ятників історії та культури.
В даний час навкруги всього Байкалу проектується Велика Байкальська стежка. Значна частина байкальського побережжя зайнята різними територіями, що особливо охороняються.
1. Історія дослідження озера Байкал
Перші письмові відомості про Байкал зафіксовані в найдавніших китайських літописах на рубежі нашої ери. Величезні простори Сибіру з давніх часів привертали увагу російських людей. Стимулом просування загонів на схід були вісті і чутки про багатство Сибіру.
Першовідкривачем перлини Східного Сибіру - озера Байкал був козак Курбат Іванов. Як свідчать архівні документи, загін Курбата Іванова піднявся вгору по Лені, перейшов через Приморський хребет і по руслу річки Сарми 2 липня вийшов до Байкалу напроти острова Ольхон. К. Іванов оцінив озеро з економічної і стратегічної точки зору.
Другою подорожжю був похід "для провідування озера Байкал і про срібну руду" В. Колесникова в 1644-1646 р.р. Відомості Іванова і Колесникова про Байкал, їх креслення і карти збагатили географічну науку новими цікавими даними.
В 1647 р. загін І. Похабова зробив перехід по льоду через південний берег Байкалу до Монголії.
Вперше Байкал був зображений на карті в 1667 р. по розпорядженню тобольского воєводи П.Годунова в "Кресленні Землі Сибірської".
Найточніше зображення було наведено в рукописній "Креслярській книзі Сибіру" (1699-1701 р.р.), складеного російським картографом, географом, істориком С.У. Ремезовим по розповідях місцевих жителів.
Наукові дослідження озера почалися з часу організації Російської академії наук. "Для провідування" достовірних даних про природу і населення, Петербурзька Академія організовує і направляє до Сибіру ряд експедицій. Перша експедиція до Сибіру по особистому дорученню Петра I була проведена Д. Г. Мессершмидтом в 1723-1724 р.р., і дала нові відомості про Байкал. Д.Г. Мессершмидт склав карту Байкалу, дав науковий опис озера, відомості про гарячі джерела.
В 1732-1743 р.р. в Сибірі працювала Друга Камчатська експедиція під керівництвом В. І. Берінга, що зібрала і опублікувала багато матеріалів про Байкал.
В 1735 р. учасники Великої північної експедиції академіки Г. Ф. Миллер і І. Г Гмелін шість місяців провели в Забайкаллі, описали відвідані місця і склали карту Забайкалля. Гмеліним зібрана велика колекція флори, яка до тепер не втратила наукової цінності, він також описав байкальського тюленя.
В 1772 р. побували і вперше спробували пояснити походження озера академіки П. С. Паллас і І. Г. Георги. Паллас першим описав рибу голомянку вид, що мешкає тільки в Байкалі, байкальську губку, 13 видів риб і 3 види рачків-бокоплавів. Георгі також в описі озера дав докладну характристику флори і фауни озера, висунув гіпотезу про неотектонічне походження озера. Учасник експедиції П. С. Палласа і І. Г. Георги штурман А. Пушкарьов першим обстежив навколо весь Байкал, провів інструментальну зйомку. Ним складена перша топографічна карта озера в масштабі 10 верст в дюймі.
В 1795 р. геодезисти П. Скобельцин, І. Свистунов, Д. Баскаков та В. Щетилов провели інструментальну зйомку на Байкалі.
В 1837 р. вимірюваннями глибин Байкалу в Баргузинській затоці займався М. Кюхельбекер.
В кінці XIX ст. у зв'язку з будівництвом Транссибірської залізниці геологічні і географічні дослідження стали планомірного характеру. В 1889-1891 р.р. геолог і географ академік В.А. Обручев проводив детальні геологічні дослідження на Байкалі, це дозволило розробити вчення про неотектонічні рухи земної кори. В результаті проведених геологічних досліджень він дає перше серйозне і глибоке пояснення походження байкальської западини, і обгрунтовану теорію про походження байкальської фауни і флори.
До кінця XIX ст. були досить точно визначені основні розміри Байкалу.
1957-1962 р.р. Б. Ф. Лутом були проведені батиметричні дослідження. Складена нова батиметрична карта. Визначена максимальна глибина озера 1620 м.
Значний внесок у вивчення рослинності западин байкальського типу, їх будови зробив академік РАН Г.И. Галазій.
1.1 Походження назви
Проблемі походження слова "Байкал" присвячені численні наукові дослідження, що говорить про відсутність ясності в даному питанні. Існує близько десяти можливих пояснень походження назви. Серед них найвірогіднішою вважається версія походження назви озера від тюркоязичного Бай-куль - багате озеро. З інших версій можна відзначити ще дві: від монгольського Байгал - багатий вогонь і Байгал Далай - велике озеро. Народи, що жили на берегах озера, називали Байкал по-своєму. Евенки, наприклад - Ламу, буряти - Байгал-Нур, навіть у китайців була назва для Байкалу - Бейхай - Північне море. Евенкійська назва Ламу - Море декілька років використовувалася першими російськими землепроходцями в XVII ст., потім вони перейшли на бурятське Байгал, шляхом фонетичної заміни трохи пом'якшивши букву "г". Досить часто Байкал називають морем, просто з пошани, за буйну вдачу, за те, що далекий протилежний берег часто ховається десь в серпанку... При цьому розрізняють Мале Море і Велике море. Мале Море - те, що розташовано між північним побережжям Ольхона і материком, все інше - Велике море.
2. Фізико-географічні особливості озера Байкал
Озеро Байкал знаходиться в центральній частині Північного Сибіру, недалеко від умовного географічного центру Азії. В формі півмісяця Байкал витягнувся з південного-заходу на північний-схід між 55°47' і 51°28' північної широти та 103°43' і 109°58' північної довготи. Довжина озера 636 км, найбільша ширина в центральній частині 81 км, мінімальна ширина напроти дельти Селенги - 27 км (між мисами Голий на західному березі Байкалу і Середній на північному). Розташований Байкал на висоті 456 м над рівнем моря, тут знаходиться акваторія озера, а зовнішні його рубежі в основному обкреслені так званим "першим водозбором", тобто йдеться про величезну чашу, обмежену високими гірськими хребтами - Хамар-Дабан, Приморським, Байкальським, Улан-Бугарси та ін. Байкал тримає світову першість відразу по декількох важливих параметрах. Так, це найстаріше прісноводне водоймище нашої планети - його вік визначають в 25 млн. років. Далі, Байкал, займаючи величезний стародавній грабен, що належить до однієї з найбільших в світі рифтових систем, визнаний найглибшим озером світу - його максимальна глибинна відмітка сягає 1637 м. Середня глибина складає 730 м, вона перевищує максимальні глибини дуже багатьох глибоких озер. Саме це і визначає запаси води в Байкалі.
Байкал - найбільше по ресурсам прісноводне озеро землі. Його обєм - 23600 км³, що складає 20% прісних озерних вод планети - набагато більше ніж у всіх прісних озерах світу. В Байкалі води більше, ніж в пяти Великих американських озерах разом взятих. Байкальський обєм води майже в два рази більший, ніж в озері Таньгаїка, в 90 раз більше, ніж а Азовському морі. Виходячи з сучасної потреби людей в воді, яке рівне 500 л на людину на добу, байкальська вода близько на 40 років може забезпечити все населення Землі. Приголомшує і прозорість байкальських вод - окремі предмети видно на глибині до 40 м. В Байкал впадає 336 рік (Селенга, Верхня Ангара та ін.), а витікає лише одна - Ангара. Довжина берегової лінії близько 1850 км. Більша частина берегової лінії озера знаходиться під захистом природоохоронних організацій.
Видова різноманітність Байкалу не має рівних серед стародавніх і великих озер світу. По кількості видів фауна гідробіонтів Байкалу більш ніж в 2 рази багатша в порівнянні з оз. Танганьіка (1248 видів) і майже в 13 разів більше, ніж в оз. Тітікака (Південна Америка). Враховуючи той факт, що для Байкалу описується щорічно більше 20 видів безхребетних тварин, фахівці прогнозують наявність ще більше 1500 видів гідробіонтів, які поки не відомі для науки.
2.1 Генезис котловини. Морфогенез та рельєф дна
Під котловиною Байкалу ми розуміємо частину Байкальської западини, яка зайнята водою. Морфологічні озерні водойми поділяються на два види: котловинні і плоскі. Байкал відноситься до водойм котловинного типу.
Котловина Байкалу складається з трьох частин: південної, середньої і північної, які розділені - Академічним хребтом, який розташований між о. Ольхон і мисом Валукан, та Селенгійською авандельтою.
Морфометричні дані пролягають в наступному, що найбільші глибини в північній котловині - 889 м, в середній - 1620 м, а в південній - 1423 м. Уклон дна в північній котловині біля західного берега - 12º, північного - 6º, а в середній котловині 30º.
Характеризуючи западини байкальського типу вчені відмічають локалізацію та їх інтенсивний неотектонічний прогин в звужених і витягнутих в північно-східному напрямку участків з ранньокайнозойськими структурами.
Байкальська западина найбільш прогнута і сама найбільша западина рифтової зони. Товщина осадових утворень, має неоднакову потужність в різних частинах. Максимальна величина (5000 м)досягає в районі дельти р. Селенги, що пояснюється накладом цієї ділянки на раніше існуючу тут юрську западину.
Істотним елементом структури Байкальської западини, так і інших западин цієї зони, є розломи. Батиметрична карта Байкалу дає докладне і точне уявлення про рельєф котловини в цілому. Для западин байкальського типу характерна асиметричність поперечного профілю, яка повязана з різним проявом розривних дислокацій на протилежних бортах западин. Дуже чітка асиметрія Байкальської западини проявилась в різних кутках нахилу і різних довжинах північно-західного і південно-східного нахилів котловини. Кут розчленування північно-західного схилу з дном улоговини виражений більш чітко, ніж південно-східного, де часто спостерігається поступовий перехід між дном і схилом. Різний характер і кількість розломів у північно-західного схилу розломи довші і більшої амплітуди, ніж у південно-східного.
Рельеф схилів і зрізаність берегів також неоднакові. Менш порізані береги і менш розчленований рельєф на північно-західному схилі. І, нарешті різні глибини - біля північно-західного берега, вони значно більші.
На основі детальних робіт по вивченню морфології і рельєфу котловини Байкалу специфічно були виділені схили західного і північного борта і дна котловини. Для західного схилу який складається з прибережної мілини (шельфу і глибоководного схилу підкреслені слабий розвиток шельфу і значні кути нахилу поверхні і підводного схилу).
Серед різновидів шельфу домінує (більше 60%) абразійний тип. Наприклад абразійним шельфом являється ділянка від південного кінця озера до байкальської сторони о. Ольхон.
На ділянці мис Немчинова-Видрино рельєф схилу значно ускладнюється. Тут відома Муринська банка, яка добре прослідковується в рельєфі до глибини 1100 м. На банці розташовані жовті глини міоцену.
Всі долинообразні форми рельєфу на південно-східному схилі південної котловини Байкалу приурочені до крутих підводних схилів, а не до мілководної зони. В Байкалі налічується багато підводних каньйонів як на східному так і західному борту котловини.
Долина (каньйон) Великої Язовки прослідкована до глибини 500 м. Разом з тим є випадки коли на суші тільки помітні ключики на підводному схилі переходять в яскраво виражені долини. Добре розвивається підводний каньйон (Великий Тельнинський).
Існує гіпотеза що походження каньйонів або ерозійне або тектонічне (по поперечним розломам). Рельєф східного схилу середньої котловини має складну будову. До півночі від мису Облом схил доволі пологий і широкий до р. Сухої, а потім звужується, особливо біля мисів Швед, Бакланий. Крутизна його збільшується, прибережна мілина відсутня, а схил пологий лише на глибині 600 м до 15°. Ділянка між мисами Бакланий-Повалишина також відрізняється доволі складним рельєфом.
Долина р. Турки простежується до відмітки 1200 м нижче рівня озера, утворюючи найбільший підводний каньйон Байкалу.
З збільшенням глибини контрасти рельєфу поступово згладжуються, хоча вирівняна поверхня дна відмічається тільки з глибини 1450-1500 м. Баргузинська затока також володіє досить складним рельєфом, який складається з двох батиметричних ступенів: глибоко- і мілководної. Краєві ділянки затоки (біля півострова Святий Ніс і у материкової сторони) утворюють помітні пониження так що центральна частина залишається відносно піднесеною.
В глибинній частині південна котловина являє собою плоску слабо нахилену до західного берегу рівнину; а рельєф центральної (середньої) котловини характеризується поступовим наростанням глибини з південної сторони від 1000-метрової ізобати до максимальної глибини 1620 м - між мисами Хара-Хушун та Імижей. Поверхня дна тут практично плоска.
Академічний хребет, який пролягає між Ольхоном і мисом Валукан, який розділяє по діагоналі середню і північну котловини - важливий елемент неотектонічної структури Байкальської впадини. В сторону середньої котловини схил Академічного хребта має більш круті нахили ніж в сторону північної. Одна його частина (біля Ольхона) опускається, інша піднімається Підводячи підсумок викладеному матеріалу по морфології улоговини, підкреслимо, по-перше, наявність як пластичних, так і розривних дислокацій в межах котловини Байкалу.
По-друге, свіжість і складність генетично різних форм підводного мезо- і мікрорельєфу. Тут є льодовикові форми, які добре збережені, наприклад, кінцеві морени на підводному схилі в районі бухти Фролеха і Аяї; ерозійні форми створені ще до прогинання улоговини (це можливо, підводні долини, пов'язані з наземними водотоками), і ерозійні утворення, вироблені під водою; залишкові і знов утворені тектонічні форми представлені кристалічним утворенням або виступами щільних осадових порід
По-третє, котловинний характер озерної ванни, достатньо великі її глибини, круті схили і відповідно виразний поперечний профіль.
Розвиток котловини Байкалу продовжується і на даний час, про що свідчить багато фактів, наприклад опускання краєвих ділянок дельти р. Селенги в результаті сейсмічних поштовхів і утворення затоки Провал. Сюди ж слід віднести дані В. В. Ламакіна відносно північно-західного зміщення Байкала і подовжнього розсовування його западини, що, втім, дискусійно.
Дно Байкалу вистелене шаром рихлих відкладень, які заповнюють раніше всього поглиблення, тим самим згладжуючи нерівності, обумовлені тектонічними причинами. На мілководді поширений грубообламковий матеріал - валуни, галька, гравій, пісок. У міру збільшення глибин донні відкладення стають в основному піщаними і ще далі мулистими. Глибоководні частини Байкалу вислані шаром діатомових мулів, що формуються за рахунок скупчення кремнистих шкаралуп діатомових водоростей. В умовах крутого підводного схилу ця послідовність порушується, і на глибоководді зустрічаються глиби і валуни гірських порід. Строкатість в розподілі донних відкладень вносять також досить широко розвинуті підводні обвали.
.2 Береги Байкалу
Байкал з усіх боків оточений горами. Північне і північно-західне побережжя обрамлені Приморським хребтом з максимальними висотами близько 1700 м (г. Трьохголовий Голець 1728 м) і Байкальським хребтом з найбільшою висотою 2588 м (г. Черського).
Вище розташовуються безлісий пояс - гірська тундра. В південній частині Байкальського хребта, на його північно-західних схилах, бере початок одна з найбільших річок світу - Лена. Її верхів'я знаходяться в 9 км від Байкалу в районі живописного гірського перевалу Сонячна падь (Солнцепад) напроти байкальського мису Саган-Морян. Східне побережжя північної частини улоговини озера представлено Баргузинским хребтом з середньою висотою близько 2000 м Вододіли Баргузінського хребта є класичними формами альпійськогорельєфу. Тут безліч слідів останнього заледеніння. Південніше розташований Голондінський хребет і західні відроги хребта Улан-Бургаси. Побережжя південної котловини утворюють хребет Хамар-Дабан з максимальною висотою 2371 м (г. Хан-Уула).
Гірські масиви побережжя складені гнейсами, гранітами, кристалічними сланцями і мраморами. Схили прорізають глибокі вузькі долини і ущелини.
Береги Байкалу в основному двох типів - абразійні і акумулятивні. Залежно від характеру прибережного рельєфу, гірських порід і рихлого матеріалу, що складає береги Байкалу, вони підрозділяються на розчленовані і вирівняні. Найбільш різноманітні по процесах формування розчленовані береги.
По генетичних і морфологічних ознаках байкальські береги можуть бути віднесений до декількох типів . Абразійні береги зустрічаються в місцях, де розвинута делювіально-пролювіальна рівнина. Розчленовані береги тут обумовлені численними конусами виносу, далеко висунутими в озеро і створюючими миси. Серед розчленованих берегів виділяють акумулятивно-абразійні, щоприурочені до моренних рівнин у підніжжя гір, що піддавалися четвертному заледенінню. Для морфології цих берегів характерне чергування бухт, іноді глибоко врізаних в сушу, і мисів, утворених кінцевими моренами. Такі береги властиві північно-східному побережжю озера (підніжжя Баргузинського хребта). Там, де гори, круто обриваючись, безпосередньо підходять до озера і підводний схил має значну крутизну, розвинуті високі денудаціно-абразійні береги. Вони складені дуже міцними кристалічними породами - гранітами, гнейсами, кристалічними сланцями і порівняно мало змінені абразією. Ці береги зберегли первинний тектонічний рельєф. По конфігурації переважають береги рівні, особливо широко поширені на західному побережжі, між п. Култук і північним краєм о. Ольхон.
Меншою протяжністю відрізняються береги розчленовані, приурочені до ділянок структурно-денудационного рельєфу. Типові вони для південно-західного і північно-західного берегів о. Ольхон, береги приольхонського плато з боку Ольхонськіх воріт і Чивиркуйської затоки. Для їх морфології характерні вузькі, що глибоко вдаються в сушу затоки,які утворилися в результаті затоплення річкових долин. Акумулятивні береги менш поширені і приурочені головним чином до дельт; формування їх обумовлено процесами річкової і озерної акумуляції.Сюди відносяться береги лагун, що виникли в результаті опускання ділянок прибережної рівнини при сильних землетрусах.
2.3 Гідрологічні характеристики озера
Байкал - найчистіше на Землі природне сховище прісної питної води. Рідкісна чистота і виняткові властивості байкальської води обумовлена життєдіяльністю тваринного і рослинного світу озера. За рік армада рачків (епішура) здатна тричі очистити верхній п'ятдесятиметровий шар води. В байкальській воді дуже мало розчинених і зважених мінеральних речовин, мала кількість органічних домішок, багато кисню. Мінералізація води озера - 96,4 мг/л, в той час, як в багатьох інших озерах вона доходить до 400 і більше мг/л.
Низька мінералізація байкальської води визначається багатьма чинниками. Необхідно памятати, що цьому сприяли геологічні умови, а саме - наповнення Байкальської западини водами четвертинних льодовиків, які додають воду з мінімальною мінералізацією; положення западини в давніх кристалічних породах; положення басейна Байкалу в області розвитку магматичних і метаморфічних порід. На формування байкальських вод особливий вплив має невисока мінералізація вод його приток.
По сольовому складу вода Байкалу, як і вода його приток - є гідрокарбонатною. Вона характеризується низьким вмістом розчиненого кремнезему, заліза і органічних речовин. В ній в малих кількостях є інші елементи, кобальт - 0,0023 мг/л, нікелю - 0,005, мідь - 0,06. Вода добре насичена киснем.
Слабо мінералізована байкальська вода ідеально підходить для організму людини. Аналізи, зроблені в лабораторних центрах світу підтвердили відповідність байкальської води всім жорстким нормам, що ставляться до питної води. В світі не збереглося відкритих водоймищ з прісною водою, придатних для розливу питної води. Виключення складає лише Байкал. З 1992 р. початий промисловий розлив байкальської води в пластикові пляшки. Вода береться з глибини 400 м, де зберігається постійна температура 4,2°C, і де вона захищена водною товщею від поверхневих забруднень. Вченими встановлено, що крапля води, потрапляючи до Байкалу з його приток, відстоюється тут протягом багатьох років. Водообмін (заміна глибинних вод поверхневими) відбувається в північній котловині за 225 років, в середній - за 132 роки і в південній - за 66 років. Весною, після звільнення від льоду, прозорість води досягає 40 м, це в десятки разів більше, ніж в інших озерах. Наприклад, в Каспії прозорість води складає 25 м, на Іссик-Кулі - 20 м.
Аналізи, проведені в лімнологічному інституті РАН, Університеті Південної Кароліни (США), а також лабораторіях Японії і Кореї підтверджують, що байкальська вода володіє високими якісними характеристиками. Процес водозабору і водопідготовки відноситься до області "високих технологій" і захищений патентом на винахід. Поєднання високих технологій і високої якості води дозволяють випускати питну воду з тривалим терміном зберігання (в експерименті до трьох років) без зміни смакових якостей, не дивлячись на відсутність яких-небудь консервантів. Байкальська вода єдина питна вода, завдяки природному складу, розливається в пляшки без застосування консервантів.
.4 Клімат Байкалу
Клімат в Східному Сибірі різко континентальний, але величезна маса води, що міститься в Байкалі, і його гірське оточення створюють незвичайний мікроклімат. Байкал працює як великий термостабілізатор - взимку на Байкалі тепліше, а влітку трохи прохолодніше, ніж, наприклад, в Іркутську, що знаходиться на відстані 70 км від озера. Різниця температур звичайно складає близько 10º. Значний внесок дають ліси, що ростуть майже на всьому узбережжі Байкалу.
Клімат басейну Байкалу є неоднорідним за всіма показниками. Основними факторами формування клімату цієї великої території є наступними: положення басейну в зоні помірних широт, в глибині континенту, і дуже складний та різноманітний по своїй будові рельєф всього басейну.
Складовими клімату, від яких залежать хід і напрям процесів седиментації в водоймі, належить температурний режим, циркуляція атмосфери і водних мас, атмосферні опади, режим сонячної радіації при взаємодії всіх факторів.
Положення басейну в глибині континенту, на великій віддалі від океану, який немає впливу на цей регіон, роблять клімат басейну різко континентальним - з коротким теплим літомі холодною тривалою зимою.
В зимовий час (грудень - лютий) над озером встановлюється область високого тиску (Сибірський антициклон), який обумовлює переважання континентальних повітряних мас, що характеризуются вертикальною стійкістю і малим вмістом вологи. Циклонічна діяльність в зимовий період, як правило не істотна.
Найхолоднішим місяцем на Байкалі та його берегах - лютий. Найбільш низькі температури повітря в межах озера і його узбережжя -40-45º, середня температура січня -17-25º. Влітку панує пониження атмосферного тиску, посилюється циклонічна діяльність, більш інтенсивна циркуляція атмосфери.
Характеризуючи клімат басейну Байкалу необхідно відмітити його своєрідність в межах самої Байкальської впадини. Вчені розглядають клімат западини як особливий озерний "лімноклімат", енергетичний потенціал якого залежить як від розмірів акваторії, глибини озера і величини термічно активного шару води.
Важлива роль морфології впадини озера, ступеня орографічної ізоляції, простягання впадини відносно напрямку переносу повітряних мас. Але вирішальна роль належить орографічній ізольованості і макроадвекції (горизонтальний переніс повітря з всіма особливостями). На основі ретельного вивчення комплексу кліматичних характеристик западини Байкалу вчені роблять висновок про те, що кожній котловині Байкалу властивий свій клімат. Більш того в кожній котловині є безліч районів, які володіють також своїми кліматичними особливостями. Звідси висновок про те що велика роль сезонних метеорологічних чинників в розвитку, характері і розповсюдженні екзогеодинамічних процесів на схилах Байкальської западини, особливо в перехідні сезони, наприклад пізньою осінню, коли зростаючі термічні контрасти між озером і сушею супроводжуються зволоженням побережжя, схилів западин і прорізаючих їх долин.
Вплив Байкалу не зводиться тільки до регулювання температурного режиму. Через те, що випаровування холодної води з поверхні озера є незначним, хмари над Байкалом утворюватися не можуть. Крім того, повітряні маси, приносячи хмари з суші, при перетині прибережних гір нагріваються, і хмари розсіюються. В результаті велику частину часу над Байкалом небо чисте. Про це говорять і цифри: число годин сонячного сяйва в районі острова Ольхон - 2277 годин (для порівняння - на Ризькому узбережжі 1839, в Абастумані (Кавказ) - 1994). Не слід думати, що сонце над озером світить завжди - якщо не пощастить, то можна потрапити на один, а то і два тижні дощової погоди навіть в самому сонячному місці Байкалу - на острові Ольхон, але це вкрай рідко.
Опадів найбільше випадає на Хамар-Дабанському побережжі - близько 800 мм\год і більше, а також в горах - від 1200 до 1400 мм; менше всього - на островах Ольхон і Ушкані, на Маломорському узбережжі озера і на середній ділянці західного і східного побережжя. В середньому тут випадає від 160 до 300 мм опадів в рік.
Площа Байкалу порівняно невелика, але значна глибина, і, отже, величезний обєм води роблять озеро могутнім кліматоутворюючим чинником.Котловина Байкалу і міжгірські улоговини надають на клімат протилежну дію. Байкал з його величезною температурною інерцією пом'якшує клімат, робить зиму теплішою, а літо прохолоднішим. В між гірських котловинах контрастність клімату, навпаки, підвищена (це називається улоговинним ефектом): взимку тут застоюється холодне повітря, а влітку відносна ізольованість сприяє посиленому прогріванню. В результаті на берегах озера взимку тепліше, ніж в навколишніх горах і міжгірських улоговинах, а влітку прохолодніше. Особливо великою буває різниця температур восени між озером (біля 0º С) і навколишніми улоговинами, що ще не замерзло (-30-40º С). В цей час створюється могутній перепад тиску, і повітря з гір спрямовується до озера - так званий байкальський мусон. Вітри по відношенню до котловини Байкалу є подовжні і поперечні. Подовжні створюють особливо великий розгін хвиль.
.4 Характеристика байкальських вітрів
Сильний вітер, навіть без урахування виникаючих хвиль, може представляти серйозну небезпеку. Тому варто ще на суші в спокійній обстановці познайомитися з байкальськими вітрами і ознаками, по яких можна судити про неприємності, що насуваються.
Байкал з усіх боків оточений гірськими хребтами, які роблять істотний вплив на клімат, зокрема, на формування повітряних потоків. Визначальним чинником є наявність оточуючих Байкал міжгірських улоговин, температура в яких значно відрізняється від температури в головній улоговині - байкальській. Найбільша різниця температур має місце восени, вона досягає 30-40º, що приводить до значного перепаду тиску і виникнення могутніх повітряних потоків.
Середнє вітрове навантаження на Байкалі залежить від географічного положення, пори року і часу доби. Найсприятливіший сезон літо. В червні-липні 80% часу припадає на штиль або слабий вітер (висота хвилі не перевищує 0.5 м). Найбільш часто сильні вітри трапляються восени, наприклад, в районі острова Ольхон в жовтні-грудні сильний вітер в середньому дме 58 днів з 100.
Протягом доби найспокійніший час - дві-три години після сходу сонця і приблизно стільки ж перед заходом. Штиль тривалістю в світловий день трапляється рідко. Байкальський вітер має властивість посилюватися поблизу мисів. Навіть в повний штиль напроти мисів може дути невеликий вітер, а у вітряну погоду збільшення швидкості вітру може бути значним. Це слід враховувати при проходженні скелястих мисів, що прямовисно обриваються у воду.
За походженням вітри в котловині Байкалу ділять на прохідні і місцеві. Перші пов'язані з проходженням над озером атмосферних фронтів і повітряних мас - це найсильніші вітри. Місцеві вітри виникають через різницю температур повітря над водою і сушею. Яскравий і всім відомий приклад - бриз, вдень дме з моря на сушу, а вночі - з суші на море. Звичайно місцевий вітер небезпеки не представляє. Виключенням, мабуть, є покатуха, про яку буде сказано нижче.
Залежно від напряму виділяють два основні типи байкальських вітрів подовжні і поперечні. Перші дмуть уздовж улоговини озера і, завдяки значній довжині розгону, піднімають великі хвилі, другі дмуть упоперек улоговини, відрізняються особливою підступністю і лютістю.
Художній опис байкальських вітрів можна знайти в книзі О.Гусева "Натураліст на Байкалі". Згідно О. Гусеву, існує близько 30 місцевих назв вітрів, часто один і той же вітер має декілька назв. Нижче даний опис і характеристики найпримітивніших повітряних потоків, що зустрічаються на Байкалі. Байкал не дарма славиться буйною вдачею, навіть в найспокійніший сезон літній - можуть траплятися сильні шторми. Нерідко буває що одночасно дме декілька вітрів і дуже важко зрозуміти, з яким з них ми маємо справу. Вітер в таких ситуаціях може майже миттєво міняти напрям на протилежний.
Верховик
Верховик, він же ангара (другу назву частіше застосовують в північній частині озера). Іноді використовуються назви верховка, північ, сивер. Названий так тому що дме з долини річки Верхня Ангара, тобто з верхнього кінця озера.
Верховик може дути одночасно на всьому Байкалі. Влітку верховик добирається до південного краю Байкалу украй рідко, обмежуючись мисом Товстий як південна межа (мисів з такою назвою на Байкалі шість, в даному випадку мається на увазі мис розташований приблизно в 10 км на схід від селища Листвянка). На північному Байкалі верховик дме з півночі, на середньому і південному Байкалі - з північного сходу.
Особливо люті верховики трапляються перед замерзанням Байкалу - в грудні. Вітер не поривчастий звичайно дме спокійно, погода при такому вітрі суха і ясна.
Починається верховик звичайно вранці, після сходу сонця і нерідко перед заходом стихає, але може дути і не припиняючись дуже довго - до десяти днів. Такі затяжні вітри починаються з середини серпня. Завдяки значній тривалості і відсутності поривів, верховик може створювати дуже великі хвилі. Це один з самих відомих і значимих вітрів на Байкалі. Передвісником верховика служить яскраво-червоний горизонт перед сходом сонця.
Култук
Култук, він же низовик, низовий вітер. Вітер, що дме з нижнього, південного краю Байкалу, від затоки Култук. Це південно-західний вітер, він дме в напрямі, протилежному верховику, але теж уздовж улоговини озера. Култук несе з собою могутні шторми, дощі і похмуру погоду. Іноді весною і на початку літа култук дме і при ясній погоді. Цей вітер може дути відразу над всією улоговиною озера, але не так довго, як верховик. Нерідко култук налітає раптово і так само раптово може поступитися вітру протилежного напряму - верховику. Култук приводить до найсильніших штормів на Байкалі, піднімаючи величезні похмуро-свинцеві хвилі. Передвісником култука служать похмурі хмари, що збираються в південно-західній частині Байкалу.
Баргузин
Баргузин - рівний і сильний північно-східний вітер. Використовуються також назви опівнічник (іноді баргузин дме вночі) і вже застаріле - баргузник. Повітряний потік виривається з Баргузінськой долини.
На відміну від подовжніх вітрів - верховика і култука баргузин дме упоперек улоговини озера і лише в середній його частині. Передбачається, що за певних умов баргузин може досягти південного Байкалу. За тривалістю і силою він поступається верховику і култуку.
Баргузин звичайно не дме більше днів, частіше за все починається після сходу сонця і стихає до заходу. Звичайно баргузин приносить з собою сонячну погоду. Швидкість вітру рідко перевищує 20 м/с, але в Баргузінській затоці він може досягати ураганної сили.
Гірський
Північно-західний вітер. Відноситься до поперечних вітрів. Холодний повітряний потік зривається з гір (звідси і назва) - з схилів Приморського і Байкальського хребтів і поширює свій вплив тільки на західне побережжя Байкалу. Виникнення цього вітру обумовлено існуванням на північному побережжі Байкалу гірських гряд Приморського і Байкальського хребтів. Холодні арктичні маси, підходячи до Байкалу, скоплюються у цих гірських масивах, не в силах перевалити їх з сходу. Накопичивши критичну масу, холодне повітря перевалює через гори і, пришвидчуючись, спрямовується по крутих схилах до Байкалу.
В деяких місцях узбережжя - в долинах гірських річок - існують особливо сприятливі умови для розгону повітряних потоків. Так виникають сарма, харахаиха і інші різновиди гірського вітру ураганної сили.
Гірський - найлютіший та найпідступніший з байкальських вітрів. Налітає раптово, швидкість наростає скачками, максимальна швидкість гірської може досягати 40-50 м/с. Гірський часто називають сармой, хоча сарма, як і харахаїха, бугульдейка, ангара - різновиди гірського.
Існує ряд ознак, по яких можна наперед спрогнозувати виникнення гірської. Влітку їй часто передує тиха безвітряна погода і виснажуюча жара, над гірськими вершинами з'являються хмари, поступово створюючі похмурий хмарний вал що витягується над гірським хребтом. Достатньо надійною ознакою може служити різке падіння атмосферного тиску. Влітку гірський вітер починається частіше за все вночі.
Сарма
Сильний шквалистий вітер, що виривається з долини впадаючої в Мале Море річки Сарма, різновид гірської. Холодне арктичне повітря з Приленської піднесеності, перевалюючи через Приморський хребет потрапляє в звужуючу до Байкалу долину річки Сарма - природну аеродинамічну трубу, на виході з якої досягає ураганної швидкості.
Сарма може безперервно дути декілька діб, вітер при цьому настільки сильний, що валить дерева, перевертає судна, зриває дахи з будинків і скидає худобу з берега в море. Дахи будинків в селищі Сарма розташованому в долині однойменної річки, жителі прив'язують до землі. Цей вітер найбільш частий і лютий восени і взимку. В середньому, в листопаді сарма дме 10 днів, в грудні - 13. Звичайно сарма охоплює Мале Море і західну частину Байкалу але іноді може відчуватися і на східному березі озера. Швидкість вітру наростає стрибкоподібно і швидко досягає ураганної сили.
Ознакою насування сарми служать шарувато-купчасті хмари з різко обкресленими межами, що збираються над вершинами Приморського хребта поблизу Сармінської ущелини. Звичайно від початку концентрації хмар до першого пориву сарми проходить 2-3 години.
Останнім попередженням є відкриття "воріт" - поява світла між вершинами гір і нижньою кромкою хмар. Іноді помітні клаптики хмар, що спрямовуються вниз по гірських схилах. Вітер налітає через 15-30 хвилин після цього.
Харахаїха
Різновид гірського, надзвичайно лютий шквалистий вітер, що дме з долини річки Голоустна. Особливо частий восени і взимку, в цей же час найбільш сильний і тривалий. Назва виникла від бурятського "хара" - чорний.
Бугульдейка
Сильний поперечний вітер, що виривається з долини річки Бугульдейки. Як і всі гірські вітри може безперервно дути декілька днів.
Ангара
Різновид гірського вітру, що дме з долини річки Ангара. Досягає великої сили, розганяючи сильні хвилі в мілководому витоку Ангари. Звичайно дме рівно, без шквалів. Приносить на східний берег сиру холодну погоду. Особливо часто трапляється восени і взимку.
Селенга
Холодний поперечний вітер південно-східного напряму, що дме з долини річки Селенга, може досягати західного берега і приводити до виникнення мертвих брижів в районі селища Бугульдейка. ШелонникСпускачись з хребта Хамар-Дабан, повітряні маси, що прийшли з Монголії, проявляють себе у вигляді теплого південно-східного вітру. Швидкість шелонника звичайно не перевищує 10 м/с. Назва, швидше за все, завезене новгородцями - так називається південно-східний вітер на річці Шелонь, що впадає в озеро Ільмень. Шелонник частіше всього спостерігається весною, восени і на початку зими, охоплює тільки південну частину озера. Приносить теплу погоду.
Покатуха
Сильний короткочасний локальний шквал. Початком його може служити витягнута хмара або смуга туману над водою (згідно В.П.Брянському - хмара-передвісник циліндричної форми, що обертається навкруги повздовжньої осі, знаходиться в горах, на середній висоті). Через деякий час хмара починає швидко переміщуватися з могутнім шквалом, перевертаючи човни, ламаючи дерева, змітаючи все на своєму шляху. Інформації про покатуху досить мало, мабуть, цей вітер буває тільки на східному березі Байкалу на ділянці Видрино-Боярський.
Де вітер, там, як відомо, і хвилі. Хвилі на Байкалі можуть досягати висоти 4 м. Іноді приводяться значення 5 і навіть 6 м., але це, тільки припущення. Висота 4 м отримана за допомогою інструментальних вимірювань у відкритому морі.
Хвилі найбільшими є восени і весною. Влітку на Байкалі сильні хвилі явище рідкісне , і часто трапляється штиль.
Течії
Як і в будь-якій водоймі, в Байкалі існують течії. Викликані вони різними причинами: перепадами атмосферного тиску, вітрами, перебігом впадаючих до Байкалу річок, силою Коріоліса. Швидкість течії складає всього декілька сантиметрів в секунду, рідко перевищуючи 10 см/с, вона залежить від багатьох чинників і зменшується з віддаленням від берега і з глибиною. Поверхнева течія поблизу західного берега Байкалу майже завжди направлена з півночі на південь, а поблизу східного - з півдня на північ.
Іншими словами, в цілому, уздовж байкальського узбережжя течія направлена проти годинникової стрілки. Існує течія і уздовж побережжя острова Ольхон. За винятком протоки Ольхонські Ворота і сусідніх районів острова, воно направлено за годинниковою стрілкою. В протоці Ольхонські Ворота і поблизу західного побережжя Малого Моря течія настільки сильна, що в штильову погоду дрейф судна добре помітний.
3. Органічний світ Байкалу
Унікальність багатьох фізико-географічних особливостей озера стала причиною надзвичайної різноманітності його рослинного і тваринного світу. І в цьому відношенні йому немає рівних серед прісних водоймищ світу. В Байкалі живе майже половина всіх видів прісноводих молюсків, а також більше половини всіх видів черепашкових рачків і ін. З більш, ніж 2630 видів і різновидів (1550) тварин і рослин (1085), знайдених до теперішнього часу в озері, майже 3/4 ендемічні, виникли в ньому і ніде більше в світі не зустрічаються. З водоростей найбільш численні діатомові - 509 видів, тетраспорові і хлорококові - 99, синьо-зелені - 90, коньюгати - 48, золотисті - 28, вольвоксові - 13 видів і ін. З тварин найпоширеніші рачки-бокоплави - 255 видів; черепашкові рачки більше 100 видів, брюхоногих молюсків - 83, планарій близько 50, гарпакцидів - 56, найпростіших 300. В озері мешкає 52 види риб, що відносяться до 12 сімейств: осетрові (1 вид байкальский осетер) лососеві (5 видів - даватчан, таймень, льонок, байкальський омуль, сиг); харіусові (1 вид сибірський харіус); щучі (1 вид); коропові (13 видів); в'юни (2 види); сомові (1 вид); тріскові (1 вид); окуневі (1 вид); бички-головачі (7 видів); голомянки (2 види). 29 видів дуже різноманітних за формою тіла, забарвленню і способу життя бичків-головачів, або широколобків. Два види - живородящих риб, велика і мала голомянки відомі іхтіологам всього світу. Харчову піраміду озерної екосистеми складає типово морський ссавець - тюлень, або байкальська нерпа. В Байкалі 848 видів ендемічних тварин - близько 60 %, і 133 види ендемічних рослин - 15 %. Повністю ендемічні в Байкалі 11 сімейств і підродин, 96 родів, об'єднуючих близько 1000 видів. Все це дозволяє виділити озеро в Байкальську підобласть Голарктики, рівноцінну величезної за площею Європейсько-Сибірській підобласті. Байкальський омуль (Coregonus autumnalis migratorius Georgy) ендемічна риба, що потрапила до Байкалу порівняно недавно (в льодовиковий або післяльодовиковий період), імовірно з прируслових ділянок річок, що впадають в льодовитий океан. Омуль добре адаптувався до нової для себе екологічної ніші, зазнав значних змін. В Байкалі живуть чотири популяції омуля: селенгінська, чивиркуйска, північнобайкальська і посольська. Найчисленніша популяція - селенгінска. Вона нереститься, головним чином, в Селензі і у ряді приток озера. Мешкає в південній котловині Байкалу і в південній частині середньої котловини. На нерест в річки омуль йде з кінця серпня - початки вересня до кінця листопаду. Середній розмір і вага у кожної популяції різні. Розмір 30 - 35 см, вага від 300 до 600 гр. Найкрупніший з екземплярів селенгінскої популяції, що зустріли, мав вагу до 5 кг і довжину близько 50 см. Байкальська нерпа (Pusa sibirica Gmel.) - єдиний представник ссавців в озері. По класифікації нерпа відноситься до сімейства справжніх тюленів. Припускають, що нерпа проникла з Льодовитого океану по Єнісею і Ангарі в льодовиковий період, з льодами, що насуваються з півночі. В середині 80-тих в Байкалі налічувалося близько 70 тис. голів нерпи. Граничний вік байкальської нерпи (по В.Д.Пастухову) 56 років для самок і 52 роки для самців. Середня вага нерпи в Байкалі близько 50 кг.
Голомянка - найменш вивчена риба Байкалу. Через хвіст голомянки можна читати газетний текст. В Байкалі розрізняють два види голомянок: велику і малу. Найкрупніший екземпляр самок великої голомянки доходить до 25 см., самців - до 16 см. Флора прибережної зони озера Байкал представлена більш ніж 800 видами вищих рослин, включаючи цілий ряд ендемічних і рідкісних форм (так, в Прибайкальському національному парку ростуть рідкісні рослини - черевичок крупноцвітковий, щучник Турчанінова, фіалка надрізана). Серед птахів (яких близько 250 видів) згадаємо, навпаки, найрідкісніших, занесених в Червону книгу Росії, таких як: сапсан, скопа, беркут, чорний журавель і орлан-білохвіст (останні два - також в Міжнародній Червоній книзі). Великі скупчення водоплавних птахів відмічаються в районі озера, а взимку - в незамерзаючих витоках Ангари.
4. Екологічні наслідки антропогенного впливу на природу озера
На даний час особливої уваги заслуговує проблема збереження озера Байкал і природних ресурсів його басейну. Рівень антропогенної дії на середовище Байкальського регіону вже зараз створює обстановку, з непередбаченими наслідками в зміні екосистеми озера. Основні джерела забруднення озера: р. Селенга, промислові і господарсько-побутові стоки портів; ВАТ "БЦБК"; ділянки залізничної Транссибірської і Байкало-Амурскої магістралей, що проходять по берегах озера; сільськогосподарські підприємства Прибайкалля; повітряні перенесення з Іркутсько-Черемховського промислового вузла; туризм і рекреаційна діяльність
В звіті Інституту біології при Державному університеті Іркутська від 1995 р. зроблений висновок про те, що під впливом діяльності людини унікальна екосистема в південній частині озера, буде знищена до 2010 року. В звіті сказано, що якщо не будуть радикально зменшені потоки забруднень, що потрапляють в озеро від промислової, сільськогосподарської і муніципальної діяльності людини, то близько тисячі ендемічних, тобто не існуючих більше ніде різновидів рослин і тварин загинуть. Ці і подібні результати спонукали ЮНЕСКО в 1996 р. включити озеро Байкал в "Список світової спадщини".
Тоді як велика частина Байкалу все ще залишається чистою за звичайними стандартами, відносно невеликі хімічні зміни можуть впливати на ендемічні організми з самими негативними наслідками. Істотна дія людей на Байкал почалася приблизно 45 років тому. В даний час води південного берега Байкалу непридатні для існування ендемічних організмів і вони вимушені їх покидати. Дія виявляється не тільки на фітопланктон, але також на іхтіофауну. До жертв антропогенних змін можна віднести унікальну байкальську прісноводу нерпу. Перші серйозні забруднення Байкалу почалися в середині 1950-х років через індустріальний розвиток і зростання числа населення в містах і селищах на Селензі, найкрупнішій річці, що впадає в озеро. Пізніше, в середині 1960-х, будівництво дамби гідроелектростанції на р. Ангарі, що витікає з Байкалу, привело до підняття рівня води озера, затоплення берегової лінії і посилення ступеня забруднення.
В подальші десятиріччя свою негативну роль зіграли і лісозаготівлі. Найнегативнішу дію надав Байкальський целюлозно-паперовий комбінат (БЦБК), побудований в 1966 р. поблизу міста Байкальськ на південному березі озера. Стік заводу, більш ніж 200000 м³ стічних вод на добу, еквівалентний стокам від міста з населенням в півмільйона чоловік. Для вибілювання целюлози БЦБК застосовує застарілий процес, використовуючий хлор. Відходи цього процесу містять органохлориди речовини, які не зустрічаються в природі, багато хто з яких є вкрай небезпечним. Серед них самі небезпечні - диоксини довговічні хімічні сполуки, які навіть в дуже малих кількостях пригнічують імунну і репродуктивну системи живих організмів. Стічні води БЦБК включають також лігнін, феноли, сульфати, нітрати і ртуть. Із самого початку очисні споруди не були здатні справитися з очищенням відходів. Згідно Комітету з охорони природи Іркутської області скидання комбінату в 1996 р. перевищили допустимі межі по 12-ти з 19-ти індексам - органохлоридів в 84000 р., органічних сполук сірки в 1300 р.
Отже, на даний час озеро є дуже забрудненим. Зростання екологічної небезпеки перетворюється в серйозну проблему тому на території басейну озера створюється ряд національних парків, заказників діяльність яких в значній мірі поліпшує екологічну ситуацію.
озеро байкал рельєф антропогенний
Висновки
Про Байкал ми можемо сказати що це найстаріше озеро нашої планети, його вік вчені визначають в 25 млн. років. На Байкалі немає ознак старіння, як в інших озерах. Навпаки досліди останніх років дозволили вченим висунути гіпотезу про те, що озеро є океаном який зароджується. Це підтверджується і тим що його береги розходяться з швидкістю 2 см в рік.
Озеро Байкал - одне з найбільших озер на Землі, його довжина - 636 км, площа водної поверхні - 31500 км². Байкал в 17 разів більший Ладозького озера, серед прісних озер світу він займає шосте місце. Більше його тільки два африканські озера - Вікторія і Таньганьїка і три з п'яти Великих американських озер - Верхнє, Гурон і Мічіган.
Байкал згадувався в старовинних рукописах і розповідях ранніх мандрівників і був відомий європейцям ще до початку нашої ери, цим він зобов'язаний своїм величезним розмірам. Озеро є найглибшим на нашій планеті. Його найбільша глибина 1637 м. Всю товщу прісних вод глибше 700-800 м. може бути вивчено тільки в Байкалі. Середня глибина озера також дуже велика - 730 м. Вона перевищує максимальні глибини багатьох дуже озер. Саме це визначає запаси води в Байкалі. Це найбільше по ресурсах води прісноводе озеро Землі. Його об'єм - 23600 км³ що складає близько 20% прісних озерних вод.
Озеро лежить в Байкальській западині бездонній кам'яній чаші, яка з усіх боків оточена горами. Глибина западини визначається висотою гір над нею, глибиною озера і товщиною вистилаючих його дно рихлих відкладів. Шар озерних відкладів місцями досягає 6 тис. м. Знаючи товщину шару відкладів, неважко вирахувати, що глибина кристалічного ложа Байкалу досягає 8-9 кілометрів. Найглибша точка озерної ванни лежить приблизно на 7 тис. м. нижче рівня океану.
Основні властивості байкальської води можна коротко охарактеризувати так: в ній дуже мало розчинених мінеральних речовин, мало органічних домішок, багато кисню. Мінералізація води озера 96,4 мг\л, тоді як в багатьох інших озерах світу вона доходить до 400 і більше мг.
Від чистоти води залежить її прозорість. Дивовижна прозорість байкальської води давно вже стала легендою. Байкал не тільки надзвичайно чисте, але і найпрозоріше озеро в світі. Весною після звільнення від льоду прозорість його води досягає 40 м що в десятки разів більше, ніж в багатьох інших озерах.
Винятковість багатьох фізико-географічних особливостей озера стала причиною надзвичайної різноманітності його тваринного і рослинного світу. На даний час відкриті ще не всі байкальські організми. Якщо до 1962 р. в ньому було знайдено 1219 видів тварин, то до 1978 року їх кількість збільшується на 179, щорічно в Байкалі відкривають близько 10 нових тварин. До 1978 року було описано близько 2250 видів організмів 1398 тварин і більше 850 рослин. Різноманітність органічного світу вражає уяву, але не менш феноменальна і його своєрідність. Безліч організмів що мешкають в озері не зустрічаються більше ні в одній водоймі земної кулі. В Байкалі 848 видів ендемічних тварин - близько 60%, і 133 види ендемічних рослин - 15%. У фауні озера 97 ендемічних родів (кожний четвертий рід є ендемічним) і 11 сімей. Отже, по ряду деяких основних особливостей природи - вік, розміри, глибина, глибина кристалічного ложа, запаси води, її чистота і прозорість, різноманіття і ендемізм органічного життя Байкал абсолютно незвичайне прісне водоймище причому більшість його особливостей виняткова в масштабах земної кулі. Задача збереження цього унікального явища природи є досить важливим питанням, яким займаються вчені та дослідники багатьох країн. На даний час люди повинні серйозно поставитись до цієї проблеми. Бо через декілька років в Байкалі може не залишитися жодного унікального мікроорганізму. Охорона озера полягає в зменшенні викидів Байкальського Целюлозного заводу, або взагалі його повному закриттю, створенні ряду національних парків, заказників.
Список використаних літературних джерел
. Авакян А. Б. Водохранилища. М.: Мысль, 1987.-323 с.
. Агапов С. В. Географический словарь. - изд. 2-ге, перераб. и доп. М., "Просвещение",1968.-246 с.
3. Атлас волнения и ветра озера Байкал: Справочное и навигационное пособие. Под ред. Г. В. Ржеплинского. Л.: Гидрометеоиздат, 1977.-117 с.
4. Атлас мира. Изд. 2-е, 1967
. Атлас світу/Гол. ред. І. С. Руденко. - К.: ДНВП "Картографія", 2005.-192 с
. Буянтуев Р. Б. Озеро Байкал. - М: Знание, 1978-56 с.
. Верещагин Г. Ю. Байкал, 2-ге изд. М.: Географиз, 1949-150 с.
. Галазий Г. И Байкал в вопросах и ответах:[Справочник]. - М.: Мысль, 1988.-285 с.
. Галазий Г.И. Озеро Байкал. - М.: Знание, 1985-48 с.
. Географический энциклопедический словарь. Географические названия.-М.: Сов. Энциклопедия, 1986.-528 с.
11. Географический энциклопедический словарь.: Понятия и термины. Гл. ред. А. Ф. Трешников. М.: Сов. Энциклопедия, 1988.-431 с.
. География Юго-Восточной Сибири. - Иркутск, 1973. - Иркутский гос. Унив.-168 с.
13. Голдирев Г.С. Осадкообразование и четвертичная история котловины Байкала. - Новосибирск: Наука, 1982.-182 с.
. Гурулев С.А. Тайны Байкала. - Улан-Уде, Бурятское книжн. изд., 1968.- 158 с.
. Гурулев С.А. Что в имени твоем Байкал?- 2-ге изд. перераб и доп. -Новосибирск: Наука, 1991.-168 с.
. Лут Б. Ф. Геоморфология Прибайкалля и впадини озера Байкал. - Новосибирск: Наука, 1978.-213 с.
. Михайлов Н.И. Сибирь: Физико-геогр. очерк. - М.: Географгиз., 1951.- 288 с.
18. Растительный мир // Проблемы Байкала / Отв. ред. Г.И. Галазий, К.К. Вотинцев. - Новосибирск, 1978. с. 145-179.
19. Россолимо Л. А. Байкал. - М.: Наука, 1966.-164 с.
. Салоп Л. И. Геология Байкальской горной системи. Том І. Стратиграфия. М.: "Надра", 1964.-517 с.
21. Салоп Л. И. Геология Байкальской горной системи. Том ІІ. Магматизм, тектоника, история геолог. развития. М.: "Надра", 1967.-700 с.
. Страни и народи. М.: Мысль, 1982.-253с.
23. Течения и онфузия вод Байкала. Л.: Наука, 1970.-212 с.
4. Физико-географический атлас мира.- М.: ГУГК, 1964.
5. Шахшижев К. Ш., Ральдин Б. Л. Бурятия: природние ресурси. - Улан-Удэ, 1997.-280с.