Педагогічна освіта у повоєнній Україні
Наступ Червоної армії на війська Третього рейха у 1943 р. повернув не лише радянську владу на землі України, але й евакуйовані педагогічні інститути. Однак, повернувшись із необпалених війною східних країв СРСР, педагогічні виші ще не були спроможні вповні забезпечити післявоєнну потребу країни у вчителях. У розвалених приміщеннях та розрізнених халупах бідували разом із ними учительські інститути та педагогічні училища УРСР. Аби швидко дати школам учителів, влада вирішила з вересня 1945 р. відкрити при «обраних» десятирічках так звані «додаткові одинадцяті», педагогічні класи. Подібні експериментальні експрес-курси підготовки учителя започаткували при 6 жіночих середніх школах у Києві, Харкові, Сталіно (Донецьку), Одесі, Дніпропетровську та Львові. Популярність класів виявилася значною. Так, до педагогічного класу школи № 26 Дніпропетровська 1945 р. були подані 40 заяв (зарахували ж лише 26 дівчат).
У київській школі № 155 педагогічний клас складався з 25 учениць. Це були дівчата з м. Переяслава, с. Миронівки, Васильківського та Києво-Святошинського районів області. Держава та місцева влада намагалися забезпечити учениць подібних класів усім необхідним. Саме ними доводилося «затуляти проріху» у системі освіти, породжену війною та зривом навчання у системі педінститутів. Для юних освітянок приготували окрему класну кімнату, облаштували затишний гуртожиток, забезпечили харчуванням і дістали зошити. Звернемо увагу на формулювання «дістали» - у післявоєнній, зруйнованій країні зошит був цінністю. Хоч матеріальне постачання не було єдиною проблемою педагогічних класів.
Труднощі у дівчат почалися з відновленням у памяті шкільного матеріалу, що забувся в роки війни. Педагогічні класи були тісно повязані з педагогічними інститутами. Так, одна з випускниць столичного педагогічного класу Віра Романова продовжила навчання на заочному відділі педінституту. Викладач педагогічного вишу Харкова Зальденберг був безпосереднім керівником педагогічної практики вихованок харківської школи № 6. Саму ж практику майбутні вчительки проходили у 1-4 класах рідної школи. Як і в Одеській школі № 90, тут намагалися копіювати хоча б приблизну програму педагогічного вишу, залучаючи учениць, окрім навчання, і до позакласної роботи. Та якщо ВНЗ давав освіту за 4 роки, готуючи спеціаліста для десятирічки, жіночий педагогічний клас за рік готував учительку винятково для початкової школи.
Часом навіть педагогічні класи не могли задовольнити потреб у підготовці вчителів. Причиною інколи було просте людське небажання вступати на педагогічну ниву Так, до додаткового класу при середній школі № 3 за перший рік набору (1945 р.) у м. Сталіно подали заявки лише 17 із 25 потрібних учениць.
Перші випускні іспити в експериментальних педагогічних класах розпочалися 18 червня 1946 р. Тогоріч 150 учениць 11 класів УРСР екзаменувалися з педагогіки, української мови з методикою, психології та методик арифметики, російської мови, природознавства, географії та історії.
Дійсно, в повоєнні роки педагогічні класи стали порятунком для системи освіти, допоки педінститути відновлювали науково-педагогічний склад і матеріальний потенціал. Уже 1946 р. подібні класи відкрили й при багатьох інших десятирічках (як, наприклад, при Кадіївській сільській жіночій середній школі № 28 та при Ворошиловградській школі № 7). Хоча, звісно, і вони мали свої недоліки. Передусім навчання в таких класах починалося не 1 вересня, а 1 жовтня. Це порушувало і процес навчання, і не давало плідно поєднати його з практикою у стінах шкіл. Інша проблема полягала у тому, що практику майбутні учительки проходили винятково у стінах рідних жіночих шкіл (наприкінці 1940-х рр. у СРСР діяв розподіл на чоловічу та жіночу шкільну освіти). Натомість дівчатам, позбавленим практики й досвіду, в майбутньому доводилося працювати і з хлопцями у профільних чоловічих школах.
Педагогічні класи 1940-х рр. були лише своєрідною «передмовою» у відновленні вищої педагогічної освіти. Післявоєнна країна потребувала вчителя не лише для молодших класів. Тим паче, що план четвертої, післявоєнної, пятирічки передбачав значні зміни в освіті. Так, уряд УРСР і ЦК КП(б)У у 1946 р. ухвалили постанову про поліпшення справи підготовки вчителів для існуючих і новостворених шкіл. До 1950 р. планувалося випустити 97,8 тис. учителів. По УРСР встановили 4 групи педінститутів, 2 групи вчительських інститутів та 3 групи педучилищ із диференційованим прийомом студентів на перший курс. Відтоді учительські інститути стали існувати не як окремі установи, а як відділи при педінститутах. У Києві, Харкові й Одесі вони виділилися у самостійні навчальні заклади - повноцінні педінститути. Піклувалася влада і про наукову підготовку освітян. На роботу до педінститутів направили 60 випускників аспірантури 1946 р. та 45 осіб, які закінчили аспірантуру 1947 р. До того ж для поповнення кадрового складу педінститутів Міносвіти УРСР дозволило Київському та Харківському педінститутам залишити у себе власних випускників: у 1946 р. - 60, а 1947 р. - 40 осіб. радянській повоєнний педагогічний кадровий
Повоєнні роки показали, що у різних регіонах не вистачало учителів різних спеціальностей. Тому 1946 р. Міносвіти СРСР вирішило організувати нові відділи та факультети при педагогічних вишах УРСР. Так, у Харкові відкрили відділ природознавства. У Київському педінституті, разом із відділом природознавства, зявився відділ іноземних мов. У Кіровограді та Полтаві - історичні відділи. При вчительських інститутах Запоріжжя, Львова і Полтави 1946 р. відкрили природничо-географічні відділи. Фізико-математичні відділи зявилися при учительських вишах Миколаєва, Чернігова та Словянська, а у Черкасах із фізико-математичним зявився ще й природничо-географічний відділ.
Потреба в освічених учителях вимагала подальшого удосконалення системи їхньої підготовки. Тому наказом від 1948 р. при педагогічних та учительських інститутах УРСР Міносвіти утворило вечірні відділи. Так, новостворені вечірні відділи при Київському педінституті готували вчителів на мовно-літературному, фізико-математичному та іноземному (англійська мова) факультетах. Термін навчання на вечірньому відділі складав 4,5 роки, на іспити учителю-студентові з вечірнього відділу держава щороку гарантувала 10-денну відпустку, а на підготовку та проведення лабораторних робіт - 20-денну.
Не забарилися і з розширенням спеціальностей в учительських інститутах. Наприклад, при Харківському учительському відкрили історичний та фізико-математичний, а при Чернівецькому - відділ мови та літератури. Коли держава налагодила підготовку вчителів точних та природничих наук, справа дійшла й до вирішення проблеми естетичного виховання повоєнного покоління. За наказом Міносвіти створювалася мережа спеціальних факультетів. Із 1 вересня 1948 р. учителів музики та співів почали готувати педінститути Києва, Полтави, Одеси, Львова, Сталіно, Житомира та Херсона. Учителі малювання та креслення навчалися у Вінниці, Ворошиловграді, Запоріжжі та інших 15 педінститутах по всій УРСР. Щороку кожен ВНЗ мав випускати не менше 15 учителів музики та співів і 15 - малювання та креслення. Протягом перших трьох років (1948-1951 рр.) підготовка цих учителів відбувалася через факультативні заняття, а згодом їм видавалося посвідчення на другу спеціальність. Для посилення викладацького контингенту до педвузів залучили працівників консерваторій, викладачів художніх і музичних училищ, а музично-клавішний фонд та Укршкілпостач почали забезпечувати виші музичними інструментами та навчальним приладдям з малювання та креслення.
У ході цих перетворень народилася нова проблема, яку помічали самі ж реформатори, - багатофакультетності педагогічних ВНЗ. В окремих випадках, разом з учительськими інститутами, залежними від них, педінститути готували учителів до десяти різних спеціальностей. Так, Ворошиловград випускав учителів 13 спеціальностей (хоч з погляду сучасності - це норма). Проте, у 1940-х рр. ситуація була інакшою. Це негативно позначалося на якості навчання. Керівники не приділяли достатньої уваги кожній спеціальності. Утворювалися карликові факультети. Наприклад, учителів історії готували 13 інститутів, а учителів природознавства та географії - 15. По республіці ж щороку набирали 475 та 450 абітурієнтів на ці дві спеціальності відповідно. Середня кількість студентів в одному інституті у такому випадку була менше 100 осіб. Так, у Ворошиловграді на історичному відділі навчалися 60 осіб, Херсоні - 57, Кривому Розі - 56, Миколаєві - 50. Причому дані стосуються контингенту всіх 4 курсів кожного з цих закладів.
Наприкінці 1940-х рр. зявилася також і проблема «пересичення ринку кадрів». Так, 1948 р. істориків готували стільки ж, скільки математиків та філологів. Хоча потреба була наступна: істориків - 8 %, філологів - 19 %, випускників фізмату - 24 %. Однак і така розстановка не говорила на користь існування фізико-математичних відділів при більшості педінститутах, адже у більшості з них на цьому етапі не було кваліфікованих професорів, доцентів, не вистачало лабораторій, майстерень і обладнання. До того ж у всіх педінститутах студенти-фізики відділялися від студентів-математиків на ІІІ курсі навчання. Це дрібнило академічні групи, утворювало малі, за тогочасними мірками, групи з 18 студентів. З погляду ж центральної влади, це вважалося нераціональним використанням аудиторій і зарплат. Не дивно, що у таких умовах існували пропозиції залишити фізико-математичні відділи лише у великих ВНЗ, де була наявна матеріально-технічна та кадрова бази, а набір у педвузи пропонували встановити не менше 50 осіб. До того ж цілком живучою стала ідея спеціалізованого педінституту, який би був центром історії, чи то фізики, чи то мови.
Інша проблема кінця 1940-х рр. - це наявність учительських інститутів як таких при педагогічних інститутах. У післявоєнний час їхнє існування було виправданим. Треба було швидко забезпечити освіту для учнів 5-7 класів. Однак невдовзі вони вже ускладнювали роботу педагогічних вишів. Навчання в учительському інституті, як правило, було гіршим. Та й термін навчання - 2 роки - був замалим для повноцінної педагогічної підготовки. Проблемним учительський інститут був навіть тоді, коли не «висів на шиї» педагогічного. У ньому зазвичай діяла лише 1 академічна група на потоці! Так, на трьох відділах учительського інституту в Херсоні 1948 р. навчалися всього 97 осіб, у Миколаєві на чотирьох факультетах - 92 (у середньому по 23 на кожному).
Проте, ліквідовувати систему учительських інститутів і заміщувати її системою педінститутів керівництво не збиралося. У повоєнній країні були регіони, де радянська освіта лише починала пускати коріння. Так, 1940 р. в Ужгороді відкрився перший у Закарпатті Державний учительський інститут із двома факультетами: фізико-математичним та факультетом російської й української мови та літератури, а 1951 р. рішенням уряду Лебединський учительський інститут перевели до м. Коломиї Станіславської обл.
Станом на 1950 р. діяли 23 педагогічних та 34 учительських інститути. У них навчалося 26 тис. осіб (2 % від усієї мільйонної армії студентів УРСР). Система змінювалася поступово. Якщо 1951 р. реформи проходили повільно (діяли 25 педінститутів), то 1952 р. в УРСР працювали вже 27 педагогічних ВНЗ, а з 34 учительських, шляхом закриття чи укрупнення, залишилося 20 педагогічних інститутів. Перші випуски дали Ужгородський учительський, Київський, Житомирський, Білоцерківський та Дніпропетровський педінститути іноземних мов. До початку доби «відлиги» система підготовки вчителів почала набувати чіткіших обрисів. У другій половині 1950-х рр. кількість педінститутів стабілізувалася і не перевищувала 33 закладів, одночасно з якими підготовку педагогічних кадрів проводили й педучилища. Відійшли у минуле і педагогічні класи, і вчительські інститути. Освітяни уже стали звикати до існуючої ситуації, але десятиліття десталінізації лише посилило реформування освітянської галузі.
Підсумовуючи, можемо виокремити такі риси системи підготовки учителів повоєнної України: 1) відновлення мережі педінститутів УРСР у 1943 р. для підготовки учителів для десятирічки; 2) матеріально-побутова та кадрова криза повоєнного педінституту як загальнореспубліканське явище; 3) існування дворічних учительських інститутів для підготовки учителів 5-7 класів; 4) «паразитування» окремих малокомплекних учительських інститутів як підрозділів педагогічних ВНЗ; 5) введення екстреної системи підготовки вчителя початкової школи - «педагогічних класів» на базі додаткового 11 класу жіночих шкіл; 6) криза периферійної педагогічної освіти та відкриття «карликових» факультетів у кілька десятків слухачів; 7) реформування системи педагогічної освіти у бік злиття, ліквідації та реорганізації учительських інститутів до початку «відлиги».