єкти структури фінансового ринку України.
Розділ 1. Сутність фінансового ринку та його роль в економіці
.1 Сутність та структура фінансового ринку
Фінансовий ринок є складовою сферою фінансової системи держави. Він може успішно функціонувати лише в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу.
Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої значною мірою зумовлений ефективністю переливання інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на цей момент є потреба в капіталі. Необхідними передумовами для створення фінансового ринку є:
=> господарська самостійність підприємств;
=> ліквідація державної монополії на використання заощаджень населення;
=> перехід до нової системи організації грошових потоків в економіці;
=> рівноправність усіх учасників фінансового ринку;
=> формування та вдосконалення дворівневої банківської системи;
=> утворення інфраструктури фінансового ринку за рахунок різних фінансових посередників ;
=> утворення сучасної технічної бази, що обслуговує функціонування фінансового ринку;
=> пільговий порядок оподаткування доходів із цінних паперів.
Основною передумовою функціонування фінансового ринку є розбіжність між потребою у фінансових ресурсах економічних суб'єктів і джерелами задоволення цієї потреби. Найчастіше вільні грошові кошти існують у вигляді заощаджень у одних власників, а потреби в інвестиціях виникають у інших.
На фінансовому ринку відбувається рух коштів (капіталу). Гроші - це головна мета підприємництва і найважливіший засіб для досягнення цієї мети.
В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування основоположних фінансових категорій, таких, як фінанси, фінансова система, фінанси підприємств, регіональні фінанси, місцеві фінанси тощо, в тому числі і фінансовий ринок. У західній і російській науковій літературі існує багато визначень поняття "фінансовий ринок", іноді взаємозаперечливих, що відображає складність даної категорії і маловивченість її.
Таблиця 1.1. Трактування змісту поняття "фінансовий ринок" зарубіжними та вітчизняними вченими
Джерело данихСуть визначення Красавина Л.М. [1, c. 43]"Світовий фінансовий ринок - це частина ринку позичкових капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі в євровалютах, і включає світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів і світовий фінансовий ринок"Пересада A.A. [2, с. 16-18]"Фінансовий інвестиційний ринок капіталу - це місце, де громадяни й організації, які хочуть взяти гроші в борг, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші"Рязанова Н.С.[ 3, c. 23]".. лце грошові відносини, що складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах"Комаринський Я., Яремчик І. [4, c. 78]"...ринок позичкових капіталів - це система економічних відносин, що забезпечують акумуляцію вільних грошових коштів, перетворення їх в позичковий капітал і його перерозподіл між учасниками процесу відтворення"5. Кузнецова Н.С., Назарчук І.Р. [5, с. 7]".це частина загального ринкового простору, що охоплює фінансові зв'язки та значну кількість форм кредитних відносин і включає ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів"Бланк И.А. [6, c. 185-259]". у найбільш загальному вигляді фінансовий ринок є ринком, на якому об'єктом купівлі-продажу виступають різноманітні фінансові інструменти і фінансові послуги"Опарін В.М. [7, c. 6]"це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, пов'язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності"Ходаківська В.П., Беляев В.В. [8, c. 12]".це саморегулююча система ринків, де концентрується попит і пропозиція на різні фінансові активи та послуги, що пов'язані з придбанням активів; це сфера економічних відносин між суб'єктами ринку в процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів"Шелудько В.М. [9, c. 21]"Фінансовий ринок являє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів"Маслова С.О., Опалов О.А. [10, c. 19]"...це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція на різноманітні фінансові інструменти"Павлов В.І., Пилипенко Кривов'язюк І.В. [11, c. 5]"Фінансовий ринок є цілісною системою, яка складається із взаємопов'язаних і взаємодоповнювальних елементів, кожний із яких спроможний окремо впливати на розвиток цієї системи"Смолянська О.Ю. [12, c. 7]" є механізмом нагромадження та перерозподілу фінансових ресурсів країни; організованою або неформальною системою торгівлі фінансовими інструментами, основну роль в якій відіграють фінансові інститути, які направляють потоки грошових коштів від власників до позичальників"
В.П. Ходаківська методологічні підходи різних авторів зводить до таких положень: [14] фінансовий ринок - це складна економічна система, що є: сферою прояву економічних відносин при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи; сферою прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових активів; сферою прояву економічних відносин між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку.
Таким чином, можна стверджувати, що термін "фінансовий ринок" широко використовується в економічній літературі, але існує неоднозначність трактувань, які характеризують внутрішній зміст поняття "фінансовий ринок". Це ускладнює структуризацію фінансового ринку, яка дозволяє визначити місце кожного його структурного сегмента в загальній ринковій фінансовій системі, охарактеризувати основні етапи їх історичного розвитку, а також розглянути можливі напрями їх подальшої еволюції.
Фінансовий ринок може бути як повністю сегментований, так і повністю інтегрований. Якщо ринок повністю сегментований, інвестор з однієї країни не може вкласти кошти в цінні папери в іншій країні. При цьому цінні папери одного ступеня ризику на різних ринках мають різну ставку доходу, що обумовлюється як сегментованістю ринків, так і різницею в курсах валют та відмінностями в системах оподаткування. В повністю інтегрованому ринку інвестор може інвестувати кошти будь-де і цінні папери одного ступеня ризику будуть забезпечувати інвестору однаковий рівень доходу. Сьогодні фінансові ризики різного рівня, а також ринки різних фінансових інструментів різною мірою інтегровані. Емітенти мають обмежені можливості щодо залучення дешевшого капіталу поза місцевим ринком, а інвестори - щодо вкладення коштів на ринках інших країн та на міжнародному ринку.
Процес інтеграції фінансових ринків, який зараз триває у світі, пов'язаний із багатьма процесами, що відбуваються на національних та міжнародних ринках. Найважливішу роль серед них відіграють: розвиток новітніх технологій, які забезпечують високу ефективність інформаційної інфраструктури фінансового ринку та системи розрахунків між учасниками ринку; концентрація діяльності учасників ринку у світових фінансових центрах; інституціалізація фінансових ринків, тобто постійне збільшення частки інституційних учасників ринку; лібералізація фінансових ринків, тобто створення законодавства, що сприяє проникненню учасників ринку на фінансові ринки різних рівнів і стимулює їх активність.
Перші принципи для розвитку фондового сегмента ринку були затверджені Постановою Верховної Ради України "Про Концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України" [14]. Основні принципи та їх трактування подано в таблиці 1.2.
Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій "Групи Тридцяти" - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Вперше "Група Тридцяти" запропонувала головні характеристики та принципи для фондового ринку, якими були: цілісність, централізація, прозорість, застосування системи електронного обігу цінних паперів.
Таблиця 1.2. Основні принципи фінансового ринку та його сегментів
Назва принципівїх характеристикаЦілісність ринку у межах окремої країниЗабезпечується наявністю єдиної національної фондової біржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку; також означає визначення єдиних курсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування на всій території країниЦентралізаціяЗдійснення державного контролю та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів, що забезпечується спеціально створеними державними органамиПрозорістьДоступність для всіх учасників ринку до значних обсягів достовірної інформації про фінансові послуги та суб'єктів, що їх надають, про цінні папери та їх емітентівВведення системи електронного обігу цінних паперівЗапровадження дематеріалізованого обігу цінних паперів у формі комп'ютерних записів на рахунках через систему "національна фондова біржа - центральний депозитарій - кліринговий банк"Реальний захист і забезпечення інтересів та прав інвесторівСтворення необхідних умов (соціальних, політичних, економічних, правових) для реалізації інтересів суб'єктів фінансового ринку та забезпечення захисту їх майнових правВідповідність національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятим міжнародним стандартам безпеки інтересів і прав інвесторівЗабезпечення високих гарантій для залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерний капітал і розвиток національної економікиСоціальна справедливістьЗабезпечення створення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на фінансовий ринок, недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперівУрегульованістьСтворення гнучкої та ефективної системи регулювання фінансового ринку і, в першу чергу, фондовогоКонтрольованістьСтворення надійно діючого механізму обліку і контролю, запобігання та профілактика зловживань і злочинності на фінансовому ринку і його сегментахЕфективністьМаксимальна реалізація потенційних можливостей щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки, що сприятиме забезпеченню її прогресу та задоволенню життєвих потреб населенняПравова упорядкованістьСтворення розвиненої правової інфраструктури забезпечення діяльності фінансового ринку, яка чітко регламентує правила поведінки і взаємовідносин його суб'єктівКонкурентністьЗабезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найбільш вигідне залучення вільних фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників та умов контролю за дотриманням правил добросовісної конкуренції учасниками ринку
Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій "Групи Тридцяти" - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Вперше "Група Тридцяти" запропонувала головні характеристики та принципи для фондового ринку, якими були: цілісність, централізація, прозорість, застосування системи електронного обігу цінних паперів.
У Положенні про функціонування фондових бірж [5] основними засадами функціонування фондової біржі є конкурентність, цілісність, стабільність, справедливість, прозорість, інформування і захист інвесторів та учасників біржових торгів.
У Правилах Української фондової біржі основними принципами визначені цілісність і прозорість, які вимагають забезпечення функціонування системи електронного обігу цінних паперів, а також забезпечення регулярної інформації про діяльність емітента та курсу його цінних паперів шляхом публікації її в офіційному виданні УФБ.
Чим повнішою і достовірнішою інформацією володіють учасники ринку, тим "прозорішим" є цей ринок. Сьогодні одним із "найпрозоріших" ринків вважають фінансовий ринок США, на якому учасникам ринку доступна така інформація про фінансові активи та їх емітентів, яку в інших країнах не зобов'язують оприлюднювати.
Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях.
Функції фінансового ринку - це основні завдання кожного сегмента ринку, що забезпечують його розвиток. Функції поділяють на загальні, які характерні для всіх сегментів фінансового ринку і спеціальні (конкретні) - характеризують розвиток окремої сфери ринку.
Основними (функціями фінансового ринку є [41]:
. Забезпечення взаємодії покупців і продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них.
. Запровадження фінансовим ринком механізму викупу в інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищення ліквідності цих активів.
. Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів контрагента угоди, а також суттєво зменшують витрати на проведення операцій та інформаційні витрати.
Специфічні функції діють у конкретних сферах. Так у політичній сфері функціями фінансового ринку є: прискорення інтеграційних процесів входження України до світового співтовариства; сприяння становленню економічної самостійності, яка є головною опорою незалежності держави; сприяння створенню справжньої ринкової економічної системи, що є необхідною передумовою розбудови демократичного суспільства; вихід через фондову біржу національного капіталу на світовий ринок з допомогою розповсюдження серед іноземних інвесторів акцій та інших цінних паперів українських підприємств.
В економічній сфері: формування ринкових цін на окремі види фінансових активів; організація процесу доведення фінансових активів до споживача через створення мережі різноманітних інститутів з реалізації фінансових активів; фінансове забезпечення процесів інвестування, яке полягає у створенні фінансовим ринком умов для залучення підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвитку виробничо-торгового процесу; перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств з метою їх ефективного використання; вплив на грошовий обіг, прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів; страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових і комерційних ризиків; операції, пов'язані з експортом-імпортом фінансових активів та інші операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю; кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів; розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу, між галузями і сферами ринкової діяльності тощо.
У соціальній сфері: мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів, у тому числі й вільних коштів населення для інвестування їх як у виробничу, так і в соціальну сферу; створення нових робочих місць завдяки переміщенню капіталу та інвестуванню тощо.
У морально-психологічній сфері: формування у населення ринкової психології, нового економічного мислення та поведінки; створення у суспільстві відповідної морально-психологічної атмосфери, формування довіри до фінансових послуг, до фінансових посередників, до цінних паперів та до операцій з ними; запобігання виникненню на фінансовому ринку зловживань, шахрайства, кримінального середовища тощо.
Конкретні завдання, правила розвитку фінансового ринку доказують, що сьогодні Україна має унікальну можливість не повторювати еволюційного шляху спроб і помилок інших країн, а створювати фінансовий ринок за вищими європейськими та світовими зразками, що вже існують у світі. Для цього в країні створені певні організаційні, матеріально-технічні та практичні передумови.
Структура фінансового ринку - це його побудова за певними ознаками: функціональною, інституціональною, сегментарною тощо.
В організаційному плані фінансовий ринок - це сукупність ринкових фінансових інститутів, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників і виступають як суб'єкти ринку.
При характеристиці функціональної структури фінансового ринку всю систему фінансових ринків можна представити ринком капіталу, який поділяють на ринок власних капіталів, де об'єктом купівлі-продажу є титули власності - акції, облігації і ринок позикових капіталів, який включає ринок довгострокових позичкових капіталів і ринок грошей..
Якщо розглядати фінансовий ринок з точки зору функціонуючих на ньому суб'єктів, то можна представити інституціональну структуру фінансових ринків.
.2 Субєкти та обєкти фінансового ринку і їх характеристика
Основними суб'єктами ринку є:) інститути позафінансової сфери - це юридичні особи-резиденти певної держави, які займаються виробництвом різноманітних товарів та наданням послуг, включаючи і фінансові послуги;
Б) держава, як суб'єкт, виступає на фінансовому ринку позичальником, регулярно розміщуючи на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання, а також виконує специфічну і дуже важливу функцію - регулювання фінансового ринку;) населення, як суб'єкт, виконує на ринку роль інвестора під час придбання цінних паперів або запозичуючи кошти на кредитному ринку.;
Г) фінансові інститути, як суб'єкти фінансового ринку, представлені комерційними банками, кредитними спілками, пенсійними фондами, страховими та інвестиційними компаніями, біржами тощо. В табл. 1.3 за сегментами фінансового ринку представлені основні його учасники і їх види діяльності.
Із таблиці видно, що найбільш поширеними фінансовими інститутами фінансового ринку є банки, які здійснюють діяльність щодо операцій з фінансовими інструментами на кожному сегменті ринку.
За участю в депозитній діяльності фінансові інститути поділяють на дві основні категорії: депозитні і недепозитні [12].
До депозитних інститутів належать комерційні банки, ощадні банки, ощадні та кредитні асоціації, кредитні спілки тощо.
До недепозитних інститутів належать інвестиційні компанії, пенсійні фонди та страхові компанії.
Таблиця 1.3. Професійні учасники фінансового ринку
Основні сегменти фінансового ринкуФінансові інститути та інститути інфраструктуриВид діяльностіГрошовийКомерційні банки, кредитні спілки, брокерські контори, дисконтні компаніїРозрахунково-касове обслуговування, надання кредитів, депозитно-позикова діяльністьКредитнийБанки, фінансові корпорації, іноземні кредитори та позичальникиСередньострокове та довгострокове кредитуванняЦінних паперівБанки, ІСІ, депозитарії, реєстратори, фондові біржі, зберігачі, корпорації-емітенти, інституційні інвестори, саморегулюючі організації, торгово-інформаційні системи, рейтингові агентства, клірингові палати, брокерські та дилерські конториОрганізація випуску та розміщення цінних паперів, їх збереження, передача та облік, ведення реєстрів власників цінних паперів, здійснення угод з фінансовими активамиВалютнийБанки та брокерські контори, валютні біржі, міжнародні організації та їх філії, офіційні представництва, фінансові корпораціїОбмінні (конверсійні) операції, кредитно-депозитні операції, інвестиції в цінні папери та інші операції, пов'язані з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльностіФінансових послугБанки; страхові, інвестиційні, інноваційні, факторингові, лізингові та інші компанії; брокерські та дилерські контори; депозитарні установи; довірчі товариства; фірми: консалтингові, аудиторські, антикризового управління, з оцінки майна, інформаційні; фонди: благодійні, гарантування вкладів, недержавні пенсійні; ломбарди та ін.Надання переліку послуг відповідно до виду діяльності фінансової установи
Депозитні інститути залучають кошти у вигляді депозитів і надають позички. Найважливішою функцією комерційних банків є забезпечення платіжного механізму. Вони здійснюють кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, відіграють вирішальну роль у фінансуванні корпорацій, залученні та розміщенні фінансових ресурсів серед галузей економіки.
Ощадні банки та ощадні і кредитні асоціації залучають кошти інвесторів у вигляді депозитів і надають позики під заставу нерухомості.
Кредитні спілки на фінансовому ринку серед депозитних інститутів є наймолодшими і найменшими за обсягом активів. їх учасниками є фізичні особи, об'єднані за спільним місцем роботи, участю в одній організації, чи в одній професійній спілці. Головною метою їх діяльності є фінансовий та соціальний захист їх членів через залучення особистих заощаджень членів спілки для взаємного кредитування.
Інвестиційні компанії є інститутами спільного інвестування, які залучають кошти інвесторів і вкладають їх у диверсифікований портфель цінних паперів. Активи інвестиційні компанії формують за рахунок придбання пайових і боргових цінних паперів інших емітентів, а фінансові ресурси - за рахунок розміщення на ринку власних акцій та інвестиційних сертифікатів.
Пенсійні фонди забезпечують працівників після виходу на пенсію доходом, який виплачується періодичними виплатами, або в іншій формі, яка передбачена в договорі. Засновниками пенсійного фонду є фізичні особи, корпорації, приватні фірми, установи, спілки. Кошти залучаються до фонду через надходження періодичних внесків роботодавців і працівників. Так як фонди здійснюють періодичні виплати пенсіонерам протягом тривалого періоду, то близько 90% активів пенсійного фонду становлять акції та цінні папери з фіксованим доходом, але найбільша частка в активах пенсійних фондів належить корпоративним цінним паперам - акціям та облігаціям.
Страхові компанії є фінансовими посередниками, що здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні певних подій, обумовлених у страховому полісі. Власники полісів сплачують страховій компанії премії в обмін на зобов'язання сплатити обумовлені суми в майбутньому при настанні певних подій. Страхова премія є платою за страхування, яку власник поліса вносить страховій компанії згідно з договором страхування. Отримуючи страхові внески, страхові компанії отримують плату за прийняті на себе ризики. Страхові внески використовують для придбання облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів;
Д) інститути інфраструктури, як суб'єкти, відіграють значну роль на фондовому сегменті фінансового ринку і включають біржі та позабіржові системи, клірингові центри, інформаційні та рейтингові агентства, депозитарії, реєстратори тощо. Саме вони забезпечують стабільне функціонування ринку, купівлю-продаж фінансових активів, контроль за якістю фінансових активів, що перебувають в обігу;
Е) іноземні учасники ринку - це міжнародні організації, іноземні уряди, корпорації, фінансові інститути, фізичні особи, які є суб'єктом фінансового ринку і також беруть участь у купівлі-продажу фінансових активів.
Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб'єктами і виконують певні функції на фінансовому ринку. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як: державні підприємства, кооперативи, фермерські та колективні господарства, акціонерні товариства, малі підприємства, корпорації, об'єднання, господарські товариства, асоціації, консорціуми, індивідуально-трудові об'єднання, спільні підприємства. Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння, товариства, корпорації. Узагальнюючим для всіх цих форм є поняття фірми, оскільки всі вони є юридичними особами, суб'єктами як ринкової економіки, так і учасниками фінансового ринку і конкретно кожного його сегмента.
Надзвичайно важлива роль у системі фінансового ринку належить домогосподарству, так як частина його доходу, що не використовується упродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни.
Домогосподарство - це економічна одиниця, що складається з одного та більше осіб, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх потреб.
Сприяє розвитку місцевого та регіонального фінансового ринку і місцеве самоврядування. Це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи кількох сіл, селища чи міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення про випуск облігацій з метою покриття бюджетного дефіциту. Муніципальні позики є важливим інструментом фінансування таких суспільних потреб, як будівництво доріг, житла, об'єктів освіти, культури, охорони здоров'я, розвиток систем водопостачання і каналізації та ін. Все це дозволяє реалізувати регіональні програми, підвищує фінансові можливості місцевого самоврядування, знижує тиск на загальнодержавний бюджет, сприяє розвитку регіонального фінансового ринку.
Якщо розглядати суб'єктів фінансового ринку за функціями, то кожний сегмент ринку має своїх конкретних прямих учасників фінансових операцій. Наприклад, на ринку позичкових капіталів - це кредитори, позичальники, емітенти, інвестори; на валютному ринку - це продавці та покупці валюти; на страховому ринку - страховики, страхувальники; на ринку цінних паперів - емітенти, інвестори, фінансові посередники, організації, що обслуговують ринок цінних паперів, державні органи регулювання і контролю і т.д. Основними суб'єктами більшості сегментів фінансового ринку є:емітенти - це ті, хто випускає цінні папери в обіг; в основному це юридичні особи (у випадках, передбачених законодавством, можуть бути фізичні особи), які від свого імені випускають цінні папери і зобов'язуються виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску;інвестори - це особи, які вкладають свої кошти в діяльність інших суб'єктів ринку, купуючи певні фінансові активи, з метою отримання доходу;фінансові посередники - найбільш представлена група фінансових інститутів, яка об'єднує банківську систему, небанківські та контрактні фінансові інститути, інвестиційно-кредитні фінансові інститути, які акумулюють кошти індивідуальних інвесторів і використовують їх для інвестування або кредитування, також надають посередницькі послуги у процесі здійснення операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами.
Як бачимо, структура фінансового ринку дуже різноманітна, досліджується за формами, сегментами, функціями, представлена великою кількістю фінансових інститутів, установ, які велику роль на ринку відіграють як його суб'єкти.
Класифікація фінансових ринків
Торгівля фінансовими ресурсами може здійснюватися в різних формах і різних методах, що визначає розгалуженість і різноманітність фінансового ринку. Відповідно, існує велика кількість ознак, за якими можна класифікувати фінансовий ринок. Розглянемо основні підходи та основні ознаки класифікації фінансових ринків, що розглядаються багатьма авторами, які досліджують фінансовий ринок.
І. А. На ринку грошей здійснюються операції з купівлі-продажу фінансових активів з терміном обертання до одного року: короткострокові казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі, різні види короткострокових облігацій тощо.
Б. Ринок капіталів - це ринок, що призначений для довгострокового інвестування коштів в основний капітал; на цьому ринку здійснюються операції купівлі-продажу фінансових інструментів з терміном обертання більше одного року.
II. А. Ринок цінних паперів - це система економічних і правових відносин, пов'язаних із випуском та обігом цінних паперів. Об'єктом купівлі-продажу виступають усі види цінних паперів, емітованих підприємствами, різними фінансовими інститутами, державою.
Б. Валютний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються правові та економічні взаємовідносини між споживачами і продавцями валюти, валютних цінностей, між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.
В. Ринок фінансових послуг - це сегмент фінансового ринку, який на законодавчому рівні у вітчизняній економічній літературі почали досліджувати після 2000 року з прийняттям Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" і після затвердження Указом Президента "Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України".
Г. Ринок золота та інших дорогоцінних металів і каменів - це ринок, на якому фінансовими активами, що обертаються, є золото, платина, срібло, дорогоцінні камені та інші матеріальні цінності. Ринок розглядається через інвестиції в предмети колекціонування, у дорогоцінні метали, камені, інші матеріальні цінності.
Д. Ринок нерухомості - сегмент фінансового ринку, який розглядається як галузь вкладення капіталу в об'єкти нерухомості з метою отримання прибутку або ж з метою придбання нерухомості в особисту власність. Основними операціями на ринку нерухомості є іпотека, купівля-продаж нерухомості, надання об'єктів нерухомості в довірче управління, найм, надання послуг з оцінки майна тощо.
ІІІ. Залежно від того, які фінансові активи пропонуються для продажу, нові чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяють на:
а) первинний - ринок перших емісій, на якому здійснюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів і початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки. Обов'язковими учасниками первинного ринку є емітенти цінних паперів і інвестори;
б) вторинний - ринок, на якому укладаються угоди щодо купівлі-продажу раніше випущених фінансових активів. Важливі риси вторинного ринку - ліквідність, визначення цін на фінансові інструменти для первинного ринку, можливість поглинати значні обсяги фінансових активів у короткий час при незначних витратах на проведення операцій.
IV. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами, розрізняють:
а) біржовий ринок - найрозвиненіша форма регулярно функціонуючого ринку, який діє за визначеними правилами, встановленими спеціальними фінансовими установами: банками, ломбардами та фінансовими біржами.
б) позабіржовий ринок - ринок, на якому діють так звані торгово-інформаційні системи. Учасники таких систем - фінансові посередники - мають змогу ознайомитись із попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять; правила торгівлі регулюють не всі сторони процесу торгівлі, купівля-продаж цінних паперів відбувається поза біржею.
V. Ринок з негайною (терміновою) реалізацією угод ("ринок спот") - ринок, на якому угоди здійснюються за короткий термін і потребують негайної оплати; ринок з реалізацією угод в майбутньому ("ринок своп") - це ринок, предметом обігу, на якому є фондові, валютні, товарні деривативи.. Ринок позикового капіталу - це ринок, ресурси якого передаються на умовах позики на визначений термін та під процент за допомогою боргових цінних паперів або кредитних інструментів; на ринку акціонерного капіталу кошти вкладаються на невизначений термін.
VII. Вітчизняний фінансовий ринок поділяють на:
місцевий фінансовий ринок, представлений операціями комерційних банків, страхових компаній, неорганізованих торгівців цінними паперами з їх контрагентами - місцевими господарюючими суб'єктами, недержавними пенсійними фондами, населенням;
регіональний місцевий ринок - функціонує в межах області (республіки) і поряд з місцевими неорганізованими ринками включає систему регіональних фондових і валютних бірж;
національний фінансовий ринок - включає всю систему фінансових ринків держави, їх видів і організаційних форм. Національні, у свою чергу, можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів.
- світовий фінансовий ринок - це складова частина світової фінансової системи, в якій інтегровані національні фінансові ринки держав з відкритою економікою. На міжнародному фінансовому ринку активи, емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни, пропонуються інвесторам багатьох країн.
Постійний розвиток міжнародних ринків та інтеграційні процеси на них сприяють розвитку світової економіки, оскільки дають можливість кращого розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі. Водночас вони роблять більш взаємозалежними економіки різних країн і зменшують можливості урядів країн у регулюванні процесів на національних фінансових ринках.
Слід зазначити, що наведена класифікація відображає поділ фінансового ринку і фінансових інструментів за найбільш суттєвими ознаками, які не можна вважати вичерпними. Фінансовий ринок досягає найбільшої ефективності, коли задіяні усі його складові: ринок грошей і валютний ринок, ринок кредитів, ринок цінних паперів, ринок фінансових послуг та ін.
У цілому фінансовий ринок України досить відокремлений від інших фінансових ринків і сьогодні тільки розпочинається його інтеграція в систему міжнародних фінансових ринків.
.3 Поняття фінансового посередництва
Фінансові посередники - найбільш представлена група фінансових інститутів, яка об'єднує банківську систему, небанківські та контрактні фінансові інститути, інвестиційно-кредитні фінансові інститути, які акумулюють кошти індивідуальних інвесторів і використовують їх для інвестування або кредитування, також надають посередницькі послуги у процесі здійснення операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами.
До фінансових посередників належать: банківські установи, небанківські фінансово-кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість одержувати прибуток за рахунок економії, що обумовлено зростанням масштабу операцій, при цьому здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за ними, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх, тобто "не складати всі яйця в один кошик". Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.
Отже, фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери та дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати чи різниці в курсах купівлі та продажу. Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому - від свого імені й за власний кошт, створюючи власні зобов'язання і власні вимоги. Тому їхні прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов'язання - страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника.
Як уже зазначалося, фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні ринку фінансових послуг, а через нього - у розвитку ринкової економіки. їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а назовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів.
Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються в такому:
) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника - оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на вихідні позиції. Для цього кредиторові достатньо звернутися до будь-якого посередника й розмістити в нього свої кошти, поклавши їх ніби в спільний котел, а позичальникові достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх із цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно й навіть знати про існування один одного не обов'язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;
) скороченні витрат базових суб'єктів ринку фінансових послуг на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та в запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредиторові й позичальникові не потрібно багато часу та зусиль затрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оцінно-аналітичні заходи щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше. Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, оптовому їх характеру собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;
) послабленні фінансових ризиків для базових суб'єктів ринку фінансових послуг, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;
) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій і проектів;
) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами й позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв'язку з чим формується широке коло окремих їх видів: депозитних інституцій, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий ринок фінансових послуг, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових посередників.
Отже, фінансове посередництво - це специфічний вид діяльності, що полягає в акумуляції ринковими суб'єктами в обмін на свої зобов'язання вільних капіталів і розміщенні їх від свого імені в дохідні активи. Фінансові посередники мають можливість одержувати прибуток завдяки економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій. їхня діяльність спрямована на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти в різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. На практиці діяльність фінансових посередників пов'язана зі створенням нових фінансових інструментів,
Кредитування є основним видом активних операцій з емісією фінансових активів та з їх обігом на вторинному ринку. При цьому інститути ринку не тільки задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні, консультаційні та управлінські послуги.
Розділ 2. Державне регулювання субєктів фінансової діяльності
.1 Державне регулювання кредитів
Державне регулювання кредитів дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони повязані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позичками.
У процесі кредитування клієнтів комерційні банки завжди зустрічаються з суперечностями між дохідністю кредитних операцій, ризиками і ліквідністю вкладених у позички коштів. Чим більший дохід приносять позички, тим вищий ступінь кредитного ризику і нижча ліквідність вкладених у кредити активів, і навпаки. Якщо кредитна політика банку буде спрямована тільки на забезпечення високої ліквідності позичок, то він програє в конкуренції з іншими банками у прибутковості, а якщо пріоритетним буде прагнення тільки до високої прибутковості кредитів, то банк втратить платоспроможність, що межує з банкрутством.
Кредитні операції, як вид господарської діяльності комерційних банків, ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.
Комерційні банки повинні володіти певними заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльності, серед яких найважливіше значення мають правові.
Кредитування - процес складний та багатогранний і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер і обидві сторони виконують активну роль щодо своїх обовязків і прав, які закріплюються між ними.
Основні економічні та правові основи кредитування знайшли своє закріплення в чинному законодавстві України.
Основним провідником кредитних відносин у суспільстві є банки. Ще в 1988 році розпочалася перебудова кредитної системи, яка за своєю метою і глибиною змін мала всі ознаки кредитної реформи. Найбільш істотні зміни, що відбулись у кредитній системі - це перехід від командних форм відносин між банками і підприємствами до комерційних, створення дворівневої банківської системи з широкою сіткою комерційних банків, на основі єдиної кредитної системи колишнього СРСР створилися самостійні кредитні системи в нових незалежних державах.
Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» ст. 17, 50 та Положенням «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій» п. 2.2. Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання таких вимог, які затверджені Національним банком у Положенні «Про порядок ліцензування банків в Україні».
Наявність відповідного Положення Про кредитування, яке повинно містити основні положення політики банку, на підставі яких надається кредит, обєктивні норми та параметри, якими повинні керуватись працівники банку у процесі надання кредитів, аналіз кредитного портфеля банку, визначена організаційна структура, обовязки та відповідальність кредитного комітету банку, а також визначені процедури затвердження і порядок надання кредиту.
Банк може отримати ліцензію на надання кредитів за таких умов:
. Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріччя, що передує зверненню його до Національного банку щодо надання ліцензії.
. Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інтересам його вкладників і кредиторів.
. Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.
. Відсутність порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку і внутрішніх документів протягом року, що передує зверненню банку до Національного банку України з клопотанням на отримання ліцензії.
Із моменту реєстрації в Національному комерційні банки (юридичні особи, які набувають цей статус банку України) тільки після отримання ліцензії мають право здійснювати кредитування.
Саме ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських операцій українських комерційних банків, діяльність яких відповідно до встановлених Національним банком України обовязкових вимог, не загрожувала б інтересам їх клієнтів.
Кредитування - головний вид активних операцій комерційних банків, що повязані з наданням клієнтам позичок. Саме кредитні операції становлять головну сферу діяльності комерційного банку, отже, і приносять їм значну частку прибутку. Незважаючи на масовий характер кредитування, процес надання позичок у комерційних банках суворо індивідуалізований, тому позбавлений автоматизму. Так, зокрема акціонерно-комерційний агропромисловий банк «Україна» відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», Положення Національного банку України «Про кредитування» та інших нормативних актів Національного банку України з регулювання діяльності комерційних банків і процентної політики розробив своє Положення «Про кредитування», яке допомагає найбільш ефективно проводити кредитні операції, зводячи до мінімуму втрати від кредитного ризику.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обовязкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обовязкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім субєктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності при умові наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування», затвердженого постановою правління Національного банку України від 28.09.95 № 246.
Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній особі, зареєстрованій як субєкт підприємництва відповідно до Положення «Про державну реєстрацію субєктів підприємницької діяльності» від 29.04.94 або фізичній особі.
Надання кредиту колективним підприємствам, створеним на підставі договору між його членами, здійснюється за умови передбачення в статуті їх солідарної відповідальності за зобовязаннями підприємств усім своїм майном.
Про кожний випадок надання кредиту позичальнику в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу, банк повідомляє Національному банку України. Загальний розмір кредитів, наданих банком стосовно всіх позичальників, з урахуванням 100 відсоткових позабалансових зобовязань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Рішення про надання кредитів позичальникам приймається колегіально-кредитними комітетами більшістю голосів і оформляється протоколом.
Правління, кредитний комітет визначають основні напрями кредитної і відсоткової політики, а саме: поточні пріоритетні напрями в кредитуванні з урахуванням кредитних ризиків у різних галузях народного господарства; обсяги кредитних ресурсів для видачі кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника, в межах яких можуть надавати кредити установи банку; методику фінансового стану та кредитоспроможності позичальника.
Кредити надаються виключно на комерційних засадах з обовязковим додержанням таких умов:
кредити надаються позичальнику в безготівковій формі шляхом оплати розрахункових документів з позичкового рахунку. Перевага надається такій формі розрахунку, яка передбачає оплату за розрахунковими документами за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) та акредитивні форми. Попередня оплата за рахунок кредитних коштів не дозволяється, за винятком випадків, передбачених вищезазначеним Положенням «Про кредитування»;
кредити для розрахунків із громадянами за укладеними з ними договорами за здану сільськогосподарську продукцію надаються в безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на особові рахунки громадян. В окремих випадках ці кошти можуть видаватися готівкою;
в окремих випадках кошти в рахунок наданого кредиту можуть бути перераховані на поточний рахунок позичальника для використання їх на цілі, передбачені кредитним договором, зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту;
сума кредиту, що надається позичальнику, знаходиться в межах ліміту, встановленого для відділення.
Питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, у межах якого має право приймати рішення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом дирекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встановленого для дирекції кредитним комітетом банку на підставі обґрунтованого клопотання відділення банку або дирекції.
Здійснюється кредитування тільки тих видів діяльності, які передбачені Статутом позичальника. Процес кредитування передбачає безумовне додержання принципів. Принципи кредитування - це основні положення кредитного механізму, що визначають сам процес кредитування.
Принцип терміновості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.
Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної конюнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють:
) кредит для фінансування оборотного капіталу;
) кредит для фінансування основного капіталу;
) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.
Принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом.
Відсотки, які сплачує позичальник за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять до собівартості продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, позичальник сплачує за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні.
Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.
Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується, попит та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.
Нарахування відсотків за користування кредитом здійснюється відповідно до правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правління НБУ від 25.09.97 №316.
Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються щоквартально з урахуванням фінансових можливостей позичальника і банку.
При цьому строк сплати авансованих щомісячних платежів може бути перенесений, але не пізніше строку квартального платежу.
Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни відсоткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.
Кредити зі стягненням пільгових (знижених) відсотків надаються тільки при умові відшкодування, за рахунок коштів органів, які приймають таке рішення.
У разі несплати позичальником нарахованих відсотків у строки, їх сума відноситься на відповідні рахунки простроченої заборгованості за нарахованими відсотками.
Банк припиняє нарахування відсотків за простроченими кредитами у разі: повного виконання зобовязань позичальником; оголошення позичальника банкрутом; ліквідації позичальника; закінчення строку позовної давності; вчинення нотаріального запису про примусове стягнення боргу; рішення суду про примусове стягнення; прийняття банком на баланс заставленого майна; укладення угоди про заміну кредитного зобовязання іншим зобовязанням між тими ж сторонами.
Банк може призупинити нарахування відсотків за кредитами, які за класифікацією Національного банку України віднесені до небезпечних і безнадійних.
Рішення про призупинення нарахування відсотків приймається кредитним комітетом установи банку, який приймав рішення про надання кредиту, після детального опрацювання кредитної справи працівниками кредитних підрозділів, служби безпеки та юридичної служби, які подають обґрунтовані висновки про можливість призупинення нарахування відсотків.
Принцип забезпечення кредитування означає наявність у позичальника юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту.
.2 Регулювання фондового ринку
Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше - вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге - існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).
Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кожному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.
Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.
. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад,Національний банк).
Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.
Законодавче регулювання є більш стабільним, так як процедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.
Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіку України.
Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.
Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган - Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.
. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, в законах, що регулюють РЦП, створюються списки (переліки) цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи.
В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобовязання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.
. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобовязання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.
Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у вільному обігу не зявляються сумнівні грошові інструменти, а з другого - сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.
Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП обєктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.
. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобовязані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.
. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава предявляє вищі вимоги до тих субєктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність. Це припускає, перш за все, наявність у керівників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації, вмінь та сумлінності поведінки.
Посередники на РЦП грають переважно виключну роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозвязку, його успіх та динамічність. Посередники в більшості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.
Як і в інших країнах, в Україні головною категорією посередників є брокери та дилери. Законодавство України також регулює і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск ЦП шляхом проведення відкритої підписки.
. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Звичайно такий контроль здійснюють спеціалісти (вповноважені на це) органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забезпечення реалізації законодавчих актів, регулюючих ринок ЦП; вживання заходів для підтримки порядку на РЦП і ряд інших.
Державний контроль здійснюється щодо всіх найбільш важливих областей взаємовідносин. Це стосується, наприклад, нагляду за переміщенням контрольного пакету акцій, допуску та обігу на території даної країни іноземних ЦП, перевірки інформації про випуск ЦП та річних звітів емітентів і т.і.
. Біржовий та позабіржовий сегмент РЦП. Як правило, РЦП має два основних сегменти: біржовий та позабіржовий. Це означає, що він існує одночасно як у вигляді фондових бірж, так і у вигляді відносин із приводу цінних паперів поза цими біржами. Біржовий РЦП - це організовані ринки. Торгівля на фондових біржах здійснюється за певними правилами, стандартами та критеріями. На позабіржовому ринку умови обігу ЦП, укладання та виконання угод за ними є більш вільним та менш процедурним.
Біржовий сегмент займає важливе положення в системі РЦП. Взаємодіяльність на фондових біржах вважається більш надійною порівняно із взаємодіяльністю на позабіржовому ринку. Фондові біржі та торгівля на них виконують функцію «барометра», стан РЦП на даний момент часу. Багато економічних рішень приймається в повсякденному житті на основі обліку стану біржової торгівлі цінними паперами.
Формування максимально справедливої ціни на ЦП повинно сприяти діяльності фондових бірж, на яких за допомогою лістингу, механізму біржової торгівлі буде визначатися єдина котировка ЦП, що повинно підвищувати довіру інвестора до них.
Фондові біржі - спеціальні установи, що створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі ЦП шляхом поєднання попиту і пропозицій за ними, представлення місця та системи засобу як для першочергового розміщення, так і для вторинного обігу ЦП, які повинні працювати за єдиними правилами і за єдиною технологією електронного обігу ЦП в Україні, що здійснює Українська фондова біржа.
Держава за допомогою фондових бірж може здійснювати розміщення державних цінних паперів.
Українська фондова біржа має 29 регіональних центрів та філіалів, 155 зареєстрованих брокерських контор, Центральний депозитарій, систему електронного обігу ЦП.
Реалії сьогодення потребують збільшення обємів випуску та обігу державних ЦП, відновлення довіри до них зі сторони юридичних осіб і населення. Це стосується як всеукраїнських державних паперів - облігацій внутрішнього і зовнішнього займу, державних казначейських зобовязань, так і муніципальних облігацій, як загальних, так і цільових місцевих позик.
Що стосується виходу на світові ринки ЦП українських компаній, то на їх шляху виникає проблема законодавчого характеру. Є й інші. Наприклад, низька конкурентна спроможність наших ЦП. На Заході природно будуть цікавитися лише акціями високоприбуткових та перспективних компаній, яких в нас поки що мало.
2.3 Державна політика на валовому ринку
Стирання обєктивних меж «коливань валютних курсів» не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.
Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних звязків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.
Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації - зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946-1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х - початку 70-х років
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація - підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.
Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у звязку з її неефективністю у сучасних умовах.
Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обовязковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних звязків.
Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «привязати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше - до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є привязка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.
Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти - гривні - може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.
Однак сам розрахунок валютного курсу - не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку.
Розділ 3. Фінансові операції субєктів фінансового ринку
.1 Операції на грошовому ринку
Інструментами грошового ринку є грошові сурогати - будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються вiд грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України i виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються, в основному, боргові документи.
Казначейські зобовязання - боргові цінні папери, що емiтуються державою в особі уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або iншi майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселя для покриття касового розриву при виконанні держбюджету.
Депозитні сертифікати - видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.
Євродолари - доларові депозити, розміщені за межами США.
Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобовязується продати цінні папери іншій із обовязковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»).
Комерційні папери - короткостроковий простий вексель, виданий субєктом господарювання.
Банківський акцепт - форма короткострокового банківського фінансування, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.
Фонди ринку грошей - це продаж інвесторам грошових фондів на короткостроковий період.
Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.
Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невідємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, що займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті зявився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.
Вексель виконує дві функції: є інструментом кредиту, тому що з його допомогою можна оформити різні кредитні зобовязання; служить інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.
Незалежно від того, яку функцію виконує вексель, взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюються особливими нормами вексельного права.
Хоча вексель здавна використовувався в міжнародних розрахунках, національні законодавства, що регулюють вексельний обіг у різних країнах, суттєво відрізнялись між собою. У результаті цього було уніфіковано норми вексельного права на Женевській конференції 1930 року, що виробила конвенцію, якою було встановлено Єдиний вексельний закон про переказний і простий вексель.
Країни, що підписали або приєднались до конвенції, прийняли на себе зобовязання ввести в дію на своїх територіях Єдиний вексельний закон.
В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуск векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках.
Вексель, відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу», - це боргове зобовязання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто, це зобовязання, в основі якого лежать лише гроші. Предметом векселя не можуть бути інші зобовязання, скажімо, розрахунок електроенергією, як у випадку з векселями НДЦ (електричні гроші). Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.
Векселі бувають прості (соло-вексель) і перевідні (тратта). У переказному векселедавець призначає платника за векселем і пропонує йому заплатити визначену суму за вимогою того, на кого він виписав вексель. У простому векселі векселедавець призначає платником самого себе і не пропонує, а зобовязується заплатити.
Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» - слово «вексель», - яка в сукупності з іншими реквізитами характеризує застосування цього боргового інструмента саме з характерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться два рази: перший - у назві документа, другий - у тексті векселя.
Пропозиція або зобовязання заплатити вказану у векселі суму грошей повинна бути простою і нічим не обумовленою. Внесення в текст векселя угоди про те, що платіж залежить від деякої події, яка може настати або ні, є порушенням вимог до форми векселя і призводить до його недійсності.
Особливістю векселів є передача його за індосаментом. Термін «індосамент» походить від лат. in dosso (на спині), так як за древньою традицією він надписується на звороті векселя. Індосамент виконується на звороті векселя або на додатному листі. У випадку використання алонжу, останній повинен бути приклеєний до векселя. Це викликано дією загального для векселів правила: чого нема у векселі, того не існує.
За формою передачі індосамент може бути двох видів: або іменним, або бланковим. Іменний індосамент повинен містити дві необхідні частини: підпис особи, що передає вексель, і назву нового векселетримача, якому шляхом цього надпису передається право за векселем, що передує цьому підпису. Для передачі векселя за бланковим індосаментом достатньо одного підпису індосанта. Кожен предявник векселя з бланковим надписом має право вимоги без іншого засвідчення свого права на цей вексель.
Передача векселя за індосаментом веде за собою два юридичних наслідки: права для індосата і відповідальність для індосанта. Перше полягає в тому, що особа, яка отримала вексель за індосаментом, стає векселетримачем. Однак законність його прав настає у випадку неперервного ряду індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим. Другий юридичний наслідок, повязаний з першим, полягає в тому, що індосант, передаючи вексель, бере на себе зобовязання перед новим векселетримачем за акцепт і платіж. У цьому полягає доручительська функція індосаменту. Однак індосант може опротестувати новий індосамент, у цьому випадку він не несе відповідальність перед тими особами, на користь яких вексель було потім індосовано.
Банки виконують з векселями наступні операції: видача кредиту за спеціальним позичковим рахунком, забезпеченим векселями; інкасування векселів; доміляція векселя: авалювання векселів; акцепт векселів; облік векселів; форфетування.
Спеціальний позиковий рахунок - це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його погашення чи надання додаткового забезпечення. Цей кредит має постійний характер. Погашення його може здійснюватись як самим позичальником, так і іншою особою, після чого їм повертається із забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кошти не надходять, то на погашення кредиту направляються гроші, які надійшли на оплату векселів.
Інкасування векселів банком - це виконання банком доручення векселетримача при отриманні платежу за векселем при настанні терміну оплати. Отримання в банку готівкових грошей за векселем - це інкасація векселя. Банківська черговість, яка полягає в отриманні банком грошей за різними документами (векселями, чеками тощо) від імені та за рахунок своїх клієнтів, називається інкасо.
Доміціляція векселя - це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, називається доміцільованим векселем. Доміцільований вексель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або іншому місці. Як правило, платником за векселем призначається банк. У цьому випадку банк у протилежність інкасуванню векселя є не отримувачем платежу, а його платником, тобто він виконує доручення платника за векселем здійснити платіж за даним векселем у встановлений термін.
Як доміціліат банк не несе ніякого ризику, тому що він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є необхідна сума грошей. У зворотному випадку він відмовить у платежі.
Аваль векселя - це вексельне доручення, що забезпечує платіж за векселем. Таке забезпечення здійснюється третьою особою (авалістом). Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вище імідж аваліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі «Ввважати за аваль» і підпис у аваліста. За видачу аваля стягується плата в процентах від суми векселя. Цей процент називається надписним процентом. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так само, як і той, за кого він підписався.
Акцепт векселя - це підтвердження платником згоди на оплату за переказним векселем (тратті). Він висловлюється словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», що зроблені на лицьовій стороні векселя. Векселя, акцептовані банком, тобто банківський акцепт, широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях. Акцепт банком термінових тратт, що виставляються на нього експортером або імпортером, розглядається як одна із форм кредиту. Це акцептований кредит. Акцептант несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін.
.2 Фінансові операції на кредитному ринку
Факторингові операції зявились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розрахунків з точки зору прискорення обороту коштів викликали необхідність для постачальників шукати шляхи рішення проблеми дебіторської заборгованості. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращання ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці операції, доповнюють їх елементами бухгалтерського, інформаційного, рекламного, збутового, юридичного, страхового та іншого обслуговування клієнтів.
Факторинг - різновидність торговельно-комiсiйної операції, повязаної з кредитуванням оборотних коштів. Факторинг є інкасуванням дебіторської заборгованості покупця i специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької дiяльностi. Факторинг - це:
) стягнення (iнкасування) дебiторської заборгованостi покупця;
) надання йому короткострокового кредиту;
) звільнення його від кредитних ризиків при операціях.
Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою.
Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум дві із наступних чотирьох вимог: наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку реалізації; інкасування його заборгованості; страхування постачальника від кредитного ризику.
Разом з тим, у ряді країн до факторингу відносять і облік рахунків-фактур, тобто операцію, що задовольняє лише першу вимогу.
Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які, як правило, тісно повязані із банками або є їх спеціалізованими філіями і дочірніми компаніями.
При визначенні оплати за факторинг слід виходити з прийнятого сторонами процента за кредит i середнього терміну перебування коштiв у розрахунках з процентами. При розміщенні документа продавця в картотеку покупця вся сума пені також є доходом факторингу.
Існують різні види факторингових операцій: відкриті (конвенційні) та закриті, з правом регресу і без нього. При відкритому факторингу постачальник ставить до відома боржників про участь банку (фактор-фірми), і всі платежі направляються на адресу банку. При закритому - боржники не повідомлені про посередництво банку. Факторинг з правом регресу означає, що банк має право зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, тобто постачальник несе кредитний ризик. Угода без права регресу в світовій практиці укладається досить рідко, так як вважається, що вона виправдана лише в тому випадку, коли можливість появи суперечливих моментів або настання неплатоспроможності платника зведена до мінімуму. Від виду операції залежить ступінь ризику, яка визначає і вартість операції.
Переваги факторингу для клієнта: зменшення кредитного платіжного ризику, своєчасна інкасація дебіторської заборгованості, можливість планувати платіжний оборот, прискорення оборотності оборотного капіталу, покращання кредитоспроможності. Крім того, банки (фактор-фірми) надають своїм клієнтам додаткові послуги.
Лізинг - це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів.
Оренда - це майновий найм. Оренда - це засноване на угоді термінове володiння, що має бути повернене, та користування майновим комплексом. У даному випадку майновий комплекс є товаром.
Оренда підприємства - це взяття підприємства у володіння та користування за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство виступає як товар. Оренда майнового комплексу - це поточна оренда, яка здійснюється на таких умовах:
) мета оренди - задовольнити тимчасові потреби орендаря;
) термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди майно повертається орендодавцю;
) ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.
Лізинг - порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і грошовій формі. Сучасний лізинг у багатьох країнах охоплює широкий перелік обєктів - від дрібного канцелярського обладнання до складних ЕОМ, від токарних станків до бурового обладнання, від автотранспортних засобів до реактивних лайнерів і океанських танкерів, а також сільськогосподарське, будівельне, гірничодобувне та інше обладнання.
У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.
Широкого розвитку набула форма банківської участі в лізингових операціях, при якій лізингові компанії залучають великі банки до ведення переговорів про лізинг, оформлення необхідної документації тощо. Банк затверджує оренду і виділяє грошові кошти, тоді як лізингова компанія продовжує залишатись власником обладнання і виступає в ролі орендодавця. Банку лише передається право на отримання платежів і застави за обладнання.
Лізинг - форма дострокової оренди, повязана з передачею в користування обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого та нерухомого майна. Стосовно майна, що орендується, лізинг ділиться на чистий - додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.
Лізинг має дві основні форми - прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-не фінансування, придбання обладнання. Фактично лiзинг - це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника.
Угода лізингу укладається на наступних умовах:
) термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;
) сума платежу обєднує в собі вартість основних фондiв, проценти за кредит, комісійні платежi;
) ризик, повязаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лiзингоотримувач;
) основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).
У плані рахунків бухгалтерського обліку лізинг фігурує під поняттям фінансової оренди. Розрізняють два види лізингу: фінансовий; операційний.
Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду. В Італії, наприклад, такий лізинг називається виробничим.
Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Після завершення терміну дії контракту орендар може:
) повернути обєкт лiзингу орендодавцю;
) укласти новий контракт на оренду;
) викупити обєкт лiзингу за залишковою вартістю.
Про свій вибір орендатор повідомляє лізинговій компанії завчасно, наприклад, за півроку до закінчення терміну погашення.
Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на обєкт угоди до споживача.
Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.
Орендна плата - це плата за виробниче використання обєкта лізингової угоди, вона складається із суми амортизаційних відрахувань і процентних відрахувань від вартості переданого в оренду майна. Розмір амортизаційних відрахувань залежить від початкової вартості майна, терміну служби, ступеня зносу на момент передачі в оренду і норм амортизації, встановлених для даного виду майна.
Селенг - це двосторонній процес, який є специфічною формою зобовязання, що регламентується угодою майнового найму i полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену плату. При цьому власник залишається володарем переданого майна i може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанiя залучає i вільно використовує на свій розсуд майно та окремі майнові права громадян i господарчих субєктів. Майном можуть бути різні обєкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання i т. п.
Громадяни в найм здають, головним чином, гроші. Різниця між грошима позиченими (кредит) i грошима, взятими в найм, така:
. При кредиті відбувається зміна прав власності. При селенгу власник грошей, зданих у найм, не втрачає свого права на них.
. Коли господарчий субєкт, що отримав гроші від селенг-компанiї, збанкрутує, то за законом про банкрутство із його власностi спочатку повертається істинним власником все те, що йому не належить, інше майно продається на аукціоні та ділиться між кредиторами.
. При передачі грошей у найм податком обкладається тільки прибуток, отриманий від операції, а не вся сума. При кредитi податок береться з усієї суми кредиту.
Практика показує, що використання селенгу вигідно при гнучкій системі господарювання. Селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризику. У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хороші перспективи. До них можна віднести: скорочення обємів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку; загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу; зменшення прибутку господарчих субєктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.
Селенг загострює конкуренту боротьбу на грошовому ринку i направляє її на зниження ціни послуг, наприклад, процентів за кредит. Селенг - це реальний механізм втягнення грошей населення у виробничу сферу зокрема та в економіку країни в цілому.
Послуги комерційних банків - вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. Послуги комерційних банків включають посередницькі, консультаційні, довірчі та інші послуги.
Серед посередницьких послуг найбільш розповсюджені: посередництво в одержанні клієнтом кредиту; посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг надається банком тоді, коли сам банк не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. Прибуток банку від посередництва (маржа) складається як різниця між позичковим і позиковим відсотками. Позичковий - це відсоток, стягнений банком з клієнта, а позиковий - відсоток, сплачений банку, у якого отримана позика.
Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення клієнта. Особливої уваги заслуговує посередницька практика комерційних банків при емісії, при розміщенні та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів. Посередництво банку в цих операціях здійснюється на основі угоди, яка укладена з емітентом. У випадку великих масштабів емісії, обслуговуючий банк може вдаватись до створення консорціуму. Консорціум - угода між банками і (або) промисловими підприємствами для спільного проведення фінансових операцій. Консорціальний банк - спільна багатонаціональна банківська установа акціонерного типу, що належить декільком банкам, фінансовим компаніям. Консорціуми банків - групи банків, що тимчасово організовані одним з найбільших банків - головою консорціуму для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій.
Послуги банка при переводі цінних паперів від одного власника до іншого, тобто при передачі права власності на володіння цими цінними паперами від однієї особи іншій - це трансфертні послуги. Замовником трансфертних послуг виступають емітенти цiнних паперiв. У теперішній час перед ними постає безліч проблем, повязаних з оперативним обліком цінних паперів та їх власників, повідомленням для багаточисленних акціонерів про діяльність акціонерних товариств i розподілом дивідендів, перереєстрацією власників цінних паперів на вторинному ринку. Дохід банку за посередництво в операціях із цінними паперами утворюється за рахунок різниці в цінах купівлі і продажу.
Банківські послуги за торгівлю валютою мають на меті: надання валюти клієнтам для забезпечення їх платежів і підтримання ліквідності у валюті; страхування ризиків знецінення коштів унаслідок зміни валютних курсів; отримання спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.
Довірчі послуги є видом діяльності комерційного банку у віданні майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і повязане з виконанням робіт у обліку операцій, збереження цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.
Траст-операцiя; або трастовi операції - це довірчі операції банків, фінансових компаній, інвестиційних фондів з управління майном клієнта та виконання інших послуг в інтересах i за дорученням клієнта на правах довіреної особи. За останній час трастовi операції отримують все більший розвиток.
Довіреною особою банків виступають, як правило, приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди. Приватним особам банки надають кілька видів трастових послуг: право розпоряджатися спадщиною, управління персональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентські функції.
Фірмам комерційні банки надають такі види трастових послуг: розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств. Вони звертаються до трастових послуг банків для організації облігаційних позик. У цьому випадку банк бере на себе функції зберігання застави, розміщення цінних паперів, сплати відсотків та погашення позики, розпорядження фондом погашення позики. Комерційні банки надають фірмам послуги з управління пенсійними фондами та фондами часткової участі в прибутках працівників фірми.
Дохід від трастових послуг банків формується за рахунок комісійних винагород, у які включаються: щорічні відрахування від доходів за трастовими операціями; щорічний внесок з первісної суми наданої трастової послуги; внесок із суми за трастовою операцією після закінчення строку дії траст-договору.
Зберігальні послуги банків повязані з тим, що банки мають спеціально обладнані, важкодоступні для викрадачів приміщення. Вони надаються у двох формах: надання клієнтам сейфів для зберігання цінностей, зберігання цінностей у стальній камері.
Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного аналізу та бухгалтерського обліку, вивчення платоспроможності господарських партнерів клієнта, організації емісії та повторного обігу цінних паперів, вибору напряму інвестування коштів тощо. Як правило, консультування є видом послуг, повязаним з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжного обороту тощо. Плата за консультаційні послуги враховується до плати за основний вид операцій, який супроводжується консультуванням.
.3 Види операцій з валютою
Валютні операції - це угоди, що укладаються суб'єктами валютного ринку по купівлі-продажу, розрахунках і наданню в кредит іноземної валюти на конкретних умовах. Серед валютних операцій не тільки обмінні, розрахункові та кредитно-депозитні операції, а й операції з інвестування коштів у цінні папери, пономіновані в іноземній валюті. Операції здійснюються між контрагентами - учасниками валютного ринку за ринковим курсом або процентною ставкою.
Обмінні операції відбуваються на основі принципу компенсованої вартості, який гарантує, що пі одна із сторін, які беруть участь в обмінній операції, не надає кредит іншій сторопі. Такі операції здійснюються за поточним ринковим або форвардним курсами. Обмінні операції, розрахунки за якими здійснюються протягом двох робочих днів за поточним ринковим курсом, що фіксується в момент укладання угоди, називають касовими угодами або угодами, викопаними на споті. Операції, що полягають в обміні визначеної суми в одній валюті на відповідну суму в іншій валюті за якимсь попередньо визначеним форвардним курсом, називають форвардними операціями.
При здійсненні будь-якої угоди з валютою розрізняють такі дати: дату укладання угоди, дату валютування та дату виконання угоди. Датою валютування (value date) називають дату виконання умов угоди, або дату фізичного переміщення коштів. Для безготівкових конверсійних операцій дата валютування збігається з датою виконання угоди і означає календарне число, коли проводиться реальний обмін грошових коштів: отримання купленої валюти і поставка проданої валюти контрагенту угоди. Для поточних конверсійних операцій дата І валютування віддалена від дати укладання угоди не більш як на два робочі дні. Для депозитних операцій датою валютування є дата початку депозиту, тобто дата надходження коштів на рахунок позичальника. Датою закінчення депозиту (maturity date) є дата повернення основної суми па рахунок кредитора. Датами валютування і датами виконання угоди можуть бути тільки робочі дні, виключаючи вихідні та святкові для даної валюти дні.
Угоди, виконані на споті, або операції спот, полягають в обміні встановленої кількості однієї валюти на ішпу валюту за визначеним курсом протягом двох днів. Укладання угоди включає: вибір обмінюваних валют, фіксацію курсів, встановлення суми угоди, визначення адрес, куди буде доставлена валюта. В світовій практиці комерційні банки здійснюють клієнтські платежі переважно па умовах спот. На умовах спот проводяться також поточні конверсійні операції, розміщення та залучення депозитів на термін більш як один день. Подібні операції проводять також на умовах "тод" (поставка валюти відбувається сьогодні), "том" (поставка валюти здійснюється наступного робочого дня).
Для розрахунку обмінних курсів валют використовують пряме та обернене котирування, відповідні курси купівлі-продажу валют, а також крос-курси валют, які визначаються па основі курсів валют відносно деякої третьої валюти.
Форвардна валютна угода полягає в тому, що продавець бере на себе зобов'язання через визначений термін передати покупцю валюту, а покупець зобов'язується прийняти її та оплатити відповідно до умов угоди. У форвардних угодах встановлюється курс, за яким будуть здійснюватись розрахунки в майбутньому.
Цей курс називається форвардним курсом і визначається співвідношенням попиту і пропозиції на валютному ринку в момент укладання угоди, а також різницею в процентних ставках по окремих валютах. В основу форвардного курсу покладено курс касових угод, що склався па момент укладання угоди, а також надбавки та знижки.
Як правило, процентні ставки за "сильною" валютою нижчі, ніж за "слабкою", а форвардний курс вище від курсу спот. Відповідно процентні ставки за "слабкою" валютою відносно високі, а продається вона на форвардному ринку за курсом, нижчим від поточного курсу (спот). Оскільки строкові угоди пов'язані зі значно більшою тривалістю в часі, ніж касові, вони є більш ризиковими, а отже, пов'язані з більшими розмірами маржі.
Як і на будь-якому із сегментів фінансового ринку, учасники валютного ринку проводять хеджування строковими валютними контрактами, укладають довгострокові валютні свопи, здійснюють арбітражні та спекулятивні угоди. При цьому па валютному ринку більшою мірою, ніж на будь-якому іншому, реалізується величезна кількість різноманітних спекулятивних стратегій.
3.4 Методика оцінки акцій та інших цінних паперів
Оцінка акцій, як і оцінка інших фінансових активів, проводиться учасниками ринку з метою визначення доцільності інвестування коштів в акції та визначення прибутковості таких інвестицій. Механізм оцінки акцій відрізняється від механізму оцінки інших фінансових активів, оскільки акції є безстроковими інструментами власності, дохідність яких залежить від багатьох чинників, пов'язаних не тільки з поточним фінансовим станом підприємства-емітента, а й з очікуваними в майбутньому змінами в його діяльності. Ринкову вартість акції конкретного підприємства насамперед, формують чинники, безпосередньо пов'язані з його фінансово-господарською діяльністю та з очікуваннями учасників ринку щодо перспектив його розвитку.
До основних чинників, які визначають ринкову вартість та дохідність акції, належать: ефективність фінансово-господарської діяльності підприємства та ризики, що її супроводжують; конкурентна позиція підприємства-емітента на ринку; дивідендна політика, яку проводить менеджмент підприємства; стан галузі, до якої належить підприємство; стан економіки в цілому; очікувані в майбутньому зміни в діяльності підприємства та в ризиках, що супроводжують діяльність; зв'язок між підйомами та спадами в економіці з підйомами та спадами в діяльності підприємства тощо.
Важливим чинником є також те, як впливають зміни в економіці на діяльність господарюючого суб'єкта. Якщо позитивні (негативні) зміни в економіці викликають ще більші позитивні (негативні) зміни в діяльності підприємства, це свідчить про значну мінливість, а отже, про значні ризики в його діяльності.
Дивідендний метод ґрунтується на тому, що внутрішня вартість акції може бути визначена так само, як і внутрішня вартість будь-якого фінансового активу, тобто, як теперішня величина очікуваних грошових потоків за активом. Очікуваними грошовими потоками за акціями є майбутні дивідендні виплати. У цьому разі їх вважають визначеними за величиною, періодичними і такими, що сплачуються протягом нескінченного проміжку часу.
Висновки
кредит фінансовий валюта акція
Аналізуючи наукову літературу можна стверджувати, що термін "фінансовий ринок" широко використовується в економічній літературі, але існує неоднозначність трактувань, які характеризують внутрішній зміст поняття "фінансовий ринок". Це ускладнює структуризацію фінансового ринку, яка дозволяє визначити місце кожного його структурного сегмента (грошового, валютного, фондового, кредитного, фінансових послуг тощо) в загальній ринковій фінансовій системі, охарактеризувати основні етапи їх історичного розвитку, а також розглянути можливі напрями їх подальшої еволюції.
Структура фінансового ринку дуже різноманітна, досліджується за формами, сегментами, функціями, представлена великою кількістю фінансових інститутів, установ, які велику роль на ринку відіграють як його суб'єкти.
У цілому фінансовий ринок України досить відокремлений від інших фінансових ринків і сьогодні тільки розпочинається його інтеграція в систему міжнародних фінансових ринків.
Фінансове посередництво - це специфічний вид діяльності, що полягає в акумуляції ринковими суб'єктами в обмін на свої зобов'язання вільних капіталів і розміщенні їх від свого імені в дохідні активи. Фінансові посередники мають можливість одержувати прибуток завдяки економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій. їхня діяльність спрямована на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти в різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. На практиці діяльність фінансових посередників пов'язана зі створенням нових фінансових інструментів, з емісією фінансових активів та з їх обігом на вторинному ринку. При цьому інститути ринку не тільки задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні, консультаційні та управлінські послуги.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обовязкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обовязкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім субєктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності при умові наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування», затвердженого постановою правління Національного банку України від 28.09.95 № 246.
Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган - Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.
Обмінні операції відбуваються на основі принципу компенсованої вартості, який гарантує, що пі одна із сторін, які беруть участь в обмінній операції, не надає кредит іншій сторопі. Такі операції здійснюються за поточним ринковим або форвардним курсами. Обмінні операції, розрахунки за якими здійснюються протягом двох робочих днів за поточним ринковим курсом, що фіксується в момент укладання угоди, називають касовими угодами або угодами, викопаними на споті. Операції, що полягають в обміні визначеної суми в одній валюті на відповідну суму в іншій валюті за якимсь попередньо визначеним форвардним курсом, називають форвардними операціями.
До основних чинників, які визначають ринкову вартість та дохідність акції, належать: ефективність фінансово-господарської діяльності підприємства та ризики, що її супроводжують; конкурентна позиція підприємства-емітента на ринку; дивідендна політика, яку проводить менеджмент підприємства; стан галузі, до якої належить підприємство; стан економіки в цілому; очікувані в майбутньому зміни в діяльності підприємства та в ризиках, що супроводжують діяльність; зв'язок між підйомами та спадами в економіці з підйомами та спадами в діяльності підприємства тощо.
Список використаної літератури
1.Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91.
2.Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 1991 року.
3.Арбузов С., Щербакова О. Стан і перспективи розвитку грошово-кредитного ринку України.
.Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. - К.: Ника-Центр, 1999. - Т.1. - С. 185-259.
6.Журавка О.Ф. Сучасні тенденції розвитку валютного ринку України
.Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.96.
.Закон України «Про збори на обовязкове пенсійне страхування» від 26.06.97 р. № 400 - ВР.
.Земельні відносини в Україні: Законодав. акти і нормат. док. / Упоряд. Л. Новаковський та ін.; Держ. ком. України по земел. ресурсах. - К.: Урожай, 1998. - 813 с.
.Зміни та доповнення до Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» від 10.09.97.
.Комаринський Я., Яремчик І. Фінансово-інвестиційний аналіз: Навч. посіб. - К.: Українська енциклопедія. - 1996. - 300 с.
.Красавина Л.М. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения. - М.: Финансы и статистика. - 1994. - 643 с 2. Пересада A.A. Основы инвестиционной деятельности. К.: Либра, 1994. - С. 16-18.
.Кузнецова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. - К.: Юринком Інтер, 1998. - С. 7.
.Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. Навч. по-сіб. - 2-ге вид., випр. - К.: "Каравела", 2003. - 344 с.
.Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посіб. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: КНЕУ, 2002.
.Павлов В.І., Пилипенко Кривов'язюк І.В. Цінні папери в Україні: Навч. посіб. - Видання 2-ге, доповнене. - К.: Кондор, 2004. - 400 с.
17.Рибаченко К.В. Моделювання стану валютного ринку України
.Рязанова Н.С. Макроекономіка та економічна політика: Підручник. - К.: Таксон, 1996. - 240 с.
.Смолянська О.Ю. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 384 с.
20.Стан валютного ринку України в серпні 2012 року (статистика)
.Указ Президента України «Про безпосереднє залучення УФБ до приватизаційних процесів» від 1995 року.
.Ходаківська В.П., Беляев В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика: Навч. посіб. - Київ: ЦУЛ, 2002. - 616 с.
23.Чухно А.А. Природа сучасних грошей, кредиту та грошово-кредитної політики / А.А. Чахно // Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 9. - С. 184-189.
24.Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. - 3-те вид., випр. І доп. - К.: Знання-Прес, 2008. - 535 с.
.Шморгун Н.П., Головко І.В. Фінансовий аналіз. Навч. посіб. - К.: ЦНЛ, 2006. - 528 с.