практикується у багатьох країнах світу. Інститут судового наказу в тих чи інших формах застосовується й у законодавствах інших країн (наприклад, Німеччини. Швейцарії, Данії, Греції, Італії, Франції тощо). В правовій системі України такий інститут як наказне провадження, з'явився недавно.
Наказне провадження та судовий наказ у різні часи мали різну правову регламентацію в українському законодавстві та у національних законодавствах про цивільне судочинство інших країн. Прообраз наказного провадження (спрощення судового процесу) мав місце ще за часів римського права і зустрічається в епоху середньовіччя в європейських країнах. В нормах римського права і носив назву інтердиктного провадження, під час якого не вислуховувалися сторони, свідки, справа детально не досліджувалася. Підставою застосування інтердикту була лише заява позивача чи потерпілого.
Цікаво зазначити, що Устав цивільного судочинства Росії 1864 р. при прийнятті передбачав лише спірний (позовний) порядок здійснення правосуддя у цивільних справах, але 29 грудня 1889 р. з метою спростити та прискорити провадження справ, які не мають в більшості випадків труднощів для вирішення, закон про провадження судових справ у земських начальників і міських суддів ввів «спонукальне виконання». За своєю суттю, порядок спонукального виконання був комбінацією позовного процесу з порядком виконання рішень. В порядку спонукального виконання здійснювалось стягнення грошових сум, повернення рухомого майна, звільнення і здачу найманого майна, стягнення за опротестованими векселями тощо. Отже, наказне провадження стало певним прототипом спонукального виконання.
Ухвалення так званого судового платіжного наказу в межах окремого провадження судочинства передбачав Австрійський Устав цивільного судочинства 1895 р., який був чинним на території Західної України. Відповідно до ст.ст. 548-554 Уставу платіжний наказ був можливим за позовами про присудження грошей або інших речей, визначених родом та якістю. У випадках пред'явлення такого позову позивач міг просити суд про посилання відповідачеві платіжного наказу за наявності даних, на яких ґрунтуються вимоги позивача, підтвердженні достовірними документами: 1) публічними документами; 2) домашніми документами з підписом особи, що видала документ, засвідченим австрійським судом або нотарем; 3) іншими документами, які підтверджують внесення у публічні книги речового права присвоєної вимоги. На прохання позивача платіжний наказ надсилався відповідачу без попереднього усного розгляду та заслуховування відповідача.
Таким чином, спрощення судового процесу виникає вже у XIV-ХV ст. в Росії, проте провадження, більш-менш схоже на те, що існує нині, було розроблене в Росії у XIX ст.. І сьогодні даний вид провадження зберіг своє існування у Російській Федерації, зайвий раз доводячи свою значимість та необхідність. Так, згідно з ЦПК Російської Федерації судовий наказ (ст. 122) видається, якщо вимога ґрунтується на: 1) нотаріально посвідченій угоді; 2) угоді, вчиненій у простій письмовій формі; 3) вчиненому нотаріусом протесті векселя про несплату, неакцепті і не датуванні акцепту; 4) вимозі про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, що не пов'язана зі встановленням батьківства, оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю притягнення інших заінтересованих осіб; 5) вимозі стягнення з громадян недоїмок з податків, чекових платежів; 6) стягненні нарахованої, але не виплаченої працівнику заробітної плати; 7) заяві орган) внутрішніх справ, податкової поліції, підрозділу судових приставів про стягнення витрат, пов'язаних з розшуком відповідача чи боржника та його майна.
Інститут судового наказу вже був зафіксований у Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1924 р. (статті 210-219) і давав можливість вирішувати значну кількість безспірних справ, якщо боржник не оспорював свій борг і добровільно не виконував своїх зобов'язань. Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р. також передбачав в порядку окремого провадження видачу судових наказів. В ст. 210 ЦПК УРСР 1924 р. вказувалось, що судові накази видаються при стягненні грошей або поверненні майна, що ґрунтуються на : а) опротестованих векселях; б) актах, щодо яких встановлений нотаріальний порядок здійснення або посвідчення за умови його додержання; в) мирових угодах всілякого роду, здійснених судовим порядком; г) угодах про розмір утримання на дітей і подружжя, укладених в порядку, передбаченому відповідним законом; д) розрахункових книжок на заробітну плату; е) зобов'язаннях, що видаються селянами і селянськими організаціями при купівлі у державних установ і кооперативних організацій в роздріб з розстрочкою сплати сільськогосподарських машин і обладнання (селянське зобов'язання). Тобто судові накази видавалися за безспірними вимогами про стягнення грошей або про повернення майна і перелік цих вимог був виключний. Ст. 224 ЦПК УРСР 1924 р. передбачала, що судовий наказ не видається: 1) якщо вимога звернена до державної установи або держаного підприємства, за винятком випадків, коли звернення додержавного підприємства засновано на опротестованому векселі; 2) якщо з дня настання строку вимоги пройшло більше двох місяців; 3) якщо для встановлення прав позивача на заявлення вимоги треба подавати додаткові докази; 4) якщо відповідальність боржника не випливає з самого тексту документів, що подаються; 5) якщо виконання зобов'язання, на якому основана вимога, поставлено в залежність від умов, настання яких належить доводити.
Усі справи про видання судових наказів по актах вирішувались одноособово суддею, без виклику сторін. Судовий наказ видавався стягувачеві, він мав силу виконавчого листа, і судовий виконавець про вчинення стягнення робив напис на самому акті. Копія судового наказу залишалася в суді. Таким чином, боржник не сповіщався про видання судового наказу і в більшості випадків дізнавався про його існування лише тоді, коли отримував повідомлення про виконання.
Боржник в семиденний термін з дня отримання повідомлення про виконання мав право заявити клопотання про скасування судового наказу і розгляд справи в позовному порядку. Він також міг оскаржити судовий наказ в касаційному порядку. Що стосується стягувача, то йому надавалось право касаційного оскарження тільки постанови про відмову судді у виданні судового наказу.
Майже аналогічні правила містились і у Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1929 р., але ст. 219 цього кодексу вже не передбачала переліку вимог, за якими ухвалювався судовий наказ. Вона встановлювала загальне правило, відповідно до якого судові накази застосовують встановленим у цьому кодексі порядком при грошових стягненнях і вимогах про повернення або передачу майна, на підставі документів, перелік яких видає Народний комісаріат юстиції УРСР за узгодженням із заінтересованими відомствами. Відповідно до ст. 224 ЦПК УРСР 1929 р. судовий наказ незалежно від виду документу не видається: 1) якщо для встановлення прав позивача на заявлення вимоги треба подавати додаткові докази; 2) якщо відповідальність боржника не випливає з самого тексту документів, що подаються; 3) якщо виконання зобов'язання, на якому основана вимога, поставлено в самому документі в залежність від умов настання, яких належить перед тим довести.
Питання про видання судового наказу відповідно до ЦПК УРСР 1929 р. вирішувалось суддею одноособово без виклику сторін. Разом з тим, існували випадки, коли суддя повинен був зажадати від боржника пояснень по суті поданої до нього вимоги. Такі випадки встановлювалися в залежності від роду документів, що були підставою вимоги, Народним комісаріатом юстиції УРСР, за узгодженням з заінтересованими відомствами. Наприклад, судові накази видавалися без пояснень відповідача за розрахунковими книжками і розрахунковими листами на стягнення заробітної плати; за видавничими договорами - на стягнення авторського гонорару; за угодами про розмір утримання дітям і дружині, укладеними передбаченим у Законі порядком, на стягнення невиплаченого утримання та інші. З зажаданням наперед пояснень від відповідача судові накази видавалися, наприклад, за рахунками управлінь будинків усуспільненого сектору на належну з пожильців цих будинків плату за опалення і комунальні послуги (воду, каналізацію, газ, освітлення та ін.); за колективними та трудовими договорами на вимоги професійних спілок до наймачів про стягнення з них процентів на утримання комітетів професійних спілок і на освітню роботу серед робітників і службовців тощо.
У випадках, коли суддя не повинен жадати пояснень від відповідача, судовий наказ видавався протягом трьох днів з дня подання відповідних документів без надіслання копії відповідачу. У справах про видачу судового наказу за документами, по яких треба зажадати пояснень від відповідача, суддя протягом трьох днів після одержання від позивача відповідної заяви надсилав копію цієї заяви відповідачу, який протягом п'яти днів мав право надати письмові заперечення проти заявленої вимоги.
Судовий наказ мав силу виконавчого листа. Про вчинення стягнення судовий виконавець робив напис на оригіналі документу. Судовий наказ можна було оскаржити в загальному касаційному порядку. Строк оскарження судового наказу обчислювався з моменту одержання повідомлення про виконання судового наказу.
Постановою РНК СРСР від 28 липня 1939 р. видача народними суддями судових наказів скасована, оскільки згідно зі статтями 9, 14 Закону "Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік", було встановлено, що розгляд справ у всіх судах здійснюється за участю народних засідателів, крім випадків, спеціально передбачених законом, коли судовий розгляд здійснюється трьома членами суду. Тобто, названий вище Закон не передбачав порядку одноособового розгляду кримінальних і цивільних справ народним суддею без участі народних засідателів.
Цивільним процесуальним кодексом УРСР детально регламентовано видачу судових наказів (статті 219-235). Їх видача належати до окремого виду судочинства. Вони застосовувались до грошових стягнень і вимог про повернення або передачу майна, що ґрунтуються на документах, перелік яких видавав Народний комісаріат юстиції УРСР, погодивши це із заінтересованими відомствами.
Відповідно до ст. 221 вказаного Кодексу судовий наказ видавав народний суддя, або витребувавши від відповідача пояснення, або не вимагаючи їх. Випадки, коли суддя повинен був витребувати пояснення, залежали від виду документів, що були підставою вимоги. Наприклад, згідно зі ст. 224 ЦПК УРСР, судовий наказ (незалежно від виду документа) не видавався: 1) якщо для встановлення прав споживача на заявлення вимоги треба подавати додаткові докази; 2) якщо відповідальність боржника не випливає з самого тексту документів, які подаються; 3) якщо виконання зобов'язання, на якому ґрунтується вимога, поставлене у самому документі у залежність від умов, що їх настання перед тим належить довести.
У подальшому порядок провадження в цивільних справ у судах УРСР визначався затвердженими Верховною Радою СРСР 8 грудня 1961 р. Основами цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік та затвердженим Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. ЦПК УРСР, який введено у дію з 1 січня 1964 р., інститут судового наказу виключений. Було передбачено три види провадження, позовне, провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження.
липня 1963 р. був прийнятий і набув чинності з 1 січня 1964 р. Цивільний процесуальний кодекс УРСР, який не передбачав наказного провадження, а справи такого характеру відійшли до компетенції нотаріату і стягнення заборгованості здійснювалось за допомогою виконавчими написами нотаріусів.
На протязі тривалого часу єдиною формою цивільного судочинства і захисту цивільних прав і інтересів було позовне провадження. Законодавець не робив кроків щодо спрощення цивільного процесу. Можна лише згадати таку спробу щодо справ про стягнення аліментів на дітей. Так, 1 березня 1985р. було введено в дію Указ Президії Верховної Ради Української PCP «Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей». Цей Указ передбачав можливість судді одноособово стягувати в спрощеному порядку аліменти на утримання дитини, народженої від батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, і розмежував розгляд безспірних та спірних справ про стягнення аліментів. Щоправда, особливостями цієї процедури було те, що питання про стягнення аліментів вирішувалося без порушення цивільної справи.
Таким чином, законодавцю необхідно було понад 40 років, щоб визнати доцільність вказаного інституту. Прийнятий 18 березня 2004 р. Верховною Радою України ЩІК України ввів наказне провадження, поряд з позовним та окремим провадженнями, як самостійний вид провадження. За час дії ЩІК 2004 р. з 01.09.05 р. по 30.12.05 р. було видано 52,6 тис. судових наказів, а у 1 півріччі 2007 p., за даними Державної судової адміністрації України, у місцеві суди надійшло 107,2 тис. заяв про видачу судових наказів. Розглянуто 106 тис. таких заяв, або 98,3 % від числа тих, що перебували у провадженні, у тому числі відмовлено у прийнятті 4,3 тис заяв та повернено заявнику 2,5 тис заяв. Відповідно до ст. 96 ЦПК видано 99,2 тис. судових наказів, що на 39,6 % більше ніж за аналогічний період 2006 p., їх питома вага становить 93,6 % від числа розглянутих заяв.
1.2 Сутність та особливість наказового провадження
Розділ II Цивільного процесуального кодексу України «Наказне провадження» регламентує процедуру наказного провадження та вимоги до судового наказу як особливої форми судового рішення.
Наказне провадження, за задумом законодавця, спрямовано на певне прискорення судочинства. У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № И (81)7 від 14 травня 1981р. закріплено, що у контексті доступу до правосуддя необхідно впровадити процедури спрощення та прискорення судочинства. Зокрема, звертається увага на впровадження таких спрощених процедур судочинства, які виключають необхідність проведення судових засідань (п.15), а також розробку заходів щодо розгляду безспірних позовних вимог, з тим, щоб остаточні рішення виносилися швидко, без зайвих формальностей (п.9). В Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/ 2006, звертається увага на те, що правила судочинства не повинні бути переобтяжені формальностями. Для забезпечення права особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де спрощення не порушуватиме інтересів сторін у справедливому вирішенні їхньої справи.
Як вірно зазначає Д. Сисоєв, ігнорування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості вимог істотно порушує взаємозв'язок кінцевої мети судочинства та методів її досягнення. Застосування до вирішення всіх без винятку матеріально-правових спорів загальних вимог позовного провадження, як свідчить судова практика, у багатьох випадках призводить до затягування провадження по цивільній справі, чим на значний строк відкладається безпосередній захист прав і законних інтересів сторін. Така ситуація стосується випадків, коли вимоги заявника не викликають сумнівів щодо їх підстав, а сторона, яка несе відповідальність, не заперечує вимог, що до неї висуваються. Більш того, не можна не погодитися з тим, що застосування позовного порядку для розгляду документально підтверджених та неоспорюваних вимог невиправдане ні з позиції засад процесуальної економії, ні з позиції матеріальних (фінансових) витрат держави. Можливість спрощення й скорочення процедури в обумовлених законом випадках підвищує ефективність захисту права, полегшує роботу суду. Відповідно, можливість спрощення й скорочення процедури в обумовлених законом випадках підвищує ефективність захисту права, полегшує роботу суду. Слід однак зауважити, що бажання розглядати та вирішувати будь-які справи - без урахування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості їх вимог - у межах однієї процесуальної форми роз'єднує кінцеву мету судочинства і методи її досягнення. Таким чином, можливість існування спрощеної процедури у випадках, прямо передбачених законом, з одного боку, та зумовлених природою матеріально-правових вимог - з іншого, підвищує ефективність захисту права та не обтяжує роботою суд. З урахуванням зазначеного запровадження законодавцем у новому Цивільному процесуальному кодексі (далі - ЦПК) України спрощеної процедури розгляду справи - наказного провадження - вбачається досить позитивним кроком у процесі проведення судової реформи у нашій державі.
Теоретичним дослідженням наказного провадження присвячені наукові праці таких російських авторів, як М. Черемін, В. Решетняк, І. Черних, В. Аргунов. Заслуговує на увагу дослідження Д. Луспеника, який аналізує нововведення ЦПК України, що передбачає наказне провадження. Ретельні дослідження в галузі господарського права стосовно запровадження та практики наказового провадження провадить О. Фонова.
Які ж чинники зумовили впровадження в цивільний процес України наказного провадження? Щоб відповісти на це запитання необхідно проаналізувати правову сутність та особливості наказного провадження, визначити доцільність існування такого інституту в сучасних умовах.
Необхідно зазначити, що швидкий розвиток суспільних відносин у нашій країні призводить до виникнення якісно нових положень у законодавстві. Одним із таких нововведень і стало наказне провадження.
Ефективність цивільного судочинства полягає у повному, всебічному розгляді справи та винесенні обґрунтованого рішення у прийнятні для цього найменші строки. Іншими словами, за критерієм скорочення строку для розгляду наказне провадження відповідає вимогам ефективності.
У літературі з цивільного процесуального права наказне провадження розглядається як спрощений вид провадження у справах за вимогами, які мають, очевидно, достовірний характер. Як випливає з цього, вимога, заявлена у порядку наказного провадження, повинна бути безспірною. Безспірні вимоги у наказному провадженні - це ті вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право, тобто це вимоги, що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин. Такі вимоги зазначаються у заві про видачу судового наказу і підтверджуються відповідними письмовими доказами.
Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:
) які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі;
) про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
) про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (ст. 96 ЦПК). Цей перелік не є вичерпний і може бути розширений законом.
Крім того, як вважає С.В. Щербак, судовий наказ видається за наявності певних умов: надання стягувачем разом із заявою провидачу судового наказу всіх доказів, що підтверджують зобовязання боржника, зкопіями доданих документів відповідно до кількості боржників; надані судудокументи дають вичерпні відомості щодо обставин справи; заявлені стягувачем вимоги не викликають заперечень з боку боржника.
Проаналізуємо положення розділу ІІ ЦПК України («Наказне провадження»). Зазначений розділ складається з 12 статей та передбачає можливість спрощення стягнень на підставі документів, що підтверджують правомірність вимог. Окрім цього, він містить норми, які визначають порядок видачі судового наказу, а також порядок скасування судового наказу. У частині 2 ст. 95, ст. 105 ЦПК зазначається, що судовий наказ прирівнюється за своєю силою до виконавчого документа. Стягнення по ньому провадяться у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Статтею 103 ЦПК визначаються вимоги, яким має відповідати судовий наказ, а ст. 96 ЦПК - не виключний перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ.
Розділ II ЦПК не містить нормативно закріпленого визначення наказного провадження, хоча й має таку назву, а встановлює порядок видачі судом судового наказу. Тому слід погодитися з О. Штефан стосовно того, що II розділ ЦПК доцільніше було назвати не «Наказне провадження», а «Судовий наказ», що відображає сутність та зміст розділу. Проте термін «наказне провадження» використовується у цивільно-процесуальній літературі у різній модифікації - «судове провадження з видачі судового наказу», «спрощена правова процедура провадження з видачі судового наказу». Зазначені модифікації за своєю суттю є правильними, проте остаточними їх визнати не можна, оскільки національна цивільно-процесуальна наука робить лише перші кроки щодо розробки проблем наказного провадження.
Наказному провадженню притаманні специфічні ознаки, що відрізняють його від заочного, позовного та окремого провадження. Виходячи із змісту розділу II ЦПК, а також нормативного визначення судового наказу у ст. 95 ЦПК, наказне провадження можна визначити як спрощений процесуальний порядок розгляду справ, повязаний з урегулюванням питань стягнення судом з боржника грошових коштів або витребування майна у порядку видачі судового наказу у встановлених ст. 96 ЦПК випадках за відсутності спору про право (п. 2 ст. 100 ЦПК).
Згідно з чинним процесуальним законодавством наказне провадження є спрощеним порівняно з позовним провадженням, яке ґрунтується на достовірних письмових доказах, досліджених у суді першої інстанції. Даючи визначення наказному провадженню, слід враховувати специфіку його стадій, а також особливості судового наказу як постанови суду про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна.
Відмежування правил наказного провадження від загальних правил, що регулюють цивільну процесуальну форму, зумовлюється певними обставинами. Так, в теорії цивільного процесуального права окремі автори, розглядаючи наказне провадження як спрощену процедуру захисту цивільних прав, виділяють об'єктивні та суб'єктивні його передумови. До об'єктивних передумов належить судова діяльність і специфіка предмета судової діяльності, а до суб'єктивних - стан судової практики у сфері захисту цивільних прав. З цим визначенням передумов можна погодитись, якщо визнавати інститут наказного провадження як один із варіантів спрощення цивільної процесуальної форми. Саме на таке становище наказного провадження вказує ст. 102 ЦПК - заява про видачу судового наказу судом розглядається у триденний строк, без судового засідання і виклику стягувача та боржника, без заслуховування їх пояснень.
Як, вірно відзначає О. Стефан, від передумов виникнення інституту наказного провадження слід відмежовувати умови, що визначають можливість вирішення спірного правовідношення в порядку наказного провадження за чинним процесуальним законодавством. До них слід віднести:
) особливий характер вимог (виникають із правовідносин «кредитор-боржник» і встановлюються нормами ЦПК);
) наявність у заявника письмових доказів.
Сторонами у наказному провадженні є стягувач (кредитор) та боржник (п. 3 ч. 1 ст. 103 ЦПК). Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
На підставі викладеного до характерних ознак наказного провадження можна віднести такі:
) наказне провадження - спрощене порівняно з позовним цивільним судочинством у суді першої інстанції; передбачає: подачу кредитором (стягувачем) заяви про видачу судового наказу; видачу судового наказу суддею (відмову у його видачі); скасування судового наказу;
) наказне провадження - специфічна форма захисту прав та інтересів кредитора як особи, яка у своїх вимогах проти сторони, що не виконує зобов'язань, базується на письмових доказах, що мають високий ступінь достовірності;
) наказне провадження використовується для вирішення у спрощеному порядку вимог, що виникають із різноманітних правовідносин у сфері грошових коштів та майна;
) наказне провадження має на меті забезпечити механізм примусового виконання зобов'язань, які підтверджуються достовірними документами, захистити права, свободи та інтереси осіб. Силу письмових доказів визначає їх об'єктивна форма, яка безпосередньо сприймається, а також відомості, які вони містять і юридична експертиза яких у суду не викликає складнощів;
) наказне провадження зумовлено правовою природою матеріально-правових вимог, які підлягають захисту. Перелік вимог, за якими може бути виданий судовий наказ, закріплений у ЦПК;
) передумови виникнення інституту наказного провадження поділяються на об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивні передумови зумовлюються змістом судової діяльності та специфікою предмета процесуальної діяльності. Суб'єктивні передумови - це місце судового наказу у сфері захисту цивільних прав;
) сторонами у наказному провадженні за чинним законодавством є стягувач (кредитор) та боржник; при цьому вимоги стягувача (кредитора) є предметом судового розгляду
) наказне провадження характеризується відсутністю виклику у судове засідання кредитора та боржника та заслуховування їх пояснень, судового засідання, засобів фіксації процесуальних дій (протоколювання);
) розгляду справи передує дослідження судом наданих письмових доказів;
) наказне провадження є альтернативою позовному. Вибір провадження, в якому розглядатиметься справа (позовне чи наказне), є виключним правом особи, яка звертається до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів.
У сучасному українському праві (П.Шевчук, Д.Луспеник, О.Грошева та ін.) наказне провадження визначається як спрощена процедура захисту порушеного права, що дозволяє посилити оперативність та ефективність судового захисту суб'єктивних прав. Виходячи з наведених характерних ознак наказного провадження та норм нового цивільного процесуального законодавства наказне провадження можна визначити як скорочене провадження, засноване на достовірних письмових доказах, яке розглядається у суді першої інстанції та має на меті захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави шляхом забезпечення можливості примусового виконання низки зобов'язань та зумовлене правовою природою матеріальних вимог, зазначених у законі, за якими може бути виданий судовий наказ.
Задля цього закон зазначає, що судовий наказ є особливою формою судового рішення і, одночасно, має силу виконавчого документа, що підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 95 ЦПК).
Відповідно до ч.1 ст.96 ЦПК, судовий наказ може бути видано, якщо: заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.
Доповненню підлягає не тільки ч.1, але і ч.2 ст.96 ЦПК. Зокрема, перелік вимог, за якими видається судовий наказ, повинен бути вичерпним і чітко сформульованим, щоб усунути неузгодженості, які можуть виникнути в судовій практиці. Оскільки, цілком недоречне використання законодавцем у ч.2 формулювання «і в інших випадках, встановлених законом».Адже саме це може призвести до багатьох суперечок у судовій діяльності. Крім того, підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу є відсутність заявленої вимоги в переліку, передбаченому ст. 96 ЦПК.
Таким чином, наказне провадження, як і позовне провадження, має на меті вирішення правового конфлікту, спору, що виник між сторонами матеріальних правовідносин.
Проте, на відміну від позовного провадження, наказне провадження вирішує такий конфлікт у спрощеній формі - з метою процесуальної економії та прискорення здійснення реального судового захисту суб'єктивних прав учасників матеріальних правовідносин шляхом надання правомочній стороні від органів судової влади права на примусове стягнення з відповідача його заборгованих грошових коштів або майна за допомогою державної системи виконавчого провадження.
Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється ще й обмеженим колом вимог, щодо яких таке провадження є допустимим.
Викладене свідчить, що, з одного боку, у наказному провадженні має місце спір про право в особливій формі прояву, а з іншого - наказне провадження є безспірним.
Безспірний порядок наказного провадження означає, що: по-перше, відсутній прояв принципу змагальності сторін; по-друге, є спрощеним провадженням, яке не містить стадії судового розгляду. Іншими словами, безспірний характер наказного провадження виявляється у процесуальному порядку вирішення матеріально-правового спору. Проте наказне провадження характеризується наявністю сторін і спором між ними про матеріальне право, а визначення сторін як учасників процесу, спір між якими повинен вирішити суд, також може застосовуватися до сторін наказного провадження.
Завдання наказного провадження - прискорення вирішення ряду вимог, пов'язаних зі стягненням з боржника грошових коштів або витребуванням майна.
судовий наказ стадія процесуальний
2. Стадії наказового провадження та його значення у цивільному процесі України
2.1 Порушення наказового провадження та видання судового наказу
Наказне провадження, маючи властиві лише йому ознаки, складається з окремих стадій, кожна з яких має свою мету:
) перша - подання заяви про видачу судового наказу (статті 95-101 ЦПК). Норми, що регулюють цю стадію провадження, визначають правила подачі, форму і зміст заяви, порядок визначення судового збору за подання заяви, а також встановлюють підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу та наслідки повернення або відмови у прийнятті заяви;
) друга - порядок розгляду заяви про видачу судового наказу, його зміст та набрання ним законної сили (ст. 102-105 ЦПК);
) третя - скасування судового наказу (ст. 106 ЦПК).
Особами, які беруть участь у наказному провадженні, є стягувач і боржник. Тоді як у ч.2 ст. 98 ЦПК законодавець вживає інший термін і називає стягувача заявником. Отже, виходячи з цього, бачимо: щодо особи, яка звертається до суду у законодавстві вживаються два терміни: стягувач і заявник. На мій погляд, указаних осіб потрібно розрізняти за такими критеріями. Так, якщо особа звертається до суду із заявою, то вона набуває статусу заявника, тоді як стягувача - лише з моменту видачі судового наказу судом. Сторонами у наказному провадженні можуть бути фізичні, юридичні особи, держава.
Заявник під час звернення до суду подає заяву, яка і буде засобом порушення справи в суді. Що стосується заявників у даній категорії справ, то, як зазначає Д.Д. Луспеник, таким статусом у процесі може наділятися і прокурор, оскільки таке повноваження його випливає із змісту ст.45, 46 ЦПК.
Відповідно до ст. 97 ЦПК України заява при видачі судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. Форма та зміст заяви про видачу судового наказу детально регламентовані ст. 98 ЦПК. Заява про його видачу повинна бути оформлена і подана до суду з дотриманням передбаченої в процесуальних нормах процедури і має ґрунтуватися на матеріально-правовій нормі. Відповідність заяви положенням матеріального закону має перевірятись суддею при видачі судового наказу. До неналежно оформленої заяви застосовуються правила ст. 121 цього Кодексу, тобто заява залишається без руху з наданням певного строку для виправлення недоліків, з можливим визнанням заяви неподаною у разі невиконання вимог суду і повернення її заявникові.
Згідно із ст. 98 ЦПК, заява про видачу судового наказу подається до суду в письмовій формі. У ній повинно бути зазначено: 1) найменування суду, в який подається заява; 2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їх місце проживання або місце знаходження; 3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 4) вартість майна у разі його витребування; 5) перелік документів, що додаються до заяви.
Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження (ч. 3,4 ст. 98 ЦПК).
Як вбачається, законодавець визначив коло осіб, що мають право звернутись до суду із заявою про видачу судового наказу. Існує думка, що таке право має й прокурор. Так. Д. Луспеник стверджує, що це право надається йому статтями 45, 46 ЦПК України, де йдеться про повноваження прокурора у процесі.
За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір, а у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або у випадку його скасування цей збір не повертається (ст. 99 ЦПК). Підстави для відмови у прийнятті заяви та наслідки повернення заяви, відповідно, регламентуються статтями 100 та 101 Кодексу.
Важливим є надіслання боржникові копії судового наказу та його виконання. Після видачі наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом з повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право у разі заперечення проти вимог стягування протягом 10 днів з дня отримання наказу подати заяву про його скасування (ст. 104 ЦПК).
Заява про видачу судового наказу і додані до неї документи подаються до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК (ст. 97 ЦПК). Зокрема, загальне правило - подача заяви в суд за місцем проживання боржника. Альтернатива: заява про стягнення зарплати, аліментів може бути подана за місцем проживання стягувача; вимоги, що випливають з правочинів, у яких зазначено місце їх виконання, можуть подаватися за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів та інше.
Наказне провадження не передбачає можливості суду відмовити у видачі судового наказу, оскільки законом (ст. 100 ЦПК) передбачається лише можливість суду відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу, про що постановляється ухвала (ч. 2 ст. 100 ЦПК), яка не може бути оскаржена, напевне тому, що не позбавляє заявника права на звернення до суду в порядку позовного провадження. На цю процесуальну специфіку слід звернути увагу. Як, вірно зазначає Д. Луспеник, законодавець допустився технічної помилки, оскільки можливості відмови у видачі судового наказу Кодексом не передбачено взагалі, однак в ч. 2 ст. 99 ЦПК зазначається, що у разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. Законодавцю слід усунути ці неточності, оскільки це може негативно вплинути на судову практику.
Так, ст. 100 ЦПК вказує лише на дві підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:
) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;
) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.
Тобто, перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.
Відповідно до ст. 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.
У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі предявлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву (ч. 2 ст. 99 ЦПК).
Судовий наказ у разі прийняття заяви про його видачу видається у триденний строк без проведення судового розгляду, тобто не потрібно заслуховувати пояснення стягувача, кредитора, досліджувати докази, вести протокол судового засідання (за ЦПК - журнал судового засідання), що передбачено ст. 102 ЦПК. Разом з тим, як і рішення суду, судовий наказ є кінцевим актом реалізації норм процесуального і матеріального права.
У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК). Зміст судового наказу також деательно регламентований ЦПК (ст. 103), та включає в себе наявність таких елементів, як: 1) дата видачі наказу; 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; 3) імя (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість; 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника.
Судовий наказ одночасно є виконавчим документом і ч. 2 ст. 103 ЦПК зазначає, що він має відповідати вимогам, які пред'являються до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». Судовий наказ пред'являється для виконання у порядку, передбаченому для виконання рішення суду в разі ненадходження протягом тринадцяти днів (десять днів плюс три дні) заяви від боржника про його скасування та наявності даних про отримання боржником копії судового наказу (статті 104, 105 ЦПК). Законодавцем також передбачено, що заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 104 цього Кодексу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подана, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.
Судовий наказ, як й інші судові акти, що набрали чинності, відповідно до ст. 14 ЦПК, є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
У наказному провадженні дотримуються такі важливі елементи правозастосовчої процедури, як прийняття відповідного правозастосовчого документа (судове рішення -судовий наказ) та доведення його до відома заінтересованих осіб. Відповідно до ч. З ст. 103 ЦПК судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою і видається стягувачу після набрання ним законної сили. Боржнику суд зобов'язаний невідкладно направити копію судового наказу саме рекомендованим листом із повідомленням (ч. 1 ст. 104 ЦПК). Тобто судовий наказ видається лише у трьох екземплярах - два примірника і одна копія (для боржника).
Варто також звернути увагу і на той факт, що в законодавстві не передбачено можливості суду відмовити у видачі судового наказу, оскільки у ч.1 ст. 100 ЦПК передбачається лише дві підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, а саме: 1) заявлено вимогу, непередбачену статтею 96 цього Кодексу; 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право. Тобто, можна зробити висновок, що це є вичерпний перелік підстав. Проте у судовій практиці можуть виникнути й інші випадки, які будуть перешкодою для прийняття заяви про видачу судового наказу, але вказана стаття, на жаль, цього не передбачає. Наприклад, ст.121, 122 ЦПК указують на випадки повернення заяви та відмови у відкритті провадження у справі. То чому їх не застосовує законодавець для наказного провадження? Оскільки, як відомо, загальні правила судочинства розповсюджуються і на інші види провадження, зокрема окреме та наказне. Отже, на мою думку, ст.100 ЦПК потрібно доповнити положенням такого змісту, де передбачити, що суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав, передбачених ст.121, 122 ЦПК. Крім доповнення ч.1 ст.100 загальними правилами позовного провадження, вважаємо за необхідне доповнити її третім пунктом, коли cуддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Це стосується випадку, коли місце проживання боржника невідоме. Адже в такому разі, коли суд видасть судовий наказ, боржник не зможе його оспорити, а цим порушиться його право на захист.
Внаслідок цього пропонуємо доповнити ч.1 ст.100 ЦПК таким положенням: «Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо місце проживання або знаходження боржника невідомі». У результаті цього стягувач буде мати право звернутися до суду із позовною заявою у порядку позовного провадження.
2.2 Процесуальний порядок скасування судового наказу
Виданий судовий наказ скасовується лише у разі подання такої заяви боржником за ст. 106 ЦПК. Заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, розглядається судом протягом пяти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ.
Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення десятиденного строку, встановленого частиною другою статті 104 цього Кодексу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.
В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно розяснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо предявлення позову.
Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох днів після її постановлення.
В апеляційному чи касаційному порядку він не може бути оскаржений, оскільки цього не передбачають відповідні положення ЦПК про апеляційне та касаційне провадження і це відповідає суті та змісту наказного провадження як провадження спрощеної процедури. Натомість, ухвали суду про відстрочку, розстрочку судового наказу та інші подібні ухвали (наприклад, визнання заяви неподаною тощо) можуть бути оскаржені за загальними правилами ЦПК.
Таким чином, виходячи з визначення наказного провадження, враховуючи зміст розділу II ЦПК та безпосередньо ст. 95 ЦПК, можна зазначити, що судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребовування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги та має силу виконавчого документа, за яким провадиться стягнення після набрання судовим наказом законної сили в порядку ст. 105 ЦПК.
ВИСНОВКИ
Наказне провадження є новим вид провадження у цивільному процесі, який не був притаманний українському цивільному процесу. Подібним до судового наказу було винесення постанови суду про стягнення аліментів відповідно до ст. 83 КпШС у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 01.03.1985 р.
Наказне провадження - це спрощений вид провадження у справах по вимогах, які мають очевидно достовірний характер. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання чи ін.).
Цей вид провадження не є свідченням відсутності спірних правовідносин між сторонами, однак в силу очевидності права вимоги заявника відсутній спір про наявність самого права. Справи наказного провадження визначені законом виходячи з вимог процесуальної економії. Тобто, у деяких справах вимоги, які предявляються до суду, можуть бути розглянуті на відміну від загальної цивільної процесуальної форми. Сутністю наказового провадження є спрощений розгляд справ, коли фактично не виникла суперечка, але існує цивільна справа. Виникнення цього виду провадження у цивільному процесі було наслідком прагнення суспільства та держави позбутися всього старого, впроваджувати нове у різні сфери правової системи. Однак не завжди це дає бажаний результат. Якщо можна було б одночасно із прискоренням цивільного процесу досягти високої його ефективності, то доцільність існування наказного провадження була б безспірною.
Наказне провадження, як і позовне провадження, має на меті вирішення правового конфлікту, спору, що виник між сторонами матеріальних правовідносин. Проте, на відміну від позовного провадження, наказне провадження вирішує такий конфлікт у спрощеній формі - з метою процесуальної економії та прискорення здійснення реального судового захисту суб'єктивних прав учасників матеріальних правовідносин шляхом надання правомочній стороні від органів судової влади права на примусове стягнення з відповідача його заборгованих грошових коштів або майна за допомогою державної системи виконавчого провадження.
Вбачається, що судовий наказ дозволить підняти оперативність судового захисту субєктивних прав і ефективність виконання; розвантажити суди від тих справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду; підвищити у громадян почуття відповідальності за прийняті ними зобовязання; посилити превентивну функцію права; сприятиме зміцненню законності та правопорядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1.Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №40-41. - Ст. 492.
2.Аргунов В.Н. Судебный приказ и исполнительная надпись // Российская юстиция. - 1996. - № 7.
.Бевзенко В. Переваги і недоліки нового Цивільного процесуального кодексу України // Юстиніан. - № 9. - 2005. - С. 18-22.
.Безлюдько І.О. Бичкова С.С., Бобрик В.І.Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За ред. С.С.Бичкової. - К.: Атіка, 2006. - 384с.
.Вербіцька М.В. Наказне провадження у цивільному процесі України [Текст] : автореферат... канд. юрид. наук, спец.: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право М. В. Вербіцька. - К. : Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2011. - 19 с.
.Вершинин А.П. Способы защиты гражданских прав в суде: Дис. … д-ра юрид. Наук в виде научн. докл. - СПб., 1998. - С.33-37.
.Гражданский процесс / Под ред. В.А. Мусина,Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - М., 1997. - 430с.
.Гражданский процесс России: Учебник / Под ред. М. А. Викут. - М.: Юристъ, 2004. - 459 с.
.Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М. К. Треушникова. - М., 2003. - 684 с.
.Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации. - М., 2005. - 132 с.
.Гражданский процессуальный кодекс Украинской ССР. - К., 1964. - 168 с.
.Гражданское процессуальное право: Учебник / С. А. Алехина, В. В. Блажеев и др.; Под ред. М. С. Шакарян. - М.: ТК Велби; Проспект, 2004. - 584 с.
.Комментарий к ГПК РСФСР / Под ред. М.К. Треушникова. - М., 2003. 284 с.
.Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - № 5. - С. 96-100.
.Луспеник Д. Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. - 2004. - № 7. - С.89-94.
.Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПКУкраїни в судовій практиці. Серія «Судова практика». - Харків: Харків юридичний, 2005. - 432с.
.Підопригора О.А. Римське приватне право. - К.,2001.- 240с.
.Решетняк В. И., Черных И. И. Заочное производство и судебный приказ в гражданском процессе: Пособие. - М.: Юридическое бюро «ГОРОДЕЦ», 1997. - 80 с.
.Свідерська М. Порівняльна характеристика судового наказу, судового рішення та виконавчого напису нотаріуса //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 3. - С. 117-119.
.Уткина И. В. Заочное решение в гражданском процессе. - М: ООО «Городец-издат», 2003. - 192 с.
.Фонова О. Наказне провадження у господарському процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №11. - С. 51-55.
.Фурса С., Щербак С., Євтушенко О. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я. КНТ, 2006. - 448 с.
.Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадженняв Україні. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 480с.
.Черемин М. Приказное производство в российском гражданском процессе. - М., 2001. - 187 с.
.Черных И. И. Заочное производство в гражданском процессе. - М., 2000. - 98 с.
.Шевчук П. Судовий наказ в цивільному судочинстві // Право України. 1998. - № 5. - С. 31-32.
.Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.:Ін Юре, 2005. - 624с.
.Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - №1. - С. 44-48.