язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного процесуального права
Висновки
Література
Вступ
Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.. Змагальна форма процесу має забезпечити реалізацію названих завдань і цілей, що відображають суспільні потреби та інтереси в охороні законності і правопорядку в сфері цивільних та інших правовідносин, а це передбачає захист судом дійсно порушених або оспорюваних неправомірно прав, свобод і охоронюваних законом інтересів. Отже, суд не повинен бути пасивним спостерігачем процесуального протиборства сторін, байдуже очікують результату їх змагання.
Вирішення проблеми щодо забезпечення кожного правом на справедливий судовий розгляд нині набуває особливого значення, про що, зокрема, йдеться у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схвалено Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006). Згідно з цим документом справедливість правосуддя означає наявність таких процесуальних гарантій для учасників провадження, як рівність та змагальність сторін, ефективне використання сторонами у справі права на захист, швидкий розгляд справи у розумні строки.
Зберігаючи незалежність, об'єктивність і неупередженість, суд зобов'язаний здійснювати керівництво процесом, роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, надавати їм сприяння в реалізації прав, створювати умови для всебічного і повного дослідження доказів, встановлення обставин справи і правильного застосування законодавства.
Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що принцип змагальності - один з основоположних принципів цивільного процесуального права - створює сприятливі умови для з'ясування всіх мають істотне значення для справи обставин та винесення судом обгрунтованого рішення.
У силу принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають добитися для себе або осіб, на захист прав яких пред'явлений позов, найбільш сприятливого рішення, зобов'язані повідомити суду юридичні факти, що мають істотне значення для справи, вказати або представити суду докази, що підтверджують або спростовують ці факти, а також зробити інші передбачені законом процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у своїй правоті.
Правова норма, закріплена у ч.1 ст.10 ЦПК, адресована сторонам. Однак це зовсім не означає, що принцип змагальності не поширює свою дію на інших осіб, які беруть участь у справі, і вони не зобов'язані доводити що мають значення для справи обставини, на які посилаються на підтвердження своєї позиції у справі.
Основною метою курсової роботи є дослідження змагальності цивільного процесу як одного з найбільш яскравих проявів судової реформи в плані вдосконалення процесуального законодавства.
Відповідно до даної метою в курсовій роботі були поставлені наступні завдання:
1. Дати визначення поняттю і розкрити сутність принципу змагальності сторін у цивільному процесі.
2. Розглянути реалізацію принципу змагальності в процесі.
3. Проаналізувати роль суду в змагальному процесі.
1. Принцип змагальності у системі принципів цивільного процесу
.1 Поняття принципів цивільного процесуального права
У всіх сферах діяльності держави і її органів завжди лежать певні принципи. Саме принципи права лежать в основі будь-якої галузі права та правової системи в цілому. Ще в Давньому Римі була відома сентенція: «Принцип є найважливіша частина всього» (Ргіпсіріит езі роїіззіта).
Більшість вчених визнають значимість принципів цивільного процесуального права, однак є розбіжності в розумінні їх сутності та переліку, їхньої класифікації.
Можна виділити дві основні позиції:
) доктринальний підхід. Принципи носять винятково доктри-нальний характер. Це означає, що вони не мають імперативності. У цьому випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства. До числа доктринальних принципів права відносять: «дозволено усе, що не заборонено», «усе, що не дозволено, заборонено», «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок» і «усяке правопорушення припускає юридичну відповідальність». Доктринальний характер мають наступні принципи цивільного процесу: принцип об'єктивної істини; принцип процесуальної активності суду; принцип безпосередності й безперервності; принцип процесуальної економії;
) позитивістський підхід. У його рамках правом вважається тільки те, що закріплено державою в офіційно визнаних джерелах права. У рамках континентальної системи права мова йде про фіксо-ваність у нормативно-правових актах. З позиції позитивістського підходу принципи - це керівні засади, виражені в нормативних актах і звернені до правозастосовувача та інших суб'єктів права. Це означає, що їхня головна риса - імперативність, що проявляється у відсутності можливості тлумачення, існує даний принцип чи ні, чіткої закріпленості в тексті нормативно-правових актів.
На нашу думку, принципами цивільного процесуального права є ті вихідні положення, які закріплені в законах України. Все інше не є принципами цивільного процесуального права в правовому змісті та носить доктринальний характер, перебуває не у сфері права, а у сфері правосвідомості.
Принципи цивільного процесуального права - це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.
Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів» і у відповідних нормах Цивільного процесуального кодексу України. Однак кожен із принципів знаходить своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних правил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основні керівні положення цивільного судочинства.
Значення принципів цивільного процесуального права багатоманітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.
До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу варто залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:
а) принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) діючого права;
б) принцип має основне значення для цивільного процесу, визначає його першорядні риси;
в) принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-процесуальної діяльності;
г) принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер, тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивільного процесу;
ґ) принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, виражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивільних справах;
д) принцип завжди визначає типові та переважні риси цивільного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не можуть бути названі принципом;
є) принципи повинні визначити такі риси цивільного судочинства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;
є) зміст принципів становить ступінь спільності, характер логічного зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.
В силу особливого значення принципи цивільного процесу підлягають обов'язковому точному дотриманню при розгляді конкретної справи. Всякий відступ від принципів розглядається як істотне порушення закону.
З розвитком і становленням цивільного процесуального права в нових політичних і соціально-економічних умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи - це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.
.2 Система принципів цивільного судочинства
Принципи цивільного процесуального права чітко визначають характер і зміст діяльності субєктів цивільних процесуальних відносин. При розгляді і вирішенні конкретних цивільних справ суд зобовязаний керуватися не тільки конкретною нормою цивільного процесуального права, а й принципами процесуального права в цілому. Принципи цивільного процесуального права тісно взаємоповязані і утворюють єдину логіко-правову систему. Слід зазначити, що тільки взяті в системі вони характеризують цивільне процесуальне право як фундаментальну галузь права і визначають публічний характер цивільного судочинства, що будується на засадах законності, змагальності та диспозитивності.
Класифікація принципів цивільного процесуального права може здійснюватися за різними критеріями. Наприклад, М. О. Гурвич ще в 1964 р., поділяючи погляди угорського процесуаліста Л. Неваі, в основу класифікації поклав значення цих принципів у здійсненні правосуддя. Залежно від цього він виділяв дві групи принципів: організаційні і функціональні. Згодом він запропонував інший критерій класифікації - обєкт правового регулювання і вже поділяв принципи на такі, що визначають демократизм цивільного процесу і законність в процесі.
К.С. Юдельсон в основу класифікації принципів цивільного процесуального права поклав запропоновану С.С. Алексеєвим класифікацію принципів загальної теорії держави і права та виділив:
1.загальноправові принципи, що відображають зміст цивільного процесуального права;
2.міжгалузеві принципи;
.галузеві принципи;
.принципи правових інститутів, що розкривають зміст та особливості кожного інституту цивільного процесуального права.
Професор М. Й. Штефан зазначає, що для виявлення специфічних властивостей принципів, їх класифікують на групи за різними ознаками:
1.за дією у системі права - на загальні, міжгалузеві, галузеві;
2.за формою нормативного закріплення - на закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство;
.за роллю в регулюванні процесуально-правового становища субєктів правовідносин - на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу;
.за предметом регулювання - на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні - принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, обєктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність;
.за їх значимістю - на фундаментальні (абсолютні - диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і конструктивні (відносні - всі інші).
У теорії цивільного процесуального права найчастіше вживаною є класифікація принципів за формою нормативного закріплення - закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство.
Конституційні принципи ЦП права:
) Здійснення правосуддя виключно судами (чт.4 КУ);
) Незалежність і недоторканість суддів та їх підкореність лише закону незалежність передбачає обовязкову підкореність закону, яка саме і гарантує законність в діяльності суддів (ст.129 КУ, ст.33 ЗУ Про статус суддів в Україні, ст.8 ЦПК), незалежність означає: 1) незалежність їх від спливу думки органів державної влади і управління, службових осіб, рухів, засобів масової інформації, окремих громадян; 2) - суди повинні бути незалежними від вищестоящих судів; 3) - судді незалежні від інших суддів і голови суду;
) Державна мова судочинства (ч.1 ст.10 КУ, ст.129 КУ, ст.9 ЦПК) - українська, Закон України Про мову ст. 18 (мовою, прийнятною для населення), ст. 123 - акти прокурорського нагляду - державною, юридична допомога - мовою, прийнятною для сторін, ст. 6 - особи, що проводять дізнання, слідство, прокурори, судді тощо мають володіти українською, російською, а при необхідності іншою мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обовязків;
) Принцип законності - правосуддя у цивільних справах відповідно здійснюється відповідно до закону, що є одним з завдань цивільного судочинства (ст.2 ЦПК), законною повинна бути діяльність осіб, які звертаються до суду;
) Гласність судового розгляду, розгляд справ в судах відкритий (ст.10 ЦПК), кожний громадян віком від 16 років має право бути присутнім в залі суду, виняток - закрите слухання - 3 випадки: 1 - інтереси державної таємниці, 2 - відомості про інтимні сторони життя, 3 - таємниця усиновлення;
) Рівність учасників судового процесу перед законом і судом (ч.1 ст.21 КУ - рівність людей у правах та гідності), обмеження можуть бути як виняток встановлені національним режимом по відношенню до іноземних громадян (ч.1 ст.26 КУ, ст.424 ЦПК);
) Змагальність судового розгляду (ст.30 ЦПК), є засобом досягнення обєктивної істини справі;
) Забезпечення касаційного оскарження судового рішення (ч.4 ст.125 КУ). Оскаржуються в касаційному порядку тільки ті рішення, які не набрали законної сили. Касаційна скарга може бути подана протягом 10 днів з дня, що слідує за днем проголошення. Ст.209 ЦПК по особливо складних справах мотивувальну частину рішення суд складає протягом 3 днів. Суд касаційної інстанції не проводить судового слідства, він перевіряє законність і обґрунтованість дій суду і відповідність висновків суду дослідженим доказам або обставинам справи.
Здійснення правосуддя виключно судами. Ч. 1 ст. 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Це правило повинно залишатися незмінним навіть в умовах введення на певній території надзвичайного стану. Закон України «Про надзвичайний стан» передбачає, що забороняється на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства у діючих судах.
Вплив на суддів при здійсненні правосуддя забороняється (ст. 126 Конституції України). За невиконання цього конституційного припису настає відповідальність, передбачена законом.
Колегіальність та одноособовість розгляду цивільних справ. Дія цього принципу повязана з питанням про склад суду при розгляді і вирішенні цивільних справ. Конституцією України (ч.2 ст.129) передбачено, що судочинство проводиться одноособово чи колегією суддів. Згідно із ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів. У ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» більш чітко деталізовано, що справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями.
Отже, розгляд і вирішення всіх цивільних справ у судах загальної юрисдикції відбувається колегіально чи одноособово. Це принципове положення закріплене в ст. 18 ЦПК із конкретизацією його змісту та визначенням кількісного складу суддів у різних судових інстанціях та ст. 234 ЦПК із визначенням конкретних цивільних справ, які розглядаються у колегіальному складі судом першої інстанції.
Суди першої інстанції. Цивільні справи розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді у випадках, встановлених ст. 234 ЦПК, а саме в разі:
1.обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
2.визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
.надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
.обовязкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу;
.усиновлення.
Суди апеляційної інстанції. Цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючого з числа яких визначають в установленому законом порядку.
Суд касаційної інстанції. Цивільні справи розглядає колегія у складі не менше трьох суддів.
Цивільні справи у звязку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.
Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у звязку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому було ухвалено (одноособово або колегіально).
Незалежність суддів при здійсненні правосуддя. Незалежність суддів є необхідною умовою при здійсненні правосуддя. Конституцією України (ч. 1 ст.129) передбачено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону.
Держава гарантує незалежність суддів низкою заходів, встановлених як Конституцією України (ч. 1 ст. 126), так і іншими законами України, зокрема Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 6):
1.особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;
2.незмінністю суддів та їх недоторканністю;
.порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення;
.забороною втручання у здійснення правосуддя;
.відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;
.особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;
.фінансуванням органів суддівського самоврядування;
.визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.
Незалежність суддів при здійсненні правосуддя можна розглядати в двох аспектах:
1.незалежність від зовнішнього впливу - тобто від органів законодавчої і виконавчої влади, органів державного управління, службових осіб, громадських організацій, партій і рухів, від думки і позиції сторін у цивільних і господарських справах, висновків органів дізнання, досудового слідства та прокурора у кримінальних справах, від вищестоящих судів;
2.незалежність від впливу всередині суду - з боку інших суддів або голови чи заступників голови суду.
Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність. Зокрема, законодавством встановлено адміністративну відповідальність за прояви неповаги до суду, наприклад, за ухилення від явки в судове засідання, непідкорення розпорядженню головуючого в судовому засіданні, невжиття заходів з виконання окремої ухвали (постанови) суду (ст. 185-3 КпАП).
Згідно із кримінальним законодавством, втручання в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обовязків або добитися винесення неправосудного рішення є злочином проти правосуддя (ст. 376 КК). Передбачено також кримінальну відповідальність за погрозу або насильство щодо судді, умисне знищення або пошкодження його майна, посягання на його життя або здійснення таких самих дій щодо близьких родичів судді у звязку з його діяльністю, повязаною зі здійсненням правосуддя (ст.ст. 377, 378, 379 КК).
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що на народних засідателів на час виконання ними у суді обовязків, повязаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.
Законність. Конституція України (п.1 ч. 3 ст. 129) однією із засад здійснення судочинства зазначає законність. Сутність цього принципу полягає у тому, що судді розглядають і вирішують справи на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Ніякі посилання на доцільність, вказівки і клопотання, від кого б вони не виходили, не звільняють суддів від обовязку точно застосовувати закон до обставин конкретної цивільної справи. У ст. 8 ЦПК зазначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, а також застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
Крім того, ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачено, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за його відсутності, суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом. Конституцією України (п. 2 ч. 3 ст. 129) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (ст.9) однією із засад здійснення судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. ЦПК (ст. 5) додатковою складовою рівності визначає здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, зокрема, суд зобовязаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Сутність принципу процесуальної рівності полягає у наданні всім учасникам процесу однакових процесуальних можливостей для захисту своїх прав. Зміст цього принципу розкривається в нормах ЦПК, що регламентують процесуальні права та обовязки сторін (ст. 31), права та обовязки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27).
Гласність та відкритість судового розгляду. Конституцією України (п. 7 ч. 3 ст. 129) встановлено, що однією із засад здійснення судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. В Законі «Про судоустрій і статус суддів» вказується про «гласність судового процесу» (ст. 11), у ЦПК - «гласність та відкритість судового розгляду» (ст. 6). Незважаючи на ці різночитання, суть принципу гласності полягає у тому, що ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.
Оскільки розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито, то кожна особа має право бути не тільки присутньою під час розгляду справи, а й при проголошенні судового рішення, отримувати копії судового рішення тощо. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.
Щодо дослідження під час розгляду справи особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції, то вони можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.
Згідно із ч. 8 ст. 6 ЦПК, учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.
Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обовязки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду справи.
Щодо фіксування технічними засобами ходу судового засідання, то, згідно зі змінами, що відбулися у ЦПК у вересні 2005 р. розділ ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено п. 2-1, відповідно до якого до 1 січня 2008 р. повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.
Мова, якою здійснюється цивільне судочинство. Конституцією України (ст.10) встановлено, що державною мовою в Україні є українська мова. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 12) та ЦПК (ст. 7) визначено, що цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Судові документи також складаються державною мовою. Отже, професійні судді зобовязані в достатній мірі володіти державною мовою (ч. 3 ст. 127 Конституції України). Що ж до осіб, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, то, згідно із ч. 2 ст. 7 ЦПК, вони мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача. У справах позовного провадження до осіб, які беруть участь у справі, належать сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; у справах окремого та наказного провадження - заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. Отже, всі зазначені особи можуть скористатись своїм процесуальним правом і діяти в процесі через перекладача.
Відповідно до ст. 55 ЦПК, перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Перекладач допускається до справи ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі. Витрати, повязані з переїздом до іншого населеного пункту перекладачів, найманням ними житла, несе сторона, яка заявила клопотання про його виклик. Добові витрати (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсацію за втрачений заробіток чи відрив від звичайних умов перекладачам, оплачує сторона, не на користь якої ухвалено судове рішення. Граничний розмір компенсації витрат, повязаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст.86 ЦПК).
Змагальність сторін. У ст. 10 ЦПК передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суть цього принципу полягає у тому, що судовий розгляд відбувається у формі змагання (спору) між сторонами, в основу якого покладено протилежність матеріально-правових інтересів. Сторони подають докази, а суд дає їм належну оцінку, і саме на сторони покладається відповідальність за повноту поданих доказів, що своєю чергою буде прямо впливати на повноту і правильність вирішення справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень. У звязку з цим вони наділені досить великим обсягом процесуальних прав, які забезпечують їм рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Отже, принцип змагальності є невідємною складовою принципу рівності сторін. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи: розяснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.
Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Конституцією України (п. 8 ч. 3 ст. 129) передбачено, що однією з засад здійснення судочинства є забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. ЦПК у ст. 13 конкретизує, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обовязки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених Кодексом. Слід зазначити, що апеляційну скаргу сторона може подати, якщо вважає, що судове рішення є незаконним або необґрунтованим в звязку з неповнотою або неправильністю встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин або неправильне визначення правовідносин відповідно до встановлених судом обставин (п. 5 ч. 2 ст. 295 ЦПК). Підставами для подання касаційної скарги є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (п. 5 ч. 2 ст. 326 ЦПК).
Обовязковість судових рішень. Конс т итуціє ю Ук р а ї н и (ч. 5 ст. 124) передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обовязковими до виконання на всій території України. Дане конституційне правило конкретизоване у ст.14 ЦПК, де зазначено: судові рішення, що набрали законної сили, обовязкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, зокрема адміністративної або навіть кримінальної. До адміністративної відповідальності може бути притягнуто службову особу у звязку з тим, що вона не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду або судді (ч. 1 ст. 185-6 КпАП України). Умисне невиконання службовою особою, яка за своїми повноваженнями повинна вжити заходів по виконанню вироку, рішення, ухвали, постанови суду у кримінальній, цивільній господарській справі і у справі про адміністративні правопорушення, або перешкоджає їх виконанню, - тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 382 КК.
Обовязковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.
Диспозитивність цивільного судочинства. Суть принципу диспозитивності полягає у можливості сторін вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами. Так, зокрема суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
Разом з тим суд має право контролювати використання сторонами деяких процесуальних прав, наприклад, щодо укладення сторонами мирової угоди, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем. Перш ніж прийняти відповідне рішення, суд перевіряє, чи не суперечать такі дії закону, або чи не порушуються тим самим права, свободи чи інтереси інших осіб (ст.ст. 174, 175 ЦПК).
Безпосередність судового розгляду. Ст. 159 ЦПК встановлено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі, а саме: заслухати пояснення осіб, що беруть участь у розгляді справи, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами, оглянути речові докази. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. Виконання даного припису є однією з гарантій незалежності суддів і має забезпечувати встановлення істини у справі. Однак цивільний процесуальний закон має деякі винятки щодо дії цього принципу, зокрема, коли докази збираються шляхом виконання судових доручень (ст. 132 ЦПК).
змагальність цивільний судочинство процесуальний
2. Поняття принципу змагальності і його значення
Принцип змагальності в загальному вигляді закріплений у Конституції України, ст. 129 якої передбачає, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін, свобода в наданні ними доказів та в доведенні перед судом їх переконливості.
Конкретний зміст і дію цього принципу як галузевого для цивільного судочинства слід розкривати через норми Цивільного процесуального кодексу України.
Елементами змагальності є: 1) участь сторін у процесі; 2) обґрунтування ними вимог і заперечень; 3) повноваження суду щодо забезпечення змагального процесу.
Не викликає заперечень твердження, що в першу чергу змагальність реалізується через процес доказування, тобто встановлення наявності чи відсутності обставин, якими обґрунтовуються вимоги й заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справ (ст. 27 ЦПК). Тобто цей принцип тісно повязаний з фактичною стороною справи (вирішенням питання фактів).
Принцип змагальності також реалізується в процесі обґрунтування сторонами своєї правової позиції (своїх вимог чи заперечень), тобто він повязаний з юридичною стороною справи (вирішенням питання права).
В юридичній літературі існують два напрямки в розробці теорії доказування.
Одні автори вважають, що доказування є процесом одержання істинного знання про відшукувані обставини справи, що реалізується в діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі, з використанням передбачених законом засобів (К. Юдельсон, С. Алєксєєв, М. Треушніков, В. Комаров, М. Штефан та ін.).
В. Комаров вважає, що судове доказування - це процесуальна діяльність суду та осіб, що беруть участь у справі, яка спрямована на встановлення обставин, що мають значення для вирішення спору між сторонами.
Другий напрямок у розробці теорії судового доказування зводиться до розмежування понять судового доказування та пізнання.
Так, С. Курильов вважає, що доказування не є пізнанням, доказування - для пізнання. Схожої позиції дотримувався М. Гурвіч, який зазначав, що під доказуванням слід розуміти діяльність, яка має на меті переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються.
Якщо буквально тлумачити правові норми, що регулюють відносини, повязані зі встановленням фактичних обставин справи, можна припустити, що погляд на судове доказування як процесуальну діяльність, інструмент переконання суду, знайшов своє відображення в чинному законодавстві, оскільки термін „доказування використовується стосовно діяльності субєктів цивільного процесу. Відповідно до ст. 30 ЦПК, кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У контексті зазначених положень вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обовязок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Отже, сторони виконують функцію субєктів доказування при встановленні юридично значущих фактів.
Із зазначеного можна зробити висновок, що змістом доказування є процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Метою цієї діяльності є збір і надання доказів, а також вплив на формування переконання суду, який є субєктом пізнання фактичних обставин справи.
Таке розуміння доказування, на нашу думку, найбільш правильно відображає реальне правове положення суду та осіб, які беруть участь у справі, а також відповідає вимогам змагального цивільного процесу.
Для того, щоб сторони могли повністю реалізувати своє конституційне право на судовий захист, здійснити свої права й виконати передбачені цивільним процесуальним законодавством обовязки (особливо ті, що стосуються доказового права: взяти участь у розгляді справи, надати обґрунтування своїх вимог чи заперечень, довести їх переконливість перед судом), необхідно визначити положення і повноваження суду в змагальному процесі, межі його процесуальної діяльності щодо забезпечення дійсної змагальності сторін, створення дійсно змагального процесу.
У звязку з проголошенням на конституційному рівні принципу змагальності, його закріпленням у цивільному судочинстві, роль суду в процесі доказування значно зменшилася. З іншого боку, його роль щодо забезпечення змагальності процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась, оскільки її виконання вимагає конкретних процесуальних дій для виконання основного обовязку суду - створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та обєктивного зясування обставин справи.
Незважаючи на зазначені зміни щодо ролі суду в змагальному процесі, в юридичній літературі можна знайти твердження, що суд займає особливе положення серед субєктів процесуальної діяльності і йому належить керівна, вирішальна роль при здійсненні правосуддя. Деякою мірою таке твердження є справедливим, однак слід зазначити, що в цивільному судочинстві кожний субєкт процесуальної діяльності виконує чітко визначені законом функції, відповідно до яких він наділяється комплексом прав і бере на себе певні обовязки.
Без чіткого розподілу основних процесуальних функцій не може бути й мови про спір рівноправних сторін перед незалежним судом, тобто змагального процесу. Це базисне положення в змагальному типі кримінального процесу, стоїть в основі всієї процедури судочинства, а тому порушення цього положення безсумнівно тягне за собою порушення принципу змагальності й суттєво звужує права і гарантії сторін на виконання ними своїх функцій.
Змагальність вважають спором, де суд розглядає справу за участю сторін - позивача та відповідача, при цьому сторони наділені рівними процесуальними правами, самі аналізують докази так як вважають за потрібне; функції сторін - відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є стороною.
За таких умов, змагальності можна дати визначення, що це така форма процесу, в якій спір рівних сторін вирішується незалежним судом, а протиріччя, що існують між ними, виступають рушійною силою цивільного процесу.
Поняття принципу змагальності можна визначити як сукупність закріплених в законі приписів, процесуальних правил і методів їх виконання, які діють у всіх стадіях кримінального процесу; ґрунтуються на доступі до правосуддя, зіткненні протилежних інтересів наділених рівними правами сторін, чіткому розподілі і розмежуванні їх функцій; гарантуються забезпеченням судом рівних можливостей реалізації процесуальних повноважень сторонами у відстоюванні своїх позицій і справедливому та неупередженому вирішенні спору між ними; забезпечуються свободою оскарження, контролем суду - порушення яких тягне за собою незаконність судового рішення.
.1 Зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства
Конституція України (ст. 3) головним обовязком держави визначила «забезпечення прав і свобод людини». Однією із засад нею було закріплено змагальність, яка покликана регулювати діяльність суду та органів досудового слідства. Концепція розвитку правосуддя в Україні на 2005-2015 роки також проголосила такі пріоритети: судова процедура повинна бути заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, диспозитивності та змагальності.
Саме такі принципи і їхня реалізація цілком відповідають Конституції України, європейським стандартам процесуальної діяльності, закріпленим у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.). Згадані акти національного та європейського права, а також міжнародні та європейські правові стандарти захисту прав людини вимагають відповідного реформування правових інститутів цивільного процесу, основних засад здійснення судочинства в Україні. Особливо важливою є оптимізація реалізації на практиці принципу змагальності сторін як на досудових, так і судових стадіях.
Отже, змагальність сторін як необхідна умова цивілізації судового процесу є однією з основних конституційних засад судочинства.
Змагальна форма процесу притаманна всім стадіям, починаючи із звертання в суд і закінчуючи переглядом рішень в апеляційному чи касаційному порядку. Зацікавлена особа, звертаючись в суд із вимогою про захист субєктивного права чи охоронюваного законом інтересу, завжди відображує в своїй заяві елементи спору: субєктний склад, предмет, підстава спору та докази, які його підтверджують.
Реалізація принципу змагальності пов'язана з дотриманням ряду процесуальних правил, в своїй сукупності створюють максимально сприятливі умови для відшукання істини і винесення справедливого судового рішення.
Серед цих правил обов'язковими є:
Надходження до суду позовної заяви позивача;
Прийняття судом письмових заперечень, пояснень чи контраргументів від супротивної сторони, що відстоює свій законний інтерес у конкретній справі;
Можливість для конфліктуючих сторін оскаржувати у вільній усній формі перед судом зібрані докази у справі, показання свідків і висновки експертів.
У цивільному процесі при реалізації принципу змагальності певна роль відводиться і суду в інтересах забезпечення законності. "Чистій" змагальності в даний час в цивільному процесі немає. Суд визначає, які обставини мають значення для справи, якій із сторін вони підлягають доведенню.
Сторони самі зобов'язані довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог.
Відповідно до принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, наділені широкими правами, що дозволяють їм відстоювати свою позицію. Вони, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити виписки з них, знімати копії, подавати докази і брати участь в їх дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам та експертам, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення суду , представляти свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході судового розгляду питань, заперечувати проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, які беруть участь у справі, користуватися іншими правами, наданими їм законом.
Доказування як процес подання доказів здійснюється за загальним правилом у суді першої інстанції.
В стадії підготовки справи до судового розгляду змагальна форма сприяє активній діяльності зацікавлених осіб по наданню доказів, участі в зборі доказів, уточненню обєму фактів, які потрібно доводити. В порядку підготування справи до розгляду суддя опитує позивача по суті заявлених вимог, виявляє можливі із сторони відповідача заперечення, пропонує йому надати додаткові докази. В необхідних випадках суддя викликає відповідача, виясняє, якими доказами можуть бути підтверджені заперечення, пропонує відповідачу по складним справам надати письмові заперечення, видає сторонам запити на одержання письмових та речових доказів та, з врахуванням позиції осіб, які беруть участь в справі, вирішує питання про проведення експертизу.
Найбільш яскраво змагальна форма процесу проявляється в основній стадії - судовому розгляді. Вона виражається в суворій черговості виступів позивача, відповідача, третіх осіб на стороні позивача, третіх осіб на боці відповідача, черговості допиту свідків з однієї та другої сторони, у визначенні порядку вивчення письмових та речових доказів з врахуванням позиції сторін, постановці питань, черговості виступів в судових засіданнях сторін, третіх осіб, прокурора.
Суди зобовязані забезпечувати особисту участь сторін, зацікавлених осіб в судовому засіданні, так як їх доводи в усному, гласному змагальному процесі можуть дати найбільш якісну інформацію відносно обставин цивільної справи.
З огляду на важливість застосування принципу змагальності, який забезпечує рівність сторін, а отже, й демократизм під час здійснення судочинства, у законодавстві, що регламентує судовий процес у цивільній сфері, має бути чітко визначено основні засади діяльності потенційних професійних учасників судового процесу (судді, адвоката (захисника-юриста) та вимоги щодо їхнього високого морального рівня. Процесуальне законодавство України має бути побудоване так, щоб у частині реалізації і досягнення застосування принципу змагальності воно повною мірою відповідало вимогам Конституції України, а також міжнародним і європейським правовим стандартам.
3. Звязок принципу змагальності з іншими принципами цивільного процесуального права
Оскільки загальні правові положення, що діють у системі цивільного процесу, є неоднаковими не лише за своїм змістом. а й за значенням та іншими характеристиками, можна вести мову про різні способи зв'язку між ними. При цьому будемо виходити з того, що побудову (систему) цивільного процесу визначають усі принципи, але кожний проявляє вплив на процесуальну систему в межах своїх юридичних можливостей. які залежать від функціонального призначення принципу.
Одні принципи процесу мають більші можливості, в інших вони менші, одні з них впливають на загальну структуру процесу, іншими визначається правовий статус особи. З цього випливає, що кожен принцип наповнений особливим юридичним змістом. Об'єднує всі принципи в систему те, що вони закріплені чинним законодавством.
Принципи цивільного процесуального права тісно взаємоповязані. Взаємозвязок окремих принципів проявляється по різному: одні з них розвивають та доповнюють положення інших принципів, в окремих випадках одні принципи є гарантіями інших, сприяють їх реалізації. В цьому відношенні принцип змагальності розглядається як одна з гарантій досягнення обєктивної істини по справі.
Принципи змагальності та обєктивної істини, писав А.Ф. Клейман знаходяться в нерозривному звязку та гармонійному поєднанні.
Змагальна форма цивільного процесу - вагома умова встановлення судом обєктивної істини. Тому її додержання має дуже важливе значення. В основі змагальної форми процесу лежить процесуальна рівноправність сторін, яке виражається в наданні зацікавленим особам, які займають однакове процесуальне положення, рівних можливостей для відстоювання своїх субєктивних прав та інтересів. Надання рівних процесуальних прав та обовязків субєктам змагального процесу дозволяє їм змагатися перед судом, а суду - встановити істину в спорі.
Вище вказувалось, що всі принципи цивільного процесуального права взаємоповязані, взаємно доповнюються та разом взяті створюють систему. Деякі з цих принципів впливають на встановлення обєктивної істини. Це стосується принципу змагальності, відносно якого можна сказати, що ним визначається внесок суду та учасників процесу в збиранні даних про фактичні обставини справи.
Цей принцип найтіснішим чином пов'язаний з принципом законності, диспозитивності. Умовою реалізації принципу змагальності виступає процесуальне рівноправність сторін, оскільки змагатися у відстоюванні своїх суб'єктивних прав та інтересів сторони можуть тільки в однакових правових умовах з використанням рівних процесуальних засобів.
Розгляд цивільних справ в суді може провадитись або на підставі суворого дотримання закону всіх дій судді, або на підставі надання суду права займатися законотворенням. В одному і в другому випадку суд та інші учасники процесу діють на підставі суворого додержання закону. В цьому й проявляється принцип законності. При цьому необхідно відповісти на основне питання процесу: чого повинен досягнути суд в процесі розгляду цивільних справ - до встановлення фактів, які передбачені в чинному законодавстві в якості виникнення, зміни чи припинення прав осіб які змагаються в судовому засіданні, які мали місце до процесу, або фактів, які може й не мали місця, але відповідають формальним вимогам закону? В цьому випадку мова йде про принцип обєктивної формальної істини.
Зрозумівши звязок перших двох принципів, необхідно визначити осіб, від ініціативи яких залежить рух процесу, тобто забезбечення суду тим доказовим матеріалом, на підставі якого повинно бути винесено рішення. Рух процесу по цивільним справам, а також збір та забезпечення необхідним процесуальним матеріалом залежать від самих зацікавлених осіб. В цьому проявляються принципи диспозитивності та змагальності в цивільному процесі.
Законодавство також визначає, як повідомляються суду необхідні матеріали і як суд повинен їх сприймати. Суд може, наприклад, віддавати перевагу доказам, одержаним від першоджерела в усній формі. В цьому випадку говорять про принципи безпосередньості, усності та безперервності процесу.
Отже, в основі цивільного процесуального права лежать принципи: законності та формальної істини, диспозитивності та змагальності, а також процесуального рівноправя сторін, безпосередньості, усності та безперервності.
Принцип законності визначає принцип формальної істини; принцип диспозитивності - принцип змагальності.
В свою чергу зміст цих двох принципів визначено принципом законності, для якого вони слугують засобом здійснення. І навпаки, від характеру принципів диспозитивності та змагальності залежить зміст принципу законності. Так, в силу принципу диспозитивності громадяни можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, в тому числі й правом на належний судовий захист, який в свою чергу зміст цих двох принципів визначено принципом законності, для якого вони служать засобом здійснення. І, навпаки, від характеру принципів диспозитивності та змагальності залежить зміст принципу законності. Так, в силу принципу диспозитивності громадяни можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, в тому числі й правом на належний судовий захист, який, в свою чергу, повинен грунтуватися на суворому додержанні закону.
Що ж стосується впливу принципу змагальності на зміст принципу законності, то поясню на такому прикладі. Сторони можуть представляти різні докази, в силу яких спірні правовідносини можуть регулюватися різними нормами права, при цьому кожна із сторін може наполягати на вигідній їй кваліфікації. В даному випадку принцип законності проявляється в тому, що суддя, вивчивши всі доводи та докази сторін, повинен застосувати ту норму права, яка з найбільшою точністю відповідає даним правідносинам.
Принципи безпосередньості, безперервності, усності та процесуальної рівноправності, забезпечують здійснення принципу змагальності.
В наведеній системі одні принципи витікають з других, разом взяті, немислимі один без одного. Додержання всіх принципів означає додержання кожного принципу окрему, і навпаки, порушення хоча б одного з них тягне за собою порушення всіх принципів, які входять в систему.
Висновки
Уперше за всю історію України в її основному документі - Конституції України ст. 129 визначені основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства - це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських справах.
Зазначаючи у ч. 4 ст. 129 Основного Закону держави, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, конституцієдавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов´язковими для виконання. Усі засади судочинства у межах цілісної системи органічно й нерозривно повязані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі загалом.
Тому актуальними сьогодні виявилися слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Победоносцева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змаганням двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити у свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, - вже це одне становить для нас значний набуток.
Європейський суд з прав людини у Регламенті Суду опосередковано говорить про свій судовий процес як про процес, побудований на принципах змагальності.
Це випливає з того, що суть принципу змагальності сторін у судовому процесі у своєму звичному уявленні полягає в тому, що правовий спір ведуть між собою дві сторони - позивач і відповідач у цивільних правовідносинах та обвинувачення і захист у кримінальних. За результатами такого спору суд має зробити у відповідних судових актах офіційні висновки про те, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більш імовірним, аніж заперечення цього.
Ми вважаємо, що на сьогодні тільки положення ЦПК України в основному відповідають приписам п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, де суду відведена роль не збирача доказів, а їх правового оцінювача, в той час коли інші процесуальні кодекси потребують ґрунтовного перегляду в частині, що стосується змагальності сторін. Однак необхідно також взяти до уваги, що законодавчого визначення терміна «змагальність» не існує.
Характерними ознаками змагального процесу є: а) наявність сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами; б) наділення їх рівними процесуальними правами; в) наявність незалежного від сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення правового спору. Поєднання зазначених трьох ознак вказує на те, що сторони і суд виконують зовсім різні функції. У разі їх перерозподілу чи суміщення змінюється і тип самого судового процесу. Наприклад, якщо функцію доказування покласти на суд, то змагальний процес перестане бути саме змагальним і трансформується у слідчий. Тому можна говорити про те, що ще однією ознакою змагальності сторін є процесуальне розмежування прав та обов´язків сторін і суду та належне їх дотримання усіма учасниками судового процесу.
Література
1.ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492
2. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. : офіц. вид. - К., 2006. - 224 с.
. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 41-42, N 43, N 44-45, ст.529
. Цивільний процес України Васильєв: ТОВ «Одіссей», 2008 р.
. Кодекс України про адміністративні правопорушення
. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131
. Гражданский процесс: Под ред. В.В. Комарова. - Х.: Одиссей, 2001. - С. 217
8. Курылев С.В. Доказывание и его место в процессе судебного познания // Труды Иркутского государственного университета. - 1955. - Т. 13. - С. 65
9. Гурвич М.А. Лекции по советскому гражданскому процессу. - М.: ВЮЗИ, 1950. - С. 99
. Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права. - М.: Наука, 1983, 224 с.
. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950). // Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР (475/97-ВР) від 17.07.97.
. Матиевский М. Состязательная форма советского гражданского процесса//Советская юстиция. 1984. № 21, с. 23-24
. Советский гражданский процесс. М., 1985. С. 51.
. Клейнман А. Ф. Советский гражданский процесс. М., 1964 С. 30.
15. Матиевский М. Состязательная форма советского гражданского процесса//Советская юстиция. 1984. № 21, С. 23-25.
. Елисейкин П. Ф. Предмет и принципы советского гражданского процессуального права. - Ярославль, 1974. - С. 61.
. Победоносцев К. П. Передовые статьи о судебной реформе // Соч. - СПб., 1996. - С. 36.
1.8. ЛУНІН С. Поняття принципу змагальності у судовому процесі//Право України, 2010, №3
19. Кодекс адміністративного судочинства України : офіц. текст станом на 1 серп. 2006 р. - К., 2006.
20. Немировська О. Змагальність: старе поняття, новий зміст // Право України. -1999. - № 9.
. Організація судових та правоохоронних органів : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / І. Є. Марочкін, Н. В. Сібільова, В. П. Тихий та ін. / за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової.Х.,2008. - 528 с. - С. 84.
. Ніколенко Л. М. Взаємозв´язок принципів змагальності, диспозитивності та процесуальної рівності учасників у господарському судочинстві // Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 10;
24.Кілічава Т.М. - Цивільне процесуальне право. Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 352 с.
.Штефан О. О.Цивільне процесуальне право у схемах: Навч. посіб. - К.:МАУП, 2004. - 208 с.
.Сунцов В.В., Тітов М.І. Цивільне судочинство в Україні: Законодавство та практика застосування. - Х.: Консум, 2001. - 384 с.
.Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах: 1963-2001 рр. / Упоряд. Н.О. Гуторова, О.О. Житний. - Х.: Одіссей, 2002. - 400 с.