Екзистенціалізм як гімн особистості

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Философия
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    20,11 Кб
  • Опубликовано:
    2015-03-19
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Екзистенціалізм як гімн особистості

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський національний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін







РЕФЕРАТ

з дисципліни "Філософія"

на тему "Екзистенціалізм як гімн особистості"


Виконала:

студентка групи КІ-121Костюк М.К.

Перевірила:

Старший викладач Киселиця С.В.







Зміст

Вступ

І. Екзистенціалізм як гімн особистості

ІІ. Атеїстичний екзистенціалізм

ІІІ. Феномен релігійного екзистенціалізму

IV. Представники екзистенціалізму

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, перевернув свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини, особистості. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування.

Визначальними рисами екзистенціоналізму можна вважати такі:

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі <#"justify">екзистенціалізм життєва цінність релігійний

І. Екзистенціалізм як гімн особистості

Екзистенціалізм або філософія існування (фр. <#"center">ІІ. Атеїстичний екзистенціалізм

Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала.

Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму - це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно-архетиповий для атеїстичного екзистенціалізму. Адже знання про ілюзорність потойбічного призначення людини робить життя людини, яка прийняла таке знання, абсурдним.

Ці настанови близькі до філософії Ніцше, який ще більшою мірою, ніж Хайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розпився насамперед у Франції за часів II світової війни і наступних двох десятиліть.

ІІІ. Феномен релігійного екзистенціалізму

На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності.

Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. "Існують два різновиди екзистенціалістів, - пише він, - по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдегґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності. "

Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повніша стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування - вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності.

Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.

IV. Представники екзистенціалізму

1.Жан Поль Сартр

Жан Поль Сартр народився 21 червня 1905 року в Парижі. Закінчивши привілейований вищий учбовий заклад "Еколь Нормаль, відслуживши належний строк в армії, Сартр викладає філософію у ліцеї в Гаврі. У 1933-34 роках, знаходячись на стажуванні в Берліні, він знайомиться з феноменологією Едмунда Гуссерля та отримує уявлення про екзистенціалізм Мартина Хайдеґґера.

Уже в перших своїх працях Сартр піддає критиці трансцендентальний ідеалізм та розвиває вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції: "Трансцендентрість Его" (1934), "Уява (1936), "Ескіз теорії емоцій (1939), "Уявне" (1940). Сартр заперечує доцільність наукових методів у вивченні людської психіки, критикує натуралізм у психології. У його літературних творах "Нудота та оповіданнях зі збірки "Стіна" (1938-39) уже присутні початки екзистенціалізму. Роботу над трактатом "Буття та ніщо перервала війна. Потрапивши в полон, Сартр зобразив тяжку хворобу, вийшов і почав, беручи участь у русі Опору, викладати філософію в паризькому ліцеї. У 1943 році він завершує "Буття та ніщо, у нього складається цілісна концепція людського існування. В тій чи іншій мірі це вчення про людину розкривається в його літературних творах (1945-1960 роки).

У 1960 році вийшов перший том "Критики діалектичного розуму, у передмові до якої Сартр заявив, що вважає марксизм вічною філософією нашого часу, і власний екзистенціалізм розглядає як доповнення до марксистської теорії суспільства. Сартр брав активну (в багато в чому деструктивну) участь у політичному житті Франції. У 1964 році відмовився від Нобелевської премії у галузі літератури. Багато творів, у тому числі другий том "Критики діалектичного розуму, "Зошити про мораль тощо вийшли після його смерті 15 квітня 1980 року.

Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали "найбільш складним філософом ХХ ст. . Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcистськими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства

Твір "Екзистенціалізм - це гуманізм побачив світ у 1946 році, це текст лекції, прочитаної Сартром. У ній він викладає основні тези свого трактату "Буття та ніщо, хоча в певній мірі переглядає однобічно негативну концепцію волі. В тому ж році з'явилися його стаття "Картезіанська воля та нарис "Матеріалізм та революція, в яких ідеї лекції "Екзистенціалізм - це гуманізм отримали подальший розвиток.

Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні доктрини. Не менший вплив мали теоретичні розробки Ніцше, Гегеля і Маркса.

Звідси першопочаткове питання Сартра полягає в наступному: "На що схоже людське існування?". Він прагне описати те, що називає "людською реальністю в найбільш загальних термінах. Його відповідь міститься вже у праці " Буття і ніщо, так як людська реальність, вважає він, складається з двох способів існування: буття і ніщо, як буття, і небуття. Людське буття існує як і "в - собі, об'єкт або річ, і як "для себе, свідомість, яка не є освідомлюючою річчю. Він описує існування "в - собі, існування явища чи речі, як те, що "наповнене собою. Річ не має внутрішніх і зовнішніх якостей, не має свідомості про себе, вона просто існує. Він говорить: "Не існує ні найменшої пустоти в існуванні, не має ні найменшої тріщини, через яку ніщо могло б прослизнути. В протилежність до цього "для - себе, чи свідомість, не має такої повноти існування, тому що не є річчю.

Таким чином, "для себе - це відомість, те, з чого складається свідомість; "в - собі - це речі, об'єкти. Свідомість також включає в себе відомість про себе. Воно є "ніщо внаслідок того, що не має сутності.

Звідси вся сартірівська антологія, що переростає у нього, вслід за Хайдеггером, в суб'єктивно-ідеалістично антропологію, будується в докотомії буття - для - себе і буття - в - собі, рівнозначних Я і не - Я.

Характерною рисою "буття - у - собі є те, що воно абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття "нудоти (твір "Нудота). Згідно з феноменологічною установкою Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які "людські, осмисленні визначення буття - у - собі, тому воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: "Буття є те, що воно є.

На відміну від буття - у - собі буття - для - себе абсолютно рухоме вплинне, активне та пусте. Свідомість не має нічого субстанційного, "вона існує лише мірою того, як з'являється. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою, її можна розглядати як абсолют.

Звідси буття - в - собі залишається в системі темним фоном наякому існує і діє одне тільки для - себе - буття як єдине джерело якісної багатоманітності і носій життя і руху. Межі свідомості утворюють і межі активності, становлення і змін. "Активність є тільки постільки, поскільки свідоиа істота володіє засобами, що передбачають ціль….

Таким чином Сартр формує і головну дихотомічність людського буття: з одного боку - бути Богом і досягти самодостатнього "буття - в - собі, зберігши при цьому вільну суб'єктивність "буття - для - себе, з іншого - ілюзорність цього безмежного самоствердження.

Філософський антропологізм Сартр оголошує єдиним фундаментом соціологічних, етичних і власне філософських концепцій. В своєму вченні про людину Сартр виходить з примату тільки особистісного, індивідуального досвіду над об'єктивним матеріальним буттям. Вже в протиставленні нерухомого, масовидного і інертного "буття - в - собі, дійсному, динамічному, вічно розвиваючому "буттю - для - себе закладена ідея екзистенціальної людини, повністю вільної, незалежної в своїй діяльності ні від зовнішнього світу, ні від суспільно-історичного середовища і, що розвивається за своїм власним внутрішнім прагненням.

Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги - матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти. Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, - усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип - випадковість існування.

.Альбер Камю

Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю безкоштовно закінчує середню школу завдяки зауваженим у нього здібностям. У 1935 починається літературна і театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь у підтримці Іспанської республіки. Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в 1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі.

Основні філософсько-літературні праці: "Калігула" (1938), "Чума" (1947), "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував спою належність до екзистенціалізму, називаючи його "філософським самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служи "ниткою Аріадни". Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта "істина", відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це "пусте питання", - вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. "Міф про Сізіфа" починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії". Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні "екзистенціали", або "модуси" (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти - століттям фізичних наук, девятнадцяте - біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат "існування" (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно "сутності", Камю ототожнює саму "сутність" з "абсурдом нещасної свідомості".

"Абсурд" у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд" став Богом, але не варто залякувати примарою "страшного суду", якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у "нещасну свідомість", ставить "основне питання філософії" перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що "цей світ не має значення, одержує свободу". А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна "природі людини" потреба самовираження особистості; бунт - це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта "Я мислю, отже, я існую" ірраціоналістичне кредо: "Я бунтую, отже, існую".

Разом з тим Камю, розрізняючи "метафізичний" бунт і "соціальну" революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного "солідарністю".

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на "відчуті абсурдності", тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний "Міф про Сізіфа" він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає "безглуздою" дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. "Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством".

У п'єсі "Калігула" і в повісті "Сторонній" Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму ("активного" і "пасивного"), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається "диявольський" прояв нігілізму - "непомірна радість безкарного вбивці", а в другому, - байдуже безвільне існування "стороннього". Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама "безжалісна логіка", яка калічить людські життя.

.Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере "стан мислячої людини" таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер" у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

4.Мартін Хайдеггер

Мартін Хайдеґґер (1889 <#"center">Висновки

-ті роки ХХ століття були кризою тогочасного суспільства, ламанням попередніх стереотипів, цінностей, періодом Першої світової війни коли люди втратили смисл власного існування і прагнули можливості вирішення даної ситуації. Відповіддю на такий стан цивілізації був екзистенціалізм, або філософія існування, яка на перший план свого вчення поставила проблему людини, а саме її існування, існування людини в природі, страху, втрати себе, тобто в межах пограничної ситуації.

Виразним представником французького екзистенціалізму, зокрема атеїстичної його гілки був Жан-Поль Сартр, який в розробці основних тем свого філософствування відштовхувався від ідей Декарта, Гегеля, К'єркегора, Маркса, Гуссерля, Хайдеггера.

Прагнучи дати людині одночасно її автономію і її реальність серед реальних об'єктів, Сартр відкидає будь-які форми редукції людської реальності до ідеї, причин чи структур. Сутність і доля людини полягає в тому, що вона не визначається ззовні в безперервності "каузального порядку світу", а дає собі власний закон свого існування, дає собі своє обгрунтування. Сартр прагне визначити і утримати власне філософський рівень розгляду людського буття в світі і таким чином спасти філософію і людину, відновити свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Свобода, у Сартра, що протиставляється випадковості, задається як постійна необхідність для людини "давати собі неодмінне", тобто відновлювати його в просторі свого власного переживання, винаходячи тим самим свій власний спосіб бути людиною у світі. Хоча людина вибирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого "тут - буття", вона тримає в своїх руках всі нитки, що пов'язують її із світом. Не вибираючи свою епоху, вона вибирає себе в ній. Вона повинна бути одночасно фактичністю і трансцендуванням, повинна постійно винаходити, будувати себе "впритул до найдрібніших деталей".

Аналізуючи ситуацію як синтез даного і свідомості, фактичності і свободи, Сартр показує, що ситуація реалізовується тільки через людський вибір і дії, дане розкривається тільки у світлі цілі, авторство людини імпліковане в її ситуації. З проблемою вибору тісно пов'язана проблема відповідальності. Сартр вважає, що будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах. Вона відповідальна за світ і за себе. Її відповідальність є всеохоплююча.

Список використаної літератури

1. Теорія літератури: Підручник/За наук. ред. Олександра Галича. - Київ: Либідь, 2001. - 488 с.

. Історія філософії/К. Хамітов, С. Килова, Л. Гармаш, 2000.

. Философия ХХ века (стоки и итоги). Учебное пособие/С.Н. Мареев, Е.Н. Мареева, В.Г. Арсланов. - М.: Академический Проект, 2001. - 464 с.

. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки) / Ільїн Володимир Васильович, Кулагін Юрій Ігоревич.

. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої прози І. Багряного) / Т. Марцинюк // Вітчизна. - 1996. - № 7-8. - С.120-122.

. Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж.П. Сартр // Сумерки богов. - М.: Политиздат. - 1989. - С.319-344.

. #"justify">. http://www.acapes.com/camus. htm

Похожие работы на - Екзистенціалізм як гімн особистості

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!