Європейський вплив на модерне пробудження українства у сучасній історіографії

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    История
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    13,45 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-10
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Європейський вплив на модерне пробудження українства у сучасній історіографії















європейський вплив на модерне пробудження українства у сучасній історіографії

Ю. П. Присяжнюк

Хронологічні рамки цієї розвідки дещо розмиті, бо охоплюють складний і суперечливий процес формування української модерної спільноти. Він же, як відомо, є проблемою дискусійною - історики не знаходять спільного знаменника навіть у вимірі століть. Утім, беручи до уваги усталену на сьогодні традицію історіописання, зазначимо, що формально йдеться про довге ХІХ століття.

Претензія на повноту пропонованого аналізу є хіба що гіпотетичною, адже, поточнимо, варто було б простежити трансформацію низки чинників: релігійних вірувань, історичної памяті, мови, формування прошарку інтелігенції, ба ширше - інтелектуального суспільства. Одним словом, увесь той латентний світ, який містить безкінечно розмаїту сукупність культурних звязків, що вяжуть дві епохи - ранньомодерну (козацько-державну) та власне модерну (національно-державну). Утім, це надто громіздка робота, позаяк тільки в релігійному питанні потрібно відмовитися від того, аби конфесійний чинник розглядати й оцінювати виключно у фокусі церковного протистояння, натомість транслювати його в царину еволюції уявлень, смислів, ролей, функцій.

Особливості розставання з козаччиною (як соціокультурним явищем), самобутність виявлення патріотизму в умовах кріпаччини, постаті видатних і масових інтелектуалів - далеко не повний перелік тих проблем, на тлі зясування яких, на часі поглибити знання реалій епохи модерності. До того ж, вочевидь, суттєво наповнити їх європейським впливом.

Потреба такого дослідження визначає мету цієї розвідки. Задля її досягнення обрано сферу модерного (вужче - національного) пробудження української спільноти в умовах активізації інтеграційних процесів ХІХ ст. Маємо надію вийти на візію додаткових аспектів тлумачення подій довгого століття і, як кінцеву мету, - на більш синтезоване пояснення всієї модерної історії. Продуктивнішим у такому разі буде й компаративний аналіз українського та зарубіжного європейського досвіду. Приміром, дослухаючись до вже зробленого висновку, що енергія протестантизму як релігійного та соціально-політичного явища перетворила Німеччину на най- могутнішу державу Європи наприкінці ХІХ ст., логічно буде простежити роль релігійного чинника в історії кріпосницької й посткріпосницької української спільноти. Дотепер же дослідники, здебільшого, обмежувалися констатацією еволюції на кшталт: у ХІХ ст. христовір- ський і скопецький аскетизм, песимістичні, а то й ворожі настрої, різке протиставлення себе, свого вчення оточуючому світу змінювалися на протилежне... [1, 17].

Особливістю пропонованого аналізу є звернення до дисертацій, тобто виду праць, які визначальною мірою характеризують рівень розвитку науки як такої, у цьому випадку - історичної. Усього опрацьовано 38 досліджень, із них - 9 докторських. Вони захищені у спеціалізованих вчених радах України протягом 2005 - 2008 рр. і присвячені різним антропологічним аспектам. Віддаючи належне авторам за суттєвий внесок в історичну науку, основну увагу зосередимо на запропонованих ними висновках (фактично положеннях, які виносилися на захист), що не тільки відображають результати конкретних наукових пошуків, а й дають нагоду скласти адекватне враження щодо фахового рівня самих здобувачів дипломів, їхнього теоретико-методологіч- ного проникнення в контекст заявлених проблем. Критичний підхід, сподіваємося, допоможе зясувати загальний рівень сучасної української історіографії, одним із визначальних завдань якої є творення праць синтетичного плану.

Ґрунтовністю теоретичних положень, які безпосередньо дотичні до проблем європейського впливу на модерне пробудження української спільноти, вирізняється докторська дисертація С. Стельмаха. У прикінцевих положеннях він зазначає, що протягом ХІХ - початку ХХ ст. українське суспільство пройшло складну і тривалу трансформацію. Вектори цих процесів загалом співпадали із загальноєвропейськими, хоча і мали своєрідні особливості. Інтелігенція становила невелику частку населення, але, як і в більшості країн Старого Світу, своєю науковою творчістю та громадською діяльністю формувала елементи публічності й закладала основи громадянського суспільства. Альтернативні державницьким ідеям тлумачні моделі базувалися на європейських теоретичних концептах, які широко використовувалися у сфері всесвітної історії, характерною ознакою котрої був універсалізм [2, 23]. Інтерес до соціальних та економічних проблем історії європейських країн, передусім Франції та Великобританії, був зумовлений суто науковими завданнями і практичними потребами власної нації. Пропонуючи новий погляд, С. Стельмах вважає, що виправдано говорити не про впливи західноєвропейських ідей на вітчизняних вчених, а на органічний, гомогенний процес їх поширення та сприйняття в європейському інтелектуальному просторі, невідємною частиною якого була Україна ХІХ - початку ХХ ст. [2, 23].

Природно, що окреслені зміни генерували ті осередки освіченої людності, які були сконцентровані в Харківському, Київському, Новоросійському та інших університетах, а також у наукових товариствах - самобутніх комунікаційних центрах, де знайшли поєднання фахові й аматорські студії.

Подібне твердження, тільки на досвіді Галичини, взялася відстоювати інша дослідниця - Н. Мисак. Вона зазначає, що формування української інтелігенції зосереджувалося навколо трьох осередків - середніх і вищих навчальних закладів, студентських товариств. Окрім того, підтверджує положення, що фактично до кінця ХІХ ст. в інтелектуальному середовищі українського Пємонту домінували вихідці з духовенства [3, 17].

Тож не дивно, що соціальні зміни, надто під впливом реформ 1860-х рр., призвели до появи в Україні нової генерації істориків, яка, на основі здобутого досвіду політичної соціологізації своєї епохи, сприймала позитивістську філософію і як наукову, і як світоглядну концепцію. Соціальний контекст визначав спрямованість легітимаційної функції історіографії. В європейському порівнянні поширення позитивізму з оптимістичною теорією прогресу і таке суспільне значення історичної науки було характерним для тих країн, які розвязували аналогічні політичні завдання, наприклад, для Франції періоду Третьої республіки; Норвегії, Польщі та ін. [2, 25].

Ближче до кінця ХІХ ст., в європейських науках відбувалися інтенсивні інтеграційні процеси, що варто розглядати як результат внутрішнього розвитку окремих наукових дисциплін: накопичення знань, опрацювання методології досліджень, усвідомлення факту, що наука є комунікативним процесом, який неминуче призводить до її інтернаціоналізації. Безумовно, каталізатором цих процесів виступало створення єдиного європейського інтелектуального простору, в якому представники наукової і культурної еліти різних націй відігравали провідну роль.

У цьому контексті особливого значення мали б набувати дослідження регіональної історії з використанням переваг мікроісторії. Проте, на жаль, в останні роки такого не трапилося. Отак, О. Двуреченська, торкаючись на досвіді міста Катеринослава соціокультурних проблем ХІХ ст. (зростання економічної потужності, збільшення фінансових надходжень до міського бюджету та ін.), природно звернула увагу на розвиток в останній третині століття такого напряму роботи місцевої Думи, як доброчинність, допомога незаможним прошаркам населення. При цьому нічого не зазначила стосовно культурної модернізації спільноти. Оминула це питання навіть тоді, коли повела мову про зміну соціального складу Думи, зростання питомої ваги в ній інтелігенції [4, 20 - 21]. Також обійшла осторонь і проблему європеїзації.

Грішить відсутністю інтересу до європейського впливу на модерне пробудження українства дисертація М. Вороніної. Дослідниця робить акцент на абсолютній пасивності держави і ним фактично обмежує тиск обєктивних обставин на поведінку жінок, інтерес до дискримінації яких є предметом її зацікавленості [5, 16].

Не натрапляємо на Європу в дисертаціях О. Федорчук, Ю. Коптюха, І. Гурака, Е. Зваричука, Л. Чорної, М. Караванської, Д. Кураса, Ю. Войтенка, В. Гриценка, О. Скус та ін. Навіть у дослідженні Б. Яки- мовича, присвяченого І. Франку як книгознавцеві і видавцеві, автор не вважає за потрібне репрезентувати книговидавничі концепції Каменяра, його видавничу діяльність на тлі європейської залежності, що потрапляла до Г аличини з інтелектуально-культурних центрів Австро-Угорської імперії.

У деяких роботах на європейський вплив вказано, проте зроблено це надто скромно, що в контексті запропонованих положень і прикінцевих висновків не дає змоги належно відчувати детермінацію епохи. Так, в авторефераті кандидатської дисертації Н. Лагунової читаємо лише: Тривале перебування І. Лучицького за кордоном вплинуло на суспільно-політичні погляди вченого, що знайшло своє відображення і в його творчості [6, 17]. Проте, як відомий історик вбирав у себе той колорит французького політичного, культурного та наукового життя, як і італійських, іспанських, німецьких архівів, залишилося незясованим.

Схожий підхід спостерігаємо в дослідженні О. Казакевич, присвяченого не менш плідній діяльності П. Житецького. Авторка скромно вказує, що написані на високому науковому рівні, праці вченого здобули визнання як в Україні, так і за її межами, двічі були відзначені нагородами Російської академії наук. Вони привертали увагу до України представників європейського наукового загалу [7, 15].

Маємо визнати, що в дисертаціях останніх років чимало уваги приділено відомим особистостям. Такий вибір предмету досить зручний, бо дає можливість тлумачити історичні події відразу у кількох методологічних парадигмах. Це справді полегшує роботу дослідникам, хоча інколи є перешкодою до оптимізації пізнавального пошуку як такого. Приміром, у ХІХ ст., одним із численних та провідних в Україні, був шляхетський рід Тарновських. Як справедливо зазначає Н. Товстоляк, ці дідичі складали міцний поміщицький прошарок, займали ключові посади не лише в провідних українських губерніях, а й імперії в цілому [8, 10]. З-поміж іншого, В. Тарновський зібрав унікальний музей української старовини. Першим в Україні почав колекціонувати документи відомих діячів українського національного відродження, зокрема Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Започаткував та фінансово підтримував створення меморіальних комплексів і заповідних територій, зокрема в Качанівці та на Тарасовій горі, а також. А ще матеріально допомагав встановленню памятників.

Серед персоналістичних досліджень, спрямованих на залюднення історії України, є дисертація, присвячена О. Кониському. Її авторка, О. Дяченко, дійшла висновку, що головними у діяльності відомого народолюбця були зусилля, спрямовані на консолідацію українства [9, 20]. Однак, запропонувавши ґрунтовний аналіз багатогранної праці О. Кониського, вона (як і Н. Товстоляк) усе ж уникла нагоди простежити вплив на його судження європейських ідей.

Еволюція поглядів, наукового світогляду В. Антоновича, повязана з польською культурою та західноєвропейськими впливами, що мали своє підґрунтя переважно у французькому раціоналізмі XVIII ст., представлена в дослідженні кіровоградського науковця О. Кіяна. Він зазначає, що на формування романтичних уявлень історика, опріч іншого, мала спадщина Й. Лелевеля та його наукової школи. Водночас, через доробок М. Максимовича, М. Костомарова, М. Іванішева Антонович сприйняв думки про континуїтет українського історичного процесу, ідеалізацію вічових форм давньоукраїнського громадського устрою, теорію федералізму, етнопсихологічну мотивацію при визначенні характеру історичних стосунків між словянськими народами. З дисертації дізнаємося, що В. Антонович прагнув показати відмінності еволюції українського народу, порівняно з поляками і росіянами, а отже, виділити історію України в осібну наукову галузь зі своїми методологічними принципами й специфікою дослідження [10, 34 - 35].

Спадщини видатного історика М. Костомарова торкнулася у своїй роботі О. Гончар. Вона показала, що в дослідженнях М. Костомарова такі знакові постаті, як Б. Хмельницький, І. Мазепа займали центральне місце, а пізнавальний процес мав кілька етапів: етнографічні пошуки, збирання, обробка і публікації історичних джерел, аналіз. І все ж наріжним каменем усього життя і творчості історика стало українське питання [12, 13 - 14].

Більш європейський контекст запропонував В. Кос- тюк. Виходячи з розуміння цивілізаційної єдності словянських народів, його обєкт - М. Павлик звертав увагу на осмислення ключових подій європейської й української історії. У громадсько-політичній і науковій діяльності М. Павлика особливе місце займало національне питання, в осмисленні якого він пройшов еволюцію до радикального руху з європейським визнанням соборності та державної незалежності українських земель [13, 19].

Схожу повагу до Європи спостерігаємо в дослідженні О. Малюти, присвячене історії Просвіти. Ця структура, будучи субєктом українського націотворен- ня, виконувала роль одного з центрів консолідації, пробуджувала в українців національну свідомість, ставила в основу діяльності національну ідею, яку було піднесено до рівня ідеології [14, 21].

Дещо інакше, до розуміння урбанізованої проблематики, підійшов Д. Чорний. Аналізуючи міста Лівобережної України ближче до рубежу ХІХ - XX ст., він синтезував зміни, що відбувалися в їхньому матеріальному й духовному житті. Найважливішим модерним зрушенням визнав поширення розуміння, що міста Лівобережжя належать до простору, який не вписується ані в адміністративні кордони, ані у старі історичні виміри, відрізняється від імперського, російського і замалий для губернського, міського. Ця думка співвідноситься з досвідом тогочасної Європи, яка рухалася до модерного світу власним шляхом [15, 37].

Поява польського та єврейського, а з другої половини ХІХ ст. і українського питань розглянуто в дисертації Н. Щербак. Зроблено це ґрунтовно, не лише в політико-адміністративному та правовому, а й почасти соціокультурному контекстах [16, 29 - 31]. Щоправда, ментально-світоглядні трансформації ідентичностей (жидів у євреїв, малоросів в українців) потребують ще додаткових студій. Поки що відповіді на ці незручні питання прийнято трактувати за логікою чинної політичної конюнктури.

Якісно інакше підійшла до методології пізнавального процесу Т. Портнова. На її переконання, з-поміж іншого, ХІХ ст. стало часом формування нового погляду на неелітарні суспільні прошарки [17, 18]. Це відбувалося у річищі, поширюваних із Європи, романтизму, ранньосоціалістичних вчень. У пореформений період селянство, його побут і культура потрапили до провідних тем інтелектуальних рефлексій. З 1870-х рр. виразності набула властива всім східноєвропейським національним рухам тенденція переходу від відстороненої ідеалізації селянства як носія народного духу і моральних чеснот до реалістичнішого його бачення. Як наслідок, український національний проект був побудований на основі селянської культури і культу народу, і це, як стверджує Т. Портнова, було єдиним можливим варіантом. Утім, такий підхід не дав змоги ліпше простежити залежність того самого освіченого українства від ще більш освічених європейців [17, 19 - 20].

Кілька студій вирізняє загалом поважне ставлення авторів до модерного пробудження посткозацького українства. Певною мірою показовою у контексті залучення теорії модерності для дослідження історії цілого (південноукраїнського) регіону є робота запорізької дослідниці Г. Турченко. І хоча інтеграційні процеси подано нею в обхід європейських впливів (окрім того факту, що українське питання вийшло на міжнародну арену під час Першої світової війни), власне через процеси інтенсивної соціальної мобілізації, кардинального оновлення соціальної структури, пробудження національної свідомості висвітлено українське модерне творення в Новоросії - одному з найпотужніших індустріальних і аграрних регіонів тогочасної імперії, який дотепер багато хто стереотипно сприймає як неукраїнський [18, 16].

У свою чергу Б. Гудь доводить, що на всій Наддніпрянщині українсько-польський конфлікт мав більшість рис етносоціального протягом усього ХІХ ст. (аж до 1917 - 1918 рр.). У періоди польських повстань 1830 - 1831 і 1863 - 1864 рр. значення етнічного чинника зростало, бо національні й релігійні відмінності між українцями та поляками посилювалися за допомогою офіційної російської і проросійської пропаганди. Натомість у Східній Галичині українсько-польський конфлікт трансформувався в етнополітичний ще з кінця ХІХ ст., тобто раніше. Тим самим європейськість впливу присутня у визнанні пришвидшеної модернізації міжнаціональних стосунків [19, 5 - 6].

Дослідження, присвячене образам університетів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., виконав С. Посохов. Їх, як зясувалося, репрезентовано в тогочасній публіцистиці та наукових студіях наступних радянської і пострадянської епох [20, 5]. Із метою оптимізації методології, автор використав поняття історіографічний образ, тим самим небезуспішно синтезував тексти з історичними контекстами, а також виявив не лише стилістичні, а й логічні основи їхньої побудови. Відповідно залучив методологію інтелектуальної історії, яка базується на розумінні нерозривного звязку минулого самих ідей та ідейних комплексів, із одного боку, й минулим умов і форм інтелектуальної діяльності, з іншого [20, 24].

Ще в одній дисертації досліджено процес формування, розвитку і втілення історичних поглядів європейця І. Франка. Її автор, І. Мохнатюк, визначив погляди Каменяра на історичний розвиток українського народу, які ґрунтувалися на наукових позиціях, високому рівні національної самосвідомості, ідеях розбудови суспільного устрою на засадах громадівського суспільства та історичності соціального поступу. Показав алгоритми еволюції ідейних принципів від соціалістичних до ліберально-демократичних та зроблені перестороги стосовно способів побудови соціалістичного ладу. Також зясував погляди І. Франка на винятковість соціальної ролі інтелігенції щодо піднесення загальнокультурного й освітнього рівня спільноти, здобуття політичної і національної незалежності [21, 4 - 5,11].

Проведений аналіз дає підстави вважати: порівняно ліпше європейський вплив на модерне пробудження українства представлено в докторських дисертаціях, що логічно, з огляду на вищий теоретико-методологічний рівень цих праць. Водночас помітно переконливішим є залучення європейських чинників для тлумачення модерної історії на західноукраїнському досвіді. Утім, це не зменшує загалом сумної картини мінімального включення Європи у процеси модерної трансформації, що помітно збіднює цей бік дисертаційних робіт, як і наших знань про українців епохи модерності. Вважаємо, що проблема європейського впливу на модерне пробудження українства в широкому значенні лише поставлена сучасною історіографією.

український інтелігенція трансформація костомаров

Література

1.Нагорна Т.В. Духовні християни в Україні наприкінці ХУІІІ -у першій половиніХІХст. : Автореф. дис... канд. істор. наук. - Запоріжжя, 2007.

2.Стельмах С.П. Історична думка і методологія історії в Україні (ХІХ - початок ХХ ст.): Автореф. дис... д-ра істор. наук. - К., 2005.

3.Мисак Н.Ф. Українська інтелігенція Галичини наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст.: соціально-професійний аспект: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Львів, 2005.

4.Двуреченська О.С. Органи міського самоврядування Катеринослава: формування, структура та напрями діяльності (кінець ХУШ - початок XX ст.): Автореф. дис... канд. істор. наук. - Дн-к, 2007.

5.Вороніна М.С. Мешканки міст Харківської губернії: гендерна дискримінація та динаміка змін (1861-1917рр.): Автореф. дис... канд. істор. наук. - Харків, 2005.

.Логунова Н.А. Наукова та громадсько-політична діяльність І.В. Лучицького: Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 2006.

.Казакевич О.М. Педагогічно-наукова та громадська діяльністьП.ГЖитецького: Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 2005.

9.Дяченко О.В. Олександр Якович Кониський і процес українського націотворення другої половини ХІХ ст.: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Дн-к, 2008.

10.Кіян О.І. Володимир Антонович як історик й основоположник київської історичної школи в українській історіографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: Автореф. дис... д-ра істор. наук. - К., 2008.

.Козирев О.С. В.Г Мальований у суспільно-політичному русі України 70-80-хроківXIXст.: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Запоріжжя, 2005.

.Гончар О.Т. Проблеми історії та культури України в епістолярній спадщині М.І. Костомарова: Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 2008.

.Костюк В.В. Громадсько-політична та наукова діяльність Михайла Павлика (1874-1915рр.).: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Івано-Франківськ, 2008.

.Малюта О.В. "Просвіта "у формуванні державницького потенціалу українського народу (друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст): Автореф. дис... канд. істор. наук. К., 2005.

.Чорний Д.М. Міста Лівобережжя України наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.: Автореф. дис... д-ра істор. наук. - Х., 2008.

16.Щербак Н. О. Особливості національної політики російського уряду на Правобережній Україні наприкінці ХУШ - початку ХХ ст.: Автореф. дис... д-раістор. наук. - К., 2006.

17.Портнова Т.В. Селянство в уявленнях української інтелігенції 60-80-хроківХІХст.: Автореф. дис... канд. істор. наук. - Дн-к, 2008.

.Турченко Г. Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (ХІХ - початок 20-х рр. ХХ ст.): Автореф. дис... д-ра істор. наук. - Дн-к, 2006.

.Гудь Б.В. Українсько-польські конфлікти ХІХ - першої половиниХХст.: етносоціальний аспект: Автореф. дис... д-ра істор. наук. - Львів, 2008.

.Посохов С.І. Університети Російської імперії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в публіцистиці та історіографії: Автореф. дис... д-ра істор. наук. - Дн-к, 2006.

.МохнатюкІ.О. Українська історія в творчій спадщині Івана Франка: Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 2007.

Похожие работы на - Європейський вплив на модерне пробудження українства у сучасній історіографії

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!