Стратегія розвитку України в умовах глобалізації

Стратегія розвитку України в умовах глобалізації

ВСТУП

Сьогодні економічний розвиток жодної країни не можна розглядати поза контекстом процесу глобалізації. Глобалізація впливає на розвиток світових ідеологій, інтенсивну боротьбу за встановлення світового порядку, стрибкоподібне зростання кількості і впливу міжнародних організацій, послаблення суверенітету національних держав, появу і розвиток транснаціональних корпорацій, збільшення міжнародної торгівлі, інтенсивні масові міграції та формування мультикультурних спільнот, створення планетарних засобів масової інформації та експансію західної культури в усіх регіонах світу. Її вплив має важливе значення для більшості частини населення.

Для деяких країн глобалізація створила такі можливості, про які не могло йтися декілька років тому. Але вона створила і нові небезпеки для багатьох інших країн. Від глобалізації, насамперед, виграють багаті люди, фірми та країни, експортери капіталу, технологій, міжнародні та глобальні фірми-лідери. Програють же країни з односторонньою, недостатньо розвинутою економікою, слабкою інфраструктурою, дрібні підприємці, некваліфіковані працівники, немобільні верстви населення. Небезпека глобалізації цілком слушно повязується з негативним впливом на національну культуру, духовність. Вона може призвести до втрати культурної різноманітності, до засилля масової культури та «вестернізації». А ці процеси чинять безпосередній вплив на економіку

Таким чином, успішно розвиватися сьогодні можуть лише країни, пристосовані до умов глобалізації, оскільки глобалізація дає значні потенційні вигоди лише тим країнам, що здійснюють адекватну політику. важливо враховувати і використовувати можливості глобалізації, щоб не залишитися осторонь від світових процесів.

На мою думку, актуальним питанням для України є вироблення чіткого уявлення про глобалізацію - в оцінках її впливу на Україну і розробка власної глобальної стратегії, що повинна гармонійно обєднати активізацію внутрішніх ресурсів і зміцнювати економічні, науково-технічні і культурні звязки зі світовим співтовариством. Така стратегія забезпечить максимальне використання можливостей, наданих глобалізацією, і мінімізує її негативні наслідки

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ»

.1 Передумови глобалізації

Перш ніж перейти до зясування сутності глобалізації, доречно проаналізувати передумови цього процесу, що характеризувалися синхронними суспільними змінами на початку та в середині ХХ століття. Аналіз релевантних теорій глобалізації світових тенденцій наведений у табл.1.

Таблиця 1. Аналіз релевантних теорій глобалізації світових тенденцій

№Глобалізаційні тенденціїХарактеристика1.Інтенсифікація товарних і фінансових потоків, які рухаються через кордони національних державБолісний перелом, спричинений двома світовими війнами та міжвоєнною депресією, призвів до виникнення інтенсивної й стійкої тенденції формування в розвинутих країнах транснаціональної економіки, а також «революції» міжнародної торгівлі та зростання ролі ТНК. Це призвело до поглиблення міжнародного поділу праці, бурхливого росту кількості та розмірів ТНК, виникненню світових ринків сировини, капіталу, робочої сили тощо, тобто до економічної глобалізації. Значна частка росту обсягів експорту в розвинутих країнах була забезпечена розвитком саме ТНК, оскільки за різними оцінками від 33% до 40% міжнародної торгівлі - це внутрішньофірмова торгівля, тобто передача необхідних для виробничих процесів комплектуючих з одного підрозділу ТНК до іншого.2.Формування сфери транснаціональної політикиСлідом за кризою - сплеском ксенофобії, крахом встановленої версальськими (1919р.) та вашингтонськими угодами (1921-1922рр.) системи міжнародних відносин, другою світовою та «холодною» війнами сталася «революція» міжнародної бюрократії, яка спричинила безпрецедентне зростання кількості як міжурядових (ООН, ЮНЕСКО, Світовий банк тощо), так і неурядових міжнародних організацій та переорієнтацією їх на нові напрямки діяльності. На відміну від орієнтації в ХІХ - початку ХХ ст.. на рішення державних проблем (право нації на само визнання, захист національно-державного суверенітету, запобігання міждержавних проблем тощо), переважна орієнтація з середини ХХ ст.. - на рішення гуманітарних проблем (права людини, захист етнокультурних меншин, запобігання геноциду, глобальним катастрофам тощо).3.Комунікаційна «революція»З середини 20-х рр. ХХ ст. починається систематичне радіомовлення на коротких хвилях, з початку 60-х рр. розвивається телевізійне мовлення через ретрансляційні супутники, а з початку 70-х рр. - компютерні мережі. Масові телекомунікації перестають бути просторово обмеженими.4.Концептуалізація суспільних змінЩе однією тенденцією зрушення початку та всередині ХХ ст.. стало виникнення дискурсу розрізнення між старою, замкненою в межах національної держави соціальної організації, та нової, яка поширюється на групи країн або навіть увесь світ.

Розглянуті вище тенденції є синхронними й виглядають як контрастний перехід від старої (просторово/територіально «закритої» соціальної організації) до нової («відкритої» соціальної) організації. Ці зміни обумовлені серією екстраординарних подій, які відбулися на початку та в середині ХХ століття. Дві світові війни, революції та громадянські війни, економічна криза (1929-1933рр.) порушили тенденцію повільної інтернаціоналізації в економічних, політичних, культурних сферах. До того ж ці кризи порушили й звичний уклад життя, який базувався на цінностях економічної самодостатності, політичного суверенітету, культурної однорідності національних держав. Серія таких екстраординарних подій спричинила таке зрушення в діяльності індивідів, в організації ними громадського життя, після якого ні націоналізм, ні ідеологічна конфронтація, ні навіть жахи війн, організованої ксенофобії й геноциду не змогли «поховати» транснаціональний капіталізм, транснаціональну політику «загальнолюдських цінностей», транснаціональну масову культуру [4].

1.2 Характеристика глобалізації: сутність, ознаки, форми

Глобалізація - це обєктивна реальність, що формується усією сучасною системою світової економіки та науково-технічного прогресу. Цей незворотній процес є дуже складним, багатогранним та суперечливим [9].

Поняття «глобалізація» варіюється у різних фахівців дуже широко. Глобалізація складається з множини глибинних трансформацій, що відбуваються в різних сферах людської діяльності. Гострі суперечки навколо цього поняття свідчать про складність феномена, неоднозначність можливих підходів, необхідність визначення обєктивних критеріїв глобалізації.

У широкому розумінні під глобалізацією мається на увазі величезне збільшення масштабів світової торгівлі та інших процесів міжнародного обміну в умовах все більш відкритої світової економіки, що інтегрується. Зараз економічний, соціально-політичний, культурний розвиток відбувається під зростаючим впливом глобалізації.

Для більш точнішого визначення терміну глобалізації необхідно провести аналіз всіх економічних, політичних, культурних та інших процесів, які тісно взаємодіють один з одним. Глобалізація не визнає національних меж, вони для неї просто не існують, вона розглядає простір, на якому зіштовхнуться, переплітаються і розходяться безліч товарних, людських, інформаційних та інших потоків.

Розглянемо найпринциповіші ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу.

Перша ознака - це бурхливий технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на опрацювання, збереження і використання інформації.

Друга - лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності, які викликали обмеження політики протекціонізму і зробили світову торгівлю більш вільною. В результаті були істотно знижені тарифи, усунуто багато барєрів у торгівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи призвели до посилення руху капіталу та інших чинників виробництва.

Третя - значне розширення сфери діяльності учасників світогосподарської діяльності, що стало можливим як у результаті технологічного прогресу, так і більш широких обріїв управління на основі нових засобів комунікації. Так, багато компаній, що орієнтувалися раніш тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на національний, багатонаціональний, міжнародний і навіть глобальний рівень.

Четверта - ідеологічна конвергенція, коли на зміну недавніх протиріч між Заходом і Сходом прийшла практично повна єдність поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції є курс колишніх соціалістичних країн на перехід до ринкової економіки.

Пята - особливості культурного розвитку. Йдеться про тенденцію формування глобалізованих «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, культури, повсюдного використання англійської мови в якості загального засобу спілкування [12].

Основними формами прояву глобалізації виступають: плюралізм міжнародних інвестицій, транснаціональні корпорації ТНК), транснаціональні стратегічні альянси (ТСА), міжнародні фінансові центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий звязок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні обєднання, економічні зони.

Таким чином, глобалізація - це процес посилення взаємозвязку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей [13].

1.3 Теоретичні моделі глобалізації

Мабуть найпершою формою дискурсу про контраст між двома типами суспільства стала концепція світової капіталістичної системи в марксизмі. Початок такої концептуалізації поклали в 1915-1916рр. К.Каутський і В.Ульянов (Ленін), сформувавши свої теорії імперіалізму.

Серед сучасних соціологічних версій даної концепції найбільш авторитетною є розвинута І.Уоллерстайном і його послідовниками з середини 1970-х рр. теорія світової системи або світової економіки. І.Уоллерстайн розрізняє традиційний тип інтеграції локальних суспільств - імперії й сучасний, який виник у XV-XVI ст., тип - капіталістична світова економіка. У світовій економіці виділяються групи суспільств, які утворюють центр, периферію та напівпериферію системи. Групуються вони не за географічною близькістю, а за характером звязків. Усередині центру капіталістичної світової економіки встановлюються відносини кооперації й конкуренції. Між центром і периферією - відносини експлуатації та залежності. Напівпериферія перебуває з центром і периферією у відносинах змішаного типу.

Логічна структура моделі світової системи має вигляд: «міжнародний поділ праці + міждержавний баланс сил/інтересів». Найбільш релевантними теорії І.Уоллерстайна є тенденції роту міжнародної торгівлі та чисельність міжурядових організацій, але інші тенденції контингентного зрушення початку та середини ХХ ст.. практично не моделюються цією схемою.

Менш послідовні прихильники парадигми світової системи, орієнтовані на пануючий у сучасній науці дискурс, адаптувати поняття глобалізації й створили перші теоретичні моделі. Прикладами слугують праці Е.Гідденса «Наслідки сучасності» (1990р.) і Л.Склера «Соціологія глобальної системи» (1991р.).

Логічна структура теорій Е.Гідденса й Л.Склера в загальному єдина: глобалізація представлена як серія аналогічних, однопорядкованих тенденцій у різних інституціональних сферах у сукупності, що виявляється як формування глобальної системи взаємозвязків і взаємозалежностей між локальними соціальними процесами. Ця система формує характерну для сучасної епохи глобальність соціальної організації. Термін «глобальне» поєднує в собі поняття «інтернаціональне» й «транснаціональне», а термін «локальне» - поняття «національно-державне» «субнаціональне».

Теорії Е.Гідденса й Л.Склера відображають два різновиди одного типу моделей глобалізації - моделей глобальної системи.

Е.Гідденс розглядає глобалізацію як пряме продовження модернізації. Сучасна соціальна система, як і глобалізація, формується в таких інституціональних вимірах: система національних держав, світовий військовий порядок, міжнародний поділ праці. Ці виміри вважаються суттю світової капіталістичної економіки.

Л.Склер, як і Е.Гідденс, надає перевагу терміну «інтернаціоналізація», оскільки вважає, що найбільш актуальний процес - це формування системи транснаціональних практик, які залежать від умов національних держав і національно-державних інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики, за Л.Склером, існують на трьох рівнях: економічному, політичному, ідеологічно-культурному. На кожному з рівнів транснаціональні практики утворять базовий інститут, який стимулює глобалізацію. На рівні економіки це - ТНК, на рівні політики - транснаціональний клас капіталістів, на рівні ідеології й культури - консюмеризм. Таким чином, глобальна система Л.Склера виникає як структура, паралельна й аналогічна світовій системі І.Уоллерстайна.

Альтернативою моделям глобальної системи стали моделі глобальної соціальності, розроблені на базі критики теорії світової системи й теорій глобальної системи. Дійшовши ще в 1968р. висновку про те, що сфера культури має вирішальне значення для «систематизації» світу, в середині 1980-х рр.. Р.Робертсон висунув тезу про те, що глобальна взаємозалежність національних економік і держав, концептуалізована, наприклад, у моделі «системи суспільств» І.Уоллерстайна, є лише одним з аспектів глобалізації, тоді як другий аспект - глобальна свідомість індивідів - настільки є важливим для перетворення світу в «єдине соціокультурне місце»

Визначення глобалізації як серії емпірично зафіксованих змін, різнорідних, але обєднаних логікою перетворення світу в «єдине місце», дозволило Р.Робертсону концептуалізувати ширший спектр тенденцій, ніж теоретикам глобальної системи. Включення свідомості та діяльності індивідів у предмет теорії глобалізації привело Р.Робертсона до переосмислення співвідношення глобальності й локальності. У глобалізації Р.Робертсон визначає два напрямки: глобальна інституціоналізація життєвого світу та локалізація глобальності.

Глобальна інституціоналізація життєвого світу тлумачиться як організація повсякденних локальних взаємодій і соціалізації безпосереднім впливом макроструктур світового порядку. Макроструктурування світового порядку відбувається на думку Р.Робертсона, під дією трьох чинників: експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної мас-медіа. Для світу індивідів і локальних співтовариств сукупна дія чинників обертається експансією «загальнолюдських цінностей», поширенням стандартних символів, естетичних і поведінкових зразків глобальними мережами ЗМІ (наприклад, CNN і MTV) і ТНК (наприклад, «Coca-Cola» й «General Motors»).

Друга спрямованість глобалізації в моделі Р.Робертсона - локалізація глобальності - відображає тенденцію становлення глобального не «зверху», а «знизу», тобто через локальне, через перетворення взаємодії із представниками інших держав і культур у рутинну практику, включення в повсякденне життя елементів інонаціональних, «екзотичних» локальних структур. Щоб підкреслити дворівневість глобалізації, співвідносність і взаємопроникнення глобального і локального, поєднання тенденцій гомогенності й гетерогенності, Р.Робертсон навіть вводить спеціальний термін : «глокалізація».

Наступний тип моделей глобалізації - моделі детериторіалізованої соціальності - сформувався наприкінці 1980-х - середині 1990-х рр.. на основі принципово іншого осмислення просторової рефенції поняття «глобалізація». Цей тип моделей започаткував у 1990 р. А.Аппадураї в статті «Розєднання й розходження в глобальній культурі-економіці», ідеї якої розвинув у книзі, яка вийшла в 1996 р., «Сучасність у повний ріст: культурні виміри глобалізації». А.Аппадурай радикалізував протиставлення теорії глобалізації світовій системній теорії, акцентуючи примат культурного - символічного й феноменального. Глобалізацію він розглядає як детериторіалізацію - втрату привязки соціальних процесів до фізичного простору. У ході глобалізації формується «глобальний культурний потік», що розпадається на пять культурно-символічних просторових потоків: етнопростір утворюється потоком туристів, іммігрантів, біженців, гастробайтерів; технопростір - потоком технологій; фінанспростір - потоком капіталів; медіа простір - потоком образів; ідеопростір - потоком ідеологій. Ці плинні, нестабільні простори є «будівельними блоками» тих «уявних світів», в яких люди взаємодіють, і взаємодія ця має характер символічних обмінів [6].

Глобалізація - це процес посилення взаємозвязку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів.

Ознаки та характерні риси глобалізації: 1) бурхливий технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на опрацювання, збереження і використання інформації; 2) лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності, які викликали обмеження політики протекціонізму і зробили світову торгівлю більш вільною. В результаті були істотно знижені тарифи, усунуто багато барєрів у торгівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи призвели до посилення руху капіталу та інших чинників виробництва; 3) значне розширення сфери діяльності учасників світогосподарської діяльності, що стало можливим як у результаті технологічного прогресу, так і більш широких обріїв управління на основі нових засобів комунікації. Так, багато компаній, що орієнтувалися раніш тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на національний, багатонаціональний, міжнародний і навіть глобальний рівень; 4) ідеологічна конвергенція, коли на зміну недавніх протиріч між Заходом і Сходом прийшла практично повна єдність поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції є курс колишніх соціалістичних країн на перехід до ринкової економіки; 5) особливості культурного розвитку. Йдеться про тенденцію формування глобалізованих «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, культури, повсюдного використання англійської мови в якості загального засобу спілкування.

Основними формами прояву глобалізації виступають: плюралізм міжнародних інвестицій, транснаціональні корпорації ТНК), транснаціональні стратегічні альянси (ТСА), міжнародні фінансові центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий звязок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні обєднання, економічні зони.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ

.1 Суперечливий вплив глобалізації на розвиток України

глобалізація економічний світовий ринок

Глобалізація помітно впливає на економіку всіх країн, і цей вплив має багатоаспектний характер. Вона торкається виробництва товарів і послуг, використання робочої сили, інвестицій в «фізичний» і людський капітал, технології і їх переплив з одних країн в інші. Все це кінець кінцем впливає на ефективність виробництва, продуктивність праці і конкурентоспроможність.

Процес глобалізації розгортається суперечливо за характером впливу як на національні економіки, так і на весь хід сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їх більш глибокої і всебічної участі у системі міжнародного поділу праці, з іншого - глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими та інвестиційними ресурсами, які становлять реальну загрозу для країн з низькими і середніми прибутками, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічно вмотивованих рішень щодо реалізації наявних можливостей [16].

Прояви глобалізації в Україні можна спостерігати в політиці, культурі та економіці.

У політиці глобалізація проявляється в делегуванні державами все більших повноважень впливом міжнародним організаціям, і як результат - неможливість проведення самостійної політики у багатьох сферах політичного життя держави. Як один з негативних, така ситуація можлива в разі вступу України до НАТО й інших міжнародних організацій, де передбачена тісна співпраця з країнами-членами і можливість їх втручання у внутрішню політику держави. Становлення незалежної України стимулювало глобалізацій ні процеси, зокрема цьому сприяв вступ до таких міжнародних організацій, як ООН (як правонаступниця Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1945 р.), МВФ (з 1992 р.) та СОТ (з 2008 р.). Ведеться тісна співпраця та дискусії з НАТО (з 1991 р.), ЄС та іншими впливовими міжнародними організаціями.

Для культурної глобалізації характерне зближення ділової і споживчої культур між різними країнами світу, широке використання англійської мови для міжнародного спілкування, використання Internet для отримання інформації та спілкування, розповсюдження по всьому світу американських філіалів, телепередач і програмного забезпечення, а також зростання міжнародного туризму. Таким чином, глобалізація в культурі тісно повязана з американізацією. Наприклад, прояв культурної глобалізації в Україні - це мережа ресторанів швидкого харчування «McDonalds», які вже давно стали одним з універсальних символів культурної глобалізації суспільства.

Для економічних аспектів глобалізації характерні вільна торгівля, вільний рух капіталу, простота переміщення галузей промисловості між різними державами на користь зменшення витрат на працю і природні ресурси. Також країни, що розвиваються, намагаються досягти такого рівня зарплат і цін на товари, як у високорозвинених країнах. Ще однією ознакою розширення зовнішньоекономічної політики для країн, що розвиваються, є їх приєднання до світових організацій.

Узагальнимо переваги глобалізації:

-нові можливості більш ефективного розміщення світових ресурсів;

-вільний доступ до світових ресурсів;

-загальне зростання світового виробництва і доходу;

-стимулювання експортних операцій через розширення ринків збуту;

-стабілізація інвестиційних процесів, що зумовить оздоровлення «проблемних» галузей економік країн, що розвиваються [4].

Крім того, передові технології різко скорочують транспортні, телекомунікаційні і розрахункові витрати, полегшуючи глобальну інтеграцію національних ринків. Глобалізація дає країнам можливість мобілізувати більш значний обсяг фінансових ресурсів, оскільки інвестори можуть використовувати широкий фінансовий інструментарій на обмеженій кількості ринків [1].

Однак глобалізація несе за собою не тільки переваги, а й негативні наслідки, породжуючи ряд потенційних проблем.

Одна з основних проблем повязана з питанням, хто саме виграє від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та інтернаціональному рівнях. Питання розподілу переваг є одним із найважливіших у процесі глобалізації світової економіки.

У короткостроковій перспективі зміни в обробній промисловості, сфері послуг приводить до того, що галузі, які одержують вигоди від зовнішньої торгівлі, і галузі, повязані з експортом, одержують більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізацій них процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростаючу відкритість ринку. Для країн необхідна розробка механізму пристосування до господарських умов, які змінилися не на їхню користь. Зокрема варто очікувати появи серйозних соціальних проблем, що повязані із втратою роботи, необхідністю пошуку нового робочого місця, перекваліфікацією [15].

Друге коло проблем звязане з потенційною регіональною або глобальною нестабільністю через глибоку взаємозалежність національних економік на світовому рівні. Локальні економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або навіть глобальні наслідки. Така можливість носить не тільки теоретичний характер, а є цілком реальною, підтверджує глобальна фінансова криза. Подібні явища свідчать про велику вразливість взаємозалежних економік.

Світовий спад або депресія здатні розірвати взаємні звязки і залежності, створені в ході глобалізації, як це відбувалося в часи Великої депресії 30-х років у США. Результатом може стати економічний конфлікт з загрозою перетворення в економічну війну або навіть військову сутичку [2].

Третє коло породжуваних глобалізацією проблем викликане побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від суверенних урядів, зокрема, до найбільш сильних держав, багатонаціональних або глобальних корпорацій і міжнародних організацій. Саме через це деякі дослідники вбачають у глобалізації спробу підриву національного суверенітету [5].

Четверте коло проблем повязане з помітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфікованих працівників, а також з ростом безробіття серед останніх. Проте слід відмітити, що підвищується попит на кваліфіковані кадри в ряді країн, галузей, підприємств. Це викликано тим, що конкуренція з боку трудомістких товарів, випущених у країнах із низьким рівнем заробітної плати і невисокою кваліфікацію працівників, тягне за собою зниження цін на аналогічну продукцію європейських фірм і скорочення їх прибутків. В цих умовах ряд компаній припиняють випуск збиткової продукції і переходять до виробництва товарів, що вимагають використання висококваліфікованого персоналу. У результаті робітники з більш низькою кваліфікацією залишаються незатребуваними, їхні прибутки падають [11].

Пяте коло проблем - деіндустріалізація економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється із зниженням зайнятості в обробних галузях як у Європі, так і в США. Насправді, цей процес не є наслідком глобалізації, хоча і розвивається паралельно з ним. Деіндустріалізація - нормальне явище, породжуване технологічним прогресом і економічним розвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промислово розвинутих країн різко знижується, але це зниження балансується швидким зростанням питомої ваги сфери послуг, включаючи фінансовий сектор. У звязку із зниженням зайнятості в обробних галузях у зіставленні з сферою послуг продуктивність праці буде в першу чергу залежати від сфери, яка традиційно відрізняється більш низьким рівнем [20].

Шосту погрозу звязують із мобільність робочої сили. Сьогодні багато говориться про вільний обмін товарами, послугами і капіталом і значно менше - про свободу переміщення робочої сили. Негативні наслідки її вже давно визначалися як потенційна небезпека, а сьогодні в багатьох країнах вона стала реальністю. Тому майже всі держави ввели ті чи інші форми контролю над вільним переміщенням робочої сили, тим більш, що це здійснюється найрізноманітнішими різними способами. Слід зазначити, що найбільш підготовлена робоча сила відрізняється більшою мобільністю і здатна ефективно відшукати свою ринкову нішу [3].

Процес глобалізації несе країнам значні потенційні переваги, якщо вони проводять адекватну політику і мають у своєму розпорядженні необхідні інститути на макро- і мікрорівнях, здійснюють додаткові внутрішні заходи, спрямовані, зокрема, на підвищення гнучкості ринку праці, ефективне регулювання фінансового сектору, корпоративний контроль, дотримання екологічних умов і цілеспрямоване створення системи соціальної безпеки. Альтернативи глобалізації фактично немає. Спроби обмежити або відтягнути на більш пізні терміни ефект глобалізації призведуть лише до зменшення вигод від неї і збільшення витрат. Швидше за все країни, яким не вдасться пристосуватися до умов глобалізації торгівлі, відстань від держав, які це зроблять. Адекватна реакція повинна полягати в тому, щоб адаптуватися до нових умов і скористатися шансами, що дає глобалізація [12].

2.2 Роль держави в глобалізаційних процесах

Інтенсивний процес глобалізації, що спостерігається протягом останніх десятиліть, викликає багато дискусій серед науковців різних галузей, щодо нової моделі світового устрою та перспективних моделей державного устрою різних країн і особливо майбутнього національних держав з погляду їхнього існування як незалежних чи трансформації в різного роду союзи й об'єднання.

У дискусії про глобалізацію намітилися дві протилежні позиції. Одна група дослідників стверджує, що глобалізація послаблює національну державу, яка зазнала катастрофічного провалу. ХХ століття ілюструє неспроможність держав організувати світ. Дослідники дедалі активніше дискутують про «відсутність держави», «кінець національної держави», що ліквідується в результаті розвитку регіональних економік. У зв'язку з намаганням обґрунтувати теорію світової держави з'являються тези про «застарілість» державного суверенітету й про те, що він, «як неодмінна ознака держави, … протистоїть суверенітету народу власної країни, народам усіх країн - світовій спільноті»; «суперечить пріоритету міжнародної спільноти й міжнародного права»; «заважає глобальним прогресивним процесам, узагалі інтеграції держав», стає «обмеженим і скутим», відбуваються його розмивання, ерозія та дифузія.

У цій дискусії важливо оцінити ступінь і визначити характер впливів глобалізаційних процесів на національні держави, роль і значення державного суверенітету в процесі глобалізації [10].

Глобальна економіка дедалі більше обмежує можливості держави в регулюванні економічних процесів, яка унаслідок цього змушена поступатися частиною своїх політичних ініціатив новим економічним суб'єктам, а останні можуть нав'язувати власну волю самим державам і впливати на інші міжнародні організації.

Основними суб'єктами міжнародного та внутрішнього життя, які впливають на обмеження державного суверенітету і яким держави так чи інакше змушені поступатися своїми певними суверенними правами, є: міжнародні, транснаціональні економічні та різного роду неурядові організації, державно-приватні суспільні групи, а також субдержавні aктори, що вийшли на транснаціональні простори внаслідок розвитку процесів регіоналізації (окремі регіони, кантони, республіки тощо). Серед цих суб'єктів найвпливовішими є міжнародні та транснаціональні економічні організації. У багатьох країнах стає очевидним, що центри прийняття важливих суспільних рішень дедалі більше зміщуються з національного на наднаціональний рівень у зв'язку з активним розвитком інституту міжнародних наднаціональних організацій.

При цьому глобальна економіка контролюється не так державами чи навіть наднаціональними організаціями, як могутнім капіталом, що є домінуючою економічною силою. Ідеться про транснаціональні корпорації (ТНК). Неабияк впливаючи на фінансову систему держави, ТНК послаблюють її економічну основу, а отже, і її саму. Діючи на територіях різних держав, вони залишаються поза впливом цих держав і при цьому контролюють величезні обсяги промислового виробництва та зовнішньої торгівлі. Їхній капітал спроможний істотно впливати на політику різних держав (на напрями політичного та економічного розвитку, результати виборчих кампаній тощо). Свідченням цього є практика пострадянських держав, а також країн Західної Європи, Азії та Африки. Звісно, протистояти негативному впливові ТНК може тільки сильна, не залежна від могутніх зовнішніх політичних і економічних сил держава, яка у своїй політиці орієнтується на національні інтереси.

Глобалізація не є процесом, породженим ХХ століттям, її пов'язують із такими поняттями, як міжнародний поділ праці, лібералізація фінансових і торгових ринків, що започатковані п'ять століть тому. Але сучасні процеси вирізняються глибокими та якісними змінами в міжнародних економічних і фінансових відносинах і мають тенденцію впливати на сферу повноважень держави. Так, зростання фінансових і фондових ринків і розвиток інформаційно-комунікаційних засобів значно ускладнюють контроль переміщення капіталів через державні кордони та функціонування національних фінансових і фіскальних систем. Лібералізація економічної сфери створює для національних держав ще й такі додаткові проблеми, як активізація міграційних потоків, загроза тероризму, зростання безробіття, поширення фінансових махінацій, зокрема відмивання «брудних» коштів тощо.

Очевидно, що окрема держава не спроможна нині самостійно розвиватися, розв'язуючи глобальні проблеми. Проте, на мою думку, протиставлення глобалізації та національної держави є помилковим. Глобалізація - це особливість сучасного розвитку світу, сам процес розвитку світу, в якому національна держава або міцніє й розвивається, використовуючи позитиви глобалізації та виробляючи механізми запобігання її негативним впливам, або зрештою зникає з політичної карти світу як суверенна та незалежна. Як слушно зазначає відомий дослідник проблем глобалізації У. Бек, для того, щоб виробити політичні інструменти управління процесом глобалізації, слід її не демонізувати, а чітко уявляти симптоми пов'язаних із нею «хвороб».

Більшість дослідників глобалізації відзначають її історичний та об'єктивний характер. Проте не можна не погодитися з думкою, що центральними дійовими особами глобалізації залишаються обрані демократичним шляхом уряди національних держав. На відміну від недержавних структур, вони мають легітимну владу. Глобалізація не лише визначає можливості діяльності держави, значною мірою вона здійснюється за допомогою державної економічної політики. Адже жодні технології чи бізнес-кола самі по собі не можуть створити глобальної економіки, яка є результатом інтеграції національних ринків, що неможливо без державних ініціатив. Самі держави відкривають свій економічний простір, провадять політику приватизації державних підприємств, усуваються від регулювання національних ринків, створюючи тим самим умови для посилення глобалізаційних процесів. І попри те, що держава зазнає впливу з боку глобальних чинників, вона й сама не є пасивною щодо них. Держава не може усуватися від виконання своїх основних функцій - як внутрішніх, так і зовнішніх.

Сучасні глобалізаційні процеси зумовлюють зменшення впливу держави та її ролі в економічній сфері. Закони ринку не сумісні з адміністративними методами управління. Проте це не означає, що держава не мусить використовувати ці та інші методи (наприклад, державний контроль над природними ресурсами й ключовими галузями економіки, захист внутрішнього ринку та національного товаровиробника, запобігання фінансовим спекуляціям тощо) й позбавляється своїх функцій у цій сфері. Свідченням цього є сучасна фінансова криза, що охоплює дедалі більше країн. За цих умов економічні суб'єкти та громадяни різних держав пов'язують сподівання на краще саме з діяльністю національних урядів. В історії таких прикладів достатньо. Це і «новий курс Рузвельта», і політика Аденауера в повоєнній Німеччині тощо.

Глобалізація дає національній державі шанс на оновлення й економічне зростання завдяки припливу інвестицій, стимулюванню конкуренції тощо. Однак використання цього шансу значною мірою залежить од якості державної політики в цій сфері, створення правових засад для неї, ефективності її реалізації та захисту національних інтересів.

Нині одні держави використовують глобалізаційні процеси собі на користь, інші - намагаються перекласти на глобалізацію відповідальність за власну бездіяльність і помилки. Але не можна не враховувати, що в підсумку межі впливу глобальних чинників на розвинені країни визначаються їхніми інтересами, а на слабкі - ще й залежністю від інтересів високорозвинених країн і спроможністю влади розв'язувати внутрішні проблеми [7].

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою, проте це не зменшує до неї вимог щодо пошуку нових рішень і моделей функціонування. З метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують три основні інструменти. У внутрішній політиці - корпоративізм і націоналізм, а в зовнішній - міжнародне управління.

Корпоративна політика створює для держави можливості об'єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних aкторів. Таку політичну модель сумісної діяльності апробовано у ФРН у перші повоєнні десятиліття. Зрозуміло, що корпоративна система є ефективною й веде до національної злагоди лише за умови існування об'єднавчої ідеї.

Щодо націоналізму. Деякі держави використовують його для підтримання керованості відцентрових тенденцій. Відомо, що основою будь-якого суспільства є нація. Слід зазначити, що поняття «націоналізм» по-різному оцінюється та тлумачиться в теорії, бо відображуване ним явище, залежно від варіантів прояву, може мати і позитивний (інтегративний), і негативний (дезінтегративний) характер. На моє переконання, значно кращим інструментом для держави в умовах глобалізації є патріотизм. Цим поняттям охоплюються любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам та сприяння її успіхам у сферах внутрішнього життя й на міжнародній арені.

Якщо говорити про зовнішню політику, необхідно зауважити, що у взаємовідносинах між державою та міжнародними організаціями успіх досягається лише в разі спільної мети, наприклад, у питаннях колективної безпеки. Держава аж ніяк не втрачає свого статусу через приєднання до міжнародних організацій чи союзів, проте це допомагає розв'язувати глобальні проблеми [19].

Глобалізація - це потужна програма світового устрою, в яку втягнуті величезні фінансові та інтелектуальні ресурси й ухилятися від якої Україна не може. Проте захищати свою державність може й повинна. А це потребує від влади конструктивних дій. Україна переживає досить складний період. За час, що минув після проголошення незалежності, так і не вдалося подолати кризу в економіці.

Чи зможе Україна розв'язати власні проблеми й залишитися суверенною державою та використовувати переваги глобального розвитку? Зможе, якщо державна влада набуде ознак верховної та буде здатна відповідати за майбутнє держави й приймати остаточні рішення з найважливіших державних питань. А також якщо усвідомить, що основна мета та зміст її діяльності - інтереси народу України. Інакше наша країна так і залишиться узбіччям Європи [18].

2.3 Україна і міжнародні організації

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Одним із основних напрямків взаємодії України з ООН є участь у роботі Організації з підтримання міжнародного миру та безпеки (ОПМ). Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як країна-контрибутор військових підрозділів та персоналу до ОПМ. Станом на грудень 2009 р. понад 385 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляли Україну в семи миротворчих операціях ООН.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Україна активно залучається до діяльності органів ООН у правозахисній сфері. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини. Результати розгляду конвенційними органами доповідей про виконання Україною цих договорів підтвердили наявність суттєвого прогресу у приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, забезпеченні захисту біженців, зміцненні ролі правозахисних організацій.

Україна є учасницею більшості міжнародних договорів, депонованих у Генерального секретаря ООН.

Україна є членом Ради ООН з прав людини (обрана вдруге поспіль у травні 2008 року на 2009-2011рр.), Економічної і Соціальної Раді (ЕКОСОР) (обрана у жовтні 2009 р. на 2010-2012рр.). Висунуто кандидатуру нашої країни до Ради Безпеки ООН (вибори на термін 2016-2017рр. відбудуться у жовтні 2015 р.; за час членства в ООН Україна тричі була обрана непостійним членом РБ ООН, востаннє - на 2000-2001рр.).

У 2008-2009рр. Україна була членом більшості функціональних комісій ЕКОСОР, станом на січень 2010 р. вона представлена у Комісії з народонаселення і розвитку та Комісії сталого розвитку, а також у складі Комітету з програми й координації та Комітету по внесках.

Представлення нашої країни в керівних органах спеціалізованих установ ООН станом на січень 2010 р. є наступним: Всесвітній поштовий союз (Адміністративна рада ВПС), Всесвітня організація інтелектуальної власності (Програмний та бюджетний комітет ВОІВ), Міжнародна організація праці (Адміністративна рада МОП), Міжнародний союз електрозвязку (Рада МСЕ), Організація Обєднаних Націй з промислового розвитку (Програмний та бюджетний комітет ЮНІДО); Рада з промислового розвитку ЮНІДО), Міжнародне агентство з атомної енергії (Рада керуючих МАГАТЕ).

Протягом поточного десятиріччя представники України входили до складу керівних органів наступних структур: Програми розвитку ООН та Фонду ООН у галузі народонаселення (Виконавчої ради ПРООН/ЮНФПА), Дитячого фонду ООН (Виконавчої ради ЮНІСЕФ), Всесвітньої туристичної організації (Виконавчої ради ЮНВТО), Міжнародного агентства з атомної енергії (Ради керуючих МАГАТЕ), Організації Обєднаних Націй з питань освіти, науки і культури (Виконавчої ради ЮНЕСКО).

Україна бере участь у діяльності Європейської економічної комісії ООН, спрямованій на зміцнення регіонального співробітництва у сфері енергетики, транспорту, екології. ЄЕК ООН є для нашої країни одним із важливих джерел технічної допомоги у вищевказаних галузях. На періоди 2002-2003 та 2007-2008 рр. Постійний представник України у Женеві обирався заступником Голови ЄЕК ООН.

Останні роки були позначені ефективною взаємодією України зі спеціалізованими установами ООН з багатьох питань глобального порядку денного, включаючи боротьбу з бідністю, охорону навколишнього середовища, вдосконалення системи охорони здоровя. Важлива роль у здійсненні цієї взаємодії належить Офісу ООН в Україні, який забезпечує реалізацію проектів Програми розвитку ООН в Україні (ПРООН), активно співпрацюючи з Міністерством економіки, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, Міністерством у справах сімї, молоді та спорту, іншими українськими відомствами. Крім ПРООН, Офіс координує діяльність в Україні Всесвітньої організації охорони здоровя (ВООЗ), МАГАТЕ, МОП, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), Обєднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС), ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ.

Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва наукових, освітніх, культурних інституцій.

Завдяки послідовній та виваженій позиції України в ООН та інших міжнародних організаціях, наша країна отримує значну технічну допомогу з боку спеціалізованих установ ООН, її фондів та програм.

Пріоритетне місце в сучасному міжнародному співробітництві займає проблематика сталого розвитку та охорони навколишнього середовища, протидія глобальній зміні клімату. Головну роль на даному напрямку відіграє ООН як найважливіше джерело міжнародного природоохоронного права. Україна є стороною понад 40 глобальних та регіональних природоохоронних конвенцій та угод, активним учасником переговорного процесу щодо підготовки нової міжнародної угоди, яка прийде на зміну Кіотському протоколу до Рамкової конвенції про зміну клімату. Досить динамічно розвивається співробітництво української сторони з Форумом ООН з лісів та Комісією сталого розвитку ООН (крім екологічних питань, в рамках Комісії Україна залучається до обговорення питань сільськогосподарського та промислового розвитку, продовольчої та енергетичної безпеки). З Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) Україна співпрацює в рамках тристоронньої ініціативи з довкілля та безпеки ЮНЕП, ПРООН та Організації безпеки та співробітництва в Європі - ОБСЄ).

У 2008 р. Україна підтримала заходи ООН з надання гуманітарної допомоги найбільш враженим продовольчою кризою країнам, а у 2009 р. - увійшла до числа донорів Всесвітньої продовольчої програми - найбільшої із організацій, що забезпечують надання такої допомоги. Першою країною-реципієнтом української продовольчої допомоги в рамках ВПП була Ефіопія.

Українська сторона активно залучається до роботи Європейської та середземноморської організації захисту рослин, Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин, Комісії зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Триває членство України у Міжнародній раді по зерну та в категорії спостерігачів - у Міжнародному бюро виноградарства та виноробства.

Слід відзначити високу активність української сторони в міжнародному співробітництві в галузі охорони здоровя, особливо в рамках ВООЗ. Україна залучалася до розробки низки договірних та стратегічних документів ВООЗ, у тому числі Рамкової Конвенції ВООЗ з боротьби з тютюном, резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоровя. Взаємодія з Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця чимало сприяє готовності української сторони до оперативних дій в умовах епідемій «пташиного» грипу.

Успішно розвивається співробітництво української сторони з Міжнародною організацією з міграції, провідна роль в якому належить Міністерству внутрішніх справ. Також МВС активно працює з Міжнародною організацією кримінальної поліції - Інтерполом.

Національне космічне агентство України залучається до обговорення актуальних проблем застосування космічної техніки і технологій в рамках Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях, працює у складі Комітету супутникового спостереження за Землею та трьох інших структур. Активно підтримує та розвиває багатосторонні міжнародні звязки Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (в першу чергу, з Міжнародною організацією стандартизації). Зазначена діяльність має важливе значення в контексті виконання зобовязань України в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) та позитивно впливає на конкурентоспроможність українських товарів.

З набуттям нашої країною членства у СОТ в травні 2008 р. розпочався новий етап багатостороннього співробітництва України. Наразі українська сторона працює на засіданнях Генеральної ради СОТ, бере участь у дво- та багатосторонніх процесах в рамках Доха-раунду, опрацьовує питання щодо приєднання України до існуючих в рамках Організації угруповань держав-членів, які обєднані за регіональною ознакою або «за інтересами». Членство в СОТ відкрило для України можливість ведення переговорів по угодах про вільну торгівлю з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі, посилило позицію нашої країни в імплементації чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю. Актуальним завданням залишається подальше реформування зовнішньоторговельного режиму України з метою приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ.

В контексті глобальної економічної та фінансової кризи та її негативного впливу на становище української економіки зростає важливість міжнародного фінансового співробітництва України, особливо з групою Світового банку. Співпраця з Міжнародним банком реконструкції та розвитку здійснюється відповідно до Стратегії партнерства з Україною на період 2008-2011рр., яка має на меті забезпечення в Україні сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності економіки, реформування державних фінансів та державного управління, поліпшення державних послуг у сфері охорони здоровя та освіти. Вагоме значення для державного сектора української економіки мають капіталовкладення Європейського банку реконструкції та розвитку, спрямовані на реалізацію проектів в енергетиці, транспорті та звязку, сфері муніципальної інфраструктури.

Здійснюючи загальну координацію роботи українських відомств, повязаної з членством нашої країни у міжнародних структурах, МЗС водночас виступає головним відповідальним відомством України у відношенні двадцяти з них (у тому числі ООН та її головних органів). В числі таких структур слід особливо виділити регіональні організації та інтеграційні угруповання - Раду Європи, ОБСЄ, Організацію за демократію та розвиток - ГУАМ, Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ). Широка тематика діяльності цих організацій та різноманітність завдань, повязаних з участю в них української сторони, потребує залучення до роботи багатьох інших відомств.

Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм організації. Основні напрями співробітництва України та РЄ, зокрема, забезпечення прав людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьбу із корупцією покладено в основу Плану дій РЄ для України на 2008-2011рр. Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах РЄ; у 2010-2011рр. відбудеться головування України в Комітеті Міністрів РЄ.

Діяльність України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні і вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні Організації. Серед головних напрямків співпраці України з ОБСЄ - зміцнення превентивної ролі ОБСЄ та активізація її участі у врегулюванні „заморожених конфліктів. Українська сторона послідовно залучається до вирішення актуальних питань реформування та подальшої інституціональної розбудови ОБСЄ.

Переваги глобалізації:

-нові можливості більш ефективного розміщення світових ресурсів;

-вільний доступ до світових ресурсів;

-загальне зростання світового виробництва і доходу;

-стимулювання експортних операцій через розширення ринків збуту;

-стабілізація інвестиційних процесів, що зумовить оздоровлення «проблемних» галузей економік країн, що розвиваються.

Негативні наслідки глобалізації:

-нерівномірний розподіл зростання світового доходу між різними країнами, в якому значну перевагу мають високорозвинені країни;

-зростання залежності слаборозвинених країн від стратегічних партнерів;

-економічна, фінансова та політична експансія розвинених країн;

-зростання безробіття некваліфікованого персоналу;

-деіндустріалізація економіки;

-свобода переміщення робочої сили.

Розглядається дві позиції щодо впливу глобалізації на держави.

В одній позиції стверджується, що глобалізація послаблює національну державу. Друга - що глобалізація не послаблює державу, проте кидає їй виклик, змушує пристосовувати її політику до вимог глобальних ринків, змінюючи в такий спосіб рамкові умови державної діяльності, й, отже, - посилювати свою конкурентоспроможність і розвиватися

Україна бере активну участь у міжнародних відносинах, що доводить її вступ до таких міжнародних організацій, як ООН (як правонаступниця Української Радянської Соціалістичної Республіки з 1945 р.), МВФ (з 1992 р.) та СОТ (з 2008 р.). Ведеться тісна співпраця та дискусії з НАТО (з 1991 р.), ЄС та іншими впливовими міжнародними організаціями.

РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

.1 Шляхи розвитку національних економік в глобальному середовищі

Концептуально існує дві парадигми поведінки національних держав у глобальному середовищі, що спираються на дві доктрини - класичного космополітизму й автаркії (причому у межах кожної з них передбачається застосування дієвого інструменту - протекціонізму, що у жодному разі не є результатом їхнього синтезу, як то прийнято вважати).

Економічна теорія, у якій обстоюються національні інтереси, завжди спиралась на принцип пріоритетності суспільних інтересів щодо індивідуальних, наголошуючи: відкритість економіки є лише засобом, завдяки якому відбувається збагачення однієї країни за рахунок іншої. Зокрема, Ф. Ліст зазначав, що класична школа висунула космополітичну теорію, яка розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство - як загальносвітову спільність людей. Справді, якщо людство - це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільноти: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежать від можливостей держав. Формування загальнолюдської спільності можливе лише на паритетних засадах. Принципом обєднання та основою відкритості має бути однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапила в залежність до іншої. Тому необхідно, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй» дослідити, «яким чином кожна нація може піднятись на такий ступінь економічної культури, на якому її союз з іншими націями буде можливим і корисним» [15].

Отже, за доктриною національної політекономії, включення національного господарства, що перебуває на стадії трансформації, в міжнародний економічний простір (тодішня Німеччина стояла перед завданням обєднання та формування індустрії), космополітичний принцип індивідуалізму у міждержавних відносинах є привілеєм національної держави, а не окремих осіб.

Другий засадний принцип торкається шляхів застосування першого: принцип індивідуалізму в міждержавних відносинах реалізується через самоізоляцію. Лістом були розвинені закладені ще Фіхте основи доктрини автаркії, було визначено, що хоч поточні наслідки самоізоляції інші, ніж у протекціонізму, оскільки останній не заперечує користі міжнародної торгівлі і не ставить завдання самозабезпечення країни всім необхідним, але врешті-решт автаркія має на меті відкритість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, що не досягла бажаної стадії розвитку і не забезпечила собі економічні переваги на світовому ринку, вимушена керуватися принципом автаркії - формувати ситуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовитися від значної частини імпорту і міжнародну торгівлю поставити під контроль держави; провадити політику стимулювання і заохочення виробництва замінників і синтетичних продуктів; забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, що є у її розпорядженні. Протекціонізм може виступати інструментом автаркії. Тобто Ліст, на противагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умовах самоізоляції, але вважає за необхідне здійснювати її під контролем держави.

Щодо інших характеристик автаркії, то він розглядає її як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських звязків: щоб не знизити свої потреби до рівня своїх ресурсів, закрита країна намагається розширювати можливості їх поповнення за рахунок обміну, а часто і завоювання та приєднання нових територій (у тому числі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, що стає її «життєвим простором». Особливістю концепції Ліста є те, що він обґрунтовує ідею, згідно з якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваний шляхом лібералізації міжнародних господарських звязків, аби досягти гомогенності соціально-економічних складових розвитку, вимушено підкорятиметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, що існує два види автаркії: перша - повна самоізоляція нації, яка у розрахунку на власні сили намагається досягти високого рівня конкурентоспроможності, і її обєктивний наслідок - коли країна, сягнувши визначеної стадії розвитку, може на засадах лібералізму будувати свої зовнішньоекономічні звязки. Останнє неминуче приведе до домінування такої країни на світовому економічному просторі (як це відбувалося на той час із Англією). Ф. Перру ідентифікував цей останній вид автаркії, як експансіоністський.

Щодо першої, орієнтованої на повну економічну незалежність на основі самоізоляції, то її загальновизнано розглядати як мобілізаційну модель розвитку економіки, таку, що є перехідним щаблем до експансіоністської, природною умовою розвитку національного господарства на шляху до вищої стадії.

З огляду як на економічну так і політичну доцільність жодна країна, що належить до провідних у сучасному світовому економічному просторі, не може скористатися цією моделлю економічної поведінки: частина з них - тому що вже досягла певного ступеня і може провадити експансіоністську політику, інша - тому що відстає в економічному розвитку. Що ж до декларування необхідності відкритості як основи гармонізації міжнародних відносин, то ця теза не має нічого спільного з практикою. Це стосується як розвинених країн, так і тих, що розвиваються, якщо, звичайно ці країни не сповідують рудиментного індивідуалізму.

Незважаючи на декларування принципу відкритості, провідні країни світу всебічно захищають свою досить стабільну економіку, внаслідок чого утворюються потужні центри протистояння, очолювані зокрема США, ЄС та Японією. Наприклад, утворення Європейського співтовариства було свого роду виявом протистояння економічній експансії США і, водночас, бажанням низки країн домінувати хоча б у складі інтеграційного угруповання. Таке протистояння посилює конкурентну боротьбу, трансформуючи її у гіперконкурентну, наслідки якої неминуче «оплачують» менш розвинені, неконкурентоспроможні національні економіки.

Протекціоністська політика послідовно використовується усіма країнами, особливо економічно могутніми, вона є їхнім привілеєм, адже для легітимності такої політики необхідна ціла низка умов, і перш за все міцне національне підґрунтя, що живиться економічним диктатом на світовому ринку. Слід наголосити, що звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі відбувається на тлі високого рівня протекціоністського захисту внутрішньої економічної структури, а заклики до вільної торгівлі та відкритості переслідують мету односторонньої лібералізації, що дозволяє отримати вільний доступ до зарубіжних ринків ресурсів.

Скажімо, економіка США ніколи не була відкритою: від часів індустріальної революції і по 70-ті роки ХХ ст. протекціоністське вибіркове регулювання імпорту визнавалось за офіційну політику, і лише пізніше, коли суспільство свідомо переходить до формування високотехнологічної структури виробництва (за характеристикою ЄС - до «стратегії наступу»), уряд вдається до призованих заходів, як правило, нетарифних, що зарекомендували себе як більш ефективні за існуючих умов. Частка імпорту, що контролюється у США нетарифними засобами, наприкінці 90-х років сягнула 52 % [16].

Так, скажімо, з моменту утворення ГАТТ спостерігається стійка тенденція до зниження використання питомої ваги тарифних регуляторів та підвищення ролі нетарифних. Загалом, промислово розвинені країни активно використовують нетарифні регулятори для забезпечення експортної орієнтації власних економік (за допомогою стимулювання виробництва), для захисту своїх товарних ринків.

За останні сорок років частка імпорту, охоплена нетарифними обмеженнями, стрімко зростає, і збільшилась у Японії на 64 %, у країнах ЄС на 198 % [17].

Субсидії, скажімо, у сільському господарстві за період з 1980 р. по 2007 р. зросли у США на 102 %, Канаді - на 74 %, країнах ЄС - на 104 % (крім того, у засобах масової інформації цих країн ведеться неприхована війна проти імпорту), на 43 % - у Японії [18]. Більш ніж утричі зросла за цей час кількість позовів, повязаних з демпінгуванням та субсидуванням, оскільки навіть якщо економічно розвиненим країнам загрожує обовязкове антидемпінгове та компенсаційне відшкодування, вони все одно вдаються до цих заборонених протекціоністських заходів.

Та найновітнішою формою міжнародної економічної експансії стає новий тип автаркії - структурної замкненості, що дає країнам, втягненим у інтеграційні процеси під гаслом лібералізації, можливість зберігати конкурентні переваги і формувати власну стратегію розвитку, формувати національні пріоритети, виходячи з природних даних країни.

Політика структурної самоізоляції все більшою мірою розглядається як зумисний і бажаний крок, спрямований на реалізацію певних економічних і політичних намірів у контексті глобалізації. Подекуди вона проявляється у застосуванні прямих, безпрецедентних обмежувальних заходів та політики субсидування щодо стратегічних національних галузей, особливо високотехнологічних. Така експансіоністська структурна політика провідних держав, зокрема США, розглядається іншими економічними угрупованнями, зокрема ЄС, як стратегічна загроза розвитку національних економік. Зустрічні заходи, які застосовуються цими угрупованнями, не обмежуються лише дотуванням та субсидуванням національно-пріоритетних стратегічних галузей (у країнах ЄС розміри субсидій таким галузям сягають 9 % національних бюджетів [19]); вони характеризуються відвертим протистоянням і часто забороною імпорту конкуруючих товарів. Загалом політиці усіх конкурентоспроможних країн притаманний експансіонізм.

Слід акцентувати увагу на тій явній обставині, що рівень національного протекціонізму щодо сучасного глобального середовища формується залежно від економічної потужності країни, але розвинені країни по відношенню до третіх країн світу керуються особливими правилами. У цьому разі структурна автаркія не є інструментом становлення системи національної економічної безпеки, а виступає формою пограбування економічно відсталих країн.

Отже, проблема типологізації країн за ознакою конфронтаційності не втратила свого сенсу, оскільки заідеологізованість параметрів класифікації країн, навіть за приналежністю до цивілізаційних світів, все ще зберігається, хоча й видозмінюється: країни світу й досі поділені на першовартісні та меншовартісні, а Україні, на жаль, відводиться місце серед тих, що покликані обслуговувати світовий економічний комплекс. Очевидно, що використання загальноприйнятих космополітичних підходів у процесі формування моделі міжнародної економічної поведінки для України є неприйнятним, бо вони не мають нічого спільного з підходами, які базуються на оцінці потенціалу країни з позиції національних переваг, відображених сучасною інституціональною теорією Портера-Ругмана-Даннінга. Крім того, і практика міжнародних економічних стосунків, і практика формування глобальної міжнародної політики стосовно національних держав великою мірою залежить як від ідеології, так і від обєктивних інтересів економічно - сильних держав, але у жодному разі не йдеться про економічні інтереси країни, що бажає приєднатись до світового співтовариства.

Оскільки проблема конфронтаційності себе не вичерпала, тому і завдання, які мають вирішуватися державою з перехідною, проринкової орієнтації економікою, повязуються із необхідністю формування основ альтернативної загальноприйнятій сьогодні моделі міжнародної економічної поведінки, які зводяться до наступного:

необхідності нової інституціональної політики міжнародної економічної поведінки: принцип індивідуалізму має поступитися принципу комунітаризму, за якого ступінь і напрямки міжнародної відкритості визначаються інтересами суспільства, а не окремих осіб;

реалізації принципу автаркії, що полягає у мобілізації внутрішнього економічного потенціалу та зміцненні національних структуроутворюючих галузей; формуванні цілісної незалежної економіки на основі створення раціональної національної структури виробництва, орієнтованої на вітчизняного споживача; цілеспрямованій підтримці і стимулюванні субєктів національної економіки як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

структурного автарктичного експансіонізму: формуванні конкурентоспроможних галузей, через які здійснюватиметься структурна економічна експансія.

Очевидно, що така модель є мобілізаційною, а система захисту та стимулювання у ній має відігравати роль адаптера внутрішнього середовища до зовнішніх умов, помякшуючи шкоду інтернаціоналізації та підсилюючи ефекти від міжнародних звязків.

Аналіз процесів інтернаціоналізації зовнішніх звязків за допомогою використання такого підходу стає надзвичайно важливим, оскільки дає можливість відповісти на цілу низку запитань, особливо тих, що стосуються проблем регулювання українським урядом міжкраїнних відносин, їхніх меж та доцільності. Ця проблема є надактуальною для України, бо, хоча вона й не обділена первинними ресурсами, але її шлях до глобального середовища починається з обмеженого стартового потенціалу. Звичайно, форми співіснування держав у глобальному середовищі насамперед визначаються вигодами обєднання ресурсних можливостей, однак основною умовою-наслідком співробітництва завжди має бути посилення конкурентоспроможності національної економіки, тому й модель включення до світового економічного простору має бути спочатку мобілізаційною, такою, що слугуватиме розгорненню процесів формування конкурентоспроможності, а згодом і експансіоністською, такою, що дозволить вести мову про паритетність відносин. Тобто, не може йтися про включення України до світової економічної системи на основі паритетності доти, доки національна економіка не зможе провадити експансіоністську політику хоча б у окремих напрямках.

Отже, формування мобілізаційної моделі, використання якої, як правило, має двояку спрямованість: внутрішню, орієнтовану на формування раціональної структури виробництва, і зовнішню, яка має на меті економічну самодостатність (ідентифіковану з економічною безпекою країни), що є умовою незалежності від інших економік та прориву на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг, повязано з вирішенням двох проблем.

По-перше, у цьому контексті слід акцентувати увагу на тій обставині, що вітчизняною економічною наукою ще й досі не вирішена проблема типологізації національної як сьогоднішньої, так і майбутньої соціально-економічної структури суспільства, адже формування національної стратегії входження країни до світового простору тісно повязано з тим, якою є модель внутрішнього розвитку - комунітарною чи індивідуалістичною. Не вдаючись у подробиці, слід зазначити, що економічні відносини в Україні сьогодні розвиваються за другим сценарієм, тоді як інші країни світу все більшою мірою орієнтовані на урахування комунітарних чинників: у цьому і кореняться причини використання доктрини захисту національних інтересів і національної економічної безпеки, а принципи індивідуалізму застосовуються лише у відносинах з іншими державами.

По-друге, важливим є визначення базових принципів проникнення національної економіки у світову економічну систему, формування транснаціоналізаційних звязків макро- та мікроекономічного рівня. Тут необхідно мати чітке уявлення про те, чиї інтереси у міжнародному середовищі має захищати держава - приватні чи суспільні. Відповідь на це запитання повязана з вирішенням попереднього. Якщо суспільство будуватиме міжнародні стосунки за комунітарною моделлю, то усі економічні взаємовідносини у міжнародній сфері будуть контролюватись державою, що є ознакою автарктичності.

Слід наголосити, що історія знає приклади, коли, всупереч обєктивним обставинам, суспільства формували високоефективну систему самозабезпечення та розширеного відтворення, а згодом провадили експансіоністську політику. Умови для цього формувались у межах автарктичної моделі, періодично застосовуваної усіма розвиненими державами. Звичайно, тут слушним буде зауважити, що існує проблема генетичних наслідків концепцій і процесів міждержавних економічних відносин у конфронтаційному контексті, визначення їхньої сутності як боротьби за політичну та економічну гегемонію, що завжди призводило до переділу світу. На особливу увагу заслуговує ця теза ще й тому, що, хоча оптимістична оцінка вірогідності процесів глобалізації, як результату розвитку національних економік на обєктивній основі інтернаціоналізації не має альтернатив, ці процеси викликають до життя явища, здавалось би несумісні з ознаками прогресу світогосподарських відносин. Зумовлені вони тим, що інтернаціоналізація економік обєктивно вимагає встановлення єдиного світового порядку, єдиних правил гри (наприклад, збігу вітчизняного господарського права з міжнародним), подальшої денаціоналізації влади, синхронізації стадій економічного розвитку, конвергенції національно-суспільних підвалин тощо.

Крім того, слід остерігатися надмірного захоплення доктриною автаркії, оскільки ця проблема є багатогранною: автаркія, хоча й у видозміненому вигляді, має свої вади, і у багатьох випадках призводить до протилежних результатів, наприклад, вилучає країну, повністю або частково, із конкурентного простору, зумовлює формування неефективної суспільно-економічної структури. Протистояння руйнівній її силі, чим держава має опікуватися, базується на розвитку конкурентних, індивідуалістичних за сутністю, ринкових відносин усередині країни.

Отже, визначення перспектив розвитку України як структурного елементу світогосподарських процесів повязано з сучасними внутрішніми стратегіями розвитку національної економіки, яка має відповідати одночасно вимогам і автаркії, і глобалізації як єдності протилежностей, має враховувати особливості інтеграційних процесів, які відбуваються у світі, бути орієнтованими на збіг національних, регіональних і глобальних інтересів. З нашої точки зору, провідним напрямком такої інтеграції є структурна інтеграція, засадним принципом якої є структурна автаркія, що здійснюється за умови регулюючого контролю держави. Узгодження базових складових структурної інтеграції трактується нами як пріоритетний напрямок глобальних трансформацій національного економічного простору [14].

.2 Економічний патріотизм - основа стратегії в умовах глобалізації

Формування новітньої національної доктрини відкритості та включення України до світової економічної системи відбувається за умов руйнації старої, нечіткості обрисів майбутньої суспільно-економічної моделі та, водночас, за умов невизначеності щодо відношення світової спільноти до неї як економічного партнера. Розуміння того, що визначення Україною свого місця у світовому глобальному просторі, торування шляхів до нього є складним і неоднозначним процесом, який формується під впливом багатьох, часто взаємовиключаючих, чинників, має стати підставою для неупередженої оцінки процесів глобалізації та їхньої прийнятності для нашої держави.

Проблема інтеграції України до світового господарського простору на паритетних підставах ставить перед вітчизняною економічною наукою низку надзвичайно актуальних завдань, зокрема опрацювання діалектичних та історико-логічних за змістом засад дослідження умов і наслідків поєднання національних та інтернаціональних інтересів. Необхідність застосування у теоретичних дослідженнях підходів, альтернативних класичним, зумовлена різноманітністю проявів закономірностей, притаманних світогосподарським процесам, що формуються під впливом стійкої тенденції до зростаючої єдності світу на базі національно-державної специфіки розвитку країн, яка сьогодні й визначає загальні обриси глобальної картини світу: від всебічності, багатогранності використовуваних засад характеристики сучасного глобального світу залежить рівень адекватності національної інтеграційної моделі її власним економічним та політичним інтересам, вирішення проблеми економічної відкритості.

Від часу набуття Україною державного суверенітету дискусії щодо вибору шляхів політичного та соціально-економічного її розвитку і до сьогодні не втрачають своєї актуальності та гостроти. Проте змістовий їх спектр доволі обмежений: або лібералізація та адаптування до ринкових умов, або жорстке регулювання державою економічних процесів. Цікаво, що у цьому контексті практично не розглядаються проблеми, які торкаються глобалізації політичних та економічних процесів. Справді, якщо характерною ознакою світогосподарського буття є інтернаціоналізація міжкраїнних звязків, і такий спосіб її існування виступає як історичний виклик, перед національною державою постає питання безальтернативності засадам ринкової відкритості, шляхам входження у глобальне середовище. Трансформація економіки України у проринковому напрямку робить процес глобалізації невідворотною реальністю. Як доводив свого часу, виходячи із принципів, сформульованих класиками, К. Маркс, ринкова економіка за своєю природою може функціонувати лише як частина всесвітнього ринку, має бути відкритою. На практиці така відкритість означає, що технічна, структурна, інвестиційна і соціальна політика країни має орієнтуватись на кращі світові показники і стандарти, експорт та імпорт має бути альтернативою внутрішньогосподарським рішенням, а зовнішньоекономічна діяльність - стати органічною частиною економічної діяльності господарських субєктів. Така економіка передбачає вільний доступ на внутрішній ринок іноземної конкуренції, використання всіх форм інвестиційного і торгового співробітництва, опрацьованих світовою практикою, співставність світових і внутрішніх цін та доходів, конвертованість національної валюти, рівно як співставність господарського права. Це обєктивно повязано з обмеженням регулюючих функцій держави і переводом зовнішньоекономічної діяльності на мікрогосподарський рівень.

Умови, в яких Україна переходить до ринку, є специфічними. В ідеалі для ринкових трансформацій необхідне здорове суспільство з досконалою матеріальною і правовою базою, раціональною економічною та інституціональною структурами, достатнім економічним потенціалом, кваліфікованою законодавчою і авторитетною виконавчою владою, соціальною стабільністю, такими компонентами, які здатні забезпечити національну визначеність, суверенітет і самостійність у прийнятті рішень зовнішньоекономічного порядку. Жодного з цих компонентів Україна не має.

Тому слід зважено поставитися до проблеми відкритості, оскільки, як застерігає, зокрема, професор Гарвардського університету Д. Родрік: «не існує жодних доказів того, що інтеграція до світового господарського простору сама по собі приводить до покращення економічної ситуації. Навпаки існує багато переконливих доказів того, що відкритість, трактована як зменшення перешкод на шляху потоків капіталів і товарів, прямо не повязана з економічним зростанням: скоріше воно залежить від наявності ефективної внутрішньої стратегії щодо всіх прошарків населення, яка помякшує внутрішню конфліктність розвитку; від внутрішньої інституціональної політики, зокрема наявності інституцій, здатних швидко реагувати на ситуацію, на зміни, що відбуваються у глобальному середовищі, та вміло до них пристосовуватися. Саме досконала національна внутрішня інституціональна й економічна структура є запорукою інтегрування до світового простору на паритетних умовах. За відсутності цих обовязкових компонентів стратегії зовнішньої лібералізації відкритість нічого не дасть». У цьому своєму твердженні Д. Родрік спирається на сучасні загальновизнані підходи, згідно з якими зовнішньоекономічна діяльність є підконтрольною державі, яка має виконувати функцію реалізації загальнонаціонального інтересу, а її зовнішньоекономічна політика має базуватися на фундаментальних засадах економічного зростання, а саме - інвестиціях, макроекономічній стабільності, людських ресурсах та ефективному управлінні, й виключати тезу щодо домінування інтеграційних інтересів як першопричини економічного зростання [17].

Таким чином, для забезпечення гармонізації національної та глобальної економіки держава вже тепер повинна розробити стратегію ефективного входження України в глобальний світ, яка має базуватися на поєднанні принципів відкритості економіки із захистом внутрішнього ринку, аналізі державних, регіональних та галузевих концепцій і програм соціально-економічного розвитку у співставленні із загальною ситуацією на світовому ринку і перспективами інтеграції України у світову економіку, гармонізації норм законодавства України з міжнародними нормами та правилами.

В основу цієї стратегії має бути покладена політика економічного патріотизму, яка абсолютно не суперечить ні принципам сучасного глобалізованого співжиття, ні інтеграційним намірам України. Це означає, що ми будуємо свою економічну політику передусім з врахуванням інтересів української економіки, наших товаровиробників і наших громадян - споживачів благ сучасної цивілізації. Крім того, сприяти позитивному впливу глобалізації на економіку України має розвиток законодавства з врахуванням стратегічних і тактичних цілей інтеграції України у світове співтовариство та пріоритетів української економіки, захисту українського ринку [8].

Концептуально існує дві парадигми поведінки національних держав у глобальному середовищі, що спираються на дві доктрини - класичного космополітизму й автаркії (причому у межах кожної з них передбачається застосування дієвого інструменту - протекціонізму, що у жодному разі не є результатом їхнього синтезу, як то прийнято вважати).

В основі класичного космополітизму лежить принцип обєднання та відкритості, при якому має бути однаковий соціально-економічний рівень розвитку країн, щоб жодна нація не потрапила в залежність до іншої.

Автаркія заснована на принципі індивідуалізму в міждержавних відносинах, що реалізується через самоізоляцію.

Для пристосовані до умов глобалізації, Україна повинна розробити стратегію, яка має базуватися на поєднанні принципів відкритості економіки із захистом внутрішнього ринку. В основу цієї стратегії має бути покладена політика економічного патріотизму, яка абсолютно не суперечить ні принципам сучасного глобалізованого співжиття, ні інтеграційним намірам України.

ВИСНОВОК

Глобалізація - це процес посилення взаємозвязку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів.

На сьогоднішній день на мій погляд наша країна неповністю готова до глобальної інтеграції і міжнародної конкуренції. Але держава з таким потенціалом не може залишатися ізольованою.. Тому її пріоритетним завданням має стати наближення вітчизняної економіки до рівня провідних країн світу шляхом активізації інноваційного процесу, підвищення стимулів до праці, покращення інвестиційного клімату, адаптації законодавства до сучасних умов господарювання, всебічну підтримку підприємництва.

Крім того, для забезпечення гармонізації національної та глобальної економіки держава вже тепер повинна розробити стратегію ефективного входження України в глобальний світ, яка має базуватися на поєднанні принципів відкритості економіки із захистом внутрішнього ринку, аналізі державних, регіональних та галузевих концепцій і програм соціально-економічного розвитку у співставленні із загальною ситуацією на світовому ринку і перспективами інтеграції України у світову економіку, гармонізації норм законодавства України з міжнародними нормами та правилами.

В основу цієї стратегії має бути покладена політика економічного патріотизму, яка абсолютно не суперечить ні принципам сучасного глобалізованого співжиття, ні інтеграційним намірам України. Це означає, що ми будуємо свою економічну політику передусім з врахуванням інтересів української економіки, наших товаровиробників і наших громадян - споживачів благ сучасної цивілізації. Крім того, сприяти позитивному впливу глобалізації на економіку України має розвиток законодавства з врахуванням стратегічних і тактичних цілей інтеграції України у світове співтовариство та пріоритетів української економіки, захисту українського ринку.

Список використаної літератури

1.Богуславський Є. Глобалізаційні процеси в Україні: економіка, фінанси, банківська справа // Інвестиції: Практика та досвід. - 2008. - № 21. - С. 40-42.

2.Боднар І. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Наслідки фінансової глобалізації для України // Фінанси України. - 2009. - № 8. - С. 68-75.

.Ігнатович Н. І. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Глобалізація світового господарства і деякі проблеми зовнішньоекономічної стратегії // Вісник Київського Нац. ун-та ім. Т.Г. Шевченка. - 2005. - №73. - С. 19-20.

.Карлова І. Глобалізація: сутність, наслідки та вплив на соціально-економічний розвиток України // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - №11. - С. 41-52.

.Касабова І. А. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Вплив глобалізації світової економіки на національний соціально-економічний розвиток // Формування ринкових відносин в Україні. - 2009. - № 5. - С. 75-84.

.Касабова І. Еволюція наукових поглядів на глобалізацію // Формування ринкових відносин в Україні. - 2008. - № 1. - С. 121-126.

.Козловець М. Глобалізація як тест на виживання націй - держав // Персонал. - 2008. - № 3/4. - С. 42-52.

.Костицький В. Економічний патріотизм як складова національної ідеї в умовах глобалізації // Право України. - 2006. -№ 12. - С. 4-8.

.Кравчук М. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>До передісторії феномена "глобалізації" // Персонал. - 2006. - №3. - С. 22-25.

.Куян І. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Чи послаблює глобалізація суверенітет національних держав? // Віче. - 2009. - № 12. - С. 15-18.

.Левченко З. Україна в глобалізованому світі // Цінні папери України. - 2007. - № 46. - С. 28-29.

.Михайлишин Л. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>До питань глобалізації української економіки: сутність, стан, проблеми // Підприємництво, господарство, право. - 2009. - №8. - С. 168-173.

.Міжнародна економіка: Навч. Посіб. - К.: Знання. - 2005. - С. 369-371.

.Мунтіян В. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Стратегія економічного розвитку у контексті сучасних світових реалій // Фінансовий ринок України. - 2008. - № 7/8. - С. 3-6.

.Новицький В. Є. Економічна глобалізація та її наслідки для України// Стратегія розвитку України. - 2005. - N 1. - С. 7-14.

.Олексюк О. І. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Вплив глобалізації на результативність соціально-економічного розвитку України // Економіка та держава. - 2009. - № 2. - С. 15-19.

.Пирожков С. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Дослідження національних економічних пріоритетів у контексті сучасної глобалізації // Економіка України. - 2009. - № 5. - С. 90-92.

.Радзієвський І. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Глобалізація і трансформація статусу національної держави // Вісник Української Академії державного управління при президентові України. - 2005. - №1. - С. 70-76.

.Сарана О. Вплив глобалізації світової економіки на економічну роль національної держави // Економіка, фінанси, право. - 2008. - № 5. - С. 3-6.

.Юхименко В. <http://www.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_71/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21COLORTERMS=0&S21STR=>Україна в глобальних інтеграційних процесах // Вісник Київського національного торгівельно-економічного ун-ту. - 2007. - № 3. - С. 16-25.