Фінансові посередники грошового ринку

Фінансові посередники грошового ринку

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: «Гроші та кредит»

на тему: «Фінансові посередники грошового ринку»

Чернігів, 2014

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Теоретична частина

1.1 Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (СФКІ), їхнє місце і роль у грошово-кредитній системі. Передумови та причини становлення й розвитку

.2 Основні напрями діяльності, види, принципи й типи сучасних фінансово-кредитних установ. Відмінності від банківської діяльності

.3 Договірні фінансові посередники

.3.1 Страхові компанії, страховий бізнес і його розвиток в  Україні та правове забезпечення

.3.2 Недержавні пенсійні фонди і механізм їхнього функціонування, характеристика, переваги і недоліки

.3.3   Ломбарди і механізм їх функціонування

.4 Інвестиційні фінансові посередники. Інвестиційні фонди, їхня діяльність в Україні та правове забезпечення

.4.1 Фінансові компанії і особливість їхньої діяльності в перехідний період

.4.2 Кредитні кооперативи (товариства, спілки), їхня  спеціалізація і перспективи розвитку

.4.3 Міжбанківські об’єднання, їхня роль у діяльності  банківської та кредитної систем. Види міжбанківських об’єднань та їхня характеристика

.5 Проблеми розвитку небанківських фінансово-кредитних установ в Україні

2. Практична частина

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Наразі фінансова система - чи не найважливіша сфера національного господарства будь-якої розвинутої держави. Її практична роль визначається тим, що вона керує в державі системою платежів і розрахунків; велику частину своїх комерційних справ здійснює через внески, інвестиції і кредитні операції.

Сучасна фінансова система - це сфера різноманітних послуг своїм клієнтам від традиційних депозитно-позикових і розрахунково-касових операцій, що визначають основу банківської справи, до новітніх форм грошово-кредитних і фінансових інструментів, використовуваних банківськими і небанківськими структурами (лізинг, факторинг, траст і так далі).

Протягом XX століття поширювались наукові положення, які обґрунтовували роль фінансового посередництва як одного із чинників економічного розвитку.

Значний внесок у теоретичне обґрунтування фінансового посередництва зробило багато економістів: А. Пігу, Й. Шумпетер, Р. Голдсмід, Дж. Стігліц та інші .

У сучасних умовах фінансові посередники посідають одне з центральних місць на фінансовому ринку. Їх функції, які полягають в акумулюванні коштів громадян та юридичних осіб і подальшому їх наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників, відіграють важливу роль в економічному житті держави.

1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

.1 Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (СФКІ), їхнє місце і роль у грошово-кредитній системі. Передумови та причини становлення й розвитку

Спеціалізовані фінансово-кредитні установи вперше з’явились в XIX столітті і довго відігравали другорядну роль в кредитній системі, значно поступаючись перед банками. З часом вони стали відігравати вагомішу роль, чому сприяли наступні фактори: ріст доходів населення; активний розвиток ринку цінних паперів; здійснення послуг, які не можуть надаватись банками.

На відміну від банків небанківські фінансові посередники, формуючи свої ресурси, здійснюють недепозитне залучення коштів. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами:

шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (такі посередники називаються інвестиційними);

на договірних засадах (такі посередники називаються договірними).

Договірними є: страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії.

До інвестиційних належать: інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні товариства (спілки).

Значну роль у нагромадженні та використанні позичкових капіталів останніми роками відіграють спеціалізовані фінансово-кредитні інститути, що істотно потіснили банки в акумуляції збережень населення і стали важливими постачальниками позичкового капіталу, усуваючи монопольне становище комерційних банків на ринку позичкових капіталів.

Фінансово-кредитні інститути являють собою третю, після Центрального та комерційних банків, відособлену складову частину сучасної грошово-кредитної системи, що характеризується значним впливом на функціонування кредитних відносин, виробництва та споживання.

Зростанню ролі фінансово-кредитних інститутів у сучасній кредитній системі в період після Другої світової війни сприяло декілька причин, зокрема:

зростання доходів населення в розвинутих країнах;

активний розвиток використання цінних паперів;

надання цими установами спеціальних послуг, яких не надають банки.

Основними напрямами діяльності цих інститутів є:

акумуляція збережень населення шляхом їх залучення на вклади;

випуск акцій, облігацій;

продаж страхових полісів.

Небанківські кредитно-фінансові інститути можуть надавати кредити певним сферам економіки та видам господарської діяльності, корпораціям та державі через облігаційні позички, довготермінові іпотечні та споживчі кредити, а також здійснюють операції кредитної взаємодопомоги.

На відміну від банків, спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути виконують обмежену кількість фінансових операцій і послуг та тільки окремі банківські операції. Усі інститути домінують лише у відносно вузьких секторах ринку позичкових капіталів і мають специфічну клієнтуру.

До певних переваг фінансово-кредитних інститутів слід віднести й те, що на відміну від банків, вони можуть акумулювати грошові збереження на доволі значні терміни, а отже, і здійснювати довгострокові інвестиції. Прикладом таких структур є страхові компанії, пенсійні фонди.

Спроможність фінансово-кредитних інститутів акумулювати значні обсяги коштів на тривалі строки робить їх привабливими для співпраці з державними установами. Тому держава в багатьох країнах використовує небанківські інститути для фінансування за їх допомогою провідних галузей економіки, фінансування програм розвитку недостатньо розвинутих регіонів тощо.

1.2 Основні напрями діяльності, види, принципи й типи сучасних фінансово-кредитних установ. Відмінності від банківської діяльності

фінансовий грошовий посередник інвестиційний

Окрім банківських установ, важливе місце у фінансових системах переважної більшості країн належить спеціалізованим небанківським фінансовим інститутам, які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають складати серйозну конкуренцію для комерційних банків на ринку фінансових послуг.

Спеціалізовані фінансові інститути являють собою установи фінансової системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтів. Значне місце у цій системі відводиться спеціалізованим кредитно-фінансовим установам, що діють, як і банки, у різних секторах ринку позичкових капіталів, але вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка їм притаманна та відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових установ пов'язані з:

акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення коштів на вклади,

випуску власних акцій, облігацій, продажу страхових полісів;

кредитуванням певної сфери економіки або господарської діяльності, групи населення;

наданням іпотечних кредитів;

організацією пенсійного та соціального забезпечення населення;

здійснення операцій в рамках кредитної взаємодопомоги.

Необхідність подолання економічної та фінансової кризи в країні та прискорення економічного розвитку вимагають збільшення обсягів внутрішніх інвестиційних ресурсів. Важливими постачальниками інвестиційного капіталу є спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи, роль яких у фінансуванні економічної діяльності щороку зростає.

За рахунок акумулювання заощаджень населення та нагромаджень суб’єктів господарювання небанківські фінансово-кредитні установи формують значні обсяги інвестиційних ресурсів, які спрямовуються ними у придбання фінансових активів, таким чином збільшуючи обсяги фінансування економіки. Серед небанківських фінансово-кредитних установ найбільш активними інвесторами вітчизняної економіки є інститути спільного інвестування, страхові організації та недержавні пенсійні фонди.

Найбільш поширені види фінансово-кредитних установ є:

) Страхові компанії - спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, установ, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків).

) Пенсійні фонди - спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. За формою власності вони бувають приватні або державні.

) Інвестиційні фонди - особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів та вкладають їх в акції та облігації різних підприємств у власній країні чи за кордоном.

) Фінансові компанії - небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстрочкою платежу. Можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних пайових задах або як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній.

) Кредитні спілки - кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та взаємного кредитування.

Принципи сучасних фінансово-кредитних установ полягають в тому,що вони здійснюють діяльність на фінансовому ринку та не випускають власних боргових зобов’язань. Усі зміни вартості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів,а є єдиними емітованими парабанками цінних паперів є інструменти власності.

Відповідно до ринково орієнтованої моделі фінансові-кредитні установи поділяються на такі три типи:

депозитні інститути;

ощадні установи контрактного типу(договірні);

інвестиційні посередники.

До депозитних інститутів у країнах, де функціонує ринково орієнтована модель фінансового посередництва, належать комерційні банки, позико-ощадні асоціації, трастові компанії, взаємоощадні банки, кредитні спілки.

Основною функцією депозитних інститутів є залучення коптів населення і підприємств у вигляді депозитів і надання позик населенню та суб'єктам господарювання.

Ощадні установи контрактного типу залучають довготермінові заощадження населення на контрактній основі. До ощадних установ контрактного типу належать страхові компанії, що надають послуги зі страхування життя та забезпечують інші види страхового захисту, й недержавні пенсійні фонди, які займаються додатковим пенсійним забезпеченням громадян. На розвинутих ринках страхові компанії і пенсійні фонди входять до числа провідних фінансових посередників.

Інвестиційні посередники спеціалізуються на проведенні інвестиційних операцій з фінансовими активами, нерухомістю тощо. Головне призначення цих установ полягає в допомозі учасникам фінансового ринку - власникам заощаджень у здійсненні інвестицій. Такі фінансові установи є організаційними посередниками між власниками та позичальниками капіталу й оптимізують процес його переливу шляхом забезпечення вкладень у фінансові активи. У той же час інвестиційні посередники можуть виступати ініціаторами акумуляції капіталу, наявного на ринку, випускаючи для цього власні цінні папери.

У своїй діяльності фінансово-кредитні установи мають багато спільного з банками:

функціонують у тому самому секторі ринку фінансових послуг, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;

формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте, теж можуть реалізовуватись на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, як і банки, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні та більш ризиковані, ніж активи банків;

їхня діяльність щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їхні зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні й коротші за термінами, ніж власні вимоги, унаслідок чого їхні платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - строкову, обсягову та просторову, а також трансформацію ризиків способом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

вона є вузькоспеціалізованою.

1.3 Договірні фінансові посередники

Договірні фінансові посередники залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором).

Усередині цієї групи фінансові посередники класифікуються за видами послуг, що їх вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти.  Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

страхові компанії;

пенсійні фонди;

ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

.3.1 Страхові компанії, страховий бізнес і його розвиток в Україні та правове забезпечення

Страхові компанії - фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формування на договірних засадах спеціальних грошових фондів.

Особливістю накопичення капіталу, тобто здійснення пасивних операцій є надходження страхових премій, які визначаються на основі страхових тарифів. Страховий тариф - це розмір плати у відсотках, який встановлюється за кожну грошову одиницю страхової угоди. Питома вага таких пасивних операцій в загальній структурі капіталу - біля 90%, решту складає акціонерний капітал або пайові частки, резервний та інший, якщо це передбачено законодавством.

Активні операції страхових компаній складаються з інвестицій в державні облігації чи нерухомість. Особливість активних операцій по страхуванню життя полягає в тому, що залучення коштів відбувається на 5-10 і більше років. Тому потенційно вони можуть стати постачальниками довгострокового капіталу. У страхових компаніях по страхуванню майна структура активних операцій інша, оскільки іноді страховий резерв не може покрити збитків, а тому ці компанії активно здійснюють операції з цінними паперами, прибуток від яких часто йде на покриття збитків. В Україні ці правовідносини регулюються Законом «Про страхування».

Укладаючи договори страхування, страхові компанії приймають на себе ризики власників полісів, а отримуючи страхові внески, вони отримують плату за прийняті на себе ризики. Здатність компанії взяти на себе ризики страхувальників пов'язана з відношенням премії, яку він отримує щороку, до величини надлишка, що визначається різницею між активами і зобов'язаннями компанії.

Сьогодні страхування виконує дуже важливі функції для економіки, головні з яких, на мою думку, регулююча та функція перерозподілу коштів між галузями економіки з надлишком капіталу в галузі з його нестачею.

Процес становлення страхового бізнесу, що є важливою складовою фінансового ринку зокрема та національної економіки, загалом, відбувається в Україні достатньо суперечливо. Страхові компанії починали в 90-х роках з нуля, започатковуючи свій бізнес вже з урахуванням нових, ринкових засад функціонування економіки. Їм не потрібно було, як це мало місце у багатьох інших галузях, переводити свою діяльність з планових рейок на ринкові.

Можливо саме тому в українському страховому бізнесі вже давно діють закони конкурентної боротьби, де поряд зі становленням та зміцненням одних страхових компаній спостерігається розпад, банкрутство інших.

Проблеми, що постають перед страховими компаніями, спричиняються дією об'єктивних та суб'єктивних факторів.

До об'єктивних належать:

інфляція;

тривала системна та економічна криза;

конкуренція, яка нерідко набуває жорстких форм;

високий рівень безробіття;

вкрай низький рівень доходів переважної більшості наших громадян;

використання в економіці застарілих, ризикованих технологій;

недосконалість законодавчих актів тощо.

Суб'єктивні фактори:

недовіра населення до страхових компаній;

недостатній професіоналізм кадрів;

слабке використання сучасних, маркетингових концепцій ведення бізнесу;

порівняно вузький діапазон ризиків, що страхуються (однорідний страховий портфель);

відсутність досвіду перестраховування.

Підвищення ефективності страхового бізнесу, заснованого на застосуванні сучасних маркетингових концепцій, ускладнюється наявними в Україні економічними та соціальними реаліями. Страхові компанії, пристосовуючись до обставин, що склалися, часто вдаються до таких фінансових операцій, які не відповідають сутності і принципам страхування. Фактично йдеться про квазістрахування, що нічого спільного не має з тими функціями, які страхувальники відіграють у стабільній ринковій економіці, перерозподіляючи ризики серед її суб’єктів.

Сьогодні в Україні працюють 23 страхові компанії з іноземним капіталом, у тому числі 6 компаній - із 49% часткою іноземного капіталу, 14 - із 19-21%, 2 - із 25% та одна компанія - із 36% часткою.

Сукупні страхові резерви українських страхових компаній відповідають потужності лише однієї, до того ж далеко не найбільшої західноєвропейської страхової компанії.

Страховий бізнес, безумовно, дуже перспективний та прибутковий вид діяльності. Страхування відповідає як загальноекономічним так і соціальним потребам економічного розвитку держави, є невід’ємною частиною сучасного українського ринку капіталу. Перспективність страхового ринку України обумовлюється такими чинниками, як: існування вільних коштів у населення, високий попит на надійні засоби інвестування, ненасиченість ринку альтернативними послугами, незакінчений перерозподіл сил страхового ринку України та відсутність державних програм достатнього пенсійного забезпечення.

Незважаючи на всі недоліки та труднощі у становленні ринкових відносин в Україні, за останні шість років страховий ринок зазнав значного розвитку та реструктуризації - від хаотичного нагромадження фінансових пірамід до структурованого та певним чином сформованого ринкового середовища.

Правове забезпечення страхування становлять ухвалювані законодавчі та нормативні акти, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямками.

Система правового регулювання страхової діяльності містить норми, визначені:

Конституцією України;

міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;

Цивільним кодексом України;

Законами та постановами Верховної Ради України;

Указами та розпорядженнями Президента України;

декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України;

нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим органам за рішенням Президента або Уряду України;

окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалежної України. Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що виключно законами України встановлюються засади створення й функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку страхової справи.

.3.2 Недержавні пенсійні фонди і механізм їхнього функціонування, характеристика, переваги і недоліки

Недержавний пенсійний фонд - це фінансова установа, призначена для накопичення коштів на додаткову недержавну пенсію та здійснення пенсійних виплат учасникам фонду. Недержавний пенсійний фонд являється основою системи недержавного пенсійного забезпечення.

Система недержавного пенсійного забезпечення - це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:

недержавними пенсійними фондами - шляхом укладання пенсійних контрактів між адміністраторами фондів та вкладниками;

страховими організаціями - шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;

банківськими установами - шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків.

Органом управління недержавного пенсійного фонду є рада фонду, яка контролює поточну діяльність недержавного пенсійного фонду і вирішує основні питання його роботи (зокрема, затверджує інвестиційну декларацію фонду). Рада фонду створюється в кількості не менше 5 осіб, яких можуть призначати засновники фонду, а у випадку корпоративного фонду також і роботодавці-платники, і таким чином впливати на діяльність та інвестиційну політику фонду. Рада підзвітна зборам засновників недержавного пенсійного фонду - вищому органу управління недержавного пенсійного фонду, або засновнику, якщо фонд створено одним засновником.

Недержавний пенсійний фонд для виконання своїх функцій використовує послуги інших юридичних осіб - адміністратора, компанії з управління активами і банка-зберігача. Рада фонду вибирає такі компанії, укладає з ними договори про обслуговування фонду і контролює їх роботу.

Вкладники перераховують пенсійні внески на рахунок недержавного пенсійного фонду, відкритий у зберігачі. Адміністратор недержавного пенсійного фонду обліковує інформацію про суми внесків та інвестиційного доходу на індивідуальних пенсійних рахунках учасників. Компанія з управління активами примножує кошти, що надходять, шляхом їх інвестування в акції, облігації та інші інвестиційні продукти. Але компанія з управління активами не має прямого доступу до пенсійних коштів. Усі операції з пенсійними коштами здійснюються через зберігач, який після перевірки відповідності вимогам з інвестування перераховує гроші на придбання різних фінансових інструментів.

Інвестиційний дохід, за вирахуванням адміністративних витрат на обслуговування фонду, розподіляється між учасниками та обліковується на рахунку кожного учасника. Отриманий дохід повторно інвестується, в результаті чого кошти недержавного пенсійного фонду зростають за принципом складного відсотка.

Така структура недержавних пенсійних фондів була передбачена з метою недопущення втрати пенсійних накопичень і забезпечення "прозорості" діяльності фондів. Недержавний пенсійний фонд юридично відокремлений від засновників, роботодавців - вкладників і компаній, які надають послуги. Тому навіть у разі банкрутства або ліквідації будь-якої з цих компаній, в тому числі й зберігача, пенсійні кошти не будуть втрачені.

Діяльність у системі недержавного пенсійного забезпечення контролюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Національним банком України. Крім того, учасники фонду можуть самі контролювати ефективність роботи недержавного пенсійного фонду, отримуючи інформацію про стан своїх накопичень (в тому числі і про інвестиційний дохід), і у разі незадовільної роботи фонду переводити свої кошти до іншого недержавного пенсійного фонду.

В Україні діють недержавні пенсійні фонди трьох видів: корпоративні, відкриті і професійні.

Можна виділити цілий перелік переваг діяльності недержавних пенсійних фондів як інституційних інвесторів на вітчизняному інвестиційному ринку:

) здатність акумулювати значні інвестиційні активи, без жорсткої залежності від того чи іншого учасника НПФ, адже виплата пенсійних зобов’язань одному учаснику фонду суттєво не зменшить його інвестиційні можливості.

) наявність суттєвих податкових пільг для НПФ:

для роботодавців-вкладників - відсутність оподаткування податком на прибуток пенсійних внесків і можливість відносити суму таких внесків до валових витрат;

для адміністраторів та управляючих активами НПФ - звільнення від оподаткування податком на додану вартість. 3) використання у якості об’єктів інвестування фінансових інструментів переважно реальних ліквідних активів, дохід за якими гарантовано державою та відомими компаніями, а також валютними цінностями та нерухомістю, що є передумовою не тільки рентабельності, але й надійності вкладень.

) вивільнення коштів, що раніше перебували у формі приватних заощаджень, і трансформація їх у форму інвестиційних ресурсів, що збільшує можливості інвестиційного ринку.

) нівелювання рівня ризиковості інвестиційної діяльності і, відповідно, пенсійних активів вкладників, через визначені на законодавчому рівні обмеження, щодо вкладання капіталу у фінансові інструменти.

Проте, існують і об’єктивні чинники, які стають на перешкоді розбудови системи недержавного пенсійного забезпечення, а саме:

недостатня розвиненість національного фондового ринку, що не дозволяє в повному обсязі реалізовувати усі потенційні можливості використання заощаджень населення (втілених у формі пенсійних активів) в інвестиційних процесах;

недосконалість законодавчого забезпечення інвестиційної діяльності НПФ, що відображається у дещо жорстких обмеженнях вкладання активів фондів у різні фінансові інструменти інвестиційних процесів;

недостатня інформованість населення про саму сутність НПФ та переваг участі у даних фондах;

відсутність обмежень, щодо системи бонусних виплат учасникам організаційного процесу НПФ, особливо адміністраторам та управляючим активами фондів, що може стати причиною зловживань та недобросовісної поведінки.

1.3.3 Ломбарди і механізм їх функціонування

Ломбарди - це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна.

В Україні вони виникли на початку 20-их років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами, що перебувають в розпорядженні місцевих Рад в системі установ побутового обслуговування. Вони були створені з метою надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей.

Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % - вартості виробів з дорогоцінних металів, каменів, годинників у золотій оправі тощо.

Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками.

Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

До фінансових послуг ломбарду належать:

надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;

надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.

До супутніх послуг ломбарду, якщо інше не встановлено законом, належать:

оцінка заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору;

надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією;

реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору.

В Україні зараз діють приблизно 460 ломбардів. За минулий рік вони надали кредитних послуг на загальну суму в 1,5 млрд. гривень.

Перевага ломбардів - швидкість надання позик. Гроші видають того самого дня (якщо заставою слугують коштовності, побутова техніка). Два-три дні займає отримання позики під заставу автомобіля або квартири.

Постійним клієнтам (або тим, хто хоча б раз отримав гроші в ломбарді) лихварі пропонують знижки і бонуси. Наприклад, істотно зменшують відсоток за користування кредитом (до 0,3% на день), заставу оцінюють практично за ринковою вартістю, погоджуються на відтермінування платежу, а також не нараховують штраф за прострочення.

Утім, ломбарди також можуть зробити жорсткішими умови кредитування, оскільки приблизно третину з них фінансують банки.

Таким чином, ломбарди залишаються одним із найбільш консервативних і стабільних фінансових інститутів для фізичних осіб; вони орієнтовані на видачу дрібних та короткострокових кредитів, виконують своєрідну функцію соціально-економічних стабілізаторів в умовах будь-яких економічних змін.

Незважаючи на значну популярність ломбардів залишаються невирішеними низка проблем правового регулювання даних установ. Для їх подолання необхідне:

формування координованої державної політики у сфері врегулювання роботи ломбардів;

прийняття пакета відповідних законодавчих документів, зокрема, комітет з питань фінансів та банківської діяльності на восьму сесію верховної Ради України планує винести проект закону про ломбарди і ломбардну діяльність;

створення системи захисту клієнтів ломбарду.

1.4 Інвестиційні фінансові посередники. Інвестиційні фонди, їхня діяльність в Україні та правове забезпечення

Інвестиційні компанії та інвестиційні фонди здійснюють кредитування малих та середніх фірм. Їхні інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах, на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов’язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми інвестиційних ресурсів зумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з’явилися перші законодавчі акти, що регламентували їхню діяльність. На початку 1994 р. Президент України підписав Указ «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії». Відповідно до указу Президента України, передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їхніх різних можливостей на ринку цінних паперів. Інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Різниця була також у розмірах статутного фонду, формах організаційної структури та ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа, функцією якого було спільне інвестування. Його організаційна форма - акціонерне товариство закритого та відкритого типів. Статутний фонд формується за рахунок грошових коштів, цінних паперів, нерухомого майна тощо.

Згодом у 2001 р. прийнято Закон України «Про інститути спільного інвестування(пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Згідно з положеннями цього закону, в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типів. За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути корпоративними інвестиційними фондами та пайовими.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність за нормами, встановленими законом України для акціонерних товариств.

Пайові інвестиційні фонди - це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності. Ці активи перебувають в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Пайові інвестиційні фонди не є юридичними особами.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Така перспектива розвиває і вітчизняні інвестиційні фонди.

.4.1 Фінансові компанії і особливість їхньої діяльності в перехідний період

Фінансові компанії - кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій.

Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3 - 6 місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і менше - населення та сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Фінансові компанії з кредитування продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов’язання у роздрібних торговців та дилерів зі знижкою (як правило, 7 - 10 %). Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон’юнктури.

Фінансові компанії, які займаються обслуговуванням систем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця). Існують фінансові компанії, що спеціалізуються на наданні дрібних позичок індивідуальним позичальникам під високий (лихварський) процент. Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їхніх боргових зобов’язань. Серед них важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов’язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль над їхньою діяльністю. До фінансових компаній належать і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема які діють у сфері споживчого кредиту.

Фінансові компанії надають такі послуги:

залучення фінансових активів юридичних осіб із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;

залучення фінансових активів фізичних осіб із зобов’язанням щодо наступного їх повернення шляхом укладення договорів управління майном;

надання позик;

надання гарантій;

надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;

факторинг;

фінансовий лізинг;

діяльність з обміну валют;

залучення коштів установників управління майном з метою фінансування будівництва житла тощо.

Враховуючи розмаїття фінансових послуг, які можуть надавати фінансові компанії, доцільно умовно розподілити фінансові послуги на три групи:

діяльність з управління фінансовими активами;

послуги кредитування;

діяльність із забезпечення проведення розрахунків.

Фінансові компанії в Україні динамічно розвиваються, незважаючи на недосконале законодавство та інші правові перешкоди.

До таких умов можна віднести поступовий розвиток ринку цінних паперів. Дрібні і середні підприємства, що переходять у власність індивідуальних та колективних власників, потребують кваліфікованого управління, яке не завжди можуть забезпечити нові господарі, що, як правило, не мають достатнього досвіду організації господарської діяльності в умовах ринку.

.4.2 Кредитні кооперативи (товариства, спілки), їхня спеціалізація і перспективи розвитку

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) - це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу.

Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам - під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

Крім позичок, кредитні кооперативи можуть надавати своїм членам інші послуги - консультаційні, брокерські, випускати кредитні картки, установлювати касові автомати тощо. Коло послуг, які надають кредитні товариства, поступово розширюється, наближаючись до кола послуг, які надають комерційні банки. Проте набір базових банківських операцій вони не можуть виконувати і тому на них не поширюються норми банківського законодавства.

В Україні кредитні кооперативи (товариства) розвинуті слабо, перебувають на стадії зародження. Хоча є дані, що вже функціонує близько 250 кредитних спілок, роль їх на грошовому ринку мало помітна, обсяги їх сукупних активів становлять близько 10 млн грн. Це пояснюється відсутністю економічної та правової бази для розвитку кредитної кооперації. Переважна частина населення України перебуває в "пролетаризованому" стані, має мізерні і нестабільні доходи, не може займатися самостійною господарською діяльністю і тому не може стати суб'єктом кредитних відносин. Навіть мережа кас взаємодопомоги, яка функціонувала при профспілках за часів радянської влади і була досить широкою, зараз істотно скоротилася.

Кооперативна діяльність спрямована не лише на задоволення матеріальних потреб населення, а й на соціальну перебудову села, економічну стабілізацію, відродження демократії, міжнародне співробітництво.

В умовах світової фінансової кризи, яка, безумовно, охопила й Україну, кредитні спілки проявляють себе більш стійко. Потенційну роль кредитних спілок у сільській місцевості не слід недооцінювати, оскільки аналіз функціонування комерційних банків за останні роки з точки зору малого бізнесу виявив такі недоліки: їх ненадійність, велику залежність від держави, неспроможність швидко реагувати на ситуацію, що змінюється в результаті значних обсягів накопичених та вкладених засобів. Малі форми кредитування швидше реагують на зміну ситуації, оскільки всі грошові кошти належать пайовикам, управління в них прозоре, а фінансові потоки легше відстежити; вкладення коштів у ризикові операції заборонені, тобто фінансові втрати незначні. Пайовики знають один одного, що зводить процес повернення кредиту до певних гарантій.

Поштовх до прискореного формування кредитної кооперації в Україні може дати прискорення розвитку малого і середнього бізнесу, приватизація землі, розвиток приватного та орендного сільськогосподарського виробництва, кооперації в інших сферах економіки - споживчої, житлової, збутової тощо.

.4.3 Міжбанківські об’єднання, їхня роль у діяльності банківської та кредитної систем. Види міжбанківських об’єднань та їхня характеристика

Міжбанківські об'єднання відіграють усе помітнішу роль у діяльності банківської та кредитної систем. Вони утворюються банками (іншими установами за участю банків) з метою координації та узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних інтересів та ін.

Перші міжбанківські об'єднання виникли як наслідок становлення величезних промислових монополій (концентрації проми¬лового капіталу) та конкурентної боротьби між банками. Основними способами створення міжбанківських об'єднань стали:

злиття самостійних банків;

поглинання одним банком своїх конкурентів.

На сучасному етапі існує велика кількість різноманітних міжбанківських об'єднань, утворення яких ґрунтується як на добровільному об'єднанні самостійних банків (злиття), так і на правах власності, контролю, централізованого управління, прямого підпорядкування і залежності (поглинання).

Класифікація міжбанківських об’єднань

. Залежно від складу учасників:

суто банківські об'єднання;

об'єднання змішаного типу, учасниками котрих стають як підприємства та організації, так і один чи кілька банків.

. Залежно від цілей:

на об'єднання комерційного типу, діяльність яких орієнтована на отримання й максималізацію прибутку;

некомерційного типу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм членам.

. Залежно від строків діяльності:

на безстрокові об'єднання, що діють постійно;

об'єднання, створені на певний строк.

. Залежно від ступеня залежності й підпорядкування окремих структур:

на асоціативні добровільні об'єднання, членами яких є рівноправні за статусом самостійні банки, котрі добровільно делегують виконання окремих функцій створеному ними об'єднанню та його апарату;

корпоративні, засновані на відносинах власності й системі участі в капіталі об'єднання, які мають жорстку ієрархічну структуру і залежать від головного банку - власника контрольного пакета акцій.

Найбільш поширеним є розподіл міжбанківських об'єднань на асоціативні й корпоративні.

Головні представники міжбанківських об'єднань:

асоціативного комерційного типу - консорціуми та картелі;

корпоративного типу - концерни і трести.

Банківський консорціум - тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Організується під головуванням найбільшого банку (голови консорціуму), який діє від імені і в інтересах усіх учасників консорціуму. За такого об'єднання юридична самостійність банків, що входять до складу консорціуму, не втрачається головна мета консорціуму: збільшення обсягів операцій з допомогою концентрації ресурсів та розподілення ризиків, що дає можливість обмежити втрати кожного учасника консорціуму за можливих неплатежів клієнтів.

Часто консорціальні об'єднання банків називають банківськими синдикатами, а кредити, що надаються консорціумом банків, - консорціальними, або синдикативними. У банківській практиці синдикатами називають тимчасові банківські об'єднання, створені для розміщення великих випусків цінних паперів, обслуговування емісійно-засновницької діяльності клієнтів.

Банківський картель - об'єднання крупних банків навколо угоди про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики щодо процентних ставок, дивідендів, умов кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не афішуються. Незалежність банків, що входять до складу картелю, зберігається.

Банківський концерн - це монополістичне об'єднання акціонерних банків, коли великий банк (головне акціонерне това-риство) стає власником контрольного пакета акцій юридичне самостійних банків (дочірніх товариств), а відтак здобуває право контролювати їхню діяльність. До складу банківського концерну, крім банків, можуть входити також інші (страхові, лізингові, факторингові тощо) акціонерні товариства з різною специфікою діяльності, що не залежать одне від одного, але об'єднані під керівництвом акціонерного товариства, якому належать контрольні пакети акцій усіх акціонерних товариств концерну. Таке об'єднання має назву банківської холдинг-компанії.

Банківські холдинги стали дуже поширеними в останні роки, вони утворюються на величезних територіях, їх називають "супермаркетами" банківських і небанківських послуг. Основна мета холдингу - спрямовувати, контролювати діяльність усього об'єднання і кожної його складової окремо, оптимізуючи прибуток. Існують одно та багатобанківські холдингові компанії. Однобанківські холдингові компанії (фінансові концерни) складаються з одного банку, який виконує функції холдингу, а також певної кількості парабанків. Багатобанківські холдингові компанії контролюють два або більше банків. Найчастіше головною холдинговою компанією в цьому об'єднанні стає інвестиційна або фінансова корпорація, створена на базі промислових підприємств і банків.

Банківський трест - це монополістичне об'єднання банків, яке утворюється об'єднанням власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються одному органу управління. На відміну від концерну, трест базується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

.5 Проблеми розвитку небанківських фінансово-кредитних установ в Україні

В сучасній економіці важливу роль у спрямуванні коштів від суб'єктів, які заощадили, до суб'єктів-позичальників відіграють небанківські кредитно-фінансові установи. В розвиненому ринковому господарстві вони вступають у пряму конкуренцію з банками, оскільки здатні надавати своїм клієнтам такі самі послуги і забезпечувати при цьому більшу надійність вкладів. У зв’язку з цим, питання дослідження проблем розвитку небанківських кредитно-фінансових установ України є на сьогодні надзвичайно актуальним.

Значний внесок у дослідження проблеми формування і регулювання небанківського фінансового сектора, належить В.Д. Базилевичу, О.І. Барановському, О.Й. Шевцовій, В.І. Віхлевщуку, О.О. Гаманковій, С.С. Осадцю, А.Л. Самойловському, О.О. Слюсаренко, В.М. Фурману та ін.

Особливістю функціонування кредитної системи України в сучасних умовах є посилення ролі небанківських фінансових установ, підвищення універсалізації їх діяльності. Поштовхом до створення і розвитку їхньої діяльності в Україні стало прийняття Верховною Радою України законів: ,,Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 року № 2299, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року № 2664, „Про кредитні спілки” від 20 грудня 2001 року № 2908; „Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 року № 1057 та інших. Страхові і лізингові компанії, інвестиційні і недержавні пенсійні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки, ломбарди зайняли своє місце у відносинах мобілізації і розподілу капіталів, становлячи в окремих випадках конкуренцію банківським установам.

Небанківські фінансові установи, акумулюючи кошти індивідуальних інвесторів і вкладаючи їх у різні економічні проекти, забезпечують рівновагу на ринку капіталів через погодження пропозиції і попиту на фінансові ресурси, перерозподіляють і знижують фінансові ризики, забезпечують підвищення ліквідності фінансових вкладень різних інвесторів внаслідок професійного управління залученими коштами. Таким чином, крім досягнення власних комерційних цілей, небанківські фінансові установи сприяють вирішенню загальноекономічних завдань, економічному зростанню в Україні.

Небанківські фінансові установи в Україні переживають початковий період свого становлення, їх розвиток залишається мало динамічним, інколи навіть хаотичним, саме тому актуальним є подальше дослідження їх правої природи, діяльності, функцій, які вони виконують в економіці держави, тощо.

Причиною виникнення небанківських фінансових установ є погіршення життя простих людей, їх потреби в отриманні фінансових послуг, у додаткових фінансових ресурсах для забезпечення свого існування, які стала забезпечувати кредитна кооперація. Саме потреби людей у фінансових послугах, спрямовані на покращання умов життя, їх діяльність із задоволення цих потреб сприяли створенню ними кредитних кооперативів, які дали можливість заощадження одних робітників і селян використовувати іншим членам кредитної кооперації.

Концепція розвитку ринку небанківських послуг, яка була схвалена Урядом у 2001 р., загалом дала змогу підійти комплексно до важливих проблем розвитку небанківських фінансових установ. Але такі стратегічні напрями, які там були прописані, а саме удосконалення системи державного регулювання небанківських фінансових установ, відновлення довіри до галузі, кадрове забезпечення небанківської діяльності на сьогодні так і не втілені повною мірою в життя. Існуючі моделі державного регулювання фінансової діяльності певною мірою універсальні і водночас значно різняться в національних економічних системах. Універсальність таких моделей полягає:

у формуванні галузевого законодавства;

у виокремленні спеціальної регулятивної структури органів нагляду;

у встановленні правил і критеріїв допуску до надання фінансових послуг;

у здійсненні контролю за поточною діяльністю фінансових установ;

у наявності податкового регулювання.

Специфіка і оригінальність моделей регулювання небанківських фінансових установ може проявлятися в різних аспектах:

особливостях небанківського і загального законодавства;

статусі і структурі органів нагляду за діяльністю небанківських установ;

процедурних питаннях допуску до діяльності на ринку небанківських фінансових послуг;

методах і формах регулювання діяльності небанківських фінансових установ;

ступені популярності й активності використання окремих інструментів регулювання.

Серед проблем нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ фахівці виділяють нестабільність законодавства, пошук оптимального співвідношення контролю за дотриманням законодавства, регулювання фінансової стійкості, розроблення й контроль за виконанням вимог до обліку та звітності й інтегрованого (паралельного усіх небанківських фінансових установ) регулювання.

Важливість державного регулювання вітчизняного ринку небанківських фінансових послуг зумовлена тим, що його розбудова, включаючи створення якісно нових фінансових умов функціонування й розроблення правових основ регулювання, нових фінансових відносин у сфері небанківської діяльності, відбувається в умовах глобалізації світового фінансового господарства.

Варто зазначити, що система впливу на ринок небанківських фінансових установ з боку держави в Україні досі остаточно не сформована. Це значною мірою зумовлено не лише внутрішніми чинниками розвитку цього ринку як такого, але й є прямим наслідком макроекономічних процесів у економіці нашої держави.

Сьогодні перед Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг стоїть завдання якісного поліпшення контролю небанківських фінансових установ, починаючи зі збирання, аналізу, узагальнення й розкриття звітності (включаючи вдосконалення інформаційних каналів); удосконалення методології аналізу і закінчуючи формуванням оптимального механізму оперативних перевірок небанківських фінансових установ і ефективної системи реагування на синдроми їх неплатоспроможності.

Наведені пропозиції щодо формування механізму створення конкурентоспроможності небанківських фінансових установ є підставою оцінки та вдосконалення системи наглядових та контролюючих функцій Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, чіткого розподілу сфер впливу між нею та Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку. Основні напрямки регулювання діяльності небанківських фінансових установ повинні становити однорідну програму впливу на їх функціонування і здійснюватися комплексно, виходячи із специфіки діяльності окремих груп цих установ.

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Комерційний банк установив такий курс долара США: купівля - 12,81, продаж - 12,99.

Скільки гривень можна одержати за 500 доларів 90 центів?

Скільки доларів можна купити за 21000 грн.?

Розрахуйте відносну маржу (спред) комерційного банку за таким рівнем курсів валют.

Розв’язання

. Для визначення суми в гривнях, яку можна отримати за 500 доларів 90 центів потрібно цю суму помножити на курс купівлі:

,9·12,81 = 6416,53 (грн.)

. Для визначення суми в доларах, яку можна отримати за 21000 грн. необхідно цю суму поділити на курс продажу:

:12,99 = 1616,63 (грн.)

Таким чином, за 21000 гривень можна отримати 1616 доларів 63 центи.

.Відносна маржа (спред) розраховується за формулою:

BAS =  · 100%.

=  · 100% = 1,39.

Отже, відносна маржа становить 1,39.

Відповідь: 1) 6416,53 грн.

) 1616,63 доларів.

) BAS = 1,39.

ВИСНОВКИ

Сучасні фінансові посередники розглядаються як спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв'язку в динаміці руху активів.

Вітчизняний фінансовий ринок неоднорідний за складом учасників: поряд із великими конкурентоздатними структурами існує чимало вузько профільних та малих. Майже всі посередники достатньо диференційовані за клієнтами і напрямками діяльності (як міжгалузевими, так і сегментарними), але у кризових умовах тяжіють до універсальності як форми вживання і оперують на різних секторах фінансових послуг.

Без фінансових посередників не можуть бути реалізовані всі переваги існування фінансових ринків. Вони зменшують операційні витрати, знижують ризик та зменшують асиметричність інформації.

Оскільки основною вимогою до функціонування фінансових посередників є забезпечення прозорості і ліквідності, їх діяльність потребує відповідно регулювання - як на державному рівні, так і на рівні самоорганізації. Слід визнати, що вітчизняним фінансовим посередникам доводиться діяти в умовах недопрацьованих правил гри, що суттєво дається взнаки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аржевітін С. Фінансові посередники та їх дії на фінансових ринках. Фінансування підприємницької діяльності. - К., 1998. - 43 с.

. Габбард Р. Глен. Гроші, фінансова система та економіка. - К.: КНЕУ. - 2005 - 889с.

. Гроші та кредит: Підручник / За ред. професора Б.С. Івасіва. - К.: КНЕУ, 1999. - 404 с.

. Гроші та кредит. Підручник. - 4-те вид., перероб. і доп. / М. I. Савлук, А.М. Мороз, І.М. Лазепко та ін.; За заг. ред. М.І. Савлука. - К.: КНЕУ, 2006. - 744 с.

. Любунь О.С., Любунь В.С., Іванець І. В. Національний банк України: основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності: Навчальний посібник. - К.: ЦНЛ, 2004. - 351 с.

. Михайленко В.С. Гроші та кредит: Навч. посіб. для дистанційного навчання / За наук. ред. А.А. Чухна. - К.: Вид-во «Університет «Україна», 2006. - 372 с.

7. Корнєєв В. В. Фінансові посередники: інституційна роль та інструментарій / В. В. Корнєєв// Фінанси України. - 2000. - № 2. - 223.

. Ємець В.В. Інститути небанківського фінансового сектора у системі забезпечення економічної безпеки