являються або прогресують різні форми герметичних захворювань. Іншим ускладненням імуносупресії є системні мікози (наприклад, кандидоз).
Симптоми імунодефіциту:
Стомлюваність
Інфекції, що рецидивують і тривало перебігають.
Інфекції, викликані умовно-патогенними збудниками.
Затяжний або хронічний запальний процес, безвідносно до локалізаціі з частими рецидивами (безперервно рецидивні бактеріальні та /або вірусні інфекції слизових оболонок респіраторної, травної і сечостатевої систем, шкірних покривів).
Стійкість до стандартної антибактеріальної терапії або швидкий розвиток рецідіва після лікування.
Імунодефицит сумісно з впливом курсів різних антибіотиків, застосування імунодепресантів, а також чинників внутрішнього середовища за розвитку та агресії протизапальних цітокінів і вільних радикалів на фоні хронічних інфекцій, викликає ускладнення основного захворювання. Підвищується ризик розвитку пухлин , метастазування, аутоімунної патології. Крім того, у таких пацієнтів нерідко виникає соматогенні обумовлена депресія і інші порушення психіки. Сучасні досягнення імунології та інших суміжних спеціальностей, розробка нових імунотропних препаратів дозволяють лікарю надати реальну і довготривалу допомогу хворому з ІД і хронічними бактеріальновіруснимі інфекціями.
3.Діагностика
Лабораторно-імунологічне обстеження проводиться з метою ідентифікації конкретного порушення імунної системи та підтвердження клінічного діагнозу. Первинна діагностика може здійснюватися за допомогою панелі скринінгових лабораторних тестів.
Застосування панелі скринінгових лабораторних тестів можливо практично у любой обласної або міської лікарні, де є клініко-діагностична лабораторія. Проте поглиблений аналіз можна провести лише в спеціалізованому лечебно-профілактичному закладі, що має сучасну лабораторію клінічної іммунологіі.
Цінну інформацію про стан гуморального імунітету можна отримати не только при визначенні рівня імуноглобулінів, їх субклассов або антитіл до определенним антигенів, а й шляхом вивчення їх функціональних властивостей. До них у первую чергу слід віднести таку властивість антитіл, як афінність, опсонізуюча активність імуноглобулінів.
Як вже зазначалося, вивчення імунного статусу при імунодефіцитах повинно мати на увазі вивчення кількості та функціональної активності основних компонентів імунної системи. Методи, що застосовуються для оцінки функціонування цих систем, умовно поділені на тести 1-го та 2-го рівнів. Тести 1-го рівня є орієнтовними і спрямовані на виявлення грубих дефектів в імунній системі; тести 2-го рівня є функціональними і спрямовані на ідентифікацію конкретного дефекту.
До тестів 1-го рівня для оцінки фагоцитозу належить визначення абсолютного числа нейтрофілів і моноцитів; інтенсивності поглинання мікробів нейтрофілами і моноцитами; здатності фагоцитів вбивати мікроби.
До тестів 1-го рівня оцінки B-системи імунітету можна віднести визначення імуноглобулінів G, A, M, Е в сироватці крові; визначення відсотка і абсолютної кількості B-лімфоцитів (CD19, СD20 ) у периферичної крові. Процес фагоцитозу складається з кількох етапів: хемотаксису, адгезії, поглощенія, дегрануляції, кілінгу і руйнування об'єкта. Їх вивчення має значимість в оцінці фагоцитарного процесу, так як існують імунодефіцити, пов'язані з наявністю поламок практично в кожному етапі. Кінцевим етапом роботи нейтрофіла і моноцита є кілінг і руйнування мікроба, тобто завершенний фагоцитоз. Для оцінки кілінгу можна рекомендувати визначення образованія активних форм кисню в процесі фагоцитозу..
До тестів 2-го рівня оцінки фагоцитозу можна віднести визначення інтенсивності хемотаксису фагоцитів, експресії молекул адгезії (CD11a, CD11b, CD11c , CD18) на поверхневій мембрані нейтрофілів.
До тестів 2-го рівня оцінки В-системи імунітету можна віднести визначення субклассов імуноглобулінів, особливо IgG, секреторного IgA, співвідношення каппа-і лямбда-ланцюгів, специфічних антитіл до білкових і полісахаридних антигенів, здатності лімфоцитів давати проліферативну відповідь на B-(стафілокок, ліпополісахарид ентеробактерій) і TB-(мітоген лаконос) мітогени.
До тестів 1-го рівня оцінки T -системи імунітету можна віднести визначення загального числа лімфоцитів,відсотка і абсолютного числа зрілих T-лімфоцитів (CD3) і двох основних їх субпопуляцій: хелперів /індукторів (CD4) та кілерів /супресорів (CD8), проліферативного відповіді на основні T-мітогени: фітогемагглютиніну і конканавалін A.
До скринінговим лабораторним тестам належить визначення:
-сироваткових імуноглобулінів IgG, IgA, IgM
-Гемолітичний активності комплементу CH50
гіперчутливості сповільненого типу (шкірні тести)
До тестів 2-го рівня для оцінки T-системи імунітету відноситься визначення продукції цитокінів (інтерлейкіну-2, (ІЛ-2), ІЛ -4, ІЛ-5, ІЛ-6, гамма-інтерферону, фактора некрозу пухлини (ФНП) та інші), активаційних молекул на поверхневій мембрані T-лімфоцитів (CD25, HLA- DR), молекул адгезії (CD11a, CD18), проліферативного відповіді на специфічні антигени, найчастіше на дифтерійний і правцевим анатоксини , алергічної реакції за допомогою шкірних тестів з низкою мікробних антигенів.
Порушення експресії рецептора для ІЛ-2 спостерігаються при багатьох злоякісних захворюваннях крові - T-клітинної лейкемії, волосатоклітинної лейкемії, лімфогранульоматозі . Для детекції герпесвірусної і другіх внутрішньоклітинних інфекцій , найбільш оптимально проведення ПЦР-діагностики, так як для багатьох герпетичних інфекцій серодіагностіка (рівень антитіл різних класів) прийнятна тільки для динамічного спостереження. У хворих бажано також визначення маркерів аутоагресії (антіДНК, РФ, антітела до тиреоглобуліну, тиреоїдної пероксидази та ін) і онкомаркерів.
4.Методи, схеми і засоби корекції, лікування, профілактики
Кровотворна система нашого організму має величезну здатність до відновлення своєї функції у повному обсязі після припинення курсу лікування хіміопрепаратами. Через якийсь час наступає повне відновлення кількості лейкоцитів та тромбоцитів без будь-яких спеціальних заходів.
Імунодефіцит на фоні вітамінно-мінеральної недостатності починають лікувати за допомогою комплексів вітамінів і мінералів.
Велике і перспективне місце мають генні технології. Завдяки новітньому методу читання послідовності ДНК під назвою Технології секвенування наступного покоління (Next-Generation Sequencing) вчені Вашингтонського університету в Сент-Луїсі виділили генну мутацію, яка присутня в багатьох ракових клітинах і забезпечує синтез білка - мішені імунної системи.
Теорія іммуноредактірованія раку, висунута Робертом Шрайбером більше 10 років тому, припускала, що деякі мутації в ракових клітинах легко розпізнаються імунною системою як зовнішня загроза. Якщо імунна система буде націлена на їх виявлення, вона зможе атакувати і знищувати ракові клітини. Це, на думку авторів, шлях до створення індивідуальних вакцин та інших методів іммунотероапіі раку.
Порівнявши генетичні дані ракових і здорових клітин, група дослідників під керівництвом Роберта Шрайбера виявила в ракових клітинах піддослідних мишей мутації 3743. У результаті вчені відібрали кілька генів, які відповідають за синтез білків, здатних запускати імунну відповідь з найбільшою ймовірністю.
Один з таких білків - спектрин-бета2 - присутній в усіх ракових клітинах, атакованих імунною системою, і в жодній з тих, на які імунна система не реагує.
Для цього дослідження вчені индукували зростання ракових пухлин у мишей з пригніченою імунною системою.
На наступному етапі експериментів вчені клонували мутантний ген спектрина-бета2, а далі вносили його в ракові клітини мишей, у яких не було такої мутації. У мишей з нормальною імунною системою клітини пухлини, що синтезують мутантний спектрин-бета2, розпізнавалися імунною системою і знищувалися нею.
Лікування онкологічних хворих за допомогою хіміотерапії призводить до значного пригнічення імунітету хворого, що підвищує ризик розвитку у нього інфекцій. Медики із США відновлюють імунітет за допомогою ін'єкцій власних Т-лімфоцитів пацієнта.
Повторні курси хіміотерапії хворих з хронічним лімфоцитарний лейкоз (ХЛЛ) має виражений побічний ефект у вигляді практично повного пригнічення імунітету пацієнта, що різко підвищує ризик розвитку у нього інфекційних захворювань. Перед початком хіміотерапії у кожного хворого із зразків крові можна вирізняти здорові Т-лімфоцити, які зберігалися до закінчення лікування. Після цього лімфоцити будуть піддаватися стимуляції для розмноження поза організмом і вводитися хворим. Це дасть можливість зростати кількості лімфоцитів та відновити імунітет.
Застосування імуномодуляторів при імунодефіцитах .
Для прискорення одужання і стимуляції імунітету проводять курс лікування імуностимулюючими препаратами. В даний час відомо велика кількість імуностимулюючих препаратів, з різними механізмами дії.
До того ж, на фоні імунної недостатності часто використовують специфічну та неспецифічну імунотерапію, наприклад онковакцинами ,яка при порушенні імунної системи не може формувати повноцінну адекватну відповідь, а внаслідок цього - не дає бажаного, теоретично очікуваного результату.
Методи імунотерапії при вторинному імунодефіциті та лікуванні основного захворювання, в даному випадку - злоякісних пухлин, слід розділити на імунокорекцію і власне спрямовану імунотерапію основного захворювання. Без корекції, а точніше без відновлення стану імунної системи, практично неможливо досягти успіху імунотерапії.
Застосування імуномодуляторів повиннно завжди проводитися на підставі клінічного та іммунологіческого обстеження.
Головним критерієм при призначенні імуномодуляторів є клінічна картіна. Імуномодулятори можна (або доцільно) використовувати в комплексній терапіі хворих.
Імуномодулятори переважним чином впливають на Т-лімфоцити і індукують у них синтез цитокінів, стимулюють функціональну активність нейтрофільних лейкоцитів,тобто активувати антиінфекційний захист організму. До імуномодуляторів, чинним на Т-систему імунітету, відносяться ряд препаратів, отриманих з тимусу великої рогатої худоби. До імуномодуляторів останнього покоління з таким еффектом відносяться міелопід (його фракція МП-1) та імунофан. У кінцевому підсумку приходить в рух вся імунна сістема. Обидва види активації імунітету могут з успіхом застосовуватися в комплексному лікуванні хворих з ІД.
Принципи імунотерапії грунтуються на етіології і патогенезі ІД і включають в себе після уточненої діагностики використання за показаннями замісної, комбінованої терапії, детоксикації, імуномодуляцію і программної відновлювальної терапії під контролем показників імунітету у дінаміці, а також спостереження, корекцію ускладнень і супутніх синдромів і захворювань.
Примірна схема:
. Діагностика (з імунним обстеженням у динаміці) і діфференіціальная діагностіка.
2. Уточнення етіологічних факторів.
3. Детоксикація (вид і тривалість залежить від тяжкості ІД).
4. При можливості усунення етіологічних чинників.
5. Імуномодуляція або замісна терапія (залежно від тяжкості ІД).
7. Імунореабілітації (фізичні навантаження, загартовування, метаболічна і антіоксідантна терапія, вітамінотерапія, стимуляція специфічного і неспіціфіческого імунітету та ін.)
8. Динамічне спостереження.
Основні принципи застосування :
. Імуномодулятори призначають у комплексній терапії одночасно з антибіотиками, протигрибковими, протипротозойними або противірусними засобами.
. Доцільним є раннє призначення імуномодуляторів - з першого дня застосування хіміотерапевтичного етіотропного засобу.
. Імуномодулятори, що діють на фагоцитарну ланку імунітету, можна призначати хворим як із виявленими, так і з невиявленими порушеннями імунного статусу, тобто підставою для призначення препарату є клінічна картина.
. За наявності в даній лікувально-профілактичній установі відповідної матеріально-технічної бази застосування імуномодуляторів доцільно проводити на фоні імунологічного моніторингу. Цей моніторинг слід проводити незалежно від виявлення початкових змін в імунній системі.
. Імуномодулятори можна застосовувати як монотерапію під час проведення імунореабілітаційних заходів.
. Наявність зниження будь-якого параметра імунітету, виявленого при імунодіагностичному дослідженні у практично здорової людини, не є підставою для призначення йому імуномодулюючої терапії. Такі люди повинні бути на обліку у відповідній лікувально-профілактичній установі та складати групу спостереження за імунним статусом.
Отже, досягнення імунології та інших суміжних спеціальностей, розроблення нових імунотропних препаратів дозволяють лікареві надавати реальну й довготривалу допомогу пацієнтам із імунодефіцитними станами та хронічними бактеріально-вірусними інфекціями.
Кровотворна система нашого організму має величезну здатність до відновлення своєї функції у повному обсязі після припинення курсу лікування хіміопрепаратами. Для прискорення одужання і стимуляції імунітету проводять курс лікування імуностимулюючими препаратами.
Висновок
Імунодефіцити (ІДС) - порушення імунологічної реактивності, обумовлені випаданням одного або декількох компонентів імунного апарату.
Злоякісне новоутворення завжди призводить до імунодефіциту, тому що якщо воно є - то є одразу анемія, і, звісно імунна система не отримує потрібної кількості кисню, поживних речовин, втрачає форменні елементи крові та не має можливості виробляти необхідну кількість імуноглобулінів та інших речовин для повноцінного функціонування. Другою причиною імунодефіциту є лікування пухлин (хірургічне хіміотерапевтичне), що негативно впливає на імунітет.
Хворі на онкогенний імунодефіцит мають такі симптоми, як стомлюваність, інфекції, що рецидивують і тривало перебігають, затяжний або хронічний запальний процес , слабкість тощо.
Методи, що застосовуються для оцінки функціонування цих систем, умовно поділені на тести 1-го та 2-го рівнів. Тести 1-го рівня є орієнтовними і спрямовані на виявлення грубих дефектів в імунній системі; тести 2-го рівня є функціональними і спрямовані на ідентифікацію конкретного дефекту. Велике і перспективне місце мають генні технології.
Методи імунотерапії при вторинному імунодефіциті та лікуванні основного захворювання, в даному випадку - злоякісних пухлин, слід розділити на імунокорекцію і власне спрямовану імунотерапію основного захворювання. Без корекції, а точніше без відновлення стану імунної системи, практично неможливо досягти успіху імунотерапії.
Застосування імуномодуляторів повиннно завжди проводитися на підставі клінічного та іммунологіческого обстеження.
Примірна схема:
.Діагностика (з імунним обстеженням у динаміці) і діфференіціальна
.діагностіка.
2. Уточнення етіологічних факторів.
3. Детоксикація (вид і тривалість залежить від тяжкості ІД).
4. При можливості усунення етіологічних чинників.
5. Імуномодуляція або замісна терапія (залежно від тяжкості ІД).
7. Імунореабілітації (фізичні навантаження, загартовування, метаболічна і антіоксідантна терапія, вітамінотерапія, стимуляція специфічного і неспіціфіческого імунітету та ін.)
. Динамічне спостереження.
Перелік використаних джерел
1.В. Г. Галактионов. Иммунология: Учебник. - М.: Изд-во МГУ. 1998 - 480 с.
2.Долгих В. Т. Основы иммунопатологии, Феникс, Ростов-на-Дону, 2007, с.119-158
3. Лебедєв В.В. Супероксидного основи патогенезу та терапії імунних расстройств. У книзі: Проблеми патогенезу та терапії імунних розладів під редакціей В. В. Лебедєва, том 1, с. Червень 1935, Москва, 2002 р.
4.Стефани Д. В., Вельтищев Ю. Е. Иммунология и иммунопатология, Москва, Медицина, 1996, с.88-170
5.Хаитов Р. М., Игнатьева Г. А., Сидорова И. Г. Иммунопатология: Учебник. - М.: Медицина, 2000. - 432 с.:ил.
6.Ширінський В.С., Старостіна Н.М., Сеннікова Ю.А., Малишева О.А. Проблеми діагностікі та класифікації вторинних імунодефіцитів.//Алергологія та іммунологія, 2000, том 1, № 1, с.6270.
7.Ярілін А.А. Основи імунології. М., Медицина, 1999, с. 607.
8.http://www.anticancer.ru/articles/articles-26.html
9.http://www.health-ua.org/news/11693.html