Культура незалежної України

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Культурология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    39,61 Кб
  • Опубликовано:
    2015-05-29
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Культура незалежної України
















Реферат

Культура незалежної України

Вступне слово

Почати неодмінно треба з 16 липня 1990 р. Саме тоді була прийнята Декларація про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт незалежності України, всенародне визнання якого було підтверджено на референдумі 1 грудня 1991 р. - саме той час визначався переосмисленням власної історії, споконвічних надбань українського народу і повернення до національних культурних витоків. Нарешті хтось серйозно замислився над реальною "згадкою" "забутих" радянською системою фактів, явищ, джерел тощо. Зявлялися, як такі, нові-старі, знову ж таки, забуті обличча України за різних часів. Налагоджувалися звязки із міжнародним культурним співтовариством, у тому числі, діаспоральним. Загалом роки перебудови та перші роки незалежності України визначалися романтичними сподіваннями, безмежною вірою у власну самодостатність, відродження та піднесення національної культури.

Процес розбудови самостійної, демократичної, соборної та автономної держави та культури, що була її чи не найважливішою складовою, в Україні супроводжувався, на рівні з піднесенням та натхненням, також і переоцінюванням духовних цінностей на ґрунті невідємного атрибута «ренесансу» України в ті часи: тотальної деідеологізації радянської культури, утвердженням принципово нового - плюралістичного стилю державобудування та суспільствобудування, що, в свою чергу було зумовлене великою кількістю субкультур, внутрішньодержавних норовів тощо.

Зміни в суспільстві відбувалися в контексті нового соціального вибору, в ситуації, коли одна частина суспільства віддавала перевагу минулим, комуно-соціалістичним цінностям, друга орієнтувалася більше на європейські цінності та принципово нові культурні пріоритети, а третя взагалі не визначалася у своєму виборі. Процес урізноманітнення можливостей духовного розвитку особистості був пов'язаний з активізацією ділової і творчої ініціативи людини та водночас із тим, що були відсутні пріоритетні напрями в розвитку культури, порушені зв'язки між її функціональними елементами та ін.

Це був «...час усвідомлення українством значущості національної культури як стрижня і цементуючої основи розбудови української державності, потреби повернення до життя морально-естетичних настанов минулого, християнських духовних норм, народних традицій та звичаїв тощо. Саме тому в цей період активізувався процес звернення до історико-культурної спадщини. Про це свідчить створення Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (на чолі з академіком П. Троньком), Всеукраїнського фонду відтворення пам'яток історико-архітектурної спадщини, затвердження Кабінетом Міністрів довгострокової Державної програми відтворення визначних пам'яток історії та культури, затвердження Міністерством культури та туризму і Міністерством регіонального розвитку та будівництва порядку відтворення визначних об'єктів архітектури.» - (Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07 / О.В. Шевченко; Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. - К., 2005. - 20 с. - укp.)

У перші роки українського відродження розпочалася робота з реконструкції вже трохи занедбаної та зовсім не співпадаючої до новітньої концепції розвитку країни культури, покладена на Комісію Верховної Paди з проблем культури й духовного відродження, Міністерства культури, численних громадських об'єднаннь, асоціацій, товариств, академій. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною.

Держава повинна мати своє суспільство, європейське обличчя якого можна буде показати на весь світ. З цього приводу важливо згадати досвід Української Народної Республіки. Про нього чітко висловився В. Приходько, міністр юстиції періоду Директорії: «Держава без суспільства в нас була (1917~1919 pp.), і вона завалилася під подувом першого вітру. Для повалення української 40-мільйонної держави ворогові досить було мати один корпус війська». І далі: «Отже, нам треба не тільки політичної боротьби, але й суспільного будівництва. Політичну боротьбу, в ім'я створення української влади, ми мусимо вести безупинно, не вгаваючи... Але одночасно із цією боротьбою треба вести суспільно-визвольну роботу: виконувати нашу господарську й культурну програму».(До речі, ті слова можна віднести і до сьогодення, коли уся наша історія, культура, зовнішня і внутрішня політика та суспільно-громадянське життя набуває докорінних змін - знову ж таки, ми на шляху до ще більш нової перебудови. Та майбутнє України неможливе без державного захисту національної культури у максимальному сприянні її розвитку і залежить від реалізації докорінних реформ у культурі, економіці, політиці і, безперечно, з пріоритетом культури.

.Епоха Відродження

український культура національний оновлення

Особливістю української культури в епоху Відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч. Купчана, політичного оглядача газети «Лос-Анджелес Тайме», який після візиту Президента України Л. Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: «Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняться деінде. Ця «втеча інтелекту» - переважно до Москви - позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться про творення нації та держави практично з нуля».

Внаслідок зміни суспільно-політичного укладу, на фоні збережених позитивних надбань минулих років у цей період з'явилися зачатки перебудови і оновлення української національної культури. Навіть в умовах тривалої економічної кризи багато працівників культури та мистецтва не втрачали здатності переборювати труднощі, свідомо робили свою справу.

Освіта. Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.

Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава визначила відродження і подальшу розбудову національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалежно від їх етнічної приналежності.

Яку ж спадщину дістала Українська держава від минулого? В 1991 р. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 середніх спеціальних та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, заклади та установи позашкільного навчання та виховання.

За численними показниками мережа навчальних закладів України відповідала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 р. становила 170 на 10 тис. населення. За цими показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Японією. Загальна середня освіта була обов'язковою, всі форми навчання - безплатними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснювалось естетичне та фізичне виховання дітей та молоді, залучення їх до науково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чисельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази - більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з вищою освітою - надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.

Відбувався процес поглиблення уніфікації навчального процесу, що обмежувало можливість вивчення історії, культури, етнографії України. Скорочувалось використання у навчальному процесі української мови, викладання у вищій школі та виховний процес у позашкільних закладах здійснювались майже повністю російською мовою, а навчання у професійних училищах - лише російською.

Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Передусім це виявлялось у невідповідності освіти досягненням людства.

Концептуальні засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізаційному рівню, та її інтеграцію у міжнародний світовий простір.

Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали вкладати елементи народної педагогіки, етнографи, народної творчості. В багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, українські світлиці. Вони внесли живий струмінь у навчальний процес, зокрема у вивчення українознавчих дисциплін. Бібліотеки шкіл поповнились новими джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

Почала розвиватись туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції «козацькими шляхами», присвячені 500-річчю українського козацтва, яке нині відроджується згідно з указом Президента України Л. Кучми про відродження українського козацтва, експедиції «Краса і біль України», конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів «Роде мій красний, роде мій прекрасний», міжнародні форуми юних українців-краєзнавців «До оберегів відродження».

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні святарідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно». Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.

За ініціативою Українського державного центру науково-технічної творчості молоді в Україні щороку провадиться понад ЗО всеукраїнських і міжнародних масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики. Багато заходів, у тому числі міжнародних, проводять Фонд Чорнобиля, Спілка піонерських організацій України, «Пласт», «Січ» та ін.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстока регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм підготовки, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці. Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів (після ліквідації царизмом у 1817 р.) у 1992 р. зробив Національний університет «Києво-Могилянська академія». У травні 1993 р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади - Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

Заснування університету «Києво-Могилянська академія» стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька поважних наукових грантів у найпрестижні-ших європейських та американських фундаціях. Кращі студенти пройшли й проходять стажування в авторитетних зарубіжних університетах.

З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональних особливостей в багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчальна-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Визначено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особливого значення набули дисципліни - історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, українознавство.

2.Роль у піднесенні культури народу та дипломатичних звершень

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

Зокрема, Міністерством освіти України підготовлено і надіслано в різні країни світу понад 50 проектів угод про співпрацю у галузі освіти, 10 з яких уже діють. Підтримуються плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, програмами та фондами, такими як ЮНЕСКО, Рада Європи, Німецька служба академічних обмінів, Товариство Карла Дуйсберга, інформаційна служба США, програми Фултбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі, Президентська програма студентських обмінів, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Китаю, Франції, Ізраїлю, Польщі, Румунії та ін.

Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.

Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти України в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна брала активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.

Велике значення для входження України в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних громадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, ^впровадження у царині освіти системи інформаційного забезпечення міжнародного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колектвів.

Попри ці незаперечні зрушення, не можна не помітити, що в системі освіти - найважливішого чинника культури народу тривожна, позбавлена поки що перспективи ситуація. Так, близько 500 шкіл в Україні вчасно не розпочали 1996/97 навчальний рік. За наказами Міносвіти у 1996 р. з планів загальноосвітніх шкіл виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Замість «Концепції національного виховання» (1994 р.) Міносвіти віднедавна зобов'язало керуватися новим документом - «Концепцією виховання в національній системі освіти», де поняття «нація», «національна інтелігенція», «духовна еліта» вжиті у деяких розділах без жодного зв'язку з Україною та українством. За цією концепцією виходить, що національне виховання стоїть поза національною ідеєю. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Державна мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.

У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Не було системи розподілу випускників, яка б забезпечувала регіони кад~ рами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 р. працювало в закладах культури.

Дуже складною була кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри були забезпечені викладачами на 60-70 відсотків. З причини незадовільного матеріального та соціального становища професорсько-викладацького складу відплив найбільш кваліфікованих викладачів у 1993 р. становив понад 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів (4,4 %), 1955 кандидатів наук, доцентів (7,4 %).

Проте в ці роки система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилась не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони були спрямовані на поліпшення становища в освітній галузі. Це було надзвичайно важливо не лише для подальшої розбудови освіти, а й для економічного, культурного, соціального піднесення України, зростання добробуту її народу, прискорення процесів державотворення і зміцнення позицій України в сучасному світі.

Наука. Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись.

До здобуття Україною незалежності українська наука була надто зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвиватися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватися і, найголовніше, приєднатися до світової співдружності країн, які мають інформаційне суспільство.

Після розпаду СРСР Україна мала добрі стартові можливості для інформатизації і створення постіндустріального суспільства. Однак за 1991 - 1995 pp. майже ніяких зрушень у напрямі інформатизації не було зроблено. Більше того, за цей період намітилось значне відставання в цій галузі від багатьох розвинених країн.

В Україні довгі роки система забезпечення інформацією та документальними джерелами була надзвичайно відсталою і не давала змоги організувати ефективне забезпечення вчених та спеціалістів часописами, книжковою продукцією, компактними оптичними дисками, доступом до зарубіжних баз даних. В Україні не було реферативних журналів (крім медичного), не було «Експрес-інформації», не видавались аналітичні огляди з різних галузей науки і техніки, різко скоротилась кількість наукових журналів. Не було електронних каталогів бібліографічної інформації. Всі органи наукової, технічної, патентної та іншої інформації, створені в СРСР, залишились в Росії. Літописи журнальних і газетних статей ставали дедалі тоншими. Не було централізованої каталогізації всіх друкованих в Україні видань.

Повільними темпами переходили національні рейки філософська, історична, культурологічна науки. Дещо в кращому стані перебувала політологія - нова для нас наука, яка на хвилі революційних потрясінь у суспільстві випередила своїми прикладними результатами інші гуманітарні. І це незважаючи на те, що політологів наші вищі заклади освіти раніше не готували. В політологію прийшли науковці суміжних наук.

Проте українськими вченими вже розроблено й стверджено програму «Термінологія», якою передбачено розробку концепції та функціонування української науково-технічної термінології, її унормування та комп'ютеризацію процесу стандартизації, формування банку даних з науково-технічної термінології і його аналізу. Було проведено міжнародні конференції з української термінології, виконано експертизу більш як 300 стандартів з науково-технічної термінології, підготовлено до видання 200 словників різних видів. Відомо, що за роки «небаченого розквіту мов неозорої «батьківщини» українські власні назви латинською абеткою відтворювались лише у російській транскрипції. Наприклад, передавалось «Kiev», а не «Kyiv», «Lvov», а не «Lviv» тощо. У зв'язку з цим Міністерство закордонних справ видало розпорядження «Про відтворення українських власних назв латинським алфавітом» (1996 р.) (прізвищ, імен, географічних назв, неперекладних назв юридичних осіб тощо). У розпорядженні зазначається, що відтворення українських власних назв латиницею при заповненні закордонних паспортів (чого, на жаль, не скажеш про паспорт внутрішній), укладанні автентичних текстів договорів іноземними мовами, виготовленні різних консульських документів, заповненні громадянами України анкет на оформлення віз іноземних держав, у нотній переписці, при перекладі текстів на інші мови тощо відбувається шляхом транслітерації (політерного запису за допомогою латинського алфавіту) з української мови. Відповідну ноту надіслано посольствам іноземних держав і представництвам міжнародних організацій, у якій повідомляється про розроблену «Нормативну таблицю...» та правила відтворення українських власних назв. Отож, зроблено ще один важливий крок на шляху утвердження української державної мови.

Вчені вищих закладів освіти також одержали ряд результатів світового рівня з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які свідчать про наявність в Україні потужного інтелектуального потенціалу. Державні премії України в галузі науки і техніки були присуджені великій групі науковців, серед яких провідні вчені Дніпропетровського, Харківського, Львівського університетів. Національного технічного університету (КПІ).

Допомагають світовому співтовариству заявити, донести знання про Україну контакти наших вчених з колегами європейських та американських університетів. За останні роки організовані наукові конференції в Празі, Мюнхені, Штутгарті, Парижі, Відні, Люблені, Римі, Нью-Йорку. Фундація Українського Вільного Університету в США дбає про стипендії для студентів, керуючись благородною метою сприяти розвиткові незалежної наукової думки, зближенню українців, розсіяних по світу, підготовці наукових кадрів для України.

Однак низький рівень оплати ,праці науковців і викладачів, їх соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність їхньої праці, що позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльністю. В багатьох вищих закладах освіти були практично відсутніми конкурси до аспірантури. Існувала також небезпека безповоротного занепаду відомих донедавна наукових шкіл з пріоритетних напрямів розвитку і технологій.

Національне будівництво. За оцінкою міжнародних експертів молода Українська держава, прийнявши «Декларацію прав національностей України», закони «Про національні меншини в Україні» та «Про громадянство», надала меншинам набагато більше громадянських прав, ніж того вимагає відповідний Міжнародний пакет. Виникли десятки громадських об'єднань, що представляють інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, звичаї, традиції.

За активного сприяння Українського центру народної творчості, культурно-просвітницького центру «Дружба» та Київського центру дозвілля було започатковано фестиваль народної творчості «Всі ми діти твої, Україно!». У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено центри словацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркськомовних народів та української діаспори. Добрий приклад дали традиційне свято народів Криму в Сімферополі, Міжнародний фестиваль народної творчості «Слов'янське коло» в Хмельницькій області за участю колективів слов'янських народів України, Росії, Білорусі, Словаччини, Югославії, інтернаціональні свята народів в Державному культурно-просвітницькому центрі «Український дім».

При Українському фонді культури створено національну програму, як частину міжнародної під назвою «Нові імена України», якою опікується ЮНЕСКО. Програма покликана виявляти і підтримувати молоді таланти. Допомогу у функціонуванні програми надали посольства Німеччини, Австрії, фонд Г. Зайделя, споживче товариство «Меркурій», бюро міжнародного туризму «Супутник», «Слов'янський центр», «Український дім». Завдяки їх зусиллям світові стали відомі справжні творчі обдарування, такі як А. Белов з Хмельниччини, О. Грицаєнко з Херсона - юні скрипалі, співак В. Богачов - студент Одеської консерваторії та багато інших.

Звичайно, наведені приклади - це ще не загальнодержавна система розвитку компонентів національної культури, а лише паростки нового, що дає змогу на певному рівні утримувати українську культуру, давати їй вихід у світовий культурний процес. На цьому фоні варто підкреслити великі зусилля в піднесенні української культури працівників «Українського дому» в Києві. Вся робота цього культурного центру спрямована на реалізацію впливу культурного чинника, на розв'язання державно-політичних, економічних, соціальних, міжнародних проблем.

Безперервний системний цикл заходів «Українського дому» включає виставки, наукові конференції, «круглі столи», що висвітлюють, аналізують минулий і сьогоднішній державотворчий досвід. Так, мали великий позитивний резонанс виставка «Українська Центральна Рада», «круглий стіл» з проблем конструктивної взаємодії сучасних політичних партій, зустрічі з відомими українськими та зарубіжними державними і громадськими діячами, патріархом Філаретом, 3. Бжезінським, І. Рабі-ним, презентації нових громадсько-політичних та наукових видань і зустрічі з їх авторами О. Морозом, П. Мовчаном, Т. Гунчаком, педагогічні читання з проблем українознавства тощо.

3.Суспільні думки, ментальні риси та покоління«свіжих» митців

Неперевершений культурний потенціал несуть в собі конкретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі українську культуру. Свідченнями входження України в світовий культурний простір є проведення, починаючи з 1990 p., українського міжнародного музичного фестивалю «Київ музик-фесту». Вже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. З кожним роком «Київ музик-фест» надійніше входить у фестивальне європейське коло. Нині його знають у всьому світі, він став престижним. Фестиваль зав'язав творчі контакти. Капела «Думка» відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює композитор: І. Карабиць. Уже в 1994 р. його кантату на вірші М. Руденка виконуй, вали в одному з найпрестижніших концертних залів Гарнегі-хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії.

Значна роль у піднесенні культури народу, у зміцненні взаємозв'язків належить такому компоненту культури, як естрада. На початку 90-х років українська естрада переживала часи становлення, вибору пріори-тетів та орієнтацій, що почало визначати її місце в духовній сфері Євразійського континенту. Як зазначають фахівці, щодо національних особливостей, то українська естрада залишилась на своїх міцних позиціях подібно до французької, італійської, німецької тощо. Незмінними залишались такі відмітні риси української пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі були консервативні сили, але почало з'являтися більше авторів і виконавців, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю. Рибчинський, П. Зібров, Т. Петриненко, В. Вра-дій. Зразки нової національної музики, що впроваджувала традиції В. Івасюка, продемонстрував пісенний всеукраїнський фестиваль «Червона рута». Національну музику успішно поширюють ансамблі «Гуцули», «Чорні черешні», «Брати блюзу», «Рокнація», «Жаба в дирижаблі».

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор імені Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, ансамбль танцю імені Вірського. З 1993 р. у Чернівцях відбуваються Міжнародні конкурси молодих виконавців української естрадної пісні імені В. Івасюка. їх метою став 'подальший розвиток і популяризація української пісні, виявлення та підтримка здібних виконавців. Конкурс служить стимулом для підготовки Всесвітнього фестивалю української народної пісні.

За часів тоталітарного режиму більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон. Це дозволялося лише одиницям та й то дуже рідко. Тож наше музичне мистецтво часто асоціювалося там тільки з гопаком, шароварами та сопілками. Нині на календарі - інший час, розірвано осоружну «залізну завісу». Українські митці - бажані гості на всіх континентах, особливо часто їх бачать у Європі, де вони демонструють свою майстерність та й вчаться корисному. Прикладів безліч. Так, у 1997 р. у Німеччині, Швейцарії та Данії показувала оперні та балетні вистави Національна опера. 18 концертів дав у Англії Національний симфонічний оркестр, Італія аплодувала театру класичного балету, симфонічно-естрадному оркестру та хоровій капелі «Думка». В Іспанії та Франції грав органіст В. Кошуба, а на Сицилії - відомий гітарист В. Петренко. Молодий, але вже дуже престижний камерний хор «Київ» нещодавно тішив французького глядача красивим співом.

Цікавою і самобутньою є творча палітра етнографічного хору «Гомін», яким керує лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Л. Яцен-ко. Традиційні купала, веснянки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить «Гомін», відтворюють збірний образ цих свят, оскільки використовується пісенна різноманітність усіх регіонів України. Хор «Гомін» став джерелом виникнення цілого ряду фольклорних ансамблів «Єв-шан», «Просвіта», «Молодіжний гурт». Ці та інші колективи проводять активну концертну діяльність і за межами України.

Виконком Київради прийняв рішення про створення державного театрально-видавничого підприємства «Український музично-драматичний театр-студія класичної п'єси». Це зроблено передусім задля відродження національної культури. Основна мета театру-студії - створення нових драматичних творів, ознайомлення глядачів із сучасною драматургією України, сприяння її професійному становленню, пропаганда нових та маловідомих українських авторів, апробація експериментальних творчих пошуків.

В Україні почала працювати науково-координаційна рада національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Не тільки нам повертатимуться контрибовані твори мистецтва, а й ми віддаватимемо вивезене. У 1993 р. розпочато переговори з Німеччиною, що вже дали перші результати: у травні того ж року тодішній прем'єр-міністр України, а нині Президент держави Леонід Кучма передав Федеральному Президентові фон Вайзеккеру добірку листів Гете, портрети поета та його матері. У грудні Інститут археології Української академії наук передав Бранденбурзькому музею Берліна археологічні знахідки німецького поселення першого і третього століть - так звані «Кабловські знахідки». У свою чергу, фонд «Пруська культурна спадщина» (ФРН) передав колекцію бронзового віку краєзнавчому музею Херсона в Україні. Ведеться робота з розшуку і повернення культурних цінностей з Михайлівського монастиря, які потрапили за межі України. Визначна пам'ятка української архітектури з часів Київської Русі відіграватиме багатовікову роль в архітектурно-художньому ансамблі Києва. На черзі відновлення інших найбільших святинь українського народу - Успенського собору, Києво-Печерської лаври, Гус-тинського монастиря, Софронівської пустині біля Путивля, Петропав-лівського монастиря у давній українській столиці Глухові тощо. У Києві відновлений пам'ятник княгині Ользі, споруджений пам'ятник Ярославу Мудрому. Зайняв належне місце на будинку Київради архистратиг Михаїл.

Активно пропагують у світі історію та культуру нашого народу діячі української діаспори. Великими тиражами вийшли дослідження з історії українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жуковського та ін. У цій справі гідне місце посідає відомий австралійський підприємець, власник мельбурнського видавництва «Фортуна» П. Кардаш, який народився на Тернопільщині. Він активно працює на терені рідної культури. Неодноразово приїжджав на батьківщину закуповувати кінофільми для показу по етнічному каналу австралійського телебачення, видає журнал «Український екран». Крім того, П. Кардаш організовує випуск пам'ятних вітальних, різдвяних, великодніх поштівок, сумарний тираж яких вже сягнув кількох мільйонів примірників. Видав ряд фотоальбомів про історію та культуру України. «Україна: її історія та її культура» - таку назву дістав альбом, що побачив світ 1992 р. й одразу став подією світового культурного життя.

Таких прикладів можна навести чимало, їх кількість невпинно зростає.

Однією з ознак поступового зближення культури західної української діаспори з українською материковою культурою є вручення українських урядових нагород та державних премій письменникам і митцям українського походження, котрі живуть за кордоном. Ця добра практика була започаткована 1992 р. в першу річницю здобуття Україною самостійності, коли відзнака Президента України була вручена всесвітньо відомому скульпторові із Канади Л. Молові (Молодожанину).

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Бог-дана-Ігоря Антонича та ін.

З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мастерова, Г Римерук, В. Герасимкж та інші з когорти старших. Заклично звернувся до українського народу Д. Павличко, виразивши почуття багатьох:

Нам страх вганяли в мозольні жили,

Нас обертали в покірний тлін,

Ми триста років Москві служили,

Пора настала - вставай з колін!

Осмислюючи трагічну історію свого народу, бажаючи йому скорішого повернення національної самосвідомості, їх заклик підхопили молоді поети, такі як Наталка Поклад:

Сучасна літературна молодь замислюється над етологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького («Новітня казка про Івана Побивана» та ін.), С. Українець («Плач полонянок», «Сповідь і спокута Петра Калнишевського»), О. Чекмишева («Ворог», «Мазепа») та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів - не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктур-ність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначав письменник Р. Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестували проти зашореності, ранжирностґ, заангажованості, соцреалістич-ного казенного мундира, в який насильно рдягала більшовицька система творців.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кінофільмів. Не краще становище й нині. Тим більш прикро, що частина українських стрічок залишилась на полиці, в кращому випадку - для прем'єрного або фестивального показу.

В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали «Новини кіноекрана», «Вавилон»).

Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. кіновернісажу «Нове українське кіно» у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму «Прощай, СРСР» режисера О. Роднянського. Кіно-вернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація «Фільммаркет» за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіноконцерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них - стрічки як знаних режисерів - М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників - С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.

На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В. Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір'ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченко та ін.

У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича «Приятель покійника». Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі. Нею зацікавився французький кіноактор Ален Делон, який, перебуваючи в Києві, зазначив: «Я готовий зніматися в українському кіно».

Національним змістом почало наповнюватись українське образотворче мистецтво. Поряд з творами вже відомих митців з'явилися роботи творчої молоді. Зокрема,, на міжнародних виставках великий успіх мала кераміка Я. Мотики, її чудові твори відзначені на міжнародних виставках в Ерфурті (Німеччина, 1991 р.) та Філадельфії (США, 1992- 1995 pp.). Скульптор А. Хоречко створив досконалі образи сучасників.

В Україну почала повертатись творчість її синів, яку комуністична система не допускала до українського народу. Так, лауреатами Державної премії ім. Т. Шевченка 1995 р. стали художники: О. Заливаха - за твори останніх років: «XX вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок»; М. Бідняк - за серію історичних картин і портретів подвижників українського народу: «Князь Данило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш» та ін.; В. Задорожний (посмертно) - за серію робіт 1964-1988 pp.

Безперечно, надзвичайно важко в такі короткі терміни відродити духовний світ українського народу як нації, продемонструвати його спорідненість і генетично, і психологічно з духовним світом усіх індоєвропейців і передусім - слов'ян, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло. В зв'язку з цим надзвичайно важливою проблемою розглядуваного періоду було усвідомити, що духовне відродження нації і Української держави неможливе без відродження доброчинної, миротворчої, виховної ролі церкви у суспільстві.

Не досягнуто канонічного визнання Вселенським Патріархом самостійної соборної Української православної церкви й установлення в Україні власного Патріархату. У державі Ватикан не організовано українського посольства. Незалежна Україна можлива лише тоді, коли духовність народу, і, зокрема, церква будуть незалежними.

З цього приводу варто згадати лише одну з численних втрат української культури, а саме знищення духовно-церковної культури, яка живила й морально виховувала народ упродовж 900 років, - релігійної поезії і народної творчості, храмової архітектури й мистецтва, календарної святообрядової культури і християнської благодійності. Завмерло ікономалярство, не створено жодного нового циклу колядок і щедрівок, релігійна тема повністю зникла з поезії, прози, драматургії, хіба що за винятком творів В. Кредо. І коли все це почало відроджуватися, з прикрістю можна констатувати, що нитка традицій на цій ділянці обірвана. І це тоді, коли в усіх провідних державах світу підвищується авторитет своїх релігій.

Саме через це в українському суспільстві став можливим вплив «деструктивних» неорелігійних культів. Так, у 1990 р. на хвилі всезагально-го захоплення містикою у Києві виник Центр самосвідомості та Вищої йоги «Атма» під орудою кандидата технічних наук і відданого кришнаїта Юрія Кривоногова, згодом перейменований у Всесоюзний інститут Душі. 27 березня 1991 р. в Залізничному районі міста Києва під № 90 було зареєстровано Біле братство.

Вчення Білого братства являло собою неймовірну суміш довільно трактованого Євангелія з окремими положеннями Вед, взятими здебільшого з новітньої «Бгагават-гіти». Головним постулатом було близьке здійснення апокаліптичних пророцтв: друге пришестя Христа в образі Діви Марії, втіленням якої було проголошено прихильницю Ю. Кривоногова Марію Цвігун, під ім'ям Марії Деві Христос, та Страшний Суд, під час якого мали врятуватися тільки 144 тис. вибраних юсмалітян. На богослужіннях переважно співали досить грубі подоби кришнаїтських мантр та хором промовляли гасла, що нагадували колишні піонерські «речовки».

Швидкість поширення цієї, здавалось би, недолугої мішанини була вражаючою. Протягом двох років осередки юсмалітян виникли не тільки по всій Україні, а й у Білорусії, в Російській Федерації. Десятки тисяч листівок із зображенням М. Цвігун в образі Діви Марії та її віршами поширювалися на території СНД. Виходила газета «Юсмалос». Проповіді велися з небаченою досі інтенсивністю. На центральних вулицях міст навколо біло-братчиків збиралися натовпи.

Кажучи про Біле братство, не можна не згадати комітет «Порятунок»- організацію батьків, діти яких залишили сім'ї для служіння Богу в рядах Білого братства, та інших нерелігійних угруповань. Саме завдяки зусиллям цього комітету, не менш напруженим, ніж діяльність юсмалітян, було відкрито кримінальну справу і керівників Білого братства засуджено до різних термінів ув'язнення.

Проблеми в релігійному житті України ускладнювалися міжконфесійними суперечностями і конфліктами, які всіляко підігрівалися ворожими українській незалежності силами. Релігійне братолюбство, а не розбрат, розуміння національної спільності, а не взаємне звинувачення в гріхах можуть зміцнити Українську державу й українські церкви. Так, наприкінці жовтня 1992 р. в У кра'ші передовими вченими і громадсько-політичними діячами була вироблена програма комплексної соціальне-економічної реформи України, в якій показані конструктивні шляхи реалізації великої мрії про єдину, об'єднану церкву в Україні - Помісну православну церкву.

Українська православна церква мусить повністю відокремитися від Московського патріархату. Промовистий той факт, що комуністи в Україні підтримали не українську національну церкву, а московську. Пояснюється це просто: у московського православ я й атеїстів спільна мета - боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії. Адже у статуті УПЦ Московського патріархату йдеться про те, що Українська православна церква є складовою частиною Московського патріархату. Навіть утворення нових єпархій в Україні затверджується Москвою. А у православному календарі, погодженому з патріархом Володимиром (В. Сабоданом), вже немає навіть назви: Українська православна церква, а лише - єпископат Московського патріархату. Ясно, що Росія через Московський патріархат чинить тиск на українську церкву. Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет на Архиєрейському Соборі Московського патріархату був відлучений від церкви, бо має чіткі національні орієнтири української православної церкви.

Одним з найголовніших завдань II Всесвітнього форуму українців, що проходив у серпні 1997 р. у Києві, було плекання духовної єдності українців усього світу. На форумі наголошувалось, що хоч українці-християни належать до різних церков, які перебувають у протистоянні, проте, йдеться про земні церкви, церква ж небесна єдина. «Саме ця єдність, - наголосив І. Драч, - має бути для нас спонукою до діяльного сприяння української духовної єдності».

Сьогодні, на початку XXI ст., українське суспільство поєднує в собі надзвичайно широкий спектр культурних надбань тисячоліть, серед яких - релігійна, економічна, мовна, етнонаціональна, мистецька складові тощо. Виступаючи сегментами сучасної культури та мистецтва, ці складові важко, а іноді і взагалі не піддаються узагальненню. Тому актуальним є питання про подальшу долю сучасного культурного процесу в Україні, в якому визначальним чинником вирішення проблем, на наш погляд, є виявлення основних суперечностей цього процесу. Також актуальним видається визначення основних важелів культурного процесу сьогодення та з'ясування низки існуючих у цьому процесі мистецтвознавчих та культурологічних проблем.

Третє тисячоліття вимагає від наукової спільноти узагальнення здобутків соціального і культурно-мистецького розвитку людства. Культура під впливом соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Нові форми культури і мистецтва, які виникли внаслідок змін у соціальному і культурному житті, є темою для наукових досліджень, насамперед мистецтвознавчих і культурологічних.

Проблемі оновлення культури у вітчизняній науковій думці присвячено значний науковий доробок. Зокрема, вивченням феномену формоутворюючої ролі культури у визначенні цивілізації, дослідженням нових форм, засобів та культурних потреб людини, розглядом значення психоаналізу для культурології та людини як її творця і носія займаються відомі сучасні науковці: Г. Ашин, І. Безгін, Ю. Богуцький, 3. Гершкович, В. Глазичев, Т. Голенпольський, О. Гриценко, Я. Засурський, О. Карцева, А. Кукаркін, Г. Котельова, А. Мулярчик, В. Ріжок, Ю. Семенов, M. Стрельцов, В. Чернець, В. Шейко, В. Шестаков, В. Шульгіна, Н. Яранцева та ін.

Протягом останніх десятиліть активно розроблялися прикладні проблеми, пов'язані з визначенням стратегії розвитку української та зарубіжної культури (М. Гончаренко, М. Закович, І. Зязюн, В. Іванов, Є. Бистрицький, Г. Сивоконь, Л. Сохань, О. Семашко та ін.) [8; 12].

Певного розвитку набули дослідження окремих явищ культури і мистецтва, зокрема літератури (В. Городяненко), театру (О. Семашко), кіномистецтва (Л. Алієва), дозвілля (Н. Цимбалюк), соціології художньої культури (С. Безклубенко), соціології книги і читання (Г. Богданов), а також розробки в галузі музичного мислення провідних музикознавців (О. Бенч, О. Різник, В. Шульгіна, М. Чемберджі та ін.) тощо.

Методологічні засади розуміння особливостей сучасної української культури значною мірою склалися під впливом ідей української школи філософії культури та естетики, які знайшли своє відображення в працях Є. Бистрицького, В. Бітаєв, А. Бичко, С. Кримського, І. Кузнєцової, Д. Кучерюка, Л. Левчук, В. Мазепи, О. Оні-щенко, С. Уланової, O.K. Шевченка та ін.

Проблеми масової культури висвітлювали зарубіжні дослідники: Д. Белл, Л. Богарт, П. Лазарсфельд, Л. Ловенталь, Д. Макдональд, А. Моравіа, Б. Розенберг, Е. ван ден Хаага, Д. Уайт, Е. Шилз (США), Г. Маркузе, Е. Морен, О. Тофлер, Ж. Фрідман (Франція), Р. Хоггарт, Т. Еліот (Англія), У. Еко (Італія), М. Маклюен (Канада) та ін.

Зокрема, дослідники глобалізаційних процесів Е. Гіденс, Г. Кіссінджер, С. Хантингтон розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, яка призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур [1]. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. Однак, на нашу думку, варто акцентувати увагу і на позитивному значенні масової культури, яке полягає в тому, що ЗМІ і найсучасніші поліграфічні, телекомунікативні технології дозволили зробити загальним надбанням всі історично відомі досягнення живопису, скульптури, театру, музики, літератури, кіно тощо. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства, що вона дозволяє будь-якому індивіду мати, як зазначає С. Дрожжина, "особисті, індивідуальні бази даних і знань, вибрані за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування" [4]. Отже, в сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації передається соціокультурний досвід, підтримуються культурні традиції тощо.

Сьогодення асоціюється з кризою культури. "Держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту" [3, 5]. Визначальна причина феномену такої кризи - суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини.

Як зазначають відомі культурологи сучасності В. Шейко та Ю. Богуцький, на межі другого та третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка виникла через науково-інноваційну діяльність людини і "загрожує існуванню цивілізації і всього живого на Землі" [13, 3]. Дослідники зазначають, для того, щоб глибше зрозуміти причини і масштаби цієї кризи, насамперед слід дослідити минулий і сучасний стан макроцивілізаційної системи, коли сформувалися і почали діяти глобальні цивілізаційні процеси (кінець XIX - початок XXI ст.). Визначальними чинниками вирішення проблеми розвитку цивілізації, на думку авторів, є культура, наука й освіта та застосування новітніх технологій [13, 3]. З цим не можна не погодитись.

Отже, розглянемо культуру як найбільший скарб кожної держави та один із вагомих чинників "порятунку від хвороб цивілізації" (за М. Дмитренком) [3, 3], розкриємо особливості та визначимо суперечності сучасного культурного процесу в Україні.

Зазначимо, що до 60-х pp. XX ст. культура розглядалась як епіфеномен соціального. Панувала ідея про так званий культурний лаг - відставання культури від розвитку суспільства. Це ідея приховано регулювала ставлення соціального знання до культури, відсувала на другий план пов'язану з культурою проблематику. На перший план висувались проблеми соціальної структури, соціальної стратифікації, економіки, системної будови суспільства тощо. Лише на початку 60-х pp. на Заході, а з 90-х pp. XX ст. в Росії, Україні, Чехії, Польщі та інших країнах Східної і Центральної Європи відбулися радикальні зміни у поглядах на культуру, на її роль в регуляції людської поведінки. Відійшли в минуле уявлення про вторинність, епіфеноменальність і відсталість культури від процесів, що відбуваються в суспільстві.

У сучасних постмодерністських концепціях соціальні зміни одержують саме культурну мотивацію. На думку сучасного російського соціолога П. Іоніна, культура переважно переймає функції мотора, рушія суспільної зміни і розвитку [5]. Справді, розуміння сучасної культури змінюється. Культура сьогодні вже не пасивне відображення соціальної реальності, а активна її форма, яку індивіди свідомо використовують для організації і нормалізації власної дійсності. Логічно і фактично культура стає попереду того, що відбувається в суспільстві. За формулюванням німецького соціолога Г. Берлінга, "там, де раніше було "суспільство", тепер є "культура"" [6, 67].

У нинішніх умовах осмисленням меж взаємодії культури і суспільства, визначенням соціальних підходів до вивчення культури, соціального визначення останньої, її функції, закономірностей розвитку, особливостей сучасних соціокультурних змін, напрямів теоретичного і емпіричного аналізу культури займаються представники соціального знання. Про багатоманітність і багатофасетність культури як провідного поняття багатьох культурологічних досліджень свідчить хоча б той факт, що лише в одному із американських довідників із соціології міститься понад 400 (!) визначень культури [10].

Традиційно, у широкому розумінні під культурою розуміється сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вузькому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства, яка охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, ВНЗ, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Поняттям культура також позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм. Гуманістичний характер культури реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних рис і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, а також осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, - все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура, таким чином, є штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, "живою природою", створеним людиною світом.

Можна констатувати, що культура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя [8].

Акумулюючи значення дефініцій "культура", під культурою варто розуміти одночасно і об'єкт зі своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Таким чином, культура являє собою не лише художньо-творчий процес (мистецтво), а перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які існують в суспільстві. Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх створення, розповсюдження і збереження.

. Культурний процес безпосередньо нашого століття

Панорама культури XXI ст. досить барвиста. Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання. Типовою стає родина "діти - батьки", в якій третє покоління практично відсутнє, а отже, - авторитет старшого покоління сьогодні зовсім не такий, яким був у традиційному суспільстві, що становить явно виражений конфлікт поколінь. Одна з причин існування цього конфлікту - культурна дійсність, що швидко змінюється, щоразу зумовлюючи становлення нових параметрів життєвого шляху молодого покоління в сучасному суспільстві, яке є анонімним, уніфіковано-індустріальним, універсально подібним (йдеться про великі міста, мегаполіси -нескінченну урбаністичну дійсність). Специфічною ознакою культури такого суспільства, яке знаходиться в стані дисгармонії з природою, глобального порушення балансу (що одержало назву екологічної кризи), є

помітне відчуження людини від людини, порушення комунікації, існування людей як автономних індивідів, "клітин гігантського суперорганізму".

З іншого боку, для України усна народна нематеріальна традиційна культура - народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури - завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури - два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.

Цінним феноменом української культури є збереження автохтонного культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу, модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру традиційної культури. Класик світової музики І. Стравінський зазначав: "Традиція - це зовсім не те саме, що звичка, нехай навіть пречудова, бо звичка означає позасвідоме набуття, що прагне стати машинальним, в той час, як традиція випливає зі свідомого та зумисного засвоєння чогось. Справжня традиція не є свідченням зниклого минулого; навпаки, це жива сила, яка тонізує та інформує теперішність" [10, 37]. На наше глибоке переконання, український варіант модернізації культури має відбуватися саме за допомогою традиції, а не шляхом відмови від неї, як це сталося в більшості західноєвропейських культур.

В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто звинувачують у провінціалізмі, селянськості, містечковості, "шароварщині", недорозвиненості власне міської культури.

Проте, саме ми, українці, маємо відзрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський дискурс, які стали "візитівками" українськості [7], від автохтонної традиційної культури, якої в сучасному світі стає, на жаль, все менше. Отже, в реаліях сьогодення українська народна творчість, український музичний фольклор в контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної самоідентифікації українства, без сумніву допоможуть кожній особистості ідентифікувати себе з національною культурою свого народу. Можна визначити і змішаний тип існуючих сучасних культур - тих культур, які, будучи втягненими в індустріальну модернізацію, змогли зберегти свої національні культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному типі культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поведінки, укладу життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія, Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. Цікавим є оригінальний метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих навчальних закладів, що поряд із індустріальною модернізацією унаочнює збереження національних традицій: кожен абітурієнт має виявити знання трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а вступник - наступний. На глибоке переконання академіка І. Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, конференціях), якби кожен з українців знав хоча б триста з півмільйону існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу культуру.

Культурний процес я розглядаю як постійне самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людини, залежно від конкретної соціально-економічної ситуації та з урахуванням регіональних особливостей. Поза сумнівом, сучасна українська культура вже має напрацьовані пріоритети та культурні феномени світового масштабу чи масштабу СНД. Однак, сучасному українському культурному

процесу бракує не лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу - деякі культурно-мистецькі галузі досі залишаються на початковому етапі свого розвитку (кінопроцес, масове книговидавництво, нотодрук тощо).

На мою думку, сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, цільова підтримка окремих пріоритетних проектів, створення суспільних, політичних та економічних умов для розвитку культурного процесу, державне замовлення на певні продукти масової культури - наприклад, на виховні історичні та патріотичні проекти, хоча б телесеріали), а й певний перегляд наріжних засад культурного процесу -навіть на рівні належної інтерпретації найкращих здобутків української культурної спадщини та "розширення свідомості" сучасних митців. Можна з впевненістю стверджувати, що грамотне позиціонування, просування та інтерпретування української культури - і сучасної, і традиційної, і класичної - як усередині країни, так і поза її межами, може зміцнити український дискурс та переформатувати його на максималістичних началах, привернути до нього увагу, а за певних умов навіть створити на нього моду.

Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національної-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками "національної ідеї", що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для ЇЇ ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності. Культурно-мистецькому процесу притаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків сусідніх культур. Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура XXI ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Значення національних культур сьогодні стає актуальнішим, набирає ознак реалізованого об'єкта, коли кожна національна культура, враховуючи свою специфіку, адаптує кращі світові форми розвитку, робить свій внесок у становлення загальнолюдської культури. Отже, національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня

без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв'язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій - особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Ми поділяємо думку М. Гончаренко про те, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і вирішувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються власне локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відображають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їхня творчість набуває міжнародного значення. По-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, елементи якої взаємопов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження. По-третє, коли вона дієво включена в міжнародний культурний процес, її духовні цінності ефективно діють на міжнародному рівні, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, у вирішенні так званих глобальних проблем людства - політичних, правових, екологічних тощо. По-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні [2].

У сучасному суспільстві все частіше усвідомлюється загальна потреба в культурі, здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, адже культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а отже, важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету, в якому характерною рисою українців може бути комплекс меншовартості та втрата національної гідності.

Цікавими, на наш погляд, є результати проведеного Міністерством культури і туризму України дослідження, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України [8]. За його даними українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості. Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу "в знаннях з історії та національних особливостей української культури", які становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта - "загальною мірою", бо стала приділяти їй більше часу тільки в останні роки.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян.

Більшість громадян важливим здобутком національної культури вважає "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, а з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне "ядро" більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед, мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література). Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується - національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя [6, 38-41].

Меншого значення в

системі національної культури громадяни надають релігії та рисам національного характеру. Однак, в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Варто зазначити, що у сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва постмодерністського характеру ("нова хвиля", неофольклоризм - В. Савадов та ін.), зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики (Л. Дичко, Є. Станкович та ін.). Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.) [9]. Очевидно, що у всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Висновки

Таким чином, розкривши сутність і національні особливості української культури початку XXI ст., окресливши провідні тенденції її розвитку та функціонування, розглянувши роль, значення І суперечності сучасного культурного процесу в Україні, можна констатувати, що його особливістю є те, що українська культура досі переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є характерною ознакою перехідного суспільства. Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Джерела

1.Воропай П. Звичаї українського народу. - К.:Оберіг, 1993. - 590 с. Гріненко 2.Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998. - 669 с. 3.Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. - К.:Либідь, 1991. - 398 с. 4.Історія світової культури. - Либідь, 1994. - 320 с.

5.Історія української літератури XX століття - У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.- К.:Либідь, 1994.

.Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с. 7.Ковальчук О. В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992..

8.Гіденс Е. Нестримний світ. Як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гі-денс. - Рутледж, Нью-Йорк, 2000.2.

.Гончаренко М.В. Духовна культура / М.В. Гончаренко. - К., 1986.3.

.Дмитренко М.К. Українська фольклористика: акценти сьогодення / М.К. Дмитренко. - К.: Видавництво "Сталь", 2008. - 236 с.4.

.Ионин Л.Г. Социология культуры / Л.Г. Ионин. - М.: Логос, 1996.6.

.Культура чи імітація культури?: Матеріали парламент, слухань на тему: "Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації" у Верховній Раді України, 20 квітня 2005 року /

14.Верховна Рада України. Комітет з питань культури і духовності. - К.:

.Парламентське вид-во, 2005. - 160 с.7.

.Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми: [зб. наук, праць] / Ред. O.A. Гриценко; Український центр культурних досліджень; Інститут культурної політики. - К., 1995. - 64 с.8.

.Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / М.М. За-кович. - К.: Знання, 2007. - 567 с.9. Нікітін В., Кузьменко М.,

Похожие работы на - Культура незалежної України

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!