежними до козацького стану, оселяючись або у степових слободах, або залишаючись городовими козаками. Пізніше, вже наприкінці XVI ст. до козацьких лав почнуть переходити селяни, приймаючи участь у козацьких війнах.

Ставлення до запорожців у різних суспільних станів різне, але завдяки тому, що козаки у складі загонів, зібраних старостами, успішно воюють проти татар, вони викликають повагу і захоплення, особливо у сільського та міщанського населення порубіжних регіонів. А приблизно з 20-х років XVII ст. козаки офіційно проголошують себе захисниками православної віри, вступають у Київське церковне братство, під їх охороною висвячують нового митрополита - усі ці фактори призводять до того, що запорожці поступово стають виразниками релігійних, соціальних, а далі і політичних інтересів усього руського населення Речі Посполитої. І кульмінацією цього процесу стає ідея окремої козацької держави, заснованої на ідеалах Запорозької Січі, яка була висунута Богданом Хмельницьким.

Література

1.Хрестоматія з історії Української РСР. Том І. - К., 1959. - 748 с.

2.Історія Русів. [електронна версія книги див. <http://litopys.org.ua/> Доступ здійснено 19:43:51 20.04.2010 р.]

.Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. - К., 1991.- 371 с.

.Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. Українські козаки та їх останні гетьмани. Богдан Хмельницький / П. Меріме. - Львів, 1990. - 301 с.

.Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / Пер. із староукр. - К., 1992. - 192 с.

.Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. - К., 1994. - 311 с. [електронна версія книги див. http://litopys.org.ua/scherer/sher02.htm#rozd1. Доступ здійснено 19:46:02 20.04.2010 р.]

.Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Випуск ІІ - К.:, 1993. - 365 с.

.Історія Української РСР: у 8 т., 10 кн. // гол. ред. А. Г. Шевєлев. - К., 1997. - Т. 1, кн. 1. - 1977. - 442 с.

.Запорозьке козацтво в українській історії, культурі і національній свідомості. Матеріали міжнародної наукової конференції. - К., 1997. - 376 с.

.Антонович В. Б. Коротка історія козаччини / Передм. І. І. Глиця. - К., 2004. - 304 с.

.Боєчко В.Ф. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва. / В. Ф. Боєчко, А. Ю. Чабан // Український історичний журнал. - 1999. - №2. - с. 48-63.

.Голубовский П.В. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. - К., 1884. - 258 с. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/ forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:53 20.04.2010 р.]

13.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994. - 539 с.

.Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. - К., 2006 - 575 с.

.Грушевський М. С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. - К., 1991. - Т. 7. - 1995. - 624 с.

.Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. - М., 1966. - 191 с.

.Дашкевич Н. Болоховская земля и ея значеніе въ Русской исторіи. - К., 1876. - 63 с. [електронна версія книги на http://www.archeologia.ru/modules/ forum/viewtopic.php?p=10382#10382. Доступ здійснено 19:20:09 17.04.2010 р.]

.Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. Т. 1.: До половини XVII століття. - К. - 1992. - 237 с.

.Драгоманов М. Вибрані праці: Т. 1. - К.: Знання України, 2006. - 344 с.

20.Карамзин, Николай Михайлович История государства Российского. Т.1-3. - Ростов, 1989. - 528 с.

21.Клос А. І. Етимологія концепту «козак» у контексті питання виникнення та формування козацтва. [електронна версія статті див http://sd.org.ua/news.php?id=14491. Доступ здійснено 19:48:14 20.04.2010 р.]

.Лепявко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - 287 с.

.Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. - Дніпропетровськ, 1990. - 302 с.

.Мишецький С. История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете (ЧОИДР). - М., 1847. - №6. [електронна версія статті див. на http://litopys.org.ua. Доступ здійснено 19:17:55 20.04.2010 р. ]

25.Археология СССР. Степи Евразии в эпоху средневековья. // Ответственный ред. С. А. Плетнева. - М., 1981. - 303 с.

26.Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVIII ст. до 1923 р. - К., 1992. - 591 с.

.Симоновский П. И. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах. - М., 1847. [електронну версію статті див. http://litopys.org.ua/symon/sym.htm. Доступ здійснено 19:13:34 20. 04. 2010 р.]

.Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. / Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. - 2-ге вид. - К., 2009. - Т. 1. - 800 с.

29.Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. ІІ, Т. 3-4. - М., 1988. - 782 с.

30.Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV - середина XVII ст. - К., 2000. - 300 с.

.Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 1. - Львів, 1990. - 319 с.

.Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Том 2. - Львів, 1990. - 392 с.

.Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Четверте видання, - К., 2009. - 584 с.