єктом дослідження є вчення Аристотеля про державу.
Отже, інструментом політики, за Аристотелем, є держава, а державним благом - справедливість. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечивши панування розуму над нею.
1. ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ДЕРЖАВИ В «ПОЛІТИЦІ» АРИСТОТЕЛЯ
Однією з характерних рис наукової діяльності Аристотеля є її багатогранність. Своїми трудами Аристотель збагатив майже всі існуючі в його час галузі науки. Держава й суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його добутків, присвячених вивченню держави й суспільства, безперечно, займає "Політика".
Не може бути сумніву в тому, що навіть чисто теоретичні засади античних мислителів, як то "Держава" і "Закони" Платона або тих засад, які розглядаються в другій книзі "Політики" Аристотеля, у більшому або меншому ступені пов'язані з реальним життям грецьких полісів, що й надає право сучасним дослідникам використовувати названі твори як джерела для з'ясування деяких сторін буття цих полісів [2].
Теоретична побудова ідеального поліса - кінцеве завдання, що ставить перед собою Аристотель в "Політиці". Цілком виправданими були б пошуки містків, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля із грецькими полісами ІV в. до н.е., зовнішніми й внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про встановлений, з погляду автора, лад в полісі займає в "Політиці" багато місця (сьома й восьма книги; до цьому варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню є обґрунтування, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі.
Тут можна знайти обґрунтування думки, що поліс є вищою формою людського об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згідно з чеснот; тут поняття полісу піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що на його думку, нерівномірно розподілила між людьми розумові здатності, Аристотель захищає один з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності нібито властива людині по природі.
Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона (Сократа). Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, незважаючи на реально існуючу множинність. В "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при провадженні їх у життя тими або іншими ускладненнями й небажаними результатами [1].
Проект Фалея Халкедонського не задовольняє Аристотеля тому, що, піклуючись про усунення бідності й наділяючи громадян рівними ділянками землі, автор проекту випустив з уваги необхідність регулювання дітородіння, без чого не може підтримуватися рівність земельної власності в громадян; крім того, придумавши ліки проти злочинів, чинених заради задоволення насущних потреб, Фалей, - вказує Аристотель, - забуває про злочини, що випливають з інших мотивів. Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ній панацею від всіх суспільних негараздів.
Розбираючи проект Гіпподама Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподама беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто має це право. Таким же чином відкидаються й інші пропозиції Гіпподама - доводиться їхня практична неспроможність. Аристотель доходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам полісів-держав.
Наскрізь всього твору Аристотеля можна бачити прагнення автора "Політики" співвідносити побудови теоретичної думки з політичною реальністю й оцінювати їх з погляду умов і потреб останньої. Аристотель пред'являє авторам проектів державного устрою вимогу: можна придумувати різне, але при цьому не слід пропонувати нічого свідомо нездійсненного.
Після аналізу різних проектів державного ладу Аристотель переходить до розгляду реально існуючих у його час державні устрої, що вважалися ефективними з точки зору існування держави, - лакедемонського, критського, карфагенського. При цьому його цікавлять два питання: по-перше, у якому ступені ці устрої наближаються до найкращого або віддаляються від нього; по-друге, чи немає в них яких-небудь елементів, що суперечать задуму їхніх законодавців. Протягом всього даного розділу аналізу, як і висновку другої книги, де перераховуються окремі законодавці, своїм аналізом грецьких держав, автор виявляє чудове знайомство з державним устроєм і законами полісів. На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі [7].
Зовсім виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих частинах його твору, де представлена класифікація видів державного устрою (ІІІ 4 сл.). Як відомо, він нараховує шість видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три - як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада або монархія - правління одного, що являє своїм правлінням загальне добро. Аристократія - правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах всіх громадян. Політія - правління більшості, що відбирається на підставі певного цензу й, що печеться про загальне благо Тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Демократія - правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чесноти.
Класифікуючи види політичного устрою, філософ ділить їх за кількісними, якісними і майновими ознаками. Держави різняться насамперед тим, у чиїх руках влада - в однієї особи, у меншості або в більшості - це кількісний критерій. Однак і одна особа, і меншість, і більшість можуть правити "правильно" і "неправильно" - це якісний критерій. Крім того, меншість і більшість може бути заможними і бідними. Але через те що за звичай бідні в більшості, а заможні в меншості, тому розподіл по майновій ознаці збігається з кількісним розподілом. Тому виходить усього шість форм політичних устроїв: три правильних - царства, аристократія й полиття; три неправильних - тиранії, олігархія й демократія [3].
Отже, монархія - найдавніша форма політичного устрою, перша й сама божественна форма, особливо абсолютна монархія, що допустима при наявності в державі найкращої найчеснотнішої людини. Аристотель тут, по суті, повторює ідеї софіста Калікла. Аристотель стверджує, що людина, що звеличується над всіма іншими людьми, нібито піднімається над законом, він бог між людьми, він сам закон і намагатися підкорити його закону безглуздо. Виступаючи проти остракізму, звичайно застосовуваного в античних демократіях проти таких людей як засіб протитираничного захисту, Аристотель стверджує, що "такі люди в державах (якщо вони, звичайно, виявляться, що трапляється рідко) суть вічні царі їх" (ІІІ, 8, с. 131), що якщо така людина виявиться в державі, то "залишається тільки коритися такій людині" [3].
Однак у цілому аристократія переважніше монархії, тому що при аристократії влада перебуває в руках кількох осіб, що володіють особистим достоїнством. Аристократія можлива там, де особисте достоїнство цінується народом, а через те що особисте достоїнство за звичай властиве шляхетним, то вони й правлять при аристократії.
При політії (республіці) держава управляється більшістю, але в більшості, стверджує філософ, єдина належна їм усім чеснота - військова, тому "республіка складається з людей, що носять зброю". Іншого народовладдя він не знає.
Такі правильні форми правління Аристотель якоюсь мірою визнає як необхідність. На користь такої форми як політія він також знаходить довід, порушуючи питання про те, чи володіє перевагою більшість перед меншостею, і відповідає на нього позитивно в тому розумінні, що, хоча кожний член меншості краще кожного члена більшості, у цілому більшість краще меншості, тому що хоча там кожний звертає увага лише на одну яку-небудь частину, усі разом бачать усе [16].
Що стосується неправильних форм політичного устрою, то Аристотель особливо різко засуджує тиранію, стверджуючи, що "тиранічна влада не сумісна із природою людини" (ІІІ, 2, с. 141). В "Політиці" містяться знамениті слова філософа, що "честі більше не тому, хто вб'є злодія, а тому, хто вб'є тирана" (ІІ, 4, с. 6l), що стали в подальшому гаслом тираноборців. При олігархії правлять заможні, а тому в державі більшість бідного населення.
З неправильних форм Аристотель віддає перевагу демократії, вважаючи її найбільш стерпною (VІ, 2, с. 219), але за умови, що влада там залишається в руках закону, а не товпи (охлократія).
Аристотель намагається знайти переходи між формами політичного устрою. Олігархія, підкоряючись одній особі, стає деспотією, а розпускаючись і послабляючись - демократією. Царство вироджується в аристократію або політію, політія - в олігархію, олігархія - у тиранію, тиранія може стати демократією [5].
Схема Аристотеля може здатися штучної, якщо не брати до уваги того, що всі шість термінів, якими користується автор "Політики" для позначення різних видів державних устроїв, були в ході в греків в ІV в. до н.е. Навряд чи існували які-небудь серйозні розбіжності в тому, що розуміти під царською владою, тиранією, аристократією, олігархією, демократією. Платон у своїх "Законах" говорить про всі ці види державного устрою як про щось загальновідоме, не потребуюче пояснення. У діалозі "Політик" він згадує про монархію, тиранію, олігархію й двох видах демократії. В "Державі" мова йде про аристократію, олігархію, демократію, тиранію. Нас цікавить тут не відношення схеми Аристотеля до схеми Платона, а тільки відбиття в давньогрецькій літературі термінів, що існували в політичній практиці. Залишається термін "политія". Платон в "Державі" поміщає між аристократією й олігархією те, що він називає тімократією, тобто такий лад, що займає середнє місце між двома названими й для якого характерне змішання зла з добром, надання посад людям "змішаного права", шанування золота й срібла й деякі інші особливості. Відсутність у Платона точних визначень не дозволяє ідентифікувати його тимократію з яким-небудь із існуючих у Греції державних устроїв. Це скоріше відвернена побудова, призначена для того, щоб перекинути міст між двома політичними реальностями - аристократією й олігархією; першу філософ вбачав у спартанському державному устрої, приклади другої в достатній кількоті давала йому сучасність. Термін "тимократія" підхоплює Аристотель у своєї "Нікомаховій етиці"; він представляється філософові найбільш підходящим для позначення державного устрою, заснованому на майновому розходженні. В "Політиці" для позначення державного ладу, при якому влада перебуває в руках більшості - "середніх" людей, що володіють невеликим цензом і керуючих державою в інтересах всіх громадян, Аристотель іживає термін "политія". (Правда, він вказує, що це слово може означати й державний устрій взагалі). У такому широкому змісті термін "політія" багато разів зустрічається в "Політиці" [3].
Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагне зробити свою схему гнучкою, здатною охопити все різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних видів всередині окремих типів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською й тираніченою владою - аристократія з ухилом в олігархію, политія, близька до демократії та ін.
Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини й приводи переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами з давнього й зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється й виклад його поглядів на способи запобігання переворотів і збереження тих або інших видів державних устроїв.
Великий історичний матеріал залучається Аристотелем, очевидно, з метою додати висунутим їм положенням більшу наочність. По суті, вся теорія Аристотеля, викладена в трактаті, ґрунтується на спостереженнях і звернена до реального життя у своїх, здавалося б, самих відвернених побудовах.
Зазначимо один цікавий випад Аристотеля проти Платона. Відповідно до Платона, можливий тільки перехід аристократії в спартанський лад, цього останнього - в олігархію, олігархії - у демократію, демократії - у тиранію. На думку ж Аристотеля, це положення спростовується фактами історії. Демократія частіше переходить в олігархію, ніж у монархію (тиранію). У всеозброєнні історичного знання Аристотель викладає конкретні факти, з яких випливає, що платонівська концепція прямолінійної еволюції державного устрою не витримує критики. Приклади з минулого й сьогодення грецьких і негрецьких держав зустрічаються час від часу й в інших частинах "Політики". Однак ніде немає такої кількості посилань на історичні факти, як у п'ятій книзі. Достатнім поясненням цієї обставини може бути одиничність повідомлюваних Аристотелем у цій книзі фактів - мова йде тут не про явища, що повторюються в багатьох місцях і тому не потребують ілюстрації прикладами, а про події хоча й в загальних положеннях, що ілюструють якісь індивідуальні факти. Тут ми зіштовхуємося зі зміною способу викладу, що, однак, не міняє характеру твору Аристотеля.
Книга шоста, де розглядається організація держав з демократичним і олігархічним ладом, характерних для Греції, не могла б бути написана без ґрунтовного знайомства з державним життям сучасних Аристотелю полісів. Порівняно невелика кількість прикладів, що приводяться в цій книзі, не міняє сутності справи [7].
Оперуючи з даними загального порядку, з фактами і явищами, загальними для всіх демократичних і для всіх олігархічних держав, притому сучасних йому, Аристотель не вважав потрібним перевантажувати виклад більшою кількістю прикладів. Тут доречно згадати про те, що філософ був добре знайом з життям трьох різнорідних по своєму устрою й питомій вазі в політичній палітрі Греції держав: Афін, Македонії й своєрідної Атарнейскої держави. В управлінні останнім він брав участь у якості члена того кружка філософів, що зібрався навколо атарнейського правителя Гермія. Як син лейб-медика македонського царського будинку, а потім вихователя спадкоємця македонського престолу Аристотель мав можливість зблизу спостерігати політичне життя Македонії. Нарешті, довгий час проживаючи в Афінах на положенні метека, він бачив перед собою класичний зразок демократичного полісу.
Про політичне життя держав Аристотель міг судити зі знанням справи, а не як кабінетний вчений і аж ніяк не як дилетант-прожектер. Про те, що він добре знав історію державного ладу полісів, досить красномовно свідчить створена при його особистій участі велика серія зі 158 монографій, що містять опис історії й сучасного стану ладу різних держав.
Озброєний знанням, почерпнутими зі спостережень і книг, Аристотель написав свою "Політику". Поряд з аналізом фактичного матеріалу в ній є й інша сторона - те, що ми можемо назвати рекомендаціями. Нерідко останні тісно пов'язані з аналітичними частинами трактату, наприклад рекомендації у відношенні засобів, що сприяють збереженню того або іншого державного устрою. Що ж стосується рекомендацій щодо введення певного виду державного устрою, то Аристотель виступає як прихильник існуючого, хоча й рідко, зустрічаючогося ладу, так званої політії, і в той же час проектує якийсь "найкращий" лад. Зручно перший назвати умовно зразковим, другий - ідеальним державним устроєм.
Стосовно того й іншого ми вправі порушити питання: чи належать вони до сфери благих побажань, до сфери політичних мріянь або мають яку-небудь практичну спрямованість? Почнемо з умовно зразкового устрою. Він, відповідно до Аристотеля, підходить для всіх полісів. Цей не видаваний філософом за ідеальний, але прийнятний і здійсненний лад не вимагає наявності в громадян чесноти, що перевищує можливості звичайних людей; він не розрахований на виховання, що відповідає найблискавічнішим природним даним і сприятливим зовнішнім обставинам. Він забезпечує громадянам щасливе життя, тому що при ньому немає перешкод для здійснення чесноти [8].
Такий стан, відповідно до Аристотеля, складається там, де середній прошарок громадян кількісно перевершує багатіїв і бідняків, разом узятих, або, принаймні, один із цих прошарків.
Про політію Аристотель говорить, що вона зустрічається рідко й лише у деяких своїх проявах. Дійсно, такий лад рідко спостерігався в грецьких державах. Однак не можна вважати його чимсь існуючим лише в уяві Аристотеля. У п'ятій книзі є згадування про реальне існування політії. У Таранті, відзначає Аристотель, приблизно після закінчення Перських війн, встановилася демократія, що виросла з політії; Гераклеодор в Орєї перетворив олігархію в політію і демократію. Аристотель стверджує, необхідність державних переворотів, у результаті яких встановлюються олігархія, демократія, політія. У Сіракузах, незабаром після перемоги над афінянами, демос перемінив політію на демократичний лад. У Массалії в результаті зміни законів, що регулювали заміщення посад, олігархія стала близька до політії. Є також загальне згадування про кризу політії. Цей перелік показує, що, хоча Аристотель знаходив мало прикладів "середнього" устрою їх набагато менше, ніж прикладів демократії, олігархії, монархії, аристократії. Отже політія для нього не утопія, оскільки вона може існувати й існувала в історичній дійсності [1].
Після всього отримує особливе значення зауваження Аристотеля про те, що на противагу сталому звичаю не треба прагнути рівності, але або прагнути панування, або терпляче переносити своє підлегле становище якійсь єдиній особі, - яким він виявив себе прихильником "середнього" устрою. Це місце звичайно розуміють у тому сенсі, що Аристотель знайшов у минулому в одному із грецьких полісів державного діяча, що ввів зразковий, на думку філософа, устрій. Відповідно до такого загальноприйнятого тлумачення історики шукали в різних полісах і в різних епохах того "єдиного чоловіка", якого має на увазі Аристотель.
Однак міркування мовного порядку приводять нас до іншого розуміння даного тексту. Насамперед , мова йде не про державного чоловіка минулого, а про людину, що протиставляється попереднім діячам. Потім, цей чоловік здійснює гегемонію в грецькому світі, а не очолює в якому-небудь одному грецькому полісі. Нарешті, у словах Аристотеля навряд чи можна знайти повідомлення, що цей єдиний чоловік увів на практиці "середній" державній устрій, тим більше що він самостійно вирішив ввести його. Вжита Аристотелем пасивна форма дієслова "переконувати" може означати тільки "дав себе переконати". Отже, єдиний чоловік - сучасник філософа, що утримує гегемонію над всією Грецією. У ньому звичайно впізнаємо Олександра Македонського. Він "дав себе переконати" ввести в грецьких державах "середній" устрій.
Чи не натякає Аристотель на те, що юний македонський володар почув свого вчителя й погодився сприяти введенню в грецьких полісах того устрою, переваги якого обґрунтовував перед ним Аристотель у своїх лекціях-бесідах.
Зауважимо, що Аристотель був упевнений, що йому вдалося вселити своєму царственому учневі думку про насадження в грецьких полісах ладу, при якому державні справи вирішуються виходячи із середнього статку. Для македонської влади такий порядок крім його інших принад мав і ту перевагу, що забезпечував спокій у грецьких полісах, тобто обіцяв надійний тил під час походу македонян на Схід. Адже "середній лад" є, по Аристотелю, єдиним, при якому виключаються внутрішні завади.
Підводячи підсумки, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, він вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.
Ідеальний державний лад, описуваний в "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля, повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти й, отже, що забезпечує державі щасливе життя та золоте майбутнє [21].
Звернемося до ряду критеріїв та вимог, які Аристотеля висуває як необхідні для заснування полісу, - вибір гарного місця розташування, обмежена кількість громадян. Те й інше було реальною проблемою не для Греції, де нові поліси не виникали; проблема вибору місця для міста з певною кількістю жителів існувала на Сході в часи Олександра Македонського. Аристотель, треба думати, зв'язував зі Сходом можливість здійснення своїх соціально-політичних ідеалів. Згадаємо, що Олександр заснував велику кількість міст, яким він давав назву "Олександрія"; згадаємо проникливість, яку виявив Македонський при виборі місця для самого знаменитого свого міста - Олександрії єгипетської. Саме це місце в поглядах Платона мало втілити в собі всі ідеали політії.
2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОБЛЕМ ДЕРЖАВИ, ГРОМАДЯНИНА ТА ПРАВИТЕЛЯ В «АФІНСЬКІЙ ПОЛІТІЇ»
Політичне вчення Аристотеля викладено їм головним чином у його роботі "Політика", пов'язаною з "Етикою". Але вже по своєму змістові "Політика" дещо відрізняється за предметом дослідження, від "Етики". "Політика" розвиває лише одну тему "Етики" - тему практичного розуму, політичної практичності й розважливості. Аристотель відчуває, що держава все-таки обмежена у своїх можливостях виховання, у її веденні перебувають скоріше етичні, ніж діаоетичні чесноти. Тому в "Політиці" Аристотель говорить лише про етичні чесноти й про такі діаоетичні, які пов'язані лише із практичним розумом. У якості таких Аристотель виділяє мужність, розсудливість, справедливість і розважливість.
Ці чесноти - умова щастя. Адже "ніхто не назве щасливим того, у кого немає ні мужності, на розсудливості, ні справедливості, ні розважливості, хто, навпроти, страшиться всякої мухи, хто, томиться голодом або спрагою, не зупиняється ні перед яким із самих крайніх засобів, хто через чверть обола губить найближчих друзів, хто нарешті, настільки не розсудливий і здатний на помилки, начебто дитина або божевільний".
Аристотель відзначає, що "чеснота не шкодить тому, у кого вона є" (ІІІ, 6, с. 118), що "без чесноти людина стає самою нечестливою й самою дикою істотою, а у відношенні до полової насолоди і їжі він гірше всякої тварини" (І, 1, с. 8). Адже "від інших тварин людина відрізняється тим, що має свідомість про добро й зло, про справедливість й несправедливість (І, 1, с. 7) [3].
Аристотель розуміє справедливість як суспільне загальне благо. Політика ж повинна служити досягненню загального блага, це її головна мета. Досягти цієї мети нелегко. Політик повинен враховувати, що людина піддається страстям і що людська природа зіпсована. Тому політик не повинен ставити своєю метою виховання морально високих та чистих громадян, досить, щоб всі громадяни мали чесноту громадянина - умінням коритися владі й законам.
Така програма-мінімум "Політики" Аристотеля, що сильно відрізняється від тієї заявки, що ми знаходимо в "Етиці". Програма-максимум поширюється Аристотелем лише на правителів: для вміння панувати необхідна не тільки чеснота громадянина, але й чеснота людини, тому що той хто має владу повинен бути морально стійким.
Метод політики як науки в Аристотеля - метод аналізу, адже "кожна справа повинне досліджувати в його основних найменших складових частинах", що стосується політики як процесу управління, то це означає аналіз держави, з'ясування, з яких елементів вона складається. Необхідно також досліджувати реально існуючі форми політичного устрою й створені філософами соціальні проекти, цікавлячись при цьому не тільки абсолютно найкращими формами державного устрою, але й кращими з можливих. Виправданням такого дослідження є, як підкреслює Аристотель, недосконалість існуючих форм політичного устрою.
Аристотель визначає державу як "форму спільного існування громадян, що користуються відомим політичним устроєм" (ІІІ, 1, с. 100), політичний устрій - це "порядок, що лежить в основі розподілу державної влади" (VІ, 1, с. 217). Політичний устрій припускає владу закону, обґрунтованого філософом як "безустрасний розум", як "ті підстави, через які пануючі повинні панувати й захищати дану форму державного устрою проти тих, хто її порушує" (VІ, 1, с. 217) [6].
Аристотель розрізняє в політичному устрої три складові: законодавчу, адміністративну й судову. Говорячи про склад держави, Аристотель підкреслює його многогранність і неподібність частин одна одній, розбіжності в методах управліннях керуючих нею людей - "з людей однакових держава утворитися не може" (ІІ, 1, с. 39), а також різне походження родин у державі.
Але головне в державі - це громадянин. Держава складається саме із громадян. Відзначаючи, що кожний політичний устрій має своє поняття про громадянина, сам Аристотель визначає громадянина як того, хто бере участь у суді й у управлінні, називаючи це "абсолютним поняттям громадянина" (ІІІ, 1, с. 95). Аристотель цим, очевидно, бажає сказати, що воно ширше для всіх політичних устроїв, різниця між ними не стільки в понятті громадянина, скільки в тому, які верстви населення допускаються там до суду й управління. Крім того, громадяни несуть військову службу й служать богам. Отже, громадяни - це ті, хто виконує військову, адміністративну, суддівську й жрецьку функції.
Аристотель намагається підійти до держави історично. Але, будучи ідеалістом, він нездатний зрозуміти причини виникнення держави, обмежуючись лише зовнішнім описом процесу її формування. Держава, будучи формою спільного проживання громадян, - не єдина його форма. Інші форми - родина й селище. Вони передують державі, що по відношенню до них виступає як їхня мета. Держава - ентелегія родини й селища, ентелегія людини як громадянина. Аристотель визначає людину як по своїй природі політичну істоту. Про це він говорить двічі: в "Етиці" (І, 5, с. 10) і в "Політиці" (І, 1, с. 6 - 7).
Більше Аристотель нічого не може сказати про стимули державотворення, для нього держава існує природно. Це означає, що філософ не може знайти специфічні закони суспільного розвитку, він навіть не підозрює про їхнє існування. Історизм Аристотеля мнимий. Говорячи про родину, що передує утворенню держави, філософ знає лише родину розвиненого рабовласницького суспільства, про яку він неісторично мислить, вважаючи, що це "перша природна форма спільного проживання, що не змінювалася за всіх часів людського існування" (І, 1, с. 4) [3].
Дійсно, родина в зображенні Аристотеля неодмінно має три подвійні частини й відповідні їм три форми відносин, "перші й найменші частини родини суть: пан і раб, чоловік і дружина, батько й діти" (І, 2, с. 8), а тому "у родині мають місце відносини троякого роду: панські, подружні й батьківські" (І, 2, с. 9). Відповідно до цього Аристотель розрізняє в родині владу панську й владу господаря, перша влада - влада над рабами, друга - над дружиною й дітьми. Перша простирається на предмети, необхідні для життя, на рабів у тому числі, друга має на увазі користь родини, дружини, дітей. Влада господаря - свого роду монархічна влада. Влада дружини в родині суперечить здоровому глуздові: де природні відносини не перекручені, там перевага влади належить чоловікові, а не жінці. Аристотель зі схваленням приводить у своїй "Політиці" слова Софокла: "Мовчання надає жінці красу". У такому відношенні до жінки позначилося її принижене положення в Аттиці, в Афінах, де жінки були зовсім виключені з культури, освіти, суспільних справ і політики.
Далі у своєму історичному екскурсі Аристотель неправильно вважає, що кілька родин згодом утворюють селище. Насправді, як відомо, індивідуальні родини виділяються з первісної громади, із групових родин. В Аристотеля ж селище - це велика родина, інтереси якої вже перевершують повсякденні потреби. З декількох селищ як їх етнолегія виникає держава. Аристотель описав тут зовнішній процес. Афіни дійсно склалися з декількох селищ, у кожному з яких поклонялися своїй Афіні. Звідси й різновиди в назві центра Аттики. Однак це лише зовнішня сторона справи. Аристотель у силу своєї класової й історичної обмеженості не зміг глибоко глянути на суть процесу генезису держави. Невірно представляє він собі й природу державної влади. Для нього влада в державі - це продовження влади глави родини.
Така патріархальна теорія походження держави Аристотеля. А через те, що влада господаря по відношенню до дружини й дітей, як відзначалося, монархічна, то й першою формою політичного устрою була патріархальна монархія.
Політичне вчення філософа - це не тільки опис того, що є, як він це розумів, але й окреслення належного стану політичного устрою. Це позначалося вже в розподілі Аристотелем форм політичного устрою за якісною характеристикою, а також у тому, як філософ визначав призначення держави. Ціль держави не тільки в тому, щоб виконувати економічні і юридичні функції, не дозволяючи людям вчиняти один одному несправедливість і допомагаючи їм задовольняти свої матеріальні потреби, а в тому, щоб жити щасливо: "Мета людського спільного існування складається не просто в тому, щоб жити, а набагато більше - в тому, щоб жити щасливо" (ІІІ, 5, с. 115). За Аристотелем, це можливо лише в державі. Аристотель - послідовний прихильник держави. Вона для нього - "ідеальна форма життя", "середовище щасливого життя" (І, 1, с. 6, 7). Держава, далі, нібито служить "загальному благові". Але це стосується тільки правильних форм.
Отже, критерієм правильних форм є їхня можливість служити загальному благу. Аристотель стверджує, що монархія, аристократія й політія служать загальному благові, тиранія, олігархія й демократія - лише приватним інтересам відповідно однієї особи, меншості, більшості. Наприклад, "тиранія є та ж монархія, але, що існує у вигляді вигідному тільки одному монархові" (ІІІ, 5, с. 112). Цей розподіл надуманий. Історія Древньої Греції - історія боротьби рабів і вільних, а у середовищі вільних - шляхетних і неблагородних, багатих і бідних, при цьому монархія відрізнялася від тиранії лише тим, що монарх опирався на своє походження й слугував інтересам шляхетних, тиран же був узурпатором, але він у більшості випадків слугував інтересам народу. Не випадково в Греції перехід від аристократії й монархії до демократії був опосередкований тиранією [6].
Говорячи про найкращий політичний устрій, Аристотель розрізняє абсолютно найкращу й реально можливу форми. Але ідеальну державу Платона Аристотель не відносить до цих форм. Проти цієї доктрини Платона Аристотель висунув три головні постулати:
) Платон переступив межі припустимої єдності, так що його єдність перестає бути державою, тому що єдність держави - це єдність у безлічі, а не єдність як така, при цьому "єдність менш стисле переважної єдності більше стислого" (ІІ, 1, с. 41);
) у Платона благо цілого не припускає блага частин, адже навіть у своїх стражів віднімає щастя, але "якщо воїни позбавлені щастя, то хто ж буде щасливий?" (ІІ, 2, с. 52). Звичайно, ж не ремісники й не раби. Тим часом "відношення щасливого цілого до частин своєї не те ж саме, що відношення парного до своїх частин. Парне може належати цілому, не полягаючи в жодній його частині, а щасливе не може бути в такому відношенні до своїх частин" (ІІ, 2, с. 51);
Отже, робить висновок Аристотель, "всі думки Платона хоча надзвичайно вишукані, дотепні, оригінальні й глибокі, але попри все це важко сказати, щоб були вірні" (ІІ, 3, с. 53).
Однак власні соціальні ідеали Аристотеля досить невизначені. У найкращій державі громадяни щасливці, їхнє життя усталене й цілком задовільне, а тому що помірне й посереднє, тому там громадяни володіють помірною власністю. Такий посередній стан і встановлює найкращу форму правління. Здавалося б, що він демократ, що він прихильник середніх верств населення, більшості. Однак це так і водночас не так. Хитрість Аристотеля в тому, що він на стороні більшості або навіть всіх громадян, попередньо виключивши з їхнього числа більшість жителів держави. Для цього філософ розрізняє істотні й несуттєві, але проте необхідні частини держави.
До необхідних, але до несуттєвих частин держави Аристотель відносить всіх трудящих, а до істотних - лише воїнів і правителів. "Хлібороби, ремісники й весь торговельний люд, - сказано в "Політиці", - є необхідністю і входять до складу кожної держави; але істотні його частини суть: воїни й члени ради" (ІV, 8, с. 167). Аристотель прямо заявляє, що "держава, яка користується найкращим політичним устроєм, не дасть, звичайно, ремісникові прав громадянина" (ІІІ, 3, с. 106), що, з іншого боку, "громадяни такої держави не повинні бути хліборобами" (адже в ремісників і хліборобів немає філософського дозвілля для розвитку в собі чесноти).
Вихід із протиріччя, що створилося, Аристотель знаходить в експансії греків. Грек не повинен бути ні ремісником, ні хліборобом, ні торговцем, але ці заняття в державі зовсім необхідні, і місце еллінів тут повинні зайняти варвари-раби.
Проблема рабства для Аристотеля не моральна, а питання про те, чи є рабство продуктом природи або суспільства, тому що є й раби й за законом, а будь-який еллін - потенційний раб елліна іншого полісу. Аристотель тут дaлекий від сміливості Платона, що виступав проти перетворення еллінів еллінами в рабів. Але в цілому він вважає, що рабство - явище, згодне із природою, адже "очевидно... що одні по природі раби, а інші по природі вільні" (І, 2, с. 17), більше того, люди так влаштовані, що "одному корисно бути рабом, а іншому - паном" (І, 2, с. 17). Аристотель дає зовсім незадовільне визначення раба: раб по природі той, "хто, будучи людиною, по природі належить не собі, а іншому" (І, 2, с. 11 - 12). Разом з тим філософ натрапляє на те ускладнення, що не може відмовити рабам у розважливості, мужності, справедливості, а якщо так, то незрозуміло, чим вони від природи відрізняються від вільних. Вирішити це філософ не може [5].
У цьому весь трагізм рабовласницького суспільства, трагізм неминучості перетворення частини людей у тварин у силу нерозвиненості продуктивних сил. Аристотель лише визнає небезумовність рабства в тому розумінні, що якби праця була автоматизована, то в рабах не було б потреби. Але для нього це припущення нереально. Реальність така, що жити без рабів неможливо. До того ж природа створила їх вдосталь - серед не-греків. Адже "варвар і раб по природі одне й те саме " (І, 1, с. 17). З варварами не воюють, на них полюють, і така "війна" справедлива.
Отже, у найкращій державі всі громадяни-греки перетворюються в рабовласників, а всі народи світу - у їхніх рабів. Греки повинні стати володарями Всесвіту. Така програма Аристотеля.
Повноправними громадянами автор "Політики" згодний вважати тільки тих, які в молодості є воїнами, а по досягненні старшого віку стають правителями, суддями, жерцями. Вони не займаються ні ремеслом, ні торгівлею, ні землеробством. Посилаючись на приклади Єгипту й Криту, Аристотель доводить можливість встановлення такого порядку, в якому воїни й хлібороби являють собою два різних стани. Тим самим він, мабуть, заздалегідь відповідає на заперечення тих, хто, ґрунтуючись на законах ряду грецьких держав, зокрема Афін, міг би затверджувати, що саме хлібороби повинні бути воїнами-гоплітами.
Хліборобами, чия праця годує громадян, за проектом Аристотеля, є раби, що не належать до одного плем'я й не відрізняються гарячим темпераментом (щоб запобігти всякій небезпеці збурювання з їх боку). На другому місці після рабів названі як бажані хлібороби - варвари. Кого має на увазі тут Аристотель? Сам він в іншому місці підказує нам відповідь на це питання. Люди, що живуть в Азії, на противагу жителям Європи, на його думку, хоча й відрізняються здатностями, але позбавлені мужності, а тому живуть у підлеглому й рабському стані. Варвари, тобто не греки, відповідно до Аристотеля, за природою своєї є рабами. Отже, сприятливі умови для створення полісів зі зразкової, з погляду Аристотеля, організацією він, імовірно, знаходив в Азії.
На величезних просторах завойованої македонським царем і його греко-македонським військом Перської держави відкривалася можливість поширити грецькі форми політичного буття, притому в очищеному, зробленому, у поданні Аристотеля виді. Теорія Аристотеля санкціонувала, і увінчувала собою практику македонської політики, обґрунтовуючи її філософськими міркуваннями. Практичне здійснення ряду істотних пунктів його політичних проектів давало філософові надію на досягнення бажаних результатів надалі .
Сумніву в правомірності пропонованого розуміння проекту Аристотеля можуть виникнути з іншої сторони: значна частина вчених, що писали про "Політику" Аристотеля, вважає її раннім добутком філософа, написаним до походу Олександра на Персію. Тим часом пропоноване тлумачення засноване на припущенні, що Аристотель займався своїм проектом, вже бачачи початок здійснення своїх побажань.
В часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якої були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичні і олігархічні, - сам Аристотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад (див. ІV 9). Відносячи той чи інший до числа "неправильних" і в той же час бачачи в полісі вищу форму людського об'єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні встановити в себе й в інших полісах усталений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупику, у якому вони опинилися, тільки завдяки допомозі ззовні. Така сила - македонський цар, що виявиться здатною встановити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями державним устроєм [8].
Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися в сучасній йому епосі, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації - грецького полісу.
Дві останні книги "Політики" містять виклад проекту найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя. Створення таких проектів не було нововведенням у часи Аристотеля: у філософа були попередники, теорії яких розбираються в другій книзі "Політики". Як видно зі слів Аристотеля, а також з добре відомих нам творів Платона, автори проектів, задаючись метою побудувати ідеальне місто-державу, не дуже піклувалися про практичне здійснення своїх пропозицій. Подібні проекти не задовольняли Аристотеля. Викладаючи своє вчення про ідеальний лад, він виходить із того, що в цьому вченні не утримується нічого нездійсненного.
Передумовами створення зразкового, найкращого полісу, відповідно до Аристотеля, є обмежена кількість населення, певні розміри території, зручне положення відносно моря (VІІ 4). Із числа повноправних громадян виключаються ремісники й торгівці, тому що спосіб життя тих і інших, затверджує Аристотель, не сприяє розвитку чесноти, а щасливим життям може бути тільки життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадянам їжу й у той же час можливість надавати свою власність у користування іншим громадянам. Всьому цивільному населенню варто брати участь в сиситіях, тобто суспільних трапезах. аристотель держава громадянин
Пропонується розділити всю землю в державі на дві частини - суспільну й приватновласницьку. Одна частина суспільної землі буде давати засоби на покриття витрат релігійних культів, інша - за сиситіями. Поділ приватновласницької землі на дві частини повинне бути зроблене з тим розрахунком, щоб у кожного громадянина було дві ділянки землі - одна у межах міста, інша поза межами міста. Розглядаючи питання, що відноситься безпосередньо до державного устрою, Аристотель утримується від великої деталізації. Він наполягає на тому, що гарну організацію держава може отримати не завдяки щасливій випадковості, а завдяки знанню й свідомому плану [12].
Особливе значення надається в "Політиці" шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалося нормальне у фізичному відношенні молоде покоління. В останній книзі втримуються докладні приписи, що стосуються виховання майбутніх громадян. Погляди Аристотеля із цих питань перебувають у тісному зв'язку з його ідеалами суспільного устрою.
Крім усього іншого, в Аристотеля були глибокі економічні міркування. К. Маркс називав Аристотеля великим дослідником, що вперше аналізував форму вартості поряд з багатьма формами мислення, суспільними й природними формами.
Аристотель вперше досліджував у сукупності такі явища громадського життя, як поділ праці, товарне господарство, обмін, гроші, два види вартості, розподіл і т.д. Аристотель зв'язує обмін з поділом праці, розпаданням первісної родини на малі родини (тут філософ більше правий, чим у вченні про родину). У зв'язку з міркуваннями про обмін Аристотель підходить впритул до двох форм власності, щоправда, одну з них він називає природною а іншу - неприродної. Наприклад, використання продукту праці для обміну, на переконання філософа, "неприродно", Він дивиться на товарно-грошове господарство з позицій натурального господарства.
Говорячи про обмін і згадуючи двоякість вартості, Аристотель також смутно догадувався, що грошова форма товару є подальшим розвитком простої форми вартості, що гроші функціонують і як міра вартості, і як засіб обігу. Він розрізняє зливкову форму грошей і монетну форму. Спірне питання, якою мірою Аристотель підходить до поняттю вартості взагалі й до трудової теорії вартості зокрема.
Він вчив про речі які вирівнюють й дестабілізують справедливість. З поміж перших, він визначав такі які "воздання іншому рівним". З приводу інших він надав таке пояснення: "Возвеличення рівних має місце, коли знайдене рівняння, коли, наприклад, хлібороб відноситься до шевця так само, як робота шевця до роботи хлібороба". Тут філософ підходить до трудової теорії вартості, хоча це - лише випадковий здогад. Інакше він не відносився, би до думки, що міра вартості - гроші. Крім того, він виступав і проти лихварства.
3. ОСНОВНА АРИСТОТЕЛІВСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА В КОНТЕКСТІ ЕВОЛЮЦІЙНОГО ПІДХОДУ
Аристотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Аристотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання.
Головним висновком з етичних досліджень Аристотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади [12].
Держава, за Аристотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування - досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, - вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава - це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Аристотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.
Право, за Аристотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", - підкреслював Аристотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Аристотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.
Право, в цілому, як політичне явище Аристотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Аристотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право - те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Аристотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.
Законодавство - частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".
Політичне правління - це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон - врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.
Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, - писав Аристотель, - що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого - необхідні хороші закони" [12].
Таким чином, у навчанні Аристотеля і природне, і умовне (волевстановлене) право, хоча і розрізняються між собою, але обоє відносяться до сфери політичних явищ і носять політичний характер. У софістів, наприклад, розходження між природним правом (правом по природі) і правом умовним (полісними законами, установленими за згодою, сваволі і т.д.) означало розрізнення, а найчастіше і пряме протиставлення природного (природного) і політичного (умовного). Своєрідність позиції Аристотеля обумовлено тим принциповою обставиною, що під «природою» він і в питанні про право має на увазі саме політичну природу людини: адже людина, відповідно до Аристотеля, є по своїй природі істота політичне.
Узагалі при розгляді тих чи інших природно-правових концепцій важливо установити, що, власне кажучи, мається на увазі під поняттями «природа», «природне» і т.д. у відповідних навчаннях. Даний момент має істотне значення для характеристики також і інших аспектів праворозуміння.
Під умовним (волевстановленим) правом у концепції Аристотеля мається на увазі всі те, що в наступному слововживанні стало позначатися як позитивне (позитивне) право. До умовного права він відносить установлення закону і загальних угод. Причому він говорить про писаний і неписаний закон. Під неписаним законом, що теж відноситься до умовного (позитивному) праву, маються на увазі правові звичаї (звичайне право).
Аристотель зробив суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на наступних мислителів та їхнє значне місце в історії політичних та правових вчень.
Частково безпосередньо, частково через римських авторів головні політичні та правові ідеї, концепції і поняття давньогрецької теорії стали основою всієї європейської політичної та правової думки.
ВИСНОВКИ
У «Політиці» Аристотеля суспільство і держава власне кажучи не розрізняються. Держава з'являється в його творі як природний і необхідний спосіб існування людей - «спілкування подібних один одному людей з метою можливо кращого існування». Але для такого спілкування необхідні дозвілля, зовнішні блага, такі як багатство і влада, а також визначені особисті якості - здоров'я, справедливість, мужність і т.д. У державу, як рівноправних громадян, входять тільки вільні. Аристотель часто заперечує права громадянства за тими з них, хто «не самодостатній» і не має дозвілля для того, щоб вести «блаженне життя», - ремісниками, селянами.
Для Аристотеля, держава являє собою деяке ціле і єдність складових його елементів, але він критикує платонівську спробу «зробити державу надмірно єдиним». Держава складається з безлічі елементів, і надмірне прагнення до їхньої єдності, наприклад пропонована Платоном спільність майна, дружин і дітей, призводить до знищення держави. З позицій захисту приватної власності, родини і прав індивіда Аристотель докладно критикував обидва проекти платонівської держави .
Держава, зауважує Аристотель, поняття складне. За своєю формою вона являє собою певного роду організацію і поєднує визначену сукупність громадян. З цього кута зору мова йде вже не про такі первинні елементи держави, як індивід, родина і т.д., а про громадянина. Визначення держави як форми залежить від того, кого ж вважати громадянином, тобто від поняття громадянина. Громадянин, по Аристотелю, це той, хто може брати участь у законотворчій і судовій владах даної держави. Держава є достатня для самодостатнього існування сукупність громадян.
За Аристотелем, людина - політична істота, тобто соціальна, і вона несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття» (Аристотель ще не відокремлював ідею суспільства від ідеї держави). Людини відрізняє здатність до інтелектуального і морального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість. Першим результатом соціального життя він вважав утворення родини - чоловік і дружина, батьки і діти. Потреба у взаємному обміні призвела до спілкування родин і селищ. Так виникла держава. Ототожнивши суспільство з державою, Аристотель був змушений зайнятися пошуками елементів держави. Він розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їхнього майнового стану і використовував цей критерій при характеристиці різних прошарків суспільства.
Він виділив три головних прошарки громадян: дуже заможних, украй незаможних і середніх, що стоять між тими й іншими. Аристотель вороже відносився до перших двох соціальних груп. Він вважав, що в основі життя людей, які володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цим спокій державного життя. Майже усі вони зарозумілі і гордовиті, схильні до розкоші і хвастощів. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі, але переважно для того, щоб жити щасливо. Відповідно до Аристотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сімействами і родами, заради достойного життя.
Форму держави Аристотель характеризував також як політичну систему, що уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається кількістю пануючих (один, декілька, більшість). Крім того, ним розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних - тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними помилковими відхиленнями від них - тиранія, олігархія і демократія.
Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів. Найбільш правильною формою держави Аристотель називає політію. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії і демократії. Цей елемент політії (об'єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і волі) присутній в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного утворення.
З неправильних форм держави тиранія - найгірша. Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель зі схваленням характеризує помірну цензову демократію, засновану на примиренні багатого і бідного населення і пануванні закону.
Політія як краща форма держави з'єднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їхніх недоліків і крайнощів. Політія - «середня» форма держави, і «середній» елемент у ній домінує в усьому: у вдачах - помірність, у майні - середній статок, у володарюванні - середній прошарок.
Основну причину збурювань і переворотів у державі Аристотель бачить у відсутності рівності. Перевороти виявляються наслідком порушення відносного характеру рівності і перекручування принципу політичної справедливості, що вимагає в одних випадках керуватися кількісною рівністю, в інші - рівністю по достоїнству. Так, демократія ґрунтується на тому принципі, що відносна рівність спричиняє й абсолютну рівність, а олігархія виходить із принципу, начебто відносна нерівність обумовлює і нерівність абсолютну. Подібна помилковість у вихідних принципах державних форм і веде надалі до міжусобиць і заколотів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Алексеев П. В., Панин А. В. Хрестоматия по философии. Учебное пособие. 3-е издание. - М.: ТК Велби. - 2005. - 602 с.
Антология мировой философии. - М. - 1969.
Аристотель. «Политика»: [пер. А. Н. Жуліна]. - М. - 480 с.
Аристотель. Метафизика /Собрание сочинений. - М.: "Мысль". - 1979. - 508 с.
Аристотель. Первая Аналитика /Собрание сочинений. - М.: "Мысль". - 1998. - 754 с.
Аристотель. Політика: [пер. С. А. Жебелева]. - М. - 1951.
Асмус В.Ф. Античная философия. - М.: Высшая школа. - 1976.
Богомолов А.С. Античная философия. - М.: «Эксмо» . - 2005. - 670 с.
Зубов В. П. Аристотель: Человек. Наука. Судьба наследия. («Научно-биографическая серия»). - М.: Изд-во АН. 1963. - 368 стр.
Ильин В. В.Диалектика материального мира. Онтологическая функция материалистической диалектики. СПб.: Акбарс. - 1998. - 452 с.
Исаев И.Т. Диалектика и проблема развития. - М.: Мирос. - 1999. - 405 с.
Кечекьян С. Ф. Учение Аристотеля о государстве и праве. - М.: Наука. - 1997
Лосев А. Ф. Критика платонизма у. Аристотеля. - М. - 1929.
Лукасевич Я. Аристотелевская силлогвистика с точки зрения современной формальной логики. - М.: Мир. - 1999. - 612 с.
Панцхава И. Д., Пахомов Б. Я. Диалектический материализм в свете современной науки. - М.: АБВ-Пресс. - 2001. - 386 с.
Парнюк М. А. Концепция детерминизма в диалектическом материализме. - Новосибирск: Альбатрос. - 1995. - 584 с.
Плеханов Г. В. Избр. филос. произв. - М. - 1957. - 482 с.
Рассел Б. История западноевропейской философии. - Р/Д. - 1998.
Тернер Дж. Структура социологической теории. - М.: Владос. - 1999. - 392 с.
Тюхтин В. С. Философский энциклопедический словарь. - М.: Дело. - 2001. - 546 с.
Философия: Исторический и систематический курс: учебник для Вузов - 3-е издание - М.: Издательская корпорация Логос. - 2000. - 702 с.
Философия: учебник [под редакцией доктора философских наук В. П. Кохановского] - Ростов-на-Дону: Феникс. - 1997. - 510 с.
Философия: учебник [под редакцией доктора философских наук, профессора В. И. Лавриненко] - 2-е издание - М.: Юристъ. - 1998. - 748 с.
Философский энциклопедический словарь. - М. - 1983. - 452 с.
Фохт Б. А. Краткий лексикон важнейших философских терминов, встречающихся в произведениях Аристотеля: [публ. и предисл. М. А. Солоповой] // Историко-философский ежегодник-97. - М.: Наука. - 1999.
Харин Ю. А. Марксистская социальная диалектика. - Минск.: Граф. - 1999. - 574 с.