(Авто)біографії як майданчики самопрезентації індивідуальної та колективної пам’яті покоління 68-го року

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Литература
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    14,28 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-18
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

(Авто)біографії як майданчики самопрезентації індивідуальної та колективної пам’яті покоління 68-го року















(Авто)бюграфії як майданчики самопрезентації індивідуальної та колективної памяті покоління 68-го року


Орлова М.О.



У колективній памяті німецького народу закарбувалося багато знакових історичних подій, які вплинули на подальший розвиток Німеччини. Кожне покоління формує уявлення про історичний шлях нації через реконструювання минулих подій та переосмислення власного минулого. Як відомо, колективна память - це динамічна категорія, яка постійно рухається від минулого і до сьогодення. Щоразу пригадуючи або описуючи певну подію з минулого, конкретне покоління переживає її знову і знову, почасти змінюючи зміст та значення про події. Як зазначає Я. Ассман, «память підтримується за допомогою культурних форм (тексти, ритуали, памятки)» та за посередництвом «інституціональних типів комунікації (декламації, свята, участь у громадських заходах тощо)» [цит. за 1, с. 12].

Одним із таких інституціональних типів комунікації можна вважати революцію 1968-го року в Німеччині, яка була помітним явищем в її історії, адже протести сколихнули всю країну в 1960-х рр. і кинули виклик як суспільству, так і владі. Цей період у німецькій історії був резонансним та неоднозначним, багато питань залишається незрозумілими і сьогодні, про що свідчить хоча б той факт, що більше аніж через 40 років після означених подій продовжуються точитися дискусії щодо історичного значення та ролі «1968» року не лише для історії Німеччини, а й для цілого світу.

Незважаючи на численні протиріччя, що породжують різноманітні потрактування епохальної цезури 1968-го року, остання все-таки ввійшла у німецькомовний соціальний і культурний простір. Із впевненістю можна стверджувати, що ця цезура займає одне з центральних місць у колективній памяті німецького суспільства. Варто зазначити, що ці події не обмежуються лише одним 1968 роком. Так звані «довгі 60-ті», термін загальноприйнятий у німецькомовному культурному просторі, - досить великий проміжок часу, в середньому історики визначають його тривалість від кінця 1950-х і до початку 1970-х років.

Атрибутами революційної дійсності кінця 60-х початку 70-х років стали масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ. Студентські страйки та робітничі виступи в Італії, демонстрації проти війни у Вєтнамі в Західній Німеччині та США - всі ці реалії протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Події у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини суспільства споживання: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стояли на барикадах, у страйках брали участь мільйони людей.

Як соціальна група, яку обєднує колективна память про спільне минуле, а саме події 68-го року в Німеччині, розглядається покоління 68-го року, що відрізняється від інших певним соціальним контекстом або за Морісом Халь- бваксом «соціальними рамками» [5]. Поняття «генерація 68-го року» виокремлюється в дискурсі поколінь у культурології, соціології, історії та літературознавстві. Приміром А. Ассман у своїй теорії історичних генерації ХХ ст. характеризує це покоління як таке, що:

народилось поміж 1940-1950-ми роками;

визначальною для якого є критика на адресу покоління батьків;

йому властиві протиріччя у поглядах їх представників (прагнення змін у всіх системах, модернізація соціальної сфери, сексуальна революція, радикальні прояви - терористична організація «ИЛЕ»);

протестувало проти всіх форм пригнічення особистості (від батьківської до державної) [6, с. 62-63].

Звичайно, події 68-го року не могли не вплинути на літературний процес загалом, та на творчість окремих письменників зокрема. З огляду на зміни у світобаченні сучасних письменників того періоду, зявилися різножанрові художні твори, в яких нове покоління авторів намагалося викласти свої поетичні рефлексії щодо епохальнихподій 68-го року. Письменники, які були або ж очевидцями подій, або безпосередніми учасниками зображають у своїх фікційних і нефікційних текстах революційну дійсність, вплив подій на світогляд молодих людей, а також кризу ідентичності як післядію революційної ейфорії. Хоча почасти політичні події не є головною темою зображення, все-таки ці тексти можна вважати реконструкцією основних етапів розвитку протесту, тому вважаються біографією цілої генерації, названої шифром - «покоління 68-го». деліус біографія художній

Що стосується німецькомовних письменників, то, наприклад, Гельмут Кізель розподіляє їх на дві групи: перша - письменники соціально-критичного спрямування, які були політично вмотивовані (Петер Шнайдер, Уве Тімм, Ніколас Борн, Міхаель Ручкі тощо), інша - псевдоанга- жовані письменники, які не були аполітичними, втім цікавилися здебільшого пізнанням власного внутрішнього світу, аніж тим, що відбувається навколо (Петер Гандке, Рольф Дітер Брінкманн, Мартін Вальзер, Ф.К. Деліус та інші) [10, с. 620].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. У текстах, в яких реконструюється революційна дійсність 68-го року, від- стежується два типи памяті - індивідуальна та колективна. З одного боку, художні твори представників покоління 68-го року - це переосмислення власного минулого, що є проявом індивідуальної памяті. З іншого - вони є свідченням очевидців зазначених подій, тобто стосуються цілої групи людей, і в них конструюється історичний шлях національної групи, що є проявом колективної памяті.

І тут можна говорити про те, що обидва типи памяті не розглядаються окремо один від одного, адже історичні події певної групи впливають на життя окремого індивіда, і частково є вмістом його автобіографічної памяті. Адже історичні факти не є зовнішньою оболонкою щодо життя конкретного індивіда, а навпаки виявляються його особистісним згадуваним минулим, яке наповнює колективну історію, утворює колективний час ти формує колективний простір.

До відомих представників покоління 68-го належить і Фрідріх Крістіан Деліус, якого із впевненістю можна назвати історіографом свого часу. Типовий представник західнонімецької творчої інтелігенції Деліус відтворює новітню історію Німеччини, зображаючи в своїх творах процес трансформації громадської свідомості у Німеччині в другій половині ХХ століття, опираючись на особистісну память. Намагаючись реконструювати «живий історичний досвід» (за Райнгар- том Козеллеком) письменник балансує між двома способами облаштування художнього простору - фікційним і нефікційним [2].

Деліус - сучасний німецький письменник, возвеличений до видатного літературного хроніста сучасності прихильниками, названий політичним письменником критиками, втім, сам вважає себе тим, хто лише просто мріє бути романтиком, представляє елітарну літературу сучасного німецького культурного простору, і, на жаль, невідомий на просторах українського. Де- ліус - автор багатьох творів, жанрова палітра його творчості різноманітна: поезія, проза, есеї, публіцистика, сатира, біографічні нариси. Вінлауреат престижних літературних премій (серед них премія імені Теодора Фонтане 2004 р, премія ім. Георга Бюхнера 2011 р.), а низка творів німецького письменника перекладена майже 18-ма мовами. Окрім письменницької діяльності, Деліус був редактором провідних видавництв Німеччини, серед яких Клаус Вагенбах і Ротбух (Klaus Wagenbach, Rotbuch).

Народився Ф.К. Деліус в 1943 році в сімї пастора німецької євангельської церкви в місті Рим. Далі сімя переїздить назавжди до Німеччини, де досить часто змінює своє місце проживання. Майбутній письменник навчається германістиці у Берлінському Вільному університеті, продовжує навчання в технологічному університеті м. Берлін. У 1970 році успішно захищає дисертацію на тему «Мистецькі засоби як ідеологічний інструмент у творах письменників бідермаєру». Від тоді працює редактором у провідних німецьких видавництвах, з 1978 року завершує редакторську діяльність і починає працювати як вільний письменник, почасти займається педагогічною діяльністю.

Початок творчої карєри Деліуса співпадає з буремними подіями в Німеччині кінця 60-х років, які письменник вважає знаковими не лише для власного літературного доробку, а й для себе особисто. Цю віху в німецькій історії письменник визначає так: «1968-го року все було охоплено хвилями протестів, постійно відбувалося щось нове, надзвичайне. Війна у Вєтнамі та протести проти неї досягли свого апогею, замах на Руді Дучке (лідера Соціалістичного союзу німецьких студентів ФРН, який був найвпливовішою постаттю серед західних «нових лівих»), боротьба проти німецького видавничого концерну «Аксель Шпрінгер», зародження анархістсько-терористичного руху.... Студентське повстання в Парижі у травні, потім у серпні - придушення танками Празької весни силами держав Організації Варшавського договору сприймався як зрада, розчарування та втрата ілюзій, все це події, які ще досі належним чином недооцінені. Врешті-решт воєнний путч у Греції, підтриманий США. І все це лише заголовки перших шпальт - і лишень бовдури можуть стверджувати, що всі події можна звести лише до простої формули» [7, с. 80-81].

Справді, можна стверджувати, що цезура 68-го року як соціально значима віха в історії Німеччини, незважаючи на численні протиріччя, займає одне з центральних місць в історичній памяті німецького суспільства. Тому, як спостерігач, так і співтворець політичного контексту своєї доби, Деліус олітературює цей фактичний матеріал. Його авторське Я намагається осмислити революційну дійсність кінця 60-х початку 70-х років із часової дистанції та транслювати індивідуальний досвід на тлі епохи, спираючись на власну автобіографічну память, що включає в себе події, які письменник пережив особисто, а також апелюючи до колективної памяті про минуле цілої генерації.

Виклад основного матеріалу дослідження. Оповідання Ф.К. Деліуса з промовистою назвою «Американське посольство та танок навколо жінок» належить до небагатьох творів, в яких розповідається про одну з важливих подій, що, власне кажучи, передувала революційному апогею 1968 року [8]. Йдеться про першу демонстрацію організовану західнонімецькими студентами 5 лютого 1966 року біля американського посольства на знак протесту проти участі США у війні у В'єтнамі. Під час цієї демонстрації студенти закидали американське посольство яйцями та приспустили американський прапор біля будівлі посольства. Потім студенти перейшли до організації серії демонстрацій проти війни США у Вєтнамі, проти політики підтримки американської агресії. Втім, описувана Деліусом демонстрація проти імперіалістичної війни у Вєтнамі, як і багато інших у той час, була розігнана поліцією.

Письменник пояснює обраний для твору історичний факт тим, що його «... оповідання ««Американське посольство та танок навколо жінок» - це спроба реабілітувати 1966-1967 роки, які на той час не були наповнені зуперлативами, насичені максимальними вимогами, пронизані ідеологіями та риторикою» [9, c. 79].

Головний герой твору студент-германіст Мар- тін (як і колись Деліус), якому випадково потрапляє на очі листівка від СДС (Соціалістичного союзу німецьких студентів) із закликом вийти на антиамериканський протест. Мартін не є прибічником жодної з партій чи групи, втім хлопець іде на демонстрацію лише з єдиною метою, аби зустрітися з дівчиною Елен. Хоча він, як і багато його друзів не підтримує війну у Вєтнамі. Проте опинившись перед загрозою насильницького розгону протесту, протагоніст воліє радше триматися подалі і бути лише «критичним спостерігачем». Хоча з одного боку все, що відбувалося навколо «хвилює» його, а з іншого - він займає контрпози- цію стосовно «всіх, кого бачив» [8, с. 91].

Крім того, Мартін переживає особистісну кризу, він не має успіху серед жінок, перебуває в постійному пошуку, знайомлячись то з однією дівчиною, то з іншою, проте бажаного сексуального досвіду йому не вдається отримати. Тому він і «кружляє», як зазначає письменник, то навколо Елен, то навколо її подруги Франціски. Щодо цього назва твору є досить промовистою.

Мартін - це вербалізоване аПег еgo самого Деліуса. Цей провідний персонаж виступає стрижневим компонентом вказаного твору, інтелектуально-духовна концепція якого є визначальною на усіх рівнях структурної організації текстів. Проходячи певний етап пізнання дійсності, герой формує власну позицію щодо подій 66-го року, яка зводиться загалом до нерозуміння та певного заперечення. У сюжетно-композиційному плані площина протесту є домінантною, оскільки саме в ній протагоніст реалізує і виражає себе найбільше, хоча внутрішня сюжетна канва твору зосереджена лише навколо особистісних пошуків протагоніста. Перенесення перспективи твору у світ почуттів, дає змогу Деліусу показати паралельно два процеси зрілості людини - особистіс- ний і соціальний. І що як і процес зрілості - це тимчасовий етап, так і революція - це лише перехідна фаза в житті індивідуума.

Варто зазначити, що це оповідання належить до категорії твору з гетеродієгетичним нарати- вом, що побудований на основі атвобіографічного матеріалу. Автобіографією він є лише в плані референції, тобто співвіднесенності із позамовною предметною дійсністю. Так би мовити латентна (або ж завуальована) автобіографія Деліуса в третій особі у формі роману становлення (виховання) має фактичне підґрунтя, адже сам автор у своїх есе наполягає на правдивому віддзеркаленні дійсності, зазначаючи, що «ключова сцена написана згідно з повідомленнями у пресі, із залученням фотографій Міхаеля Руеца, який задокументував події 5-го лютого, а також є власним згадуваним минулим» [9, с. 119-120]. Крім того, текст рясніє інтертекстуальними вкрапленнями, серед яких повідомлення з газет і радіо, тексти агітлистівок, плакатів, уривки промов відомих людей (наприклад, президента Америки Кенеді), цитати відомих філософів (наприклад, Адорно). Інтертекстеми вживаються автором як аргумент, Деліус уводить їх у текст як документальні свідчення про епоху і про себе тодішнього, вони підтверджують правильність авторських суджень, тому також виконують функцію автентичності.

Проте автор паралельно зізнається, що «все було не так. Тому мені варто дозволити себе поправити», «все-таки все було ще більш невинно, не так агресивно», як він описав це у своїй книзі [9, с. 120]. Як бачимо, письменник обєднує два коди сприйняття - фактуальний і фікційний. Однак, письменник надає перевагу фікційному підходу до автобіографічних матеріалів у відродженні індивідуальної та колективної памяті. Йдеться все-таки про фікційну художню автобіографію, сюжет якої - це історія становлення «Я» самого Деліуса. Хоча у творі описується подія, безпосереднім учасником якої письменник не був, проте в цей день, і це відомий факт, він перебував неподалік американського посольства і спостерігав за подіями навкруги.

Загалом між Деліусом і його протагоністом відчувається значна схожість. Передусім письменника повязує з його художнім прототипом Мартіном позиція відстороненого спостерігача щодо означених подій, тобто відсутність ініціативно-діяльної позиції, спрямованої на перетворення дійсності. На підтвердження цього можна навести слова письменника з його автобіографічного нарису: «Соціалістичний союз німецьких студентів був не для ліриків. Інші політичні групи також не підходили. Я міг собі дозволити залишатися одинаком, лише не мав права вимовити цього в голос» [7, с. 73]. У свій час Деліус вважав, що принесе більше користі суто практичними справами, наприклад, допомагаючи писати листівки чи вичитувати промови лідерів молодіжних протестів. Проте, як відверто зізнається автор, події не могли не змінювати його, і потік про- тестної хвилі поглинав і таких одинаків, як він.

Більш детально цей період часу письменник змальовує в іншому творі, який є темпорально- історичним спостереженням та історіографічним описом. Книга Ф.К. Деліуса «Час, коли книги допомагали» («Als die Bücher noch geholfen haben«, 2012), за його ж визначенням, - автобіографічний нарис [7]. Означення твору нарисом є прямою вказівкою на його «документальну основу з поглибленою емпіричною достовірністю», на зображення справжніх фактів, подій, конкретних людей [3].

Текст складається з чотирьох частин, кожна з яких присвячена окремим етапам у житті самого письменника: від початку літературної карєри наприкінці 60-х - яка зароджувалась на тлі революції 1968-го року, і до періоду письменницької діяльності вже як знаменитого автора, члена кураторія Берлінського літературного дому - наприкінці 80-х років перед обєднанням Німеччини. Назва твору визначає задум автора, а саме розповісти, як він сам стверджує, про час, коли книги йому допомагали, коли він брався за написання книги, які, як він зауважує, були корисними людям. Спосіб представлення історії в цьому тексті Деліусом характеризується послідовним викладом подій у житті автора. Текст містить виразні темпоральні маркери, час початку й кінця історіо- писання. Деліус описує всі актуальні події, які відбувалися в цей період його життя. В автобіографії згадуються відомі сучасні німецькі письменники Вольф Бірманн, Гайнер Мюллер, Гюнтер Кунерт, Ніколас Борн, Томас Барш чи Герта Мюллер.

Проте нарис позбавлений завершеної фабули, яка означена переважно фрагментарністю, характеризується відсутністю єдиної сюжетної лінії. Для нашого дослідження становить інтерес саме перша частина твору під назвою «Поміж «Я» і «Ми». На майже 80-ти сторінках Деліус реконструює власні спогади про рік 1968-ий і намагається переосмислити наслідки протестного руху. Тому факти досить часто поступаються місцем роздумам. Спираючись на особистісну память, письменник, окрім подачі фактологічного матеріалу, дає власний погляд на події, текст пронизаний його оціночними рефлексіями: «Революції, а я наполягаю саме на множині, були за своєю природою суперечливі» [7, с. 81]. «Революція в моїх колах не була основною діяльністю. Подекуди ми ходили на демонстрацію, втім я утримувався від участі в робочих групах. Перш за все, я прагнув вчасно написати дисертацію» [7, с. 71]. «1968-им роком я ситий по горло» [7, с. 78].

Крім того, оповідання Деліуса можна вважати прикладом поєднання автобіографії й біографії у межах одного художнього простору. Біографічно- автобіографічним цей твір робить той факт, що з одного боку - це спогади про себе, саморефлексії «Я» письменника, з іншого - це історіографічний опис (свідчення) покоління 68-го року.

Отже, з розглянутого можна зробити такі висновки. По-перше, у творах Ф.К. Деліуса маємо справу з декількома типами дискурсу, а саме памяттєвим, автобіографічним, генераційним і власне історичним. По-друге, (авто)біографічна оповідь німецького письменника дозволяє обєднати два рівні взаємодії культури та памяті: рівень індивідуальний («соціально обумовленої біографічної памяті») та колективний (повязаний із «практиками певних соціальних груп, що конструюють спільне минуле») (А. Асс- ман) [1]. Разом з тим обидва твори, фікційна і не- фікційна автобіографії, слугують майданчиками самопрезентації як індивідуальної, так і колективної памяті покоління 68-го року. У темпоральному модусі автобіографій Деліуса переплелися два часи: час памяті й історичний час. Час памяті - це категорія субєктивна, що є проявом свідомості «Я», яке пригадує. Для історичного часу характерна тяглість, логічна послідовність, ця категорія є обєктивною, вона вибудовується через простір памяті іншого та колективної памяті. У проаналізованих текстах Деліуса приватний час все-таки домінує над історичним.

Окрім того, з точки зору трансляції образів минулого та їх фіксованості в культурній памяті з перспективи «генераційного підходу» є очевидним той факт, що цезура 68-го року - це матриця ідентичності і памяті цілого покоління, що вплинула на багатьох його представників. Проте, очевидною лишається потреба в подальшому переосмисленні наслідків руху, про що свідчать нові спроби реконструкції революційного досвіду представниками покоління тих років.

Зрозуміло, інтерпретація зазначених подій представниками цього поколінням, які є вмістом його колективної памяті, - це таке потрактування подій, де умисно підкреслюються певні епізоди, натомість не зображуються інші. І це недивно, оскільки у колективній памяті революційного покоління цезура 1968-го року з часом перетворилася на політичний міф, а деякі представники, асоційованої з цією цезурою генерації, вбачають у ній символічний зміст і по сьогодні.


Список літератури

1.Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної памяті / Пер. з нім. / Аляйда Ассман. - Київ: Ніка Центр, 2012. - 440 с.

2.Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Пер. з нім. / Райнгарт Козеллек. - К.: Дух і літера,2006 - 436 с.

3.Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 1 / [Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів]. - К.: ВЦ «Академія», 2006 - С. 96.

4.Мегилл А. Историческая зпистемология: Научная монография / Аллан Мегилл / Пер. Кукарцевой М., Ка- щаева В., Тимонина В. - М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009. - 480 с.

6.Assmann A. Geschichte im Gedächtnis: Von der individuellen Erfahrung zur öffentlichen Inszenierung / Aleida Assmann. - München: C.H. Beck, 2014. - S. 219.

7.Delius F.Chr. Als die Bücher noch geholfen haben / Friedrich Christian Delius. - Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Taschenburg Verlag, 2014. - S. 336.

8.Delius F.Chr. Amerikahaus und der Tanz um die Frauen / Friedrich Christian Delius. - Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Taschenburg Verlag, 2013. - S. 141.

9.Delius F.Chr. Warum ich schon immer Recht hatte - und andere Irrtümer. Ein Leitfaden für deutsches Denken / Friedrich Christian Delius. - Berlin: Rowohlt Taschenburg Verlag, 2003. - S. 160.

Похожие работы на - (Авто)біографії як майданчики самопрезентації індивідуальної та колективної пам’яті покоління 68-го року

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!