порівняльно-правовий аналіз проблематики, що нас цікавить, у межах держав СНД і Балтії, тобто групи пострадянських республік. У даному разі доцільно аналізувати проблему на підставі досвіду Російської Федерації, України, Республіки Білорусь і Республіки Казахстан.
Зіставлення норм чинних основних законів цих країн свідчить, що, закріплюючи статус президентів, вони включають у відповідні визначення елемент, який конституює президентів гарантами Конституцій (додержання Конституції, непохитності Конституцій) - статті 80.2 Конституції Росії 1993 року, 102 Конституції України 1996 року, 79 Конституції Білорусі 1996 року, 40 Конституції Казахстану 1995 року.
Конституція Російської Федерації передбачає, що Президент Росії може бути усунутий з посади Радою Федерації лише на основі висунутого Державною Думою звинувачення в державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину (ст. 93). Згідно зі статтею 111 Конституції України Президент України може бути усунутий з посади Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Конституція Білорусі (ст. 80) фіксує основи імпічменту Президента, тотожні тим, які встановлюють Основні Закони Росії та України: вчинення державної зради або іншого злочину. Відповідно до Конституції Казахстану Президент несе відповідальність за дії, вчинені під час виконання своїх обов'язків, тільки у випадку державної зради, і може бути за це усунутий з посади Парламентом (ст. 47.2). Таким чином, остання модифікація звужує основи імпічменту, навіть у порівнянні з наведеними варіантами [24, 25].
Проте всі чотири модифікації, і на цьому слід наголосити, об'єднує така спільна риса, як відсутність стосовно суб'єктів конституційної відповідальності (визначених основними законами гарантами Конституцій) відповідної основи імпічменту, а саме - порушення Конституції. Ця основа так чи інакше пов'язана з конституційним статусом російського, українського, білоруського, казахського президентів і абсолютно чітко та логічно випливає з цього статусу.
Наведене диктує необхідність доповнення основ імпічменту, закріплених чинними основними законами, порушенням Конституції. Крім зазначеного аргументу така пропозиція ґрунтується також на аналізові норм основних законів, присвячених президентській присязі. Така присяга Президента Росії містить обов'язок "додержуватись і захищати Конституцію Російської Федерації" (ст. 82.1), Президент України, згідно з присягою, зобов'язаний "додержуватися Конституції України і законів України" (ст. 104). Тотожний обов'язок включає текст присяги Президента Білорусі (ст. 99). Відповідно до Конституції Казахстану (ст. 42.1) Президент дає клятву "суворо додержуватись Конституції і законів".
Отже, обов'язок (клятва) додержуватись Конституції - необхідна складова змісту кожної з чотирьох президентських присяг. Це - загальне положення, що об'єднує в розглядуваному аспекті Конституції Росії, України, Білорусі, Казахстану. Обов'язку додержуватись Конституції кореспондує конституційна відповідальність за її порушення у формі імпічменту. Не потребує доказів положення про те, що зазначене поширюється також на присягу глави держави в цілому, її порушення є основою імпічменту. Звідси - висновок, суть якого полягає в необхідності радикального перегляду основ імпічменту президента в напрямі їх розширення за рахунок включення до переліку основ порушень главами держав Конституції і законів, недодержання присяги тощо [24, 26].
Виключно важливо й актуально наголосити на великій ролі принципу спадковості конституційної правотворчості. Річ у тім, що перелічені раніше основи конституційної відповідальності в формі імпічменту закріплювались попередніми конституціями, які приймались і реформувались вищими представницькими органами народу. Реформована Конституція Росії 1978 року (ст. 121-10) передбачала, що президент може бути усунутий з посади у випадку порушення Конституції, законів, а також присяги. Реформована Конституція України 1978 року зараховувала до основ імпічменту президента порушення ним Конституції і законів України (ст. 114-9). Конституція Білорусі 1994 року передбачала можливість імпічменту президента, якщо він порушить Конституцію або вчинить злочин (ст. 104). Основний Закон Казахстану 1993 року не регулював це питання.
Проте, прийняті парламентами основні закони, які передували чинним Конституціям, закріплювали чітко і недвозначно: порушення президентами конституції неминуче приводить до конституційної відповідальності у формі імпічменту. Чи можна пояснити, чому цей елемент, а також недодержання законів та присяги чинні конституції не включають до переліку засад усунення глав держав з посад? За своїм характером таку еволюцію демократичною не назвеш. Це - крок назад. Разом з іншими "нововведеннями" відмова від зазначених засад імпічменту віддзеркалює та закріплює конституційну тенденцію, що склалася, - піднесення президентури в системі розподілу влад за рахунок зниження ролі і місця в цій системі парламенту.
Могутньою зброєю оформлення і закріплення цієї негативної тенденції на конституційному рівні є антипарламентський спосіб підготовки та прийняття чинних основних законів. Адже діючі нині Конституції Росії, Казахстану, Білорусі розроблялись виконавчою владою без безпосередньої участі представницьких органів і приймались на референдумах, які призначались та проводились на основі президентських указів в умовах розпуску або розгону парламентів.
Щодо Конституції України слід констатувати таке. Хоч вона приймалась на останній, так би мовити, хвилі, процес її створення характеризувався значними труднощами, повільністю, неузгодженістю, особливо в 1994-1996 роках, оскільки саме в цей час тенденція піднесення президента над парламентом екстраполювалася також на конституційний процес. Конституційна правотворчість із функції Верховної Ради трансформувалася в сумарну функцію двох гілок влади: першої і другої, з перевагою в бік останньої. Тим самим адекватне співвідношення було закладене в текст проекту Конституції України, схваленого Конституційною комісією та поданого на розгляд Верховної Ради. Проект моделював інститут надпрезидентства та безвладний парламент, відсунутий на другий план.
На стадії парламентського розгляду проект Основного Закону, який дістав назву "президентського", було перероблено. Фактично у стінах Верховної Ради народився новий проект головного акта України. Він істотно перебудував модель першої гілки влади шляхом вилучення з проекту Конституційної комісії низки антидемократичних, анти-парламентських рішень і впровадження положень, тією чи іншою мірою спрямованих на врівноваження президентської шальки терезів та створення прогресивнішого конституційно-правового статусу загальнодержавного представницького органу народу. Але руйнівний потенціал Конституційного договору 1995 року між Верховною Радою і Президентом був настільки могутній, що виконавчі структури, зіпершись на згаданий антиконституційний акт, не просто втручалися у діяльність Верховної Ради, а й дозволяли собі застосовувати певний тиск, а то й погрози [22, 6].
Опір виконавчих структур парламентським зусиллям демократизувати проект Основного Закону, підготовлений Конституційною комісією (президентський), вилився в гостре та небезпечне для всього суспільства протистояння першої та другої гілок влади. Прагнучи взагалі відкинути варіант конституційного проекту, вибудований Верховною Радою, та добитися прийняття президентського, виконавча влада, на порушення Конституції та Конституційного договору, запланувала антипарламентський спосіб створення бажаної їй Конституції, оминаючи Верховну Раду.
червня 1996 року, коли Верховна Рада займалася вирішенням конституційного питання, Президент України видав указ "Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України". Відповідно до згаданого акта, на 25 вересня 1996 року намічалося конституційне волевиявлення народу.
Необхідно зазначити, що появі названого акта передували висловлювані в різних формах однозначні трактування референдуму як найдемократичнішого, найлегітимнішого способу прийняття Основного Закону. Такий погляд не відповідає ні світовій конституційній теорії, ні досвіду проведення конституційних референдумів. Народне волевиявлення - справді прогресивний спосіб прийняття демократичних конституцій, проте тільки за умови їх розробки, розгляду та попереднього схвалення (затвердження) парламентом або демократично обраним спеціальним представницьким органом народу, Конституційними (Установчими) зборами (радого, асамблеєю тощо). Але на референдумах одержують "так" і реакційні, консервативні конституції. Негативні наслідки пов'язуються з розробкою основних законів у коридорах виконавчої влади, які акумулюють інтереси цієї влади, тому вона використовує референдум як спосіб усування парламенту від прийняття конституції.
Повертаючись до України, обмежимося констатацією того, що передбачуваний президентським указом конституційний референдум був дуже далекий від створених у багатьох країнах зразків підготовки та прийняття конституцій всенародними голосуваннями, до яких маємо прагнути.
Верховна Рада подолала цю складну ситуацію і 28 червня 1996 року кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України прийняла нову Конституцію республіки. Зміст Основного Закону порівняно з проектом, який президентським указом було призначено для передачі на всеукраїнський референдум, більш демократичний. Після прийняття Конституції Верховною Радою Президент скасував свій указ про проведення конституційного референдуму, видавши указ від 1 липня 1996 року "Про визнання таким, що втратив силу, указу Президента України від 26 червня 1996 року № 46" [22, 7].
Використання референдуму як самостійного способу прийняття конституції, розробленої поза безпосередньою участю парламенту або спеціально створеного представницького органу народу, не відповідає принципам демократії, не узгоджується з прогресивним досвідом, нагромадженим конституційною правотворчістю країн світу після Другої світової війни.
2.3 Застосування референдуму у конституційній відповідальності
Антипарламентський метод використання конституційного референдуму деякими пострадянськими республіками нічого спільного не має із застосуванням конституційного референдуму як дієвого інструменту безпосередньої демократії і вираження волі народу.
У цьому плані привертає увагу позитивний досвід низки країн Західної Європи, особливо процес створення конституцій "другого покоління", зокрема Конституції Іспанії 1978 року. Проект названого акта розроблявся парламентською комісією, яка створювалась кортесами. Конституція була прийнята на сумісному засіданні палат кортесів абсолютною більшістю голосів 31 жовтня 1978 року, а вже 6 грудня затверджена на референдумі і після підписання королем вступила в силу 29 грудня 1978 року.
Дуже важливим є те, що демократичній тенденції конституційної правотворчості притаманна спадкоємність. У новітній час це підтверджує польський досвід. Конституція Польщі прийнята Національними Зборами 2 квітня 1997 року, а 25 травня того ж року затверджена загально-польським референдумом.
Взірцевий і прогностичний аспект конституцій. Створені на базі широкого демократизму, вони закріпили і спадкоємність демократичного порядку внесення змін до основних законів та прийняття нових конституцій. Це втілюється в нормах основних законів, які визначають порядок вирішення всіх принципових питань конституційної правотворчості.
Конституція Іспанії визначає суб'єктом призначення референдуму короля, встановивши при цьому, що референдум призначається у випадках, передбачених Основним Законом (ст. 62). Застосування референдуму як самостійного способу змін Конституції або її прийняття, оминаючи представницький орган іспанського народу, неможливе. Закріпивши референдний спосіб змін основного закону чи його перегляду, конституція обумовлює використання народного волевиявлення з попереднім розглядом зазначених питань парламентом. Згідно зі статтями 87 та 166 право ініціативи конституційної реформи належить уряду Іспанії та палатам парламенту. Крім цього, збори автономних співтовариств можуть звернутись до уряду з проханням про висунення законопроектів, а також представляти в президію конгресу (палати) законодавчі пропозиції. Текст конституційних поправок, відповідно до статті 167 конституції, приймається кортесами, а після цього виноситься на референдум для його ратифікації за пропозицією не менше десятої частини членів однієї з палат кортесів [16, 78].
Конституція Польщі наділяє правом внесення проекту закону про зміни Конституції не менше однієї п'ятої частини депутатів, сенату, а також Президента Польщі (п. 1 ст. 235). Зміни Конституції здійснюються ухваленням закону, до того ж, в однаковій редакції спочатку сеймом, а потім сенатом. Більш ускладнений порядок встановлено щодо змін розділів: І - Республіка; II - Свобода, права й обов'язки людини і громадянина; XII - Зміни Конституції. Відповідний закон ухвалюється сеймом і сенатом. Але пункт 6 статті 235 закріплює можливість як мінімум п'ятої частини депутатів сенату або президента, тобто суб'єктів, які мають право вносити законопроекти про зміни Конституції, протягом 45 днів після постанови сенату про закон вимагати проведення стверджувального референдуму. З пропозицією з цього питання названі суб'єкти звертаються до маршала сейму, який призначає референдум. Зміни Конституції вважаються прийнятими, коли за них висловилась більшість тих, хто брав участь у голосуванні. Маршал сейму представляє прийнятий закон президенту, який підписує його протягом 21 дня та видає розпорядження про опублікування.
Характерна особливість польської моделі референдуму полягає в тому, що Конституція абсолютно чітко і недвозначно втілює концепцію верховенства парламенту у відносинах, пов'язаних із застосуванням конституційного референдуму. Це підтверджує порівняння проаналізованої статті 235 зі статтею 125 Конституції, яка регулює питання загально-польського референдуму. Право призначати цей референдум належить сейму або президенту республіки за згодою сенату. Відносно ж конституційного референдуму, як наголошувалося, згадане право надається лише одому суб'єкту - маршалу сейму.
Загалом досить показово, що країна, яка є своєрідним взірцем для держав, утворених на території колишнього СРСР і яка водночас має чимало спільного з ними, зуміла вибудувати суворі конституційні перепони можливому використанню виконавчою владою однієї з основних форм прямого народовладдя в антидемократичних цілях, про що ще в першій третині XX століття писав Каре де Мальбер. Цілком закономірно, що інші підходи, реалізовані в процесі підготовки і прийняття чинних конституцій у молодих державах на терені колишнього СРСР, негативно позначились на вирішенні питань про зміни конституцій та прийнятті нових основних законів.
Прискіпливої увага потребує питання конституційного закріплення суб'єктів призначення загальнонаціонального референдуму. Як свідчить порівняльний аналіз, конституційний процес ряду пострадянських республік характеризується негативною тенденцією позбавлення парламенту права призначати референдум та наданням згаданого права президентові. Це твердження чітко віддзеркалює еволюція відповідних конституційних конструкцій за час, що минув після здобуття незалежності [16, 79].
Реформована Конституція Росії 1978 року закріплювала прийняття рішень щодо проведення республіканського народного голосування (референдуму) з'їздами народних депутатів (п. 3 ст. 104). Верховна Рада могла проголошувати всеросійський референдум, призначений за рішенням з'їзду або на вимогу не менше одного мільйона громадян Росії чи не менше третини народних депутатів Росії (п. 25 ст. 109).
Реформована Конституція України 1978 року відносила прийняття рішень про проведення всеукраїнських референдумів до виключного відання Верховної Ради (п. 18 ст. 97). Крім цього загального положення Конституція містила таку норму конкретного характеру: стаття 114-6 надавала Верховній Раді можливість призначення всеукраїнського референдуму з питання про дострокове припинення повноважень Президента України за ініціативою громадян України.
Конституція Білорусі 1994 року встановлювала, що республіканський референдум призначається Верховною Радою за пропозицією президента; не менш як 150 000 громадян, які мають виборче право; за ініціативою мінімум 70 депутатів республіки (ст. 74).
Конституція Казахстану 1993 року закріплювала право прийняття рішень про проведення референдуму за Верховною Радою (п. 7 ст. 64). А згідно зі статтею 78 Конституції президент республіки мав також право приймати рішення про проведення референдуму "після консультацій з Верховною Радою".
На відміну від попередніх конституцій, чинні основні закони абсолютно однозначно закріпили домінуюче становище глав держав у розглядуваній сфері.
Основний Закон Російської Федерації 1993 року (п. 13 ст. 84) конституює суб'єктом призначення референдуму Президента Росії. Виходячи зі змісту глави 9 - Конституційні поправки і перегляд Конституції - в ній закладено потенційні можливості (гарантії) президента за певних обставин відігравати ключову роль у вирішенні питань щодо змін Конституції чи прийняття нового основного закону. Річ у тім, що Конституція 1993 року не визначає порядку формування та складу конституційних зборів. Водночас за ними закріплюється право розробляти проект нової Конституції та приймати нову Конституцію (ст. 135). Крім того, передбачається й варіант прийняття проекту Конституції, розробленого конституційними зборами, шляхом всенародного голосування, суб'єктом призначення якого конституційно визначений Президент Російської Федерації. Отже, за обставин, які дозволяють президентові відігравати важливу роль Щодо створення конституційних зборів, зберігається потенційна загроза закріплення і новим Основним Законом переваги президентських повноважень за рахунок решти інститутів державної влади, порушення балансу компетенції органів, які уособлюють систему розподілу влад.
Конституція Білорусі 1996 року (ст. 74) та Конституція Казахстану 1995 року (п. 10 ст. 44) закріплюють суб'єктами призначення республіканських референдумів президентів названих республік.
Згідно з Конституцією України 1996 року статус суб'єктів призначення всеукраїнського референдуму мають Верховна Рада і Президент України. Проте де-факто предмет, щодо якого парламент конституюється суб'єктом призначення референдуму, відсутній. Відповідно до пункту 2 статті 85 до повноважень Верховної Ради належить призначення всеукраїнського референдуму про зміни території України. Але стаття 2 Конституції проголошує цілісність та недоторканність території України. Таким чином, наявна колізія - норми-принципу і конкретної норми. Виходячи із теоретичної доктрини верховенства норм-принципів примат - на боці статті 2 Конституції. Значить, парламент де-факто не має права призначення всеукраїнського референдуму. Можна лише припустити факт приєднання території, що потребує чіткого врегулювання [16, 80].
Навпаки, Президент України як конституційно, так і фактично наділений важливими правами та великими можливостями у цій сфері. Конституція закріплює президента суб'єктом призначення всеукраїнського референдуму з питань змін Конституції, а також суб'єктом проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (п. 6 ст. 106). Таким чином, є всі підстави констатувати спорідненість сучасних конституцій України, Росії, Білорусі, Казахстану стосовно вирішення питання про визначення суб'єктів, які мають право призначати загальнонаціональні референдуми. Це - президенти вказаних країн. Парламентам же основні закони не тільки не надають права призначати загальнонаціональні референдуми: вони не мають навіть таких повноважень, як надання згоди президентам на призначення всенародного голосування. За своїм характером таке право глав держав можна трактувати як дискреційне, тобто таке, яке суб'єкт даного права може використовувати на свій розсуд, не пов'язуючи цього з необхідністю додержання визначених умов (вимог).
Не викликає ніяких сумнівів, що незмінність створеної регламентації загальнонаціональних референдумів становить реальну загрозу її застосування виконавчою владою з метою подальшого розширення та зміцнення конституційних гарантій тенденції посилення свого володарювання в системі розподілу влад, ще більшого звуження інституту конституційної відповідальності.
А що це так, переконливо проілюстрував постконституційний час в Україні. Президент України 15 січня 2000 року видав указ "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою". Громадянам України (виборчому корпусу) пропонувалось висловити свою думку з питань, які містились в указі.
Як кожне із шести запитань, що намічались до включення до бюлетенів для таємного голосування, так і в узагальненому вигляді зміст усіх цих питань переконливо свідчить, що вони абсолютно чітко втілювали концепцію перегляду чинної Конституції України в бік різкого збільшення президентських повноважень та можливостей за рахунок серйозного послаблення парламентських позицій, зруйнування і без того порушеного балансу між компетенцією парламенту і глави держави. Це попри те, що діючий Основний Закон і без того закріпив значну перевагу повноважень Президента України.
Утім, антипарламентський характер референдуму 16 квітня 2000 року всебічно, ґрунтовно аргументується в численних публікаціях народних депутатів, науковців, журналістів, де аналізуються різні сторони організації, проведення, підбиття підсумків голосування та реалізації результатів цього референдуму. Тут же, в контексті досліджуваної теми, важливо загострити увагу на питанні, що формулювалось у пункті 6 президентського указу. Його зміст доволі чітко та недвозначно проводив попередню лінію президентських структур на використання главою держави референдуму-2000 з метою прийняття конституції способом, який виконавчій гілці не вдалось реалізувати під час конституційного процесу створення Конституції України 1996 року. Проте варіант вирішення питання про референдумний метод прийняття Конституції також поки що не вдалось закріпити Основним Законом. На звернення народних депутатів до Конституційного Суду щодо неконституційності президентського указу, присвяченого проголошенню референдуму, Конституційний Суд визнав два питання - перше та шосте - такими, що не відповідають Основному Закону.
РОЗДІЛ ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
3.1 Конституційна відповідальність президента України
Як відомо конституційна відповідальність президента настає тоді, коли він порушує основний закон країни, в деяких випадках при невиконанні своїх функцій і повноважень.
Основні функції і повноваження Президента визначаються Конституцією України. За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції).
Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах.
Як представник держави в своїй країні, Президент має право звертатися з посланнями до народу та із щорічними (чи позачерговими) посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Він також представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Як представник нашої держави у міжнародних відносинах і керівник її зовнішньої політичної діяльності, Президент приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.
Отже, якщо президенти порушує свої законодавчі повноваження, він несе конституційну відповідальність.
Крім того, президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів.
Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й приймає обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).
Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.
Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Ініціювання питання про усунення Президента з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Вирішенню цього питання Верховною Радою має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявністю підстав Верховна Рада України не менш, як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента.
Рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
3.2 Перспективи становлення конституційної відповідальності в Україні
Перспективи справжнього становлення та розвитку Інституту конституційної відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин органічно переплітаються з розв'язанням цілого комплексу проблем. Чи не на першому плані - побудова належного конституційно-правового забезпечення цього виду відповідальності.
Як засвідчив аналіз, розширення, зміцнення та вдосконалення конституційного фундаменту еволюціонування конституційної відповідальності державної влади, насамперед президентури, в напрямі вже набутого прогресивного світового досвіду, виходить далеко за рамки регулювання лише конкретних відносин у цій сфері. Комплексне, системне розв'язання проблеми пов'язується з гострою потребою вирішення питань демократизації процесів реформування основних законів та прийняття нових. У такому напрямі, зокрема, необхідно на конституційному рівні визнати парламенти (палати) домінуючими суб'єктами вирішення питань призначення, організації, проведення та реалізації результатів референдуму. Неодмінним елементом оновлення конституційного регулювання слід уважати позбавлення глав держав дискреційного права призначення загальнонаціональних референдумів та закріплення основними законами міцних гарантій визначальної, провідної ролі представницьких органів народу в організації, проведенні та втіленні в життя результатів народного волевиявлення.
Побудова юридичного механізму конституційної відповідальності, цілком зрозуміло, не обмежується зміцненням тільки самого конституційного фундаменту. Заслуговує на підтримку пропозиція щодо підготовки закону про конституційну відповідальність, уже сформульованого стосовно законодавчої бази цього інституту в Російській Федерації. Необхідність розробки та прийняття подібного акта назріла також в Україні.
Система правових актів, що регламентують досліджувані відносини, на мій погляд, повинна включати, крім національних, також модельні правові форми. Враховуючи позитивний досвід модельної правотворчості Міжпарламентської Асамблеї країн СНД, значення модельних правових форм як орієнтира, еталона національних актів, цілком доцільно вважати, що суттєву роль у побудові цілісного механізму конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності може відігравати модельний закон про конституційну відповідальність. Тим більше, що модельні акти Міжпарламентської Асамблеї не мають обов'язкової юри-дичної сили, а носять лише рекомендаційний характер. Виходячи з цього пропоную включити до Плану підготовки модельних актів Міжпарламентської Асамблеї держав Співдружності проект закону про конституційну відповідальність та прийняття модельного закону про конституційну відповідальність на сесії МПА країн СНД.
ВИСНОВКИ
Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасного конституційного права - Конституційна відповідальність глави держави. У цілому аналіз становлення і розвитку конституційної відповідальності дає підстави для таких висновків:
1. На думку В. О. Виноградова, конституційна відповідальність - це обов'язок суб'єкта конституційно-правових відносин, закріплений конституційно-правовими нормами, відповідати за невідповідність своєї юридично значущої поведінки тій, яка приписана йому цими нормами, забезпечуючи це можливістю застосування заходів державного (чи прирівняного до нього громадського) впливу.
. Конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спостерігається на рівні конституційного регулювання. Тут - особлива вага відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин.
3. Будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілюється в життя двояко: а) безпосередньо в межах конституційних правовідносин; б) через норми інших галузей права.
4. Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:
ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;
позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність.
. У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.
. Інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.
7. На рівні Конституції України термін "конституційна відповідальність" не застосовується, проте світовий конституціоналізм має відповідну практику.
8. Президент несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів.
. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й приймає обвинувачення президенту, а потім приймає рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України: Прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.
. Про визнання таким, що втратив силу, Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467 // Урядовий кур'єр. -1996. - 4 липня.
. Авакян С. А. Конституция России: природа, эволюция, современность. - М., 2000. - С. 122-192.
. Виноградов В. А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правовое регулирование. - М., 2000 - 267 с.
. Дмитриев Ю. А., Комарова В. В. Референдум в системе народовластия. - М., 1995. - С. 78-81.
. Исаков В. Б. Госпереворот: Парламентские дневники 1990-1991. - М., 1995. - С. 240-242.
. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення). - К., 2000. - С. 884 - 891.
. Кремень В.Г., Табачиш Д.В., Ткаченко В М. Україна: альтернатива поступу (критика історичного досвіду). - К., 1996. - С. 486.
. Коментар до Конституції України. - К.: Ін-т зак-ва ВРУ, 1996.
. Кравченко В.В. Конституційне право України. - К.: Атіка, 2000.- 317с.
. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко. - К.: Наукова думка, 2000.
. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. - М, 1997. - С. 371-414.
. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - Т 3. / Отв. ред. Б. А. Страшун. - М., 1997. - С. 693-744.
. Краснов М. А. Ответственность в системе народного представительства. - М., 1995. - 123 с.
. Кривенко Л. Український парламентаризм. До питання конституційних гарантій // Віче. - 1996. - № 11. - С. 35-50.
. Кривенко Л. Конституційні основи референдуму: проблеми демократизації // Віче. - 2001. - № 2. - С. 78-95.
. Лукьянова Е. А. Российская государственность и конституционное законодательство в России (1917-1993). - М., 2000. - С. 148-160.
. Лучин В. О. Указное правое России. - М., 1996. - С. 11-16.
. Медведчук В.В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади і місцевого самоврядування. - К., 1996.
. Мироненко О. М. Історія Конституції України. - К., 1997. - С. 50
. Основи конституційного права України. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 287 с.
. Окуньков Л. А. Конституционное развитие в государствах Европейского Союза // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. - М., 1997. - С. 6-9.
. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: історія та сучасність. - К., 2000. - С. 114.
. Савин В. Н. Ответственность государственной власти перед обществом // Государство и право. - 2000. - № 12 - С. 23-27.
. Сіренко В. Питання назріло! Україні потрібна зміна форми правління // Голос України. - 2001. - 13 лютого.
. Сравнительное конституционное право. - М., 1996. - С. 137-142.
Теплюк М. О. Верховна Рада України: від Декларації до Конституції України 1996 р. // Український парламентаризм: минуле і сучасне. - К.: Парлам. вид-во, 1999. - С. 198-215.
. Тихомиров Ю. А. Роль конституционного права в конституционном развитии государств СНГ // Вестник МПА. - СПб., 1998. - №2. - С. 73-82.
. Тихомиров Ю. А. Модельные законы: новое в теории и практике // Труды Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. - М., 1993. -№ 53.
. Тихомиров Ю. А. Право: национальное, международное, сравнительное // Государство и право. - 1999. - № 8. - С. 23-27.
. Тихонова Е., Ющик О. Прийняття Конституції України - на законну основу // Віче. - 1996. - № 1. - С. 3-11.
. Толочко П. Україна на шляху до демократії? // Голос України. - 2000. - 8 серпня.
. Фрицький О.Ф. Проблеми конституційної відповідальності в Конституції України (окремі питання) // Державно-правова реформа в Україні: Матер, наук.-практ. конф. - К., 1997. - С. 185-187.
. Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років XX ст. // Право України. - 2000. - № 6. - С. 6.
. Шемшученко Ю. С. Від Декларації - до Конституції // Правова держава. - 1997. - Вип. 8. - С.5.
. Шоп Д. Т. Конституционная ответственность // Государство и право. -1995. - № 7 - С. 12-16.
. Юрчук О. Президентський діагноз // Дзеркало тижня. - 2000. - 1 липня.
. Юртаева Е. А. Вопросы соотношения модельного и национального законотворчества // Вестник МПА. - 2000. - № 3. - С. 45-48.