Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт 'Дослідження про природу та причини добробуту націй'

  • Вид работы:
    Контрольная работа
  • Предмет:
    Эктеория
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    40,91 Кб
  • Опубликовано:
    2014-09-11
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт 'Дослідження про природу та причини добробуту націй'

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ "Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана"

Кафедра історії та теорії господарства







Домашне індивідуальне

завдання з історії економіки та економічної думки

Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт "Дослідження про природу та причини добробуту націй"


Виконав: студент ІІ курсу,

спеціальності 6504,

групи 2 Семенець О.О.

Перевірив:

доц. Опанасенко В.М.


КИЇВ-2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Економічна теорія епохи вільної конкуренції

1.Загальна характеристика економіки в епоху вільної конкуренції

.Особливості формування ринкової економіки в Англії

РОЗДІЛ 2. Класична політична економія

.Зародження ідей класичної школи

2. Економічне вчення Адама Сміта, "Дослідження про природу та причини добробуту націй"

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Прийняти правильне економічне рішення неможливо без глибокого знання економічних законів, що регулюють економічну діяльність, розуміння структури і функцій економічної системи.

Тому дуже важливим стає вивчення історії економічних класичних вчень, що заклали постулати ринку вільної конкуренції, і створили першу взаємоповязану і взаємообумовлену економічну систему. Але ці знання потрібні не лише для правильного розуміння сьогоднішніх реалій, а також для зрозуміння економіки.

Але будь-яке економічне вчення слід розглядати на фоні економічних реалій, що панували на той час в суспільстві. Будь-яка теорія намагається пояснити саме реальні події, що відбуваються в суспільстві. Саме тому розгляд засад класичної політичної економії у першому розділі даної роботи починається з загальної характеристики економіки епохи вільної конкуренції.

В епоху становлення капіталістичного способу виробництва дані вчення зіграли значну роль, як в теоретичному обгрунтуванні нової системи, так і в боротьбі за її розвиток.

У другому розділі характеризується класична політична економія, яка виникла тоді, коли підприємницька діяльність услід за сферою торгівлі, грошового обігу і позикових операцій розповсюдилася також на багато які галузі промисловості і сферу виробництва загалом. Уперше термін "класична політична економія" вжив К. Маркс. Класична політична економія зародилася в кінці XVII початку XVIII у. в трудах У. Петті (Англія) і П. Буагильбера (Франція). Час її завершення розглядається з двох теоретико-методологічних позицій. Одна з них марксистська вказує на період першої чверті XIX в., і завершителями школи вважаються англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо.

Саме Адам Сміт здійснив величезний вплив на еволюцію світової економічної думки. Головним твором А. Сміта є його книга "Дослідження про природу і причини багатства народів". У ній в якості предмета вивчення політичної економії дослідник назвав проблему економічного розвитку суспільства і підвищення його добробуту. Центральне місце в методології досліджень А.Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Він виходив з того, що люди, надаючи один одному послуги, обмінюючись працею і його продуктами, керуються перш за все прагненням до особистої користі. Але переслідуючи особисту користь, кожна людина сприяє інтересам всього суспільства.

РОЗДІЛ 1. Економічна теорія епохи вільної конкуренції

1. Загальна характеристика економіки в епоху вільної конкуренції

Первісне нагромадження капіталу завершилося наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. промисловою революцією спочатку в Англії, а потім у Європі й Америці. Основними галузями господарства стають металургія та машинобудування, що випускає верстати й устаткування для легкої (текстильної) і харчової промисловості, для транспорту (пароплави і паровози).

До кінця XIX ст. густа мережа залізниць покриває Європейський континент. Трансконтинентальні дороги зявляються також у Америці. Час подолання відстаней і вартість перевезень істотно зменшуються. Це сприяє формуванню єдиних національних ринків. Використання пароплава, що долає відстані у два-три рази швидше, ніж найшвидкохідніший вітрильник, і бере на борт у кілька разів більше вантажу, у свою чергу, сприяє формуванню світового ринку.

У промисловості провідних країн світу, насамперед Великої Британії, зростає число зайнятих. Рахунок уже йде на мільйони працівників. Зростає і чисельність міського населення, а також його частка в загальній чисельності населення країни. Проте ще більше половини населення - сільські жителі.

Буржуазія найбільш розвинутих країн домагається визнання основних особистих прав і свобод усіх громадян, політичної рівноправності, спершу тільки для дорослих (старших 21-25 років) і забезпечених чоловіків, а також свободи підприємницької діяльності, юридичного захисту прав власності тощо. Скасовують всілякі обмеження господарської діяльності, зокрема цехи й гільдії.

Приблизно до середини другого десятиліття XIX ст. у найбільш розвинутих країнах Європи складається економічна система, основні риси якої такі.

. Велика чисельність (сотні, тисячі) виробників і продавців на національному ринку й у кожній галузі. Частка кожного з них дуже мала (не більш як 1,5 %), тому вони не можуть справляти істотного впливу на ціну, й вона сама встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між продавцями і покупцями.

. Товари однорідні - немає товарних марок, асортимент відносно обмежений, споживчі товари досить прості, тож конкуренція має переважно ціновий характер.

. Пороги входу в значну частину галузей досить низькі, що сприяє припливу капіталу у високоприбуткові види бізнесу й вирівнюванню норми прибутку, посиленню конкуренції й зниженню цін. Не виникає особливих проблем і з ліквідацією чи перепрофілюванням бізнесу, оскільки виробничі приміщення й устаткування досить універсальні.

. Законодавчі обмеження дуже незначні й перешкоджають лише відверто кримінальним заняттям.

. Важлива комерційна інформація поширюється відносно повільно і досить рівномірно, тож ніхто не має виключних джерел інформації.

. Роль держави обмежується переважно військово-поліцейськими функціями. У виробничі питання, ціноутворення, торгівлю й розподіл благ держава не втручається. Вона також практично не бере участі у розв'язанні соціально-виробничих питань: забезпеченні зайнятості, гідних умов праці, встановлення рівня її оплати, страхування та ін.

Система, що відповідає цим характеристикам чи, як їх іще називають, умовам, в економічній літературі дістала назву система вільної конкуренції. Проте вже до кінця XIX ст. велику частину цих умов було порушено й економічна система провідних країн перейшла в якісно новий стан. Отже, епоху вільної конкуренції можна з певною умовністю обмежити приблизно столітнім періодом із 1775-1815 pp. по 1875-1895 pp.

У цей період завершується територіально-економічний поділ світу між так званими Великими державами: Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами і США, Російською, Австрійською та Османською імперіями. Для метрополій колонії є джерелами дешевої сировини, продовольства і ринками збуту промислових товарів. Японія, Німеччина й Італія, що спізнилися до первісного поділу, розпочинають готуватися до боротьби за переділ колоніальних володінь і сфер впливу.

У цей період європейські країни, спершу Франція, потім Англія, Німеччина й Росія, зазнають на собі дії демографічного переходу від режиму відтворення населення, за якого висока смертність компенсується високою народжуваністю, до режиму, за якого обидва показники відносно низькі. Оскільки на першому етапі переходу під впливом поліпшення структури харчування, санітарно-гігієнічних умов життя (каналізація, кип'ятіння води, регулярне миття та ін.), успіхів медицини (вакцинація, допомога при пологах тощо) різко знижується смертність, а народжуваність усе ще залишається досить високою, населення починає швидко зростати, подвоюючись за 25-45 років.

Так, населення Європи між 1800 і 1900 pp. збільшилося майже в три рази - зі 150 до 410 млн осіб. І це незважаючи на все ще досить високу дитячу смертність, високу смертність робітничого класу, війни, епідемії та масову міграцію зубожілих селян у Південну й Північну Америку. Населення обох континентів зросло шестикратно - з 25 до 150 млн осіб. Успіхи інших регіонів світу в цьому були значно скромнішими: населення Китаю зросло лише на 35-40 %, Африки - у півтора, Азії - в два рази.

Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XVIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820-1860 pp., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.

Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі дуже суперечливі наслідки.

Соціальна структура суспільства епохи вільної конкуренції була досить проста. На одному полюсі розташовувалася еліта: стара земельна аристократія, верхівка колоніальної адміністрації, армії та флоту, великі домовласники і рантьє, стара й нова буржуазія, зокрема великі підприємці. Ця соціальна група мала дуже високий (навіть за нинішніми мірками) рівень життя, але її частка в населенні була невелика - у межах 1,5-2 %, а її влада в суспільстві спиралася переважно на репресивний апарат: на поліцію, суд, в'язниці й каторги.

На іншому полюсі стояв промисловий пролетаріат, що досяг 20-25 % у загальній чисельності населення. Умови його життя були жахливі, а рівень споживання вкрай низький - на межі прожиткового мінімуму. Робочий день тривав 11-14 год, техніки безпеки практично не було - звідси дуже високий рівень травматизму і смертності на виробництві. Страхування на випадок хвороби чи інвалідності, втрати роботи, пенсійного й медичного забезпечення також не було. Робітники жили переважно в бараках чи жалюгідних халупах в умовах жахливої антисанітарії, харчувалися неякісними продуктами, не мали можливості придбати ліки, запросити лікаря, тож переважна більшість пролетаріату уже замолоду наживали хронічні захворювання, в тому числі венеричні. Трудове життя починалося, як правило, у 10- 12 років, але часто працювали по 12 год на день і 6-7-літні діти. Шлюби робітнича молодь укладала рано - у 17-20 років. Народжуваність у робітничому середовищі була високою, але високою була й дитяча смертність. Середня тривалість життя робітника не перевищувала 35 років. До цього віку більшість із них перетворювалися на виснажених життям стариків. Значною мірою цьому сприяло пияцтво.

Не дивно, що таке життя більшість робітників цінували не дуже високо й готові були ризикувати ним заради кращої долі. Тому епоха вільної конкуренції - це ще й епоха запеклих класових битв: страйків, бунтів, рухів руйнівників машин і, нарешті, робітничого революційного руху.

Близьким до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості. Їхня частка в населенні також становила близько 20-25 %.

Близько 35 % населення, а у Франції та Росії - всі 70 %, становили селяни. П'ята частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

-12 % населення становили дрібні торговці й ремісники. Під впливом жорсткої конкуренції з боку великої буржуазії багато їх розорялися і поповнювали ряди пролетаріату.

На середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.

Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10-11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.

Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти. [5]

2. Особливості формування ринкової економіки в Англії

Передумови промислового перевороту. Однією з перших країн, де почався промисловий переворот, була Велика Британія (60-ті роки XVIII ст.). Основні передумови його такі.

По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для вдосконалення економіки. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу промисловості й сільського господарства на капіталістичний шлях.

По-друге, це результати Англійської буржуазної революції (1640-1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин. Вона відкрила шлях для швидкого зростання продуктивних сил, закріпила буржуазну власність на землю, надала потужного поштовху аграрному перевороту і прискорила створення національного ринку. Відбувся перехід від середньовічної феодальної монархії до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії, що склався в цей період, був тривалим і порівняно міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійкість англійської монархії. При цьому аристократія, зберігши монополію політичної влади, враховувала інтереси буржуазії.

По-третє, це іноземна конкуренція. Зокрема, у цей період Англія відчувала певні труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку, де значну конкуренцію їй складали Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. У раніше завойовуваних колоніях примножувалося багатство і збільшувалося населення. Вест-Індія, де чисельність білого населення в 1734-1773 pp. зросла з 36 тис. до 58 тис, була для цього найбільш вигідною з усіх британських володінь. У 1790 р. в неї було вкладено 70 млн фунтів стерлінгів проти 18 млн фунтів стерлінгів на Далекому Сході, а її торгівля з Англією майже вдвічі перевищувала імпорт і експорт Ост-Індської компанії. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., які вели регулярні війська, не тільки породжували безперервний попит на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700-1770 pp. становило в ньому 25-30 %, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

Пошуки шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.

Становлення колоніальної імперії. 130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семилітній війні (1756-1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише п'ять захоплених міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Англія отримувала колосальні прибутки від работоргівлі - близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки.

У середині XIX ст. Англія, скориставшись сприятливими обставинами після поразки наполеонівської Франції (1815) і головного суперника на колоніальному терені стала центром великої колоніальної імперії. Погрозами і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. було скасовано монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії). За парламентським актом 1833 р. компанію зберігали тільки як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її ліквідували.

У 1819 р. було захоплено Сінгапур, у 1839 - Аден, який став опорним пунктом для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) перейшов до Англії у "довічне володіння". У 1852-1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торгової монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних товарів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняних тканин.

Виготовлені із застосуванням верстатів англійські бавовняні тканини призвели до знищення легкої промисловості Індії, в якій застосовували ручне устаткування. Позбавлені роботи ремісники та їх сім'ї масово гинули. Ті, хто вижив, знову поверталися до роботи в сільському господарстві. Все це призвело до зменшення чисельності міського населення. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилося між 1815 і 1837 pp. зі 150 тис. до 20 тис. Індія, як і Ірландія, стала суто сільськогосподарською колонією, що постачала у Велику Британію харчові продукти й сировину (бавовну і джут).

Особливий інтерес англійців викликало узбережжя Західної Африки, звідки почали привозити пальмову олію, какао та інші цінні продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням були спиртні напої й вогнепальна зброя. Віднайдене на цих територіях золото стало причиною ряду воєн з метою загарбання земель.

У 1840-1860 pp. воєнно-політична експансія Англії забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів в Афганістані та Ірані.

Протягом першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років туди було вивезено 155 тис. засланців.

Колонізація Австралії та інших переселенських колоній давала змогу вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, ці території були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбавлятися від "надмірного" населення, і, по-третє, давали змогу самій метрополії підтримувати достатньо високий життєвий рівень основної маси населення.

Найбільш значною з перелічених колоній Англії залишалася Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн осіб і куди йшов найбільший потік емігрантів.

Зростання впливу Англії на Середньому Сході призвело до загострення її відносин з Росією, а згодом і до прямого воєнного конфлікту. Головним результатом Кримської війни (1853-1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря. Отже, Англія на деякий час позбулася загрози російського просування до проток і мала змогу, не натрапляючи на опір з боку Росії, зміцнювати свої позиції в східній частині Середземного моря.

До середини XIX ст. Англія остаточно сформувалась як колоніальна імперія, хоча загарбання нових територій і ринків збуту тривало. Створення колоніальної імперії сприяло ще більшому зміцненню економічної могутності країни.

Розвиток капіталістичного фермерства. Називаючи досягнення в розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською країною. Для того щоб стимулювати розвиток кормової бази й експорт зерна, уряд у 1660 р. ввів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. на пшеницю, яку вивозили, сплачуючи премію 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неврожайних років. Було ухвалено закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам забороняли самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. При надлишку робочої сили прихідська влада могла висилати робітників. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706-1725 pp. експортували 5,4 млн квартерів; у 1726-1745 pp. - 7 млн; у 1746-1765 pp. - 9,5 млн квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для вдосконалення техніки. Результати особливо відчувалися в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з іще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств. Збут значно ускладнювався, тому що не було зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли збудували канали і появився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів - Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, - огороджування набуло поширення і в центральних графствах. Із 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначається його інтенсифікацією. Вводять чотирирічну сівозміну, землю орють глибше, старанніше розпушуючи ґрунт і очищаючи його від бур'яну.

Створення кормової бази сприяло розведенню овець і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувалися переважно за вовну, а велику рогату худобу використовували переважно як тяглову силу. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом усієї зими. Тепер же навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для врожаю. Вівчарство й утримування великої рогатої худоби стало прибутковим. Якщо середня вага овець, яких продавали в 1710 р. в місті Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби - 167, то в 1795 р. - відповідно 36 і 360 кг.

Застосування нових методів у скотарстві дало можливість підвищити врожайність зернових. Уперше стало можливим отримувати велику кількість органічних добрив як унаслідок систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби та свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались також знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. - залізний плуг.

Нововведення могли здійснитися лише за умови вкладання в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві ставали заможні люди, в основному багаті землевласники. Унаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Особливістю огороджування у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали в пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно обробляли, у великі ферми, на яких успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику площу необроблюваних земель, які використовувались сільськими жителями під пасовища, для вирубки лісу та видобування торфу, а також багато пустирів. Дрібних фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі через неможливість конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їхні багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду на довгий строк свої маєтки великим фермерам-орендаторам (зазвичай на 99 років), котрі обробляли від 80 га землі і більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких використовували переважно найману працю, застосовували вдосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

У 1740-1788 pp. число самостійних ферм зменшилося більш ніж на 40 тис. Цей процес тривав і після 1788 p., до того ж він усе більше прискорювався. Це засвідчує велика кількість актів про огороджування, ухвалених у парламенті. Так, з 1717 по 1727 р. було 15 таких актів, із 1728 по 1760 р. - 226, із 1761 по 1796 р. - 1482, а з 1797 по 1820 p., у період наполеонівських воєн, - 1727.

Розпочавшись у графствах Норфолкс і Ессекс, огороджування в другій половині XVIII ст. перемістилось і в центральні графства Англії. Однак приблизно з 1760 р. становище змінилося. Зростання населення перетворило Англію із експортуючої держави в імпортуючу, тоді як лише деякі країни мали великий надлишок зерна. Ціни швидко зростали і почали сильно коливатися - від 40 до 100 шилінгів і більше за квартер. Якщо у XVIII ст. можна було отримувати великі бариші, то тепер стало можливим наживати великі багатства. Це призвело до того, що капіталісти почали скуповувати землі, а становище дрібних фермерів значно погіршилося.

Процес ухвалення акта про огороджування передбачав необхідність згоди 4/5 усіх власників земель. Як правило, основною площею землі приходу володіли 2-3 лорди, а інші жителі були орендарями, внаслідок чого від рішення лордів залежало ухвалення актів. Крім того, орендарів часто підкупляли або ж просто змушували дати згоду на проведення огороджування. Перерозподіл землі між її держателями після ухвалення акта завершувався для багатьох позбавленням її за бажанням лорда. Огороджування приводило до концентрації землеволодіння і землекористування. Воно супроводжувалося безжалісним порушенням прав селян. Лише деякі з них домагалися узаконення встановлених звичаєм прав на загальний селянський вигін, і лише одиниці отримували відповідні компенсації за втрату цих прав. Раніше селяни заробляли собі на існування тим, що займалися домашньою промисловістю, тримали якусь дрібну худобу або домашню птицю і наймалися на постійну або тимчасову роботу. У період огороджувань вони мали можливість заробляти лише роботою за наймом. Це був період руйнування домашньої промисловості через конкуренцію, що виникла з боку нових фабрик.

Завдяки прогресу в сільськогосподарській техніці в середині XVIII ст. стало можливим скорочення витрат на оплату праці. Заробітна плата сільського пролетаріату швидко знижувалася також у зв'язку з падінням цін. У багатьох районах помешкання безземельних селян або руйнувалися зовсім, або життя в них ставало нестерпним.

Тяжке становище селянина, падіння його життєвого рівня зумовили зменшення сільського населення. Так, якщо в 1811 р. воно становило 35 % від загальної чисельності, то в 1870 р. - 14 %. Разом з тим, центр густоти населення перемістився із середніх графств на північ.

Революція в сільському господарстві дала такі результати. По-перше, зросла продуктивність землі, що дало можливість достатньо забезпечити міське населення продуктами сільського господарства. По-друге, утворився резерв працівників - цілком "звільнених" від будь-якого зв'язку із землею людей, не прив'язаних ні до місця, ні до власності. Виник прошарок вільних робітників відповідно до розвитку вільного капіталу. Початок організованому формуванню ринку робочої сили поклали створені в другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, та роботодавці. Біржу праці, що координувала ринок праці в масштабах усієї країни, організували на початку XX ст. По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства зі своєю домашньою промисловістю і відірваністю від зовнішнього світу мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилося споживати набагато менше, але все, що вони споживали, мали купувати, а це сприяло появі місткого внутрішнього ринку.

Перетворення Англії на "фабрику світу". Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень.

Розвиток науки, промисловості і транспорту в Англії - це закономірний результат сприятливого ставлення суспільства до питань розвитку освіти і науки. Так, на початку епохи Реставрації, у 1662 p., в Лондоні оформилося Королівське товариство, яке стало першою науковою організацією в Англії і фактично відігравало роль Академії наук. Загальним принципом його діяльності була відмова від схоластики та догматичних методів "доведень". Тільки спостереження за життям, природою, експерименти і точний математичний розрахунок визнавали в колах Королівського товариства справжньою наукою. Його діяльність підтримувала навіть церква. Автор першої історії Королівського товариства єпископ Спарт, прославляючи праці вчених, стверджував, що, за винятком Бога і душі, "вони вільні судити, як їм забажається".

Королівське товариство сприяло розвитку в Англії у XVIII ст. наукових центрів, які готували кадри як для науки, так і для промисловості. Оскільки Оксфорд і Кембридж іще повністю не здолали суто гуманітарного напряму, головних успіхів цього періоду було досягнуто в шотландських університетах (Глазго, Единбург), в університетах великих промислових центрів - Манчестера і Бірмінгема. За сприяння Королівського товариства виникли наукові організації нового типу, так звані дисидентські академії, у яких давали вищу науково-технічну освіту. У 1799 р. в Лондоні засновано Королівський інститут - науково-освітню установу, що ставила за мету "поширення пізнання і полегшення широкого введення корисних механічних винаходів і вдосконалень".

Значного розвитку набула система початкової освіти, удосконаленням якої у XVIII ст. займалися різноманітні релігійно-добродійні общини ("Товариство поширення Євангелія", "Товариство поширення християнських знань" і особливо створене в 1750 р. "Товариство поширення релігійних знань серед бідних" та ін.). До початку XIX ст. початкові школи існували у 2/3 приходів. Уперше в історії Англії в 1802 р. видано закон про освіту, яким підприємців зобов'язували створювати фабричні школи. У них фабричні й ремісничі учні навчалися протягом чотирьох років одночасно з роботою на виробництві.

У XVIII ст. поряд із класичними закритими середніми школами для дітей багатих почали діяти реальні середні школи для підготовки технічно освічених підприємців, насамперед у промислових центрах. Тут надавали перевагу природознавчим наукам і новим мовам. Вищу технічну освіту здобували в університетах і Королівському інституті.

Великі відкриття і винаходи в науці й техніці, зроблені в Англії у XVIII ст. - першій половині XIX ст., були результатом дії досить розвинутої для того часу системи освіти і підготовки фахівців. У XVIII ст. в Англії створюються всі необхідні умови для розвитку винахідницької думки:

) достатня кількість грошових коштів, які давали можливість субсидувати наукові дослідження;

) досить освічене суспільство, яке сприймало все нове, що появлялось у світі науки;

) конкуренція з боку інших країн світу;

) необхідність задоволення потреб зовнішнього й внутрішнього ринку.

Не випадково перші винаходи зроблено саме в галузі бавовняного виробництва. Треба було знищити бавовняну галузь Індії та витіснити традиційні галузі - виробництво шерстяних і суконних тканин на внутрішньому ринку. Потім винахідництво поширилося на металургійну промисловість, оскільки для розвитку англійської промисловості потрібно було все більше металу.

У 1733 р. механік Дж. Кей винайшов летючий човник, який підвищив продуктивність праці ткача вдвічі. За ним у 1785 p. E. Катрайт винайшов механічний ткацький верстат, продуктивність якого в 40 разів перевищувала продуктивність ткача, що працював вручну. Швидкий розвиток механізації властивий і для іншої складової бавовняного виробництва - прядіння. 1736 р. винайдено першу прядильну машину, яка механізувала процес прядіння. Ткач Д. Харгрівс винайшов у 1765 р. більш досконалу механічну прядку, на якій можна було працювати одразу кількома веретенами (до 20). Недолік цих прядильних машин полягав у тому, що їх рухали руки людини.

Перша фабрика Д. Аркрайта з прядильною машиною, що працювала на водяному двигуні, стала важливим кроком на шляху технічного прогресу. У 1780 р. за його прикладом уже працювало 20 прядильних фабрик, а ще через десятиліття - 150. Фабрики звичайно будували на берегах річок, бо двигуном поки що залишалося водяне колесо. Проте така механізація не задовольняла процес бурхливого розвитку техніки виробництва тканин і широкого використання машин.

Розпочаті ще в XVII ст. пошуки ефективного й універсального двигуна завершилися створенням у другій половині XVIII ст. парової машини. Вона, з одного боку, зробила справжню революцію в розвитку виробництва, а з іншого - уперше наочно продемонструвала єдність теорії й практики, науки та виробництва. Винахід парової машини здійснив у 1769 р. лаборант Глазгівського університету Дж. Уатт (1736-1818). У 1784 р. винахідник створив парову машину "подвійної дії". У ній пара, розширюючись, тиснула то на один, то на другий бік поршня. Це була справді універсальна машина, яку використовували в різних сферах виробництва, а згодом із деякими вдосконаленнями - і на транспорті.

Революціонізуюча роль парової машини в розвитку виробництва полягала в її спроможності працювати в будь-яких умовах. Для забезпечення попиту на машини на внутрішньому та світовому ринках Дж. Уатт і фабрикант Дж. Болтон створили заводи з виробництва парових машин. Насамперед їх застосували на бавовняних фабриках, що привело до зростання бавовняного виробництва з 1788 по 1803 р. утричі та значного зниження витрат виробництва на одиницю продукції.

Широке виробництво машин потребувало не тільки зусиль робітників, техніків і вчених, а й розвитку металургії.

Наприкінці XVII ст. виплавка заліза здійснювалася, як і три тисячі років тому, із застосуванням деревного палива, запаси якого в Англії швидко зменшувалися. Широке виробництво машин потребувало металу, що сприяло на початку XVIII ст. застосуванню для плавки металу нових технологій з використанням коксу. Значного успіху в цьому досяг інженер А. Дербі, який під час плавлення на кам'яному вугіллі став додавати до залізної руди негашене вапно й отримав чавун високої якості. У 1756 р. він заснував чавуноливарний завод, який давав більш як 8 тис. т чавуну за рік (для порівняння: у 1700 р. в Англії було вироблено 18 тис. т чавуну).

Виплавка металу за новою технологією привела до збільшення попиту на вугілля, яке разом із залізною рудою стало основною сировиною металургійної промисловості.

У Південному Уельсі, Шотландії, Ланкаширі, Йоркширі почали розробляти нові вугільні копальні. Видобуток вугілля збільшився з 26 млн т у 1700 р. до 76 млн т у 1790 р. і перевищив 100 млн т у 1795 р. Розвиток вугільної і важкої промисловості на початку XVIII ст. став стимулом для розвитку транспорту і передусім побудови каналів.

Перевезення вугілля з Манчестера до Ліверпуля гужем коштувало 40 шилінгів за 1 т. У 1795 р. введено в дію канал завдовжки 17,6 км, побудований за дорученням герцога А. Бріджуотера під керівництвом інженера Т. Брідлі. Вартість перевезення вугілля завдяки цьому знизилася наполовину. Через два роки канал продовжили до портового міста Ранкорна, завдяки чому Манчестер отримав вихід до моря. Потім його з'єднали з рікою Трент і районом гончарного виробництва. Коли будівництво Великого з'єднувального каналу було закінчено, транспорт став у 4 рази дешевшим. У зв'язку з цим значно розвинулася гончарна промисловість, а в Ченширі збільшилася розробка покладів солі.

Згодом усю країну охопила лихоманка будівництва шляхів, каналів, і вона покрилася мережею водних шляхів.

Парламент протягом 1790-1794 pp. ухвалив більше ніж 80 актів про побудову каналів. Уся внутрішня частина Англії, змушена до того часу сама споживати й виробляти більшу частину потрібних їй предметів першої необхідності, тепер мала змогу вести торгівлю. Пшениця, вугілля, гончарні й залізні вироби з центральних графств швидко знайшли шлях до моря. Незважаючи на те, що наприкінці XVIII - на початку XIX ст. дороги були вже кращі, канали залишалися головним засобом перевезення вантажів і товарів, що довго не псуються, доки через 40-50 років на зміну їм не прийшли залізниці.

Зростанню перевезення товарів гужовим транспортом сприяло будівництво доріг із твердим покриттям, техніку якого наприкінці XVIII ст. розробив Ж. Макад.

Розвиток внутрішнього ринку і необхідність швидкої передачі інформації на велику відстань привели до відкриттів у сфері зв'язку. Так, у 1837 р. У. Кук і Ч. Уїнстон отримали патент на електромагнітний телефонний апарат, а в 1847-1852 pp. було прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

Досягнення в розвитку транспортної системи і засобів зв'язку дали ще сильніший поштовх економічному розвитку всієї країни. Виробництво металу зросло із 68 тис. т у 1788 р. до 250 тис. т у 1806 р. і продовжувало зростати в наступні роки. Швидко зростала важка промисловість у центральних графствах країни: Стаффордширі, Західному Йоркширі, Південному Уельсі. Залізо почали використовувати в різноманітних сферах. У 1779 р. збудовано перший залізний міст через ріку Северн у Колбрукдейлі, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель А. Дербі у 1787 р. отримав золоту медаль від Товариства мистецтв.

Поява високоякісних сортів заліза дала можливість виготовляти з нього більш досконалі інструменти. У другій половині XVIII ст. винайшли токарний верстат із супортом, а також стругальний верстат, завдяки чому механіки дістали можливість обробляти деталі з точністю до малих часток дюйма. Унаслідок досягнень технічного прогресу стало можливим ввести взаємозамінність деталей, що через півстоліття стала характерною рисою масового виробництва складних машин.

У сфері транспорту справді революційною подією став винахід механіка-самоука Д. Стефенсона, який на основі дії парової машини створив паровоз, що рухався з колосальною для того часу швидкістю - 20 миль за годину. Цього рекорду Стефенсон досяг на першій у світі залізничній лінії Стоктон - Дарлінгтон у 1825 р. З цього часу починається будівництво залізниць - спочатку в дуже обмежених масштабах, а потім - швидко і всюди.

Століття залізниць поклало початок великому зростанню всіх галузей промисловості, зміцненню монополій британських фабрикантів і започаткувало розвиток сучасної важкої промисловості. Розпочався посилений розвиток деяких головних галузей промисловості, особливо вугільної і металургійної. У 1830 р. виплавлялося 678 тис. т чавуну, у 1852 р. - близько 270,1 тис. т. Видобуток вугілля зріс із 10 млн т у 1800 р. до 100 млн т у 1865 р. Експорт британських товарів збільшився із 69 млн фунтів стерлінгів у 1830 р. до 157 млн фунтів стерлінгів у 1850 р.

Будівництво залізниць вийшло за межі Англії. Згодом вона почала будувати їх у всіх країнах світу, отримуючи від цього великі бариші, особливо в колоніальних і напівколоніальних, які не мали достатньої густоти населення і достатньої концентрації капіталу для залізничного будівництва.

Британські підрядники не лише будували залізниці в інших країнах, а й фінансували їх позиками з Лондона. Почалася нова фаза британської торгівлі. Приблизно до 1850 р. експорт становили переважно предмети широкого вжитку, зокрема бавовняного текстилю. Тепер разом з ним за кордон почали вивозити все більше рейок, паровозів, залізничних платформ, а також різноманітних машин.

Розвиток залізничного транспорту і пароплавства сприяв посиленню еміграції. У 1837 р. почалася колонізація Нової Зеландії. У 1840 р. число поселенців в Австралії стало таке велике, що її фактично припинили використовувати як місце, куди засилали правопорушників на каторжні роботи. Багато людей емігрувало до Канади.

Отже, промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну "майстерню світу". Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі уряду Р. Піля (прем'єр-міністр у 1841-1846 pp.). У червні 1846 р. промислова буржуазія, незважаючи на опір земельної аристократії, домоглася скасування хлібних законів, після чого було значно знижено тарифи на ввезення багатьох видів сировини і продовольчих товарів. Уряд Дж. Рассела (прем'єр-міністр у 1846-1852 pp.) у 1849 р. скасував навігаційні акти, які відіграли велику роль у захисті англійської морської торгівлі від іноземної конкуренції, але втратили своє значення із зростанням торговельно-промислової сили Великої Британії.

Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60-ті роки.

Концентрація і централізація капіталу дала можливість створювати великі підприємства з чисельністю робітників понад 10 тис. осіб. Велика Британія посіла перше місце у світі за рівнем і темпами розвитку промисловості. Спостерігалося особливо значне зростання важкої промисловості. Видобуток кам'яного вугілля в 60-х роках становив більше половини світового, виплавка чавуну в 1870 р. - половину світового виробництва. економіка конкуренція промисловий революція

Економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, все частіше зазнаючи криз. Перші з них спостерігалися у Великій Британії після перемоги у війні з Францією (1815-1816 і 1819 pp.). Саме в цей період закладено основи промисловості, колоніальної і торговельної монополії Великій Британії. Завдяки використанню машин випуск промислової продукції у воєнні роки зріс у 15-20 разів. Континентальна блокада і Англо-американська війна призвели до перевиробництва товарів і скорочення зовнішнього та внутрішнього ринків.

Після економічного піднесення 1820-1825 pp. у Великій Британії вибухнула циклічна криза, що охопила майже всі галузі економіки. З 1825 р. капіталістичне виробництво періодично супроводжувалося його скороченням і подальшими депресіями. Це відбулося у 1825, 1836, 1847, 1866 pp. З часом кризи ставали все глибшими, а в 50-60-х роках вони значною мірою паралізували провідну галузь тодішньої англійської економіки - бавовняне виробництво. Спустошливою стала промислова криза 1866 p., яка перетворилася у довгострокову депресію і поклала початок падіння гегемонії країни.

Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату, чисельність якого в 1851 р. становила 4,8 млн осіб із 21 млн населення Великої Британії (без населення Ірландії). Специфічною формою його боротьби у другій половині XVIII - на початку XIX ст. став рух руйнівників машин - луддитів. У 1782 р. влада провела через парламент спеціальний закон, який карав за навмисне пошкодження машин. У 1799 і 1800 pp. ухвалено закони про заборону будь-яких робітничих об'єднань, належність до яких і участь у заворушеннях підлягали покаранню як кримінальні порушення.

Для того щоб загнати на фабрики збанкрутілих ручних ткачів і дрібних ремісників, у 1834 р. видано новий "Закон про бідних". Він ліквідував грошові допомоги і створив так звані робітничі будинки з тюремним режимом, куди поміщали бідняків, що зверталися за допомогою.

Рух англійського пролетаріату в 30-40-х роках XIX ст. проходив під гаслом боротьби за проведення "Народної хартії". Головною вимогою руху, який дістав назву чартизм, було введення загального виборчого права. Важливими наслідками цього руху стали, створення в 1840 р. першої в історії пролетарської партії - Національної чартистської асоціації, реформування парламенту Великої Британії, розширення фабричного законодавства; введення 10-годинного робочого дня для жінок і підлітків (1847).

Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення (у 1811 р. воно становило 35 %, у 1817 р. - 14,2 %). Швидко зростали перші промислові центри - Манчестер, Ліверпуль, Бірмінгем, Лідс та ін. Англія перетворилась у країну міст і фабричних поселень.

У своїх колоніях, які охоплювали територію 6,5 млн кв. км із населенням 145 млн осіб, Велика Британія діяла методами насилля і грабежу. Услід за США вона домоглася в 50-х роках XIX ст. насильницького "відкриття" для своєї торгівлі японського ринку.

Отже, Велика Британія, першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини XIX ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту готових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок, що пізніше негативно позначилося на економічному розвитку Великобританії.[4]

РОЗДІЛ 2. Класична політична економія

1. Зародження ідей класичної школи

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб'єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної". [6]

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII - на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

У полеміці з меркантилістами в межах класичної школи були започатковані теорія обміну, спрямована на розвиток ідей ринкового саморегулювання (лінія Сея) та теорія виробництва, спрямована на пошук істинної природи багатства (лінія Рікардо). На думку багатьох дослідників, різне трактування відносної значущості цих теорій (для К. Маркса пріоритетною була теорія виробництва та праці Д. Рікардо, а для його опонентів - теорія обміну і теоретична спадщина А. Сміта) виявилось у відмінностях визначення хронологічних рамок класичної школи та у розмежуванні теоретичних досліджень у процесі "маржинальної революції" останньої третини XIX ст.

Численні праці представників класичної політичної економії, створені протягом майже 200-річної історії її розвитку, мають свої особливості. Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які формувались та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників.

Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія вперше поставила проблему економічних законів, досліджувала їх об'єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування і використання цих законів у господарській практиці та політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. [3]

Заслугою Д. Рікардо було, зокрема, те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартість, вартість товару зводиться до праці. Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування суті експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив останню від таких її особливих форм, як прибуток, рента, відсоток), розвинуто теорію ціни, ренти.

Проте, на відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її треба спочатку створити.

Можна виділити такі основні недоліки класичної школи політичної економії:

) при аналізі відтворення суспільного капіталу в А. Сміта "випав" постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку;

) Д. Рікардо визначав вартість товару через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної і конкретної праці;

) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію;

) внаслідок цього і поняття "капітал" А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім;

) класична школа політичної економії не спромоглася виділити найбільш абстрактну та найбільш загальну форму капіталістичного способу виробництва - форму вартості продуктів праці;

) Д. Рікардо механічно ототожнював форми вияву закону вартості, самої вартості (наприклад, середній прибуток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткову вартість з такими формами її вияву, як прибуток, рента. Водночас класична школа прагнула з'ясувати внутрішній зв'язок цілого на відміну від багатьох форм його вияву;

) предметом політичної економії представники цієї школи вважали науку про багатство, щоправда, у працях Д. Рікардо помітні спроби відійти від його розуміння, "її - зазначав він, слід було б назвати дослідженням законів, які визначають розподіл виробленого продукту між класами, що беруть участь у його утворенні";

) капіталістичний спосіб виробництва представники класичної школи вважали одвічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до вимог принципу історизму.

У Франції варіантом класичної школи політичної економії була школа фізіократів ( грецьк. phisis - природа і kratos - влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Представники фізіократів - економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію "чистий продукт", який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише як таку, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу "laisses-faire-faire-laisses" - "дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче". Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу "витрата-випуск", які використовуються у XX ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

-й етап (кінець XVII - середина XVIII ст.) - започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

-й етап (друга половина XVIII ст.) - формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

-й етап (перша половина XIX ст.) - розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

-й етап (друга половина XIX ст.) - завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія). [2]

. Економічне вчення Адама Сміта, "Дослідження про природу та причини добробуту націй"

Адам Сміт народився у містечку Керкколді в шотландському окрузі Файф у родині митного чиновника. У віці 15 років поступив в Університет Глазго, де два роки вивчав етичні основи філософії. Потім навчався в Бейлліол-Коледжі в Оксфорді.

У 1751 році Сміта призначено професором логіки в університеті Глазго. Читав лекції з етики, риторики, юриспруденції і політичної економія. У 1759 році опублікував працю "Теорія моральних почуттів", в якій здійснив соціально-психологічний аналіз етичної поведінки людини, яка дозволяє їй жити з іншими в суспільстві.

Надзвичайну популярність Сміт здобув у 1776 після публікації праці "Дослідження про природу і причини багатства народів", в якій у деталях описує наслідки економічної волі. У книзі обговорено такі концепції як laissez-faire, роль егоїзму, поділ праці, функції ринку і міжнародне значення вільної економіки. "Багатство народів" відкрило економіку як науку, сформулювавши доктрину вільного підприємництва. Сміт виклав інтелектуальну систему, що пояснила роботу вільного ринку і дотепер є основою економічного укладу. Найвідоміший афоризм Сміта - невидима рука ринку - фраза, яку він використовував для пояснення того як егоїзм стає ефективним важелем в розподілі ресурсів.

У 1778 році Сміта призначено главою митного управління Единбурга, Шотландія, де він і помер після тривалої хвороби 17 липня 1790 року. [8]

У своїй найвідомішій праці 1776 року Сміт з високою деталізацію систематизує сучасні йому ідеї. "Поділ праці повинен сприяти та розвивати продуктивність робочої сили найкраще", так розпочинає Сміт свою працю об'ємом понад 1000 сторінок. . Особлива увага приділяється розгляду наступних питань: перевага поділу праці, теорія рівноваги на ринку, теорія розподілу доходів.

Вважаючи центральною проблемою економічної теорії розвиток і зростання добробуту суспільства, А. Сміт наголошував на тому, що "Політична економія, розглядувана як галузь знання... ставить перед собою два різних завдання: по-перше, забезпечити народові високий дохід або засоби існування, а точніше, забезпечити йому можливість добувати їх; по-друге, давати державі чи суспільству дохід, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі за мету збагачення як народу, так і правителя". [1]

Водночас учений полемізував з меркантилістами та фізіократами, зазначаючи, що багатство народу складається не з однієї землі, не з одних лише грошей, а з усіх речей, придатних для задоволення людських потреб і життєвих насолод.

Убачаючи багатство країни у матеріальних (фізичних) благах, А. Сміт визначав його джерелом людську працю, наголошуючи на пріоритетності сфери виробництва у господарському розвитку нації. "Річна праця кожного народу, - писав учений, - являє собою первісний фонд, який дає йому всі необхідні для існування та зручностей життя продукти, що їх він споживає протягом року і що завжди складаються або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що він одержує в обмін на ці продукти в інших народів". [1]

Зростання добробуту суспільства А. Сміт пов´язував із розвитком обміну, поділу праці та нагромадження капіталу за умов економічної свободи. Серед факторів примноження багатства народу він виокремив: частку населення, зайнятого продуктивною працею або кількість праці, яка функціонує у виробництві; продуктивність праці зайнятих у виробництві; розвиток обміну та наявність відповідних ринків збуту; зростання доходу і капіталу.

Вихідним у теоретичній побудові ученого було положення про поділ праці як причину зростання її продуктивності. Розглядаючи суспільство як сукупність індивідів, наділених від природи певними інстинктами (егоїстичним інтересом, прагненням поліпшити власне становище, схильністю до обміну), які наперед визначають їх поведінку, А. Сміт особливу увагу приділяв схильності "міняти, вимінювати, обмінювати один предмет на інший". [1] Останню він трактував як одну із визначальних рис людської природи, яка породжує поділ праці. У зв´язку з цим вчений зазначав, що саме "схильність до обміну породила первісно й поділ праці". [1]

Розмірковуючи над тим, що на відміну від тварин, які обмежуються безпосереднім задоволенням своїх потреб, оскільки "Нікому не доводилося бачити, щоб один собака свідомо мінявся кісткою з іншим. Нікому не доводилося бачити, щоб якась тварина жестами або криком показувала іншій: це - моє, те - твоє, я віддам тобі одне в обмін на інше, кожна людина живе обміном і стає певною мірою торговцем." [1]

А. Сміт звертав увагу на те, що "серед людей найнесхожіші обдарування корисні одне одному; вироблені ними різноманітні продукти завдяки їхній схильності до торгу та обміну збираються немовби в одну загальну масу, з якої кожна людина може купити собі будь-яку кількість витворів інших людей, що їх вона потребує". [1]

За таких обставин кожен учасник обміну отримує більше праці стосовно своїх можливостей щодо виробництва отриманого товару, ніж віддає. Відтак А. Сміт робив висновок про те, що обмін є взаємовигідним, оскільки купуючи чужу працю, люди економлять свою.

Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений констатував, що поділ праці зумовлює співпрацю всіх для задоволення потреб кожного, індивіди стають залежними один від одного, суспільство перетворюється у своєрідний "торгово-трудовий союз", що сприяє зростанню багатства та добробуту нації. На думку А. Сміта, завдяки розвитку поділу праці ремісники знімають із землеробів турботу про виготовлення одягу, сприяючи зростанню обсягів сільськогосподарської продукції, а землероби, звільняючи ремісників від вирощування хліба, сприяють піднесенню промислового виробництва. Таким чином, поділ праці як основне джерело зростання суспільного багатства веде до величезного збільшення продуктивності "всіх різнобічних занять і мистецтв". [1]

Серед факторів, які сприяють збільшенню "кількості роботи, що її може виконати внаслідок поділу праці однакове число робітників", учений виокремив: зростання майстерності та вправності робітників; економію часу на перехід від одного виду роботи до іншого;

технічне вдосконалення виробництва, "винайдення всіх машин, які полегшують і скорочують працю". [1]

На прикладі, який став хрестоматійним, учений показав, як у мануфактурі, зайнятій виробництвом шпильок, поділ праці на кілька десятків операцій дав змогу у сотні разів підвищити її продуктивність.

"Мені довелося бачити одну невелику мануфактуру... де було зайнято тільки десять робітників і де, отже, декотрі з них виконували по дві й по три різні операції. Хоча вони були дуже бідні й недостатньо забезпечені необхідними пристроями, вони могли, напружено працюючи, виробити разом... понад 48 тис. шпильок на день. Але якби всі вони працювали поодинці, незалежно один від одного й не були призвичаєні до цієї спеціальної роботи, то, безперечно, жоден із них не спромігся б зробити 20, а, можливо, і однієї шпильки на день. Одне слово, вони, певно, не виробили б 1/240, а може, й 1/4800 того, що здатні виробити тепер у результаті належного поділу та поєднання їхніх різних операцій". [1]

Водночас А. Сміт розу мів обмеження та недоліки, викликані крайнощами спеціалізації. Він писав про те, що робітник, зайнятий однією операцією, "не має нагоди й потреби витончувати свої розумові здібності або вправлятись у своїй кмітливості" і в силу цього "стає такою тупою і недолугою, якою тільки може стати людська істота". [1] З метою уникнення подібних проявів А. Сміт наголошував на необхідності широкого розвитку початкових освітніх закладів для населення за рахунок державних коштів.

Проголосивши поділ праці найважливішим чинником зростання її продуктивності, вчений звернувся до проблеми сутності та функцій грошей, розглядаючи їх у першу чергу як технічне знаряддя, яке полегшує перебіг економічних процесів.

Як фундатор товарної теорії грошей А. Сміт здійснив глибокий аналіз їх стихійного виділення у результаті тривалого розвитку обміну: "М´ясник має у своїй крамниці більше м´яса, ніж сам може спожити, а пивовар і булочник охоче купили б кожен частину цього м´яса; вони не можуть нічого запропонувати йому навзамін, окрім різних продуктів свого власного промислу, але м´ясник уже зробив запас тієї кількості хліба й пива, що знадобиться йому найближчим часом. У такому разі між ними не може відбутися обмін. М´ясник не може стати постачальником пивовара та булочника, а вони - його споживачами; і, отже, усі вони не можуть прислужитися один одному. З метою уникнення таких незручних ситуацій кожна розумна людина на і будь-якому етапі розвитку суспільства після виникнення поділу праці, ясна річ, мусила намагатися так влаштувати свої справи, щоб постійно поряд із продуктами свого власного промислу мати певну кількість такого товару, який, на її думку, ніхто не відмовиться взяти в обмін на продукти свого промислу". [1]

Пояснюючи появу грошей необхідністю полегшення простого товарообміну, А. Сміт виклав цікавий матеріал щодо історії грошового обміну. Вчений аналізував гроші як технічний засіб мінового процесу і образно порівнював їх з "великим колесом обігу, знаряддям обміну і торгівлі"1. Відтак він виправдовував заміну золота і срібла паперовими грошима, виходячи з необхідності мінімізації витрат обігу. "Використання замість золотих і срібних грошей паперових замінює дороге знаряддя обміну значно дешевшим і не зрідка таким же зручним, - зазначав дослідник. - Обіг при цьому підтримується за допомогою нового колеса, створення й підтримування якого обходяться дешевше, ніж раніше". [1]

Заміна металевих грошей паперовими, на думку А. Сміта, звільнить золото і срібло для розширення зовнішньої торгівлі, що сприятиме їх більш продуктивному використанню. Ілюструючи вигоду, яку отримує країна у разі впровадження в обіг паперових грошей (банкнот), А. Сміт образно писав про те, що "Золоті і срібні гроші, що перебувають в обігу країни, можна з повним правом порівняти із шосейною дорогою, яка, сприяючи пересуванню й поставці на ринок усього сіна та хліба країни, сама собою не виробляє жодного снопа або в´язанки. Розсудливі банківські операції, створюючи, якщо можна вжити таку метафору, свого роду повітряний шлях, дають країні можливість немовби перетворювати велику частину її доріг у добрі пасовища та хлібні поля і таким чином значно збільшувати річний продукт її землі та праці". [1]

Водночас вчений був переконаний, що торгівля і промисловість країни не можуть бути достатньо стійкими, тримаючись на "дедалових крилах паперових грошей", а не на "твердому ґрунті золота й срібла". Відтак він наголошував на тому, що загальна кількість паперових грошей "за будь-яких умов не може перевищувати вартостей золотої та срібної монети, яку вони замінюють або яка (за тих самих розмірів торговельного обігу) перебувала б в обігу, коли б не було паперових грошей". [1]

Усвідомлюючи поділ праці не лише як технологічне, але насамперед як економічне явище, А. Сміт писав про те, що останній обмежується розмірами ринку. На думку вченого, обмеженість ринкового попиту стримує розвиток поділу праці. "Коли ринок незначний, - писав учений, - то через неможливість обміняти весь надлишок продукту своєї праці на необхідні продукти праці інших людей ні в кого не може бути мотивації цілком присвятити себе якомусь одному заняттю". [1]

Аналізуючи ринок не тільки як механізм взаємодії економічних суб´єктів, але і як вирішальну умову економічної динаміки, учений виходив з того, що розвиток шляхів сполучення, обміну та торгівлі сприяли вдосконаленню та розвитку "промислів будь-якого роду". При цьому він наголошував на важливості виходу на нові ринки, аргументуючи це тим, що відкриття Америки збагатило Європу не за рахунок ввезення золота та срібла, а внаслідок того, що "Відкривши новий і невичерпний ринок для всіх товарів Європи, воно дало поштовх подальшому поділові праці та поліпшенню техніки, яких у вузьких межах колишньої торгівлі ніколи не могло б бути через відсутність ринку, здатного поглинути велику частину їхнього продукту". Аналізуючи ринок як вирішальну умову досягнення добробуту нації, А. Сміт надавав величезного значення розвитку торгівлі. У складі оптової торгівлі вчений вирізняв:

внутрішню торгівлю, спрямовану на купівлю промислових товарів в одній частині країни та продаж в іншій; зовнішню торгівлю, яка займається купівлею іноземних товарів для внутрішнього споживання; транзитну торгівлю, завданням якої є доставка надлишкового продукту однієї країни в іншу.

На думку А. Сміта, "капітал, вкладений у внутрішню торгівлю країни, зазвичай заохочує та утримує велику кількість продуктивної праці в цій країні і підвищує вартість її річного продукту більшою мірою, ніж такий самий капітал, вкладений у зовнішню торгівлю предметами споживання, а капітал, зайнятий у цій останній, має в обох цих випадках ще більшу перевагу над капіталом такого самого розміру, вкладеним у транзитну торгівлю". [1]

Розмірковуючи над сутністю та значенням зовнішньої торгівлі, А. Сміт виклав своє розуміння останньої, засноване на ідеї взаємовигідного природного розподілу виробництва між країнами. Поширивши дію ринкового механізму саморегулювання на сферу зовнішньоекономічних зв´язків, вчений довів взаємовигідність міжнародної торгівлі на основі існування різних рівнів витрат виробництва у різних країнах. "Коли якась чужа країна може постачати нам якийсь товар за дешевшою ціною, ніж ми самі в змозі виготовляти його, набагато краще купувати його в неї на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, застосованої в тій галузі, у якій ми маємо певну перевагу", - писав дослідник. [1]

Розвиваючи цю тезу, А. Сміт сформулював принцип абсолютних переваг у міжнародній торгівлі, згідно з яким державі вигідно експортувати товари, які вона виробляє з меншими витратами, зумовленими існуванням природних та набутих переваг над іншими країнами. Водночас країна має імпортувати ті товари, які виробляються іншими країнами з меншими витратами, тобто у виробництві яких інші держави мають абсолютні переваги.

Розуміючи обмеженість рекомендацій меркантилістів щодо штучного перевищення експорту над імпортом, учений переконливо довів, що вільна зовнішня торгівля вигідна усім націям, тоді як протекціонізм заважає державам отримувати вигоду. Останній, на думку А. Сміта, призводить до того, що вітчизняні споживачі сплачують: податок на покриття витрат на премію експортерам; ще більш тяжкий податок внаслідок подорожчання товарів на внутрішньому ринку.

А. Сміт звернув увагу на те, що збільшення кількості грошей в країні неминуче породжує зростання цін, що сприяє скороченню експорту та зростанню імпорту. Заклавши основи теорії платіжного балансу, видатний англійський дослідник дійшов висновку, що довгострокове значення для зростання багатства країни має нагромадження капіталу та економічний розвиток, а не протекціоністські заходи, котрі штучно створюють тимчасове позитивне сальдо торговельного балансу.

ВИСНОВКИ

Класична школа політичної економії справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн.

Сформульована в назві книги мета А. Сміта - з'ясувати сутність та причини формування багатства - була досягнута. Він пояснив механізми зростання приватного та національного (суспільного) багатства на основі поділу праці, теорій вартості, класового поділу суспільства, теорії доходів, капіталу та відтворення.

Заслуга вченого полягає у тому, що він:

узагальнив та систематизував накопичені до нього економічні знання, здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки, що уможливило перехід до системного аналізу та побудови сукупності субординованих економічних категорій;

дослідив систему мотивів та стимулів господарської діяльності, показав роль та значення особистого інтересу як рушійної сили економічного прогресу за умов вільної конкуренції;

розкрив роль ринку в організації економічного життя, проаналізував механізм ринкового саморегулювання економіки, вперше в систематизованому вигляді виклав теорію економічного розвитку на основі дії механізмів ринку;

обґрунтував концепцію економічного лібералізму, приділивши значну увагу аналізу інституціональних засад ефективного функціонування ринкової економіки;

розвиваючи трудову теорію вартості, виявив геніальну непослідовність, заклавши основи теорії витрат виробництва та дослідження чинників відхилення ринкової ціни від вартості;

обґрунтував теорію абсолютних переваг у міжнародній торгівлі, яка стала базовою у класичній політичній економії, спрямованій на обґрунтування політики вільної торгівлі.

Важливо зазначити, що ідеї А. Сміта справили значний вплив на подальшу еволюцію економічної думки. Вони знайшли відображення у наукових дослідженнях багатьох поколінь економістів, у тому числі у працях Д. Рікардо та К. Маркса (трудова теорія вартості), Ж.Б. Сея (теорія факторів виробництва), А. Маршалла (теорія ціни та факторів ціноутворення), у концепціях неолібералізму, мікро- та макродослідженнях, теорії міжнародної торгівлі, державного регулювання економіки тощо. Економічні рекомендації та прогнози вченого більш як на ціле століття вплинули на економічну політику більшості держав, знайшовши в них своє практичне застосування. І хоча не всі ідеї вченого витримали перевірку часом (послідовники А. Сміта заперечували "космополітизм" ринкової економіки, трактування останньої як гармонійної та досконалої, наголошували на обмеженості смітівської "економічної людини", яка має мало спільного з реальними людьми, писали про згубність здійсненого вченим розмежування продуктивної та непродуктивної праці тощо), все ж його популярність не зменшується з роками, оскільки нові дослідники постійно відкривають усе нові та нові грані його геніального учення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Адам Сміт. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй

.Базилевич В.Д., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В. Історія економічних учень. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2004

.Ватаманюк З.Г. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. Підручник

. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. Історія економічних учень. Підручник. - К.: КНЕУ, 1999

.Кантильон Р., Кенэ Ф., Смит А., Сей Ж.Б., Риккардо Д., Сисмонди С., Мальтус Т.Р. - В кн.: 25 ключевых книг по экономике. / Сост.: Ален Бейтон, Антуан Казорла, Кристин Долло и Анн Мари Дре / Пер. с франц. - Урал LTD , 1999.

.Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов: Антология экономической классики. - Т.1. - М., 1991.

.Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов: В 2 т. - М.; Л., 1931.

.Петти В., Смит А., Рикардо Д., Кейнс Дж., Фридмен М. Классика экономической мысли: Сочинения. - М., 2000.

. Матеріали сайту "Бібліотека Грінчука"

. Матеріали порталу "Знання"

. Матеріали сайту "Economicbooks"

Похожие работы на - Економічна теорія епохи вільної конкуренції. Класична політична економія: Адам Сміт 'Дослідження про природу та причини добробуту націй'

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!