Система управління в приватних сільськогосподарських підприємствах, економічні і правові основи їх функціонування

Система управління в приватних сільськогосподарських підприємствах, економічні і правові основи їх функціонування

Система управління в приватних сільськогосподарських підприємствах, економічні і правові основи їх функціонування

 

Вступ

управління сільськогосподарський економічний

Актуальність теми. Організаційна структура системи управління сільськогосподарськими підприємствами повинна враховувати індивідуальні особливості господарювання кожного підприємства, оптимізувати економічні інтереси господарюючих суб’єктів, тому що в ринкових умовах їх життєздатність залежить насамперед від якості управлінських рішень та стійкості системи управління до коливань зовнішнього середовища. Взагалі методологічне, методичне та практичне вирішення проблем управління підприємствами аграрної сфери АПК з урахуванням трансформації відносин власності виступає першочерговим завданням в сучасних умовах.

Ринкова трансформація аграрного сектора вітчизняної економіки, спрямована на підвищення його ефективності та конкурентоспроможності, сприяла відродженню інституту приватної власності на селі, становленню аграрного підприємництва, появі нових організаційно-правових форм господарювання. Значення аграрного підприємництва посилюється та набуває нового змісту в умовах глобалізації ринку продовольства і загострення на цій основі міжнародної конкуренції. Врахування при цьому вітчизняного та світового досвіду, а також застосування системного підходу є запорукою цілеспрямованої і послідовної інтеграції України до світового економічного простору.

Розвиток приватних підприємницьких структур в аграрному секторі економіки, пристосування до ринкових умов господарювання потребує ефективного управління. В цих умовах менеджмент як виробничий ресурс аграрних підприємств набуває особливого значення, при цьому принципово змінюється система управління аграрним підприємством. Поряд з трьома іншими основними виробничими ресурсами - землею, працею і капіталом - менеджмент стає ключовим елементом економічної системи підприємства.

Управлінська праця завжди була одним із визначальних складників процесу досягнення мети організації. Раціональність господарювання, його результативність у період кризи, адаптації суб’єктів господарювання до умов конкурентного ринку залежать від управлінських рішень, які приймає керівна ланка. Виходячи з цього, нагальною постала потреба визначення впливу складників процесу управління господарською діяльністю, які є виразниками прийнятих керівною ланкою управлінських рішень, на ефективність, а саме - результати.

Отже, необхідність характеристики основних складових системи управління та особливостей її функціонування в приватних аграрних формуваннях, а також дослідження економічних та правових особливостей діяльності цих підприємств зумовили вибір теми дипломної роботи.

Над вирішенням згаданої проблеми працювали багато вітчизняних науковців, серед яких М.Ф. Бабієнко, П.С. Березівський, С.В. Васильчак, П.М. Музика, М.Й. Малік, О.В. Мазуренко, Н.М. Сіренко, М.П. Хоменко, О.Г. Шпикуляк, О.М. Шпичак, М.Г. Шульський, В.В. Юрчишин та інші вчені. Їх внесок важко недооцінити, проте я дотримуюсь думки, що це питання останнім часом не знаходить достатнього відображення в дослідженнях проблеми менеджменту аграрних підприємств. Неоднакові темпи перебігу і результати ринкових перетворень в аграрному секторі вимагають її подальшого опрацювання, особливо у зв’язку зі зміною законодавчої бази, яка регламентує основні засади діяльності приватних аграрних формувань. Це зумовило необхідність проведення окремого дипломного дослідження.

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є теоретико-методологічне обґрунтування категорії «система управління», а також розробка основних напрямків її удосконалення в сучасних приватних аграрних формуваннях. Відповідно до поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:

ü  дослідити та уточнити сутність, зміст і процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами, узагальнити та систематизувати методи управління ними;

ü  проаналізувати та визначити оптимальні форми організаційних структур управління сільськогосподарськими підприємствами;

ü  охарактеризувати правові основи функціонування системи управління приватними сільськогосподарськими підприємствами;

ü  розкрити особливості системи управління ПАП «Агропродсервіс» та надати загальну організаційно-економічну характеристику діяльності обраного підприємства;

ü  провести економічну діагностику ресурсного потенціалу, виробничої та фінансової діяльності підприємства, фінансово-економічного стану й рівня конкурентоспроможності приватного сільськогосподарського підприємства;

ü  розробити та обґрунтувати заходи щодо підвищення ефективності процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами;

Об’єктом дослідження є процес організації управління приватними сільськогосподарськими підприємствами та складові системи управління.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади, методика та організація управління приватними сільськогосподарськими підприємствами.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання та системний підхід до вивчення економічних процесів в аграрному секторі внаслідок трансформації відносин власності. Методологічною основою були також фундаментальні розробки провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблем відносин власності та управління приватними сільськогосподарськими підприємствами. Були використані такі методи дослідження: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення та формування висновків), монографічний (дослідження категорії управління), розрахунково-конструктивний та порівняння (аналіз розвитку приватного сільськогосподарського підприємства), економіко-статистичний, статистичних групувань, середніх величин (аналіз факторів формування механізму управління), графічний, соціологічного дослідження, експертний, економіко-математичного моделювання з використанням ПЕОМ.

Інформаційною базою проведення дипломного дослідження були офіційні статистичні матеріали, нормативно-довідкова література, статистичні матеріали Міністерства аграрної політики України та Держкомстату України, Головних управлінь статистики, економіки, агропромислового розвитку Тернопільської облдержадміністрації, земельних ресурсів у Тернопільській області, наукові публікації, праці вітчизняних та зарубіжних науковців, вчених-аграрників та фахівців з проблеми дослідження, звітність сільськогосподарських підприємств Тернопільщини, а також первинні документи ПАП «Агропродсервіс» Тернопільського району Тернопільської області.

Практичне значення одержаних результатів полягає у виробничій спрямованості теоретико-методологічних розробок, можливості удосконалення процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами. Висновки та пропозиції, отримані в процесі дослідження, сприятимуть підвищенню ефективності процесу управління приватними сільськогосподарськими підприємствами.

Обсяг і структура дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (76 найменувань). Робота викладена на 119 сторінках комп’ютерного тексту, містить 19 таблиць та 16 рисунків.

1. Теоретико-методологічні основи управління сільськогосподарськими підприємствами

.1 Суть та методи управління приватними сільськогосподарськими підприємствами

Основу управління складають об’єктивні процеси суспільного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з’ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується поглибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність кооперації праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об’єктивну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий колектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управління є обов’язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспільному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Поняття «управління» надзвичайно містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо). Такі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов’язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб’єкт і об’єкт управління.

Суб’єкт (лат. subjectivus - підкладений) управління - елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомленими активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об’єкт управління.

Суб’єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об’єкт управління, в сукупності з яким вони утворюють систему управління.

Об’єкт (лат. objectus - предмет) - елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб’єкта.

Управління в узагальненому розумінні трактують як процес впливу суб’єкта управління на об’єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно до цих складових у навколишньому середовищі розрізняють такі сфери управління:

·             управління у неживій природі (технічних системах);

·        управління в організмах (біологічних системах);

·        управління в суспільстві (соціальних системах).

Процеси управління в технічних системах здійснюються за допомогою сукупності управлінських операцій, які забезпечують координацію виконання робочих операцій в різноманітних природних і технологічних процесах. Наприклад, рух літаків, переробка сировини і матеріалів, обробка деталей, постачання електроенергії тощо.

Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для пристосування їх до навколишнього середовища.

Найскладніші процеси управління відбуваються у людському суспільстві, оскільки стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв’язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: державне, економічне та соціальне. Державне управління здійснюється на рівні суспільства і виявляється у функціонуванні різноманітних інституцій - правової системи міністерств, місцевих органів влади тощо. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодження діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.

Окремо виділяють управління виробництвом (господарське управління), яке поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами). Даний тип управління передбачає знання і врахування, перш за все, законів та закономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, а також його інформаційного, вольового, морально-етичного й емоційного характеру. Господарське управління враховує складність та стохастичність соціально-економічних систем, різноманітність факторів, які впливають на їх організацію та функціонування, рухливість внутрішніх елементів, здатність до самовдосконалення, підвищення свого організаційного рівня.

Складність та різноманітність управлінських процесів господарської діяльності як на рівні суспільного виробництва загалом, так і на кожному з них зокрема об’єктивно викликає до життя різні форми їх здійснення.

Наукове й емпіричне управління. Перше ґрунтується на розроблених рекомендаціях, а друге - на досвіді, здоровому глузді.

Інноваційне управління означає діяльність, орієнтовану на постійний пошук і застосування технічних, технологічних, організаційних та інших нововведень.

Оперативне управління - це діяльність, орієнтована на розв’язання невідкладних поточних питань.

Адаптивне управління характеризується здатністю системи, яка має реагувати на зміни зовнішнього середовища. Воно передбачає безперервність планування, прогноз оцінок, урахування невизначеності тощо.

Усі форми управління на практиці тісно переплетені та взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлінську діяльність, але використання можливостей, форм прояву видів управління призводить до підвищення її потенціалу та ефективності.

Саме управління на рівні виробничо-господарського підприємства є об’єктом даного дослідження.

Виробничо-господарські підприємства - це соціотехноекономічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично.

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління підприємствами» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературі. Більшість учених погоджується, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Окремі з них поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сирил О’Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах».

Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мексон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління - це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей підприємства». Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу».

Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об’єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Об’єднує їх погляд на управління як на процес чи вид діяльності.

За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Отже, управління підприємствами - це здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для кожної з цих осіб зокрема.

Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб’єктами, один із яких виступає в ролі суб’єкта управління, а інший - у ролі об’єкта управління.

Об’єкт управління - сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

За своєю суттю, об’єкт управління - це те, на що спрямована управлінська діяльність. Він має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об’єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об’єктами управління виступають також матеріальні і грошові ресурси. Це означає, що існування та відтворення різноманітних елементів суспільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об’єктів управління.

Суб’єкт управління в організації - особа або група осіб, які ставлять цілі перед об’єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об’єкта управління і контролюють їх виконання.

У цьому випадку суб’єкт управління організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління, а осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Зв’язок між суб’єктом і об’єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб’єкта управління до об’єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб’єкта містить дані про стан об’єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.

Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об’єкт управління виконує команди суб’єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб’єкта управління потреби та можливості управляти об’єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об’єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв’язку суб’єкта й об’єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з’ясувати природу і можливості здійснення процесу управління як соціального явища.

Рушійною силою управління є протиріччя між суб’єктом і об’єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління потрібно підходити передусім з позиції взаємодії суб’єкта й об’єкта управління. Для того, щоб така взаємодія була ефективною необхідно дотримуватись ряду умов.

По-перше, суб’єкт та об’єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості, а також вони мають бути сумісними в процесі функціонування.

По-друге, в межах єдності суб’єкта й об’єкта управління останній повинен мати відносну самостійність. Суб’єкт управління неспроможний передбачити всі інтереси об’єкта і можливі варіанти його дій (поведінки) в тій або іншій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена.

По-третє, об’єкт і суб’єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв’язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану ним від одного.

По-четверте, як суб’єкт, так і об’єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один - у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший - у вчасному й точному виконанні їх. Можливість суб’єкта управляти зумовлена готовністю об’єкта діяти згідно з командами, які надходять.

Отже, сутність управління зводиться до активного впливу на параметри будь-якого об’єкта з метою усунення небажаних відхилень від заданих режимів роботи, підтримання стану впорядкованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.

Характер та зміст управління визначаються формою власності на основні фактори виробництва, виробничими відносинами, економічними законами та рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства.

Визначивши загальний зміст поняття «управління» та описавши один з його видів - управління підприємствами, можемо перейти конкретно до розгляду управління приватними, а саме сільськогосподарськими підприємствами.

Приватне підприємство - це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Сільськогосподарське приватне підприємство - це таке приватне підприємство, основним видом діяльності якого є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Застосування такої форми дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно.

Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.

Процес управління приватними сільськогосподарськими підприємствами має свою специфіку, яка зумовлена наступними причинами:

·        необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які суттєво відрізняються технологією та організацією виробництва, а отже й управління;

·        розосередженістю працівників по великій за площею території і складністю у зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

·        доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

·        потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

·        необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, які характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Процес управління в приватних аграрних підприємствах, як і у виробничо-господарських підприємствах загалом, здійснюється за вже описаною схемою взаємовідносин суб’єкта та об’єкта управління (див. рис. 1.2).

В даному випадку об’єктом управління виступає виробничий процес, а суб’єктом - апарат управління, а безпосередньо процес управління визначається як цілеспрямований вплив апарату управління суб’єкта господарювання на трудовий колектив для досягнення поставленої мети.

Управління приватним (в тому числі сільськогосподарським підприємством) здійснюється згідно з його установчими документами.

Узагальнена організаційно-правова схема управління приватним підприємством включає діяльність власника, призначеного ним керівника, відділів апарату управління та структурних підрозділів.

Власник може взяти на себе управління поточною діяльністю приватного підприємства, виконуючи функції його директора, або ж за необхідності для виконання цих функцій він призначає за контрактом директора, який здійснює керівництво підприємством у межах повноважень, визначених статутом та передбачених контрактом.

Управління як процес, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності. Працівники апарату управління (управлінці, менеджери) відповідно до свого функціонального призначення формують відділи, служби.

Підприємство складається з діючих на засадах внутрішнього госпрозрахунку виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій тощо). У внутрішньому механізмі діяльності підприємства вони складають його функціональні підрозділи. Підприємство для виконання окремих своїх функцій вправі створювати також філії, відділення, структурні одиниці та інші відокремлені, а також допоміжні підрозділи.

Управлінська дія досягається за допомогою методів управління, які виступають своєрідними інструментами управлінського процесу.

Методи управління - це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.

В наш час існують різні підходи щодо визначення і класифікації методів. Існують також розбіжності щодо їх кількості та важливості. Так, наприклад, О.А. Дейнеко виділив сім наступних методів менеджменту:

·        політичні;

·        економічні;

·        адміністративні;

·        організаційні;

·        кібернетичні;

·        соціологічні;

·        графічні.

Н. Сисов, базуючись на мотиваційному аспекті методів, сформулював три основних групи управлінських методів:

·        прямі (директивні);

·        засновані на матеріальному стимулюванні працівників і колективів;

·        ті, що передбачають використання духовних стимулів до праці.

На жаль, єдиної класифікації методів управління не існує. Проте, більшість науковців схильні поділяти всю систему методів на:

.        адміністративні (організаційно-розпорядчі);

.        економічні;

.        соціально-психологічні.

Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому, основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності з цим розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління.

Економічні методи забезпечують матеріальні інтереси людей у виробничо-організаційних процесах. Вони є методами непрямої дії. Це пов’язано із тим, що ці методи не змушують об’єкт управління діяти так а не інакше, а носять швидше спонукальний характер.

Під економічними методами управління розуміють такі способи і прийоми впливу, які ґрунтуються на використанні економічних законів та інтересів, що дозволяє планомірно та ритмічно організувати виробничу діяльність і прямо або опосередковано стимулювати колектив на підвищення ефективності роботи.

Отже, економічні методи управління забезпечують регулювання процесів виробництва і розподілу за допомогою використання таких економічних важелів як: собівартість, ціноутворення, зарплата, фонд матеріального заохочення, прибуток та інші.

В основу економічних методів менеджменту закладено співставлення витрат та наслідків роботи, встановлення довготривалих нормативів тощо. Економічні методи базуються на застосуванні матеріального стимулювання; визначенні рівня заробітної плати, методів і форм розподілу фондів матеріального заохочення, правил преміювання, розміру дивідендів, відсотків по депозитах, компенсацій тощо.

Адміністративні методи - системи прямого адміністративного впливу на підлеглих, які здійснюють керівні органи або окремі працівники в межах своїх повноважень для досягнення поставлених цілей.

Цей вплив здійснюється шляхом видачі обов’язкових для виконання наказів, розпоряджень, приписів, які примушують підлеглих виконувати чергові завдання. Дана група методів спирається на авторитет влади та носить одноваріантний характер.

Формою адміністративного впливу є також різні положення, інструкції та інші службові документи, які визначають права та обов’язки службових осіб апарату управління.

Адміністративні методи управління можна поділити на організаційні та оперативно-розпорядчі.

Організаційні методи стосуються переважно процесу формування і функціонування організаційної структури управління, і вирішують такі завдання, як: підбір і розстановка кадрів, постановка завдань для кожного працівника, визначення їх функцій, прав і обов’язків, проведення інструктажів для працівників, планування та організація їх виконання, погодження роботи в часі і просторі, налагодження контролю за виконанням.

За допомогою цих методів досягається ефективне функціонування керуючої та керованої систем та їх структурних елементів.

Оперативно-розпорядчі методи забезпечують оперативне управління сумісною діяльністю і представлені у формі документів та директив, які містять інформацію про те що, кому і коли зробити.

Оперативно-розпорядчі методи здійснюються не ізольовано, вони тісно переплітаються з іншими у різних керівників. Ці методи диференціюються в залежності від рівнів управління і реалізуються шляхом видачі наказів, розпоряджень та вказівок.

Соціально-психологічні методи управління - сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв’язки між працівниками, а також на соціальні процеси в цілому.

Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, і діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов’язок - внутрішню потребу людини.

Соціально-психологічні методи можна поділити на:

·        планування соціального розвитку (покращення умов праці, побуту, відпочинку);

·        розвитку трудової і соціальної активності колективу (соціальні заохочення інтересів, обмін досвідом, путівки тощо);

·        стимулювання ініціативи (повноваження виступати від колективу організації на конференціях, входження до складу комісій, комітетів, публічна похвала, клопотання про нагороди, публічна видача грамот).

В процесі управлінської діяльності менеджери використовують різні методи, які дають можливість упорядкувати, зорієнтувати та ефективно організувати виконання відповідних функцій, процедур і операцій. Саме тому використання одного певного методу є надзвичайно рідкісним. Переважно на практиці застосовують групу чи сукупність методів, які утворюють цілісну систему взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих конкретних методів.

Важливим є те, щоб обрані керівником методи відповідали поставленій меті, оскільки така невідповідність значно ускладнює процес її досягнення.

Таким чином, під управлінням підприємством слід розуміти цілеспрямовану діяльність, яка представляє собою сукупність методів, засобів і форм ефективної координації роботи людей (трудових колективів) для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення результативності виробництва, зростання прибутку тощо).

1.2 Організаційна структура управління сільськогосподарськими підприємствами

Підприємство як система може бути утворене лише за можливості формування і об’єднання його складових, побудови його структури, яка б забезпечила стійкість та стабільність системи і дала б їй змогу реалізувати можливості, необхідні для функціонування. Тому основою функціонування будь-якого підприємства, його скелетом, є організаційна структура управління.

Категорія «структура» відображає будову та внутрішню форму системи. Зв'язок елементів у структурі підпорядкований діалектиці взаємовідношення частини і цілого.

Наявність структури - невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем, бо саме структура надає їм цілісності. Структура передбачає відносно стійкі зв'язки, існуючі між елементами організації, і сприяє збереженню стійкого стану системи. Стосовно системи структура є показником її організованості.

Організаційна структура представляє собою конструкцію підприємства з формальним чи неформальним вираженням, на основі якої здійснюється управління ним. Вона охоплює канали влади і комунікації між різними адміністративними службами та працівниками, а також потік інформації, яка передається цими каналами.

Організаційна структура управління відображає організаційний бік відносин управління і забезпечує єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв'язку.

Ланка управління - це відокремлений орган (працівник), наділений управлінськими функціями, правами їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій та використання прав.

Рівень управління - це сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим.

Основними елементами організаційної структури управління є:

·        склад та структура функцій управління;

·        кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції;

·        професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління;

·        склад самостійних структурних підрозділів;

·        кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними;

·        порядок інформаційних зв'язків.

Отже, чим досконалішою є організаційна структура управління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва (надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відповідати певним вимогам, тобто бути:

)        адаптивною (здатною пристосуватися до змін зовнішнього середовища);

)        гнучкою, динамічною (здатною миттєво реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);

)        адекватною (відповідною параметрам керованої системи);

)        спеціалізованою (функціонально замкненою у структурних підрозділах з обмеженням та конкретизацією сфери діяльності кожної керівної ланки);

)        оптимальною (з дотриманням раціональних зв'язків між рівнями та ланками управління);

)        оперативною (здатною запобігти невідворотним змінам керованої системи за час прийняття рішення);

)        надійною (здатною гарантувати достовірність передачі інформації);

)        економічною (з відповідністю адміністративних витрат вимогам підприємства);

)        простою (легкою для розуміння персоналу та пристосування до обраної форми управління й участі у досягненні мети організації).

Організаційні структури управління сільськогосподарських підприємств мають деякі особливості побудови, які пояснюються, насамперед, історично впровадженою надмірною централізацією в управлінні.

Сучасність висуває ряд вимог до організаційних структур підприємств агропромислового комплексу, а саме:

.        Посилення функцій, пов’язаних з маркетингом;

.        Підвищення ролі стратегічного планування;

.        Оцінка керівних кадрів з урахуванням результатів праці і мотивації;

.        Налагодження ефективного обміну інформацією;

.        Створення на підприємстві структурних підрозділів, що відповідають за зниження витрат.

Оцінка ефективності підприємства передбачає охоплення організаційними структурами таких аспектів:

·        Систематичне зіставлення рівня розвитку підприємства з позиціями конкурентів.

·        Порівняння техніко-економічних характеристик продукції з світовими стандартами.

·        Системний аналіз і оцінка ефективності власного виробництва, впровадження прогресивних принципів управління.

Теорія менеджменту поділяє всі організаційні структури управління на дві групи: механістичні та органічні. Застосування на практиці цих структур у чистому вигляді є крайнощами, а реальні структури реальних організацій знаходяться між ними і мають ознаки бюрократичних та адаптивних структур у різних співвідношеннях.

Механістичні (бюрократичні) організаційні структури характеризуються високим рівнем розподілу праці, розвинутою ієрархією управління ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм поведінки персоналу, добором кадрів за діловими та професійними якостями.

Концепція бюрократії була сформульована німецьким соціологом М. Вебером на початку XX ст. Вона не охоплювала опису конкретних організацій і розглядала бюрократію як деяку нормативну модель, ідеал, до якого повинні прагнути організації. Більшість сучасних організацій є варіантами бюрократії. Причина такого тривалого та широкомасштабного використання бюрократичних структур полягає у тому, що їх характеристики відповідають більшості промислових підприємств, організацій сфери послуг, усіх видів державних установ (об'єктивність прийняття рішень, просування працівників на основі їх компетентності, концепція соціальної рівності тощо).

Теорія та практика менеджменту виробила велику кількість варіантів побудови механістичних організаційних структур управління. Найбільш відомими та часто використовуваними є лінійні та функціональні організаційні структури управління, а їх різні варіації.

Лінійний тип організаційної структури управління (рис. 1.5) характеризується лінійними формами зв'язку між ланками управління і, як наслідок, концентрацією всього комплексу функцій управління та вироблення управлінських дій в одній ланці управління.

Сутність лінійного управління полягає в тому, що очолює кожен виробничий підрозділ керівник, який здійснює всі функції управління і кожен працівник підрозділу безпосередньо підпорядковується тільки цьому керівнику. В свою чергу, останній є підзвітним вищому органу. Підлеглі виконують розпорядження тільки свого безпосереднього керівника. Керівник вищого рівня не має права віддавати розпорядження робітникам, минаючи їх безпосереднього керівника (тобто реалізується принцип єдиноначальності керівництва). Окремі спеціалісти допомагають лінійному керівнику збирати та обробляти інформацію, аналізувати господарську діяльність, готувати управлінські рішення, але самі вказівок та інструкцій керованому об'єкту не надають.

У практиці управління лінійна організаційна структура використовується рідко, як правило, малими та середніми підприємствами, які здійснюють нескладне виробництво (виготовляють однорідну продукцію) при відсутності широких зв'язків у кооперації.

Для сучасного виробництва характерним є поглиблення спеціалізації виробництва та управління, а реалізація управлінських функцій розподіляється між керівниками та органами, які передають нижчим рівням управління обов’язкові для них завдання. Отже, диференціація функцій управління є основою переходу до функціональної структури управління.

При такому управлінні передбачається, що кожний орган управління (або виконавець) спеціалізується на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції є обов'язковим для виробничих підрозділів.

Функціональна організація співіснує поряд з лінійною, що створює подвійне підпорядкування для виконавців. Подвійне підпорядкування має за мету інтегрувати функції на кожному рівні управління та спеціалізувати їх за окремими ланками.

Така організаційна структура управління притаманна для великих однопродуктових, одноринкових підприємств, які працюють в стабільних умовах, головним завданням яких є отримання конкурентних переваг за рахунок мінімізації виробничих затрат.

Лінійно-функціональний (комбінований) тип організаційної структури усуває недоліки лінійного та функціонального типів структур управління, зокрема таких, як: функціональні ланки позбавлені права безпосереднього впливу на виконавців; вони готують рішення для лінійного керівника, який здійснює прямий адміністративний вплив на виконавців. Передбачається, що першому (лінійному) керівнику в опрацюванні конкретних питань і підготовці відповідних рішень, програм, планів допомагає спеціальний апарат, який складається з функціональних підрозділів (відділів, груп).

Роль функціональних органів (служб) залежить від масштабів господарської діяльності та структури управління підприємством. При лінійно-функціональній структурі управління має переваги лінійна організація, але чим вищий рівень управління, тим більшу роль відіграє функціональне управління. Якщо в межах управління дільницею його роль незначна, то в масштабах управління підприємством роль функціональних органів зростає. Функціональні служби здійснюють всю технічну підготовку виробництва, готують варіанти вирішення питань, пов'язаних з керівництвом процесом виробництва, звільняють лінійних керівників від планування, фінансових розрахунків тощо.

Лінійно-функціональна структура управління найпоширеніша на підприємствах, які переходять із категорії малих до категорії середніх чи великих.

Дивізійна організаційна структура управління притаманна для великих організацій, які різко зростають, урізноманітнюючи асортимент продукції, освоюючи нові ринки збуту, забезпечуючи нові потреби споживачів. Вона заснована на поглибленому розподілі управлінської праці за поставленими цілями. За такої структури управління кожний виробничий підрозділ підприємства має власну розгалужену структуру, яка забезпечує його автономну діяльність, але стратегічні завдання управління мають вирішуватися централізовано.

Існує декілька видів дивізійних організаційних структур:

·        структура, орієнтована на продукт (продуктова) - забезпечує ефективне управління розробленням, впровадженням та збутом різних за характеристиками товарів;

·        структура, орієнтована на територію (регіональна) - дає організації можливість краще враховувати місцеві законодавчі та соціально-економічні особливості регіонів у міру розширення сфери збуту;

·        структура, орієнтована на споживача - передбачає поділ і структуризацію споживачів за потребами і запитами на окремі групи, і концентрацію кожного підрозділу на одній із виділених груп з метою максимального вивчення і задоволення потреб споживачів цієї групи.

Детальніше доцільно розглянути дивізійну організаційну структуру саме з продуктовою спеціалізацією, оскільки вона притаманна переважно виробничим підприємствам. Вона передбачає створення в структурі підприємства самостійних господарських підрозділів - виробничих відділень, орієнтованих на виробництво та збут конкретних видів продуктів однієї групи або ж одного продукту.

Органічні (адаптивні) організаційні структури розробляються та впроваджуються з метою забезпечення можливостей швидкого реагування на зміни зовнішнього середовища та впровадження нової наукомісткої технології.

Починаючи з 60-х років деякі організації зіткнулися з ситуацією, коли зовнішні умови їх діяльності змінювалися так швидко, проекти ставали настільки складними, а технологія розвивалася так бурхливо, що недоліки бюрократичних структур управління почали переважати над їх позитивними рисами. Тому організації почали розробляти та впроваджувати нові, більш гнучкі типи організаційних структур, засновані на цілях та припущеннях, що радикально відрізняються від покладених в основу бюрократичних структур. Однак адаптивні структури не можна в будь-якій ситуації вважати більш ефективними, ніж бюрократичні.

До органічних організаційних структур управління належать: проектно-цільові, матричні, мережеві та інші, які характеризуються гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем.

Проектно-цільова організаційна структура є тимчасовою. Вона застосовується при розробленні організаційних проектів (модернізація виробництва, освоєння нового продукту тощо). Суть структури полягає в тому, що спеціалізація здійснюється не за функціональним принципом, а поєднує багато функцій в межах якогось одного проекту.

Матричний тип організаційної структури - сучасний ефективний тип організаційної структури управління, який створюється шляхом суміщення структур двох типів: лінійної та програмно-цільової.

Відповідно до лінійної структури (по вертикалі) будується управління окремими сферами діяльності: науково-дослідною, виробничою, збутовою, постачальницькою. Відповідно до програмно-цільової структури (по горизонталі) організується управління програмами (проектами, темами).

Матричний тип структури використовується підприємствами, продукція яких має відносно короткий життєвий цикл і часто змінюється, тобто компаніями, яким необхідно мати високу маневреність у питаннях виробництва та стратегії.

При матричній структурі управління керівник програми (проекту) працює з безпосередньо не підпорядкованими йому спеціалістами, які залежать від лінійних керівників. Він в основному визначає, що і коли повинно бути зроблене в межах конкретної програми. Лінійні керівники вирішують, хто і як буде виконувати ту чи іншу роботу.

Види матричних структур досить різноманітні, що дозволяє обрати найбільш придатну структуру з урахуванням масштабів й особливостей виробництва.

Наступний вид органічних організаційних структур управління - мережеві організаційні структури - набули особливого поширення останнім часом. Їх поділяють на три групи: внутрішні, стабільні та динамічні.

Внутрішні мережі дають змогу використовувати всередині підприємства принцип вільного підприємництва, який передбачає взаємодію між підрозділами організації на основі ринкових цін.

Стабільні мережі значну частину робіт передають підрядникам, які можуть перебувати поза межами основної компанії.

Динамічні мережі передбачають залучення головною компанією зовнішніх незалежних розробників, виробників, постачальників, дистриб’юторів тощо за допомогою таких форм організації бізнесу як сітковий маркетинг, франчайзинг і т.д.

Множинні організаційні структури - формуються у великих організаціях, у яких підрозділи не є однаковими, створювалися не за одним і тим самим організаційним принципом. До таких структур належать холдингові компанії та конгломерати.

Холдингові компанії володіють контрольними пакетами акцій багатьох фірм, які здійснюють різноманітну діяльність. Зважаючи на юридичну самостійність цих фірм, холдинги в змозі безпосередньо контролювати їх структурну організацію лише при надважливих обставинах.

Конгломерат формується на основі єдиних принципів, але різні умови діяльності вимагають адекватної організаційної структури для кожного підрозділу. Така структура не є сталою і впорядкованою. У цьому випадку організація набуває форми, яка найкращим чином вирішує конкретну ситуацію. Так, в одному відділенні підприємства може використовуватися продуктова структура управління, в другому - функціональна структура, в третьому - матрична тощо.

Кожна з розглянутих організаційних структур управління підприємством має свої переваги і недоліки. На практиці слід зважено підходити до вибору будь-якої з них, враховуючи можливість реалізації нею основного завдання - оптимальної взаємодії із зовнішнім середовищем і досягнення визначеної мети.

управління сільськогосподарський економічний

1.3 Система управління приватними сільськогосподарськими підприємствами, правові основи їх функціонування

Управління може здійснюватись лише в тому випадку, коли існує реально діюча система, яка вирішує завдання управління. Якщо ця система є органічною частиною організації, її діями здійснюється управління організацією й вона не вирішує завдань, які відрізняються від управлінських, тоді її можна розглядати як спеціалізовану систему або як систему управління.

Система управління є формою реального втілення управлінських взаємозв'язків. Вона виступає ніби у вигляді реально існуючої субстанції, за допомогою якої управління набуває конкретного змісту й конкретного вияву, а функція управління - практичної реалізації. В реальній дійсності управлінська діяльність - це функціонування системи управління.

Система управління складається й функціонує не тільки у відповідності зі змістом функції управління й характером відносин, які лежать в основі управлінських взаємозв'язків, а й у відповідності з умовами, в яких формується система управління, а також у відповідності з іманентно належними системі управління принципами її побудови, функціонування й перетворення.

Кожна система управління складається із двох самостійних, але взаємозалежних підсистем: керуючої та керованої.

Керуюча підсистема - це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. Її складовими елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах підприємства. керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси підприємства - людські, матеріальні, фінансові.

Зв’язок між керуючою та керованою підсистемами здійснюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання.

На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління - елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію та продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.).

Виходи системи управління - елементи системи управління, через які інформація та продукт функціонування виробничо-господарської організації надходять у навколишнє середовище.

Системи управління є одночасно суб'єктом й об'єктом управління, що визначає необхідність трактувати суб'єкт й об'єкт управління як дві постійно взаємодіючі підсистеми - керуючу й керовану. При цьому керуюча система (суб'єкт управління) є частиною керованої (об'єкта управління). Розмір і межі керуючої системи залежать від масштабів й особливостей керованої системи. Тобто функціонування суб'єкта управління визначається в основному особливостями об'єкта.

Система управління розкладається на підсистеми, виділення яких наглядно проявилось порівняно недавно.

Першою підсистемою є те, що раніше було прийнято розглядати як систему управління - сукупність управлінських органів, підрозділів і виконавців, які виконують закріплені за ними функції й вирішують поставлені перед ними завдання, а також сукупність методів, за допомогою яких здійснюється управлінський вплив. Таку підсистему системи управління називають структурно-функціональною. Її можна розглядати як єдність організації, технології й методів управління.

Насьогодні виділяють такі компоненти структурно-функціональної підсистеми:

·        механізм управління - це сукупність цілей, принципів, методів, прийомів, форм і стимулів управління, взаємозалежний вплив яких забезпечує найбільш ефективний розвиток соціальної групи, підприємства й суспільства в цілому. Якісний рівень механізму управління й ступінь його відповідності до законів соціального розвитку й управління залежить насамперед від професіоналізму управлінських кадрів;

·        об'єкт управління - комплекс діяльності людей, виділений із соціального середовища або як ланка соціальної системи (наприклад, підприємство), або як особлива функція, що вимагає спеціального механізму управління (наприклад, управління фінансами, збутом, персоналом тощо). Найважливішу роль у формуванні об’єктів управління відіграють взаємопов’язані економічні, організаційні, соціальні й техніко-технологічні фактори, що відображають вимоги об’єктивних законів соціального розвитку й управління;

·        функції управління - особливі види діяльності, що виражають напрямки або стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв’язки й відносини людей у процесі життєдіяльності соціуму й управління ним. Основними функціями управління є планування (прогнозування), організація, координація (регулювання), стимулювання (активізація), навчання (інструктаж) і контроль за виконанням;

·        організаційна структура, що відображає склад і співпідпорядкованість різних елементів, ланок і щаблів соціального управління, які функціонують для досягнення певної мети. Функції і структура управління - дві неподільно взаємозалежні й взаємообумовлені складові єдиного цілого - організації системи управління, що є відповідно змістом і формою процесу управління. Процес формування організаційної структури - це, насамперед, організаційний розподіл завдань і функцій за підрозділами апарату управління. Структура управління може бути двоступеневою й багатоступеневою, а ланки (органи) управління - лінійними (здійснюють безпосереднє комплексне управління об’єктом: підприємством, цехом, дільницею, бригадою) і функціональними (відокремлені частини апарату управління, що реалізують одну або кілька функцій управління). Звідси розрізняють три основні типи організаційних структур управління: лінійну, функціональну й змішану (лінійно-функціональну);

·        кадри управління - працівники, що здійснюють функції управління або сприяють їхньому здійсненню, тобто професійно беруть участь у процесі управління і входять в апарат управління. Базовою класифікацією кадрів управління є класифікація керівників за їхньою участю в процесі прийняття й реалізації управлінських рішень. За цією ознакою кадри управління поділяються на три основні групи: керівники, фахівці й допоміжний персонал (технічні виконавці);

·        процес управління - вплив органів і кадрів управління на об’єкт управління за допомогою обраних методів для досягнення запланованих цілей. Процес управління визначають об’єктивні соціальні закони і водночас він певною мірою залежить від суб’єктивних факторів. Організаційна характеристика процесів управління передбачає виявлення учасників процесу й модель їхньої взаємодії; опис часової послідовності процесу управління, обумовлений послідовною реалізацією основних функцій управління; визначення процедури взаємодії різних органів (ланок) і щаблів менеджменту в процесі управління. У конкретному вираженні організація процесу управління виявляється в розподілі поетапних робіт, встановленні послідовності й тривалості їхнього виконання, забезпеченні тих чи інших ланок і щаблів управління в проведенні певних робіт.

Структурно-функціональна підсистема виступає в ролі «хребта» системи управління. Причому при визначеному рівні розвитку управління цей «хребет» системи управління фактично еквівалентний системі управління в цілому. Але будь-який розвинений організм не еквівалентний тільки своєму тілу. Існує щось виключне, що умовно можна назвати «душею» організму. Чим вищий рівень розвитку організму, тим вищий важіль цієї його підсистеми. Визначити суть «душі» підприємства можна проаналізувавши другу підсистему системи управління. Головними частинами цієї підсистеми є такі блоки:

·        управлінська ідеологія й вартісна орієнтація системи управління;

·        інтереси та поведінкові нормативи учасників процесу управлінської діяльності;

·        інформація й інформаційне забезпечення комунікацій у системі управління.

Основні названі блоки, а також ті, які виникають у конкретних умовах і які мають явно виражений ситуаційний характер, знаходяться в динамічній взаємодії як між собою, так і з елементами структурно-функціональної підсистеми системи управління. При цьому, в різних системах управління залежно від загальних властивостей системи, її характерних особливостей, а також від рівня розвитку системи управління й умов здійснення управлінської діяльності міра прояву окремих блоків, а також характер їх взаємодії можуть бути різними. Однак у будь-яких випадках розглянута підсистема системи управління має загальну властивість, суть якої полягає в тому, що вона зв’язує воєдино на основі розвитку інформаційних каналів і зв’язків цілі організації, які здійснюються в критеріях функціонування, управлінську ідеологію, інтереси й критеріально-нормативну базу робітників управління, процедури й організацію управлінської праці. Це дозволяє охарактеризувати таку підсистему як інформаційно-поведінкову підсистему системи управління. Реальними формами прояву цієї підсистеми є:

·        управлінські теорії й управлінська ідеологія;

·        формальні й неформальні відносини в межах управлінського колективу й представниками зовнішнього оточення;

·        рівень організаційного розвитку, а також рівень розвитку кожного окремого члена управлінського колективу;

·        інформованість робітників, носії інформації, форми колективу.

В даний час у зв’язку з об’єктивно діючим процесом прискореного й розширеного розповсюдження інформації, а також у зв’язку із значним збільшенням вагомості синергетичного ефекту, який отримуємо від органічно здійснюваних разом дій, різко зростає роль інформаційно-поведінкової підсистеми системи управління.

Третьою підсистемою системи управління є підсистема саморозвитку системи управління. Поява підсистеми саморозвитку системи управління відображає виникнення в системі управління таких рис, як прагнення до самовдосконалення, гнучкість та адаптивність до змін, орієнтація на інновації, пошук і розробка прогресивних ідей і прискорене введення їх у практику функціонування системи управління.

Підсистема саморозвитку управління не тільки відображає названі якості системи управління, вона є генератором цих якостей, несе в собі механізм їх відтворення, закріплення, розповсюдження й практичного впровадження. Ця підсистема є джерелом і провідником потреб системи управління у самовдосконаленні й одночасно носієм механізму, через який здійснюється розвиток системи управління.

Підсистема саморозвитку системи управління може бути розділена на дві частини.

Перша частина підсистеми орієнтує систему управління на постійне вдосконалення й розвиток. Вона забезпечує потребу системи управління у змінах в напрямі поліпшення, а також потребу в постійному оновленні.

Для цієї частини підсистеми характерне вирішення таких завдань і виконання таких функцій:

·        розробка, введення в систему управління і постійна підтримка адекватного рівня стимуляторів, які спонукають систему управління до самовдосконалення;

·        постійний аналіз рівня функціонування системи управління, її потенційних можливостей, а також аналіз динаміки завдань, які стоять перед системою управління, і аналіз змін навколишнього середовища;

·        виявлення нових тенденцій і напрямів розвитку систем управління, що спостерігаються в світовій практиці менеджменту, а також аналіз використовуваних форм і методів поновлення систем управління.

Ця частина підсистеми саморозвитку тісно пов'язана з інформаційно-поведінковою підсистемою системи управління; її функціональні можливості значною мірою визначаються рівнем розвину тості інформаційно-поведінкової підсистеми. Це пов'язано з тим, що готовність до змін, адаптивність, мобільність, зацікавленість у високих кінцевих результатах функціонування системи управління, орієнтація на результат спільної діяльності задаються станом інформаційно-поведінкової підсистеми.

Друга частина підсистеми саморозвитку системи управління забезпечує розвиток системи управління. Найбільш суттєві завдання, які вона вирішує:

·        опрацювання траєкторій саморозвитку системи управління, яка включає в себе пошук можливостей вдосконалення, опис нового стану системи управління, розробку процедури і перехід у новий стан, а також визначення засобів забезпечення цього переходу;

·        організація переходу системи управління в новий стан, яка включає в себе складання програми переходу, розподіл завдань і позицій між суб'єктами переходу, розподіл функцій координації і коригування їх діяльності в процесі переходу;

·        аналіз результатів переходу, узагальнення досвіду роботи по переводу системи управління в новий стан, отримання висновків про розвиток підсистеми саморозвитку системи управління.

Важливим напрямом функціонування підсистеми розвитку системи управління є розвиток кадрів системи управління. Це зумовлено тим, що єдиноможливим реальним рухом системи управління може бути тільки рух її кадрів, по-перше, по вертикалі, по-друге, по горизонталі і, по-третє, вглибину (поліпшення поведінки і здатностей у спілкуванні, зростання позитивного відношення до роботи, підвищення професійної кваліфікації, виробничого кругозору і навичок роботи тощо).

Отже, система управління підприємством - це форма реалізації взаємодії й розвитку відносин управління, виражена у функціонуванні трьох взаємозалежних і взаємодоповнюючих підсистем - структурно-функціональної підсистеми, інформаційно-поведінкової підсистеми та підсистеми саморозвитку системи управління, - кожна з яких має свої особливості та типи, які зумовлюють характер загальної системи управління підприємством.

Вибір оптимальної системи управління для конкретного підприємства зумовлюється специфікою його виробничої діяльності, а також формою власності.

На сьогодні у статті 63 Господарського кодексу України, що визначає види та організаційні форми підприємств, законодавчо закріплена різноманітність видів та форм підприємств.

Відповідно до частини першої цієї статті в Україні залежно від форм власності, передбачених законом, можуть діяти підприємства таких видів:

·        приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

·        підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

·        комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

·        державне підприємство, що діє на основі державної власності;

·        підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Об’єктом даного дослідження є саме приватні підприємства сільськогосподарського спрямування.

Приватним підприємством, згідно зі статтею 113 Господарського кодексу, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.

Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до Цивільного кодексу та Господарського кодексу України.

Приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з дотриманням вимог законодавства, зокрема антимонопольно-конкурентного законодавства.

Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).

В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.

У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити приватне підприємство, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю підприємства та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут приватного підприємства повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) підприємства чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Найменування приватного підприємства має містити інформацію про його організаційно-правову форму, тобто містити слова «приватне підприємство».

Законодавство не містить будь-яких обмежень щодо розміру статутного фонду приватного підприємства. Під час формування статутного фонду приватного підприємства слід виходити лише з принципу «достатності для здійснення господарської діяльності».

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.

Приватне підприємство підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Приватне підприємство має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Зазначене підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.

Управління приватним підприємством здійснюється згідно з його установчими документами. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю приватного підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Припинення діяльності приватного підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.

Приватне підприємство визнається таким, що припинилось, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його припинення.

Наведене вище, дає можливість окреслити такі основні ознаки приватного підприємства, як відсутність законодавчо встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість самостійного визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством, здійснення господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. Саме самостійне, на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства зумовлює поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.

Торкаючись питань правового становища приватних підприємств, слід звернути увагу на наступне.

Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України, яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, юридичні особи, у тому числі і приватні підприємства, можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

У зв’язку з тим, що законодавчі акти не дають чіткого визначення терміну «організаційна форма юридичної особи», існує двоякий підхід до визначення приватного підприємства.

По-перше, виходячи зі змісту статті 113 Господарського кодексу України, приватне підприємство є організаційною формою підприємства.

По-друге, стаття 63 цього Кодексу визначає приватне підприємство як вид підприємства залежно від форми власності.

Відповідно до частини третьої зазначеної статті залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарним є підприємство, засноване на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративним є підприємство, засноване на приватній власності двох або більше осіб.

Таким чином, враховуючи статтю 63 Господарського кодексу України, сьогодні в Україні діють приватні унітарні та приватні корпоративні підприємства.

Крім того, деякі нормативно-правові акти, зокрема Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», використовують поняття «приватне підприємство» у розумінні підприємства, заснованого на приватній формі власності, яке є відмінним від державного та комунального підприємства, а інші нормативно-правові акти - саме як організаційну форму підприємства.

У зв’язку з тим, що поняття «приватне підприємство» вказує лише на форму власності, а не на особливості у заснуванні чи управління підприємством, приватне підприємство як організаційна форма потребує законодавчого уточнення.

Отже, приватне підприємство - це вид юридичної особи, заснованої на приватній власності, застосування якої дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно. Приватне підприємство є самостійною господарською організацією, створеною на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи, зареєстрованою у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб (у товарах, продукції, послугах) і одержання прибутку.

2. Аналіз системи управління та виробничо-господарської діяльності ПАП «Агропродсервіс»

.1 Загальна організаційно-економічна характеристика досліджуваного об’єкта

Приватне агропромислове підприємство «Агропродсервіс» засноване 11 червня 1999 року на засадах приватної власності на майно та засоби виробництва, з метою розвитку і вдосконалення нових методів господарювання, забезпечення підвищення соціального рівня життя населення, забезпечення їх продуктами харчування, налагодження переробки сільськогосподарської сировини і виробництва товарів широкого вжитку.

Підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, власні основні засоби та оборотні кошти, розрахунковий, валютний та інші рахунки в закладах банку, круглу печатку і кутовий штамп зі своєю назвою.

Діяльність підприємства здійснюється на основі і за рахунок власного та орендованого майна, орендованих майнових і земельних паїв, орендованої землі, що належить громадянам на праві приватної власності.

Підприємство несе відповідальність по своїх зобов’язаннях в межах належного йому майна.

Юридична адреса підприємства: с. Настасів, Тернопільська область, Тернопільський район.

Село Настасів знаходиться в центральній частині Тернопільської області на віддалі 18 кілометрів від Тернополя (25 кілометрів асфальтованою дорогою).

Настасів знаходиться на Тернопільському плато, абсолютні висоти якого у межах села коливаються від 339 до 352 метрів. Найвища точка має висоту 352 метри і знаходиться на північній околиці Настасова, найнижча - на південному сході села, у долині річки Нішла. Поверхня села й околиць - слабохвиляста рівнина. У геоморфологічному відношенні - це лесове плато із плоскими та слабохвилястими межиріччями. Леси та лесоподібні суглинки і супіски мають потужність 6-8 метрів.

Найбільша річка - Нішла. Її протяжність становить 11 кілометрів. Вона починається біля сусіднього села Мар’янівка і впадає в річку Серет поблизу села Варваринці. Найбільші притоки - Кнур і Свинюха. Русло річки в районі села Настасів штучне. Тут знаходяться два ставки. У долині річки є багато джерел, які мають сірчисту воду.

Дана територія належить до кліматичної зони «холодного Поділля». Середньорічна температура становить +6.9°C. Середньорічна кількість опадів становить близько 600 міліметрів. Вітри переважають північно-західні та південно-східні.

На землях села Настасів та його околиць переважають опідзолені чорноземи з товщиною гумусованого шару 80-90 сантиметрів. Вміст гумусу становить 3,6-3,8%, а рівень кислотності коливається у межах 5,7-5,9. Ґрунти середньосуглисті, зернистої структури. У долині річки Нішла поширені лучні ґрунти. Вони карбонатні. Вміст гумусу в них становить близько 4%, а рівень кислотності - 6,7-6,9. У заплаві річки переважають лучно-болотні ґрунти.

У структурі земель, що оточують село, різко переважають сільсько-господарські угіддя (близько 98%), а серед останніх - рілля (майже 88%). Лісові ресурси відсутні.

Земельні ресурси - найбільше природне багатство Настасова. Висока частка ріллі, наявність родючих ґрунтів створюють передумови для розвитку високопродуктивного землеробства. Правда, вміст гумусу в опідзолених чорноземах на схід від села через їх еродованість трохи нижчий, ніж на інших ділянках, що відображається на урожайності сільськогосподарських культур.

З моменту свого заснування ПАП «Агропродсервіс» займає провідні позиції в агропромисловому секторі Тернопільщини. Підприємство-новатор одним із перших на ринку сільськогосподарських послуг почало надавати такі новітні послуги як виробництво і реалізація елітної продукції рослинництва і тваринництва, зберігання на елеваторах.

Основними напрямами діяльності господарства є виробництво продукції рослинництва та тваринництва, їх переробка та реалізація, надання послуг автопарку та машино-тракторного парку, послуг з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції.

Рослинницький напрямок на підприємстві розвивається з початку його заснування. Відтоді площа земельних угідь збільшилась із 816 до 13 213 га. Поширилась географія підприємства - якщо на початках обробіток угідь здійснювався в межах села Настасів та окружних сіл, то тепер діяльність поширилась на дві західні області України: Тернопільську та Івано-Франківську.

Найбільшу питому вагу у виробництві сільськогосподарської продукції займає виробництво зернових культур, а саме: кукурудзи, пшениці, ячменю. В господарстві практикується вирощування соняшнику, гречки та сої, яка до того ж є основною сировиною для приготування збалансованих комбікормів.

Елітні сорти зернових культур господарство доводить до кондиційного елітного насіння, яке реалізується як посівний матеріал. Частина зерна переробляється на борошно, яке використовується для випічки хліба. Використовується зерно і для відгодівлі тварин, що знижує собівартість утримання свиней та великої рогатої худоби.

Ще одним напрямком діяльності підприємства є свинарство, яке динамічно розвивається з 2005 року. Уже в березні 2006 року господарство отримало статус племпродуктора, а в травні 2009 року - племінного заводу з вирощування свиней породи Ландрас. Також в господарстві утримуються племінні свині порід Дюрок, Гемпшир, П’єтрен, які є м’ясними та використовуються для гібридизації та покращення м’ясних якостей свинопоголів’я.

Загалом на даний момент на свинокомплексі утримується близько 35 000 голів свиней (понад 3 тисячі свиноматок).

Тваринницькі ферми розташовані на території села Настасів, що позитивно відображається на діяльності підприємства завдяки оптимальній віддаленості від обласного центру, яка вирішує проблему залучення до виробничого процесу висококваліфікованих кадрів, а також сприяє здійсненню активної маркетингової політики, зумовленої близькістю до основних центрів збуту.

На свинокомплексах ПАП «Агропродсервіс» зібрано усі найкращі світові передові технології в галузі свинарства: автоматизовані процеси подачі комбікормів у годівниці, сучасні технології утримання та мікроклімату, самостійне виробництво кормів з власноруч вирощених зернових культур.

Використання найсучаснішого обладнання, постійна племінна робота та повна забезпеченість кормами власного виробництва зумовили досягнення європейського рівня продуктивності свиней.

Окрім того, з 2008 року в селі Теофіпілка Козівського району, Тернопільської області господарство почало займатись розведенням великої рогатої худоби, поголів’я якої насьогодні становить понад 1 200 голів. Ведеться постійна робота по збільшенню поголів’я молочного стада, зважаючи на значні перспективи розвитку даного напрямку.

Обслуговуючий сектор ПАП «Агропродсервіс» представлено хлібоприймальним пунктом в смт. Козова Тернопільського району, потужністю 70 тисяч тонн, на якому надаються послуги по переробці та зберіганню сільськогосподарської продукції.

Елеватор знаходиться на перетині транспортних шляхів, зокрема поблизу траси Стрий-Тернопіль-Кіровоград-Знамянка, що дає можливість транспортувати продукцію в різні напрямки. Також має власну залізничну вітку, за допомогою використання якої стає можливим відвантаження залізничних вагонів, що створює додаткові конкурентні переваги при реалізації великих партій власної продукції, а також при прийомі на зберігання і осушку від інших господарств.

Для того, щоб охарактеризувати розмір підприємства необхідно проаналізувати низку економічних показників, які різнобічно його характеризують.

Основним показником розміру сільськогосподарського підприємства є вартість валової продукції у грошовому виразі, оскільки вона визначає кінцевий результат виробництва. Для повноти аналізу використовують ряд додаткових показників: чистий прибуток підприємства, вартість основних та оборотних фондів, середньорічна кількість працівників за напрямками діяльності та загальна площа сільськогосподарських угідь, зокрема, ріллі.

Аналіз розмірів ПАП «Агропродсервіс» в розрізі окремих показників наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Аналіз розмірів ПАП «Агропродсервіс»

Показники	Роки			Відхилення, % 010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Вартість валової продукції, тис. грн.	45 457	52 305	80 711	43,68	35,19
Чистий прибуток, тис. грн.	10 740	20 068	24 866	56,81	19,3
Вартість основних виробничих фондів, тис. грн.	70 058	75 747	95 985	27,01	21,08
Середньорічна вартість оборотних фондів, тис. грн.	35 932	45 684	73 074	50,83	37,48
Середньорічна кількість працівників, чол.	263	300	19,67	12,33
в тому числі: у рослинництві	216	198	233	7,3	15,02
у тваринництві	25	65	67	62,69	2,99
Площа сільськогосподарських угідь, га	11 900	12 041	13 213	9,94	8,87
в тому числі рілля	11 900	12 041	13 213	9,94	8,87

З даних табл. 2.1 видно, що вартість валової продукції у 2010 році збільшилась на 43,68% порівняно з 2008, та на 35,19 - з 2009 роком. Спостерігається також значне збільшення інших показників, особливо у порівнянні з 2008 роком (дана тенденція зберігається і в 2009, але трохи повільнішими темпами). Так, у 2010 році чистий прибуток зріс на 56,81% відносно 2008 та на 19,3 відносно 2009 року.

Як було зазначено, ПАП «Агропродсервіс» працює в різних напрямках, тому доцільно визначити виробничий напрям господарства в загальному обсязі виробництва різних видів продукції.

Спеціалізація виробництва у сільськогосподарських підприємствах характеризується багатьма показниками, основним з яких є структура товарної продукції. Тому значення певної галузі сільськогосподарського підприємства визначається часткою її товарної продукції у загальній кількості товарної продукції господарства.

Для розрахунку рівня спеціалізації застосовують формулу:

,          (2.1)

 

де Кс - коефіцієнт спеціалізації; Р - частка товарної продукції окремих галузей; і - порядковий номер частки товарної продукції у ранжованому ряду.

Значення Кс до 0,20 свідчить про низький рівень спеціалізації господарства; 0,21-0,40 - середній; 0,41-0,60 - високий; 0,61 і більше - для поглибленої спеціалізації господарства.

Рівень спеціалізаціі ПАП «Агропродсервіс» розраховуємо використовуючи показник вартості товарної продукції господарства за 2010 рік у розрізі основних видів продукції (табл. 2.2).

Аналізуючи дані таблиці, можна зробити висновок, що головною галуззю в господарстві є рослинництво, його питома вага складає майже 60%, а головними видами продукції є зернові культури (34,41%) і озимий ріпак (15,05%).

Другою галуззю є тваринництво, частка якого у загальній структурі товарної продукції становить 32,6%. Основний вид продукції - вирощування свиней в живій масі (29,33%).

Таблиця 2.2. Визначення рівня спеціалізації ПАП «Агропродсервіс», 2010 рік

Вид товарної продукції	Вартість товарної продукції, тис. грн.	Р, %	і	2і - 1	Р (2і -1)
Зернові та зернобобові	24 011	34,41	1	1	34,41
Соя	878	1,26	8	15	18,90
Ріпак озимий	10 501	15,05	3	5	72,25
Цукрові буряки	5 955	8,53	4	7	59,71
Картопля	116	0,17	11	21	3,57
Інша продукція рослинництва	390	0,56	9	17	9,52
Разом по рослинництву	41 851	59,97	х	х	198,36
Вирощування ВРХ в живій масі	260	0,37	10	19	7,03
Вирощування свиней в живій масі	20 472	29,33	2	3	87,99
Молоко	1 111	1,59	6	11	17,49
Інша продукція тваринництва	911	1,31	7	13	17,03
Разом по тваринництву	22 754	32,60	х	х	129,54
Роботи та послуги на сторону	5 182	7,43	5	9	66,87
ВСЬОГО	69 787	100	Х	Х	394,77

В структурі товарної продукції 7,43% займають роботи і послуги, надані стороннім організаціям.

Таким чином, виділивши два основних види товарної продукції, спеціалізацію господарства можна визначити, як зерно-свинарського напрямку.

Провівши необхідні розрахунки з визначення рівня спеціалізації за наведеною формулою, отримуємо даний показник на рівні 0,25. Він вказує на те, що ПАП «Агропродсервіс» має середній рівень спеціалізації.

Основоположні засади управління підприємством закріплені в його статуті.

Керівництво підприємством здійснює директор, призначений власником. Він вирішує питання соціального розвитку, виробничо-господарської та фінансової діяльності підприємства. Директор організовує роботу підприємства і несе за це відповідальність. Представляє підприємство у всіх установах, організаціях, розпоряджається майном та фінансовими засобами, укладає договори, контракти, угоди і представляє підприємство за межами України.

У випадках необхідності (відпустка, відрядження, хвороба та інше) директор вправі приймати рішення про делегування своїх окремих повноважень іншим особам, оформляючи це відповідним письмовим розпорядженням.

Директор підприємства, призначений власником, має всі вищевказані права, які закріплені в статуті підприємства, за виключенням наступних:

·        визначення основних напрямків діяльності підприємства, затвердження планів та звітів про їх виконання;

·        затвердження статуту, внесення змін та доповнень до нього;

·        затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку;

·        призначення (прийняття по контракту) головного бухгалтера.

Основою функціонування підприємства є його організаційна структура управління, схема якої наведена на рис. 2.1.

Представлена на рисунку організаційна структура управління відноситься до матричного типу. Вона утворилась внаслідок накладання функціональної та проектно-цільової організаційної структури. В цій структурі ключовою ланкою управління виступає директор, який підпорядковується генеральному директору (власнику). Генеральний директор в даному випадку приймає активну участь в процесі управління підприємством, особливо коли йдеться мова про прийняття певних стратегічних рішень.

Наведена структура передбачає виділення як окрему ланку управління директорів філій (виробничих підрозділів), які здійснюють координуючу та управляючу функцію в межах представлених їм філій. Функціональні ж керівники та заступники директора, які знаходяться на одному рівні ієрархії, здійснюють управління своїми функціями незалежно від приналежності до філії. Окрім того, розвиток останнім часом тваринницького і переробного напрямку в діяльності господарства призвів до того, що вони не вписуються в загальну систему управління підприємством - їх директори стоять на одному рівні з директорами філій; вони мають власні, специфічні лише для їх діяльності підрозділи, а також взаємодіють з функціональними керівниками і заступниками директора.

Таким чином виникає подвійне підпорядкування, за яким організаційні рішення приймають керівники філій, а оперативні (якщо вони не суперечать організаційним) - функціональні керівники та заступники директора.

Отже, ПАП «Агпропродсервіс» є провідним господарством на Тернопільщині, яке займається вирощуванням зернових та технічних сільськогосподарських культур, розведенням свиней та наданням послуг стороннім організаціям.

2.2 Аналіз забезпеченості господарства основними виробничими ресурсами та ефективності їх використання

Виробництво сільськогосподарської продукції здійснюється на основі органічної єдності таких чинників, як земля, трудові, матеріальні та нематеріальні, фінансові ресурси. Недостатнє забезпечення підприємства хоча б одним із вказаних ресурсів ускладнює процес його виробничої діяльності, гальмує досягнення конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продукції.

До основних видів ресурсів сільськогосподарських підприємств можемо віднести наступні:

. Земельні ресурси - є головним засобом виробництва в сільському господарстві. Впливають на процес сільськогосподарського виробництва завдяки притаманній специфічній унікальній властивості землі - родючості;

. Трудові ресурси (персонал) - сукупність працівників, які мають необхідний фізичний розвиток, знання, практичні навички для управління виробництвом, якісного і своєчасного виконання передбачених технологією робіт у сфері агропромислового виробництва;

. Основні фонди і виробничі потужності - знаряддя і предмети праці, які беруть безпосередню участь у створенні вартості продукції і, будучи складовим елементом продуктивних сил, визначають ступінь розвитку матеріально-технічної бази підприємства;

. Нематеріальні ресурси - немонетарні засоби, що не мають фізичної, тілесної форми, визначаються об’єктом права власності юридичної чи фізичної особи, мають вартість і можуть бути ідентифіковані, використовуються підприємством більше року і приносять власникові певну економічну вигоду (роялті);

. Капітал підприємства. Авансований капітал - це сукупність авансованих органічно взаємопов’язаних ресурсів, взятих на всіх стадіях їх кругообігу, що забезпечують функціонування підприємства за всіма напрямами його діяльності. Власний капітал є частиною авансованого капіталу, що сформована за рахунок різних джерел, є власністю підприємства і кількісно визначається як різниця між його активами і зобов’язаннями.

Загальним для всіх видів ресурсів є питання про ефективність їх використання. Головне полягає в тому, що для оцінки ефективності того чи іншого виду ресурсу корисний результат діяльності підприємства порівнюється з витратами на отримання цього корисного результату.

У процесі здійснення виробничої діяльності ПАП «Агропродсервіс» використовує всі вищеперечислені види ресурсів, окрім нематеріальних.

До складу земельних ресурсів господарства відносяться землі власника, а також орендовані землі фізичних осіб, орендна плата за використання яких здійснюється відповідно до умов договорів оренди. Підприємство орендує сільськогосподарські угіддя, кількість яких з року в рік збільшується.

Підприємство розпочинало свою діяльність з обробітку 816 га угідь у 1999 році, на нинішній час цей показник

зріс на 93,82% і станом на 2010 рік становить 13213 га.

З метою розширення своєї діяльності керівниками підприємства проводиться постійна робота з освоєння нових високопродуктивних земель. В даний час силами господарства обробляються сільськогосподарські угіддя в Тернопільському, Козівському, Теребовлянському районах Тернопільської області. У 2010 році підприємство почало освоювати території сусідньої Івано-Франківської області і надалі планує розширюватись в даному напрямку. Кількість земельних угідь за місцем їх розташування станом на 2010 рік наведена в табл. 2.3.

Таблиця 2.3. Структура земельних угідь ПАП «Агропродсервіс» за їх місце розташуванням, 2010 р.

Назва населеного пункту	Кількість угідь, га	% від загальної площі
Всього угідь	13 213	100
Тернопільська область - всього	12 682	95,98
в тому числі Тернопільський район	5 727	43,34
с. Настасів	2 248	17,01
с. Велика Лука	1 254	9,49
с. Миролюбівка-Лучка	934	7,07
с. Буцнів	450	3,4
с. Драганівка	841	6,37
Козівський район	5 318	40,25
с. Денисів	1 290	9,77
с. Ішків	726	5,49
с. Росоховатець	785	5,94
с. Золота Слобода	185	1,4
с. Кальне	145	1,1
с. Великий Ходачків	881	6,67
с. Вівся	1 306	9,88
Теребовлянський район	1 637	12,39
с. Маловоди	617	4,67
с. Семиківці	1 020	7,72
Івано-Франківська область - всього	531	4,02
в тому числі Рогатинський район	531	4,02
смт. Бухачівці	282	2,14
с. Чернів	249	1,88

Як видно з наведеної таблиці, майже 96% земель, які знаходяться у користуванні ПАП «Агропродсервіс» розміщені на території Тернопільської області і лише трохи більше 4% - Івано-Франківської. В розрізі Тернопільської області найбільша частка земель припадає на Козівський район (40,25% від загального обсягу), найменш освоєний - Теребовлянський (12,39%). Розглядаючи географію землекористування за населеними пунктами, в межах яких здійснюється обробіток, видно, що помітно на фоні інших виділяється с. Настасів, частка якого становить 17,01% (2248 га).

Робити висновки про ефективність використання земельних ресурсів можна лише проаналізувавши структуру посівних площ (табл. 2.4).

Таблиця 2.4. Структура посівних площ ПАП «Агропродсервіс»

Культура	Роки						Відхилення, %
	2008		2009		2010		2010 р. до
	га	%	га	%	га	%	2008	2009
Пшениця озима	2 322	19,50	2 196	18,24	3 239	24,51	28,31	32,20
Пшениця яра	678	5,70	1 184	9,83	496	3,75	-36,69	-138,71
Гречка	156	1,31	140	1,16	78	0,59	-100,00	-79,49
Кукурудза на зерно	3 433	28,85	2 214	18,39	3 332	25,22	-3,03	33,55
Ячмінь озимий	502	4,22	490	4,07	636	4,81	21,07	22,96
Ячмінь ярий	1 167	9,81	2 117	17,58	1 468	11,12	20,5	-44,21
Горох	90	0,76	220	1,83	17	0,13	-429,41	-1194,1
Соняшник	356	2,99	595	4,94	0	0	х	х
Соя	890	7,48	543	4,51	744	5,63	-19,62	27,02
Ріпак озимий	1 809	15,20	1 913	15,89	2 242	16,97	19,31	14,67
Ріпак ярий	85	0,71	0	0	0	0	х	х	407	3,42	419	3,48	942	7,13	56,79	55,52
Картопля	5	0,05	10	0,08	19	0,14	73,68	47,37
Всього	11 900	100	12 041	100	13 213	100	9,94	8,87

Як видно з табл. 2.4, найбільшу посівну площу займає кукурудза на зерно. У 2010 році під посівами цієї сільськогосподарської культури було 3 332 га, у 2009 - на 33,55% менше, ніж у 2010 - 2 214 га, а у 2008 - 3 433 га - на 3,03% більше, як у 2010. Така нерівномірна динаміка пояснюється особливостями впровадження науково обґрунтованих сівозмін, а також іншими умовами в процесі здійснення виробництва. Однак, незважаючи на цю нерівномірність, протягом 2008-2010 рр. кукурудза на зерно залишається основною культурою на досліджуваному підприємстві.

Другою за кількістю посівних площ зерновою культурою є озима пшениця. У 2010 році вона займала майже четверту частину всіх посівів підприємства - 24,51% (3 239 га), посівні площі збільшились на 28,31% порівняно з 2008 роком, та на 32,20 порівняно з 2009.

Найбільш культивованою на підприємстві технічною культурою можна вважати озимий ріпак (16,97% від загальної посівної площі у 2010 році), кількість посіву якого стабільно збільшується.

Трудові ресурси на підприємстві є невід’ємною складовою його функціонування. Склад трудових ресурсів приватного підприємства формується за рахунок членів підприємства і найманих працівників, підставою для прийняття на роботу яких є трудовий договір (контракт).

Раціональне використання трудових ресурсів у процесі виробництва забезпечує збільшення виробництва продукції та зниження її собівартості. Ефективність використання ресурсів залежить від раціональної організації господарства в цілому і рівня виробництва продукції в окремих галузях.

Аналіз трудових ресурсів охоплює вивчення забезпеченості ними господарства і рівня їх використання в процесі виробництва.

В табл. 2.5 наведені основні показники забезпеченості ПАП «Агропродсервіс» трудовими ресурсами та розраховані показники, які характеризують рівень їх використання.

Таблиця 2.5. Забезпеченість ПАП «Агропродсервіс» трудовими ресурсами та рівень їх використання

Показники	Роки			Відхилення, %
	2008 р.	2009 р.	2010 р.	2010 р. до
				2008 р.	2009 р.
Площа сільськогосподарських угідь, га	11 900	12 041	13 213	9,94	8,87
Умовних голів тварин	11 726	18 430	35 327	66,81	47,83
Середньооблікова чисельність працівників зайнятих в сільськогосподарському виробництві, чол.	241	263	300	19,67	12,33
у тому числі: у рослинництві	216	198	233	7,3	15,02
у тваринництві	25	65	67	62,69	2,99
Відпрацьовано людино-днів на 1 середньорічного працівника	1 967	1 820	1 770	-11,13	-2,82
Коефіцієнт використання запасу праці	1,04	0,97	0,94	-10,64	-3,19
Припадає на 1 працівника: сільськогосподарських угідь, га	55,09	60,81	56,71	2,86	-7,23
умовних голів тварин	469,04	283,54	527,27	11,04	46,22

Проаналізувавши наведені в таблиці показники, можемо зробити висновок, що середньооблікова чисельність працівників збільшується - порівняно з 2008 роком даний показник зріс на 19,67%, з 2009 - на 12,33 і в 2010 році становив 300 чол. В галузевому розрізі спостерігається тенденція до збільшення працівників, які працюють в тваринницькому напрямку (на 62,69% у 2010 році порівняно з 2008). Дана тенденція зберігається і в рослинництві, однак не є рівномірною (у 2009 році чисельність зайнятих у рослинництві зменшилась порівняно з 2008 на 18 чол., але у 2010 збільшилась на 35 чол. порівняно з попереднім). Що стосується рівня використання трудових ресурсів, то на одного працівника, зайнятого у рослинництві, у 2010 році припадає 56,71 га, що на 7,23% менше, ніж у 2009. В тваринництві спостерігається збільшення умовних голів тварин, що спричинило підвищення кількості зайнятих у цій сфері. На одного працівника тваринництва приходиться 527,27 умовних голів тварин у 2010 році, що на 11,04% більше, ніж у 2008 році, та на 46,22 - ніж у 2009.

Основні виробничі фонди є мірилом розвитку процесу праці в господарстві. Вони формують ступінь комплексної механізації та автоматизації виробництва, забезпечують якісне та своєчасне виконання сільськогосподарських робіт і цим визначально впливають на результати діяльності підприємства.

Наявність основних виробничих фондів ПАП «Агропродсервіс» та основних показників в динаміці останніх років наведені в табл. 2.6

В таблиці вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення наведена за первісною вартістю, оскільки для розрахунку показників фондооснащеності виробництва та фондоозброєності праці використовується саме їх первісна вартість.

Проаналізувавши динаміку вартості основних виробничих фондів, можна зробити висновок, що основний їх ріст припадає на 2010 рік - збільшились у порівнянні з 2009 роком на 25,36%, тоді як у 2008 році порівняно з 2009 - на 0,75%.

Таблиця 2.6. Динаміка основних показників забезпеченості основними виробничими фондами ПАП «Агропродсервіс»

Показник	Рік			Відхилення, %
				2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення, тис. грн.	71 627	72 165	96 687	25,92	25,36
Вартість довгострокових біологічних активів, тис. грн.	1 783	1 902	8 657	79,40	78,03
Площа сільськогосподарських угідь, га	11 900	12 041	13 213	9,94	8,87
Середньорічна кількість працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, чол.	241	263	300	19,67	12,33
Фондооснащеність на 100 га, тис. грн.	602	599	732	17,76	18,17
Фондоозброєність 1 працівника, тис. грн.	297,21	274,39	322,29	7,78	14,86

У 2010 році також стрімко підвищилась вартість довгострокових біологічних активів - на 79,4% порівняно з 2008 роком та на 78,03% - з 2009.

Розрахунок показників фондооснащеності та фондоозброєності показав досить високий їх рівень та наявність позитивної тенденції до підвищення.

На ефективність сільськогосподарського виробництва істотний вплив справляє також структура основних виробничих фондів. Наявність основних виробничих фондів за структурними елементами та частка цих елементів в загальному їх обсязі наведена в табл. 2.7.

Таблиця 2.7. Структура основних виробничих фондів ПАП «Агропродсервіс»

Структурні елементи основних виробничих фондів	Роки						Відхилення, %
	2008		2009		2010		2010 р. до
	тис. грн.	%	тис. грн.	%	тис. грн.	%	2008 р.		2009 р.
Основні засоби у сільському господарстві - всього	61 349	100	56 231	100	74 387	100	17,53		24,41
в тому числі будинки, споруди і передавальні пристрої	43 807	71,41	41 866	74,45	60 884	81,85		28,05	31,24
машини і обладнання	14 944	24,35	12 040	21,42	11 019	14,81		-35,62	-9,27
транспортні засоби	2 366	3,86	1 678	2,98	1 433	1,93		-65,11	-17,10
інструменти, прилади, інвентар	232	0,38	647	1,15	1 051	1,41		77,93	38,44

В таблиці дані подані за залишковою вартістю, тобто за виключенням амортизаційного зносу. Відповідно до них, основну частку в загальній структурі виробничих засобів сільськогосподарського призначення займають будинки, споруди і передавальні пристрої, частка яких систематично збільшується (з 71,41% у 2008 році до 81,85% у 2010 році). Частка машин і обладнання дещо менша - 14,81% у 2010 році і має тенденцію до зменшення порівняно з попередніми роками. Група транспортних засобів, а також інструменти, прилади та інвентар порівняно з попередніми мають низьку частку - відповідно 1,93 та 1,41% у 2010 році. Вартість транспортних засобів стрімко зменшується (на 65,11% порівняно з 2008 роком), тоді як вартість групи «інструменти, прилади та інвентар» збільшилась на 77,93% у відношенні до 2008 року.

У процесі сільськогосподарського виробництва незамінну роль відіграє капітал підприємства, який поділяється на авансований та власний.

Авансований капітал підприємства визначається як сукупність авансованих органічно взаємопов’язаних ресурсів, взятих на всіх стадіях їх кругообігу, що забезпечують функціонування підприємства за всіма напрямами його діяльності.

Основними складовими авансованого капіталу є необоротні активи, оборотні активи та витрати майбутніх періодів.

Наявність авансованого капіталу за окремими розділами в динаміці за 2008-2009 роки подана в табл. 2.8.

Таблиця 2.8. Наявність авансованого капіталу ПАП «Агропродсервіс», тис. грн.

Складові авансованого капіталу	Роки			Відхилення, %
	2008	2009	2010	2010 р. до
				2008 р.	2009 р.
Необоротні активи	70 058	75 747	95 985	27,01	21,08
Незавершене будівництво	6 442	16 493	11 480	43,89	-43,67
Основні засоби	61 349	56 231	74 387	17,53	24,41
Довгострокові біологічні активи	1 783	1 902	8 657	79,40	78,03
Довгострокові фінансові інвестиції	484	1 121	1 461	66,87	23,27
Оборотні активи	35 932	45 684	73 074	50,83	37,48
Виробничі запаси	12 236	11 966	19 008	35,63	37,05
Поточні біологічні активи	5 247	9 059	21 706	75,83	58,26
Незавершене виробництво	9 256	12 729	19 016	51,33	33,06
Готова продукція	2 888	5 087	3 990	27,62	-27,49
Товари	117	35	39	-200,0	10,26
Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги	6 070	6 725	9 111	33,38	26,19
Грошові кошти та їх еквіваленти	118	83	204	42,16	59,31
Витрати майбутніх періодів	0	0	0	0	0
Всього	105 990	121 431	169 059	37,31	28,17

З наведеної таблиці видно, що з 2008 року спостерігається тенденція до збільшення авансованого капіталу. У 2009 році відносно 2008 він збільшився на 12,72%, а у 2010 - на 28,17% порівняно з попереднім. Загалом у порівнянні з базовим 2008 роком, цей показник зріс на 37,31% і у звітному 2010 складає 169 059 тис. грн. У розрізі окремих груп видно, що вартість оборотних активів зросла порівняно з 2009 роком - з 75 747 тис. грн. до 95 985 тис. грн. (на 27,01%), а вартість оборотних активів - з 35 932 тис. грн. до 73 074 тис. грн., тобто на 50,83%. Незмінними залишились витрати майбутніх періодів, які в структурі авансованого капіталу відсутні.

Власний капітал - це одна з основних категорій, що характеризує економічний стан підприємства. Під власним капіталом розуміють частину авансованого капіталу, що сформована за рахунок різних джерел і є власністю підприємства.

Динаміка забезпеченості ПАП «Агропродсервіс» власним капіталом в розрізі окремих його складових наведена в табл. 2.9.

Таблиця 2.9. Забезпеченість ПАП «Агропродсервіс» власним капіталом

Складові власного капіталу	Роки						Відхилення, %
	2008		2009		2010		2010 р. до
	тис. грн.	%	тис. грн.	%	тис. грн.	%	2008	2009
Статутний капітал	49	0,10	49	0,07	49	0,05	0	0
Інший додатковий капітал	16 105	32,12	16 105	16 105	16,94	0	0
Нерозподілений прибуток	33 990	67,78	54 058	76,99	78 924	83,01	56,93	31,51
Всього	50 144	100	70 212	100	95 078	100	47,26	26,15

Як зазначено в табл. 2.9, власний капітал підприємства складається з статутного капіталу, іншого додаткового капіталу та нерозподіленого прибутку. Вартість власного капіталу у 2010 році становила 95 087 тис. грн., що на 47,26% більше, ніж у 2008 році та на 26,15 - ніж у 2009 році. Вартість власного капіталу збільшується за рахунок підвищення частки нерозподіленого прибутку, тоді, як ніяких змін у статутний та інший додатковий капітал не вносилось.

Отже, ПАП «Агропродсервіс» забезпечене в повній мірі основними виробничими ресурсами, які сприяють здійсненню продуктивної господарської діяльності. В загальному по підприємству спостерігається тенденція до збільшення всіх видів ресурсів, що пояснюється нарощуванням обсягів виробництва основних видів продукції як рослинництва, так і тваринництва.

2.3 Аналіз виробничо-економічних показників та кінцевих результатів діяльності підприємства

Оцінка діяльності підприємства здійснюється на основі аналізу низки результативних виробничо-економічних показників.

Одним з основних виробничо-економічних показників, який характеризує ефективність діяльності підприємства за окремими напрямками є рівень продуктивності. Рівень продуктивності у рослинництві відображають показниками урожайності сільськогосподарських культур з 1 га, а у тваринництві - виходу продукції на одну голову тварин.

У табл. 2.10 визначені показники рівня продуктивності рослинництва і тваринництва ПАП «Агропродсервіс» за 2008-2010 роки, а також проведене їх порівняння за 2009 рік з середніми показниками по Тернопільській області.

З даних таблиці видно, що спостерігається негативна тенденція до зниження урожайності основних сільськогосподарських культур за досліджуваний період. Так, найбільше зниження урожайності має пшениця (як озима, так і яра) - відповідно на 71,7 та 72,2% у порівнянні з 2008 роком. Таке стрімке її зниження пояснюється несприятливими погодніми умовами, особливо у 2010 році. Проте, проведене порівняння за 2009 рік показує, що урожайність ярої пшениці на підприємстві вища за середні показники по області за аналогічний період на 24,1%, а озимої - на 18,4%. Єдиною культурою, яка має позитивну тенденцію до зростання урожайності є соя, але цей показник нижчий на 11,9% відносно середніх по області.

Таблиця 2.10. Динаміка рівня продуктивності рослинництва та тваринництва ПАП «Агропродсервіс»

Показники	Підприємство			По області за 2009 рік	Відхилення, % 2010 р. до		Відхилення показників п-ва до середніх по області за 2009 рік, %
	Роки
	2008	2009	2010		2008	2009
Урожайність, ц/га:
пшениця озима	52,2	49,8	30,4	37,8	-71,7	-63,8	24,1
пшениця яра	43,9	31,5	25,5	25,7	-72,2	-23,5	18,4
кукурудза на зерно	64,3	72,2	57,6	53,8	-11,6	-25,3	25,5
ячмінь озимий	48,8	47,9	32,8	35,8	-44,7	-46,0	25,3
ячмінь ярий	46,8	33,5	23,9	27,0	-95,8	-40,2	19,4
гречка	9,8	15,1	9,81	7,3	0,1	-53,9	51,7
горох	24,7	22,7	17,2	20,6	-43,6	-32,0	9,3
соя	13,9	13,5	19,6	15,1	29,1	31,1	-11,9
ріпак озимий	21,3	21,9	18,6	21,8	-14,5	-17,7	0,5
цукрові буряки	518,2	531,7	506,2	320,0	-2,4	-5,0	39,3
Вихід продукції на 1 голову тварин, кг:
вирощування молодняка ВРХ (в живій масі)	93,8	113,6	149,1	153,9	37,1	23,8	-35,5
вирощування свиней (в живій масі)	196,9	170,1	182,6	162,3	-7,8	6,9	4,6
надій молока	2 693	2 843	2 707	3 456	0,5	-5,0	-34,2

Що стосується тваринництва, то показник вирощування молодняка ВРХ на 1 голову у 2009 році становив 113,6 кг, що на 35,5% менше, ніж в середньому по області, а надій молока на одну корову за аналогічний період менший на 34,2%. Все це свідчить про низьку продуктивність скотарського напрямку на підприємстві. В той же час свинарство має позитивні показники, які перевищують середні по області.

Важливе значення для здійснення аналізу роботи підприємства має визначення показників продуктивності праці. Під продуктивністю праці розуміють реалізовану здатність праці конкретних працівників в одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи.

Основні показники продуктивності праці в розрізі останніх трьох років наведені в табл. 2.11.

Таблиця 2.11. Динаміка основних показників продуктивності праці

Показник	Роки			Відхилення, % 2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Середньооблікова чисельність працівників зайнятих в сільськогосподарському виробництві, чол.	241	263	300	19,67	12,33
Вартість валової продукції, тис. грн.	45 457	52 305	80 711	43,68	35,19
Валовий прибуток (+) /збиток (-), тис. грн.	17 640	24 130	27 407	35,64	11,96
Вироблено на 1 чол.: валової продукції, тис. грн.	188,62	198,88	269,04	29,89	26,08
валового прибутку, тис. грн.	73,20	91,75	91,36	19,88	-0,43

Наведені в таблиці дані показують, що збільшення середньооблікової чисельності працівників зайнятих в сільськогосподарському виробництві, вартості валової продукції та валового прибутку призводить до підвищення основних показників продуктивності праці. Так, у 2010 році на одного працівника зайнятого у сільськогосподарському виробництві було вироблено 269,04 тис. грн. валової продукції, що на 29,89% більше, ніж у 2008 році та на 26,08 - ніж у 2009. Показник валового прибутку отриманого на одного працівника зростає дещо меншими темпами - у 2010 році він зріс на 19,88% відносно 2008, а порівняно з 2009 незначно зменшився (на 0,43%).

Собівартість - один з найважливіших показників господарської діяльності аграрного підприємства, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних умовах господарювання.

Показник собівартості дає можливість глибоко аналізувати економічний стан підприємства і виявляти резерви підвищення ефективності виробництва.

У процесі господарської діяльності підприємство несе різні витрати. Проте не всі вони включаються у собівартість продукції. Тому доцільним буде проаналізувати дані про структуру витрат на основне виробництво продукції, оскільки вони дають повне уявлення про те, які саме статті витрат займають найбільшу питому вагу і справляють вирішальний вплив на формування її рівня (табл. 2.12).

Таблиця 2.12. Структура витрат на основне виробництво за статтями витрат, 2010 рік

Елементи витрат	Витрати на виробництво продукції
	рослинництва		тваринництва
	тис. грн.	%	тис. грн.	%
Витрати на оплату праці	2 638	4,65	1 022	3,43
Відрахування на соціальні заходи	960	1,69	372	1,25
Матеріальні витрати, які увійшли в собівартість продукції	43 349	76,47	26 903	90,36
у тому числі насіння і посадковий матеріал	6 187	10,91	х	х
корми	х	х	21 922	73,86
мінеральні добрива	10 336	18,23	х	х
нафтопродукти	8 626	15,22	469	1,58
електроенергія	230	0,41	500	1,68
запасні частини, ремонтні та будматеріали для ремонту	1 366	2,41	1 088	3,65
оплата послуг і робіт, виконаних сторонніми організаціями	16 604	29,29	2 924	9,82
Амортизація основних засобів	5 063	8,94	1 311	4,40
Інші витрати, включаючи плату за оренду	4 676	8,25	166	0,56
у тому числі орендна плата за земельні частки (паї)	4 050	7,14	х	х
Усього витрат	56 686	100	29 774	100

З аналізованої таблиці видно, що в загальній структурі витрат на основне виробництво значно переважають витрати на виробництво продукції рослинництва (на 47,5%). В цій галузі найбільшу питому вагу в загальному обсягу витрат становлять матеріальні витрати, що увійшли в собівартість продукції, серед яких найбільшою є вартість витрат на оплату робіт та послуг, виконаних сторонніми організаціями - 29,29%. В тваринництві частка матеріальних витрат є значно більшою - 90,36% порівняно з 76,47% у рослинництві. Основною статтею витрат тут є корми, що становлять 21 922 тис. грн. (73,86% від загальної суми витрат на тваринництво).

З метою здійснення детального аналізу собівартості виробленої підприємством продукції необхідно здійснити розрахунок виробничої собівартості окремих видів продукції рослинництва та тваринництва загалом, а також на 1 ц кожного виробленого виду продукції (табл. 2.13).

Таблиця 2.13. Структура виробничої собівартості основного виробництва за видами продукції, 2010 рік

Вид продукції	Вироблено продукції, ц	Виробнича собівартість		Собівартість 1 ц продукції, грн.
		тис. грн.	%
Продукція рослинництва - всього	х	50 937	100	х
пшениця озима	98 369	8 069	15,84	80,0
пшениця яра	12 643	1 043	2,05	80,0
гречка	765	100	0,20	130,0
кукурудза на зерно	192 014	13 048	25,61	70,0
ячмінь озимий	20 865	2 226	4,37	110,0
ячмінь ярий	35 103	3 417	6,71	100,0
горох	292	62	0,12	210,0
соя	14 579	2 945	5,78	200,0
ріпак озимий	41 680	9 281	18,22	220,0
цукрові буряки	31 372	10 353	20,33	330,0
картопля	2 850	244	0,48	90,0
інша продукція рослинництва	х	149	0,29	х
Продукція тваринництва - всього	х	29 774	100
вирощування ВРХ на м’ясо в живій масі	562	1 389	4,67	2 470,0
вирощування свиней на м’ясо в живій масі	25 729	26 831	90,11	1 040,0
молоко	4 468	893	3,00	200,0
інша продукція тваринництва	х	661	2,22	х
Продукція сільського господарства і послуги	х	80 711	100	х

Дані таблиці показують, що показник виробничої собівартості для різних видів продукції різний, що зумовлено технологічними особливостями галузей і неоднаковою трудомісткістю виробництва. У 2010 році в структурі виробничої собівартості продукції рослинництва найбільшу питому вагу на фоні найбільшого виробництва (192 014 ц) займає кукурудза на зерно - 25,61%; при цьому рівень собівартості 1 ц продукції даного виду є найнижчим з поміж інших культур (70 грн./ц). Найменшою є собівартість виробництва гороху, її частка в загальній структурі становить 0,12%, в той час як в розрахунку на 1 ц продукції даний показник є досить високим (210 грн./ц). Основою структури собівартості продукції тваринництва є собівартість вирощування свиней на м’ясо - 90,11%. Собівартість вирощування 1 ц свиней на м’ясо в живій масі становить 1 040 грн., а ВРХ - 2 470,0 грн. Останній показник є надзвичайно високим, тому необхідно приймати заходи щодо раціонального скорочення витрат на виробництво даного виду продукції за основними статтями.

Ступінь задоволення потреб населення в продуктах харчування і товарах широкого вжитку із сільськогосподарської сировини залежить від кінцевих результатів виробничої діяльності аграрних підприємств. Залежно від економічного змісту і цільового призначення цих результатів розрізняють такі види їх: валова продукція, товарна продукція, кінцева продукція, чиста продукція і прибуток.

Валова продукція сільського господарства - це первісний результат взаємодії факторів виробництва, матеріальна і вартісна основа інших кінцевих результатів, що в натуральній формі представлений всіма виробленими протягом року первинними продуктами рослинництва і тваринництва, а у вартісній - оцінений за порівнянними цінами відповідного року.

При здійсненні аналізу показника валової продукції конкретного аграрного підприємства важливо враховувати частки рослинницької та тваринницької продукції в загальній структурі валової продукції.

Частка валової продукції тваринництва поступово зростає. Якщо в 2008 році на підприємстві вироблялось 19,7% продукції тваринництва, то вже у 2009 році цей показник зріс і становив 28,4%, а в 2010 - 36,9%.

ПАП «Агропродсервіс» спеціалізується на виробництві багатьох видів продукції рослинництва і тваринництва. Щоб визначити, як змінювалось виробництво валової продукції кожного з видів продукції необхідно розглянути дані, наведені в табл. 2.14.

Таблиця 2.14. Динаміка виробництва валової продукції, тис. грн.

Вид валової продукції	Роки			Відхилення, +/-
				2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Продукція рослинництва - всього	36 488	37 451	50 937	14 449	13 486
Зернові та зернобобові - всього	24 339	24 794	27 965	3 626	3 171
Пшениця озима	6 181	6 773	8 069	1 888	1 296
Пшениця яра	1 506	2 456	1 043	-463	-1 413
Гречка	306	295	100	-206	-195
Кукурудза на зерно	11 969	9 630	13 048	1 079	3 418
Ячмінь озимий	1 311	1 248	2 226	915	978
Ячмінь ярий	2 840	3 941	3 417	577	-524
Горох	226	451	62	-164	-389
Соняшник	576	1 230	0	-	-
Соя	1 176	660	2 945	1 769	2 285
Ріпак озимий	6 769	6 182	9 281	2 512	3 099
Ріпак ярий	319	0	0	-	-
Цукрові буряки	3 212	4 361	10 353	7 141	5 992
Картопля	48	95	244	196	149
Інша продукція рослинництва	49	129	149	100	20
Продукція тваринництва - всього	8 969	14 854	29 774	20 805	14 920
Вирощування ВРХ на м’ясо в живій масі	18	207	1 389	1 371	1 182
Вирощування свиней на м’ясо в живій масі	8 793	13 941	26 831	18 038	12 890
Молоко	99	553	893	794	340
Інша продукція тваринництва	59	153	661	602	508
Продукція сільського господарства і послуги - всього	45 457	52 305	80 711	35 254	28 406

На сільськогосподарських підприємствах, в тому числі і на досліджуваному, валова продукція у вартісному виразі визначається за виробничою собівартістю кожного виду продукції.

Як бачимо, загальний показник виробництва валової продукції по підприємству стрімко збільшується - у 2008 році він становив 45 457 тис. грн., а в 2010 зріс на 35 254 тис. грн. і склав 80 711 тис. грн. Відповідно зростають показники окремо по галузях рослинництва і тваринництва. Збільшення обсягів виробництва валової продукції рослинництва відбулось основним чином за рахунок підвищення виробництва цукрових буряків (на 7 141 тис. грн. порівняно з 2008 роком), зернових та зернобобових культур (на 3 626 тис. грн.), озимого ріпаку (на 2 513 тис. грн.). Водночас на фоні такого зростання спостерігається зниження валового виробництва ярої пшениці, гречки та гороху. Значно стрімкішими темпами відбувається зростання виробництва валової продукції тваринництва. Особливо високою є динаміка вирощування свиней на м’ясо в живій вазі - у 2008 році вартість валового виробництва даного виду продукції становила 8 793 тис. грн., у 2009 - 13 941, у 2010 - 26 831. Загалом відмічається підвищення валового виробництва всіх видів продукції тваринницького напрямку, що свідчить про збільшення питомої частки тваринницької продукції в загальній структурі валового виробництва сільськогосподарської продукції.

Кожне аграрне підприємство, виходячи з власних потреб, виробленої стратегії і взятих на себе зобов’язань (укладених угод), розподіляє вироблену продукцію.

Товарна продукція - це та частина валової продукції, яка реалізована за межі підприємства різним споживачам. Вона визначається в натуральній і вартісній (грошовій) формах. На кожному підприємстві вартість товарної продукції розраховується за поточними цінами реалізації, рівень яких залежить від каналу і строків реалізації продукції, її якості, кон’юнктури ринку та інших факторів.

Вартість товарної продукції є важливим показником господарської діяльності, на основі якого визначають прибуток по кожній галузі і підприємству в цілому. За інших однакових умов воно матиме тим більший прибуток, чим більший грошовий дохід одержано від реалізації продукції, і навпаки.

Показники вартості товарної продукції за окремими її видами рослинництва та тваринництва, а також товарна вартість послуг за 2008-2009 роки наведені в табл. 2.15.

Таблиця 2.15. Динаміка вартості товарної продукції, тис. грн.

Вид товарної продукції	Роки			Відхилення, +/-
				2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Продукція рослинництва - всього	47 180	53 163	47 620	440	-5 543
Зернові та зернобобові - всього	32 342	37 134	29 807	-2 535	-7 327
Пшениця озима	13 555	7 625	2 636	-10 919	-4 989
Пшениця яра	0	2 618	834	834	-1 784
Гречка	1	482	43	42	-439
Кукурудза на зерно	13 509	19 131	22 788	9 279	3 657
Ячмінь озимий	0	1 465	1 326	1 326	-139
Ячмінь ярий	5 159	4 889	2 180	-2 979	-2 709
Горох	118	924	0	-	-
Соняшник	605	3 065	0	-	-
Соя	1 889	0	974	-915	974
Ріпак озимий	11 126	9 449	11 280	154	1 831
Цукрові буряки	1 191	3 515	4 914	3 723	1 399
Картопля	27	0	275	248	275
Інша продукція рослинництва	0	0	370	370	370
Продукція тваринництва - всього	13 573	20 030	25 417	11 844	5 387
Вирощування ВРХ на м’ясо в живій масі	1,3	53	250	248,7	197
Вирощування свиней на м’ясо в живій масі	13 276	17 942	21 975	8 699	4 033
Молоко	93	508	1 127	1 034	619
Інша продукція тваринництва	202,7	1 527	2 065	1 862,3	538
Послуги в сільському господарстві	2 216	4 059	10 666	8 450	6 607
Продукція сільського господарства і послуги - всього	62 969	77 252	83 703	20 734	6 451

Аналіз наведених в таблиці даних показує, що у 2010 році спостерігається зниження вартості товарної продукції рослинництва у порівнянні з попереднім 2009 роком на 5 543 тис. грн. Основною причиною такого спаду є використання великої частки виробленої продукції на потреби тваринництва (корми). Зокрема, це стосується таких видів зернових та зернобобових культур, як озимі та ярі пшениця і ячмінь, а також сої, які використовуються для приготування збалансованих кормів для годівлі свиней. В той же час збільшуються показники вартості товарної продукції кукурудзи на зерно та цукрових буряків. Так, у 2010 році вартість товарної продукції кукурудзи на зерно була найвищою на підприємстві (22 788 тис. грн., що становить 27,22% від вартості усієї товарної продукції підприємства). Якщо говорити про продукцію тваринництва, то кожен її вид протягом досліджуваного періоду зберігає загальну тенденцію до зростання. Особливо це стосується вирощування свиней на м’ясо, вартість товарної продукції яких у 2010 році становить 21 975 тис. грн. (на 8 699 тис. грн. більше, ніж у 2008 році, та на 4 033 тис. грн. - ніж у 2009).

Для аналізу стану економіки підприємства та його окремих галузей визначають відносну й абсолютну товарність виробництва (табл. 2.16).

Таблиця 2.16. Товарність основних видів сільськогосподарської продукції у 2010 році, %

Вид товарної продукції	Зібрана площа, га/ середньорічне поголів’я, гол.	Валова продукція, ц	Товарна продукція, ц	Товарність, %
				відносна	абсолютна
Продукція рослинництва
Зернові та зернобобові - всього	9 266	360 051	261 086	72,51	28,18
Пшениця озима	3 239	98 369	30 000	30,50	9,26
Пшениця яра	496	12 643	9 488	75,05	19,13	78	765	87	11,37	1,12
Кукурудза на зерно	3 322	192 014	189 349	98,61	57,00
Ячмінь озимий	636	20 865	12 162	58,29	19,12
Ячмінь ярий	1 468	35 103	20 000	56,98	13,62
Горох	17	292	0	0	0
Соя	744	14 579	3 507	24,06	4,71
Ріпак озимий	2 242	41 680	42 630	102,28	19,01
Цукрові буряки	942	313 720	146 796	46,79	155,83
Картопля	19	2 850	1 100	38,60	57,89
Продукція тваринництва*
Вирощування ВРХ на м’ясо (в живій масі)	377	562	262	46,62	69
Вирощування свиней на м’ясо в живій масі	14 092	25 729	18 343	71,29	130
Молоко	165	4 468	4 482	100,31	2 716

*при розрахунку абсолютної товарності продукції тваринництва використовувався показник товарної продукції в кг

Рівень товарності по окремих видах продукції залежить, насамперед, від обсягу її виробництва. Чим більший він, тим більше підприємство може продати продукції за інших однакових умов, і навпаки. Рівень товарності може змінюватися і за однакового обсягу виробництва валової продукції, якщо підприємство через певні обставини зменшило або збільшило свої потреби в даній продукції на внутрішньогосподарські цілі.

Розрахунок відносного та абсолютного рівнів товарності кожного виду продукції за 2010 рік, наведений в таблиці, дозволяє зробити висновок, що найвищий рівень відносної товарності у рослинницькій групі продукції має озимий ріпак (102,28%). Це пояснюється тим, що ріпак є суто технічною культурою, яка не використовується підприємством у подальших виробничих циклах. Нульовий рівень товарності має горох (він переробляється на крупу і використовується для харчування працівників підприємства). По тій самій причині низький рівень відносної товарності має гречка. Показник абсолютної товарності найвищим є у цукрових буряків (155,83%). Продукція галузі тваринництва має високі показники товарності, найвищою серед яких є товарність молока - 100,31% (все молоко реалізується на молокозавод).

Прибуток в загальному економічному розумінні - це додаткова вартість, що створюється в процесі виробництва, або іншими словами - це вартість, створена в процесі підприємницької діяльності понад вартість виробничо спожитих ресурсів і робочої сили.

Підприємства, в тому числі й аграрні, визначають прибуток на різних стадіях його формування, а саме: валовий прибуток, операційний прибуток, прибуток від звичайної діяльності до оподаткування, прибуток від звичайної діяльності після оподаткування і чистий прибуток.

Визначення прибутку на всіх стадіях його формування є важливим критерієм ефективності діяльності підприємства в умовах ринку. Чим краще працює підприємство, тим більший воно одержує прибуток, тим міцніший його економічний стан і положення на ринку. Лише маючи достатню суму прибутку, підприємство може своєчасно, з урахуванням вимог ринку переорієнтувати виробництво, реконструювати його, придбати нові, більш продуктивні засоби виробництва, передовіші технології і завдяки цьому забезпечити істотне зростання обсягу виробництва продукції, значно поліпшити її якість, скоротити витрати і цим досягти високої конкурентної спроможності. Це, в свою чергу, є гарантом того, що підприємство й надалі буде спроможним одержувати високі прибутки без загрози стати банкрутом.

Визначення прибутку ПАП «Агропродсервіс» на кожній стадії його формування можна спостерігати в табл. 2.17 в динаміці трьох останніх років.

Таблиця 2.17. Динаміка прибутку, тис. грн.

Стаття прибутку	Роки			Відхилення, +/-
				2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Валовий прибуток	17 640	24 130	27 407	9 767	3 277
Операційний прибуток	25 857	31 182	37 034	11 177	5 852
Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування	17 899	20 068	25 404	7 505	5 336
Прибуток від звичайної діяльності	17 899	20 068	25 404	7 505	5 336
Чистий прибуток	10 740	20 068	24 866	14 126	4 798

Дані таблиці показують, що прибуток підприємства на різних стадіях його формування збільшується. Так, валовий прибуток зріс у порівнянні з 2008 роком на 9 767 тис. грн., операційний - на 11 177 тис. грн., прибуток від звичайної діяльності до оподаткування - на 7 505 тис. грн., а прибуток від звичайної діяльності має аналогічні показники як і на попередньому етапі, оскільки підприємство звільняється від сплати податку на прибуток як сільськогосподарське підприємство. Визначений чистий прибуток підприємства становить 24 866 тис. грн. у 2010році (на 14 126 тис. грн. більший, ніж у 2008році, і на 4 798 тис. грн. - ніж у 2009). Він повністю залишається у розпорядженні підприємства, чим і зумовлюється його важливість.

На основі розрахованих показників виробничої собівартості та валового прибутку підприємства можна розрахувати рівень рентабельності - показник, що характеризує економічну ефективність виробництва, за якої підприємство за рахунок грошової виручки від реалізації продукції повністю відшкодовує витрати на її виробництво й одержує прибуток як головне джерело розширеного відтворення.

Рівень рентабельності виробництва в цілому по підприємству характеризує економічну ефективність поточних витрат, ступінь їх окупності (табл. 2.18).

Таблиця 2.18. Динаміка рентабельності виробництва

Показники	Роки			Відхилення, %
				2010 р. до
	2008	2009	2010	2008 р.	2009 р.
Чистий доход (виручка) від реалізації продукції, тис. грн.	64 350	77 252	83 703	23,12	7,71
Собівартість реалізованої продукції	46 710	53 122	56 296	17,03	5,64
Валовий прибуток, тис. грн.	17 640	24 130	27 407	28,34	11,96
Рентабельність, %	37,76	45,42	49,00	22,96	7,31

 

Як видно, загальна рентабельність виробництва продукції ПАП «Агропродсервіс» зростає рівномірними темпами. У 2010 році вона становила 49%, що на 22,96% більше, ніж у 2008 та на 7,31% - ніж 2009. Оскільки рівень зростання чистого доходу (виручки) від реалізації продукції відбувається динамічнішими темпами, ніж зростання собівартості реалізованої продукції, то можемо зробити висновок, що дані показники рівня рентабельності досягаються за рахунок підвищення цін реалізації продукції.

Рентабельність підприємства безпосередньо залежить від досягнутого рівня ефективності окремих видів виробництв (табл. 2.19).

Таблиця 2.19. Рентабельність виробництва окремих видів продукції, 2010 рік

Вид товарної продукції	Вартість товарної продукції	Повна собівартість реалізованої продукції	Рентабельність
	тис. грн.		%
Продукція рослинництва - всього	47 620	41 851	14,00
Пшениця озима	2 636	3 051	-86,40
Пшениця яра	834	971	-85,89
Гречка	43	14	207,0
Кукурудза на зерно	22 788	15 954	43,0
Ячмінь озимий	1 326	1 608	-82,46
Ячмінь ярий	2 180	2 431	-89,68
Горох
Соя	974	878	11,0
Ріпак озимий	11 280	10 501	7,0
Цукрові буряки	4 914	5 955	-82,52
Картопля	275	116	137,0
Інша продукція рослинництва	370	390	-94,87
Продукція тваринництва - всього	25 417	22 754	12,00
Вирощування ВРХ на м’ясо в живій масі	250	260	-96,15
Вирощування свиней на м’ясо в живій масі	21 975	20 472	7,00
Молоко	1 127	1 111	1,00
Інша продукція тваринництва	2 065	911	127,00
Роботи та послуги на сторону	10 666	5 182	106,00
Продукція сільського господарства і послуги - всього	83 703	69 787	119,94

Щоб знати, які саме галузі в підприємстві найбільш рентабельні, а які низькоефективні, й на основі одержаної інформації розробити заходи щодо подальшого вдосконалення галузевої структури і підвищення прибутковості виробництва, визначають показники рентабельності в цілому по рослинництву і тваринництву, а також по виробництву окремих видів продукції.

3. Удосконалення процесу управління в сільськогосподарських підприємствах

.1 Основні напрями удосконалення системи управління сільськогосподарськими підприємствами в сучасних умовах господарювання

Характерною рисою сучасного етапу розвитку економіки є глибокі зміни в усіх її сферах, що впливають на систему управління. Управлінську систему підприємства необхідно розглядати як динамічний процес, оскільки її форми, методи і функції перебувають під впливом багатьох факторів: масштабу підприємства, рівня прибутковості і конкурентоспроможності і т.д.

Ефективність діяльності підприємства залежить від багатьох параметрів - ступеня розвиненості виробництва, поділу і кооперації праці, використання результатів науково-технічного прогресу, економічних ресурсів, форм стимулювання високопродуктивної праці тощо, але в першу чергу - від ступеня інтегрування зазначених факторів під час їх використання. Справа в тому, що застосування того чи іншого фактора поза зв’язком з іншими ще не забезпечує оптимального економічного розвитку підприємства - потрібне інтегроване їх використання. Вирішення даного завдання виконуються за допомогою процесу управління підприємством.

Сучасне управління - це особлива сфера економічних відносин, що має свою логіку розвитку.

Наука управління за останні десятиріччя пережила більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого розвитку. Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці і те, що відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається «тихою управлінською революцією». Її початок співпав із вступом західного суспільства в інформаційну стадію. На зміну старій раціоналістичній концепції управління, згідно якої фірма розглядалась як закрита система, мета і завдання якої було заданим і стабільним протягом тривалого періоду часу, приходить нова неформальна, яку прийнято називати маркетинговою, інформаційною.

Інформаційна концепція має за основу ситуаційний підхід до управління. Фірма розглядається як живий організм, як відкрита система і головна передумова її успіху лежить поза нею. Успіх пов’язується з тим, наскільки успішно фірма вписується в зовнішнє середовище (економічне, соціально-політичне, науково-технічне) і пристосовується до нього. Ситуаційний підхід до управління означає, що вся внутрішня будова системи управління є відповіддю на різні впливи зовнішнього середовища. Реалізацією цього нового підходу стало стратегічне управління, яке передбачає врахування майбутніх станів середовища у розробці стратегії розвитку фірми.

Для забезпечення ефективності функціонування системи управління підприємством в сучасних умовах використовується низка наступних принципів організації управління:

·        ефективність;

·        обмеження числа підлеглих у одного керівника;

·        розподіл праці;

·        необхідність визначення функцій;

·        принцип східчастості управління;

·        принцип винятковості: начальник повинен мати право приймати рішення, що відносяться до оперативного управління, передавати на більш високий рівень системи управління рішення питань, що носять виключно важливий принциповий характер;

·        єдність підкорення;

·        єдність управління;

·        відповідальність керівних працівників;

·        рівновага (забезпечення правильного співвідношення між централізацією і децентралізацією, а також між функціями);

·        гнучкість;

·        безперервність;

·        зручність управління.

Цей перелік не є вичерпним, так як, постійно відбувається процес розробки яких-небудь нових принципів.

Правильна організація системи управління покликана забезпечити належне здійснення зв’язків на підприємстві, створити умови для досягнення мети підприємства при найменших витратах. Організація системи управління повинна володіти високою гнучкістю і бути пристосованою до особистих особливостей людей.

Організація системи управління може ставити перед собою мету досягнення добрих взаємостосунків на підприємстві з точки зору будівлі людських відносин. Дуже важливо мати на увазі, що проблема добрих взаємостосунків надає достатньо значення впливу на проблеми структури управління.

Задачі забезпечення ефективної системи управління вимагають створення достатньої кількості служб для досягнення цілей що стоять перед підприємством. Ці задачі вимагають також розробки відповідної документації (наприклад, такої, яка дала б можливість здійснювати управління запасами). Необхідно також забезпечити отримання статистичних даних. Більшість цих операцій вимагають певних витрат.

Проблеми, пов’язані з витратами, є набагато важливішими і складнішими, ніж це можна було б припускати, оскільки витрати повинні розглядатися в двох аспектах - з погляду прямих затрат і непрямих.

Наступний аспект ефективності організації системи управління полягає в пристосуванні її до мети, що стоїть перед підприємством. Так, форми адміністративної організації державного і приватного підприємства можуть значно відрізнятися один від одного. Але між підприємствами існують і багато інших відмінностей. Підприємство, що притримується політики розширення, випробовує необхідність до створення науково-дослідної лабораторії, в наявності енергійної комерційної служби, в програмі капіталовкладень, заснованій на наукових дослідженнях.

Залежно від розмірів, мети, характеру керівництва організація системи управління може бути централізованою чи децентралізованою, вимагати створення дослідницьких служб чи обійтися без них, може відрізнятися строгою дисципліною або більш гнучкою системою.

Підприємство постійно знаходиться в стані розвитку, і організація системи управління повинна розвиватися разом з ним для того, щоб відповідати його потребам.

Третьою найважливішою якістю організації системи управління є її гнучкість. Управлінці по-різному відносяться до ступеня гнучкості. Одні вважають, що надто деталізована організація системи управління втрачає свою гнучкість. Дійсно, чим більше займаються організацією управління, тим сильніше виявляється тенденція до розробки вичерпної органіграми з докладною вказівкою функцій кожного, його відповідальності, всіх служб, зв'язків між ними. При цьому створюється враження, що при такому ретельному, кропіткому опису структури управління в неї значно важче вносити зміни, ніж в тих випадках, коли вона визначена з меншим формалізмом. Проте не слід дуже далеко заходити і в протилежному напрямку. Якщо виходити з взаємостосунків співпраці, то ці взаємостосунки не слід змішувати з відсутністю точного визначення відносин підкорення, яке вважається негативним фактом. З одного боку, надто «неформальна» структура управління звичайно нечітка і трапляється іноді так, що яке-небудь ускладнення приватного характеру призводить до серйозних труднощів. З другого боку, створені звичаї часто роблять організацію управління менш гнучкою, ніж це потрібно при раціональній організації. Така «закостенілість» супроводжується нечіткістю і іншими недоліками, що виражається в незадовільному здійсненні функцій, або навпаки, їх дублюванні декількома особами, що займаються одним завданням. Тут можна прийти до висновку про те, що гнучкість структури управління залежить від психології керівників фірми. Проте з погляду самого підходу до розробки організації системи управління необхідно повністю зберегти всі можливості для внесення в неї змін, які можуть виявитися необхідними у зв'язку з розвитком або розширенням підприємства, зміною загальної кон’юнктури, зміною методів виробництва, комерційних методів, методів інформації, методів управління (централізація або децентралізація), методів підготовки кадрів.

Так, наприклад, коли підприємство розширяється і виникає необхідність в створенні спеціалізованих служб, тобто функціональних служб, яким делегується здійснення визначених функції підприємства (наприклад, функції управління персоналом), то в цьому випадку відбувається передача повноважень від лінійного начальника відповідному менеджеру. Або ж, навпаки, може виникнути необхідність у відновленні на підприємстві централізації і посилення комерційної служби, якщо ринок стає перенасиченим і ненадійним.

Відповідна підготовка персоналу створює можливість організації таких структур управління, які є здатними змінюватися відповідно до мінливих умов зовнішнього середовища.

Важливим є питання пристосування структури управління до особистих якостей керівних працівників. Тут виявляються дві тенденції. Одні вважають, що структурна організація підприємства повинна бути пристосована до тих керівних кадрів, які має в своєму розпорядженні дане підприємство, а інші, навпаки, вважають, що структура організації управління повинна будуватися відповідно до цілей підприємства і що конкретні особи повинні підбиратися або готуватися відповідно до потреб встановленої структури. Перша з цих тенденцій відображає реакцію тих, хто має труднощі в наборі і підготовці персоналу (що часто має місце на підприємствах середньої величини, а також на підприємствах, розташованих в малоцікавих районах), або тих, хто взагалі негативно відноситься до будь-яких змін у складі свого персоналу і тих, хто, зокрема, утримується від звільнення якого-небудь керівного працівника, що задовольняє лише ті вимоги, які до нього висуваються.

Інша тенденція відповідає, швидше, політиці підприємств, які не мають труднощів при наборі керівних працівників, або мають в своєму розпорядженні відповідну систему підготовки керівних кадрів, або, нарешті, мають в резерві людей, які можуть бути висунуті на вакантні посади.

Проте між цими двома точками зору не існує непримиримої суперечності. Насправді, бажано побудувати бездоганну структуру управління підприємством відповідно до потреб його розвитку. Але якщо керівники підприємства за наявності цієї ідеальної структури повинні враховувати передбачувані зміни, то природними буде той факт, що він старатиметься пристосовувати свою структуру до фактичної, до того персоналу який є в наявності. Для цього достатньо, можливо, більш правильно розподілити людей, так щоб цей розподіл відповідав з одного боку, їхнім здібностям, а з іншого - забезпечував формування відповідних колективів. Таким методом можна поступово підійти до структури, більш пристосованої до даного підприємства.

Розробка структури організації управління представляє собою складну, тривалу і вельми тонку операцію. Методи, яких слід при цьому дотримуватися, можуть змінюватися в залежності від проблем, що стоять перед даним підприємством, тобто в залежності від того, чи йдеться про структуру абсолютно нового підприємства або про структуру нової фірми, що виникла в результаті злиття двох існуючих раніше підприємств, або, нарешті, про видозмінені структури давно існуючого підприємства. Методи розробки структури управління змінюються також залежно від країни, в якій знаходиться підприємство, і залежно від того, хто саме займається цією розробкою. Одні управлінці надають великого значення меті, що стоїть перед підприємством, і аналізу його діяльності, інші ж виходять з класичних функцій.

За будь-яких умов доцільно зайнятися вивченням продукції, що виготовляє підприємство, мети що стоїть перед ним і специфічних проблем його функціонування (які можуть бути, наприклад проблемами технічного характеру, проблемами, що виникають у зв'язку з жорстокою конкуренцією, з труднощами постачання або проблемами фінансового характеру). Таке вивчення допомагає орієнтуватися при необхідності зробити той або інший вибір.

Трансформаційні процеси, властиві аграрним підприємствам, висувають до систем управління ряд нових вимог, головні з яких - висока гнучкість і адаптування до специфічних особливостей зміни економічної кон’юнктури, ресурсно-сировинної і кредитно-фінансової ситуацій, а також інших чинників зовнішнього оточення, що характеризується особливою складністю, динамізмом і слабкою передбачуваністю. Саме в цих умовах організаційні зміни є найважливішим інструментом, що дозволяє підприємству оперативно реагувати на загрози і можливості внутрішнього і зовнішнього середовища, а отже, і, вирішальним чинником, що визначає виживання підприємства.

В умовах, що створилися, виникає необхідність в перебудові систем управління підприємствами з урахуванням вимог ринкового середовища. Розробка концептуального підходу до організації адаптивної системи управління підприємством, що володіє властивостями гнучкості, стійкості і маневреності, орієнтована, перш за все, на підвищення життєздатності вітчизняних підприємств, які працюють в аграрній сфері і укріплення їх конкурентного статусу на ринку.

Функціонування підприємства, незалежно від роду діяльності, форми власності, масштабів виробництва і інших чинників, кінець кінцем, зводиться до перетворення наявних ресурсів в нову вартість. Всю різноманітність ресурсів, що зустрічаються, можна віднести до наступних основних класів:

·        основні виробничі фонди (капітал);

·        фінансові ресурси;

·        трудові ресурси;

·        матеріальні ресурси;

·        нематеріальні ресурси;

·        земельні ресурси.

Виділення цих класів ресурсів обумовлено особливостями їх походження, відтворювання, оборотності. Всі ресурси підприємство отримує із спеціалізованих ринків, що є елементами зовнішнього середовища функціонування підприємства, на умовах, відповідних поточному рівню розвитку цих ринків. Динаміка ринкового середовища може робити істотний вплив на кількість і якість ресурсів, що поставляються, а також на своєчасність їх поставки.

Крім того, зовнішнє середовище функціонування підприємства формує ряд обмежень, у тому числі і правового характеру, що лімітують можливості підприємства по досягненню своєї мети.

Серед подібних обмежень слід виділити ринкові механізми, які на більш високому рівні розгляду формують ринковий потенціал - можливості підприємства по реалізації своєї продукції, товарів і послуг в ринкових умовах. Ринковий потенціал безпосередньо не пов’язаний з процесами виробництва. Він визначається збутовою і маркетинговою політикою підприємства, яка має опосередкований вплив на процеси виробництва через товар - об’єкт ринкової торгівлі, що створюється.

Зовнішні чинники, що формують ринковий потенціал підприємства - чинники попиту і пропозиції, піддаються стимулюванню з боку підприємства, проте в ринкових умовах не можуть ним вичерпно визначатися. Цілеспрямована дія на зовнішні чинники, що формують ринковий потенціал підприємства в сучасних умовах повинна базуватись на використанні досконалих і гнучких механізмів і методів управління.

Внутрішні можливості підприємства визначаються його виробничим потенціалом. Як зазначалось, виробничий потенціал визначає максимальний випуск продукції, яку підприємство може виробити за даних умов виробництва: рівня технологій і системи організації виробництва. Природно, що при цьому управління виробничим потенціалом підприємства може здійснюватися тільки виходячи з економічних можливостей і з урахуванням існуючих тенденцій в розвитку галузей.

Отже, у зв’язку зі зміною місця аграрних підприємств у ринковій економіці особливого значення набуває проблема докорінної перебудови системи управління цими підприємствами. Коли підприємство стає економічно самостійним об’єктом товарно-грошових відносин, що повністю відповідає за результати своєї господарської діяльності, воно повинно сформувати систему управління, яка б забезпечила йому високу ефективність роботи, конкурентоспроможність та стійкість положення на ринку.

3.2 Державне регулювання і підтримка розвитку приватних сільськогосподарських підприємств в умовах ринку

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з найголовніших серед них - це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для заміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використанні тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної й грошової емісії.

З усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з орієнтацією на досягнення соціального прогресу. Досвід розвинутих країн переконує, що існуюче протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко-правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим більш монополізоване виробництво, тим більше держава повинна втручатися в економіку, і навпаки.

Дослідження цих сфер потребує спеціального аналізу. Варто зупинитися детальніше лише на актуальних напрямах аграрної політики держави, без вирішення яких подальший розвиток сільського господарства практично неможливий. Це регулювання державою ринку сільськогосподарських продуктів і продовольства; кредитування та фінансова підтримка нею сільського господарства; правове забезпечення функціонування аграрного виробництва.

Реалізація цих макроекономічних функцій припускає використання державою численних важелів, які формують державний механізм регулювання аграрного виробництва. Тобто поняття «державний механізм» включає політико-правові, організаційно-управлінські форми та засоби управління (регулювання) господарською діяльністю суб’єктів аграрної економіки. Виділяють основні його елементи.

. Державне індикативне планування, прогнозування і програмування сільськогосподарського виробництва.

В останні роки під впливом критики складності системи планування, директивних планів, а часто не достатньої їхньої обґрунтованості, втрачений інтерес до планової роботи у значної частини керівників і фахівців, що негативно позначається на збалансованості галузей, рівня координації робіт, пов’язаних із реалізацією програм стабілізації та розвитку економіки АПК. Для України значний інтерес викликає індикативне планування як система макропланування. Воно передбачає розробку науково обґрунтованих прогнозів економічного розвитку країни, досягнення рівноваги на ринку, відповідності пропозиції та попиту. З метою запобігання нераціональних витрат матеріальних, фінансових і трудових ресурсів необхідно на всіх рівнях управління застосовувати індикативне планування. Воно включає прогнозування, розробку програм різного признання, маркетингове орієнтування сільськогосподарських і інших підприємств АПК. Індикативні плани дозволяють прогнозувати позитивні наслідки прийнятих рішень, а також обмежують у розумній мірі ринкові відносини.

Зараз настав час для розробки та юридичного закріплення національної програми розвитку сільськогосподарського виробництва. Вона повинна включати стратегію його розвитку і майбутню модель аграрної економіки.

На основі загальнонаціональної програми розвитку аграрного сектора повинні бути розроблені більш конкретні цільові програми, спрямовані на їх виконання. Серед них першочерговими можуть стати наступні:

·        програма підвищення родючості ґрунтів і запобігання їхньої ерозії, включаючи необхідні меліоративні заходи та фінансування їх з держбюджету;

·        програма розвитку матеріально-технічної й технологічної бази сільського господарства, включаючи виробничу інфраструктуру;

·        програма підготовки кадрів для села і наукове забезпечення аграрного виробництва з пріоритетних напрямків його розвитку;

·        програма соціальної облаштованості сільських районів і окремих господарств, будівництво доріг на селі;

·        програма будівництва нових і модернізація діючих переробних підприємств;

·        програма створення баз збереження, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції в усіх організаційно-правових формах господарств.

Такі програми, як доводить світовий досвід, є ефективним засобом системної узгодженості цілей, етапів, засобів і дій державних органів влади й управління і безпосередніх виконавців програм - підприємств різних форм власності при здійсненні реформування економіки та відповідної спрямованості політики держави як на регіональному, так і на національному рівнях.

. Найважливішим важелем державного регулювання сільськогосподарського виробництва є держзамовлення і держзакупівлі його продукції. Держава може замовити на основі добровільного контракту виробництво продукції будь-якому недержавному підприємству. У цьому разі замовлення стає важелем централізованого управління обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і структурних зрушень у галузі. Теж саме можна здійснювати шляхом держзакупівель на біржах або оптових ринках. Через держзамовлення і держзакупівлі держава може також здійснювати цінове регулювання, підвищуючи попит на сільськогосподарську продукцію, а в ряді випадків встановлювати вищі порівняно з ринковими ціни.

При здійснені держзамовлення уряд погоджує з підрядчиками не менш як чотири показники за замовленням: ціну, прибуток або рівень рентабельності; обсяг закупівель та якісні параметри продукції; умови її доставки державі.

. Субвенції - це вид державної фінансової допомоги сільськогосподарському виробництву, наданої, на відміну від дотації, на певні цілі. Природно вони відповідають суспільним інтересам. Через субвенції держава має можливість регулювати обсяги і структуру сільськогосподарського виробництва, стимулювати її експорт та вирішувати інші завдання.

Сільське господарство України зараз особливо потребує субвенцій та прямих державних інвестицій. Вектор фінансової допомоги варто спрямувати на відродження і розвиток насамперед тваринництва та птахівництва, племінної справи, виробництва дефіцитної продукції. Прямі й непрямі дотації держави можуть використовуватися і для підтримки окремих груп товаровиробників з огляду на економічну ситуацію.

. Податки - найважливіший важіль державного механізму регулювання сільськогосподарського виробництва. У будь-якій економічній системі держава використовує податки як основне джерело надходження фінансових ресурсів, необхідних для здійснення своєї політичної і соціально-економічної діяльності. Але в сучасних моделях ринкової економіки податки не тільки джерело доходу для держбюджету. За їх допомогою держава перерозподіляє доходи, корегує їх рівень стосовно всіх суб’єктів ринкової економіки. Тобто значення і роль податків у сучасних умовах виходять за межі забезпечення держави фінансовими ресурсами. Вони стали важливим важелем макроекономічного регулювання національної економіки та її галузей.

Податки допомагають державі корегувати структуру економіки, регулювати обсяги державних інвестицій. Можливі два напрями в податковій політиці. З одного боку - введення єдиної податкової ставки на прибуток, коли всі суб’єкти господарювання знаходяться в рівних умовах. З іншого боку - використання різних податкових пільг, а у певних випадках - навіть звільнення від податку, якщо це диктується необхідністю розвитку і створення тих чи інших видів виробництва. За допомогою податків або заохочують, або ускладнюють деякі види економічної діяльності.

Таким чином, багатоплановість макроекономічних функцій держави в аграрному секторі зумовлює необхідність використання численних засобів і важелів, за допомогою яких держава регулює сільськогосподарське виробництво. Серед них особливе місце посідає грошово-кредитна, податкова і цінова політика.

Крім економічних, соціально орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища, соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури (охорони здоров’я, культури) і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним, що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки переважанню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально зацікавленими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Сучасний механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників почав формуватися з 1998 року. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку.

З прийняттям Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (від 17.06.1999 р.) були визначені правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо виробництва, експорту, імпорту і роздрібної торгівлі цукром. Кабінет Міністрів України щорічно визначає мінімальні ціни на цукровий буряк і цукор, рівень яких забезпечує рентабельну роботу підприємств за цим видом діяльності. З метою недопущення перевиробництва цукру в країні і тим самим формування демпінгових цін на цукор держава регулює (обмежує) обсяги його виробництва, що поставляється на внутрішній ринок України (квота «А»), та обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами (квота «В»). Граничні розміри цих квот визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України і розподіляються між цукровими заводами на конкурсних засадах. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру за квотами «А» і «В» також визначаються щорічно вказаним органом і розподіляються між сільськогосподарськими товаровиробниками обласними і районними органами виконавчої влади на конкурсних засадах.

Важливе значення для підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників має Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» (11.06.1998 р.), згідно з яким передбачено спрямування сум податку на додану вартість, раніше сплачених до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо та м’ясопродукти, на виплату дотацій сільськогосподарським товаровиробникам.

Виплата вказаних дотацій стала вкрай необхідною, оскільки через низькі ціни на молоко і живу масу худоби, вкрай низьку продуктивність тварин виробництво цих видів продукції хронічно стало збитковим для аграрних підприємств. Це спонукало їх до постійного зменшення обсягу виробництва м’яса і молока (щоб мінімізувати збитки) впродовж усього перехідного періоду. В зв’язку з цим виникла реальна загроза згортання галузей скотарства і свинарства до межі самозабезпечення сільського населення.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники - платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зерна, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема - це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв’язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави. Головна мета державного регулювання ринку зерна - оптимізація сезонних коливань обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно.

У 2000 році держава розпочала здійснювати підтримку доходів аграрних підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зростає потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно впливає на результати їх господарської діяльності.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.» (від 18.01.2001 р.). Ним визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і законодавчо закріплюються уже введені в дію економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Закон закріплює введений у 2000 році режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників.

На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку - аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50% величини страхових ставок (платежів) по обов’язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово важливою є та обставина, що Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дає змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо.

Як бачимо, з 2002 року державне регулювання та економічна підтримка доходів вітчизняного сільськогосподарського виробництва стали відзначатися певною системністю і комплексністю, оскільки в процесі їх здійснення задіяні найважливіші економічні важелі: ціновий, податковий і кредитний механізми. Зрозуміло, що вести мову про повну досконалість діючих форм і методів державного регулювання і підтримки доходів галузі було б передчасним. Не є достатніми і масштаби такої підтримки.

Отже, державне регулювання і підтримка розвитку приватних сільськогосподарських підприємств в наш час охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського господарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредитних засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринкових економічних відносин. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опинилися сільськогосподарські товаровиробники.

3.3 Основні напрями підвищення ефективності функціонування системи управління ПАП «Агропродсервіс»

У попередніх розділах роботи були розглянуті основні теоретичні та методологічні аспекти функціонування системи управління, зокрема, досліджуваного підприємства, визначено тип організаційної структури управління. Здійснено розширений аналіз забезпеченості підприємства основними видами ресурсів та ефективність їх використання, а також визначені основні виробничо-економічні показники та кінцеві результати діяльності ПАП «Агропродсервіс». Все це дозволяє зробити висновки про те, як здійснюється процес управління в господарстві, на якому рівні, які основні тенденції спостерігаються в управлінні.

Система управління ПАП «Агропродсервіс» є ще недосконалою, оскільки перебуває у процесі свого становлення, тому необхідно визначити основні напрямки, в яких бажано працювати для досягнення поставлених цілей. При цьому не слід забувати про специфіку аграрного виробництва, яка висуває до систем управління підприємствами свої вимоги.

Можна виділити наступні основні напрями вдосконалення управління підприємством:

ü  удосконалення організаційної та виробничої структури управління підприємства;

ü  покращення управління виробничими ресурсами;

ü  вдосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції;

ü  поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.

Проаналізуємо та змоделюємо кожен з цих напрямків на досліджуване підприємство.

Процес удосконалення організаційної структури повинен включати в себе формулювання цілей і задач, визначення складу і місця підрозділів, їх ресурсне забезпечення, розробку регламентуючих процедур, документів, положень, що закріплюють регулюючі форми, методи, процеси, які здійснюються в організаційній системі управління.

Першим етапом удосконалення організаційної структури господарства є формування загальної структурної схеми, яка в усіх випадках має принципове значення, оскільки при цьому визначаються головні характеристики підприємства, а також напрями, за якими повинно бути здійснене більш поглиблене проектування як організаційної структури, так і інших важливих аспектів системи.

До принципових характеристик організаційної структури, які визначаються на цьому етапі, можна віднести мету виробничо-господарської системи; проблеми, що підлягають вирішенню; загальну специфікацію функціональних і програмно-цільових підсистем, що забезпечують їх досягнення; кількість рівнів в системі управління; міру централізації та децентралізації повноважень і відповідальності на різних рівнях; основні форми взаємовідносин даного підприємства з навколишнім середовищем; вимоги до економічного механізму, форм обробки інформації, кадрового забезпечення організаційної системи.

Наступним етапом є проектування складу основних підрозділів і зв’язків між ними. Він полягає в тому, що передбачається реалізація організаційних рішень не тільки загалом по великих лінійно-функціональних блоках, але і по самостійних (базових) підрозділах апарату управління, розподілу конкретних задач між ними і побудові внутрішніх організаційних зв'язків.

Заключним етапом є регламентація організаційної структури, яка передбачає розробку кількісних характеристик апарату управління і процедур управлінської діяльності, визначення його функцій.

Без розвитку методів проектування організаційної структури управління ускладнюється подальше вдосконалення управління і підвищення ефективності виробництва, оскільки: в нових умовах у цілому ряді випадків не можна оперувати старими організаційними формами, які не задовольняють вимоги ринкових відносин, створюють небезпеку деформації самих завдань управління; у сферу господарського управління неможливо перенести закономірності управління технічними системами; створення структури повинно спиратися на досвід, звичайні схеми та інтуїцію, а також на наукові методи організаційного проектування; проектування механізму управління повинно покладатися на фахівців, що володіють методологією формування організаційних систем.

Удосконалення організаційної структури управління досліджуваним підприємством повинно формуватися на основі низки принципів, основні з яких наступні:

.        Принцип єдності мети.

.        Принцип первинності функцій і вторинності структури.

.        Принцип функціональної замкнутості підрозділів апарату управління. Коло завдань для кожного структурного підрозділу повинно бути чітко орієнтоване на досягнення мети управління в межах конкретної функції.

.        Принцип єдиноначальства - працівник повинен отримувати накази лише від одного начальника. Це необхідна умова єдності дій, координації зусиль.

.        Визначення оптимальної норми керованості полягає в тому, що кількість підлеглих, підпорядкованих одному керівнику, повинна бути обмеженою. Норма керованості визначається характером роботи керівника та його стосунками з підлеглими. Кількість підлеглих повинна бути меншою на вищих рівнях управління та більшою на нижчих рівнях.

.        Встановлення оптимального співвідношення централізованих і децентралізованих форм управління полягає у тому, що рівень децентралізації повинен визначатися розмірами підприємства, масштабами проектів, однорідністю робіт, філософією керівників стратегічного рівня, функціональною сферою діяльності тощо.

.        Принцип зворотного зв’язку, який передбачає можливість здійснення постійного контролю за результатами функціонування системи та створення умов для її коригування.

Сформульовані принципи удосконалення організаційних структур управління взаємопов’язані та взаємообумовлені. Кожен з них має самостійне значення, але тільки спільне їх використання забезпечує комплексний, науковий характер покращення організаційних структур управління виробництвом.

При удосконаленні організаційної структури управління також необхідно пам’ятати про те, щоб при виконанні функцій управління найбільш раціонально розподілити управлінську роботу між працівниками різних рівнів, знайти найкраще співвідношення різних категорій співробітників органу управління, оптимальні розміри структури загалом і її окремих елементів, кількість працівників, якими керівник може ефективно управляти залежно від розмірів організації.

Отже, для визначення напрямів удосконалення структури пропонується враховувати такі основні вимоги:

·        необхідність подальшої децентралізації оперативної відповідальності з одночасним забезпеченням адміністративного контролю;

·        повне використання потенційних можливостей працівників управління при виробленні та прийнятті рішень, що пов'язано з підвищенням їх освітнього і культурного рівня;

·        створення найбільш сприятливого середовища для мотивації.

Описана методика удосконалення структури управління, насамперед, передбачає процес внесення корективів в організаційну структуру управління на основі систематичного аналізу функціонування організації та її середовища з метою виявлення проблемних зон.

Наступним напрямком удосконалення системи управління ПАП «Агропродсервіс» є покращення управління виробничими ресурсами.

Діяльність сучасних підприємств характеризується загостренням конкурентної боротьби, і тому перед ними постає проблема пошуку шляхів виживання на конкурентному ринку та недопущення банкрутства. У зв'язку з цим виникає об’єктивна необхідність у запровадженні на підприємствах ефективної системи управління витратами, яка дозволить досягти економії ресурсів та забезпечити стабільну прибутковість у довгостроковому періоді.

У процесі здійснення виробничої діяльності господарство використовує основні види ресурсів - земельні, трудові, матеріально-технічні та витрати.

Щодо підвищення ефективності управління земельними ресурсами основними передумовами є: обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування; інтенсивне використання наявного земельного фонду; розробка заходів з охорони земельних ресурсів; узагальнення і упровадження передового зарубіжного і вітчизняного досвіду управління земельними ресурсами.

Удосконалення механізму управління трудовими ресурсами, перш за все, передбачає аналіз умов праці та трудових відносин в колективі; комплексну оцінку персоналу, результатів праці; визначення потреби в персоналі на перспективу та розробку шляхів її задоволення; підготовку персоналу, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів; розробку дієвої і ефективної системи стимулювання праці; вдосконалення трудових процесів шляхом розробки і впровадження найбільш раціональних методів і прийомів праці.

Основними передумовами ефективного використання матеріально-технічних засобів є: своєчасна заміна і мобілізація морально застарілого устаткування; удосконалення організації матеріально-технічного забезпечення підприємств та технічного обслуговування сучасних систем машин; впровадження високо продуктивних технологій; своєчасне здійснення ремонтних робіт; широке застосування лізингових операцій.

Важливим чинником ефективного управління витрат виробництва на підприємстві є механізм формування витрат виробництва. Ефективний механізм дасть можливість керівникові підприємства отримати точну інформацію про витрати для вирішення проблем пошуку резервів зниження витрат виробництва.

Ще одним напрямком покращення ефективності функціонування системи управління підприємством є удосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції.

Запровадження інновацій є важливим методом підвищення ефективності підприємницької діяльності. Воно повинне мати плановий та регулятивний характер. У межах інноваційної моделі розвитку аграрного підприємства створюються оптимальні умови для запровадження інновацій і, таким чином, забезпечується прогресивний розвиток галузі й реалізується один із механізмів підвищення ефективності управління підприємницької діяльності.

Особливої уваги вимагає вирішення проблеми забезпечення і підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції, насамперед через покращення її якості. Саме тому надзвичайно актуальним напрямком підвищення ефективності діяльності системи управління є формування системи управління якістю на підприємстві.

Впровадження системи управління якістю продукції дозволяє підприємству підтримувати стабільну якість продукції. Така система дозволяє:

·        знизити витрати підприємства на підтримку якості продукції та підвищити його рентабельність;

·        забезпечити підприємству вихід на нові, у тому числі світові ринки, поширюючи, тим самим, ринки збуту продукції;

·        забезпечити якісно новий рівень задоволення вимог покупців;

·        удосконалити культуру виробництва;

·        орієнтувати всі виробничі процеси на підвищення якості;

·        удосконалювати інформаційну систему підприємства.

Таким чином, досконала система управління якістю є основою для удосконалення всього процесу виробництва на підприємстві - вона є ключовим напрямом удосконалення системи управління підприємством, особливо в умовах високої конкуренції на ринку сільськогосподарської продукції.

Поліпшити систему планування, обліку і контролю за основними показниками діяльності підприємства можна за допомогою широкого і всебічного впровадження обчислювальної техніки, розвитку комп’ютерних мереж зв’язку, застосування сучасних програмних засобів: технологій управління та інформаційних технологій. Насамперед це стосується системи організації фінансового менеджменту, бюджетування, управління фінансовими потоками та витратами.

Здійснення необхідних заходів за кожним з вищеописаних напрямків дозволить створити ефективну систему управління підприємством, стійку до мінливих умов внутрішнього та зовнішнього середовища.

Висновки

Під управлінням підприємством слід розуміти цілеспрямовану діяльність, яка представляє собою сукупність методів, засобів і форм ефективної координації роботи людей (трудових колективів) для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення результативності виробництва, зростання прибутку тощо).

Організаційна структура представляє собою конструкцію підприємства з формальним чи неформальним вираженням, на основі якої здійснюється управління ним. Вона охоплює канали влади і комунікації між різними адміністративними службами та працівниками, а також потік інформації, яка передається цими каналами. Організаційна структура управління відображає організаційний бік відносин управління і забезпечує єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв'язку.

Організаційні структури управління сільськогосподарських підприємств мають деякі особливості, а саме: посилення функцій, пов’язаних з маркетингом; підвищення ролі стратегічного планування; оцінка керівних кадрів з урахуванням результатів праці і мотивації; налагодження ефективного обміну інформацією; створення на підприємстві структурних підрозділів, що відповідають за зниження витрат.

Основними напрямами діяльності ПАП «Агропродсервіс» є виробництво продукції рослинництва та тваринництва, їх переробка та реалізація, надання послуг автопарку та машино-тракторного парку, послуг з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції. Спеціалізацію господарства можна визначити, як зерно-свинарського напрямку. Рівень спеціалізації ПАП «Агропродсервіс» - середній і становить 0,25.

Організаційна структура управління ПАП «Агропродсервіс» відноситься до матричного типу. Вона утворилась внаслідок накладання функціональної та проектно-цільової організаційної структури.

Аналізуючи розміри ПАП «Агропродсервіс», можна зробити висновок, що вартість валової продукції у 2010 році збільшилась на 43,68% порівняно з 2008 роком, та на 35,19% - з 2009 роком, чистий прибуток зріс на 56,81% та на 19,3 відповідно.

Підприємство орендує сільськогосподарські угіддя, кількість яких з року в рік збільшується: з 816 га угідь до 13213 га станом на 2010 рік. В даний час силами господарства обробляються сільськогосподарські угіддя в Тернопільському, Козівському, Теребовлянському районах Тернопільської області.

Средньооблікова чисельність працівників збільшується з року в рік - порівняно з 2008 роком даний показник зріс на 19,67%, з 2009 - на 12,33 і в 2010 році становив 300 чол. У галузевому розрізі спостерігається тенденція до збільшення працівників, які працюють в тваринницькому напрямку (на 62,69% у 2010 році порівняно з 2008 р.) у 2010 році на одного працівника зайнятого у сільськогосподарському виробництві було вироблено 269,04 тис. грн. валової продукції, що на 29,89% більше, ніж у 2008 році та на 26,08 - ніж у 2009. Показник валового прибутку отриманого на одного працівника зростає дещо меншими темпами - у 2010 році він зріс на 19,88% відносно 2008, а порівняно з 2009 незначно зменшився (на 0,43%).

Проаналізувавши динаміку вартості основних виробничих фондів, можна зробити висновок, що основний їх ріст припадає на 2010 рік - збільшились у порівнянні з 2009 роком на 25,36%, тоді як у 2008 році порівняно з 2009 - на 0,75%. Розрахунок показників фондооснащеності та фондоозброєності показав досить високий їх рівень та наявність позитивної тенденції до підвищення, зокрема їх ріст у 2010 році в порівнянні із 2009 р. становив 18,17% та 14,86% відповідно.

За досліджуваний період спостерігається негативна тенденція до зниження урожайності основних сільськогосподарських культур: найбільше зниження урожайності має пшениця (як озима, так і яра) - відповідно на 71,7 та 72,2% у порівнянні з 2008 роком.

Показник вирощування молодняка ВРХ на 1 голову у 2009 році становив 113,6 кг, що на 35,5% менше, ніж в середньому по області, а надій молока на одну корову за аналогічний період менший на 34,2%. Все це свідчить про низьку продуктивність скотарського напрямку на підприємстві. В той же час свинарство має позитивні показники, які перевищують середні по області.

У 2010 році в структурі виробничої собівартості продукції рослинництва найбільшу питому вагу на фоні найбільшого виробництва (192 014 ц) займає кукурудза на зерно - 25,61%; при цьому рівень собівартості 1 ц продукції даного виду є найнижчим з поміж інших культур (70 грн./ц). Найменшою є собівартість виробництва гороху, її частка в загальній структурі становить 0,12%, в той час як в розрахунку на 1 ц продукції даний показник є досить високим (210 грн./ц). Основою структури собівартості продукції тваринництва є собівартість вирощування свиней на м’ясо - 90,11%. Собівартість вирощування 1 ц свиней на м’ясо в живій масі становить 1 040 грн., а ВРХ - 2 470,0 грн. Останній показник є надзвичайно високим, тому необхідно приймати заходи щодо раціонального скорочення витрат на виробництво даного виду продукції за основними статтями.

Загальна рентабельність виробництва продукції ПАП «Агропродсервіс» зростає рівномірними темпами. У 2010 році вона становила 49%, що на 22,96% більше, ніж у 2008 та на 7,31% - ніж 2009. Оскільки рівень зростання чистого доходу (виручки) від реалізації продукції відбувається динамічнішими темпами, ніж зростання собівартості реалізованої продукції, то можемо зробити висновок, що дані показники рівня рентабельності досягаються за рахунок підвищення цін реалізації продукції.

Система управління ПАП «Агропродсервіс» є ще недосконалою, оскільки перебуває у процесі свого становлення, тому необхідно визначити основні напрямки, в яких бажано працювати для досягнення поставлених цілей. При цьому не слід забувати про специфіку аграрного виробництва, яка висуває до систем управління підприємствами свої вимоги.

Можна виділити наступні основні напрями вдосконалення управління підприємством: удосконалення організаційної та виробничої структури управління підприємства; покращення управління виробничими ресурсами; вдосконалення управління науково-технічним прогресом і якістю продукції; поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.

Список використаної літератури

1.   Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник. - 2-ге вид., доп. і переробл. - К.: КНЕУ, 2010. - 624 с.

2.      Андрійчук В.Г., Зубець М.В., Юрчишин В.В. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти. - К.: Аграрна наука, 2005. - 140 с.

.        Баланюк І.Ф. Науково-прикладні аспекти аграрних відносин у регіоні Карпат. - К.: ІАЕ, 2000. - 104 с.

.        Володькіна М.В. Економіка підприємства: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 439 с.

.        Ворст Й., Ревентлоу А.Н. Экономика фирмы / пер. с англ. - М. Высш. школа, 1994. - 272 с.

.        Господарський кодекс України / Верховна Рада України. - Офіц. вид. - К.: Ін Юре, 2009. - 344 с.

.        Дем’яненко С.І. Менеджмент аграрних підприємств: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2005. - 347 с.

.        Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України вiд 19.09.2007 №1158 // Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/

.        Долятовский В.А., Долятовская В.Н. Исследование систем управления. - М.: ИКЦ «МарТ», Ростов н/Д.: Издательский центр «МарТ», 2008. - 256 с.

.        Друкер П.Ф. Задачи менеджмента в ХХІ веке: Учебн. Пособие: Пер. с англ. - М.: Изд. Дом «Вильямс», 2000. - 272 с.

.        Економіка підприємства: Підручник /За заг. ред. С.Ф. Покропивного. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2001. - 528 с.

.        Економіка підприємства: Підручник: / За ред. С.Ф. Покропивного, - К.: Хвиля-Прес, 2009. - 399 с.

.        Економіка сільського господарства /В.П. Мертенс, В.І. Мацибора, Л.Ф. Жигало та ін.; За ред. В.П. Мертенса. - К.: Урожай, 1995. - 228 с.

.        Економіка сільського господарства /Мацибора В.Г. - К.: Вища школа, 1994

.        Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1 / Редкол: …С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр «Академія», 2000 - 864 с.

.        Економічний аналіз діяльності підприємств і організацій АПК. - К.: Урожай, 2011. - 158 с.

.        Економічний довідник аграрника. В.І. Дробот, Г.І. Зуб, М.П. Кононенко та ін. / За ред. Ю.Я. Лузана, П.Т. Саблука. - К.: «Преса України», 2009. - 800 с.

.        Економічний словник-довідник /За ред. док. екон. наук, проф. С.В. Мочерного. Худож. оформ. В.М. Штогрина. - К.: Феміна, 1995. - 368 с. (Nota bene)

.        Завадський Є.С. Менеджмент: Management. - У 3 т. - Т.1. - 3-вид., доп. - К.: Вид-во Європейського університету. - 2007. - 542 с.

.        Закон України «Про ціни і ціноутворення» №184/98-ВР від 05.03.98 (зі змінами та доповненнями) // Урядовий кур’єр. - 1998. - №67-68.

.        Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 року №2982-IV // Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/

.        Закон України «Про підтримку малого підприємництва» // Урядовий кур’єр. - 2000. - 22 листопада. - №217.

.        Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» // Урядовий кур’єр. - 1998. - 22 липня. - №135-136.

.        Закон України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» // Урядовий кур’єр. - 1997. - 17 липня. - №130.

.        Закон України «Про оренду землі» // Урядовий кур’єр. - 1998. - 22 жовтня. - №203-204.

.        Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» // Урядовий кур’єр. - 1999. - 30 березня. - №18.

.        Земельний кодекс України. - Львів: Укр. технології, 2001. - 80 с.

.        Иванов Ю.Б. Конкурентоспособность предприятия в условиях формирования рыночной экономики. - Харьков: Изд-во ХГЭУ, 1997. - 166 с.

.        Іспірян Г.П. Конкурентоздатність: методика вимірювання та оцінки // Легка промисловість. - 1994. - №4. - С. 12-13.

.        Кваша С.М. Теоретико-методологічне та організаційно-економічне забезпечення механізмів формування аграрного ринку / С.М. Кваша // Вісник ХНАУ, серія «Економіка АПК і природокористування». - 2009. - №10. - с. 3-22.

.        Коваленко Ю.С. Аграрний ринок України: організація та управління. - К.: ІАЕ, 1998. - 108 с.

.        Коваленко Ю.С. Наукові засади та основні тенденції формування аграрного ринку в Україні / Ю.С. Коваленко // Економіка АПК. - 2009. - №3. - с. 19-29.

.        Коваленко Ю.С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому середовищі. - К.: ІАЕ УААН, 2010. - 204 с.

.        Коваленко. Ю.С. Вітчизняний АПК в умовах членства України в СОТ // Агроінком. - 2006. - №1. - С. 2

.        Ковальчук М.І. Економічний аналіз у сільському господарстві: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2002. - 282 с.

.        Концепція реформування управління аграрним сектором (видання третє, доповнене) / П.Т. Саблук, В.П. Ситник, М.Ф. Кропивко та ін. - К.: ННЦ ІАЕ, 2010. - 64 с.

.        Круз Г., Дем’яненко С. Дві концепції оцінки ефективності роботи підприємства: коефіцієнт прибутковості та норма рентабельності // Сільське господарство реформується. - 1998. - випуск №15. - с. 10-12

.        Кузубов Н.В. Методология моделирования агропромышленных формирований. - К.: Інститут экономики НАН Украины, 1996. - 143 с.

.        Малік М.Й., Федієнко П.М., Орлатий М.К. Інтеграція як фактор підвищення ефективності реформованих сільськогосподарських підприємств. - К.: ІАЕ, 2009. - 39 с.

.        Маскон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. - М.: Дело, 1992. - 296 с.

.        Мацибора В.І. Економіка сільського господарства: Підручник. - К.: Вища школа, 1994. - 415 с.

.        Менеджмент: Посібник / В.В. Стадник, М.А. Йохна. - К.: Академвидав, 2011. - 463 с.

.        Месель-Веселяк В.Я. Реформування аграрного виробництва. - К.: ІАЕ, 1999. - 272 с.

.        Наумов О.Б. Визначення економічної ефективності виробництва за узагальнюючими показниками. // Економіка АПК. - 2000. - №5. - с. 39-42

.        Організація виробництва і аграрного бізнесу в сільськогосподарських підприємствах. Підручник / С.П. Азізов, П.К. Канінський, В.М. Скупий; За ред. С.П. Азізова. - К.: ІАЕ, 2011. - 834 с.

.        Організація сільськогосподарського виробництва. /Козинський Л.М., Киреєв О.Г., Синяєва Л.В., ч. 1. - Мелітополь, 2007

.        Основи аграрного підприємництва / За ред. М.Й. Маліка. - К.: ІАЕ, 2001. - 582 с.

.        Осовська Г.В. Основи менеджменту: Підручник. - 3-тє вид., перероб. І допов. / Г.В. Осовська, О.А. Осовський. - К.: Кондор, 2006, - 661 с.

.        Підлісецький Г.М. Ресурсне забезпечення аграрного виробництва // Основні напрями високоефективного розвитку пореформеного агропромислового виробництва в Україні на інноваційній основі. - К.: ІАЕ УААН, 2010. - С. 350-356.

.        Підприємництво в аграрній сфері економіки / М.Й. Малік, Ю.О. Лупенко, Л.В. Романова та ін.; 2-е вид., перероб. і доп.; За ред. П.Т. Саблука, М.Й. Маліка. - К.: ІАЕ, 1998. - 514 с.

.        Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2008. - 352 с.

.        Правове становище приватних підприємств // Юридична газета / №18 (78) 28 вересня 2006 року.

.        Реформування та розвиток підприємств агропромислового виробництва: Посібник у питаннях і відповідях / За ред. П.Т. Саблука. - К.: ІАЕ, 2009. - 362 с.

.        Ринок продовольства / В.І. Бойко, М.П. Коржинський, В.В. Лазня та ін.; / За ред. П.Т. Саблука, В.Л. Бойка. - К.: ІАЕ, 1996. - 278 с.

.        Розвиток господарських формувань і організація виробництва в аграрній сфері АПК. За ред. М.В. Зубця, П.Т. Саблука, В.Я. Месель-Веселяка. - К.: ІАЕ УААН, 2009. - 296 с.

.        Романова Л.В. Становлення підприємництва в сільському господарстві. - К.: ІАЕ, 2007. - 272 с.

.        Рябоконь В.П. Стратегічні напрями соціально-економічного розвитку агропромислового виробництва в Україні Економіка АПК. - 2006. - №7 (141). - С. 29-33

.        Саблук П. Стан економіки і реформ в агропромисловому комплексі України та завдання вчених економістів-аграрників. Доповідь на Всеукраїнських зборах вчених економістів-аграрників 12-15 січня 1999 p. - К.: ІАЕ, 1999. - 55 с.

.        Саблук П.В. Стан і перспективи розвитку агропромислового комплексу України // Економіка України. - 2008. - №12 - с. 4-18.

.        Саблук П.Т. Анализ и контроль в управлении сельскохозяйственным предприятием. - К., 1996

.        Семенова И.И. История менеджмента: Учебное пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2009. - 222 с.

.        Супіханов Б.К. Аграрний ринок України / Б.К. Супіханов // Вісник ХНАУ, серія «Економіка АПК і природокористування». - 2009. - №13. - с. 3-10.

.        Сучасні концепції менеджменту: Навч. пос./ За ред. Л.І. Федулової. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 536 с.

.        Указ президента України «Про заходи щодо підтримки цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників» // Урядовий кур’єр. - 1998. - 11 червня. - №128.

.        Указ президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» // Урядовий кур’єр. - 2008. - 3 грудня. - №231-232.

.        Управлінський консалтинг: Навчальний посібник / М.Ф. Кропивко, Т.П. Кальна-Дубінюк, М.Ф. Безкровний та ін. - М.: Агроконсалт, 2004. - 344 с

.        Хміль Ф.І. Основи менеджменту: Підручник. - К.: Академвидав, 2011. - 608 с.

.        Хомяков В.І. Менеджмент підприємства: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2009 - 433 с.

.        Цивільний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 464 с.

.        Шевельова С.О. Аграрний менеджмент / Монографія. - Тернопіль: Карт-бланш, 1999. - 212 с.

.        Шегда А.В. Менеджмент: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2002. - 683 с.

.        Шпикуляк О.Г. Ефективність управління аграрним підприємством // Економіка АПК. - К., 2005. - С. 22-25.

.        Шпикуляк О.Г. Інституціональні аспекти регулювання аграрного ринку / О.Г. Шпикуляк // Економіка АПК. - 2008 - №5 - с. 114-121.

.        Шпикуляк О.Г. Проблеми розвитку та регулювання аграрного ринку / О.Г. Шпикуляк // Економіка АПК. - 2009. - №7. - с. 120-127.

.        Щокін Г.В. Система управління та її закони // Персонал. - 2009. - №10 - с. 21-23

.        Экономический анализ сельскохозяйственного производства /А.М. Чурсин, Г.М. Лоза, С.С. Сергеев и др. - М.: Колос, 1979. - 320 с.