Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана в Україні
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Юридичний факультет
Кафедра Конституційного та Міжнародного права
Дипломна робота
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА В УКРАЇНІ
Студента 5 курсу 3 групи
Господарсько-правової спеціалізації
Коваленка Андрія Сергійовича
Науковий керівник
Кандидат політичних наук
Доцент кафедри
Мошак Олена Володимирівна
Завідувач кафедри
Кандидат політичних наук
Юрченко Микола Миколайович
Одеса 2008 р.
Вступ
Протягом 1990-1996 р. в України були прийняті 3 найважливіші документа - Декларація про державний суверенітет України 1990 р, Акт проголошення незалежності України 1991 р., Конституція України 1996 р. які поклали початок процесу формування в нашій країні демократичної, правової і соціальної держави.
У цих основоположних документах вперше сформульовано найважливіші напрямки внутрішньої та зовнішньої політики молодої незалежної держави, основною метою якої є реальне визнання людини як найвищої соціальної цінності. Такі положення внесли істотні зміни в життя українського суспільства, кардинально змінили уявлення про місце і роль особистості на сучасному етапі.
Демократичні перетворення, що відбуваються в Україні, формування громадянського суспільства і побудова правової держави вимагають політичних, соціально-економічних, культурних модернізацій сучасного українського суспільства та вдосконалення механізму державної влади.
У зв'язку з цим велике значення набуло одне з найбільш актуальних питань державотворення в Україні - створення ефективного механізму охорони прав і свобод людини та громадянина. Тому впровадження та реалізація конкретних засобів діяльності цього механізму має надзвичайну важливість для проведення демократичних перетворень в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.
Одне з найскладніших завдань цієї реформи полягає в зміні взаємовідносин влади і людини, налагодженні звязку між громадянами та представниками владних структур. Наявна відчуженість апарату державної влади від громадян, високий рівень корупції, низька виконавча дисципліна, правовий нігілізм, відсутність поваги до прав людини зумовлюють необхідність розвитку нових, демократичних інституцій, діяльність яких грунтувалася б не на традиційному захисті державних інтересів, а була спрямована на належне забезпечення прав людини.
У багатьох країнах світу таким інститутом є омбудсман. Він зарекомендував себе таким , що сприяє забезпеченню прав людини та підвищує ефективність діяльності органів державної влади та їх посадових осіб. Омбудсман являє собою один із факторів створення гарантій демократичного розвитку суспільства та реалізації принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Його запровадження - це важливий крок у напрямку демократизації процесів у соціально-політичному житті будь-якої країни. Особлива потреба в цьому правозахисному інституті виникає тоді, коли органи державної влади не задовольняють потрібний рівень вирішення покладених на них завдань, що зумовлює необхідність у додаткових механізмах захисту прав людини.
Водночас очевидно, що запровадження в Україні інституту Уповноваженого ще не означає його остаточного формування з добре відпрацьованою системою функціонування. Як свідчить світова практика, організація діяльності інституту омбудсмана - складний процес, що потребує врахування багатьох чинників. Тому в умовах становлення інституту українського омбудсмана необхідне проведення всебічного і глибокого аналізу зарубіжного конституційного та поточного законодавства, що регламентує правовий статус омбудсмана, наукових розробок у цій сфері, а також дослідження досвіду його практичної діяльності.
Вітчизняними науковцями, за винятком Ю.С. Шемшученка та Г.О. Мурашина, які одними з перших дослідили історію виникнення інституту омбудсмана та здійснили аналіз його правового становища, Ю.М. Грошевого, В.Я. Тація,
М.В. Цвіка, що займалися проблематикою місця інституту омбудсмана в механізмі державної влади, М.В. Косюти, В. Клочкова, які охарактеризували взаємодію Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту, Н.І. Карпачової та К.О. Закоморної, що вивчали окремі аспекти статусу і діяльності омбудсмана, цей контрольно-наглядовий, правозахисний інститут не досліджувався.
Як наслідок існує потреба в комплексному аналізі актуальних проблем теорії та практики функціонування інституту омбудсмана, еволюції його становлення, виробленні цілісної, завершеної концепції його правової природи.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини був запроваджений у нашій країні у 1998 р і за час свого існування накопичив певний досвід правозахисної роботи, який сьогодні потребує узагальнення і оцінки з метою подальшого удосконалення правової основи його діяльності.
Актуальність дослідження інституту омбудсмана полягає і в тому, що становлення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відбувається в умовах, коли все ще триває пошук оптимальної моделі вітчизняної схеми омбудсмана. Зазначена обставина зумовлює потребу порівняльно-правового вивчення світового досвіду функціонування цього інституту. Кожна держава, де діє омбудсман, має свої національні, історичні та юридичні особливості й традиції, які впливають на законодавче врегулювання його правового статусу, і будь-яка з моделей цього правозахисного інституту являє науковий інтерес, зважаючи на те, що інститут омбудсмана в цих країнах уже пройшов етап свого становлення, довів свою контрольно-наглядову та правозахисну ефективність. У той же час порівняльний аналіз дозволяє спрогнозувати розвиток близьких за змістом процесів формування національного інституту омбудсмана та зробити узагальнюючі висновки щодо вдосконалення законодавчої основи його статусу.
Таким чином, необхідність дослідження конституційно-правового статусу інституту омбудсмана визначається сучасним станом вітчизняної правової науки, відсутністю поглибленої та всебічної теоретичної розробки цієї проблеми. Це свідчить про його наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність.
Мета дипломного дослідження полягає в з'ясуванні сутності інституту омбудсмана та змісту його діяльності, розкритті його місця і ролі у державі і суспільстві, в забезпеченні прав людини та визначенні шляхів удосконалення роботи Уповноваженого.
Відповідно до поставленої мети визначені наступні завдання дипломного дослідження:
1. розглянути місце та функції інституту омбудсмана в системі державної влади.
2. розглянути правове становище Уповноваженого на законодавчому рівні, гарантії його діяльності, проаналізувати проблемні питання практичної діяльності омбудсмана
. визначити перспективні напрямки діяльності омбудсмана та його конституційно-правогого регулювання
. зробити висновки-пропозиції щодо її удосконалення.
Обєктом дипломного дослідження є інститут омбудсмана, що набув самостійного юридичного статусу.
Предмет дипломного дослідження - конституційно-правовий статус інституту омбудсмана, світовий досвід його функціонування та Українська модель цього інституту.
Методи дослідження. В основі роботи лежить діалектичний метод пізнання державних та правових явищ, що дає можливість розглянути інститут омбудсмана у взаємозвязку з іншими елементами держави і суспільства.
За допомогою історико-правового методу досліджувалась еволюція цього інституту у світі, основні етапи його становлення.
Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти правовий статус різних моделей інституту. Звязок цих моделей з різними формами правління та формами державного устрою, системами органів державної влади досліджувався системним методом. Застосування таких методів наукового пізнання дозволило досліджувати інститут омбудсмана достовірно обєктивно та неупереджено.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, що включають в себе 6 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Загальний обсяг роботи 75 сторінок.
Ключові слова: омбудсман, конституційно-правовий статус,
гарантії діяльності, права та обовязки, місце в системі державної влади.
Розділ 1. Теоретичні основи конституційно-правової природи інституту омбудсмана
.1 Походження поняття інституту омбудсмана
Термін «омбудсман» мас німецьке походження, його коріння сягає раннього періоду життя німецьких племен. Так називалася особа яку обирали для збору зі злочинців-убивць грошової пені від імені потерпілої сторони. Однак деякі автори твердять, що поняття «омбудсман» має ісландське коріння і походить від «umbud», що середньовічною шведською мовою означало силу чи авторитет. Саме шведське слово umbud у широкому значенні означає того, хто говорить від імені інших агент, представник, адвокат, делегат, заступник інших осіб, опікун чи будь-яка інша особа, уповноважена іншими суб'єктами діяти від їх імені і служити їхнім інтересам, а у вузькому - особу чи осіб, обраних парламентом як своїх представників.
Слід зазначити, що термін «омбудсман» не отримав широкого законодавчого визнання у світі. Так цей інститут називається тільки в скандинавських країнах, деяких штатах Індії, Канади, США, в африканській Намібії, Океанії, Хорватії, Новій Зеландії, Ямайці. Островах Кука. В інших країнах національні правові акти про омбудсмана містять різноманітні назви зазначеного інституту: Уповноважений з громадянських прав - у Польщі, Уповноважений Державних Зборів з прав громадян і Уповноважений Державних Зборів з прав національних і етнічних меншин - в Угорщині ,Уповноважений Олій Мажлісу з прав людини - в Узбекистані та просто Уповноважений з прав людини - в Російській Федерації і Словенії . Адвокат народу - в Румунії, Народний Адвокат - в Албанії, Національний Правозахисник (омбудсман) - у Македонії.
Парламентський комісар з адміністрації - у Великобританії, посередник (медіатор) - у Франції, посередник республіки - в Сенегалі. Захисник народу - в Іспанії, Перу, Колумбії га деяких інших країнах. Комісія з прав людини - на Філіппінах. Уповноважений Бундестагу з оборони - в Німеччині, парламентський адвокат - у Молдові. Народний Захисник - у Грузії, Панамі, провізор юстиції - в Португалії, публічний радник, публічний захисник, захисник прав громадян, громадський адвокат - у деяких штатах США і т.п.
Разом з тим у теоретичному плані термін «омбудсман» с збірним і
являє собою родове поняття, образ спеціальної служби, яка не схожа на державні та громадські структури, що займаються захистом прав і
свобод людини та громадянина.
В державно-правовому значенні омбудсман сприймається як гідна довіри незалежна особа, що уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і поміркований контроль у формі нагляду за всіма державними органами і посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень. З точки зору громадянина, омбудсман - це посадова особа, до якої можна звернутися у випадку незадоволення адміністративним рішенням. процесом його прийняття, а також діями службовців державного апарату.
В наукових джерелах можна зустріти чимало різновидів визначення цього інституту. Чітке визначення і тлумачення поняття омбудсмана ускладнюється причиною недостатнього його дослідження .
Радянська юридична наука тривалий час давала розширене тлумачення поняттю «омбудсман»: «посадова особа, на яку покладаються функції контролю за діяльністю урядів, установ»[77,с.615] Хоча слід зазначити, що укладачі Великої Радянської Енциклопедії намагалися уже достатньо повно розкрити сутність цього інституту, висвітливши тотожність діяльності аналогічних посадових осіб, незважаючи на відмінність у їх назвах, тенденції до спеціалізації даного інституту за певними сферами управління. Вони звернули увагу і на той факт, що в більшості країн омбудсман діє формально від імені парламенту за ініціативою фізичних чи юридичних осіб, які звертаються до нього. Також автори енциклопедії зазначали таку відмінність омбудсманівських систем, як те, що в одних країнах омбудсмани обираються парламентом, в інших - призначаються главою держави, що, перевіряючи дії посадових осіб державного апарату, омбудсман не має права скасовувати їх рішення, тільки може давати відповідні рекомендації щодо усунення порушень.
Як не дивно, дослідники інституту омбудсмана навіть у таких загальних визначеннях зуміли виділити основне його призначення - здійснення контролю за дотриманням законодавства у галузі прав людини. І сьогодні а наукових джерелах визначення інституту омбудсмана дасться саме в такому сенсі.
У Світовій енциклопедії зазначається, шо омбудсман - це уповноважений держави, покликаний розбирати скарги громадян щодо зловживань бюрократичного апарату (посадових осіб урядових органів). Значну частину в роботі омбудсмана займають скарги на кривду або брутальне ставлення посадових осіб у таких справах, як житлові, про стягнення податків, про участь у виборах, про виплату благодійної допомоги та інші. Після дослідження скарги омбудсман може відхилити її з обгрунтуванням своїх дій. або він може шукати засоби виправлення ситуації шляхом переконання, надання гласності або рекомендацій про притягнення до відповідальності особи, яка порушила права і свободи людини та громадянина.
У спеціальних працях, більшості навчальної та монографічної літератури омбудсман розуміється як «незалежна від уряду, призначена парламентом посадова особа»[46,с.32]; «посадова особа, яка зобов'язана слідкувати за тим, щоб державні органи, перш за все виконавча влада, не порушували прав людини і громадянина»[36,с.112]; «спеціальна посадова особа, до компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів влади і посадових осіб»[22,с.202]; як «посадова особа, яка опирається на парламент, мстою діяльності якої є захист прав і законних інтересів»[14,с.361].
У наукових правових дослідженнях поняття «омбудсман», як правило, визначається через поняття «інститут омбудсмана», з чого випливає, що «омбудсман» виступає як конституційно-правовий інститут, який включає в себе систему конституційно-правових норм, котрі регулюють порівняно самостійну групу однорідних і взаємозалежних відносин, пов'язаних з його функціонуванням. Ці норми визначають порядок призначення омбудсмана. його компетенцію, функції, гаранти діяльності та порядок припинення його повноважень і виступають свого роду нормативними характеристиками омбудсмена, розкривають у різноманітних аспектах його правове становище, відіграють обслуговуючу роль відносно його статусу.
Проте слід зазначити, що визначення інституту омбудсмана в такому контексті містять певні прогалини, не цілком достатньо і вичерпно характеризують сутність даного органу, з належним ступенем точності віддзеркалюють його правову природу. Інститут омбудсмана, незважаючи на свою майже 200-річну історію існування у Швеції, належить до тих небагатьох конституційних новацій останнього часу, статус яких продовжує удосконалюватися, модифікуватися і мало досліджений науковцями.
Природа цього інституту, його модель у кожній з країн визначається і залежить від певного набору чинників, серед яких слід виділити форму правління в державі, існуючі в країні державний устрій та правову систему, конституційні та національні традиції, менталітет народу тощо.
Дослідник інституту омбудсмана доктор юридичних наук, професор В. В. Бойцова цілком слушно зазначає, що омбудсман - це складний соціально-правовий феномен: не тільки юридичний інститут чи орган, але й певний тип політичної і правової культури, сукупність суспільних зв'язків і відносин. Це завоювання та надбання світової юридичної культури, яке гарантує безконфліктне (толерантне) узгодження інтересів управлінців та громадян, якими вони управляють.[17,с.12]
Інститут Уповноваженого ВРУ з прав людини знаходиться наразі на стадії становлення. Не завжди цей інститут сприймається належним чином як державними інституціями, так і структурами громадянського суспільства. Але саме йому належить майбутнє в підвищенні ролі у забезпеченні прав людини і громадянина. І це має усвідомлюватись всіма субєктами права, виходячи з положення , що права людини в Україні визнаються найвищою соціальною цінністю.[1,Ст.3]
Держава символізує публічний простір, а громадянське суспільство - простір свобод, основу якого складає ринкова економіка і права людини. Уповноваженому з прав людини належить суттєва роль у забезпеченні взаємодії Української держави і громадянського суспільства в аспекті захисту прав особи. Конституціїно-правовий інститут Уповноваженого, створений в Україні може сприяти вирішенню проблеми бюрократизації виконавчого аппарату, анонімності і безвідповідальності державної влади. При цьому слід брати до уваги , що посилення інституту народного правозахистника в багатьох Європейських странах та США було реакцією на посилення виконавчої влади.
Інститут Уповноваженого дає можливість подолати суттєві суперечності сіж державою і громадянським суспільством, легитімувати владу, гарантувати право громадян бути проінформованими про помилки і зловживання службовців державного аппарату[70,с.80]
Омбудсмен є захистником громадянських прав. Він охороняє як публічні, так і особисті інтереси, приватну сферу життя, допомагає вирішенню проблем захисту прав особи. Значним є поновлюючий і політичний еффект діяльності Уповноваженого. Це насамперед повязано з тим, що омбудсмен виражає точку зору громадянського суспільства і доводить її до відома законодавчої і виконавчої гілок влади .Інститут Уповноваженого в Україні органічно вписується в діючу систему захисту прав громадян і не перешкоджає використанню інших каналів поновлення справедливості .
Загальновідомо, що гострим питанням сучасності є питання про недостатню або малу ефективність діючих юридичних способів розв'язання соціальних конфліктів, що виникають у результаті існування різних цілей особистості та згаїільства. І, як наслідок такої «різнорідності», утворення протиріч між реалі-ашією своїх прав людиною і дотриманням при цьому суспільних інтересів. Во-гючас багато дослідників в галузі прав людини стверджують, що на сучасному етапі юридична наука не виробила ефективних способів забезпечення раціо-нального сполучення та гармонії держави й окремих особистостей.
Простежуючи розвиток інституту омбудсмана з моменту його заснування, сьогодні ми робимо висновок, що даний інститут слід розглядати як одну з головних діючих осіб процесу розв'язання соціального конфлікту у суспільстві.
Водночас назва омбудсмана: посередником - у Франції, публічним захисником - у США, народним адвокатом - у Канаді, уповноваженим - у Польщі, Росії, Україні не випадкова. Таким чином, в першій назві закладена його посередницька місія. Аналізуючи діяльність інституry омбудсмана в цьому напрямку, Пеллетієр Жакус - дослідник інституту Посередника у Франції відзначає, що «...омбудсман пробує знайти баланс ...між громадянами і посадовими особами» [Цит.за 3, с.66]
Не можна не погодитися з відомими російськими соціологами B.C. Ко-маровським і Л. М. Тимофєєвою, які вважають, що конфлікти в суспільстві між державним апаратом і громадянами споконвічно визначені, причому незалежно від того, в яких за формою державі і суспільстві ми живемо, при цьому вони відзначають, що зазначений вплив на якість і ступінь гостроти конфлікту справляє характер політичного режиму і рівень політичної культури [67,с.145]
У цьому зв'язку професор Хаманева Н.Ю. звертає увагу і на причини загострення конфліктних ситуацій, розглядаючи їх як наслідок «...звернення громадянина до різних органів» [73,с.144]
Отже, розглядаючи звернення осіб на неправомірні та несправедливі дії публічних органів та їх посадових, службових осіб, інститут омбудсмана виступає гарантом забезпечення прав людини і згладжує існуючі конфлікти між суспільством і особистістю, тим самим стає каталізатором таких ситуацій. Тому можна не погодитися з професором Н.Ю. Хаманьовою, яка вказує, що «Уповноважений з прав людини в Російській Федерації... розв'язує конфліктні ситуації... шляхом звернення у відповідні інстанції» [74с.155]
Розглядаючи звернення громадян, омбудсман намагається не тільки відновити обмежені права, але і провести аналіз причин їх виникнення, щоб надалі запобігти таким конфліктним ситуаціям. У цьому зв'язку Регіональний Омбудсман Валлонії (Бельгія) М-Ж. Чідіас відзначає: «...омбудсман потрібний там, де необхідно нагадати сторонам, шо деякі правила не були ними враховані. Тут омбудсман докладає зусиль, щоб знайти консенсус між громадянином і адміністрацією [74. с.57]. У таких випадках особливо важлива роль омбудсмана в навчанні населення. Та й самі громадяни проявляють активний інтерес до животрепетних проблем суспільства. За даними різних соціологічних дослідженнь попит на соціальну інформацію як у країнах із стабільними системами, так і в постсоціалістичних країнах достатньо високий.
Аналіз практичної діяльності інституту омбудсмана свідчить про те, шо значна частина його роботи сконцентрована на розгляді звернень соціального характеру.
Омбудсман Ірландії протягом 1997 р. розглянув 50% скарг від загальної кількості, що надходили у правозахисні органи. З них 62% припадало на Департамент соціальних співтовариств і справ сім'ї; 13% стосувалося Департаменту сільського господарства і продовольства; 10% було проти Податкового департаменту; 13,5% було пов'язано з Департаментом охорони здоров'я; 9% торкалися послуг телефонного зв'язку.
Таким чином, інститут омбудсмана є державним каталізатором соціальних суперечок в суспільстві.
Уповноважений Верховної Ради України з прав має значний потенціал в цьому напрямку та буде займати гідне місце в системі юридичних механізмів щодо розв'язання конфліктів між суспільством, та особистістю.
1.2 Функції омбудсмана та принципи його діяльності
Незважаючи на всі структурні відмінності конституційних і правових систем інституту Уповноваженого в різноманітних країнах належить деякий мінімум спільного по сутності діяльності , більша частина якого належить завдань, а менша - організації та становленню. Типовими ознаками є наприклад незалежність омбудсмана , а також відсутність у нього виконавчої влади.
Його суттєвою характеристикою є також те, що він не замінює собою , а лише доповнює існуючи правозахисні установи , такі як наприклад адміністративні судові установи.
К дуже важливим обовязкам омбудсмана відноситься забезпечення законності та належного рівня діяльності органів управління ,особливо в місцях, де рішення приймаються вільно ,де органами управління при винесенні такого рішення перевага надається власним інтересам а не праву.
Крім того він служить інструментом управління парламенту по відношенню до виконавчої влади.[61,c.6]
Також все більше значення надається посередницькій функції омбудсмана , тим більше що все більша складність управління підсилює нерозуміння людей . Це стається тому, що з однієї сторони омбудсман усюди знаходиться на варті захисту прав і інтересів народу перед виконавчими органами як апаратом влади, з іншої омбудсман може пояснити , розтлумачити громадянам необхідну і правильну адміністративну дію , сприяти росту довіри між громадянами та виконавчою владою. Це функція , в якій омбудсмен представляє державу на шляху від власного до демократичного управління державними справами.
Свою посередницьку роль омбудсмен може розвинути особливо по відношенню до меншин, які по відношенню до держави і його управлінським установам часто, та як правило цілком обґрунтовано відчувають недовіру. У звязку з тим заснування регіональних омбудсманів набуває приорітетне значення. При цьому саме в відносинах с меншинами омбудсмен має слідкувати за тим, щоб його самого не розглядали як частину державного апарату влади.
Ця небезпека тільки підкреслює значимість його незалежності.
Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:
1. захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;
2. запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
3. сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;
4. поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;
5. запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
6. сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. [2,Ст.]
Принципи діяльності омбудсмана.
Практична діяльність Уповноваженого, як самостійного державного інституту, має базуватись на певних загальноприйнятих принципах.
Гуманізм - основоположний принцип, що характеризує омбудсмана як інститут, призначення якого служіння людині, захисту її прав і свобод. З огляду на цей принцип омбудсман зобов'язаний терпляче, компетентно, ввічливо і уважно роз'яснювати громадянам їхні права та обов'язки, порядок їх забезпечення та процедури правового захисту, надавати відповідну допомогу в усуненні виявлених порушень прав громадян. Гуманне ставлення до громадян, які звертаються за допомогою до омбудсмана, виражається також в тому, що стосовно них з боку омбудсмана неприпустима чиста формальність: відмова у прийнятті скарги з причини недотримання форми її написання, подання і т. ін.. Омбудсман покликаний також сприяти гуманному ставленню до потреб та запитів громадян з боку органів влади, посадових осіб різноманітних органів та організацій незалежно від форм власності. Він повинен стояти на сторожі прав громадян, не допускаючи випадків переслідування заявників чи іншого обмеження їх прав з боку органів влади за звернення до нього. Розуміння та утвердження того, що кожна людина незалежно від її національності, раси, віросповідання, соціального та майнового стану, статі і т. ін. має рівні та невід'ємні права і свободи, що випливають із її сутності як члена суспільства, гуманність у відносинах з тими, чиї права порушені, хто уже незаконно ображений, розуміння їхнього болю, сприйняття його як соціальної несправедливості, що завдає удар по всьому суспільству, правовій і управлінській системі, є основними критеріями діяльності омбудсмана.
Законність - універсальний правовий принцип, який знайшов своє нормативне втілення в багатьох країнах, це обов'язковий атрибут існування та розвитку демократично організованого суспільства. Законність необхідна для забезпечення свободи громадян, реалізації їх прав, формування та розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави, а її рівень та стан служать головним критерієм оцінки правового життя громадян, суспільства, держави. В юридичній науці законність розуміється чи то просто строгим і повним виконанням приписів правових законів і прийнятих на їх основі юридичних актів всіма суб'єктами права, чи як правовий режим суспільного життя, який полягає в неухильному дотриманні юридичних норм всіма право - дієздатними учасниками, чи як політико-правове явище, що характеризує процес удосконалення державно-правової форми організації суспільства і реалізації ідеї соціальної справедливості шляхом строгого та неухильного дотримання і виконання діючого законодавства.
Зміст принципу законності в роботі омбудсмана складає діяльність, спрямована на неухильне виконання і дотримання законів всіма учасниками суспільних відносин, на забезпечення такої поведінки органів державної влади, їх посадових осіб, а також громадян, яка відповідає вимогам норм права, на забезпечення реалізації прав і свобод людини, гарантування принципу рівності всіх перед законом, неприпустимість свавілля і діяльності посадових осіб.
Законність як принцип діяльності омбудсмана означає, що здійснювати захист прав і свобод людини і громадянина він може тільки законами засобами, передбаченими Конституцією та іншими законами країни. Він не повинен виходити за рамки правових приписів своєї діяльності: проводити дії, не передбачені законодавством, приймати рішення, що виходять за рамки його повноважень тощо. «Уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина».[Цит.за 2,ст.14]
Принцип законності знаходить своє втілення також при здійсненні омбудсманом контролю за ефективністю дотримання законодавства у сфері захисту прав людини, приведенні його у відповідність з нормами міжнародного права, міжнародними стандартами у галузі прав людини. Як закріплено Законом Литви про контролерів Сейму, якщо в процесі розслідування контролери виявляють недоліки, суперечності в законах або інших правових актах, вони повідомляють про це відповідно Сейм. Уряд чи Раду самоврядування.
Таким чином, законність є головним керівним принципом діяльності омбудсмана, від дотримання цього принципу залежить ефективність всієї роботи цього правозахисного інституту, а його здійснення забезпечується системою певних вимог та гарантій, які передбачені перш за все в конституціях держав і чинному законодавстві.
Принцип справедливості у діяльності омбудсмана грунтується на неупередженому розгляді скарг про порушення прав громадян, справедливому врегулюванню конфлікту між сторонами завдяки узгоджувальним процедурам і прийняттю законного рішення.
Омбудсман при розгляді скарг громадян, повідомлень у засобах масової інформації щодо порушень прав людини повинен зберігати певну об'єктивність до всіх сторін справи, не повинен бути зв'язаний підходом, що викладені факти правдиві і дійсно мають місце. У кожному випадку він зобов'язаний провести детальне розслідування, дослідження по справі і неупереджено оцінити викладені факти. Адже не секрет, що в скаргах громадян мають місце інколи певні неточності, викривлене подання обставин справи, а інколи й неправда. Тому дуже важливо, щоб омбудсман в кожному конкретному випадку не був пов'язаний думкою скаржників і приймав рішення, об'єктивно дослідивши всі обставини справи у сукупності, всесторонньо та повно проаналізувавши їх, поважаючи честь, гідність і права як громадян-заявників, так і відповідних організацій і посадових осіб, однаково неупереджено ставлячись до них і дотримуючись їх інтересів. Для цього він має право звертатися до осіб, дії яких оскаржуються ,з пропозицією дати власну оцінку своїм діям, залучати до розгляду справи відповідних експертів, опитувати свідків по справі і т. ін.[39,c.73]
Права омбудсмана як елемент конституційно-правового статусу становлять міру його свободи при здійсненні ним своїх функцій, та водночас вони виступають засобами реалізації завдань, що стоять перед цим правозахисним органом. Ми не поділяємо точку зору тих авторів, які переконані, що для державного органу можлива поведінка є одночасно і необхідною поведінкою, і вважають, що права та обов'язки державного органу зливаються у його повноваженнях в єдине ціле - «право-обов'язки». Хоча дотримання органами державної влади принципу «дозволено те, що прямо передбачено законом» означає перш за все неприпустимість виходу у своїй діяльності за межі передбачених законом повноважень, проте за ними залишається свобода вибору конкретного засобу впливу (права) залежно від ситуації, обставин для ефективного вирішення завдання чи виниклої проблеми. Вищезазначена позиція тим більше не може стосуватися омбудсмана, який часто використовує неформальні підходи при реалізації своїх повноважень.[39,c.75]
Взагалі функції у омбудсманів бувають різноманітними і їх можна класифікувати на дії при прийомі звернень, дії при розгляді звернень та дослідженні обставин порушень прав людини, дії при вжитті заходів щодо відновлення порушених прав громадян.
Реалізуючи свої функції при прийомі скарг, омбудсмани повинні всебічно оцінити викладені у зверненні факти, попередньо дати їм правову оцінку щодо відповідності вимог заявника нормам законодавства і правомірності дій певних посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян та інших соціальних інститутів щодо дотримання прав людини та вибрати той захід, який буде найбільш ефективним у відновленні порушених прав скаржників.
Отримавши заяву чи скаргу на порушення або обмеження прав особи, омбудсмани більшості країн мають право прийняти їх до розгляду; або ж, за наявності мотивованих обставин, відмовити в їх прийнятті до розгляду: чи відмовити в прийнятті, роз'яснивши заявникам засоби, які ті можуть використати для захисту своїх прав і свобод, чи ознайомивши їх з нормативними актами, рішеннями й іншими матеріалами для вжиття заявниками самостійно відповідних дій по відновленню порушених прав; або ж передати цю заяву чи скаргу органу державної влади, місцевого самоврядування, відповідній посадовій особі, в компетенцію яких входить їх вирішення по суті.[47,c.125]
Так само самим омбудсманом визначається схема розгляду скарг громадян. Цей процес є малоформалізованим. Омбудсман сам визначає, який порядок слід застосувати, щоб належним чином провести дослідження обставин справи, отримати необхідні додаткові матеріали відносно викладених у скарзі обставин порушення прав і свобод громадян і т. ін. Як правило, законодавством значної частини країн закріплено, що вони мають право отримувати пояснення від будь-яких посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян та інших інституцій; можуть здійснювати запит і отримувати від органів державної влади, місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян відомості, документи та інші матеріали щодо справи.
Омбудсман, досліджуючи викладені у скарзі обставини, вправі вступати в контакт зі скаржником та іншими особами, які мають відношення до справи. Для цього він наділений правом першочергового прийому керівниками вищих органів державної влади, керівниками і посадовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, керівниками підприємств, установ, організацій незалежно від організаційно-правових форм і форм власності, начальниками та командирами військових формувань, адміністраціями місць позбавлення волі осіб, керівниками об'єднань громадян тощо; а також омбудсман має право безперешкодно відвідувати органи державної влади, муніципальні органи, бути присутнім на засіданнях колегіальних органів, брати участь у роботі судів, а також вільно відвідувати підприємства, установи, організації незалежно від організаційно-правових форм і форм власності, військові формування, місця перебування затриманих, попереднього ув'язнення, установи примусового лікування, психіатричні лікарні, об'єднання громадян та інші організації і установи.[47,c.145]
У випадку необхідності омбудсман має право звернутися до компетентних державних установ з клопотанням провести експертні дослідження чи підготувати висновки відносно викладених у зверненні обставин справи для з'ясування, чи має місце в них порушення прав і свобод людини та громадянина. У деяких країнах він може також спільно з компетентними органами чи посадовими особами здійснити перевірку діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян на предмет дотримання ними прав і свобод людини чи вжити інші заходи.[57,c.18]
Встановивши обгрунтованість викладених у зверненні доказів стосовно порушених прав громадян, омбудсман визнає оскаржені дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, організацій. установ незаконними, про що письмово повідомляє скаржника, а на адресу організації-порушника направляє акт реагування. Найбільш розповсюдженою формою такого реагування є подання (рішення), в якому омбудсман висловлює свою точку зору на обставини справи та пропонує спосіб відношення порушених прав громадян. Він має право рекомендувати органам та організаціям, їхнім посадовим особам вжити заходи, спрямовані на попередження чи пом'якшення наслідків порушення прав людини; на зміну практики чи процедури їх діяльності. Омбудсман у своєму поданні може запропонувати їм також переглянути чи скасувати неправильно прийняте рішення, розглянути питання про відшкодування шкоди, завданої особі незаконними діями.
Законодавством деяких країн передбачено, що у поданні омбудсман має право рекомендувати відповідним органам та організаціям. їх посадовим особам завершити розгляд скарги громадян прийняттям додаткового рішення, яке б корегувало раніш прийняте в аспекті належного забезпечення прав і свобод людини, посилити контроль за дотриманням національного та міжнародного законодавства у галузі прав людини або запропонувати інший спосіб вирішення конфлікту.
Часто омбудсмани наділені правом звертатися в судові органи на дії органів і посадових осіб, які порушили права людини, та брати в них участь на правах сторони судового засідання. Вони можуть також самостійно порушувати дисциплінарне провадження стосовно державних службовців.
Інколи по завершенні розгляду скарги омбудсмани застосовують такі заходи реагування, як повідомлення у засобах масової інформації про факти порушення прав людини. Вони використовують друковані засоби масової інформації, радіо, телебачення як істотні фактори впливу на органи та організації і добиваються таким чином зміни їх рішень і відновлення порушених прав людини.
Омбудсмани мають право повідомити про випадки порушення прав людини у щорічній або спеціальній доповіді парламенту країни, а деколи й іншим вищим органам державної влади (главі держави, уряду і т. ін.).
Важливим у діяльності омбудсмана є його право вносити пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства. Він може рекомендувати органам державної влади, місцевого самоврядування, організаціям, установам та іншим соціальним інститутам, що порушили права людини, їх посадовим, особам змінити чи відмінити відомчі нормативні акти, які обмежують права людини або неправильно трактують положення законів, чи. виступаючи перед парламентом країни зі своєю щорічною або спеціальною доповіддю, запропонувати внести зміни в закони з метою демократизації правового статусу людини та громадянина.
Службові обов'язки омбудсмана спрямовані на належне виконання ним своїх функцій. Серед них перш за все слід назвати обов'язок дотримуватися приписів чинного національного та міжнародного законодавства у галузі прав людини. Омбудсмани не мають права розголошувати виявлені ними в процесі проведення дослідження справи факти із приватного життя заявника та інших причетних до справи осіб без їхньої згоди та порушувати інші права і свободи людини та громадянина. Не підлягають широкому розповсюдженню де скінчення розгляду скарги і матеріали справи.[43,c.193]
При з'ясуванні обставин порушення прав людини омбудсмани зобов'язані надати органам державної влади, місцевого самоврядування, організаціям, установам, підприємствам, об'єднанням громадян. їх посадовим особам, рішення чи дії (бездіяльність) яких оскаржуються, можливість дати свої пояснення по суті справи.
Після завершення розгляду звернення та виявлення порушень прав людини омбудсман повинен вжити відповідні заходи реагування і повідомити про них всіх зацікавлених осіб, зокрема заявника, органи влади, муніципальні органи, інші організації, які порушили права людини, в необхідних випадках їх вищестоящих посадових осіб. Він зобов'язаний направити їм своє рішення, в якому може рекомендувати заходи для відновлення порушених прав людини.
У деяких країнах закріплено обов'язки омбудсмана не втручатися ні в яке провадження, відкрите перед судом, не оскаржувати правильність судового рішення, бути об'єктивним та неупередженим у своїй діяльності і т.ін.[47,c.126]
На детальній характеристиці цих та інших обов'язків, як і на характеристиці деяких не проаналізованих нами прав омбудсманів, ми зупинимося дещо пізніше, розкриваючи світові моделі цього інституту та повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
.3 Місце омбудсмана в системі органів державної влади
Сьогодні в умовах побудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави одночасно відбувається складний процес формування громадянського суспільства. Такий процес, у свою чергу, вимагає соціально-економічних, політичних та культурних змін, а особливо, - вдосконалення механізму функціонування державної влади. Інститут омбудсмена, основне завдання якого полягає у позитивній зміні взаємовідносин держава - людина - суспільство та встановленні між ними зворотного звязку, є важливим елементом громадянського суспільства. Як відповідь на активне відмежування інститутів державної влади від інтересів та потреб громадян, високий рівень бюрократизму та корупції, пануючий правовий нігілізм та нехтування правами людини, суспільство запроваджує нові інститути правозахисту. З огляду на те, що існуючі правозахисні державні та недержавні інститути неспроможні належним чином захищати права людини та вирішувати проблеми, що накопичувались роками, суспільство починає пошук та створення нових, демократичних за своєю суттю гарантій прав людини.
Сьогодні принцип поділу влади є основоположним у формуванні та функціонуванні механізму державної влади. Без нього неможливо уявити демократичний розвиток держави, належне забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Визначення місця інституту омбудсмана в механізмі державної влади важливе як у теоретичному, так і в практичному аспектах, оскільки стосується, по-перше, статусу самого інституту, його прав та обов'язків щодо інших органів влади, по-друге, від місця знаходження омбудсмана в системі органів державної влади залежить характер його функцій, по-третє, визначення місця омбудсмана в структурі вищих органів державної влади країни сприятиме вирішенню ряду існуючих проблем взаємодії гілок державної влади, забезпеченню оптимального функціонування державного механізму і практичної реалізації принципу поділу влади.[58,c.86]
Інститут омбудсмана виник у рамках парламентаризму і відповідно до концепції поділу влади на першому етапі своєї діяльності був підлеглий законодавчій владі, діяв в рамках парламенту і вважався його допоміжним органом. У більшості країн такий підхід до визначення місця омбудсмана в механізмі державної влади зберігся. Він визнається парламентом, співпрацює з ним та його спеціальними комітетами і комісіями, які в свою чергу активно впливають на його діяльність.
У країнах, де наявна більш-менш сильна виконавча влада, вони запроваджуються в рійках виконавчої влади. Так, у ряді штатів США відмовилися від сприйняття цього «Інституту тільки як структури законодавчої гілки влади. Він запроваджений і при губернаторах штатів чи згідно з своїм статусом підзвітний виконавчим органам влади штату. Це пов'язано з тим, що представницькі органи влади цих штатів не проявили у свій час Належної зацікавленості в реалізації програми омбудсманівської служби. Причиною цього була боязнь законодавців щодо того, що введення інституту омбудсмана при мконодавчому органі штату призведе до втрати авторитету самих законодавців як Шисників інтересів виборців. Виконавчі органи штатів, губернатори навпаки виступали за запровадження цього інституту, енергійно його рекламували в період виборчої губернаторської кампанії, закріплювали у своїх виборчих програмах спеціальні розділи, присвячені цьому правозахисному інституту. Виконавчі омбудсмани діють також на регіональному рівні в Італії, Канаді, Австралії, Російській Федерації та деяких інших країнах.[35,c.115]
І практика підтверджує, що вони дійсно здатні функціонувати та захищати права людини не менш ефективно чим законодавчі омбудсмани.
Хоча на думку деяких дослідників цього інституту, "урядові" варіанти омбудсманівської моделі породжують проблеми і певною мірою обмежують незалежність і неупередженість даної посадової особи. Особливо це проявляється в тих державах, де виконавча влада наділена повноваженнями регулювати бюджет омбудсманівської служби [16,с.297].
Однак така претензія може висловлюватись і до представницьких органів, які у випадку підпорядкування їм інституту омбудсмана також законодавчо передбачають певні важелі впливу на цей правозахисний механізм. Тому важко однозначно сказати, яка із зазначених моделей омбудсмана є досконалішою. Будь-яка з них відіграє позитивну роль як засіб позасудового захисту прав і свобод людини та громадянина. Звичайно, парламентська модель збільшує можливості омбудсмана впливати на органи управління і посилює позиції парламенту в галузі контролю за виконавчою владою. З іншого боку, виконавчі омбудсмани роблять виконавчу гілку влади демократичнішою, гнучкішою, ліберальнішою в галузі прав людини. Тому останнім часом при запровадженні інституту омбудсмана все більше використовується модель квазіомбудсмана, який поєднує в собі риси виконавчої та представницької схеми, що робить його більш незалежним від законодавчої і виконавчої гілок влади. Прикладом цього є омбудсман Франції. Омбудсмен Польщі, Російської Федерації, Угорщини, України, Грузії, Данії та ряду інших країн.[32,с.54]
У науковій літературі є роботи, автори яких відстоюють думку, що омбудсман повинен бути не тільки незалежним і діяти неупереджено відповідно до точних приписів і правил, встановлених законодавством, але й не входити в жодну з гілок влади, оскільки він є достатньо впливовим інститутом, здатним самостійно істотно впливати на функціонування органів державної влади з метою недопущення ними порушень прав людини. Так вважають перш за все вчені - працівники країн колишнього соціалістичного табору. Хоча і деякі інші вчені країн Західної Європи та Америки дотримуються такої думки. Так, на думку Т. Флейнера-Джерстера, інститут омбудсмана можна віднести до спеціальних інститутів публічно-правового нагляду [2,83].
В. Бойцова, характеризуючи інститут медіатора-посередника, пише, що яка б не була повага до ідеї Монтеск'є, теза про те, що французка конституція базується на існуванні трьох влад, застаріла. Необхідно говорити про появу нової, четвертої влади - дипломатичної, до якої і потрібно віднести омбудсмана Франції. [17,с.15-16].
Інший дослідник цього інституту стверджує, що медіатора-посередника потрібно назвати sui generis, тобто владою особливого роду [78,с.84].
Підтвердженням саме такого підходу до визначення місця омбудсмана в системі органів державної влади стало закріплення його статусу в постсоціалістичних країн. "Виходячи з класичної теорії принципу поділу влади - oмбудсман тієї чи іншої гілки влади не повинен мати компетенцію, що належить іншій гілці влади. [22,с.201]
У російському варіанті визначити належність Уповноваженого до тієї чи іншої влади дуже складно: Уповноважений з прав людини в Російській Федерації не належить ні до судової, ні до виконавчої, ні до законодавчої, хоча і призначається останньою [75,с.41]
Ряд авторів теоретично обґрунтовують думку, що сьогодні омбудсман повинен бути самостійним, незалежним органом, який не входить до жодної з гілок влади (законодавчі виконавчої, судової), а разом з Конституційним Судом, прокуратурою, а також Рахунковою палатою утворює систему незалежних контрольно-наглядових органів.
М. Савенко, аналізуючи таку ситуацію з статусом Уповноваженого з прав людини в Україні, зазначає, що, на його думку, науковий аналіз показує, що українського омбудсмана не можна віднести до трьох класичних гілок влади, проте очевидно, що він виконує певні контрольно-наглядові функції і займає своє самостійне місце в механізмі реалізації влади [71,с.84].
Його підтримує В.Німченко, який зазначає: "Особливість статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui generis, особливого роду, з унікальним статусом.[66,с.40]. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади" [66,с.41].
Як бачимо, ці автори виходять за рамки класичного підходу щодо теорії поділу державної влади на три гілки. На їх думку, поряд з законодавчою, виконавчою та судовою владами, які є фундаментальними гілками влади, доцільно визнати і контрольно-наглядову гілку влади, в систему якої разом з омбудсманом входять Конституційний Суд, прокуратура, Рахункова палата та деякі інші контрольно-наглядові органи.
О.Ф.Фрицький підсумовує, що існування цієї гілки влади Підтверджується системним характером її структури і спільним функціональним призначенням усіх елементів структури, а саме здійсненням контролю [73,с.402].
Обґрунтовуючи думку щодо контрольно-наглядової гілки влади, її прихильники говорять, що за сучасних умов оптимальним є гнучке розуміння теорії поділу влади. її втілення в життя у різних країнах має свої відмінності, що і обумовлює оптимальність гнучкого розуміння теорії поділу влади, можливість її доповнення новими елементами, що відповідають реаліям сьогодення. Цей принцип допускає створення державних органів, що функціонують паралельно трьом основним гілкам державної влади. Не можна допускати догматичного трактування розподілу влад як раз і назавжди існуючої схеми. Неприпустимо зациклюватися лише на одному з важливих варіантів цієї теорії.
Вважаємо, що концепція поділу влади має, насамперед, орієнтуючий характер. У "чистому" вигляді вона ніде, принаймні в сучасних умовах, не здійснюється . Навпаки, практика державотворення свідчить про доповнення її новими елементами, що відповідають сьогоднішнім реаліям.
Можна згадати, що в історії політичної думки число гілок влади, що пропонувалося встановити, коливалося від двох до десяти. Так, Джон Локк вважав, що підтримка режиму свободи вимагає, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко поділені між законодавчою та виконавчою владами.
Шарль Монтеск'є відстоював необхідність існування уже трьох влад - крім законодавчої та виконавчої гілок влади називав ще судову. Деякі послідовники Ш. Монтеск'є доповнювали теорію розподілу влад шляхом приєднання до трьох влад четвертої. Носіями виконавчої влади у власному значенні слова вони називали не монарха, а міністрів, йому ж присвоювали особливу "упокорюючу" або "врівноважуючу" владу, призначення якої полягає в тому, щоб регулювати дії останніх трьох влад, забезпечувати їх рівновагу та вирішувати їх взаємні конфлікти.
Великим китайським мислителем Сунь Ят-Сеном у свій час була запропонована "конституція п'яти властей" як юридична база республіканського самоврядування, де Право - державний механізм представлений самостійними, незалежними одна від одної законодавчою, виконавчою, судовою, іспитовою та контрольною. Згодом розвиток тенденція до збільшенні кількості гілок влади і вищезазначені влади доповнюватися новими. Серед них називалися установча, контрольна, зовнішньополітична, громадська, військова, конституційна, урядова, електоральна, муніципальна, громадської думки [76,с.84]
Сьогодні Конституції ряду країн Латинської Америки (Нікарагуа 1987 p., 1 1991р. та інші) говорять про особливу виборчу владу. [77,с.214-221]
Підсумовуючи підхід прихильників думки щодо "четвертої гілки влади" і віднесення до неї омбудсмана, потрібно зазначити, що автори цієї концепції мають рацію у тому, що класичний підхід до теорії поділу державної влади на законодавчу виконавчу і судову сьогодні не повністю відповідає реаліям державного будівництва оскільки за рамками названих гілок влади знаходиться багато контролюючих органі які також наділені владними повноваженнями.
В Україні на данний момент формування контрольно-наглядової гілки влади ще не закінчено, тому вважаємо, що вносити до неї Уповноваженого передчасно.
Вважаючи на вищезгадане, можна зробити висновок, що найбільш плідним у вирішенні проблеми місця Українського омбудсмана в механізмі державної влади є підхід, відповідно до якого він не відноситься ні до однієї гілки влади, займаючи в структурі органів державної влади самостійне місце, активно взаємодіючи з усіма органами влади. Сьогодні нам потрібно визнати, що наявність фундаментальних гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової), які уособлюють собою єдину державну владу та її поділ, зовсім не виключає можливості існування. інших функціонально самостійних правових інституцій. Серед них і омбудсмани, який є складовою і досить важливою, впливовою інституцією в державному механізмі, що виконує своєрідні функції і перш за все контрольно-наглядову та правозахисну. Діяльність цього інституту досить вагома в забезпеченні прав і свобод людини та громадянина, він сприяє балансу функціонування різних органів державної влади.
Звичайно, з законодавчою владою українського омбудсмана поєднує те, що він призначається і зміщується парламентом України та звітує перед ним. Але для висновку про те, що Уповноважений з прав людини входить у систему законодавчої влади, немає підстав. Так, як за такої умови доцільно було б говорити, що і судді загальних судів та навіть Прем'єр-міністр України не утворюють окремих гілок влади, оскільки вони або звітні перед законодавчим органом, або призначаються Верховною Радою України (чи ж український парламент дає згоду на їх призначення). Іншою обставиною, яка виключає входження українського омбудсмана до законодавчої влади є не співпадання функцій парламенту України і Уповноваженого з прав людини, що говорить про відсутність системного характеру і спільного функціонального призначення цих інституцій. Дисфункціональна діяльність органу державної влади не тільки не ефективна, але й має негативні наслідки його роботи. Вважаємо також, що якщо б Уповноважений з прав людини вважався структурним підрозділом Верховної Ради України порядок його роботи, повноваження регулювалися 6 Регламентом Верховної Ради України.
Тому підводячи підсумок, необхідно зазначити, що український омбудсман, як і омбудсмани деяких інших країн, які досягли цього в результаті своєї еволюції, є яскравим прикладом модифікації принципу поділу державної влади , оскільки він здійснюючи контроль у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина не входить у жодну з класичних гілок влади , функціонує в режимі їх стримування і противаги , сприяє консенсусу між ними. Хоча сьогодні у світі існують також інші моделі цього інституту, однак й дослідження є перспективним для подальших розвідок у напрямку дослідження різноманітних схем інституту омбудсмана.
Розділ 2.Основні елементи конституційно-правового статусу інститута омбудсмана в Україні
.1 Права та обовязки Уповноваженого
У структурі державного механізму України згідно з Конституцією України та Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997р. з'явилась нова інституція - Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Омбудсмен - це складний соціально-правовий феномен , який є не тільки правовим інститутом чи установою, а й відповідним типом політичної і правової культури , сукупністю суспільних зв'язків і відносин. Українська модель Омбудсмена має національну специфіку ,тому-що Українська правова система зорієнтована на західні юридичні традиції.
Діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин громадян України з органами державної влади. На постійній основі він здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах своєї юрисдикції. Демократичний характер інституту Уповноваженого полягає також в тому, що він виконує правозахистну функцію такоє стосовно іноземців та осіб без громадянства. Це відповідає положенню Конституціі України щодо визнання людини найвищою соціальною цінністю. [1.Ст.3]
Інститут Уповноваженого щодо інших правозахистних механізмів є додатковим засобом захисту прав і свобод людини в Україні.
Діяльність Уповноваженого доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини в Україні. Діяльність Уповноваженого доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина , не відміняє їх і не має наслідком перегляду компетенції державних органів, що забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод [2,Ст.4]
Він заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.
Запровадження в Україні інституту Уповноваженого з прав людини має суттєве значення для формування правозахистної діяльності. Разом із тим омбудсмена не слід розглядати як центр або альтернативу сформованої в Україні правозахистної державної системи, враховуючи те, що Уповноважений не володіє імперативними засобами впливу на відповідні державні органи.
Таким чином цей інститут має державний статус , але за своєю сутністю є елементом громадянського суспільства , що дає можливість мати чітке уявлення про індивідуальні інтереси та інтереси суспільства в їх відносинах з державними структурами.
На законодавчому рівні ,Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на сьогоднішній день закріплений у наступних нормативно-правових актах :
. Конституція України 28 червня 1996 року
. Закон України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР
3. Закон України Про державну службу 16 грудня 1993 року № 3723-XII що визначають статус Уповноваженого як посадової особи , яка займається професійною діяльністю в органах державної влади та їх аппаратах , щодо виконання практичних завдань держави ,та отримує заробітну плату за рахунок державних коштів.
Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 р. № 521 що становлює розмір окладу Уповноваженого у 18 мінімальніх заробітних плат.
. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 р. № 2164 прирівнює Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини до Голови Конституційного Суду України, представників Уповноваженого, керівника секретаріату - до членів Кабінету Міністрів України, заступника керівника секретаріату - до заступника Міністра Кабінету Міністрів України, секретаря консультативної ради, першого помічника Уповноваженого, керівників департаментів-до керівників структурних підрозділів апарату Кабінету Міністрів України, інші працівників секретаріату - до відповідних категорій працівників апарату Кабінету Міністрів України ,та відповідно надає пільги.
. Розпорядження Кабінету міністрів від 18 червня 1999 р. № 571-р
. Розпорядження Кабінету Міністрів від 21 грудня 1999 р. №1457-р визначають розміщення Секретаріату Уповноваженого у м.Київ по Вул.Інститутський 21/8
Права та обовязки омбудсмана.
Складні, багатогранні зв'язки, що виникають між омбудсманом і громадянами, омбудсманом та державою і різноманітними громадськими об'єднаннями, вимагають чіткого врегулювання та упорядкування, тому вони фіксуються в юридичній формі, що становить конституційно-правовий статус омбудсмана. Це один з важливих моментів, який визначає легітимність інституту омбудсмана, важливі параметри його поведінки в структурі суспільних зв'язків, місце у системі органів державної влади.
Характеризуючи загальну правоздатність омбудсмана як основний елемент його конституційно-правового статусу, необхідно виходити з того, що вона виступає у формі його правосуб'єктності. її не можна розглядати як сумарне вираження прав та обов'язків, носієм яких є омбудсман, оскільки в цьому значенні правоздатність бланкетна. Загальна правоздатність омбудсмана виявляється в його юридичній легітимізації, правовому оформленні цього правозахисного органу. Це незмінний і постійний юридичний стан омбудсмана, коли держава, юридично окреслюючи конституційно-правовий статус, визначає порядок його призначення, термін повноважень, умови та порядок припинення повноважень, основні напрямки та межі його діяльності тощо і тим самим визнає його повноправним суб'єктом державно-правових відносин.[10,c.388]
Статус омбудсмана законодавчо закріплюється державами в конституціях, законах та інших правових актах. У більшості держав системно утворюючим елементом, правовим стрижнем при визначенні статусу омбудсмана, хоч як би багато не було інших правових актів, є конституційні приписи. Внаслідок свого загально-регулятивного характеру та найвищої юридичної сили вони становлять основу правового статусу цього правозахисного інституту. Проте нормами конституцій не вичерпується закріплення статусу омбудсмана, оскільки вони отримують свою конкретизацію та розвиток у законах і інших нормативно-правових актах. У деяких країнах їх правовий статус визначається тільки законами та підзаконними нормативними актами.
Права та обов'язки омбудсманів складають серцевину їх конституційно-правового статусу. Як правило, вони закріплюються в формі повноважень чи компетенції цього правозахисного органу. Наприклад, у законах України, Молдови, Грузії, Ірландії, Португалії та деяких інших країн права та обов'язки омбудсманів регулюються розділами про їх повноваження. Правові акти про омбудсманів Данії, Іспанії, Латвії, Македонії, Російської Федерації закріплюють права та обов'язки цих правозахисних органів розділами про їх компетенцію. В Німеччині права військового омбудсмана регулюються розділом про його повноваження, проте обов'язки закріплені окремими статтями. В Угорщині права та обов'язки Уповноваженого охоплюються розділом «Провадження і засоби, що знаходяться в розпорядженні Уповноваженого».
Правове регулювання статусу омбудсмана відображає цільове призначення цього інституту і спрямоване на належне здійснення ним правозахисної та контрольно-наглядової діяльності, визначення сфери його компетенції, забезпечення належних механізмів реалізації ним своїх повноважень і т. ін. Таким чином, статус омбудсмана виступає інструментом, який систематизує норми про нього як про учасника суспільних і правових відносин та надає їм стійкого правового стану і становить конструкцію, що поєднує нормативні характеристики, теоретичне уявлення і реальну практику реалізації правових приписів про нього.[25,c.145]
Наукового аналізу і характеристики потребують основні елементи конституційно-правового статусу інституту омбудсмана. Однак слід зазначити, що в юридичній літературі немає єдиного підходу щодо їх визначення. Причиною є мала дослідженність категорії статусу в праві, а також те. що статус у конституційному праві має декілька втілень залежно від ролі, яку він відіграє у визначенні і фіксуванні становища учасників конституційно-правових відносин і підходів до його характеристики.
Найбільш ґрунтовному теоретичному дослідженню в основному піддавалися і піддаються елементи статусу особи чи людини та громадянина. Хоча, незважаючи на це, у теорії права й до сьогодні не існує єдиної точки зору щодо цього питання. Ю.М. Тодика вважає, що основою правового статусу особи є загальні (конституційні) права і обов'язки.[69,с.31]
Погоджуючись з цим, І.О.Дідковська відстоює позицію, що загальний правовий статус особи включає в себе не тільки конституційні права і свободи, а і й загальні галузеві права. [25.С.168].Цю ж точку зору підтримує В.О. Патюлін, О.О. Лукашена. яка розглядає права і свободи як елемент правового статусу, включаючи в нього весь комплекс прав, що законодавчо закріплені не тільки внутрішньодержавними правовими актами, а й міжнародними угодами.
Деякі автори, у структуру правового статусу, окрім прав і обов'язків, включають також законні інтереси особи. В. Німченко - принципи діяльності, Н.Ю.Хаманєва - юридичні гарантії реалізації прав і свобод. О.Ф. Скакун також стоїть на позиції, що відповідальність є елементом правового статусу особи поряд з громадянством і правосубєктністю. В.В.Бойцова елементами правового статусу особи називає правоздатність та дієздатність особи, а Н.Ю.Хаманева - права і свободи, охоронювані законом інтереси і обов'язки особи та гарантування державно-правового захисту (охорони) цих елементів.
О.В. Марцеляк, визначаючи головні елементи правового статусу національних меншин, до їх числа відносить:
1. принципи правового статусу:
. основні права;
. основні обов'язки;
. гарантії реалізації прав. [50,с.236]
Приблизно таке ж розмаїття точок зору має місце у правовій літературі щодо елементів статусу органів влади, місцевого самоврядування та інших юридичних суб'єктів правовідносин, хоча їх дослідженню присвячено значно менше уваги. Здебільшого статус будь-якого органу подається як його правове становище, яке складається чи то з одних його прав і обов'язків, чи. переважно, прав, обов'язків і гарантій діяльності. Так, всесвітня енциклопедія дає трактування статусу як правового становища (сукупності передбачених законодавством прав і обов'язків) громадянина або юридичної особи. Таким чином, автори енциклопедії вважають елементами статусу тільки права і обов'язки.
І.О. Дідковська, характеризуючи статус депутатів, зазначає, що його елементами є права, обов'язки, а також визначені законодавством форми і гарантії депутатської діяльності.[24,c.167]
В науковій літературі є й інші варіанти структури статусу юридичних осіб, у яких кількість елементів дещо розширена за рахунок включення до нього інших елементів, що відрізняються в залежності від виду суб'єкта, правовий статус якого визначається. Наприклад, деякі вчені вважають, що елементами статусу органу, організації, об'єднання, посадової особи є права і обов'язки, форми (порядок) їх реалізації і прийняті при цьому акти чи виконані дії.
Ґрунтовне дослідження категорії статусу в конституційному праві здійснено Н.О. Богдановою, яка виходить з того, що у будь-якому своєму проявові конституційно-правовий статус має такі риси, як сталість, відносна постійність, внутрішня узгодженість і складається з наступних елементів:
. місце суб'єкта в суспільстві і державі, його соціально-політична роль та призначення;
. загальна правоздатність;
. права і обов'язки чи компетенція суб'єкта та відповідальність;
. гарантії стійкості і реальності правового становища суб'єктів.
Ще складнішу структуру конституційного статусу державних органів сформував Б. Габричидзе, який виділяє у ньому такі елементи:
. політична і державно-правова характеристика органу держави;
. місце різноманітних видів органів у загальнодержавній системі, диференціація систем, підсистем і видів органів, їх співвідношення;
. основи взаємовідносин органів між собою;
. найважливіші принципи організації та діяльності державних органів;
. основи компетенції;
. види правових актів державних органів.[67,с.218]
Прихильники широкого тлумачення конституційно-правового статусу виходять з того, що воно є більш досконалим, оскільки дозволяє всебічно охарактеризувати суб'єкт конституційно-правових відносин, поставивши на чільне місце його юридичні властивості і зв'язки. Крім того, вони переконані, що при широкому підході до трактування елементів конституційно-правового статусу суб'єкта вдається надати їм динамізму, прослідкувавши послідовність стадій отримання статусу, володіння ним і реалізації.[42,c.26]
Вважаючи на вищевказане, вважається, що сучасний підхід повинен грунтуватися на виокремленні серед них основних і додаткових елементів конституційно-правового статусу суб'єктів правовідносин. До основних слід включати ті елементи, які дають можливість зробити висновок про юридичне «оформлення та відбуття» органу як повноправного суб'єкта права. Вони безпосередньо й суттєво впливають на функціонування суб'єкта правових відносин, обумовлюють його роль та місце в системі органів державної влади. Це, перш за все. загальна правоздатність суб'єкта, його права і обов'язки та гарантії діяльності. Ці елементи, поєднуючись в єдиний блок конституційно-правового значення, дають загальну статусну характеристику суб'єкта правовідносин.
Загальна правоздатність суб'єкта як основний елемент структури конституційно-правового статусу характеризує його здатність бути носієм прав та обов'язків. Вона виступає важливою передумовою, що визначає правовий статус суб'єкта в повному обсязі і є першочерговою умовою його легітимної участі у правовідносинах.[13,c.360]
Права та обов'язки займають центральне місце у структурі конституційно-правового статусу суб'єктів правовідносин. Саме вони характеризують найбільшу за обсягом частину тих відносин і зв'язків, які виникають між суб'єктом і державою, громадянами та органами влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями. Очевидно, через це у науковій літературі панує не зовсім правильна точка зору, що права і обов'язки вичерпують структуру правового статусу, і має місце ототожнення статусу тільки з цими елементами. Це, безумовно, важливі, але не єдині елементи статусу суб'єктів. У них відображається правова природа, сутність суб'єкта, його призначення в державі та суспільстві, розкривається необхідність його функціонування, принципи взаємовідносин з громадянами, органами влади, органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства, які, виходячи з існуючих реалій, держава вважає можливими, корисними, доцільними для її нормального функціонування, забезпечення життєдіяльності механізму державної влади та розвитку суспільства. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин - це юридично оформлені їх соціальні можливості, детерміновані політичними, економічними. культурними і соціальними умовами розвитку держави та суспільства.
Конституційно-правове закріплення прав і обов'язків суб'єктів правовідносин не гарантує їх автоматичного виконання, дотримання, повинні мати місце також гаранти забезпечення цих прав і обов'язків. Саме вони сприяють належній та повній реалізації органами влади, місцевого самоврядування. об'єднаннями громадян та іншими соціальними інституціями своїх прав та обов'язків, поєднують воєдино правове і фактичне становище суб'єкта в державі та суспільстві.
Роль гарантій у забезпеченні прав та обов'язків суб'єктів правовідносин дуже важлива, тому вони також виступають основним елементом конституційно-правового статусу суб'єктів правовідносин. Хоча в літературі з цього приводу існують дві взаємопротилежні точки зору. Одні науковці, зокрема Н.О. Богданова, Н.Ю. Хаманєва. та деякі інші, вважають, що правові гаранти слід розглядати як елемент статусу суб'єкта правовідносин.[75,c.38;14,c.12].
Інші відстоюють позицію, що гаранти виступають категоріями, які виходять далеко за межі правового статусу. На наш погляд, така позиція є не зовсім правильною, оскільки реалізація будь-яким суб'єктом правовідносин своїх прав і обов'язків можлива повною мірою при наявності ефективних гарантій. Більш того, права та гарантії дуже взаємопов'язані, і нерідко певне право суб'єкта може водночас виступати гарантією реалізації іншого. Наприклад, закріплене законодавством багатьох країн право першочергового прийому омбудсмана керівниками та іншими посадовими особами органів державної влади і місцевого самоврядування у свою чергу слугує гарантією реалізації його права отримувати пояснення від них з питань, які потребують з'ясування у процесі розгляду скарги.
Уповноважений має право:
1. невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;
2. бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
. звертатися до Конституційного Суду України з поданням : про відповідність Конституції України , законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;
. безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;
5. на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян,на підприємствах,в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;
6. вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;
8. відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;
. бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;
10. звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;
11. направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;
12. перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.[2,ст.13]
Уповноважений зобов'язаний
. Додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
. Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційну інформацію.
Це зобов'язання діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей, Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.
. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.[2,ст.14]
Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений
представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.
Щорічна доповідь повинна містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.
.2 Гарантії діяльності Уповноваженого
Права та обов'язки омбудсмана - ніщо без гарантій, здатних реалізувати їх, які сформульовані у вигляді юридичних умов, засобів та способів реалізації омбудсманом своїх прав та обов'язків. їх сутність та зміст полягають перш за все в забезпеченні стабільності правової конструкції цього правозахисного інституту.
Гарантії діяльності омбудсмана різноманітні. Серед них важливе місце займає імунітет діяльності. На весь період своїх повноважень омбудсмани наділені правом недоторканності і не можуть без згоди парламенту держави бути притягнуті до кримінальної відповідальності або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затримані, заарештовані, піддані обшуку, а також особистому огляду. Інститут недоторканності омбудсмана покликаний забезпечити його незалежність та ефективну правозахисну діяльність і зовсім не звільняв його від відповідальності у випадку здійснення правопорушення. Зміст цієї недоторканності полягає в тому, що за скоєний омбудсманом злочин чи адміністративний проступок відповідальність повинна обов'язково наступати, але з дотриманням процедур, правил, визначених законодавством.
Світова практика свідчить, що імунітет діяльності омбудсмана закріплений в більшості країн, наприклад, у Швеції, Іспанії, Великобританії. Каналі.[40,c.55] Омбудсмани цих країн не тільки захищені від кримінального переслідування, а й наділені гарантією звільнення від обов'язку подавати судовим органам інформацію, яка стала їм відома в результаті проведеного розслідування.
Майже аналогічно регулюється законодавством імунітет діяльності омбудсманів інших країн. Так, Захисник громадян Греції і його помічники не несуть службової відповідальності і не можуть бути звинувачені перед судом за будь-які вислови, думки, дії, вчинені ними при виконанні своїх службових обов'язків. Уповноважений Державних зборів Угорщини ні в період виконання своїх обов'язків, ні по закінченню повноважень не відповідає перед судом, ні перед іншою владою за будь-які дії чи думки, висловлені ним в ході виконання свого мандату (за винятком дифамації і обмовлення). Він не може бути заарештований, крім випадку затримання його на місці злочину.
Порушити кримінальну справу проти омбудсмана Угорщини можна тільки після попереднього отримання згоди на не Державних зборів.[40,c.56]
Наділений правом недоторканності і Народний Захисник Грузії. Притягнення грузинського омбудсмана до кримінальної відповідальності, його затримання чи арешт, обшук житла, автомашини, робочого місця, а також особистий обшук допускаються тільки зі згоди парламенту Грузії. Виняток становить затримання на місці злочину, про що терміново повідомляється до парламенту. У випадку, коли парламент не дає на це своєї згоди, затриманий чи заарештований Народний Захисник має бути терміново звільнений. Він не притягується до відповідальності за думки і погляди, висловлені ним при виконанні своїх обов'язків, може не давати свідчення за фактом, довіреним йому як омбудсманові.[70,c.74]
Уповноважений з прав людини в Російській Федерації також на період своїх повноважень користується недоторканністю. Він не може без згоди Державної Думи бути притягнутий до кримінальної чи адміністративної відповідальності, що накладається в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, за винятком випадків затримання на місці злочину, а також підданий особистому догляду, крім випадків, коли це передбачено федеральним законом для забезпечення безпеки інших осіб. Недоторканність Уповноваженого розповсюджується на його житло і службове приміщення, багаж, особистий і службовий транспорт, листування, інші засоби зв'язку та належні йому документи.
В Іспанії Захиснику народу теж гарантується недоторканність. Він не може бути затриманий, заарештований, підданий штрафу, кримінальному переслідуванню чи судовому покаранню за висловлені думки чи вчинені дії при виконанні своїх службових обов'язків. В інших випадках таке переслідування дозволяється виключно палатою з кримінальних справ Верховного Суду Іспанії.[40,c.56]
Імунітет діяльності омбудсманів забезпечується також гарантуванням заборони втручання у їх діяльність будь-яких органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб. Не допускається вплив зазначених органів, їх посадових і службових осіб на омбудсманів з метою прийняття ними рішень в інтересах чи на користь певних осіб або державних органів. Вони не мають права давати цьому правозахисному органові вказівки стосовно форм і методів проведення розслідування у справі, розгляду звернень громадян, виконання інших функціональних обов'язків.
Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється.[70,c.77]
Уповноважений не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні. Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути, без згоди Верховної Ради України, притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду.[2,ст.20]
Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України.
За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату, винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Після закінчення строку повноважень, на який особу було обрано на посаду Уповноваженого, їй надається робота (посада), на якій вона працювала до призначення, і яка зберігається за нею на час виконання нею обов'язків Уповноваженого, а в разі неможливості надання цієї роботи (посади) - інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за її згодою, іншому підприємстві, в установі, організації.
Життя та здоров'я Уповноваженого і його представників, які працюють на постійній основі, підлягають обов'язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов'язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.[2,Ст.20]
Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:
1. відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
2. набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
3. набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
4. складення присяги новообраним Уповноваженим;
5. смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.[2,Ст.9]
Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:
. порушення присяги;
. порушення вимог щодо несумісності діяльності;
. припинення громадянства України;
. неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.[2,ст.10]
Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
Верховна Рада України за наявності підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.[69,c.32]
Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.[2,ст.21]
Основа і запорука високопродуктивної, ефективної та безперебійної роботи омбудсмана - наявність механізму реалізації законодавчо закріплених інституцій та гарантій забезпечення діяльності омбудсмана. Одним із теоретико-практичних моментів у цьому плані видається категорія незалежності правозахисника, під якою мається на увазі неприпустимість і пряма заборона втручання в його діяльність з боку органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації, а також специфічно передбачений спосіб обрання та виконання повноважень. Ця характеристика виявляється у високому статусі посади омбудсмана, яку нормативно закріплює Конституція, Закон України Про уповноваженого Верховної Ради України прав людини, Кримінальний кодекс України та інше галузеве законодавство.
Незалежність омбудсмана , як головну гарантію його діяльності , на нашу думку, можна розглядати у двух аспектах ;
1. Зовнішній аспект незалежності.
Життя і здоровя уповноваженого, його недоторканість і безпека, а також діяльність підлягають особливій кримінально-правовій охороні. Сам факт посягання на зазначені цінності становить кримінально-карані склади злочинів
На нашу думку, було б обєктивно виправданим піддати кримінально-правовій охороні також життя екс-омбудсманів, адже за час своєї діяльності із забезпечення прав людини він іде всупереч інтересам певних владних структур, кримінальних угруповань тощо, і тому потрібно забезпечити його фізичну недоторканість у майбутньому. В цьому плані можна використати досвід Іспанії, Данії та Швеції.
Зовнішній аспект незалежності омбудсмана передбачено відповідному законі, але не досить повно.[2, ст.20] Тут прослідковується дублювання відповідного положення, закріпленого актом про французького медіатора. Проте у Франції, на відміну від нашої держави, на виконання основного закону прийнято шість актів галузевого спрямування. В Україні ж чи не найбільш демократично зазначено про уніфікованість статусу уповноваженого та повну його незалежність у діяльності.
Обов'язковою зовнішньо-правовою гарантією незалежності уповноваженого слід визнати також його імунітет у плані можливості вчинення стосовно нього різноманітних юридично значимих дій та притягнення до відповідальності. Зокрема, кримінальну справу може порушити тільки Генеральний прокурор України, а притягнення його до відповідальності, обшук, огляд, арешт та інші юридично-значимі дії здійснюються лише за згодою Верховної Ради України. Цим самим український омбудсман за правовим статусом та гарантіями незалежності прирівнюється до Президента України, народних депутатів та суддів. На нашу думку, тут законодавець перебільшує роль і правове значення цього суб'єкта, адже останній фактично не наділений безпосередніми юридично владними повноваженнями на прийняття значимих рішень та вчинення дій щодо захисту прав людини. У найзагальнішому розумінні завдання його зводиться до вказування на порушення й внесення пропозицій на перегляд ухвалених рішень. Тобто обов'язок правозахисника - зреагувати на порушення права і допомогти в його захисті. Тому ми більше схиляємося до тієї позиції, що найкраще тут було б піти за американською правовою практикою. Так, у штатах, де запроваджений інститут омбудсмана, статус останнього прирівнюється до державного службовця 1 рангу 2-3 категорії, а правові гарантії незалежності належать йому на рівні з іншими посадовцями, але нижче ніж Президента та прирівняних до нього за правовим статусом суб'єктів.
Треба також зазначити, що імунітет діяльності омбудсмана в Україні, на зразок Швеції, Іспанії, Великої Британії, Канади не тільки включає в себе захист від кримінального переслідування, а й полягає в наявності такої гарантії, як звільнення від обовязку представляти судовим та іншим подібним контролюючим органам інформацію, яка стала йому відома внаслідок проведеного розслідування. Проте дане, безперечно, демократичне положення повністю суперечить нормам Кримінально-процесуального законодавства України. Зокрема, уповноважений не має права ухилятися від давання свідчень у справі, навіть якщо вони стали йому відомі в процесі своєї безпосередньої діяльності. Цим самим нівелюється принцип недоторканості. Аби уникнути зазначених суперечностей, на нашу думку, можна піти одним із таких шляхів:
1. піти за правилами дії нормативно-правових актів у часі та за колом осіб, у даному випадку проблема відпаде сама собою (у цій частині Закон прийнятий пізніше ніж Кодекс, тому має діяти більш новіший документ);
. вважати відповідну норму Закону доповненням, уточненням у цій частині КПК, тобто специфічним розяснювальним положенням, яке не суперечить останньому;
3. піти на компроміс і внести відповідні зміни до чинного законодавства
Вважаємо , що третій варіант є найбільш оптимальним.
. Внутрішній аспект діяльності.
Внутрішній аспект незалежності омбудсмана відрізняється від зовнішнього своєю спрямованістю на забезпечення безпосереднього виконання покладених на нього соціальних функцій. Хоча обидва критерії нерозривно повязані між собою (це проявляється, зокрема, в тому, що без зазначення невтручання в діяльність не можна говорити про порядок фінансування тощо). Якщо зовнішній аспект - це базис, основа гарантій незалежності, то внутрішній аспект - це і є власне гарантії, які являють собою категорії, що забезпечують виконання уповноваженим ВРУкраїни своїх функцій і завдань.
Так, законодавством передбачено наявність у омбудстмана достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень. Кошторис витрат розробляє сам уповноважений, а затверджує його Верховна Рада; [2,cт.12] фінансування ж діяльності провадиться за рахунок Державного бюджету, де щорічно передбачається окремим рядком. На практиці впродовж останніх років фінансування цієї сфери було недосконалим та значно заниженим щодо реальних потреб, а малу частку бюджетних коштів, виділених на уповноваженого, законодавець мотивує тим, що неможливо точно визначити всі майбутні потреби. Цікавою вбачається позиція Фінляндії, де парламент на кожний наступний рік виділяє омбудсману ту ж суму, яку він реально використав за минулий рік плюс 7% від цієї суми.
Внутрішній аспект з огляду на персоніфікованість інституції передбачає також незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики. Так, український правозахисник самостійно призначає та звільняє з посад працівників секретаріату, має право в межах виділених йому коштів призначати своїх представників.Ніхто не оспорює необхідність запровадження цієї посади представника уповноваженого, але не існує єдиного погляду на правовий статус і характер цього посадовця: чи це буде представник в окремих адміністративно-територіальних округах (Росія, Іспанія), чи з окремих питань в певних галузях права (Швеція).Дехто пропонує взагалі поєднати ці два підходи.[50,c.238]
Ми вважаємо за найбільш раціональне піти другим шляхом і притримуватися шведської моделі, адже саме відповідний інститут даної держави найбільш споріднений з українським. Значно полегшили і зробили б більш ефективною роботу уповноваженого представники в цивільних, кримінальних, міжнародних справах тощо. Створювати ж окремих посадовців в областях немає потреби, позаяк, на відміну від Росії, Україна є унітарною державою, крім того, на місцевому рівні у нас вистачає й інших правозахисних інституцій механізму захисту прав людини (суди, нотаріат, прокуратура, адвокатські обєднання, відділи соціального захисту населення, відповідні комітети при державних адміністраціях тощо), тому дублювання повноважень було б абсурдним.
З огляду на відсутність в омбудсмана імперативно-владних повноважень, одним із головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення та гарантією його незалежності є гласність і поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, насамперед, шляхом оприлюднення щорічних та позачергових доповідей у Верховній Раді. Вільний доступ до засобів масової інформації, звичайно ж, підсилює його роль і значення, але пересічні громадяни не мають змоги вільно знайомитися з повсякденною роботою уповноваженого. Вважаю за необхідне звернути особливу увагу на афішування діяльності, можливо, слід заснувати спеціальне щомісячне друковане видання, і якщо навіть і не безпосередньо уповноваженого з прав людини, то хоча б у галузі механізму захисту прав і свобод людини і громадянина (в Іспанії, наприклад, залежно від накопиченої інформації видається бюлетень, в якому висвітлюється діяльність омбудсмана, а найбільш резонансні справи та питання виносяться на обговорення громадськості. [68,c.60]
Однією з категорій внутрішнього аспекту незалежності є також складання присяги, до тексту якої, зокрема, включені такі слова: зобовязуюся діяти незалежно, неупереджено, в інтересах людини і громадянина. Цим самим розкривається інша сторона недоторканості - обовязок діяти в інтересах інших, тобто уповноважений несе відповідальність перед тими, чиї інтереси захищає. Фактично принцип незалежності тут не порушується, адже даного роду відповідальність носить більш моральний характер, а дана посадова особа має вільний мандат. Зважаючи на це, вважаю за необхідне поставити питання про закріплення на нормативному рівні можливості висловлення недовіри омбудсману народом України. У цьому разі інститут уповноваженого не втратив би незалежності і недоторканості, зате існувала б можливість усунення його з посади демократичним шляхом у випадках, наприклад, грубого порушення покладених на нього обовязків, вчинення тяжкого злочину тощо.
Підсумовуючи викладене, доцільно зазначити, що в українському законодавстві передбачено основу внутрішнього та зовнішнього аспектів незалежності уповноваженого, проте відсутність достатнього досвіду, недосконале законодавство, прогалини в праві, суперечності різних за юридичною силою нормативно-правових актів, неврегульованість важливих теоретико-практичних питань дають підстави говорити про недосконалість цього правового інституту в механізмі захисту прав людини, а також наводять на роздуми про необхідність реформування гарантій незалежності нашого омбудсмана та вдосконалення норм чинного законодавства.
2.4 Основні перспективні напрямки конституційно-правового регулювання діяльності омбудсмана в Україні
Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру. Саме їх подолання за допомогою вдосконалення правового статусу омбудсмана, форм і методів його діяльності, організації взаємодії з іншими органами є шляхом створення тих умов, які забезпечать ефективність функціонування нового інституту системи забезпечення прав людини в Україні.
Ефективне функціонування інституту Уповноваженого зумовлюється необхідністю належного фінансового забезпечення.
Виходячи з цього закон встановлює, що фінансування діяльності омбудсмана здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Уповноважений розробляє та подає на затвердження парламенту України та виконує кошторис своїх витрат. Верховна Рада і відповідні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності уповноваженого, його Секретаріату , представників.
Уповноважений має право призначити своїх представників у межах виділених коштів. Але законом не визначено ,чи будуть ці представники Уповноваженого на місцях, чи представники з певних питаннь. Ця невизначеність дає привід вважати ,що в майбутньому можуть бути застосовані обидва підходи до проблеми ,і буде розглянутий як територіальній так і предметний чинник.
Науковці вважають, що приорітетним має бути принцип представництва на місцях, оскільки конкретні конституційні права громадян порушуються саме на місцях, у тому числі органами місцевого самоврядування , місцевими державними адміністраціями , посадовими особами підприємств, установ, організацій.
Але не виключається також створення представників Уповноваженого і з конкретних питаннь, напрямків його профессійної діяльності .
У ФРН , у Данії функціонує омбудсмен з питаннь оборони, у Фінляндії омбудсмен з питаннь рівності прав чоловіків і жінок, омбудсмен з захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією , в Угрощині - Уповноважений з прав національних та етнічних меншин, в Канаді - омбудсмен з національних мов.
Одним з перспективних напрямків діяльності омбудсмана є формування та розвиток спеціалізованого омбудсмана, діяльність якого була б направлена на захист дітей в країні.
Сучасне становище дітей в Україні викликає обгрунтоване хвилювання суспільства і вимагає нових підходів в аналізі і вирішенні цієї проблеми. Соціально-економічні труднощі в першу чергу зачіпають інтереси найбільш слабких членів суспільства - дітей. Не зменшуються випадки сирітства, викрадення дітей, продаж їх за кордон, народження дітей неповноцінних у розумовому та фізичному відношенні. Невпинно зростає кількість дітей, що вживають алкоголь та наркотики. Не вдасться зупинити зростання правопорушень і злочинів, як вчинюваних неповнолітніми, так і по відношенню до них. Не менш складною є проблема забезпечення достатнього життєвого рівня неповнолітніх. Практика свідчить, що існуюча державна система охорони прав дітей в наш час не справляється зі своїми обов'язками. Тому один з варіантів вирішення цієї проблеми бачиться у запровадженні спеціалізованого омбудсмана з прав дітей. Світовий досвід знає приклади діяльності таких омбудсманів у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді інших країн.
Омбудсмани з прав дитини (у справах неповнолітніх) з'явилися порівняно недавно. Цьому сприяли Декларація прав дитини, а також інші зусилля ООН у цій сфері, оголосившої, наприклад, 1979р. Міжнародним роком дитини.
Вперше ця посада була запроваджена у 1981р. в Норвегії.
Починаючи з 1995 р. спеціалізовані омбудсмани з захисту прав дитини запроваджуються у Російській Федерації.[52,c.286]
Дитячі омбудсмани створюються відповідно до чотирьох основних моделей. Омбудсмани першої групи запроваджуються спеціальними законами, які приймаються парламентом (Норвегія, Швеція, Ісландія та ін.).
Омбудсмани другої групи створюються згідно із законодавством про охорону дитинства (Нова Зеландія, провінція Онтаріо (Канада) та ін.).
Омбудсмани третьої групи існують у рамках відповідних державних органів (Ізраїль, Австрія, Іспанія, Данія та ін.)
Омбудсмана четвертої - у рамках неурядових організацій, під егідою яких вони і працюють.
Необхідність появи такого спеціалізованого омбудсмана пояснюється щонайменше трьома причинами:
по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу;
по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси;
по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни.[52,с.281]
Дитячий омбудсман покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання своїх обов'язків перед дітьми батьками. Він повинен добиватися справедливого ставлення до дітей з боку різноманітних органів влади, допомагати їм, користуючись уже існуючими правами, а також сприяти визнанню за пітьми тих прав, які ще не дістали свого законодавчого закріплення.[73,c.145]
Діяльність дитячих омбудсманів зосереджена виключно на питаннях забезпечення прав дитини. Функції та повноваження них спеціалізованих омбудсманів у різних країнах різні.
Омбудсман Гватемали уповноважений вести просвітницьку роботу в галузі прав дитини, розслідувати випадки їх порушень, контролювати діяльність державних установ, що надають послуги дітям, та стежити за тим, щоб національне законодавство не суперечило Конвенції про права дитини. Дитячому омбудсманові Норвегії доручено сприяти захисту дітей і представляти їх інтереси перед органами державної влади чи керівництвом приватних компаній і організацій та стежити за умовами, в яких зростають і розвиваються діти. В Ісландії служба омбудсмана зобов'язана полегшити долю дітей, а також стояти на сторожі їх прав, інтересів, потреб. Вона може проводити розслідування дій організацій чи їх службовців, які заподіюють шкоду правам дитини.
Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсманів з прав дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвід функціонування дитячих омбудсманів та заснувала на регіональному і місцевому рівнях різні моделі цього інституту. [73,с.146]
Омбудсмани з прав дитини в Російській Федерації законодавчо передбачені та діють у Волгоградській області (Уповноважений з прав дитини), в Алтайському краї (Уповноважений у справах сім'ї, материнства і дитинства), в місті Санкт-Петербурзі (відділ з захисту прав і законних інтересів дитини), у Свердловській області (Уповноважений із захисту прав дітей, що проживають на території м.Єкатеринбургу), в Новгородській області (Уповноважений з прав дитини на громадських засадах), в Нижньогородській області (Уповноважений з прав дитини і неповнолітніх Арзамаського району).[42,c.45]
Підставою запровадження в цих регіонах Росії омбудсмана із захисту прав дитини стало прийняття парламентом Російської Федерації федерального закону Про основні гарантії прав дитини в Російській Федерації та прийняте Міністерством праці Російської Федерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСІІФ) рішення щодо організації і підтримки проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини в ряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів Метою запровадження омбудсмана із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприяння пріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційного рівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та інших нормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері прав дитини.
Основними завданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобів захисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадських організацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини; формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовка пропозицій по удосконаленню федерального, регіонального та місцевого законодавства по правах дитини і приведення його у відповідність з міжнародними стандартами.[73,c.144]
Найбільш детально врегульовано правовий статус Уповноваженого з прав дитини Волгоградської та Свердловської областей. Омбудсман з прав дитини Єкатеринбурга призначається на свою посаду головою міста по узгодженню з міською думою. На цю посаду може бути обрано громадянина Російської Федерації не молодшого за 35 років, що проживає в місті Єкатеринбурзі та мас певні знання в галузі захисту прав дітей і досвід їх захисту. Уповноважений призначається на посаду терміном на п'ять років, і одна і таж сама особа не може бути призначена на посаду Уповноваженого більш ніж на два терміни підряд. Достроково його повноваження можуть бути припинені за умов, що Уповноважений не спроможний за станом здоров'я чи з інших причин протягом тривалого часу виконувати свої обов'язки, він подав заяву про відставку; відносно нього набрав чинності обвинувальний вирок суду.[52,с.282]
На весь термін повноважень омбудсман із захисту прав дитини Єкатеринбурга наділений недоторканністю, яка поширюється на його службове і житлове приміщення, багаж, особисті і службові транспортні засоби, листування, засоби зв'язку і документи. Притягнення його до кримінальної чи адміністративної відповідальності, що накладаються в судовому порядку, затримання, арешт, обшук, за винятком випадків затримання на місці злочину, проводиться тільки за згодою міської думи.
Уповноважений не може бути депутатом будь-якого представницького органу , займатися іншою (оплачувальною чи неоплачувальиою) роботою, за винятком викладацької, наукової чи іншої творчої діяльності.
Діяльність Уповноваженого поширюється на всіх дітей і підлітків які не досягли 18 років, що прожинають у м. Єкатеринбурзі. В його компетенцію входить захист особистих прав і інтересів дитини: права на життя і виховання в сім'ї, на освіту, на працю, на відпочинок і дозвілля, на вільне вираження своїх поглядів, на збереження своєї індивідуальності, на захист честі та гідності, свободу віросповідання, особисту недоторканність; захист майнових прав і інтересів дитини: права на утримання, на частку майна в сім'ї, на соціальну підтримку, майнових прав і інтересів; захист прав і інтересів дитини з обмеженими можливостями: дітей-інвалідів, дітей з обмеженими фізичними можливостями, дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків, дітей, які опинилися в екстремальних ситуаціях та неповнолітніх правопорушників; представництво і захист прав та інтересів дитини спільно з органами опіки і піклування, судом, прокуратурою, нотаріатом, органами ЗАГСу, комісією у справах неповнолітніх, державною та муніципальною службами з питань сім'ї і дитинства.
Омбудсман з прав дитини розглядає скарги на рішення, діяння (дії чи бездіяльність) органів місцевого самоврядування, муніципальних службовців, якщо заявник раніше оскаржував ці рішення чи діяння в судовому або адміністративному порядку, але не згодний з прийнятими ними рішеннями.[42,c.47]
Розглядаючи скаргу дитини, Уповноважений мас право без перешкод відвідувати всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, бути присутнім на засіданнях їх колегіальних органів, а також безперешкодно відвідувати громадські об'єднання, підприємства, установи і організації незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності. Посадові особи безкоштовно і без перепон зобов'язані надавати Уповноваженому матеріали та документи по справі, іншу інформацію, необхідну йому для здійснення своїх повноважень. Втручання в діяльність Уповноваженого з метою вплинути на його рішення, так само як перешкоджати йому у виконанні обов'язків забороняється. До закінчення розслідування по скарзі отримані омбудсманом матеріали та інші дані не підлягають розголосу.[54,c.32]
Приймаючи рішення за результатами розгляду скарг дітей, Уповноважений може звернутися до судових органів і до прокуратури за захистом порушених прав і свобод дитини, а також бути присутнім у порядку нагляду на судовому розгляді справи неповнолітнього. Він має право повідомити в засобах масової інформації про грубі порушення прав дитини, і місцеві муніципальні та державні засоби масової інформації не вправі відмовити йому в публікації тих чи інших повідомлень, документів, а також в наданні ефірного часу.
Після закінчення календарного року Уповноважений готує доповідь про свою діяльність, яку подає голові міста, до міської думи, місії ЮНІСЕФ у Росії і Міністерства праці та соціального розвитку Російської Федерації.[54,c.35]
Омбудсман має право розглядати скарги з питань працевлаштування неповнолітніх (прийом на роботу та звільнення), з питань охорони прав дітей у сім'ї. Він може виступити на захист прав покинутих дітей. До сфери його компетенції входить захист прав неповнолітніх, що перебувають у місцях позбавлення волі чи на державному забезпеченні в будинках-інтернатах, санаторіях та профілакторіях або до яких застосовані заходи виховного та адміністративного впливу тощо.
Уповноважений може відкрити провадження про порушення прав дитини за власною ініціативою при наявності інформації про масові чи грубі порушення прав дитини або у випадках, що мають особливе суспільне значення, та на основі скарги заявника. В останньому випадку це має місце за умови коли всі інші правові засоби захисту не дали потрібних результатів. Він може провести розслідування по скарзі самостійно чи звернутися з проханням про перевірку всіх або частини обставин, що підлягають з'ясуванню, до компетентних органів, посадових осіб. При самостійному розгляді скарги Уповноважений мас право відвідувати державні органи, органи місцевого самоврядування, державні і муніципальні установи; проводити самостійно чи спільно з компетентними органами і посадовими особами перевірку діяльності державних і муніципальних установ, відносно яких мас місце інформація, що вони допускають грубі чи масові порушення прав дитини; запитувати і одержувані від органів державної влади, місцевого самоврядування і їх посадових осіб будь-які необхідні для провадження у справі документи, матеріали та іншу інформацію; отримувати пояснення від посадових осіб з обставин, що підлягають виясненню.[54,c.32]
Уповноважений з прав дитини зобов'язаний надати особі чи органу, дії якого оскаржуються, можливість дати свої пояснення з будь-яких питань, що підлягають з'ясуванню в процесі перевірки. З цими поясненнями може бути ознайомлений заявник.[42,c.46]
Омбудсман повинен також інформувати заявника про хід розслідування скарги.
Закінчивши розгляд справи, омбудсман мас право:
. прийняти і направити органу чи посадовій особі, в діях яких він вбачає порушення прав дитини, своє рішення, яке містить рекомендації стосовно можливих і необхідних заходів щодо відновлення порушених прав дитини та недопущення подібних порушень у подальшому (копія цього рішення надсилається вищестоящій організації органу чи посадової особи, дії яких оскаржуються);
. внести компетентним органам подання про порушення дисциплінарного чи адміністративного провадження відносно посадових осіб, в діях яких виявлені порушення прав дитини.[54,c.34]
У випадку виявлення в процесі дослідження скарги ознак кримінального злочину омбудсман передає всі наявні у нього матеріали справи органам, що уповноважені порушити кримінальну справу, і припиняє подальше провадження у справі, повідомивши про це заявника. Якщо порушення прав дитини виявлені в діяльності правоохоронних органів, Уповноважений доводить такі факти безпосередньо до відома глави адміністрації області. Орган чи посадова особа, одержавши рішення Уповноваженого, зобов'язані розглянути його в місячний термін і направити Уповноваженому письмову відповідь про результати розгляду рішення та прийняті по ньому заходи.
За результатами розгляду скарг, заяв та звернень громадян, вивчення обстановки в регіоні та дослідження різноманітної інформації з приводу порушень прав дитини Уповноважений може направити органам і посадовим особам, наділеним правом законодавчої ініціативи, пропозиції про внесення змін до чинного законодавства, якщо він вважає, що дії і рішення, які порушують права дитини, здійснюються на основі і в дотримання чинного законодавства чи в силу існуючих прогалин у праві, а також якщо чинне законодавство суперечить загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права, міжнародним договорам Російської Федерації.[54,c.32]
По завершенні розгляду скарги омбудсман повідомляє заінтересованій особі, чи виявлені у її скарзі порушення прав дитини. І якщо не виявлені - дає їй необхідні роз'яснення, а якщо виявлені - зазначає, яких заходів вжито ним по відновленню порушених прав дитини чи яких заходів необхідно вжити самому заявнику для подальшого захисту прав та інтересів дитини.[42,c.43]
При Уповноваженому для надання йому консультативної допомоги може створюватися експертна група з питань прав дитини, яка повинна складатися з осіб, що мають необхідні знання в цій галузі.
Слід відзначити, що регіональні та місцеві омбудсмапи Росії з прав дитини відіграють значну роль у охороні та захисті прав дитини і подають вагому допомогу Уповноваженому з прав людини Російської Федерації у цій сфері.
З цієї причини планується запровадити Уповноваженого з прав дитини в Москві та ведеться активна робота щодо створення інституту федерального омбудсмана Росії із захисту прав дітей .[52,с.284]
Вважаємо, що світовий досвід діяльності спеціалізованих дитячих омбудсманів повинен підштовхнути наше суспільство до думки про необхідність його запровадження і в Україні.
Українські діти, як і діти інших країн світу, в силу свого віку і залежності від дорослих не можуть бути повністю захищені від порушень їх прав в сім'ї та суспільстві. І ефективною структурою, здатною відстоювати їх інтереси на державному рівні, може стати Уповноважений з прав дітей. Основними критеріями доцільності його запровадження повинні бути його здатність впливати на поліпшення життя дітей та той фактор, що існуюча в країні система органів опіки та піклування не гарантує належного забезпечення прав дітей перш за все тому, що виконання функцій захисту прав неповнолітніх доручаються, як правило, відомчим структурам, обсяги роботи яких достатньо великі і вони неспроможні ефективно охороняти права дітей. З цієї ж причини не можна покладати обов'язок захищати права дітей тільки на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, хоча він і багато робить у цьому напрямі. Повинен бути вагомий спеціалізований інститут із захисту прав дітей. Його формування - це проблема, яка вимагає уваги всіх гілок влади, всього суспільства.
Іншим перспективним напрямком розвитку інституту омбудсмана є створення Уповноваженого, компетенція якого поширюється на військовослужбовців.
Відомо, що соціальна група, до якої вони належать, має особливий правовий статус, пов'язаний зі специфікою діяльності, і, крім загальних законів, на них поширюється спеціальне законодавство, яке регламентує порядок проходження військової служби.
Зважаючи на ці обставини, вважаємо за необхідне заснування інституту військового омбудсмана і в Україні. Він має стати важливим чинником демократизації суспільства загалом і національної військової адміністрації зокрема. Як інститут, що не належить до офіційного військового апарату управління, він має забезпечувати виконання конституційних норм, що гарантують права і свободи військовослужбовців, сприяти створенню в суспільстві атмосфери довір'я до армії.
Парламент Швеції 1915р. прийняв закон про військового омбудсмана. Цей орган мав гарантувати незалежний розгляд скарг військовослужбовців, запобігати порушенням їхніх прав і свобод службовцями військовою відомства, командирами, начальниками структурних підрозділів.
Військовий омбудсман обирався на чотири роки голосуванням спеціально призначеної групи членів парламенту в складі 48 чоловік, яка призначала й заступника омбудсмана, котрий мав виконувати обов'язки військового омбудсмана, коли останній внаслідок певних обставин був неспроможний їх виконувати самостійно. Законодавство не передбачало певних вимог до кандидатури на посаду військового омбудсмана окрім того, що ця особа повинна була мати юридичну освіту.
Основним обов'язком військового омбудсмана був контроль за дотриманням військовими, військово-морськими установами, відомствами й військовими частинами, у тому числі командирами, посадовими особами й рядовими військовослужбовцями, Конституції Швеції, інших нормативних актів у ході виконання ними військових обов'язків, та розслідування скарг, що подавали йому солдати й офіцери.[56,с.30]
Окрім розгляду таких скарг, омбудсман міг проводити перевірки з власної ініціативи, причому його юрисдикція поширювалася не тільки на військову адміністрацію та військовослужбовців, а і на тих цивільних посадових осіб, котрі отримували заробітну плату з фондів, які асигнували кошти на військові потреби. Тільки міністр оборони та інші міністри кабінету залишалися за межами контролю військового омбудсмана.
Військовий омбудсман мав право застерігати певних посадових осіб від можливих порушень прав військовослужбовців та правил управління, надавати їм рекомендації щодо усунення таких порушень, а також переслідувати їх у кримінальному порядку.
Військовий омбудсман щороку доповідав парламентові про свою діяльність, яку разом з іншими реестрами та документами військового омбудсмана досліджували й оцінювали парламентські комітети та омбудсман юстиції. Військовий омбудсман мав право законодавчої ініціативи.
До військового омбудсмана може звернутися будь-яка особа, котра проходить службу в армії, за винятком цивільного персоналу, що перебуває під опікою парламентського омбудсмана.
До омбудсмана можна було потрапити на прийом особисто чи спілкуватися з ним за посередництва так званих «комітетів довірених осіб», яких обирають у кожній військовій частині з числа військовослужбовців. Цей комітет покликаний розглядати й вирішувати скарги військовослужбовців про порушення їхніх прав і свобод. Якщо комітет неспроможний вирішити скаргу або його рішення не задовольняє скаржника - справу передають омбудсману.
Омбудсман досліджує обставини порушення прав військовослужбовців, контролює дотримання принципів законності та соціальної справедливості службовцями відомств військової адміністрації. З цією метою омбудсман мас право безперешкодно відвідувати й інспектувати військові бази, казарми, інші структури збройних сил та органів військового управління; контролюваги побутові умови життя військовослужбовців; вивчати потрібні матеріали й одержувати необхідні відомості від усіх органів влади; запрошувати для з'ясування обставин справи посадових осіб та державних службовців і т. ін.
Грунтуючись на матеріалах скарг і проведених інспекцій, омбудсман готує доповіді з висновками й рекомендаціями щодо поліпшення становища військових, усунення порушень їхніх прав і свобод. Його пропозиції можуть стосуватися як удосконалення нормативно-правової бази, так і практичного застосування законодавства у військовій сфері. Доповідь затверджує Комітет омбудсмана, а її копію надсилають Міністерству оборони країни.[56,с.31]
Омбудсман досліджує обставини порушення прав військовослужбовців, контролює дотримання принципів законності та соціальної справедливості службовцями відомств військової адміністрації. З цією метою омбудсман мас право безперешкодно відвідувати й інспектувати військові бази, казарми, інші структури збройних сил та органів військового управління; контролювати побутові умови життя військовослужбовців; вивчати потрібні матеріали й одержувати необхідні відомості від усіх органів влади; запрошувати для з'ясування обставин справи посадових осіб та державних службовців і т. ін.
Правозахисна діяльність військового омбудсмана Швеції була досить ефективною. Проте 14 грудня 1967 р., у зв'язку зі скороченням кількісного складу збройних сил, посиленням кампанії проти мілітаризації держави й запланованою реорганізацією інституту омбудсмана юстиції, військовий омбудсман Швеції припинив свою діяльність.[56,с.33]
На нашу думку, український військовий омбудсман має дістати право досліджувати факти порушень прав і свобод українських військовослужбовців, порушення військових принципів внутрішнього управління, статутних вимог ставлення командирів і начальників до підлеглих. Метою його діяльності має бути гуманізація та демократизація традиційно суворого армійського духу. Це, безсумнівно, позитивно впливатиме на формування стилю стосунків військовиків і сприятиме ефективному розв'язанню проблем, що виникають у сфері захисту прав військовослужбовців, станс значним внеском у проведення реформи Збройних Сил України.
Що ж до інших аспектів статусу військового омбудсмана в Україні (порядок його призначення, вимоги до кандидатів на посаду омбудсмана, повноваження військового омбудсмана , акти його реагування тощо) - це перспективи подальших досліджень.
уповноважений верховний рада право
Заключення
У дипломній роботі було проведено дослідження конституційно-правового статусу інститута Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Термін омбудсман можна визначити тлумачити як службу(посадовця), що передбачена Конституцією чи актами законодавчої влади, очолювана незалежною публічною особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів чи діє за власним розсудом і вповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригуючи дії і подавати доповіді.
Запровадження в Україні інституту Уповноваженого ще не означає його остаточного формування з добре відпрацьованою системою функціонування. Як свідчить світова практика, організація діяльності інституту омбудсмана - складний процес, що потребує врахування багатьох чинників. Тому в умовах становлення інституту українського омбудсмана необхідне проведення всебічного і глибокого аналізу зарубіжного конституційного та поточного законодавства, що регламентує правовий статус омбудсмана, наукових розробок у цій сфері, а також дослідження досвіду його практичної діяльності.
Характеристика конституційно-правового статусу омбудсмана дає змогу виділити наступні основні риси цього інституту:
. визначення статусу омбудсмана положеннями Конституції країни та відповідним законом;
. спеціальний контрольно-наглядовий, правозахисний характер цього органу державної влади (посадової особи);
. незалежність інституту омбудсмана, його політична нейтральність;
. призначення омбудсмана на посаду парламентом
. реалізація омбудсманом своїх повноважень шляхом порушення провадження за зверненнями громадян чи за власною ініціативою;
. те, що сферою його діяльності є відносини між громадянином і державним органом, організацією, установою, обєднанням громадян, їх посадовими особами, що практично означає контроль у галузі взаємовідносин громадянин - виконавча влада;
. неформальний характер діяльності омбудсмана;
. відсутність у омбудсмана повноважень приймати імперативні рішення у справі.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини визначається як призначуваний Верховною Радою України незалежний, політично нейтральний, одноосібний контрольно-наглядовий, правозахисний орган державної влади у формі посадової особи, який покликаний за власною ініціативою чи зверненнями здійснювати на постійній основі парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина в межах і порядку, передбачених Конституцією, законами України та міжнародно-правовими договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. Форми діяльності омбудсмана являють собою зовнішні, основні, однорідні, самостійні дії, які здійснюються ним у передбачених законодавством правових та неправових рамках і спрямовані на реалізацію його прав та обовязків. Функції омбудсмана - це основні напрямки діяльності омбудсмана, які випливають із його завдань та визначають сутність і соціальне призначення цього контрольно-наглядового, правозахисного інституту й реалізуються в передбачених чинним законодавством формах і методах.
Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана, як обгрунтовується в дослідженні, складається з його загальної правоздатності, прав і обовязків, гарантій, форм і принципів діяльності, відповідальності. Серед цих елементів можна виділити основні - це ті, які мають правове вираження і дають можливість зробити висновок про юридичне оформлення та відбуття омбудсмана як повноправного субєкта права - права та обовязки ,гарантії діяльності - та неосновні, що, як правило, не мають прямого законодавчого закріплення, а виводяться із змісту та логіки повноважень омбудсмана.
Характеристика місця омбудсмана в системі органів державної влади різних країн свідчить про його належність здебільше до законодавчої гілки влади, у лоні якої він виник. Проте у світовій практиці не поодинокі випадки, коли омбудсман функціонує в рамках виконавчої гілки влади, а інколи, з позицій сучасного розуміння державотворення, він відноситься до контрольно-наглядової гілки влади чи являє собою автономну контрольно-наглядову інституцію. У звязку з цим в дипломному дослідженні вказується, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини виступає саме автономною інституцією, яка займає в структурі органів державної влади самостійне місце, не входячи в жодну з гілок влади, функціонуючи в режимі їх стримування і противаги. Це свідчить про зачатки формування в Україні контрольно-наглядової гілки влади.
Практична діяльність Уповноваженого, як самостійного державного інституту, має базуватись на певних загальноприйнятих принципах, таких як законність , гуманність, справедливість та інш.
В українському законодавстві передбачено основу незалежності уповноваженого, проте відсутність достатнього досвіду, недосконале законодавство, прогалини в праві, суперечності різних за юридичною силою нормативно-правових актів, неврегульованість важливих теоретико-практичних питань дають підстави говорити про недосконалість цього правового інституту в механізмі захисту прав людини. Таким чином можна надати певні рекомендації по вдосконаленню становища Уповноваженого, про необхідність розширення повноважень, реформування гарантій незалежності нашого омбудсмана та вдосконалення норм чинного законодавства.
На погляд автора, треба розширити межі парламентського контролю, здійснюваного Омбудсманом. Сучасні уявлення про парламентський контроль передбачають створення окремих інституцій, які спеціалізуються на контролі за дотриманням окремих ключових прав чи групи взаємозалежних прав.
Необхідно створити відділ з питань дотримання права на приватність комунікацій, який розглядав би скарги на незаконні дії (бездіяльність) органів влади, які здійснюють зняття інформації з каналів зв'язку під час проведення оперативно-розшукових заходів, і щорічно готував би спеціальні доповіді з даними про кількість перехоплень, статистику підстав, кількість порушених кримінальних справ, порушень, примусових блокувань технічних засобів, з поділом за органами, які здійснювали перехоплення інформації, тощо.
Щоб підняти роль Омбудсмана і значення його рішень доцільно передбачити в законі такі повноваження:
1. можливість робити попередження посадовим особам, які припустилися порушень прав людини;
2. ставити питання про скасування актів, якими порушуються права людини;
3. ставити перед вищими щодо посадової особи, яка припустилась порушень прав людини, органами питання про стягнення, передбачені чинним законодавством про працю;
4. ставити питання про усунення з посад осіб, які припустились неодноразового або грубого порушення прав людини та основоположних свобод;
5. оголошувати, з повідомленням про це в ЗМІ, громадський осуд таким посадовим особам, а також посадовим особам, які не відреагували належним чином на звернення Омбудсмана.
Доцільно передбачити також можливість Омбудсмана висловити свою точку зору щодо судових рішень. Наприклад, надати право звернутися до передбачених законом інстанцій з рекомендаціями щодо перевірки судових рішень, які набули законної сили, за наявності даних, що в ході судового розгляду мали місце суттєві порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення.
До повноважень Омбудсмана слід також додати право законодавчої ініціативи стосовно проектів законодавчих актів в інтересах забезпечення прав людини і основоположних свобод. Необхідно також підсилити гарантії діяльності Омбудсмана.По-перше, закріпити обов'язок державних органів та посадових осіб розглядати в місячний термін рекомендації Омбудсмана і надавати письмову відповідь щодо прийнятих заходів для відновлення порушених прав, або обґрунтувати причини невиконання його рекомендацій. По-друге, ввести норму про те, що рекомендації Омбудсмана, прийняті ним на підставі розгляду скарг, не оскаржуються в межах національної правоохоронної системи, і по-третє, передбачити адміністративну, чи кримінальну відповідальність посадових осіб за ігнорування запитів Омбудсмана. Для підвищення ефективності праці за заявами, що надіслані до Омбудсмана, необхідно створити електронний архів заяв і опису дій працівників Секретаріату щодо цих заяв. Це надасть можливість за лічені секунди отримати інформацію з будь-якого комп'ютера в мережі про зміст і стан розгляду будь-якої заяви. Потребує розвитку і комунікація Омбудсмана з суспільством.
Література
1.Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року//Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1996.- № 30. - ст. 141 Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004. ВВР. -2005. - № 2.- ст.44.
2.Закон України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 23 грудня 1997 року N 776/97-ВР/Із змінами, внесеними згідно із Законом № 274-VI ( 274-17 <javascript:OpenDoc('274-17');> ) від 15.04.2008
.Постанова Верховної Ради України Про щорічну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини та захисту прав і свобод людини в Україні 7 липня 2005 року № 2778-IV
.Постанова Кабінету Міністрів України Про оплату праці Уповноваженого Верховної Ради України" з прав людини 30 червня 2005р.№ 521
.Розпорядження Кабінету Міністрів України Про розміщення секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини 18 червня 1999 р. №571-р
.Барчук В.Б. Права людини як головний обєкт національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 4. - С. 81-84.
.Барчук В.Б. Порушення прав людини як загроза національній безпеці України // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 6. - С. 64-66.
.Барчук В.Б. Взаємодія Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зі Службою безпеки України в процесі забезпечення прав людини // Збірник наукових праць Національної академії Служби безпеки України. - К., 2003. - № 7. - С. 55-60.
9.Барчук В.Б. Вдосконалення форм і методів діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - № 5. - С. 102-111
10.Барчук В.Б. Вдосконалення правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Парламентаризм в Україні: теорія та практика. - К., 2001. - С. 384-388.
.Барчук В.Б. Безопасность личности в системе национальной безопасности // Проблемы обеспечения национальной безопасности в современных условиях: 2001г. - №1.- С. 236-238.
.Барчук В.Б. Методи захисту прав людини Уповноваженим Верховної Ради України з правлюдини/К.: Академія адвокатури України, 2003. - С. 29-32.
13.Барчук В.Б. Роль і місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у вирішенні конфліктів між органами влади і громадянами // К.: Національна академія управління, 2004.№1. - С. 359-364.
14.Богданова Н.А. Категория статуса в конституционном праве //Вестник Московского университета. Серия 11, ПРАВО. - 1998. - № 3. - С. 5-17
.Бойцова В.В. Национальный омбудсман Королевства Нидерландов и Уполномоченный по правам человека Российской Федерации: опыт сравнительно-правового анализа //Голландская правовая культура. - М: «Легат», 1998. - С. 287.
.Бойцова В.В. Служба зашиты прав человека и гражданина. Мировой опыт. -М.. 1999.-С. 11
.Бойцова В.В. Правовой институт омбудсмена и системе взаимодействия государства и гражданского общества: Автореф. лис... д-ра юрид. наук. - М.. 1995. - С. 20.
.Бернард Фредерік. Філософія інституту омбудсмана //Політика і час. - 1999.
19.Дідковська І.О. Діяльність інституту омбудсмена як одна з форм реалізації принципів правової держави // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права № 29. - К., 2005. - С. 665-671.
.Дідковська І.О. Роль інституту омбудсмена в процесі інтеграції України до Європейського Союзу // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Випуск 30 - К., 2005. - С. 783-787.
.Дідковська І.О. Інститут омбудсмена в роботах українських дослідників Гілея. - К., 2006. - Випуск 5. - С. 197-206.
.Дідковська І.О. Роль інституту омбудсмена в процесі становлення громадянського суспільства // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Випуск 34. - К., 2006. - С. 655-659.
23.Дідковська І.О. Інститут омбудсмена як елемент європейської системи правозахисту // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Збірник наукових праць. - Випуск 20. - Запоріжжя: ЗДІА, 2005., С. 48-62.
.Дідковська І.О. Дотримання політичних прав та свобод людини в Україні: політологічний аналіз (до питання про діяльність омбудсмена) // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Збірник наукових праць. - Випуск 23. - Запоріжжя: ЗДІА, 2005. - С. 161-172.
.Закоморна К.О. Статус омбудсмана (уповноваженого з прав громадян) у Польщі: спроба правового аналізу //Вісник Університету внутрішніх справ.-1998.-№3-4.-С.143-150;
.Закоморна К.О. Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як один із засобів інтеграції України в Європейський Союз // Вісник Університету внутрішніх справ.-1999.-№5-С.139-146;
27.Закоморна К.О. Правозахисна діяльність інституту омбудсмана в правоохоронній сфері //Вісник Університету внутрішніх справ. -1999. -№9. - С.254-258.
28.Закоморна К.О. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України.-2000.-№1.-С.47-50.
.Закоморна К.О. Роль інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у систематизації законодавства //Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики.- Жовтень 1999 р. - К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1999.- С. 442-446.
.Закоморна К.О. Роль інституту омбудсмана у розвязанні конфліктних ситуацій у суспільстві // Вісник Університету внутрішніх справ. - 2000.- Спецвипуск - С. 89-91.
31.Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах: Учебное пособие. - М.: РУДН, 2002. - С. 49.
.Князев В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні //Прано України. - 1998. - № 12. - С. 29
.Клініков В.В. Форми взаємодії Уповноваженого Верховної Ради України і прав людини і органів прокуратури Право України. - 2002. - № 9. - С. 42
.Косюта М. Взаємозв'язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту Вісник прокуратури. - 2002. -№3(15).-С. 11-12
.Марцеляк О.В. История возникновения и развития института омбудсмена // Труды Современного Гуманитарного Университета. - М.: СГУ, 2001. - Вып. 35. - С. 101-120.
.Марцеляк О.В. Вузовские и школьные омбудсманы: опыт функционирования // Юридическое образование и наука. - 2002. - № 3. - С. 42-44.
.Марцеляк О.В. Специфіка контрольно-наглядових органів у державному механізмі України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. - Вип. 33. - С. 9-15.
.Марцеляк О.В. Демократизація правового статусу людини і громадянина в Конституції України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. - Вип. 34. - С. 69-72.
.Марцеляк О.В. Формування інституту омбудсмена в Україні: політико-правові проблеми // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. - Вип. 36. - С. 73-78.
.Марцеляк О.В. Правовий статус народного захисника в Іспанії // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. - Вип. 40. - С. 50-57.
.Марцеляк О.В. Становлення інституту Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. - Вип. 42. - С. 41-49.
.Марцеляк О.В. Правова природа інституту омбудсмена // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. - Вип. 43. - С. 22-28.
.Марцеляк О.В. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: статус і функціонування // Вісник Львівського Університету: Сер. юрид. - 2001. - № 36. - С.190-197.
.Марцеляк О.В. Інститут місцевого омбудсмана: світові моделі // Часопис Київського університету права. - 2002. - № 4. - С. 84-87.
.Марцеляк О.В. Акти реагування Уповноваженого з прав людини України // Право і безпека. - 2002. - № 4. - С. 30-34.
.Марцеляк О.В. Виконавчі омбудсмани: специфіка правового статусу та проблеми організації їх діяльності // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 21. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С. 180-186.
.Марцеляк О. Міжнародний досвід функціонування деяких спеціалізованих омбудсманів // Право України. - 2003. - № 4. - С. 123-127.
.Марцеляк О.В. Конституційно-правовий процес утвердження інституту омбудсмана в Україні // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - № 22. - С.305-310.
.Марцеляк О.В. Основні засади діяльності інституту омбудсмана // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - № 23. - С.233-240.
.Марцеляк О.В. Правова природа щорічної та спеціальної доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. пр. - 2003. - № 3 (12). - С. 81-86.
.Марцеляк О.В. Запровадження дитячого омбудсмана у світі та Україні // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. - Одеса: Юрид. літ., 2003. Вип. 18. - С. 280-284.
.Марцеляк О.В. Український омбудсман у структурі механізму державної влади // Науковий вісник (Акад. держ. податкової служби України). - 2003. - № 3 (21). - С. 138-144.
.Марцеляк О.В. Особливості правового статусу регіональних омбудсманів Російської Федерації // Право і безпека. - 2003. - № 23. - С. 31-35.
55.Марцеляк О. Омбудсман з прав дитини: проблеми формування і розвитку у світі і в Україні // Право України. - 2003. - № 10. - С. 44-48.
.Марцеляк О.В. Інститут військового омбудсмана та перспективи його створення в Україні // Часопис Київського університету права. - 2003. - № 3. с29-33
.Марцеляк О.В. Етапи становлення інституту омбудсмана у світі Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Х.: Магістр, 2003. - № 3 (18). - С. 13-21.
.Марцеляк О. Основні елементи конституційно-правового статусу омбудсмана // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 11. - С. 85-88.
59.Марцеляк О.В. Омбудсмани з захисту прав студентів та учнів: світовий досвід діяльності та перспективи їх становлення в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 22. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - С. 155-160.
.Марцеляк О. Гарантії діяльності омбудсмана: національна практика та зарубіжний досвід // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 12. - С. 68-71.
.Марцеляк О.В. Функції омбудсмана // Право і безпека. - 2003. - № 24. - С. 61-67.
.Марцеляк О.В. Статус і функціонування регіональних представницьких омбудсманів: світовий досвід // Право України. - 2004. - № 1. - С. 149-153.
.Марцеляк О.В. Становлення та статус інституту наднаціональних омбудсманів у Європі // Часопис Київського університету права. - 2004. - № 1. - С. 29-33.
.Марцеляк О. Колегіальні омбудсманівські служби // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №.3. - С.18-21.
.Німченко В. Правовий статус особи за Конституцією України //Вісник Конституційного Суду У країни. - 199S. -№ 3. - С. 38
.Полянский В.В. Институт Уполномоченного по правам человека и административное право //Институты административного права России /Отв. ред. ИЛ. Бачило. - М1999.-С. 211
67.Тодика Ю.М., Марцеляк О.В.Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії правових наук України. - № 2 (13). - 1998. - С. 57-66.
68.Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. - № 3 (14). - 1998. - С. 29-37.
.Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Світові моделі омбудсмена й Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Права людини і Україна. - Львів: Світ, 1999. - С. 72-79
70.Савенко М. Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина //Вісник Конституційного Суду України. -2004-№11.-C.82.
.Тененбаум А Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі //Право України. -1999. - № 2. - С. 102.
.Фріцький О.Ф. Теоретичні основи організації і здійснення державної влади //Конституційне право України /За ред. В.Ф. Погорілка. - К: Наукова думка, 1999.-С. 390.
.Хаманєва Н.Ю. Контроль омбудсмена за соблюдением прав и свобод граждан Российской Федерации и совершенствование механизмов зашиты прав человека. - М2006. - С.144.-194
74.Хаманєва Н.Ю. Уполномоченный по правам человека - защитник прав граждан. - М, 2001. - С. 38-40
.Шувалова В.А. Закоморна К.О.Інститут омбудсмана в зарубіжних країнах //Збірник наукових праць ХДПУ ім.Сковороди Серія Економіка і право-1999.- №2- С.82-90