Теорія граничної корисності

Теорія граничної корисності

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Економічна сутність теорії граничної корисності та основні принципи австрійської школи

2. Карл Менгер і австрійська школа

3. Розвиток ідей граничної корисності в працях Фрідріх фон Візера

4. Ейген Бем-Баверк про граничну корисність

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Найбільш вагомий внесок у розвиток теорії граничної корисності зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX століття.

Австрійська школа - це суб'єктивно-психологічний напрямок в політекономії, що розробила, в боротьбі з теорією трудової вартості, споживчу версію ціноутворення у формі теорії граничної корисності.

Основні положення теорії граничної корисності були сформульовані у працях Карла Менгера, Ейгена Бем-Баверка та Ф. Візера.

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Особливу увагу австрійська школа звертає на дослідження ролі споживача в процесі ціноутворення. Всі економічні явища ця школа досліджує з погляду примату сфери споживання по відношенню до сфери виробництва. Теорія суб'єктивної цінності і граничної корисності ставить цінність господарських благ, а кінець кінцем і їх ціни, в залежність від ступеня задоволення потреб людини в цих благах. Тим самим австрійська школа піднімає важливе питання про роль споживача в справі формування не тільки ринкових цін на товари, але і їх вартостей. Саме споживачі на ринку своїм вибором визначають, яка праця товаровиробників є суспільно-необхідною, а якої немає. Якщо товарів вироблене більше, ніж це необхідно для споживача, праця, що пішла на їх виготовлення, не стає суспільно-необхідною і не утворює вартості.

Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об'являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість - це особиста оцінка товару споживачем і продавцем; об'єктивна ж цінність - це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів.

Ця теорія мала важливе значення для розвитку економічної науки, тому вона і є темою даної курсової роботи.

Метою курсової роботи є дослідження сутності теорії граничної корисності, дослідження праць представників даної школи, їх поглядів.

Завданням даної курсової роботи є вивчення економічної природи теорії граничної корисності, вивчення праць представників австрійської школи політекономії.

Предметом курсової роботи є теорія граничної корисності.

Об’єктом є мікроекономічний рівень.

Було використано широкий спектр літератури: підручники, посібники, журнали, газети.

1. Економічна сутність теорії граничної корисності та основні принципи австрійської школи

Розглянемо проблему корисності додаткової одиниці даного блага. В економічній теорії корисність благ виражають в умовних одиницях корисності, при цьому вважається, що кожне благо можна поділити на окремі порції. Дійсно, більшість наших потреб може задовольнятися частинами. Коли людина голодна, то не вибирає одне з двох: або наїстися, або ж залишатися голодним - ні, людина може лише послабити голод, прийнявши певну кількість їжі.

Розглядаючи проблему корисності додаткової одиниці блага, варто звернути увагу на таке відоме явище, характерне для людської натури: одне й те саме відчуття, повторюючись безперервно, з певного моменту починає доставляти нам все менше і менше задоволення і нарешті це задоволення перетворюється навіть у свою протилежність - у неприємність і огиду.

Конкретні часткові потреби, на які можна розкласти наші відчуття незадоволеності, і послідовні часткові задоволення, які можна одержати за допомогою однакової кількості матеріальних благ, мають здебільшого різні і до того ж поступово зменшувані до нуля значення.

Сто двадцять років тому австрійські економісти (Карл Менгер, Ейген Бем-Баверк і Фрідрих фон Візер) довели, що в обмежений термін, протягом якого смаки людини залишаються незмінними, споживачі можуть одержати стільки певних продуктів, скільки вони забажають. Чим більшу кількість продукту мають споживачі, тим менше їх бажання щодо одержання додаткових одиниць цього самого продукту. Економісти довели, що певна потреба може бути задоволена одиницями продуктів, що йдуть одна за одною, відповідно до закону спадної граничної корисності.

Гранична корисність - це додаткова корисність або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції. У міру того як людина споживає все нові порції одного й того самого продукту, зростає загальна корисність, яку отримує людина.

Припустимо, що корисність, яку отримує людина від споживання тієї чи іншої речі, можна вимірювати в абстрактних одиницях корисності. Для визначення «додаткової корисності», що її додає кожна додаткова порція продукту, використовують термін «гранична корисність». Тоді зі споживанням нових порцій продукту (див. табл.1.1) сукупна корисність зростає все меншими темпами у зв’язку з тим, що потреби людини поступово насичуються.

Таблиця 1.1 Закон спадної граничної корисності

Хоча загальна корисність зростає в міру споживання, темпи зростання весь час знижуються. Це тому, що гранична корисність продукту під час збільшення його споживання поступово скорочується.

Стовпець 1 табл.1.1 показує кількість спожитого продукту, стовпець 2 - динаміку граничної корисності продукту. З неї видно, що граничні корисності зменшуються. Якщо корисність першої одиниці продукту мала 4 , то п’ятої одиниці - 0. А корисність шостої одиниці є негативною (від’ємною), вона дорівнює -1 . Стовпець 3 показує, що сукупна корисність спожитих продуктів забезпечується під час споживання чотирьох одиниць продукту. При споживанні шести одиниць сукупна корисність продукції абсолютно зменшується на 1.

Основні теорії граничної корисності зводяться до наступного:

основна ідея граничності полягає в тому, що цінність товару визначається корисним ефектом, який він здатний принести споживачеві;

кожна додаткова одиниця товару приносить споживачеві додаткову корисність, яка називається граничною корисністю даного блага;

гранична корисність має спадний характер. Це означає, що чим більша кількість одиниць спожитого блага, тим менша гранична корисність одержувана при споживанні кожної наступної одиниці цього блага;

між граничною корисністю і цінністю блага існує обернена залежність;

цінність даного блага визначається корисністю останньої одиниці цього блага, що задовольняє найбільш загальну потребу.

Економісти австрійської школи розглядали:

) вчення про предмет політекономії, її методологічні основи;

) аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування та ін.

Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалося психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку суспільного виробництва і власних йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб'єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб'єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонат».

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб'єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об'єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб'єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Австрійська школа маржиналізму отримала назву "суб'єктивно-психологічної", оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб'єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо. Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840-1921), один з першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб'єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851 - 1926) та Е. Бем-Баверком (1851 - 1919).

Теоретико-методологічні особливості австрійської школи:

. Послідовний та безкомпромісний суб'єктивізм та психологізм. Визначивши у якості основи економічної діяльності психологію суб'єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності та економічну поведінку, представники австрійської школи побудували систему економічних категорій, засновану на суб'єктивній оцінці корисності благ як визначального чинника ціни товарів споживчого і виробничого призначення.

. Строгий методологічний індивідуалізм. Пояснюючи економічні явища як рівнодію індивідуальних переваг і рішень, представники австрійської школи виступали проти будь-якого агрегування. Вони були переконані, що складні суспільні явища можуть бути адекватно пояснені як логічні наслідки дій, суб'єктивного сприйняття і психологічних настанов окремих індивідів.

. Дедуктивний підхід, причинно-наслідковий аналіз та відмова від математичних міркувань і побудов. Ні Менгер, ні Візер, ні Бем-Баверк у жодній своїй праці ніколи не користувались справжніми алгебраїчними рівняннями або геометричною побудовою. Та більше, вони опирались використанню математики як знаряддю економічного аналізу з методологічних міркувань. Аналізуючи економіку як процес, що здійснюється у реальному світі, та пов'язуючи ціннісні судження індивідів з "періодом передбачливості", представники австрійської школи вказували на невизначеність, яка уможливлює паї учасників обміну, перешкоджаючи встановленню економічної рівної ваги і формалізації економічного аналізу.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності.

Австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи:

по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ;

по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства;

по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.

Отже, розглянувши, економічну сутність теорії граничної корисності та основні принципи австрійської школи граничної корисності, у наступному розділі ознайомимось з представником цієї школи та її засновником Карлом Менгером.

2. Карл Менгер і австрійська школа

Засновником австрійської школи був видатний економіст Карл Менгер, профеcop Віденського університету, автор праць "Основи учення про народне господарство" (1871), "Дослідження про метод соціальних наук і політичної економії зокрема (1883), "Гроші" (1909) та ін. Основним теоретичним здобутком вченого є учення про блага (мал. 2.1), згідно з яким блага є предметами та розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб'єктивно-психологічної школи.

Мал. 2.1 Учення про блага К. Менгера

Водночас Менгер звертав увагу на те, що предмети втрачають характер благ, коли не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає оцінка факторів виробництва, яка і формує витрати виробництва. На думку вченого, цінність благ вищого порядку, уже витрачених при виробництві блага нижчого порядку, не може бути визначальним фактором цінності останнього. Навпаки, цінність благ вищого порядку у всіх випадках регулюється очікуваною цінністю благ нижчого порядку, для виробництва яких їх призначили чи призначать учасники економічного процесу.

К. Менгер розрізняв товар і благо. Визначаючи товар як економічне благо, призначене для продажу, вчений наголошував на тому, що ознака товарності не є природною характеристикою блага і виступає як "тимчасові відносини між благами та індивідами - учасниками економічного процесу". Головною перешкодою для застосування поняття корисності при визначенні цінності довгий час вважався парадокс А. Сміта, згідно з яким корисні для людей блага (наприклад, вода), які задовольняють життєво важливі потреби, оцінюються низько, водночас блага менш корисні (наприклад, діаманти), які задовольняють другорядні потреби, оцінюються набагато вище. Граничний підхід, врахування фактора рідкісності та розмежування загальної та конкретної корисностей, запропоновані К. Менгером, дали змогу розв'язати цей парадокс. Визначивши цінність як граничну корисність (найменш важливою із усіх можливих для задоволення з допомогою наявного запасу благ), австрійський дослідник вказав на те, що за умов, коли вода є в надлишку, вона не має ніякої цінності для суб'єкта господарювання, оскільки при високій загальній корисності її гранична корисність наближається до нуля. Водночас діаманти, кількість яких обмежена, мають велику граничну корисність і цінуються дуже високо.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв'язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або меншою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв'язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов'язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості - від найнеобхіднішої до найменш корисної.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб'єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, - це міркування суб'єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб'єктивною, залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності, яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від предмета.

Першим виклав теорію граничної корисності та зробив спробу показати залежність корисності від рідкості предметів використання. Він вважав, що справжнім вихідним пунктом дослідження є людські потреби. Ці потреби Менгер виділяв як різновид невдоволених бажань або неприємних відчуттів, які витікають з порушення фізіологічної рівноваги. Далі він стверджував, що при недостатку ресурсів перед інвалідом виникає проблема, яка найкраще розподілити свої засоби для задоволення потреб. Для відповіді на це питання він побудував схему, в якій римськими цифрами позначив потреби людини в різноманітних предметах від І до Х в залежності від їх значення для добробуту суб’єкта, від насущної до менш вагомої. Арабські цифри повинні в цій таблиці показувати, як господарюючий об’єкт розцінює першу, другу і т. і. одиниці блага, задовольняючого ту чи іншу потребу.

Таблиця 2.1 Таблиця Менгера

Менгер, пояснюючи свою таблицю, порівнював потреби І та V. Потреба І - у зерні, потреба V - у напоях. Якщо людина має запас зерна у три мішки, то гранична корисність по схемі дорівнює восьми одиницям, а гранична корисність вина при наявності трьох бутилів у цієї людини буде дорівнювати 4 одиницям. Якщо людина має п’ять мішків зерна, то його гранична корисність буде оцінюватися нижче - у 6 одиниць, а п’ятий бутиль буде мати граничну (або найменш важливу) корисність дві одиниці. Щоб пояснити, як сама гранична корисність впливає на встановлення цін, Менгер розглядав ринок з фіксованою пропозицією товару. Його рішення цікавило економістів не тільки у часи Менгера і по цей день йдуть дискусії про степінь дії попиту на створення цін та методу ви числення цієї дії.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов'язково постає проблема, зв'язана з визначенням часу використання товару - споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами ґрунтується на елементі часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо. Виробничий процес у такому разі залежатиме від взаємозв'язку часу випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Карл Менгер при вирішення проблем ціни (якій він підмінив вартість), спирався на метод робінзонади та досліджував поведінку індивіду, вчинки якого знаходяться в пошуку найбільшій вигоді, або раціональній психології.. Товари, які пропонують на ринку він оголосив незмінним, зважаючи, що в цих умовах цінність того чи іншого блага буде залежати від попиту, а зміна останнього - від граничної корисності цих благ.

Серед засновників австрійської школи, Менгер був першим, хто сформулював принцип корисності, що знижується. Згідно з цим принципом, вартість однорідного блага визначається тою найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу. У своїй таблиці Менгер відходив від того факту, що суб’єктивна оцінка одного і того ж самого товару різними людьми -різна. Видно, що суб’єктивна оцінка хліба підприємця і пролетаря різна, але вони платять однакову ціну за рівну кількість хліба. Далі Менгер, ставлячи цінність благ в залежності від рідкості, приходив до висновку, що вона визначається розмірами пропозиції.

При збільшенні або зменшенні кількості благ змінюється степінь задоволення потреб та відповідно цінність цих благ. Він вважав, що цінність однакових благ визначається вартістю найменш важливої одиниці або останньої у запасі. К. Менгер, формулюючи принцип граничної корисності, підкреслював, що його теорія присвячена розгляду відносин між благами і людьми, в якій важливу роль грає питання про те, яке місце серед загальної ієрархії займає дана річ. Цей принцип розроблявся для аналізу індивідуального споживання в натуральному господарстві. Але Менгер використовував його також для дослідження товарного виробництва, так як, з його слів, він в аналізі всіх економічних відносин притримувався чисто атомістичного підходу, який виявляє провідну роль суб’єктивних факторів. При рішенні проблеми вартості він трактував капіталістичне виробництво лише як сукупність індивідів, волі яких стикаються у бою за вигоду на громадській арені.

Усякі блага без оцінюючого їх суб’єкту не мають цінності. Різні види благ Менгером ранжируються в залежності від важливості потреб, що задовольняються. Функція корисності по Менгеру не непреривна, а дискретна. Він заперечує безкінечне ділення благ, тому він відкидає використання для економічного аналізу диференціальні обчислення.

Менгер ввів у науковий оборот ряд ідей, які потім отримали розвиток в працях інших вчених. Ним сформульовано положення про субституцію виробничих благ, а саме: один і той самий продукт може бути створений за допомогою різних комбінацій виробничих факторів. На цій основі пізніше виникла теорія виробничих функцій. Він виказав ідею компліментарності благ, які приймають участь у виробництві, тобто взаємозалежність їх цінності.

Якщо хоч якого не будь елементу виробництва не вистачає, знецінюються і всі інші виробничі блага. Це знецінення не має місця в тому випадку, коли блага, які виявились зайвими, можуть бути використані в іншій комплементарній зв’язці для виготовлення іншого продукту.

Менгер ввів в аналіз поняття ліквідності, яке він назвав „здібність до збуту”. Фактори ліквідності Менгер визнає дуже важливим, де не стільки прагнення до безпосереднього споживання, але й прагнення до ліквідності може слугувати спонукальними мотивом обміну. Менгер ввів у економічну науку такі поняття, як ціна попиту і ціна пропозиції.

Отже, Менгер був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

У наступному пункті розглянемо вчення наступного представника австрійської школи, учня Менгера - Фрідріх фон Візера про граничну корисність у таких його відомих працях: «Походження й основні закони господарської цінності», «Природна цінність» та «Закон влади».

економічний граничний корисність цінність

3. Розвиток ідей граничної корисності в працях Фрідріх фон Візера

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Серед основних теоретичних здобутків Ф. Візера є:

) розробка теорії приписування (замовлення). Теорії приписування, згідно з якою цінність споживчих благ замалі оцінку виробничих ресурсів, формуючи витрати виробництва. Іншими словами, споживчі блага наділяють цінністю ті фактори виробництва, які беруть участь у їх виготовленні.

При цьому вчений виходив з того, що індивіди невзмозі, безпосередньо, оцінити від них фактори виробництва, які не пов'язані з кінцевим споживанням. Візер пов'язував із приписуванням проблему розподілу доходів. На австрійського дослідника, "виробник повинен уміти в кожному окремому випадку скласти думку про те, у якому обсязі бере участь у створенні доходу: кожний із багатьох взаємодіючих виробничих засобів, він має бути здати визначити, яка частина цілого продукту завдячує відповідним засобам в виробництва", тобто "якщо яке-небудь сільськогосподарське підприємство використало певну кількість центнерів пшениці, то приписування має встановити, частка припадає на землю, яка - на працю і яка на засоби виробництва"

Намагаючись вирішити ці завдання з урахуванням компліментарних факторів виробництва, Ф. фон Візер виділив:

Загальне приписування, пов'язане із умовами, за яких різні споживачі блага виробляються з допомогою різних комбінацій одних і тих самих в виробничих факторів. Вирішення проблеми приписування у цьому випадку ний зводив до побудови системи рівнянь, кожне з яких виражає зв'язок виробничної корисності певного продукту із затратами факторів на його виробництво (для того щоб система рівнянь мала розв'язок, чисельність продуктів має відповідати чисельності факторів). Наприклад, якщо виробничі блага х, у, z використовують у різних пропорціях для виробництва трьох різних товарів, то система рівнянь може мати вигляд:

Розв'язок цієї система рівнянь дає змогу визначити внесок кожного фактора у цінність продукту: х = 15, у = 40, z = 54.

Специфічне приписування, пов'язане з умовами, за яких на виробництво певного продукту крім загальних благ використовується особливий, нетрадиційний ресурс. Його внесок у цінність виробленого продукту, на думку вченого, можна визначити як різницю між цінністю продукту та цінністю загальних витрат виробництва;

) дослідження „граничної корисності”. Її вчений розглядав як додаткову корисність, яку споживач одержує від додаткової одиниці даного блага. На основі граничної корисності Ф. Візер розвинув теорію цінності. Згідно з цією теорією цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх - граничною корисністю граничного споживного блага;

) застосування в науковій вжиток показника „граничний продукт” для оцінки продуктивних благ. Під граничним продуктом Ф. Візер розумів таке споживче благо з багатьох, яке вироблено продуктивним благом, що має найменшу граничну корисність;

) формулювання закону витрат виробництва, який згодом отримав назву „закон Візера”.

) обґрунтування теорії альтернативних витрат. Сутність цієї теорії полягає в тому, що витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт. Цінність, наприклад, якогось сувеніру, який сподобався іноземному туристу, визначається для нього цінністю всього того, чим йому прийдеться пожертвувати заради придбання цього сувеніру, - відвідування ресторану, відпочинку на березі моря тощо. На основі теорії альтернативних витрат виходить, що за даних обсягів запасів виробничих факторів конкуренція розподіляє їхні послуги таким чином, щоб вирівняти їхні граничні блага в грошовій формі на всіх напрямах їхнього використання. У рівноважному стані гранична продуктивність цих ресурсів і витрати відмови від можливостей, альтернативних виробництву додаткової кількості будь-якого товару, мають бути рівними;

) визначення доцільності переходу виміру корисності благ від кардиналістського (кількісного) підходу до ординалістського (порядкового).

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа розглядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх - граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб'єктивного аналізу Менгера, але пішов значно далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економічні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльності окремі люди. Замість терміна, використаного Менгером, - найменш важлива користь, він увів у науковий обіг термін «маржинальна корисність». Він чітко сформулював ідеї австрійської школи, впровадивши в науковий вжиток терміни "гранична корисність", "приписування", "закони Госсена", "граничний продукт" тощо. Вартість товару він виводив із його корисності, указуючи, про те, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольняти.

Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до байдужості й навіть до роздратування. Звідси випливає, що за обмеженої пропозиції попит триває до точки маржинальної корисності. Візер писав: «Там, де діє закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості». Більше того, маржинальна вартість стає мірою вартості [3 с.54].

Візер нищівно критикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість продукту, і дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори, закладено у вартість товару. Візер розглядав витрати не як капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Дотримуючись концепції трьох факторів, він стверджував, що починати треба з вивчення поєднання факторів (капіталу, праці та землі), а вже потім визначати, яка саме частка вартості може належати кожному фактору. Крім того, Візер пропонував порівнювати цінність даного предмета споживання з цінністю іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. Цей метод назвали методом продуктивного внеску.

На противагу примату виробництва, який пропагує класична політекономія, австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання. Її представники стверджували, що вихідним пунктом політичної економії є суб'єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб'єкта є певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у економічному процесі. Для аналізу, до речі, брали індивідуума, котрий не займається виробництвом. У цілому виробництво, на їхню думку, відіграє другорядну роль і тільки ускладнює господарську картину. Керуючись таким міркуванням, вони вважали, що на початку економічного аналізу питання виробництва можна не брати до уваги.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності. Обґрунтовуючи цю тезу, Візер, наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв'язати всі економічні проблеми суспільства.

З позиції рідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що приватна власність є вічною категорією, що випливає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приватної власності, стверджуючи, що її породжують рідкість та обмежена кількість предметів споживання [4 с.23].

Ф. фон Візер сформулював "закон витрат виробництва" (закон Візера), згідно з яким гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну продуктивного блага, витраченого на його виготовлення і відповідну частину витрат виробництва. З ім'ям Ф. Візера пов'язаний також перехід від кардиналістського (кількісного) до ординалістського (порядкового) виміру корисності (мал. 3.1)

Мал.3.1 Вимір корисності благ у теорії маржиналізму

Ф. Візер відмовився від кількісного виміру корисностей окремих благ і перейшов до ранжування споживчих наборів благ на основі надання переваг одному з них. Вчений обгрунтував це тим, що дуже важко:

уявити, що споживач може точно вимірити граничні корисності різних благ;

знайти одиниці виміру корисності, тому що це поняття суб’єктивне. Це відмітили також і сучасні відомі економісти Є. Дж. Долан і Д. Ліндсей. „Ніхто ще не винайшов „вимірювача” корисності, який можна було б під’єднати до живої людини і виміряти отриману корисність настільки ж легко, наскільки це можливо при вимірюванні кров’яного тиску” [16, с. 107].

До заслуг Ф. Візера відносять також:

розробку способу визначення сумарної корисності на основі простого множення граничної корисності блага на кількість однорідних благ, що прийнято називати мультиплікативним способом обчислення сумарної корисності. Аргументація Ф. Візера на користь такого способу така: „кожний запас, що ділиться, економічно оцінюється шляхом множення граничної корисності на кількість одиниць запасу (частин, штук)” [11, с. 481];

висунення і обґрунтування „теорії вмінення” (віднесення). Згідно цієї теорії, певна частина цінності предметів споживання має бути вмінена (віднесена) на рахунок того чи іншого продуктивного блага (праці, капіталу, землі), які приймають участь у процесі виробництва.

Таким чином, у теорії Ф. Візера не лише попит, але й пропозиція узалежнювалися від корисності. Обсяг благ для продажу визначався мірою їх корисності для продавця, а пропозиція трактувалась як відмова від інших способів їх використання, в тому числі для власного споживання самим продавцем. Граничну корисність Візер визначав як додаткову корисність, яку споживач одержує від додаткової одиниці даного блага.

Ознайомившись з вченням Ф. Візера далі розглянемо поняття цінності та граничної корисності у відомого представника австрійської школи Ейгена Бем-Баверка.

4. Ейген Бем-Баверк про граничну корисність

Найвідоміший представник австрійської школи Ейген Бем-Баверк у працях "Критична історія теорій доходу з капіталу" (1884), «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), "Позитивна теорія капіталу" (1891), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб'єктивістською концепцією процента.

Найважливіші економічні ідеї Е. Бем-Баверка, які засновані на принципах граничної корисності, знайшли відображення у: теорії цінності, теорії ціноутворення, теорії капіталу, концепції відсотку, теорії очікування.

Теорія цінності Е. Бем-Баверка висунена замість трудової теорії вартості К. Маркса. Згідно цієї теорії цінність благ визначається суб’єктивною оцінкою споживача. У теорії цінності вчений:

критикував трудову теорію вартості, пояснював її помилковість і нікчемність [4, с. 40]. Е. Бем-Баверк вважав, що вартість (цінність) товару визначається не працею, що витрачена на виробництво товарів, а граничною корисністю;

розвивав поняття цінності. Е. Бем-Баверк стверджував, що:

цінність - це суб’єктивна корисність, або судження про значимість господарських благ, що знаходяться в розпорядженні людей. ”Цінність речі, - підкреслював Е. Бем-Баверк, - вимірюється величиною граничної корисності цієї речі. Це положення є центральним у нашій теорії цінності. Все подальше пов’язується з ним і виводиться з нього” [4, с. 279];

величина цінності залежить від ставлення суб’єкта до тих благ і від обставин, в яких він знаходиться. Вчений на прикладі показав різницю в цінності стакана води у фонтана і в пустелі;

У процесі дослідження цінності Е. Бем-Баверк:

проілюстрував ідею вимірювання цінності речі величиною граничної корисності цієї речи за допомогою прикладу, логіка якого така. Самотній поселенець, хатинка якого ізольована від світу первісним лісом, розраховує, як йому використати п’ять мішків зібраного зі свого поля зерна. Перший мішок необхідний йому, щоб не померти з голоду до наступного врожаю; другий - щоб покращити своє харчування з метою збереження здоров’я і сил; третій - щоб відгодувати птахів і мати в раціоні м’ясо; четвертий - має піти на приготування пшеничної горілки; п’ятий - на корм декількох папуг, базікання яких йому подобається слухати;

обґрунтував свій спосіб визначення сумарної (сукупної) граничної корисності запасу благ, відмінний від мультиплікативного способу Ф. Візера.

Погоджуючись з Ф. Візером з приводу того, що корисність води в кожному із п’яти відер дорівнює граничної корисності останнього відра, водночас Е. Бем-Баверк не погодився з його способом обчислення сумарної корисності всіх відер разом. На думку вченого, коли обчислюється сукупна корисність всього запасу, то для кожної окремої порції необхідно враховувати її власну граничну корисність. Інакше кажучи, кожне відро води має фігурувати у сукупної корисності так, ніби воно було останньою, граничною порцією. „Задоволення тримати папуг + вживання пшеничної горілки + споживання м’яса + збереження здоров'я + підтримка життя - сума, яка не в п’ять разів, а безкінечно більше задоволення тримати папуг” [4, с. 286]. Як відмічає Є. Майбурд, сучасна економічна наука визнала вірними міркування Е. Бем-Баверка [11, с. 377].

Розроблений Е. Бем-Баверком спосіб визнання сукупної корисності певної кількості матеріальних благ на основі суми їх власних граничних корисностей, сьогодні називають адитивним;

виділяв абстрактну і кваліфіковану корисність;

підкреслював, що не всі корисності мають можливість обмінюватися.

Таку можливість, вважав Е. Бем-Баверк, мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості, і які завдяки цьому стають цінностями. „Для створення цінності, - писав Е. Бем-Баверк, - необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, не абсолютна, а тільки відносна, тобто у порівнянні з розмірами існуючої потреби у речах даного роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінність набувають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб його або не вистачає зовсім, або ж їх так мало, що відома сума потреб повинна залишитися без задоволення. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є у нашому розпорядженні в такій кількості, що за їх допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, але й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування” [4, с. 192];

Теорія ціноутворення Е. Бем-Баверка розвиває взаємозв’язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення. У теорії ціноутворення науковець:

поділяв цінність на суб’єктивну (індивідуальну) і об’єктивну (ринкову). Суб’єктивна цінність - це особиста оцінка товару окремим споживачем і продавцем. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Об’єктивна цінність - це мінові пропорції, ринкові ціни, які формуються внаслідок конкуренції на ринку;

виокремив поняття „мінова цінність” і „ціна”. На думку Е. Бем-Баверка, ці поняття знаходяться в тісному зв’язку між собою, але не співпадають одне з одним. Мінова цінність означає можливість одержати в обмін на дану річ відому кількість інших матеріальних благ, а ціна означає саме цю кількість матеріальних благ, одержану в обмін на дану річ [4, c. 349];

визначав ціну суб’єктивною оцінкою товара з боку покупця і продавця. На думку Е. Бем-Баверка та інших прихильників австрійської школи, цінність і ціна не залежать від витрат виробництва, а, навпаки, завдяки наявності цінності у споживчих благ і процесу вмінення (віднесення) створюються оцінки виробничих ресурсів (факторів виробництва), які формують витрати і тим самим цінності і ціни;

виходив з того, що обмін приносить взаємовигоду, оскільки покупець

оцінює товар, вище, ніж її продавець [4, с 416 - 417];

стверджував, що тотожність між витратами виробництва і ціною має місце лише тому, що ціна товарів є моментом визначальним, а ціна продуктивних засобів - елементом визначуваним. [4, с. 425].

Концепція відсотку E. Бем-Баверка, яка є статичною, ґрунтується на гармонійному поєднуванні принципів часової й граничної продуктивності. Згідно цієї концепції, процент - це частина цінності майбутнього граничного продукту, який виробляється із застосуванням сучасних засобів виробництва. Процент (усякий дохід) виникає в результаті впливу фактора часу на вартість благ для винагороди підприємця. Мета цієї теорії - довести право підприємця на прибуток шляхом зведення його до проценту.

Обґрунтовуючи суб'єктивно-психологічний підхід до визначення цінності, Е. Бем-Баверк виокремив три види корисності:

) просту (абстрактну) корисність, яка не є цікавою для політичної економії, оскільки визначається фізико-хімічним складом речі й характеризує "здатність речі давати якийсь об'єктивний результат (наприклад, здатність хліба наситити людину)";

) кваліфіковану (конкретну) корисність - "те значення, яке має матеріальне благо або комплекс матеріальних благ з погляду добробуту суб'єкта".

) субституційну корисність - гранична корисність того блага, від якого людина вимушена відмовитись, щоб придбати певну річ. Наводячи приклад із загубленим пальто, вчений стверджував, що гранична корисність останнього визначається граничною корисністю тих товарів, якими людина вимушена пожертвувати, щоб придбати нове пальто.

Найбільш розгорнений виклад теорії граничної корисності дав Е. Бем-Баверк. У роботі «Основи теорії цінності господарських благ», використовуючи «закони Госсена», він прагнув довести, що мінова вартість, як і споживча, визначається «граничною корисністю» товарів на базі суб'єктивних оцінок. Бем-Баверк хотів піти від суперечності Менгера. Він розрізняв суб'єктивну і об'єктивну вартість, запевняючи, що суб'єктивна вартість - це особиста оцінка товару споживачем і продавцем. Об'єктивна ж цінність - це мінові пропорції, ціни, які формуються в ході конкуренції.

Бем-Баверк розглядав ціну товару як результат зіткнення на ринку різних суб'єктивних оцінок продавців і покупців. «Ціна, - писав він, від початку до кінця є продуктом суб'єктивних визначень цінності», а «висота ринкової ціни обмежується і визначається висотою суб'єктивних оцінок товару двома граничними парами». Теорія граничної корисності оголошувалася початковим пунктом теорії ціни як рівнодіючої суб'єктивних оцінок товару з боку продавців і покупців. Самі ж оцінки ставилися в залежність від граничної корисності. Отже, суб'єктивна вартість (гранична корисність), яка покликана визначати ціни, сама залежить разом з іншими чинниками від цін. Слід звернути увагу на те, що в теорії граничної корисності, з одного боку, кількість благ зіставлялася з абсолютними потребами в них, з іншою - мовилося про співвідношення кількості благ з платоспроможним попитом. У другому випадку гранична корисність сама виявлялася похідною від рівня цін.

На думку Е. Бем-Баверка, ринкові ціни знаходяться між оцінками цих двох граничних пар, оскільки "обмін виявляється економічно можливим тільки між такими двома особами, які визначають цінність речі, що пропонується для обміну і отримується в обміні, неоднаковим, навіть протилежним чином. Покупець повинен оцінювати річ, яку він купує вище, а продавець - нижче тієї речі, в якій виражається ціна першої; і ...вигода, яку вони отримують від мінової угоди тим вища, чим значніша різниця між оцінками одних і тих самих матеріальних благ."

Таким чином, на думку австрійського дослідника, ціна, прийнятна для обох сторін, виражає максимальну корисність для покупця і мінімальні витрати для продавця. Саме за цих умов ринковий механізм через врівноваження попиту і пропозиції сприяє досягненню найбільшої вигоди, яка може бути отримана за існуючих умов.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи:

.Перший він зв'язував з утворенням суб'єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб'єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб'єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб'єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина,

.Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв'язував із «об'єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівнювання суб'єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, що її можна розглядати як об'єктивну.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування». Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу - землі, праці і капіталу, - за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» треба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробничих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т. ін.

Щодо заробітної плати робітника, то вона мусить бути меншою ніж створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що робітник, отримуючи заробітну плату, може одразу придбати собі «матеріальні блага», а підприємець мусить нагромаджувати капітал для виробництва «благ майбутнього», що потребує від нього «утримання». Відтак підприємець має одержати винагороду за те, що він утримується від витрачання капіталу на особисті потреби.

За Бем-Баверком, праця - це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця створює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбутніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищуватимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.

З цього випливав висновок, що процент (прибуток) виникає у результаті впливу фактора часу на вартість благ. Процент у Бем-Баверка є результатом «очікування» підприємця, а його джерелом - різниця оцінок майбутніх і теперішніх господарських благ. Відтак процент розглядався як «вічна» і «природна» категорія.

Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засоби виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виробництві, які неминуче стають причиною того, що споживання переноситься на майбутнє.

Наприклад, він стверджував, що борошно є предметом, якого не можна негайно вжити для особистих потреб, бо воно є предметом для майбутньої кулінарної обробки. А от хліб можна негайно використати як продукт харчування і внаслідок цього він має більшу цінність. На думку Бем-Баверка, суть проблеми полягає в уже відомому нам розходженні оцінки теперішніх і майбутніх благ.

Отже, найбільш наполегливо і послідовно суб'єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав O. Бем-Баверк у своїй роботі "Основи теорії цінності господарських благ", хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені K. Менгером.

ВИСНОВКИ

Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, що витягається споживачем з однієї додаткової одиниці конкретної продукції.

Засновники школи граничної корисності були Карл Мегер, Фрідріх фон Візер, Ейген Фем-Баверк.

Економісти австрійської школи розглядали: вчення про предмет політекономії, її методологічні основи; аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування та ін.

Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає теорія “граничної корисності”, де “товар” і ”вартість” замінені на поняття “благо” і “цінність”. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу.

За словами Менгера, "...цінність є значення, яке мають для нас конкретні блага або кількості благ внаслідок того, що в задоволенні своїх потреб ми усвідомлюємо залежність від їх наявності у нашому розпорядженні". Стверджуючи, що вихідним пунктом дослідження повинні бути потреби людей, він розглядав їх як різновиди незадоволених побажань або неприємних відчуттів. Однією з найважливіших методологічних засад концепції Менгера є вивчення індивідуалістичного суб'єктивно-психологічного відношення між річчю (благом) і людиною, місце концепції у натуральному господарстві і товарному виробництві. На його думку, вибір типу виробництва несуттєвий, оскільки при атомістичному підході (тому корисність останнього екземпляра називається "цінністю останнього атома") виробництво - це сукупність індивідів, де визначальним є суб'єктивний фактор, зіткнення воль індивідів у боротьбі за вигоду на суспільній арені. Американський економіст Б. Селігмен вважає, що ці твердження були інколи туманними і суперечливими.

Другий представник австрійської школи Ф.Візер розвивав ідеї Менгера у працях “Походження й основні закони господарської цінності”. Візер розвивав ідею, що витрати розглядаються як корисність. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх - граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати, як корисність, що приносять у жертву.

Візер пояснював і природу власності. Він писав, що приватна власність є вічною категорією, що виникає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приватної власності.

Найвідоміший представник австрійської школи Бем-Баверк у працях “Основи теорії цінності господарських благ”, “Капітал і прибуток” давав широкий варіант нової теорії, доповнивши її суб’єктивістською концепцією.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи:

Перший пов’язував з утворенням суб’єктивної цінності матеріальних благ для індивіда.

Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк пов’язував із “об’єктивною цінністю”, яка формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції.

Особливості австрійської школи:

по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ;

по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва та індивідуального господарства;

по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.

Головним недоліком Австрійської школи виявилося те, що при визначенні

вартості вона абстрагувалася від виробництва - вирішальної умови утворення вартості і від праці - єдиного її джерела. Як наголошувалося, австрійці основною проблемою політекономії проголосили дослідження раціонального розподілу обмежених ресурсів, або відношення людини до речі, в умовах заданості рівня виробництва. Товар в їх концепції виступає вже в готовому вигляді, тому основні економічні закономірності виводяться з аналізу обміну. Оголошуючи рідкість товару чинником вартості, австрійські економісти ставили все з ніг на голову. Насправді відносна рідкість товарів сама визначається їх вартістю. Теоретики австрійської школи обґрунтовували свою теорію граничної корисності, посилаючись на рідкісні, невідтворні товари. Але це так само сумнівно, як і спроба вирішувати проблему ціноутворення на нежилому острові. Адже очевидно, що сама гранична корисність припускає наявність запасів у продавця, що в свою чергу припускає постійне їх виробництво. Отже, використовування принципу рідкості і ізольованості господарства для вирішення проблеми цінності неприйнятне.

На сучасному етапі склалися об'єктивні передумови для синтезу трудової теорії вартості і відносної виделенності. Поки праця є визначальною субстанцією для збільшення суспільного багатства, трудова теорія вартості займає очолююче положення. Але у міру того, як ця роль переходить до інтелектуальних здібностей людини, тобто до нетрудових чинників, на перше місце виходить маржіналізм, причому трудова детермінанта залишається деяким базисним обмежувачем, який дає про себе знати тоді, коли люди починають ігнорувати ці обмеження. Відповідно, і трудова теорія вартості стає всього лише глибинною основою, яка у міру проходження до постіндустріального суспільства все менше описує конкретні економічні реалії, і тоді на перший план виходить теорія граничної корисності.

Як бачимо, теорія австрійців продовжує жити і наш час, причому знаходить застосування не тільки в своєму класичному вигляді, але і, що дуже важливе, в синтезі з іншими теоріями. Це дає можливість одержати якісно нові методи аналізу, вивчення і прогнозування економічних процесів і явищ, які на сучасному етапі дозволять якнайповніші виконувати свої функції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Є. Бем-Баверк «Основи теорії цінності господарских благ» Л., 1929

2. К. Менгер «Основа політичної економії» Одеса, 1903

3. Візер

4. Банківська енциклопедія // Під загальна редакція проф. Л.Н.Яснопольського. Т.1-11. Київ. , 1915-1916.

5. Мітрієв В.К. Економічні нариси. Досвід органічного синтезу теорії трудової цінності і граничної корисності. М., 1904.

6. Железнов В.Я. Нариси політичної економії. М.. 1912. Кондратьев Н.Д. Вибрані твори. М., 1993.

7. Леонтьев В.В. Економічні есе. М., 1996. ;

8. Міжгалузева економіка. Пров. з англ., М.. 1997. Мануйлов А.А. Пойняття про цінність по навчанню економістів класичної школи. М., 1901;

9. Політична економія. Курс лекцій. М., 1914.

10. Маршал А. Принципи економічної науки. Пров. з англ.. М., 1993.

11. Nuti D. M. Introduction // Dmitriev V. K. Economic Essays on Value, Competition and Utility. Cambridge, 1987.

12. Ажитнов К.А. Історія кооперативної думки. П., 1918.

13. Рокопович С.Н. Кооперативне прямування в Росії. СПб. . 1918.

15. Туган-Барановський М.И. Переодичні промислові кризи. М., 1997;

16. Основи політичної економії. М., 1998;

17. Економічні нариси. М., 1998; ДО кращому майбутньому. М., 1996.

18. Фельдман Г.А. Розуміння про структуру і динамік народного господарства, С-АСШ із 1850 по 1925 і СРСР із 1926 /27 по 40/41 р. // "Планове господарство". 1927, №7;

19. До теорії темпів народного прибутку /під кутом зору народного господарства СРСР/. Там же, 1928, №11-12.

20. Аянов А.В. Основні ідеї і форми селянської кооперації. М., 1919;

21. Нариси по теорії трудового господарства. В. 1-2. М., 1912-1913;

22. Who's Who in Economics. 1770-1986. L. ,1986.

23. Л. фон Мізес «Соціалізм. Економічний та соціальний аналіз. М, 1991

24      Історія економічних учень. Базилевич

          Горошко М.Ф., Кулішов В.В. мікроекономіка: Навч. Посібник. - К.: Ніка Центр, 2003.

          Доллан Э., Линдский Д. Рынок: микроэкономическая модель. /пер. с англ. - СПб.:Автокомп., 1992.

          Задоя А. О. Мікроекономіка: навчальний посібник. - К.: Знання, 2001.

          Емцев Р.Г., Лукин М.Ю., Черемних Ю.Н. Микроэкономика: Учебник для вузов. - Уфа, 1995.

          Самуэльсон П. Экономикс / Пер. с англ. - М.: МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996.