янець-Подільський - 2016 рік
Зміст
Вступ
. Рання історія юридичної психології
. Оформлення юридичної психології як науки
. Історія юридичної психології в ХХ столітті
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Юридична психологія <#"justify">1.Рання історія юридичної психології
Як більшість нових наук, що виникли на стику різних галузей людських знань, юридична психологія на перших етапах свого розвитку не мала самостійності і не мала у своєму розпорядженні спеціальних кадрів вчених. Питання, які відносяться до цієї дисципліни намагалися вирішувати окремі психологи, юристи і навіть фахівці в інших галузях знань. Початковий етап розвитку пов'язаний з необхідністю звернення правових наук до психології для вирішення специфічних завдань, які не могли бути вирішені традиційними методами правознавства. Юридична психологія, як і багато інших галузей психологічної науки, пройшла шлях від суто умоглядних побудов до науково-експериментального дослідження.
Представляють інтерес і роботи І.Т. Посошкова (1652-1726), в яких давалися психологічні рекомендації щодо допиту звинувачених і свідків, класифікація злочинців, порушувалися і деякі інші питання.
Поширення ідеї виправлення та перевиховання злочинця змусило право звернутися до психології для наукового обгрунтування цих проблем. Над їх вирішенням на початку XIX ст. в Росії працювали В.К. Єлпатьєвський, П.Д. Лодій, Л.С. Гордієнко, Хр. Штельцер та ін
Проте сама психологія, що носила в той час метафізичний, умоглядний характер, не могла навіть в союзі з кримінальним правом розробити достатньо обгрунтовані критерії та методи вивчення людської особистості.
Значна кількість робіт з юридичної психології з'явилося в Росії в 3-й чверті XIX ст. Це роботи І.С. Баршева «Погляд на науку кримінальної законознавства», К.Я. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстиції з точки зору психології і фізіології », А.У. Фрезе «Нарис судової психології », Л.Е. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх досліджень» та деяких інші.
У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань в конкретній діяльності судових і слідчих органів. Так, І.С. Барш, наприклад, писав, що якщо суддя не знає психології, то це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».
У роботах німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях в судової життя »(1808) та І. Фрідріха «Систематичне керівництво з судової психології»(1835) зроблена спроба використати дані психології в розслідуванні злочинів.
Психологічні питання оцінки показань свідків займали і видатного французького вченого-математика Лапласа. У «Досвід філософії теорії ймовірностей», виданої у Франції в 1814 році (російський переклад - М., 1908), Лаплас розглядає вірогідність показань свідків поряд з вірогідністю результатів судових вироків, резолюцій на зборах і т. д., намагаючись дати їм оцінку в математичному численні. Він вважав, що елементи ймовірності того, що дане показання відповідає дійсності, складаються:
з ймовірностей самої події, про який оповідає свідок;
з ймовірності чотирьох гіпотез щодо допитуваного:
а) свідок не помиляється і не бреше;
б) свідок бреше, але помиляється;
в) свідок не помиляється, але бреше;
г) свідок і бреше, і помиляється.
Лаплас розумів труднощі оцінки подібним чином правдивості чи хибності показань свідка із-за великого числа обставин, які супроводжують факти, про які вони свідчать, але вважав, що суд у своїх судженнях також спирається не на математичну достовірність, а лише на ймовірність. Але тим не менш схема Лапласа цікава як перша спроба створити наукову методику оцінки показань свідків.
Вивчення проблем судової психології довгий час далі цих перших спроб не йшло. У другій половині XIX століття не тільки успішний розвиток природничих наук, а й зростання злочинності у всіх провідних капіталістичних країнах послужили поштовхом до подальшого пожвавлення і розширенню судово-психологічних досліджень.
2.Оформлення юридичної психології як науки
Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії та ряду юридичних дисциплін (в першу чергу - кримінального права). Ряд вчених, що представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І.М. Сєченов, В.М. Бехтерєв, С.С. Корсаков, В.П. Сербський, А.Ф. Коні та ін.)
Розвиток психології, психіатрії та права призвело до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. І. Ковалевський у 1899 році поставив питання про поділ психопатології і правової психології, а також введення цих наук в курс юридичної освіти.
Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічної та соціологічної школами кримінального права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який створив теорію «природженого злочинця», який в силу своїх атавістичних чорт не може бути виправлений.
Представники соціологічної школи використовували ідеї утопічного соціалізму і вирішальне значення в поясненні причин злочинності надавали соціальних фактів. Для цього часу деякі ідеї соціологічної школи несли в собі прогресивні елементи.
З'являються роботи Л.Е. Владимирова, Г.С. Фельдштейна, М.Н. Гернета та інших, у яких досліджується психологія особистості злочинця.
Найбільш грунтовна робота з судової психології належала Гансу Гросу. У його «Кримінальної психології», що вийшла в 1898 р., використані результати загальнопатологічних експериментальних досліджень ряду психологів того часу.
У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком вперед було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один з творців цього методу французький психолог Альфред Біне вперше експериментальним шляхом вивчав питання про вплив навіювання на дитячі свідчення. У 1900 р. він опублікував книгу під назвою «Сугестивність», в якій питанням впливу навіювання на дитячі свідчення присвячена спеціальна голова. У ній А. Біне робить цікавим висновки: 1) відповіді на питання завжди містять помилки; 2) з метою правильної оцінки показань в протоколах судових засідань слід детально викладати як питання, так і відповіді на них.
У 1902 р. експерименти з визначення достовірності показань свідків виробляв німецький психолог Вільям Штерн. Його завданням було не вишукування науково обгрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності показань. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що свідчення свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки «забування є правило, а спогад -- виняток ». Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінського психологічного товариства, вони викликали великий інтерес у юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персоналістичної концепцію пам'яті, звалася яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять людини не є відображенням об'єктивної реальності, а виступає лише як її спотворення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, марнославства, честолюбства і пр.
Доповідь В. Штерна викликав бурхливу реакцію й у російських юристів. Завзятих прихильників В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О.Б. Гольдовскій, професора Казанського університету А.В. Завадський та А.І. Елістратов. Вони самостійно провели серію дослідів, подібних дослідів В. Штерна, і зробили аналогічні висновки. Сам О. Гольдовскій говорив: «Психологічні підстави помилок дуже різні і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю, виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, але лише сурогат її ».
Погляди А.В. Завадського і А.І. Єлістратова найбільш точно сформульовані в наступному вислові: «В. Штерн зробив низку дослідів над достовірністю показань свідків. Досліди дали йому право скласти таке положення: безпомилкові показання будуть винятком, правилом ж повинні вважатися свідчення з помилками. Положення це може вважатися цілком установленим ».
Питаннями судової психології в Німеччині займалися також О. Липпман, А. Крамер, В.Ф. Лист, С. Яффа та ін З 1903 р. В. Штерн при співпраці Ліста та Гросса став випускати журнал «Доповіді з психології свідчень».
Дослідження з криміналістичної психології проводилися і в інших країнах: у Франції -- Клапаред, у США - Мейерс, а також Мікіном Кеттела, який в 1895 р. провів експеримент з пам'яттю студентів, а потім запропонував скласти покажчик ступенів точності показань свідків.
Над питаннями психології свідчень свідків в Росії працювали також М.М. Хомяков, М.П. Бухвалова, А.Н. Берштейн, Е.М. Кулішер та ін У 1905 р. вийшла збірка «Проблеми психології. Брехня і свідчення ». Багато статті збірки пронизувала ідея про недостовірність показань свідків.
Характерним є відгук про експерименти В. Штерна тодішнього обер-прокурора кримінально-касаційного Сенату Росії (згодом міністра юстиції) І.Г. Щегловітова. Він писав: «Новітні спостереження показують, що свідчення свідчення містять безліч мимовільних перекручень істини, і тому необхідно уникати встановлення зовнішньої обстановки злочину виключно за допомогою свідків ».
Однак необхідно відзначити, що далеко не всі вчені юристи та психологи того періоду поділяли негативне ставлення до показань свідків. Серед них насамперед слід назвати найбільшого російського риста О.Ф. Коні. У дебатах по доповіді О. Гольдовского «Про психології показань свідків» на засіданні кримінальної відділення юридичного товариства Петербурзького університету О.Ф. Коні різко виступив проти висновків В. Штерна і О. Гольдовского. Він говорив: «Не можна приховувати, що дослідження Штерна вкрай однобічні, не можна також приховувати і того, що по суті це стільки ж похід проти свідків, скільки і суддів і особливо присяжних засідателів ». Пізніше, на засіданні того ж суспільства, О.Ф. Коні виступив із самостійним доповіддю з того ж питання, який по суті був відповіддю на марна твердження про ненадійність показань свідків.
Науковці Казанського університету М.О. Лазарєв і В.І. Валіцький констатували, що положення Штерна не будуть мати значення для практики, що найважливіше зло при показаннях свідків НЕ мимовільні помилки, а свідома брехня свідків, явище поширене більше, ніж прийнято вважати: майже 3/4 свідків відступають від правди.
Відомий радянський психолог Б.М. Теплов правильно зазначав, що навіть при повній суб'єктивної сумлінності авторів результати психологічних експериментів за змістом будуть визначатися теорією, якою вони керуються. У своїх психологічних дослідженнях В. Штерн та інші виявляли нерозуміння особливостей психічного відображення об'єктивної дійсності. Так, сутність мимовільної пам'яті вони розглядали як випадковий результат пасивного фіксації мозком діючих на нього факторів. «Наш огляд різних теорій пам'яті в зарубіжній психології показав, що основним і загальним для них вадою є те, що пам'ять не вивчалася як продукт діяльності, і перш за все практичної діяльності суб'єкта, а також і як особлива, самостійна ідеальна діяльність. Це було однією з основних причин, що породжують як механістичні, так і ідеалістичні уявлення про пам'ять »4.
Розвиток наук, у тому числі наук про соціальні явища, породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обгрунтування діяльності соціальних інститутів, що займаються її попередженням. Таким чином, вже в XIX столітті починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення виявити причини злочинної поведінки і на їх основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами і злочинністю.
У середині XIX століття Чезаре Ломброзо один з перших спробував науково пояснити природу злочинної поведінки з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників у наш час. Відлуння її можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, під фрейдистских і неофрейдістскіх навчаннях про вродженої агресії і руйнівних потягу, генної інженерії.
Очевидно, якщо до кінця дотримуватися логіки антропологічної теорії Ч. Ломброзо, то боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення або довічної ізоляції «вроджених» злочинців. Біологізаторскій підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку буржуазних соціологів, сучасників Ломброзо, коли злочинність почала вивчатися як соціальне явище.
3. Історія юридичної науки в ХХ столітті
юридичний психологія наука злочинний
Кінець XIX - початок XX століть характеризується соціологізація кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи Ж. Кетле, Е. Дюркгейм, П. Дюпоті, М. Вебер, Л. Леві-Брюль та інші, які, застосувавши метод соціальної статистики, подолали антропологічний підхід у поясненні природи злочинної поведінки, показав залежність поводження, що відхиляється від соціальних умов існування суспільства. Ці роботи були безумовно прогресивним явищем свого часу.
Солідний статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, самогубств, проституції), проведений, зокрема, Жаном Кетле, Емілем Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що число аномалій у поведінці людей кожного разу неминуче зростало в період воєн, економічних криз, соціальних потрясінь, що переконливо спростовувало теорію «природженого» злочинця, вказуючи на соціальні корені цього явища.
В даний час в західній кримінології найбільшу питому вагу займають соціально-психологічні теорії злочинності, що пояснюють соціально-психологічні механізми засвоєння так званої делінквентна моралі механізмами нейтралізації морального контролю, захисними механізмами. У цьому напрямку в соціальній психології США існує цілий ряд досить оригінальних спроб пояснити способи формування делінквентна субкультури у неповнолітніх.
Розвитку юридичної психології в перші роки Радянської влади вельми сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, законності, особи злочинця та ін У країні почався пошук нових форм попередження злочинності і перевиховання правопорушників. Юридична психологія взяла активну участь у вирішенні цих проблем. У 1925 році в нашій країні вперше у світі був організований Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Протягом перших п'яти років існування цим інститутом було опубліковано значну кількість робіт з юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності були організовані в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах.
Одночасно велися дослідження з психології показань свідків, психологічної експертизи і деяким іншим проблем.
Цікаві дослідження провів психолог А.Р. Лурія в лабораторії експериментальної психології, створеної в 1927 році при Московській губернської прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів і сформулював принципи роботи приладу, який згодом отримав назву «викривальника брехні» (лай-детектор ).'Значний внесок у розвиток юридичної психології того часу внесли такі відомі фахівці, як В.М. Бехтерєв і О.Ф. Коні.
Уже в перші роки радянської влади юристи і психологи наполегливо шукали нові форми боротьби зі злочинністю. Новий суспільний лад бачив у злочинцеві передусім людини. Цей гуманістичний принцип, покладений в основу радянського законодавчого регулювання питань доказування, природно, посилював інтерес до психологічних особливостей людей, які втягнуті в орбіту кримінального судочинства, вводив психологію в коло проблем, дослідження яких було важливо для успішного розслідування злочинів.
Сутність судово-психологічних досліджень того періоду сучасний радянський психолог А.В. Петровський охарактеризував наступним чином: «У 20-і роки" судова психологія "- це авторитетна і велика область науки, що має предметом вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і судово-психологічну експертизу, психологію ув'язненого (тюремна психологія) і т. п.
У 1922 р. Коні опублікував брошуру «Пам'ять і увага», в якій викладалися проблеми показань свідків. А.Р. Лурія в низці своїх досліджень піддав спеціальне психологічного аналізу сутність показань свідків. Багато уваги приділяв питанням психології свідків свідчень відомий тоді судовий психолог А.Е. Брусіловска. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А.С. Тагер, чимало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків особливо. Він вважав, що кримінальний процес - це самий справжній дослідницький процес і що формування і вивчення наукових основ його передумов не може не дати значного матеріалу для законотворчості.
грудня 1928 А.С. Тагер виступив на раді Психологічного інституту з доповіддю «Про підсумки і перспективи вивчення судової психології ». Спільно з А.Є. Брусиловський, С.В. Познишевьш, С.Г. Геллерштейном він брав активну участь у роботі I Всесоюзного з'їзду по вивчення поведінки людини (Москва, 1930 р.). З'їзд мав спеціальну секцію з судової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психологічних проблем, що стосуються боротьби із злочинністю.
У Московському державному інституті експериментальної психології (нині Інститут психології РАН) А.С. Тагер очолював експериментальні роботи з психології показань свідків. Він склав програму досліджень, яка охоплювала формування показань свідків від процесу сприйняття фактів і явищ у різних ситуаціях до їх процесуального закріплення. Тагер шукав форми досліджень, що розкривають особливості формування показників з урахуванням психологічних навичок свідків, які залежать від професії, віку, емоційних станів і т. д. Але Тагер вважав неможливим обмежитися таким диференційованим дослідженням свідчень, незважаючи навіть на їх багаторазове повторення в різних варіантах. На його думку, масове диференційоване дослідження повинно поєднуватися з індивідуально-диференційованим, враховувати особливості кожного випробуваного, наприклад, індивідуальні особливості зору, слуху, пам'яті при відтворенні показань через різні проміжки часу. А.С. Тагер писав: «Оскільки в дослідженні психології свідчень ми зрештою повинні дійти до дослідження джерел помилок як у сприйняттях свідків, так і в збереженні і переробці сприйнятті, так і репродукції свідчень, включаючи сюди і питання про перетворення думок у слова, остільки ми не можемо обійтися без дослідження роботи кожного випробуваного і зіставлення підсумків з його психічної продукцією у вигляді показання свідків ».
Представляють інтерес і роботи К.І. Сотоніна, в яких висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної брехні.
Спочатку, в період становлення експериментальної психології спроби використовувати її для, потреб юридичної практики зводилися в основному до розробки методик визначення достовірності свідчень учасників кримінального процесу. Наприклад,; А.Р. Лурія в 1928 р., досліджуючи психічні процеси, розробляє пов'язану моторну методику з метою діагностики афективних слідів. Ця методика є прообразом детектора брехні, широко що використовується зараз в зарубіжній юридичній практиці.
У роботах того періоду активно досліджувалася особистість правопорушника. Це мало свої позитивні сторони, тому що дозволяло точно і правильно кваліфікувати скоєні злочини, з огляду на всі Об'єктивні та суб'єктивні моменти. Але, з іншого боку, претендуючи на встановлення достовірності свідчень учасників судово-слідчого процесу, експерт брав на себе завдання визначити наскільки правдиві чи помилкові ці свідчення. Рівень практичної психології в той період ще відставав від запитів юридичної практики. Психолог не тільки виявляв достовірність показань, але і практично визначав провину особи, яка вчинила злочин. Така неправомірна переоцінка компетенції психологічної експертизи приводила до суб'єктивних оцінок і викликала негативне ставлення до експертних психологічним дослідженням аж до 60-х років.
Більшість противників судово-психологічної експертизи недооцінювали ще й те, що психологічна наука широко впровадилася у практичну діяльність. І лише в кінці 50-х-початку 60-х років було поставлено питання про необхідність відновлення в правах юридичної психології і судово-психологічної експертизи. Так, у постанові пленуму Верховного суду СРСР № 6 від 3 липня 1963 «Про судову практику у справах про злочини неповнолітніх »вказувалося на доцільність проведення судово-психологічної експертизи при з'ясуванні здатності неповнолітніх повністю усвідомлювати значення своїх дій та визначено?? і заходи їх можливості керувати своїми діями. З цієї постанови починається активне використання психологічних знань у слідчій та судовій практиці. Дослідження вітчизняних юридичних психологів дозволили на якісно новому рівні ставити і вирішувати психологічні завдання стосовно до цілям слідчого і судового процесу. У 1980 р. було розроблено та прийнято методичне лист Прокуратури СРСР, присвячене призначенню та проведення судово-психологічної експертизи. У ст. 78 КПК України зазначається: «Експертиза призначається у випадках, коли при провадженні дізнання, попереднього слідства та при судовому розгляді необхідні спеціалізовані пізнання в науці, в техніці, мистецтві чи ремеслі ... Запитання, поставлені перед експертом, і його висновки не можуть виходити за межі спеціальних пізнань експерта ».
Однією з приватних завдань судово-слідчого процесу є оцінка особистості обвинуваченого, потерпілого або свідка. У завдання експерта-психолога може увійти загальна психологічна характеристика особистості (так званий психологічний портрет). Експерт на підставі своїх професійних знань виявляє такі властивості і якості особистості, які дозволяють зробити висновок про психологічному вигляді людини. Але його експертна діяльність на відміну від діяльності суду і слідства не носить соціально-оціночного характеру, а будується на науково-обгрунтованих положеннях психології.
Висновок
р. була прийнята постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965−1966 рр. почалося викладання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і основних проблем цієї науки. У травні 1971 р. В Москві відбулася перша Всесоюзна конференція із судової психології, а в червні 1971 р. В Тбілісі на 4-му Всесоюзному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією. Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конференція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступили з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регіонів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.
Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвивається на теренах новостворених суверенних держав. Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:загальні питання юридичної психології (система, методи, звязки з іншими науками); психологічні проблеми протиправної поведінки; психологія слідчого і слідчої тактики; психологічні особливості неповнолітніх правопорушників; психологія організованої злочинності тощо.
Список використаної літератури
1.Васильєв <http://ua-referat.com/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BA%D0%B8> В.Л. Юридична Психологія. СПб., 1998.
.Майерс Девідс. Соціальна психологія <http://ua-referat.com/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F>. СПб., 1997.
4.Практична психологія <http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F>. Підручник <http://ua-referat.com/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D1%80%D1%83%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA> під ред. Тутушкиной М.К. М.-СПб., 1997
5.Глоточкин А.Д., Пирожков В.Ф. Исправительно-трудовая психология. - Рязань: Высш. шк. МВД, 1995. - С. 19.
.Ратинов А.Р. Методологические вопросы юридической психологии // Психол.
.А.В. Судебная психология. - Минск: Вышэйш. шк., 1975. - С. 16.
.Загальна психологія <http://ua-referat.com/%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F> / За ред. Петровського А.В.