Людський капiтал у сучаснiй економiцi
Зміст
Вступ
. Теоретичні дослідження
людського капіталу
. Поняття людського капіталу,
його особливості та види
. Інвестиції в людський капітал
. Людський капітал: формування,
оцінка та ефективність використання в Україні
Висновки
Список літературних джерел
Вступ
В умовах посилення міжнародної
конкуренції особливої актуальності набуває людський капітал, який виступає
детермінантою забезпечення високої конкурентоспроможності держави. Актуальність
означеної проблеми підсилюється тим, що XXI століття характеризується
принципово новим поглядом на цивілізаційний прогрес. Нова парадигма на перший
план висуває не нагромадження матеріальних благ, а розвиток людського
потенціалу. Тобто епоха XXI століття названа століттям людини, що підтверджує
зростання значення людського капіталу у контексті підвищення
конкурентоспроможності національної економіки.
Метою курсової роботи є вивчення
сутності людського капіталу та шляхів його розвитку, дослідження його ролі в
суспільстві, а також процесів суспільства, що впливають на дану категорію. Крім
того, важливим буде охарактеризувати становище людського капіталу в Україні та
визначити основні проблеми, що перешкоджають належним процесам розвитку та
відтворення людського капіталу, і, відповідно, розглянути можливі шляхи вирішення
даних проблем та забезпечення сприятливих умов для вищезазначених процесів.
Для досягнення поставленої мети було
поставлено наступні завдання:
розкрити теоретичні дослідження
людського капіталу;
визначити поняття людського
капіталу, його особливості та види;
оцінити інвестиції в людський
капітал;
дослідити людський капітал:
формування, оцінка та ефективність використання в Україні.
Поняття «людський капітал» увійшло в
науку ще на початку 60-х років XX століття, почало активно розроблятись та
аналізуватись в західній економічній літературі. Виникнення і розвиток теорії
людського капіталу пов’язують з іменами відомих зарубіжних вчених Г. Беккера,
Д. Белла, Дж. Гелбрейта, Дж. Коулмена, Т.Шульца, Дж. Мінцера, О.Нордхогатощо.
Вони визначають людський капітал як наявний запас знань, навичок, мотивацій і
енергії, яким володіє особа, і який використовується протягом визначеного
періоду часу з метою виробництва товарів і послуг.
Практичне значення теорії людського
капіталу розглядається з позиції залучення, утримання, розвитку і винагороди
високо мотивованої робочої сили з метою визначення її вартості.
З теорією людського капіталу тісно
пов'язана концепція розвитку людського потенціалу. Загалом, аналіз визначень і
понять, якими користується сучасна економічна теорія для вивчення ролі
людського фактора в конкурентоспроможності економіки країни, дозволяє вважати,
що неодмінною умовою його підвищення є якість людського капіталу, що у свою
чергу потужно впливає на якість сучасного ринку праці з тієї причини, що людський
капітал є джерелом створення і розповсюдження інновацій.
Вартісна характеристика людського
капіталу дає можливість систематизувати та визначити пріоритети інвестиції в
людський капітал: на освіту, науку, охорону здоров’я і медичне обслуговування,
підвищення кваліфікації робітників, професійну мобільність тощо.
Людський капітал втілений в
досягненнях інформаційних технологій, знаннях, професійному досвіді, збільшує
економічні ефекти за рахунок реалізації інтелектуальної та інформаційної
складових, виступає складовою інноваційного та соціального розвитку держави і є
передумовою формування конкурентоспроможної економіки.
Таким чином, розробка обґрунтованих
напрямів підвищення конкурентного рівня людського капіталу можлива за умови
чітко визначених стратегічних чинників її формування та використання.
Збільшення інвестицій в людський капітал, створення належних умов для його
розвитку має бути пріоритетним завданням стратегії держави. Саме ці заходи в
найбільшій мірі сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності економіці
України.
1. Теоретичні дослідження людського
капіталу
У економічній літературі поняття
людського капіталу розглядають в широкому та вузькому сенсі. У вузькому сенсі
однією з форм капіталу є освіта. Людським його назвали тому, що ця форма стає частиною
людини, а капіталом є внаслідок того, що є джерелом майбутніх задоволень або
майбутніх заробітків, або того й іншого разом. У широкому сенсі людський
капітал формується шляхом інвестицій (довгострокових капіталовкладень) в людину
у вигляді витрат на освіту і підготовку робочої сили на виробництві, на охорону
здоров’я, міграцію і пошук інформації про ціни і доходи.
Людський капітал - це не просто
сукупність навичок, знань, здібностей, якими володіє людина. По-перше, це
накопичений їх запас. По-друге, це такий запас навичок, знань, здібностей, який
доцільно використовується людиною в тій або іншій сфері суспільного
відтворення, і який сприяє зростанню продуктивності праці та виробництва.
По-третє, доцільне використання даного запасу у вигляді високопродуктивної
діяльності закономірно призводить до зростання заробітків (доходів) працівника.
І, по-четверте, збільшення доходів стимулює, зацікавлює людину шляхом вкладень,
які можуть стосуватися здоров’я, освіти та ін., збільшити, накопичити новий
запас навиків, знань і мотивацій, щоб надалі його знов ефективно застосувати.
Особливості людського капіталу:
у сучасних умовах людський капітал є
головною цінністю суспільства і визначальним чинником економічного зростання;
формування людського капіталу
вимагає від самої людини і всього суспільства значних витрат;
людський капітал у вигляді навиків і
здібностей є певним запасом, тобто може бути накопичуваним;
людський капітал може фізично
зношуватися, економічно змінювати свою вартість і амортизуватися;
людський капітал відрізняється від
фізичного капіталу за ступенем ліквідності;
людський капітал невіддільний від
його носія - живої людської особи;
незалежно від джерел формування, які
можуть бути державними, сімейними, приватними та ін., використання людського
капіталу і отримання прямих доходів контролюється самою людиною [7, с 82].
У економічній літературі існує
декілька підходів до класифікації видів людського капіталу. Види людського
капіталу можна класифікувати за елементами витрат, інвестицій в людський
капітал. Наприклад, виділяють наступні його складові: капітал освіти, капітал
здоров’я і капітал культури.
З погляду характеру сприяння
економічному добробуту суспільства, розрізняють споживчий і продуктивний
людський капітал. Споживчий капітал створює потік послуг, споживаних
безпосередньо, і, таким чином, сприяє суспільній корисності. Це може бути
творча і освітня діяльність. Результат такої діяльності виражається в наданні
споживачеві таких споживчих послуг, які призводять до появи нових у спосіб
задоволення потреб або підвищенню ефективності способів їх задоволення, що
існують. Продуктивний капітал створює потік послуг, споживання яких сприяє
суспільній корисності. В цьому випадку йдеться про наукову і освітню
діяльність, що має безпосереднє практичне застосування саме у виробництві
(створення засобів виробництва, технологій, виробничих послуг і продуктів).
У сучасних умовах проблема
використання людського капіталу стає все більш актуальною. Вирішальна роль в
розвитку економіки країни належить людині як носію багатства. Наприклад, в США
норма віддачі вкладень на здобуття середньої освіти складає від 10 до 13%, а
вкладень в отримання вищої освіти - від 8 до 10%. Людський капітал є дуже
важливою формою інвестицій в розвинених ринкових економіках. За оцінками Світового
банку, людський капітал перевищує 80% всіх продуктивних багатств в Японії і 60%
в США.
Сучасна теорія людського капіталу
відображає переорієнтацію економічної науки з проблем використання трудових
ресурсів на проблеми створення якісно нової робочої сили в умовах
науково-технічного прогресу. Хоча її ключові ідеї були передбачені ще А.
Смітом, чітке оформлення і бурхливий розвиток теорії людського капіталу
доводиться на кінець 50-х і початок 60-х років в США. Біля витоків її стояли
відомі американські економісти, представники так званої «школи Чикаго» -
лауреати Нобелівської премії Теодор Шульц і Гері Беккер, Бартон Вейсброд,
Джордж Мінсер, Лі Хансен. Разом з тим, концепція людського капіталу є досить
«молодою» порівняно з теоретичними основами сучасної економічної науки. До
середини XX ст. цілісної концепції, як такої, не існувало, оскільки ще не
існувало всіх необхідних передумов, які визначалися об'єктивними процесами
розвитку продуктивних сил, коли в умовах глобального науково-технічного
прогресу в економіці постійно зростає роль і значення людини, рівня її освіти,
наукових знань, кваліфікації і досвіду [19, с 222].
Формування концепції розвитку
людського капіталу у зарубіжному досвіді, як правило, поділяється на два етапи:
1) система формальної освіти підготовки людського капіталу; подальша фахова
спеціалізація і перепідготовка кадрів через наукові та навчальні центри; 2)
спеціальні курси, які фінансуються державою або організовуються у фірмах.
Прикладом ефективної політики у сфері інтелектуалізації та зайнятості населення
є Швеція, у якій програма підготовки людського капіталу має антициклічний
характер [7, с 63].
У західних країнах сформувалася ціла
система методів забезпечення високого професійного рівня робочої сили як
чинника високого розвитку суспільства.
Основними етапами розвитку теорій
людського капіталу є:
класичний період (до XIX ст.) -
використання дедуктивного, логіко-філософського та морально-аксіологічного
методів;
інституційний період (XIX - початок
XX ст.) - пов'язаний із нормативно-інституціональним та історико-порівняльним
методами;
біхевіоралістичний період (20-70 рр.
XX ст.) - застосування психологічних методів для вивчення сутності людини;
постбіхевіористський період (остання
третина XX ст.) - характерним є поєднання традиційних і нових прийомів [3, с
46].
Визначаючи сутність основного
капіталу суспільства, А. Сміт стверджував, що він містить такі чотири складові:
корисні машини і знаряддя праці, що полегшують працю; споруди, що приносять
прибуток; покращення землі та всіх витрат, понесених для цього; набуті корисні
здібності громадян [22, с 98].
Набуття таких здібностей, враховуючи
також утримання їхнього власника протягом часу виховання, навчання чи
учнівства, завжди потребує дійсних витрат, які становлять основний капітал. Ці
здібності разом з ним стають частиною багатства всього суспільства, до якого
воно належить.
Прихильники теорії трьох факторів
виробництва В. Бейджхорт, А. Маршал, Дж. Міль не відносили людину до складу
капіталу, але стверджували, що знання і здібності є елементом капіталу. Л.
Вальрас, Дж. Маккулох відносять до капіталу саме людину з її природними
якостями, і на основі їх праць виникли альтернативні теорії, згідно з якими до
поняття людського капіталу включалися не лише знання і вміння людей, а й
фізичні, психологічні, інтелектуальні і культурні якості [16, с 83]. Рівень
освітньої підготовки, на думку прихильників цієї теорії, багато в чому залежить
від природних здібностей людини (її «генетичного» фонду) і умов виховання в
родині. При цьому освіта може виступати лише як посередник, який впливає на
заробітки.
Ф. Ліст характеризував добробут
нації не наявністю цих багатств, а ступенем розвитку майбутніх його сил.
Головною з них він вважав «розумовий капітал», що накопичується успіхами в
науках, мистецтві, відкриттями, винаходами тощо. А. Маршалл відзначає, що
освіта служить важливим засобом збільшення виробництва матеріального багатства.
Доцільність витрат державних установ і приватних осіб на освіту не слід
вимірювати тільки безпосередніми практичними результатами. Таке використання
засобів приносить великі непрямі вигоди. А. Маршалл приходить до висновку, що
пропозиція праці даної кваліфікації за життя справжнього покоління має
тенденцію знаходитися у відповідності із заробітками, які приносила ця
кваліфікація в попередньому поколінні [3, с 47].
Послідовник А. Маршалла А. Пігу
створює теоретичне підґрунтя щодо дослідження особливостей інвестування в
людський капітал. Вчений стверджує, що незнання того, як зайняти людей,
поширене ширше, ніж незнання того, які капіталовкладення здійснювати. Люди, які
змушені визначати вибір кар'єри своїм дітям, не піддаються селективному впливу
конкуренції [10, с 30].
Розглядаючи кваліфікацію як важливу
характеристику робочої сили, Дж.Б. Кларк зазначає, що кваліфікований працівник,
зрозуміло, завжди буде створювати більше багатства, аніж некваліфікований, бо
особисті гідності людей завжди будуть відігравати роль у визначенні їх
громадських здібностей як виробників. Це само собою припускає, що кращі
знаряддя виробництва, які втілюють дійсно більшу кількість капіталу, будуть
приносити більший дохід. Аналогічним чином висококваліфікований працівник
втілює в собі більше одиниць праці, ніж працівник нижчої кваліфікації [21, с
169].
Т. Шульц чітко розділив капітал на
людський та матеріальний, вважаючи, що відмова розглядати людські ресурси як
форму капіталу, як вироблені засоби виробництва, як результат інвестицій,
сприяла збереженню класичного поняття праці, як можливості робити ручну роботу,
потребує небагато знань і навичок, можливості, якою, відповідно до цього
поняття, робочі наділені приблизно однаково. Вчений також обґрунтував
необхідність капіталовкладення в людський капітал для отримання майбутніх
доходів та необхідність інвестування в освіту, що дасть змогу підвищити рівень
продуктивності працівників та зростання добробуту всього суспільства. На думку
Т. Шульца і його прихильників:
між людським і речовим капіталом
немає принципових відмінностей, тому що і той, і інший приносять дохід;
зростання інвестицій в людський
капітал істотно змінив структуру заробітної плати. Основна її частина стала
доходом від людського капіталу;
оскільки інвестиції в людський
капітал випереджають вкладення в речовинний капітал, власність на речовинний
капітал набуває вторинного значення;
суспільство, вкладаючи кошти в
освіту людей, може отримати не тільки зростання продукту, але і більш
рівномірний його розподіл [4, с 201].
Таким чином, економісти у своїх
дослідженнях зійшлися в тому, що освітній рівень населення окреслює його
здатність використовувати інформацію і технологію для економічного розвитку,
при чому освіта є водночас і процесом, і результатом створення людського
капіталу.
Не менш важливе значення для
розповсюдження основних положень теорії людського капіталу мають праці Г.С.
Беккера, який дав наукове трактування економічній категорії «людський капітал»,
здійснив обрахунок ефективності капіталовкладень в освіту, обґрунтував
визначення людського часу як основного економічного ресурсу, описав структуру
розподілення особистих доходів. Основну увагу Г.С. Беккер приділяв інвестиціям
у людський капітал. Він писав, що шкільне навчання, курс комп'ютерної
підготовки, витрати на медичне обслуговування - це теж капітал у тому сенсі, що
вони поліпшують здоров'я, підвищують доходи, а також збільшують задоволення
людини. Отже, можна сказати, що витрати на освіту, навчання, медичне
обслуговування є інвестиціями в основний капітал. Тим не менше, вони продукують
людський, а не фізичний або фінансовий капітал, тому що не можна відокремити
людину від її знань, навичок [14, с 49].
Більшість економістів кінця XIX -
початку XX століття (Ж. Б. Сей, Н. Сеніор, І. Фішер) вважали, що придбані
людиною здатності до праці слід розглядати як капітал в його «людській» формі.
Як зазначав американський дослідник Дж. Грейсон, саме людський капітал, а не
заводи, устаткування і виробничі запаси є квінтесенцією конкурентоспроможності,
економічного зростання й ефективності. Вчений зазначає, що вже настала пора
визначити вартість цього багатства [23, с 57].
Отже, можна сказати, що автори
теорії людського капіталу виходять із постулату про рівноправне партнерство
двох видів капіталу - людського і нелюдського. Людські ресурси подібні
природним, тому що не зроблені штучно. З іншого боку подібні речовому капіталу,
тому що людський капітал є фондом, функція якого - виробництво трудових послуг.
Доходи людей згідно з теорією людського капіталу є закономірним підсумком
раніше прийнятих рішень. Людина, прийнявши певне рішення, може вплинути на
розмір своїх доходів у майбутньому. Значно збільшуються прибутки, якщо вкладати
кошти у свою освіту, професійну кваліфікацію, здоров'я, збільшуючи при цьому
власний людський капітал.
Під людським капіталом розуміються
знання, навички, інші здібності людини, які створюються шляхом інвестування
часу (праці) в освіту, інші види діяльності, що впливають на зростання
виробництва і доходу. Розглядаючи людський капітал, ми розуміємо, що йдеться
про активи, які характеризуються двома ознаками: вони є результатом інвестицій
та генерують протягом певного періоду часу потік доходу.
Поняття «людський капітал» означає
усвідомлення необхідності цілеспрямованого інвестування в людину. При цьому
важливою особливістю досліджень є необхідність органічного поєднання двох
взаємопов'язаних чинників погляду на людину - як на головний ресурс економічного
розвитку нового типу, а також - як на мету цього зростання [6, с 90].
Теоретично обґрунтоване визначення
поняттю людського капіталу дає О. Грішнова: «Людський капітал - це економічна
категорія, яка характеризує сукупність сформованих і розвинених за допомогою
інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, які
знаходяться в їх власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють
зростанню продуктивності праці і внаслідок цього впливають на збільшення доходу
(заробітків) свого власника і національного доходу». А. Добринін, С. Дятлов, Н.
Ушенко представляють інституційний підхід до визначення сутності людського
капіталу, згідно з яким людський капітал розглядається як:
носій системних відносин суспільного
відтворювального процесу, в якому відбувається інтеграція індивідуальної форми
праці в суспільну;
форма прояву продуктивних сил людини
у ринковій економіці, адекватна форма організації продуктивних сил людини, які
включено до системи соціально орієнтованої ринкової економіки у якості
провідного, творчого фактору суспільного відтворення [15, с 35].
Безперечним внеском у розвиток
теорії людського капіталу українськими вченими є адаптація її до умов
перехідної економіки, удосконалення підходів щодо класифікації складових та
видів людського капіталу, розробка заходів щодо підвищення ефективності
управління людським капіталом на всіх рівнях, визначення впливу на економічне
зростання.
Базовим методологічним положенням
теорії людського капіталу є використання економічного підходу до аналізу
різноманітних явищ у таких галузях людської діяльності, які раніше цілком
належали до сфери соціальних, демографічних, психологічних та інших досліджень.
Економічний підхід, заснований на принципах раціональної оптимізуючої
(максимізуючої) поведінки індивідів, був використаний при аналізі таких
проблем, як теорія економічного зростання, розподіл доходів, інвестиції в
людину, економіка освіти, планування сім'ї і ведення домашнього господарства,
теорія міграції, дискримінація на ринках праці тощо [24, с 172].
Важливе значення концепція людського
капіталу має для вивчення комплексу питань із забезпечення раціональної
зайнятості та оптимального функціонування ринку праці. Для аналізу пропозиції
праці використовуються моделі вибору між роботою та дозвіллям і моделі
інвестування в людський капітал.
У теоретичному аспекті ми
розрізняємо поняття «людський капітал» за трьома рівнями:
на особистісному рівні людським
капіталом ми називаємо знання та навички, які людина здобула шляхом освіти,
професійної підготовки, практичного досвіду (використовуючи при цьому природні
здібності) і завдяки яким вона може надавати цінні виробничі послуги іншим
людям. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами
особистої власності (майно, гроші, цінні папери), яка приносить доходи, і ми
називаємо його особистим, або приватним, людським капіталом;
на мікроекономічному рівні людський
капітал представляє собою сукупну кваліфікацію та професійні здібності всіх
працівників підприємства, а також здобутки підприємства у справі ефективної
організації праці та розвитку персоналу;
на макроекономічному рівні людський
капітал включає накопичені вкладення в такі галузі діяльності, як освіта,
професійна підготовка і перепідготовка, служба профорієнтації та працевлаштування,
оздоровлення тощо. Це є суттєвою частиною національного багатства країни і ми
називаємо його національним людським капіталом [25, с 142].
Основний висновок теорії людського
капіталу полягає в тому, що збільшення суспільного багатства на основі
зростання людського капіталу дозволяє здійснювати процес перерозподілу, що
забезпечує досягнення більшої рівності всередині суспільства і, таким чином,
прокладає шлях до подолання соціальних протиріч. Іншими словами, освіта
визнається найважливішим інструментом соціальної стратифікації суспільства.
Теорія людського капіталу має
недоліки. Критики стверджують, що додатковий дохід не є результатом лише
інвестицій в освіту, оскільки люди мають більше вроджених здібностей і у них
більш високі соціальні мотиви. Тим не менше, освіта залишається важливим
чинником ефективності працівника, тому що більш здібній людині простіше досягти
високого рівня освіти.
Планування професійної освіти як
завдання державних органів управління традиційно пов'язувалося з підготовкою
фахівців для потреб економіки. В умовах становлення ринкових відносин жорстко
регламентується життєвий шлях людини, який змінюється власною стратегією
особистості, прийнятою в умовах вибору. Конкретна людина стає відповідальною за
свій життєвий шлях і змушена вибирати з декількох можливостей найбільш бажану,
кращу для реалізації.
В сучасній економічній літературі,
зокрема в економічній енциклопедії, конкурентоспроможність країни визначається
як «здатність економіки однієї держави конкурувати з економіками інших держав
за рівнем ефективного використання національних ресурсів, підвищення
продуктивності народного господарства й забезпечення на цій основі високого та
постійного зростаючого рівня життя населення».
Становлення постіндустріальної
економічної системи пов'язане із збільшенням обсягів національного людського
капіталу, інформаційних технологій та інноваційного розвитку. На жаль,до
теперішнього часу людський капітал України не є основоположним чинником
підвищення конкурентоспроможності країни. Недооцінка цієї обставини уповільнює
темпи економічного розвитку і знижує конкурентоспроможність вітчизняної
економіки.
Склад продуктивних сил капіталу,
утворення і розподіл доходів, економічне зростання і національне багатство
отримують адекватне відображення в економічній науці з використанням категорії
«людський капітал».
За сучасними теоретичними розробками
українських фахівців людський капітал розглядається як здатність пропонувати
неймовірні рішення, джерело оновлення та прогресу, і вказують, що в сучасних
умовах його головне призначення - створення і розповсюдження інновацій [9, с
279].
Нова теоретична конструкція
категорії «людський капітал» означає і нові підходи до теоретичного
обґрунтування її соціально-економічної сутності. У сучасних умовах, коли людина
з усіма її знаннями та розумінням сама стає головним і визначальним фактором
виробництва у підвищенні конкурентоспроможності, вихідним пунктом пізнання має
стати процес відтворення здібностей до праці як товару, причому не просто
товару, а диференційованого товару, представленого здатністю і здібностями до
інтелектуальної праці.
На нашу думку, у контексті
підвищення конкурентоспроможності економіки, людський капітал необхідно
трактувати як функціональну складову інноваційного розвитку - це знання,
навички та практичний досвід, що пов’язані з інтелектуальною активністю, яка
виступає формою реалізації інтелектуально, морально- і культурно-орієнтованих
здібностей людини до створення нового, раніше невідомого знання, що забезпечує
отримання конкурентних переваг. В даному підході категорія «людський капітал»
виступає вже не як конкретна соціально-економічна форма здібностей до праці
безпосередньо, а скоріше як соціально-економічна форма програмування цих
здібностей.
В теоретичному аспекті поняття
«людський капітал» слід аналізувати на трьох рівнях: індивідуальному,
мікроекономічному та макроекономічному. На першому рівні під людським капіталом
розуміється накопичений індивідуумом запас здібностей, знань, вмінь та навичок,
які здобуті шляхом отримання освіти, професійної підготовки та практичного
досвіду, що в сукупності використовуються у певній сфері суспільної діяльності
і впливають на збільшення доходів даної особи. На мікроекономічному, тобто
корпоративному, рівні людський капітал представляє собою сукупність освітнього
рівня, кваліфікації, професійних здібностей та накопичений виробничий досвід
всіх працівників підприємства, що сприяє ефективнішій організації праці,
економії ресурсів та часу, введенню новітніх технологій тощо і, як результат,
призводить до збільшення прибутків та підсилення конкурентоспроможності
підприємства. На макроекономічному, тобто загальнонаціональному, рівні поняття
людського капіталу охоплює нагромаджені вкладення в галузі освіти, охорони
здоров’я, професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації
кадрів тощо. Він трансформується в поняття національного людського капіталу,
оскільки є суттєвою частиною національного багатства країни.
Поняття «людського капіталу»
останнім часом набуває все більшої значущості в нашому суспільстві. Воно
глибоко вивчається такими науками, як демографія, економіка, психологія та
інші. Суспільство все більше переконується у важливості людського капіталу як
чинника розвитку державних структур. Відповідно, ключовим стає покращення та
оптимізація процесу розвитку та відтворення людського капіталу в країнах [1, с
39].
Перехід на новий щабель економічного
розвитку є, перш за все, результатом посилення інноваційної активності та
впровадження нововведень у виробництво. Виходячи з того, що альтернативи
інноваційному шляху розвитку для української економіки немає, можна
стверджувати: такий вибір безпосередньо буде впливати на динамічний розвиток
робочих місць. Тобто мова йде про безперервне впровадження інновацій
(технічних, технологічних, організаційних). А це, в свою чергу, спонукає до
прийняття відповідних управлінських рішень щодо раціоналізації процесу
відтворення людського капіталу, як основного джерела продукування та
впровадження інновацій в країні.
Людина, що бажає отримати якусь
професію, є носієм не тільки цієї потреби, а й членом суспільства, інтереси
якого представляє держава. З іншого боку, суспільство - носій потреби в робочій
силі нової якості. Інвестуючи в освіту і професійну підготовку, люди
розраховують на відповідну віддачу. Освіта повинна дозволяти заробити необхідні
кошти для задоволення потреб, бути «страховим полісом», який гарантує безпеку.
Останні роки в економіці України
посилилась конкурентна боротьба. Це призвело до пошуку невикористаних резервів
і нових шляхів підвищення її ефективності. Людський ресурс стає чинником, який
має найбільші резерви для підвищення ефективності функціонування сучасної
організації. Людський чинник став розглядатися як важливий об'єкт інвестицій.
. Поняття людського капіталу, його
особливості та види
Джерелом вкладень в людський капітал
може виступати держава (уряд), недержавні суспільні фонди і організації,
регіони, окремі фірми, домогосподарства (індивіди), міжнародні фонди і
організації, а також освітні установи.
В даний час роль держави в цій
області достатньо велика. Держава вдається як до примусових, так і до
спонукальних заходів в цій області. До примусових відносяться обов’язкова для
всіх формальна освіта в обсязі середньої школи, обов’язкові медичні
профілактичні заходи (щеплення) та ін. Проте головними заходами є спонукальні.
Уряд має в своєму розпорядженні два дієві способи, які використовуються з метою
зміни розмірів приватних інвестицій в людину, що здійснюються автоматично через
ринок: вони можуть вплинути на доходи тих, хто працює (через систему податків і
субсидій), а також в змозі регулювати ціну придбання людського капіталу
(регулюючи ціни використовуваних ресурсів). Особливо велика роль держави в
найважливіших сферах формування людського капіталу - у сфері освіти і охорони
здоров’я.
Теорія людського капіталу набула
особливу актуальність у сучасних умовах, коли знання та професіоналізм
персоналу є визначальним фактором економічного зростання як підприємств, так і
країни в цілому. Численними дослідженнями доведено, що в даний час частка
людського капіталу у національному багатстві розвинутих країн (США, Японія,
Швеція тощо) у 2-3 рази перевищує частку фізичного капіталу, при цьому
спостерігається тенденція до подальшого зростання даного показника. З початку
XXI ст. у інших країнах, зокрема, Китаї, Індії, Росії також намітилась аналогічна
тенденція, що привела до відповідного економічного зростання. Більше того, за
прогнозними оцінками [4], якщо людський капітал у цих країнах буде далі
збільшуватись, то до 2020 р. саме ці країни займуть місце світових лідерів.
На підставі теорії людського
капіталу Швеція модернізувала свою економіку та повернула за останні роки
лідерські позиції в світовій економіці. Фінляндія за історично короткий період
часу зуміла перейти від сировинної до інноваційної економіки, створити свої
власні конкурентноздатні високі технології. Розвиток науки, формування
інформаційного суспільства поставили на передній план знання, освіту, здоров'я,
якість життя населення та ведучих фахівців, які визначають креативність та
інноваційність національних економік [25, с 142].
До виникнення теорії людського
капіталу виховання, освіта та фундаментальна наука вважались витратним тягарем
для економіки. Потім розуміння їх важливості як факторів розвитку економіки та
суспільства, змінилося. Освіта, наука та менталітет як складові людського
капіталу, а також сам людський капітал, стали головним фактором зростання та
розвитку сучасної економіки. При цьому, у роботі зроблено дуже важливий
висновок про те, що проста (екстенсивна) праця важлива, але не визначає
розвиток сучасної економіки. Екстенсивні фактори розвитку давно себе вичерпали
у розвинутих країнах. Тому, на перше місце вийшли завдання інтенсивного
розвитку економіки.
Американський економіст Е. Денісон
ще у 70-і роки XX ст. визначив фактори економічного зростання країни, серед
яких перше місце відвів якості робочої сили, зокрема, рівню освіти, що є
найважливішою складовою людського капіталу. Методи оцінки впливу людського
капіталу на економічне зростання країни в подальшому удосконалювались Дж.
Кендриком. Але безпосереднє поняття «людський капітал» вперше було введено Т.
Шульцем та отримало подальший розвиток у роботах Г. Беккера. За розробку та
розвиток теорії людського капіталу Т. Шульц та Г. Беккер отримали Нобелівські
премії, відповідно у 1979 р. та 1992 р. [8, с 149].
Т. Шульц зробив величезний внесок у
становлення теорії людського капіталу на початковому етапі її розвитку. Він
одним з перших використовував поняття «людський капітал» як виробничий фактор.
Основними результатами інвестицій у людину Т. Шульц вважав накопичення здатностей
людини до праці, її ефективну діяльність в суспільстві та підтримку здоров'я.
Даний автор довів, що людський капітал здатний накопичуватись та
відтворюватись.
Якщо Т. Шульц розглядав людський
капітал виключно на рівні економіки країни (макрорівні), то Г. Беккер вперше
запропонував проводити відповідний аналіз на рівні підприємства (мікрорівні).
Г. Беккер визначив людський капітал як сукупність навичок, знань та умінь
людини. В якості інвестицій в них даний автор враховував, в першу чергу,
витрати на освіту та навчання. Для визначення доходу від вищої освіти Г. Беккер
з величини отриманих протягом усього життя заробітків тих, що закінчили коледж,
вираховував відповідні заробітки тих, хто мав лише середню освіту. При оцінці
інвестицій у навчання Г. Беккер враховував не лише прямі витрати на навчання,
але також і непрямі у вигляді втраченого доходу за період навчання. У
результаті даний автор отримав співвідношення між доходами та витратами на
навчання у розмірі 14%.
Крім того, Г. Беккер окремо виділив
спеціальне навчання, спеціальні навички та уміння людини, що формують
конкурентні переваги підприємства, відмінні риси його продукції та поведінки на
ринку та, в кінцевому підсумку, її ноу-хау, імідж та бренд [21, с 168].
Існують різні класифікації видів та
складових людського капіталу. Г.Беккер розрізняє спеціальний людський капітал
(навички та знання, що потрібні лише вузькому колу потенційних наймачів) та
універсальний людський капітал (навички та знання, що мають широкий спектр
можливостей застосування). Дж. Кендрик виділяє речовий капітал, який має
матеріальну форму, та неречовий, що не має власної матеріальної форми, але
втілюється у речовому капіталі, підвищуючи його якість та продуктивність. М.
М.Критський розглядає такі види людського капіталу: виробничий, споживчий та
інтелектуальний капітал. У роботі людський капітал розділяється на капітал
освіти, капітал здоров'я та капітал культури. У роботі запропоновано розглядати
людський капітал на трьох рівнях:
індивідуальний людський капітал
(капітал окремої людини, що включає капітал здоров'я, культурно-моральний,
трудовий, інтелектуальний, організаційний, підприємницький капітал);
людський капітал підприємства
(капітал на мікрорівні, що включає визнаний підприємством індивідуальний
людський капітал, нематеріальні активи за балансовою вартістю, організаційний,
структурний, клієнтський, соціальний капітал);
національний людський капітал
(капітал на макрорівні, що включає соціальний, політичний, природний капітал)
[6, с 126].
У даний час існують різні визначення
людського капіталу. З одного боку, під людським капіталом розуміють інтелект,
здоров'я, знання, якість життя та інші потенційні можливості, здібності людини
до виконання певного виду діяльності, тобто людський (трудовий) потенціал. З
іншого боку, це капітальні інвестиції у навчання, оздоровлення, отримання
досвіду людини (рис.2.1).
Підхід до людського капіталу як
потенціалу людини передбачає використання великої кількості різнорідних
показників, які з різних боків характеризують стан освіти, охорони здоров'я,
рівень життя населення, а при відсутності відповідних показників - суб'єктивні
експертні методи.
Інвестиційний підхід
використовується у роботі.. При цьому, враховуються витрати на охорону
здоров'я, фізичну культуру, спорт, на медичне страхування, оплату лікарняних,
на охорону праці. Як відмічається в роботі, людський капітал формується за
рахунок інвестицій у виховання, освіту, здоров'я, знання та науку,
підприємницькі здібності, інформаційне забезпечення праці, в формування
ефективної еліти, в безпеку громадян та бізнесу, в культуру та інші складові. У
роботі людський капітал визначається по витратах на оплату праці за
вирахуванням мінімальної заробітної плати. На нашу думку, людський капітал
повинен враховувати як заробітну плату, так і інвестиції у навчання, освіту
персоналу, тому що обидва ці види інвестицій сприяють підвищенню кваліфікації
працівника: перший - в процесі трудової діяльності, другий - у закладах освіти.
Рис.2.1. Сучасні підходи до
розуміння людського капіталу [17, с 28].
У першому підході (потенціальний)
відсутній єдиний показник людського капіталу і навіть окремі його елементи
визначаються різнорідними показниками, що не дає можливість формування
інтегрального показника та формулювання однозначних висновків.
У цьому відношенні другий
(інвестиційний) підхід має перевагу. По будь-якій складовій людського капіталу
зажди мають місце інвестиції з боку держави, підприємств або самих працівників,
наприклад, інвестиції у навчання, оздоровлення, отримання досвіду роботи. І
саме ці складові доцільно застосувати для оцінки використання трудових ресурсів
в якості показника результативності управлінського персоналу. А щоб забезпечити
якість вимірювання, необхідно враховувати досвід економічної науки і практики управління
підприємством.
Концепція результативності припускає
використання широкого кола критеріїв, індикаторів, вимірників, показників, що
найкращим чином характеризують діяльність підприємства. Інвестиційний підхід до
визначення людського капіталу дозволяє враховувати не тільки реалізовані, а й
потенційні спроможності виробничого персоналу (професійні, технічні,
технологічні тощо), які можуть бути задіяні у перспективі. Це дозволяє певним
чином враховувати тенденції подальшого розвитку виробництва [19, с 226].
На наш погляд, доцільно ввести ще
один рівень дослідження людського капіталу - рівень посади працівника. При
оцінці виконання конкретних функцій працівника та визначення людського капіталу
на рівні посади доцільно використовувати поняття «людський капітал на рівні
посади», тобто сформований в результаті інвестицій та накопичений людиною запас
здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, які необхідні для виконання
функцій, безпосередньо пов'язаних з даною посадою.
При цьому, у одного працівника може
бути одночасно декілька людських капіталів для різних посад рис. 2.2.
Вважаємо, найбільш повним
визначенням «людський капітал» є визначення, надане у роботі: «Людський капітал
- це сформований в результаті інвестицій та накопичений людиною певний запас здоров'я,
знань, навичок, здібностей, мотивацій, які відповідно використовуються в
процесі праці та сприяють зростанню його продуктивності та заробітку». Це
визначення поєднує в собі обидва підходи до розуміння поняття «людський
капітал», визначаючі при цьому, що саме інвестиції є проявом людського
потенціалу та людського капіталу [3, с 46].
Рис.2.2. Структура людського
капіталу працівника на рівні посади [4, с 201].
В Україні, нажаль, не завжди
визнають людину об'єктом капітальних вкладень з властивістю збільшувати
вартість у процесі виробництва. Але дослідження західної економічної школи в
рамках теорії людського капіталу переорієнтовує просте використання трудових
ресурсів до системи ефективного управління персоналом.
Таким чином, інвестиційний підхід до
визначення людського капіталу має низку переваг. По-перше, інвестиції у
людський капітал завжди можуть бути визначені на підставі об'єктивних вартісних
показників. По-друге, показники інвестицій будь-яких видів є однорідними, мають
єдину одиницю виміру, а отже, можуть використовуватись для формування
інтегрального показника людського капіталу. Отже, інвестиції є універсальним
показником як складових людського капіталу, так і його величини в цілому.
. Інвестиції в людський капітал
Інвестиціями в людський капітал
називається будь-який захід, здійснений для підвищення продуктивності праці.
Таким чином, до інвестицій в людський капітал відносять витрати на підтримку
здоров’я, на здобуття загальної і спеціальної освіти; витрати, пов’язані з
пошуком роботи, професійною підготовкою на виробництві, міграцією, народженням
і вихованням дітей, пошуком економічно значущої інформації про ціни і
заробітки.
Людський капітал - це найважливіша
складова частина сучасного продуктивного капіталу, яка представлена властивим
людині багатим запасом знань, розвинених здібностей, визначених інтелектуальним
і творчим потенціалом. Основним чинником існування і розвитку людського
капіталу є інвестиції в людський капітал [3, с 46].
Економісти виділяють три види
інвестицій в людський капітал: витрати на освіту, включаючи загальну і
спеціальну, формальну й неформальну, підготовку за місцем роботи; витрати на
охорону здоров’я, що складаються з витрат на профілактику захворювань, медичне
обслуговування, дієтичне харчування, поліпшення житлових умов; витрати на
мобільність, завдяки яким працівники мігрують з місць з низькою продуктивністю.
З усіх видів інвестицій в людський
капітал найбільш важливими є вкладення в здоров’я та освіту. Загальна і
спеціальна освіта покращують якість, підвищують рівень запасу знань людини, тим
самим збільшують об’єм і якість людського капіталу. Інвестиції ж у вищу освіту
сприяють формуванню висококваліфікованих фахівців, висококваліфікована праця
яких здійснює найбільший вплив на темпи економічного зростання.
Сьогодні одним з найважливіших
компонентів вкладень в людський капітал в усіх країнах є витрати на навчання на
виробництві. У будь-якому навчальному проекті до 80% знань доводиться на
самостійне вивчення. Особливо це відноситься до професій фахівців -
дослідників, вчителів, інженерів, експертів по комп’ютерах тощо, які покликані
безперервно оновлювати кваліфікацію через індивідуальне вивчення літератури,
використання незалежних навчальних програм, навчання на прикладі діяльності,
досвіду і оцінок (думок) інших людей.
В Україні, тривалий час, аналіз
ефективності використання людських ресурсів здійснюється через категорію
«трудовий потенціал». Оцінка стану трудового потенціалу України на сучасному
етапі є неоднозначною. З одного боку, відбувається поліпшення певних якісних
його характеристик: збільшується частка населення з вищою освітою; зростає
комп’ютерна грамотність; формується уміння працювати в ринковому середовищі;
підвищується підприємницька активність. Разом з тим, в Україні відбуваються
процеси, які призводять до його руйнації. Не підвищуються темпи відтворення
населення, внаслідок чого його структура набуває більш вираженого
депопуляційного характеру: погіршуються показники здоров’я людей усіх вікових
груп - за останні 10 років кількість уперше зареєстрованих захворювань зросла
на 2 млн. випадків, або на 7%; посилюється інтенсивність трудової еміграції
працездатного населення - за експертними оцінками, за кордоном працюють понад
3,5 млн. наших співвітчизників; зростають показники старіння населення - за
2013-2015 роки питома вага населення, старшого за 50 років, у загальній
кількості населення України зросла з 32,8 до 33,4% [26].
Серед головних причин зазначених
тенденцій - поширення бідності внаслідок недостатньої, а подекуди -
невиправдано низької оплати праці, особливо у сільській місцевості; неефективна
система професійного навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації
фахівців робітничих спеціальностей; незадовільний стан медичного обслуговування
населення і низька ефективність заходів щодо покращення охорони здоров’я та
праці тощо. Внаслідок цього при середньому рівні безробіття серед населення
працездатного віку вже в І кварталі 2014 року 8%, а у 9 регіонах України -
понад 10% підприємств відчувають гостру нестачу кваліфікованих робочих кадрів.
Усе це надає підстави очікувати, що дефіцит кадрів в найближчому майбутньому
може стати вагомим чинником, який гальмуватиме подальший розвиток вітчизняної
економіки і, відповідно, підвищення добробуту громадян України.
У складі процесів формування
людського капіталу України все більш реально проявляє себе низка внутрішніх
загроз і ризиків, які підривають основи національної безпеки. При цьому
найбільшої уваги заслуговують ті, що є критичними, а саме:
поглиблення невідповідності
професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї.
Крім власне професійно-кваліфікаційної невідповідності, загострюється проблема
якісної невідповідності національної робочої сили вимогам
постіндустріально-орієнтованої моделі господарства України. Мається на увазі:
занепад працеорієнтованої економічної мотивації; ментальна неготовність до
нестабільності і рухливості; надмірна індивідуалізація соціально-трудових
зв’язків, яка призводить до втрати соціальних навичок колективної діяльності. В
цьому сенсі можливості України щодо вибору свого місця на шкалі
«постіндустріальне ядро - доіндустріальна периферія» критично залежать від
якості людського капіталу нації та обґрунтованості дій щодо формування її
культурно-цивілізаційної ідентичності;
погіршення ситуації з формуванням
людського капіталу, що негативно впливає на рівень забезпечення економіки
України кваліфікованими кадрами та перешкоджає удосконаленню її структури.
Мається на увазі те, що даний процес підривається не лише погіршенням
демографічної ситуації та якісних характеристик людського капіталу, а й
невідпрацьованістю механізму регулярного відтворення трудових навичок і знань,
підпорядкованих, з одного боку, гармонійному розвитку особистості, а з іншого,
- розбудові громадянського суспільства, підвищенню конкурентоспроможності
національної економіки. Одночасно з розривом галузевих відтворювальних контурів
національної економіки, під тиском глобалізаційних процесів, це призводить до
викривлення галузевої структури України, а звідси й зайнятості її населення. На
сьогодні вона лише номінально відповідає зарубіжним аналогам, проте за товарною
структурою суспільний випуск все більше зміщується у бік сировини і
напівфабрикатів низького рівня обробки. Показово, що при підвищенні економічної
активності та зростанні ВВП, найбільш конкурентоздатна продукція більшості
українських ринків має невітчизняне походження. Безперечно, така тенденція
негативно позначається на процесах формування людського капіталу, його якісних
характеристиках;
заміщення національних емігрантів
іммігрантами - носіями інших моделей трудової поведінки. Неконтрольована
міграція, крім загроз, пов’язаних із самим масштабом процесів, формує ризики
оголення вікових та професійних відтворювальних контурів системи підтримки
трудових компетенцій, на базі яких сформована поточна структура господарства
України. Навіть за умови її неповної відповідності потребам постіндустріального
розвитку, не варто розраховувати, що імміграція зможе вирішити ці проблеми.
Загроза полягає в тому, що вільні ніші і просто нестачу робочої сили поповнюють
представники етносів, які мають доіндустріальні пріоритети щодо трудової і
загальної культури. За умови відсутності чіткої орієнтації господарського
комплексу України іммігранти впливатимуть не лише на рівень безробіття і рівень
оплати місцевого населення, а й на формування мережі організаційних структур,
що відображатимуть архаїчні моделі господарювання;
поляризація трудової нерівності. В
Україні під окремі види праці і трудової активності формуються власні соціальні
групи. Ці процеси в перспективі загрожують поляризацією продуктивної і
непродуктивної, а також престижної і непрестижної праці, всупереч потребам
ефективного економічного і соціального розвитку нації. Крім безпосередньо
соціальної напруги, подібне структурування придушує потенціал проривного
зростання постіндустріальних навичок і трудових практик, професійної
мобільності та конструктивної конкуренції. В результаті соціальна структура
людського капіталу України загрожує перетворитися на непохитну систему
рентоутворюючих статусів і каст;
розмивання національних центрів
концентрації інтелектуально-культурного капіталу. Формування глобального
віртуального простору збільшує мобільність інтелектуального продукту до рівня,
коли втрачається необхідність його територіального наближення до місць
впровадження у матеріальне виробництво. В результаті система функцій
науково-дослідних і конструкторських робіт (НДКР), менеджменту, фінансів та
брендінгу, які сьогодні є інтелектуальним центром і стрижнем будь-якого
виробництва, може розташовуватися далеко від самого виробництва. В цих умовах
країни, що не здатні локалізувати подібні центри у своїх кордонах, разом із
втратою контролю над виробничими процесами на власній території, втрачають
можливості інтелектуального забезпечення майбутніх технологічних процесів.
Загроза нарощування обертів саме таких процесів є цілком реальною для України;
надмірне поширення неформальної
зайнятості у потенційно перспективних галузях та самозайнятості у технологічно
примітивних видах економічної діяльності. Досвід світового інноваційного
розвитку свідчить, що організаційними передумовами відповідних процесів є
концентрація виробничого капіталу та диверсифікація НДКР. З цих позицій можна
вказати, що гнучкість неформальної зайнятості певною мірою є корисною з точки
зору пом’якшення короткострокових кон’юнктурних циклів, проте вона не здатна
підтримати сталий організаційно-технологічний розвиток країни. Так само,
самозайнятість, яка формується переважно у вигляді мікропідприємств, без їх
включення у мережі потужних виробничих кластерів, об’єктивно скочується до
архаїчних організаційних та технологічних будов. В результаті значний людський
капітал використовується для відтворення і розширення низькопродуктивних та
непрогресивних секторів господарства [17, с 30].
Інтелектуальний, освітній,
культурно-психологічний потенціал, здоров’я є ключовими елементами розвитку
людського капіталу та становлення економіки знань, а розробка та реалізація
широкомасштабної довгострокової стратегії модернізації системи освіти, науки та
охорони здоров’я, соціального захисту та забезпечення, наближення її до якості
стандартів ЄС, потреб внутрішнього розвитку держави та суспільства стає базовою
передумовою відтворення, нагромадження і примноження людського капіталу в
Україні.
Розвиток економіки знань
характеризується домінуванням людського капіталу над іншими видами капіталу,
яке особливо виділяється у країнах з високим рівнем доходів, зокрема, у Японії,
Швейцарії, Німеччині, США його частка становить 80 %. У структурі інвестицій
розвинених країн найбільшу частку становлять видатки на освіту, науку, охорону
здоров’я, соціальний захист і соціальне забезпечення, духовний і фізичний
розвиток, тобто видатки на розвиток людського капіталу. В Україні такі видатки
щорічно збільшуються, однак, їх величина залишається мізерною в порівнянні з
видатками розвинутих країн.
При визначенні людського капіталу
особливу увагу слід звернути на сукупність продуктивних здібностей, особистих
рис характеру та мотивацій людини, що були сформовані і розвинуті внаслідок
певних інвестицій, перебувають в особистій власності індивіда, використовуються
ним в економічній діяльності та мають здатність впливати на збільшення власних
заробітків, доходів фірм і збільшення національного доходу. Ми вважаємо, що
інвестиції в людський капітал варто розглядати через всі види витрат грошових і
матеріальних ресурсів, а також витрат часу на формування інтелектуального
потенціалу в майбутньому. Управління інвестиціями в людський капітал є науково
обґрунтованим процесом координації людських, матеріальних і грошових ресурсів з
метою економічно ефективного формування, накопичення і продуктивного
використання людського капіталу задля реалізації цільової спрямованості
господарюючих структур на розв’язання соціальних, екологічних та економічних
завдань.
Сукупний людський потенціал України
формується через поєднання людського та інтелектуального капіталу, що
утворюються за рахунок власних вкладень, інвестицій сім’ї, роботодавця,
держави, громадських фондів (рис.3.1).
Рис. 3.1. Взаємозв’язок людського
капіталу, інтелектуального капіталу та людського потенціалу [17, с 28].
Об’єктивною умовою збільшення
інвестицій у людський капітал є підвищення рівня доходів населення. Освіта є
основою формування людського капіталу, а інвестиції в освіту - джерело
майбутнього доходу. В теорії людського капіталу існує думка, що найвища віддача
відбувається при вкладенні коштів на перших стадіях навчання: дошкільній,
початковій, середній освіті. Освіта відіграє вирішальну роль у розвитку
людського капіталу, оскільки попереджає його моральне старіння та стимулює
збагачення за рахунок освоєння нових знань, підвищення кваліфікації, умінь
відповідно до викликів наукового прогресу. Цими причинами обґрунтовується
необхідність формування безперервної системи освіти та регулярного підвищення
кваліфікації.
Слід також зазначити, що в Україні
збільшується чисельність працюючої молоді, яка не має ні професії, ні
відповідної кваліфікації, а тому може працювати лише на низькооплачуваній та
некваліфікованій роботі. За таких умов неможливо вирішувати завдання формування
або нарощування людського капіталу, оскільки з такою працею не пов’язується
майбутнє, вона не цінується і не вимагає підвищення кваліфікації.
Інвестиції у систему охорони
здоров’я також визначаються як інвестиції в розвиток та збереження людського
капіталу, адже вони приводять до позитивних результатів і виражаються в
збережені працездатності за рахунок зменшення захворюваності і збільшення продуктивного
періоду життя.
Інвестиції в здоров’я, проведення
профілактичних заходів, підвищення якості та доступності медичної допомоги
забезпечують нормальний рух робочої сили на виробництві, погіршення ж здоров’я
призводить до захворюваності, інвалідності, зниження працездатності [3, с 50].
Найголовнішою складовою людського
капіталу є управлінський капітал, під яким слід розуміти частину людського
капіталу, що накопичується управлінським персоналом, включає інтелектуальні,
етичні і духовні надбання і забезпечує життєздатність людського капіталу.
Доведено, що управлінські знання у вигляді відповідних інститутів -
управлінських установ, адміністративного законодавства, інструкцій, методичних
матеріалів, культури управління (традиції і етики поведінки) і матеріально
реалізовані у функціонуючих управлінських установах та інститутах з підготовки
менеджерів становлять економічну основу суспільства й утворюють організаційний
каркас стійкого розвитку.
В умовах економіки знань виграє той,
хто ефективно використовує наявні навики і перетворює їх у доходи. Саме тому
зростає увага до науки, яка перетворюється в продуктивну силу, базис розвитку
НТП і зростання на його основі ефективності виробництва. Інвестиції у
високотехнологічні галузі забезпечують накопичення потенціалу висококваліфікованих
працівників, підвищення їх продуктивності, зниження матеріало- й енергоємності,
поліпшення якості продукції. Витрати на наукові дослідження та вищу освіту
розглядаються як інвестиції у знання - вирішальний чинник розвитку людського капіталу,
економічного прогресу, активізації професійної творчості, поліпшенні життєвих
стандартів.
. Людський капітал: формування,
оцінка та ефективність використання в Україні
Для попередження викладених вище
загроз необхідно здійснити ряд термінових заходів за такими пріоритетними
напрямами:
з метою збереження і подальшого
розвитку трудових знань та навичок у високотехнологічній сфері слід проводити
гнучку та неухильну політику щодо розміщення на території України технологічно
складних та інтелектуально насичених виробництв. Така політика має
спрямовуватися на реальне, а не декларативне формування інноваційної моделі
розвитку економіки держави. Крім збільшення поточних доходів вона може створити
потужні підойми масштабного та проривного розвитку інтелектуального людського
капіталу нації;
з метою виправлення невідповідності
професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї,
необхідне впровадження комплексу заходів одночасно у двох споріднених сферах: з
одного боку - подолання кризи в каналах узгодження трудових навичок та знань,
потрібних на робочому місці, з пропозицією системи освіти та професійної
підготовки; з іншого боку, - відновлення масштабної професійно-кваліфікаційної
орієнтації населення за допомогою більш досконалих методів інформування та
пропаганди;
забезпечення прав на
національно-культурну ідентичність трудових іммігрантів має здійснюватися без
порушення відповідних прав титульної нації. Не зазіхаючи на загальнолюдські
права окремої особи проживати і працювати в Україні, держава має право вимагати
здійснення цього у формах бажаних для її національного розвитку. З цих позицій
держава повинна розширити поле регулювання процесів розселення і трудової
діяльності іммігрантів. Дана задача не може бути вирішеною у відриві від
загальнодержавної системи ідентифікації та пересування осіб (як емігрантів, так
й іммігрантів) через кордони країни;
пом’якшення поляризації трудової
нерівності шляхом удосконалення системи стимулів до певного виду трудової
діяльності. В цьому напрямі держава засобами податкової, антимонопольної та
дозвільної політики повинна сприяти підвищенню професійної мобільності та
конструктивної конкуренції на локальних ринках праці [1, с 39].
Найбільш загальне визначення
людського капіталу: знання, компетенції та властивості, що втілені в індивідах,
які сприяють створенню особистого соціального і економічного добробуту. У ряді
визначень людського капіталу підкреслюється ринковий характер категорії, в
інших визначеннях увага акцентується на відтворюваності людського капіталу як
економічного ресурсу, підкреслюється необхідність цілеспрямованих зусиль для
його створення. Зростає багатоманітність підходів як до змістового наповнення
цього поняття, так і до способів вимірювання та оцінки запасів людського
капіталу, його віддачі, ефективності використання, внеску в економічне
зростання.
У національному багатстві країн
Великої сімки та ЄС на початку XXI ст. частка людського капіталу становила 78%
(59% світового підсумку) порівняно з 50% і 11% відповідно, що припадали на
країни СНД [21, с 173].
Людський капітал як частину
сукупного капіталу суспільства, що є накопиченими витратами на загальну освіту,
спеціальну підготовку, охорону здоров'я, переміщення робочої сили,
методологічно доцільно класифікувати за видами інвестицій, вкладених у людський
капітал.
В Україні визначено узагальнюючі
індикатори основних аспектів людського розвитку на загальнодержавному рівні
(демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення,
умови проживання населення, рівень освіти населення, стан та охорона здоров'я,
соціальне середовище, екологічна ситуація, фінансування людського розвитку) та
аспектів людського розвитку на регіональному рівні (макроекономічна
ефективність, фінансова сфера, зовнішньоекономічна діяльність, економічна
інфраструктура, інвестиційна привабливість регіону). Україна останнім часом
лідирувала серед країн СНД за темпами скорочення населення. Депопуляційні процеси
в нашій державі потребують посилення уваги до таких факторів, як підвищення
середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров'я, підвищення рівня життя,
сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей. Україна
входить до двадцятки країн світу з найстарішим населенням. За часткою осіб
віком від 60 років ми посідаємо 11-те місце. Утім, незважаючи на те, що у нас
значна кількість населення переживає 60-річний поріг, багато хто з них не
доживає до 65 років. Відповідно до даних Світового банку, до 2025 р. населення
України зменшиться до 37 млн. А в ООН стверджують, що до середини нинішнього
століття у нашій країні проживатиме лише 26 млн. осіб. Прогнози українських
демографів більш оптимістичні. В Інституті демографії та соціальних досліджень
НАНУ підрахували, що в 2025 та 2050 роках в Україні за серединними показниками
проживатиме, відповідно, 42,3 та 37,7 млн. осіб. [5, с 33].
Одним із показників, які найбільш
точно відображають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят,
тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000
чол. Виявляється, що він найнижчий в найбільш економічно розвинених країнах.
Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (тобто нульовий приріст),
треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він
повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою
тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки
дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні
забезпечувалося просте відтворення.
Значення Індексу людського розвитку
(ІЛР) України за 2014 р. дорівнює 0,729 - у високій категорії людського
розвитку - що ставить країну на 76-ту позицію з 187 країн і територій. За період
з 1990 до 2014 рр. значення ІЛР України зросло з 0,707 до 0,729, або на 3
відсотки, чи в середньому приблизно на 0,1 відсотка за рік. Від Європи та
Центральної Азії країнами, які розташовані близько до України у рейтингу ІЛР
2014 р. та мають порівняну з Україною чисельність населення, є Казахстан і
Російська Федерація. Вони мають рейтинг за ІЛР відповідно 68 і 66 [5]. У
Доповіді про людський розвиток за 2013 р. наведено значення і рейтинги ІЛР для
187 країн та визнаних ООН територій разом з ІЛР, скоригованим на нерівність,
для 132 країн, Індексом тендерної нерівності для 148 країн та Багатовимірним
індексом бідності для 104 країн. Значення ІЛР України за 2012 р. дорівнює 0,740
- цей показник потрапляє до високої категорії людського розвитку, що ставить країну
на 78-му позицію серед 187 країн і територій. Проте, якщо це значення
скоригувати на нерівність, то воно впаде до 0,672. Індекс тендерної нерівності
(ІГН) відображає тендерну нерівність у трьох вимірах - репродуктивному
здоров'ї, розширенні можливостей та економічній активності. Репродуктивне
здоров'я вимірюється рівнями материнської смертності та народжуваності серед
дорослих; розширення можливостей вимірюється частками місць у парламенті, що
займають жінки й чоловіки, та рівнем середньої і вищої освіти жінок і
чоловіків; економічна активність вимірюється частками участі жінок і чоловіків
у ринку праці. ІГН України становить 0,338, що ставить її в індексі за 2014 р.
на 57-ме місце серед 148 країн. За період з 1980 до 2014 рр. очікувана
тривалість життя при народженні в Україні зменшилась на 0,5 року, середня
тривалість навчання зросла на 3,9 року, очікувана тривалість навчання
збільшилась на 2,9 року. ВНД на душу населення в Україні за період з 1990 до
2014 р. зменшився приблизно на 22% [5, с 33].
Україна у 2014 р. погіршила
результат на 10 позицій, посівши 82 місце серед 133 країн світу. Україна
демонструє, що за такими показниками, як «Інститути» (120-те місце),
«Макроекономічна стабільність» (106-те місце), «Розвиненість фінансового ринку»
(106-те місце) та «Ефективність товарних ринків» (109-те місце) значно
поступається країнам з розвинутою економікою. Як і раніше, інституціональні
проблеми залишаються однією з основних перешкод для поліпшення
конкурентоспроможності України: захист прав акціонерів, ефективність
законодавчих органів, захист прав власності, ефективність влади в регуляторній
сфері, використання державних коштів, незалежність судової влади, прийняття
державних рішень, ефективність державного регулювання, прозорість державної
політики, суспільна довіра. Негативна оцінка, надана Україні за показником
інфляції, погіршила позиції України в категорії «Макроекономічна стабільність».
ВЕФ шляхом опитування провів
дослідження щодо оцінки топ-менеджерами компаній факторів, які перешкоджають
веденню бізнесу в країнах: 16,5% респондентів України визначили політичну
нестабільність фактором, який переважно перешкоджає веденню бізнесу. Серед
інституційних проблем респонденти визначили також корупцію (10,3%
респондентів), зміни урядів (9,8), неефективну бюрократію (8,2), злочинність
(2,6); 13,5% респондентів визнали проблеми, пов'язані з фінансуванням, серед
факторів, що перешкоджають веденню бізнесу, 8,4 - інфляцію, 10,1 - податкове
законодавство, 6,5 - валютне регулювання, 3,9% - податкові ставки [27].
Останнім часом Україна демонструє
регрес у більшості світових рейтингів, зокрема складених Всесвітнім економічним
форумом за Індексом глобальної конкурентоспроможності, The
Heritage
Foundation & the
Wall Street
Journal за Індексом
економічної свободи, Transparency
International
за Індексом сприйняття корупції. Це переважно пояснюється нерозв'язаними
інституційними проблемами (насамперед, йдеться про низьку прозорість та
неефективність державної політики, відсутність незалежної судової влади та
захисту прав власності тощо). Майже в усіх рейтингах позиції України погіршені
через зростання корупції, рівень якої є одним з найвищих у Європі. Сукупність
названих факторів призводить до погіршення макроекономічних показників і
слабкості фінансової системи, а отже, зумовлює подальше послаблення позицій
України у світових рейтингах.
У макроекономічному плані рівень
витрат на охорону здоров'я на душу населення відображає рівень добробуту країни
та відмінності в розвитку систем охорони здоров'я. Відмінності в основному пояснюються
відмінностями у добробуті країн, що розглядаються. ОЕСБ з'ясувало, що на кожні
100 доларів різниці у ВВП на душу населення різниця витрат на охорону здоров'я
на душу населення складає 10,50 долара. 10%-на різниця у ВВП на душу населення
відповідає 14% дефіциту у витратах на охорону здоров'я. Аналіз даних показує,
що різниця у ВВП на душу населення пояснює 77% розбіжностей у витратах на
охорону здоров'я. Зв'язок між ВВП та витратами на охорону здоров'я підтверджує
складний комплекс взаємозв'язків між різними аспектами соціального та
культурного життя, структурами економіки, демографії та специфічних змінних, що
стосуються сектора охорони здоров'я. Найбільш вражаюча риса останніх чотирьох
десятиліть - швидке зростання витрат на охорону здоров'я в усіх
індустріалізованих країнах, у результаті чого частка внутрішнього валового
продукту (ВВП) на охорону здоров'я фактично подвоїлась.
Економіка ринкового типу породжує
необхідність вирішення питань стосовно розшарування населення за рівнем
доходів, зростання безробіття у різноманітних формах, рівня державних
соціальних гарантій тощо.
Багато країн, що розвиваються, за
останні роки, порівняно з розвинутими країнами досягли більшого темпу розвитку
здоров'я і освіти, проте подолати межу, що відрізняє країни з низьким доходом
від багатих країн, значно важче. Таким чином, країни можуть увійти до числа
країн з найбільшим рівнем розвитку людського потенціалу двома шляхами - за
рахунок швидкого зростання доходу (Китай) чи за виняткового прогресу у сфері
здоров'я та освіти (Іран, Того, Венесуела).
Дослідження багатьох вчених світу
виявили незначну взаємозалежність між змінами у сфері доходу (економічного
зростання), і змінами, що стосуються не пов'язаних з доходом вимірників
розвитку людини. Хоча кореляція між зростанням доходу і змінами в здоров'ї та
освіті вкрай незначна, але при цьому вона існує між національними рівнями
доходу і національними рівнями здоров'я і освіти. Така ситуація, по перше,
пояснюється тим фактом, що кореляція не передбачає причинно-наслідкових відносин
у певній сфері. Навіть якщо причинний взаємозв'язок існує, невідомо, в якій
сфері він виявиться: більш високі доходи можуть покращити якість життя, чи
поліпшення у сферах здоров'я і освіти роблять суспільства більш продуктивними
[16, с 60].
По-друге, відсутність кореляції змін
ставить під сумнів те, що ситуація в певний конкретний момент точно відображає
зв'язок між змінними. Слід відзначити, що з тривалістю часу кореляція між
доходом і не пов'язаними з доходом вимірниками розвитку людини зсувається в бік
збільшення. У той час як населення більш багатих країн у середньому більш
освічене і більш здорове, люди в країнах з будь-яким рівнем доходу відчули
прогрес, завдяки поліпшенню рівня здоров'я і освіти. Це відношення не лише
посилюється, але й вирівнюється.
За результатами досліджень зміну
здоров'ї та доході протягом минулих 40 років країни з низьким та середнім
рівнем розвитку людського потенціалу можуть досягти більш високих показників
здоров'я за допомогою недорогих втручань. Однак країни, досягаючи більш
високого рівня розвитку, використовують більш витратні технології для
поліпшення, і доход знову починає прийматися в розрахунок.
Висновки
Отже, концепція людського капіталу
відіграє центральну роль в сучасному економічному аналізі. Застосування цього
поняття дає нові можливості вивчення таких найважливіших проблем, як економічне
зростання, розподіл доходів, місце і роль освіти в суспільному відтворенні,
зміст процесу праці.
Людський капітал - найцінніший
ресурс сучасного суспільства, важливіший, ніж природні ресурси або накопичене
багатство. Саме тому інвестування в людський капітал держави та поліпшення умов
розвитку та відтворення його в суспільстві є необхідними для стрімкого розвитку
країни в цілому.
Сьогоднішнє становище людського
капіталу в Україні не є задовільним та потребує негайного покращення в
якнайближчі строки. Розвиток та відтворення людського капіталу в наші дні
стикаються з багатьма перешкодами та проблемами, більшість яких може бути
частково або в повній мірі усунена відповідними економічними та правовими
заходами держави. Людський капітал як джерело інновацій та кваліфікованої
робочої сили є одним з ключових факторів, що сприятимуть переходу нашої країни
на новий щабель економічного розвитку та інтернаціоналізації нашої держави. Таким
чином, покращення процесів відтворення людського капіталу для України має
посісти провідне місце серед напрямків діяльності державної політики.
Основним висновком є те, що єдиної
точки зору щодо трактування концепції людського капіталу немає, оскільки вітчизняні
та зарубіжні економісти розглядають різні підходи до визначення цієї дефініції.
Проте, підсумовуючи, наголосимо, що людський капітал - це соціально-економічна
категорія, яка характеризує систему суспільних відносин у процесі створення
нової вартості, вираженої у формі певних запасів знань, вмінь, навичок,
здоров'я, мотивацій, досвіду, власних якостей, що допомагають підвищити
продуктивність праці та рівень доходів суб'єкта, а також покращити добробут
людини та людського розвитку в цілому.
Людський потенціал суспільства в
цілому можна розглядати як сукупну здатність суспільства до освоєння і
накопичення знань, створення на цій основі інтелектуальних продуктів та системи
прийняття, переробки, використання, відтворення і передавання інформації, визначає
місце, яке посідає держава у світових економічних відносинах, її вагу й
конкурентоспроможність. Оскільки людський потенціал є складною
соціально-економічною системою, його стан характеризується сукупністю
показників, які доповнюють один одного: життєвий потенціал населення,
інвестування у формування та нагромадження людського потенціалу; потенціал
зайнятості, освітній потенціал, потенціал здоров'я, культурний потенціал. В
умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства головним
чинником виробництва стає людський капітал та його форми: інтелектуальний,
соціальний та ін. З погляду застосування термінологічного інструментарію до
опису сучасних господарських процесів найбільш затребуваним є трактування
економічної категорії «людський капітал», що відображає дійсне джерело
інновацій. Людина - носій інтелекту та продуцент новітніх знань, результат
діяльності якої виступає на поверхні господарських відносин як людський
капітал, що детермінує в цілому економічний розвиток на макрорівні.
капітал людський
економіка
Список літературних джерел
1. Антонюк В. Головні напрями
зміцнення соціально-економічних основ формування людського капіталу в Україні
// Економіка і прогнозування. - 2013. - № 3. - С. 39-43.
. Антонюк В.П. Формування та
використання людського капіталу в Україні: соціально-економічна оцінка та
забезпечення розвитку: [монографія]. - Донецьк: Ін-т економіки пром-сті НАН
України, 2007. - 348 с.
. Артеменко В.Б. Інтегральні
індикатори якості життя населення в управлінні регіональним розвитком //
Соціальна економіка. - 2013. - №3. - С. 45-50.
. Бородіна О.М. Людський
капітал на селі: наукові основи, стан, перспективи розвитку: монографія; Ін-т
агр. економіки УААН. - К., 2008. - 274 с.
. Верхоглядова Н.І. Людський
капітал і показники економічного зростання // Проблеми системного підходу в
економіці. - 2015. - Вип. 1.. - С. 30-33.
. Голікова Н.В. Людський
капітал - ключовий фактор економічного зростання // Інноваційний фактор сталого
економічного зростання: зб. наук. праць. - К.: Ін-т економіки НАН України,
2012. - 128 с.
. Головінов О.М. Людський
капітал у системі виробничих відносин: [монографія]. - Донецьк: ДонДУЕТ, 2009.
- 161 с.
. Грішнова О.А. Людський
капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. - К.: Т-во
«Знання», 2011. - 254 с.
. Гуменюк Ю.П. Людський капітал
та вплив його глобального переливу на соціально- економічний розвиток // Вісник
Національного університету «Львівська політехніка». - 2014. -№682. -С. 279-270.
. Квак М. Національне багатство
України: стан та перспективи // Вісник ТНЕУ - 2012. - №1. - С. 29-36.
. Кларк Дж.Б. Распределение
богатства / Дж.Б. Кларк. - М.: Гелиос АРВ, 2000. - 368 с.
. Левчук О.В. Особливості
управління інвестиціями у людський капітал на різних рівнях економіки //
Економіка: проблеми теорії і практики: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДНУ,
2012. - Вип. 217. - Т.1. - С. 120-125.
. Лібанової Е.М. Людський
розвиток регіонів України: аналіз та прогноз: колективна монографія. - К.: Ін-т
демографії та соціальних досліджень НАН України, 2011. - 367 с.
. Лисак В.Ю. Зародження та
розвиток концепції людського капіталу / В.Ю. Лисак // Формування ринкової
економіки. - 2014. - № 23. - С. 48-55.
. Мочерна О.С. Діалектика
концепцій людського капіталу за умов транснаціоналізації // Економіка і прогнозування.
- 2013. - № 2. - С. 32-35.
. Назарова Г.В. Формування та
розвиток людського капіталу корпоративних підприємств. - Харків: Вид. ХНЕУ,
2006. - 240 с.
. Насипайко Д.С. Передумови
формування ідеї людського капіталу / Д. С. Насипайко // Наукові праці КНТУ.
Економічні науки. - 2014. - № 17. - С. 28-31.
. Ніколайчук М.В. Проблеми
інвестиційного відтворення людського капіталу України // Інноваційна економіка.
- Тернопіль, - №2, 2012. - С. 165-170.
. Перепелиця Н.В. Інвестиції в
людський капітал як запорука стійкого розвитку // Економіка: проблеми теорії та
практики: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2008. - Вип. 190. - Т.1. -
С. 221-226.
. Пигу А. Економическая теория
благосостояния / А. Пигу ; [пер. с англ.]. - М.: Прогресс, 1985. - 456 с.
. Рубан В.О. Особливості
розвитку людського капіталу в умовах перехідної економіки // Вісник Сумського
державного університету. - 2012. - № 1. - С. 168-173.
. Смит А. Исследование о
природе и причинах богатства народов; [пер. с англ.; предисл. В.С. Афанасьева].
- М., 2007. - 960 с.
. Стрижак О.О. Теорія людського
капіталу: формування наукової концепції // Вісник Харківського національного
економічного університету. - 2012. - № 4. - С. 56-59.
. Черепніна О.І. Розвиток видів
капіталу і підвищення конкурентоспроможності національної економіки //
Теоретичні та прикладні питання економіки. - 2013. - Вип. 26. -С. 168-172.
. Хромов М.І. Сутність і
особливості людського капіталу в системі соціально-економічних категорій //
Економіка і право. - 2014. - № 3. - С. 140-145.