Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ТА ДО УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ

Кафедра міжнародного приватного права, правосуддя та адвокатури

Дипломна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст

«Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність»

(7.03040101 «Правознавство»)

Виконала: Довганич Г.В.

Науковий керівник: Шелевер Н.В.

Ужгород - 2015 року

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Проблема сутності судового рішення в цивільному процесуальному праві України

1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі

.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

РОЗДІЛ ІІ. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

.2 Зміст судового рішення

.3 Законна сила судового рішення

РОЗДІЛ ІІІ. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень

3.1 Особливості ухвалення судових рішень

.2 Перегляд судових рішень

.3 Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність теми. Суттєве оновлення процесуального законодавства викликає потребу в певній корекції наукових підходів, які лежать в основі правової доктрини щодо правової природи та основних якостей головного акту судової влади - судового рішення. Хоча окремі аспекти теорії судового рішення досліджувалися у роботах М.Г.Авдюкова, С.Н.Абрамова, А.Т.Боннера, Є.В.Васьковського, Т.Н.Губарь, М.А.Гурвича, П.П.Заворотько, Н.Б.Зейдера, М.А.Черемина, Н.А.Чечіної, Д.М.Чечота, М.К.Шакарян, П.І.Шевчука, М.Й.Штефана, О.О.Штефан, В.В.Яркова та інших, різний підхід до вивчення сутності судового рішення, виключно багатий зміст та складність цього інституту спричинили те, що до цього часу в теорії цивільного процесу немає загальновизнаного поняття судового рішення, а питання щодо його сутності трактується науковцями неоднаково.

Визнаним положенням у процесуальній науці вважається розмежування судового рішення як акту правосуддя та як процесуального документу. В той же час, основною фундаментальною роботою щодо цієї проблематики є робота М.А.Гурвича, написана понад 50 років назад. Хоча її положення і тепер залишаються актуальними, цю проблематику не можна вважати вичерпаною, перш за все, в зв’язку із уведенням в цивільне судочинство нових судових процедур (наказного провадження, заочного порядку розгляду справ та провадження у справі до судового розгляду) та нових видів постанов, які мають різний зміст як процесуальні документи (судовий наказ, заочне рішення тощо). Юридична природа таких постанов викликала дискусії в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать і дисертаційні дослідження Шиманович О.М. «Судові постанови у цивільному процесі України» (Київ, 2005), Навроцької Ю.В. «Заочний розгляд справи в цивільному процесі України» (Львів, 2008), Андронова І.В. «Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України» (Одеса, 2008) та інші.

Звертає на себе увагу й те, що у літературі наявні різні точки зору щодо кола вимог, яким повинно відповідати судове рішення; існують різні підходи до визначення логічного змісту кожної із них; по-різному оцінюється їх співвідношення. Судова ж практика свідчить, що відносно правосудності певної частини судових рішень виникають обґрунтовані сумніви. У зв’язку із цим, є необхідність у визначенні модернізованих наукових підходів до інтерпретації основних якісних характеристик судового рішення та напрямків вдосконалення процесуальної форми здійснення правосуддя у цивільних справах з метою забезпечення ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективного їх виконання. Отже, багато питань, що стосуються інституту судового рішення в цивільному судочинстві, досліджені недостатньо повно. Необхідність глибшого їх вивчення та вирішення обумовила вибір теми цього дослідження.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в науковій розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень.

Мета наукового дослідження зумовила наступні завдання наукового пошуку:

дослідити та узагальнити існуючі в науці цивільного процесуального права концепції щодо визначення сутності та поняття судового рішення в цивільному судочинстві;

дослідити підстави диверсифікації процедур цивільного судочинства та відповідних різновидів судових рішень в межах єдиної процесуальної форми цивільного судочинства;

дослідити та узагальнити вимоги, яким має відповідати судове рішення, з’ясувати суть, логічний обсяг та зміст кожної з них;

визначити проблеми, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах. Об’єктом дослідження є судове провадження як комплексна система процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу в межах процесуальної форми цивільного судочинства.

Предметом дослідження є судові рішення у цивільних справах як завершальний елемент цивільного судочинства, його види, а також вимоги, яким повинно відповідати судове рішення, як умови його правосудності. В роботі не досліджуються інші постанови суду, зокрема ухвали, оскільки ними цивільна справа по суті заявлених вимог не вирішується і вони виконують іншу процесуальну функцію, а тому мають бути предметом самостійного наукового дослідження.

Наукова новизна визначається передусім тим, що в роботі здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу легітимної судової влади, а також у формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективне їх виконання, шляхом створення такої структури як приватний виконавець.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, досліджені в дипломній роботі можуть бути використані для вдосконалення правотворчої діяльності, правозастосовної діяльності та зокрема для вирішення проблеми виконання судових рішень.

РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА СУТНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі

судовий рішення цивільний процесуальний

Суд є органом державної влади, у зв’язку з чим волевиявлення суду з тих чи інших питань мають владний характер. Втілюються вони у відповідну процесуальну форму - форму судових рішень, постанов та ухвал.

Судове рішення з цивільної справи - інститут, теоретичній розробці якого в науці цивільно-процесуального права має бути приділена серйозна увага.

Інтерес, виявлений процесуальною теорією до теми судового рішення, глибина і багатосторонність досліджень дали суттєві результати. Однак було б неправильно стверджувати, що всі, навіть основні, питання вирішені, і потреба в подальшому дослідженні відсутня. Прогалини в теорії рішення суду існують. Як у будь-якій теорії цивільного процесуального права, ми зустрічаємося з різними, а іноді протилежними поглядами, і тут далеко не все зроблено для того, щоб розкрити причини суперечностей, висвітлити сутність проблеми.

Як було сказано вище, в теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо [49, с. 157]. Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою - це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій - це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб’єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб’єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи [36].

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру - підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов’язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб’єктом матеріальних правовідносин певних дій. Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо [3]. Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об’єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб’єктивних та об’єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики [31].

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб’єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторонам присуджується додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин [ 46, c.159 ].

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості [ 43, c.298 ]. Застосування в рішенні суду закону, розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до низ і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. « Про судове рішення» в п.1 ( в редакції постанови №14 від 18.12.2009 р.) звертає увагу суддів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права [11].

Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що судове рішення є найвагомішим у ієрархії судових актів також відповідно до ст. 124 Конституції, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4].

Як зазначав вчений-процесуаліст М.Й.Штефан, судове рішення - акт правосуддя у цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від його політичної, економічної і юридичної характеристики [48, c.425]. У судовому рішенні найяскравіше виявляється владна воля суду.

І при цьому чіткому визначенні поняття «судове рішення», деякі науковці мають розбіжні думки. Наприклад, така трактовка судового рішення пропонується Фурсою С. Я.

Судове рішення - це постанова суду, якою справа вирішується по суті. Крім того, судове рішення - це процесуальний акт у цивільній справі, який має свого форму та зміст, у ньому підсумовується уся діяльність суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті, тобто встановлення фактичних обставин справи - наявність або відсутність юридичних фактів, якими позивач, заявник чи їх представники обґрунтовують свої вимоги, а відповідач, заінтересовані особи чи їх представники заперечують проти позову чи встановлюваного судом факту у порядку окремого провадження, дослідження та оцінка поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів та правова кваліфікація конкретних правовідносин [ 41, c.512 ].

Подібне визначення дає науковець Ясинок М.М. На його думку, судові рішення - це акти правосуддя, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні нори матеріального та процесуального права.

Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини та здатності підтверджувати взаємовідносини суб’єктів матеріального права (цивільних, трудових, сімейних, земельних, житлових правовідносин), усуває їх спірність, створює правову можливість реалізації права або охоронюваного законом інтересу [ 38, c.304].

Більшість сучасних вчених-процесуалістів, серед яких М. А. Вікут, І. М. Зайцев, В. В. Комаров, І. В. Решетнікова, В. В. Ярков, М. К. Треушніков, визначають судове рішення як постанову суду, яка постановляється іменем держави і підтверджує наявність чи відсутність конкретних правовідносин або юридичних фактів і зобов’язує певних осіб діяти певним чином.

Однак у радянські часи поняття судового рішення в процесуальній літературі визначалося по-різному. Відповідний аналіз провела О. М. Шиманович [47]. Так, одні автори вважали, що це є постанови суду з приводу об’єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне, і що судове рішення - це така постанова суду, якою розв’язується спір про право цивільне. Другі доводять, що це постанови суду першої інстанції, якими вирішується правовий спір, розв’язується матеріально - правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб’єктивного права або інтересу, що охороняється законом. Інші автори визначають судові рішення як постанови суду, в яких дається відповідь на позовні вимоги і визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин.

Узагальнюючи всі визначення поняття судового рішення, П. П. Гуреєв зазначив, що це найважливіший акт правосуддя, в якому суд, керуючись законом, від імені держави і на підставі встановлених у судовому засіданні фактів вирішує цивільну справу по суті, дає відповідь на вимогу позивача та заперечення відповідача, вирішує питання про охорону і захист інтересів громадян і юридичних осіб.

Наведені визначення поняття судового рішення, які мали місце в теорії радянського цивільного процесуального права, більшою чи меншою мірою глибоко й логічно розкривали зміст цього правового явища загалом правильно. Але слід звернути увагу на одну неточність властивої риси судового рішення, яку постійно підкреслюють автори, а саме про вирішення судовим рішенням матеріального правового спору. Це положення дійсно властиве, але лише для справ позовного провадження, де поставлено питання про необхідність охорони чи захисту порушеного права, тобто необхідність прийняття з боку суду таких дій, які б ліквідували спірність юридичних відносин і усунули правопорушення. Але в окремих категоріях справ відсутній спір про право. Також за діючим цивільним процесуальним законодавством на розгляд суду віднесені справи з адміністративно-правових відносин та окремого провадження, в яких завжди відсутній спір про право. Суд лише встановлює наявність чи відсутність певних юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав. У дореволюційному праві цей вид провадження мав назву охоронного або безспірного. При вирішенні таких справ суд також приймає такий процесуальний акт, як рішення [55, c.132].

Також окремо слід торкнутися такого різновиду судових рішень як судового наказу. Особливість цього акту полягає у його подвійній природі: з одного боку - він є судовим рішенням, а з іншого - виконавчим документом. Така природа є винятком із загального правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних офіційних письмових доказів. Але при цьому, виходячи із принципу рівності сторін, до яких можна віднести стягувача та боржника - суб’єктів наказного провадження, боржнику також законом гарантується захист його прав шляхом спрощеної процедури скасування судового наказу.

Хоча наказне провадження є спрощеною судовою процедурою про стягнення з боржника грошових коштів, але воно здійснюється у межах судової процедури, регламентується ЦПК, хоча й з деякими винятками. Тому судовий наказ - це постанова (акт), якою закінчується судовий розгляд, але спрощений, оскільки здійснюється він суддею як обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних відносин відповідно до встановленої ЦПК процедури, хоча за відсутності стягувача та боржника. Але, якщо стягувач бажає, він може бути присутнім при розгляді судового наказу, так само як і боржник, оскільки за ч. 2 ст. 6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи [2].

Дуже чіткі вказівки дає постанова Пленуму Верховного Суду №14 «Про судове рішення у цивільному процесі» від 18.12.2009 року :

. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України ; далі - ЦПК [2]. Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [5], в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали [11]. Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 14 ЦПК) [2].

2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України [1] прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК) [2] .

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК [2], вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК [2], а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

Правосуддя у цивільних справах здійснюється шляхом розгляду та вирішення їх у судовому порядку. Розгляд і вирішення справи передбачає встановлення обставин справи, юридичних фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, фактів, які мають значення для вирішення справи, а також низку процесуальних дій із застосування норм матеріального та процесуального права.

Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов’язкові для виконання та забезпечені державним примусом. Ч.1 ст. 208 ЦПК передбачено, що судові рішення можуть викладатися у формах рішень, ухвал та постанов [2].

Таблиця 1.1

Не менш важливим питанням, ніж поняття судових рішень, є їх класифікація. Дане питання в юридичній літературі не було об’єктом самостійного дослідження, найчастіше констатується лише той факт, що судові рішення поділяються на певні види. Причому одні процесуалісти стверджують, що існують три види судових рішень, інші ж вважають, що суд постановляє рішення двох видів. Такий поділ судових рішень на види відповідає класифікації позовів.

Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення справи без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Ухвали суду - це акти застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток і закінчення. Вони не стосуються матеріально-правового спору, а відносяться до питань процедури вирішення цього спору. Тобто ухвалою суду спір не вирішується і цим ухвала відрізняється від рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення і в попередньому судовому засіданні.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови [32].

Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частину суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи [41, c.304].

Група процесуалістів, до якої входять С. Н. Абрамов. М. А. Гурвич, Я. Л. Штутін та інші, поділяють судові рішення на три групи:

) рішення про присудження;

) рішення про визнання;

) правоперетворювальні (конститутивні) рішення.

Рішеннями про присудження є такі судові акти, коли предметом рішення суду є вимога, що випливає з наявного суб’єктивного матеріального права, в суд підтверджує існування між сторонами в наявності спірних правовідносин, які підлягають примусовому здійсненню в результаті порушення їх. Такі рішення зобов’язують відповідача виконати на користь позивача певні дії на поновлення порушеного права або утримання від їхнього виконання [20, c.102].

Рішеннями про визнання є такі судові акти, якими ліквідується спір про наявність чи відсутність певних юридичних відносин між сторонами. Через відсутність між сторонами існуючих правових відносин суб’єктивні права й обов’язки не присуджуються до примусового виконання [24, c.121].

Коли позови спрямовуються на створення, припинення або зміну правових відносин, то постановлені судом рішення називаються правоперетворювальними (конститутивними). М. А. Гурвич вважає, що цей вид рішень у встановлених законом випадках може перетворювати правовідносини, створювати, припиняти, встановлювати або змінювати їхній зміст. Вони можуть бути правостворювальними, правозмінюючими, правоприпиняючими у сфері матеріальних відносин [20, c.131]. На його думку, суд, розглядаючи такі справи, має змогу контролювати правомірне здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав на зміну або припинення правовідносин з іншими особами. Судовий контроль, який здійснюється постановленням судового рішення, є гарантованим засобом захисту інтересів зацікавлених осіб. Ця група рішень розглядається як юридичні факти, оскільки їм властиві аналогічні риси.

У теорії цивільного процесуального права прихильники концепції поділу судових рішень на два види М. А. Авдюков, Н. О. Чечіна, П. П. Гуреєв, А. Ф. Клейнман та інші заперечують існування третього виду судових рішень - перетворювальних. Ці процесуалісти вважають, що існування перетворювальних (конститутивних) рішень означало б надання суду повноважень створювати нове право [35, c.481].

Однак, на погляд О. М. Шиманович, не можна визнати це положення обґрунтованим, оскільки судовим рішенням норми права не створюються, не змінюються і не припиняються. Щодо суб’єктивних прав, то вони виникають унаслідок юридичних дій, що передбачені нормами матеріального права, і це не може бути віднесено до нормотворчої діяльності. Тому, якщо закон у певних випадках надає суду право здійснювати дії, що мають значення юридичних фактів, з якими пов’язано перетворення правовідносин, то така діяльність суду не може розглядатися як правотворча. Навпаки, обмеженість сфери конститутивних рішень і точна їх регламентація служать надійною гарантією від правотворчого свавілля [46].

Самостійну позицію в теорії поділу судових рішень на види зайняла Н. І. Авдеєнко. Вона виступила проти правостворювальних рішень, так як при вирішенні справи суд не є творцем права і не створює нової норми права, тобто суд не може своїм рішенням створювати нові правовідносини між сторонами. Водночас автор допускає наявність існування перетворювальних рішень у цивільному процесуальному праві, але не як самостійного виду рішень, а як підвиду рішень про визнання. Якщо позови про присудження можуть бути спрямовані на присудження до виконання відповідної дії або на утримання від вчинення будь-якої дії, то позови про визнання можуть бути не тільки з позитивним і негативним характером вимог, а й з перетворювальним. Але не погоджуючись з такою позицією, А. Ф. Клейман вважає, що неправильно відносити правоперетворювальні позови тільки до виду позовів про визнання. У цивільному процесі існують такі випадки, коли перетворювальне рішення було підвидом рішення про присудження.

Автори, які заперечують існування конститутивних рішень як самостійного виду рішень, вважають, що вони можуть бути віднесені до рішень про присудження і рішень про визнання. Однак, на переконання Шиманович О.М., така позиція видається непереконливою, оскільки вона випливає з досить спірних теорій. Суд повинен точно уявляти, рішення яких видів він постановляє. Саме тому, на її погляд, у цивільному процесі існують три види судових рішень.

У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:

) завершальні, тобто ті, якими вирішені усі правові вимоги, передані на розгляд суду;

2) додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв’язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);

3) альтернативні - ті, якими встановлюються два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;

4) факультативні - рішення, що зобов’язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити;

5) заочні (ст. 224 ЦПК);

6) часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем (мають місце при роз’єднанні позовів). Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з’ясування необхідних обставин та подання необхідних доказів. У одній справі може бути ухвалено декілька рішень (процесуальна співучасть);

7) проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;

8) умовні - рішення, якими право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли його виконання залежить від зазначених умов [49, c.321].

Слід виділити також ще один із різновидів судового рішення - додаткове рішення суду, підстави та порядок ухвалення якого передбачено ст. 220 ЦПК [2].

Так, суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За загальним правилом, рішення суду щодо його змісту має відповідати вимогам, передбаченим ст. 215 ЦПК [2], бути повним та вичерпним, але при його ухваленні можуть мати місце помилки, які стосуються його неповноти. Тому законом передбачено право суду у випадках, визначених ЦПК, усунути недоліки рішення суду шляхом ухвалення додаткового рішення.

На нашу думку, дуже практичним є поділ рішень не тільки на окремі види, а і їхнє згрупування за Штефан О.О.

Так, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають рішення поділяються на :

1) Про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій. Це постанови суду, якими підтверджуються права, обов’язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати та користь іншої певні дії або утримання від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

2) Про визнання наявності або відсутності правовідносин (або юридичних фактів). Це постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

) Конститутивні про перетворення правовідносин. Це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст.6 ЦК) [3] ( виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення, розірвання шлюбу, тощо) [51, c.275].

В юридичній літературі конститутивні постанови суду називають перетворювальні - виконують перетворювальні повноваження, зумовлюють правові зміни у сфері правового становища, а також рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника. Наприклад: рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму, розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу про виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення тощо.

Залежно від обсягу розв’язувальних ними питань (ст. 220 ЦПК) судові рішення поділяються на:

)        завершальні;

)        додаткові [2].

Залежно від рівня покладених зобов’язань, які містяться в рішенні:

)        альтернативні;

)        факультативні [48, c.183].

РОЗДІЛ 2. СУДОВЕ РІШЕННЯ - НАЙВАЖЛИВІШИЙ АКТ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону «Про доступ до судових рішень» кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою - справедливості судової влади [6]. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.

Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203), мати свою структуру (ст.ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218) [2].

До того ж, ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримуватися вимог ст. 7 ЦПК щодо складання судових документів державною мовою, а також враховувати з цього приводу рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про застосування української мови та від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства [7].

Про такий же підхід наголошується в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» щодо того, що неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та ім’я дитини після усиновлення в резолютивній частині рішення.

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) - це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону [40, c.146].

Обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи [11].

Обґрунтованість судового рішення - це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, а також, якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи [42, с.306].

Якщо існують суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вишу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той із них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму ВСУ, що містяться у постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р [13].

Рішення суду повинно відповідати й іншим важливим вимогам, а саме: вичерпності, визначеності та безумовності.

Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання. Визначеними є рішення, у яких чітко вирішено питання щодо змісту прав та обов’язків сторін, спір між якими був предметом судового розгляду. Безумовність означає, що висновки, викладені в рішенні, не включають умови, які поставили б його виконання у залежність від їх настання.

Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб’єктивних прав і обов’язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні - усунення порушень і реалізація положень в життя.

Застосування права - реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об’єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб’єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності - примусова реалізація. У зв’язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання - лише диспозиції.

У певних випадках у мотивувальній частині рішення суд зазначає про урахування: рішень КСУ про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню у даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення; постанов Пленуму ВСУ з питань тлумачення норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню у даній справі.

Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Резолютивна частина рішення суду має важливе значення, оскільки в ній стисло та у остаточному вигляді представлені висновки судового розгляду.

Зокрема, зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; 2) висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; 3) розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; 4) вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; 5) конкретні дії, які відповідач повинен вчинити, та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; 6) розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; 7) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 8) у яких межах допускається негайне виконання рішення суду [11].

У зв’язку з тим, що у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті, закон забороняє включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження за ними, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням. З метою запобігання виникненню неясності при виконанні рішення у його резолютивній частині зазначаються точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, стосовно яких суд вирішив справу.

У разі вирішення справи за позовами про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин суд при задоволенні позову зобов’язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення правові наслідки, які тягне таке визнання (наприклад про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо) [30, c.186].

Зокрема, суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформляється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду -

суддями, які розглядали справу [29, c.712].

Лише у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладене на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи [ст. 209 ЦПК]. Воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп’ютері в одному примірнику [39, c.299].

Так, дуже чітку класифікації вимог, яким має задовольняти судове рішення сформувала науковець Штефан О.О.

Вимоги, яким має задовольняти судове рішення:

)        Законність.

Вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення. ст. 8, 213, 215 ЦПК встановлюють такі вимоги законності :

·        Правильне застосування закону, який підлягає застосуванню;

·        незастосування закону, який не підлягає застосуванню;

·        правильне тлумачення закону.

Рішення законне тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а в разі їх відсутності - на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

)        Обґрунтованість.

Вимога до фактичної, обґрунтованої сторони рішення ст. 8, 213, 215 ЦПК визначають такі умови обґрунтованості рішення:

·        Повне з’ясування обставин, що мають значення для справи;

·        доведеність обставин, які мають значення для справи і які суд вважає встановленими;

·        відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинами справи.

Рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з’ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

)        Якість, визначеність.

У судовому рішенні у зрозумілій формі повинна бути дана відповідь на головні питання справи:

·        Про долю позову;

·        про розмір задоволених вимог та ін. (ст.214 ЦПК).

Прохання роз’яснити судове рішення можуть заявити:

·        Особи, які беруть участь у справі;

·        органи державного управління за таких умов:

-           Якщо рішення не виконано;

-           якщо строк позовної давності не закінчився.

Суд дає роз’яснення рішення:

·        У судовому засіданні з викликом сторін, неявка яких при належному повідомленні не заважає вирішенню цього питання;

·        роз’яснення рішення не повинно змінювати його змісту;

·        відповідною ухвалою, яка може бути у встановленому порядку оскаржена (ч.1 ст.218 ЦПК)

)        Чіткість.

Вимога до змісту судового рішення: судове рішення має бути викладене чітко, грамотно, не повинно містити помилок, описок, явних арифметичних помилок.

Невиконання цієї вимоги при винесенні рішення може бути виконано шляхом виправлення описок і арифметичних помилок [51, c.280].

Суд виправляє нечіткість свого рішення:

·        З власної ініціативи; з ініціативи осіб, які беруть участь у справі;

·        у судовому засіданні з викликом осіб, що беруть участь у справі;

·        їх неявка не заважає розгляду питання при належному повідомленні цих осіб про засідання суду;

ухвала, в якій містяться виправлення, може бути у встановленому порядку оскаржена (ст.219-221; ч.1 ст.293 ЦПК) [48, c.501].2.2. Зміст судового рішення. Додаткове рішення суду, виправлення та роз’яснення судових рішень

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом - відповідати ст. 203 ЦПК [2].

Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв’язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов’язково в рішенні суду зазначається:

) Час і місце його постановлення;

) назва суду, що його ухвалив;

) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання;

) сторони та інші особи, які брали участь у справі;

) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі;

) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини;

) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов’язань або інші підстави щодо задоволення вимог;

) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався;

) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).

Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об’єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності [50, c.159].

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини [11].

Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України. Після цього у вступній частині відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог [11].

Стосовно останньої вимоги, у цій саме частині необхідно юридично точно сформулювати предмет вимоги як за основним, так і за зустрічним позовом, а також за позовними заявами третіх осіб, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору.

У ній може зазначатися, в якому засіданні розглядалася справа (у відкритому чи закритому). Наприклад, норми ч. 1 ст. 289 ЦПК передбачають, що справа про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб, розглядається у закритому судовому засіданні [27, c.1002].

Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом (п. 2 ч. І ст. 215 ЦПК).

У складних справах в описовій частині судового рішення можуть бути наведені посилання та розпорядчі дії сторін: про зміну позову, самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування, вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування, пояснення позивача щодо цих вимог та його обґрунтування, а також рух справи в різних судових інстанціях, якщо вона розглядається не вперше.

Дослідженими слід вважати докази не лише за назвою, але й за одержаною через них інформацію про наявність чи відсутність обставин, що мають значення для справи [45, c.301].

При визначенні описової частини рішення не допускається ситуація, коли після пояснень осіб, які беруть участь у справі, йдеться про «інші докази», оскільки це не узгоджується зі ст.ст. 57. 184 ЦПК, за якими пояснення сторін, третіх осіб, їх представників вважаються доказами тільки у разі допиту цих осіб як свідків. Не можна вважати, що пояснення осіб, які беруть участь у справі, є «доказами», а решта - «іншими», а не просто доказами, передбаченими ст. 57 ЦПК [2].

Усі інші міркування суду щодо вирішення справи є мотивами рішення суду, які викладаються в наступній - мотивувальній його частині.

У мотивувальній частині (п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК) рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким [2].

У мотивувальній частині кожного рішення суду мають бути наведені також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції, на підставі яких визначені права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на ст.ст. 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (ст.ст. 224 - 226 ЦПК - при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов’язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в цій справі [8].

У необхідних випадках суд зазначає про урахування:

а) рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в цій справі, та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у п. ч. ст. 150 Конституції [1], якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення;

б) постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих відповідно до ст. 125 Конституції [1] і Закону «Про судоустрій і статус суддів» [4], з питань застосування норм процесуального та матеріального права в цій справі (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі») [11].

Водночас за змістом ч. 4 ст. 174 ЦПК у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення суду може зазначити лише про визнання позову та прийняття його судом [38, c. 212].

Таким чином, мотивувальна частина трудового рішення необхідна для того, щоб переконати осіб, які беруть участь у справі, та вищі судові інстанції, які можуть перевіряти справу в апеляційній та касаційній інстанціях, в законності та обґрунтованості прийнятого судом першої інстанції рішення.

Разом з тим суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, що тягне безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) [2]. Резолютивна частина рішення суду містить у собі висновки по суті розглянутих вимог, зокрема про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, про розподіл судових витрат, а також роз’яснення щодо строку і порядку набрання рішення суду законної сили та його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК) [2]. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення суду висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження в них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням суду [38, c. 214].

У резолютивній частині, крім викладеного, також визначається порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК).

Положення ст. 222 ЦПК передбачають порядок видачі або направлення копії судового рішення особам, які брали участь у справі. Натомість в рішенні Європейського суду з прав людини «Рякіб Бірюков проти Росії» (2008 р.) стверджується, що право на отримання копії судового рішення мають не лише учасники процесу, а й інші особи [39, c.300].

Дуже чіткий поділ рішення суду на складові частини подає науковець Штефан О.О. [52,c.186] ( Рис.2.1). Поділ здійснено згідно ст.214 ЦПК.

Рисунок 2.1.

Як зазначалося вище, судове рішення повинно відповідати вимогам, встановленим щодо нього процесуальним законом. У випадку порушення вимог законності та обґрунтованості суд, що виніс рішення, не має права самостійно скасовувати його, у зв’язку з чим допущені недоліки виправляються вищестоящим судом. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його незмінність. Але недоліки, пов’язані з неповнотою, неясністю та неточністю судового рішення, можуть виправлятися тим судом, який ухвалив рішення. Процесуальним законом визначені наступні засоби усунення недоліків рішення судом, який його постановив: 1) додаткове рішення суду (ст.220 ЦПК ); 2) роз’яснення рішення суду (ст.221 ЦПК); 3) виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні (ст.219 ЦПК) [2].

Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення [28, с.29].

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов’язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо :

1)      Стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

)        суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

)        суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст.367 ЦПК;

)        судом не вирішено питання про судові витрати.

Як зазначено у п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільному процесі» від 18.12.2009 р. № 14, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах [11].

Додаткове рішення може бути ухвалено й щодо заочного рішення. Відповідно до ст.224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки у судове засідання всіх відповідачів. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкликає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

Про заочний розгляд справи суд постановлює ухвалу. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК України [28, с.30].

Також існує таке поняття, як роз’яснення судового рішення - це уточнення його змісту. Роз’яснення рішення за своїм змістом відрізняється від додаткового рішення тим, що суд, роз’яснюючи нечітко викладені положення, не дає відповіді на невирішені ним вимоги. Згідно зі ст.221 ЦПК України, якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання [41, c. 306-307].

Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.

Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою [41, c.308].

Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв’язку з нововиявленими і винятковими обставинами.

Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз’яснення рішення (статі 213 - 215 ЦПК).

Встановленню такого правила сприяли суб’єктивні й об’єктивні фактори. Суб’єктивні - правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного

Об’єктивні - визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв’язана судом правова вимога. Вона тільки роз’яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв’язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв’язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення [49, с.161].

Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об’єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою - неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність в рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок ґрунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок [49, c.161].

Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» передбачає три роки.

Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання [49, c.162].

Виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні має місце у тому випадку, коли судове рішення містить описки або арифметичні помилки.

Описка - це невірне зазначення призвіщ, імен, по-батькові сторін або складу суду, назви організації, тощо.

Арифметична помилка - це неточність при розрахунку належних стягненню грошових сум, часток в праві спільної власності на приміщення тощо. Проте, якщо неправильне визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення арифметичних помилок немає.

За правилом ст.219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки.

Заява про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні розглядається протягом десяти днів з дня її надходження.

Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень [41, c.308].

.3 Законна сила судового рішення

Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов’язковості [37, c.308].

В цивільній процесуальній літературі поняття «законна сила судового рішення» визначається по-різному. Одні автори (Д.І. Полумордвинов, А.А. Мельников) вважають, що законною силою судового рішення є його «правова дія» або «безпосередній вияв дії норми права». Інші (Н.І. Масленнікова, Ю.К. Осіпов) під законною силою судового рішення розуміють його «стабільність і забезпеченість законом його обов’язкової дії». Деякі вчені (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар) вважають, що рішення, яке набрало законної сили, характеризується «незмінністю» та «виключністю». Законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення. Істотним є те, що рішення суду першої інстанції набирає законної сили після:

) Закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК);

) закінчення строків на апеляційне оскарження у разі, коли апеляційний суд за заявою особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. З ст. 294 ЦПК);

) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду не було скасоване (ч. І ст. 223 ЦПК).

Законна сила судового рішення апеляційного суду - це юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду апеляційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об’єктивні та суб’єктивні межі. Об’єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи [49, с.164].

Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК). При цьому правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції є:

) Скасування судового рішення першої інстанції, зміна або набрання ним законної сили - залежно від результатів розгляду апеляційної скарги;

) початок перебігу 20-денного строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК);

) неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими нормами ст.ст. 336, 338-341, 360-3, 361 ЦПК;

) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК;

) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб’єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов’язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи [49, c.154].

За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення. Рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції, крім випадків подання апеляційної скарги поза межами строків, встановлених для апеляційного оскарження (ст.ст. 223, 294 ЦПК) [54].

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили).

Статті 231, 317, 347 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» включили в термінологічний обіг поняття «набрання чинності рішенням суду». Категорія «набрання рішенням законної сили» включена до змісту статей 14, 31, 224, 245, 343, 347 ЦПК України та інших норм законодавства України [9]. Вона включена до змісту міжнародних конвенцій і двосторонніх договорів з участю України про взаємну допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах, про визнання і виконання рішень суду. Тому заміна поняття «набрання рішенням законної сили» на «набрання чинності рішенням» може створити труднощі і перешкоди в їх виконанні [41, c.302].

Поняття «набрання рішенням законної сили» точніше передає сутність цього процесуального правового явища, ніж «набрання чинності». У підручнику ці поняття вживаються так, як вони визначені в нормативному порядку.

Рішення судів у справах, що виникають з виборчих і адміністративно-правових відносин: по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 243 ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК) - не підлягають апеляційному оскарженню і набирають законної сили негайно після їх проголошення.

Поняття законної сили судового рішення в теорії цивільного процесу визначається по-різному: воно зрівнюється із законом для даного конкретного випадку, вступає в специфічну дію (викликає правові наслідки, стає загальнообов’язковим.

Зрівнянням законної сили судового рішення із законом підкреслюється його авторитет, але не розкривається її суть. Закон сам підлягає захисту тоді, коли рішення суду є знаряддям, спрямованим на захист закону [49, c.163].

Визначенням законної сили рішення через загальнообов’язковість ігнорується його відмінність від інших актів органів держави, які теж є загальнообов’язковими, а також і те, що загальнообов’язковість забезпечується не тільки примусовою силою держави, а й авторитетністю суду, моральними та іншими факторами.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає, їх характер в юридичній літературі визначається по-різному.

Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним - набуває властивість викликати певні результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов’язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об’єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов’язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.

Загальнообов’язковість забезпечує впровадження в життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов’язкове для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК) [1].

Загальнообов’язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.

Стабільність - надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його постановив; б) підкреслює завершеність у розв’язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю.

Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 218 ЦПК).

Неспростовність рішення - неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а для прокурора - неможливість внесення апеляційного подання (ч. 2 ст. 223 ) [2].

Виключність - неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Преюдиціальність - обов’язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ст. 61, ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість - це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.

Здійсненність за своїм змістом поняття ширше. За нормами ЦПК реалізованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов’язком інших осіб сприяти виконанню (статті 30, 53 Закону «Про виконавче провадження»); обов’язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 260, 264,270, 275 ЦПК та ін.). Отже, здійсненність - це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.

Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком давності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання рішення (ст. 22 Закону «Про виконавче провадження») [10].

Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 204 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов’язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об’єктивні та суб’єктивні межі. Об’єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи.

Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються в мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.

Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом ст. 203 ЦПК, яке зобов’язує суд наводити в рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини (п. 6). А також зі ст. 231 ЦПК - про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю - не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК). І факти, і правовідносини фіксуються в мотивувальній частині рішення (п. 6 ст. 203 ЦПК).

Суб’єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.

Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб - сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також третіх осіб без самостійних вимог, проти яких був розв’язаний регресний позов (ст. 109 ЦПК), заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і окремого провадження [49, c.162].

В свою чергу науковець Штефан О.О. подає наочне зображення принципів, на яких ґрунтується законна сила судового рішення [52, c.274].

Рисунок 2.2.

РОЗДІЛ 3. ПОРЯДОК УХВАЛЕННЯ, ПЕРЕГЛЯДУ ТА ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

.1 Особливості ухвалення судових рішень

Як найважливіший акт правосуддя рішення суду покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди при ухваленні та проголошенні рішення повинні неухильно додержуватися процесуального порядку [19, с.301].

Згідно із ст. 214 ЦПК для ухвалення рішення необхідно вирішити такі питання:

1) Чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущений строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

) як розподілити між сторонами судові витрати;

) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Обираючи правову норму, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд також зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

При ухваленні рішення суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, яке тягне безумовне скасування рішення суду.

Виходячи з принципу безпосередності судового розгляду (ст. 159 ЦПК) рішення може бути обґрунтовано лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

За загальним правилом, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог і зазначених та доведених ним обставин. Але у деяких випадках, прямо передбачених законом, суд при вирішенні справи має право вийти за межі заявлених вимог та вирішити незаявлену вимогу або задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Наприклад, суд має право вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням батьківських прав (ч. 2 ст. 166 СК) або застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (ч. 5 ст. 216 ЦК).

У постанові Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14 (далі - постанова ВСУ від 18.02.2009 р. № 14) зазначається, що ухвалене у справі рішення має бути повним, ясним і чітким, але разом з тим не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення у цій справі (п. 8) [11].

Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду (суддя і народні засідателі) - суддями, які розглядали справу. Суди повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Також не допускається обмін суддею думками з ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється. Доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами з приводу справи, що розглядається, є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Рішення суду може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набрано на комп’ютері в одному примірнику. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення [19, c.302].

У рішенні суду, ухваленому на користь кількох позивачів або проти кількох позивачів, має бути зазначено, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначено, що обов’язок чи право є солідарними (ст. 216 ЦПК) [2]. При об’єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд стосовно кожної позовної вимоги.

Головуючий після проголошення рішення зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, зміст рішення, порядок і строк його оскарження. До повноважень суду при ухваленні рішення також відноситься вирішення питання щодо порядку виконання рішення. За наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (наприклад хвороба боржника або членів його сім’ї), суд має право надати відстрочку або розстрочку виконання. За клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд може забезпечити виконання рішення, не звернуте до негайного виконання, за правилами забезпечення позову, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Таке забезпечення виконання рішення підлягає застосуванню лише після набрання останнім законної сили (п. 17 постанови ВСУ від 18.12.2009 р. № 14) [11].

Копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після його проголошення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин (ч. 2 ст. 222 ЦПК).

Суд протягом двох днів з дня проголошення судового рішення зобов’язаний надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення копії судового рішення особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні. У такому самому порядку надсилаються копії судових рішень органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим чи службовим особами, якщо судовим рішенням у справі відповідачеві заборонено вчиняти певні дії, що потребуватиме вчинення відповідних дій цими органами. За зверненням осіб, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копія судового рішення може вручатися їм під розписку безпосередньо в суді.

Повторно копії судових рішень можуть видаватися особам у разі їх відповідного звернення лише за плату в розмірі, встановленому законодавством.

Вимоги статей 209, 215 і 218 ЦПК щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов’язковими для всіх справ позовного та окремого провадження [16].

У випадку незгоди позивача чи відповідача з рішенням суду першої інстанції справи за заявою переглядаються апеляційним судом. Про перегляд цивільних справ в апеляційному порядку вчені-юристи вперше почали розмірковувати після прийняття 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи. Ця новела вже як конкретна правова норма була закріплена в ст. 129 Конституції України, згідно з якою одним із основних положень судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

Інститут апеляційного провадження був включений до цивільного судочинства України Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодексу України» [9]. 18 березня 2004 року Верховна Рада України прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс України, який набув чинності з 1 вересня 2005 року. В цьому Кодексі інститут апеляції набув свого нового значення.

Підставою для виникнення інституту апеляції було прагнення вирішити дві проблеми цивільного судочинства: по-перше, значно покращити якість судових рішень; по-друге, ліквідувати тяганину при вирішенні цивільно-правових спорів [17, c.68].

Апеляційне оскарження - один із найбільш поширених у сучасному цивільному судочинстві способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді). Цей спосіб оскарження судових рішень існує, зокрема, в Великобританії, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, США тощо.

Апеляційне провадження - це процес перевірки законності та обґрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Апеляційне оскарження і перевірка рішень і ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності (законної сили) як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у розгляді справи і зміцнення законності і виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними права на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності і обґрунтованості шляхом повторного розгляду справи (перевирішення) з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням за думкою позивача встановленого порядку [24, c.297].

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) Постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

) змінити рішення;

) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду (ст.307 ЦПК) [2].

Після закінчення апеляційного провадження справа у семиденний строк направляється до суду першої інстанції, який її розглянув.

У випадку незадоволення рішенням, винесеним апеляційним судом, справа може бути подана в наступний за рангом суд - суд касаційної інстанції. За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (ст.336 ЦПК) [2].

Після закінчення касаційного провадження справа протягом десяти днів повертається до суду, який її розглядав. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

3.2 Перегляд судових рішень

В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є:

. Апеляційне провадження (ст. ст. 291-322 ЦПК).

. Касаційне провадження (ст. ст. 323-352 ЦПК).

. Перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. ст. 353-360-7 ЦПК).

. Провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. ст. 361-365 ЦПК).

Вищевказані стадії цивільного процесу є факультативними. У загальному вигляді охарактеризуємо кожну з них.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково [19, c.312].

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо:

) Відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу;

) забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову;

) повернення заяви позивачеві (заявникові);

) відмови у відкритті провадження у справі;

) відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності;

) передачі справи на розгляд іншому суду;

) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;

) визнання мирової угоди за клопотанням сторін;

) визначення розміру судових витрат;

10) внесення виправлень у рішення;

) відмови ухвалити додаткове рішення;

) роз’яснення рішення;

) зупинення провадження у справі;

) закриття провадження у справі;

) залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;

) відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами;

) видачі дубліката виконавчого листа;

) поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання;

) відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;

21) тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

) оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;

) примусового проникнення до житла;

) звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках;

) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

) заміни сторони виконавчого провадження;

) визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;

) рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

) повороту виконання рішення суду;

) виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню;

) відмови в поновленні втраченого судового провадження;

) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника;

) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду;

) повернення заяви про скасування рішення третейського суду;

) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (ст.283 ЦПК) [2].

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд першої інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали [45, c.307].

Апеляційна скарга подається у письмовій формі. В апеляційній скарзі мають бути зазначені:

) Найменування суду, до якого подається скарга;

) ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

) ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

) рішення або ухвала, що оскаржуються;

) в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);

) нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;

) клопотання особи, яка подала скаргу;

) перелік документів та інших матеріалів, що додаються. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. До апеляційної скарги, поданої представником, має бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо ці документи раніше не подавалися [42, c.302].

До апеляційної скарги додаються копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Суд першої інстанції на наступний день після закінчення строку для подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до апеляційного суду.

Апеляційні скарги, що надійшли після цього, не пізніше наступного робочого дня після їхнього надходження направляються до апеляційного суду. Справа реєструється в апеляційному суді та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу. Протягом трьох днів після надходження справи суддя-доповідач вирішує питання про відкриття апеляційного провадження. Апеляційна скарга у передбачених законом випадках може бути залишена без руху чи повернута заявнику. У відкритті апеляційного провадження може бути відмовлено. Про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі, залишення апеляційної скарги без руху або повернення скарги суддя-доповідач постановляє ухвалу.

Копія ухвали про повернення апеляційної скарги або про відмову у відкритті апеляційного провадження разом із доданими до скарги матеріалами надсилається особі, яка подавала апеляційну скаргу, а апеляційна скарга залишається у справі. Іншим особам, які беруть участь у справі, надсилається копія відповідної ухвали. Ухвала про повернення апеляційної скарги, про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі може бути оскаржена в касаційному порядку [18].

При надходженні неналежно оформленої справи, з нерозглянутими зауваженнями на правильність і повноту фіксування судового процесу технічними засобами або з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання, або без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

Апеляційний суд не пізніше наступного дня після постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані ними заперечення на апеляційну скаргу. Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Заяву про приєднання до апеляційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в апеляційному суді. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи в апеляційному суді, а друга сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від неї повністю або частково [25, c.150].

Питання про прийняття відмови від апеляційної скарги і закриття у зв’язку з цим апеляційного провадження вирішується апеляційним судом, що розглядає справу, в судовому засіданні. Повторне оскарження цього рішення, ухвали з тих самих підстав не допускається. Протягом десяти днів з дня отримання справи суддя-доповідач вчиняє такі дії:

) З’ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;

) визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює;

) з’ясовує обставини, на які посилаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, як на підставу своїх вимог і заперечень;

) з’ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сторонами та іншими особами;

) вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції;

) за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача;

) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання щодо вжиття заходів забезпечення позову;

) вчиняє інші дії, пов’язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи (ст.301 ЦПК) [2].

Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка в разі необхідності вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій та призначення справи до розгляду. Справа має бути призначена до розгляду у розумний строк, але не пізніше семи днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду (ст.302 ЦПК) [2]. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції [26, c.63].

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом двох місяців з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду. У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може подовжити строк розгляду справи, але не більш як на п’ятнадцять днів, про що постановляє відповідну ухвалу [15].

Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК. Суддя-доповідач доповідає зміст рішення (ухвали), яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші особи, які беруть участь у справі. Закінчивши з’ясування обставин і перевірку їх доказами, апеляційний суд надає особам, які беруть участь у справі, можливість виступити у судових дебатах в такій самій послідовності, в якій вони давали пояснення. В апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) Постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

) змінити рішення;

) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду (ст.307 ЦПК) [2].

Після закінчення апеляційного провадження справа у семиденний строк направляється до суду першої інстанції, який її розглянув.

Завдяки реалізації своїх повноважень апеляційний суд забезпечує виправлення судових помилок, які є наслідками незаконності та необґрунтованості рішень суду першої інстанції. Судова статистика свідчить про кількісні та якісні показники діяльності апеляційних судів щодо перегляду судових рішень [21, c.207].

Динаміка надходження справ та матеріалів до апеляційних загальних судів мала тенденцію до збільшення, та протягом останнього року ми помічаємо спад.

Таблиця 3.1.

Як видно в наведеній таблиці, кількість розглянутих справ із кількості поданих і тих, що знаходяться в розгляді є досить непогана [33]. Касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) Рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 частини першої ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (ст.324 КПК) [2].

Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Касаційна скарга подається у письмовій формі. У ній повинно бути зазначено:

) Найменування суду, до якого подається скарга;

) ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

) ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

) рішення (ухвала), що оскаржується;

) в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;

) клопотання особи, яка подає скаргу;

) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги (ст.326 КПК) [2].

Касаційна скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника. До касаційної скарги додаються копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної інстанцій. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу. Одержавши касаційну скаргу, суддя-доповідач протягом трьох днів вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу, витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу. За наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суддя-доповідач у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду [33].

Касаційна скарга у передбачених законом випадках може бути залишена без руху чи повернута заявнику. Копія ухвали про повернення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження разом з доданими до скарги матеріалами направляються особі, яка подавала касаційну скаргу, а касаційна скарга залишається в суді касаційної інстанції. Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов’язки. Заява про приєднання до касаційної скарги може бути подана протягом трьох днів з дня одержання копії касаційної скарги. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження [15].

Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу. При відкликанні касаційної скарги суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги. У разі закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою від касаційної скарги повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається. Касаційна скарга на судові рішення має бути розглянута протягом одного місяця, а на ухвали суду - протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі.

Після отримання справи суддя-доповідач протягом десяти днів готує доповідь, у якій викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з’ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі. Попередній розгляд справи має бути проведений протягом п’яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчої дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду (ст.331-332 ЦПК) [2].

У касаційному порядку справа розглядається колегією у складі п’яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на рішення, ухвалу якого суду розглядається. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати (ст.333 ЦПК) [2].

Незалежно від того, за касаційною скаргою кого з осіб, які беруть участь у справі, було відкрито касаційне провадження, у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти між собою мирову угоду з додержанням правил ЦПК, що регулюють порядок і наслідки вчинення цих процесуальних дій. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення (ст.334-335 ЦПК) [2].

За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

) Постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (ст.336 ЦПК) [2].

Після закінчення касаційного провадження справа протягом десяти днів повертається до суду, який її розглядав.

Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного провадження.

Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (ст.355 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, може бути подана не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного (ст.356 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається у письмовій формі. У заяві про перегляд судових рішень зазначаються:

) Найменування суду, до якого подається заява;

) ім’я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

) обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв’язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК;

) вимоги особи, яка подає заяву;

) у разі необхідності - клопотання;

) перелік матеріалів, які додаються. Заява підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження (ст.357 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. До заяви додаються:

) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі;

) копії судових рішень про перегляд яких подано заяву;

) копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК (ст.358 ЦПК) [2].

Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам ЦПК. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог ЦПК, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов’язаний їх усунути. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ст.359 ЦПК) [2].

Якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд справи здійснюється колегією у складі п’яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. Суддя-доповідач протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та надсилає її копії особам, які беруть участь у справі. Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.

Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини 1 ст. 355 ЦПК, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом (ст.360-2 ЦПК) [2].

Після закінчення заслуховування пояснень осіб суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

) про повне або часткове задоволення заяви;

) про відмову в задоволенні заяви.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК (ст.360-3 ЦПК) [2]. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п’яти днів з дня закінчення розгляду справи [21, c.280].

.3 Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах

Виконання рішення суду є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України (стаття 124 Конституції) [1].

Виконання рішення суду чи судового наказу в цивільній справі здійснюється відповідно до статей 367-389 Цивільного процесуального кодексу, Закону «Про виконавче провадження», інструкції Міністерства Юстиції від 15 грудня 1999 року N 74/5 « Про проведення виконавчих дій та інших правових актів» [10].

За невиконання законних вимог державного виконавця винні особи несуть адміністративну відповідальність (стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення). За умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їхньому виконанню винні особи можуть притягатися до кримінальної відповідальності (стаття 382 Кримінального Кодексу України) [34].

Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту.

За загальним правилом обов’язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили.

Постанова або ухвала суду, що набрали законної сили, підлягають виконанню на всій території України. Потрібно мати на увазі, що вони є обов’язковими для виконання і за межами України, якщо особи, які беруть участь у справі, знаходяться там. Обов’язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

Рішення суду може бути виконано в добровільному або в примусовому порядку.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом [31].

Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Зазначена норма Конституції України містяться і в процесуальному законодавстві України. Так, статтею 14 Цивільного процесуального кодексу України [2] та статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України [7] встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Як вбачається із наведених норм, судове рішення допускається до виконання лише після набрання ним законної сили, тобто після апеляційного розгляду справи або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

В той же час, процесуальним законодавством визначений перелік справ, рішення у яких допускаються до негайного виконання, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи.

У цивільних справах суд допускає негайне виконання рішень про:

) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць;

) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (стаття 367 ЦПК України) [35].

Як було зазначено вище, судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Не виконані добровільно, вони виконуються примусово в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження»[10].

Виконання судового рішення - важлива ділянка правової практики, що відображає ефективність усього механізму правового регулювання й здатність права впливати на поведінку людини. Разом з тим, слід зазначити, що в Україні за офіційною статистикою щороку не виконується від 30 до 80 відсотків рішень судів. Близько 70 відсотків всіх звернень громадян України до Європейського суду з прав людини також обумовлені невиконанням судових рішень. Це означає, що права та законні інтереси мільйонів наших громадян залишаються нереалізованими. Нерідко буває, що, отримавши на руки позитивне рішення суду, людина роками чекає його виконання. Тому застосування державного примусу при виконанні судових рішень не втрачає свою актуальність, а навпаки, потребує вивчення та вдосконалення на законодавчому рівні.

На сьогодні відсоток рішень, що виконуються у добровільному порядку, незначний. Хоча статистика й не ведеться, проте основна маса рішень виконується саме в примусовому порядку за безпосередньої участі Державної виконавчої служби. При цьому методів впливу на недобросовісних боржників, що не виконують судові рішення, практично немає. Аналіз законодавства України свідчить, що боржник за невиконання рішення суду лише в окремих випадках може нести адміністративну і кримінальну відповідальність.

Статистика свідчить, що в Україні не виконуються 95% рішень Європейського Суду та близько 70% рішень національних судів. Це означає, що право українців на справедливий суд постійно порушується. Особливо якщо боржником виступає держава. Причинами такої ситуації правозахисники називають: мораторій на продаж майна державних підприємств, відсутність належного контролю за виконанням судових рішень та відсутність ефективного судового захисту прав власників.

Суттєве погіршення стану виконання рішень судів українці відчули ще в 2007 році. З того часу ситуація лише погіршується. Україна посідає третє місце за кількістю заяв, які знаходяться на розгляді Європейського суду з прав людини. Станом на 31 грудня 2013 року на розгляді Європейського суду перебувало 13 284 заяв, поданих проти України, що становить 13,3% від загальної кількості заяв у Суді. Найбільша кількість заяв проти України, за яким у 2013 році були прийняті рішення по суті, стосуються системної проблеми невиконання (тривалого невиконання рішень національних судів) [34].

За словами Максима Щербатюка, програмного директора Української Гельсінської спілки з прав людини, невиконання рішень судів стало чи не національною традицією. Особливо, якщо йдеться про стягнення коштів з держбюджету. Процедура виконання таких судових актів, як правило, затягується на роки.

Державні органи та посадові особи, програвши справу в суді, і маючи на руках справедливе рішення суду, всіляко ухиляються та затягують від його виконання, звертаючись до всіх можливих інстанцій. І навіть після остаточного програшу не хочуть виконувати рішення добровільно. Через це обов’язок виконати рішення покладається на державну виконавчу службу та збільшують навантаження на кожного працівника в кілька тисяч проваджень.

Зарплата державного виконавця становить близько 2 тисяч гривень, що спричиняє відсутність зацікавленості у виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів. При цьому у нього можуть перебувати виконавчі провадження із стягнення мільйонних сум, а у відділі примусового виконання рішень - мільярдних обсягів коштів. Чи будуть вони стягнуті, залежить від оперативності та сумління конкретного державного чиновника.

Результат - виконання рішень відбувається роками, що не влаштовує ані громадян, ані бізнес. У виграші залишаються державні підприємства/установи, які програли справу та не мають наміру виконувати рішення.

Статистика свідчить, що робота органів виконавчої служби вкрай неефективна. Так, у 2013 році в органах ДВС знаходилося на виконанні понад 8 млн. справ на 440 млрд. грн. Середній відсоток стягнення - лише 4% або 20 млрд. грн [34] .

Кримінальна відповідальність за ухилення від виконання рішення суду законом встановлена лише для посадових осіб. У зв’язку з цим фізична особа (громадянин), яка на даний час не є суб’єктом такої кримінальної відповідальності, ухиляючись від виконання рішення суду, залишається безкарною. У той же час досвід зарубіжних країн свідчить, що разом із кримінальною та адміністративною відповідальністю в цих країнах існує і цивільна (економічно-фінансова) відповідальність, що є суттєвим важелем, який впливає на стан виконання судових рішень. Боржникові соціально-економічно і фінансово невигідно ухилятися від виконання судових рішень і мати проблеми із судом чи органом виконання судових рішень.

Практика свідчить, що з моменту ухвалення рішення до початку примусового виконання минає багато часу, що дає можливість боржникові розпорядитись майном за своїм бажанням і не в інтересах стягувача. Державний виконавець, здійснюючи в умовах чинного законодавства примусове виконання судового рішення, не має жодної інформації про фінансово-матеріальний стан боржника, що в багатьох випадках значно ускладнює процес стягнення майна або взагалі робить стягнення неможливим.

Важливою проблемою, яку необхідно вирішити, є покращення статусу державних виконавців та органів державної виконавчої служби, ролі цих органів у системі органів виконавчої влади. Потребують удосконалення норми закону, якими встановлено правовий захист державних виконавців, соціальний захист працівників державної виконавчої служби, в тому числі їх матеріальне забезпечення.

Удосконалення потребують й інші аспекти виконавчого провадження, зокрема механізм контролю та нагляду за законністю виконавчого провадження, процедури накладання арешту на майно боржника, звільнення майна з-під арешту та звернення стягнення на заставлене майно боржника тощо. Врегулювання вищевказаних проблем шляхом внесення змін до відповідних нормативних актів, на наш погляд, дасть змогу суттєво вдосконалити механізм здійснення виконавчого провадження, що забезпечить належний рівень виконання судових рішень, сприятиме захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження, значному підвищенню ефективності діяльності державної виконавчої служби.

Для того, аби змінити ситуацію, правозахисники пропонують забезпечити існування ефективного судового захисту прав власників, в тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів [34] .

Науковці, практики все частіше схиляються до думки, що одним із найдієвіших способів підвищення ефективності виконавчого провадження в Україні є запровадження інституту приватних виконавців. Дійсно, як свідчить досвід багатьох держав, діяльність приватних виконавців має чимало позитивного й використовується як субсидіарна або альтернативна форма організації державного механізму виконання рішень судів й інших юрисдикційних органів.

Що ж позитивного в діяльності приватних виконавців? Перш за все, на відміну від державних виконавців, фінансування й матеріальне забезпечення яких здійснюється як за рахунок коштів Державного бюджету України, так і за рахунок боржника, фінансування й матеріальне забезпечення приватних виконавців здійснюється виключно за рахунок коштів боржника. Тому приватний виконавець є матеріально зацікавленою особою, а, отже, зростає ефективність виконання ним рішень судів й інших юрисдикційних органів.

Основним аргументом противників запровадження інституту приватних виконавців є те, що вони можуть використовуватися кредиторами для рейдерських захоплень підприємств боржників, вчинення інших протиправних дій щодо боржників. Для прикладу можна згадати діяльність колекторських організацій, одним із напрямків діяльності яких є сприяння кредитору в стягненні грошових коштів за судовими рішеннями й виконавчими написами. Діяльність цих організацій, яка взагалі не врегульована на законодавчому рівні, викликала значний суспільний резонанс і спричинила негативне ставлення до колекторів із боку всього суспільства. Тому для завоювання у громадськості довіри до інституту приватного виконавця необхідно вдосконалити законодавство про виконавче провадження, а також сформувати систему для ліцензування діяльності приватних виконавців, ввести чіткі й прозорі правила їхньої професійної діяльності, встановити дисциплінарну відповідальність приватного виконавця, передбачити можливість страхування професійної відповідальності приватного виконавця.

Зважаючи на політичні реалії, відсутність правової культури й панування в суспільстві правового нігілізму, виникає питання щодо термінів запровадження в Україні інституту приватних виконавців. Вбачається, що в суспільстві відсутні необхідні передумови для введення в законодавство інституту приватних виконавців, а тому запровадження такого інституту найближчим часом є недоцільним. Цей процес має відбуватися поступово, без необґрунтованої одномоментної руйнації державного механізму виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів [22].

Та все ж, позитивний досвід багатьох розвинутих країн Європи й Північної Америки свідчить, що забезпечення виконання судових рішень можуть ефективно здійснювати й недержавні структури. У більшості країн ЄС нарівні з державними органами, відповідальними за примусове виконання судових рішень, успішно функціонують і приватні служби, які надають такі кваліфіковані послуги.

У світі існують різні погляди на систему як державного, так і приватного примусового виконання судових постанов.

Згідно з правилами приватної системи примусового виконання судовий виконавець є вільним професіоналом, котрий самостійно організує свою діяльність і який несе повну майнову відповідальність за результати своєї роботи. Приватний судовий виконавець отримує повноваження від держави у особі органів юстиції та діє від імені держави. Зарахування на дану посаду регулюється законом та здійснюється, як правило, на конкурсних засадах. Держава регулює компетенцію приватного судового пристава, процедури діяльності, розмір тарифів та інших винагород, що стягуються як винагорода за роботу приватного судового пристава. Так само держава контролює і роботу приватного судового приставу, здійснює перевірки професійної діяльності, а також видає та відкликає ліцензії на право діяльності [34].

Так, у Франції, Нідерландах, Люксембургу, Словенії , Італії, Польщі, Румунії, Словаччині, Естонії, Латвії та Литві судові виконавці є приватними особами, які працюють за ліцензією. Керування судовими виконавцями здійснюють регіональні та національні палати у якості органів самоуправління.

Французька система виконання актів судів та інших органів цивільної юрисдикції склалася ще у ХІХ столітті і суттєво відрізняється від інших систем. Правила примусового виконання у даній системі існують з початку ХІХ сторіччя. Протягом двох століть правила незначним чином змінювались та адаптувалися до вимог соціально-економічної і політичної ситуації. Саме стабільний, консервативний та одночасно гнучкий характер норм виконавчого провадження, адаптація до соціально-економічних умов життя французького суспільства показують життєздатність та ефективність правових норм, інститутів та усієї галузі «виконавчого права».

Ще кілька років тому представники деяких європейських країн (Італії, Бельгії) говорили про те, що метою їхнього національного законодавства було перейняття саме французької моделі виконання. Паралельно з ними, представники Нідерландів стверджують, що у основу їхньої системи виконавчого провадження вже давно покладена модель виконання Французької Республіки. Окрім цього, дана модель покладена у основу систем виконання багатьох держав Східної Європи та країн Балтії: Польщі, Угорщини, Словаччини, Литви та ін.

Виходячи зі світового досвіду примусового виконання рішень судів та інших органів, можна виділити дві основні конструкції системи органів примусового виконання. Перша система є домінуючою у більшості країн континентальної Європи - у вищезгаданій Французькій Республіці, Бельгії та Люксембурзі, де судові виконавці не перебувають на державній службі, а є приватними особами, котрі працюють за ліцензією. Управління судовими виконавцями здійснюють регіональні та національні палати судових виконавців зі статусом самоврядування [56].

У Франції виконавче провадження реалізується не лише судовими виконавцями, а й генеральними прокурорами, прокурорами, командирами та офіцерами поліції. Одночасно з цим характерним у правовому статусі судових виконавців є елементи незалежної практикуючої особи та державного службовця. До кандидатів у виконавці пред’являють суворі вимоги: наявність юридичної освіти, успішне проходження дворічного стажування у конторі судового виконавця, складення державного кваліфікаційного іспиту.

Так, судова організація французької системи відрізняється виділенням судів з цивільних та карних справ, а також судів адміністративної юстиції, що об’єднані у різні судові системи. Правова система країни побудована на розділенні права на приватне та публічне. Згідно з даними нормами, примусовий виконавець не виконує рішення на користь держави та взагалі актів, які приймають адміністративні суди. Для цього існує особлива система судових виконавців державного казначейства, що є державними службовцями.

Щоб стати примусовим виконавцем, необхідно мати диплом про юридичну освіту, пройти дворічне стажування у конторі судового виконавця, успішно скласти державний кваліфікаційний іспит. Стажування включає практичну професійну роботу та вивчення теоретичних дисциплін. Звання примусового виконавця присвоюється наказом міністра юстиції Франції, яке видається після отримання висновку прокуратури конкретного територіального округу та Палати примусових виконавців департаменту.

У якості посадової особи примусовий виконавець вручає повістки, виконує судові рішення від імені держави, вдаючись одночасно до державного примусу. Примусовий виконавець також має право складати проекти документів, протоколи, що мають значення доказів, надавати юридичні консультації та здійснювати інші правові дії. Акти та діяльність судового виконавця мають публічно-правовий характер, тому на нього покладається обов’язок надавати послуги стільки разів, скільки це знадобиться. Примусовий виконавець не має права вибирати собі клієнтів, оскільки він не відноситься до числа приватних юристів [56]. У Нідерландах судові виконавці поєднують у своїх функціональних обов’язках риси державної та приватної особи. Вони мають право займатися приватною практикою з повернення боргів по взаємній згоді сторін, дачею правових консультацій, бути повіреними у суді і будують свою діяльність на основі затвердженого бізнес-плану. Наявність такого плану є обов’язковою вимогою. Такий план повинен містити положення про окупність витрат судових виконавців, зазначення потенційних клієнтів та ін.

У Люксембургу судових приставів відносять до осіб вільної професії, які працюють за ліцензією (як і у Бельгії, Франції). Правовий статус судового виконавця поєднує у собі елементи незалежної практикуючої особи та державного службовця, а управління системою судових приставів здійснюють регіональні або національні палати, що діють як органи самоуправління.

На території Словенії виконання примусового провадження покладено на окружний (районний) суд. Судові пристави - особи, які безпосередньо проводять примусові дії. Пристави призначаються Міністром юстиції у межах території своїх окружних (територіальних) судів. У особливих випадках пристави призначаються постановою суду, так само, як і сам кредитор має право сам обрати конкретного пристава. Так само, у особливих випадках пристав має право виконувати свої повноваження на усій території Республіки Словенія.

Служба судових приставів є державною службою, яку пристави несуть автономно. Так, пристави особисто відповідають за будь-яку завдану шкоду під час здійснення своїх повноважень та страхового випадку через свої дії або бездіяльність під час виконання постанов суду. У випадку досить значних порушень пристави можуть бути усунені від своїх обов’язків міністром юстиції.

Документ про примусове виконання може бути поданий особисто від кредитора. Хоча, згідно з правилами, цей документ подається юристом.

У випадку, коли кредитор самостійно вирішує усі питання з примусового виконання, він має сплатити за особисте подання документів, так само, як і за рішення суду у конкретній справі. Якщо боржник діє через посередництво адвоката, він також повинен сплачувати за послуги адвоката

Слід зазначити, що у наведених вище країнах основний обсяг рішень судів стосується проблемних боржників - безробітних, малих підприємців, які не у змозі розрахуватися за кредити. Деякі європейські країни вирішують проблему неплатоспроможності боржника шляхом переводу боргу на себе. Тобто, виплачують робітникам збанкрутілих підприємств призначені судом суми заборгованості із зарплатні та інші платежі.

Наразі в Україні обговорюють законопроект, за яким в країні зможуть діяти приватні виконавці. Приватні виконавці виконуватимуть ту ж роботу, що й державні, проте вимоги будуть до них жорсткими і кожна людина зможе обирати, до якого приватного судового виконавця їй звернутися [56].

На нашу думку, запровадження в Україні інституту приватних судових виконавців є необхідним позитивним кроком, оскільки дозволить розвантажити органи державної виконавчої служби, оптимізувати процес виконання судових рішень і вирішити проблему корупції в цій сфері. Держава, як і в багатьох інших видах професійної діяльності, що мають велике суспільне значення (як нотаріат або оціночна діяльність), має здійснювати жорсткий контроль за кваліфікаційним рівнем осіб, які будуть безпосередньо займатися такою діяльністю, а також виступати регулятором відносин у цій сфері, забезпечуючи постійний контроль за дотриманням умов здійснення вищевказаної діяльності. Доцільним вбачається і встановлення виключної підвідомчості деякої категорії справ виконавчого провадження саме системі державної виконавчої служби, зокрема це стосується справ, у яких стягувачем виступає держава, кримінальних справ, деяких категорій сімейних справ (щодо батьківських прав, стягнення аліментів тощо).

ВИСНОВКИ

Судове рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права. Враховуючи його зміст, суть, функції, завдання, місце в цивільному процесуальному праві, воно об’єктивно визнається найважливішим видом судових постанов. Природно, що цей інститут завжди був в центрі уваги практиків та науковців.

1. Багатогранність судового рішення зумовлювала можливість проведення спеціальних досліджень окремих його сторін, що сприяло розвитку наукових правових знань в цілому. І проблема сутності судового рішення залишається однією з найдискусійніших. Теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень. Вивчено теоретичну концепцію інституту судового рішення в цивільному судочинстві.

Судові рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права, якому присвячується глава 7 розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України. На сьогодні у цивільній процесуальній доктрині існують різні погляди щодо юридичної природи судового рішення, його ознак, видів. І на сьогодні не сформульовано загальноприйнятого визначення поняття судового рішення, відсутнє таке визначення в Цивільному процесуальному кодексі України.

Найвідомішими є визначення поняття судового рішення таких науковців, як М.Й.Штефана, який визначає судове рішення як процесуальну форму вираження діяльності суду щодо застосування права. На думку Ю.В. Білоусова судові рішення це - акти здійснення правосуддя.

. Проблема сутності судового рішення - це два основні погляди на визначення даного поняття, чи це є процесуальний документ, чи акт правосуддя.

Спірним є питання про поділ судових рішень на групи. Одні науковці вважають, що є три основні групи рішення: про присудження, рішення про визнання та правоперетворювальні (конститутивні) рішення. Інша ж група науковців не згодна з таким видом судових рішень як правоперетворювальні.

Аналіз класифікації рішень по видах має наступні висновки - рішення поділяються на : завершальні, додаткові, альтернативні, факультативні, заочні, часткові, проміжні та умовні судові рішення. Крім різновидів судових рішень всі вони мають певні вимоги щодо їх написання та ухвалення.

Так, Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), мати свою структуру (ст.ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218).

. Вимоги до змісту судового рішення. Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв’язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК рішення суду містить: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Щодо законної сили судового рішення. Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов’язковості. За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення.

4. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду (суддя і народні засідателі) - суддями, які розглядали справу. Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні.

5. В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є: апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд судових рішень Верховним Судом України та провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами. Проблемним питанням на сьогодні являється низький відсоток виконання судових рішень у цивільному процесі.

Аналізуючи наявну на сьогодні наукову базу, можна сказати, що інститут судового рішення в цивільному процесуальному праві явно потребує додаткового науково-теоретичного дослідження, успішність якого багато в чому залежатиме як від правильності обраної методології, так і від точності та вірності базових наукових постулатів, які лежатимуть в основі теорії судового рішення. Враховуючи позитивний досвід багатьох розвинутих країн Європи й Північної Америки погоджуємось, що забезпечення виконання судових рішень можуть ефективно здійснювати й недержавні структури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти

1.      Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР [Електронний ресурс] - Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua <http://www.zakon.rada.gov.ua>

.        Цивільний Процесуальний Кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV [Електронний ресурс] - Режим доступу : <http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15>

.        Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV [Електронний ресурс] - Режим доступу : <http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15>

.        Про судоустрій і статус суддів : № 2453-VI від 07 липня 2010 р. -[чинний] / Верховна Рада України /. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17>

.        Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: № 266/94-ВР від 1 грудня 1994 р. . - [чинний] / Верховна Рада України .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266/94-вр>

.        Про доступ до судових рішень: № 3262-IV від 22.12.2005 р. . - [чинний] / Верховна Рада України .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3262-15>

.        Про мову судочинства:- [чинний] / рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2008 від 22.04.2008 р. .// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v008p710-08>

. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: № 3477-IV від 23.02.2006 р.. - [чинний] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15>

. Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України: №2540-III від 21.06.2001 р. - [втратив чинність] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2540-14>

. Про виконавче провадження: № 606-ХIV від 21.04.1999 р.. - [чинний] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/606-14>

. Про судове рішення у цивільній справі: № 14 від 18 грудня 2009 р.. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09>

. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав: № 3 від 30.09.2007 р. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-07>

. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: № 9 від 01 листопада 1996 р.. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96>

. Про судову практику у справах про спадкування: № 7 від 30.05.2008 р. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-08>

. Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку : № 12 від 24.10.2008 р.. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України.// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0012700-08>

Монографії, наукові статті, підручники та посібники

. Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України // Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03; Одеська національна юридична академія. - О., 2008. - 20 с.

. Антонюк О.І. Проблеми цивільного процесуального права : Лекції - Донецький Національний Університет, 2012. - 86 с.

18. Батрин О.В. Відкликання апеляційної скарги та відмова від неї в цивільному процесі України // Вісник ХНУВС. - 2013. - № 2 (61). - С. 240-248

19. Васильєв С.В. Цивільний процес : Навч. посібник. - Харків: Одисей, 2009. - 408 с.

20. Гурвич М. А. Лекции по советскому гражданському процессу. - М., 1957. - 199 с.

21. Гусаров К.В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядках : Монографія. - Х.: Право, 2010. - 352 с.

22. Державна виконавча служба / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dvsu.at.ua/publ/zakonodavstva/privatni_ sudovi_vikonavci_v_ukrajini_primarni_iljuziji_chi_realni_perspektivi/3-1-0-1

23. Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішеня. - К., 1971. - 188 с.

24. Кілічава Т.М. Цивільне процесуальне право : Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури. - 2007. - 352 с.

25. Колісник О.В. Суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин : Дисертація - Харківський Національний Університет, 2008. - 224 с.

. Куйбіда Р.О., Руда Т.В. Путівник для учасника цивільного процесу : Брошура. - Центр політико-правових реформ Київ, 2011. - 136 с.

. Курс цивільного процесу: підручник /В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - 1352 с.

. Менджул М.В. Судовий захист прав та законних інтересів громадян [Текст] : Марія Василівна Менджул ; . - Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2013. - 212 с.

. Процесуальні документи у цивільних справах (теорія, методика, практика): науково-практичний посібник / за заг. ред. С. Я. Фурси. - Київ: Правова єдність, 2011. - 896 с.

30. Сакара Н.Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах : Монографія. - Х.: Право, 2010. - 256 с.

31. Самолюк Ю.М. Судове рішення у цивільному процесі: спірні питання // Судова апеляція - 2009, - №1 (14), С.91-98.

. Стефанюк B.C. Судова система України та судова реформа. - К, 2001. - С. 21.

33. Судова влада України / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://adm.ko.court.gov.ua/sud1070/informacia/vukonannia/>

. Українська гельсінська спілка з прав людини / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://helsinki.org.ua/index.php?id=1249063079>

. Уповноважений Верховної Ради з прав людини / Офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.ombudsman.gov.ua/ua/page/secretariat/pravo-na-sudovij-zaxist/poryadok-vikonannya-sudovogo-rishennya/>

36. Фазикош Г.В. Юридична та соціальна природа судового рішення в цивільному судочинстві : сучасні наукові погляди / Г.В.Фазикош // Право України, 2001. - № 3. - С.57-60.

. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи : Посібник.. - К.: Вид. С. Я. Фурса, 2008. - с.612

38. Фурса С.Я. (ред.) Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Том 1 <http://www.twirpx.com/file/735561/>: К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. - Т.1. - 368 с.

39. Харитонов Є.О. Цивільний процес України : Навч. посібник. - К.: Істина, 2012. - 472 с.

. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 172 с.

. Цивільний процес України: Підручник; [за загальною ред. д. ю.н., доцента М. М. Ясинка]. - К.: Алерта, 2014. - 744 с.

42. Цивільне процесуальне право України : Навчальний посібник. [за заг.ред. Бичкова С.С. ] . - Киев: Атіка, 2006. - 384 с.

43. Цивільний процес України : Підручник. [ за заг.ред. Червоного Ю.С.] - К.: Істина, 2007. - 392 с.

44. Цивільний процес України: академічний курс: підруч. для студ. .юрид. спец. вищ. навч. закл.; за ред.. С.Я. Фурси. - К.: Вид. С. Я. Фурса, 2009. - с.715

45. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Підручник - К.: Вид. С. І. Чорнооченко, 2005. - с.408

46. Шиманович О. М. Поняття, види та роль судових рішень у захисті прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. - Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - № 60-62. - 2004. - С. 22-25.

. Шиманович О.М. Проблема сутності (юридичної природи) судового рішення у цивільному процесуальному праві України // Юридичні науки - 2004, - №60-62

. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Концерн «Видавничий Дім «ІН Юре», 2005. - 624 с.

49. Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник. - К.: Концерн «Видавничий Дім «ІН Юре», 2001. - 444 с.

50. Штефан М. Й. Концептуальні положення правового регулювання апеляційного і касаційного провадження в новому ЦПК України/ М. Й. Штефан// Вісник Академії правових наук України. - 1995.-№2. С.154-162.

. Штефан О.О. Цивільне процесуальне право України : Навч. посібник. - Київ: Юрінком інтер, 2009. - 361 с.

52. Штефан О.О. Цивільне процесуальне право у схемах : Навч. посіб. - К. : МАУП, 2004. - 208 с.: іл. - Бібліогр.: с. 189-197.

53. Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки. . Cудова практика України - судові рішення. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.юрконсультация.com.ua/ civilni-spravi-sudova-praktika/osobisti-nemaynovi-prava/624-pro-perehlyad-u-zvyazku-z-vynyatkovymy-obstavynamy-rishennya-sudu.html <http://www.юрконсультация.com.ua/%20civilni-spravi-sudova-praktika/osobisti-nemaynovi-prava/624-pro-perehlyad-u-zvyazku-z-vynyatkovymy-obstavynamy-rishennya-sudu.html>

54. Юрчак В. Виконання судових рішень: окремі питання // Право України - 2003, - №3

ДОДАТОК

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

травня 2010 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Барсукової В.М., Костенка А.В., Охрімчук Л.І., Гнатенка А.В., Левченка Є.Ф., Перепічая В.С., Григор’євої Л.І., Лихути Л.М., Прокопчука Ю.В., Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д., Романюка Я.М., Данчука В.Г., Лященко Н.П., Косенка В.Й., Мазурка В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_19 до закритого акціонерного товариства “Холдингова компанія “Бліц - Інформ” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди за скаргою закритого акціонерного товариства “Холдингова компанія “Бліц - Інформ” про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвали судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року, встановила:

У вересні 2008 року ОСОБА_19 звернувся із позовом до ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги обґрунтовував тим, що у лютому 2008 року йому стало відомо про опублікування статей в газеті “Бізнес” НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5 та НОМЕР_6, в яких поширювалися відомості про позивача, що не відповідають дійсності, ганьблять його честь, гідність та ділову репутацію. У газеті “Бізнес” НОМЕР_1 в статті “ІНФОРМАЦІЯ_1” зазначено, що: “Бывшый топ-менеджер “Блиц - Информа” ОСОБА_19 передал в пользование прокурору Деснянского района г. Києва ОСОБА_20 автомобиль. Машина “висит” на балансе предприятия, а прокурор закрывает инициированное компанией уголовное дело по фактам хищения ОСОБА_19 1,5 млн. у “Блиц - Информа”, “...бывший президент “Блиц - Информа” ОСОБА_19, пребывая на руководящей должности в нашей компании, совершил ряд сомнительных сделок якобы по купле - продаже полиграфического оборудования и компьютерной техники...”, “Оказалось, что бывший президент ЗАО “ХК “Блиц - Информ” ОСОБА_19 частенько путал свой собственный карман с кассой предприятия”, “... у юристов возникли серьезные подозрения в том, что ОСОБА_19 брал деньги, и вовсе не удосужившись документально оформить их выдачу из кассы ...”, “Впрочем, ОСОБА_19, судя по всему, и сам понимал, что напутал с этими займами или своим и предприятия карманами”. У газеті “Бізнес” НОМЕР_2 в статті “ІНФОРМАЦІЯ_2” зазначено, що: “Еще весной 2004 г. БИЗНЕС провел журналистское расследование, в ходе которого выяснил, что ОСОБА_19 проворачивал крайне сомнительные финансовые операции, которые привели, по нашим данным, к хищению денежных средств и имущества предприятия.” У газеті “Бізнес” НОМЕР_3 в статті “ІНФОРМАЦІЯ_3” зазначено: “Амнезия ОСОБА_19. О чем умалчивает в суде один из руководителей компании “XXI ВЕК”. У газеті “Бізнес” НОМЕР_4 в статті “… ІНФОРМАЦІЯ_4” зазначено: “Сказать, что опыт работы с ОСОБА_19 был неприятен, - значит, ничего не сказать ... Лично для меня опыт сотрудничества с ним был просто катастрофическим...”, “Ирония судьбы, но сам ОСОБА_19 тогда убеждал руководство холдинга в необходимости развития регионального направлення: мол, нужно идти вглубь регионов, открывать типографии и печатать там газеты. Все готовились к первой “крысиной” атаке...”, “Уже тогда он начинал рыть (не крысиные ли ходы ?) под наши проекты”, “... и г - н ОСОБА_19, под шумок мышиной (или крысиной ?) возни вокруг региональных представительств головного офиса, заявил о нерентабельности региональных проектов вообще” У газеті “Бізнес” НОМЕР_5 в статті “ІНФОРМАЦІЯ_5”, приобретенных на Лондонской фондовой бирже, ОСОБА_19, один из “топов фирмы” зазначено: “Судя по последним данным, ОСОБА_19 не оставил охоту к организации хитромудрых комбинаций и на новых должностях”, “Закономерный вопрос возникает: а не созданы ли “Анкубели” и “Провансе” г - ном ОСОБА_19 в качестве неких “пылесосов” для увода от налогообложения и последующей обналички утаенных от фискалов денежек ?”. У газеті “Бізнес” НОМЕР_6 в статті “ІНФОРМАЦІЯ_6”, которым руководит ОСОБА_19”, зазначено: “Куда утекают деньги ЗАО “Квадрат - Украина”, которым руководит ОСОБА_19”, “БИЗНЕС продолжает разбираться во взаимоотношениях ЗАО “Квадрат - Украина”, руководимого ОСОБА_19, с фирмами и фирмочками, которые, видимо, занимаются “обналичкой” утаенных от налогообложения средств”. Ураховуючи викладене, ОСОБА_19 просив визнати такою, що не відповідає дійсності, порочить честь, гідність та ділову репутацію інформацію, викладену в статтях в газеті “Бізнес” НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5 та НОМЕР_6, зобов’язати відповідача опублікувати у найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду номері газети “Бізнес” на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й інформація, яка спростовується, під заголовком “Спростування” спростування в такій редакції: “Рішенням Печерського районного суду м. Києва відповідного числа інформація щодо ОСОБА_19, опублікована в газеті “Бізнес” НОМЕР_1 на 14 та 115 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_1”, НОМЕР_2 на 110 сторінці статті “ІНФОРМАЦІЯ_2”, НОМЕР_3 на 110 сторінці статті “ІНФОРМАЦІЯ_3”, НОМЕР_4 на 122 та 123 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_4.”, НОМЕР_5 на 137 та 139 сторінках статті ІНФОРМАЦІЯ_5”, приобретенных на Лондонской фондовой бирже, ОСОБА_19, один из “топов” фирмы”, НОМЕР_6 на 126 та 128 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_6”, которым руководит ОСОБА_19”, та наведена в його резолютивній частині, визнана недостовірною та такою, що порочить честь, гідність, ділову репутацію ОСОБА_19. Просимо вибачення у ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження його честі, гідності та ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації”, а також стягнути з відповідача 5 000 (п’ять тисяч) грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, 10 000 (десять тисяч) грн. у рахунок відшкодування витрат на правову допомогу, 750 (сімсот п’ятдесят) грн. у рахунок оплати витрат державного мита та 30 (тридцять) грн. у рахунок оплати витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_19 задоволено частково. Визнано такою, що не відповідає дійсності, порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_19, інформацію, викладену в газеті “Бізнес”:

НОМЕР_1 в статті під назвою “ІНФОРМАЦІЯ_1”: “Бывшый топ-менеджер “Блиц - Информа” ОСОБА_19 передал в пользование прокурору Деснянского района г. Києва ОСОБА_20 автомобиль. Машина “висит” на балансе предприятия, а прокурор закрывает инициированное компанией уголовное дело по фактам хищения ОСОБА_19 1,5 млн. у “Блиц - Информа”, “...бывший президент “Блиц - Информа” ОСОБА_19, пребывая на руководящей должности в нашей компании, совершил ряд сомнительных сделок якобы по купле - продаже полиграфического оборудования и компьютерной техники...”, “Оказалось, что бывший президент ЗАО “ХК “Блиц - Информ” ОСОБА_19 частенько путал свой собственный карман с кассой предприятия”, “... у юристов возникли серьезные подозрения в том, что ОСОБА_19 брал деньги, и вовсе не удосужившись документально оформить их выдачу из кассы ...”, “Впрочем, ОСОБА_19, судя по всему, и сам понимал, что напутал с этими займами или своим и предприятия карманами.”;

НОМЕР_2 в статті під назвою “ІНФОРМАЦІЯ_2”: “Еще весной 2004 г. БИЗНЕС провел журналистское расследование, в ходе которого выяснил, что ОСОБА_19 проворачивал крайне сомнительные финансовые операции, которые привели, по нашим данным, к хищению денежных средств и имущества предприятия”;

НОМЕР_4 в статті під назвою “… ІНФОРМАЦІЯ_4”: “Сказать, что опыт работы с ОСОБА_19 был неприятен, - значит, ничего не сказать ... Лично для меня опыт сотрудничества с ним был просто катастрофическим...”, “Ирония судьбы, но сам ОСОБА_19 тогда убеждал руководство холдинга в необходимости развития регионального направления: мол, нужно идти вглубь регионов, открывать типографии и печатать там газеты. Все готовились к первой “крысиной” атаке...”, “Уже тогда он начинал рыть (не крысиные ли ходы ?) под наши проекты”, “... и г - н ОСОБА_19, под шумок мышиной (или крысиной ?) возни вокруг региональных представительств головного офиса, заявил о нерентабельности региональных проектов вообще”;

НОМЕР_5 в статті під назвою “ІНФОРМАЦІЯ_5”, приобретенных на Лондонской фондовой бирже, ОСОБА_19, один из “топов фирмы”: “Судя по последним данным, ОСОБА_19 не оставил охоту к организации хитромудрых комбинаций и на новых должностях.”, “Закономерный вопрос возникает: а не созданы ли “Анкубели” и “Провансе” г - ном ОСОБА_19 в качестве неких “пылесосов” для увода от налогообложения и последующей обналички утаенных от фискалов денежек?”;

НОМЕР_6 в статті під назвою “ІНФОРМАЦІЯ_6”, которым руководит ОСОБА_19”: “Куда утекают деньги ЗАО “Квадрат - Украина”, которым руководит ОСОБА_19”, “БИЗНЕС продолжает разбираться во взаимоотношениях ЗАО “Квадрат - Украина”, руководимого Александром ОСОБА_19, с фирмами и фирмочками, которые, видимо, занимаются “обналичкой” утаенных от налогообложения средств.”

Зобов’язано ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” опублікувати у найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду номері газети “Бізнес” на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й інформація, яка спростовується, під заголовком “Спростування” спростування в такій редакції: “Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року інформація, щодо ОСОБА_19, опублікована в газеті “Бізнес” НОМЕР_1 на 14 та 115 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_1”, НОМЕР_2 на 110 сторінці статті “ІНФОРМАЦІЯ_2”, НОМЕР_4 на 122 та 123 сторінках статті “… На хозяйстве завелась такая крыса …”; НОМЕР_5 на 137 та 139 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_5”, приобретенных на Лондонской фондовой бирже, ОСОБА_19, один из “топов фирмы”, НОМЕР_6 на 126 та 128 сторінках статті “ІНФОРМАЦІЯ_6”, которым руководит ОСОБА_19”, та наведена в його резолютивній частині, визнана недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_19. Просимо вибачення у ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження честі, гідності, ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації”.

Стягнуто з ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” на користь ОСОБА_19 2 000 (дві тисячі) грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди та 10 780 (десять тисяч сімсот вісімдесят) грн. у рахунок оплати судових витрат. В задоволенні інших вимог ОСОБА_19 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року змінено. Зменшено розмір стягнутих судових витрат з ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” на користь ОСОБА_19 з 10 780 (десять тисяч сімсот вісімдесят) грн. до 780 (сімсот вісімдесят) грн.

Ухвалою судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року касаційну скаргу ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” відхилено, рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року залишено без змін.

ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвали судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року за винятковими обставинами, посилаючись на неоднакове застосування судами одного й того самого положення закону, а саме неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 16 та 277 ЦК України.

Скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 354 ЦПК України підставою оскарження у зв’язку з винятковими обставинами судових рішень у цивільних справах після їх перегляду у касаційному порядку є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного і того самого положення закону.

Установлено, що спір між ОСОБА_19 та ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” виник з приводу опублікування на сторінках газети “Бізнес” статей, в яких викладена інформація, що, на думку позивача, не відповідає дійсності, порочить його честь, гідність та ділову репутацію.

Судом визнано такою, що не відповідає дійсності, порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_19, інформацію, викладену в газеті “Бізнес” у статтях НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6. При цьому судом зобов’язано ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” вибачитись перед позивачем за нанесені йому образи, приниження його честі, гідності та ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в цьому випадку має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 16 та 277 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_19 в частині зобов’язання ЗАТ “ХК “Бліц - Інформ” вибачитись, суди виходили з того, що це є одним із способів судового захисту честі, гідності, ділової репутації за поширення недостовірної інформації. Однак з такими висновками судів погодитись не можливо. Статтею 16 ЦК України передбачено способи захисту цивільних прав та інтересів, право на застосування яких виникає у потерпілої особи у разі порушення її цивільного права чи інтересу та застосовуються в залежності від характеру порушення її права чи інтересу.

Нормами статті 277 ЦК України передбачено право особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Доведення неправильності, помилковості, хибності будь - чого, будь - чиїх тверджень, переконань є спростуванням.

Статтями 16, 277 ЦК України примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі, ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено, і суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі.

Саме з таких міркувань виходив Верховний Суд України при скасуванні судових рішень в частині задоволення вимог щодо зобов’язання відповідача опублікувати спростування, в якому зазначити: “...Просимо вибачення в ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження його честі, гідності та ділової репутації, завдані публікацією спростованих відомостей” у справі за позовом ОСОБА_19 до ЗАТ “ХК “Бліц-Інформ” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, у зв’язку з поширенням відомостей, які не відповідають дійсності, про ОСОБА_19 у випуску газети “Бізнес” НОМЕР_7 у статті “ІНФОРМАЦІЯ_7”.

Таким чином, при вирішенні позову ОСОБА_19 суди прийшли до помилкового висновку про обрання останнім належного способу судового захисту гідності, честі, ділової репутації за поширення недостовірної інформації.

Відповідно до частини 2 статті 358 ЦПК України у випадках, коли допущені судом першої інстанції порушення закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанцій або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.

Всі оскаржувані судові рішення у частині задоволення вимог щодо зобов’язання відповідача опублікувати спростування, в якому зазначити: “Просимо вибачення у ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження честі, гідності, ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації” підлягають скасуванню з ухваленням рішення про відмову у задоволенні цих вимог з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 358, статтею 359 ЦПК України.

В іншій частині судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що не містять неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Підстав, передбачених статтею 354 ЦПК України для перегляду їх у зв’язку з винятковими обставинами, не встановлено.

Ураховуючи викладене, рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвала судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року підлягають скасуванню в частині зобов’язання відповідача опублікувати спростування, в якому зазначити: “Просимо вибачення у ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження честі, гідності, ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації” із ухваленням в цій частині рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Керуючись статтями 358, 359 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила:

Скаргу закритого акціонерного товариства “Холдингова компанія “Бліц - Інформ” задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвалу судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року в частині зобов’язання відповідача опублікувати спростування, в якому зазначити: “Просимо вибачення у ОСОБА_19 за нанесені йому образи, приниження честі, гідності, ділової репутації, завдані публікаціями спростованої інформації” скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 березня 2009 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвалу судді Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді: В.М. Барсукова, Л.М. Лихута, А.В. Гнатенко, Д.Д. Луспеник, Л.І. Григор’єва, Н.П. Лященко, В.І. Гуменюк В.А. Мазурок, В.Г. Данчук, Л.І. Охрімчук, В.Й. Косенко, В.С. Перепічай, А.В. Костенко, Ю.В. Прокопчук, Є.Ф. Левченко, Я.М. Романюк [53]