Ознаки судових доказів
Зміст
Вступ
Розділ І. Загальна характеристика судових доказів в цивільному процесі
.1 Поняття та правова природа судових доказів
.2 Засоби доказування як процесуальна форма доказів
Розділ ІІ.Ознаки судових доказів
.1 Належність судових доказів
.2 Допустимість засобів доказування
.3 Достовірність та достатність судових доказів
Розділ ІІІ. Класифікація судових доказів
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
У відповідності зі ст.124 Конституції України правосуддя здійснюється тільки судом, а чинним законодавством на суди покладається обов'язок в межах своєї компетенції, у встановлений законодавством термін, і правильно вирішувати справи, що виникають із цивільних, трудових, житлових, сімейних, адміністративно-правових та інших правовідносин. Завдання суду в широкому сенсі визначені у ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» , де вказано, що суд, Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією <#"justify">Розділ ІІ.Ознаки судових доказів
Перед тим, як детально розкривати сутність належності та допустимості доказів, спробуємо коротко окреслити наявні в спеціальній літературі підходи щодо розуміння їх правової природи.
Так, окремі автори (зокрема, Червоний Ю. С.) притримуються тієї думки, що належність і допустимість доказів є нічим іншим, як їхніми ознаками. Такий висновок можна зробити з ряду зазначених ним положень. Наприклад, «…належність доказів - ознака, яка свідчить про взаємозв'язок доказів із обставинами, які належить встановити», або «значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне і несуттєве», - це що стосується належності доказів. Не менш чітко вираженим є погляд автора і на природу допустимості: «допустимість доказів - важлива ознака у визначенні поняття доказів». Так само як ознаку доказів розглядають допустимість В. Д. Арсеньєв та А. В. Гордейчик. На думку останнього, такий підхід призведе до універсалізації погляду на проблему належності і допустимості доказів, тобто до визнання наявності у судових доказів двох якостей: обєктивно притаманної їм належності, і допустимості, котрою наділяє їх законодавець.
Іншої точки зору притримується відомий процесуаліст Комаров В. В. Як пряму незгоду з попереднім підходом можна вважати висловлену ним наступну думку: «Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Вважаємо, що все ж належність доказів - це правило поведінки, яке адресовано і суду, і усім суб'єктам доказування - особам, які беруть участь у справі». Таким же є погляд науковця і на допустимість доказів, на підтвердження чого читаємо: «крім належності доказів цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування». В якості правил доказування трактують належність і допустимість доказів також Бичкова С. С., Білоусов Ю. В., Бірюков В. І. тощо.
Деякі автори розмежовують правову природу належності і допустимості доказів, вживаючи різні терміни для позначення цих понять. Наприклад, Чорнооченко С. І. надає допустимості доказів статусу принципу, тоді як належність доказів, на його думку, лише одне із правил доказування.
На мою думку, найбільш обґрунтованою (крім того, найбільш поширеною) є друга з наведених точок зору. Якщо розглядати належність і допустимість через призму ознак доказів, виникає питання щодо доцільності виділення окремих статей ЦПК, які дають визначення відповідним поняттям. За такого підходу достатньо було б вказати ці ознаки на рівні дефініції доказів, закріпленої у ч.1 ст. 57. Так само не вважаю доречним розглядати допустимість в якості принципу, оскільки в такому випадку видається незрозумілим, чому б не визначати принципами, зокрема, належність, достовірність доказів тощо. Іншими словами, немає достатніх підстав надавати допустимості вищого статусу, порівняно з іншими правилами, ознаками. Що ж стосується підтримуваної мною позиції, то саме розгляд належності і допустимості в якості правил доказування підкреслює регулятивну роль і практичне значення відповідних положень ЦПК, а відтак - і важливість досліджуваної теми.
2.1 Належність судових доказів
Поняття належності доказів розкривається у ч.1 ст.58, відповідно до якої належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
На теоретичному рівні зустрічаємо наступні визначення:
належними є докази, які мають значення для справи, тобто за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов'язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин ;
належними вважаються докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення;
належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування тощо.
На думку Треушнікова М. К., належним у цивільній справі буде вважатися доказ, здатний за своїм змістом стати логічним посиланням у судженні суду; таким, що підтверджує чи спростовує існування певних важливих в конкретному випадку фактів.
Під належністю доказів розуміється наявність обєктивного звязку між змістом судових доказів та самими фактами, що є обєктом судового пізнання. Саме такий обєктивний зв'язок дозволяє відновити на основі доказів фактичну картину події, що досліджується.
Очевидно, що закон не перераховує і не вказує повного коло належних по тій чи іншій справі доказів. Належність доказів по конкретній цивільній справі визначається шляхом оціночних суджень суду, що формуються на обєктивній основі. Якою ж є ця обєктивна основа формування правильного внутрішнього переконання суду, котра дозволяє йому з усіх поданих доказів обрати саме належні по справі?
В юридичній літературі ще з радянських часів побутує стійка і, як видається, правильна думка про те, що вирішення питання належності доказів фактично розпадається на два взаємоповязані етапи:
по-перше, для вирішення питання належності доказів потрібно початково вірно визначити належність до справи фактів, для встановлення яких і залучаються відповідні докази;
по-друге, шляхом логічного аналізу необхідно вирішити, чи може наданий судовий доказ за своїм змістом підтвердити чи спростувати належні до справи факти, тобто чи може даний доказ встановлювати факти.
Помилка суду у визначенні кола належних по справі фактів, тобто обєктивної основи, може призвести до невірного вирішення питання належності доказів. Найчастіше, це виражається в тому, що по справі збираються абсолютно непотрібні докази, що негативно впливає на реалізацію задекларованого завдання цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК), зокрема в частині своєчасності розгляду і вирішення цивільних справ.
Належність до цивільної справи судових доказів визначається наступними групами обставин, що мають значення для справи:
фактами предмета доказування;
доказовими фактами;
фактами, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмета доказування і доказовим фактам;
фактами, що мають винятково процесуальне значення (впливають на зупинення, припинення справи, залишення заяви без розгляду).
Значення належності доказів полягає в тому, що вона за своєю суттю виступає тією мірою, котра гарантує залучення у цивільний процес по конкретній справі тільки потрібні засоби доказування. Крім того, правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин справи та визначення доказів, які можуть підтвердити ці обставини.
Ст. 58 ЦПК, в ч.1 якої наведене визначення належності доказів, частинами другою і третьою також встановлює, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень, та що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Коментуючи, зокрема, ч.2 відповідної статті, Фурса С. Я. зазначає, що у процесі доведення можуть брати участь і треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами, тому ці суб'єкти також мають доводити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Також зазначений автор піднімає проблему, котра полягає в тому, що досить часто суб'єкти доведення посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, та вважають це положення достатнім, щоб суд прийняв до розгляду будь-який доказ. Як вказує Фурса С. Я., цей конституційний принцип має дві складові:
свобода у наданні суду доказів;
доведення перед судом їх переконливості.
Положення щодо свободи у наданні доказів справді поширюється на осіб, які беруть участь у справі, тому що саме вони повинні надати суду докази на підтвердження своїх вимог та заперечень та довести їх переконливість перед ним. Однак, в свою чергу, на суд покладається обов'язок остаточного визначення питання про належність доказів, наданих сторонами, до справи; в Конституції не встановлено обов'язку суду приймати будь-який доказ і на будь-якій стадії розгляду справи.
У зв'язку з цим ч. 2 ст. 58 ЦПК слід сприймати так:
якщо поданий доказ (його зміст), пов'язаний із фактами підстав позову або заперечень проти позову, які підлягають встановленню, та не викликає сумніву у суду та осіб, які беруть участь у справі, він має прийматися судом;
якщо доказ, поданий на доведення обставин, які входять у предмет доведення, не може підтвердити або спростувати факти, що підлягають доведенню, крім того, інша сторона або третя особа заперечують проти прийняття його судом та приєднання до матеріалів справи, суд має відмовити у прийнятті такого доказу;
якщо доказ вже наявний у матеріалах справи, але під час його дослідження суд та інші особи, які беруть участь у справі, дійдуть висновку, що він є неналежним, суд не бере його до уваги при ухваленні рішення.
На завершення даного підпитання слід зазначити, що в літературі вироблена практична рекомендація, так звана формула перевірки належності доказу до справи, котра полягає в наступному: якщо доказ підтверджує певну обставину, зазначену у позовній заяві або у запереченнях проти позову, яка збігається з відповідною обставиною у законодавчій нормі, на яку також має зробити посилання той суб'єкт, який подає відповідний доказ, то такий доказ можна вважати належним до справи.
.2 Допустимість засобів доказування
На відміну від належності, дефініції допустимості доказів законодавець не наводить. Відтак, звернемось до наукових праць процесуалістів, в яких знаходимо такі визначення:
допустимість судового доказу - це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону;
допустимість доказів - це визначене, наперед встановлене законом обмеження у використанні засобів доказування у процесі вирішення конкретних цивільних справ;
допустимість доказів - це їх придатність з точки зору законності джерел, методів і засобів отримання відповідної інформації .
На нормативному рівні питання допустимості доказів регулюється ст. 59 ЦПК, відповідно до якої, по-перше, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а, по-друге, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
На основі зазначених положень в теорії цивільного процесуального права допустимість доказів прийнято розглядати у двох аспектах - у широкому і вузькому планах, або, як зазначають окремі науковці, правило допустимості доказів має загальний та спеціальний характер.
Широке значення, або загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимого про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.
Вузьке значення, або спеціальний характер допустимості - це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).
З історичної точки зору слід зазначити, що Цивільний процесуальний кодекс УРСР (ст.29) закріплював правило допустимості доказів лише у вузькому плані.
Загалом, дати точне визначення допустимості доказів - означає розкрити сутність даного правового явища, визначити його головні ознаки, місце і роль в процесі судового доказування.
Допустимість доказів являє собою сукупність правил використання окремих засобів доказування в процесі встановлення істини у справі. Правила допустимості доказів виникли ще в російському дореволюційному цивільному судочинстві як результат посиленого проникнення в процес письмових доказів. Нормам про допустимість доказів в процесі була притаманна всезагальність, так як розповсюджувалися вони на всі категорії дозволених справ. Допустимість на тому етапі можна було розцінювати як принцип цивільного процесу (на сьогодні такий підхід не є прийнятним, оскільки, як зазначав Треушніков М. К., норми права, що встановлюють обмеження у використанні доказів (допустимість доказів), втратили свою всезагальність, характерну для будь-якого принципу процесу).
Перевірка доказів щодо їх допустимості і виключення з процесу доказів (матеріалів), які отримані з порушенням закону, розглядається як важлива гарантія забезпечення прав і свобод людини, законного і справедливого вирішення цивільних справ.
Згідно із ст.55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Закріплення даної норми у вигляді імперативу при буквальному тлумаченні тягне за собою виключення доказів у всіх випадках процесуальних порушень, не дивлячись на те, наскільки істотним є кожен з них. Вирішення цього питання на теоретичному та законодавчому рівні - одна із проблем сучасного судочинства.
Як вже зазначалося, ч.2 ст.59 ЦПК встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Іншими словами, в цивільному судочинстві можливі випадки, коли ті чи інші обставини згідно з прямою вказівкою закону не можуть доказуватися будь-якими іншими доказами. Такі обмеження вводяться низкою норм матеріального права.
Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до процесу, суд зазвичай керується вказаними вище положеннями, однак дуже часто вирішальним фактором стає саме власне переконання судді, що провокує часом невиправданий субєктивізм у питаннях прийняття/неприйняття тих чи інших доказів. Все частіше у звязку з цим висловлюються думки стосовно того, що властивості допустимості доказів повинні визначатися законодавством. В той же час, необхідно відмітити, що ні один закон України не містить в систематизованому вигляді правил допустимості доказів. Окремі норми, які відносяться до цих правил, знаходяться у різноманітних правових актах, що ускладнює їх практичне застосування.
Очевидно, в Україні, в тому числі радянського і пострадянського періоду питанню створення правил допустимості доказів не надавалося особливого значення. Була відповідна надія на судову практику, що виробить ці правила, однак це не було виправдано. Саме тому дані питання залишилися у вирішенні теоретиків.
Питанням теорії доказів взагалі, і вироблення правил допустимості доказів, зокрема, приділяли увагу такі науковці, як: Треушніков М. К., Решетнікова И. В. тощо. Зазначені вчені визначають такі основні критерії допустимості доказів, як:
дотримання гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, а також інших передбачених законом прав і інтересів при отриманні окремих доказів;
відповідність характеру дій по отриманню доказів процесуальному закону; дотримання правил одержання окремих видів доказів;
наявність повноважень особи на збирання доказів;
Крім того, висловлювалася думка, що умови допустимості доказів нерозривно повязані з моральними засадами судочинства: наприклад, недопустимими мають визнаватися докази, що не несуть нової інформації порівняно з тою, що вже була отримана з інших джерел, однак самі по собі можуть справити більш сильний емоційний вплив на формування внутрішнього переконання судді, ніж інші докази.
Інший процесуаліст - Гордейчик А. В. - виділяє ще одну підставу недопустимості доказів, а саме неналежне їх оформлення ( найменування документа всупереч його суті, порушення технічних і процедурних правил оформлення документа тощо).
В.В. Бабенко, наприклад, підтримує позицію щодо визначення допустимості доказів у цивільному і господарському процесі, що виробив фахівець у галузі кримінального процесу Золотих В.В., згідно з якою необхідно дотримуватися наступних правил:
правила про належний субєкт надання доказів;
правила про належне джерело отримання доказу;
правила про належну процедуру отримання доказу;
правила про плоди «отруєного дерева»;
правила про недопущення доказів, які містять відомості невідомого походження;
правила «про несправедливе упередження» .
Більшість з цих правил, які рекомендовані автором до застосування у кримінальному процесі, і справді можуть бути застосовані і в цивільному судочинстві, оскільки процесуальні галузі права мають спільні інститути. Проте, це не виключає особливостей цих галузей, а також інститутів в межах окремих галузей процесуального права.
Відтак, охарактеризуємо вищезазначені правила з точки зору цивільного судочинства.
Так, згідно з правилом про належний субєкт докази повинні бути отримані особою, яка правомочна у даній справі здійснювати ту процесуальну дію, в ході якої ці докази отримані. В цивільному судочинстві субєктами отримання доказів виступають сторони та суд. При цьому сторони - найбільш зацікавлені учасники процесу, вони самостійно збирають докази і надають їх до суду. В той же час, окремі види доказів (наприклад, висновок експерта) сторони самостійно отримати не можуть. В таких випадках суд безпосередньо є субєктом отримання доказів. Докази, отримані особою, яка не має право здійснювати відповідні процесуальні дії або підлягає відводу, повинні визнаватися недопустимими.
Правила щодо належного джерела доказів передбачають, що докази повинні бути отримані тільки із передбачених законом джерел - засобів доказування (пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові доказів, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів). Отримання доказів із не встановленого законом джерела тягне за собою його недопустимість. В ряді випадків, закон вказує тільки на відповідне джерело, із якого можуть бути отримані ті чи інші відомості. В таких випадках неможливою є заміна одного джерела іншим (наприклад, в ряді випадків неможлива заміна висновку експерта думкою певного спеціаліста тощо).
Відповідно до правил про належну процедуру, докази повинні бути отримані із дотриманням вимог відносно порядку здійснення відповідної процесуальної дії. Наприклад, цивільним процесуальним законодавством передбачається ціла низка процесуальних дій, зокрема, по дослідженню доказів, котрі регулюються окремими статтями глави 4 ЦПК України.
Матеріали, які отримані шляхом проведення дій, не передбачених законом, або з порушенням вимог закону відносно процедури здійснення процесуальних дій (вимоги до терміну здійснення, про обовязкову участь спеціаліста, із застосуванням погрози, помилка особи відносно своїх прав і обовязків тощо), не можуть бути покладені в основу судового рішення.
Згідно із правилом «про плоди отруєного дерева» доказ визнається недопустимим, якщо він отриманий на підставі іншого доказу, який отриманий з порушенням закону. Речові та письмові докази, які залучені до процесу з порушенням вимог діючого законодавства, а також висновки експертів, отримані на підставі їх дослідження, повинні виключатися із числа доказів по справі.
Згідно із правилом про недопустимість доказів, які містять відомості невідомого походження, доказ визнається допустимим, якщо він містить відомості, походження яких відоме, і може бути перевірене. Тому при експертних дослідженнях використовуються, як правило, відомі методики, способи. Докладно повинні бути описані умови проведення експертизи, щоб була реальна можливість оцінити її достовірність, а за необхідності провести повторну чи додаткову експертизу.
Згідно з правилом про несправедливе упередження сила доказу не повинна суттєво підвищувати загрозу несправедливого упередження. Без необхідності, тобто поза звязку із предметом доказування не повинні досліджуватися факти, які мали місце в минулому і які свідчать про певні обставини чи певну поведінку, а також можуть істотним чином вплинути на ставлення до однієї із сторін, сформувати упереджене ставлення суду.
По суті, дотримання зазначених правил дозволяє звільнити цивільний процес від матеріалів, які не відносяться до справи, забезпечити його більш надійними доказами, а також обєктивувати діяльність судді, в тому числі, виявити причини судових помилок.
Необхідно також зазначити, що правила допустимості доказів певною мірою обмежують можливості суду у встановленні істини по справі. Іншими словами, може виникнути колізія інтересів, протиріччя між принципом обєктивної істини і правилами допустимості доказів.
Вважається, що дані обмеження введені з метою забезпечення найбільш надійних доказів у окремих категоріях справ, стабільності і надійності цивільного обороту. Водночас, в окремих наукових працях точиться дискусія навколо питання, що це за надійність, і саме для кого вона вигідна, якщо не дозволяє встановити фактичні обставини і вирішити справу по справедливості, а не по закону, який у відповідних ситуаціях може бути вигідним для певних осіб, що зловживають правом. Не виключено, що таке становище буде змінюватися.
Як зазначає Смірнов А. В., інститут допустимості є не що інше, як «модернізована спадщина негативної системи формальних доказів». На його думку, основна відмінність сучасних правил допустимості доказів від вимог класичної негативної системи полягає лише у ступені впливу на доказовість факту. Правила допустимості хоч і впливають на встановленість факту, але менш жорстко, ніж вимоги формальної системи; вони схиляють, але не зобовязують. Інститут допустимості доказів має право на існування, однак не в жорсткій, а у гнучкій формі і наслідки порушення за загальним правилом повинні бути не встановлені законом, а визначатися судом з урахуванням конкретних обставин справи і принципів процесу.
Іншими словами, здійснюються спроби на теоретичному рівні звязати між собою принципи законності, обєктивної істини, змагальності, диспозитивності і інших принципів, які діють в судовому процесі з урахуванням волевиявлення законодавця.
Таким чином, на думку деяких процесуалістів, суд у кожному конкретному випадку повинен встановити наступне:
чи викликає дане порушення сумніви в достовірності інформації, яка є наявною у справі;
чи порушується принцип рівності учасників спору, права і законні інтереси інших осіб;
чи підлягають дані порушення усуненню;
яка мета законодавця виражена у нормі, що підлягає застосуванню.
Якщо ж виявлені порушення не впливають на достовірність даних, не порушують права і законні інтереси сторін, принципи цивільного судочинства у їх взаємозвязку, вважається невірним відмовлятися від досягнення істини тільки за формальними міркуваннями.
.3 Достовірність та достатність судових доказів
Одним із найважливіших питань процесуальної теорії та судової практики є достовірність засобів доказування. Встановлення достовірності - це основа оцінки доказів, а тому ця проблематика завжди привертала і привертає до себе значну увагу. Більшість українських процесуалістів під достовірністю доказів розуміють відповідність їх дійсності. Такої думки, зокрема, дотримуються С.Я. Фурса, С.В. Щербак. В.М. Кравчук та О.І. Угриновська вважають, що достовірність доказу - це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього суду.
Встановлення достовірності доказів є необхідною складовою оцінки доказів у кожній цивільній справі. Суд повинен перевірити достовірність кожного доказу і покласти в основу судового рішення лише ті докази, які він визнав достовірними. Тобто, перш ніж робити висновки про обставини справи, суд розділяє усі досліджені докази на дві групи: достовірні і недостовірні. При цьому у судовому рішенні суд повинен зазначити причини, з яких він взяв до уваги або відхилив той чи інший доказ. Так, відповідно до ч. 4 ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Крім того, у п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України зазначається, що судове рішення має містити мотиви, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази. Таким чином, достовірність доказів (відповідність їх дійсності) є предметом пізнавальної діяльності суду. Це обумовлює особливу складність встановлення достовірності доказів як логічної діяльності судді.
У процесуальній теорії існує думка, що у змагальному цивільному судочинстві достовірність не може бути безумовною, а лише відносною. Так, П.І. Люблінський вказував на неможливість достовірного встановлення фактів минулого через недосконалість людського пізнання і недостатність матеріалів для пізнання минулих подій. На його думку, можна говорити про моральну достовірність - таку, яка для моральної людини є достатньою для ухвалення певних відповідальних рішень.
Слід зазначити, що критерії достовірності не чітко регламентовані у законодавстві України. Однак, аналізуючи норми ЦПК України можна виділити два основні правила, якими має керуватися суд при оцінці доказів на предмет їх достовірності. По-перше, достовірний доказ має бути отриманий із доброякісного джерела інформації (ст. 63, ч. 2 ст. 64, ч. 2 ст. 185, ч.1 ст. 187, ч. 4 ст. 188, ч. 3 ст. 190 ЦПК України). С.Я. Фурса та С.В. Щербак зазначають, що упевнитися у достовірності доказу, - значить, перевірити: чи правду говорить свідок, чи відповідають дійсності відомості, зазначені у документі, чи відповідає копія оригіналу. Важливим для цього є встановлення джерела, з якого був отриманий такий доказ, обставини в яких він формувався. Наприклад, оцінюючи достовірність показань свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання.
Другим критерієм для перевірки достовірності доказу є співставлення його з іншими доказами у справі. Так, у випадку розходження у показань двох свідків суд може допитати їх одночасно (ч. 12 ст. 180 ЦПК України).
Перед допитом суд також має з'ясувати стосунки свідка зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; характер їх заінтересованості у справі (ч. 3 ст. 180, ч. 2 ст. 182 ЦПК України). Однак упередженість або заінтересованість не є підставою для того, щоб протилежна сторона могла подати клопотання про відвід такого свідка. Як зазначив в одному із рішень Верховний Суд України, характер особистих взаємовідносин свідків зі сторонами й характер їх заінтересованості у справі повинні бути враховані судом при дослідженні і оцінці показань свідків, однак відхилити їх показання про обставини у справі як докази відповідно до ст. ст. 63, 212 ЦПК України суд може лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності, при оцінці їх показань у сукупності з іншими доказами.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 51 ЦПК України свідками не можуть бути недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Тобто, якщо у суду будуть докази, які підтверджують відповідні обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка.
Якщо особа особисто не обізнана з певною обставиною, а вона відома їй зі слів інших осіб, то такі свідчення, з огляду на ненадійність джерела, вважаються недостовірними, а тому не допускаються до судового розгляду
У вітчизняній науковій літературі поняття свідчень, які засновані на чутках, співвідносять з опосередкованим сприйняттям свідком певних фактів, при якому свідок дізнається про них з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. Відповідно до ст. 63 ЦПК України показання свідка мають доказову силу, лише якщо він може назвати джерело своєї обізнаності щодо певної обставини. Адже значення джерела обізнаності є важливим для суду, щоб визначитися, наскільки можна довіряти таким показанням, та, за можливості, перевірити їх. Якщо свідок не може вказати на те, звідки йому стало відомо про обставину, то суд не може брати до уваги такі свідчення і посилатися на них при обґрунтуванні рішення. На думку В.М. Кравчука та О. І. Угриновської, в українському цивільному судочинстві показання з чужих слів є недопустимими, а обставини, про які свідок дає показання, мають бути відомі йому особисто.
Відповідно до загального правила ч. 2 ст. 64 ЦПК України письмові докази також повинні подаватися в оригіналі. Однак сторони можуть подавати й копії документів. При оцінці письмових доказів суд має перевірити їх справжність. Так, на стадії судового розгляду суд може перевірити відповідність змісту копії поданого документу оригіналу. Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЦПК України суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу документу для того, щоб переконатися у справжності копії.
Суд може виключити певний письмовий доказ, а також аудіо- або відеозапис, якщо особа, яка бере участь у справі вважає, що поданий документ або запис є фальшивим і звернеться до суду з відповідним клопотанням (ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 188 ЦПК України). Для вирішення зазначеного питання суд має право визначити необхідні заходи з метою перевірки фальшивості документа або усунення сумніву у його достовірності (справжності), зокрема, щодо письмового документу - витребувати інформацію з цього питання в особи, за іменем якої видано цей документ, тощо. Якщо перевірити достовірність (справжність) документа без спеціальних знань неможливо, то суд може призначити відповідну експертизу. Суд також може залучити спеціаліста або призначити експертизу для перевірки достовірності аудіо- або відеозапису, щодо яких було подано заяву про фальшивість. Однак всі ці заходи можуть вживатися лише, якщо сторона заявила про фальшивість певного документу. У ЦПК України не закріплено право суду за власною ініціативою перевіряти фальшивість доказу. Якщо особа, яка бере участь у справі, не заявила клопотання про фальшивість певного документа, аудіо- або відеозапису, але надала відповідні докази, що спростовують значення відомостей, що містить оспорюваний документ або запис, такі докази можуть бути підставою відхилення його судом при ухваленні рішення.
Підсумовуючи викладене слід зазначити, що основною метою доказових правил є досягнення якомога більшої точності у встановлені фактів через дослідження надійних (достовірних) доказів та відхилення доказів, які мають недостатню доказову силу і є недостовірними. У будь-якому судовому процесі суддя може зіштовхнутися з суперечливими доказами, які наводяться для доведення однієї й тієї ж обставини. За таких умов суддя за допомогою логічного мислення повинен вирішувати яким доказам надати перевагу.
Аналіз норм ЦПК України дає можливість знайти окремі загальні правила щодо оцінки достовірності засобів доказування, але відповідні положення розташовані хаотично по всьому кодексу, що на практиці створює проблеми у розумінні та з'ясуванні достовірності доказів. Як наслідок неправильне вирішення справи, неоднакова судова практика в аналогічних категоріях справ.
Аспект достатності доказів.
У національній теорії цивільного процесу питання достатності доказів є одним з найменш досліджених елементів оцінки доказів. Хоча певною мірою питання достатності доказів торкалися у своїх працях С.Я. Фурса, Т.В. Цюра, В.В. Комаров, В.М. Кравчук, О.І. Угриновська, С.В. Васильєв. Крім цього, на відміну від інших критеріїв оцінки доказів (зокрема, належність і допустимість), правила оцінки достатності доказів взагалі не регламентовані національним цивільним процесуальним законодавством. Водночас критерій достатності має важливе значення для ухвалення справедливого судового рішення, яке спрямоване на захист прав та інтересів особи. Тому проблематика достатності доказів у цивільному процесі потребує ґрунтовного дослідження.
Процес встановлення достатності доказів означає перевірку того, чи можна на підставі сукупності поданих доказів переконатися у існуванні або відсутності певного факту, який входить до предмету доказування і підлягає встановленню судом. Як правило, достатність доказів, стосується завершальної стадії доказування і встановлюється безпосередньо при вирішенні справи судом (ухваленні судового рішення). Хоча, як слушно зазначають російські процесуалісти питання про достатність доказів може виникнути і раніше. Наприклад, для ухвалення процесуальних рішень у справі, не пов'язаних із закінченням провадження. Так, у справі про ДТП з великою кількістю очевидців не потрібно допитувати їх усіх. У таких випадках слід керуватися принципом розумної достатності: обмежити докази після встановлення предмету доказування у необхідних для конкретної справи межах.
Як зазначають С.Я. Фурса та Т.В. Цюра, поняття "достатність доказів" назвати новим важко, оскільки воно має доволі широке застосування в юридичній літературі та судовій практиці. З цим поняттям пов'язується можливість оцінити певну обставину як встановлену. При цьому, в судовій практиці кожна сторона надає суду свій аналіз достатності доказів, але суд в своєму рішенні має констатувати обґрунтованість сторонами заявлених позовних вимог.
Достатність є оціночним поняттям, тому неможливо дати однозначну відповідь на питання про те, яка кількість доказів є достатньою. У кожній конкретній справі достатність поданих доказів оцінюється індивідуально, а отже, вказівки щодо достатності чи недостатності доказів більше характерні для судової практики, ніж для норм права. Справді, визначення достатності доказів відсутнє у цивільному процесуальному законодавстві України
У ч.3 ст.212 Цивільного процесуального кодексу закріплено положення про те, що суд оцінює достатність доказів. Це правило означає, що докази у своїй сукупності повинні переконувати у наявності певної обставини. Якщо доказів недостатньо для встановлення певної обставини, суд робить висновок про недоведеність цієї обставини.
Визначення поняття достатності доказів також трапляються у сучасній вітчизняній та російській науковій літературі. Однак, слід зазначити, що порівняно з іншими критеріями оцінки, категорія достатності аналізується не часто.
На думку С.Я. Фурси, достатність доказів або їх сукупність означає, що вони або їх кількість та вагомість дозволяють суду зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту (фактів), на підтвердження якого вони зібрані та в результаті встановлення якого в особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право І.В. Решетнікова визначає достатність як таку сукупність доказів, яка дозволяє вирішити справу. С.В. Васильєв вважає, що достатність доказів означає, що вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказів або їхньої сукупностіВ. В. Комаров зазначає, що визначаючи достатність доказів суд вирішує питання про те, чи можливо на підставі наявних доказів у справі зробити висновок про існування фактів, які входять до предмету доказування, а також про права і обов'язки сторін.
При встановленні достатності доказів необхідно також оцінити усі докази разом з позиції їх взаємозв'язку. Так, на думку В.М. Кравчука та О.І. Угриновської, достатні докази повинні бути узгоджені між собою і в сукупності давати можливість суду встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір. Б.Т. Матюшин визначає достатність доказів як їх об'єктивну властивість, яка виражається у взаємовідносинах доказової інформації (фактичних даних) між собою, і дозволяє створити об'єднаний образ окремих сторін (фактів) і спірних матеріальних правовідносин в цілому. Тобто, оцінка достатності повинна здійснюватися з урахуванням усієї сукупності доданих до справи доказів, адже саме так можна усунути суперечності між доказами та сумніви в істинності висновку, зробленого на підставі дослідженої доказової інформації.
Вітчизняні та російські процесуалісти зазначають, що достатність доказів є не кількісним, а якісним показником.
Одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується (припущення). Водночас достатність не означає необхідності подання якомога більшої кількості доказів. Важливо, щоб обставини справи були доведені і суд міг або задовольнити вимоги позивача, або відмовити у їх задоволенні. Зазвичай вважається, що суд не може вирішити справу на користь однієї зі сторін лише на підставі мінімальних доказів. Але у випадках, коли позивач надав мінімальну кількість доказів, а відповідач взагалі не надав жодних доказів, то очевидно, що мінімум доказів і за кількістю і за переконливістю буде більше, ніж повна відсутність доказів. Однак у таких випадках це зовсім не означає, що суд ухвалить рішення на користь позивача.
Як вже зазначалося, зазвичай, встановлення достатності доказів є завершальним етапом оцінки доказів, а тому можна зробити висновок, що достатність утворюють належні, допустимі та достовірні докази. Проте при оцінці достатності доказів було б помилково орієнтуватися виключно на ці критерії. Достатність доказів не може встановлюватися лише шляхом механічного додавання належних за змістом, допустимих за формою та достовірних доказів. Адже подані у справі докази можуть бути належними і цілком достовірними, але їх може виявитися недостатньо для того, щоб суд зміг зробити висновок про те, що певний факт дійсно мав місце (а отже, для того, щоб ухвалити рішення на користь тієї чи іншої сторони). На жаль, у вітчизняній процесуальній літературі відсутні погляди на те, як повинен діяти суд у разі виявлення недостатності доказів при вирішенні справи. У працях радянських процесуалістів висловлювалися думки, що у таких випадках суд повинен досліджувати додаткові докази (зокрема, через витребування доказів із власної ініціативи або зобов'язання сторін подати додаткові докази). Раніше Верховний Суд України з цього приводу висловлював думку, що у разі виявлення недостатності зібраних у справі доказів, суд повинен пропонувати сторонами та іншим особам, які беруть участь у справі, подавати додаткові докази. Однак із введенням змагальності у цивільне судочинство України суд у позовному провадженні перестав бути активним учасником процесу, він не може пропонувати сторонам подати додаткові докази або витребувати їх із власної ініціативи.
Нині, з введенням у вітчизняний цивільний процес принципу змагальності, розширення принципів диспозитивності і процесуальної рівності сторін, від принципу об'єктивної істини відмовилися. Однак, не зважаючи на те, що цивільний процес став більш змагальним, законодавством не було закріплено стандартів, якими суд повинен керуватися при вирішенні справи. Ч.1 ст.212 ЦПК України містить лише положення про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд не зобов'язаний самостійно збирати докази, а оцінює лише ті докази, які були надані сторонами. Врешті - решт суд має ухвалити рішення у справі на користь тієї сторони, яка, на його думку надала більш переконливі докази для обґрунтування своєї правової позиції. Однак, керуючись своїм внутрішнім переконанням при оцінці доказів кожен український суддя покладається на особисті критерії, які залежать від сприйняття конкретною людиною тієї або іншої обставини. Водночас відсутність єдиного розуміння достатності доказів призводить до неоднакового вирішення справ.
Звичайно, не можливо встановити чіткі правила, які б відповідали на питання про те, скільки доказів достатньо у кожній конкретній справі для ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення. Однак наявність загальних критеріїв, за якими суди могли б оцінювати докази сприяло б єдності судової практики і однаковому застосуванню процесуального права.
Розділ ІІІ. Класифікація судових доказів
Класифікація судових доказів - логічна операція поділу їх на види і окремих видів, доказів на підвиди. Розподіл доказів проводиться за суттєвою для складових його видів ознакою, що дозволяє виявити між ними відмінності і подібності, поглибити процес пізнання.
Ознака, за якою проводиться розподіл на види, називається підставою класифікації. Оскільки характеристика судових доказів дається з різних сторін у зв'язку з багатогранністю цього юридичного поняття, то і класифікація доказів проводиться по декількох підставах. Виходячи зі змісту, одні ознаки служать підставою розподілу доказів як якості їх інформаційності, другі відображають специфіку процесуальної форми, тобто засобів доказування. Заключна ознака, яка відіграє важливу роль в інституті доказування - функціональне значення доказів у процесі доказування.
Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення, дозволяє визначити шляхи найкращого практичного використання доказів, з урахуванням їх особливостей. Досліджуючи юридичну літературу, можна виділити такі основні підстави класифікації доказів:
За джерелом отримання даних
За способом формування (утворення)
За відношенням до встановлюваного факту
За способом повідомлення відомостей про факти
Важко не погодитись з тим фактом, що актуальність та важливість дослідження такої класифікації доказів безперечна, тому доцільно розглянути її в деталях.
За джерелом отримання даних.
Джерелом прийнято вважати певний об'єкт чи суб'єкт, на якому і (або) у свідомості якого знайшли відображення різні факти, що мають значення для справи.
По даній класифікації докази поділяються на особисті і речові. В результаті ми бачимо, що в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, а також висновки експертів відносять до особистих доказів, а до речових доказів можна віднести предмети матеріального світу.
Докази з точки зору характеристики їх процесуальних форм, характеризуються традиційно по джерелу доказів. У теорії доказів немає єдиної думки в проведенні даного поділу. Більшість науковців поділяють засоби доказування в залежності від того, чи є джерелом доказу людина або матеріальний об'єкт.
С.В. Курильов, Г.Л. Осокіна, Харитонов Є.О. класифікуючи докази по джерелу, крім особистих і речових доказів, виділяють третій підвид - змішані докази. До таких доказів автори відносять висновок експерта (експертів), факти впізнання, факти-результати слідчого експерименту, мотивучи свою точку зору тим, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин. Інформація про факти витягується з двох джерел - особистого і речового. Експерт, на думку науковців вивчає, насамперед, речові докази, надані в його розпорядження, перетворює отримані з цього джерела докази, і сам стає джерелом нового доказу - висновку експерта.
Цюра Т.В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. До особистих доказів пропонується віднести: пояснення сторін, третіх осіб, представників, заявників та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, заявника та боржника у справах наказного провадження; показання свідків; висновки експертів; письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади компютерної техніки. Доречових доказів, на думку вченої, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи. Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення. До них можна віднести: звуко- і відеозапис, фотографії, інформацію, отриману через Інтернет, компютерні програми (бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що грунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на компютерній обробці наданого матеріалу тощо). До змішаних пропонується зараховувати ті, які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних
апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо.
Особливістю особистих доказів є те, що носієм фактичних даних буде людина, яка повинна правильно сприймати інформацію, зберігати її в пам'яті і відтворювати сприйняте. Використання особистих доказів у процесі доказування вимагає врахування психологічних характеристик особистості, особливо різних форм інтересу в повідомленні фактичних даних. Так, наприклад сторона, що бере участь у справі, має юридичний інтерес у сприятливому результаті справи, тоді як свідок такого інтересу не має, але може мати іншу зацікавленість, викликану особистими відносинами з позивачем або відповідачем.
Досліджений матеріал, з даної класифікації доказів дозволяє зробити висновок, що розподіл доказів за джерелом отримання даних на особисті, речові та змішані представляється найбільш вдалим. На мою думку, такі докази як висновки експертів, факти-результати слідчого експерименту та інші подібні докази, дійсно мають двоєдину природу, адже такі докази в процесі пізнання можливо віднести до обох попередніх класів (особистих та речових), розглядати відносно до кожного з класів окремо.
За способом формування (утворення).
За способом формування докази поділяються на первинні і похідні. Підставою цього розподілу служить процес формування змісту доказів. Первинні докази (першоджерела) утворюються в результаті відображення якогось явища чи обставини у свідомості людини, або в результаті безпосереднього впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації. Це початковий етап утворення доказів, інакше кажучі такий доказ містить інформацію, отриману «з перших рук». Такими доказами будуть показання свідка-очевидця, оригінал документа (наприклад, свідоцтво про шлюб, паспорт технічного засобу на автомобіль, розписка про отримання грошей тощо), вм'ятини, що залишилися на предметі. Залишивши слід на предметі або у свідомості особи, факт об'єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, яка безпосередньо сприйняло факт, може розповісти про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, викласти в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку і т.д. Похідними є докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел.
Такі докази утворюються в результаті опосередкованого впливу шуканого факту на матеріальний носій інформації. Похідними доказами будуть показання свідка, який дізнався про факт від іншої особи, копія якого-небудь документа, фотографії, що зафіксували будь-які сліди на поверхні предмета.
Похідні докази мають суттєве значення для правильного вирішення справи. А саме:
похідні докази можуть служити необхідним засобом для виявлення первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, про які довідався від іншої особи. Це похідний доказ, але з нього слідчий і суд взнають про особу, яка ці факти безпосередньо сприймала і допитують цю особу як свідка.
похідні докази можуть служити засобом перевірки первинних доказів. Наприклад, свідок дав показання про факти, які він сприймав особисто. Це первинний доказ. Але якщо є дані, що свідок про ці факти розповів іншій особі, ця особа повинна бути викликана і допитана як свідок для того, щоб таким чином перевірити, чи те саме говорив перший свідок в приватній бесіді, що він показав на допиті, чи щось інше. Якщо свідок на допиті виклав якийсь факт інакше, ніж в бесіді, ця обставина може мати суттєве значення для оцінки його показань.
похідні докази можуть замінити первинні докази, якщо останні втрачені, недоступні для слідчого. Наприклад, у справі про вбивство потерпілий перед смертю назвав присутнім особам прізвище вбивці. На допиті свідки показали, що потерпілий назвав прізвище вбивці. Без сумніву, що це похідні докази, але вони дуже суттєві і необхідні, оскільки на даний момент неможливо отримати показання потерпілого через його с смерть.
Якщо дійсний документ, який має значення для справи, знищений або загублений, доводиться користуватися його копією.
Похідні докази таять у собі можливість допущення помилки в процесі їх формування. При переході інформації про шуканий факт від одного носія до іншого найчастіше пов'язане з загрозою втрати або спотворення такої інформації. У зв'язку з цим в юридичній літературі зустрічаються думки, що такі докази часто менш достовірні, ніж початкові. Інші автори відзначають, що похідні докази не можна розглядати як докази другого сорту, і не слід робити висновок про те, що початкові докази більш достовірні, ніж похідні.
Враховуючи обидва думки, слід виходити з того, що відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК України «Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення». Тому суд не вправі відмовляти в залученні до матеріалів справи похідних доказів, посилаючись на те, що воно носить не первісний, а похідний характер.
Однак, потрібно брати до уваги, що на практиці використання похідних доказів допускається, як правило, якщо подання первинних доказів неможливе або утруднене, а також для їх відшукання, перевірки та заповнення.
Тим н менш, у підсумку відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Це вказує на важливість та перевагу доказів у сукупній якості, адже на практиці декілька похідних доказів у своїй сукупності, цілком здатні спростувати первинний доказ «не дуже сумлінного» аппонента.
За відношенням до встановлюваного факту.
Як наголошувалось вище, доказами є перш за все самі факти обєктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні звязки. В одних випадках звязки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер звязку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матірю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один звязок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.
Отже, прямим називається доказ, який має однозначний зв'язок з доказовим фактом. Такий доказ, навіть будучи взятим окремо, дає можливість зробити лише один-єдиний висновок про існування або про відсутність шуканого факту.
Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням особи К., суд встановив, що:
потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані спяніння;
наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;
в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох машин.
Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному звязку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.
Виходячи з вказаного, характерною особливістю непрямого доказу є неможливість встановлення істини у справі на підставі одного окремо взятого непрямого доказу. З урахуванням цього, Ю.К. Осиповим були локанічно сформульовані наступні правила для роботи з непрямими доказами:
. для встановлення наявності чи відсутності шуканого факту необхідно використовувати не один, а кілька непрямих доказів;
. достовірність кожного з непрямих доказів не повинна викликати сумнівів;
. сукупність використовуваних судом непрямих доказів повинна бути такою, на підставі якої можна було б зробити один-єдиний висновок про наявність чи відсутність шуканого факту.
Непрямі докази широко застосовуються в судовій практиці по цивільних справах як у тих випадках, коли у справі немає прямих доказів, так і в тих, коли вони недостатні.
Значення таких доказів, на думку Ю.К. Осипова, полягає в тому, що:
. вони можуть використовуватися судом в якості самостійного засобу встановлення істини у справі за умови дотримання вищевказаних правил;
. вони можуть використовуватися судом для підтвердження достовірності прямих доказів або, навпаки, для їх спростування;
. незважаючи на те, що встановлення істини у справі одиничних непрямих доказів недостатньо, вони, тим не менш, допомагають суду визначитися, в якому напрямку слід дослідити обставини справи, щоб встановити істину.
Васільєв С.В. отмечает "практичне значення поділу доказів на прямі і непрямі полягає в тому, що:
а) відмінність між цими доказами враховується сторонами та представниками при збиранні доказів. Непрямі докази повинні бути в такому обсязі, щоб була можливість виключення всіх припущень, що випливають з них, крім одного;
б) наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту, тому вимога всебічності дослідження всіх обставин у справі має виконуватися судом і за наявності прямих доказів;
в) природа прямих і непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує шлях доказування, вводить для суду додаткові проміжні сходинки на шляху до вирішення основних питань справи.
Торкаючись, дискусійного питання пріоритету в даній класифікації доказів, придержуюсь тієї-ж позиції, висловленої щодо попередньої класифікації, а саме: за своєю значимістю непрямі докази не поступаються прямим, хоча їх використання є більш складним, ніж використання прямих доказів. Так, щодо прямих доказів основне завдання суду полягає в тому, щоб перевірити і встановити їх достовірність. Якщо достовірність встановлена, то подальше використання прямого доказу не представляє труднощів, так як шуканий факт прямо підтверджується або спростовується. Що ж стосується непрямих доказів, то після перевірки їх достовірності виникає завдання дослідження всіх версій, всіх можливих висновків, які на його основі можна побудувати. Для цього непрямий доказ необхідно досліджувати в сукупності з усіма іншими доказами і обставинами у справі, з тим, щоб звести всі факти в єдину систему, відновлює картину подій. Все це вимагає від суду особливого ретельного аналізу всіх матеріалів справи.
За способом повідомлення відомостей про факти.
М.К. Треушников пропонує також класифікувати судові докази за такою ознакою, як суб'єкту їх подання.
Так, при розгляді та вирішенні позовних справ завжди беруть участь дві сторони з протилежними правовими інтересами, кожна з яких зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч.1 ст. 60 ЦПК). Залежно від того, хто представляє докази в обгрунтування своєї правової позиції і зобов'язаний їх представляти, докази можуть бути розділені на:
. докази представлені на підтвердження підстави позову;
. докази, представлені в обгрунтування заперечень проти позову.
Залежно від результату оцінки доказів судом, тобто з точки зору можливості використання доказів як засобів обґрунтування кінцевих висновків суду, докази можуть ділитися на:
. достатні;
. недостатні;
. достовірні;
. недостовірні.
Г.Л. Осокіна наводить класифікацію судових доказів за формою залучення в судовий процес інформації про шукані факти і виділяє наступні види доказів: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновок експерта, письмові та речові докази, аудіо- та відеозаписи.
Виділяючи специфічний порядок розгляду і вирішення справ окремого провадження, С.Я.Фурса пропонує розширити загальноприйняту систему класифікації доказів шляхом доповнення новою підставою для класифікації, а саме, за характером звязку доказу з предметом доказування. На думку вченої, доцільно виділити два види доказів: 1) предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо повязані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту; 2) додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і немає іншої можливості його встановити. Така класифікація може бути поширена й на справи позовного провадження та на випадки перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто при оскарженні рішень або ухвал суду будуть розглядатись обставини, які виникли в цивільному судочинстві при розгляді справ по суті судами першої інстанції і які безпосередньо повязані із застосуванням норм процесуального права.
Висновки
У даній роботі, згідно поставленим цілям, була зроблена спроба проаналізувати правову природу доказів, для чого в першу чергу було приділено увагу існуючій проблемі визначення поняття доказів у цивільному процесі. Для вивчення даної проблеми в роботі були зіставлені існуючі думки вчених, наведено їх позиції і обґрунтування точок зору, що дозволило більш широко розглянути поняття доказів, та надало можливість виокреслити основні властивості їх сутньості, та скласти найбільш ємне, на думку автора поняття судових доказів в цивільному процесі. Так, судові докази - це фактичні дані (відомості), що володіють властивістю належності, здатні прямо чи опосередковано підтвердити факти, що мають значення для правильного вирішення судової справи, які виражені в передбаченій законом процесуальній формі (засобах доказування), а також отримані та досліджені в строго встановленому процесуальним законом порядку.
У роботі також було приділено особливу увагу класифікації доказів і засобів доказування, вказані існуючі проблеми в даній частині досліджуваної теми. Незважаючи на те, що серед учених не виникає спорів щодо підстав класифікації, існують розхожі думки в самих класифікаціях. Дані думки дійсно викликають інтерес, оскільки кожну з них досить обгрунтовано, а з можливими нововведеннями в цивільне процесуальне законодавство, в даному випадку пов'язаними в появою нових засобів доказування виникнуть і нові складнощі з їх класифікацією.
Досліджений матеріал, класифікації доказів за джерелом отримання даних дозволяє зробити висновок, що розподіл доказів на особисті, речові та змішані представляється найбільш вдалим. На мою думку, такі докази як висновки експертів, факти-результати слідчого експерименту та інші подібні докази мають двоєдину природу, адже такі докази в процесі пізнання можливо віднести до обох попередніх класів (особистих та речових), розглядати відносно до кожного з класів окремо.
Також зясовано, що суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Це вказує на важливість та перевагу доказів у сукупній якості, адже на практиці декілька похідних доказів у своїй сукупності, цілком здатні спростувати первинний доказ «не дуже сумлінного» аппонента.
Торкаючись, дискусійного питання пріоритету в класифікації доказів за віношенням до встановлюваного факту, на мою за своєю значимістю непрямі докази не поступаються прямим, хоча їх використання є більш складним, ніж використання прямих доказів.
Останнім часом в українській юридичній літературі зустрічаються висловлювання про необхідність визначення нового самостійного напряму дослідження, який називатиметься "доказовим правом" або "теорією доказів". Деякі вчені цей напрям дослідження вважають доволі перспективним, проте дискусійним є питання застосування саме таких назв. З цього приводу слід зауважити, що некоректно вживати термін "доказове право", оскільки в разі звернення позивача до суду він зобовязаний довести своє право. А позиція відповідача в порушеній справі в основному пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом. Отже, загалом в цивільному процесі у звязку із порушенням цивільної справи виникатиме обовязок доказування, а не право.
Можна погодитись з позицією провідних науковців, які також звертають увагу на процесуальні правовідносини та цивільний процес, а також встановлюють його характерні особливості. Так, в процесуальній формі здійснюється не тільки судова діяльність, а й діяльність інших юрисдикційних органів.
Але разом із тим, законодавча інституалізація різновидностей юридичних процесів (у тому числі, нотаріального), не означає уніфікованості процесуального порядку вирішення юридичних справ, оскільки діяльність з захисту права в різних формах юрисдикції неоднакова за своїм характером, завданнями і цілями. На підтвердження цієї позиції можна навести модель нотаріального (юрисдикційного) процесу, якому властиві стадії суттєво відмінні від стадій судочинства .
При вивченні окремих засобів доказування, крім викладу основних положень про них, були також відзначені різні точки зору авторів, щодо їх сутності та застосування в конкретних процесах.
Дійсно, сучасна теорія доказів фактично залишається нерозвиненою, оскільки правознавці, в своїй переважній більшості, далекі від останніх досягнень науки в галузі техніки, різних технологій, медицини тощо. Але це положення також неможливо вважати загальним правилом, оскільки останнім часом зявляються юридичні видання, що знаходяться на межі останніх досягнень компютерних технологій та права. Але цей приклад - більш виняток із правила, ніж правило. Тому, на мій погляд, одним із перспективних напрямів майбутніх досліджень будуть спільні дослідження фахівців правознавців з провідними фахівцями природничих наук, спрямовані на вивчення новітніх доказів. Спільні дослідження на межі природничих та правових дисциплін мають призвести до суттєвого розвитку саме теорії доказів, а не процесу доказування, над удосконаленням якого мають працювати теоретики та практики-правознавці. Тому вважається доцільним існування такого напрямку досліджень як «теорія доказів.»
Водночас юридична наука повинна мати безпосередні звязки із практикою та законодавством. Виходячи з аналізу достатності доказів, даної норми, хоча б, в широкому сенсі, дуже не вистачає в ЦПК
Цікавим представився питання про оцінку такого, досить специфічного засобу доказування, як пояснення сторін і третіх осіб, особливо такого виду пояснень як визнання. Вивчення інституту судових доказів займає важливу роль в сучасній науці цивільного процесуального права, таке вивчення має як теоретичне, так і велике практичне значення, оскільки неправильне розуміння доказів, їх класифікації, специфіки і меж застосування окремих засобів доказування, тягне за собою необгрунтовані висновки суду про конкретні правовідносинах, тобто призводить до судових помилок. Навпаки глибокі знання про судові докази гарантують правильне, своєчасне і процесуально економне розгляд справ, що повністю відповідає прагненням науки, законодавця та судової влади.
Таким чином, необхідність систематизації інформації зумовлює потребу групувати окремі напрями досліджень не тільки за звичними і базисними для правової науки галузями: галузь, підгалузь, міжгалузевий інститут, інститут.
В певних галузях права інформація може бути систематизована без суттєвих утруднень, оскільки вона є специфічною (наприклад, в основному нормативному акті зібрана вся інформація про судоустрій в Україні), тому окремі інформаційні блоки, належність яких до певної галузі права буває важко встановити, можна вважати або граничними, або спільними для декількох галузей права.
Загалом же, вважається, що більш сприятливим для розвитку теорії доказів є різнобічні підходи до її розвитку. Наприклад, самостійне дослідження таких вузьких питань як докази по окремих категоріях справ, окремі принципи доказування тощо мають позитивне значення для розвитку правової науки і, зокрема, цивільного процесу, але багато робіт так і залишається на рівні вивчення окремого питання і не мають логічного продовження в глобальних теоретичних дослідженнях, а їх результати не узагальнюються.
Список використаних джерел
Нормативні акти
Конституция Украины: Принята на V сессии Верховной Рады Украины 28 июня 1996 г. // Ведомости Верховной Рады Украины. - 1996. - № 30. - ст. 141.
Гражданский процессуальный кодекс Украины от 18 июля 1963 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. - 1963. - № 30. - ст. 464.; Ведомости Верховной Рады УССР. - 1981. - № 5. - ст. 69.; Ведомости Верховной Рады Украины. - 1996. - № 44. - ст. 217.
Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) .2004 - № 40-41, 42, ст.492
Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 2001, №№ 25-26., ст.131.
Про судоустрій а статус суддів Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2010, № 41-42, № 43, № 44-45, ст.529
Про судову експертизу. Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1994, № 28, ст.232.
Про захист прав споживачів. Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 30, ст.379.
Про адвокатуру та адвокатську діяльність. Закон України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 27, ст.282
Про нотаріат, Закон України від // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, № 39, ст. 383.
Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз» від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 - № 46.
Наказ Міністерства Юстиції України , «Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень». - 2008 - N 1092/5/54
Ухвала Верховного Суду України № 2312136 у справі про захист прав споживача // Єдиний державний реєстр судових рішень України - 2008 -№ 6-6046св08.
Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" - 2009 - № 2
Поставнова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14 // Вісник Верховного Суду України. - 2010. - № 1.
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - № 8.
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5 // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - № 7
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 р. № 3 // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 6..
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р. № 9
Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9
Література
Анісімов А.Л. Доказательтсва і доведення під час судового розгляду трудових спорів / / Трудове право. 2006. № № 10, 11.
Алімова Н.А. Участь громадянина у цивільному процесі / Підготовлено для Системи Консультантплюс. 2006.
Арбитражный процесс. / Под ред. М.К. Треушникова. М., 1997
Бабенко В.В. Належність та допустимість доказів в господарському процесі. // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - Випуск 5.
Белкин А.Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве. - М.: Норма, 2005. - 528 с.
Бичкова С.С., Бобрик В.І., Ізарова І.О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С. Бичкової. - 2-ге вид., доповн. і переробл. - К.: Атіка, 2007. - 404 с.
Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса (2-е изд. - М., 1917). Извлечения // Гражданский процесс. Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. - М.: Городец, 2005.
Васильєв С.В. Доказування та докази по справах про відшкодування шкоди, завданої особі: Навч. посібн. - Х.: Факт, 2000.
Власов А.А. Исследование вещественных доказательств по гражданским делам // Советская юстиция - 1987, № 3.
Гамбаров Ю. С. Курс лекцій (1894-1895) // Гражданский процесс: Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. - М.: Городец, 2005.
Гордейчик А.В. Допустимость доказательств в гражданском и арбитражном процесах. - Хабаровск: Риотип. - 2000. - 131 с
Гражданский процесс: учебник /под ред. проф. Комарова В.В. - X.: ООО "Одиссей", 2001. - 704 с.
Гражданский процесс. Учебник. Издание 3-е, переработанное и дополненное / под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечета - М.: ПБОЮЛ Гриженко Е.М., 2000
Гражданский процесс / под ред. Мусина В. В., Чечиной Н. Р., Чечота Ю. М. - М., 1996
Гражданский процесс: Учебник под ред. М.С. Шакарян. - М.: Юридическая литература, 1993.
Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова. - М.: ООО «Городец-издат», 2003
Гуреев Ю.В. О понятии судебных доказательств // Советское государство и право, 1996 № 8 С.58;
Гражданский процесс. Учебник. 3-е издание, исправленное и дополненное // под ред. проф. М.К. Треушникова - М.: ООО «Городец-издат», 2000.
Гражданское процессуальное законодательство (комментарий) / под ред. Юкова М. К. - М.: Юридическая литература., 1991.
Звягинцева Л. М., Плюхина М. А., Решетникова И. В. Доказывание в судебной практике по гражданским делам. Учебно-практическое пособие. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999.
Захарова О.С.. Забезпечення доказів у цивільній справі та засобів доказування (порівняльний аналіз цивільного процессуального законодавства Росії та України) // Адвокат, № 3 (36) 2003. - С.30.
Давтян А.Г. Экспертиза в гражданском процессе. М., 1995.
Жуков Ю.М. Судебная экспертиза в советском гражданском процессе. М., 1965.
Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. М., 1978.
Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск, 1969
Курс советского гражданского процессуального права. Т.1., Теоретические основы правосудия по гражданским делам, - М.: Издательство «Наука», 1981
Коментар до ЦПК Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / Заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - Т.1, 912 c.
Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. - К.: Істина, 2006. - 944 с.
Клейман А. Ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе // Академический юридический журнал. Иркутск. - М., 1950.
Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обовязків з доказування за новим ЦПК України / Право України, 2005 р., № 8.
Люблинский П. И.. Введение к книге Д. Стифена "Очерк доказательственного права". Санкт-Петербург: Сенатская типография. - 1910. - 148 с.
Лазько О.М. Докази та засоби доказування у цивільному процесі. // Юриспруденція. Теорія і практика. - 2008. - №5(43).
М.В. Амельченко, Лекции по гражданскому процессуальному праву./ <http://www.0zd.ru/gosudarstvo_i_pravo/osnovy_grazhdanskogo_processa.htm>
Матюшин Б.Т. Общие вопросы оценки доказательств в судопроизводстве. - Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1987. - 70 с.
Михеєнко М. М. Порівняльне судове право : підручник / Михеєнко М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л. К. - К. : Либідь, 1993. - 328 с.
Молчанов В. В. Свидетели и свидетельские показания в гражданском судопроизводстве / Молчанов В. В. - [2-е изд.]. - М. : Издательский Дом «Городец», 2010. - 432 с.
Мусин В. А. Гражданский процесс : учебник / Мусин В. А., Чечина Н. А., Чечот Д. М. - [3-е изд., перераб. и доп.]. - М. : ПБОЮЛ Гриженко Е. М., 2000. - 544 с.
Масюк В. В. Презумпції і преюдиції в цивільному судочинстві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / В. В. Масюк. - Харків, 2010. - 25 с.
Науково-практичний коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. I. Угриновська. - 2-ге вид., перероб. і допов. - X. : Фактор, 2010. - 786 с.
Осипов. Ю.К. Основные признаки судебных доказательств. Труды Свердловского юрид. Ин-та. Вып. 8. 1968.Омельченко М. П. Принцип обєктивної істини у цивільному процесі. - Автореф. дис. канд. юрид. наук. - К. 1996 р.
Пучинский В.К. Признание стороны в советском гражданском процессе. М., 1955
Резниченко И.М. Установление достоверности и силы доказательств по гражданским делам // Учен. зап. Дальневосточного университета. 1969
Ратушна Б. П. Предмет доказування та його види у цивільному процесі України / Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами 4-ї Міжнар. наук.-практ.конф., Луцьк, 2007 р., 1-2 черв.: у 2-х т./ Уклад. Т. Д. Климчик, І. М. Якушев. - Луцьк: РВВ «ВЕЖА» Волин.держ.ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. - Т. І. - 506 с.
Ратушна Б.П. Обставини, що не потребують доказування в цивільному процесі України // Університетські наукові записки, 2006, № 3
Решетникова И.В. Доказывание в гражданском процессе: учеб. - практ. пособие. - М.: Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2010 - 503 с.
Советский гражданский процесс, Л.,1984, с.,135 (автор главы Д.М.Чечот);
Советский гражданский процесс /Под ред. А.А. Добровольского и А.Ф. Клеймана.; М.: 1956.
Советский гражданский процесс / Под ред. М.А. Гурвича/, - М., 1975.
Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском гражданском процессе. - М., 1961.
Сібільов Д. Окремі питання доказування в ЦПК України / Право України, 2007 р., № 5.
Сахнов Т.В. Регламентация доказательств й доказывания в гражданском процессе // Государство и право. - 1993. - № 7.
Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. - М.: Юридическая література, 1981. - 96 с.
Треушников М.К. Гражданский процесс. - М.: ООО Городец-издат, 2003. - 720 с.
Треушников М.К.. Судебные доказательства. М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004 г.
Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2005. -256 с.
Фарковець М. Поняття та особливості доказів і доказування у цивільному процесі. // Юридичний журнал. - №5.
Фокіна М.А. Оцінка доказів в цивільному процесі / / Арбітражний і цивільний процес. № 4. 2007. С. 58
Харитонов Є.О. Цивільний процес України: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2012. 472 с
Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С. Червоного. - К.: Істина, 2007. - 392 с.
Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар та ін.; За ред. В.В. Комарова. - Харків: Право, 1999. - 592 с.
Цивільний процес України: академічний курс; [за ред. С.Я. Фурси]. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. - 848 с.
Цивільний процес: підручник / Под ред. М.К. Треушнікова. ВАТ "Видавничий Дім" Городець ". 2007. С. 126
Цивільне процесуальне право України: Академічний курс. - К., Ін Юре, 2005.
Чечот Д.М., Новиков Е.Ю. Судебные доказательства. В кн. Гражданский процесс. - М.: Проспект, 1998.
Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 472 с.
Штутин Л. Я. Предмет доказывания в советском гражданском процессе // Академический юридический журнал. Иркутск. - М., 1963.
Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.:Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005 - 624 c.
Штефан М. Й. Судове рішення. - К., 1970.
Шак X. Международное гражданскоє процессуальное право. - М.: БЕК, 2001.
Штефан М. Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юре., 1997
Юдельсон К.С. Судебные доказательства и практика их использования в советском гражданском процессе. М., 1956.
Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс. - М.: Госюриздат., 1956.
Якимов П.П. Письменные доказательства в практике арбитража. М., 1959.
Ярков В.В./ Гражданский процесс: учебник для вузов. - М.: Волтерс Клувер, 2009