Фізичне виховання

Фізичне виховання

Інститут Підприємництва та Сучасних Технологій

Кафедра фізичного виховання

Лекції

Виконавець:

викладач Гриньків Л.П.

Зміст

Тема: Теорія і методика фізичного виховання як наука і навчальний предмет

Тема: Засоби фізичного виховання

Тема: Методи фізичного виховання

Тема: Система фізичного виховання

Тема: Задачі, принципи фізичного виховання

Тема: Рухові якості людини. Швидкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку швидкості

Тема: Сила як рухова якість людини. Основи методики розвитку сили

Тема: Витривалість як рухова якість людини. Основи методики розвитку витривалості

Тема: Гнучкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку гнучкості. Спритність як рухова якість людини. Основи методики розвитку спритності

Тема: Бистрість як рухова якість людини. Основи методики розвитку бистрості

Тема: Соціальні функції спорту

Тема: Соціально-політичні і правові аспекти олімпійського спорту

Тема: Теорія і методика фізичного виховання як наука і навчальний предмет

План.

.Базові поняття теорії і методики фізичного виховання.

2.Соціальна обумовленість виникнення та розвитку фізичного виховання.

.Теорія і методика фізичного виховання як наука і навчальний предмет, її звязок з іншими дисциплінами.

.Джерела та етапи виникнення теорії і методики фізичного виховання.

Література

.Теория и методика физического воспитания: Учебник пособие для студентов факультета физического воспитания пед. ин-тов. / Под ред. Б.А. Ашмарина - Москва: Просвещение, 1979. - С. 36-58.

2.Теория и методика физического воспитания. Учебник для ин-тов физ. культуры. / Под общей ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. - 2-е изд., испр. и доп. - Т. 2. - Москва: Физкультура и спорт, 1976. - 256 с.

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

.Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183.

1.Базові поняття теорії і методики фізичного виховання.

Одне з головних завдань курсу теорії і методики фізичного виховання - це оволодіння вмінням інтегрувати знання та знаходити шляхи реалізації цих знань в практичній діяльності. ТіМФВ користується різними визначеннями і поняттями які повязані з цим процесом. Визначень і понять є дуже багато, але для розуміння суті предмету достатньо знати наступні:

Фізичне виховання - організований процес управління фізичним розвитком і фізичною освітою людини за допомогою фізичних вправ, гігієнічних мироприємств та деяких інших засобів з метою формування фізичних якостей і набуття знань, вимогам суспільства або інтересам особистості.

Фізичне виховання - це педагогічний процес направлений на вдосконалення морфологічних, функціональних, моральних і вольових проявів людини. Оволодіння знаннями, вміннями і навичками для досягнення певних результатів. Коли мова йде про фізичне виховання, то мається на увазі: зміцнення здоровя, розвиток фізичних сил і виховання вольових якостей.

У фізичному вихованні є дві сторони: фізична освіта і виховання фізичних якостей.

Фізична освіта включає: набуття певних знань, вмінь і навиків виконувати фізичні вправи і вміння застосовувати їх в житті.

Виховання фізичних якостей включає: підвищення результативності в силових і швидкісних проявах, покращення витривалості, гнучкості і спритності. Ці сторони тісно повязані між собою (наприклад: якщо повторюються бігові вправи то виховується сила і т.д. закріплюється і вдосконалюється техніка).

Фізичний розвиток - це природній процес поступового становлення і зміни форм і функцій організму людини. В ході розвитку можна виділити 3 фази:

. підвищення рівня;

. відносна стабілізація;

. поступове зниження фізичних можливостей людей.

Найбільш бурний розвиток в дошкільному і молодшому шкільному віці, але він продовжується протягом всього періоду навчання в школі.

Передумовою фізичного розвитку є природні задатки дитини. Ці задатки передаються по спадковості, тому високих спортивних результатів досягне не кожен учень, але кожен може розвинути себе фізично при умові добросовісних, систематичних занять.

Фізична культура - це сукупність досягнень суспільства в справі створення і раціонального використання спеціальних засобів, методів і умов для ціленаправленого фізичного вдосконалення людини.

Фізична культура це частина загальної культури, тому рівень її розвитку залежить від рівня соціального і економічного розвитку суспільства. Фізична культура має багато функцій. Слід знати про такі як: нормативна, інформаційна (розповсюдження і накопичення, передача від покоління в покоління), комунікативна (спілкування), естетична, біологічна (потреба в русі, покращення фізичного стану).

Функції лежать в основі кваліфікації видів фізичної культури, яка може бути представлена як базова фізична культура, спорт, прикладна і оздоровча фізична культура.

Базова фізична культура - забезпечує фізкультурну освіту і фізичну підготовку людини. Фундаментальною частиною базової фізичної культури є шкільна фізична культура. Базова фізична культура включає подальшу фізичну підготовку, що забезпечує більш високий рівень фізичної підготовленості.

Спорт - забезпечує найбільш значну степінь розвитку фізичних можливостей людини. Масовий спорт входить в склад базової фізичної культури. Спорт вищих досягнень являє собою особливу сферу фізичної культури.

Прикладна фізична культура - поділяється на професійну, прикладну і воєнно-прикладну. Вона є включена в сферу професійної діяльності, а також в систему спеціальної підготовки в залежності від конкретних вимог і умов професії.

Оздоровча фізична культура - відновлення тимчасово втрачених функціональних можливостей організму. Гігієнічна фізична культура - покращення стану організму.

Фізкультурна освіта - оволодіння людиною певними знаннями, руховими вміннями і навичками (наприклад вміння плавати, ходити на лижах), а також вміння керувати рухами свого тіла, добре орієнтуватись в просторі і часі.

Процес фізичного виховання не може бути відірваний від процесу фізичного розвитку. Коли ми чомусь навчаємось, то ми одночасно сприяємо і вихованню (розвитку) рухових якостей, наприклад - так, під час пересування на лижах виховується витривалість, спритність, сила і швидкість. Таким чином, управління фізичним розвитком і фізична освіта разом становлять єдиний процес фізичного виховання.

Фізичне виховання завжди здійснюється по визначеній системі в поняття якого входить не тільки педагогічний процес, але й спеціальні форми організації людей, програми, нормативні вимоги. Фізичне виховання завжди становить основу системи.

Система фізичного виховання - це сукупність ідеологічних і науково-методичних основ фізичного виховання, а також організацій і установ здійснюючих і контролюючих його. Кожна система фізичного виховання має певну ідейну направленість, а також вона направлена на підготовку людини до певної діяльності, або на конкретне призначення, тому так і називається "фізична підготовка.

Фізична підготовка - це спеціалізований процес фізичного виховання направлений на вирішення будь-якого практичного завдання (наприклад - фізична підготовка спортсменів).

Фізична підготовка спортсменів - це розвиток фізичних сил і підвищення спортивної майстерності. Стан людини досягнутий в результаті фізичної підготовки називають фізичною підготовленістю - це оптимальний стан організму для виконання будь-якої роботи.

Фізичне вдосконалення - це ознака всебічно розвиненої людини. Під цим терміном слід розуміти найкращий фізичний стан і найкращу фізичну підготовленість.

Фізичні якості - властивості, характеризуючи окремі якісні сторони рухових можливостей людини: сила, гнучкість, витривалість та ін.

Фізична рекреація (відновлення) - комплекс мироприємств, направлений на вдосконалення процесів відновлення працездатності після фізичної та розумової роботи.

Фізична реабілітація (відновлення здібностей) - комплекс мироприємств, направлений на відновлення втраченої або послабленої функції після захворювання чи травми.

. Соціальна обумовленість виникнення та розвитку фізичного виховання.

Виникнення і початковий розвиток фізичного виховання, як суспільного явища, визначалось буттям і свідомістю народу, було ціленаправленим.

Виникнення фізичного виховання відноситься до самого раннього періоду в історії людського суспільства. Воно обумовлює взаємодію обєктивних і субєктивних факторів. Тисячоліттями людина змагалась із тваринами в силі, витривалості, швидкості, спритності. Успіх в цьому міг бути досягнутий лише при умові хорошої фізичної підготовленості. Метання копя, дисків, використання знарядь праці вимагало довгого тривалого навчання для формування якісно нових рухових навиків. Але потреби виробництва в фізично підготовлених людях не могли призвести до виникнення фізичного виховання. Необхідно було щоб ці потреби привели людину до усвідомлення ефекту вправ (розуміння впливу фізичної підготовки на ефективність оволодіння знаряддями праці на процес праці).

За допомогою фізичних вправ люди себе почали готовити до реальних дій в трудовій діяльності. Перетворення трудових дій в фізичні вправи розширило сферу їх дій на людину, а в першу чергу в плані всебічного фізичного вдосконалення. Таким чином обєктивною причиною виникнення фізичного виховання була потреба в передачі накопиченого досвіду в виготовленні і застосуванні знарядь праці.

В звязку з цим ні одна із форм людської діяльності біологічно не наслідується, вона може бути виявлена шляхом вправ, засвоєння багаторазовим повторенням. Але ефективність процесу засвоєння трудових дій залежала від рівня духовного розвитку людини. Необхідно було усвідомити, що передача і використання досвіду, засновані на механізмах соціальних відношень, розуміння ролі спілкування для збереження набутих людьми знань і навиків та їх вдосконалення привело до виникнення ціленаправленого процесу навчання і виховання, в тому числі і фізичного виховання. Спочатку передача знань була від батьків, родичів (мисливство, ловля риби) але це не було процесом спілкування людей, чим характеризувалось виховання. Виховання появилось тоді, коли люди свідомо продумували дії, формували поведінку у відповідності з потребами сімї та суспільства.

Виникнувши, як засіб і метод підготовки людини до трудових дій, фізичне виховання на початковому етапі розвитку було тісно повязане з трудовими процесами. В подальшому більш високий рівень суспільства і свідомості, поява вільного часу привели до розподілу фізичного виховання на утилітарне та особистісне ігрове. Таким чином в процесі праці людина вийшла із дій законів біологічного розвитку і вступила в дію соціальних законів. Для передачі накопичення соціального досвіду слідувало виховання. Зміна економічного і політичного ладу життя суспільства призвела до зміни існуючої системи фізичного виховання, до появи принципово нової. Змінювались цілі, завдання, засоби, методи, принципи фізичного виховання. Зміна цього позначалась на засобах фізичного виховання - фізичних вправах. Одні фізичні вправи відмирали інші змінювались. Це пояснюється 2-ма причинами.

Перша причина - на кожному етапі розвивались умови матеріального життя, суспільство вимагало від людей певних рухових якостей і навиків, нові завдання породжували нові системи фізичних вправ.

Друга причина - розвиток науки про фізичне виховання дозволяв ліпше пізнавати закономірності рухової діяльності людини. З розвитком фізичних вправ збільшувалась різновидність фізичних вправ. Вони запозичувались не тільки з трудової діяльності, воєнного діла, ритуальних танців. З часом фізичні вправи стали створюватись штучно на основі пізнання людиною можливостей рухів свого організму.

. Теорія і методика фізичного виховання як наука і навчальний предмет, її звязок з іншими дисциплінами.

Ті ФВ - є наукою про загальні закони управління процесом фізичного виховання.

Предметом вивчення ТФВ є встановлення загальних закономірностей фізичного виховання як соціального явища.

Предметом вивчення МФВ є встановлення часних закономірностей ФВ і реалізація загальних закономірностей в педагогічному процесі, який має конкретну направленість.

Закономірності ФВ, які виражаються через спеціальні методи пізнання і перетворення фізичного стану людини, складають одну з головних методологій - методологію ФВ. Теорія і методика фізичного виховання як учбова дисципліна забезпечує методологічну підготовку в сфері фізичного виховання. Все це обумовило створення двох навчальних дисциплін під одною назвою ТіМФВ. По характеру предметів вивчення вона входить в систему педагогічних наук.

Як і люба наука ТіМФВ черпає матеріал із різних джерел:

. Філософія - вона вивчає загальні закони розвитку природи і суспільства.

. Практичний досвід в області фізичного виховання.

. Спеціальні наукові дослідження процесу фізичного виховання і його вплив на організм людини.

. Біологічні і соціальні науки.

. Джерела та етапи виникнення теорії і методики фізичного виховання.

Джерела виникнення і розвитку ТіМФВ:

vпрактика суспільного життя. Потреба суспільства в добре фізично підготовлених людях;

vпрактика фізичного виховання. Теоретичні положення, зародження ідей;

vпрогресивні ідеї про зміст і шляхи виховання гармонійно розвиненої людини, які висказувались філософами, педагогами, лікарями;

vрезультати досліджень як в області ТіМФВ так і в інших суміжних знаннях.

В своєму розвитку ТіМФВ пройшла декілька етапів:

етап - імперичних знань про вплив рухових дій на організм, людина отримувала їх в результаті повсякденної діяльності (Н.І. Пономарьов).

етап - створення перших методик фізичного виховання (це періоди рабовласницьких держав античності і середніх віків). До найбільш відомих методик фізичного виховання відносяться ті які були створені в Древній Греції. Вона обєднувала в єдину систему певні засоби і методи навчання, розвиток сили, витривалості. В середні віки кількість методик зростає і зявляються перші посібники з гімнастики, плавання, ігор і т.д.

етап - інтенсивного накопичення теоретичних знань про фізичне виховання (період з епохи Відродження до кінця ХІХ ст.) Накопичення філософських, педагогічних і медичних відомостей. Таким чином на цьому етапі була закладена основа теорії фізичного виховання.

етап - етап створення ТіМФВ як самостійної навчальної та учбової дисципліни (ХІХ ст. до Великої Жовтневої соціалістичної революції). Цей етап характеризується інтенсивним розвитком спеціальних досліджень проблем фізичного виховання.

етап - етап вирішення проблем фізичного виховання колективами вчених, спеціалізованими науковими і учбовими установами. (Зявились інші дисципліни - організація фізичної культури, біомеханіка фізичних вправ).

фізичне виховання рухова якість

Тема: Засоби фізичного виховання

План.

.Характеристика фізичних вправ як основного засобу фізичного виховання.

2.Класифікація фізичних вправ. Допоміжні засоби фізичного виховання.

.Техніка фізичних вправ. Параметри техніки.

Література

.Теория и методика физического воспитания: Учебник пособие для студентов факультета физического воспитания пед. ин-тов. / Под ред. Б.А. Ашмарина - Москва: Просвещение, 1979. - С. 36-58.

2.Теория и методика физического воспитания. Учебник для ин-тов физ. культуры. / Под общей ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. - 2-е изд., испр. и доп. - Т. 2. - Москва: Физкультура и спорт, 1976. - 256 с.

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

.Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183.

Вступ. Для вирішення оздоровчих, освітніх та виховних завдань фізичного виховання використовують такі засоби: фізичні вправи, природні та гігієнічні чинники. Кожна група засобів має свій вплив на організм людини. Використовуючи у фізичному вдосконаленні особистості фізичні вправи, потрібно завжди правильно реалізувати природні чинники (сонце, повітря і вода) та гігієнічні чинники (раціональний режим дня, харчування, гігієна особиста і громадська тощо).

Комплексне і грамотне поєднання всіх засобів фізичного виховання дозволяє досягати найбільшого ефекту у процесі фізичного вдосконалення особистості. У цьому основна суть побудови навчально-тренувального процесу у будь-якому виді спорту, а також у проведенні всіх форм занять з фізичного виховання в навчальному закладі.

. Характеристика фізичних вправ як основного засобу фізичного виховання

Будь-яка рухова діяльність (гра в баскетбол, волейбол та ін.) складається з рухів (підняти руку, ногу, нахилитись вперед, назад..) та рухових дій (передача, ведення мяча, подвійний крок..).

Рухові дії, які спрямовані на вирішення завдань фізичного виховання і підпорядковані його закономірностям, називаються фізичними вправами.

Фізичними вправами можуть називатися рухові дії, які виконуються багато разів і за допомогою яких розвивають фізичні якості. Фізичні вправи можуть мати оздоровче, освітнє та виховне значення (рис. 1).

Рис. 1. Значення фізичних вправ

Оздоровче значення фізичних вправ полягає у тому, що вони:

vсприяють гармонійному розвитку форм і функцій організму людини;

vзміцнюють здоровя;

vзагартовують організм;

vпідвищують фізичну і розумову працездатність;

vудосконалюють будову тіла і формують правильну поставу;

vвирішують завдання фізичної рекреації та реабілітації.

Освітнє значення фізичних вправ полягає у тому, що вони:

vнадають знання про їх вплив на організм людини;

vформують рухові вміння і навички;

vрозвивають фізичні якості.

Виховне значення фізичних вправ полягає у тому, що вони:

vвиховують моральні та вольові якості;

vвиховують інтерес, переконання до їх систематичного виконання на користь здоровя людини.

Фізичні вправи - основний засіб у фізичному вихованні. Фізичні вправи насамперед необхідні для поліпшення здоровя. Наприклад, загальновизнано важливе їх значення у попередженні відхилень у фізичному розвитку та анатомо-фізіологічних порушень опорно-рухового апарату людини, велика роль у виявленні неспецифічних захворювань дихальної системи, порушень обміну речовин, розладів травлення. Фізична культура є істотним чинником профілактики неврозів. Особливо важлива профілактична роль фізичної культури у період росту організму. Вона сприяє формуванню дитячого організму, попередженню порушень постави та деформації хребта. У дослідженнях науковців встановлено, що діти, які займаються спортом, значно менше хворіють на ангіну, легеневі хвороби, ревматизм, інфекційні неспецифічні артрити тощо, ніж діти, які ним не займаються.

. Класифікація фізичних вправ. Допоміжні засоби фізичного виховання.

Класифікація - це системно узгоджена побудова (структуризація) певних процесів, явищ, предметів на підставі певних критеріїв.

Класифікація фізичних вправ передбачає розподіл їх на взаємоповязані групи за спеціальними ознаками. Єдиної загальної класифікації фізичних вправ немає і не може бути, оскільки кожна фізична вправа має не одну, а декілька характерних ознак. В сучасній теорії фізичного виховання найбільш науково-обґрунтовані для практичного застосування класифікації фізичних вправ за такими ознаками.

. Класифікація фізичних вправ за певними ознаками впливу на прояв і розвиток фізичних якостей:

vсилові (передбачають подолання опору);

vшвидкісні (передбачають короткочасне виконання рухових дій з великою швидкістю);

vшвидкісно-силові (вимагають прояву великих зусиль за короткий час);

vна витривалість (передбачають тривале виконання рухових дій без перерви);

vна спритність (виконання вимагає координаційних дій);

vна гнучкість (виконання з великою амплітудою);

vна рівновагу (виконуються на обмеженій площі опори - на підвищенні).

2. Класифікація фізичних вправ за їх значенням для вирішення освітніх завдань:

vосновні (змагальні);

vпідготовчі;

vпідвідні.

3. Класифікація фізичних вправ за їх значенням для розвитку груп мязів: вправи для мязів рук, ніг, плечового поясу, тулуба, шиї тощо.

. Класифікація фізичних вправ за видами спорту (гімнастичні, легкоатлетичні тощо).

. Техніка фізичних вправ. Параметри техніки.

Техніка фізичних вправ - це способи виконання рухової дії, за допомогою яких рухове завдання виконується з найбільшою ефективністю.

Техніка фізичних вправ постійно розвивається: удосконалюється звична техніка, іноді відмирають старі способи, народжуються нові.

Техніка фізичних вправ складається з певних компонентів і має певні фази (рис. 2).

Рис. 2. Компоненти та фази техніки фізичних вправ

. Значення рухів, які входять до складу рухової дії, неоднакове, тому прийнято компоненти розрізняти на основу техніки рухів, головну (визначальну) ланку і деталі.

Основа техніки рухів - це сукупність тих ланок і рис структури рухів, які необхідні для вирішення рухового завдання певним способом (почерговість прояву мязових зусиль, основні моменти узгодженості рухів у просторі і за часом). Вилучення хоча б одного з цих компонентів робить неможливим вирішення рухового завдання.

Визначальна ланка техніки - це найбільш важлива частина способу вирішення рухового завдання. Наприклад, при стрибках у висоту з розбігу - це відштовхування, поєднане із швидким і високим махом ногою; в метаннях - фінальне зусилля. Виконання рухів, що складають визначальну ланку, як правило, відбувається в порівняно короткий проміжок часу і вимагає максимальних мязових зусиль.

Деталі техніки - це другорядні особливості елементів рухової дії, які не порушують його основного механізму. Деталі техніки можуть бути різними у різних виконавців і в більшості випадків залежать від їх індивідуальних та функціональних особливостей.

. Рухи, що входять до складу рухової дії (фізичної вправи), виконуються в певній послідовності і їх можна поділити на три фази: підготовчу, основну та заключну.

У підготовчій фазі створюються найсприятливіші умови для виконання рухів основної фази. Це досягається, наприклад, за допомогою або обертових рухів, напрямок яких наближається до напрямку рухів в основній фазі.

Але є рухові дії, підготовча фаза яких повязана з рухами, напрямок яких протилежний рухові в головній фазі.

Рухи в основній фазі спрямовані безпосередньо на вирішення основного рухового завдання. З біодинамічної точки зору, найважливішим у цій фазі є раціональне використання зусиль у потрібному місці, напрямку і в необхідний момент. Наприклад, передчасний активний робочий рух руки при плаванні кролем викличе піднімання тіла над водою і утворення хвиль.

Рухи в заключній фазі спрямовані на успішне завершення вправи і полягають у пасивному згасанні або активному гальмуванні рухової дії. Наприклад, біг після фінішу, утримуючи рухи після випуску предметів у метаннях тощо.

Усі рухи людини протікають у просторі та часі і виконуються з певним зусиллям. До характеристики рухів (фізичних вправ) належать такі: просторові, часові, просторово-часові, динамічні, ритмічні та якісні характеристики.

До просторових характеристик техніки фізичних вправ належать положення тіла і траєкторія руху частин тіла.

Положення тіла. Під час виконання багатьох фізичних вправ належать положення тіла, або його окремі частини не тільки переміщуються одна відносно одної, але й зберігають нерухоме положення завдяки статичному напруженню мязів.

Стартове положення - це стан "оперативного спокою, в якому немає зовнішніх рухів, але концентровано втілюється цілеспрямованість до дії.

Траєкторія руху визначається шляхом, пройденим тілом від початкового до кінцевого положення, і вимірюється в лінійних одиницях.

Амплітуда - це розмах руху. Її величина визначається в кутових градусах, лінійних мірах, або за домовленістю. Рухи дуже великої амплітуди називаються розмашистими. Рухи з малою величиною шляху - дрібними.

З позиції біомеханіки рухи характеризуються у часі його моментами, тривалістю і темпом. Змінюючи тривалість виконання вправ, можна регулювати загальний обсяг навантаження.

Під темпом розуміють частоту повторення циклів руху або кількість рухів за одиницю часу. Від ступеня своєчасності й узгодженості рухів у часі залежить виконання рухової дії взагалі, її ефективність та зовнішня результативність. Особливо високі вимоги до точності керування рухами в часі висуваються в швидкоплинних фізичних вправах, таких як: спринтерський біг, стрибки, метання, а також у багатьох швидкісних діях в спортивних іграх, єдиноборствах та ін.

До просторово-часових характеристик належать швидкість руху і прискорення.

Швидкість руху - це переміщення тіла в просторі за одиницю часу. Якщо швидкість руху стала в усіх точках шляху, то такий рух називається рівномірним, якщо вона змінюється - нерівномірним. Зростання швидкості за одиницю часу називається прискоренням.

Сили, що впливають на рух тіла людини (динамічні), можна поділити на зовнішні та внутрішні.

До внутрішніх сил належать: активні сили рухового апарату; пасивні сили опорно-рухового апарату - еластичні сили мязів, вязкість мязів та ін., реактивні сили, що виникають при взаємодії ланок тіла в процесі рухів з прискоренням.

До зовнішніх сил належать: гравітаційні сили (сила ваги власного тіла); сила реакції опори; сила опору зовнішнього середовища (вода, повітря) і фізичних сил (суперники в боротьбі); зовнішні обтяження, інерційні сили предметів, які переміщує людина.

До ритмічних характеристик належить ритм. Ритм - одна з найбільш інтегральних характеристик техніки рухів.

У практиці фізичного виховання, окрім названих вище, використовують якісні характеристики рухів. Як правило, вони відповідають на питання, як виконується рухова дія, а саме: точно, економно, енергійно, плавно, еластично.

Точні рухи характеризують високу ефективність досягнення мети, наприклад, влучення мячем у баскетбольний кошик. Крім цього, точність руху може характеризуватись відсутністю будь-яких відхилень від заданої форми.

Економні рухи - це рухи, які характеризуються відсутністю або мінімумом зайвих, непотрібних рухів.

Енергійні рухи - визначаються вираженою силою і потужністю.

Плавні рухи - характеризуються плавною зміною мязових напружень, які дозволять виконавцю виконувати рухи з прискоренням і з сповільненням.

Еластичні рухи - характеризуються тривалими амортизаційними фазами, які дозволяють виконавцю послабити силу поштовхів або ударів.

Тема: Методи фізичного виховання

План.

.Рухові дії як предмет навчання. Рухові вміння та навички.

2.Етапи навчання руховим діям.

.Методи навчання у фізичному вихованні.

Література

.Теория и методика физического воспитания. Учебник для ин-тов физ. культуры. / Под общей ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. - 2-е изд., испр. и доп. - Т. 1. - Москва: Физкультура и спорт, 1976. - 304 с.

2.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

.Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183.

.Тер-Ованесян А.А., Тер-Ованесян И.А. Обучение в спорте. - Москва: Физкультура и спорт, 1993. - С. 181.

1. Рухові дії як предмет навчання. Рухові вміння та навички.

Однією із сторін фізичного виховання є навчання. У фізичному вихованні навчання характеризується як організований процес передачі і засвоєння систем спеціальних знань і рухових дій, спрямованих на фізичне і психічне вдосконалення людини.

У процесі навчання рухових дій необхідно памятати, що:

vнеобхідною умовою оволодіння навчальним матеріалом є активна рухова діяльність людини. Тому у процесі навчання слід враховувати біологічні закономірності працездатності людини;

vпобудова процесу навчання залежить від структурної складності рухової дії, що вивчається;

vнавчання рухових дій суттєво залежить від співвідношення техніки і фізичних якостей при їх виконанні, специфіки фізичних якостей, що виявляються в них і необхідного рівня їх прояву.

В результаті засвоєння рухових дій виникають певні функціональні утворення, які називають руховими вміннями і навичками.

Рухове вміння - це такий рівень володіння руховою дією, який характеризується необхідністю детального свідомого контролю за діями, невисокою швидкістю виконання, нестабільністю та не економністю рухів, нестійкістю до дії несприятливих чинників, наявністю зайвих рухів.

Формування рухових вмінь вимагає від людини активної участі в навчальному процесі, привчає аналізувати сутність поставлених завдань, умови виконання, керувати власною розумовою, відчуттєвою і руховою діяльністю.

Рухова навичка - це такий ступінь володіння технікою дії, при якому керування рухами відбувається автоматично, вирізняється високою стабільністю і надійністю, економністю, плавністю.

Рухові навички можуть мати позитивний або негативний перенос.

"Позитивний перенос" навичок - це така взаємодія навичок, при якій раніше сформована навичка полегшує формування наступної навички.

"Негативний перенос" навичок - це така взаємодія навичок, при якій раніше сформована навичка ускладнює вивчення наступної навички.

. Етапи навчання руховим діям

У фізичному вихованні структуру процесу навчання доцільно будувати у три етапи:

vетап початкового розучування;

vетап поглибленого розучування;

vетап закріплення і вдосконалення.

Мета початкового розучування - навчити основ техніки рухової дії, сформувати вміння виконувати її в загальних рисах, в основному варіанті.

Завдання цього етапу:

. Створити загальне уявлення про рухову дію і осмислити її суть.

. Навчити частин техніки дії, які раніше не були засвоєнні.

. Сформувати загальний ритм рухового акту.

. Усунути зайві рухи, які грубо спотворюють техніку.

Основні помилки на стадії формування початкового вміння є такі:

vвнесення в руховий акт додаткових, непотрібних рухів;

vвідхилення рухів за напрямком і амплітудою;

vзайва напруженість багатьох мязових груп;

vспотворення загального ритму дії.

Основними причинами цих помилок є:

vнедостатня фізична підготовленість;

vбоязнь, що призводить до надмірного напруження мускулатури і обмеження амплітуди рухів;

vнедостатнє розуміння рухового завдання;

vнедостатній самоконтроль рухів;

vдефекти у виконанні попередніх частин рухової дії;

vвтома;

vнегативний перенос навичок;

vнесприятливі умови виконання рухових дій.

Мета етапу поглибленого розучування - завершити формування рухової дії в основному варіанті на рівні навички і створити основу для формування умінь виконувати її в різноманітних умовах.

Для досягнення цієї мети вирішуються такі завдання:

.Поглибити розуміння закономірностей рухової дії, що вивчається.

3.Уточнити техніку щодо індивідуальних можливостей, посилити самоконтроль.

.Домогтися правильного виконання вправи.

.Створити передумови варіативного виконання дії.

Навчання на цьому етапі будується таким чином, щоб забезпечити виконання вправи на рівні рухового вміння і сприяти її переходу до навички.

Мета етапу закріплення і вдосконалення - завершити формування рухової навички.

Для досягнення мети вирішуються такі завдання:

.Закріпити навичку володіння технікою дії.

2.Забезпечити варіативність застосування сформованої навички в різних умовах.

.Завершити індивідуалізацію виконання засвоєної вправи.

Для закріплення навички, забезпечення варіативності її виконання такі методи:

vстандартно-повторної та повторно-варіативної вправи;

vзмінюють зовнішні умови виконання;

vрегулюють фізичний і психічний стан;

vпоєднують вивчену на другому етапі вправу з іншими діями;

vпідвищують обсяг та інтенсивність виконуваної роботи.

Причинами помилок на цьому етапі є:

vнадмірна, тривала концентрація уваги на контролі за деталями дії;

vпорушення міри варіативності вправ і умов їх виконання;

vпорушення співвідношення між відпрацюванням рухової навички і вихованням рухових якостей.

3. Методи навчання у фізичному вихованні

Методи - це способи взаємної діяльності учня і вчителя, спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань.

Методичні прийоми - це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання.

У процесі фізичного виховання використовують три групи методів:

І. Практичні методи (методи вправляння) (рис. 1).

ІІ. Методи використання слова.

ІІІ. Методи демонстрації

Рис. 1. Система практичних методів фізичного виховання

І. Практичні методи поділяють на три групи:

.методи навчання рухових дій;

2.методи вдосконалення рухових дій;

.методи тренування (методи розвитку рухових якостей).

1. До методів навчання руховим діям належать такі методи:

vметод навчання вправ загалом;

vметод навчання вправ по частинах;

vметод підвідних вправ.

2. До методів удосконалення і закріплення рухових дій належать такі методи:

vігровий метод;

vзмагальний метод.

3. До методів тренування належать такі методи:.метод безперервної вправи;

b.метод інтервальної (повторної) вправи;.метод комбінованої вправи.

a. Метод безперервної вправи включає в себе такі методи:

vметод безперервної варіативної вправи;

vметод безперервної регресуючої вправи;

vметод безперервної прогресуючої вправи;

vметод безперервної рівномірної вправи.

b. Метод інтервальної (повторної) вправи включає в себе такі методи:

vметод інтервальної (повторної) варіативної вправи;

vметод інтервальної (повторної) регресуючої вправи;

vметод інтервальної (повторної) прогресуючої вправи;

vметод інтервальної (повторної) рівномірної вправи.

c. Метод комбінованої вправи включає в себе такі методи:

vметод колового тренування;

vметод комбінованої вправи з різним сполученням структури та змісту завдань;

vметод комбінованої вправи з різним сполученням змісту завдань;

vметод комбінованої вправи з різним сполученням структури завдань;

ІІ. Методи використання слова

У процесі фізичного виховання використовуються загально-педагогічні прийоми методу слова:

.Розповідь - застосовується при ознайомленні з вправою, організації ігрової діяльності, повідомленні завдань.

2.Опис - використовується для ознайомлення з технікою вправ.

.Пояснення - це прийом передачі інформації про техніку виконання вправи.

.Інструкції і вказівки - використовується для передачі інформації про допущені помилки, правила техніки безпеки та ін.

.Бесіда - використовується з метою поглиблення і розширення знань, виявлення інтересів і бажань, оцінки виконаної роботи.

.Словесні оцінки - відіграють роль мовного схвалення або осуду діяльності.

.Команда - служить сигналом для спільних дій, використовується для швидкого виконання дій або зміни характеру діяльності.

.Підрахунок - допомагає визначити необхідний темп і ритм дій.

ІІІ. Методи демонстрації

Розрізняють дві основні форми показу:

.Демонстрація поз і рухів (безпосередній показ або пряма наочність).

При використанні безпосереднього показу вправ можна рекомендувати:

vпоказувати тільки тоді, коли людина за поясненням не може уявити рухову дію і правильно її виконати;

vвикористовувати повільний показ, який дає можливість краще сприйняти структуру вправи, що виконується;

vпоказувати одну дію варто не більше двох трьох разів;

vдоцільно максимально скоротити паузу між демонстрацією і виконанням;

vпоказ повинен служити точним взірцем того, що потрібно відтворити.

2.Використання ілюстративних матеріалів (опосередкована наочність).

До використання ілюстративних матеріалів висувають такі вимоги:

vкорисно поєднувати демонстрацію "сповільненою із звичайною кінострічкою за схемою: звичайна - "сповільнена" - звичайна;

vвикладачу необхідно завчасно вивчити матеріали демонстрації, визначити сторони і деталі, на які потрібно звернути особливу увагу учнів;

vдо аналізу і пояснення ілюстративних матеріалів необхідно залучати навчаючогося.

Тема: Система фізичного виховання

План.

.Поняття про систему фізичного виховання.

2.Складові системи фізичного виховання.

Література

1.Теория и методика физического воспитания. Учебник для ин-тов физ. культуры. / Под общей ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. - 2-е изд, испр. и доп. - Т. 1. - Москва: Физкультура и спорт, 1976. - 304 с.

2.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

.Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183.

.Закон України "Про фізичну культуру і спорт. - К., 1993. - 22 с.

.Цільова комплексна програма "Фізичне виховання - здоровя нації. - К., 1998 - 44 с.

1. Поняття про систему фізичного виховання (СФВ).

Головною рушійною силою розвитку суспільства є певні потреби. Розрізняють потреби особисті, групові та суспільні. Крім того, вони можуть бути матеріальними і духовними.

Для забезпечення конкретних потреб у кожному суспільстві формуються відповідні системи.

Система - це сукупність певних елементів, організаційно обєднаних в одне ціле спільною функцією для забезпечення тієї чи іншої потреби цілого суспільства, групи людей або однієї людини.

Наприклад, для забезпечення потреби в інтелектуальному розвитку створюється система освіти. Для своєї безпеки суспільство створює систему оборони, для лікування - систему охорони здоровя. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання.

Система фізичного виховання - це історично зумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає теологічні, науково-методичні, програмно-нормативні, організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян.

Система фізичного виховання тісно повязана з іншими соціально-економічними системами суспільства: економікою, політикою, наукою і культурою. Будучи однією із сфер прояву суспільних відносин, вона розвивається під впливом змін які відбуваються в даних системах. Своїми різними формами система фізичного виховання включена у всі основні види соціальної діяльності людини. Вона задовольняє не тільки потреби в русі (біологічні) а і соціальні - формування особистості, вдосконалення суспільних відносин. Реалізуючи свої специфічні функції система фізичного виховання здатна повністю задовольняти потреби людей в руховій активності, забезпечуючи високий рівень здоровя і фізичної дієздатності. Реалізуючи свої виховні, педагогічні функції система фізичного виховання вирішує завдання естетичного, трудового, інтелектуального розвитку.

Мета системи фізичного виховання - це очікуваний результат фізичного вдосконалення, формування фізично здорових людей (духовне багатство і моральна чистота).

Мета системи фізичного виховання також може бути визначена як задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, повязаних з біологічним і духовним розвитком, здоровям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних чинників.

Мета навчання - це ідеальна модель бажаного результату засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть у процесі спеціально організованої системи послідовної взаємодії вчителі та учні.

За значенням і тривалістю розрізняють:

Мету-ідеал - це бажаний кінцевий результат, якого можна лише прагнути, постійно наближаючись до нього;

Стратегічну мету - вона охоплює великі системи, глобальні проблеми, визначає основні принципи діяльності, зумовлює довгостроковий бажаний результат;

Тактичну мету - вона спрямована на отримання бажаного результату у близькому майбутньому за рахунок певного способу дії, лінії поведінки;

Оперативну мету - вона визначається на короткий проміжок часу для отримання бажаного результату негайно.

. Складові системи фізичного виховання.

Зміст системи фізичного виховання розкривають її телеологічні, науково-методичні, програмно-нормативні та організаційні основи.

Телеологічні основи

Телеологія - це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне.

Визначаючи мету, роль і місце фізичного виховання у загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями. Тому погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності, гуманізму і демократизму цього процесу.

Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових і святкових явищ і процесів, характерних для життєдіяльності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі.

Демократизація процесу фізичного виховання відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їхньою активною участю. Вони обговорюють плани своєї діяльності, приймають рішення, вибирають оптимальний варіант, але при цьому залишають за викладачем право приймати остаточні рішення.

Принцип гуманізму базується на таких ідеях:

vврахування вікових і психологічних особливостей;

vтурбота про здоровя і належний фізичний розвиток;

vврахування інтересів у навчанні;

vпідкреслення ролі морального виховання;

vпіднесення ролі викладача у суспільстві.

Науково-методичні основи.

Сучасна система базується на широкому комплексі наукових даних, що є передумовою розуміння і раціонального використання законів, яким підпорядковане фізичне виховання.

Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють такі науки:

vсуспільні (історія і організація фізичної культури, соціологія спорту),

vприродничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біомеханіки, гігієни, медицини),

vпсихолого-педагогічні (психологія, педагогіка) науки.

Ці науки безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувались і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ і спеціальних кафедр вищих фізкультурних навчальних закладів, аспірантур і докторантур, де готуються науково-педагогічні кадри.

Розповсюдження науково-методичної інформації реалізується через видання спеціальної літератури, проведення наукових, науково-практичних, науково-методичних конференцій і виставок, через періодичну пресу.

Програмно-нормативні основи

.Закон України "Про фізичну культуру і спорт;

2.Цільова комплексна програма розвитку фізичної культури;

.Державні вимоги до фізичного виховання;

.Навчальні програми для всіх ланок системи;

.Національна спортивна класифікація;

.Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

1. Закон України "Про фізичну культуру і спорт" введено в дію Постановою Верховної Ради України 24 грудня 1993 року. Законом гарантується права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, визначаються і характеризуються сфери та напрямки впровадження фізичної культури.

. Цільова комплексна програма "Фізичне виховання - здоровя нації" затверджена Указом Президента від 1 вересня 1998 р. Програма розкриває основні напрямки державної політики в галузі фізичної культури і спорту, визначає роль фізичної культури і спорту у житті суспільства, показує тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху та накреслює практичні заходи щодо впровадження фізичної культури в побуті громадян. 3. "Державні вимоги до фізичного виховання" - містять основні положення фізичного виховання, характеристику рівнів, зміст та форми фізичного виховання, оцінку діяльності тих, хто організовує і проводить фізичне виховання, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням.

. Навчальні програми - визначають обсяг знань, умінь і навичок виконувати рухові дії, що підлягають засвоєнню за роками навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог. Іншими словами, навчальна програма - це сукупність теоретичного і практичного матеріалу, спеціально підібраного для вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання. Сьогодні розробляються програми трьох рівнів: базові програми, регіональні навчальні програми, робочі програми.

Базові програми визначають мінімальний рівень фізкультурної освіти, яку держава зобовязується забезпечити всім дітям, учням, студентам і військовослужбовцям незалежно від типу і форми власності навчально-виховного закладу, в якому вони навчаються, регіону проживання, національності, індивідуальних особливостей.

Регіональні навчальні програми враховують регіональні і національні особливості та традиції, кліматичні та екологічні умови, визначають рівні рухової підготовленості учнів та студентів у навчальних закладах різних регіонів України.

Робочі програми - їх зміст визначають викладачі конкретного навчального закладу, враховуючи місцеві кліматичні та екологічні умови, традиції і матеріальну базу навчального закладу, інтереси учнів і рівень їх підготовленості, кількість уроків, відведених на предмет у кожному навчальному закладі.

. Національна спортивна класифікація. Єдина спортивна класифікація України видається на 4 роки (олімпійський цикл) і є нормативним документом галузі фізичної культури і спорту. Вона забезпечує єдину систему оцінки рівня спортивної майстерності і спортивних досягнень та встановлює нормативи і вимоги для присвоєння спортивних розрядів і звань.

. Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України (Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 1996 року). Загальні нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступні кожному за умови певної підготовки для їх досягнення. Тестування фізичної підготовленості населення включає виконання комплексу рухових дій, що дозволяють визначити і оцінити рівень розвитку основних рухових якостей - витривалості, сили, бистроті, спритності, гнучкості, що мають суттєве значення для життєдіяльності людини, її фізичного стану і здоровя.

Організаційні основи

Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ і товариств, що керують розвитком фізичної культури і спорту в Україні.

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму (очолює М. Булатові).

Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури і спорту.

З іншого боку, держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. До громадських організацій належать: спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України.

Всі організації, що забезпечують функціонування галузі "Фізична культура і спорт, обєднані спільною метою і завданнями, що полягають у задоволенні індивідуальних та суспільних запитів і потреб громадян України у фізичній і спортивній підготовці.

Основні напрямки системи фізичного виховання:

1. Загальне фізичне виховання;
2. Фізичне виховання з професійною спрямованістю;
3. Фізичне виховання з спортивною спрямованістю.

Перший напрямок - спрямований на зміцнення здоровя і підтримку працездатності в навчальній і трудовій діяльності. У відповідності з цим зміст фізичного виховання спрямований на оволодіння життєво важливими руховими діями і розвиток сили, витривалості, спритності і т.д.

Загальне фізичне виховання здійснюється в дитячих дошкільних закладах, на уроках фізичного виховання в ЗОШ та ВНЗ, в секціях (групах ЗФП), в групах здоровя.

Другий напрямок - фізичне виховання з професійною спрямованістю забезпечує рівень фізичної підготовки, який необхідний людині в конкретному виді трудової діяльності. Фізичне виховання спрямоване на підготовку людини до вибраної нею професії. Результат подібної підготовки виражений в певному рівні фізичної готовності засвоювати вибрану професію і ефективно працювати.

Зміст фізичної підготовки і фізичної підготовленості обумовлений вимогами конкретного виду професійної діяльності.

Третій напрямок - фізичне виховання із спортивною спрямованістю забезпечує можливість спеціалізуватись у вибраному виді фізичних вправ і досягати в них максимальних результатів. Фізичне виховання, спрямоване на підготовку до високих досягнень у вибраному виді спорту, називається спортивним тренуванням.

Умови функціонування СФВ

1. Перша і головна умова - бажання реалізувати свої права на фізичний та духовний розвиток, які передбачені Законом України "Про фізичну культуру і спорт.
2. Другою такою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі.
3. Третя визначна умова - забезпечення галузі "Фізична культура і спорт" висококваліфікованими фахівцями - професіоналами.

Тема: Задачі, принципи фізичного виховання

План.

.Мета і задачі фізичного виховання.

2.Загальні (соціальні) принципи фізичного виховання.

.Педагогічні (дидактичні) принципи фізичного виховання.

.Специфічні принципи фізичного виховання.

Література

.Теория и методика физического воспитания. Учебник для ин-тов физ. культуры. / Под общей ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. - 2-е изд, испр. и доп. - Т. 1. - Москва: Физкультура и спорт, 1976. - 304 с.

2.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

.Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 183 с.

.Тер-Ованесян А.А. Педагогика спорта. - Москва: Физкультура и спорт, 1986.

1. Мета і задачі фізичного виховання

Будь-яка усвідомлена діяльність можлива лише за умови чіткого визначення її мети.

Мета - це очікуваний результат діяльності, до якого прагне людина.

Вона випливає з певних потреб окремої людини, групи людей, всього суспільства.

Першою потребою, яка спонукає людину до руху, є біологічна потреба, повязана з розвитком рухового апарата в певному віці. Вона зявляється в ранньому дитинстві і поступово згасає, починаючи з підліткового періоду розвитку. Проте, біологічна потреба рухатись живе в людині протягом всього життя і повинна постійно задовольнятись.

Другою потребою є потреба у всебічно гармонійному розвитку особистості. У цьому однаково зацікавлені і кожна окремо взята особа і суспільство в цілому.

Третя потреба повязана із здоровям. Заняття фізичними вправами сприяють поліпшенню фізичного і духовного здоровя. Здоровя людини на 50% залежить від активного способу життя.

Четверта потреба полягає у підготовці членів суспільства до високопродуктивної праці та оборони своєї Батьківщини. Ця потреба визначає прикладність фізичного виховання, його практичну роль у суспільстві.

Пята потреба повязана з необхідністю навчатись раціонально організовувати дозвілля і проводити вільно час, наповнюючи його зміст фізичними вправами, іграми, розвагами.

Шоста потреба передбачає прагнення людей до спілкування та згуртування у групи для здійснення спільних дій.

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємоповязаних завдань.

У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно обєднані у три групи: освітні, оздоровчі та виховні.

Освітні завдання

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:

vзробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;

vзабезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових вмінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;

vнавчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Вирішення освітніх завдань спрямовано на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоровя та творче довголіття.

Оздоровчі завдання

Група оздоровчих завдань спрямована на:

vзабезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку;

vзміцнення і збереження здоровя;

vудосконалення будови тіла і формування постави;

vзабезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.

Виховні завдання

Вирішення виховних завдань передбачає:

vрозвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму (під впливом занять фізичними вправами розвивається рухова, слухова, зорова память, спостережливість і увага);

vпатріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі (про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними вправами свідчить діяльність спортивно-просвітницьких товариств і організацій Східної Галичини на початку ХХ століття);

vвиховання любові до праці (забезпечуючи підвищення функціональних можливостей організму, фізичне виховання створює найважливіші передумови високої працездатності для всіх видів праці);

vрозширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу (Суть естетики розкривається у красі людських вчинків і взаємостосунків).

2. Загальні (соціальні) принципи фізичного виховання

Знання принципів та їх практична реалізація роблять процес фізичного виховання ефективнішим. Незнання принципів, або їх ігнорування, ускладнює процес фізичного виховання.

Принципи - це позиції, що визначають найбільш загальні, відправні положення керівництва процесом фізичного виховання.

В педагогічній науці принципами називають найбільш важливі вихідні положення, керівні настанови для діяльності вчителя і вихованця, які відображають закономірності педагогічного процесу. В принципах узагальнені всі сукупності наукових фактів і багатовікова педагогічна практика.

Загальні (соціальні) принципи поділяють на:

vгармонійного розвитку особистості;

vзвязку фізичного виховання з трудовою діяльністю (ППФП);

vпринцип оздоровчої спрямованості.

Розглянемо принцип гармонійного розвитку особистості.

Однією із основних умов реалізації цього принципу у процесі фізичного виховання є використання таких засобів і методів, які б гарантували спрямований розвиток всіх основних рухливих якостей людини, сприяли би повному виявленню індивідуальних фізичних здібностей і створювали достатньо великий фонд життєво важливих рухових вмінь і навичок.

Принцип звязку фізичного виховання з трудовою діяльністю, тобто професійно-прикладною фізичною підготовкою.

Цей принцип підкреслює основну прикладну функцію фізичного виховання у суспільстві - готувати членів суспільства до високопродуктивної праці та оборони своєї Батьківщини.

Сучасні військові спеціальності ставлять високі вимоги до фізичної підготовки і психічної рівноваги воїна. У межах ППФП особлива увага звертається на:

vпоглиблення вдосконалення умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення високих результатів у професійній діяльності;

vоволодіння фізичними вправами як частиною професійної діяльності;

vзасвоєння фізичних вправ, що можуть використовуватись фахівцями в майбутній життєдіяльності для підтримання опірності організму до несприятливих впливів зовнішнього середовища, організації дозвілля й оздоровлення.

Принцип оздоровчої спрямованості

При використанні принципу оздоровчої спрямованості необхідно враховувати наступне:

vпри виборі засобів фізичного виховання виходити із їх оздоровчої цінності як обовязкового критерію;

vпланувати і регулювати функціональні навантаження у відповідності із закономірностями зміцнення здоровя;

vзабезпечувати систематичність лікарсько-педагогічного контролю.

3. Педагогічні (дидактичні) принципи фізичного виховання

У різних літературних джерелах з педагогіки та фізичного виховання принципи називаються по-різному. У педагогіці принципи називають дидактичними, підкреслюючи цим їх відношення до навчання. Фізичне виховання включає і навчання фізичних вправ, і озброєння учнівської молоді знаннями та навчання їх самостійно займатись, і виховання фізичних якостей, а тому принципи правомірно називати не дидактичними, а методичними.

Розрізняють такі принципи:

vсвідомості і активності;

vнаочності;

vдоступності й індивідуалізації;

vсистематичності і послідовності;

vповторності;

vнауковості;

vміцності і прогресування.

Принцип свідомості і активності

Реалізація цього принципу передбачає формування в учнівської молоді системи знань, переконань, які дають відповіді на питання: для чого необхідно займатись фізичною культурою? Як потрібно виконувати фізичні вправи? Відповіді на запитання вони зможуть отримати лише при відповідній організації навчального процесу.

У процесі реалізації принципу свідомості учнівська молодь повинна:

vрозуміти мету своєї навчальної діяльності. Але для цього в них повинна бути свідома потреба в цій діяльності;

vусвідомлювати навчальні завдання, які їм потрібно вирішувати для досягнення поставленої мети;

vрозуміти цінність вправ, які вони вивчають.

При реалізації принципу свідомості в цілому необхідно дотримуватись деяких правил:

vвимоги до рівня усвідомлення своєї діяльності;

vнеобхідно планомірно розширювати межі свідомого відношення молоді до процесу навчання, постійно спрямовувати її думки на щось нове;

vпри реалізації принципу слід враховувати зміст педагогічних завдань, які вирішуються.

Принцип активності

Характер активності вихованця є головним показником міри його свідомого відношення до навчального процесу. Активність і свідомість взаємоповязані.

В теорії фізичного виховання активність розглядається з двох сторін:

vактивність, як риса людини;

vактивність, як характеристика її навчальної діяльності.

Реалізуючи принцип активності, необхідно дотримуватись наступних правил:

vвимоги, які висуваються, повинні враховувати характер мотивів, якими керується вихованець;

vактивність вихованця має пряму залежність від доступності вимог, які до нього висуваються;

vстимулювання активності може бути досягнуто через усвідомлення вихованцем звязку між руховими діями, які вивчаються;

vдля підвищення підтримки активності необхідно іти від розвитку інтенсивної уваги;

vнавчально-виховний процес необхідно організовувати таким чином, щоб активність кожного вихованця спрямовувалась на колективну діяльність.

Принцип наочності

Цей принцип потребує створення більш широкої орієнтовної основи для оволодіння руховими діями шляхом впливу на аналізаторні системи, причому такими шляхами, які були б найбільш наочні для сприйняття навчання руховим діям, починаючи з формування уяви про цю дію, про її структуру і способи застосування.

Наочність може бути:

vзорова;

vслухова;

vрухова;

vсловесна.

Зорова наочність - використання малюнків, схем, кінофільмів.

Слухова наочність - спроби сприйняття звуку: хлопок, темп, ритмічні вправи.

Рухова наочність - формування уяви про фізичну вправу за рахунок мязових відчуттів.

Словесна наочність - формування образної уяви про рухову дію за рахунок правильного пояснення, як виконувати фізичну дію.

Ефект при реалізації цього принципу підвищується за рахунок дотримання певних правил:

vна різних етапах навчання необхідно комплексно застосовувати різні прийоми наочності;

vпринцип наочності необхідно реалізувати у всіх вікових групах з врахуванням особливостей психічного розвитку.

Принцип індивідуалізації

Індивідуалізація навчання виражається в диференціації навчальних завдань і способів їх вирішення. Ці закономірності дозволяють сформувати певні правила:

vв індивідуальних особливостях людини необхідно бачити перспективу їх розвитку;

vвизначати сильні і слабкі сторони даної особи;

vбудь-яка індивідуалізація повинна будуватись на загальних закономірностях навчання. Індивідуалізація передбачає також облік особливостей даної особи і вдосконалення форм і функцій у процесі навчання.

Принцип індивідуалізації потребує обліку рівня розвитку вихованця, а саме: неоднаковий рівень здоровя (поділ на спеціальні медичні групи), рівень фізичної підготовленості, стать, різний обєм знань і вмінь.

Індивідуалізація може здійснюватись 2-ма шляхами: типовою індивідуалізацією і персональною.

Типова індивідуалізація - це можливість організації навчання учнівської молоді, які мають схожі характеристики: рівень здоровя, фізичної підготовленості, стать і вік.

Персональна індивідуалізація - це облік тих характеристик, які притаманні конкретній особистості (психічні процеси, рівень працездатності).

Типова і персональна індивідуалізація створюють умови, які дають змогу стимулювати інтереси учнівської молоді.

Принцип доступності

Навчальний матеріал повинен бути доступний. Міра доступності навчального матеріалу залежить від постановки навчально-виховного процесу. Доступність є індивідуальною (те, що достатньо одному, іншому може бути недостатньо).

Існують 2 види доступності:

vпрограмно-нормативна доступність (доступність навчального матеріалу, зафіксована в державних програмах з фізичного виховання);

vіндивідуальна доступність (передбачає доступність навчального матеріалу для конкретної особи).

Реалізація принципу доступності вимагає знання наступних дидактичних правил.

vДоступність навчальних завдань повинна передбачати витрати певних зусиль на їх виконання.

vЧим більше інформації закладено в руховій дії, тим нижча її доступність.

vОбєм навчального матеріалу повинен бути невеликий.

vОцінюючи доступність фізичної вправи, необхідно враховувати її структурну складність і величину психофізіологічних зусиль, які витрачаються на виконання.

Принцип систематичності

Реалізація цього принципу передбачає розробку системи занять, системи навчального матеріалу і способів його реалізації, обумовлена метою і завданням навчання.

Принцип послідовності

В основі цього принципу лежить послідовність задач, засобів і методів навчання на заняттях. Реалізація принципу починається з планування навчального матеріалу (послідовність вивчення фізичних вправ і звязок між ними).

Принцип повторності

Цей принцип відображає ефект постійного формування рухових вмінь і спеціальних знань через багаторазові повторення. Повторення - головний і єдиний спосіб закріплення результатів, досягнутих у навчанні.

Реалізація цього принципу опирається на 3 основні положення:

vФізичні вправи мають вплив при умові їх повторення.

vФізичні вправи приводять до втоми, тому потрібна перерва для відпочинку.

vНеобхідно передбачати характер і кількість повторень вправи, інтервали відпочинку.

Принцип науковості

Цей принцип зобовязує будувати педагогічний процес у відповідності із сучасним рівнем наукових знань

Принцип міцності

Реалізація цього принципу повинна базуватись за 2 напрямками:

vформування міцної системи спеціальних знань. В основі цього є загальні закономірності запамятовування теоретичних відомостей;

vформування міцних рухових вмінь.

Принцип прогресування

У цьому принципі розкривається залежність ефекту навчання від прогресування педагогічних вимог. І тому його ще називають принципом динамічності або принципом поступовості. Принцип випливає із закономірності поступового, але нерівномірного розвитку розумових і фізичних здібностей вихованця.

Реалізація цього принципу здійснюється за 2-а напрямками:

vускладнення дій, які вивчаються;

vрозширення їх складу.

4. Специфічні принципи фізичного виховання.

До специфічних принципів належать:

а) спрямованості на формування базової фізичної підготовки, високої працездатності та здоровя людини;

б) адекватності (відповідності);

в) систематичності;

г) циклічності і хвилеподібності.

а) спрямованості на формування базової фізичної підготовки, високої працездатності та здоровя людини. В основі цього принципу лежать такі закономірності:

vвисока суспільна значимість здоровя, працездатності та фізичної підготовленості людини;

vсистематичне підвищення вимог до фізичної підготовленості і працездатності людини (сучасний потік інформації).

Методичні положення, які випливають з цього принципу:

vєдність соціального і біологічного в структурі особистості людини;

vнеобхідність індивідуалізації моделей рівня здоровя людей.

б) адекватності (відповідності) ("не пошкодити).

В основі цього принципу лежать такі закономірності:

vгенетична природа;

vєдність організму людини в його будові, функціонуванні та розвитку;

vантифазність (неспівпадіння) періодів інтенсивного росту елементів систем рухів з періодами росту структур організму.

Методичні положення, які випливають із закономірностей:

vймовірність характерних адаптаційних реакцій (стандартизація і індивідуалізація);

vвисокий ступінь індивідуальних рухових проявів (стабільність і варіативність);

vзалежність амплітуди та часу адаптації від віку, статі та стану тренованості.

в) систематичності - в основі цього принципу лежать такі закономірності:

vбезперервність життєдіяльності людини;

vгетерохронність (неодночасність) активізації, втоми та відновлення організму.

Методичні положення, які випливають із закономірностей:

vвзаємозвязок навантаження і відпочинку;

vнелінійність процесу розвитку рухових якостей.

г) циклічності і хвилеподібності - в основі цього принципу лежать закономірності:

vнаявність біоритмічних проявів (робота серця, температура, тиск, робота шлунку та інше). Розрізняють біоритми органів, систем, добові ритми, довготривалі ритми;

vфазовість систем та органів.

Методичне положення, яке випливає із закономірностей - це періодична зміна тренувальних впливів в залежності від стану людини (показників внутрішнього навантаження).

Тема: Рухові якості людини. Швидкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку швидкості

План.

.Загальна характеристика рухових якостей людини

2.Загальна характеристика швидкості.

.Методика розвитку швидкості.

Література

Основна:

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2.Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

.Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543 с.

Додаткова:

.Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. Изб. 2. - Москва: ФиС, 1970. - 200 с.

2.Келлер В.С. Деятельность спортсменов в вариативных конфликтных ситуациях. - К.: Здоровя, 1977. - 183 с.

1.Загальна характеристика рухових якостей людини

У спеціальній літературі можна зустріти терміни "фізичні якості", "рухові якості або "фізичні можливості". Термін "якість відображає рухові можливості людини.

Такі автори, як Матвєєв, Новіков; Шиян, вживають термін "Фізичні якості.М. М. Линець називає їх "руховими якостями.

Термін "рухові якості вживається у звязку із центрально-нервовими регуляторними процесами керування рухами.

Термін "фізичні якості вживається, коли необхідно виділити біомеханічну характеристику рухів.

Термін "якість" відображає рухові можливості людини. Якості не зводяться до вмінь, навиків і знань, які має будь-яка людина.

Термін "фізичні якості" віддзеркалює рухові можливості людини, в основі яких лежать її природні задатки.

Рухові якості - це розвинуті у процесі виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність.

Розрізняють такі рухові якості: - сила, швидкість, витривалість, гнучкість, спритність.

Наприклад, для подолання великого зовнішнього опору потрібна, перш за все, відповідна м'язова сила; для подолання короткої відстані за якомога менший час потрібна швидкість; для тривалого й ефективного виконання фізичної роботи потрібна витривалість; для виконання рухів з великою амплітудою необхідна гнучкість; для раціональної перебудови рухової діяльності відповідно до зміни умов необхідна спритність.

Більшість рухових якостей людини у процесі особистого розвитку змінюються нерівномірно (гетерохронно). В деякі роки та чи інша якість має дуже високі темпи приросту. Ці вікові періоди можуть чергуватися з роками дуже малого приросту якості або навіть спаду її показників. Періоди високих темпів приросту рухових якостей називають "сенситивними".

Між руховими якостями існує тісний взаємозв'язок, який у спортивній літературі прийнято називати "переносом".

Перенос може бути:

vпозитивним, якщо розвиток однієї якості позитивно впливає на прояв іншої,

vабо негативним (якщо розвиток однієї якості негативно впливає на прояв іншої). (рис. 1)

Рис. 1. Схема переносу фізичних якостей

Перенос з однієї рухової якості на іншу

Наприклад,

vна початкових етапах тренування зростання максимальної сили позитивно позначається на прояві швидкості в циклічних рухах;

vпри розвитку гнучкості збільшується не тільки амплітуда рухів, але і сила м'язів, які піддаються розтягуванню;

vрозвиток загальної витривалості (в певних межах) веде до підвищення спеціальної витривалості, що, в свою чергу, сприяє зростанню сили мязів.

vводночас у висококваліфікованих спринтерів може спостерігатись навіть зворотний зв'язок, тобто зростання сили (внаслідок тренування з обтяженнями) може негативно вплинути на швидкість бігу.

vще яскравіше зворотній зв'язок проявляється між максимальною силою і загальною витривалістю.

Позитивний перенос з однієї вправи на іншу, або на виробничі і побутові рухові дії.

Наприклад,

vсила, розвинута за допомогою вправ з обтяженнями (штанга), може сприяти покращенню результатів у штовханні ядра, чи в роботі вантажника,

vвитривалість, розвинута в бігу, сприяє покращенню результатів в лижних гонках, і навпаки.

Позитивний перенос з однієї групи м'язів на іншу

Наприклад,

vвстановлено, що витривалість з тренованої ноги майже на 45% переноситься на нетреновану,

vа при тривалому силовому тренуванні правого чи лівого боку тіла спостерігається збільшення сили м'язів симетричного нетренованого боку.

2. Швидкість як рухова якість людини

Швидкість - це здатність людини до термінового реагування на подразники та до високої швидкості рухів, що виконуються при відсутності значного зовнішнього опору.

Численними дослідженнями встановлено, що швидкість є комплексною руховою якістю, яка проявляється через:

) швидкість рухових реакцій;

) швидкість виконання необтяжених поодиноких рухів;

) частоту (темп) необтяжених рухів;

) швидкий початок рухів, що у спортивній практиці називають різкістю.

А зараз детальніше зупинимось на кожному пункті.

) Рухова реакція - це здатність людини відповідати окремими рухами або руховими діями на різноманітні подразники.

Розрізняють різні реакції:

Проста рухова реакція людини - це її здатність якомога швидше відповісти заздалегідь відомою руховою дією на заздалегідь відомий подразник (сигнал). Класичним прикладом простої реакції є старт у бігу, плаванні тощо.

Складні реагування залежать від оперативності точної оцінки ситуації, вибору оптимального рухового рішення та швидкості його реалізації.

В екстремальних умовах рухової діяльності найчастіше зустрічаються реакції на об'єкт, що рухається (РОР), та реакції вибору адекватної рухової дії на певні подразники (РВ).

Реакція людини на об'єкт, що рухається. Це її здатність якнайшвидше і точніше реагувати на нестандартні переміщення певного об'єкта (об'єктів) в умовах дефіциту часу та простору.

В основі реагування на об'єкт, що рухається, лежить уміння постійно утримувати його в полі зору, оцінювати просторові і часові параметри переміщення об'єкта та швидко підбирати адекватні відповіді.

Реакція вибору - це здатність людини якнайшвидше і точніше добирати адекватні відповіді на різноманітні подразники в умовах дефіциту часу та простору.

) Швидкості поодиноких рухів. Прості необтяжені рухи (одиночний удар у боксі, укол у фехтуванні, метання, стрибки) вимагають максимального прояву швидкості. У складніших за координацією рухах швидкість їх виконання залежить від удосконалення між м'язової координації.

) Частота (темп) не обтяжених рухів виключно важливе значення має у циклічних рухових діях (спринт) та при швидкому повторенні ациклічних рухів (серія ударів у боксі).

) Швидкий початок руху (різкість) залежить від прояву вибухової сили і має значення для ефективності швидкісно-силових вправ, зростання швидкості початку рухів.

Чинники, що зумовлюють прояв швидкості:

) рухливість нервових процесів. Збудливість рухових центрів лімітує переважно швидкість реагувань та поодиноких рухів, лабільність нервових процесів - частоту рухів. Надто висока частота рухів може викликати небажану швидкісну напруженість, тому швидкісні вправи необхідно виконувати з варіативною частотою рухів. Найсприятливіші передумови для вдосконалення рухливості нервових процесів складаються у дитячому віці (до 12-13 років);

) рівень розвитку швидкої та вибухової сили. У процесі виконання швидких рухових дій приходиться долати значний опір, тому швидкість у цілісній руховій діяльності залежить від рівня швидкої та вибухової сили. Наприклад, швидкість бігу залежить від частоти і довжини кроків, а останні, в свою чергу, - від сили і швидкості відштовхування та амплітуди рухів ніг. Високий рівень вибухової сили сприяє покращенню здатності до швидкого початку рухів;

) рівень розвитку гнучкості. Еластичність опорно-рухового апарату є необхідною умовою виконання вправ з великою амплітудою і меншої витрати енергії. Тому вправи на розтягування та розслаблення м'язів повинні бути складовою частиною тренування, спрямованого на вдосконалення швидкості;

) інтенсивність вольових зусиль. З метою підвищення емоційного фону тренувань та мобілізації вольових зусиль доцільно широко використовувати ігровий та змагальний методи.

Засоби вдосконалення швидкості

. Для комплексного розвитку рухових реакцій у поєднанні з іншими проявами швидкості найефективнішими є рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами та на менших, відносно стандартних, майданчиках. Хороший ефект дає також виконання циклічних вправ з миттєвою зміною темпу, напрямку, виду руху тощо, за командою.

. Для розвитку швидкості виконання ациклічних поодиноких рухових дій застосовують циклічні вправи, рухливі і спортивні ігри. При цьому виконувати їх необхідно з варіативною швидкістю та в варіативних умовах, а полегшення й ускладнення не повинні призводити до порушення структури вправи.

. Для розвитку швидкості циклічних вправ використовують такі засоби:

vрухливі і спортивні ігри на майданчиках, менших, ніж стандартні, естафети;

vбіг, плавання, інші циклічні рухові дії з гандикапом;

vімітації рухів руками, ногами циклічних рухових дій з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних положеннях (стоячи, лежачи, сидячи) та у повній координації з максимальною і варіативною частотою;

vвиконання циклічних рухових дій з прискоренням;

vвиконання циклічних вправ зі старту, без команди і за командою, та з варіативною швидкістю в межах 70-100 % від індивідуального максимуму в конкретній вправі;

vвправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку та напрямку пересування (за командою і самостійно);

vшвидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах, які не призводять до порушень структури рухової дії.

3. Методика вдосконалення швидкості

Враховуючи, що елементарні прояви швидкості як фізичної якості відносно незалежні одна від одної, то розвивати їх варто окремо. Тому нами будуть розглядатись окремо методики вдосконалення всіх компонентів швидкості як комплексної рухової якості.

. Методика вдосконалення швидкості рухових реакцій

Методика розвитку простої реакції: невелика тривалість роботи, створення дефіциту часу, повний відпочинок. Вправи на вдосконалення швидкості складних реакцій доцільно виконувати на початку основної частини кожного конкретного заняття.

. Методика вдосконалення швидкості циклічних рухів

Тренувальні завдання виконують методами інтервальної та комбінованої вправи, ігровим та змагальним методами. Інтенсивність вправи - 70-100 % індивідуальної максимально можливої швидкості в звичайних умовах і - 110-120 % в полегшених (біг з гори); на початкових етапах - 70-90 %. Кількість повторень вправ визначається можливістю підтримувати задану швидкість при оптимальній тривалості інтервалів відпочинку. Щоб уникнути зниження працездатності, тренувальні завдання з граничною інтенсивністю виконують серіями (2-3 для нетренованих на початковому етапі швидкісної підготовки і 4-6 для тренованих).

. Методика удосконалення швидкості ациклічних рухових дій

Інтенсивність вправ 70-100 % від максимально можливої швидкості. Темп виконання вправи повільний. Після кожного повторення вправи розслабляють м'язи, що брали участь у роботі. Додаткові орієнтири, ігровий та змагальний методи допомагають мобілізувати вольові зусилля. Кількість повторень в одному підході лімітується часом, протягом якого вихованець здатний виконувати завдання з максимальною швидкістю і складає в середньому 5-10. В серії виконують 2-4 підходи. Відпочинок за тривалістю і характером - такий самий, що й у тренуванні швидкості циклічних рухових дій.

Тема: Сила як рухова якість людини. Основи методики розвитку сили

План.

.Загальна характеристика сили

2.Методика розвитку сили.

Література

Основна:

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

5.Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

.Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543 с.

Додаткова:

.Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. Изб. 2. - Москва: ФиС, 1970. - 200 с.

4.Келлер В.С. Деятельность спортсменов в вариативных конфликтных ситуациях. - К.: Здоровя, 1977. - 183 с.

2.Сила як рухова якість.

В теорії фізичного виховання поняття "сила" застосовується для якісної характеристики довільних рухів людини, які спрямовані на вирішення конкретних рухових завдань.

Сила - це здатність людини долати опір або протидіяти йому за рахунок м'язових зусиль.

Опором можуть виступати сили земного тяжіння; реакція опори при взаємодії з нею; опір навколишнього середовища; маса власного тіла; маса спортивного знаряддя; сили інерції власного тіла або його частин та інших тіл; опір партнера тощо.

Чим більший опір здатна долати людина, тим вона сильніша.

Розрізняють три режими скорочень м'язів:

vдолаючий,

vуступаючий (поступливий),

vстатичний (ізометричний).

У процесі фізичного виховання розрізняють такі прояви сили:

vабсолютну силу;

vвідносну силу;

vшвидку силу;

vвибухову силу.

Абсолютна сила - це здатність людини долати якнайбільший опір або протидіяти йому у довільному м'язовому напруженні.

Тобто йдеться про максимальний прояв силових можливостей. Найбільші величини сили людина може проявити у м'язових напруженнях, що не супроводжуються зовнішнім проявом руху (статичні зусилля), або в повільних рухах. Абсолютна сила має вирішальне значення при необхідності долати великий опір;

Відносна сила - це кількість абсолютної сили людини, що припадає на кілограм маси її тіла.

Вона має вирішальне значення у рухових діях, що пов'язані з переміщенням власного тіла у просторі. Так, наприклад, утримання упору руки в сторони на гімнастичних кільцях ("хрест") можливе лише тоді, якщо сила утримуючих м'язів буде рівною масі тіла гімнаста;

Швидка сила - це здатність людини якнайшвидше долати помірний опір.

Швидка сила пов'язана із здатністю людини якнайшвидше долати зовнішній опір у діапазоні від 15-20% до 70% від її максимальної сили у конкретній руховій дії. Вона є домінуючою у забезпеченні ефективної рухової діяльності на спринтерських дистанціях та подібних до них рухових діях;

Вибухова сила - це здатність людини проявити свої максимальні силові можливості за найкоротший час.

Вона має вирішальне значення у стрибках, метаннях та інших ациклічних вправах (боксі, боротьбі тощо).

Чинники, що зумовлюють силові можливості людини. Сила, яку здатна проявити людина в руховій якості, залежить від зовнішніх та внутрішніх чинників.

До зовнішніх належать:

vвеличина опору,

vдовжина важелів,

vпогодно-кліматичні умови,

vдобова та річна періодика.

До внутрішніх чинників належать:

vструктура мязів;

vмязова маса;

vвнутрішньомязова координація;

vміжмязова координація;

vреактивність мязів;

vпотужність енергоджерел.

Структура м'язів. Розрізняють два основні типи м'язових волокон: червоні та білі. Червоні здатні до тривалої, повільної роботи. Білі відповідають за швидку роботу. При малому напруженні в роботу включаються переважно повільні волокна. Швидкі мають більш високий поріг збудження і включаються при значних напруженнях.

М'язова маса. У мало тренованих осіб мязова маса може зовсім не проявлятись. У процесі спеціального силового тренування м'язову масу можна значно збільшити. Так, у фізично середньо розвинутих чоловіків м'язова маса складає 40% від загальної маси тіла. У видатних штангістів - 50-55%, а у культуристів - до 60-70%.

Внутрішньомязова координація. Як відомо, кожний руховий нерв складається з окремих мотонейронів. Кожний окремий мотонейрон з його розгалуженням і м'язовими волокнами, які він інервує, називають руховою одиницею (РО). Коли долається незначний опір, активізуються повільні РО. Якщо опір зростає, до роботи залучається все більша кількість швидких РО. Таким чином, внутрішньомязова координація полягає у синхронізації збудження рухових одиниць з метою залучення якомога більшої їх кількості до подолання опору.

Міжм'язова координація. Її суть полягає у синхронізації збудження оптимальної для певної рухової дії кількості м'язів синергістів; гальмуванні активності м'язів-антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м'язів; забезпеченні фіксації в суглобах, у яких не повинно бути рухів.

Реактивність м'язів. ЇЇ суть полягає у здатності м'язів накопичувати енергію розтягування, з наступним її використанням, як силового додатку, що підвищує потужність їх скорочення. Реактивність м'язів найбільше впливає на прояв вибухової та швидкої сили.

Потужність енергоджерел. Короткочасна напружена силова і швидкісно-силова робота забезпечується фосфатними енергоджерелами (АТФ, Креатин фосфат), а триваліша виконується за рахунок анаеробного та аеробного розщеплення глікогену. Якісне силове тренування сприяє накопиченню у м'язах запасів енергоречовин. Інтенсивна силова робота сприяє також збільшенню запасів глікогену в м'язах на 80-100%.

Вікова динаміка природного розвитку сили:

vнезначний розвиток сили мязів спостерігається у дівчаток до 9 років, у хлопчиків - до 10 років.

vнайвищі темпи приросту абсолютної сили - з 9-10 до 16-17 років.

vмаксимальних показників сили люди досягають в середньому у 25-30 років.

При розвитку сили використовують фізичні вправи виконання яких вимагає від учнів більшої величини зусиль, ніж у звичайних умовах. Ці вправи називають силовими

Вправи з обтяженнями масою власного тіла не вимагають спеціального устаткування, не викликають ризику травм та перенавантажень і тому широко використовуються у практиці фізичного виховання на початковому етапі силової підготовки.

Вправи з обтяженням масою предметів дозволяють дозувати величину зусиль відповідно до індивідуальних можливостей. Велика різноманітність вправ дозволяє ефективно впливати на розвиток різних м'язових груп і всіх видів силових здібностей.

Вправи з обтяженням опором:

vВправи з обтяженням опором зовнішнього середовища. До них належать рухові дії, в яких величина обтяження не лімітована точно визначеними межами (біг вгору, по піску, снігу, воді).

vВправи у подоланні опору еластичних предметів ефективні для розвитку м'язової маси, а отже і максимальної сили, але менш ефективні для розвитку швидкої сили і непридатні для розвитку вибухової сили та негативно впливають на міжмязову координацію.

vВправи у подоланні опору партнера. Їх особлива цінність полягає у тому, що, виконуючи їх, потрібно проявляти значні вольові зусилля, змагатись у вмінні застосовувати силу для вирішення конкретних рухових завдань.

vВправи у самоопорі. Їх суть полягає в одночасному напруженні м'язів; синергістів та антагоністів певного суглоба. Вони можуть виконуватись в режимі статичного напруження або у напруженому повільному русі по всій його амплітуді, коли одна група м'язів працює у долаючому, а протилежна - у поступливому режимах. Ці вправи сприяють зростанню м'язової сили та вдосконаленню внутрішньом'язової координації.

Вправи з комбінованим обтяженням. Дана група засобів дозволяє досягти варіативності впливу і цим підвищити емоційність ефективність тренувань. За їх допомогою можна вирішувати завдання спеціальної силової підготовки. Наприклад, стрибки з обтяженням сприяють розвитку вибухової сили у відштовхуванні.

Вправи на тренажерах. Сучасні тренажери дозволяють виконувати вправи з точно дозованим опором як для окремих груп м'язів, так і загального впливу та вибірково впливати на розвиток певної силової здібності. Застосування тренажерів підвищує емоційний фон занять.

Ізометричні вправи набули широкої популярності у 60-ті роки. Пізніше інтерес до них дещо знизився. В ізометричних напруженнях можна досягти тренувального ефекту при менших, ніж у динамічних вправах, витратах енергії. Це дозволяє використати невичерпану енергію на вирішення інших педагогічних завдань, або виконати більшу кількість силових вправ.

Ці вправи, особливо з субмаксимальним і максимальним напруженням, недоцільно застосовувати в заняттях з дітьми, підлітками, літніми людьми та особами, які мають порушення у роботі серцево-судинної системи, оскільки вимагають тривалої затримки дихання і натужування.

При використанні ізометричних вправ найбільший приріст сили м'язів спостерігається лише у тих положеннях ланок тіла, у яких виконувались ізометричні напруження.

. Методика розвитку сили. Методика розвитку максимальної сили:

vшляхом збільшення м'язової маси;

vшляхом удосконалення міжмязової координації;

vшляхом удосконалення внутрішньомязової координації;

vшляхом використання ізометричних вправ та вправ із самоопором.

Методика розвитку максимальної сили шляхом збільшення м'язової маси: (метод повторних зусиль).

Найефективнішими засобами силової підготовки є вправи:

vз обтяженням масою предметів;

vз подоланням опору еластичних предметів;

vна спеціальних тренажерах.

Досить ефективними є також вправи:

vз опором партнерів;

vу подоланні опору маси власного тіла;

vу подоланні опору маси власного тіла з додатковими обтяженнями.

У процесі силової підготовки використовують інтервальний та комбінований методи. Кількість підходів у роботі з початківцями складає 2-3; з підготовленими особами - до 5-6 на одну групу м'язів.

Методика розвитку максимальної сили шляхом удосконалення міжм'язової координації

Найефективнішими засобами вдосконалення міжмязової координації є вправи:

vз обтяженням масою предметів;

vна тренажерах;

vу подоланні опору маси власного тіла з додатковим обтяженням.

При використанні цього шляху використовують інтервальний і комбінований методи. Величина опору в межах 30-80 % від максимального у конкретній руховій дії. Кількість підходів - 2-6 для кожної вправи. Оптимальна кількість занять у тижневому циклі знаходиться в межах від 3-4 до 5-6 занять залежно від рівня фізичної підготовленості. Тренувальна програма складається на 4-6 тижнів і надалі систематично оновлюється, величина обтяжень збільшується.

Методика розвитку максимальної сили шляхом удосконалення внутрішньом'язової координації, у деяких літературних джерелах цей шлях називають методом максимальних зусиль. Він застосовується переважно у роботі зі спортсменами.

Найефективнішими засобами вдосконалення внутрішньомязової координації є вправи:

vз обтяженням масою предметів;

vна тренажерах;

vізометричні;

vв самоопорі.

В одному підході вправу повторюють від 1 до 3-4 разів (при обтяженнях 85-90% - 3-4 повторень; 91-95 % - 1-2 повторень; понад 95 % - 1 повторення). Одне тренувальне завдання для кожної групи м'язів включає від 2-3 до 4-5 підходів. У занятті вправи з максимальним обтяженням слід виконувати на початку основної частини (у стані оптимальної працездатності). Подібні заняття проводять 2-3 рази на тиждень.

Методика розвитку максимальної сили шляхом використання ізометричних вправ та вправ із самоопором, інакше цей шлях називають

Ізометричні вправи та самоопір з метою розвитку максимальної сили виконуються з напруженням 70-100 % від максимального (на початковому етапі - 70-80 %). В одному підході виконують 4-6 напружень, з інтервалами пасивного відпочинку 1-2 хв., під час яких максимально розслабляють м'язи. В серії роблять 2-3 підходи через 4-6 хв. комбінованого або активного відпочинку. Загальний обсяг ізометричних напружень у тренувальному занятті може складати до 15 хв. Протягом тижня ізометричні вправи можуть застосовуватись на 3-4 заняттях.. Методика розвитку швидкої сили

Найефективнішими засобами є вправи:

vз обтяженням масою предметів та масою власного тіла;

vз комбінованим обтяженням;

vз подоланням опору навколишнього середовища;

vна спеціальних тренажерах

Тренувальні завдання виконують переважно методами інтервальної та комбінованої вправи і періодично ігровим і змагальним. Величина обтяжень складає 20-80 % від максимальної сили. На окремому занятті ці вправи дають на початку основної частини, а в суміжних заняттях не частіше 2-3 разів на тиждень.

ІІІ. Методика розвитку вибухової сили

Засобами вдосконалення вибухової сили є вправи:

vз обтяженням масою предметів;

vбалістичного характеру (метання, стрибки);

vу швидких (вибухових) ізометричних напруженнях;

vз комбінованим обтяженням масою власного тіла плюс маса предметів.

Способи вимірювання сили:

vдинамометром

vсилові тести

vтензографом

Тема: Витривалість як рухова якість людини. Основи методики розвитку витривалості

План.

.Загальна характеристика витривалості.

2.Методика розвитку витривалості.

Література

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2.Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

.Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543с.

1. Загальна характеристика витривалості

Витривалість як рухова якість людини - це здатність долати втому у процесі рухової діяльності.

Види втоми:

vРозумова

vСенсорна

vЕмоційна

vФізична

Фізична витривалість дозволяє:

vтривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності;

vвиконувати значний обсяг роботи;

vшвидко відновлювати сили після навантаження.

Залежно від обєму мязів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

vлокальну, якщо до роботи залучено менше третини загального обєму мязової маси;

vрегіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин мязової маси;

vтотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних мязів.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну витривалість.

Загальна витривалість - це здатність людини тривалий час виконувати мязову роботу помірної інтенсивності за участю переважної більшості скелетних мязів.

Спеціальна витривалість - це витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності.

Види спеціальної витривалості:

.швидкісна

2.силова

.координаційна

1. Швидкісна витривалість - це здатність людини якомога довше виконувати мязову роботу з біля граничною та граничною інтенсивністю

Має значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор.

. Силова витривалість - це здатність людини якомога продуктивніше тривалий час долати помірний зовнішній опір.

Наприклад, утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності.

Силова витривалість є:

vстатична;

vдинамічна.

Статична силова витривалість повязана із необхідністю тривалий час напружувати мязи або утримувати пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість - характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

. Координаційна витривалість - це здатність людини тривалий час, виконувати складнокоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості.

Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні тощо.

Чинники, що зумовлюють витривалість людини:

vструктура мязів (люди, у яких переважають червоні мязові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи);

vвнутрішньомязова координація - проявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць мязів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю;

vміжмязова координація - допомагає у залученні до роботи лише тих мязів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи;

vпродуктивність роботи систем енергозабезпечення.

Засоби виховання витривалості.

Основним засобом удосконалення витривалості є фізичні вправи. Вони повинні відповідати таким вимогам:

vбути простими за технікою виконання і доступними для всіх;

vпри їх виконанні повинні активно функціонувати більшість скелетних мязів;

vїх виконання повинно викликати активність функціональних систем, що лімітують прояв витривалості;

vїх виконання дозволяє дозувати та регулювати тренувальні навантаження;

vїх можна виконувати тривалий час (від кількох хвилин до кількох годин).

Перерахованим вимогам найбільше відповідають циклічні вправи (ходьба, біг, плавання, лижі тощо). Проте ефективним засобом розвитку загальної витривалості є спортивні та рухливі ігри, танці та аеробіка.

Допоміжним засобом комплексного розвитку витривалості є спеціальні дихальні вправи. Вони полягають у регулюванні зміни частоти, глибини та ритму дихання, легеневій гіпервентиляції та нормованій затримці дихання, вибірковому застосуванні дихання різного типу - ротового і носового, грудного і черевного.

Ці ж вправи доцільно застосовувати для розвитку швидкісної витривалості.

Для розвитку силової витривалості застосовують циклічні вправи в ускладнених умовах (біг угору, плавання проти течії) та ациклічні вправи з додатковими обтяженнями.

. Методика розвитку витривалості.

Розглянемо методику удосконалення загальної витривалості.

Для удосконалення загальної витривалості застосовують метод безперервної стандартної вправи.

Оптимальна тривалість вправи 20-30 хв. у початківців і кілька годин у спортсменів, що тренуються у видах на витривалість. Коли міцно закріплена тривалість вправи, поступово підвищують інтенсивність навантаження. Інтенсивність роботи можна визначити за показниками ЧСС. У роботі з учнівською молоддю перевагу необхідно надавати ігровому методу. Для цього використовують спеціально підібрані рухливі ігри, естафети, елементи спортивних ігор та фізичні вправи. Тренування ігровим методом сприяють комплексному вдосконаленню загальної, швидкісної та силової витривалості.

Методика розвитку швидкісної витривалості

Для вдосконалення швидкісної витривалості застосовують переважно методи комбінованої та змагальної вправи.

Тривалість вправи - від 10-12 до 25-30 секунд. Оптимальною тривалістю для початківців є 10-17 секунд. Інтенсивність вправи - від 70 до 100%. Для удосконалення координації використовують інтенсивність - 70-90%. Інтервал відпочинку між вправами відносно повний (ЧСС 110-120 уд/хв.). Характер відпочинку - активний між вправами і комбінований між серіями. Кількість повторень в одній серії - від 3 до 6; кількість серій у занятті - від 2-3 до 4-5. У тижневому циклі розвиткові витривалості присвячують від двох до чотирьох занять. В одному занятті недоцільно розвивати загальну і швидкісну витривалість.

Методика розвитку силової витривалості

Засобом розвитку силової витривалості є різноманітні динамічні і статичні вправи. Найпоширенішими методами її удосконалення є методи повторної вправи та колового тренування.

При застосуванні вправ з обтяженням масою предметів, з еластичними предметами тощо необхідно дотримуватись таких тренувальних навантажень:

vвеличина опору - в межах 20-70%

vкількість повторень вправи в одному підході від 15-20 до 150 разів і навіть більше

vтривалість вправи в одному підході - 15-120 секунд

vкількість підходів у серії - від 4-6 до 10-12.

При локальному розвиткові силової витривалості окремих груп мязів:

vзагальна кількість підходів в одному занятті може складати 40-50;

vоптимальний темп виконання вправи - середній;

vоптимальна тривалість відпочинку між підходами - 20-90 секунд;

vхарактер відпочинку між вправами - активний; між серіями та тривалими вправами - комбінований.

При застосуванні ізометричних вправ параметри навантажень будуть такими:

vоптимальна величина навантаження становить 50-70% без затримки дихання;

vтривалість напруження - від 10-12 до 20-30 с.;

vкількість підходів на одну групу мязів - 4-10;

vінтервал активного відпочинку між підходами - жорсткий (ЧСС - 130-120 уд/хв), а між серіями відносно повний, або екстремальний (ЧСС - 120-100 уд/хв).

При розвитку силової витривалості ніг за допомогою стрибкових вправ використовують такі стрибки:

vзі скакалкою;

vз відштовхуванням двома ногами та пересуванням у різних напрямках;

vз ноги на ногу;

vскачки на одній нозі тощо.

При визначенні тренувальних навантажень необхідно орієнтуватись на такі параметри:

vоптимальна тривалість вправи 10-15 до 100-120 с;

vінтенсивність вправи - 70-90%;

vінтервал відпочинку між вправами - жорсткий або відносно повний, а між серіями - екстремальний або повний;

vхарактер відпочинку між вправами - активний, між серіями - комбінований;

vкількість повторень вправи в одній серії від 2-3 до 4-6, кількість серій - від 1-2 до 4-5.

Розвитку силової витривалості сприяє виконання вправ в ускладнених умовах (біг вгору, плавання, веслування з гідрогальмом тощо). Розвивати силову витривалість можна 2-4 рази на тиждень, на окремих заняттях або їх частинах.

Обовязковою умовою розвитку витривалості є періодичний контроль її рівня.

Загальну витривалість можна контролювати і оцінювати за допомогою таких тестів:

vтривалість бігу з швидкістю 50-60% від максимальної;

vпробігання певної дистанції (1000, 2000 м) за найкоротший час

vпробігання якомога більшої відстані за визначений час.

Швидкісну витривалість контролюють - шляхом визначення максимальної швидкості подолання змагальної дистанції (наприклад, 100 м у бігу)

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають 2 шляхами:

vза допомогою тесту на максимально можливу кількість подолання значного (50-70% від максимального) зовнішнього опору в одному підході;

vтестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні незначного (20-40%) зовнішнього опору за дозований час (20-60 секунд).

Тема: Гнучкість як рухова якість людини. Основи методики розвитку гнучкості. Спритність як рухова якість людини. Основи методики розвитку спритності

План.

.Загальна характеристика гнучкості.

2.Методика розвитку гнучкості.

.Загальна характеристика спритності.

.Методика розвитку спритності.

Література

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2.Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

.Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543с.

1. Загальна характеристика гнучкості.

У повсякденному житті, професійній та спортивній діяльності людям доводиться виконувати різноманітні рухові дії. Одні з них вимагають незначної амплітуди рухів у суглобах, а інші біля граничної амплітуди рухів. Технікою деяких рухових дій взагалі неможливо оволодіти, коли людина не має необхідного рівня розвитку рухливості у суглобах. У побуті та спортивній педагогіці рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість - це здатність людини виконувати рухи в суглобах з якомога більшою амплітудою.

Розрізняють: активну і пасивну гнучкість.

Під активною гнучкістю розуміють максимально можливу амплітуду рухів, яку може проявити людина у певному суглобі без сторонньої допомоги, використовуючи лише силу власних мязів, що здійснюють рухи у цьому суглобі.

Під пасивною гнучкістю розуміють максимально можливу амплітуду рухів у певному суглобі, яку людина здатна продемонструвати за допомогою зовнішніх сил (відносно цього суглобу), що створюються партнером, приладом, обтяженням, дією інших ланок власного тіла тощо.

Чинники:

. Будова суглобів: форма суглоба, довжина суглобових поверхонь, ступінь відповідності поверхонь суглоба одна одній, наявність кісткових виступів та їх розмірів.

За формою суглоби бувають: кулясті, еліпсоподібні, сідлоподібні, циліндричні та плоскі. Найбільш анатомічна рухливість у кулястих суглобах. Найменшу анатомічну рухливість мають сідлоподібні, блокоподібні та плоскі суглоби. Форма суглобів під впливом занять фізичними вправами не змінюється. На величину рухливості можуть впливати і індивідуальні особливості будови суглобів, а також:

vсила мязів, їх еластичність, що здійснюють рухи у суглобі.

vзбільшення температури і кровотоку у мязах.

vврівноважений стан психіки, емоційний підйом.

Негативно впливають на прояв гнучкості наступні чинники:

vнизький рівень фізичної підготовленості;

vнизька температура навколишнього середовища і особливо тіла;

vзначна фізична втома;

vпідвищений тонус мязів;

vнадмірне збудження, або стан психічної депресії.

Вікова динаміка розвитку гнучкості.

В цілому гнучкість природно зростає до 14-15-річного віку. Але у різних суглобах вона має різну динаміку розвитку. Так рухливість у дрібних суглобах розвивається скоріше ніж у масивних. Амплітуда рухів у кулястих суглобах гетерохронно зростає до 13-річного віку, а в 16-17-річному віці починає прогресивно погіршуватись. Рухливість суглобів хребта має дещо іншу динаміку. У дівчат вона зростає до 14, а у хлопців - до 15 років. У дівчат та жінок рухливість у суглобах приблизно на 10% вища, ніж у хлопців та чоловіків. У похилому віці гнучкість у жінок та чоловіків практично не відрізняється.

Засоби розвитку гнучкості можна поділити на три різновиди:

vсилові вправи,

vвправи на розслаблення мязів;

vвправи на розтягування мязів, звязок і сухожиль.

Силові вправи. Позитивно впливають на розвиток гнучкості у роботі з фізично слабо підготовленими людьми, та у випадку коли у якомусь суглобі велика різниця між рівнем прояву пасивної і активної гнучкості. Найбільш ефективні такі силові вправи та режими їх виконання, що сприяють вдосконаленню внутрішньомязової та міжмязової координації і не призводять до значного зростання мязової маси. Силові вправи доцільно поєднувати з виконанням вправ у довільному розслабленні відповідних мязів та вправ на розтягування цих же мязів. Таке поєднання позитивно впливає як на розвиток сили, так і на розвиток гнучкості.

Вправи на розслаблення мязів. Фізичні вправи, що застосовують для розвитку здатності до довільного розслаблення мязів, поділяють на сім груп.

1. Довільне швидке напруження з наступним якомога більшим, швидким і повним розслабленням цих же мязів.
2. Вільне погойдування руками у плечових, ліктьових та променево-запясткових суглобах за рахунок незначного згинання та поштовхоподібного розгинання в кульшових і колінних суглобах.
3. Вільне погойдування ноги в кульшовому, колінному та гомілково-стопному суглобах за рахунок незначного згинання та поштовхоподібного розгинання в кульшовому та колінному суглобах опорної ноги.
4. Хлистоподібні рухи розслабленими руками за рахунок різких поворотів тулуба.
5. Потрушування руками, ногами та тулубом.
6. Розслаблені "падіння" рук, ніг (в положенні лежачи на мякому маті) та тулуба.
7. Комбіновані вправи.

Вправи на розтягування поділяють на три групи:

vактивні,

vпасивні

vкомбіновані вправи.

Кожна із зазначених груп у свою чергу поділяється на підгрупи.

Активні вправи. Їх сутність полягає в тому, що рухи у суглобах здійснюються внаслідок довільного напруження та скорочення мязів-антогоністів та інших мяких тканин. За характером виконання активні вправи поділяють на три різновиди:

vповільні рухи,

vпружні рухи,

vмахові рухи.

Ці вправи можна виконувати як без обтяжень, так і з додатковими обтяженнями. Махові рухи - це рухи кінцівками, що розпочинаються за рахунок напруження мязів і продовжують за інерцією. Вони виконуються по типу руху маятника, або по типу кругових рухів з амплітудою, що поступово зростає.

Пасивні вправи. Їх сутність полягає у тому, що переміщення ланок тіла одна відносно іншої відбувається не за рахунок долаючої роботи мязів відповідного суглоба, а під впливом зовнішніх сил. Істотно, що в пасивних рухах можна досягти значно більшої амплітуди ніж в активних. Але перенос пасивної гнучкості на активну досить обмежений. Більша пасивна рухливість є лише передумовою для розвитку активної гнучкості за допомогою активних та комбінованих вправ.

Комбіновані вправи. Їх сутність полягає у поєднанні в одній вправі активної та пасивної фаз, динамічного та статичного режимів роботи мязів.

. Методика розвитку гнучкості.

Тренувальний процес з розвитку гнучкості слід поділяти на два етапи:

- етап збільшення амплітуди рухів у суглобах до оптимальної величини;

- етап збереження рухливості у суглобах на досягнутому рівні.

У руховій діяльності людини проявляється переважно активна гнучкість. Але функціональною передумовою її розвитку є достатній рівень розвитку пасивної гнучкості. Тому на початку занять з розвитку гнучкості перевагу слід надавати засобам розвитку пасивної гнучкості, а з досягненням необхідного її рівня акцент переносити на розвиток активної гнучкості. При цьому слід враховувати, що активна гнучкість розвивається у 1,5-2,0 рази повільніше ніж пасивна. Звідси і співвідношення засобів розвитку активної та пасивної гнучкості повинно бути адекватним.

Перш ніж виконувати вправи з розтягування мязів, звязок і сухожиль, необхідно добре розігріти організм за допомогою загально розвиваючих вправ. Це сприяє покращенню еластичності мяких тканин опорно-рухового апарату і, як наслідок, збільшенню рухливості на 8-12%. Необхідно також ретельно розімяти мязи, що будуть піддаватися розтягуванню. Це сприяє збільшенню кровотоку в них і, як наслідок, еластичності. Упродовж всього заняття з розвитку гнучкості необхідно підтримувати організм у розігрітому стані. При температурі навколишнього середовища нижчій за 18-20°С заняття необхідно проводити в теплому еластичному костюмі.

Вправи на розтягування виконують стандартно-інтервальним або комбінованим методами.

Тривалість вправи. Оптимальна тривалість окремої вправи може коливатися від 15-20 с до кількох хвилин.

Тривалість вправ залежить також від віку і статі людини. Дорослі люди повинні виконувати у 1,5-2,0 рази більшу кількість вправ ніж діти та підлітки. У свою чергу в роботі з жінками тривалість вправ може бути на 10-15% меншою ніж у чоловіків того ж віку.

Індивідуальним критерієм визначення тривалості конкретної вправи буде зменшення амплітуди при повторних рухах внаслідок втоми.

Інтенсивність вправи. При виконанні вправ на розтягування амплітуду рухів збільшують поступово. При цьому у кожному наступному повторенні стараються досягти більшої амплітуди, або принаймні зберегти її.

В пасивних вправах з додатковими обтяженнями величина інтенсивності регулюється їх масою.

Тривалість інтервалів відпочинку між вправами і між серіями вправ може коливатися в широкому діапазоні - від 10-20 с до кількох хвилин. Вона залежить від характеру вправ, їх тривалості та рівня підготовленості людини.

Характер відпочинку. Короткочасні інтервали відпочинку (10-20 с) доцільно проводити пасивно. Більш тривалі паузи слід заповнювати повільною ходьбою, вправами на розслаблення. Позитивно впливає на відновлення еластичності мязів тепло, легкий масаж.

Контроль за розвитком гнучкості.

Контроль за розвитком гнучкості при проведенні наукових досліджень здійснюють за допомогою спеціальних приладів (гоніометри, гоніографи тощо), що дозволяють визначити амплітуду пасивних та активних рухів у певному суглобі в кутових градусах. В спортивній практиці більш розповсюджені контрольні вправи. Так, загальний рівень гнучкості опорно-рухового апарату можна оцінити за результатами виконання трьох контрольних вправ, що вимагають великої рухливості у найбільш масивних суглобах: суглоби хребта, кульшові та плечові суглоби.

1. Нахил вперед із вихідного положення - стійка на підвищеній опорі ноги разом, руки вниз.
2. "Викрут з гімнастичною палицею із вихідного положення гімнастична палиця хватом двох рук зверху вперед-вниз. Дугами вперед-вгору перенести палицю через голову назад-за спину-вниз. Руки в ліктьових суглобах не згинати. Вправа виконується спочатку з широким хватом рук, а потім поступово хват звужується до мінімально можливого. Рівень рухливості у плечових суглобах оцінюється по відстані між великими пальцями лівої і правої рук у цьому хваті.
3. "Міст із вихідного положення - лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах, руки долонями на опору на рівні плечей. Встати в положення "міст. Переступанням ніг досягти найменшої відстані між руками та ногами і якомога більше прогнутися. Оцінка рівня розвитку гнучкості в суглобах хребта, кульшових та плечових суглобах здійснюється за відстанню між пятками та руками, а також між найвищою точкою хребта та опорою.

3. Загальна характеристика спритності.

Спритність - це складна комплексна рухова якість людини, яка може бути визначена, як її здатність швидко оволодівати складнокоординаційними руховими діями, точно виконувати їх відповідно до вимог техніки і перебудовувати свою діяльність в залежності від ситуації, що склалась.

Чинники, що зумовлюють спритність:

vрухова память;

vефективна внутрішньомязова і міжмязова координація;

vадаптаційні можливості різних аналізаторів;

vздатність людини свідомо сприймати і контролювати рухові завдання,

vформувати план і спосіб виконання рухів.

Викладене свідчить, що головною складовою спритності є координаційні здібності людини. У координаційних здібностях виділяють відносно самостійні види:

vздатність оцінювати і регулювати просторові, просторово-часові, динамічні параметри рухів;

vздатність зберігати стійку рівновагу;

vздатність відчувати і засвоювати ритм;

vздатність довільно розслабляти мязи;

vздатність узгоджувати рухи в руховій дії.

4. Методика розвитку спритності.

Комплексно удосконалюючи спритність, використовують різні методичні прийоми, серед яких відзначимо:

vвиконання вправи з різних незвичайних вихідних положень і закінчення такими ж кінцевими положеннями;

vвиконання вправи в обидва боки, обома руками і ногами в різних умовах;

vзміну темпу, швидкості і амплітуди рухових дій;

vваріювання просторових меж виконання вправи;

vвиконання додаткових рухів;

vщойно засвоєну вправу виконують у різних комбінаціях з раніше вивченими.

При цьому застосовують такі параметри навантаження:

vскладність рухових дій учнів коливається в межах від 40 до 70% від максимального рівня;

vінтенсивність роботи у початківців відносно невисока;

vтривалість окремої вправи становить від 10 до 120 с., або до появи втоми;

vкількість повторень окремої вправи при нетривалій роботі (до 5 с.) може бути від 6 до 10-12 разів;

vтривалість активного або пасивного відпочинку між вправами - 1-2 хв.

Спритність як комплексна якість розвивається у дошкільному, молодшому шкільному та підлітковому віці.

Контроль та оцінка розвитку спритності здійснюється за допомогою виконання дозованого комплексу різноманітних вправ, складених у певній послідовності - своєрідної смуги перешкод, подолання якої вимагає прояву швидкості, відчуття ритму, вміння орієнтуватись у складних ситуаціях, здатності керувати динамічними і кінематичними характеристиками рухів, підтримувати рівновагу тощо. За часом виконання такого завдання дається оцінка спритності.

Тема: Бистрість як рухова якість людини. Основи методики розвитку бистрості

План.

1. Загальна характеристика бистрості.
2. Методика розвитку бистрості.

Література

Основна:

.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. - Тернопіль: Богдан, 2001. - 272 с.

2.Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей: Навч. посібник. - Львів: Штабар, 1997. - 208 с.

.Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебник для ин-тов физ. культуры. - Москва: ФиС, 1991. - 543 с.

Додаткова:

.Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. Изб. 2. - Москва: ФиС, 1970. - 200 с.

2.Келлер В.С. Деятельность спортсменов в вариативных конфликтных ситуациях. - К.: Здоровя, 1977. - 183 с.

1. Бистрість як рухова якість людини

Бистрість - це здатність людини до термінового реагування на подразники та до високої швидкості рухів, що виконуються при відсутності значного зовнішнього опору.

Численними дослідженнями встановлено, що бистрість є комплексною руховою якістю, яка проявляється через:

) бистрість рухових реакцій;

) бистрість виконання необтяжених поодиноких рухів;

) частоту (темп) необтяжених рухів;

) швидкий початок рухів, що у спортивній практиці називають різкістю.

А зараз детальніше зупинимось на кожному пункті.

) Рухова реакція - це здатність людини відповідати окремими рухами або руховими діями на різноманітні подразники.

Розрізняють різні реакції:

Проста рухова реакція людини - це її здатність якомога швидше відповісти заздалегідь відомою руховою дією на заздалегідь відомий подразник (сигнал). Класичним прикладом простої реакції є старт у бігу, плаванні тощо.

Складні реагування залежать від оперативності точної оцінки ситуації, вибору оптимального рухового рішення та швидкості його реалізації.

В екстремальних умовах рухової діяльності найчастіше зустрічаються реакції на об'єкт, що рухається (РОР), та реакції вибору адекватної рухової дії на певні подразники (РВ).

Реакція людини на об'єкт, що рухається. Це її здатність якнайшвидше і точніше реагувати на нестандартні переміщення певного об'єкта (об'єктів) в умовах дефіциту часу та простору.

В основі реагування на об'єкт, що рухається, лежить уміння постійно утримувати його в полі зору, оцінювати просторові і часові параметри переміщення об'єкта та швидко підбирати адекватні відповіді.

Реакція вибору - це здатність людини якнайшвидше і точніше добирати адекватні відповіді на різноманітні подразники в умовах дефіциту часу та простору.

) Бистрість поодиноких рухів. Прості необтяжені рухи (одиночний удар у боксі, укол у фехтуванні, метання, стрибки) вимагають максимального прояву бистрості. У складніших за координацією рухах бистрість їх виконання залежить від удосконалення міжм'язової координації.

) Частота (темп) не обтяжених рухів виключно важливе значення має у циклічних рухових діях (спринт) та при швидкому повторенні ациклічних рухів (серія ударів у боксі).

) Швидкий початок руху (різкість) залежить від прояву вибухової сили і має значення для ефективності швидкісно-силових вправ, зростання бистрості початку рухів.

Чинники, що зумовлюють прояв бистрості:

-й чинник - рухливість нервових процесів. Збудливість рухових центрів лімітує переважно швидкість реагувань та поодиноких рухів, лабільність нервових процесів - частоту рухів. Надто висока частота рухів може викликати небажану швидкісну напруженість, тому швидкісні вправи необхідно виконувати з варіативною частотою рухів.

Найсприятливіші передумови для вдосконалення рухливості нервових процесів складаються у дитячому віці (до 12-13 років);

-й чинник - це рівень розвитку швидкої та вибухової сили. У процесі виконання швидких рухових дій приходиться долати значний опір, тому швидкість у цілісній руховій діяльності залежить від рівня швидкої та вибухової сили. Наприклад, швидкість бігу залежить від частоти і довжини кроків, а останні, в свою чергу, - від сили і швидкості відштовхування та амплітуди рухів ніг. Високий рівень вибухової сили сприяє покращенню здатності до швидкого початку рухів;

-й чинник - це рівень розвитку гнучкості. Еластичність опорно-рухового апарату є необхідною умовою виконання вправ з великою амплітудою і меншої витрати енергії. Тому вправи на розтягування та розслаблення м'язів повинні бути складовою частиною тренування, спрямованого на вдосконалення бистрості;

-й чинник - це інтенсивність вольових зусиль. З метою підвищення емоційного фону тренувань та мобілізації вольових зусиль доцільно широко використовувати ігровий та змагальний методи.

Засоби вдосконалення бистроті

Для комплексного розвитку рухових реакцій у поєднанні з іншими проявами бистрості найефективнішими є рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами та на менших, відносно стандартних, майданчиках. Хороший ефект дає також виконання циклічних вправ з миттєвою зміною темпу, напрямку, виду руху тощо, за командою.

Для розвитку бистрості виконання ациклічних поодиноких рухових дій застосовують циклічні вправи, рухливі і спортивні ігри. При цьому виконувати їх необхідно з варіативною швидкістю та в варіативних умовах, а полегшення й ускладнення не повинні призводити до порушення структури вправи.

Для розвитку бистрості циклічних вправ використовують такі засоби:

рухливі і спортивні ігри на майданчиках, менших, ніж стандартні, естафети;

біг, плавання, інші циклічні рухові дії з гандикапом;

імітації рухів руками, ногами циклічних рухових дій з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних положеннях (стоячи, лежачи, сидячи) та у повній координації з максимальною і варіативною частотою;

виконання циклічних рухових дій з прискоренням;

виконання циклічних вправ зі старту, без команди і за командою, та з варіативною швидкістю в межах 70-100 % від індивідуального максимуму в конкретній вправі;

вправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку та напрямку пересування (за командою і самостійно);

швидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах, які не призводять до порушень структури рухової дії.

. Методика вдосконалення бистрості

Враховуючи, що елементарні прояви бистрості як фізичної якості відносно незалежні одна від одної, то розвивати їх варто окремо. Тому нами будуть розглядатись окремо методики вдосконалення всіх компонентів бистрості як комплексної рухової якості.

. Методика вдосконалення бистрості рухових реакцій

Методика розвитку простої реакції: невелика тривалість роботи, створення дефіциту часу, повний відпочинок.

Вправи на вдосконалення бистрості складних реакцій доцільно виконувати на початку основної частини кожного конкретного заняття.

. Методика вдосконалення бистрості циклічних рухів

Тренувальні завдання виконують методами інтервальної та комбінованої вправи, ігровим та змагальним методами.

Інтенсивність вправи - 70-100 % індивідуальної максимально можливої швидкості в звичайних умовах і - 110-120 % в полегшених (біг з гори); на початкових етапах - 70-90 %.

Кількість повторень вправ визначається можливістю підтримувати задану бистрість при оптимальній тривалості інтервалів відпочинку. Щоб уникнути зниження працездатності, тренувальні завдання з граничною інтенсивністю виконують серіями (2-3 для нетренованих на початковому етапі швидкісної підготовки і 4-6 для тренованих).

У тренуванні дітей та підлітків проводять 1-2 заняття з розвитку бистрості на тиждень. В інші дні тренувальні заняття повинні носити комплексний характер.

. Методика удосконалення бистрості ациклічних рухових дій

Інтенсивність вправ 70-100 % від максимально можливої бистрості. Темп виконання вправи повільний. Після кожного повторення вправи розслабляють м'язи, що брали участь у роботі.

Додаткові орієнтири, ігровий та змагальний методи допомагають мобілізувати вольові зусилля учнів.

Кількість повторень в одному підході лімітується часом, протягом якого учень здатний виконувати завдання з максимальною бистрістю і складає в середньому 5-10. В серії виконують 2-4 підходи.

Відпочинок за тривалістю і характером - такий самий, що й у тренуванні бистрості циклічних рухових дій.

Тема: Соціальні функції спорту

План.

. Загальна характеристика функцій спорту.

. Загальні функції спорту.

. Специфічні функції спорту.

. Загальна характеристика функцій спорту

Спорт являє собою складне багатофункціональне явище, що має вплив на різні сторони життя людини. Спорт є дієвим засобом у боротьбі за мир та прогрес, розвитку дружніх стосунків між різними країнами та народами. Цьому сприяє Олімпійський рух, що є важливішим чинником міжнародного спортивного життя. В суспільстві спорт є загальною потребою, за допомогою спорту вирішуються важливі соціальні проблеми: підтримання соціально-біологічної активності людини, підвищення її морально-психологічної та професійної підготовленості до сучасних видів трудової діяльності, боротьба з несприятливим впливом на людину стресових ситуацій в побуті та на виробництві тощо.

Спорт - значуще суспільне явище, що тісно повязане з різними сферами людської діяльності. Тому функції спорту характеризуються великою різноманітністю та багатоплановістю.

Функції спорту - це обєктивно притаманні йому властивості впливати на людину та людські стосунки, задовільняти та розвивати певні потреби особистості та суспільства. Функції спорту реалізуються не самі по собі, а через активну діяльність людини, спрямовану на використання відповідних цінностей. Тобто, коли людина долучається до спорту, вона відчуває його вплив. Реалізація функцій спорту відбувається не лише по відношенню до спортсменів. Спорт має свій вплив на усіх членів суспільства, хто має будь-яке відношення до спорту (тренери, вболівальники, журналісти, лікарі та ін.)

Різні форми функціонування спорту у суспільстві (спорт базовий та спорт самодіяльний, олімпійський та професійний спорт) виконують в більшій чи меншій мірі різні соціальні функції.

Функції спорту можна розділити на загальні та специфічні. Загальні функції спорту - це такі функції, що частково реалізуються спортом. А крім спорту реалізуються іншими видами діяльності.

Специфічні функції спорту - це функції, що вирішуються в суспільстві переважно за рахунок спорту і лише частково притаманні іншим видам діяльності.

До загальних функцій спорту відносять оздоровчу, виховну, освітню, видовищну, рекламну, комунікативну та комерційну функції. До специфічних функцій спорту належать змагальна, гедоністична, нормативна, престижна, прикладна функції та функція " відволікання .

. Загальні функції спорту

Оздоровча функція - грунтується на забезпеченні за рахунок спорту необхідного для нормального існування організму рівня рухової активності.

Розвиток людини здійснюється під впливом як генетичних факторів, так і під впливом середовища, виховання. Спорт вдосконалює генетичну природу людини за допомогою педагогічних та біологічних впливів. Фізично нормальний стан людини, що може бути порушений через недостатню чи обмежену фізичну діяльність, є базою для повноцінної життєдіяльності. Це і визначає виключну важливість оздоровчої функції спорту. Вона повязана з використанням спорту як ефективного засобу оздоровлення, захисту від несприятливих впливів навколишнього середовища, боротьби з різким зменшенням рівня рухової активності в трудовій діяльності та побуті. Це проявляється в позитивному впливі спорту на стан та функціональні можливості життєво важливих органів та систем організму людини, в ефективності спорту як засобу активного відпочинку після напруженої праці. Спорт забезпечує оптимальний рівень розвитку фізичних якостей, досконале володіння руховими навичками. В порівнянні з іншими видами діяльності, спорт предявляє найвищі вимоги до функціональних систем організму та в найбільшій мірі сприяє їх розвиткові. Але, слід зауважити, що позитивна реалізація оздоровчої функції можлива лише при оптимальному рівні навантаження.

Таким чином, оздоровча функція спорту полягає у зміцненні здоровя і підвищенні опірності організму до несприятливих впливів навколишнього середовища за рахунок раціонально організованої рухової активності. Спорт дозволяє подолати вади розвитку, усунути недоліки у фізичному стані та здобути такий стан організму, що дасть можливість максимально себе реалізувати у суспільстві.

Виховна функція полягає у формуванні морально-етичних цінностей демократичного суспільства.

Заняття спортом - педагогічний процес, що включає навчання, розвиток і виховання. Спорт є потужним засобом виховання. Він вимагає цілеспрямованості, наполегливості, волі, працелюбства, сміливості та ін. Спорт є складним видом діяльності, де досягнення успіху залежить від багатьох чинників. Яке велике б у сучасному спорті не було б значення природної обдарованості, вона не призведе до видатних досягнень, якщо в спортсмена немає високої мотивації та прагнень. Досягнення у спорті мають велике соціальне значення, своїм результатом спортсмен захищає честь клубу, міста, країни, що сприяє вихованню патріотизму, формуванню почуття гідності до своєї країни.

Велике виховне значення мають притаманні спортові правила чесної гри ("fair play), норми спортивної етики та поведінки. Націленість спортивної діяльності на досягнення максимального результату в командних змаганнях сприяють розвиткові взаємоповаги, почуття дружби та колективізму.

Реалізація виховної функції спорту грунтується на тісному взаємозвязку між спортом та іншими видами виховання: естетичним, розумовим, моральним, трудовим.

Важливу роль в реалізації виховної функції відіграють самовиховання, самодисципліна, самооцінка, необхідні для ефективної спортивної діяльності.

Освітня функція. Заняття спортом - педагогічний процес, що включає навчання, розвиток і виховання.

В процесі занять спортом вивчається техніка та тактика обраного виду спорту, правила змагань, засоби і методи підготовки, засвоюється інформація стосовно особливостей харчування та відновлення, вивчається історія спорту, досягнення видатних спортсменів, розвиток окремих видів спорту в різних країнах. Освітня функція спорту реалізується не тільки для спортсменів. Усі, хто залучений до спортивної діяльності у будь-якій ролі, відчувають реалізацію цієї функції. Глядачі і вболівальники завдяки спорту дізнаються про можливості людини, про рівень розвитку окремих видів спорту в різних країнах, а з ним і про рівень самих країн.

Сучасний спорт характеризується високим рівнем інтелектуалізації, що викликана як розвитком науково-технічного прогресу, так і розвитком самого спорту. Сучасна система тренування, керівництво спортом, неможливі без наукових знань, використання досягнень сучасних наукових технологій. Тільки широко освічені спортсмен і тренер здатні досягти успіху, правильно організувати, контролювати та аналізувати свою діяльність. Відомо, що процес засвоєння будь-якого, а особливо складного руху нерозривно повязаний з активною розумовою працею, весь процес підготовки спортсмена потребує активної розумової діяльності.

Видовищна функція - полягає у задоволенні за допомогою спорту потреб суспільства у розвагах. Спорт з давніх часів був популярний як видовище. Саме це забезпечило його потужний розвиток протягом усієї історії людства. Саме реалізація видовищної функції сприяє розширенню спортивної аудиторії, кількості людей, які займаються спортом чи просто, в той чи інший спосіб долучені до цього виду діяльності. Це, в свою чергу, впливає на подальше зростання популярності спорту.

Ефективність реалізації цієї функції грунтується на доступності спорту як видовища для будь-яких верств суспільства. Цьому також сприяє наявність великої кількості видів спорту, що забезпечує різноманітність спортивного видовища. Унікальність спортивного видовища полягає в тому, що його результат важко передбачити, інтрига змагальної боротьби захоплює глядачів.

Участь у спортивному видовищі можна розглядати як особливий вид реалізації потреби в специфічній діяльності, в процесі якої є можливість проявити свою особистість. Під час видовища його учасники розкривають, стверджують і формують себе. Спортивне видовище, що повязане із інтенсивними переживаннями, має на глядачів складний вплив. З одного боку, спортивні змагання являють собою діяльність, мета якої абсолютно зрозуміла. З іншого боку, в процесі змагань певне значення має випадок, непередбачуваний поворот ходу подій, швидко змінні дії спортсменів, що не може не наповнювати діяльність глядача, вболівальника своєрідним психологічним змістом. Спортивні видовища є важливим чинником впливу на групову психологію. Вони активно впливають на колективний настрій, суспільні інтереси, виступають засобом мотивації діяльності. Добре організовані, яскраві спортивні видовища здатні залучити людей до масового спорту. Спортивні видовища мають великий емоційний вплив. Видовищність безпосередньо повязана з популярністю того чи іншого виду спорту та впливає на його розвиток. На теперішньому етапі розвитку спорту це підтверджується пріоритетним розвитком більш видовищних видів спорту, змінами правил змагань в окремих видах спорту з метою підвищення їх видовищності.

Чинниками видовищності є естетичні цінності самого спорту (власне структура і зміст змагальної діяльності, наприклад в таких видах спорту як художня та спортивна гімнастика, фігурне катання, акробатика, синхронне плавання та ін., безкомпромісна змагальна боротьба, високий рівень психічної напруги, високий рівень спортивних результатів,). В цьому плані реакції глядачів і вболівальників можна розділити на наступні групи:

1. Ті, які не цікавляться естетичною стороною спорту (вирішальне значення має лише результат змагань).
2. Ті, які отримують естетичне задоволення від спостереження за змаганнями, але ця потреба проявляється випадково.
3. Ті, які прагнуть отримати від спортивного видовища в першу чергу естетичного задоволення.

В процесі спортивного видовища виникають та задовільняються естетичні потреби, причому, головним предметом естетичної оцінки є людина з її складними рухами, а також усе спортивне середовище (мікроклімат змагань, спортивні споруди, обладнання, атрибутика тощо).

Слід підкреслити, що видовищна функція спорту реалізується не лише в процесі спортивних змагань. Яскравим видовищем є церемонії відкриття та закриття змагань, різноманітні показові виступи, що є постійним атрибутом сучасної організації спортивних змагань різного рангу та масштабності.

Рекламна функція - полягає у популяризації різноманітних товарів, моди, послуг, способу життя. Спорт, як один з найпопулярніших, соціальнозначущих видів діяльності обєктивно має можливості виконувати цю функцію у суспільстві. Такі потужні корпорації, як "Кока-кола, "Дженерал моторс, "Кодак, "Самсунг" та багато інших використовують спорт для реклами своїх товарів. Одночасно, спорт може виконувати рекламні функції по відношенню до самого себе. Так, успішні виступи команд сприяють популяризації спорту, залученню нових молодих спортсменів, вболівальників, збільшенню уваги з боку засобів масової інформації.

Комунікативна функція - полягає в зближенні та обєднанні людей. В процесі спортивної діяльності людина включається в надзвичайно велику кількість соціальних контактів та видів стосунків. В сфері спорту представлені різноманітні види спілкування, причому спілкування з людьми може виступати одним з мотивів заняття спортом. Спілкування в спорті полягає в змісті тих стосунків, в які вступають спортсмени: з суспільством в цілому, з тренерами, з організаторами, керівниками, іншими спортсменами, шанувальниками спорту. Змістом цих взаємовідносин може бути суперництво і дружба, конкуренція і повага. Сукупність цих стосунків є визначною ланкою формуючого впливу спорту на особистість. Спорт сприяє обєднанню людей у відповідні організації на підставі спільності інтересів та практичної діяльності.

Комерційна функція - реалізується у можливості отримувати прибуток за рахунок спорту. Комерційний характер спорту закладено в його природі. Протягом усієї історії розвитку цього виду діяльності спорт більшою чи меншою мірою використовувався з метою отримання прибутку чи винагороди: це і коштовні призи переможцям давньогрецьких олімпіад, і прибуток кулачних бійців чи акробатів у середньовіччі, і заробітна плата сучасних спортсменів-професіоналів. Видовище, що створюється під час спортивних змагань, є предметом продажу.

. Специфічні функції спорту

Змагальна функція спорту. Специфіка спорту як виду діяльності визначається наявністю змагальної діяльності. Саме змагання, що спрямовані на досягнення спортивного результату є генетичною особливістю спорту. Але, аналіз історії розвитку суспільства свідчить про те, що змагальна діяльність є передумовою прогресу людства, рушійною силою його розвитку. Змагальна діяльність притаманна людині від народження і є ізоморфною для різних видів її життєдіяльності. Яким би видом діяльності не займалася людина, щоб вона не робила, вона завжди прагне бути кращою. Спорт - це модель функціонування суспільства, це ще одна можливість реалізувати потребу людини позмагатися, співставити свої сили і можливості з силами і можливостями іншої людини.

В спорті змагальна функція реалізується не лише в процесі змагальної боротьби. Змагання в спорті відбуваються на різних рівнях:

• змагання методик підготовки, тренувальних підходів, спортивних шкіл, ефективних засобів та методів тренування;
• змагання на рівні матеріально-технічного забезпечення, виготовлення нового обладнання, інвентаря, спортивної форми (екіпіровки), спортивного взуття, снарядів тощо;
• змагання на рівні науково-методичного забезпечення, обгрунтування нових методик та програм підготовки;
• змагання на рівні медико-біологічного забезпечення, обгрунтування та апробація нових засобів відновлення та стимулювання працездатності спортсменів;
• змагання спортивних товариств, регіонів, країн.
• Гедоністична функція - полягає у використанні спорту як засобу отримання задоволення від спортивних занять. В широкому розумінні задоволення від занять спортом приносить досягнення високих спортивних результатів, адже спортивний результат має велике соціальне значення. Його досягнення приносить спортсменові надзвичайне моральне задоволення, позитивний емоційний стан, новий соціальний статус, матеріальне забезпечення тощо. Все це є винагородою за роки наполегливої праці, обмежень, страждань при виконанні щоденних обємних та високоінтенсивних навантажень.
• В вузькому розумінні реалізація гедоністичної функції полягає в отриманні відчуття мязового задоволення в процесі заняття спортом. Задоволення від спорту може бути повязане із позитивними відчуттями, емоціями, що переживають вболівальники в результаті перемоги улюбленої команди, внаслідок отримання естетичного задоволення від змагальної боротьби, при спостереженнями за надзвичайними спортивними досягненнями тощо.
• Нормативна функція - проявляється в тому, що спорт є полігоном, на якому створюються та досліджуються моделі всесторонньо розвинутої людини. Спорт виявляє резервні можливості людського організму. Тренувальні навантаження сучасного спорту, специфічні умови змагальної діяльності є стресовими, екстремальними умовами діяльності людини. Вони предявляють надзвичайно високі вимоги до рівня розвитку фізичних якостей спортсмена (сили, бистрості, витривалості, гнучкості, спритності) та психологічних властивостей його організму (концентрація уваги, швидкість сприйняття та обробки інформації та ін.).
• Спорт формує в свідомості суспільства думку про необхідний рівень фізичного розвитку людини. Велике значення спортивного результату в реалізації нормативної функції спорту. Рівень розвитку організму людини встановлюється не стільки науковими дослідженнями, скільки видами діяльності з екстремальними умовами, в тому числі і спортом.А. Хілл (Нобелівський лауреат) говорив, що "Найбільша кількість зконцентрованих фізіологічних даних міститься не в книгах з фізіології, а в світових спортивних рекордах.
• Реалізація нормативної функції повязана також із визначенням оптимального рівня фізичних навантажень різного характеру. Важливим аспектом реалізації цієї функції є встановлення розрядних нормативів, що опосередковано дає можливість співставлення досягнень спортсменів в різних видах спорту.
• Престижна функція - грунтується на суспільному значенні спортивного результату. Престижна функція спорту по-різному виявляється в спорті масовому та в спорті вищих досягнень. Для масового спорту реалізація престижної функції полягає у:
• гармонійному розвитку особистості;
• можливості займатися тим чи іншим популярним видом спорту;
• дещо вищому, порівняно з іншими, рівні розвитку;
• отриманні іншого, порівняно з людьми, які не займаються спортом, соціального статусу тощо.

В спорті вищих досягнень реалізація престижної функції полягає у суспільному самоутвердженні національного, державного, світового характеру. Слід зазначити, що спорт дає можливість отримати соціальне визнання значно вищого рівня ніж більшість інших видів діяльності. Престижна функція спорту є одним з чинників, що надає результатам спортивної діяльності політичного характеру. Вона робить спорт важливим засобом масового виховання, спонукає до безперервного вдосконалення системи спортивної підготовки, забезпечує швидкий розвиток науки про спорт, використання в спорті сучасних досягнень науково-технічного прогресу.

Дана функція проявляється, наприклад, в підвищенні престижу підприємства, навчального закладу чи іншої установи, де добре розвинутий спорт. Широко відомі приклади підвищення престижу окремих держав завдяки спортивних досягнень.

Прикладна функція - проявляється в підготовці людини до різних умов життя та ефективної діяльності. Як у спорті вищих досягнень, так і в масовому спорті ця функція реалізується повною мірою. Жоден інший вид діяльності не здатен так всесторонньо підготувати людину до найрізноманітніших умов життя, створити умови для всебічної адаптації. Укріплення здоровя, розвиток фізичних якостей, вдосконалення координації рухів, швидкості реагувань, що забезпечуються внаслідок систематичних занять спортом, дають можливість людині реалізувати себе у будь-якому виді діяльності. Крім того, прикладність спорту полягає у наданні можливості знизити загальний рівень емоційної та психічної напруги в процесі як безпосередніх занять спортом, так і в процесі спостереження за різноманітними спортивними подіями. Спорт дає змогу людині переключитися на інший вид діяльності, засоби спорту є ефективними в сенсі активного відпочинку, що, в свою чергу, сприяє запобіганню стресів.

Актуальним аспектом прикладної функції спорту є виховання конкурентноспроможності - надзвичайно важливої в сучасному суспільстві риси характеру, яка дозволяє досягти успіху в будь-якій сфері.

Функція "відволікання грунтується на високій емоційності змагальної боротьби, престижності спортивного результату, граничному напруженні сил під час змагань, наявності азарту та інтриги. Спорт - це видовище, що захоплює глядача, дає можливість виходу емоцій (як позитивних, так і негативних), що, в свою чергу, відволікає від повсякденних проблем. Розвиток спорту, організація та проведення масових спортивних заходів є засобами державного керівництва. Конфлікти, що супроводжують спортивні змагання, є свідченням їх високої емоційності. Їх важко, а й іноді і неможливо попередити, але вони могли би бути соціальними конфліктами, що мають значно більші негативні наслідки.

Тема: Соціально-політичні і правові аспекти олімпійського спорту

План.

1. Єдність олімпійського руху - головне завдання МОК
2. Діяльність МОК в останні роки
3. Боротьба з апартеїдом в спорті
4. Боротьба із застосуванням допінгу в спорті
5. Проблеми організації й проведення Олімпійських ігор

1.Єдність олімпійського руху - головне завдання МОК

Сучасний ОС давно вже вийшов за рамки інтересів певної групи людей і організацій, зацікавлених тільки у розвитку спорту. Учасниками олімпійського руху є сьогодні дуже різні категорії осіб - державні й політичні діячі, представники різноманітних комерційних структур, спортивних федерацій, національних і регіональних об¢єднань олімпійського спорту та інші. Їх діяльність призвела до того, що в останні роки система ОС притерпіла значних змін, які торкнулися його соціально-економічних, організаційних, правових, політичних аспектів.

. Єдність олімпійського руху - головне завдання МОК

За минулі 10-15 років у міжнародному олімпійському русі відбулися серйозні процеси і зміни, які вплинули на його спрямованість і на характер ОІ. Це, насамперед, бойкот Національними олімпійськими комітетами ряду країн ОІ 1976, 1980, 1984 років, активізація процесу комерціалізації і професіоналізації спорту, допуску до ОІ професіональних спортсменів у ряді видів спорту, різке загострення проблеми допінгу, процес ранньої спеціалізації в окремих видах спорту, розведення по роках проведення ОІ і зимових ОІ, розширення їх програм і збільшення кількості медалей.

Отже, цими проблемами й визначаються напрямки діяльності МОК на сучасному етапі розвитку ОР.

У 80-90 роки сформувалась принципово нова - активна позиція МОК. Якщо раніше ця організація прагнула забезпечити самостійність і авторитет міжнародного спортивного руху шляхом ізоляції його від зовнішнього світу і боротьби за збереження олімпійських традицій, то роки перебування на посаді президента МОК Х.А. Самаранча відрізняються прагненням поєднати ОС з політичними, економічними та іншими процесами, які відбуваються в світі.

Це виявилося в активізації і раціоналізації співпраці МОК не тільки з різними міжнародними і регіональними спортивними об¢єднаннями, але і з державними і політичними діячами різних країн у підвищенні інтенсивності взаємодії НОКів з урядами своїх країн, що сприяло суттєвому зростанню авторитету спорту і підвищенню його ролі у суспільстві, сприяло розвитку матеріальної бази спорту.

У той же час слід відзначити і активну позицію МОК по відношенню до збереження О. Руху, підвищення його авторитету і незалежності від держав.

Заслуговує визнання цілеспрямована, послідовна діяльність МОК, обумовлена складними політичними проблемами, які виникали у 80-х роках у зв¢язку з підготовкою і проведенням ОІ у Москві (1980), Лос-Анджелесі (1984) і Сеулі (1988). Прицьому вдалося не тільки запобігти кризису Олімпійського руху, але суттєво підняти його авторитет на міжнародній арені.

По відношенню до НОКів, які бойкотували Ігри в Сеулі, МОК прийняв санкції, позбавивши їх фінансової підтримки на протязі поточного чотирьохріччя (Куба, КНДР, Ефіопія).

За останні роки міжнародному олімпійському руху вдалося створити навколо спроб бойкоту Ігор атмосферу крайньої непопулярності і одночасно забезпечити навколо Олімпіад такі обставини, які б не давали приводи до бойкоту.

.Діяльність МОК в останні роки

-1986 р. р. стали поворотними у відношенні МОКу до комерційного використання олімпійської символіки і ОІ.

З метою пошуку нових джерел фінансування і недопущення однобічної фінансової залежності від телебачення МОК склав у 1985 році комерційну угоду з рекламною фірмою "Інтернешнл спорт, енд лєжер" (ІСЛ), розгорнувши міжнародну олімпійську комерційно-спонсорську програму під назвою ТОП.

У лютому 1985 р. виконком МОК несподівано для багатьох прийняв рішення про допуск професійних спортсменів до ОІ 1988 р. у змаганнях з футболу, тенісу і хокею, яке викликало у світі бурну реакцію.

В жовтні 1986 року в Лозані відбулася 91 сесія МОК. Вона увійшла в історію олімпійського руху рішеннями про допуск професіоналів до Ігор, а також рішенням про зміну термінів проведення зимових і літніх ОІ після 1992р.

Безумовно, рішення МОК про розведення часу проведення Ігор ОЛімпіади та зимових ОІ має свої позитивні моменти. Воно дозволяє НОКам зняти напруженість в їх роботі, повязану з підготовкою і відправкою команд на ОІ двічі на рік, а зимові ігри вийшли з "тіні літніх і до них привернулося більше уваги.

-тю сесію МОК, яка відбулася у канадському місті Калгарі напередодні зимових Ігор 1988 р., можна назвати антидопінговою. Х.А. Самаранч зажадав, щоб всі МСФ і НОК посилили заходи боротьби з допіногм. Керівники МОК вирішили не тільки застосовувати санкції до порушників, але й вести розяснювальну та виховну роботу серед спортсменів.

Учасники 96-ї сесії МОК у 1990 р. одностайно схвалили текст нової Олімпійської Хартії, робота над якою велася біля вісьми років.

-а сесія МОК в Альбервіллі підтвердила намір МОКу брати у учасників ОІ при допінг-контролі аналіз крові.

До основних напрямів діяльності МОК в останні роки слід віднести наступні:

1. використання спорту і ОІ в політичних цілях;
2. виявлення націоналістичних настроїв під час проведення найкрупніших міжнародних змагань, і, насамперед. ОІ;
3. наявність расової дискримінації у спорті;
4. використання окремими спортсменами заборонених препаратів і стимуляторів з метою підвищення рівня спортивних результатів;
5. складання програми Ігор;
6. залучення бізнесу у спорт і ОІ, надання їм рекламно-комерційних і розважаьних функцій;
7. допуск професіональних спортсменів на ОІ і втілення атрибутів професійного спорту в олімпійський рух - професіоналізація спорту і Ігор;
8. демократизація МОК і міжнародного олімпійського руху
9. необєктивність суддівства олімпійських та інших міжнародних змагань та інше.

3.Боротьба з апартеїдом в спорті

На протязі багатьох років державною політикою у Південно-Африканській Республіці був апартеїд - -""оздільний розвиток расових і національних груп, які населяли цю країну.

Проблема апартеїду в спорті ПАР має давню історію. Вже на початку ХХ століття вся система спорту в цій країні знаходилась під контролем білої меншості. Її спортивні федерації, створені тільки для "білих, були визнані більшістю міжнародних федерацій.

У 50-ті роках на державному рівні у ПАР були визначені основні принципи розвитку спортивного руху в країні:

1. спортивний рух білого і кольорового населення ПАР організується роздільно, а міжрасові змагання в межах країни заборонені;
2. спортивні організації кольорового населення ПАР повинні бути позбавлені можливості отримати міжнародне визнання, кольорові спортсмени не можуть нарівні з білими брати участь у найкрупніших міжнародних змаганнях.

З отриманням африканськими країнами незалежності політика апартеїду почала викликати шалений протест не тільки в країнах Африки, але й в усьому світі. Першим реальним кроком у боротьбі з апартеїдом у спорті стало виключення у 1956 році Південно-африканської федерації настільного тенісу з Міжнародної федації настільного тенісу. У 1961 р. ФІФА вилучила із своїх рядів Південно-африканську футбольну федерацію.

У зв? язку з тим, що представники корінного населення цієї країни були позбавлені можливості брати участь в ОІ, МОК позбавив ПАР права брати участь в ОІ 1964 і 1968 р. р., а в 1970 р. зовсім виключив НОК ПАР з олімпійського руху.

Ситуація, що склалася в спорті у ПАР в 70-х роках, примусила Генеральну Ассамблею ООН 14 грудня 1977 р. прийняти Міжнародну декларацію проти апартеїда в спорті.

Виконання резолюцій ООН міжнародними спортивними організаціями і країнами поступово привели до ізоляції ПАР на міжнародній арені.

Спроби ПАР вийти з ізоляції у сфері спорту не залишалися поза увагою і викликали бурну реакцію світової ромадськості.

Дії режиму ПАР, деяких МСФ, окрмих спортсменів і тренерів, які підтримували спортивні контакти з ПАР, вимусили Генеральну Асамблею ООН 10 грудня 1985 р. прийняти і відкрити для підписання й ратифікації Міжнародну конвенцію проти апартеїду в спорті, в якій відмічалося:

1. апартеїд є злочином, порушенням принципу міжнародного права, цілей і принципів Статуту ООН;
2. апартеїд й надалі існує в спорті й суспільстві в цілому в ПАР, а так звані реформи не призвели до будь-яких суттєвих змін;
3. необхідно забезпечити безумовну підтримку олімпійського принципу недопущення будь-якої дискримінації на базв расової, релігійної або політичної належності, єдиним критерієм повинні бути спортивні показникі;
4. необхідно забезпечити міжнародну узгодженість в області ізоляції расистського режиму ПАР у сфері міжнародного спорту.

Комісія ООН проти апартеїду в спорті протягом 1988-1991 р. р. провела велику роботу, скеровану на недопущення спортивних контактів з ПАР.

Демократичні процеси, які почалися в ПАР наприкінці 80-х років і були розвинені у 90-ті роки, дозволили президенту МОК Х.А. Самаранчу висловити припущення про можливість участі спортсменів ПАР в Іграх ХХУ Олімпіади в Барселоні. МОК висунув цілий ряд умов, виконання яких могло дозволити відновити ПАР в олімпійському русі.

Діяльність ООН з боротьби проти апартеїду і підтримані світовою громадкістю постійні зусилля МОК, МСФ і НОК більшості країн сприяли суттєвим змінам ситуації в ПАР.

-а сесія МОК у літку 1991 р. у Бірмінгемі, після доповіді комісії "Апартеїд і олімпізм довірила прийняття рішення про відновлення НОК ПАР виконкому і президенту МОК, які допустили спортсменів ПАР до ОІ 1992 р. в Барселоні.

1. Боротьба із застосуванням допінгу в спорті

Розповсюдження допінгу в сучасному спорті вищих досягнень перетворилося у гостру проблему, відсунувши на другий план всі інші протиріччя і складності спорту.

Постійно зростаюче політичне й економічне значення спортивних перемог, нескінченний ріст спортивних рекордів, гостре суперництво у міжнародних змаганнях, надмірні тренувальні й змагальні навантаження сучасного спорту - все це стало причиною того, що в останні роки помітно інтенсифікувався пошук шляхів підвищення спортивної майстерності та їх змагальної діяльності. Це спонукало спеціалістів не тільки до вдосконалення системи відбору й підготовки талантів, техніки й тактики видів спорту, зміцненню матеріальної бази і організаційних основ спортивної підготовки, але і до пошуків усякого роду незаконних можливостей для досягнення переваги у змаганнях. Серед цих шляхів найбільш ефективним виявилося застосування стимулюючих препаратів.

Слово "допінг уперше було застосовано по відношенню до спортсменів, які користувалися стимуляторами, у 1865 році під час змагань з плавання в Амстердамі. З того часу воно закріпилося у сфері спорту.

Перша смерть від допінгу була зафіксована у 1886 р. на змаганнях з велоспорту.

Вже на початку ХХ століття застосування різних стимулюючих препаратів на ОІ отримало досить широке розповсюдження. Спеціалісти вважають. Що багато з олімпійських чемпіонів початку двадцятого сторіччя не змогли б зараз пройти допінг-контроль.

Трагічний випадок з датським велосипедистом К. Енсеном, який загинув в результаті застосування амфетаміну на змаганнях Римської Олімпіади (1960) спонукав МОК створити медичну комісію і розпочати боротьбу з допінгом. Перші проби на застосування стимуляторів були взяті у 1964 р. в Токіо, і в 1968 р. на зимових та літніх ОІ медична комісія МОК вперше провела широкий антидопінговий контроль, який пройшли 753 спортсмени.

У 70-80-х роках особливе розповсюдження отримали анаболічні стероїди, коли було доказано, що вони є ефективним засобом відновлення. Це співпало з тенденцією різкої інтенсифікації тренувального процесу у більшості видів спорту. Методи виявлення прийому анаболічних стероїдів були розроблені до середини 70-х років у Великобританії.

На початку 80-х років медична комісія МОК стикнулася з проблемою застосування спортсменами бета-блокаторів і діуретичних засобів, які сприяли зниженню маси тіла й виведенню слідів допінгових препаратів. Після Олімпіади 1984 р. речовини, що відносилися до цих груп були включені у склад заборонених препаратів.

Особливу складність уявляє собою проблема контролю на кров? яний допінг (переливання донорської або власної крові), який поширився у 70-80-х роках у видах спорту, повязаних з проявом витривалості до тривалої роботи. Експериментально доведено, застосування кровяного допінгу дозволяє набагато підвищити зміст гемоглобіну, який у свою чергу сприяє суттєвому підвищенню максимального використання кисню й витривалості до тривалої роботи.

Гостро стоїть питання про розповсюдження в спорті так званих пептігормонів. До них відносяться перш за все гормони росту людини (соматотропін), гормони, що виділяються під час вагітності (гонадотропін хоріонічний), адренокортикотропний гормон (кортикотропін) і еритропоетин, що регулює число еритроцитів. Але їх виявленнядуже складне і заборона носить скоріше педагогічну мету - застережити про можливі негативні наслідки.

Зараз медична комісія МОК у склад допінгових речовин включає білше 100 препаратів, поділених на 5 груп:

1. стимулятори (амфетамін, кофеїн, кокаїн, ефедрин, метил-ефедрин, фентермін та ін.);
2. наркотичні засоби (кодеїн, героїн, морфін та ін);
3. анаболічні стероїди (тостостерон, ретаболіл (нандролон), метинолон та ін);
4. бета-блокатори (пропланолол, атенолол, метропролол та ін.);
5. діуретичні засоби (дихлотіазід, гідрохлотіазіт, фуросемід та ін).

В останні роки у спеціальних лабораторіях різних країн світу проводиться дуже велика робота з виявлення випадків застосування допінгу в спорті. Найбільш широко використовуються стимулятори й анаболічні стероїди. Наприклад, у 1992 р. акредитовані МОК 23 лабораторії виявили 1251 випадок застосування заборонених препаратів, у тому числі: стимулятори - 277 (21,1%), наркотичні засоби - 102 (8,2%), анаболічні стероїди - 717 (57,3%), бета-блокатори - 12 (0,1%), діуретичні засоби - 70 (5,6%), інші речовини - 79 (6,3%).

Серед стимуляторів в останні роки найбільш широко використовуються ефедрин, псевдоефедрин, амфетамін, кокаїн. У групі анаболітичних стероїдів переважає застосування тестостерона й нандролона. У групі наркотичних засобів найбільш частіше встановлювалось застосування кодеїну, декстропроксифену й морфіну.

Речовини різних груп мають виражену специфіку як у відношенні стимулювання ефективності тренувального процесу і змагальної діяльності, так і у відношенні негативного впливу на організм і можливостей контролю.

Психостимуятори насамперед активізують серцево-судинну й дихальну діяльність, що проявляється у збільшенні серцевого викиду, розширенні бронхів, підвищенні артеріального тиску. Препарати знімають відчуття втоми, невпевненості у своїх силах, покращають усі види психічної і моторної діяльності. Відсуваючи відчуття втоми, суттєво підвищуючи працездатність спортсмена, одночасно ці препарати мають досить високу токсичність, приводять до виникнення психологічної залежності. А підвищення дози нерідко ставало причиною смерті спортсменів від інфаркту міокарду або крововиливу у мозок.

Близьке до стимуляторів за характером дії вплив на організм спортсмена здійснюють і речовини другої групи - наркотичні засоби. Кодеїн, морфін, героїн, марихуана знаходять застосування в спорті як сильнодіючі обезболювальні препарати, здібні відсунути відчуття втоми. Вони також можуть привести до перевантаження органів і функціональних систем, тяжким захворюванням, смертельним випадкам.

Бета-блокатори є речовини, що активно діють не периферичну нервову систему. Ці речовини роблять заспокійливий вплив, часто призводять до деякого покращання спортивних результатів у таких видах спорту як кульова стрільба, стрільба з луку, бобслей. Одночасно вони приводять до зниження працездатності при тривалій роботі. Інтенсивне застосування препаратів цієї групи здатне привести до серйозного порушення збалансованої діяльності вегетативної нервової системи.

У більшості спортсменів (чоловіків і жінок), які застосовують анаболічні засоби, відмічаються порушення статевої сфери, що носять незворотний характер. Серед інших наслідків - передчасне припинення росту у молодих спортсменів, підвищена агресивність та інші психічні розлади.

Ефективна боротьба із застосуванням допінгу неможлива без створення потужної постійно діючої системи антидопінгового контролю. Проблема сьогодні зводиться до застосування високоефективних санкцій проти порушників і організації постійного антидопінгового контролю за спортсменами. При цьому цей контроль повинен відбуватися не тільки під час змагань, але і в тренувальний період.

Важливим етапом у боротьбі з допінгом відбулось прийняття сумісного протоколу МОК і МСФ з літніх видів спорту. У відповідності з цим протоколом введена комплексна програма боротьби з допінгом, в основі якої прийняття єдиного для всіх видів спорту переліку заборонених речовин (складається і щорічно поновлюється МОК), прийняття єдиних правил і процедур антидопінгового контролю, зведення воєдино санкцій за застосування допінгу й забезпечення їх реалізації на національному рівні, розвиток співробітництва МОК, НОК і МСФ з урядовими організаціями для боротьби з торгівлею забороненими препаратами.

В цілому в діяльності МОК передбачаються наступні направлення боротьби з допінгом:

1. проведення наукових досліджень, скерованих на підвищення ефективності методів допінг контролю;
2. організація виховної і розяснювальної роботи серед спортсменів, тренерів, лікарів та інших спеціалістів;
3. постійне вдосконалення методів й організації допінг контролю;
4. посилення санкцій у відношенні порушників;
5. співробітництво з НОКами, МСФями, спортсменами, представниками ділових кругів у боротьбі з застосуванням допінгу.
6. Проблеми організації і проведення Олімпійських Ігор

Головною проблемою організації ОІ е безперечно складання їх програм. Важливість її визначається тим, що від включення виду спорту у програму Ігор залежить його розвиток у світі.

Програма літніх ОІ набула набагато більших змін, ніж програма зимових.

Добитися такої збалансованої програми ОІ, яка б задовольняла всіх - завдання, що не вирішується. Завжди знайдуться незадовільні. Але можна добитися того, щоб програма Ігор відбивала відношення у всьому світі до того чи іншого виду спорту на конкретний період - цілком можливо. Для цього необхідні обєктивні критерії і жорсткий контроль з боку МОК і МСФ.

У програму Ігор ХУ Олімпіади в Хельсінкі входило 19 видів спорту і 149 дисциплін, а Ігор ХХУ Олімпіади в Барселоні - 25 видів спорту і 257 дисциплін. Програма Ігор особливо розширилася за рахунок жіночих дисциплін.

Деякі "реформатори" - наприклад, американський історик П. Кларк - пропонували скоротити програму ОІ за рахунок так званих "квазі-видів, ніби то не "справжні види - такі як фігурне катання, гімнастика, стрибки у воду та деякі інші, де перемога присуджується не за обєктивними показниками (рахунку, вазі, метрам, секундам і т. ін.), а субєктивним рішенням арбітрів. Але для чого він це пропонував? Виявляється для того, щоб на звільнені місця можна було б вирішити питання включення в програму ОІ американського футболу, жіночого софтболу та інших видів спорту.

Прибічники іншої точки зору пропонують виключити з програми ОІ командні види спорту.

З 1972 по 1988 рік в програму ОІ були включені всього 4 нових види спорту - бадмінтон, бейсбол, теніс та настільний теніс. У той же час число нових дисциплін за цей період збільшилося на 66.

Серйозної уваги заслуговує спроби деяких членів МОК ввести квоти на кількісний склад учасників ОІ в окремих видах спорту, що може сильно відбитися на розвиткові спорту слаборозвинених країн.

Серед інших проблем, повязаних з проведенням ОІ, слід нагадати про проблеми суддівства: вдосконалення правил змагань, обєктивність визначення переможців у видах спорту, втілення технічних засобів у практику суддівства, кваліфікація суддів, їх працездатність, моральні якості, система контролю за діями суддів і т. ін.

На шляху втілення у практику технічних засобів обєктивізації суддівства (наприклад відеозапису) існує певна протидія декотрих МСФ. Однак поступово косність керівників окремих МСФ поступово долається.

У ряді видів спорту із-за субєктивного характеру суддівства виникають серйозні проблеми. Наприклад, у змаганнях зі стрибків у воду, боксу, гімнастиці, фігурному катанню часто-густо виникають різні інциденти, в яких проявляється відношення суддів.