язання наступних дослідницьких завдань:
проаналізувати історіографію, джерельну базу та методологію дослідження;
охаректеризувати масовий терор як засіб державного управління в Україні;
послідовно проаналізувати різновиди сталінських репресій.
Практичне значення. Робота буде корисна для учнів шкіл та студентів вузів, тому що вона систематизує наявні факти з історії України періоду сталінської доби.
Структура магістерської работи зумовлена змістом проблеми, метою та завданням дослідження. Работа складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.
Загальний обсяг магістерської работи становить 110 сторінок, - список використаних джрел та літератури нараховує 106 позицій, з них 18 джерел.
Розділ 1. Історіографія, джерельна база та методологія дослідження
Наукову літературу з теми дослідження можна класифікувати на работу радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.
У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення. Радянські історики визначали тематику історичних досліджень згідно з настановами Комуністичної партії про контрреволюційну сутність будь-якої опозиції режиму і боротьбу з «буржуазною ідеологією» та науковцями, які були її «носіями». Політика партії щодо інтелігенції розглядалася винятково в позитивному ключі у працях: В. Н Земсков, В. І. Бірчак. Роботи істориків, які стосувалися політики репресій, були заборонені. Одним із представників української діаспори є Р .Медведєв на початку 1970-х р. за кордоном видав книгу про сталінізм, а в СРСР вона була надрукована тільки в 1990 р. ще одним представником діаспори є С. Екельчик.
У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій. Радянські історики: Г. О. Костюк, Р. Я. Пиріг, С. А. Кокін та інші справедливо вважали, що засобами політичного терору вирішували завдання залучення інтелігенції на сторону радянської влади, уніфікували науковий, творчий процес, утверджували тоталітарну систему та встановлювали партійно-радянське монопольне право на державну ідеологію . М. Кузьменко зробив спробу проаналізувати політичні репресії проти науковців у радянській Україні. Їх справу продовжили сучасні російські історики: Л. Л. Рибаковський, Н. Н. Покровський, І. В. Павлова, Л. Борисова.
Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р. Становищу української інтелігенції в умовах функціонування сталінської адміністративно-командної системи присвячена монографія В. Даниленка та М. Кузьменко Проблеми політичних репресій висвітлюються у колективній праці В. Даниленка, М. Кузьменко, С. Кульчицького. У розділі «Ідеологічні прояви сталінізму» автори розкривають боротьбу сталінського керівництва, партійних органів та організацій з «контрреволюційною націоналістичною ідеологією» наукової інтелігенції, аналізують спроби владних структур підвести ідеологічні підвалини під проведення політики масових репресій проти інтелігенції.
Важливе значення для вивчення політичних репресій мало видання збірника «Репресоване краєзнавство». На основі широкого масиву джерел, зокрема архівно-слідчих справ, у ньому охарактеризовано життя і діяльність майже 50 діячів науки і культури, імена яких десятиріччями невиправдано замовчувалися.
Розробці проблеми політичних репресій сприяли ухвалені вищими державними органами влади України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих громадян. На загальнодержавному та регіональному рівнях вивчення теми активізували заходи для реалізації Державної програми з підготовки науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» Великий внесок у дослідження політичних репресій в Україні зробив Ю. Шаповал Базуючись на архівних документах і матеріалах ЦК КП(б)У та спецслужб, що десятиріччями були недоступні для науковців, автор ґрунтовно аналізує складний період суспільно-політичного життя України 1930-х р. Дослідник докладно розглянув механізми політичних репресій, участь та роль українських учених у протидії тоталітарному режимові, на прикладах їхнього життя та діяльності показав вплив політичних репресій на свідомість інтелігенції, її громадянську позицію.
Значними є здобутки вітчизняних істориків у вивченні питань діяльності репресивно-каральних органів. У працях І. Біласа, С. Білоконя, С. Богунов детально проаналізовано роботу спеціальних органів (НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС) з організації та проведення політичних репресій. Проте дослідники з огляду на поставлені наукові завдання практично не торкаються ідеологічних аспектів партійно-радянської репресивної політики.
Діяльність західноукраїнської інтелігенції в радянській Україні 1930-х р. знайшла відображення в монографіях О. Рубльова та Ю. Поташній. Вчені аналізують політичні репресії проти науковців-вихідців із Західної України, акцентуючи увагу на ідеологічних чинниках їх проведення. Ідеологічні мотиви переслідувань наукової інтелігенції радянським режимом фрагментарно розкрито в дослідженнях В. Нікольський, М. Кузьменко, М. Тяглий, Л. Чорна, М. Шитюк.
Підсумком великої роботи з переосмислення у вітчизняній історіографії проблеми політичного терору в Україні є колективна монографія «Політичний терор і тероризм в Україні». У дослідженні частково висвітлено ідеологічну складову політичних репресій, зокрема проти наукової інтелігенції України.
Вітчизняні історики, розширюючи тематику досліджень, звертають увагу на партійно-радянський політичний терор і серед окремих груп української інтелігенції. Репресіям проти науково-педагогічної інтелігенції присвячене дослідження В. Пристайко, М. Кузьменка. Ю. Шаповал належить низка публікацій, які присвячені трагічній долі творчої інтелігенції.
Певною мірою вивчення проблеми політичних репресій 1930-х р. стимулювали наукові конференції. Їх матеріали розкривають різноманітні аспекти проблеми політики репресій щодо інтелігенції радянської України.
Політичні репресії, зокрема і проти інтелігенції, розглядаються в дисертаційних дослідженнях. Проте, незважаючи на їх чисельність, вивчення ідеологічного підґрунтя репресивної партійно-радянської політики щодо наукової інтелігенції радянської України не було поставлено за мету в жодній з дисертацій.
Історію інтелігенції, зокрема наукової, у радянській Україні в 1930-ті р. висвітлюють історики української діаспори М. Кузьменко, Ю. Поташній Г. Костюк та інші. Спеціальні праці політичним репресіям проти наукової інтелігенції присвятила Н. Полонська-Василенко.
У книгах іноземних дослідників П. Р Магочій, Л. Люкс на різноманітному фактичному матеріалі показані сталінські репресії як породження тоталітарної більшовицької системи.
Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.
Окремі фрагменти ідеологічних аспектів політичних репресій проти наукової інтелігенції знайшли відображення в документальних і документально-аналітичних збірниках та на сторінках наукового і документального журналу «З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ».
Використаний комлекс джерел з теми дослідження можна класифікувати за видовою ознакою на актові документи, діловодчі, судовослідчі матеріали, статистична документація та джрела особового походження.
Актові матеріали представлені наказами, розпорядженнями, які наразі є опубліковані у збірці документів: «Сведения о количестве осужденных по НКВД (УНКВД) УССР включая данные областей за время с 1-І по 31-ХІІ 1937 г.» В. Бірчак; «Анкта репрсованого Лещака Петра, 1909 р.н.», Анкета репресованої сімї Медюх з с. Лівчиці, Жидачівського району, Львівської області, «нкета репресованого Балущака Теодора, 1928 р.н. Був примусово переселений», «Анкета репресованого Биленя Романа, 1925 р.н. Арештований у Львові та засуджений до 15 р. позбавлення волі.» Електронний архів українського визвольного руху; «Отправка крестьян в «кулацкую ссылку» в 1930-1931 гг. ( таблица 1)» «Динамика движении спецпереселенцев (трудноселенцев) («кулацкая ссылка») (таблиа 2)» В. Н. Земсков Спецпоселенцы (по документации НКВД-МВД СССР); «Национальный состав лагерных заключенных ГУЛАГа в 1939-1941 гг.(по состоянию на 1 января каждого года) (Таблица 5)» ГУЛАГ (историко-социологический аспект) В. Н. Земсков; «Документи з архівної кримінальної справи Д. А. Шмідта Док. № 1», «Док. № 2 Із протоколу допиту Д. А. Шмідта від 21 вересня 1936 р.», «Док. № 4 Із протоколу очної ставки між обвинуваченими Туровським С.А. і Шмідтом Д.А. від 4 жовтня 1936 р.», «Док. № 6 Витяг з протоколу допиту М.С.Семенова від 10 червня 1937 р.» С. Кокін, О. Пшенніков; «№№ 255-256 Матеріали засідання ЦК УНДО, на якому розглядалися проблеми військової колонізації українських земель, ліквідації православних церков на Волині та колективізації на радянській Україні» М. Кугутяк - Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ ст. Докумнти і матеріали; «Протокол № 21 (розстрільні списки)», «справа №27 «о поиске мест захоронений жертв репресий в годі нарушений социалистической законости»» Служба безпеки України;
Достатньо інформаційними є документи й матеріали ЦК КП(б)У Центрального державного архіву громадських обєднань України, зокрема діловодча документація. Ці документи дають змогу проаналізувати причини негативного ставлення керівних партійних органів та їх лідерів до наукової інтелігенції; дослідити ідеологічні чинники та складові політичних репресій; вивчити ідеологічне наповнення політичних судових процесів проти науковців; висвітлити ідеологічне вістря в боротьбі спеціальних каральних органів з науковою інтелігенцією; описати пропагандистську діяльність партійних органів з дезорієнтації громадської думки.
Наукова діяльність вітчизняних вчених на початку ХХІ ст. створила сприятливі умови для подальшого якісного та повноцінного розвитку історіографії в сучасних дослідженях масових політичних репресій. Історики та дослідники значно розширили коло наукових проблем, повязаних з репресіологією. Почали використовуватись більш жорсткі критерії та методи із опрацювання документальних матеріалів та залучення їх до наукового обігу, праці стали на багато ґрунтовнішими та соліднішими. Відбулись та активно проводяться й зараз захисти вітчизняними вченими дисертацій, присвячених ключовим питанням державного терору та масових політичних репресій міжвоєнного періоду в Україні. Стався певний прорив в розробці малодосліджених аспектів, зявились поодинокі історіографічні праці, присвяченні безпосередньо різним проявам державному терору. Цій темі присвяченна дисертація В. Коцура «Соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-30-х рр.: Історіографія», яку дослідник захистив в 1999 р., отримавши науковий ступінь доктора історичних наук. В цьому дослідженні найкращим чином підбиті підсумки з деяких важливих аспектів досліджуваної нами проблеми. Важливим постає історіографічний аналіз, на основі нових концептуальних підходів, літератури з проблем історії українського робітництва, селянства, інтелігенції, інших соціальних верств суспільства, а також вивчення дисертантом ролі комуністичної партії, рад, профспілок, комсомолу, інших громадських організацій, силових органів, зокрема, ЧН-НКВД у формуванні антидемократичного, репресивного ладу. Особливо цікавим видається розділ четвертий, присвячений вивченню історичної літератури про політичну систему радянського суспільства 1930-х рр. Важливе місце у вивченні репресивної сутності тоталітарного суспільства в Україні посідають, як зазначено в дисертації, дослідження С. Кульчицький, А. Матвєєв, В. Пащенко, О. Рубльова, М. Шитюк та ін. Ці дослідження на значному фактологічному матеріалі розкривають каральні акції органів ВУЧК, що обрушилися на вчених і наукову інтелігенцію, на ВУАН і суспільні та професійні організації інженерно-технічної та наукової інтелігенції. Підводячи підсумки історіографічного огляду літератури, автор робить висновок, що історія ДПУ, масові репресії другої половини 30-х рр. за його участю проти українського народу, вже стали предметом історичних та етнополітичних досліджень, але вивчені не в такій мірі, як того настійно потребують історична наука та соціальна практика. Більше того, історія ЧК-ГПУ-НКВД писалися або в білих, або в чорних кольорах залежно від конюнктури і субєктивного сприйняття та часу висвітлення подій автором. Картину змальовували здебільшого ті, хто був по різні боки громадянського протистояння, хто був штучно занесений до різних списків - «своїх» і «ворогів народу», а тому історичні події та їх діючі особи відображувались не обєктивно. Джерельна база проблеми значно розширилась, збагатившись різними видами епістолярних та документальних джерел. З-поміж багатьох видів джерел мемуари зберігають за собою особливе значення, адже дозволяють поглянути на той період життя республіки очима 258 сучасників. В таких працях аналізуються певні складові джерелознавчого характеру, але окремі публікації лише накреслюють напрямки досліджень, вводять до наукового обігу відповідні архівні матеріали та особисті спогади репресованих громадян республіки. Окрім використання свідчень поодиноких свідків беззаконня, до праць залучаються й групові спогади. Характерним прикладом таких процесів є унікальна книга Г. Гордасевича, яка опублікована в 2002 р. у Львові. Це опис-спогади трагічної долі 115 українських жінок-політвязнів комуністичних тюрем та таборів, дружин, сестер, матерів відомих в першій половині ХХ ст. активних учасників боротьби з тоталітарним режимом. Книга містить величезний документальний матеріал. В ній вказується, зокрема, на трагічну долю родичів репресованих громадських діячів - М. Петлюри та Ф. Петлюри, К. Грушевської та ін. . Позитивно рецензентами та істориками відзначена публікація в 2003 р. в Києві 2-х томника, присвяченого розстрілам соловецьких вязнів з України в 1937-38 рр.. Особливо рідкісним видаються матеріали, що містяться в третьому розділі праці. Завдяки ним дослідники мають змогу дізнатись про «внутрішньотабірну «змову»» та проаналізувати документи з тюремних справ, а також матеріали оперативної розробки вязнів. Але найбільша увага, традиційно, прикута не лише до опублікованих джерел. Великий інтерес становлять, власне, наукові праці, в яких вже чітко простежується концепція, думки авторів, робляться важливі та принципові висновки. Темп на початку ХХІ ст. задають численні міжнародні науково-теоретичні конференції з досліджуваної проблеми, на яких піднімаються актуальні питання, обговорюються шляхи та заходи подальшої розробки теми. Так, на нашу думку, ключовими є конференції з таких тем: «Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті» (Вінниця, 23-24 листопада 2001 р.) «Політичні репресії та голодомори на Вінниччині в ХХ столітті у контексті національної памяті» (Вінниця, 24 листопада 2005 р.) та багато інших. На засіданнях робочих секцій та в доповідях висвітлено питання терору голодом, демографічних втрат населення, форми, методи та наслідки політичних репресій карально-репресивної системи тоталітарного комуністичного режиму. Описано специфіку розгляду судами справ у період тоталітаризму у 1920-50-ті рр., репресивні заходи проти молоді в УСРР у період формування тоталітарного ладу 1920-36 рр., масові репресії проти науково-педагогічних кадрів в Україні періоду сталінщини. Розглянуто державний терор як засіб легітимізації радянської влади в Західній Україні у 1939-1941 рр. Продовжують зявлятись роботи, в яких безпосередньо досліджується саме історіографія проблеми. Зазначено, що наприкінці двадцятих років завдано декілька більш серйозних ударів по українській історичній науці (переслідування СВУ в 1929-30 рр., ідеологічна чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви (1931 р.) та його смерть (1934 р.), арешт багатьох істориків та офіційне засудження наукової діяльності історичних наукових установ та провідних українських істориків (1930-32 рр.). В 1937 та 1938 рр. (час так званої єжовщини) багато істориків як старшого, так молодшого поколінь заарештовані, заслані, покарані або зазнали тортур під час допитів, або ж загинули на засланні. Того ж року виходить солідне шеститомне видання «Політична історія України. XX ст.: т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921 - 1938)», написаного переважно вченими, які безпосередньо повязані із науковою діяльністю Інституту історії України НАН України. В праці, подекуди даючи історіографічний аналіз попередніх праць, детально розглянуто питання встановлення комуністичної монопартійної системи, створення партійно-державної кадрової номенклатури (розділ ІІ, автори - В. Греченко, Ю. Шаповал. - С.83-144). На широкому колі джерел описано основні риси радянського тоталітарного режиму, його економічну політику, а також розкрито суть української радянської державності (розділи ІІІ, VІІ, автор - С. Кульчицький. - С.145-220, 329-432). Велика увага приділена висвітленню ролі органів державної безпеки у системі тоталітарної влади (розділ V, автор - С. Кокін. - С.261-276) та ін. Всі розділи так чи інакше взаємоповязані між собою єдиною проблемою - масові політичні репресії міжвоєнного періоду. Колектив авторів ставить серйозні 259 перед собою запитання-завдання: чому стались три голодомори, як розгадати загадку «Великого терору», якою була кінцева мета політики модернізації 1930-х рр. На ці питання даються вичерпні відповіді. З огляду на історіографічний дискурс, відомий вітчизняний історик С. Кульчицький звертає увагу на події, які відбулись в лютому 2006 р. Тоді українські ЗМІ широко відзначили 50-річчя XX зїзду КПРС. Фраза першого секретаря ЦК КПРС «на съезде не говорить о терроре» не повинна заводити в оману - стверджує історик. Зазначено, що в боротьбі за владу М. Хрущов зробив ставку на використання проти своїх суперників ретельно дозованої (щоб не зачепила його самого) інформації про сталінський терор. Вищезазначена теза знайшла підтвердження в одному із російськомовних посібників. Підкреслюється, що після ХХ зїзду КПРС, який засудив «культ особи» Й. Сталіна та його зловживання владою, радянська класична модель сталінізму замінена. Перелічивши дуже обмежений ряд «помилок» і «крайнощів», які здійснив Й. Сталін, влада скерувала все розуміння лише на його особу. В 1970-ті ж рр. офіційне радянське ставлення до сталінізму та репресій в республіках, зокрема, полягало в тому, що «ленінські норми» порушені в «період культу особи», але основи системи, не дивлячись на це, збереглись. В 2007 р. виходить ґрунтовна праця, предметом якої стали історіографічні україно-російські студії. В книзі вміщено матеріали міжнародної наукової конференції «Україна - Росія: діалог історіографій», що проходила в Чернігові 22-25 серпня 2002 р. за участю істориків з Канади, США, Росії та України. В VІ розділі «Сталінська репресивно-каральна система» книги висвітлюються актуальні проблеми сьогодення (до розділу ввійшли роздуми українського історика Ю. Шаповала, дискусії за участю М. Бойко). Певний аналіз історіографії проблеми в рамках ряду спеціальних досліджень зробив Л. Місінкевич. Він вважає, що дослідження історіографії середини 1950-х - початку 60 х pp. засвідчило наступне. Як правило, науковці в працях не заглиблювалися в «проблеми» сталінських перекосів соціалістичного будівництва та репресій. Узагальнюючи досліджені матеріали, Л. Місінкевич пропонує власний погляд на процеси з увічнення памяті жертв політичних репресій в Україні в кінці ХХ - на початку ХХІ ст., які проходили через певні етапи із відповідними заходами: 1) відкриття доступу до матеріалів спеціальних фондів ВУНК- ДПУ-НКВС-КДБ, повязаних із репресіями, і передача їх до державних архівів; 2) активізація роботи громадських організацій, утворення товариств політвязнів та жертв репресій, формування історико-культурних просвітницьких товариств «Меморіал»; 3) розробка Державної програми увічнення памяті жертв сталінізму та створення Головної редакційної колегії з підготовки багатотомного науково-документального видання книг «Реабілітовані історією»; 4) формування регіональних (обласних) редакційних колегій, науково редакційних груп для опрацювання відкритих архівних матеріалів, підготовка та видання на місцях томів серії «Реабілітовані історією». Найбільш використовуваним типом джерельних матеріалів стали офіційні усні та опубліковані заяви вищого радянського керівництва, преса (передусім московська), радянські друковані наукові та науково-публіцистичні видання, оприлюднені статистичні дані, законодавча база, враження від перебування в Радянському Союзі нечисленних громадян із західних країн, нелегально перевезена на Захід дисидентська література тощо. Тоталітарна концепція - найпопулярніша, займала домінуючі позиції протягом другої половини 40-х-середини 70-х рр. ХХ ст., а в 260 публічному дискурсі та на рівні повсякденної свідомості залишалася нездоланою аж до початку 90-х рр. Ревізіонізм - інша течія в радянології - сформувався, як слушно зауважує автор, на противагу попередній тоталітаристській концепції, користувався певною популярністю в середині 70-х й до початку 90-х рр. Його репрезентувало нове покоління спеціалістів-радянологів, які загалом були незадоволені теорією тоталітаризму як пояснювальною концепцією щодо історії республік Радянського Союзу. Авторка, віддає пріоритет в дослідженні терору в Україні саме вітчизняним історикам. Дослідниця І. Терлецька підкреслює, що історіографічні праці О. Рубльова, Ю. Шаповала, Г. Васильчука ґрунтовно висвітлюють стан історіографії репресій, особливо її окремі аспекти. Серед «піонерів перебудови» в історичній науці названі фахівці з Історико-партійної науки. Серед перших - Ю. Шаповал, О. Реєнт та ін. Найбільшу увагу істориків привернула монографія цієї дослідниці, в якій наведено теоретико-концептуальне обґрунтування сталінізму як форми тоталітаризму. Вивчено сталінізм як суспільне явище в «перебудовчій» історіографії 1987-91 рр., феномен «культу особи», «сталінізму» та «сталінщини» в російській та українській історіографії. Цікавим, в контексті досліджуваної проблеми, постає аналіз історіографії сталінізму на різних етапах її розвитку. Вище зазначене стосується загальних тенденцій досліджуваного періоду розвитку історіографії проблеми.
Дослідження проблеми голодомору 1932-1933 рр. в Україні - однієї з найтрагічніших сторінок вітчизняної історії. Понад півстоліття за радянської влади ця тема вважалася «закритою». За будь-яку спробу її торкнутися вчені звинувачувалися як наклепники, українські «буржуазні націоналісти» тощо. Навіть спогади про це страшне соціальне лихо тоталітарна система намагалась викреслити з памяті народу. Ще й до сьогодні трапляються історики і політики, які продовжують не визнавати факту голодомору в Україні на початку 30-х р або применшувати його масштаби та наслідки.
Перші згадки про голод в Україні зявилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами. Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом? Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії США та після обнародування висновків Міжнародної комісії по дослідженню голоду в Україні 1932-1933 рр. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою
Пріоритет у дослідженні проблематики голодомору 1932-1933 рр. в Україні належить зарубіжній історіографії, зокрема, історикам української діаспори. Починаючи з 30-х р., дослідники діаспори одержали можливість ефективно користуватися джерелами, що проникли на Захід, і без перепон публікувати свої праці М. Царинник.
Біля витоків зарубіжної історіографії стоять автори журнальних і газетних повідомлень і статей, які почали друкуватися на Заході вже з 2-ї половини 1932 р. Ці повідомлення слід розглядати одночасно і як джерела, що містять конкретний фактичний матеріал, і як наукові праці, оскільки в них вперше дається оцінка й аналіз тих трагічних подій. Кореспондент берлінського щоденника В. Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні (27 травня 1932 р.). Причиною голодомору автори статей називали поспішні темпи переведення сільського господарства на соціалістичні рейки, інформували про великий дефіцит хліба, розмах голоду, поширення злочинності. Вони підкреслювали, що тягар основних страждань ліг на селянство, доводи, що радянська влада не вела ніякої боротьби з голодом (М. Маггерідж).
р. зявилася праця У. Чемберлена, що є першим значним дослідженням про голодомор. Автор вважав, що голод в Україні був інструментом національної політики більшовиків, вжитий свідомо як засіб зламати опір українського селянства колективізації.
У 40-70-х р. представники української діаспори: О. Воропай, О. Звичайна, Ф. Правобережний опублікували велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору. Головне питання, на яке дослідники намагалися дати відповідь - хто винен і які причини голодомору. Вони розглядають трагедію голоду 1932-1933 рр. як явище, невідємно повязане з політикою більшовицького керівництва. Дослідники вважають, що завданням запланованого голоду було якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю. Головними винуватцями голодомору називають членів КП(б)У. Роль комітетів незаможних селян у цій трагедії визначають як ганебну і братовбивчу. У цих працях підкреслюється, що голодомор в Україні відбувся при байдужому ставленні західних країн, які своїм невтручанням фактично потурали організаторам трагедії.
У 80-х р, до 50-річчя голодомору, на Заході опубліковано масив нових розвідок про голодомор. Провідною думкою цих праць є визнання штучного характеру явища. Дослідники оцінюють його як інструмент національної політики більшовиків, геноцид проти української нації (О. Воропай, М. Марунчак, М. Хвощовий). Українці діаспори домоглися, щоб при Конгресі США було створено спеціальну комісію для вивчення і розслідування злочину голодомору в Україні.
Штучний голод 1932-1933 рр. привернув увагу і теологів, служителів церкви. Характерною в цьому плані є праця протоієрея С. Ярмуся.
У зарубіжній історіографії найбільш вагомим дослідженням про голодомор в Україні є праця Р. Конквеста. Автор оцінює колективізацію і голодомор як війну проти трудового селянства, що згодом переросла у війну проти всього українського народу.
Значну цінність мають висновки Міжнародної Комісії з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні. Вона була утворена в лютому 1988 р. при Конгресі США під загальним керівництвом Д. Хертеля, науково-дослідну роботу очолив професор Джемс Мейс. Комісія вивчала питання тривалості голоду, його причини та географію, кількість жертв голодомору та його наслідки, хто несе відповідальність за цей злочин. Факт штучного голоду в Україні у 1932-1933 рр. визнано як безсумнівний. Безпосередньою причиною названо грабіжницькі хлібозаготівлі в умовах примусової колективізації. Доведено, що радянське партійно-державне керівництво знало про голод, але не застосувало спроб його відвернути або своєчасно полегшити, навпаки, злочинно відмовилось від пропонованої із Заходу допомоги, сприяло загибелі мільйонів людей голодною смертю. Комісія дійшла висновку, що за нормами міжнародного права голодомор в Україні 1932-1933 рр. визначається як геноцид.
В Радянській Україні і загалом в радянській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з радянської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, дуже тимчасове і незначне підвищення смертності через неврожай, куркульський саботаж чи навіть про недоліки і помилки допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків які називали голод голодом, автоматично відносили до стану «буржуазних фальсифікаторів». У пресі, якщо їхні імена і згадувалися то лише з «епітетами» як «наклепники», «вороги радянського ладу» і т. д. Але в конкретну дискусію з ними ніхто не вступав.
В радянській історичній науці 30-х - середини 50-х р. і натяку нема на голод 1932-1933 рр. Аграрні перетворення періоду суцільної колективізації висвітлюються тільки у відповідності з існуючими партійними постановами. Початок 30-х років визначався як «період всесвітньо-історичних перемог і видатних досягнень соціалістичного будівництва в усіх галузях народного господарства». Згідно з «Коротким курсом історії ВКП(б)» колективізацію оцінювали як «найглибший революційний переворот», рівнозначний Жовтневій революції, здійснений при підтримці «мільйонних мас селян».
Наступний період у дослідженні соціально-економічних перетворень у сільському господарстві розпочався з 2-ї половини 50-х р. Зрушення стали можливими у звязку з певною лібералізацією суспільно-політичного життя СРСР в період так званої хрущовської «відлиги». Ці процеси відбилися і на розвиткові гуманітарних наук, зокрема, й історичної. Зявилися роботи, що містять натяки на голод 1932-1933 рр., але відкрито про голодомор не писали. Досліджуваний нами період окреслювався піднесенням сільського господарства та покращанням матеріального становища селянства і лише зауважувалося, що в 1931-1933 рр. мав місце деякий спад сільськогосподарського виробництва. Торкаючись питань, повязаних з голодомором, науковці змушені були застосовувати евфемістичні звороти, замінюючи поняття «голод» на «продовольчі труднощі», «ускладнення з харчуванням в ряді районів», тощо. Причинами цих явищ називали ускладнення періоду соціалістичної реконструкції сільського господарства, деякі «перегини» у здійсненні суцільної колективізації, недорід, шкідницьку діяльність «класових ворогів».
З кінця 80-х р під впливом політичних сил в СРСР розпочався якісно новий етап у дослідженні проблеми голоду 1932-1933 рр. Факт голоду в Україні в 1932-1933 рр. вперше був визнаний в грудні 1987 р. З цього часу історики дістали можливість вивчати і публікувати відповідні документи. «Український історичний журнал» опублікував статтю С. В. Кульчицького «До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1931-1933 рр.». Автором проаналізовані причини і характер кризових явищ, що виникли в сільському господарстві України в ході здійснення колективізації. В роботі показано, як хлібозаготівельна політика, заснована на принципі розкладки, сприяла поглибленню кризи, наслідком якої став голодомор.У 1989 р. побачила світ його брошура «1933: Трагедія голоду», а в 1991 р. - серйозна монографія «Ціна великого перелому». Група вчених Інституту історії партії при ЦК Компартії України на чолі з Р. Я. Пирогом розшукала в партійних архівах сенсаційні документи стосовно голодомору. Відбулося бурхливе засідання політбюро ЦК Компартії України, на якому обговорювалася можливість їх оприлюднення. Як наслідок, восени 1990 р. зявився збірник «Голод 1932 - 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів», який одразу став бібліографічним раритетом. Робляться перші спроби дослідити передумови голодомору, підрахувати кількість жертв. З питань переосмислення соціально-економічних перетворень початку 30-х р. проводяться численні науково-практичні конференції, дискусії, бесіди «за круглим столом». Поступово змінюється підхід до оцінок колективізації, висвітлюються «білі плями» в історії соціалістичного будівництва (В. П. Данилов, Ю. О. Курносов, та ін.).
У роботах В. П. Данилова, С. В. Кульчицького робляться спроби вичерпно оцінити демографічні втрати населення від голоду 1932-1933 рр. в Україні.
Значне місце у вивченні проблеми голодомору займає праця Д. Соловя. Робота містить не тільки глибокий аналіз трагічних подій, свідком яких був сам автор, а може бути й цілком надійним історичним джерелом для розкриття питань голоду 1932-1933 рр. в Україні.
Для вивчення проблем голодомору 1932-1933 рр. велике значення має праця С. В. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». У ній глибоко проаналізовані витоки політики, що призвела до трагедії голодомору.
На разі голодомор перестав вважатися «білою плямою» в історії. Не тільки за кордоном, але і в Україні є вже багато публікацій із приводу цього. Зявилися перші ґрунтовні узагальнюючі роботи (О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан Голодомори в Україні 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. - 2-е вид., допов. - К.; Нью-Йорк, 2000). Стали регулярними наукові конференції, присвячені голодомору.
Методологічна база дослідження ґрунтується на принципах науковості, обєктивності, історизму. При написанні роботи були використані загальнонаукові методи представлені: конкретно-пошуковий (історіографічний аналіз та систематизація джерел з проблеми), хронологічний (розгляд динаміки репресій у часовій послідовності), порівняльно-історичний (дослідження особливостей масштабу і масовості репресій у різні періоди функціонування тоталітарної системи).
Розглянувши літературу з теми дослідження можна класифікувати на работи радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.
У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення.
У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій.
Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р.
Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.
Отже, хоча праць з висвітлення даної трагічної сторінки українського народу достатньо та все ж аналіз наявної літератури вказує, що для всебічного вивчення проблеми голодомору необхідно провести регіональні дослідження. До сьогодні ще не створено узагальнюючої праці, що давала б цілісну уяву про трагедію народу 1932-1933 рр. в Україні. Серед дослідників немає одностайної думки про демографічні втрати населення, кількість прямих й опосередкованих жертв. Невизначеними є місцевості, що найбільше постраждали від голодомору. Малодослідженим залишається національний аспект цієї трагедії. Недостатньо вивченими є питання про роль місцевих органів влади у ставленні до голодомору. Не висвітлено питання про репресії щодо селянства та опір населення насильницьким соціально-економічним перетворенням у аграрному секторі економіки, що призвели до занепаду й дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Для всебічного і вичерпного вивчення цих проблем, на нашу думку, історикам варто було б досліджувати різні аспекти питань голодомору разом з філософами, соціологами, психологами та фахівцями інших галузей науки.
Розділ 2. Масовий терор як засіб державного управління
Репресивно-каральна система в Україні. Сьогодні, коли українці стали на шлях творення власної державності, политий кровю мільйонів їхнів предків, ми дістаємо змогу чимдалі більше дізнатися про те, як саме торувався цей шлях і скільки це коштувало у людському вимірі.
Зрозуміло, в першу чергу це стосується архівів рпресивно-каральних органів. Як не парадоксально, але, мабуть, єдине, за що можемо бути вдячні їхнім співробітникам, - це за те, що вони з якоюсь скурпульозністю найртельнішим чином задокументовували свої чорні справи, аж ніяк не гадаючи, що ці папери колись можуть бути оприлюднені.
Від перших днів захоплення влади в Україні більшовиками за прикладом Росії дикретом тимчасового робітничо-селянського уряду «Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» було створенно спеціальний орган боротьби з контрреволюцією - Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і посадовими злочинами. ВУЦВК затвердив «положення про Всеуураїнську і місцеві надзвичайні комісії», у відповідності з яким Надзвичайна комісія являла собою відділ наркомату внутрішніх справ як каральний орган радянської влади.
Таке становище було вигідно для карального органу, адже в організаційних та оперативних питаннях діяльність її нерегламентувалася законом, не регулювалася органами влади, підпорядковуючись формально тільки більшовицькому уряду. Поклали на комісію такі завдання:
А) преслідування й ліквідація всіх революційних та страйкових спроб і дій, від кого б вони не виходили;
Б) передача судові ревтрибуналу всіх страйкарів і контрреволюціонрерів та розробка заходів боротьби з ними;
В) введння попреднього слідства. Комісія поділялася на відділи:
) інформаційний;
) організаційний та філіальний;
) відділ боротьби.
Згодом у складі Надзвичайної комісії організували юридичний відділ, який вів розслідування та готував справи для передачі у ревтрибунал.
Одним із найважливіших став оперативний відділ ВУНК. Його завдання полягало в попередженні, присіканні та розкриті контрреволюційних злочинів, якими на самперед вважалися дії, спрямовані проти більшовицької влади, а отже, всі спроби відродження національної державності Україні.
В Україні перважно це були українські зрусифіковані комуністи, які працювали в державному апараті радянської Росії і пройшли велику школу партійної та чекистської роботи, що пізніше дало їм змогу нещадно розправлятися з національно свідомими українцями, які боролись за національну державність.
При Всеукраїнському революційному комітеті було створено Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами (Цупнадзком). Під час його організації врахували досвід діяльності карального органу попередньої більшовицької окупації України, вилучені з допущних помилок уроки і провели значну централізацію репресивно-карального апарату. За роботу надзвичайної комісії тепер відповідав начальник Цупнадзкому, який підпорядковувався Раді Народних Комісарів (РНК) УСРР.
Крім того, було створено новий відділ Цупнадзкому для боротьби з котрреволюцією, страйками і спекуляцією на транспорті. Місцвий апарат НК на теріторії України складався з губернських надзвичайних комісій, особливих відділів і райних транспортних НК.
Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем», тому будівництво НК в Україні тривало під безпосереднім керівництвом компартії. Адже діяльність карального апарату була спрямована безпосередньо на захист корпаративних партійних інтересів, а не народу. Зрештою, більшовики ніколи не приховували, що «ЧК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії за її директивами і під її контролем».
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Начальник політбюро призначався губернською надзвичайною комісією у погоджнні з повітовим виконкомом. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.
Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). У союзних республіках були утворені НКВС республік, які насправді ніколи не були республіканськими, автономними, а лиш філіями центрального реприсивного апарату, оскільки всі вони функціонували на підставі положення про загальносоюзний НКВС, на який покладались обовязки забеспчення революційного порядку і державної безпеки; охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення записів актів громадського стану; прикордонної охорони та деякі інші господарського характру. Для цього у структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.
У звязку з цим було внесено зміни і доповнення у діючу на той час Конституцію, яка остаточно закріпила табірне рабство ХХ ст. Так, VII зїзд Рад СРСР (28 січня - 6 лютого 1935 р.) надав НКВС статус загальносоюзного наркомату. Згідно із доповненням ст. 51 Основного Закону СРСР, наркомат внутрішніх справ увійшов до складу РНК СРСР.
Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обовязки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб для досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму.
липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення увязнння до таборів на строк до пяти років, виселення за межі країни.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами, силаючись виключно на власні нормативні акти - накази, директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.
Одним із перших обєктів терору стала українська інтелігенція, яка з першої половини 30-х р. потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень. Над інтелігенцією незмінно витало звинувачення в українському націоналізмі. Під приводом «боротьби з націоналізмом» і розгорталися «чистка» й масові репресії.
Перший удар по українській інтелігенції сталінський режим наніс у березні 1930 p., коли на лаві підсудних у Харкові опинилося 45 відомих учених, письменників, культурних й освітніх діячів, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмила Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.
Процес СВУ був першою спробою масових репресій проти української інтелігенції і мав за мету згустити психологічну атмосферу істерії та підготувати суспільну думку до ще масштабніших процесів.
Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнало головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.
У 1933 р. радянські органи державної безпеки сповістили про викриття «Української військової організації» («УВО»), яка, за твердженням голови ДПУ УСРР В. Балицького, «очолювала повстанську, шпигунську і диверсійну роботу, а також саботаж у сільському господарстві». Серед арештованих у справі опинилися працівники системи освіти, представники творчої та наукової інтелігенції, які були прихильниками «українізації».
Обєктом атаки під час проведення кампанії боротьби зі «скрипниківщиною» став, насамперед, Наркомат освіти та вся системи культури, освіти й науки Радянської України. Політична кампанія проти «скрипниківщини» завершилася прийняттям 18-22 листопада 1933 р. постанови ЦК КП(б)У про офіційне згортання «українізації». «В даний момент головна небезпека - місцевий український націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами», - зазначалось у постанові.
Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних - 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4 000 вчителів були звільнені зі шкіл України як «класово-ворожі елементи». Натомість розширювалася мережа російських шкіл і класів. З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18, роботу втратили також 210 викладачів.
У 1933 р. було прийнято новий «український правопис», що стало підставою для пошуків націоналістів серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Значно постраждала і сама академія, особливо Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку певний час очолював М. Скрипник. «Контрреволюціонерами» та «шпигунами» були оголошені багато працівників ВУАМЛІН. Тотальна «чистка» охопила Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», багато музеїв України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки, Геодезичне управління, Державні курси українізації імені К. Маркса, Інститут української культури імені Д. Багалія, Інститут імені Т. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові.
Не обійшли увагою і «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. У грудні 1933 р. арештовано керівника театру «Березіль» Леся Курбаса, який у листопаді 1937 р. був розстріляний на Соловках.
р. ознаменувався першими арештами серед письменників. Ці арешти значно посилилися після самогубства М. Хвильового (травень 1933 р.). Протягом найближчого часу погром українських письменників досягнув особливого розмаху. За неповними даними, у період з грудня 1932 р. по травень 1937 р. було репресовано 71-го українського письменника. Загалом у «сталінський період» було піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.
Кампанія проти «скрипниківщини» вилилася у широкомасштабний погром інтелектуальних сил в Україні. Було майже вщент знищено наслідки обмеженої і контрольованої самою більшовицькою владою політики «українізації».
Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.
Найдошкульнішого удару по українській еліті було завдано у січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла Постишева. Разом з Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів.
Головним обєктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не дочікуючись невідворотного арешту, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до нього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського національного комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що зявилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський зїзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан стали писати під диктовку Москви.
Розпочате у 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р. підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників. У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили. для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х р. вони набули нових зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.
За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 000 відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «звязках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 р. та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 000 членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали [49].
Своєрідним прологом «великого терору» була чергова «чистка» партії, яка розпочалася у 1933 р. В УСРР того року вона відбувалася у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного 1934 р. - у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській і в Молдавській АСРР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У у 1933 р., із 120 000 членів і кандидатів у члени партії, що пройшли «чистку», станом на 15 жовтня було «вичищено» 27 500 «класово ворожих елементів».
У Донецькій, Київській, Вінницькій та Одеській областях «чистку» пройшли 267 907 осіб, виключено з партії 51 713, або 19%. З партії виключали за: «пасивне перебування в партії», «порушення партійної і державної дисципліни», «прояв ворожих класових настроїв». Всього в КП(б)У за 2,5 р. було притягнуто до відповідальності 104 458 осіб, з них виключено з партії 39 017 осіб. Внаслідок партійних чисток у складі КП(б)У залишилося 8,2 % тих, хто вступив у партію до 1920 р.
Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.
1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».
У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського, який скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини. Особлива нарада, а також інші позасудові органи («двійки», «трійки») стали знаряддям масових репресій.
Одним з найперших наочних виявів «класової ненависті і непримиренності» стало викриття так званого Обєднання українських націоналістів - організації, яка начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом здійснення терористичних актів, шкідництва та диверсій. 13 - 15 грудня 1934 р. виїзна сесія колегії Верховного Суду СРСР у Києві розглянула справи 37 осіб, які начебто прибули з території Польщі та Румунії для здійснення терористичних актів. Викриття і суд над учасниками цієї групи «терористів», як і над учасниками ленінградської і московської груп «терористів-білогвардійців», викритих з підозрілою «синхронністю», повинні були підтверджувати версію про наявність великомасштабного антирадянського підпілля. За цією справою було засуджено до розстрілу багатьох українських письменників та інтелектуалів.
У 1934 р. у сфабрикованій справі «Польської військової організації» було притягнуто до відповідальності 114 осіб. За версією радянського слідства, «ПОВ» здійснювало шпигунську, диверсійно-повстанську та шкідницьку роботу, готувала інтервенцію польських військ з метою відторгнення України від СРСР та включення її у «склад буржуазної федерації під протекторатом Польщі».
Продовженням лінії терору в середовищі українських інтелектуалів стало викриття органами НКВС УСРР у 1935 р. «підпільної контрреволюційної боротьбистської організації». 25 березня 1935 р. було заарештовано і засуджено до розстрілу, який потім замінили на 10 років каторги, письменника Євгена Плужника. У 1936 р. він помер на Соловках. У лютому 1936 р. було засуджено групу українських «неокласиків» Миколу Зерова, Павла Филиповича, Ананія Лебедя, Бориса Пилипенка й Марка Вороного. Разом з ними засудили педагога Леоніда Митькевича.
Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ). Один із найбільших процесів на території Миколаївської області, повязаний з УНЦ, був проведений з кінця 1937 р. до середини 1938 р. Тоді органи НКВС заарештували й притягли до кримінальної відповідальності близько 50-ти представників інтелігенції [92].
Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП(б)У та весь українській радянській уряд. Постишев (присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представника Сталіна - Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 000. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску» [49].
Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.
Прихід Червоної Армії трактувався не інакше як «визвольний». І він мав на меті, як сказано у ноті радянського уряду, врученій польському послу в Москві 17 вересня 1939 р., «взяти під захист життя і майно населення Західної України і Білорусії», не допустивши тим самим вже на початку Другої світової війни окупації краю німецько-фашистськими військами.
Ще жорстокішого удару зазнали населення України й український етнос у роки Другої світової війни.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства звязку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоровя, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників.
Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні обєктивних, ні субєктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2 867 колгоспів, які обєднали 204 001 селянських господарств.
Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.
Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.
З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно - конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939-1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП, УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було увязнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До вязниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, - вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до вязниць.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР - до Сибіру та Казахстану - були примусово разом з сімями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.
Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано понад 10% населення. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики.
Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетворити їх на слухняне знаряддя своєї політики викликали опір населення. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» - найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.
З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і польський рух. Повязаний з емігрантським урядом Сікорського, він спирався на ті кола польського населення, які підтримували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах, проте протягом року був знищений органами НКВС. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи настроєних поляків продовжували діяти.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалось втекти до окупованої німцями Польщі, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 000 українських політичних біженців.
В 1939-1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і воззєднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до воззєднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусь відкривав можливість здійснення відвічного національного завдання народу - воззєднання в одній державі. Революційно налаштовані робітники і селяни, частина інтелігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до «совєтської» влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовтня, а 26-28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, воззєднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.
Народні Збори, безсумнівно, виразили волю народу Західної України. Їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цього погляду рішення Народних Зборів обєктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.
Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення Західної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прийняв постанову про спецпоселення і трудове влаштування осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і вязниці з числа польських військових і службовців, членів контрреволюційних організацій, а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.
Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 000 сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4 029 сімей. У цих сімях зі Львівської області числилось 20 966 осіб, тобто в середньому на сімю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 000 колоністських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 000 осіб.
Сама депортаційна акція відбувалась 10-13 лютого 1940 p., майже через півтора місяця після постанови РНК. Уся територія західних областей була поділена на оперативні депортаційні «трійки», на які покладалось завдання охопити всіх польських осадників і відправити у такі визначені східні області СРСР: Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Івановську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську, Омську області та в Комі АРСР.
Бібрська - Черпаков, Малишев, Леонов;
Бродівська - Євграфов, Саркісов, Нусімович;
Городоцька - Матвеєв, Уфлянд, Чуніхін;
Любачівська - Кононов, Петров, Пишкін;
Львівська № 9 - Хомутов, Алафердов, Хохряков.
З поміж українських імен в окремих «трійках» зі Львівської області, за документами ДАЛО, трапляються Кононенко, Губаренко, Громовенко. Ставлення місцевого українського населення до виселення польських осадників не вирізнялося схваленням. А в деяких селах (наприклад, у с. Родатичі Городоцького району), українські селяни прямо заявили, що радянська влада чинить неправильно. Ініціатором такого селянського осуду був депутат Народних Зборів Західної України, колишній член КПЗУ Когеляк. З Родатич виселялось 7 родин.
У січні 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило створити вздовж нового західного кордону СРСР з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (3 квітня 1940 р.) РНК України конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.
На ділянці Львівської області виселенню підлягало населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, Вязивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке, Маковисько і багато ін.
Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Буджака, звідки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.
РНК УРСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон (нинішній Яворівський). Виселенню підлягало 21 село Янівського, Жовківського та Немирівського районів і ще десятки хуторів.
Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді - Анкерманську обл.).
Особливо велика кількість людей підлягали виселенню і депортації на виконання вже згаданої Постанови Раднаркому СРСР від березня 1940 р. Депортації підлягали сімї, члени яких опинилися в таборах і вязницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандармами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками антирадянських організацій, а також біженцями з окупованої німцями польської території, котрі виявляли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, значило, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного обєднання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного обєднання, Волинського українського обєднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств «Луг», «Пласт» та ін.
Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із застосуванням засобів терору розпочалася без попередження 29 червня 1940 р.
Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.
Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків - 200 000.
Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.
Уже в лютому 1940 р. з усіх сільрад західних областей України виганяли і часто репресовували депутатів, обраних у сільради в грудні 1939 р., у тому числі членів «Просвіт», Сельробу, УСДП, УСРП, КПЗУ тощо.
Страшною сторінкою радянських репресій, які, можливо, мало деформували демографічну ситуацію, але вражали своєю протиправністю й антигуманністю, був розстріл вязнів тюрем західних областей України в червні 1941 р. під час відступу Червоної Армії. Вже 22 червня 1941 р. з Москви надійшла вказівка «розвантажити» тюрми. В той самий день у львівських тюрмах було розстріляно 108 вязнів, засуджених до смертної кари.
Начальник тюремного відділу УНКВС у Львівській області лейтенат держбезпеки Лерман 24 червня інформував про хід «розвантаження» тюрем.
У Львові було три тюрми. В них числилось 5 145 політичних вязнів. Згаданий лейтенант Лерман 24 червня інформував, що із названого числа вязнів підлягало до розстрілу 2 239 осіб:
у тюрмі № 1 з 1 355 вязнів було розстріляно 924;
у тюрмі № 2 з 471 вязня було розстріляно 471;
у тюрмі № 3 з 413 вязнів було розстріляно 413.
Всього - 1 808 осіб.
Вязнів розстрілювали в тюремних камерах, подвірях тюрем, урочищах за межами міст, скидали у вироблені шурфи шахт.
Тоді у Станіславі було страчено 1 500 вязнів, у подвірї Стрийської тюрми - 250. Термінові страти були проведені в тюрмах Тернополя, Луцька, Ковеля, Рівного, Дубного та інших міст.
Становлення кримінально-виконавчої системи в Західній Україні фактично започаткувала директива НКВС СРСР № 720 «Про організацію роботи у звільнених районх західних областей України і Білорусії» від 15 вересня 1939 р., тобто за два дні до початку анексії Чрвоною армією західноукраїнських земель. Оперативно-чекістським групам (ОЧГ) «в тісному контакті з війсковим командуванням і під керівництвом тимчасових упрвлінь» арштувати «найбільш реакційних» представників польської адміністрації, активних члнів українських та польських громадсько-політичних обєднань», а в захоплних польських тюрмах «організувати нову тюремну адміністрацію із надійних людей на чолі з одним із співробітників НКВС» та забеспечити «суворий режим утримання зарештованих» [15; С. 163]. У відповідності до «Положення про тюрми НКВС СРСР для осіб, які перебувають під слідством» від 28 липня 1939 р., всі колишні тюрми польського ржиму стали фактично слідчими ізоляторами. Зокрма, уже станом на 1 жовтня 1939 р., у Західній Україні ОЧГ було арештовано 3 914 осіб - поміщіків, промисловців, польськіх офіцерів, поліцейських керівників різних «контрреволюційних» партій тощо [14; С. 23].
жовтня 1939 р. НКВС СРСР видав наказ «про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною разробкою», яким визначалося 18 груп «антирадянських елементів» за їх соціальною, політичною, релігійною приналежністю, які «в силу свого соціального і політичного минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості» могли бути використані «закордоними розвідками і контрреволюційними центрами з антирадянською метою». Всі вони підпадали під статті №№54 (контреволюційні злочини) та 56 (злочини проти порядку управління) КК УРСР редакції 1927 р. з подальшими змінами і доповненнями.
Після офіційного створення наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. у західних областях управлінь НКВС та Робітничо-селянської міліції, виявленням і арештам «антирадянських елементів» займалися відповідні відділи НКВС (криминального розшуку, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, државної безпеки), а також дорожньо-транспортні відділи НКВС Львівської залізниці, та Особливі відділи державної бзпеки НКВС Київського особливого військового округу.
На кінець грудня 1939 р. у західних областях було арештовано 11 559 осіб, з яких 10 331 особа - вперше за звинувачнням в причетності до «контрреволюційних злочинів» [38].
Одночасно з арештами на прикінці жовтня розпочався процес складання списків для виселення сімей польських осадників та лісників. До цієї категорії належало понад 77 000 колишніх польських військових у відставці, які пересилилися з Польщі в 20 - 30 рр. ХХ ст. у прикордонні з УРСР регіони, де отримали понад 600 000 Га землі [28; С. 138]. Вони вважалися кремлівським керівництвом» пятою колоною».
На початок грудня було взято на облік 9 436 сімей польских осадників і лісників, яких у листі до Й. Сталина від 2 грудня 1939 р. Нарком НКВС СРСР Л. Берія пропонував виселити у віддалені регіони СРСР.
Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР підтримали ініціативу, а 5 грудн 1939 р. РНК СРСР ухвалила постанову про висилку осадників із Західної України та Західної Білорусії, з подальшим використанням їхньої праці на підприємствах Наркомлісу СРСР. У наступних постановах Політбюро ЦК ВКП(б) від 21 і 28 грудня РНК СРСР від 22 і 29 грудня 1939 р. йшлося про використання майна осадників виселиних із цих територій, а також внесено доповнення про виселення сімей «сторожів охорони лісу», тобто лісників. Зокрема було затверджено 3 документи НКВС СРСР, які стали наормативною базою і «керівництвом до дії» не лише при виселені осадників, а й проведенні послідуючих виселенських акцій. Це були «Інструкція про порядок переселення осадників, які виселяються із західних областей УРСР і БРСР», «Положення про спецселища і трудове влаштування осадників, які виселяються із західних областей УРСР і БРСР» і «Штати селищних і районих комендатур НКВС». А 17 січня 1940 р. заступником наркома НКВС СРСР В. Чернишовим була затверджена розроблена Головним управлінням конвойних військ НКВС СРСР «Інструкція начальникам ешелонів під час супроводу спецпереселенців -осадників» [42].
Оскільки висилка осадників проводилася на території західних областей, то до цієї акції активно включалося республіканське крівництво та силові структури. Зокрема, політбюро ЦК КП(б)У 19 січня 1940 р. ухвалило спеціальне рішння, у якому відзначалося, що у відповідності до постанови РНК СРСР висилці підлягають на загальних підставах не лише осадники польської національності, а й родини осадників та лісові сторожі - українці, які на момент обліку мали у володінні 3 - 4 морги змлі (1 морг =0,4 Га) і «користувалися всіма перевагами польської держави». Відповідно, кількість сімей, які підлягали виселенню із 9 436, запронованих Л. Брією в грудні 1939 р., зросо до 17 807 сімей (95 193 особи) станом на 25 січня 1940 р. Зокремі із Станіславської області планувалося виселити 1 837 сімей (9 468 особи), Тернопільської - 6 289 сімей (3 2967 осіб), Львівської - 4 252 сімї (2 3316 осіб), а решта - з інших західних областей [28; С. 139, 142].
Акція з їх виселення відбулася 10 - 14 лютого 1940 р., під час якої було депортовано в східні регіони СРСР 17 206 сімей у складі 89 062 особи [28; С. 153] Таким чином, лише 601 сімй вдалося уникнути виселення з різних причин.
За націоналним складом значну білшість осадників становили поляки (83%), українці серед них було 9 %, а белорусів 8% [42].
березня 1940 р. РНК УРСР, ухвалило постанову виселення в яку до переліку осіб було включено і членів колишніх українських громадсько-політичних обєднань, а також господарів, які мали у власності змельні наділи: у приміській зоні - 5 га, у сільській місцевості - 7 га, у гірській місцевості - 10 га [37; С. 255].
На підставі постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. В тюрмах і таборах було розтріляно 7 305 осіб з катгорії «колишніх» [38]. А вже в березні, за підписом Берії, наркомам НКВС УРСР і БРСР, було направлено дві директиви за №№ 892/Б і 895/Б. У пршій йшлося про порядок виселки членів сімей реприсованих. Також наказувалася «негайно приступити і до 30 березня закінчити складання за відповідною формою облік членів сімей реприсованих. У примітці відзнчалося, що під «членами сімї» вважається: дружина, діти, а також батьки, брати і сестри, в тому випадку якщо вони проживали разом із сімєю арештованого чи військовополоненого. У другій директиві йшлося про виселення повій [26; С. 369].
Операція з висилки членів сімей репресованих «ворогів народу» була проведна у ніч на 13 квітня 1940 р. У 51 ешелоні до Казахської РСР було відправлено майже 61 000 осіб. Більшість із виселних становили жінки, малолітні діти та люди похилого віку, у тому числі й чимало українців із змішаних шлюбів. Всі вони мали статус адміністративно засланих на 10 р. Для проживання у визначних адміністративних районах серед місцевого населення. Але без права змінювати місце «прописки» без дозволу місцвих органів НКВС. Їхній статус визначав спеціальний штамп у паспорті або тимчасовому посвідченні.
Наприкінці червня розпочалася третя акція з виселення так званих біженців. Ними вважалися особи, які з початком Другої світової війни мігрували у східні райони Польщі до кордону УРСР, сподіваючись на допомогу та захист Червоної армії. Більшість із них становило єврейське населення, яке намагалося уникнути репресій з боку нацистського окупаційного режиму. Крім євреїв, у Галичину з етнічної Польщі прибуло також і чимало поляків. Після підписання між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. Договору «Про дружбу і кордон» та за домовленістю з нацистським урядом, було дозволено біженцям подавати заяви на вийзд до Німеччини. Хто ж не бажав віїджати, мали зареєструватися у місцевих органах влади як радянські громадяни. З цією метою РНК СРСР ухвалила 30 грудня 1939 р. Постанову про проведення органами НКВС з 15 лютого до 15 травня 1940 р. Паспортизації в західних областях. У першу чергу вона мала пройти в містах, селищах, районих центрах та залізничих станціях.
Згідно п. 5 спільної постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 2 березня 1940 р. Біженці, які не отримали паспорти, а також яким було відмовлено у виїзді до німеччини скористалися лише 30 062 сімї в складі 65 899 осіб, а паспорти станом на 15 травня 1940 р. Отримали 1 160 291 особа і 8 469 осіб - тимчасові посвідчення [28; С. 123].
Операція з висилки біженців розпочалася у ніч на 29 червня. До її проведення було залучено майже весь особовий склад місцевих органів НКВС та внутрішніх військ, а також 2 200 оперативних працівників міліції, направлених до Львова з інших областей УРСР. Всього, за даними НКВС УРСР, станом на 2 липня 1941 р. Із шести західних областей УРСР було вислано 37 532 сімей, в складі 83 207 осіб та 19476 одинаків [24]. За національним складом 84% біженців становили євреї, 11 % поляки, 2 % українці, решта - інші національності [42].
Проведення впродовж пяти місяців 1940 р. трьох масових акцій з висилки сімей «ворожих елемнтів», супроджувало панічний страх серед місцевого наслення. За спогадами очивидця, «ніхто не мав спокою ні вдень, ні в ночі, бо завжди тривожить вас думка як не про арештування, то про вивіз в Сибір, на Біле море, чи на Камчатку. Арештування і вивіз різнилися лише тим, що перше кінчається скорішою смертю, а другий - смертю повільною, довшою, конанням серед холоду і цілковитого голоду».
Після пяти місячної перерви, у грудні 1940 р., розпочалася підготовка до чергової - четвертої акції з вислення, спрямованої головним чином проти сімей «націоналістів» та «зрадників батьківщини». Зокрема, в листі до Й. Сталіна від 4 грудня 1940 р. Л. Берія висловлював свою стурбованість з приводу зростання кількості випадків нелегального переходу кордону не лише в західних областях УРСР і БРСР, а й в країнах Прибалтики та Молдавської РСР. Не вдаючись до аналізу причин цих масових переходів, Берія пропонував боротися з цим явищем через запровадження кримінальної відповідальності для членів родини не лише військових, а й для цивільних осіб, які втекли за кордон. Підставами для такої пропозиції Л. Берії стали невдалі спроби Революційного проводу ОУН(б), підняти в 1940 р. антирадянське повстання в західних областях УРСР, що змусило багатьох членів Організації утікати від можливих репресій за кардон. Зокрема, у вересні - жовтні 1940 р. У Станіславській області було арештовано 97 членів ОУН, у Ровнській - 85, у Львовській - 107 осіб [35; С. 145]. А всього в 1940 р. У західних областях УРСР, за даними НКВС УРСР, було арештовано 4 657 «українських націоналістів».
Для проведння виселнь у західних областях УРСР і БРСР, а також на теріторії країн Прибалтики й Молдовської РСР було визначено конкретні дати. Зокрема, для Західної України - 22 травня. Як відзначалося з цього приводу в наказі НКДБ СРСР «Орієнтировка про організації українських націоналістів (УВО - ОУН - ОУНСД)» від 28 серпня 1944 р., «наприкінці травня 1941 р. Органами НКВС СРСР була проведена опрація з вилучення сімей нелегалів-оунівців, як пособницької бази українських націоналістів, і переселено їх у віддалені райони Союзу».
Стосовно загальної кількості висланих у заслання осіб під час цієї остатнньої перед війною акції, то в науковій літратурі фігурують різні дані - від 9 595 осіб, до 11 476 осіб, у тому числі: з Трнопільської - 1 533, Ровенськоїм - 984, Станіславської - 1 533, Чернівецької - 229 осіб.
Загалом, за різними підрахунками, під час цих чотирьох масових акцій (лютий, квітень, чрвень 1940 р. і травень 1941 р.) із західних областей УРСР було вислано понад 78 000 сімй «ворогів народу», в складі понад 24 000 осію.
Метод політичного терору був невідємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х р. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.
Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем».
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.
Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС.
У структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.
Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обовязки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер.
липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення увязнння до таборів на строк до пяти років, виселення за межі країни.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами, силаючись виключно на власні нормативні акти - накази, директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.
Одним із перших обєктів терору стала українська інтелігенція, яка з першої половини 30-х р. потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень.
Процес СВУ був першою спробою масових репресій проти української інтелігенції і мав за мету згустити психологічну атмосферу істерії та підготувати суспільну думку до ще масштабніших процесів.
Однією з перших установ, що зазнало головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти «буржуазних націоналістів».
У 1933 р. було прийнято новий «український правопис», що стало підставою для пошуків націоналістів серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Значно постраждала і сама академія, особливо Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). «Контрреволюціонерами» та «шпигунами» були оголошені багато працівників ВУАМЛІН. Тотальна «чистка» охопила Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», багато музеїв України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки, Геодезичне управління, Державні курси українізації імені К. Маркса, Інститут української культури імені Д. Багалія, Інститут імені Т. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові.
Не обійшли увагою і «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики.
1933 р. ознаменувався першими арештами серед письменників. За неповними даними, у період з грудня 1932 р. по травень 1937 р. було репресовано 71-го українського письменника. Загалом у «сталінський період» було піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.
Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.
У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.
Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «звязках з емігрантськими колами та чужоземними державами».
Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.
1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».
Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ).
Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства звязку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоровя, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних групп.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР - до Сибіру та Казахстану - були примусово разом з сімями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення.
Розділ 3. Різновиди сталінських репресій
сталінський репресія україна
Депортації, заслання, вислання з України. Злам 1930 р. багатий і на «викриття» численних «контрреволюційних», «шкідницьких» та інших організацій, членами яких поповнювалися сибірські та північні концтабори [36; С 29].
Упродовж 1930-х рр. в Україні набула поширення практика виселення значних мас людей і навіть цілих народів. Репресивні заходи підкріплювалися відповідними законодавчими актами, наказами, на базі яких силовими структурами УСРР-УРСР тільки в 1936 рр. було депортовано на спецпоселення за межі республіки більше 552 000 громадян. Під час колективізації сільського господарства в 1930-31 рр. на основі рішень вищих органів влади та державного управління СРСР на заслання до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії було примусово відправлено з УСРР 63 817 сімей заможних селян.
Нормативним документом, який поклав початок широкомасштабній операції з депортації селян, є постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації» від 5 лютого 1930 р. У ній було вказано, що другу категорію розкуркулених «має складати куркульський актив з найбільш багатих куркулів, які підлягають висланнюу віддалені місцевості СРСР або в межах краю його віддалених районів». Визначено орієнтовну кількість депортованих селян: 70 000 сімей планувалося виселити уПівнічний край, 50 000 - у Сибір, 25 000 - на Урал, 20-25 000 - у Казахстан. Районами заслання повинні бути необжиті або малообжиті місцевості з використанням висланих на особливо важких промислах і роботах. Розкуркуленим селянам після конфіскації майна передбачалося залишати найбільш необхідні предмети домашнього вжитку та деякі елементарні засоби виробництва у відповідності з характером їх роботи на новому місці та необхідний на перший період мінімум продовольчих запасів та невелику суму грошей до 500 руб. на сімю. Процес розкуркулення і виселення відбувся у першій половині, а точніше - протягом перших чотирьох місяців 1930 р
З України було депортовано31 593 сімї ускладі 146 229осіб. Наступну групу документів складають довідки про розселення розкуркулених селян, які підлягали депортації у віддалені райони СРСР. У довідці ОДПУ № 3 «Про кількість виселеного куркульства в 1930 р. в Північний край» зазначено, що сюди було депортовано 19 658 сімей, або 93 461 особу з України. Питома вага депортованих селян у цьому регіоні склала 42,2 % сімей, 40,6 % осіб [33; С. 779]. Наступним регіоном виселення розкуркулених українських селян був Західно-сибірський край. У 1930 р. у цей регіон було переселено, згідно з довідкою ОДПУ № 5, 15 590 сімей, або 76 130 осіб, з них з України - 6 556 родин у складі 23 985 членів сімей. Таким чином, найбільшу питому вагу серед селян, висланих у 1930 р. у Західний Сибір, складали українці. УСхідно-сибірський край у 1930 р., згідно з довідкою ОДПУ№ 6, було переселено 12 047 сімей, або 55 782 особи, з них з Української СРР відповідно - 5 056 і 25 015. Виходячи з цього, можна вважати, що основний контингент депортованих теж складали селяни з України. У Далекосхідний край у тому ж році, згідно з довідкою ОДПУ № 8, було виселено 3 919 сімей, або 20 901 особу, з них, відповідно, з Української СРР - 323 і 3 283.
Питома вага українців тут складала всього 10,5 % сімей та 16,1 % осіб. В Якутію у 1930 р., згідно з довідкою ОДПУ№ 9, було вислано 287сімей, або 2 007 осіб, з них 485 осіб-одинаків з Української СРР. Питома вага українців у Якутії серед депортованих осіб становила 41,4 %. Як бачимо, найбільшу питому вагу серед депортованих селян у 1930 р. складали вихідці з України. Районами поселення у 1930 р. розкуркулених українських селян були Північний, Західно-сибірський, Східно-сибірський, Далекосхідний краї та Якутія, тобто найбільш віддалені північні та східні регіони Росії. Для вихідців зУкраїниу цих місцевостях кліматичні умови проживання були особливо важкими, а природні умови - незвичними. З цього можна зробити висновок, що вістря політики розкуркулення насамперед спрямовувалося проти українського селянства. Депортовані селяни зУкраїни у віддалені північні та східні райони Росії були приречені на особливо важкі умови життя, які зумовили надзвичайно високу смертність та каліцтва, неймовірні страждання. Цьому сприяла не лише дислокація розселення спецпереселенців з України, а й їх використання як дешевої підневільної робочої сили на важких роботах. 96,2 % виселених у Північний край у 1930 р. працювали у лісовій промисловості. Базовим документом, який визначив масштаби та порядок другої хвилі розкуркулених селян у 1931 р., стала постанова Політбюро ЦКВКП(б) «Проплан переселення куркульських сімей в 1931 р. та організацію продуктивного використання спецпереселенців» від 20 травня 1931 р., яка була прийнята на основі протоколу засідання комісії А. Андреєва від 15 травня 1931 р. Відтепер використання трудових ресурсів спецпереселенців передавалося у відання органів ОДПУ, які повинні були опікуватися їх господарським, адміністративним та організаційним управлінням, а також розпоряджатися всіма матеріальними та грошовими фондами, відпущеними на спецпереселення. Було визначено план розселення розкуркулених: в Уральській області - 55 000 сімей, а в Казахстані - 56 000 сімей. 18 вересня 1931 р. було видано наказ ОДПУ№ 531/289 «Про порядок наступного виселення куркульських сімей».
У ньому зазначалося, що у звязку з припиненням масових операцій із виселення куркульських родин у віддалені райони Союзунака з ОДПУ№ 44/21 від 2 лютого 1930 р. із цього числа скасовується. В майбутньому виселення куркульських родин з районів суцільної колективізації дозволялося здійснювати в індивідуальному порядку невеликими групами по мірі їх виявлення та з попередньої санкції ОДПУ. Куркульські сімї, які мали у своєму складі колишніх червоних партизанів, червоногвардійців, командирів РСЧА, робітників на виробництві, а також осіб, які мали заслуги перед революцією, висилати категорично заборонялося. Також заборонялося висилати молодь із складу куркульських сімей, яка зайнята самостійною роботою і немає тісного звязку з сімєю, яка підлягає виселенню, або розірвала звязок із нею. На основі цих даних можна встановити, що депортація розкуркулених селян другої категорії за межі республіки, краю, області у віддалені північні та східні райони СРСР повністю здійснювалася з Української, Білоруської союзних республік, а також з Центрально-Чорноземної області, Татарської, Кримської АСРР, Західної, Івановської, Московської областей Російської Федеративної соціалістичної радянської республіки. Всього звідси було виселено 165 597 сімей, або 778 330 осіб. Із решти регіонів мало місце повне або часткове переселення розкуркулених селян другої категорії всередині республік, країв областей, де здійснювалася насильницька політика розселянювання.Серед загальної кількості розкуркулених та депортованих у відділені північні та східні райони українські селяни, за нашими підрахунками, складали 19,8 % сімей, або 16,9 % осіб, білоруські відповідно - 2,9 % і 2,6 %, російські- 73,3 % і 70,1 %, закавказькі - 0,5 % і 0,6 %, азійські - 3,5 % і 9,8 %.
На основі цього можна встановити, що серед депортованих селян другої категорії у віддалені райони СРСР у 1931 р. українці складали майже четверту частину і посідали друге місце у загальній масі виселених. Місцем «куркульського заслання» депортованих селян з України у 1931 р стали північні райони Уральської області. В природному відношенні це були необжиті, малозаселені, тайгові місцевості з надзвичайно суворою довгою зимою і дуже коротким спекотним літом. Такі природно- кліматичні умови для українців були надзвичайно важкими, їм доводилося виживати у цих екстремальних умовах саме Північний Урал став основним районом проживання розкуркуленихта депортованих селянізінших регіонів країни, а саме 128 233 сімей, або592 089осіб. Питома вага українців склала 25,1 % сімей, або 22,2 % осіб у загальній кількості депортованих в Уральську область у 1931 р. Без урахування розкуркулених селян Уральської області питома вага українців підвищувалася і складала 38,5 % сімей, або 34,6 % осіб. Перша та друга хвилі розкуркулення, які проводилися у 1929-1933 рр., були найбільш масовими. Третя хвиля розкуркулення за своїми масштабами була не такою масовою, але неменш трагічною за своїми наслідками. Початок їй поклала «Інструкція всім партійно-радянським працівникам і всім органам ОДПУ, суду і прокуратури» від 10 травня 1933 р., у якій був чіткий наказ про припинення масового розкуркулення. Провину за надзвичайно широкі і масові масштаби розкуркулення було вкотре перекладено на плечі місцевих партійних і радянських працівників. З цього приводу зазначалося, що на селі здійснюються масові і хаотичні виселення: «Арешти проводять голови колгоспів і члени правління колгоспів, голови сільрад і секретарі партосередків, районні і крайові уповноважені.Арешти здійснюють всі, кому заманеться і хто власне не має жодного права це робити» [43; С. 747]. Після засудження такої практики ЦК ВКП(б)і РНК СРСР зажадали припинення арештів особами, які не мають на це права. Арешти відтепер могли здійснювати лише органи прокуратури, ОДПУ і начальники міліції. Далі вказувалося негайно припинити будьякі масові виселення селян. Виселення здійснювати лише «в індивідуальному і вибірковому порядку і увідношенні лише тих господарств, які ведуть активну боротьбу проти колгоспів і організовують відмову від посівної кампанії і заготівель». Було встановлено квоту для виселення лише з визначених областей в кількості 12 000 господарств, з них 2 000 - з України.
На наш погляд, саме цей документ поклав початок третій хвилі розкуркулення. Місцем заслання депортованих селян з України став Біломорсько-Балтійський комбінат. Рішення про його створення було прийнято 17 серпня 1933 р. 23жовтня 1933 р. кількість сімей, які підлягали виселенню, було збільшено до 20 000 «родин куркулів», з них із України підлягали депортації 9 546 сімей. Порядок виселення було визначено двома документами. Перший - меморандум НКВС СРСР № 150 заступнику наркома внутрішніх справ Української РСР З. Б. Кацнельсону про вислання одноосібників у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату від 5 листопада 1934 р. У ньому вказувалося, що «виселенню підлягають одноосібники, які злісно саботують і зривають господарсько- політичні кампанії на селі, не займаються продуктивною працею,помічені у крадіжках соціалістичної власності, виключені з колгоспів». Виселення селян мали здійснюватися в індивідуальному порядку за ухвалою органів НКВС і затверджені Наркоматом внутрішніх справ УСРР у відношенні кожної конкретної сімї. При цьому депортації підлягали лише ті сімї, які мали у своєму складі хоча б одного працездатного чоловіка. Другий - меморандум НКВС СРСР № 216 наркому внутрішніх справ Української РСР В. А. Балицькому про виселення «антирадянських сімей» на Біломорсько- Балтійський комбінат від 28 грудня 1934 р., де зазначалося, що «виселенню підлягають сімї, які помічені у антирадянській діяльності, зокрема запідозрені у шпигунстві, націоналістичні антирадянські елементи, які здійснювали крадіжки соціалістичної власності, виключені з колгоспів, раніше репресовані куркулі, які втекли іззаслання та особи, які проводять антирадянську агітаціюі поширюють провокаційні чутки». При цьому зазначалося, що під час здійснення операцій не слід допускати виселення колишніх червоних партизанів, родин червоноармійців та підданих іноземних держав.
Депортовані повинні бути забезпечені двомісячним запасом продовольства, у т. ч. печеним хлібом на весь період перебування у ешелоні, відповідним одягом і взуттям. У відповідності з меморандумами депортація мала бути здійснена поетапно. Про це, зокрема, йдеться у довідці НКВС СРСР у ЦК ВКП(б) «Про виселення куркульства та антирадянського елементу» від 1 січня 1935 р. З неї дізнаємося, що депортація проводилась в період 1-9 лютого 1935 р. В результаті виселено із прикордонних регіонів України 2 000 родин «куркулів та антирадянського елементу» у кількості 8 678 осіб, із них: німців 615 сімей, поляків 681 сімя, українців 589 сімей та інших -чехів,молдаван, болгар, євреїв- 115 сімей. Депортовані відправлені у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. З 20 лютого по 10 березня 1935 р. здійснено переселення «ненадійного елементу з 23 прикордонних районів Київської та Вінницької областей у східні райони УСРР» у кількості 8 329 сімей, або 38 892 осіб. З них за національною ознакою сімей поляків- 2 866, німців-1 903, українців - 3 434, інших - 126 сімей. Підставою для виселення селян вважається лист ЦККП(б)У від 14 вересня 1934 р. керівникам низових партійних і радянських органів «Про заходи забезпечення виконання Закону про обовязкові зернопоставки одноосібними господарствами». У ньому дозволялося застосування репресій протии осіб, які«злісно не виконували свої зобовязання із хлібоздачі, є більш заможними, тобто тих осіб, у відношенні яких застосування репресій дасть найбільш швидкий ефект і заохотить решту одноосібників до іншого як найшвидшого виконання плану із здачі хліба».
Разом з тим в листі було попередження щодо застосування репресивних заходів у масовому порядку. Виселення і конфіскація майна одноосібників, які не виконали плану із хлібоздачі, мали застосовуватися лише у виключному індивідуальному порядку із дозволу райвиконкому та облвиконкому. 20 жовтня 1934 р. надійшла телеграма секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Л. М. Кагановичу про «саботаж хлібоздачі» в деяких областях України. У ній зазначалося, що «у звязку з опором куркульських елементів в деяких районах і селах Вінницької, Чернігівської, Київської, Харківської областей проведенню хлібоздачі в одноосібному секторі змушені висунути вимогу про вислання за межі УСРР найбільш злісних нездавачів хліба». 23 жовтня 1934 р. заступник наркома внутрішніх справ УСРР З. Б. Кацнельсон надіслав записку наркому внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоді про «виселення 500 сімей одноосібників за межі України». У ній стверджувалося, що, хоча план хлібоздачі виконано, у Вінницькій, Чернігівській, Харківській таКиївській областях є чимало одноосібників, які не обробляють польової землі, а живуть за рахунок присадибних ділянок та відхідництва. Через це вони не беруть участі у хлібоздачі і за рахунок високих заробітків сплачують податки.Далі зазначалося, що «одноосібники вперто не вступають в колгоспи і є надзвичайно небажаним прикладомдля колгоспників. У звязку з цим по відношенню до них вирішено застосувати виселення».І вже 31 жовтня 1934 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «дозволити вислати з прикордонної смуги УСРР від 300 до 1 000 сімей одноосібників, зобовязавши ЦК КП(б)У вжити заходів, щоб місця висланих були заміщені надійними елементами». Відповідальність за це покладалася на С. Косіора, П. Постишева, В. Балицького. На цьому засіданні було прийнято рішення «зобовязати ЦККП(б)У і РНК УСРР у 6-ти місячний термін перетворити місто Камянець-Подільський в передовий форпост радянського українського патріотизму проти польських панів та пілсудчини». 27 грудня 1934 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) знову було розглянуто питання про переселення та виселення господарств із західних прикордонних районів України. Зокрема, НКВС зобовязувалося вислати в порядку репресії із західних прикордонних районів 2 000 антирадянських сімей та одночасно переселити із західних прикордонних округів у східні райони УСРР 7-8 000 господарств ненадійного елементу.
січня 1935 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про першу чергу депортацій з Мархлевського району Київської області селян, запідозрених у ворожій антирадянській діяльності. Першу депортацію було здійснено весною 1935 р. 20 серпня 1935 р. був прийнятий меморандум НКВС СРСР № 287 наркомом внутрішніх справ України В. А. Балицьким про виселення та переселення частини населення з Мархлевського району УСРР. В ньому зазначалося, що згідно з директивою заступника наркома внутрішніх справ СРСР Я. Агранова необхідно переселити з Мархлевського району в інші області УСРР 300 господарств «ворожого та ненадійного елементу і про виселення з Мархлевського району за межі УСРР на північ 50 господарств найбільш небезпечних антирадянських елементів». Наказано було виселити ці родини у спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату. Крім того, дозволялося виселити з Мархлевського району членів родин, чоловіки яких раніше засуджені і вислані в спецпоселення «за активну антирадянську та шкідницьку діяльність». 31 серпня 1935 р. була прийнята постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про переселення всерединіУкраїни».Уній дозволено було переселити з Мархлевського району в інші області України додатково до переселених 350 господарств [78; С. 682]. Остання значна депортація селян відбулася згідно з постановою РНК СРСР № 776-120 с від 28 квітня 1936 р. «Про виселення з УСРР і господарське облаштування в Карагандинській області Казахської АСРР 15 000 польських і німецьких господарств». У ній зазначалося, що виселенню підлягає 45 000 осіб. Для них в Карагандинській області створюються сільсько-господарські поселення НКВС [79; С. 324-327].
Таким чином, за час третьої хвилі розкуркулення та депортацій селян, яка тривала з травня 1933 р. до серпня 1936 р., з України було вивезено 35 170 сімей. Якщо взяти до уваги, що пересічна селянська родина складалася з 5-6 осіб, то загальна чисельність депортованих в аналізований період становить, за підрахунками, 180-200 000 осіб. Звідси можна зробитит акі узагальнюючі висновки. По-перше, депортації здійснювалися методом вибірково-адресних репресій, їх жертвами ставали передусім одноосібники, які не бажали вступати до колгоспу, але одночасно вважали за доцільне ліквідувати індивідуальне господарство з метою уникнути виконання непосильних завдань та планів хлібоздачі. По-друге, районами поселення депортованих селян були передусім спецпоселення Біломорсько-Балтійського комбінату, Карагандинської області. Отже, нами встановлено, що розкуркулення та депортації селян України здійснювалися з кінця 1929 р. до середини 1936 р. На основі розтаємничених документів підраховано, що під час трьох періодів розкуркулення з Україниу віддалені північні та східні райони СРСР було депортовано близько 100 000 селянських родин (приблизно півмільйона осіб) [65].
Голодомор 1932-1933 рр. Голод 1932-33 р. охопив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську регіони України, його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.
Офіційним початком хлібозаготівельної кампанії 1932 р. є 1 липня. План хлібозаготівель по Україні був затверджений ІІІ Всеукраїнською конференцією КП(б)У, що відбулася 6 - 9 липня 1932 р. в Харкові у приміщенні Державної опери. Стратегічну лінію ЦК ВКП(б) на конференції представляли В. Молотов та Л. Каганович. «До безумовного виконання» було прийнято «встановлений ЦК ВКП(б) план хлібозаготівель по селянському сектору України обсягом 356 млн пудів». Політбюро ЦК КП(б)У після ІІІ партконференції встановило 4% надбавку до хлібозаготівельного плану, а також дозволило запровадити 2% надбавки до районних планів.
План хлібозаготівель визначався, виходячи з норми врожайності 1932 р. На 5 липня це була орієнтовна норма у 48,4 - 52,7 пудів/га, з 1 жовтня - оперативна у 42,1 - 46,5 пудів/га. Однак і вона була завищеною, як і офіційна цифра зібраного в Україні у 1932 р. врожаю - 912,5 млн пудів або 14,6 млн тонн.
Становище з урожаєм саме по собі не могло спричинити тотального голоду, через який вимерла майже половина сільського населення України. Зібраного хліба було достатньо для задоволення як продовольчих потреб населення, так і утворення насіннєвого фонду.
У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 р організовувалися з України так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівіний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.
За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років увязнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.
З 1929 р. Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 р., коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати мірчуковий збір, різноманітні заготівлі мяса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені ними роботи тощо.
Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці - так звані трудодні. Пересічною натуральною оплатою трудодня в колгоспах України у 1932 р. було від 1 до 1,5 кг хліба. Його грошове наповнення становило від 50 копійок до 1 крб. 20 коп. Як стверджує В. Марочко, у 1932 р. один працездатний колгоспник, за офіційною статистикою, виробляв 143 трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися, і секретаріат ВУЦВК вважав це правильним. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931 р., колгоспники України майже не одержали, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів, на Київщині - 28%.
По одноосібному сектору діяли норми оподаткування, встановлені Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 - 1931 рр. Для України, порівняно з іншими союзними республіками, ці норми були значно вищими. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 крб, білоруські - 55 крб, закавказькі - 52 крб, російські - 46 крб. За велику рогату худобу по Україні мали сплачувати 21 крб, Білорусії - 17,5 крб, а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обовязкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 р.
№ 50 «Про порядок проведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 р.», норми прибутковості, а з ними і розмір податку встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони - Харківський, Мерефянський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб та 110 крб за га відповідно). Із завершенням суцільної колективізації грошовий податок було в значній мірі замінено натуральним еквівалентом.
З 1929 р. Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом «ліквідації куркульства як класу» та усуспільнення селянських господарств досягла свого апогею восени 1932 р., коли на село були направлені численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання селянами збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, селяни мали здавати мірчуковий збір, різноманітні заготівлі мяса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені ними роботи тощо.
Єдиною формою оплати праці колгоспників були не гроші, а трудові одиниці - так звані трудодні. Пересічною натуральною оплатою трудодня в колгоспах України у 1932 р. було від 1 до 1,5 кг хліба. Його грошове наповнення становило від 50 копійок до 1 крб. 20 коп. Як стверджує В. Марочко, у 1932 р. один працездатний колгоспник, за офіційною статистикою, виробляв 143 трудодні. Непрацездатним членам колгоспів трудодні не нараховувалися, і секретаріат ВУЦВК вважав це правильним. Однак і цього заробітку, за підсумками 1931 р., колгоспники України майже не одержали, зокрема, на Харківщині повністю не розрахувалися з колгоспниками 15% колгоспів, на Київщині - 28%.
По одноосібному сектору діяли норми оподаткування, встановлені Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 - 1931 рр. Для України, порівняно з іншими союзними республіками, ці норми були значно вищими. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 крб, білоруські - 55 крб, закавказькі - 52 крб, російські - 46 крб. За велику рогату худобу по Україні мали сплачувати 21 крб, Білорусії - 17,5 крб, а по інших республіках - від 13 до 15,5 крб. Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обовязкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 р. № 50 «Про порядок проведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 - 1931 рр.», норми прибутковості, а з ними і розмір податку встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони - Харківський, Мерефянський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб та 110 крб за га відповідно). Із завершенням суцільної колективізації грошовий податок було в значній мірі замінено натуральним еквівалентом.
У звязку з тим, що обсяг хлібозаготівель 1931 р. (39% валового збору) сягнув критичної межі для хлібофуражного балансу України, навесні 1932 р. по селах почався голод, худоба вимирала. Недосіяними залишилося 2,5 млн га землі. Треба також взяти до уваги величезні втрати при збиранні врожаю 1932 р. та 1,1 млн га зовсім невижатих земель. Не обґрунтована економічно, аграрна політика більшовиків призвела до втрати селянами мотивації до праці, наслідком чого стало падіння сільськогосподарського виробництва. З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 р. знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав понад 43% (у 1927 р., до колективізації - 11,2 ц/га, у 1931 р.- 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі зростали з року в рік. По Україні їхній приріст у 1931 - 1932 рр., порівняно з 1929 - 1930 рр., склав 36,7%.
За таких обставин розрахунки з колгоспниками по трудоднях за 1932 р., порівняно з минулим роком, ще погіршилися. З матеріалів пленуму ЦК КП(б)У від 15 лютого 1933 р. видно, що від серпня 1932 р. до лютого 1933 р. 88% колгоспників Одеської, 94,8% колгоспників Дніпропетровської, 81,6% колгоспників Харківської і майже 70% колгоспників Вінницької областей не мали жодного грама хліба. Така ж картина спостерігалася і по інших областях України. Із близько 20-мільйонного сільського населення України працездатних колгоспників налічувалося тільки 6,3 мільйона, з них половина нічого не отримала за заробленими трудоднями, а 13 мільйонів непрацездатних (діти, люди похилого віку, інваліди) взагалі не забезпечувалися з фондів колгоспів. У випадку смерті колгоспника, зароблений ним на трудодні хліб родині не видавався.
Попри всі «старання» хлібозаготівельних загонів, застосування репресивних заходів на підставі написаного Сталіним власноруч закону про охорону суспільної власності від 7 серпня 1932 р., відрядження усього керівного складу ЦК КП(б)У та обкомів на хлібозаготівлі до районів з метою усунення у місцевого керівництва «хвостистських настроїв», заборону колгоспної торгівлі хлібом та перемелювання збіжжя на млинах без дозволу сільрад, а також те, що хлібозаготівельний план прийшлось тричіскорочувати, до 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України надійшло лише 136 млн пудів збіжжя [102; С. 283].
І хоча Сталін усвідомлював розмір кризи в республіці та побоювався соціального вибуху, допустити припинення хлібозаготівельної компанії він не збирався. Відмова від хлібозаготівель призвела б до дефіциту валюти, згортання закупівель за кордоном обладнання для нових заводів, визнанню помилковості політики «великого стрибка». Для Сталіна питання «бути чи не бути» восени 1932 р. вирішувалося в Україні. Враховуючи ступінь незадоволення його політикою в суспільстві, а також у керованій ним партії, Сталін і його прибічники воліли приректи на голод і смерть мільйони, ніж випустити владу.
Період з квітня 1932 р. по листопад 1933 р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня.
Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.
Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А з урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.
Період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня...
Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. - 2,6, 1930 р. - 48,4, 1932 р. - 51,8, 1933 р. - 17,6 млн. центнера. Водночас тільки тих 2 млн. т, які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей.
Такі були наслідки злочинного винищення сталінським режимом українського селянства, що стало одним з найжахливіших зразків репресивно-каральних заходів радянської тоталітарної машини проти власного народу [49].
«Велика чистка» в Україні. Період 1937 - 1938 рр. має в радянській історіографії назву «велика чистка». Партійна верхівка, застосовуючи органи держбезпеки, проводила небачену до того масову операцію, метою якої було створення монолітної, жорстко підпорядкованої організаційно, морально і політично держави.
Репресії охопили всі верстви населення. Їх учасниками були партійні функціонери, штатні та «позаштатні» співробітники органів держбезпеки, різного роду «активісти; певну участь в приймали й працівники засобів масової інформації.
За задумом сталінського керівництва «Велика чистка» мала здійснити певну санацію радянського суспільства від небажаних осіб, зміцнити в такий спосіб каркас соціалістичного ладу, проголошений Конституцією СРСР 1936 р. В звязку з цим, стало зрозумілим чому, починаючи з літа 1937 р. весь арсенал засобів карально-репресивного апарату було задіяний на розправу з колишніми учасниками опозиції. Певним «орієнтиром» в боротьбі з «недобитим класовим ворогом» для співробітників органів держбезпеки мали слугувати спеціально розроблені «паспорт-характеристики» областей Української РСР. Про концентрацію «ворожого елементу» поблизу столиці радянської України наголошувалось і в «Паспорті характеристиці Київської області». В ній, зокрема, зазначалось: «Київ, будучи насичений дрібнобуржуазним елементом, крупними ремісниками та кустарями, особливо у швейній та взуттєвій промисловості, створював поживний ґрунт для контрреволюційних, головним чином право-троцькістських формувань серед цього контингенту. Райони Київської області в роки громадянської війни були вражені українським контрреволюційним повстанством - політбандитизмом. Основними пунктами концентрації антирадянських формувань на Київщині в роки громадянської війни були міста: Умань, Черкаси, Біла Церква, Сміла, Звенигородка, Сквира, Тараща, Обухів та ряд інших районів. У наступні роки після громадянської війни колишні звязки керівників контрреволюційного повстанського руху створили основну базу Українського контрреволюційного підпілля, а також агентури німецьких, польських та інших розвідувальних органів. Поряд із засміченістю районів Київської області петлюрівсько-бандитськими елементами, збереглась значна частина близьких родичів та ділових звязків активних українських націоналістів, які емігрували у свій час за кордон».
Прелюдія та кульмінація «Великого терору» в Українській РСР повязана з постаттю Ізраїля Леплевського, який з 14 червня 1937 р. по 25 січня 1938 р. виконував обовязки наркома внутрішніх справ УРСР. Спираючись на підтримку народного комісара внутрішніх справ СРСР генерального комісара держбезпеки М. Єжова, використовуючи особисте знайомство з першим секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором, новопризначений керівник українських чекістів вирішив продовжити, розпочату в Москві справу «антирадянської троцькістської військової організації» у Червоній армії. Її фігурантами стали авторитетні воєначальники М. Тухачевський, Й. Якір, І. Уборевич, А. Корк, Р. Ейдеман, Б. Фельдман, В. Примаков, В. Путна.
Таким чином, на серпень 1937 р. у вязниці опинилися майже всі керівники Київського військового округу. [11] На кінець 1937 р. число репресованих в Київській області представників командного складу РСЧА становило 119 осіб, а кількість заарештованих червоноармійців та молодших командирів складала 166 осіб [5; С. 147].
Головну роль у репресивних акціях відігравали створені міжрайонні оперативні групи. Після арешту куркулів та кримінальників перед відправкою у вязницю начальник міжрай-опергрупи повинен був особисто провести допит кожного арештованого та звірити обєктивні дані з матеріалами справи. Найбільш «озлоблені» куркулі та соціально-небезпечні кримінальники підлягали негайному арешту.
В другій половині 1937 р. Леплевським було виконання розпорядження М. Єжова по вилученню в республіці куркулів та кримінальників.
Спочатку пропонувалось заарештувати 18953 осіб (з них - 10364 куркулів та 8589 кримінальників). Причому в Київській області згідно з «Оперативним планом щодо вилучення куркулів та кримінальників 2-ої категорії» мали заарештувати куркулів 2117 осіб, кримінальників - 3404 чол.
Масштаби майбутньої операції розширив оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р., який націлював місцеві органи держбезпеки провести масові арешти серед членів антирадянських партій, колишніх білих, сектантських активістів, церковників, учасників козацько-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних та шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань. Для НКВС УРСР було встановлено ліміт на арешт 28800 громадян, з них пропонувалось покарати по першій категорії (розстріл) - 8000 осіб. Ліміт для репресування контрреволюційного елемента з числа куркулів та кримінальників особливою трійкою Київського обласного УНКВС виглядав таким чином: 1-я категорія - 2000 чол.; 2-а категорія - 3500 чол.
Завдяки зусиллям старшого майору держбезпеки Миколі Шарову його відомство Київський обком КП(б)У в липні 1935 р. порушив перед Й. Сталіним питання про необхідність додаткового переселення та виселення контрреволюційного елементу з Мархлевського прикордонного району (в 350 господарствах польського національного району було виявлено 129 колишніх куркулів та розкуркулених, 14 колишніх дворян, 75 учасників білих армій та польських легіонерів, 37 осіб підозрюваних в шпигунстві).
Результати етнічної депортації на Київщині були вражаючими. До травня 1937 р. з області було переселено і вислано 14544 сімї поляків загальною чисельністю понад 70 тисяч чоловік [27].
Показники сумлінної роботи М. Шарова по припиненню діяльності зарубіжних фашистських, розвідувальних, терористичних центрів та виявленню «контрреволюційних елементів» серед німців, поляків та українців простежується у звіті Київського обласного управління НКВС за 1936 р. Так, по «німецькій лінії» на Київщині в 1936 р. було ліквідовано 19 ворожих груп, до яких входило 96 чоловік (всі засуджені), заведено справ на 68 чоловік. Підривна діяльність серед осіб польської національності підтверджувалась знешкодженням 16 групових справ, по яким було засуджено 38 чоловік. Чимало агентурних та слідчих справ у 1936 р. було заведено по так званій «українській лінії»: справа «Націоналісти» (на основі, якої в січні 1936 р. у Києві була заарештована «фашистсько-терористична група» з 8 осіб); справа «Блакитні», справа « Надежда», справа «Професор» та ін.
Не менш продуктивно на початку осені 1937 р. працювали позасудові органи радянської Феміди. Упродовж двох місяців тривалості операції особлива трійка обласного УНКВС встигла винести вердикт 5 662 особам (2 249 чол. по 1-й категорії; 3 413 чол. по 2-й категорії). У звязку з «великою засміченістю районів і міст Київської області і особливо м. Києва» кримінальниками та контрреволюційними елементами до репресування були залучені адміністративна трійка обласного УНКВС, суди та спецколегія, які розглянули кримінальні справи на 2 864 особи.
І. Леплевський листувався з наркомом внутрішніх справ СРСР М. Єжовим, прохаючи генерального комісара держбезпеки в черговий раз збільшити ліміти. В результаті задоволення численних клопотань остаточні ліміти для України були встановлені: по 1-й категорії - 26 150 чол., по 2-й категорії - 37 800 чол., а всього 63 950 чоловік, або в 3 рази більше від запланованого. Всього в ході «енкаведистської операції» наприкінці 1937 р. - на початку 1938 р. було заарештовано 11 675 жителів республіки. Підсумки «смертоносної» операції згідно наказу №00447 по Київській області виглядали таким чином: на 31 грудня 1937 р. особливою трійкою облуправління НКВС було засуджено 11 800 чол., (з них по 1-й категорії 5 300 осіб, по 2-й категорії 6 500 осіб); адміністративною трійкою Київського облуправління НКВС, судами та спецколегією - 5 702 чол.
Одночасно з наступом на куркулів у республіці здійснювались інші протиправні заходи, повязані з репресіями найрізноманітніших категорій громадян. 11 серпня 1937 р. НКВС СРСР розробив оперативний наказ за N 00485, в якому націлював місцеві органи держбезпеки на повну ліквідацію первинних організацій «ПОВ - польської організації військової». У результаті «нанесення оперативного удару» по польсько-шпигунському, диверсійному та контрреволюційному націоналістичному підпіллю міста Києва та периферії області на 1 жовтня 1937 р. було заарештовано 3 003 чол. (поляків - 1 713 осіб; українців - 791»; галичан - 237; євреїв - 114; інших - 148), розкрито та ліквідовано 59 польських шпигунсько-диверсійних резидентур, 19 організацій «ПОВ», 32 диверсійно-повстанських груп, 101 агента польської розвідки.
Про справжні масштаби «польської операції» в області довідуємося з «Доповідної записки про оперативно-слідчу роботу УНКВС Київської області за час з 1 червня 1937 по 8 січня 1938 р.» заступника начальника УНКВС по Київській області майора держбезпеки Бабича начальнику 8 відділу УДБ НКВС УРСР лейтенанту державної безпеки Мунвезу. В ній зазначалося, що на січень 1938 р. в області «по польській лінії» заарештовано 6 524 особи. З цієї кількості засуджено НКВС СРСР за особливими списками 4 954 чол. (по 1-й категорії 4 302 чол., по 2-й категорії 652 чол.), трійкою - 580 чол. (по 1-й категорії 198 чол., по 2-й 382 чол.).
Широкого розмаху на Київщині в 1937 р. набула так звана «німецька операція», спричинена наказом НКВС СРСР за № 00439, згідно з яким правоохоронні органи мали «нейтралізувати» на підприємствах області німецьких підданих. Проте на практиці в лабетах енкаведистів опинилися не лише іноземці, а й радянські громадяни німецької національності. Факти свідчать, що в ході реалізації «німецької операції», за причетність до вигаданих організацій «Німці-фашисти», «Тевтонці», «Національний союз німців України», «Національний фашистський центр» Київським обласним управлінням НКВС заарештовано 883 особи.
Оперативний наказ НКВС № 00593 від 20 вересня 1937 р. орієнтував органи держбезпеки на каральні акції проти так званих «харбінців» - колишніх службовців Китайсько-Східної залізниці та емігрантів Манчжоу-Го. Як і в попередніх випадках в першу чергу підлягали арешту ті «харбінці», що були задіяні у військово-промисловому комплексі або працювали в колгоспах, радгоспах, радянських установах. [69; С. 106]
На початок 1938 р. відомство М. Шарова змогло «розшукати» в Київській області лише 70 осіб, яких слідчі змогли кваліфікувати по так званій «харбінській лінії».
У зазначений період зросла й кількість порушених кримінальних справ, повязаних з викриттям «шкідництва» у сільському господарстві, промисловості, на транспорті. Так, у другому півріччі 1937 р. працівниками органів НКВС в Київській області було виявлено 331 чол., що «своїми діями перешкоджали збільшенню виробництва промислової продукції, виконанню плану хлібозаготівель».
З особливим розмахом і жорстокістю була проведена органами НКВС в Київському регіоні операція щодо дружин зрадників Батьківщини (наказ НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 р.). Статистика свідчить, що лише протягом серпня-грудня 1937 р. в ході спланованої акції за ґратами опинилося 1 356 дружин викритих зрадників Батьківщини.
Значних втрат у духовній сфері зазнала Київщина внаслідок масових каральних операцій по знешкодженню так званої «церковно-сектанської контрреволюції» в регіоні. Під каток карально-адміністративних заходів, націлених на створення атеїстичного суспільства потрапило понад 1 100 віруючих.
Не менш разючими були результати київських чекістів у 1937 р. по виявленню та нейтралізації «широкого підпілля українських націоналістів», яке за короткий період часу вдалося виявити на території області в кількості 2 189 осіб. Як довідуємося з архівних джерел, маховик репресій в другій половині 1937 р. не збавляв обертів і проти відступників від «генеральної лінії» ВКП(б) - так званих троцькістів, яких в київських катівнях НКВС на січень 1938 р. налічувалося 990 чоловік. Крім того, з міста Києва було вислано 689 сімей (1 564 чол.), глави яких засуджені за троцькістську діяльність.
У цілому після «викорінення» «петлюрівсько-куркульських елементів», «контрреволюційних націоналістичних кадрів», «шпигунів», «учасників військово-фашистської змови» в Київській області, куди входила територія нинішньої Черкаської, частково Житомирської і Чернігівської областей протягом другої половини 1937 р. за ґратами опинилося 2 3081 осіб, з них засуджено 19182 чол., в тому числі по 1-й категорії - 9 713 чол., по 2-й - 9 450 чол.
Кількість репресованих на Київщині становила 13,5 % населення області. Якщо порівнювати статистику політичних репресій із загальною кількістю населення області за переписом 1937 р. [67; С. 104].
Частка репресованих у Київській області в 1937 р. була одною з найбільших по УРСР (за кількістю репресованих область була другою за Донецькою).
Наслідки масових політичних репресій. Наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» проти «ворогів народу», яку теоретично обґрунтував нарком НКВС Ніколай Єжов та особисто схвалив Сталін, розпочалася за наказом НКВС СРСР (№00447) 5 серпня 1937 р. і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона тривала понад 15 місяців і була припинена постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 р. За оцінкою політичних оглядачів, які досліджували цю проблему, саме цей наказ документально оформив найкривавіший виток сталінського терору.
За підрахунками, органами НКВС на території України в зазначений період було заарештовано 279 126 осіб. Під дію наказу №00447 підпадали куркулі, інші антирадянські елементи, кримінальні злочинці. Протягом 1937 р. особливо великих репресій зазнали селяни (71 452 осіб), інтелігенція та службовці (68 087 осіб) і меншою мірою робітники (2 519 особи). Водночас почали посилюватися репресії проти військовослужбовців, зокрема стосовно червоноармійців, молодшого та керівного складу РСЧА, прикордонних загонів (загалом 1 873 особи), співробітників НКВС (237 осіб). До так званої "вищої міри соціального захисту" (розстрілу) було засуджено 67 тис. 777 осіб.
Протягом 1938 р. кількість репресованих вищезазначених категорій дещо зменшилась (але значно зросла питома вага вироків до вищої міри покарання): було заарештовано 41 344 селянина, інтелігенції та службовців - 23 251 особу. Однак зросли репресії проти військових - 2 424 особи. Кількість засуджених співробітників НКВС УРСР становила 970 осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 646 осіб. У цей час країну охопила хвиля «шпигуноманії», а також розкриття різного виду «троцькістського підпілля», сіоністів тощо.
Від загальної кількості заарештованих протягом 1937 р. українці становили 53%, поляки - 18,8%, німці - 10,2%, росіяни - 8%, євреї - 2,5%.
Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у памяті людства під назвою Великого Терору.
Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.
Однією із сутнісних ознак сталінського тоталітарного режиму був масовий терор проти власного народу.
Комуністично-більшовицька ідеологія проголошувала насилля як один з методів поступу суспільства до настання «ери світлого майбутнього». Без репресій проти всіляких «ворогів народу», «експлуататорів», «шкідників», «диверсантів», на яких можна було списати всі прорахунки у будівництві соціалізму, більшовицький режим взагалі втрачав будь-який сенс свого існування.
Репресії мали на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху й абсолютної покори, остаточного утвердження режиму особистої влади Сталіна, диктаторською за своєю природою та культу його особи.
Для їх теоретичного обґрунтування Сталін висунув лжетеорію «про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства». У той же час, намагаючись перетворити республіки у безправні адміністративні одиниці Радянського Союзу, повністю викорінити будь-які прагнення до автономності, «вождь» також стверджував про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів.
Відповідно до цього, ідеологічна машина тоталітарної держави розгорнула широку кампанію з метою створити особливу атмосферу нещадної боротьби з «ворогами народу». В засобах масової інформації повністю фігурували сфабриковані слідчими справи про злочинні дії «ворогів народу», «агентів імперіалізму», підривну й терористичну діяльність різних «центрів», шкідництво на виробництві, в армії, державних установах, наукових закладах. Партійні органи організовували мітинги за участі тисяч громадян з метою всенародного засудження дій виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків.
Перша хвиля масового терору в Україні прокотилася у 1928-1931 pp. В 1928 р. було сфабриковано так звану «Шахтинську справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу, які були засуджені за вигаданими звинуваченнями у шкідництві. Реальними ж причинами хаосу та аварій на виробництві, невиконання планів стали штучне форсування індустріалізації, некомпетентне втручання партійного керівництва, поява десятків тисяч малокваліфікованих робітників, впровадження нової складної техніки, для обслуговування якої вимагався відповідно підготовлений персонал. Сталін використав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з ворогами, які перешкоджають соціалістичному будівництву.
Наступною жертвою «вождя всіх народів» проти опозиції в Україні стала стара українська інтелігенція, особливо ті її представники, які були безпосередніми учасниками Української революції, а також видатні діячі науки і культури. У липні 1929 р. Державне політичне управління (ДПУ) почало арештовувати відомих українських науковців, літераторів й інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ). Навесні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45-ма «членами СВУ». На лаву підсудних потрапили академіки С. Єфремов та М. Слабченко, історик О. Гермайзе, філолог Г. Голоскевич, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, члени уряду УНР В. Чеховський і А. Ніковський й ін. Цим людям приписувалася підпільна діяльність з метою відокремлення України від СРСР, вбивства Сталіна та його соратників, агітації серед селянства проти колективізації. Зрозуміло, що справу СВУ було повністю сфабриковано каральними органами, а підсудні були просто українськими патріотами, які брали активну участь у національно-культурному відродженні. Метою процесу стало обґрунтування переслідування української національно свідомої інтелігенції, компрометація політики українізації. Звинувачених було засуджено до різних строків увязнення, а згодом всі вони загинули в таборах.
Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і насамперед кадрів Всеукраїнської Академії наук. Відразу після процесу, на якому було засуджено декілька членів Академії, уряд почав закривати її секції й виганяти з них багатьох учених - так званих буржуазних націоналістів. У 1931 р. дійшла черга до арешту М. Грушевського, а установи, якими він керував, було розігнано. Академіка було звинувачено як керівника ще однієї сфабрикованої організації - «Українського національного центру». Згодом він був звільнений з під арешту. Проте в листопаді 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції помер (вважають, що його було таким чином вбито, за завданням ДПУ).
Друга хвиля масових репресій в Україні припала на 1932-1935 pp., коли сталінізмом було організовано голодомор українського селянства та терор проти членів більшовицької партії - тих, хто був незгодний з політикою Сталіна й зневірився у комуністичних ідеалах, усвідомивши суть і наслідки голодомору. Якщо в цілому у СРСР апогей сталінських чисток припав на 1937-1938 pp., то в Україні масові репресії проти партійних діячів розгорнулися набагато раніше - у 1933 р.
За новою версією Сталіна, головною небезпекою для радянського ладу в Україні тепер був не російський шовінізм, а український націоналізм, який посилився завдяки підтримці з боку куркулів. Тим самим відкривався шлях до переслідування українських комуністів, пов'язаних з політикою українізації.
Вже у січні 1933 р. в УСРР прибули сталінський посланець П.Постишев та новий голова ДПУ В.Балицький. Разом з ними партійно-державний апарат України поповнили тисячі російських функціонерів, які спільними зусиллями організували масовий терор проти українізаторів. Звинувачений у національному ухилі народний комісар освіти М.Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Трохи раніше 13 травня так само вчинив письменник М. Хвильовий. Було викрито багато «контрреволюційних організацій». Серед них «Українська військова організація» (УВО), «Польська організація військова», «Блок українських націоналістичних партій».
Ще більш активно посилилася боротьба з «ворогами народу», «націоналістами» після вбивства 1 грудня 1934 р. в Ленінграді С. Кірова - авторитетного діяча більшовицької партії. Цим убивством сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії у країні, розправи над реальними і потенційними противниками режиму. Цього ж дня були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного суду СРСР (так звані «трійки», які складалися з трьох чоловік). Відтепер справи, пов'язані з тероризмом, розглядалися не більше 10 днів, без прокурора й адвоката, винесені вироки оскарженню чи скасуванню не підлягали. Фактично кожний, хто потрапляв до органів НКВС, міг бути звинувачений у тероризмі. Вже в середині грудня у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» були засуджені до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції.
В 1935 р. стало відомо про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру» й інших «національно-терористичних» організацій. Наступного року були сфабриковані справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократич-ної партії» тощо.
Розгорнуті у 30-ті pp. в Україні масові репресії досягли небачених раніше розмірів у 1937-1938 pp. (так званий Великий терор). Вони охопили всі категорії населення: представників партійного і державного апарату, науковців, митців, літераторів, військових, робітників та селян. Дійшло до того, що почалося винищування і тих провідних діячів партії й держави, які були самі замішані у масових репресіях. Сталін вирішив ліквідувати представників «старої більшовицької гвардії», яка потенційно могла скласти йому опозицію, замінивши їх новою бюрократією, повністю залежної від волі «вождя».
Виконуючи вказівки Сталіна, каральні органи в 1937 р. знищили майже всю верхівку ЦК КП(б)У та РНК УРСР. Серед репресованих були такі відомі діячі, як Е. Квірінг, Х. Раковський, П. Любченко, Ю. Коцюбинський, Ю. Медведев. Не врятувалися й вірні прислужники Сталіна, організатори репресій попередніх років - П. Постишев, В. Балицький, С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський.
Факт: У підсумку із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було знищено 100. З 11 членів політбюро загинуло 10, а з 5 кандидатів у його члени - 4. За пять років, з 1933 до 1938 p., кількісний склад КП(б)У зменшився на 266 000 чол., тобто майже наполовину. Репресії не припинилися й після того, як у січні 1938 р. партійну організацію республіки очолив М. Хрущов.
Одночасно не менш відчутного удару було завдано військовим кадрам (всього в СРСР піддано репресіям більше 40 000 офіцерів робітничо-селянської Червоної армії).
В Україні протягом червня 1937 - жовтня 1938 р. загинули сотні командирів та політпрацівників, серед них понад 150 офіцерів вищого командного складу. Зокрема, були заарештовані й розстріляні командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й. Якір й І. Дубовий, відомі воєначальники - Б. Думенко, І. Федько, Є. Ковтюх, І. Гаркавий та ін. Репресії спричинили гостру нестачу професійно підготовлених кадрів в армії, що стало однією з основних причин поразок Червоної армії у 1941 р.
Отже, сталінський терор був тотальним й охоплював усі верстви населення. В суспільстві ширилися доноси, наклепи, взаємна підозрілість і страх, танула віра людей у добро та справедливість. Завдяки масовим репресіям було фізично знищено найбільш активну й інтелектуальну частину української нації, спричинено моральне розтління тих, кого оминула трагічна доля. Поряд з високими ідеалами, які прагнули втілити в життя мільйони трудящих, співіснували жорстокість, насилля, соціальна незахищеність, сплановані верхівкою більшовицької партії. Відомим зразком сталінського цинізму стала його крилата фраза, сказана під час терору 30-х pp.: «Жити стало краще, жити стало веселіше».
Висновки
Розглянувши літературу з теми дослідження можна класифікувати на работи радянських, сучасних дослідників, представників української діаспори та зарубіжних.
У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення.
У другій половині 1980-х р. завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій.
Після проголошення незалежності України в 1991 р. у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1930-х р.
Дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України 1930-х р. не була предметом спеціального дослідження.
Отже, хоча праць з висвітлення даної трагічної сторінки українського народу достатньо та все ж аналіз наявної літератури вказує, що для всебічного вивчення проблеми голодомору необхідно провести регіональні дослідження. До сьогодні ще не створено узагальнюючої праці, що давала б цілісну уяву про трагедію народу 1932-1933 рр. в Україні. Серед дослідників немає одностайної думки про демографічні втрати населення, кількість прямих й опосередкованих жертв. Невизначеними є місцевості, що найбільше постраждали від голодомору. Малодослідженим залишається національний аспект цієї трагедії. Недостатньо вивченими є питання про роль місцевих органів влади у ставленні до голодомору. Не висвітлено питання про репресії щодо селянства та опір населення насильницьким соціально-економічним перетворенням у аграрному секторі економіки, що призвели до занепаду й дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Для всебічного і вичерпного вивчення цих проблем, на нашу думку, історикам варто було б досліджувати різні аспекти питань голодомору разом з філософами, соціологами, психологами та фахівцями інших галузей науки.
Метод політичного терору був невідємною складовою сталінського тоталітарного режиму, який сформувався і зміцнів у 30-х р. Цей терор природньо випливав із авантюрної, насильницької сутності більшовизму.
Від моменту виникнення НК завжди була органом більшовицької партії, її озброєним загоном, «караючим мечем».
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом, який кваліфікувався як політичний злочін проти більшовицької державності, було прийнято спільну постанову ВУЦВК та Роднаркому, у відповідальності з якою повітові політичні бюро виділили в самостійний відділи повітових виконкомів. Низові каральні органи виконували тільки слідчі функції і правом винесеня вироку не користувалися. По завершенні розслідування справи передавалися ними по підсуднсті. Вся робота політбюро здійснюалася не на підставі законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК спільно з наркоматами юстиції у їхній діяльності по знищенню національно свідомих українців.
Переломним етапом на шляху повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 р., коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС.
У структурі НКВС були утворені Головне управління државної безпеки, Головне управління робітничо-селянської міліції, Головне управління прикордоної та внутрішньої охорони, Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселнь, відділ актів громадянського стану, адміністративно-господарське управління та Головне управління пожежної охорони.
Конституція 1936 р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про права та обовязки грамодян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер.
липня 1934 р. було проголошено що всі судові функції пердані у «єдину систему радянського суду», при наркомі внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено позасудовий орган під назвою «особлива нарада», якому надавались широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення увязнння до таборів на строк до пяти років, виселення за межі країни.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючі елементарними правовими нормами, силаючись виключно на власні нормативні акти - накази, директиви та розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.
Одним із перших обєктів терору стала українська інтелігенція, яка з першої половини 30-х р. потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень, переслідувань, цькувань та всіляких принижень.
Процес СВУ був першою спробою масових репресій проти української інтелігенції і мав за мету згустити психологічну атмосферу істерії та підготувати суспільну думку до ще масштабніших процесів.
Однією з перших установ, що зазнало головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти «буржуазних націоналістів».
У 1933 р. було прийнято новий «український правопис», що стало підставою для пошуків націоналістів серед співробітників Інституту наукової мови при ВУАН. Значно постраждала і сама академія, особливо Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). «Контрреволюціонерами» та «шпигунами» були оголошені багато працівників ВУАМЛІН. Тотальна «чистка» охопила Наркомат юстиції, видавництво «Української радянської енциклопедії», багато музеїв України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки, Геодезичне управління, Державні курси українізації імені К. Маркса, Інститут української культури імені Д. Багалія, Інститут імені Т. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові.
Не обійшли увагою і «театральний фронт». До постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики.
1933 р. ознаменувався першими арештами серед письменників. За неповними даними, у період з грудня 1932 р. по травень 1937 р. було репресовано 71-го українського письменника. Загалом у «сталінський період» було піддано репресіям близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні.
Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.
У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.
Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі», «відсутності більшовицької пильності» та «звязках з емігрантськими колами та чужоземними державами».
Тримаючи в напрузі «авангард» суспільства за допомогою «чисток», Сталін та його оточення в середині 1934 р. вдалися до чергового маневру з метою поліпшити образ каральних структур. Постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 липня 1934 р. на базі ОДПУ були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР та НКВС союзних республік. Очолив союзний НКВС Г. Ягода.
1 грудня 1934 р. після вбивства у Ленінграді С. Кірова за пропозицією Сталіна була прийнята постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цієїю постановою термін розслідування зменшувався до 10-ти днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. згадані вище положення були адаптовані у кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Ця постанова стала справжньою «Хартією терору».
Найвища хвиля терору припала на 1937-1938 pp., коли тоталітарний режим провів в Україні широкомасштабну операцію з ліквідації так званного «Українського націоналістичного центру» (УНЦ).
Більшовицькі репресії на теренах Західної України. Після вересневих подій 1939 р. відбулося приєднання західноукраїнських земель до Радянської України.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства звязку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоровя, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних групп.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР - до Сибіру та Казахстану - були примусово разом з сімями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення.
Перша хвиля масового терору в Україні прокотилася у 1928-1931 pp. В 1928 р. було сфабриковано так звану «Шахтинську справу» над інженерно-технічними працівниками Донбасу, які були засуджені за вигаданими звинуваченнями у шкідництві. Реальними ж причинами хаосу та аварій на виробництві, невиконання планів стали штучне форсування індустріалізації, некомпетентне втручання партійного керівництва, поява десятків тисяч малокваліфікованих робітників, впровадження нової складної техніки, для обслуговування якої вимагався відповідно підготовлений персонал. Сталін використав цю справу для обґрунтування необхідності боротьби з ворогами, які перешкоджають соціалістичному будівництву.
Наступною жертвою «вождя всіх народів» проти опозиції в Україні стала стара українська інтелігенція, особливо ті її представники, які були безпосередніми учасниками Української революції, а також видатні діячі науки і культури. У липні 1929 р. Державне політичне управління (ДПУ) почало арештовувати відомих українських науковців, літераторів й інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ). Навесні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45-ма «членами СВУ». На лаву підсудних потрапили академіки С. Єфремов та М. Слабченко, історик О. Гермайзе, філолог Г. Голоскевич, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, члени уряду УНР В. Чеховський і А. Ніковський й ін. Цим людям приписувалася підпільна діяльність з метою відокремлення України від СРСР, вбивства Сталіна та його соратників, агітації серед селянства проти колективізації. Зрозуміло, що справу СВУ було повністю сфабриковано каральними органами, а підсудні були просто українськими патріотами, які брали активну участь у національно-культурному відродженні. Метою процесу стало обґрунтування переслідування української національно свідомої інтелігенції, компрометація політики українізації. Звинувачених було засуджено до різних строків ув