Революція в Лівії: падіння режиму Каддафі

Революція в Лівії: падіння режиму Каддафі

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

"РЕВОЛЮЦІЯ В ЛІВІЇ: ПАДІННЯ РЕЖИМУ КАДДАФІ"

Виконав:

слухач 1-го курсу гр. №4

Макаренко Д.В.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зовнішня та внутрішня політика Лівії

1.1 Муаммар Каддафі

1.2 Економічні основи внутрішньої політики Джамахірії

1.3 Зовнішня політика Лівії

1.4 Відносини з США

Розділ 2. Хід революції

2.1 Початок революції

2.2 Східний "фронт" і події в центральному регіоні

2.3 Патова військово-політична ситуація

2.4 Провал переговорів

2.5 Смерть Муаммара Каддафі

Розділ 3. Причини Лівійської трагедії

3.1 Від конфронтації до співіснування

3.2 Три фактори близькосхідної проблеми

3.3 Стратегічне місце розташування. Географія Лівії і Середземне море

3.4 Громадянська війна в Лівії та реакція Заходу

Висновок

Використана література

Вступ

Масові протести, що охопили арабський світ в кінці 2010 - першій половині 2011 років, торкнулися цілого ряду країн: Тунісу, Єгипету, Алжиру, Марокко, Йорданії, Іраку, Судану, Лівану, Бахрейну, Ємену, Лівії, Сирії. Спроби проведення антиурядових маніфестацій мали місце в Кувейті і в східних районах Саудівської Аравії. Глибинні причини соціального протесту в арабському світі мають як внутрішній, так і зовнішній характер. У той же час у кожній країні вони обумовлені специфікою історичного розвитку, релігійної, соціально-економічною і політичною ситуацією. Основними внутрішніми причинами масових антиурядових рухів в більшості вищевказаних арабських країн з'явилися загострення соціально-економічних проблем, низький рівень життя незаможних верств населення, відсутність життєвих перспектив для значної частини молоді. Важливими чинниками стали корупція і непотизм правлячої верхівки, придушення нею демократичних свобод при формальному їх дотриманні в режимі "керованої демократії". Істотну роль грали також соціально-демографічні особливості арабських країн. У більшості країн молоді люди у віці до 35 років складають до 50% населення. Саме молодь більшою мірою потерпає від невирішеності соціально-економічних проблем. Так, наприклад, безробіття серед цієї категорії населення досягає 50% і вище. Причому безробітними виявляється велике число дипломованих фахівців (особливо з гуманітарних спеціальностей) через відсутність робочих місць. Вони не можуть застосувати свої знання, зайняти гідне місце в суспільстві, що особливо характерно для Тунісу і Єгипту. З цієї причини вони часто не мають можливості створити сім'ю, що є важливою проблемою, тому сімейні цінності в арабо-мусульманському суспільстві займають досить важливе місце. Представник саме цієї частини молоді зробив акт самоспалення в Тунісі після того як поліцейські конфіскували його товар (лоток із фруктами), що послужило своєрідною іскрою, з якої розгорілося полум'я туніського соціального вибуху. Потім спроби самоспалення молодих безробітних були зроблені в інших арабських країнах (в Єгипті молодий безробітний намагався спалити себе перед будівлею парламенту). У той же час серед цієї категорії населення найбільшою мірою спостерігається зростання громадянської самосвідомості та прагнення до демократичних свобод.

Лівія, офіційна назва - Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія - держава в Північній Африці на узбережжі Середземного моря. При площі 1 759 540 кв. км, 90 % якої займають пустелі, Лівія - четверта по площі країна Африки. У столиці, Тріполі, проживають 1,7 мільйона з 6,3 мільйонів лівійців. Лівія традиційно ділиться на три частини: Тріполітанія (захід), Кіренаїка (схід) і Феззан (південь).

На заході межує із Алжиром, на північно-заході з Тунісом, на півдні із Чадом і Нігером, на південно-сході із Суданом, на сході з Єгиптом. На півночі обмивається Середземним морем. Берегова лінія Лівії - 1770 км, сама більша серед африканських країн Середземномор'я.

Вся нова і новітня історія Лівії нерозривно пов'язана з її боротьбою народу проти ярма Османської імперії, а також з історією опору колоніальній експансії Англії, Франції, Італії та Сполучених Штатів Америки.

У середині XI ст. арабські бедуїнські племена з Аравії через Єгипет рушили на захід. Користуючись розбратом між феодальними династіями і берберськими племенами, вони зайняли весь Магриб від Тріполітанії до Мавританії, перетворивши ріллі в пасовища, а міста в фортеці. Землеробство все більше відтіснялося в гори, або на морське узбережжя. Всі три частини Лівії порівняно скоро (до XII-XIII ст.) арабозувалися: лише Джебель-Нефуса і деякі невеличкі території залишилися берберськими і бандитськими. Більшу частину населення Тріполітанії і Кіренаїки складали кочівники-бедуїни.

В епоху великих географічних відкриттів XV-XVI ст. європейські держави почали наступ на країни Магрибу. У 1510 р. Тріполі був захоплений іспанцями. У місті, де влаштувалася п'ятитисячна іспанська армія, залишалося не більше 60 місцевих мусульманських сімей. У 1530 р. це місто було передано іспанцями лицарям Мальтійського ордену. В союзі з ними діяв правитель Тунісу від імені династії Хафсидів. З його допомогою мальтійці захопили західну частину узбережжя Тріполітанії. Не будучи в змозі звільнити Тріполі від християн-мальтійців власними силами, тріполітанці звернулися за допомогою до османського султана. Турки-османи, встановивши свою владу в Сирії, Єгипті, Алжирі і Тунісі, в 1531 р. почали боротьбу за Тріполі. У 1551 р. вони змусили капітулювати мальтійський місцевий гарнізон і приєднали Тріполітанію і Барку до своєї імперії. Пізніше вони завоювали і Феззан.

Час правління турецьких султанів в Лівії з початку її завоювання до тридцятих років XIX ст. в історичній літературі прийнято називати першим прямим турецьким управлінням. Наступний період (1835-1911) збігається з встановленням на території Західного Тріполі феодальної династії Караманлі. Вона лише номінально залежала від Високої Порти і проводила значною мірою самостійну не тільки внутрішню, але і зовнішню політику. Цей період, що відноситься до другого турецького прямого управління, характеризувався посиленням масових виступів місцевого населення Лівії проти чужоземного, головним чином турецького панування.

Національно-визвольна боротьба лівійського народу розвивалася в особливих, специфічних умовах. У роки, що передували Першій світовій війні, вона розгорталася на тлі йшовшої тоді італо-турецької війни (1911-1912). Згодом вона вилилася в масовий опір лівійського народу італійському колоніалізму, пік якого припав на 1920-ті роки, коли боротьбу лівійців очолював легендарний Омар аль-Мухтар, страчений італійцями в 1930 р.

Новий підйом боротьби за становлення державності та політичної незалежності Лівії розгорнувся в ході Другої світової війни. Поразка італо-німецьких військ у Північній Африці, здавалося, давало можливість здобути свободу, але лівійці зіткнулися із запеклою протидією нових колонізаторів в особі Англії і Франції, які встановили в країні режим окупації, відмовившись від обіцянок надати їй незалежність після закінчення Другої світової війни. Міцно влаштувалися в Лівії і США, які розгорнули там не тільки філії своїх компаній, але і військові бази. Хоча країна і стала першою незалежною арабською державою на Півночі Африки, все ж при монархічному режимі (1951-1969) фактичними господарями залишалися вчорашні колонізатори, що викликало невдоволення місцевого населення, яке переросло в революцію під керівництвом молодих офіцерів.

Постмонархічний період лівійської історії асоціюється, в першу чергу, з лідером революції Муаммаром Каддафі і з його пошуками форм так званого прямого народовладдя і самобутнього шляху розвитку Лівійської Джамахірії, що повинен був відрізнятися як від західного лібералізму, так і від марксистського соціалізму.

революція лівія каддафі режим

Розділ 1. Зовнішня та внутрішня політика Лівії

1.1 Муаммар Каддафі

Каддафі народився навесні 1942-го в сім`ї бедуїна поблизу Сірта, у 30 кілометрах від Середземного моря.

Коли Муаммару виповнилося дев'ять років, його віддали в медресе в Сирті. Де він там жив? Спати було ніде. Родичі далеко. Тому на ніч Муаммар влаштовувався разом з іншими безпритульними правовірними в мечеті. У школі він більше вбирав, ніж говорив вголос. Лише іноді, коли становище в Лівії кликало на вулицю, він разом з однолітками вирушав на демонстрації. Іноді потрапляв в поліцейську ділянку. Там, в камері для "політичних", прийшов до висновку, що досягти бажаної свободи для батьківщини, зруйнувати монархію, яка прирікає на вічну залежність від Великобританії та Америки, можна тільки силою.

Політична активність Каддафі ледь не коштувала йому майбутнього. Муаммара виключили зі школи в Себхе, і він продовжував освіту в Місураті. Ось там-то разом з кількома друзями по школі, серед яких був Абдель Салям Джеллуд, з яким не раз потрапляв в поліцію за участь у демонстраціях, було вирішено стати офіцерами - професійними військовими, щоб знайти силу, здатну змістити короля Ідріса і його оточення. Вирішили і робили вигляд, що політика більше їх не цікавить. Відхід у мовчазну опозицію допоміг їм по закінченні школи в 1963 р. вступити у військовий коледж в Бенгазі, другий після столиці Лівії Тріполі. Там Каддафі вже не соромився висловлювати свої погляди, тим більше, що серед слухачів йшли нескінченні дискусії про майбутнє Лівії і всіх арабів. І він швидко став визнаним авторитетом. Відвідуючи одночасно вечірні курси університету в Бенгазі, Каддафі прослухав у ньому курс історії, що не тільки додало йому знань, але і дозволило більш глибоко подумати про своє майбутнє.

Потім у званні лейтенанта він на півроку виїхав у Англію, де навчався на курсах офіцерів-зв'язківців. Повернувшись додому, приступив до створення підпільної організації. Каддафі назвав її "Вільні офіцери-юніоністи". Що могла Лівія в той час? Рішуче нічого. Все, що відбувалося в арабському світі, тоді вирішувалося у Каїрі. Каддафі гостро відчував це. Свої надії він покладав на Насера, не будучи з ним навіть знайомий. Положення офіцера зв'язку дуже допомогло Каддафі. Він досить легко пересувався по країні, встановлюючи потрібні контакти з офіцерами - командирами рот і батальйонів, які можуть допомогти в майбутньому.

вересня 1969 р. Радіо Бенгазі голосом головного змовника Муаммара Каддафі сповістило країну і арабський світ, що король Ідріс позбавлений влади. Повідомлення про події в Бенгазі шокувало політичних лідерів Каїру. Перевороту не тільки не чекали - у Каїрі навіть не підозрювали про існування опозиції і про дії, до яких вдалися деякі офіцери-прихильники Насера. Ставши верховним правителем країни, Каддафі вжив надзвичайних заходів для досягнення повної єдності арабів.27 грудня 1969 р. з'явилася Тріполійска хартія, що проголосила союз Єгипту, Лівії та Сирії. Нова об'єднана держава повинна була називатися "Федерація арабських республік".

серпня 1972 р. було проголошено повне об'єднання Лівії з Єгиптом. Навіть була підписана відповідна угода. Але до об'єднання так справа і не дійшла. Також не відбулося і обєднання з Тунісом. В наступні роки не раз виникали нові варіанти спілок Лівії з іншими арабськими державами. Однак і вони залишилися на словах.

Зазнавши невдачі з арабським юніонізмом, Каддафі зосередив свої зусилля на реформи в країні. Нерозвинута економіка (тільки видобуток нафти прогресував невпинно й приносив чималі доходи), відстала соціальна структура, небажання сприймати революцію з боку так званих "середніх класів".15 квітня 1973 р. Каддафі проголосив "народну культурну революцію". Щоб придушити опір бюрократії і подолати апатію мас, він закликав народ взяти владу в свої руки. Всі закони, що діяли в країні, він скасував. Тільки покарання за кримінальні злочини залишилися в силі. Основним законом країни став шаріат - мусульманське право. Всі, хто підтримував колишній, повалений режим, оголошувалися поза законом і повинен був покинути Лівію. Почалася боротьба "проти демагогії" в університетах і організаціях - "провідниках західного впливу". Проголошені Каддафі заходи повинні були стати органічною частиною його "третього шляху", або "третьої міжнародної теорії", що протистоїть і "капіталістичному прагматизму", і "комуністичному матеріалізму". Поява "Зеленої книги" Каддафі, опублікованої по частинам в 1975-м, 1978-му і 1979-му роках було названо джамахірійським Кораном XX століття.

жовтня 1974 р. на з'їзді Арабського соціалістичного союзу полковник оголосив, що ця організація повинна бути реконструйована, оскільки в Лівії, на його думку, немає місця ні політичним партіям, ні пануванню якогось класу, немає бути місця ні експлуататорам, ні експлуатованим, повинні залишитися співучасники праці. Але нічого не змінювалося.

З того часу шляху Лівії та Єгипту розійшлися рішуче. Зрозумівши, що Садат віддав Єгипет американцям, Каддафі прийняв рішення зблизитися з Радянським Союзом.6 грудня 1976 р. Муаммар Каддафі відвідав Москву. Лівійський лідер не тільки переступив через свої упередження, але і зумів неупереджено поглянути радянським людям в очі. В результаті для нього відкрилися нові горизонти співпраці.

Каддафі не став "прорадянським". Зате став ще більш твердим арабським політиком. Своєю наполегливістю він дратував багатьох, навіть в Радянському Союзі. Його промови здавалися відірваними від реальностей Близького Сходу. Коли в 1979 р. вибухнула іранська революція, лівійський лідер підтримав її від "а" до "я". Навіть тоді, коли Хомейні наполягав на продовженні війни з Іраком, Каддафі разом із сирійським президентом Асадом був на стороні Ірану. А в останній рік війни лівійський лідер виступив проти Сирії. І проти Ірану. Все відбувалося дуже динамічно.

У 1977 р. полковник проголосив "Джамахірію" - абсолютне народовладдя в Лівії. Вся виконавча влада з тих пір зосередилася в руках "народних" і "революційних" комітетів. Були скасовані міністерства, інші державні установи. Замість парламенту законодавчим органом став Загальний Народний конгрес. Все і вся передавалося народу. І саме на цьому етапі країна пізнала величезні труднощі і нещастя, пояснити які можна лише одним - непідготовленістю до випереджаючих час радикальних реформ. Державні і кооперативні магазини і підприємства пустували. Народ нарікав. Ставало зрозумілим, що поспішність в здійсненні швидких реформ - ознака майбутніх ускладнень. Опозиційно налаштовані елементи не злякалися зробити атаку на резиденцію Каддафі в військовому таборі Баб аль-Азізія поблизу Тріполі. Полковник зрозумів, що терпіння народу не безмежне. У 1987 р. Каддафі відступив. Він повернув приватну торгівлю і намагався налагодити економіку, але знову здивував лівійців і весь світ. Полковник раптом розпустив "революційні комітети", армію і поліцію, ліквідував державні підприємства. Місце збройних сил, наголошував Каддафі, має зайняти озброєний народ. Це був черговий революційний пошук.

У 1986 р. керівник Лівії зазнав нищівної критики і чітко розрахованих дій з боку адміністрації Президента США Рейгана. Спеціально виділений підрозділ бомбардувальників (п'ятнадцять F-111, базувалися на Британських островах) бомбардувало його резиденцію. Метою таємної операції було вбивство Каддафі. Рейган, виступаючи тоді по телемережі США з повідомленням про рейд на Лівію, промовчав про неї. За що ж лівійський лідер потрапив у американців у немилість? Його звинуватили в підтримці міжнародного тероризму. І одночасно в підривній співпраці з Радянським Союзом. Ось це, напевно, і було основоположним аргументом, коли приймалося рішення бомбити Лівію, хоча право кожного політичного лідера тієї чи іншої країни обирати собі партнерів непорушно. Каддафі не раз бував у Москві і тут знаходив розуміння. Лівія була вигідним торговим партнером Радянського Союзу. У грудні 1988 р. США звинуватили Лівію у можливому виробництві хімічної зброї, яку Каддафі нібито міг застосувати в цілях того ж тероризму. У відповідь на звинувачення лівійський лідер запропонував президенту США діалог. Діалог зі всіх спірних проблем. Його пропозиції у Вашингтоні не прийняли. І збили два неозброєні лівійські літака, що здійснювали патрульний політ. Рада Безпеки ООН, терміново скликана на прохання Лівії, продовжувалась кілька днів і не змогла прийняти резолюцію, яка б засуджувала терористичні дії США. Її заблокували потрійним вето - американці, англійці і французи.

Можна, звичайно, не розуміти певних дій Муаммара Каддафі, але неможливо ігнорувати лівійського лідера, який, за час свого життя, зосередив в собі всі якості і риси свого народу.

1.2 Економічні основи внутрішньої політики Джамахірії

березня 1977 року була прийнята Декларація про встановлення в Лівії прямого народовладдя. В ній, зокрема, говорилося:

Перше: офіційною назвою Лівії вважати "Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія".

Друге: Священний Коран є основою законодавства.

Третє: Пряме народовладдя є основою політичного ладу і здійснюється через народні збори, народні комітети, профспілки, професійні об'єднання і Загальний народний конгрес і видані ними закони.

Четверте: Захист батьківщини - обов'язок кожного громадянина і організується за допомогою загальної військової підготовки.

Нова Декларація фактично замінила собою конституційну декларацію 1969 р. Було оголошено про розпуск Ради революційного командування, уряду та інших центральних інститутів (міністерств і відомств). Замість них створювалися нові структури, які відповідали "джамахірійській" системі. Так, був утворений Генеральний секретаріат ЗНК (Загальний Народний Конгрес), як орган колективного керівництва. Генеральним секретарем ЗНК був обраний М. Каддафі. До складу генерального секретаріату увійшли четверо колишніх членів РРК (Рада Революційного Командування). Замість уряду створювався Вищий народний комітет (ВНКОМ), який очолив колишній міністр праці А.А. Обейді. Міністерства були замінені народними секретаріатами, на чолі яких стали формуватися органи колегіального керівництва - бюро. Утворений Загальним Народним Конгресом Лівії верховний виконавчий орган - Вищий Народний Комітет по суті не зазнав кількісних змін у порівнянні з попереднім складом уряду. До нього увійшли 26 секретарів, колишніх міністрів. Однак цей орган якісно змінився, змінилося і його місце в системі політичної влади.

Робота надзвичайної сесії Загального Народного Конгресу показала, що Каддафі не вдалося досягти головного - одноосібно захопити владу в країні. Обговорення питання про ліквідацію РРК на сесії не тільки вилилося в одностайну підтримку членів РРК, але й загрожувало зриву прийняття всієї Декларації. Це змусило Каддафі вдатися до маневрів на останньому етапі роботи сесії. В результаті РРК був трансформований в Генеральний Секретаріат ЗНК, став вищим законодавчим органом країни в перервах між роботою конгресу. З колишніх членів РРК до складу генсекретаріату увійшли п'ять: Каддафі (генеральний секретар), прем'єр-міністр Джеллуд, міністр внутрішніх справ Хувейлди, головнокомандувач збройними силами Джабер і начальник Генерального Штабу Харрубі. Про інших членів РРК (Хамза, Хавваді, Наджм, Хуні, Герві) навіть не було згадано.

В результаті прийняття Декларації про заснування народної влади фактичним органом, що визначає всю політику країни, став генеральний секретаріат у складі п'яти колишніх членів РРК на чолі з Каддафі.

Надзвичайна сесія Загального Національного Конгресу в Себхе продемонструвала і інше. А саме, що Каддафі має у вищому законодавчому органі країни певну опозицію. Незважаючи на те, що в ході роботи сесії Каддафі брав жорсткі заходи (сам вів засідання, переривав ораторів або позбавляв їх слова, вимагав не виходити за рамки обговорення пунктів Декларації і не виказувати особистої думки), він не домігся підтримки первісного проекту Декларації і змушений був маневрувати, спираючись в основному на частину делегатів і представників профспілок. В останній день, незважаючи на тиск Каддафі, конгрес відмовився голосувати за Декларацію в цілому, вимагаючи спочатку обрання відкритим голосуванням вищих органів, що призвело навіть до суперечок серед депутатів. В результаті Каддафі довелося піти на поступки, погодитися з утворенням генерального секретаріату і сформувати Вищий Народний Комітет на чолі з Обейді. Значні заперечення були і проти нової назви держави, проте Каддафі, який виступав протягом двох вечірніх засідань кілька разів поспіль, наполіг на своєму. Декларація була прийнята зі значними змінами, хоча в ній і були проголошені соціалістичні принципи внутрішньої політики Лівії і антизахідні установки зовнішньополітичного курсу.

З прийняттям Декларації про заснування "народної влади", відповідно до якої було ліквідовано Раду Революційного Командування, якісно змінився розподіл ролей у вищому ешелоні влади. Якщо раніше РРК мав формальне право більшістю голосів обрати нового голову, то тепер для обрання нового генерального секретаря ЗНК, яким став Каддафі, було потрібно вже спеціальне рішення Загального Народного Конгресу, оскільки генеральний секретар обирався членами генсекретаріату, а всіма делегатами ЗНК, що було зафіксовано в спеціальному документі.

Завершення політичного й законодавчого оформлення "джамахірійської" системи ще не означало повного закінчення її будівництва, оскільки економічні відносини в країні залишалися у своїй основі тими ж, які існували до проголошення Джамахірії. Наявність в країні торгової еліти, приватного національного підприємництва у промисловості створювало базу для продовження та поновлення діяльності опозиції.

Це досить чітко усвідомлювала лівійське керівництво. Поряд з заходами, що приймалися проти опозиції (у квітні 1977 р. в Бенгазі були страчені учасники терористичних актів, здійснених 1 вересня 1976 р.), воно розробляло основи корінних економічних змін на "джамахірійських" принципах. На відміну від попереднього періоду, коли ідеологічні концепції в основному передували конкретним діям в області політичного будівництва, тепер розробка ідеологічних принципів і їх втілення в життя йшли паралельно. Тим більше, що в економічній сфері йшов складний експеримент, при якому неминуче був і метод "проб і помилок".

Однак, основний напрям економічного розвитку було позначено М. Каддафі вже на квітневому симпозіумі 1977 р. Він підкреслив, що "третій шлях" розвитку Лівії в економічній сфері - це зосередження уваги на розвитку засобів виробництва, на накопиченні громадського фонду, на громадському розподілі коштів, на повному самозабезпеченні. "Ми не допустимо, - заявив Каддафі, - щоб якась група поповнювалася за рахунок інших, але і не дамо можливості окремим особам, робочий він або міністр, прагнути до збагачення". Оскільки "маси повинні працювати в інтересах влади народу", то страйки, економічні диверсії, спекуляція, особиста нажива за рахунок інших були оголошені протизаконними. "Всі закони, - заявив Каддафі, - будуть переглянуті в інтересах робітничої людини, так як вона основа виробництва, і вона повинна бути господарем розподілу суспільних продуктів".

вересня 1977 р. у промові на відзначення 8-ї річниці лівійської революції М. Каддафі сформулював ідеї самоврядування в економіці, згідно з якими підприємства повинні перейти в колективне управління тих, хто на них працює. (Цей принцип отримав назву "партнери, а не наймані працівники").

Керівні діячі Лівії, погоджуючись з існуванням державного і кооперативного секторів, виступали за зміцнення держсектора. А. Джеллуд прямо заявив: "Ми не дозволимо паплюжити державний сектор. Ті ускладнення і труднощі, які спричинила діяльність державного сектора в тій чи іншій країні, зовсім необов'язково повинні статися у нас". Джеллуд закликав до націоналізації внутрішньої і зовнішньої торгівлі та заохоченню кооперативного руху, тому що "колективна діяльність допомагає вирішити цілий ряд проблем і насамперед проблему збільшення виробничого потенціалу". Курс на підтримку кооперації знайшов своє відображення в рішеннях і рекомендаціях третьої сесії ЗНК, в числі яких було прийнято рішення про "розширення будівництва громадських торгових центрів" (тільки в Тріполі їх було потім споруджено понад 20).

Порівняно новий відтінок у підході лівійського керівництва до питання про форми організації виробництва знайшов своє відображення у визнанні А. Джеллудом конкуренції між компаніями, як необхідності, і його пропозицію поряд з державними створювати акціонерні компанії. У той же час немає підстав вважати, що це було виявом відходу від раніше проголошеного курсу, хоча, безсумнівно, певну роль тут зіграв прагматизм лівійських лідерів, які зважали на тиск з боку приватного капіталу. По-перше, лівійське керівництво розглядало акціонерну форму підприємств як різновид кооперативної і закликало до розширення бази власності з тим, щоб вона розподілялася серед не 5-70 чоловік, а серед 500-600 і більше осіб". По-друге, факти говорили про те, що курс лівійського керівництва був направлений на перетворення в акціонерні не державних, а приватних компаній, що було цілком виправдано з точки зору зміцнення фінансових можливостей малопотужних місцевих фірм і мобілізації вільних грошових коштів населення на потреби економічного розвитку. Недарма ще в 1976 р. було вирішено розпочати виконання постанови про перетворення приватних компаній в акціонерні, які в абсолютній більшості не мали достатньо коштів, технічного досвіду і нерідко кидали розпочаті об'єкти, не доводячи їх до кінця. Іншими словами, суть справи не змінювалося: лівійські лідери явно прагнули вийти на шлях, альтернативний капіталізму, тільки через всебічний розвиток держсектора.

Ці заходи вимагали додаткових коштів, а основним джерелом їх надходження залишався продаж нафти. І лівійські керівники пішли на збільшення її видобутку. Згідно із заявою секретаря у справах нафти, середньодобовий видобуток нафти в країні зріс з 2,1 млн. бар. (105-107 млн. т.) в рік у 1977 р. до 2,4 млн бар. (120 млн. т) в 1978 р. Була навіть виділена дотація на розвідку нових і освоєння старих родовищ нафти і газу в прикордонних з Алжиром районах країни і в зоні континентального шельфу біля кордону з Тунісом.

Поступка споживчим елементам, що повязували своє благополуччя не зі зростанням національного виробництва, а з доходами від продажу нафти, змусила Каддафі виступити з політичною оцінкою лівійських перетворень. "Незважаючи на досягнуті результати, - заявив лівійський лідер, - Лівія залишається капіталістичною, а не соціалістичною Джамагирією". Каддафі сказав: "Лівія - капіталістична держава в повному сенсі цього слова. Всі розроблені нами закони служать інтересам експлуататорів, на основі яких один може експлуатувати і грабувати іншого. Іншими словами, в даний час здійснюється законний грабіж, законне висмоктування крові з населення. Наприклад, один має багатство, яке йому не належить, але він отримав це багатство відповідно до законів, які дали йому право грабувати, бути посередником, експлуатувати, красти і отримувати більшу частку національного багатства, ніж інші лівійські громадяни". Тому, - продовжував Каддафі, - "підвищення мінімального рівня зарплати не є вирішенням проблеми, оскільки наймані працівники, як би не збільшувався рівень оплати їх праці, являють собою різновид рабів". Для ліквідації цієї соціальної несправедливості Каддафі висунув гасло - "Компаньйони, а не наймані працівники". Це була головна теза другої частини його "Зеленої книги". "Підприємство, в якому працює робітник, - заявив Каддафі, - має перейти у його власність, що стане стимулом для розвитку виробництва. У сільському господарстві землероби повинні обробляти виділені їм ділянки в межах своїх трудових можливостей, не вдаючись до використання найманої праці.

Вихід у світ другій частині "Зеленої книги", в якій М. Каддафі запропонував свої "рецепти" звільнення "від експлуатації і поневолення", був піднесений громадськості в якості "економічної путівника" в якийсь новий світ, де всі його мешканці "вільні, рівноправні щодо влади, багатства і знарядь виробництва". Практичне втілення в життя цих "рецептів" почало виражатися в пошуку шляху, альтернативного капіталістичному, але сам цей шлях Каддафі розумів своєрідно. Свої "антикапіталістичні" настрої він пов'язував насамперед із засудженням західного капіталізму, з гострою неприязню до цього жорстокого і сильного конкурента, в залежності від якого продовжувала перебувати лівійська національна еліта, але звільнитися від якого вона не могла без підтримки народних мас. Саме в цьому, на наш погляд, полягає демагогічність каддафівських гасел і "ісламського соціалізму", і "третього" шляху, оскільки фактично лівійський лідер не стільки будував "свій" соціалізм, скільки створював сприятливі умови для розвитку "власного" капіталізму, паралельно прагнучи "вилікувати суспільні недуги для того, щоб зміцнити існування буржуазного суспільства".

Цікаво, що друга частина "Зеленої книги", яка висвітлювала погляди Каддафі на економічний розвиток, з'явилася спочатку не в Лівії, а на Заході німецькою, а потім англійською мовами. У Лівії ця книга арабською мовою була опублікована повністю 2 лютого 1978 р. З її виходом у світ лівійська влада почала проводити активні заходи по втіленню в життя поглядів її автора. Зокрема:

) були створені спеціальні комісії для обліку нерухомості, власникам якої було запропоновано у визначені терміни зареєструвати своє майно в державних органах. В іншому випадку незареєстрована частина власності підлягала конфіскації;

) спеціальні органи почали з'ясовувати розміри і джерела одержання приватних вкладів лівійців як в банках Лівії, так і за кордоном;

) були введені обмежувальні заходи для приватного сектора (кожна сім'я могла мати не більше двох ліцензій на торгівлю);

) всім торговцям, які не пройшли військову службу, було наказано не пізніше 1 березня 1978 р. з'явитися на призовні пункти для перереєстрації;

) органи пропаганди розгорнули гостру кампанію проти "паразитів, які живуть за рахунок лівійського народу", називаючи серед них землевласників, домохазяїв, власників транспортних мереж, торговців, перекупників, посередників і спекулянтів. Подальші кроки керівництва показали, що воно, дійсно, не має наміру відступати. 5 травня 1978 р. був оприлюднений закон про вилучення надлишків нерухомості. 1 вересня 1978р. Каддафі закликав робітників до захоплення підприємств приватного і державного секторів та до утворення там народних комітетів, що стало негайно втілюватися в життя. В кінці 1978 р. був прийнятий ряд заходів щодо значного обмеження приватної торгівлі і щодо створення мережі державних та кооперативних магазинів. Методи, з допомогою яких лівійський лідер рішуче домагався втілення в життя своєї "економічної програми", викликали, природно, негативну реакцію тих недалекоглядних представників заможних верств населення, які побачили в радикалізмі Каддафі прийдешній крах національного капіталізму. Але насправді до цього було далеко.

травня 1978 р. був оприлюднений закон № 4 про відчуження надлишків нерухомості, а 13 травня опублікована інструкція по його втіленню в життя. У статті 1 цієї інструкції говорилося: "Всі особи, на яких поширюється дія вищезазначеного закону, надають в компетентний комітет звіт, який повинен включати наступні дані:

) число належать нерухомих володінь із зазначенням їх площі та відомостей про розташування кожного з них;

) імена наймачів, їх підданство і мета, з якою орендується нерухомість;

) декларацію про власність дружини та неповнолітніх дітей;

) число дітей, заяву про намір передати нерухомість, а також дані про те, яка нерухомість визначена до передачі;

) відомості про те, яку нерухомість дана особа обрала для власного проживання".

На надання звіту давалося два місяці. У кожному муніципальному окрузі були створені комітети з питань обліку, що включали секретаріатів представників у справах юстиції, житлового будівництва і муніципалітетів, в компетенцію яких входило отримання і перевірка звітів власників нерухомості. Були також створені комітети з питань "передачі у володіння", в які увійшли представники секретаріатів соціальних справ та житлового будівництва, а також секретаріату у справах муніципалітетів. Комітети приступили до оцінки нерухомості та здійснення заходів щодо її передачі новим власникам. Рішення комітетів підлягали затвердженню Вищим комітетом, створеним для втілення в життя закону № 4.

Ці рішення викликали різкий протест заможних верств населення. Деякі господарі закривали магазини, навіть спалювали садиби, відмовлялися давати будь-які відомості про свій капітал. Але керівництво продовжувало своє явне "забігання вперед". 1 вересня 1978 р. на масовому мітингу з нагоди 9-ї річниці революції Каддафі звернувся до трудящих із закликом "захоплювати" підприємства державного і приватного секторів і створювати там народні комітети. Почалася ще одна кампанія, що розбурхала країну.

Каддафі міг би і не здійснити реорганізацію політичної структури, при якій він зумів отримати необмежену владу, якби не підтримка з боку армії, яка протягом першого післяреволюційного десятиліття залишалася основною опорою режиму. Лівійський лідер багато зробив і для особового складу армії, перетворивши його в привілейовану частину населення, і для оснащення збройних сил самим новітнім озброєнням. До кінця XX сторіччя чисельність збройних сил збільшилася більш, ніж у 10 разів (76 тис. чоловік), а на озброєння надійшли закуплені за кордоном більше 3000 танків, до 2000 бронетранспортерів, біля 100 військово-морських одиниць, понад 500 бойових літаків. Потік величезної кількості озброєнь, а також збільшення чисельності особового складу (в основному найманого) не зробили, однак, лівійську армію боєздатною до такої міри, яка задовольняла Каддафі. У доповіді ЦРУ США про стан лівійської армії, підготовленому в 1979 р., зокрема, констатувалося: "Каддафі створив самі насичені важкою бойовою технікою збройні сили в Північній Африці. Незважаючи на те, що Лівія вже отримала більше зброї, ніж її армія може освоїти, значна кількість озброєнь буде їй поставлятися і в майбутньому. Швидке зростання лівійських озброєнь не відповідає ні кількісному, ні якісному зростанню особового складу лівійської армії. Нечисленна, слабо підготовлена лівійська армія залишається малоефективною як бойова сила і не в змозі освоїти сучасне озброєння".

Лівійський лідер, мабуть, віддавав собі звіт в тому, що його армія - "колос на глиняних ногах", який є скоріше пугалом для лівійського населення, ніж надійним захисником від зовнішнього ворога. Поступово починало турбувати його і інше - небажання багатьох офіцерів (та і солдатів) обтяжувати себе підвищенням бойової майстерності, поряд з підвищеними претензіями на поліпшення добробуту, на особливе становище в країні, хоча для особистого складу збройних сил і так було зроблено чимало. Зрозуміло, що рано чи пізно ця, не бажаюча нічого робити військова еліта з опори режиму могла перетворитися на противника режиму, причому самого небезпечного.

1.3 Зовнішня політика Лівії

Майже відразу після свого приходу до влади Муаммар Каддафі, спонукуваний ідеєю панарабізму, взяв курс на об'єднання Лівії із сусідніми арабськими країнами. В 1969 році відбулася зустріч Каддафі, президента Єгипту Гамаля Абделя Насера й прем'єр-міністра Судану Джафара Нимейри, за підсумками якої була підписана "Тріполійська хартія", що містила ідею об'єднання трьох держав. 8 листопада 1970 року була прийнята "Каїрська декларація" про створення Федерації Арабських Республік (ФАР) у складі Єгипту, Лівії й Судану. У тому ж році Каддафі запропонував Тунісу об'єднати дві країни, але тодішній президент Хабиб Бургиба відхилив цю пропозицію.

Під час Угандійсько-танзанійської війни 1978-1979 р. Муаммар Каддафі відправив 2 500 лівійських військовослужбовців на допомогу угандійському диктатору Йди Аміну. Із грудня 1979 року США включили Лівію в список країн-спонсорів тероризму. На початку 1980-х рр. США обвинувачували лівійський режим у втручанні у внутрішні справи не менш чим 45 країн.

В 1980-х років Каддафі організував на території Лівії тренувальні табори для повстанських угруповань із усією Західної Африки, включаючи туарегів. В 1981 році Сомалі розірвала дипломатичні відносини з Лівією, обвинувативши лівійського керівника в підтримці Сомалійського демократичного фронту порятунку й Сомалійського національного руху.1 вересня 1984 року Муаммар Каддафі оголосив, що послав війська й зброю в Нікарагуа на допомогу сандиністському уряду в боротьбі з США. У березні 1986 року, коли Каддафі приймав Конгрес Світового центра боротьби проти імперіалізму й сіонізму, серед його гостей були представники Ірландської республіканської армії, баскського сепаратистського угруповання, й лідер радикальної американської організації "Нації ісламу" мусульманин-афроамериканець Луїс Фаррахан. В 1980-і рр. Лідер лівійської революції активно постачав зброєю ІРА, вважаючи її діяльність частиною боротьби проти "британського колоніалізму". Лівія надавала допомогу таким національно-визвольним і націоналістичним рухам як палестинські організації ООП, ФАТХ, НФОП і ДФОП, Фронт звільнення Малі, Об'єднаний патріотичні фронт Єгипту, Фронт національного звільнення моро, Фронт звільнення Арабистана, Народний фронт звільнення Аравії, Африканський національний конгрес, Народний фронт звільнення Бахрейну, СВАПО, ФРЕЛИМО, ЗАПУ-ЗАНУ. Лівію також підозрювали в наданні підтримки Японській червоній армії.

Каддафі зайняв тверду позицію стосовно Ізраїлю. 2 березня 1970 року лівійський лідер звернувся до 35 членів Організації африканської єдності із закликом розірвати відносини з Ізраїлем. У жовтні 1973 року вибухнула третя арабо-ізраїльська війна. 16 жовтня Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт і Катар в однобічному порядку підняли відпускну ціну своєї нафти на 17 % - до $3,65. Через три дні в знак протесту проти підтримки Ізраїлю у "Війні Судного дня" Лівія оголосило ембарго на поставку нафти в США. Саудівська Аравія й інші арабські країни пішли її прикладу, поклавши початок нафтовому ембарго проти країн, що зробили або сприяли наданню підтримки Ізраїлеві.

Лівію підозрювали в мінуванні Червоного моря в 1984 році, що привело до ушкоджень 18 суден. 17 квітня того ж року одержав широкий резонанс інцидент, коли з будинку Лівійського народного бюро (посольство) у Лондоні був відкритий вогонь по лівійським демонстрантам, в результаті чого загинула співробітниця британської поліції Івонн Флетчер і ще 11 чоловік одержали поранення. Після цього, 22 квітня Великобританія розірвала дипломатичні відносини з Лівією.

Що ж стосується внутрішньої політики, яку проводив Каддафі, то, на мою думку, слід звернути уваги на наступні данні. По перше, отримавши владу, революційний уряд не тільки зіштовхнувся з опозицією новому режиму, але й із внутрішніми проблемами у своїх рядах. 7 грудня 1969 року СРК оголосив про запобігання спроби перевороту з боку підполковників міністра оборони Адама Хавваза й міністра внутрішніх справ Мусі Ахмеда. Через кілька місяців 24 липня 1970 року Каддафі оголосив про розкриття "імперіалістичної реакційної змови" у Феззане, у якому були замішані радник короля Омар Шелхи, екс-прем'єр-міністри Абдель Хамід Бакуш і Хусейн Мазік. Політичні партії й опозиційні групи були заборонені відповідно до закону № 71 від 1972 року. Єдиною легальною політичною партією в країні в 1971-1977 р. був Арабський соціалістичний союз.

2 березня <#"justify">В 1992 році Радою Безпеки ООН було введено проти Лівії ряд санкцій. Заборонявся продаж багатьох видів устаткування для транспортування й переробки нафти, а також були заморожені лівійські рахунки за кордоном.

У знак протесту проти угод в Осло між Організацією Звільнення Палестини й Ізраїлем, Каддафі 1 вересня 1995 року оголосив про висилку 30 тис. палестинців, що працюють у його країні. Він також закликав арабські уряди вигнати палестинців і відправити їх назад у сектор Газа й на Західний берег ріки Йордан як покарання за досягнуті угоди.

В 1998 році з ініціативи Каддафі було створене Співтовариство держав прибережного й сахарського регіону (CENSAD) з метою зміцнення миру, безпеки й стабільності, а також досягненню глобального економічного й соціального розвитку в регіоні.2 березня 2001 року з ініціативи Муаммара Каддафі був проголошений Африканський союз, що поєднує 54 держави Африки.

У перші роки 21-го сторіччя відповідний настрій в середовищі лівійської політичної еліти, що сформувалася, і небажання самого Каддафі йти на відкриту конфронтацію із Західним світом привели до деякої лібералізації економічного, а потім і політичного життя країни. У Лівію були допущені закордонні компанії, підписані контракти про будівництво газопроводу в Італію (відносини між колишньою колонією й метрополією до цього були вкрай натягнутими). У цілому, Лівія, хоча й з великою затримкою, пішла по шляху керівника Єгипту Хосні Мубарака. Зміни економічного й політичного курсу, що супроводжувалися грамотною пропагандою, дозволили Каддафі залишатися при владі й уникати долі Анвара Садата або Саддама Хусейна.

У червні 2003 року на загальнонародному з'їзді Муаммар Каддафі оголосив про новий курс країни на "народний капіталізм"; у той же час було заявлено про приватизацію нафтової й суміжної галузей промисловості. 19 грудня Лівія оголосила про відмову від всіх видів зброї масового знищення.

У 2004 році США оголосили про часткове зняття антилівійських економічних санкцій.

А в серпні 2008 року на зустрічі більше 200 африканських королів, султанів, емірів, шейхів і вождів племен Муаммар Каддафі був оголошений "королем королів Африки".2 лютого наступного року Муаммар Каддафі був вибраний головою Африканського союзу.

1.4 Відносини з США

Сполучені Штати Америки боролися за вплив в Лівії протягом усього XIX і XX сторіччя. За 10 років до повалення королівського режиму ЦРУ США підготувало спеціальне дослідження по Лівії для Комітету по вивченню програми військової допомоги, в якому, зокрема, наголошувалося: "Лівія є буфером між Близьким Сходом і Магрібом і, принаймі, може закрити останній від арабського націоналізму, витікаючого з Каїру. Поки Лівія залишається дружньої Заходу, Захід може контролювати південне узбережжя і частину Східного Середземномор'я".

Американцям здавалося, що вони міцно осіли в цій країні, і тому прихід до влади в Лівії військових, а потім їх заходи щодо ліквідації військової присутності США і обмеження діяльності нафтових концернів викликали за океаном неприховане роздратування. Антилівійська кампанія у США вперше досягла найбільшого напруження наприкінці 1973 р., коли в Тріполі прийняли рішення призупинити експорт нафти і всіх видів нафтопродуктів в США в знак протесту проти підтримки за океаном ізраїльської агресії 1973 р. проти сусідніх арабських країн. Тоді в американській пресі з'явилися найбільш різкі підбурливі заяви на адресу Лівії і заклики до військового втручання, аби "гарантувати постачання нафти", як писала про це газета "Christian Science Monitor". Преса, конгресмени, держдепартамент, нафтові компанії стверджували, що Лівія "загрожує світовій економіці" або "душить індустріальний світ".

У 1975 р. Білий дім обмежив експорт американської промислової продукції в Лівії. У 1977 р. США блокували продаж Лівії цивільних транспортних літаків, що вироблялися в Італії за американською ліцензією. У серпні 1979 р. Вашингтон організував провокаційні маневри біля лівійських берегів, що викликало вибух антиамериканських настроїв по всій країні. У грудні 1979 р. демонстранти спалили посольство США в Тріполі, що спричинило за собою рішення Вашингтона про тимчасове закриття в односторонньому порядку дипломатичного представництва США в Лівії. У травні 1980 р, американські дипломати залишили Тріполі і одночасно з Вашингтона були вислані кілька лівійських дипломатів.

На 1981 р. припав "другий пік" напруженості у відносинах між двома країнами. США звинуватили Лівію в "підтримці міжнародного тероризму" і під цим приводом закрили народне бюро (посольства) Лівії у Вашингтоні. Одночасно у травні 1981 р. стало відомо про розробку американською адміністрацією "секретного плану" по використанню низки арабських країн для повалення режиму М. Каддафі. В серпні 1981 р. США провели провокаційні навчання 6-го флоту в затоці Сідра біля узбережжя Лівії. 19 серпня вісім американських винищувачів збили два лівійських літака, що несли патрульну службу, з приводу чого Лівія звернулася зі скаргою до Ради Безпеки ООН. Наприкінці 1981 р. в США була піднята галаслива кампанія про нібито засилання в цю країну групи лівійських терористів, які мали намір скоїти замах на президента Р. Рейгана. ЦРУ використало цю кампанію, щоб у грудні 1981 р. обговорити в своїй штаб-квартирі плани вбивства М. Каддафі, що стало головною метою в серії таємних операцій Центрального розвідувального управління США за кордоном. У тому ж місяці Р. Рейган рекомендував американським технічним фахівцям покинути Лівію, що було початком згортання діяльності американських нафтокомпаній в Лівії. У грудні ж 1981 р. на території Єгипту був проведений перший етап маневрів "Брайт стар", що мав чітку антилівійську спрямованість.

У 1982-1983 рр. Лівія робила активні зусилля для зняття ефекту економічного бойкоту США. З цією метою був прийнятий ряд заходів по налагодженню стосунків з західноєвропейськими країнами, зокрема з Францією, Італією, ФРН, Австрією. Одним з найбільш вдалих кроків у цьому напрямку з'явився візит М. Каддафі в Відень в березні 1982 р., в результаті якого істотно збільшився обсяг лівійсько-австрійської торгівлі.

Але війна Вашингтона проти Тріполі тривала. У липні 1984 р. літаки ВМС США неодноразово вторгалися в повітряний простір Лівії, здійснювали провокаційні польоти поблизу прибережних міст Ель-Бейда, Бенгазі, Сирт. У вересні 84-го року 6-й флот США провів широкомасштабні навчання і маневри військових кораблів поблизу територіальних вод Лівії. У листопаді 1984 р. ЦРУ підготувало доповідь "Про оцінку вразливості Лівії", в якому запропонувало здійснити проти Лівії широку програму "політичних, економічних і напіввійськових заходів".

У жовтні 1985 р. указом президента США було заборонено імпорт нафтопродуктів з Лівії. У листопаді того ж року адміністрація США санкціонувала чергову таємну операцію ЦРУ з метою повалення режиму М. Каддафі в Лівії. У січні 1986 р. президент Р. Рейган оголосив про введення нових санкцій проти Лівії: були заборонені всі економічні і торговельні зв'язки американських держустанов, приватних фірм та окремих осіб із цією країною; американським громадянам було наказано покинути територію Джамихірїї під загрозою тюремного ув'язнення або штрафу.

"Третій пік" напруженості в 1986 р. став найнебезпечнішим. США піддали Лівію і весь світ психологічному "пресингу", зробивши проти Лівії військові акції. "Лівія озброює і навчає партизанські організації, або безпосередньо впливає на ультралівих сепаратистів і терористів" - писала в серпні 1986 р. газета "Washington Post", опублікувавши в якості підтвердження звіт про доповідь держдепартаменту США з перерахуванням 32 країн Центральної і Південної Америки, куди нібито простяглися "щупальця М. Каддафі". У антілівійскую кампанію включився Рейган. "Дії уряду Лівії, - заявив він, - продовжують представляти собою надзвичайну загрозу національній безпеці і зовнішній політиці Сполучених Штатів". У жовтні 1986 р. у США вибухнув політичний скандал, коли газета "Washington Post" назвала антілівійскую кампанію Білого дому (і опубліковану доповідь держдепартаменту США про 32 країни, куди простяглися "нитки" з Лівії), провокаційною. Газета повідомила, що ще 14 серпня 1986 р. на таємній нараді зі своїми помічниками Р. Рейган затвердив "таємну директиву ради національної безпеки, що передбачала поширення Центральним розвідувальним управлінням фальшивої інформації про Каддафі". Це робилося шляхом проштовхування антилівійських матеріалів ЦРУ в іноземні органи друку. Держсекретар Дж. Шульц поспішив заявити, що не бачить в цьому нічого поганого, так як адміністрація США має право "вводити противника в оману".

І в той же час, на мою думку, "війна з Каддафі" велася не на голому місці: його політичні прорахунки були використані повною мірою, причому прорахунки, пов'язані, в першу чергу, з його лівим радикалізмом. Негативна реакція світової громадськості на злочинні акції США, стійкість лівійського режиму дещо збавили запал Вашингтона - з кінця 1986 року "третій пік" напруги у відносинах пішов на спад. У 1987 р. намітилося прагнення сторін знайти взаємоприйнятний компроміс, що стало відображенням позитивних змін, що відбулися на міжнародній арені у другій половині 1980-х років. Однак у 1990-ті роки у відносинах між двома країнами почалась ще одна криза, яка досягла свого апогею у 2010-2011 роках.

Розділ 2. Хід революції

2.1 Початок революції

Як не дивно, революція у Лівії почалась із Інтернету. Лівійські революціонери позначалися зірочками на сайті знайомств, готуючи повстання проти полковника Муамара Каддафі. Колишній бізнесмен і лідер опозиції Омар Шиблі Махмуді розповів, що він використовував мусульманський сайт знайомств "Мавада" для згуртування людей, залишаючись при цьому поза зоною уваги лівійської таємної поліції, яка відслідковувала повідомлення в соціальних мережах Twitter і Facebook. Махмуді - лідер руху "Ехталеф" ("Відмінність") - діяв так, як ніби він розшукує жінку, його профайл називався "Де Міріам?". З цього ж сайту він розсилав закодовані любовні листи для згуртування людей і організації революції. Оскільки на такому сайті чоловіки не можуть розмовляти з іншими чоловіками, революціонери видавали себе за жінок, щоб вступити в контакт з Махмуді, беручи собі такі імена, як "Солодкий метелик", "Відкривач гори", "Дівчина із пустелі" і "Мелодія тортур". Змовники використовувати таємні фрази, наприклад, "Нехай ваш день буде сповнений жасмину", натякаючи на повстання в регіоні, які отримали назву "жасминової революцій". Закодовані розмови використовувалися для оцінки рівня підтримки і для переадресації користувачів на сайт соціальної мережі Yahoo Messenger для більш детальної розмови. Крім того, революціонери користувалися службою обміну повідомленнями та текстовими повідомленнями для організації своїх подальших дії, уникаючи при цьому контролю з боку влади. За словами Махмуді, йому вдалося залучити 170 тисяч "шанувальників" під кількома профайлами до того, як влада Лівії повністю перекрила громадянам доступ в Інтернет. Спочатку в плани Махмуді входило привернути 50 тисяч прихильників, оскільки це достатня кількість, щоб вивести людей на маніфестацію протесту. Але, незважаючи на те, що коли практично всі східні райони Лівії знаходились під контролем повстанців, а багато членів міжнародного співтовариства вимагало відставки Каддафі, 68-річний лівійський лідер не мав наміру розлучатися з владою. Він був звинувачений у тому, що за його наказом було вбито тисячі протестуючих, але, як вважають експерти, полковник мав змогу використати проти своїх опонентів хімічну та біологічну зброю.

Протести в Лівії спровокував інцидент у місті Бенґазі <#"center">2.2 Східний "фронт" і події в центральному регіоні

6 березня <#"center">2.3 Патова військово-політична ситуація

28 квітня <#"center">2.4 Провал переговорів

До 10 вересня діяв ультиматум, згідно з яким військам Каддафі, "щоб уникнути подальшого кровопролиття", пропонувалося здати міста Сирт і Бені-Валід без бою. Проте, відсутність особливого впливу старійшин на лояльні Каддафі війська в місті, звели нанівець спроби представників Перехідної Національної Ради Лівії. Події 9 вересня повністю перекреслили подальші перспективи подібних переговорів.

9 вересня <#"center">2.5 Смерть Муаммара Каддафі

Вранці 20 жовтня 2011 року загони Національної перехідної ради зробили черговий штурм Сирта, в результаті якого їм вдалося взяти місто. При спробі вирватися з обложеного міста, Муаммар Каддафі був взятий повстанцями в полон. НАТО опублікувала комюніке зі звітом, згідно з яким приблизно о 08: 30 (06: 30 за Гринвічем) її авіація (літаки ВПС Франції) завдала ударів по одинадцяти військовим машинам армії Каддафі, які складали частину великої колони (приблизно з 75 машин), яка швидко рухалася по дорозі в передмісті Сирта. У комюніке, зокрема, говориться: "Ці машини виїхали з Сирта з великою швидкістю і намагалися розчистити собі шлях. Вони везли багато зброї і боєприпасів, що становило серйозну загрозу для місцевих жителів". Після того як удар з повітря підбив одну з них, "група з двох десятків транспортних засобів режиму Каддафі попрямувала з великою швидкістю на південь, продовжуючи представляти серйозну небезпеку. (Літаки НАТО зробили їх своєю ціллю, знищили або пошкодили близько десятка з них". У цьому комюніке НАТО стверджує: "в момент цього бомбардування в НАТО не знали, що в колоні перебував Каддафі. Дії НАТО були продиктовані тільки необхідністю зменшити небезпеку для мирного населення, як цього вимагає мандат ООН. НАТО не полює за окремими особами".

Схоплений в результаті взяття Сирта екс-начальник служби внутрішньої безпеки генерал Мансур Дао, розповів наступне: Ми вирішили вибратися після того, як були оточені, і місце перестало бути безпечним. Ми хотіли прорватися в сусідній район Джаріф. Однак при виїзді з міста ми піддалися потужному обстрілу і знову були оточені. Всі наші машини були знищені. Нам довелося розділитися на групи. Ми пішки попрямували у бік Джаріфа. Я був з Каддафі і міністром оборони. З нами була невелика група охорони. Потім мене поранило, і я втратив свідомість. Що було далі, я не знаю.

Перебував до кінця з Каддафі і його особистий водій Хунейш Наср, який розповів: "Революціонери йшли за нами. Він не був наляканий, але, здається, він не знав, що робити. Це був перший і останній раз, коли я його бачив у такому стані". За словами Абделя Маджида, Каддафі був поранений в обидві ноги. Його відтягли в дренажний трубопровід, розташований під дорогою, де він потім був знайдений військами Національної перехідної ради. Повстанці зуміли захопити Каддафі, після чого його відразу ж оточила юрба, яка стала знущатися над ним. Люди з криками "Аллах акбар!" почали стріляти в повітря і тикати автоматами в полковника. Останній безуспішно закликав повстанців одуматися: "Харам алейкум. Харам алейкум. Ганьба вам! Ви не відаєте гріха?!". Потім Каддафі з залитим кров'ю обличчям повели до автомобіля, де посадили на капот.

Пізніше відеозаписи останніх хвилин життя Каддафі спростували первинну офіційну версію Національної перехідного ради Лівії про випадкову загибель полковника в ході перестрілки. Стало ясно, що він був убитий в результаті самосуду після захоплення його в полон повстанцями.

Підтвердженням цього служать представлені правозахисною організацією Human Rights Watch відеоматеріали, на яких видно, що глава Джамахірії був захоплений живим, але з серйозним осколковим пораненням в голову. Відеозаписи свідчать, що повстанці завдавали ще живому Каддафі численні штикові поранення і сипали в рани пісок, одночасно підтримуючи колишнього лідера за прострелені в плечах руки. Наруги тривали з 9 ранку до 12 дня за місцевим часом, після чого полоненого на знак приниження протягли за ноги вулицями Сирта. В момент, коли закривавленого полковника нарешті посадили в автомобіль для транспортування в госпіталь, він вже не подавав ознак життя.

Слід зазначити, що спроби вбити Каддафі відбувалися і раніше.27 червня 1980 року французькі винищувачі біля берегів Сицилії атакували літак, в якому, за не підтвердженими даними, мав летіти Каддафі. Насправді ним виявився італійський пасажирський літак. Всі, хто знаходилися на борту (81 чоловік) загинули. Ця трагедія описувалася як помилкова спроба збити літак Каддафі, однак Верховний кримінальний суд Італії в 2013 році прийшов до висновку, що інцидент був випадковим.

жовтня 2012 року Human Rights Watch опублікував 50-сторінкову доповідь "Смерть диктатора: кривава помста в Сирті", приурочений до річниці падіння режиму Каддафі. У доповіді організація прийшла до висновку, що нова лівійська влада не виконала дану ними обіцянку розслідувати обставини смерті глави Джамахірії, його сина і десятків їх страчених прихильників. Проведене експертами групи HRW розслідування показало, що невдовзі після захоплення Каддафі, були затримані і піддані жорстоким знущанням 66 його прихильників. Правозахисникам вдалося документально підтвердити загибель не менше 17 з них на основі відеозаписів, зроблених самими повстанцями на камери мобільних телефонів.

Тіла Муаммара Каддафі, його сина і Абу Бакра Юніса Джабера були виставлені на загальний огляд в промисловому холодильнику для овочів в торговому центрі в Місураті. На світанку 25 жовтня всі троє були таємно поховані в Лівійській пустелі. На цьому закінчилося 42-річне правління полковника Каддафі і закінчилася революція, яку він проголосив після повалення монархії в 1969 році.

Після загибелі Муаммара Каддафі в Сирті були спаплюжені і знищені могили матері Каддафі, його дядька і ще двох родичів. За повідомленнями алжирської газети "Ан-Нахар", бойовики з угрупування "Протягом джихаду" зруйнували надгробні плити, витягли з могил кістки померлих і спалили їх.

У відповідь на повідомленням про смерть Каддафі, держсекретар США Хілларі Клінтон розсміялася і прокоментувала його словами: "Це хороша новина". Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Міжнародна амністія та російський МЗС зажадали провести ретельне розслідування обставин смерті Каддафі. Офіційний представник МЗС Ірану Рамін Мехманпараст, коментуючи смерть Каддафі, заявив: "Деспоти і гнобителі протягом всієї історії закінчували однаково - безславною загибеллю". За його словами, і керівництво, і прості громадяни Ірану дуже раді подіям, що відбулися в Лівії, а "тиран" Каддафі був приречений, оскільки ігнорував права свого народу.

Розділ 3. Причини Лівійської трагедії

3.1 Від конфронтації до співіснування

Навіть опоненти Каддафі визнають, що він чимало зробив для лівійського народу. За даними Московської інформаційно-аналітичної агенції (ІНАПРО) за 2008 рік, за часткою ВВП (88,86 млрд дол.) на душу населення Лівія посідає перше місце серед пятьох арабських країн Північної Африки - 14.4 тис. дол., що відповідає показнику Росії і удвічі більше ніж в Україні. Середня зарплата в Лівії становить 1 тис. дол. Разова допомога на народження дитини становить 5 тис. євро. Медицина та освіта - безкоштовні. Каддафі ліквідував неграмотність, дорівняв у правах чоловіків і жінок. Вперше у світі в Лівії було відкрито військове училище винятково для жінок. Держава оплачує освіту за кордоном одному юнакові або дівчині в кожній сімї.

Станом на початок 2011 року кожна лівійська сімя мала право на практично безкоштовно надаване державою житло. Газ для побутових потреб і паливо на заправках надавався населенню за дуже низькими цінами, які субсидувала держава. Середня тривалість життя лівійців становить 77,47 р. (жінки - 79,88, чоловіка - 75,18), що практично стільки ж, скільки в середньому по країнах Західної Європи.

Каддафі, зробивши свою "соціалістичну революцію Джамахірії", відновив проти себе більшість монархій Перської затоки:

він скинув монархію, про що королі і еміри Затоки завжди пам'ятають;

він встановив світський режим "ісламського соціалізму" і показав всьому арабському Сходу, що цей лад в умовах великої сировинної ренти забезпечує для широких народних мас набагато більш високий рівень і якість життя, ніж той, який вони мають у себе на батьківщині;

з позицій цих досягнень він не тільки закликав інші арабські (і взагалі ісламські) народи робити революції і жити за його "Зеленою книгою", але і активно втручався в їх внутрішню політику, а також нарощував вплив в Лізі арабських держав і Організації Ісламська Конференція;

він фактично витіснив Саудівський королівський будинок з його позицій у багатьох регіонах Африки, замінивши його своїм впливом як безпосередньо, так і через створений активними зусиллями Каддафі Африканський союз.

Франція багато років боролася з Каддафі за вплив у франкофонній Африці, причому часом (як в Чаді) ці зіткнення доходили до прямих збройних конфліктів.

Італія завжди боялася несподіваних поворотів у політиці Каддафі, який міг у будь-який момент "залити" країну потоком нелегальних мігрантів з Африки. Не останню роль у ворожості Заходу до Каддафі грали і наслідки його політики "експорту революцій", у ході якої він підтримував антивладні рухи по всьому світу, а також сприяв виїзду в "гарячі точки" (подалі від Лівії) своїх радикальних ісламістських супротивників. І хоча роль самого Каддафі або його спецслужб у теракті в Берліні, а також вибухи американського і французького літаків ніколи не були безумовно доведені, саме ці обставини стали основними мотивами для введення в 1992 році проти Лівії як "головного спонсора глобального тероризму", санкцій ООН.

Для країн Заходу, і насамперед США, Каддафі був неприйнятним як з тієї причини, що показував всьому світу приклад успішного "арабського соціалізму", так і тому, що виявляв граничну економічну і політичну незалежність. У Лівії не було зовнішніх боргів, не було класу великих владних олігархів, на яких можливо впливати загрозою конфіскації їх рахунків у західних банках (заморожені на Заході нібито "активи сім'ї Каддафі" - насправді в основному активи державної Національної нафтової корпорації і державних Інвестиційних фондів).

Пом'якшення політики Каддафі, його визнання відповідальності (але не вини) Лівії за згадані вище теракти, а також виплата компенсацій їх жертвами були важливим приводом, але не головною причиною зняття з Лівії міжнародних санкцій в 2004 р. Як повідомляють експерти, однією з умов зняття санкцій була вимога з боку США і країн ЄС забезпечити широкий допуск до Лівії міжнародних нафтових компаній. Саме з цієї причини в червні 2003 року на загальнонародному з'їзді Каддафі оголосив про новий курс країни на "народний капіталізм" і про початок приватизації нафтогазової промисловості. І тоді ж Каддафі підписав з Італією договір про спільний контроль за нелегальною імміграцією.

Починаючи з 2005 р. у Лівію повернулися працювати (в основному на умовах Угод про розподіл продукції) близько 40 зарубіжних нафтових компаній. Обсяг "нафтової ренти" (яка раніше майже повністю акумулювалася в національному бюджеті та інвестиційних держфондах) в результаті почав падати. І в 2009 р., відчувши ризик обвалу доходів в ході кризи і зниження цін на нафту, Каддафі заявив про небажання приватизувати Національну нафтову корпорацію (на що дуже розраховували, насамперед, нафтові компанії з Франції, Італії та США). А далі Каддафі сказав, що угоди з іноземними компаніями про "рівний" розподіл видобутої ними нафти в Лівії - несправедливість по відношенню до лівійського народу і що буде правильно скоротити частку таких компаній до 10-15%.

Лівія має найбільші в Африці запаси нафти (до 50 млрд. бар.), а оцінки її нафтових резервів (причому поки що розвідано не більше 30% території країни) становлять близько 100 млрд. бар. на суші і приблизно стільки ж на шельфі. І тому ці рішення Каддафі стали дуже болючими ударами по інтересам зарубіжних нафтовидобувних "грандів".

У середині 90-х років, намагаючись ослабити режим міжнародних санкцій, Каддафі посилює свою увагу до зміцнення відносин з африканськими країнами на південь від Сахари. У 1998 р. черговий саміт Організації африканської єдності (ОАЄ) закликав міжнародне співтовариство до відміни режиму санкцій відносно Лівії. ОАЄ зробила те, що відмовлялася зробити ЛАД. Після цієї події Каддафі ухвалює рішення зробити африканський напрям пріоритетним у зовнішній політиці Лівії. Це привело до закриття міністерства арабської єдності.

Першим, хто порушив заборону на повітряне сполучення з Лівією, був Нельсон Мандела, який відвідав Лівію у 1997 р. Два лідери-революціонери з Півдня і Півночі Африки обєднали свої зусилля для обєднання африканських країн. З того часу Каддафі постійно носив стилізований африканський одяг. Проте залучення Лівії в африканські процеси почалася ще в 70-ті роки, коли вона надавала допомога африканським національно-визвольним рухам, брала участь в бойових діях в Уганді і Чаді, виступала в ролі посередника в конфліктах в Конго, Сєрра-Леоне, Ерітрєї, Ефіопії і Судані.

вересня 1999 року на саміті ОАЄ у місті Сірт (Лівія) Каддафі висуває ідею створення міждержавного обєднання - Сполучених Штатів Африки з єдиним парламентом, правовою системою і валютою. Як перший крок на шляху до створення єдиної африканської держави було ухвалено рішення про перетворення ОАЄ в Африканський Союз (АС). На саміті АС в лютому 2004 року в Сірті було вирішено створити африканські сили швидкого реагування.

Сукупність перерахованих "зовнішніх" і внутрішніх мотивів виявилася достатньою для того, щоб Каддафі, якого ще півроку тому з великою пошаною приймали в провідних країнах світу, "раптом" виявився страшним диктатором, якого необхідно негайно повалити.

На відміну від Тунісу і Єгипту, де після відставки президентів Бен Алі і Хосні Мубарака при владі залишилися ті ж самі політичні сили, в Лівії збройне протистояння між прихильниками М. Каддафі і опозицією практично відразу перетворилося на громадянську війну. На зміну Джамахирії може повернутися монархія або буде створено ліберальну прозахідну державу. Не виключено і створення теократичної держави за іранським зразком. Якщо в Тунісі і Єгипті має місце "косметичний ремонт" існуючої політичної системи, то в Лівії вона буде радикально змінена. Непокірний і незалежний Каддафі як лідер багатої на енергоносії країни нікого на Заході не влаштовував, і все робилося для того, щоб на його місце поставити слухняну маріонетку.

З самого початку заколоту 16 лютого нечисленна опозиція повелася вельми агресивно, захоплюючи склади зі зброєю і підпалюючи адміністративні будівлі. У цій ситуації керівництво Лівії вимушене було застосувати силу проти учасників збройного заколоту. Важко не погодитися з М. Каддафі, який в 2010 році сказав: "Вимоги демократичних свобод і спроба збройного захоплення країни терористами - це різні речі, і не варто їх плутати". Оскільки лівійські бунтівники відкинули неодноразові пропозиції Каддафі про переговори і перемиря, прихильникам існуючого впродовж останніх 40 років державного ладу в Лівії залишалося одне: захищати свою владу, якій вони довіряють.

3.2 Три фактори близькосхідної проблеми

Стрімкий початок революції. Менше ніж за місяць влада опинилася у політично-військовому нокдауні. Про що це свідчить? Насамперед про те, що владою не було враховано основний чинник бурхливого розвитку подій - геополітичне розташування країни. Лівія і боротьба за неї уособлювали собою зменшений зразок близькосхідної проблеми. Це пов'язано з трьома факторами; колоніалізм, стратегічно важливе географічне розташування країни і Іслам. Тому необхідно розуміти вплив цих факторів, щоб мати ясне уявлення про політичну арену, мотивах подій і майбутній політичний сценарії в них.

- Колоніалізм. Наддержави та їх боротьба за багатства Лівії.

Площа Лівії перевищує площу сусіднього Єгипту приблизно в два рази, а населення його складає всього 6 млн. 500 тисяч. Лівія є найбільшою країною в Африці з видобутку нафти, що робить її ласим шматочком для імперіалістичних наддержав. На початку 20 сторіччя Італії вдалося окупувати Лівію після того, як Османська держава послабила свої позиції. Потім Італія, Англія і Франція поділили між собою мандати на колишні території цієї держави після Другої світової війни. Не звертаючи на це, левова частка в цьому дісталася Британії, яка панувала над цією країною до придбання нею "незалежності". Після того як король Лівії Ідріс аль-Махді ас-Сенусі постарів і виявився не в змозі управляти країною, не залишивши після себе приймача, і вирішив відправитися в Променисту Медину, щоб дожити решту днів на цьому світі, країна опинилася в хиткому і вразливому становищі. Америка побачила в цьому сприятливий шанс для затвердження свого панування над нею шляхом військового перевороту. І це мало місце у військовому перевороті вільних генералів в Єгипті в 1967 році.

Британія здогадалася про американські плани, особливо якщо врахувати те, що вони проходили в контексті гарячкових спроб Америки щодо викорінення британського впливу з регіону і насадження туди свого впливу. Тоді і почалися ті американські спроби, які досягли успіху у витісненні британського впливу через переворот, здійснений Джафар Німейрі 25 липня 1969, в Судані. Тому Британія щоб піти на випередження Америки в Лівії і провела військовий переворот на чолі з аль-Каддафі 1 вересня 1969 року. І з того часу завданням полковника Каддафі полягала в ліквідації проамериканських політиків, всередині країни, і саботажі американських проектів в Африці та Близькому Сході в інтересах Англії. У 2005 році уряд Тоні Блера підписав з режимом аль-Каддафі офіційну угоду, згідно з яким Британія брала на себе захист режиму Каддафі від будь-якої зовнішньої загрози. Вона зробила це лише після того, як підготувала, запровадила його в міжнародні організації та очистила його від кримінальних справ щодо відмивання грошей.

Однак неймовірний розвиток подій в регіоні, особливо в Лівії, змусив Британію швидко переглянути свої розрахунки, щоб здобути першість у процесі повалення цього режиму та безпосередньому заступництві нового режиму через дієве використання Катару у фінансовому, політичному, інформаційному та безпечному плані. І все це для того, щоб зберегти свій вплив і не дати шансу для своїх конкурентів з числа інших імперіалістичних наддержав.

3.3 Стратегічне місце розташування. Географія Лівії і Середземне море

Лівія володіє самою довгою береговою лінією серед країн, що мають вихід на Середземне море (близько 1000 км). Середземне море історично і в даний час вважається важливою позицією (місцем розташування) на всіх рівнях політики, економіки і безпеки, і є місцем водного сполучення між Європою, Північною Африкою, країнами Шама і Туреччиною. Додатково до цього Лівія має ряд каналів і проток, що з'єднують її з Атлантичним океаном і т.д. У силу важливості цього регіону німецький філософ Вільгельм Фрідріх сказав: "Це об'єднуючий елемент центру світової історії з трьома чвертями земної кулі". Лівія у минулому (у 18 і 19 сторіччі) зобов'язувала платити податок американські і європейські судна, які проходили на підконтрольних їй водах, натомість забезпечуючи їм безпечне пересування. Також ця берегова лінія вважається основним загрозливим центром, якого боїться Європа, якщо відбудеться якийсь збій в утриманні під контролем ситуації в регіоні. Це дозволить африканським іммігрантам спокійно кинутися в Європу, прийняти яких вона здатна лише в обмеженій кількості.

- Домінуючий загальний клімат в Лівії - це Іслам

Іслам зявився на території Лівії, досить рано, у часи праведного халіфа Умара ібн аль-Хаттаба. Переважна більшість лівійців сповідують Іслам, більше 98%. І це незважаючи на злощасні спроби режиму аль-Каддафі стерти Іслам протягом 40 років, шляхом нав'язування нетрадиційної системи правління, яка знаходиться в протиріччі з Ісламом. Не зважаючи на це, Іслам ще більше утвердився в серцях лівійських мусульман, багато з яких присвятили себе вивченню Корану напам'ять. Революція 18 лютого 2011 року, її бурхливий ісламський клімат спочатку проявився серед простих мусульман і в лавах повстанців. Це яскраво проявилося в їх гаслах, ставленні до ісламським обрядів поклоніння, як намаз, дуар і заклик до джихаду і мученицької смерті на шляху Аллаха.

Також ці ісламські настрої в суспільстві пояснюють те, що голова тимчасової ради Мустафа Абдуль Джаліля зробив земний уклін (саджда) з нагоди оголошення про звільнення Лівії від режиму Каддафі. Також він оголосив про те, що Іслам повинен бути єдиним джерелом законодавства, згідно з яким скасовуються всі закони, які суперечать ісламським принципам. Він повернув до дії закон, що дозволяє мати кілька дружин. І звернув увагу на небезпеку взаємодії з лихварством і висловив бажання про те, щоб поступово позбутися від нього.

Очевидно, що переважна більшість народних мас у цих країнах, з нетерпінням чекають того дня, коли вони знову зможуть з повною свободою вдихнути свою релігію - Іслам. Вони чекають, коли зможуть втілити Іслам і жити з гідністю і честю.

Саме ця реальність застала зненацька багатьох ворогів Ісламу, відкривши картину того, до якого результату можуть призвести подібні революції.

Лівія - країна з дуже низькою густиною населення. Мешканці Лівії зосереджені вздовж берегової смуги, при чому третина жителів країни мешкає в районі столиці Тріполі <#"center">3.4 Громадянська війна в Лівії та реакція Заходу

З початком заколоту в Лівії активізувалися різні ісламістські угруповання, особливо в східних районах Джамахірії. Окремі лівійські ісламістські угруповання почали боротьбу проти М. Каддафі ще в 80-х рр. минулого століття. На сході Лівії досить активно діє радикальна організація "Аль-Джамаа аль-Ісламія аль-Мукатіля" (ДІМ), яка ставила за мету повалити режим М. Каддафі і створити на території Лівії ісламську державу. Улітку 1995 р. угруповання провело ряд терористичних акцій з метою дестабілізації обставин у країні. Кілька разів угруповання робило спроби знищити М. Каддафі.

В умовах, коли населення Лівії поділилося на супротивників та прихильників Каддафі, можна було б сподіватися, що США та країни ЄС посядуть нейтральну позицію, закликаючи до перемиря і діалогу між протиборчими сторонами. Проте, на жаль, цього не сталося і сьогодні Захід однозначно підтримує заколотників. Під час революції США та ЄС вимагали від Каддафі зречення від влади, яка упродовж 40 років в усьому світі вважалася за цілком легітимну, про що свідчать хоч би недавні зустрічі з ним лідерів європейських держав, які майже зразу почали проти нього воюювати. Під тиском США, Франції та Великої Британії РБ ООН ухвалила дві резолюції щодо Лівії. Відповідно до резолюції 1970 від 26 лютого 2011 р., РБ ООН запровадила низку жорстких санкцій проти лівійської влади, до яких внесено заборону на виїзд з Лівії Каддафі, членів його сімї та його політичного оточення, а також ембарго на постачання зброї, заморожування лівійських активів в іноземних банках та інші обмеження.

Резолюція РБ ООН 1973 від 17 березня 2011 р. запроваджувала заборону на всі польоти над Лівією, окрім гуманітарних та евакуації іноземців. Цією резолюцією РБ ООН санкціонувала "будь-які дії щодо захисту мирних мешканців і населених ними територій, за винятком введення окупаційних військ". Але, як ми бачимо, цей пункт резолюції трактувався дуже довільно країнами антилівійської коаліції, які вже через декілька годин після ухвалення резолюції бомбували оборонну інфраструктуру Лівії, зокрема засоби ППО. В результаті цих неадекватних дій коаліції "щодо захисту мирних мешканців" понад тисячу з них було убито і кілька тисяч поранено.

У першій половині березня коаліція, що складалася з пятнадцяти країн НАТО, зосередила біля берегів Лівії величезну армаду, що неспівмірна виконанню досить обмеженого локального завдання - забезпечення безпольотної зони над Лівією і захисту мирного населення. Така армада була цілком достатньою не лише для підкорення Лівії, але і всієї Африки. Поблизу берегів Лівії країни коаліції, ядро якої складають збройні сили США, Франції і Великої Британії, було зосереджено близько 40 військових кораблів (із них 12 американських), включаючи кілька авіаносців і підводних човнів, а також 350 бойових літаків (з них понад половина американські), що базувалися на авіаносцях і військово-повітряних базах НАТО в Південній Європі. Наприкінці березня США передали НАТО командування операціями проти Лівії.

Абсолютно очевидно, що під прикриттям "захисту мирного лівійського населення" була розвязана повномасштабна агресія проти суверенної держави з метою зміни існуючого політичного устрою в ній. Порушуючи резолюцію 1970 РБ ООН, західні країни постачали озброєння для лівійських бунтівників, залучаючи для цього деякі арабські країни, зокрема Саудівську Аравію. Питання проведення наземних операцій військами країн НАТО залишалося лише питанням часу. І для цього вже не знадобилося нова резолюція РБ ООН і ще одне "утримання" Росії при її голосуванні.

Необхідно відзначити, що в умовах арабських революцій Ліга арабських держав (ЛАД) покликана врегулювати конфлікти, що виникають в арабських країнах, проявила свою повну безпорадність, надавши можливість наводити лад в "арабському домі" ООН, НАТО і Євросоюзу. Подібну пасивність проявляють також Організація ісламської конференції (ОІК) та Африканський Союз (АС), створений, до речі, у 2001 році за ініціативою М. Каддафі.2 березня 2011 року ЛАД офіційно звернулася до ООН з проханням про встановлення повітряної блокади над територією Лівії, а також ухвалила рішення про припинення членства Лівії в ЛАД. Закликаючи М. Каддафі до діалогу з опозицією, у той же час ЛАД припинила діалог з лівійським керівництвом. Більше того, деякі арабські країни, зокрема Катар і ОАЕ, "ухвалили рішення" (вірніше, їх змусили це зробити) спрямувати свої бойові літаки для участі в операціях НАТО проти Лівії. Це робилося для того, щоб війна Заходу проти Лівії не виглядала "хрестовим походом"…

Спроба АС провести 25 березня в Аддис-Абебі переговори між представниками лівійської влади і опозицією закінчилася безрезультатно. Лівійська опозиція своїх представників на зустріч не делегувала, оскільки вона орієнтується на США, НАТО і ЄС. Таким чином, ні ЛАД, ні АС жодної самостійної ролі в розвязанні лівійської кризи не відіграли і не можуть відігравати, якби навіть захотіли. Країни НАТО їм відводять допоміжну роль щодо обслуговування інтересів Заходу на Близькому Сході і в Африці.

У 1986 році, під час першого нападу США на Лівію, професор Джорджтаунського університету У. Панеман відзначав: "Вочевидь, нескладно скинути військову диктатуру, що спирається на меншість, проте важко скинути режим, очолюваний пророком". Кожен з нас може ставитися до Каддафі по-різному. Багато хто звинувачує Каддафі в автократії, узурпації влади, хоча формально він не посідав жодних офіційних постів у своїй країні. Багатьом не подобалися його погляди, епатажність, ексцентричність, екстравагантність і неординарність. Але чому він мав бути таким же сірим, примітивним, непоказним і недалеким, як лідери деяких країн, які почали проти нього воювати? І взагалі, ідеальних лідерів не буває, і Каддафі не виняток. Але чому особиста неприязнь до Каддафі стала приводом для війни проти нього? За яким правом західні лідери вирішили замість лівійського народу, що Каддафі повинен зректися керівництва?

У цей час вирішувалась доля не тільки Каддафі, але і створеної ним Лівійської Джамахирії. Минули події яскраво показали, наскільки його революційні ідеї оволоділи масами і, хоча ці маси не змогли захистити свого лідера, себе і свою країну, сама ідея повномасштабних суспільних і державних перетворень продовжує обєднувати навколо себе прогресивні кола світової спільноти. Вирішальним чинником розвитку ситуації стали масштаби підтримки Каддафі з боку лівійського народу, а також масштаби втручання Заходу у внутрішній лівійський конфлікт та його підтримки бунтівників. Режим Каддафі впав в результаті наземної військової інтервенції, коли тисячі натовських солдатів та десятки тисяч завербованих і прозомбованих заколотників були кинуті на захоплення однієї людини - Муаммара Каддафі, який був не тільки керівником, але і символом Лівії упродовж 40 років. Це стало трагедією не тільки для Каддафі, але і для всього лівійського народу, оскільки і після усунення Каддафі народ залишається поділеним на прихильників і супротивників джамахирійського устрою, що може спричинити якщо не новий виток громадянської війни, то, в кожному разі, напруженість і політичну нестабільність в лівійському суспільстві на багато років.

Що більший тиск США та їхні союзники за коаліцією здійснювали на Каддафі, то більшу послугу вони йому надавали, створюючи йому ореол борця проти "американського імперіалізму". Поразка Каддафі виявилась і, в певній мірі, поразкою Б. Обами, Н. Саркозі, Д. Кемерон і в цілому ЄС та НАТО. На мій погляд, авантюра проти Лівії не залишиться без наслідків для її ініціаторів. Лівійська трагедія стала нелегким випробуванням для Європейського Союзу, оголивши всі його внутрішні проблеми, головною з яких є хронічна відсутність консенсусу з нагальних питань міжнародного життя, нескінченна боротьба за лідерство всередині Союзу, навіть ціною розвязування агресії проти суверенної держави. На прикладі провідних країн Західної Європи - Франції і Німеччини - сьогодні ми бачимо абсолютно різні оцінки і підходи до ситуації в Лівії, хоча в негативній оцінці агресії США та їхніх союзників проти Іраку у березні 2003 року вони були єдині. Але тоді Президентом Франції був Жак Ширак, якого в Україні памятають і з повагою до нього відносяться.

Оцінка багатьма "цивілізованими" керівниками держав факту звірячого вбивства захопленого пораненим Каддафі, разюча. Як пишуть світові ЗМІ, "лідери провідних держав сприйняли повідомлення про смерть полковника з радістю і полегшенням". Про масові позасудові страти вони воліють мовчати. Або звільнитися формальним закликом Генсека НАТО Андерса Фог Расмуссена до лівійців - "відкласти в бік свої розбіжності", а Перехідної національної ради - "утриматися від переслідування цивільних осіб і проявити стриманість щодо колишніх прихильників Каддафі".

Радіючи, лідери світових держав зовсім забули про Женевську конвенцію від 12 серпня 1949 року в якій говориться, що "особи, які не беруть або припинили брати участь у бойових діях (включаючи військовополонених) мають право на повагу до їхнього життя, а також на фізичну і психічну недоторканність. Таким людям має бути забезпечено захист і гуманітарне забезпечення. Пораненим і хворим необхідно надати медичну допомогу, незалежно від того, до якої з сторін конфлікту вони належать".

Цинізм і подвійні стандарти у "великій політиці" - наслідки кривавих подій у Лівії. Міжнародні гуманітарні принципи, права людини давно перетворилися на розмінну монету для провідних світових держав, якими б демократичними вони себе не вважали. Ось як пояснив те, що сталося в Лівії колишній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі - "Це не було народним повстанням, подібно тим, що сталися в інших країнах Північної Африки, де подув вітер свободи. Могутні люди вирішили почати нову еру з повалення Каддафі. І це не було народним повстанням, тому що Каддафі був людиною, яку любив свій народ". В той же час, загибель 20 жовтня в Сирті Муамара Каддафі світовими ЗМІ подавалася значно детальніше, ніж подія, яка майже ігнорувалася журналістами - скасування рішенням ПНР 21 жовтня Лівійської Джамахірії, як форми політичного устрою країни. Єдина на афро-азіатському континентах держава загального народного представництва. Вона припинила своє 30-ти річне існування в результаті спільних дій сил НАТО і мусульманських релігійних угруповань…

Враховуючи значну роль і місце ісламістів у складі лівійської опозиції, немає гарантій того, що новий режим в Лівії буде менш авторитарним, стабільнішим і демократичнішим, як і немає гарантій, що він буде прозахідним чи проамериканським, незважаючи на потужну підтримку Заходу - політичну, військову та економічну. Тому, надаючи допомогу і підтримку лівійським бунтівникам, західні лідери не відають, що творять, - яку "скриньку Пандори" вони відкривають.

Висновок

Світові ЗМІ, що приймали активну участь в інформаційному освітленні подій в Лівії, особливо на їх ранньому етапі, сьогодні практично не проявляють ніякого інтересу до того, що відбувається в Лівії зараз. Лише зрідка зявляються новини про перестрілки в тих чи інших містах, акціях бойовиків "Аль-Каїди" або черговому судовому процесі над функціонерами минулого режиму. Офіційні ЗМІ нового режиму, включаючи супутникові, не зосереджують уваги на проблемах в країні, вважаючи за краще демонструвати "жахи" минулої влади і "перспективи нового життя". Але нове життя поки ніяк не налагоджується - нова Лівія ще далека від того, щоб оголосити про закінчення смути і налагодженні повноцінного життя в країні, пише Гумер Ісаєв, кандидат історичних наук, на Muslim Politic.

Найбільша проблема навіть не в тому, що будь-якому суспільству необхідний час для того, щоб прийти в себе після серйозних подій, особливо таких, як громадянська війна. Справа в тому, що суперечності, що лежали в основі конфлікту, тільки посилилися з поваленням Каддафі. Лівія вже не являє собою цілісної держави, якою вона була ще кілька років тому. Заколот проти Джамахірії об'єднав тих, хто не був задоволений владою - представників різних сил, у яких, ймовірно, були підстави ненавидіти режим і боротися з ним зі зброєю в руках. Але після того як мета була досягнута, стало зрозуміло, що інтереси у всіх різні. І проблема навіть не в горезвісному розходження поглядів на шлях розвитку Лівії. Розкол пройшов набагато глибше - на рівні регіонів і племен, яким домовитися один з одним виявилося куди складніше.

Через два роки після загибелі Джамахірії виявилося, що єдиного лівійського народу більше немає - є різні племена, різною мірою незадоволені станом справ, які розглядали справу боротьби з Каддафі в першу чергу як можливість змінити своє становище, збільшити доходи від нафтових багатств, отримати більшу автономію і так далі. Як і передбачали аналітики - Лівія повторила долю Іраку, коли знищення лідера (навіть якщо деяка частина і вважала диктатором Каддафі) призвело зовсім не до свободи, а до хаосу і повної дефрагментації держави.

Не слід забувати і такий важливий момент - карта сучасного Близького Сходу є результатом колоніального переділу світу. Лівія отримала свої сучасні кордони в результаті домовленостей між Великобританією, Францією та Італією, об'єднавши пустельні землі, заселені різними племенами, які не мали уявлення про життя в єдиній національній державі. У чому б не звинувачували Каддафі - в навіженстві, жорстокості та інших гріхах, але він намагався зробити з племен Тріполітанії, Кіренаїки і Феццан єдину лівійську націю. І важко звинувачувати його, що 40 років для цього виявилося мало - найчастіше процес формування нації займає життя багатьох поколінь. І той факт, що незабаром після повалення деякі території раптом почали обережно (або навіть цілком відкрито) говорити про "автономії", свідчить про те, що при відсутності центральної влади, здатної переконати всі племена її слухатися, країна приречена на розпад.

Слушною є думка фахівців, які вважають, що однією з важливих причин лівійського конфлікту лежить в геополітичному протистоянні Бенгазі і Тріполі - двох різних за духом лівійських міст. За недовгий період існування Лівії як держави, Бенгазі неодноразово піднімав заколот проти Тріполі, уособлюючи невдоволення цій частині країни.

Розподіл нафтових полів тільки посилює протиріччя - у Кіренаїці знаходиться 2/3 всіх запасів лівійських вуглеводневих ресурсів і, виходить, що саме ця частина Лівії "годує" всю країну. Після повалення Каддафі під натиском Заходу були проведені деякі "демократичні" процедури, але трапився парадокс у тому, що у підсумку представники Кіренаїки знову опинилися в меншості. Так, наприклад, ключові позиції в перехідному уряді отримали в основному люди із західних і центральних регіонів Лівії.

Реальна ж влада в країні опинилася у бойових формувань, які не збираються складати зброю. Польові командири, які брали участь у боях за лівійські міста, в першу чергу хочуть політичної влади і контролю над ресурсами. Також не є таємницею і те, що і з видобутком нафти не все гаразд - поставки з свердловин в останні місяці не здійснюються через ряд диверсій та позиції місцевих племен. І тому зараз "чорне золото" качають прямо з шельфу. В результаті видобуток нафти знизився до історичного мінімуму, впавши майже втричі - до 500 тис. барелів на добу. І якщо в 2012 р. охорону нафтовидобувних об'єктів забезпечували близько 4000 найманців, то в 2013 р. вже 12000 чоловік. І це далеко не межа. Виникає приклад Іраку, де великі нафтові компанії збирають людей по всьому світу, за спокусливу зарплату готових ризикувати життям в умовах безупинного хаосу і племінних сутичок.

Розпад колишньої Лівії де-факто відбувся ще у ході громадянської війни - тепер поступово він закріплюється юридично. Першими про свою автономію заявили представники Кіренаїки в 2012 р., а в жовтні 2013 р. у місті Адждабія - старої столиці колись незалежної держави Кіренаїка, створюється альтернативний уряд (новий кабінет включає в себе 24 міністра). Голова самопроголошеного уряду пояснює позицію регіону: "Метою регіонального уряду є поділ ресурсів найкращим чином і знищення централізованої системи, успадкованою владою в Тріполі". Офіційні влади Лівії вважають автономний статус Кіренаїки незаконним і наполягають на необхідності боротися з проявом подібного сепаратизму. Але не з національних мотивів: величезні масиви нафти знаходяться саме в Кіренаїці.

Ще одним ударом по позиціях Тріполі стало проголошення автономії третього регіону країни - Феццан. Влада регіону у вересні 2013 р. оголосила, що область стає автономної федеральної провінцією. Президентом оголошено Нурі аль-Куізі. За словами лідерів місцевих племен, автономія була створена через відсутність уваги до цієї території з боку тимчасового лівійського парламенту - Загального національного конгресу країни.

На прикладі сучасних Іраку та Лівії ми бачимо нові форми державності на Близькому Сході, які цілком відповідають такій політологічній категорії як "failed state", тобто "недієздатна держава". Атрибутами цієї системи є: зведена нанівець роль центральної влади і лише формальна прихильність регіональних лідерів ідеї єдності держави. Авторами цієї концепції допускаються які-небудь загальні інститути, загальне представництво в міжнародних організаціях і так далі - головне домовитися з приводу доступу до нафти і газу. Яскравим прикладом цього явища - Іракський Курдистан, що вже давно не підкоряється владі Багдада, але формально є "частиною Іраку". Іракські курди навіть здатні самостійно укладати договори на постачання нафти з іншими країнами, ігноруючи центр - таким чином, у них є майже всі атрибути незалежності. За цим же сценарієм йде і Кіренаїка.

При цьому, однак, практично ніхто не згадує про те, що епоха, коли у кожного було житло, гарантована медична допомога та безкоштовне освіта, залишилася далеко позаду. Нова Лівія - це безробіття, стагнація в економіці, зруйнована інфраструктура; це ситуація, коли закон не поширюється навіть на центральні квартали столиці, а в невеликих містах деколи просто не можна вийти з дому, ризикуючи отримати шалену кулю від чергових розборок збройних угруповань, які ніяк не можуть поділити плоди своєї "піррової перемоги".

Як це часто буває в ході революцій і громадянських воєн - навіть благородна мета досягнення свободи і пошуку кращого життя часто деградує в умовах навколишньої жорстокості і кровопролиття, в умовах, коли у "революціонерів" відсутнє стратегічне бачення ситуації. При цьому самі сподівання гинуть в пеклі війни, а після перемоги починається зведення рахунків і банальний поділ влади.

Це і є сумний підсумок "арабської весни" в Лівії.

Використана література

1.Коротаев А.В., Зинькина Ю.В., Ходунов А.С. (Ред.), Системный мониторинг глобальных и региональных рисков: Арабская весна 2011 года, 2012.464 с.

2.Юрій Лагутов, Суспільні трансформації в країнах північної Африки: причини і тенденції (аналітичний огляд), Зовнішні справи, №4, 2011 [34-36]

.Роман Пиріг, Мій друг Каддафі, Зовнішні справи, №4, 2011 [37]

4.О войне в Ливии глазами очевидца <http://mirpolitiki.net/politika/o_vojne_v_livii_glazami_ochevidca/>. mirpolitiki.net (26 декабря 2011), MirПолитики.net, Геополітика и мировая політика, 13.10.2013

.Борис Долгов, Арабские революции: причины и перспективы, Новое Восточное обозрение, 23.06.11,http://www.ru. journal-neo.com/node/7320 <http://www.ru.journal-neo.com/node/7320>, 10.02.2013

.Ши Цзяньсюнь, профессор Института экономики и управления Университета Тунцзи, Беспорядки на Ближнем Востоке беспокоят весь мир, газета "Женьминь Жебао" он-лайн, 02.03.2011,http://russian. people.com. cn/31520/7305852.html <http://russian.people.com.cn/31520/7305852.html>, 15.02.2013

.Алексей Подцероб, Восстания арабов в XXI веке: что дальше?, 14.03.11, Новое Восточное обозрение, http://ru. journal-neo.com/node/5041&subscribe=1 <http://ru.journal-neo.com/node/5041&subscribe=1>, 10.02.2013

.А. Подцероб: Ливийская трагедия - причины и последствия <http://www.centrasia.ru/newsA.php?st=1317702840>, ЦентрАзия, www.centrasia.ru (4 октября 2011), 13.10.2013

.Захватить 7 стран за 5 лет <http://www.warandpeace.ru/ru/news/view/65556/>, Война и Мир, www.warandpeace.ru (10 января 2012), 13.10.2013

.Революция в Тунисе (2010-2011), Википедия <http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B5+%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B8%D1%82+%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D1%8F%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%8C+%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%B5+%D0%B2%D0%B5%D1%89%D0%B8%2C+%D0%BA%D0%B0%D0%BA+Twitter+%D0%B8+Facebook%2C+%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D1%88%D0%B8%D1%85+%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B8%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B5+%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D0%B5+%D0%BA%D0%B0%D0%BA+%D0%BD%D0%B0+%D1%85%D0%BE%D0%B4+%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D0%B8%D0%B8%2C+%D1%82%D0%B0%D0%BA+%D0%B8+%D0%BD%D0%B0+%D0%B5%D0%B5+%D0%BE%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5&source=web&cd=1&cad=rja&ved=0CC0QFjAA&url=http%3A%2F%2Fru.wikipedia.org%2Fwiki%2F%25D0%25A0%25D0%25B5%25D0%25B2%25D0%25BE%25D0%25BB%25D1%258E%25D1%2586%25D0%25B8%25D1%258F_%25D0%25B2_%25D0%25A2%25D1%2583%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2581%25D0%25B5_(2010%25E2%2580%25942011)&ei=bPwgUc-XDMTHtQavlYCoBw&usg=AFQjCNGo28y_4UoXkZqdfMonuX-ZcXzk9w&bvm=bv.42553238,d.Yms>, Гражданская война в Сирии, Википедия, Гражданская война в Ливии, Википедия