Роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст.

Роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ ДОСЛІДЖЕННЯ

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ПОРТИ НА ВИРІШЕННЯ

УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ 50-Х - У 60-Х РР

РОЗДІЛ 4. УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ СОЮЗ П. ДОРОШЕНКА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛЕТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності, культурне відродження, піднесення національної самосвідомості нашого народу ставлять перед вітчизняним дослідником завдання детального вивчення проблем, повязаних з розумінням процесу формування української державності.

Період історії Гетьманщини, як і раніше, містить безліч «білих плям», ще не заповнених історіографією. Середина XVII ст., що включала велику кількість політичних криз, безкінечну чехарду гетьманів, розкол України, потребують глибокого й багатостороннього вивчення. Останнє десятиліття позначилось проривом у дослідженні окремих тем, розгорілися дискусії, зявилися нові публікації документів і ґрунтовні праці науковців.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися - на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим із тих, які мають ставити перед собою більшість свідомих представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала й провідників національної держави більш ніж три століття тому - в другій половині XVII ст. Ось чому наразі одним з найважливіших залишається питання впливу зовнішнього чинника на розвиток Гетьманщини і роль в цьому сенсі сусідів України, зокрема Туреччини та Криму. При цьому одразу необхідно зазначити, що Крим найчастіше діяв в інтересах Туреччини, васалом якої він був, і активізація татар була спричинена значним посиленням турецького тиску на Європу. З огляду на це, актуальним, на нашу думку, видається питання українсько-турецьких відносин в період Національної революції ХVІІ ст.

Мета роботи дослідити роль турецького чинника в Українській національній революції ХVІІ ст. та зясувати наслідки спроб українських гетьманів проводити протурецьку зовнішню політику.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

здійснити аналіз наукової літератури та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

відтворити розвиток українсько-турецьких відносин в період гетьманування Б. Хмельницького;

проаналізувати вплив турецького чинника на зміни військово-політичної ситуації в Україні наприкінці 40-х - у 60-х рр.;

розкрити передумови укладення українсько-турецького союзу 1669 <#"justify">Обєктом дослідження виступає міжнародна політика Української держави від створення і до її руйнації.

Предметом - українсько-турецькі відносини періоду Національної революції ХVІІ ст.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1648 р. до 1676 р. Нижня хронологічна межа повязана з початком революції в 1648 р., верхня межа - підписанням мирного договору між Польщею і Туреччиною, за яким остання зберегла за собою Поділля і частину Правобережної України.

Географічні межі дослідження охоплюють територію козацької України в складі Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств.

Методологія та методи дослідження. Методологічною основою стали принципи історизму, діалектики та наукової обєктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний, порівняно-історичний, структурно-логічний, системний методи. Використання обраного інструментарію сприяло глибокому розкриттю даної проблеми, науковому трактуванню багатьох маловивчених питань.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання одержаних результатів, сформульованих висновків і положень у навчальному процесі загальноосвітніх закладів та при на написанні навчальних посібників і узагальнюючих праць.

Структура роботи. Робота структурно складається з вступу, 4-х розділів основного тексту, висновків і списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту роботи складає 77 сторінок, а всього зі списком використаних джерел і літератури загальною кількістю 84 позиції, - 85 сторінок.

РОЗДІЛ 1.

ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ ДОСЛІДЖЕННЯ

український турецький союз чинник

Розгляд даної теми ми почнемо з короткого аналізу історіографії проблеми та джерельної бази, яка була нами опрацьована при роботі над дослідженням. На нашу думку, всю історіографію доречно розділити на три великі блоки. До першого - увійшли дослідження істориків дореволюційного часу. Другим блоком є наукові студії радянських дослідників. І заключним блоком виступає науковий доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії після розпаду СРСР.

В українській історіографії, починаючи з кінця XVIII і фактично до кінця XIX ст., домінувала загальна зацікавленість козацькою добою української історії, а отже і Хмельниччиною як апогеєм козацької звитяги.

Одним з перших проблемами українсько-турецьких відносин почав займатися основоположник народницького напрямку в українській історіографії, фундатор Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаров. Увівши до наукового обігу величезний джерельний матеріал, він присвятив подіям кінця 40-х - першої половини 70-х рр. XVII ст. низку своїх праць, в яких, акцентуючись переважно на політичних аспектах, обґрунтував масовий характер боротьби й провідну роль у ній козацтва. Першою спробою висвітлити українсько-турецькі відносини стала праця видатного українського історика «Богдан Хмельницкий - данник Оттоманской Порты» [40]. У ній, зокрема, зазначається, що Б. Хмельницький: «был на самом деле данником Оттоманской Порты и не переставал считать себя таким и после Переяславского договора…» [40]. Водночас учений підкреслював, що наступники Б. Хмельницького намагалися продовжити його політику щодо Туреччини: «Бруховецкие, Дорошенки, Орлики и другие, со второстепенным значением, преследуя идею самобытности Украины под верховною властью Оттоманской Порты, не действовали в разрез с политикою Богдана Хмельницкого, - напротив, думали только следовать по указанному им кривому пути, а Юрий Хмельницкий, пожалованный от султана званием князя Малороссийской Украины, был не «сын, недостойный славного родителя», во вполне был его достоин, как и Богдан оставил для Малороссии достойного себе сына» [40].

В українській історіографії ХІХ ст. проблеми національно-визвольної війни українського народу на чолі з Б. Хмельницьким і його наступниками особливе місце посідає наукова спадщина В. Антоновича, фундатора київської школи істориків, діяльність якого підготувала ґрунт для розвитку сучасної української історичної науки. У процесі підготовки дипломної роботи ми ознайомилися з низкою історичних нарисів про українських гетьманів, зокрема, їх відносини із Туреччиною, які підготували В. Антонович та В. Бец [10-12].

Започаткований ще на рубежі XIX - XX ст. працями М. Грушевського поворот в історіографії щодо визначення комплексу проблем визвольної боротьби українців в середині XVII ст. вже до кінця 30-х рр. приніс вельми помітні результати. Оцінюючи епоху Хмельницького у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» [25] як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI - XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648-1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділив багато уваги висвітленню відносин держави із сусідніми країнами, у тому числі й Портою.

У праці «Ілюстрована історія України» [24] історик високо оцінював діяльність і значення П. Дорошенка, вказуючи, що він: «Був чоловік великого духу, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне й нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і здобути їй повну свободу і автономію». Разом з тим Грушевський в «Очерке истории украинского народа» [26] зі співчуттям писав про трагічну долю П. Дорошенка, наголошуючи на тому, що: він був справжнім героєм тогочасності, який викликає трагізмом свого становища і силою духу глибокий інтерес і співчуття.

М. Аркас в своїй праці «Історія України-Русі» [15] розповідає про походження і політичну карєру гетьманів. Далі він акцентував увагу на укладенні Андрусівського договору та позиції П. Дорошенка щодо угоди. Автор пише, що задля здобуття незалежності для України гетьман іде на союз з Портою і називає його «підлеглим Туреччини».

У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України» [31]. Даний доробок й понині залишається одним із найкращих підручників з історії українського народу. У ньому приділено велику увагу визвольній боротьбі та подальшій еволюції національного державного організму.

У дослідженні «Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності» [30] автор зазначив, що за умов, коли Україну намагалися розірвати дві сусідні держави - Росія та Польща, досягнути обєднання українських земель та здобуття незалежності можна було лише опираючись на допомогу третьої держави, якою на той час була Османська імперія.

Відома дослідниця Н. Полонська-Василенко в першому томі двотомної «Історії України» [52] відзначала, що «турецька карта» розігрувалася українськими гетьманами лише з метою протиставлення загарбницьким намірам Москви і Польщі.

Зазначимо, однак, що успіхи у висвітленні даної теми були досягнуті або до кінця 20-х рр., або за межами радянської України, на теренах якої вже незабаром історіографічний процес набув дещо іншого спрямування. Починаючи з кінця 20-х рр., посилюється тиск ідеологічних факторів на розвиток історичної науки.

Наступна група наукової літератури представлена дослідженнями радянських істориків. Однак, більшість праць є надзвичайно заідеологізованими, що не дозволяло дослідникам зробити обєктивні висновки.

У радянській історіографії мали місце спроби дослідити співвідношення національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького. Чимало уваги приділялося зясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби, піднімалася проблема державного будівництва в Україні у середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях даного періоду зявилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України. Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за обєднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648-1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «воззєднання».

У другій половині 60-х рр. ХХ ст. окремі історики наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і воззєднання України з Росією». Зокрема, О. Апанович [14] звернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її переконання, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. Історик проаналізувала українсько-турецько-татарські відносини середини ХVІІ ст. В оцінці дослідниці, ці відносини носили протиборчий характер, з постійною «зрадою» південних союзників.

В. Голобуцький в монографії «Запорозьке козацтво» [23] характеризує зовнішньополітичну діяльність П. Дорошенка, як політику лавірування і наголошує на тому, що під час свого правління гетьман доклав усіх зусиль, щоб обєднати Україну шляхом використання протиріч між Росією, Польщею і Туреччиною. Також автор підкреслює, що до прийняття турецького протекторату П. Дорошенка штовхнуло укладення Андрусівського перемиря між Росією та Польщею.

Надзвичайно цікавим, з огляду на тогочасні реалії, видається дослідження В. Дубровського «Богдан Хмельницький і Туреччина» [32], в якому подано коротку характеристику відносин Б. Хмельницького зі Стамбулом і зазначено, що гетьман обєктивно оцінюючи реалії геополітичного становища України не мав іншого виходу, як йти на союзництво з турками.

Однак, нові підходи було відхилено офіційною історіографією, а більшість авторів, які їх розробили, зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності.

Атмосфера вільного творчого пошуку, що запанувала в Україні з розвалом тоталітарної системи, стала запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст. Так, знайшло своє відображення формування та «спрямованість політичної культури» козацького стану О. Гуржій [27]. Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами В. Брехуненко [17], порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу В. Брехуненко [18], І. Стороженко [67].

Доречно наголосити, що надзвичайно велика увага була приділена періоду державницької діяльності Б. Хмельницького. Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу. Серед них особливу увагу заслуговують дослідження Ю. Джеджули [29], Я. Качмарчика [38], А. Нагірняка [51], Ф. Сисина [55], В. Смолія, В. Степенкова [56-62, 64, 65], І. Стороженко [66] та інших.

На нашу думку, чи не найповніше проблему Української національно-визвольної революції ХVІІ ст. розкрили у низці своїх праць академіки НАН України В. Смолій і УАІН В. Степанков [56-62, 64, 65]. Зокрема, авторитетні сучасні вчені зосередили свою увагу на проблемі періодизації революції, її основних етапах, причинах та передумовах. Дослідники ґрунтовно дослідили біографію Богдана Великого і вказали на його непересічну роль у формуванні державної ідеї українського народу. Водночас, автори приділяють значну увагу зовнішній політиці українських урядів. Дослідники характеризують її як політику лавірування між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією задля здобуття незалежності для Української держави.

У монографіях «Українська національна революція XVII ст. (1648-1676рр.)» [61, 62] найбільш глибоко висвітлена зовнішня політика українських гетьманів та її вплив на становище Української держави. Тут акцентується увага на тому, що міжнародне становище України значно погіршилося внаслідок укладення між Росією і Польщею Андрусівського перемиря.

Значна кількість праць присвячена відносинам з Оттоманською Портою періоду Руїни. Саме до таких досліджень ми віднесли наукові студії В. Борисенка [16], В. Газіна [21, 22], Л. Дещинського, А. Панюк [28], К. Івангородського [34], Ю. Мицика [48, 50], Т. Чухліба [69-76] та ін.

В. Борисенко в статті «Українська держава у другій половині ХVII ст.» [16] характеризує більшість українських гетьманів як патріотів, борців за обєднання українських земель в одній державі та наголошує на тому, що вони прагнули відновити її незалежність. Дослідник пише, що задля досягнення цієї мети гетьмани намагалися заручитись підтримкою зовнішніх сил, однак ці дії не увінчались успіхом.

В. Газін [21, 22] подає власне бачення соціально-політичного портрета українського гетьмана ІІ. Тетері (1663-1665 рр.). Автор наголошує, що у вітчизняній історіографії до цього часу не отримала належного діяльність гетьмана, що створило серйозну лакуну в справі дослідження політичних процесів в Українській державі 60-х рр. XVII ст. Ті ж оцінки політики гетьмана, які присутні в наукових студіях, вирізняються своєю полярністю. У сприйнятті історика, геополітична ситуація була несприятливою для Української держави, внаслідок чого вона стала обєктом військової та політичної експансії з боку сусідніх держав - Речі Посполитої, Московської держави та Кримського ханства. Кожна зі сторін намагалася поширити свою владу на козацьку Україну, витіснивши звідти суперників.

Саме ці обставини визначили напрямки й завдання внутрішньої та зовнішньої політики уряду П. Тетері. Основними з них стали: відновлення єдності держави й стабілізація в ній суспільно-політичної ситуації. Для їх досягнення гетьман намагався використовувати всі можливі методи як політичного, так і воєнного характеру.

Особливо вагомими виявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами В. Брехуненка [17, 18], та Т. Чухліба [69-76]. У роботах Т. Чухліба на основі багатого джерельного матеріалу із залученням досягнень вітчизняної та зарубіжної історичної науки розкривається міжнародно-політичний статус Української козацької держави у другій половині XVII - на початку XVIII ст. Через призму відносин гетьманських урядів із володарями Речі Посполитої, Московської держави, Османської та Австрійської імперій, Кримського ханства, Шведського королівства, Трансільванського, Молдавського князівств та інших країн висвітлюються головні напрями тогочасної вітчизняної зовнішньої політики.

Доцільно окремо виділити доробок російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої [80], яка показала Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Тетерю видатними державними діячами, що прагнули реалізувати українську державну ідею, обстояти національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин, зясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні, розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.

Значна увага українсько-турецьким відносинам була приділена на сторінках узагальнюючих праць з історії Національно-визвольної боротьби.

Явним успіхом вітчизняної історіографії стало відродження дослідження процесу формування нової української політичної еліти. Зроблено першу успішну спробу виявити політико-культурні орієнтації козацької старшини на Крим та Османську імперію. Чималих успіхів досягнуто у зясуванні політичних поглядів як окремих представників елітарних кіл, так й існуючих угруповань І. Стороженко [67], О. Струкевич [68]. Історики підкреслили, що союз Б. Хмельницького з Кримським ханством, був повязаний у першу чергу, з намаганням протидіяти такому ж союзу Криму з поляками. А у військовому відношенні - ліквідації оперативно-стратегічної переваги польського війська над українським у кавалерії за рахунок залучення до участі у воєнних діях союзної кримськотатарської кінноти.

М. Крикун у збірнику статей та матеріалів «Між війною і радою» [42] найбільшу увагу приділяє Корсунській козацькій раді, яка відбулася в березні 1669 р. Дослідник наголошує на тому, що ця рада ознаменувала остаточний перехід частини України, яку контролювало Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Дорошенком, під протекторат Османської імперії.

Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, повязаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї B. Матях [46]. Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, значущості православя й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні. Зокрема і протидії духовенства прийняттю турецької протекції Ю. Мицик [49] тощо.

Водночас, Ю. Мицик у статті «Козацька держава очима поляка» [50] на основі аналізу великої кількості джерел та монографічних досліджень польського походження висвітлює польську точку зору на зовнішньополітичну діяльність українських гетьманів у турецькому векторі.

О. Реєнт та І. Коляда [53] характеризують П. Дорошенка, як політика, який проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності. У своїй державницькій діяльності втілював у реальність започатковану гетьманом Б. Хмельницьким політику полівасальної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшого суверенітету для козацької держави.

О. Сокирко у статті «Сердюцька піхота українських гетьманів» [63] зазначає, що сердюцькі полки зявилися в далеко не найкращі для держави часи. Збираючись обєднати під своєю булавою всі землі з козацьким устроєм, гетьмани були змушені постійно конфронтувати відразу з кількома країнами. Історик відзначив також, що П. Дорошенко використовував дані полки для розправи зі своїми конкурентами та під час польсько-турецької війни 1672р.

В. Шевчук [77] у монографії «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI - XVII ст.» акцентує увагу на причинах і наслідках скликання Острозької комісії. Автор аналізує Підгаєцькі пакти і зазначає, що вони не вирішили державних суперечностей між Польщею і Україною, а тільки примусили П. Дорошенка схилитися на певний час перед королем.

А. Яковлєв у статті «Українсько-московські договори в XVII - XVIII віках» [79] зазначає, що внаслідок наступу українсько-московських військ на Правобережжя, Москві вдалося примусити турецько-татарську армію спустошити цю частину України. Це викликало ще більший спротив місцевого населення до П. Дорошенка.

У науково-публіцистичному виданні «Володарі гетьманської булави» [20] висловлюються міркування й оцінки, щодо політичної карєри українських гетьманів. Тут акцентується увага на міжнародному становищі козацької України до, під час та після гетьманування Б. Хмельницького. Йдеться про причини, хід та наслідки воєнних кампаній, прийняття турецького протекторату гетьманами.

Л. Дещинський та А. Панюк у праці «Міжнародні відносини України: Історія і сучасність» [28] вказують, що основою політики українських гетьманів було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу.

А. Жуковський та О. Субтельний у праці «Нарис історії України» [33] дають загальну характеристику міжнародного становища Української держави. Дослідники акцентують увагу на тому, що внаслідок укладення Андрусівського перемиря поляками та росіянами П. Дорошенко виступив проти них і вирішив обєднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Вони зазначають, що з цією метою він вдався до допомоги турків.

Л. Мельник у монографії «Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.)» [47] зосереджує увагу на причинах та наслідках для України укладення Андрусівського перемиря 1667 р. Дослідник вказує на причини і наслідки прийняття турецького протекторату та спробу налагодити відносини з Росією, які зазнали краху. Автор відносить П. Дорошенка до тієї української старшини, яка прагнула будувати незалежну державу.

Завершуючи огляд літератури з обраної проблеми, хочемо також зазначити важливе теоретико-методологічне значення фундаментальної праці групи сучасних учених України «Історія українського козацтва» [36].

Окрему групу літератури, що використана в нашому дослідженні, складає навчальна література, що має концептуальне, методологічне значення. Насамперед - це підручники і посібники таких відомих українських істориків і науковців як: В. Смолій [35], В. Сергієнко [37], В. Кривошея [41], В. Литвин, В. Мордвінцев, А. Слюсаренко [41], Н. Яковенко [78, 79] та ін. Зрозуміло, що переважна більшість цих праць охоплює весь період історії України, але в них вагоме місце займає Національно-визвольна революція середини ХVІІ століття і, зокрема, українсько-турецькі відносини.

Джерельну базу праці складає низка різноманітних за походженням, характером і змістом джерел. Основу джерельної бази дослідження склали документи опубліковані в «Архиве Юго-Западной России издаваемый комиссией для разбора древних актов состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе» [1]. Зокрема, відомості про переговори Б. Хмельницького з турецьким урядом про прийняття протекції.

Важливим джерелом у дослідженні проблеми стали козацькі літописи. Так, у «Літописі Грабянки» [4] Б. Хмельницький поєднує в собі риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Грабянка ставить йому в заслугу 2 речі: визволення з «лядської неволі» і приєднання України до Росії. В уста гетьмана автора вкладає багато промов. Посмертна характеристика Б. Хмельницького написана в дусі вихвалення традиційних чеснот. Г. Грабянка - палкий прихильник союзу з Москвою і автономії України у складі Російської імперії. В залежності від того, як ставилися до цього союзу історичні особи, він наділяє їх позитивним чи негативними рисами. До «позитивних» героїв відносить В Золотаренка, Я. Сомка, І. Самойловича, Д. Многогрішного. Негативні - І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко.

Грабянка подає також нам інформацію, що у 1665 р., внаслідок допомоги татар П. Дорошенко стає гетьманом. Автор описує, що у 1669 р. П. Дорошенко відправив посольство до Стамбула; розповідає про польсько-турецьку війну 1672 р.

«Літопис Самійла Величка» [5] для нас цінний тим, що тут поміщенні Підгаєцькі пакти. В цьому літописі вперше згадано Корсунську раду 1669 р., на якій було прийнято турецьку протекцію. Літописець подає інформацію про польсько-турецьку війну 1672 р. та взяття Камянця-Подільського; про турецько-татарські безчинства на території України у 1674 р.

Поряд із двома попередніми «Літопис Самовидця» [6] - не менш вагомий, оскільки доносить до нас повідомлення, оповіді, найрізноманітнішу інформацію, що практично не збереглася в жодних інших письмових джерелах доби Козацької держави.

Літопис змальовує українське життя перед Національною революцією під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp., описує воєнно-політичні події визвольної війни, найважливіші битви на Жовтих Водах, під Корсунем, осмислює їх наслідки та окреслює послідовність наступних подій до 1676 p., тобто тих, які історична наука характеризує як Руїну. Йдеться і про вияви колонізаторської політики московського царизму в Україні.

Автор досить поміркований в оцінках Б. Хмельницького, хоч не приховує симпатій до славетного гетьмана, підкреслюючи його воєнний і дипломатичний хист, державницьку діяльність, широкий кругозір. Водночас він не замовчує деяких негативних рис: гонор, зарозумілість, союз з Кримом. Літописець позитивно оцінює Я. Сомка, І. Сірка, І. Мазепу, зате критично ставиться до пропольської орієнтації І. Виговського, спроб Ю. Хмельницького та П. Дорошенка заручитися підтримкою з боку Туреччини. Не укриваючи прихильності до московської протекції, автор негативно ставиться до політики царського уряду Олексія Михайловича, до боярського титулу гетьмана І. Брюховецького.

Автор, який був очевидцем багатьох подій, розповідає нам про прихід П. Дорошенка до влади в результаті боротьби з С. Опарою; про Підгаєцьку кампанію; про боротьбу П. Дорошенка з М. Ханенком та П. Суховієм, яка, як стверджує літописець, розпочалась внаслідок прийняття турецької протекції; про напад Речі Посполитої на Брацлавщину і, як наслідок польсько-турецьку війну 1672 р.; про турецько-татарське вторгнення у 1674 р., внаслідок зближення П. Дорошенка з російським царем; про присягу П. Дорошенка російському царю у 1676 р. і здачу гетьманських клейнодів.

Зауважимо, що ґрунтовне опрацювання мемуарної літератури дає змогу істотно доповнити (зокрема, з боку емоційного сприйняття подій сучасниками) дані інших джерел про перебіг революції, взаємозвязок національної, конфесійної та соціальної боротьби, функціонування політичної системи козацької України, політику гетьманів, ставлення до революційних і державотворчих змагань українців правлячої еліти Речі Посполитої. Однак, через її велику субєктивність потрібно досить критично підходити до даного виду історичних джерел.

Для дослідження ми також залучили збірники документів «Історія України від найдавніших часів до сьогодення» [2], та «Історія України: джерельний літопис» [3], в яких зібрано цілий комплекс документів з історії Національної революції середини ХVІІ ст.

Певну цінність представляють документи, вміщені в «Хрестоматії з історії Української РСР. Т. 1. / За ред. І. О. Гуржія» [9], особливо тому, що повідомляють про переговори з Кримом та Туреччиною.

Наведений історіографічний огляд свідчить, що упродовж багатьох десятиліть проведена значна робота з вивчення історії України середини ХVІІ ст., зокрема проблеми Української революції й українсько-турецьких відносин, зокрема. Зусиллями учених, науковців і краєзнавців опрацьовано та введено до наукового обігу величезний фактичний матеріал, створено чималу джерельну базу, проаналізовано низку фактів і явищ, а також нагромаджено досвід їх систематизації та осмислення.

Таким чином, для вивчення обраної теми ми залучили значну кількість наукової літератури і вагоме число опублікованих джерел. Адже дана тематика протягом багатьох десятиліть ставала обєктом наукового вивчення ряду зарубіжних і вітчизняних дослідників. Тому, обравши проблему українсько-турецьких відносин періоду національно-визвольної революції за тему наукової роботи, ми мали змогу спиратися на великий масив нагромадженого досвіду попередників. Але варто зауважити, що згадана наукова проблема ще до кінця не розкрита, що засвідчує про необхідність її ґрунтовного вивчення та наукового відтворення.

Весь комплекс літератури та джерельної бази на цьому етапі був достатнім, щоб зясувати суть і відтворити проблему за складеним планом.

РОЗДІЛ 2.

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНУВАННЯ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

На середину XVII ст. в різних сферах розвитку суспільства визріли гострі суперечності. Українська нація, що перебувала в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своєю власністю, правлячі кола Речі Посполитої не визнавали за українцями права на витворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність [68, с.370-371].

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Відбувалося закриття православних церков і монастирів й водночас будувалися католицькі храми, мало місце всіляке сприяння місіонерській діяльності католицьких орденів, зневажання релігійних почуттів православних та їх навернення (нерідко насильницьке) в уніатство чи католицизм. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів і всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні [55, с.67-68].

Причини революції визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства - за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648 р. Цьому сприяли також різке посилення визиску селян і міщан шляхетських, королівських і церковних маєтків, швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендарів (переважно євреїв) тощо. Таким чином, мало місце переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648 р.

Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію - Росію, і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо відтворює той чи інший з «язиків полумя», в якому Україна палала майже 40 років [79, с.201].

Національна революція спричинила різкі зміни і в такій важливій складовій діяльності українського соціуму, як міжнародні відносини. Вивершення на середину 1650 р. розбудови незалежної Української держави істотно змінило конфігурацію сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі [62, с.271].

Водночас, без особливого перебільшення, можна твердити, що на 1948 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. У політичному мисленні майбутнього гетьмана тісно перепліталися прагматизм, схильність до переговорів та компромісів. Так гетьман чудово усвідомлював, що без сильного союзника українська держава приречена на загибель [56, с.4-5]. Серед союзників у боротьбі за незалежність Богдан Великий розглядав кілька держав. Серед них провідне місце займали Оттоманська Порта та Московське царство [18, с.87-88]. Варто зауважити, що турецький вектор зовнішніх відносин Б. Хмельницького відігравав провідну роль до середини 50-х рр. [39, с.12].

Розглядаючи Б. Хмельницького як гетьмана України, головнокомандуючого військами, варто особливо наголосити: він завжди виступав як полководець і стратег в одній особі. Він завжди бачив перед собою не лише конкретну військову операцію з притаманними їй методами і тактикою бойових дій, а розглядав її з точки зору перспектив і наслідків для країни та армії у цілому. Тому, Туреччина, як протидія Речі Посполитій та Московії була для Богдана вигідним союзником [51, с.142].

Варто зазначити, що відносини українських гетьманів з Стамбулом в основному відбувалися через Крим, який на той час був васалом турецького султана. Тому більшість українсько-кримських відносин ми будемо трактувати рівноціними або приближеними до відносин з Високою Портою, адже вони відбувалися лише за попередньої згоди останньої.

Враховуючи воєнну могутність Речі Посполитої, Б. Хмельницький включає до своєї воєнної доктрини питання створення антипольської коаліції держав. Керуючись цим, він, як тільки прибув на Запоріжжя (кінець 1647 р.), звернувся до турецького султана та Війська Донського за військовою допомогою [41, с.64]. Як показав В. Брехуненко у своїх дослідженнях донські козаки відмовили Б. Хмельницькому у допомозі і заборонили навіть добровольцям покидати Дон [77, с.269]. У той же час, замість допомоги, вони шкодили Б. Хмельницькому шляхом постійних нападів на Кримське ханство в періоди, коли кримськотатарське військо перебувало на Україні, надаючи повстанню допомоги, або на Запоріжжі, в готовності до такої допомоги [38, с.116].

Принагідно відзначимо, що добре допомагало Б. Хмельницькому знання суспільного ладу, придворних звичаїв та установ Оттоманської Порти, адже Богдан довгий час перебував у полоні у турків потрапивши туди під час Хотинської війни [17, с.9]. Доля закинула Б. Хмельницького до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту. Як згадував пізніше сам Б. Хмельницький, він терпів «два роки суворого увязнення». Є підстави твердити, що протягом цього часу він опанував основами турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді [57, с.51]. Водночас, великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливість і знання особливостей турецької політики забезпечили протягом усієї війни нейтралітет Туреччини, що дало можливість зосередити головні зусилля на розвязанні найважливішого завдання - визволення України від іноземного гніту і створення незалежної держави [53, с.88].

Власне Османська імперія разом зі своїм союзником і васалом Кримським ханством, опанувавши територію Причорноморя, створила обставини, які три з половиною століття значною мірою впливали на розвиток подій в Україні. Постійні татарські напади, що стали однією з причин виникнення козацтва, відбувалися в умовах сильного і довготривалого контролю Високої Порти над Чорним морем [14, с.7].

Доцільно констатувати суперечливий характер відносини України з південним сусідом - Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, антитатарський військовий похід поляків восени 1647 р. сприяли політичному зближенню кримської еліти з керівництвом українських повстанців. У березні 1648 р. між ними укладається угода про військово-політичний союз, спрямований проти Речі Посполитої. Проводячи спільні антипольські воєнні кампанії, кримський уряд водночас намагався будь-що не допустити завоювання Україною незалежності, оскільки усвідомлював, що тим самим істотно послабляться позиції Криму в регіоні й унеможливиться проведення традиційних набігів в українські землі. Тому він повів політику збереження рівноваги сил в українсько-польській війні, що вело до взаємного виснаження потенційних противників, давало змогу впливати на їхню політику й використовувати її у власних інтересах [61, с.273]. Тому, у найгучнішому військово-політичному українсько-татарському союзі Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ найяскравіше виявилися результати двох інтересів - татарського і українського [34, с.189].

Монархічна татарська династія Гіреїв хоча й активно допомагала правителям Козацької держави, але водночас виношувала плани не лише обмежити владу гетьманів Війська Запорозького, а й підкорити своїй владі всі українські землі [54, с.144].

На 1648 р. Османська імперія, яка вела воєнні дії з Венецією й Іраном, уникала загострення відносин із Річчю Посполитою, король якої Владислав IV із середини 40-х рр. спрямовував зусилля на створення антитурецької коаліції. Однак, зацікавлений у послабленні традиційного супротивника, турецький уряд підтримав визвольні змагання українців й зобовязував васала імперії - кримського хана - надавати їм воєнну допомогу, при цьому рішуче протидіяв утвердженню Української держави як незалежної, настійно домагаючись від гетьмана прийняття протекції султана [62, с.273].

У 1647 р. Б. Хмельницький направляє посольство до султана, обіцяючи взамін припинити морські виправи козаків проти Туреччини [36, с.359-360]. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє посольства до Порти, щоб засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання вязнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Камянця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею [62, с.289-290].

Ця відповідь побічно свідчить, що кримський хан, васал Туреччини, отримав дозвіл на ведення воєнних дій проти Речі Посполитої у союзі з Б. Хмельницьким. Переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, які вели українські посольства у лютому-березні 1648 р., очолювані К. Бурляєм, а потім Я. Клишею (Клишенком), завершилися укладенням угоди, згідно з якою: кримський хан з великим військом вирушить на Україну на допомогу Б. Хмельницькому; татарське військо «по Білу Церкву ясиру брати не буде»; забезпечення маршрутів просування татарського війська здійснюють козацькі підрозділи; оперативне інформування і орієнтування щодо ходу воєнних дій забезпечує Б. Хмельницький; мета (кінцевий пункт) походу - вихід до Білої Церкви, де будуть висунуті вимоги до польського уряду: сплатити данину за 4 роки, яку заборгувала Польща Криму, та повернути козакам їх стародавні вольності.

Укладена у квітні 1648 р. угода між Б. Хмельницьким і кримським ханом Іслам-Гіреєм III про надання українському повстанню військової допомоги з боку Кримського ханства стала поворотним пунктом в історії козацьких повстань проти Речі Посполитої і обернулася для останньої катастрофою. Кримськотатарське військо зробило вагомий внесок у перемогу над польською армією, зокрема на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Білою Церквою та Батогом [66, с.90].

Справа в тому, що українське козацтво традиційно до середини XVII ст. мало першокласну піхоту і обози, але користувалося нечисленною кіннотою. Ця ситуація завжди створювала оперативно-стратегічну перевагу кінного польського війська над арміями українських повстанців, які боролись проти Речі Посполитої протягом 1591-1638 рр., примушувала їх переходити до оборонних дій в укріпленому таборі і вела до поразки [66, с.91].

Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги. Гетьман заявив про бажання козаків служити Порті, зобовязався не допускати козацьких морських виправ, не брати участі у ворожих щодо Стамбула акціях, підтримувати союз із Кримом Осман-ага пообіцяв військову допомогу з боку султана [1, с.497]. Відправлене до Стамбула посольство А. Ждановича мало просити допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою, заміни молдавського господаря, а також засвідчити згоду прийняти протекцію султана. Наприкінці року Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила й протекцію неосяжної Порти», яка мала набрати чинності після відповідної присяги з боку гетьмана й старшини. Припускаємо, що саме у цей час було укладено торгівельну угоду між козацькою Україною і Портою, яка передбачала також перебування у Стамбулі українського резидента [62, с.290].

Водночас, союз із Кримом послужив вагомою перешкодою на шляху створення Польщею антиукраїнської коаліції. Мали місце й негативні аспекти, які помітно посилюються з літа 1649 р. По-перше, всупереч договору поведінка татар на теренах козацької України традиційно мала руйнівний характер, що призводило до їх демографічного, економічного й культурного занепаду. По-друге, кримська еліта, не забуваючи гасла джіхаду (священної війни), проводила політику «рівноваги сил» («з якого ж боку хто впаде замертво, користь належить ісламу») й намагалася не допустити утворення незалежної Української держави. По-третє, хан та його оточення вирішили використати Річ Посполиту й Гетьманщину для реалізації задумів приєднання до Криму Астраханського і Казанського ханств та досягнення незалежності від Порти [62, с.288-289]. У цьому випадку Крим намагався використати українську карту для власної визвольної боротьби з Османською імперією. Підтвердженням цього свідчить укладення Зборівського договору, за яким козацька Україна де-факто втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію кримського ханства. Її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого - утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши 30 червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б. Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України польсько-кримського союзу [36, с.360].

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі грамоту на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Її умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам. Логічним кроком в умовах існування Зборівського польсько-кримського договору, як на наш погляд, було б прийняття гетьманом і старшиною протекції Порти, що істотно змінило б ситуацію на користь Гетьманщини, насамперед убезпечило б її від ворожих акцій із боку Криму, а відтак унеможливило б катастрофу під Берестечком. Водночас надавався шанс успішно завершити війну з Річчю Посполитою й обєднати у своїх межах українські землі [36, с.361-362].

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від оформлення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»). У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Камянець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Камянця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора [62, с.291].

Тим часом, восени 1653 р. кримський хан виношуючи власні плани уперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося переконати його підтвердити чинність договору 1648 р. Ігнорування кримською знаттю українських інтересів сповна проявилося на завершальному етапі Жванецької кампанії, коли вона пішла на укладення 15 грудня сепаратної угоди з Річчю Посполитою. Ця угода надзвичайно гостро поставила питання про пошук негайного опертя на військову підтримку країни-протектора [76, с.166].

Разом з тим, Висока Порта не поспішала підтримувати гетьмана своїми військами. Для неї було досить, що Польща лежала знекровлена козацькою революцією. Вона обмежувалася дипломатичною, грошовою, збройною і моральною (турецька варта при Б. Хмельницькому в Чигирині) підтримкою свого нового васала аж до його самої смерті. Короткотривалий епізод Переяславської угоди Б. Хмельницького з царем не змінив факту васального підданства Б. Хмельницького султанові. Наважившись на договір з Б. Хмельницьким і знаючи, що висунення претензій на Україну визначало тяжку війну за неї, Москва вважала за вигідне для себе тлумачити цей договір, як прийняття Б. Хмельницького з підданства королівського в царське, ігноруючи «новелу» турецького васалітету гетьмана [32, с.26].

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 - зими 1655 рр. засвідчили неефективність укладеного договору з Росією й змусили Б. Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійного курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників [62, с.296].

Також у березні 1654 р. було відправлено посольство до Стамбула, яке мало переконати Порту в тому, що царська протекція не змінить дружніх відносин із нею українців, а також порушити клопотання щодо заборони хану допомагати Польщі й повернення до влади В. Лупула. Османська еліта негативно зреагувала на прийняття Українською державою московської протекції, однак великий візир вирішив не змінювати усталених відносин, плекаючи надію домогтися розриву її союзу з Москвою. Мегмед-Гірей отримав доручення схиляти Гетьманщину до антиросійської ліги, що відповідало інтересам ханства.

Оскільки польсько-кримські війська наприкінці 1654 - на початку 1655 рр. завдали удару не по Росії, а по козацькій Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, тому в лютому 1655 р. направив розпорядження ханові припинити воєнні дії, а сілістринському паші - порозумітися з гетьманом. У березні до Чигирина вирушило посольство Шагін-аги з пропозицією прийняти протекцію Порти. Б. Хмельницький погодився, але за умови заборони татарам нападати на українські землі. І в другій половині травня султан узяв під протекцію козацьку Україну на умовах, тотожних тим, що існували стосовно Молдавії й Валахії. До гетьмана виїхало посольство Шагін-аги. Б. Хмельницький зустрів його під Львовом, але не поспішав присягати на вірність султанові. В грудні він відіслав посольство Шагін-аги з листом, в якому констатував готовність служити султанові, однак обійшов мовчанкою питання принесення присяги Військом Запорозьким. Така позиція Б. Хмельницького внесла охолодження у відносини, що склалися 1656 р. Однак у другій половині березня 1657 р. гетьман направив Л. Капусту до Стамбула засвідчити «стару приязнь і щиру вірність» козацької України до Порти, повідомити про відмову від участі в антитурецькій коаліції, створюваній Австрією, та згоду залишатися в протекції султана Посольство прийняли прихильно, й турецький уряд підтвердив намір тримати гетьмана «під опікою» [62, с.298-299].

Укладаючи у 1654 р. договір із Росією, український уряд не міг до кінця усвідомити масштабів його впливу на зміну співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а відтак передбачити всі негативні для геополітичного становища козацької України тенденції. І все ж найголовнішу з них було визначено одразу. Вона полягала у небезпеці створення військово-політичного союзу Речі Посполитої з Кримом. Тому протягом лютого - першої половини березня гетьман направляє до Бахчисарая два посольства, що мали повідомити про прийняття царської протекції козацькою Україною й бажання українського уряду зберегти союз із Кримом. Реакція ногайських та кримських беїв і мурз виявилася неоднозначною. Якщо Іслам-Гірей та частина кримської знаті сприйняли цей факт негативно, то чимало ногайських і окремі кримські мурзи поставилися до нього спокійно й виступали за збереження союзу з Б. Хмельницьким. Ураховуючи наявність проукраїнських настроїв серед мурз, неузгодженість власних і польських планів ведення майбутньої війни з Росією та позицію Порти, кримський уряд протягом квітня-травня схиляв гетьмана до розриву договору з Москвою. Українська дипломатія (в окремих випадках вона співпрацювала з російською) домагалася збереження дружніх відносин, надання військової допомоги проти Польщі та прагнула утримати Крим від укладення союзу з останньою. Аргументи української сторони виявилися менш переконливими, ніж польської, які було підкріплено виплатою сотень тисяч злотих упоминок за попередні роки. Крим пішов на укладення у липні «вічного договору» з Річчю Посполитою, що передбачав спільні ввійськові дії проти України й Росії. Щоправда, смерть Іслам-Гірея та боротьба за владу дали Б. Хмельницькому можливість розірвати його, і гетьман зробив усе можливе, щоб реалізувати цей шанс, але зазнав невдачі. Призначений султаном хан Мегмед-Гірей ратифікував договір.

Проте, незважаючи на кримсько-польський договір, дипломатичні контакти з окремими представниками кримської еліти усе ж підтримувалися. Саме завдяки їм Б. Хмельницькому вдалося порозумітися з Каммамбет-мурзою, а відтак урятувати армію від катастрофи у боях під Охматовим. Успішні дії українців і росіян у боях із татарами під Заложцями та Озерною, присутність у ставці Б. Хмельницького турецького посла Шагін-аги, котрий привіз згоду султана прийняти Україну під протекцію, й дипломатичний хист українського посла С. Богдановича-Зарудного сприяли укладенню 22 листопада 1655 р. українсько-кримської Озернянської угоди. Вона передбачала визнання Кримом чинності українсько-російського договору, нейтралітет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою, заборону татарам нападати на українські й російські землі, а українцям і донським козакам - на Крим і Порту, обмін військовополоненими. Впродовж 1656 - першої половини 1657 рр. українські посланці й посли неодноразово засвідчували Криму наміри уряду зберігати з ним дружбу, однак відмовляли йому у вимогах надати допомогу Польщі. Через дії хана щодо підтримки Яна Казимира весною 1656 р. воєнний конфлікт з Україною відновився [66, с.100-101]. Смерть Б. Хмельницького 6 серпня помітно, хоча й не одразу, вплинула на зміст і напрями зовнішньої політики уряду.

Отже, зовнішньополітичні відносини Української держави Б. Хмельницького з Туреччиною були продиктовані необхідністю пошуку могутнього союзника у війні проти Речі Посполитої. Ведучи його, гетьман прагнув протидіяти виникненню союзу Польщі з Кримом. Зовнішньополітичний курс України, повязаний із лавіруванням між ворогуючими сторонами, створив можливість гетьману на початок 50-х рр. утворити державу та зміцнити її позиції на міжнародній арені.

РОЗДІЛ 3.

ВПЛИВ ПОРТИ НА ВИРІШЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ НАПРИКІНЦІ 50-Х - У 60-Х РР.

Смерть Богдана Хмельницького стала великою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим небезуспішно намагалися скористатися сусідні держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана [20, с.216].

Одразу ж по смерті Хмельницького відбулася секретна нарада в Суботові за участю І. Виговського, Г. Лісницького, М. Пушкаря, Г. Гуляницького та «іркліївського полковника», очевидно, М. Папкевича. Вона нібито прийняла рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними на три роки), поки Ю. Хмельницький досягне повноліття. Можливо, відбулася ще одна старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі Б. Хмельницького), де гетьманом було обрано І. Виговського. Пізніше - 21 жовтня 1657 р. - була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала І. Виговського повноправним гетьманом [20, с.217].

Слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави став досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина особливо хоробра, не позбавлена таланту полководця [48, с.38].

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії, тому її реальна допомога Україні значно зменшилася), Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Б. Хмельницького [48, с.38].

Все гостріше почали виявлятися суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, дали про себе знати і розходження між правобережними і лівобережними полками. Всі ці фактори підважували позиції Виговського, значно послаблювали позиції уряду Української держави у зовнішніх зносинах. З перших же днів свого гетьманату Виговський відчув значне зростання тягаря «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням соціальної політики Б. Хмельницького (навіть мякшою, як довела Т. Яковлева), а його зовнішньополітичний курс тоді ще не мав прикмет принципових змін, опозиція, однак, вже виступила проти нього. Були висунуті антистаршинські гасла, опозиція не сприйняла і спроб Виговського налагодити військовий союз із Кримським ханством, що, як і за часів Хмельницького, стало б на перешкоді морських виправ запорожців [48, с.39].

І. Виговський, на початку свого гетьманування намагався дотримуватися політики Б. Хмельницького у відносинах з Кримом та Туреччиною. Вже у другій половині вересня 1657 р. новий гетьман надіслав до Бахчисарая лист, в якому повідомляв про дотримання добросусідських відносин та заборону запорозьким козакам ходити походами на володіння турків і татар [76, с.167]. Після обміну посольствами у січні 1658 р. чауш повідомив гетьмана, що султан наказав Мегмед-Гірею помиритися з козаками. У лютому укладається угода з Кримським ханством про поновлення умов військово-політичного союзу 1648 р., що згодом дало йому змогу з допомогою 40-тисячної орди здобути переконливу перемогу над московською армією під Конотопом (28-29 червня 1659 р.). Її негативною стороною була стаття, яка передбачала надання гетьманові військової допомоги проти опозиційних сил в Україні, що надавало кримській знаті більше можливостей впливати на позицію правлячих кіл [36, с.374].

Сподіваючись нейтралізувати Крим у його допомозі Україні проти Росії, цар відряджає до хана посольство І. Опухтіна і Ф. Байбакова. Воно мало запропонувати Мегмет-Гірею IV відмовитися від підтримки Яна II Казимира та І. Виговського. Але хана не зацікавила ні ця пропозиція, ні обіцянка росіян значно збільшити «упоминки» - на той час, як відзначають дослідники, серед верхівки Кримського ханства, провідною стала думка щодо встановлення протекції над Українським гетьманатом. Раніше як українською, так і татарською стороною взаємини між двома державами розцінювалися як «дружні», «братерські» та «приятельські». Відмовивши московським дипломатам, татарський візир Сефер-Газі-ага заявив, що цар мусить передати ханові українські міста, які перебувають під владою гетьмана Виговського [76, с.167-168].

Зміцнивши своє становище після здобутої перемоги над опозицією й ураховуючи настрої більшості старшини, І. Виговський улітку 1659 р. почав домагатися від Варшави для козацької України статусу субєкта Речі Посполитої нарівні з Великим князівством Литовським. Завершальний етап переговорів у Гадячі засвідчив як існування різних позицій серед старшини і козаків стосовно укладення договору з Польщею, так і наявність в обох сторін істотних розбіжностей щодо його змісту. Польське посольство погоджувалося на утворення Руського князівства лише в межах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств. І тільки в умовах затятих дискусій і тиску на гетьмана його кримського союзника Карач-бея 16 вересня генеральна військова рада ухвалила рішення про розрив із Росією й укладення угоди із Річчю Посполитою [62, с.311].

Ратифікація Гадяцької угоди виявилася вкрай складною справою, оскільки цьому з обох сторін протидіяли потужні сили. В умовах продовження громадянської війни, наростання серед козацтва і поспільства Лівобережжя проросійських настроїв, падіння авторитету І. Виговського й посилення невдоволення його політикою серед значної частини козацтва й старшин ідея зближення з Польщею втрачала прихильників. Масове невдоволення угодою з боку козаків і старшин позбавило гетьманську владу опори [62, с.313].

За короткий час Виговський опинився у надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Ю. Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, коли він, бачачи свою поразку, відмовився затягати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував [48, с.51-52].

Склалася ситуація, коли, з одного боку, лівобережна старшина переорієнтовувалася на Москву, а з іншого - правобережна готувала зміщення Виговського, що й сталося близько 23-24 вересня на генеральній раді.

Повернення булави синові Б. Хмельницького Юрію відбувалося у надзвичайно складних умовах - явного розмежування й протистояння старшини й частково козацтва вперше за територіальною ознакою, загрози поновлення воєнних дій із Росією й розриву відносин із Річчю Посполитою, а відтак і з Кримом та Портою [62, с.313].

Перед новим гетьманом постали надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війни, помякшити соціальну напруженість, покласти край як охлократичним виявам з боку «черні», так і олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду України, поліпшити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися цілковитого суверенітету та обєднання українських земель державними кордонами. В жодному разі не можна було ігнорувати загрозливе для України становище зовні [62, с.313-114]. Тим часом, генеральні старшини й правобережні полковники вирішили порозумітися з Москвою на основі укладення нового договору. Його положення, ухвалені радою у Жердовій Долині, відображали наміри козацтва гарантувати де-факто повний суверенітет козацької України, звівши протекцію царя до чистої формальності. Зокрема, ними передбачалися включення до складу Гетьманщини північної Чернігівщини, заборона перебування на її теренах російських військ і воєвод (за винятком Києва), вільне обрання гетьмана й зміцнення прерогатив його влади, самостійність проведення зовнішньої політики, підтвердження усіх чинних прав і свобод суспільних станів, принесення царем і боярами присяги на дотримання статей договору тощо.

Вступивши у переговори з російською стороною, молодий гетьман та його оточення припустилися грубої помилки: більшість найвпливовіших старшин (у тому числі 7 правобережних полковників) не поїхала до Переяслава обстоювати інтереси Гетьманщини [62, с.314]. Російські воєводи, діючи не завжди лояльними методами, за мовчазної підтримки лівобережних старшин і козаків навязали генеральній раді й новообраному гетьманові наприкінці жовтня 1659 р. власні умови договору, що складалися зі сфальшованих пунктів угоди 1654 р. та «Нових статей». Переяславський договір різко обмежував суверенітет козацької України, надаючи їй статус автономного державного утворення у складі Російської держави. Обурені умовами договору, старшини й гетьман направили посольство до царя з проханням скасувати неприйнятні для Війська Запорозького статті й у принципі затвердити Жерденівський проект договору. Проте ця місія зазнала невдачі - основні прохання було відхилено [62, с.315].

Неприпустимі умови російсько-української угоди 1659 р. та невиконання російською стороною взятих на себе зобовязань в умовах польського тиску під Чудновим восени 1660 р. призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем та переходу під зверхність короля Яна II Казимира [76, с.168]. За таких умов, до кінця 1660 р. поновлюються дружні стосунки з Кримом, а за його посередництва - і зі Стамбулом. На початку 1661 р. Карач-бей порадив Ю. Хмельницькому не схилятися ні до Речі Посполитої, ні до Росії, і шукати протекції у хана та Стамбулу. Польща була стурбована українсько-кримським зближенням і намірами встановити над козацькою країною протекцію Криму. Тому у травні польський посол переконував Карач-бея, що для Польщі й Криму перетворення Гетьманщини на незалежну державу становить велику небезпеку, й підкреслював необхідність співпраці обох країн, аби домогтися обернення козаків «у хлопів за плугом» [36, с.379].

Доречно наголосити, що одним з головних носіїв ідеї союзу з Кримом продовжував залишатися І. Виговський. Він бере активну участь у поході поляків під Чуднов, а Ю. Хмельницький, переконавшись у неможливості змінити положення нового Переяславського договору, кидає В. Б. Шереметьєва напризволяще і починає шукати нову політичну комбінацію. І саме в дні після битви під Слободищами, коли в безпосередній близькості до війська Хмельницького стояв Виговський, Юрій та старшина роблять першу спробу домовитися з татарами. Чи можна вважати такий збіг випадковим? Навряд. Тим більше, що лише місяць по тому полякам відкрилась активна діяльність Виговського, спрямована на розрив польсько-татарського союзу.

Гордон описує настрої в таборі Хмельницького після битви під Слободищами і зазначає, що дехто радив вступити з поляками в переговори. Але більшість стояла за договір з татарами. Коли вони одержали верх до султана Нурадина було направлено уповноваженого з листом і обіцянкою великих сум грошей, з умовою або зєднатися з ними, або, в крайньому випадку, відділитися від поляків і повернутися додому. Однак султан, за яким строго стежив польський генерал, не насмілився зєднатися з козаками, а показав лист генералу, за вказівкою якого й відіслав уповноваженого з відповідною відповіддю [80, с.17].

Справа в тому, що непоступливість поляків, з одного боку, й необхідність захисту від набігів орди (в умовах, коли польські війська були звязані конфедерацією), - з другого, примушували Юрія до договору з Кримом. 17 вересня 1661 р. він підписав Ставищанський договір з Кримським ханством, який сам Ю. Хмельницький трактував як «вічний мир» [76, с.168].

Зважаючи на мирну угоду, татарський хан не відкликав свої орди з України. Незадовго перед цим, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Але для досягнення повноцінних мирних відносин з гетьманським урядом кримському правителю необхідно було витіснити з України війська не тільки російського, а й польського монарха. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. Однак у травні 1662 р. в листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет Гірей IV пропонував: «...Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати... цар (хан) ратних людей до нього, гетьмана, на допомогу надішле». Майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну, відбувалися за участю татарських орд [76, с.168-169].

У руслі досліджуваної проблеми важливо наголосити, що Крим діяв у векторі політики Туреччини, яка повсякчас заявляла про свої претензії на українські землі. Зокрема, в листі візира Азема Махмет-паші до царя, датованому ще серпнем 1660 р., зазначалося, що українські козаки здавна належали лише Оттоманській Порті. Виявом інтересу Туреччини до України стало будівництво на південних рубежах українських земель укріплень, призначених, за словами султанського уряду, для захисту Криму від нападів запорожців.

Після Чуднівських подій 1660 р., коли вектор української зовнішньої політики знову схилився в бік зближення з Польщею, Кримське ханство, скориставшись союзницькими стосунками з Річчю Посполитою і внутрішніми проблемами козацької України, активізує свої дії з метою поступового встановлення контролю над гетьманським урядом і витіснення з політичного простору України конкурентів - Московського царства і Речі Посполитої. Фактично мова йшла про встановлення кримського протекторату над козацькою Україною. Одночасно українські землі продовжували традиційно розглядатися як постачальник ясиру та джерело різноманітних багатств. Російсько-польські змагання за Україну сприяли тому, що татарська орда, ніби допомагаючи польсько-українським військам, як свідчив тодішній гетьман Ю. Хмельницький, грабувала та спустошувала край. Участь татарських загонів у військових акціях Польщі давала можливість Криму зберігати постійну присутність в Україні, а відтак - і вплив на українську верхівку. Здійсненню планів ханства сприяла одна із статей Чуднівської угоди, яка стосувалася гарантій безперешкодного пересування татарських військ по території України [22, с.63].

Невдалий похід на Лівобережжя, провал спроб добитися поступок від королівського двору і постійний тиск з боку татар - усе це привело до того, що восени 1662 р. Ю. Хмельницький сам заговорив про складання булави. Восени 1662 р. Ю. Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Б. Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: «Що робити?», він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана [20, с.245].

Очевидно, великий був вплив кримськотатарського чинника й на обрання гетьманом П. Тетері після зречення молодшого Хмельницького. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирши-мурзи на елекційній козацькій раді, а й його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю [76, с.169].

У плані реалізації своєї зовнішньополітичної концепції Тетеря, як і його попередники, намагався зіграти на протиріччях між трьома впливовими сусідами України, що значною мірою і визначило взаємини гетьманського уряду з кримським ханом і Стамбулом, зокрема [22, с.65].

Водночас, пропольська зорієнтованість гетьмана призвела до того, що від нього відвернулася значна частина незаможного козацтва, яке було зорієнтоване в основному на Москву. Ніжинська «чорна» рада 27-28 червня 1663 р. проголосила гетьманом Лівобережної України І. Брюховецького. Громадянська війна, що спалахнула весною 1658 р., завершилася перемогою у Лівобережжі запорожців, незаможного козацтва й поспільства, котрі, за підтримки Росії, добилися для свого висуванця булави [62, с.318-319].

Обрання наприкінці червня 1663 р. гетьманом І. Брюховецького ознаменувало розкол козацької України, започаткувало процес перетворення лівобережного регіону на окреме державне утворення. За таких обставин П. Тетеря підтримав ініціативу короля вчинити воєнний похід на Лівобережжя, сподіваючись за допомогою Польщі зберегти єдність держави [36, с.380].

Оцінюючи дуже складну внутрішньополітичну ситуацію, 26 червня 1663 р. П. Тетеря писав до польського короля: «...Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попові підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоровя, і, нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо уже відновлену моїми зусиллями, знову зруйнувало». Розуміючи, що власними силами обєднати Україну буде складно, Тетеря в серпні закликає на допомогу кримських татар та нагадує польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом із військами свого протектора протягом осені 1663 - зими 1664 рр. здійснює великий похід на Лівобережну Україну. Обєднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром (очевидно, його участь у поході була спричинена великим бажанням дістати реванш після поразок від Б. Хмельницького), нараховувала близько 100тисяч чоловік [75, с.103]. Але, як зазначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду IV, що в цьому разі означало б і залежність гетьманату від Кримського ханства, як було у випадку з придунайськими князівствами - Валахією й Молдавією. «Ляхи не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розмежував покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами» - говорив у березні 1664 р. Дадеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 р. Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру, який, можливо, передбачав відносини сюзеренно-васального типу [75, с.170].

Водночас, кримський хан обіцяв польському королю підтримку у війні з Московським царством, але, висловив побажання, щоб до умов майбутньої мирної угоди з російським урядом були включені пункти про повернення ханству Казані та Астрахані. Махмет-Гірей давав зрозуміти Варшаві, що особливого інтересу до українських справ не має. Насправді, Крим, беручи участь у військових діях, використовував найменшу можливість для посилення свого впливу в Україні. Там весь час уважно стежили за політичною ситуацією довкола українських земель, за розвитком відносин між П. Тетерею та польським урядом. Щодо самого гетьманського уряду П. Тетері, то, відмовляючи йому в допомозі (в Криму вказували на небезпеку вторгнення калмиків і запорожців) і не надсилаючи великого війська, хан все таки зберігав постійну присутність невеликих загонів у Правобережжі як один з чинників політичного тиску на українське керівництво [21, с.109].

Провал польського походу на Лівобережжя став поворотним моментом у долі Гетьманщини. В Речі Посполитій змирилися з необхідністю мирного вирішення конфлікту з Росією. Бунти на Правобережжі тільки підштовхували поляків на згоду з Москвою. Юридичний розкол України був вирішений. На фоні укріплення військової й політичної могутності турецько-татарських сил і зростаючого невдоволення в Україні політикою польського короля та російського царя союз з «невірними» був єдиним логічним виходом для козацьких гетьманів. Такий крок був, однак, лише наслідком зростаючої ролі кримсько-турецького фактора на Україні в 60-і роки XVII ст. [80, с.22].

Невдалий похід військ Яна Казимира на Лівобережну Україну в 1663-1664 рр. вкрай загострив внутрішньополітичну та соціально-економічну ситуацію на Правобережжі. Антипольські настрої, які наростали й поширювалися в середовищі українського населення разом з посиленням польсько-шляхетської експансії після 1660 р., набули особливої гостроти. Надії П. Тетері, що прибуття польських військ приведе до заспокоєння українського населення та сприятиме стабілізації внутріполітичного життя Правобережної України, не виправдалися. Навпаки, прихід військових підрозділів Речі Посполитої шляхта Брацлавського та Київського воєводств сприйняла як сигнал до активізації зусиль, спрямованих на повернення маєтків, витіснення з них козацтва й відновлення фільварково-панщинної системи господарства. Загостренню обстановки сприяла значною мірою також антиукраїнська поведінка польських вояків і татар.

Антигетьманські настрої охопили й частину патріотично настроєної козацької старшини, в середовищі якої вже на кінець осені 1663 р. почали зявлятися плани антигетьманського повстання. До польського командування й Тетері надходили відомості про причетність до цієї змови київського воєводи І. Виговського, полковників Г. Гуляницького та Г. Лісницького, митрополита київського Й. Тукальського, архімандрита Гедеона (Ю. Хмельницького) та ін. [21, с.137].

Організаторам повстання необхідний був могутній союзник, який би міг надати допомогу в боротьбі як з Польщею, так і з Москвою. Саме таким ймовірним союзником могло виступити Кримське ханство, яке було зацікавлене в послабленні Польщі й Москви. Тому, ще з самого початку згадуваного походу опозицією були здійснені спроби налагодити стосунки з кримським керівництвом. Переговори здійснювалися через ханського представника Дадеш-агу. Очевидно в Бахчисараї надіялися, скориставшись черговим загостренням політичної ситуації в козацькій Україні та послабленням в результаті бойових дій у 1663-1664 рр. військової могутності Польщі та Росії, навязати свій протекторат українському урядові. Можливо, там розраховували, що повстання призведе до передачі гетьманської булави особі, що буде поступливішою, ніж П. Тетеря [21, с.140].

Однак, внаслідок рішучих дій гетьмана та польських військ, очолюваних воєводою С. Чарнецьким, наміри хана провалилися. Розгром змовників (страчено І. Виговського та І. Богуна, заарештовано і заслано до Польщі Й. Тукальського й Ю. Хмельницького) призвів до того, що у Бахчисараї відмовилися від підтримки повстання і знову пішли на зближення з Тетерею. Останній, в свою чергу, зважаючи на складність ситуації також шукав підтримки з боку Кримського ханства. Тож в середині березня 1664 р. П. Тетеря споряджає до хана посольство з проханням допомоги. За даними московського товмача Кучумова, Махмет-Гірей відгукнувся на прохання і відправив в Україну загін чисельністю в 1 тис. осіб під командуванням Батирші-мурзи.

У квітні польсько-українське командування зажадало від хана додаткових військ. Мало того, цього ж місяця сам С. Чарнецький, залишивши свої війська в Паволочі, Корсуні та Білій Церкві, і лише в супроводі загону з 13 чоловік відправився до Криму за допомогою. Не зустрівшись із ханом, який перебував на той час в Угорщині, Чарнецький звернувся до буджацьких татар. На його прохання в Україну виступив 5-тисячний загін на чолі з солтанами Салам-Гіреєм та Салет-Гіреєм. Йому також вдалося найняти окремі кримські загони [22, с.68-69].

Хан утримував частину військ в Україні, для чого часто використовуються Бєлгородська і Буджацька орди. Тут перебували значні татарські загони під командуванням Ширін-бея, Менглі-Гірея, Котлуші-мурзи, а в травні на Правобережжя прибула орда під керівництвом солтана Селім-Гірея. Присутність татарських військ в Україні давала можливість ханові, що діяв в інтересах Туреччини, справляти відчутний вплив на розвиток подій. Сам Тетеря в листі до короля 20 травня 1664 р., зокрема, зазначав, що «турецький султан всіма силами намагається перетягнути Україну на свою сторону і відмовляє від протекції Польщі». Тетеря також повідомляв, що з боку турецького керівництва на його адресу надходять погрози позбавлення не лише гетьманства, а й життя [22, с.69].

На початку 1665 р. здіймається нова хвиля боротьби проти Тетері. Польські підрозділи, втративши талановитого полководця (С. Чарнецький помер у середині лютого), виявилися неспроможними опанувати ситуацію. 30 березня було розгромлено жовнірів під Торговицею. Польські корогви зазнали поразки під Гумельцями, Вільшанкою та Лисянкою [62, с.330].

Незважаючи на намагання Тетері оволодіти становищем, поразка його військ 4 квітня 1665 р. ознаменувала повний крах політики гетьмана. Він фактично залишився без війська, без прибічників, без контрольованої території. Подальший хід воєнних дій складався для малочисельних його прихильників вкрай невдало. На подальший хід боротьби на Правобережжі безпосередній вплив мали події в Польщі. Ще з початку 1665 р. з новою силою розгорівся конфлікт між Яном Казимиром та Є. Любомирським, що переріс у рокош (збройний виступ шляхти проти короля). Ворогуючі сторони покладали великі надії на війська, що перебували в Україні [21, с.176].

Водночас, гетьману було передано, щоб той покладався на власні сили й татар, але ні в якому разі не відступав від Польщі. Отже, лише незначна частина польських військ продовжувала залишатися в Україні. Зокрема, 3-х тис. загін піхоти й кінноти перебував у Білій Церкві. Також там знаходилося близько 400 татар. У Корсуні розмістилося 250 німців-найманців. Невелика польська залога залишалася у Чигирині.

Залишившись без прихильників і не отримуючи суттєвої допомоги ні з боку польського уряду, ні з боку кримського хана і побачивши всю безнадійність подальшої боротьби, П. Тетеря відїжджає з Чигирина до Брацлава, прихопивши з собою військовий скарб, державний архів та гетьманські клейноди. Однак наближення до Брацлава загону кошового отамана І. Сірка, змусили Тетерю покинути місто і відправитись до Польщі [21, с.177].

Відїзд гетьмана став наслідком усвідомлення ним безперспективності обраного політичного курсу. П. Тетеря зрозумів неможливість обєднання Української держави за допомогою польської військової могутності.

Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з кримськими татарами, слід відзначити діяльність гетьмана С. Опари, який, на думку вчених, після Богдана першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрям у зовнішній політиці Гетьманату. Зважаючи на те, що імя Опари не було занесене до Реєстру Війська Запорозького 1649 р., можемо зробити висновок: він вийшов на політичну арену десь у середині 1650-х рр. Можливо, що був близько знайомий з молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стало причиною того, що наприкінці 1660 р. Ю. Хмельницький призначив медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна II Казимира [76, с.170-171].

Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки. Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських набігів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика С. Опари сприяла гуртуванню навколо нього козаків із навколишніх містечок і селищ: Сміли, Жаботина, Суботова та Камянки.

На середину 1665 р. сотник поширює серед населення правобережних міст і містечок універсали, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяв українцям такі самі вольності, які вони мали за правління Б. Хмельницького [76, с.171-172].

З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Тетері у червні 1665 р., що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили «старшому брату» певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері в особі Опари. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який тривалий час перебував у кримському полоні. Хоча інші джерела (в т. ч. й польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому булаву запорозьку» [76, с.172].

Розуміючи, що кримський хан, хоча і є монархом і володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого протектора - султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара відрядив до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. [9]. Головним завданням українських дипломатів було домогтися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському ханові посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики припускають, що посли Опари також просили в султана допомоги в звільнені від Речі Посполитої. Певною мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків - у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечень проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана долучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батирши, Батиром і Тенешом (усього близько 22 тис. осіб) [76, с.173].

Мабуть, лише десь на початку липня 1665 р. згідно з козацькими звичаями, на козацькій раді у Лисянці Опару було підтверджено на гетьманській посаді. Опосередкованим свідченням цьому є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі визнані козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич (генеральний осавул). Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату. За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися протидіяти його зростаючій політичній та військовій силі [26].

Місію протидії задумам С. Опари в Україні бере на себе керівник однієї з найстійкіших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський й власне Білоцерківський полки, він закликає їх намовляти козаків до протидії гетьману. Однак Опара відразу ж зреагував на це - він знову засвідчує свою вірність польському королеві й у середині липня відряджає до Яна II Казимира посольство на чолі з І. Суботовим. Воно мало просити про затвердження С. Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що перебували в українських фортецях. Водночас із дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями воєнного характеру. Разом із татарами він планує вирушати на Канів. Метою цього походу мало було захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату. Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня підійшов разом з турками й татарами Кан Мегмед [22, с.68].

Після численних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про зєднання основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара висилає в район можливого зєднання своїх противників Кальницький і Уманський полки разом із 5-тисячним татарським загоном. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня, а вже наступного дня він був раптово увязнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава [76, с.173-175].

Що ж призвело до такого підступного увязнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? Як на нашу думку, тут відіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей IV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на наш погляд, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких він домовлявся про спільний виступ не лише проти короля, а й кримчаків [76, с.175].

Таким чином, від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. XVII ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно політичного статусу Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмеда-Гірея IV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.

Події 1663-1665 рр. засвідчили бажання Криму здійснювати політичний контроль над українським урядом та покінчити з впливом Варшави і Москви в козацькій Україні. Для посилення свого впливу на Україну Бахчисарай вміло використовував суперечності між своїми головними конкурентами. При цьому татари не упускали можливості поживитися з українських земель.

Попри бажання гетьманських урядів позбутися татар як дестабілізуючого фактора, зовнішня небезпека та внутрішні суперечності змушували їх постійно шукати підтримки своєї влади з боку Криму, що відповідало інтересам останнього.

РОЗДІЛ 4.

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ СОЮЗ П. ДОРОШЕНКА <#"justify">На початку 60-х рр. ХVІІ ст. Гетьманщина скотилася у прірву хаосу і громадянської війни, результатом яких став поділ її на два Гетьманати. Проте навіть за таких важких умов серед української еліти знаходилися особи, які намагалися обєднати в єдине ціле розколену Україну, привести її до миру і злагоди. До них належав і П. Дорошенко - один із соратників Б. Хмельницького, котрий зробив спробу домогтися незалежності для своєї Вітчизни. На шляху до здійснення цієї мети гетьману довелося вести політичну та збройну боротьбу проти своїх опонентів і ворогів як усередині держави, так і за її межами [43, с.316].

П. Дорошенко (1627-1698 рр.) народився у Чигирині, походив із козацького старшинського роду, онук гетьмана М. Дорошенка. Здобув ґрунтовну освіту, добре знав латинську і польську мови. Школу військового і дипломатичного мистецтва пройшов у Б. Хмельницького [82, с.187]. Б. Хмельницький помітив його видатні здібності і призначив на посаду «гарматного писаря» та довіряв йому важливі доручення. Так, в 1650 р. ми зустрічаємо П. Дорошенка в числі тих, хто ходив в Молдавію, а в кінці цього ж року він відправився в якості депутата від козацького війська для переговорів з польським сеймом. В 1653 р. П. Дорошенко зайняв посаду прилуцького полковника, яку зберіг до кінця 1659 р. Після смерті Б. Хмельницького він належав до кола старшин, що підтримували І. Виговського і його політичні погляди. Вже на початку 1660 р. він був призначений Чигиринським полковником і радою старшин відправлений в числі депутатів, посланих в Москву з проханням про відмінну деяких статей Переяславського договору. До кінця гетьманства Ю. Хмельницького, так і при його наступнику П. Тетері П. Дорошенко не втрачав свого значення [80, с.20]. В 1663 р. він отримав від П. Тетері посаду генерального осавула, а в 1665 р. приєднав до неї звання Черкаського полковника [12, с.136-137].

Як вже відзначалося, у червні 1665 р., спираючись на підтримку татарських мурз, енергійний медведівський сотник С. Опара проголошує себе гетьманом, в якого П. Дорошенко обіймав посаду генерального обозного. Однак за низки обставин С. Опара не втримався при владі й близько 19-20 серпня козаки обирають гетьманом П. Дорошенка [59, с.89-90].

Сьогодні можна сперечатися, що саме відіграло в цій акції важливішу роль - татарська підтримка чи вільний вибір козаків. Не випадково з цього питання існує широкий спектр думок у документах й літописах. Наприклад, Самовидець констатував: «Видячи татаре нестаток Опарин, а Дорошенко, котрій перше был асаулом при гетману Тетері, тут же будучи і при Опарі, старался о гетьманство и солтана перееднал. Которого руку салтан з ордою держучи, призвавши Опару до себе з старшиною, казал Опару взяти, а Дорошенка дал гетманом козакам» [6, с.98]. Іншої думки дотримувався С. Величко: «А тогобічні полковники й інша старшина, побачивши, що їхній гетьман Тетеря до них не повертається і не знати де подівся, поїхавши до Польщі, а козацький гетьман Брюховецький відїхав на Москву, убезпечившись, щоб той не привіз їм якогось несмачного гостинця, і зїхалися на Покрову в Чигирин, де учинили раду і нарекли на ній гетьманом П. Дорошенка, тодішнього черкаського полковника, вручивши йому в нагляд до подальшого рішення правління і всі гетьманські тогобічні військові та цивільні справи» [5, с.469]. Сам П. Дорошенко в середині листопада повідомляв, польському королю: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (себто на гетьманський уряд) обрали, а згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь» [30, с.53].

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно - став утверджувати спою владу в різних районах Правобережжя [23, с.297].

Набагато складнішою виявилася справа боротьби із зовнішніми ворогами. Адже Українська козацька республіка була розчленована на дві частини із своїми урядами і надзвичайно спустошена 17-річною боротьбою. Прагнуло до самостійності Запорожжя, відіграючи деструктивну роль у процесі обєднання українських земель у межах національної держави [28, с.115]. Крім цього, з літа 1664 р. московський уряд виявляє готовність піти на поділ з Річчю Посполитою української території по Дніпру [28, с.187-188]. Посилювався політичний тиск з боку Кримського ханства й Порти. Тому П. Дорошенку доводилося докладати максимум зусиль, щоб поліпшити геополітичну ситуацію для України, створити сприятливі умови для її воззєднання. Він проявляє себе як талановитий дипломат [59, с.91]. Гетьман зберегти дружні взаємини з новим кримським правителем Ааділь-Гіреєм. Факти свідчать: саме Річ Посполита і Крим залишалися головними у планах П. Дорошенка як політична сила, за допомогою якої він мав намір поширити свою владу на Лівобережну Україну [35, с.203].

Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р. П. Дорошенко звертається до полковника Полтавського полку (одного з найбільших полків Лівобережжя) із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», а отже, відмовитись від царської зверхності. Отже, новообраний гетьман спочатку сподівався на обєднання України під своєю владою мирними засобами. У листопаді гетьман відправляє листа до Яна II Казимира, в якому просить того розіслати королівські листи в лівобережні полки, щоб ті схилялися під його корону та гетьманську булаву [72, с.126-127].

У травні, одержавши допомогу від хана, розпочав воєнні дії на Лівобережжі з метою захоплення плацдарму для подальшого наступу. 28 липня спалахнуло повстання проти росіян та І. Брюховецького [64, с.228]. Не гаючи часу, П. Дорошенко надіслав туди підрозділи серденят (найманих вояків) - різновид піхоти у османській армії [63, с.49].

Під час військової виправи з метою відвоювання Лівобережної України П. Дорошенко у листі від 16 серпня 1666 р. до Яна II Казимира відзначав, що він хоче лише «...схилити Задніпровя до вірного підданства Його Королівському Маєстатові». Одночасно, зважаючи на початок польсько-російських мирних переговорів у Андрусові, П. Дорошенко запитував короля Речі Посполитої про подальші дії свого війська з огляду на те, що Лівобережна Україна перебувала під номінальним протекторатом московського царя. У звязку з тим, що король не звертав уваги на прохання гетьмана, останній неодноразово повторював його як у листах до королівської канцелярії, так і у зверненнях до польських урядовців Я. Собеського та Я. Стахурського. Водночас гетьман не залишав надії добитися королівської прихильності [71, с.56-57].

У листі до Яна ІІ Казимира від 5 жовтня П. Дорошенко просив його надати «виразний ординанс», який би узаконив похід правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну. Однак Річ Посполита не лише не підтримала спроби П. Дорошенка обєднати Україну, а й провела заходи, які змусили гетьмана відвести свої полки з «лівого берега» Дніпра на «правий». Наприкінці 1666 р. коронна армія вступила у Правобережжя [72, с.127].

У 20-х числах липня П. Дорошенко дізнався про переговори між Росією і Польщею в Андрусові й, не приховуючи гіркоти та обурення, попросив Яна Казимира весь час інформувати його щодо розвязання на них «справи України» [61, с.282].

У вересні на допомогу гетьману зявилося близько 20-30 тис. татар під проводом Девлет-Гірея, котрі, прагнучи здобичі, наполягали на поході на Лівобережжя [33, с.48]. У жовтні він змушений був переправити їх через Дніпро, де татари вдались до грабежів і захоплення бранців. В листопаді почали прибувати перші польські корогви з теренів Польщі, які розташовувалися в подільських містах між Південним Бугом і Дністром [64, с.228-229]. Зрозумівши, що ідея воззєднання держави під верховенством Польської Корони не підтримується більшістю українців, а з другого боку, що Річ Посполита нічого не зробить для її реалізації допомоги, П. Дорошенко вирішив не допустити розташування на теренах козацької України польських підрозділів. З другої половини листопада українці й татари стали витісняти з Брацлавщини ворожі корогви [61, с.283].

На початку 1667 р. істотно погіршилося міжнародне становище України. Наприкінці січня після багаторічної війни Росія і Польща уклали Андрусівський договір про перемиря на 13,5 років. Ним був узаконений поділ України на дві частини - Лівобережжя та Київ з навколишньою територією залишалися за Росією, Правобережжя визнавалося частиною Польщі. Запорожжя переходило в підпорядкування обох держав. Цей договір викликав бурхливу негативну реакцію на Україні. Вирішення питання про воззєднання всіх українських земель ще більше ускладнилося [59, с.14]. Ще складнішою політичну ситуацію робило те, що з півдня піднімалася чергова хвиля турецько-татарсько-ногайського нашестя. Не припинялися усобиці в Гетьманщині [50, с.3].

У травні гетьман активізував підготовку Західного походу. Були розіслані універсали про мобілізацію козаків, котрі мали збиратися під Корсунем. До Стамбула вирушило посольство засвідчити готовність прийняти протекцію султана. У серпні гетьман застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана» [64, с.232]. Прибуваючі загони татар направляв у західноукраїнські землі. Протягом літа вони чинили спустошливі рейди до Старокостянтинова, Меджибожа, Бара, Острога, Заслава, Збаража, Вишнівця й Дубна. Вимушена згода гетьмана на проведення цих походів стала його великою помилкою, бо привела до втрати підтримки з боку місцевого населення. Зазнаючи лиха від татар, воно почало шукати захисту в польських воєначальників, чим вдало скористався призначений коронним гетьманом Я. Собеський [61, с.287].

Основні сили українців і татар просувалися через Старокостянтинів на Тернопіль. Допоміжного удару з боку Подільського Подністровя завдавав полковник О. Гоголь [64, с.232]. П. Дорошенко і Крим-Гірей, захопили Збараж, Тернопіль, Зборів, Поморяни вирушили основними силами (близько 20 тис. осіб) проти Я. Собеського й уже 6 жовтня зявилися біля Підгаєць. Цього ж дня провели потужний наступ на ворожі позиції. Хоча жовніри відстояли їх, але зазнали важких втрат [61, с.288].

П. Дорошенко і Крим-Гірей вирішили відмовитися від штурмів й досягти перемоги шляхом облоги польських підрозділів. Вона проходила успішно й коронного гетьмана через нестачу продовольства чекала неминуча капітуляція. Але йому усміхнулася доля, бо до калги-султана надійшли відомості про напад козаків на Крим. Справді, їх кілька тисяч під проводом харківського полковника І. Сірка та кошового Ж. Рога прорвавшись через Перекоп, зруйнували м. Арбаутук. Обурений Крим-Гірей 16 жовтня уклав угоду з Я. Собеським, що передбачала відновлення союзних відносин між Кримом і Річчю Посполитою, проведення обміну полоненими, визнання козаків підданими короля. Додаткова умова дозволяла татарам вивезти до Криму захоплений ясир [64, с.232-233].

Поставлений у безвихідне становище (як Богдан Великий під Зборовом), П. Дорошенко змушений був вступити в переговори з поляками й укласти 19 жовтня Підгаєцький договір. Його умови передбачали визнання Військом Запорозьким підданства королю [5, с.492]. Більше того, гетьман згоджується на повернення панам їхньої власності в Україні; козакам же гарантується їхня станова воля і їхні хутори. Поляки зобовязувалися до комісії не вводити на козацьку територію своїх військ, а козаки не мали вимагати жодних міст, де досі козаків не було (ясна річ, міст українських). У Білій Церкві зменшувалася польська залога, але звідти вона не виводилася [77, с.321].

Але, Підгаєцькі пакти державних суперечностей між Польшею та Україною не ліквідовували, а тільки примушували Україну на певний час перед королем схилитися. Загалом же, нечітка визначеність умов тільки підкреслювала несталість і тимчасовість цього миру, бо все відкладалося до комісії, саме тієї, яка пізніше назветься Острозькою [77, с.321].

Наприкінці 1667 - на початку 1668 pp. П. Дорошенко уперше провів серію переговорів із представниками російського уряду, який звільнив з увязнення його брата Григорія. Вони цікаві тим, що проливають світло на важливі аспекти політичного світогляду гетьмана [35, с.206]. Під час переговорів гетьман і митрополит Й. Тукальський засвідчили можливість прийняття протекції царя, але за умови, щоб була «у воззєднанні вся Україна» [24, с.343]. П. Дорошенко підкреслив, що йдеться про обєднання не лише Правобережжя з Лівобережжям, а й усіх етноукраїнських земель - території в минулому Руського князівства, включно з Перемишлем, Ярославом, Львовом, Галичем і Володимиром [45, с.326-330].

Гетьман погоджувався прийняти російську протекцію на таких умовах: в українських містах не буде російських воєвод, залог та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуть податків; не порушуватимуться козацькі права й вольності; гетьманом воззєднаної козацької України буде П. Дорошенко, а І. Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки російська сторона не прийняла цих вимог, переговори припинилися [40, с.331-332].

Наприкінці січня на початку лютого П. Дорошенко скликав старшинську раду, яка ухвалила розпочати боротьбу проти російських залог [37, с.91-92]. Весною правобережний гетьман готується до походу на Лівобережжя. На цей час становище Лівобережного гетьманства ускладнилося внаслідок наступу росіян у другій половині квітня на Сіверщину. В травні на терени Гадяцького полку вдерся Г. Ромодановський, котрий взяв в облогу Котельву. Дочекавшись підходу татар, лівобережний гетьман зібрав полки й вирушив на початку червня до Котельви. Незважаючи на те, що він очолив повстання, його авторитет не зміцнився ні серед рядового козацтва (воно ненавиділо його за поступки Москві), ні серед старшини, яка побоювалася його жорстокості й самодержавних устремлінь [61, с.296].

Міжнародна обстановка начебто складалася сприятливо для П. Дорошенка. Йому вдалося порозумітися з Кримом, звідки надійшла допомога [23, с.432]. У кінці травня 1668 р. правобережний гетьман переправився через Дніпро й став табором під Говтвою [20, с.303]. Згодом сюди ж підійшов лівобережний гетьман, котрий став обозом поблизу Зінькова. Оволодівши більшою частиною Лівобережжя П. Дорошенко 8 червня 1668 р. скликає загальноукраїнську старшинську раду для вибору гетьмана «обох сторін Дніпра» [73, с.74]. Її хід та результати переконливо свідчили про бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а П. Дорошенка обрано гетьманом «всього Війська Запорозького» [74, с.47-48].

У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило до відтягнення основних сил П. Дорошенка з Лівобережжя - наприкінці липня він уже був у Чигирині. Оборону північного кордону П. Дорошенко доручив чернігівському полковнику Д. Многогрішному [78, с.388].

Зміст Андрусівського договору переконав П. Дорошенка в доцільності курсу на зближення Портою. Перші спроби П. Дорошенка встановити відносини з Портою, про які нам відомо, припадають на 1666 р. після ради Війська Запорозького, яка відбулася 20 лютого 1666 р. поблизу міста Лисянка, гетьман дав знати в Константинополь, що він готовий слухатися волі султана [42, с.250]. Варто звернути увагу на лист із квітня 1666 р. великого візира Кьопрюлю-заде Фазіля Агмеда-паші до П. Дорошенка, у якому гетьмана названо підданим султана. До речі, вислів «підданий» у цьому листі, як і в багатьох інших аналогічних документах, «не слід сприймати... буквально: це був лише традиційний у турецьких зносинах спосіб вислову, зовнішня форма, вживана в турецькій дипломатичній мові відносно країв або народів, які Порта вважала за належні до сфери її політичних впливів» [30, с.80-81].

Налагодження польсько-російських відносин штовхало П. Дорошенка далі шукати звязків із Туреччиною. Осені 1666 р. стосується згадка про те, що гетьман перед трьома кримськими султанами присягнув, що йому бути в дружбі з кримським ханом, а цісарю турецькому в підданстві; а також згадка про те, що П. Дорошенко відрядив послів до султана, «піддаючись йому». Згідно зі звітом (реляцією) за 1667 р. про діяльність польського посольства в Туреччині, який 13 березня 1668 р. був представлений на розгляд сенату Речі Посполитої 9 липня 1667 р., на аудієнції у султана Мегмеда IV в Адріянополі побували посли П. Дорошенка, які заявили про готовність Війська Запорозького прийняти його протекцію. У турецькому варіанті розповіді про цю саму зустріч султан нібито на прохання козацьких послів відповів: «Будьте у відданості мені - і будете мною захищені» [42, с.251].

У січні 1668 р. посли подалися до Стамбула й Криму. А на початку лютого 1668 р. відбулася старшинська рада і ухвалила «з обох боків Дніпра жителям бути у воззєднанні й жити окремо і давати данину турецькому цареві та кримському ханові, так як платить валахський князь...». У березні великий візир Османської імперії попередив польського канцлера про намір султана взяти козаків під свою опіку [7, с.181-182].

Напередодні 5 липня козацькі й турецькі посли прибули до Чигирина. Юсуф-паша передав гетьманові листи, в яких султан писав про ставлення Порти до бажання козаків прийняти її протекцію. П. Дорошенко і Й. Тукальський прийняли чауша з почестями і незабаром відправили його додому [74, с.49].

Ще до відїзду чауша П. Дорошенко зібрав усіх своїх полковників на раду, на якій начебто запропонував бити чолом на вірність московському цареві і для цього послати до царя послів від Війська Запорозького. Насправді ж рада підтвердила курс на встановлення турецького протекторату. На тій самій раді було розроблено і схвалено проект договірних статей (усього їх було 16), у яких Військо Запорозьке давало згоду на перехід під турецький протекторат. До Туреччини 10 (20) серпня разом із чаушем відправили двох козацьких послів, які мали передати ці статті на розгляд султанові. Статті передбачали широку автономію, по суті, незалежність українських земель від Османської імперії: Порта не мала права втручатися у внутрішні справи українців, трактувати місцеве населення як підневільне, вимагати від нього сплачувати данину й податки, постійно тримати на українській території турецькі (і татарські) війська, які козаки покликали на допомогу. За цими статтями, Порта зобовязалася без згоди Війська Запорозького не укладати договори з країнами, з якими воно було у ворожих стосунках, зокрема з Польщею і Москвою [30, с.214-216].

Однак, проти воззєднання козацької України виступили не лише Росія та Річ Посполита, а й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення перспективою прийняття Українською державою турецької протекції та зрівняння в міжнародно-правовому відношенні з ханством. Окрім того, хан втрачав можливість впливати на політику українського уряду, а також здійснювати напади на українські землі. Однак найбільший парадокс полягав у тому, що в боротьбі проти П. Дорошенка ханство знайшло опору на Запорожжі, яке в серпні обрало гетьманом П. Суховія. 26 серпня між Запорожжям і Кримом укладається угода, яка передбачала надання ханством військової допомоги запорожцям за умови, що вони не піддадуться Порті й чинитимуть спротив її наступу [7, с.182].

У вересні 1668 р. до П. Дорошенка прибув турецький посол Гачабаш-паша з повідомленням, що козацькі посли були допущені (очевидно, зі статтями) до султана. Гачабаш-паші султан доручив переказати гетьманові, що він приймає Військо Запорозьке під свій захист. Через того самого посла султан просив, щоб козаки погодилися розмістити в Чигирині і Кодаку залоги яничарів. Тоді ж у вересні Гачабаш-паша виїхав назад у супроводі двох послів П. Дорошенка - генерального писаря Л. Бускевича та уманського полковника Г. Білогруда. Із переговорів у Порті відомо тільки, що турецька сторона вимагала розмістити в козацьких містах свої військові загони, а Л. Бускевич відповів, що вони з Г. Білогрудом не можуть пристати на це без гетьманського відома [72, с.428].

Не пізніше 8 (18) лютого 1669 р. П. Дорошенко дізнався, що Л. Бускевич і Г. Білогруд повертаються з Порти разом із делегованим від неї «великим послом» (чаушем) [3]. Гетьман повідомляє про це в дописці до свого листа від 8 (18) лютого з Чигирина, адресованого «чернігівському полковникові, наказному нашому і сіверському гетьманові» Д. Многогрішному (лівобережним гетьманом його обрали 3 (13) березня на козацькій раді у Глухові). При цьому П. Дорошенко зауважив: з чим приїдуть Л. Бускевич та Г. Білогруд із турецьким послом, стане відомо на козацькій раді. Із листа випливає, що йдеться про раду, яку П. Дорошенко призначив на 22 лютого (ст. ст.) в місті Корсунь. Гетьман звернувся з письмовим закликом узяти участь у цій раді до право - і лівобережних полковників, зокрема й до Д. Многогрішного. 15 (25) лютого Д. Многогрішний листом із міста Седнів доніс цареві про скликання ради в Корсуні на 22 лютого (ст. ст.). Д. Многогрішний міг не знати, з чим прибули посли, бо П. Дорошенко до самої ради намагався тримати в таємниці одержані від них відомості. Звичайно, це було нелегко, бо ходили чутки, що султан ухвалив «вічне підданство» козаків Порті [42, с.256-257].

М. Крикун віднайшов два документи, які засвідчують, що рада відкрилася 11 (21) березня 1669 p.: зізнання 15 (25) квітня в Малоросійському приказі козака Війська Запорозького, який був на цій раді і стверджував, що «рада була в четвер на третій неділі великого посту» (тобто саме 11 (21) березня), та «Меморіял» про раду, де сказано, що вона відбулася у четвер 21 березня. Чому ж майже місяць минув після приїзду з Порти козацьких і турецького послів до відкриття ради? Не забуваймо про труднощі, повязані з організацією ради, адже з моменту гетьманського універсалу про скликання ради і до її початку могло спливти чимало часу. Слід пригадати і тодішні дії П. Дорошенка, який прагнув посилити свої позиції на Лівобережжі і не допустити обрання Д. Многогрішного лівобережним гетьманом. Не випадково Корсунська рада відбулася після Глухівської, на якій 3 (13) березня 1669 р. Д. Многогрішного було обрано гетьманом, а 6 (16) березня було ухвалено так звані «Глухівські статті», які посилили залежність лівобережної Гетьманщини від Москви. Можливо також, серед козаків були незадоволені намірами П. Дорошенка прийняти турецький протекторат, і йому треба було якийсь час, щоб подолати цеп опір [42, с.259-260].

Попри намагання гетьмана залучити до участі в раді всі правобережні й лівобережні полки, не всі вони були представлені полковниками, старшиною та черню. На раді були відсутні правобережні полковники О. Гоголь (могилівський або подільський) і С. Щербина (торговицький) та тоді ще охотний полковник І. Сірко [20, с.312]. Лівобережних полковників, які орієнтуються на Москву і підтримують Д. Многогрішного, на раді не було [42, с.260-262].

березня П. Дорошенко, виїхавши «в поле», тобто на місце, де зібралася рада, поклав на килим булаву й бунчук і звернувся до полковників і сотників зі словами, що, зважаючи на сумяття серед них, він повертає клейноди, тобто відмовляється від гетьманської влади, запропонувавши: «кому схочете, тому й віддайте їх». Усі загукали, що гетьманом хочуть мати тільки його, тоді П. Дорошенко знову взяв булаву й бунчук і прорік: «Як обрали мене гетьманом, то я вам всім служитиму, але й ви всі слухайте мене, не визнаючи інших гетьманами» [42, с.262].

Наступним і найважливішим питанням, яке обговорювали на раді, були відносини Війська Запорозького з Туреччиною. Одержавши назад булаву й бунчук, П. Дорошенко звернувся до полковників і сотників зі словами: «Як ви мені даєте цей клейнод Війська Запорозького, то я зараз зичу бачити, при кому бажаєте зоставатися: чи при дідичних панах своїх? (Польщі), чи при Москві? чи при Турчині?» [16, с.6]. У відповідь йому заволали, що при Туреччині. Тоді гетьман сказав: «Є тут турецький посол, тож потрібно його закликати і оповісти йому, щоб передав цісареві турецькому, що маєте його за свого пана і повністю віддаєтеся під його захист». Учасники ради згодилися на це і повели «коня по турецького посла», щоб привезти його на раду. Коли посол приїхав, він запитав, навіщо по нього посилали, а полковники і сотники заявили від усієї ради: «Ми Турчинові піддаємося і маємо його за пана». Подякувавши їм турецький посол запитав: «Кого між собою маєте за гетьмана…?». Заволали полковники й сотники: «Ми іншого не маємо за гетьмана, тільки П. Дорошенка». Почувши це, посол подарував гетьманові від султана «кафтан і золотоголову ферязь, підшиту білою телятиною. І так гетьмана убравши в білі турецькі шати (до чого його примусили), його з ради до міста впровадили». Посол пообіцяв прислати на допомогу Війську Запорозькому «людей, гармати й амуніцію, скільки їм потрібно буде, з тією, однак, умовою, щоб 40 значних козаків вислали до Туреччини, аби вони заприсягли цю свою підлеглість Порті». Він обіцяв також дарування султаном «вольностей», якщо козацькі посланці присягнуть, очевидно, на вірність [42, с.265].

Отже, на раді було ухвалдено прийняти протекторат турецького султана. Це рішення символізувало убрання гетьмана в подарований султаном одяг: у Туреччині, як і взагалі на тогочасному Сході, це було виявом особливої поваги, довіри, пошани з боку володарів [40, с.338].

Відразу по закінченні ради почали поширюватися чутки, що Військо Запорозьке присягнуло бути в підданстві у турецького султана. Однак Д. Дорошенко спростовує ці чутки: «властиво підданство на Корсунській раді оформлене не було, бо не було перш за все неминучої в таких випадках присяги» [30, с.248].

П. Дорошенко взагалі уникав терміна «підданство» в трактуванні українсько-турецьких стосунків. У листі від 12 (22) березня до великого візира він дякує йому за султанів лист, до якого візир був причетний і який гетьманові привіз перед Корсунською радою турецький посол. П. Дорошенко звертає увагу на уступ у листі, де сказано, що султан прийняв козаків в «опіку» і «боронити постановил». Напевно, П. Дорошенко вжите султаном слово «підданство» умисно перефразував як «опіка». Саме це слово або ж якесь близьке до нього за значенням гетьман прилюдно вживав на Корсунській раді, щоб пояснити суть українсько-турецьких стосунків [42, с.269]. Д. Дорошенко пише, що на раді «скоріше була мова про військовий союз і взаємну поміч», і одразу зауважує: «А може говорилось про союз лиш задля того, щоб не викликати серед козацької маси невдоволення з «турецького підданства» [30, с.248].

Можна стверджувати, що Корсунська рада ухвалила військово-політичний союз, але треба памятати, що і у військовому, і в політичному сенсі це був союз нерівних субєктів: Військо Запорозьке було підзахисною, підопічною, протегованою і тому залежною стороною. Протекторат - це термін, який обємно, хай, може, і не зовсім вдало, характеризує українсько-турецькі відносини, проголошені на Корсунській раді.