яти підрозділів,вступу,висновку та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ І. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА
1.1 Поняття та практичне значення систематизації законодавства
Систематизація законодавства - це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи. У сучасних цивілізованих державах є значна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість весь час перебуває в дії в силу динамізму соціальних зв'язків, виникнення нових потреб суспільного життя, які потребують правового регулювання. Журавський В.С. зазначає: «…прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішень об'єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів, їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведення нормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацією законодавства.»
Систематизація законодавства - упорядкування та вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників. Систематизація законодавства є передумовою ефективності чинного законодавства, усунення суперечностей і прогалин.
Систематизація необхідна для:
підвищення ефективності та якості законодавства;
забезпечення доступності використання нормативно-правових актів громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями;
сприяє вивченню та дослідженню законодавства.
Практичне значення систематизації законодавства підкреслював ще в 1833 р. найвидатніший кодифікатор Європи і Росії М. Сперанський. Він наголошував на значенні систематизації як для реальних потреб держави, так і для юридичної науки.
У різні періоди життя і розвитку країни потреби у систематизації законодавства - різні. Коли протягом багатьох років накопичується велика кількість нормативно-правового матеріалу, коли діє значна кількість нормативних актів, прийнятих у різні періоди, до того ж є такі, що дублюють один одного, то тоді систематизація законодавства необхідна. В умовах же революційного перетворення правової системи, систематизація законодавства відступає на другий план[1.c.218].
Таким чином, можна виділити наступні істотні ознаки систематизації законодавства:
. особливий вид юридичної діяльності;
. мета систематизації - це створення єдиної стрункої, ефективно функціонуючої системи законодавства, яка має внутрішньої впорядкованістю і структурністю;
. систематизація здійснюється компетентними органами, але може бути і неофіційна систематизація;
. об'єктом даного виду діяльності є чинне законодавство як система нормативно-правових актів;
. науково обґрунтована , уніфікована;
. в ідеалі повинна бути безперервною, тому що постійно видаються нові нормативно-правові акти;
. результатом систематизації є створення кодифікованих актів.
Отже, мета систематизації - створення системи законодавства. Системність законодавства закладена в самій природі нормативно-правових актів, джерел права, правових норм. [1.c.136].
Систематизацію законодавства доцільно визначити як діяльність щодо його удосконалення шляхом впорядкування змісту і форми законодавства та зведення всіх чинних нормативно-правових актів законодавства у цілісну, внутрішньо і зовнішньо узгоджену систему.
.2 Форми систематизації законодавства
Систематизація - необхідна передумова цілеспрямованого та ефективного правового освіти і виховання, наукових досліджень, навчання студентів.
У залежності від того, на що спрямована діяльність з упорядкування законодавства: на вдосконалення змісту нових нормативних актів чи вдосконалення форм викладу норм без зміни змісту виділяють такі види (форми) систематизації : внутрішня і зовнішня [2.c.105] .
Зазвичай в поняття систематизації законодавства включаються чотири самостійних форми правової діяльності [3.c.119]:
. збір державними органами, підприємствами, фірмами та іншими установами і організаціями діючих нормативних актів, їх обробка та розташування за певною системою, зберігання, а також видача довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб за їх запитами (облік нормативних актів);
. підготовка та видання різного роду зборів та збірників нормативних актів (інкорпорація законодавства);
. підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання (консолідація законодавства);
. підготовка і прийняття нових актів (типу кодексів), в які поміщаються як виправдали себе норми колишніх актів, так і нові нормативні приписи (кодифікація законодавства).
Також виділяють загальні та галузеві форми систематизації. [3.c.124] .У першому випадку проводять впорядкування нормативних актів однорідних за значенням або юридичній силі. У другому випадку - нормативних актів по окремих галузях господарства або права.
Облік визначають, як технічну передумову цих трьох способів. Облік є діяльністю щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації. Іншими словами, це - письмове фіксування виданих нормативно-правових актів (у спеціальних часописах, у комп'ютері, на картках), їхня обробка і розташування за певною системою, збереження, а також видача довідок зацікавленим органам, установам, окремим особам на їхні запити.
Особливу роль систематизація законодавства має в роботі судових і прокурорських органів, адвокатури. Також, облік необхідний для підготовки проектів законодавчих та інших правових актів, для складання різного роду збірників законодавства і зведених кодифікованих актів, для здійснення довідково-інформаційної роботи. Крім того, без належного обліку нормативно-правових актів не можлива ефективна правова просвіта, діяльність наукових та навчальних юридичних установ.
Облік нормативно-правових актів можуть здійснювати державні органи і недержавні організації, підприємства й інші установи як для зовнішнього користування, так і для внутрішнього.
Журавський В.С. виділяє такі принципи організації обліку законодавства:
повнота інформативного масиву, що забезпечує фіксацію і забезпечення обсягом довідкової інформації, відсутність прогалин у інформаційному масиві; -- достовірність інформації, що заснована на використанні офіційних джерел опублікування нормативних актів, а також на своєчасній фіксації внесених змін в акти, включені в інформаційний фонд; - зручність використання, необхідна для оперативного і якісного пошуку відомостей про право.
Найпростіший вид обліку законодавства - журнальний облік - це фіксація реквізитів нормативно-правових актів у спеціальних журналах, а більш досконалою формою обліку законодавства - є картотечний облік.
Журнальний облік може здійснюватися за хронологічним, алфавітним, предметним чи системно-предметним принципами.
Хронологічний принцип означає, що всі нормативні акти, які підлягають обліку в певній установі чи організації, реєструються в журналі за датами їх прийняття. Акти різної юридичної сили підлягають окремій реєстрації, як правило.
Алфавітно-предметна реєстрація вважається більш досконалим видом обліку нормативних актів, що надходять у певну установу чи організацію. При такій реєстрації акти фіксуються за предметними рубриками, що розташовані у алфавітному порядку.
Як оптимальну форму журнального обліку, визначають тематично-предметну. При ній рубрики розділів журналу всього масиву законодавства діляться на певні галузі, підгалузі, юридичні інститути. Можливості журнального обліку досить скромні. Він використовується лише там, де інформаційний масив невеликий або обмежений досить вузькою проблематикою.
Існує ще один вид обліку законодавства - картковий облік. Це створення карткової системи (різного роду карток), що відповідають і формуються за певними критеріями. Зазвичай така форма обліку використовується в органах законодавчої, виконавчої і судової влади, також у великих установах і організаціях, які працюють з широким колом нормативних актів і потребують різнорівневої інформації.
На картках картотеки можуть бути зафіксовані основні реквізити акта - вид акта, заголовок, дата видання, місце офіційного опублікування, або повний текст акта. Рубрики і картотеки визначаються на базі певного, виробленого заздалегідь словника. Відповідні картки можна шукати або ручним способом, або напівавтоматизованим , або автоматизованими режимами.
Головною перевагою карткового обліку є те, що можна оперативно вносити зміни чи корективи у картки відповідно з останніми змінами, внесеними в акт, розміщений на картках. Картки у картотеці розміщують за алфавітно-предметним, хронологічним, або предметно-галузевим принципом.
Наступна форма обліку законодавства - ведення контрольних текстів чинних нормативних актів, тобто це внесення в текст офіційного видання закону, указу, постанови, чи іншого нормативного акту відміток про зміну доповнення чи скасування таких актів чи їх частин з вказівками на ті акти, на підставі яких зроблені відмітки.
Діяльність певних органів, установ може поєднувати в собі різні форми обліку законодавства, що доповнюють одна одну. Поєднання різних форм обліку сприяє підвищенню ефективності довідково-інформаційної служби у галузі законодавства.
Кодифікація - це така форма систематизації законодавства, за якої спостерігається не лише механічне впорядкування законодавства, а й вдосконалення його змісту, усунення прогалин та колізій у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин.
Кодифікація являє собою складнішу форму систематизації, ніж інкорпорація. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми.
Кодифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.
Кодифікація - спосіб (форма) систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці, тобто удосконалення через зміну змісту (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створення зведеного нормативного акта, об'єднання у новий єдиний нормативно-правовий акт. Це підготовка і прийняття нових актів, у яких містяться узгодженні між собою норми старих актів, що виправдали себе, і нові нормативні розпорядження. Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними органами згідно з їх компетенцією і має офіційний характер.
Мета кодифікації - оновлення законодавства, усунення суперечностей, прогалин, приведення до вимог сучасності. Наприклад, Ведєрніков Ю.А. зазначає: «Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер»[4.c.296].
Теорія держави і права визначає такі результати кодифікації:
Кодифіковані закони:
Конституція;
Кодекс - юридично і логічно цілісний, внутрішньо-узгоджений кодифікаційний акт, що забезпечує докладне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства;
Основи законодавства - кодифікаційний акт, що містить концептуальні поняття, цілі і завдання правового регулювання, принципи, які встановлюють основні напрямки регулювання певної сфери суспільних відносин. Зазвичай, такий акт складається з нетипових норм - норм-дефініцій, норм-цілей, норм-принципів, забезпечує зв'язок і узгодженість норм тих чи інших інститутів або галузей права.
Кодифіковані підзаконні акти:
Положення - кодифікаційний акт, що становить собою систему нормативних приписів, що визначає правовий статус, завдання і компетенцію державних органів і установ. Постановою уряду положення затверджується як кодифікований підзаконний акт;
Правила - кодифікований підзаконний акт, що являє собою систему нормативних приписів, яка визначає не правовий статус, а порядок якогось виду діяльності.
Є правила, які мають загальнодержавне значення, вони затверджуються постановою уряду.
За обсягом виділяють такі кодифікації:
. Загальна кодифікація. При такій кодифікації створюється зведення кодифікаційних актів для основних галузей законодавства. Наприклад, загальним єдиним кодифікаційним актом конституційного права є Конституція.
. Галузева кодифікація. За такої кодифікації припускається об`єднання правових норм певної галузі права у строго встановленому порядку. Така кодифікація посідає провідне місце серед інших видів кодифікації, тому що розподіляє нормативний матеріал відповідно до предмета і методу правового регулювання.
. Міжгалузева (комплексна) кодифікація. Це об`єднання правових норм не відповідно до галузей права, а за принципом регулювання значної сукупності суспільних відносин у сфері державної діяльності, галузі господарства або соціально-культурного будівництва. 4.Спеціальна (внутрішньогалузева) кодифікація. Така кодифікація припускає об`єднання правових норм конкретного інституту або підгалузі права певної галузі. Цей вид кодифікації, як і комплексна, доповнює галузеву кодифікацію.
Кодифікація сприяє стабільності законодавства. Найчастіше кодифікації піддаються норми, що розраховані на довготривалий проміжок часу. Найбільш динамічні сфери регулюються поточним законодавством. Кодифікаційні акти повинні бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація завжди має офіційний характер.
Інкорпорація - вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники у певному порядку вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них. Результатом інкорпорації є збірники, де нормативно-правовий матеріал розташований за певними критеріями. Такими критеріями є: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. При такому способі систематизації, як інкорпорація нормативний акт опрацьовується - із нього викидаються положення, які втратили силу; включаються внесені зміни і доповнення; викидаються відомості про осіб, які підписали акт. Журавський В.С. зазначає: « Саме ця властивість інкорпорації - збереження незмінним змісту нормативного регулювання - відрізняє її від кодифікації і консолідації.»
Поділ інкорпорації на окремі види можна проводити за різними підставами:
. За юридичним значенням:
офіційна інкорпорація - передбачає затвердження збірників інкорпорованих актів від імені компетентних державних органів та ці збірники, що видаються, є офіційною формою опублікування і на них можна послатися при вирішенні юридичних питань;
неофіційна - немає обов'язкового характеру, здійснюється науковими установами, видавництвами, навчальними закладами, іншими суб'єктами юридичної діяльності для зручності у користуванні нормативним матеріалом, тому видані збірки мають лише довідковий, інформаційних характер.
. За обсягом:
загальна (генеральна);
галузева;
міжгалузева;
спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).
. За критеріями об`єднання є:
хронологічна - упорядкування нормативних актів здійснюється у певній послідовності за ознакою часу опублікування і набрання чинності;
предметна - нормативні акти об'єднаються на підставі суспільних відносин, що становлять відокремлений предмет правового регулювання, тобто за галузевою ознакою;
суб`єктивна - в залежності від органу, який видав інкорпоровані акти.
Правоохоронні органи для полегшення право реалізації здійснюють систематизацією як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів. Систематизуючи закони та підзаконні нормативно-правові акти вище стоячих органів, правоохоронні органи використовують інкорпорацію. Таким чином відбуваються об'єднання цілісних нормативно-правових актів, у збірки правового матеріалу за критерієм, який обирає сам систематизатор.
Консолідація - форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в об`єднанні певної кількості нормативно-правових актів, виданих у різний час по самому предмету правового регулювання в єдиний нормативно-правовий акт з усуненням протиріч і повторень, матеріали розміщується у логічному порядку, зазвичай, без зміни змісту, не вносить зміни і новели в чинне законодавство. Змінюється форма правових актів, але не їх зміст. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.
Консолідація - це щось середнє між кодифікацією і інкорпорацією. Вона використовується там, де неможлива кодифікація. Консолідовані акти використовується як посібники, директивні документи для осіб, які працюють у відповідних державних або громадських організаціях.
Теорія держави і права виводить такі цілі консолідації :
систематизувати нормативний матеріал, який неможливо кодифікувати;
усунути множинність нормативно-правових актів, позбавити їх надмірної роздробленості;
об`єднати загальні положення поточної правотворчості в блоки.
Результатом консолідації нормативного матеріалу є видання Зводу законів. Звід законів - офіційна збірка законодавства, що видається державою, в якій поміщаються зведені в одне видання і розташовані в певному порядку (систематичному, хронологічному і др.) чинні нормативні акти[5.c.1-3].
1.3 Обєкт та предмет систематизації законодавства
Важливе значення в процесі систематизації нормативно-правових актів має визначення її предмету. Науковці і особливо практики часто вживають на перший погляд схожі терміни "правовий акт", "нормативно-правовий акт", "акт застосування норм права", "інтерпретаційний акт", вкладаючи в них однаковий зміст. Водночас колена з названих правових категорій має власну природу, зміст, особливості, виконує різне функціональне призначення як в механізмі правового регулювання суспільних відносин, так і в правовій системі загалом. Така підміна понять вносить термінологічну плутанину в поняттєво-категорійний апарат теорії права, юридичної науки загалом, негативно впливає також на ефективність систематизації законодавства.
Одним з напрямків вирішення цієї проблеми є розмежування категорій "об'єкт" та "предмет" систематизації законодавства. Вирішення цього завдання має послужити правильному визначенню серед правових актів саме тих нормативно-правових актів, що підлягають систематизації.
В теорії права існують різні підходи щодо визначення змісту об'єкта та предмета систематизації законодавства. Проте домінуючою є позиція А. С. Піголкіна, який визначає як об'єкт систематизації нормативний правовий акт. Розвиваючи власну думку, вчений зазначає, що первинною структурною одиницею, яка підлягає безпосередньому впливу при проведенні систематизації, є нормативний правовий акт. Нормативний правовий акт вчені характеризують як правовий документ з певними, власне притаманними тільки йому, властивостями. Основною відмінною ознакою нормативного акта (причому це одночасно і змістовна, і формальна ознака) є наявність в ньому норми права - правила поведінки загального характеру, розрахованого на неодноразове застосування до раніше непередбаченого числа випадків. Норма права в силу своєї абстрактності являє собою не конкретне юридичне рішення, а виступає регулятором певного виду суспільних відносин, визначаючи межі, типові масштаби, єдині виміри для упорядкування суспільних відносин, які повторюються, учасником яких може бути кожен [1. С.30].
Відповідно можна констатувати: по-перше, під нормативним правовим актом вчені розглядають правовий документ, основною відмінною ознакою якого (причому це одночасно і змістова, і формальна ознака) є наявність в ньому норми права - правила поведінки загального характеру, розрахованого на неодноразове застосування до раніше непередбаченої кількості випадків. По-друге, як об'єкт систематизації науковці визначають нормативний правовий акт. Такий підхід, на нашу думку, є дискусійним та вносить термінологічну плутанину в поняттєво-категорійний апарат теорії держави і права загалом та в теорію систематизації законодавства зокрема. Передусім, йдеться про зміст правового акту, правильне з'ясування якого, з одного боку, дає можливість визначити поняття та види цього юридичного документу, а з іншого - чітко розмежувати об'єкт та предмет систематизації законодавства.
Об'єкт - філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність, яка розглядається як щось зовнішнє щодо людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'єкта [4. с. 439].
Об'єкт науки, - це те, що підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів. Процес вивчення об'єкту виражається в побудові його уявної наукової моделі, що розглядається у вигляді цілісної системи понять і сутнісних властивостей [6. с. 17].
Об'єкт слід відрізняти від предмету, який хоча й тісно взаємодіє та співвідноситься, але повністю не співпадає з об'єктом пізнання. Під предметом слід розглядати ту сторону об'єкту, на яку спрямована пізнавальна діяльність науки.
Змістовними щодо розмежування об'єкту та предмету науки є напрацювання В. С. Нерсесянца, який вважає, що об'єкт - це те, що ще підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки. В процесі наукового вивчення вихідні емпіричні знання про об'єкт доповнюються теоретичними знаннями, тобто системою понять про основні сутнісні властивості, ознаки і характеристики об'єкта дослідження, про закономірності його генези, функціонування і розвитку. Наукове (теоретичне) пізнання являє собою творчий процес глибокого пізнання об'єкта вивчення в мисленні, у створенні його уявного образу (моделі) у вигляді визначеної системи понять про сутнісні властивості даного об'єкта. Ці вихідні сутнісні властивості об'єкта (в їх поняттєвому вираженні) і є предметом науки [6. с. 3].
О. М. Лисенко зазначає, що поняття "предмет дослідження" та "об'єкт дослідження" хоча й тісно співвідносяться між собою, проте повністю не співпадають. Поняття об'єкта, на її думку, є ширшим від поняття предмета. Якщо поняттям "об'єкт" охоплюються явища зовнішнього світу, на які поширюється пізнання і практичний вплив суб'єктів, людей, то поняття "предмет" складає та частина, сторона, той чи інший аспект об'єкта, що досліджується даною наукою. Об'єкт може бути спільним для ряду наук, предмет не однієї науки може співвідноситися з предметом іншої [7. с 49]. В. М. Сирих здійснив спробу охарактеризувати такі важливі елементи дисертаційного дослідження, як "об'єкт" та "предмет". На думку вченого, цими важливими елементами дослідження слід назвати фрагменти політико-правової і соціальної практики, які визначені дисертантом для реалізації поставленої мети дослідження, і ті глибокі, сутнісні сторони, на пізнання яких має бути зорієнтований дисертант [4. с. 513].
Таким чином, категорія "об'єкт дослідження" є ширшою, ніж його предмет, та являє собою ту сферу об'єктивної реальності, що підлягає науковому з'ясуванню за допомогою методологічного інструментарію пізнавальних методів, підходів, засобів та принципів. Відповідно під предметом дослідження слід розглядати те, що безпосередньо з'ясовується, досліджується чи розглядається в межах об'єкту пізнання.
Слово "акт" в перекладі з латинської - 1) дія, вчинок особи; 2) документ, який видається державним органом, органом місцевого самоврядування, посадовою особою або громадською організацією у межах її компетенції: закон, указ, постанова, наказ, розпорядження тощо [7, с 74].
Звернувшись до визначення правових актів, необхідно відзначити, що в юридичній науці існують різноманітні підходи щодо визначення їх змісту.
Так, на думку С. С. Алексеєва, правові акти необхідно розглядати як багатоаспектну юридичну категорію, що включає:
) дію (поведінку), як правило, правомірну, тобто юридичний факт, який є підставою для тих чи інших правових наслідків;
) результат правомірної дії, тобто юридично значимий змістовний елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис, акт "автономного" регулювання), який є наслідком правотворчої, владної, індивідуально-правової або автономної діяльності суб'єктів;
) юридичний документ, тобто зовнішній, словесно-документально-формальний вираз волі, який закріплює правомірну поведінку і її результат [4, с 192-193].
Р. Ф. Васильєв, аналізуючи поняття правового акта крізь призму волевиявлення (дія-волевиявлення, вольова дія, документ, письмовий документ, зовнішній вираз волі тощо), робить висновок, що ігнорування наявності волевиявлення (акта-дії) при створенні, зміні, скасуванні правових норм та правозастосуванні має негативний вплив на вирішення окремих проблем теорії правових актів та практики використання цих правових засобів. Відповідно правовим актом можна вважати волевиявлення уповноваженого суб'єкта права, регулюючого суспільні відносини шляхом встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також встановлення (зміни, скасування) конкретних правовідносин, результати якого у вигляді велінь, звернень, угод тощо у встановлених законом випадках фіксуються в документальній формі (в акті-документі) [7, с 10-25].
Н. М. Пархоменко вважає, що в теорії права існують об'єктивні труднощі з визначенням загального поняття правового акту та його видів, оскільки одним терміном охоплюються і правові дії, і акти-документи правового змісту.Узагальнемо вищевикладене: правовий акт - це дія (волевиявлення) або результат волевиявлення - акт-документ суб'єкта, який має державно-владні повноваження щодо встановлення, зміни або скасування норм права.
За характером нормативності правові акти можна поділити на джерела права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, акти прямого народовладдя) та акти застосування норм права. Наявність різноманітних підходів щодо визначення змісту поняття правових актів, робить висновок Н. М. Пархоменко, зумовлює необхідність чіткого визначення їх основних властивостей, завдяки яким вони можуть бути визнані саме правовими, розглядатися як джерела права. Серед них: конституційність або законність, нормативність і загальнообов'язковість, правові акти з'являються лише в результаті правотворчої або правозастосовної діяльності уповноважених суб'єктів, формальність [8. с 38-45].
На мою думку, слід погодитися з точкою зору Н. М. Пархоменко, що саме основні властивості правових актів відрізняють їх від інших актів та дають змогу бути визнаними саме правовими, розглядатися як джерела права. Водночас, з іншого боку, необхідно уточнити, що не кожен правовий акт може бути джерелом права. Йдеться, передусім, про акти застосування та тлумачення норм права.
П. М. Рабинович пропонує класифікувати правові акти за наступними критеріями: 1) за характером обов'язковості: нормативні (загальні) та індивідуальні (наприклад, правозастосуальні); 2) за характером регульованої діяльності: поведінкові (регламентують фізичну поведінку) та роз'яснювальні (регламентують інтелектуальну діяльність); 3) за суб'єктами видання (законодавчі, президентські, виконавчі, судові та інші); 4) за способом зовнішнього вираження: усні (вербальні), письмові (документальні), діяльнісні (конклюдентні); 5) за юридичною формою: закони, укази, накази, інструкції тощо. До актів належать і протоколи та інші документи, що засвідчують юридичні факти [2. с .74]. Звернення, декларації, заклики тощо можуть бути складовими частинами правових актів, в цьому випадку їх роль - службова, і обслуговують вони те, що в юридичному акті є основним, а саме: приписи, які виражають державно обов'язкову волю [2. с. 45].
Важливе місце в системі правових актів посідають нормативно-правові акти.
Так, на думку О. Ф. Скакун, нормативно-правовий акт - офіційний акт-документ уповноважених суб'єктів, який встановлює (змінює чи скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Нормативно-правовий акт, розвиває власний умовивід О. Ф. Скакун, виконує дві рівнозначні функції - функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права [9.с. 455].
Вважаю , що визначення поняття нормативно-правового акту, запропоноване О. Ф. Скакун, найбільш повно виражає його зміст та основні властивості, крім однієї - має юридичну силу. На значення цієї ознаки звертають увагу багато науковців, які зазначають, що юридична сила - це основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Вона має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов'язковість до виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що колений акт займає своє місце в загальній системі правових актів. Таке розташування правових актів залежить від місця органів державної влади, які їх видали, в системі органів державної влади та наданих їм повноважень [9. С. 123].
Особливе місце в системі правових актів займають акти застосування норм права: індивідуальні або ненормативні, які приймаються на основі вимог правових норм, що містяться в нормативно-правових актах та інших джерелах права.
В теорії права переважна більшість науковців (С. С. Алексеєв, Ф. А. Григорьев, М. М. Марченко, Р. А. Ромашов та ін.) під актом застосування права розглядає правовий акт, що містить індивідуально-владний припис компетентного органу (посадової особи), приймається від імені держави в результаті вирішення конкретної юридичної справи і забезпечується системою державних гарантій і санкцій .
Таким чином, акти застосування норм права є різновидами правових актів; приймаються і забезпечуються компетентними суб'єктами (державними органами, їх посадовими особами, а також недержавними організаціями, які наділені такими повноваженнями); це документи, що мають владний характер, тобто за їх невиконання або неналежне виконання настають заходи юридичної відповідальності. За порушення приписів, які містяться в цих актах, передбачено застосування державного впливу. Вони охороняються і забезпечуються державою в тій лее мірі, що і норми права на основі та відповідно до яких ці акти приймаються. Серед відмінностей між нормативно-правовим та правозастосовчим актом необхідно виділити такі суттєві положення, що притаманні останньому: акти застосування, або індивідуальні акти, не є джерелами права. Вони не містять в собі будь-яких загальних правил поведінки, а лише застосовують норми до конкретних випадків, подій, або осіб [7. с. 12-19], приймаються на основі та у відповідності з нормативно-правовими актами, є похідними від них; мають персоніфікований характер, тобто приймаються стосовно до конкретної особи, або чітко визначеного кола осіб (наприклад, рішення суду про відшкодування матеріальної шкоди); безпосередньо тягнуть за собою правові наслідки, виступають як юридичні факти, слугують основою для виникнення, зміни, або припинення конкретних правовідносин [9.с. 690] (наприклад, наказ ректора про переведення студента на заочну форму навчання).
Як зазначалося вище, крім нормативно-правових актів та актів застосування норм права до правових актів відносяться також акти тлумачення норм права. Ці акти отримують своє формальне закріплення в актах тлумачення норм права, в результаті з'ясування та роз'яснення дійсного змісту вимог правових норм, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, які містяться в нормативно-правових актах та в інших джерелах права.
Акти тлумачення норм права - це офіційні документи, що прийняті компетентними державними органами та їх посадовими особами і спрямовані на роз'яснення правильності застосування на практиці дійсного змісту правових норм [5. с. 2]. Ці правові акти мають особливу правову природу, оскільки діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення, тобто не визнаються окремим джерелом права.
Таким чином, об'єктом систематизації законодавства є правові акти як юридичні документи. Відповідно, предметом систематизації законодавства є частина об'єкта - нормативно-правові акти, що містять загальнообов'язкові правила поведінки та підлягають упорядкуванню.
Розмежування об'єкту та предмету систематизації законодавства, з одного боку, має важливе значення для визначення нормативно-правових актів, що підлягають упорядкуванню, а з іншого - має на меті удосконалити поняттєво-категорійний апарат теорії держави і права загалом, теорії систематизації законодавства зокрема
РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
.1 Проблеми систематизації сучасного законодавства України
Необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю є очевидною. Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає якісного їх правового регулювання. Тому постає потреба забезпечення ефективності правового регулювання існуючих суспільних відносин, передбачення їх подальшого розвитку.
За роки незалежності України вітчизняні вчені неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України та шляхів та напрямів її вдосконалення. Суттєвий доробок у розвиток цієї проблеми внесли С. Бобровник, О. Богінич, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, В. Копейчиков, М. Кравчук, Н. Оніщенко, В. Опришко, П. Рабінович, М. Цвік, О. Шевченко, Ю. Шемшученко та інші.
Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає сьогодні перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин. Тобто важливого значення набуває дійсна реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію. Тому і вдосконалення чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин. Загалом, можна виокремити такі тенденції вдосконалення і розвитку системи законодавства: по-перше, це необхідність забезпечення верховенства правового закону у всіх сферах життя суспільства, його стабільності та інтенсифікації; по-друге, спеціалізація законодавства з його різноманітними формами прояву: диференціація, конкретизація, деталізація; по-третє, правова уніфікація і супутні їй процеси - інтеграція, генералізація, універсалізація, видання комплексних нормативних актів.
Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом і за формою. Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання обєктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування і вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства. Що в свою чергу відобразиться на якості правового регулювання суспільних відносин. І тому роль законодавця полягає у творенні норм права, виходячи із реально існуючих суспільних відносин при цьому передбачаючи та враховуючи обовязково їх подальший поступовий розвиток. М.І. Козюбра зазначає, що юридичні норми, які недооцінюють, а то й просто ігнорують реальні умови життя, не витримують випробування життям. Юридичні норми не можуть виходити за рамки тих соціальних умов, які складалися на конкретному етапі існуючого суспільного ладу. Тобто норми права повинні повністю задовольняти обєктивно виправдані інтереси субєктів. А це у свою чергу сприятиме уникненню протиріч, повязаних з конкретним суспільним відношенням і буде максимально наближеним до реалій та потреб життя. В іншому випадку, які б не були ідеальні норми, якщо вони не відповідають рівню розвитку даного суспільства, то вони приречені. Таке право є мертвим. Тому і вдосконалення системи законодавства по суті являє собою процес, що має на меті забезпечення постійної відповідності її елементів, починаючи від початкового - нормативного припису, реально існуючим суспільним відносинам. Все це породжує потребу суттєвої активізації заходів щодо приведення законодавства у відповідність до Конституції України, забезпечення його стабільності та дієвості. Світовий досвід переконливо свідчить, що країни, в яких створені громадянське суспільство і правова держава або розвиток яких здійснюється в такому напрямку і повязаний з послідовним вирішенням відповідних завдань, постійно приділяють велику увагу підтримці системи чинного законодавства в належному стані.
Актуальним залишається процес гармонізації національного законодавства з міжнародним правом і є у певній мірі програмою подальшого розвитку системи законодавства України. Сьогодні міжнародне право набуло значного впливу на розвиток національного законодавства. Цей вплив посилюється конституційним визнанням пріоритету норм міжнародного права. Однак це не повинно бути сліпим запозиченням та перенесенням зарубіжних концепцій і норм на вітчизняне законодавство. Такий процес потребує врахування особливостей та специфіки законодавчої діяльності, наукового підходу до розвязання актуальних проблем правового регулювання.
Таким чином, система законодавства - лише до певної міри результат специфічної діяльності субєкта нормотворення ; за великим рахунком це своєрідна інтегрована характеристика політичного стану суспільства, яке набуло необхідної усталеності, стабільності, визначеності і здатне забезпечити певний нормативний порядок. Утворення системи законодавства практично тотожне ствердженню реальної, ефективної державності. Реформування чинного законодавства повинно бути професійним та змістовним, спрямованим на створення та забезпечення ефективного механізму правового регулювання усіх сторін суспільного життя. Лише такий підхід забезпечить формування права як найвищої культурної цінності суспільства. А законодавство буде тим єдиним, дієвим та уніфікованим регулятором існуючих суспільних відносин, що у свою чергу забезпечить дійсну реалізацію проголошених принципів правової держави та громадянського суспільства.[10.c. 23]
Характерною рисою функціонування сучасного суспільства і держави є зростання ролі права та закону як основної форми його зовнішнього виразу. У цьому контексті процес становлення та розвитку державності незалежної України нерозривно повязаний із створенням нового законодавства. Це пояснюється також неможливістю ефективного функціонування будь-якої держави без збалансованої системи законів. Правовою основою, підґрунтям цієї системи є Конституція України, яка відкрила шлях до реформування всієї системи нормативно-правових актів. Вона стала своєрідним поштовхом до прискорення процесу приведення діючого законодавства у відповідність до політико-економічних, соціальних, правових принципів побудови незалежної, правової держави та громадянського суспільства.
У сучасних умовах особливої ваги набуває потреба вдосконалення структури та якості українського законодавства. Як зазначає Г. Шмельова, концепція розвитку законодавства України має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася такими показниками як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо. Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом, і за формою [11. с. 33].
Сучасний етап розвитку законодавства України повязується з необхідністю його гармонізації, уніфікації та систематизації. Це зумовлюється рядом причин та факторів, основними серед яких є наступні:
) існування низки нормативних актів, що діють з часів Радянського Союзу (у відповідності до принципів правонаступництва), а також існує потреба вирішення проблеми узгодження цих актів із новими прийнятими за період незалежності актами;
) необхідність приведення законодавства у відповідність з обєктивними умовами життєдіяльності суспільства;
) прийняття значної кількості нових нормативно-правових документів нерозривно звязане із вирішенням завдання приведення їх у непротирічну, узгоджену систему;
) визнання Української держави міжнародним співтовариством (у якості субєкта міжнародних відносин) повязується з проблемою гармонізації та уніфікації національного законодавства у відповідності з принципами міжнародного права.
Саме ці фактори і зумовлюють значне підвищення ролі систематизації, зокрема такої її форми, як кодифікація. Разом з тим, потрібно зазначити, що на виконання Конституції України за роки її дії було прийнято кілька сотень нових законів (у тому числі і чимала кількість кодифікованих), багаточисельні зміни та доповнення до яких зумовили неузгодженість та суперечливість нормативних актів. Необхідно констатувати і той факт, що кількість діючих нормативно-правових актів не завжди свідчить про їх якість. Багато законів приймались безсистемно, швидко застарівали, не вписувались у систему вже прийнятих кодифікаційних актів, суперечили один одному.
Удосконалення нормативно-правової бази є складним процесом, особливе місце в якому займають систематизація та уніфікація, що дають можливість всебічно врахувати характер українського законодавства.
Нормативно-правові акти видаються різними органами, мають неоднакову юридичну силу, не співпадають за часовим виміром, поширюються на різних субєктів і територіальний простір. Тому природно, що з часом між ними виникають суперечності, а збільшення кількості нормативних матеріалів ускладнює їх використання. Крім того, акти, видані в різні періоди часу, неоднаково регулюють суспільні відносини. Але законодавство не може функціонувати належним чином, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємоповязані та узгоджені, взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою.
Упорядкування законодавства - одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації та уніфікації нормативно-правових актів є досить актуальною на сьогоднішній день
Систематизація законодавства є процесом обробки й упорядкування нормативно-правового матеріалу, розміщення його за певними критеріями
Уніфікація - це суттєвий формалізований процес, спрямований на усунення розбіжностей між нормативними актами
Систематизація та уніфікація нормативно-правових актів необхідні перш за все для ведення обліку розвитку законодавства і здійснення контролю над ним, для забезпечення узгодженості та взаємозалежності різних його частин. Дані процеси є важливими умовами правильного зясування і застосування норм права державними органами, вони сприяють розумінню законодавства як єдиного цілого. Систематизація й уніфікація забезпечують доступність законодавства для суспільства, вони повинні використовуватись насамперед для забезпечення субєкта права необхідною нормативно-правовою документацією. Важливість цих процесів не викликає сумніву.
Систематизація законодавства повинна розумно поєднуватись з уніфікацією, яка сприяє усуненню відмінностей у регулюванні подібних явищ і створенні різнорівневих універсальних нормативних актів.
Уніфікація сприяє обєднанню всіх структурних елементів системи законодавства, зменшує обсяг правового матеріалу, усуває надмірну диференціацію. Вона є своєрідним балансом, противагою процесу систематизації і разом з тим охоплює усі структурні грані діючого законодавства.
Уніфікація в процесі систематизації є основною ланкою, оскільки виступає підґрунтям при оформленні існуючого законодавства шляхом обєднання нормативно-правових актів у певному порядку, без зміни їх змісту, а також здійснює внутрішню перебудову актів, змінюючи зміст предмета правового регулювання. Особливий інтерес для юриспруденції становить процес уніфікації, коли вона виступає прийомом юридичної техніки при систематизації законодавства та виробленні єдиної термінології нормативно-правових актів. У такому вигляді уніфікація впливає на стиль законодавства, рівень його ефективності і внутрішньої будови.
За допомогою систематизації усуваються недоліки, повтори, застарілі норми тощо. Це процес зведення актів законодавства до єдності шляхом внутрішньої та зовнішньої обробки їх змісту.
Завдяки систематизації акти групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства та інші нормативно-правові документи, а найголовніше - долаються суперечності між нормами права, скасовуються чи змінюються старі нормативно-правові акти, замінюються новими відповідно до потреб суспільного життя.
.2 Узгодження законодавства України зі світовими законодавчими стандартами
Варто також звернути увагу ще на одну актуальну проблему. Однією з сучасних тенденцій розвитку законодавства та його систематизації є його узгодження зі світовими законодавчими стандартами, передусім орієнтація на європейські цінності. Зокрема, ч. 3 ст. 2 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. прямо передбачено, що зовнішня політика України ґрунтується на пріоритеті загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права, а ч. 2 ст. 11 проголошено забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі. У свою чергу ,Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначено, що адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. При цьому адаптація законодавства здійснюється в 16 пріоритетних напрямках, визначених в ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво 1994 р.
Зміни, що відбуваються сьогодні в правовому полі України, стосуються якісного оновлення, трансформації, реформування права. Це не просто наміри чи побажання, а гостра життєва потреба, органічно пов'язана з євроінтеграційним вибором нашої країни. Адже національне право в Українській державі істотно відрізняється від права в європейських країнах, передусім своїм «духом», своєю ідеологією; у країнах Європи воно спрямоване на забезпечення прав та інтересів людини, в нас - на забезпечення потреб держави, державного управління, державного апарату і його чиновників. З метою вдосконалення правотворчості в Україні, адаптації законів та інших правових актів до європейського законодавства належить розробити відповідні правові засоби, а саме: поліпшити порядок розроблення, прийняття й реалізації нормативної продукції; розробити єдині правила адаптації правових норм до європейського законодавства. До правових засобів мають належати такі організаційно-правові, економічні та фінансові заходи: порівняльно-правовий аналіз відповідності національного права європейському законодавству та його ефективності; планування нормотворчої роботи; єдиний порядок розроблення, прийняття й реалізації правових актів; внутрішня та зовнішня правова експертиза щодо відповідності проектів нормативно-правових актів чинному національному та європейському законодавству; наявність фахівців, спроможних підготувати нормативні акти з урахуванням установлених вимог; інтегральна єдність у процесі адаптації смислової єдності національного права з європейським законодавством тощо.
Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна - правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обґрунтування й подальшого розвитку цього складного поняття. В теорії права як найважливішу функцію правової держави виокремлено охорону й захист інтересів людини та громадянина [12.с.6-8]. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують такі риси: 1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист - найважливішим обов'язком держави; 2) установлення й обмеження за допомогою права меж державної влади. Отже, правовою є «держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів, регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини й громадянина». Закріпленням у Конституції цього положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною й громадянином. На думку науковців, «сенс публічної влади - в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод» . Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їхні взаємозв'язки, взаємодію, оскільки це є двосторонні, а не односторонні відносини, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.
Крім того, об'єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте завдання держави - запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, щоб вони не призводили до гострого конфлікту. Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації її відповідальності перед особою. Завдання українського суспільства - створити їх, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, а тим паче в удосконаленні механізму власної відповідальності. У правовій державі такої невідповідності у відносинах «держава - громадянин» бути не повинно.
Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з головних принципів, проголошених Конституцією України, - пріоритет прав і свобод людини та громадянина, бо вони можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах із державою. Отже, саме на державі лежить обов'язок забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов'язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.
Повільний прогрес у розв'язанні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму їх взаємозалежності можна пояснити, зокрема, й відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. Юридична наука має якомога швидше позбутися синдрому перебільшення ролі й значення держави стосовно особи [13.с.28].
ВИСНОВОК
Таким чином, упорядкування законодавства - одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації та уніфікації нормативно-правових актів є досить актуальною на сьогоднішній день. Систематизація законодавства є процесом обробки й упорядкування нормативно-правового матеріалу, розміщення його за певними критеріями, а уніфікація - це суттєвий формалізований процес, спрямований на усунення розбіжностей між нормативними актами.
Систематизація нормативно-правових актів необхідна перш за все для ведення обліку розвитку законодавства і здійснення контролю над ним, для забезпечення узгодженості та взаємозалежності різних його частин. Даний процес є важливою умовою правильного з'ясування і застосування норм права державними органами, він сприяє розумінню законодавства як єдиного цілого. Систематизація забезпечує доступність законодавства для суспільства, вона повинна використовуватись насамперед для забезпечення суб'єкта права необхідною нормативно-правовою документацією. Важливість цього процесу не викликає сумніву. Завдяки систематизації долаються суперечності між нормами права, засовуються чи змінюються старі нормативно-правові акти, замінюються новими відповідно до потреб суспільного життя; акти групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства та інші нормативно-правові документи.
Водночас, систематизація законодавства - не самоціль, вона повинна розумно поєднуватись з уніфікацією, яка сприяє усуненню відмінностей у регулюванні подібних явищ і створенні різнорівневих універсальних нормативних актів.
Чинне законодавство потрібно час від часу систематизувати, тобто впорядковувати. В результаті буде досягнута певна системність правових актів і юридичних норм. Без систематизації нормативно-правових актів неможливо удосконалити законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки у процесі правотворчості.
Процес систематизації проходить ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та загальнотеоретичних понять.
У правовій системі відбуваються різноманітні складні внутрішні процеси, тісно пов'язані із зовнішніми. Вони проходять як в усій системі, так і в окремих її частинах: підсистемах, ланках, блоках. Тому важливо виявляти та враховувати саме внутрішні закономірності правової системи, їх конкретний прояв, механізм дії. Це необхідно і для усунення можливих суперечностей у правовій системі, які, хоча і не є антагоністичними, можуть спричиняти небажані наслідки.
Систематизація законодавства має велике значення для розвитку правової системи України, охоплює всі її структурні ланки, має безупинний характер. Систематизація є постійною формою її розвитку та упорядкування.
Отже, неможливо удосконалити законодавство без умови його правильного розуміння та термінологічного визначення. Систематизація відіграє значну роль в розвитку законодавства, виробленні єдиної термінології нормативно-правових актів, розширенні арсеналу прийомів юридичної техніки.
Отже, систематизація законодавства - це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо-узгоджену систему.
Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:
усунення суперечностей між нормативними актами;
підвищення якості та ефективності законодавства;
забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями.
Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів:
кодифікацію;
інкорпорацію;
консолідацію.
Упорядкування законодавства - одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації та уніфікації нормативно-правових актів є досить актуальною на сьогоднішній день.
Систематизація та уніфікація нормативно-правових актів необхідні перш за все для ведення обліку розвитку законодавства і здійснення контролю над ним, для забезпечення узгодженості та взаємозалежності різних його частин. Дані процеси є важливими умовами правильного зясування і застосування норм права державними органами, вони сприяють розумінню законодавства як єдиного цілого. Систематизація й уніфікація забезпечують доступність законодавства для суспільства, вони повинні використовуватись насамперед для забезпечення субєкта права необхідною нормативно-правовою документацією. Важливість цих процесів не викликає сумніву.
Завдяки систематизації долаються суперечності між нормами права, скасовуються чи змінюються старі нормативно-правові акти, замінюються новими відповідно до потреб суспільного життя; акти групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства та інші нормативно-правові документи.
На сьогодні триває процес систематизації норм конституційного права України, одним із пріоритетних напрямків якого є орієнтування на міжнародно - правові стандарти та європейські цінності.
Подальший розвиток законодавства України, як цілісної органічної системи потребує поєднання таких ознак, як узгодженість, гармонійність, визначеність, стабільність та динамізм усіх її елементів. Не викликає жодного сумніву, що законодавство будь-якої цивілізованої держави, в тому числі і України, не може функціонувати, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємоповязані, узгоджені і взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою. Зазначене може бути досягнуто шляхом проведення масштабної систематизації конституційного законодавства України, яке залишається правовим фундаментом інших галузей права України.
Систематизацію законодавства доцільно визначити як діяльність щодо його удосконалення шляхом впорядкування змісту і форми законодавства та зведення всіх чинних нормативно-правових актів законодавства у цілісну, внутрішньо і зовнішньо узгоджену систему.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права: навч. пос. / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.
. Рабінович П.М. Основи загальної держави і права : Навч. посіб.-Вид. 5-е.- К.: Атіка, 2001.-232с.
. Граціанов А. І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвитку правової системи України: дис. ... канд. юрид. наук / Анатолій Ігорович Граціанов. - K., 2004. - 185 с.
. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : Підруч.- X.: Еспада, 2006.
. Медведчук В. Від системної право - творчості до систематизації національного законодавства / В. Медведчук / / Юридичний вісник України. - 2000. - № 42. - С. 1, 3.
. Актуальні проблеми теорії держави та права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навчальний посібник / С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легуша, Н. М. Пархоменко, Т. О. Пікуля, Н. В. Пронюк. - К, 2007.
. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: дис. ... канд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Лисенко О. М. - К., 2001. - 169 с
. Пархоменко Н. М. До питання про визначення правових актів в теорії права // Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - Вип. 14. - К.: 2003. - С 38-45.
. Скакун О. Ф. Теорія держави та права / Пер. з рос. - X.: Консум, 2002.
. Теорія держави та права. Навчальний посібник / Р. А. Ромашов, Н. М. Пархоменко, С. М. Легуша, Г. Н. Муртазаєва - К.: КНТ, 2007
. Шмельова Г. Юридичні засоби удосконалення змісту і форми законодавства / Г. Шмельова // Концепції розвитку законодавства України : матеріали науково - практичної конференції. - К, 1996. - 508 с.
.Оніщенко Н. Інститут юридичної відповідальності держави перед собою: формування та тенденції розвитку // Судова апеляція. - 2007. - №1. - С. 6-13.
. Тимченко С., Калюжний Р., Пархоменко Н., Легуша С. Теорія держави і права. - К.: Видавець Паливода А., 2006. - С. 280.