Правове забезпечення охорони земель

Правове забезпечення охорони земель

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характристика правової охорони земель

.1 Поняття та зміст правової охорони земель

.2 Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель

Розділ 2. Аналіз правового забезпечення основних заходів у галузі охорони земель

.1 Державна комплексна система спостереження за станом земель

.2 Планування в галузі використання та охорони земель

.3 Землеустрій

.4 Стандартизація та нормування

.5 Економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів

Розділ 3. Актуальні проблеми правового забезпечення охорони земель в умовах земельної реформи

.1 Проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони

земель

.2 Шляхи вирішення проблем правового забезпечення охорони земель із врахуванням міжнародного досвіду

Розділ 4. Охорона праці та безпеки в надзвичайних ситуаціях

.1 Характеристика системи управління охороною праці на підприємстві, установі, організації

.2 Аналіз особливостей охорони праці на робочому місці юриста

.3 Розробка заходів щодо покращення умов праці та заходів безпеки в надзвичайних ситуаціях

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Конституція України від 28 червня 1996 р. визначила, що земля є об'єктом права власності Українського народу (ст. 13) та основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14). Окрім цього не можна не згадати про економічну функцію землі, згідно з якою вона є засобом виробництва та відіграє важливу роль у розвитку інвестиційної діяльності. З одного боку, це сприяє утвердженню позицій України на міжнародній арені у зв'язку з її вступом до Світової організації торгівлі та євроінтеграційною спрямованістю її політики. А з іншого боку, така активна господарська діяльність має тенденцію негативно відбиватися на якісному стані земель нашої держави. Зокрема, з огляду на інтенсивний розвиток земельних відносин, що відбувається в останні роки в Україні, можна констатувати збільшення кількості правопорушень у цій сфері, пов'язаних із незаконним переводом земель з однієї категорії до іншої (це особливо поширено щодо земель сільськогосподарського призначення), нецільовим використанням земельних ресурсів, самовільним відхиленням від проектів землеустрою, ухиленням від державної реєстрації земельних ділянок та поданням недостовірної інформації щодо них та інше. Ці правопорушення є різними за змістом, а результат їх скоєння один - погіршення стану земель та втрата якісного грунту, що призводить до порушення конституційного права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Все це робить все більш актуальною тему правового захисту земель.

Загалом же питання про правову охорону земель завжди було, є та буде актуальним, незалежно від економічного рівня розвитку держави, політичної ситуації та інших чинників. І в першу чергу це зумовлене різноманітністю функцій, які виконує земля.

Об’єктом дослідження є правовідносини в галузі правової охорони земель.

Предмет дослідження є правове забезпечення охорони земель.

Метою роботи є визначення на базі аналізу сучасного стану правового забезпечення охорони земель в Україні та відповідного міжнародного досвіду основних напрямів оптимізації законодавства України у даній галузі.

При виконанні роботи були окреслені основні завдання, зокрема, такі:

·   визначити поняття та зміст правової охорони земель;

·   дати характеристику розвитку та сучсному стану законодавства в галузі охорони земель;

·   проаналізувати державну комплексну систему спостереження за станом земель;

·   проаналізувати планування в галузі використання та охорони земель;

·   проаналізувати стандартизацію та нормування в галузі охорони земель, як один з основних заходів в галузі охорони земель;

·   проаналізувати економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів;

·   визначити проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони та земель;

·   провести аналіз проблем правового забезпечення охорони земель з врахуванням міжнародного досвіду.

Під час виконання дипломної роботи використовувались такі методи дослідження.

Метод узагальнення використовувався для визначення певних понять на протязі всієї дипломної роботи. Метод абстрагування використовувався для глибокого розуміння теми, дивлячись на різні концепції розвитку законодавства та доктрини науки в даній галузі. Аксіоматичний метод використовувався для чіткого визначення понять, теорій які непотрібно підтверджувати, оскільки вони є фундаментальними. Метод аналізу використовувався під час дослідження законодавчого забезпечення охорони земель. Метод аналогії використовується для аналізу декількох понять, явищ та отримання на цій основі середньої закономірності. Математичний метод активно використовувався в четвертому розділі "Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях".

Науково-теоретичну базу дослідження складають праці таких вчених як В.І. Андрейцев, С.О. Боголюбов, І.І. Каракаш, В.В. Костицький, П.Ф. Кулинич, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, В.В. Петров, О.О. Погрібний, Г.Н. Полянська, В.К. Попов, Б.Г. Розовський, В.І. Семчик, Н.І. Титова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, В.3. Янчук та інші.

Дослідженням окремих аспектів даної теми присвячені праці зарубіжних вчених таких як О.С. Колбасов, П. Свобода, Р.Л. Анахасян, О.Л. Дубовик, Л.Кремер, Г. Люббе-Вольфф та інші.

Розроблені вченими положення дістали розвитку у працях А.Г. Бобкової, Н.С. Гавриша, В.К. Гуревського, О.В. Конишевої, В.К. Матвійчука, В.П. Жушмана, Л.П. Заставської, А.М. Мірошниченко, С.В. Разметаєвої, Л.П. Решетника, А.М. Статівки та ін. Кожен з названих вчених зробив свій внесок у розвиток даної теми, тому, беззаперечно, отримані знання становлять цінність для юридичної науки.

В той самий час ці знання потребують здійснення аналізу їх змісту, упорядкування та систематизації з урахуванням положень чинного законодавства України, що надасть змогу виробити певну концепцію у теоретичному підході до правової охорони земель в Україні.

Основна нормативно-правова база дослідження складається з Конституції України, Земельного кодексу України, Законів України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про охорону земель", "Про охорону навколишнього природного середовища", Указу Президента України "Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу", Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування(зонування) земель" даний перелік не є вичерпним, а лише містить основний перелік нормативно-правової бази дослідження.

Емпірична база дослідження складається з Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 р.

Наукова новизна та практичне значення отриманих результатів полягають в обґрунтуванні позиції щодо необхідності комплексного підходу к реформуванню земельного законодавства України. Також запропоновано рекомендації щодо закріплення поняття правової охорони земель та державної комплексної системи спостереження за станом земель на законодавчому рівні. Крім цього результати дослідження можуть бути використані в процесі оновлення земельного законодавства. Також результати дослідження можна використовувати в навчальному процесі, при підготовці курсу лекцій з дисциплін екологічне, аграрне і земельне право України.

Відповідно до поставленої мети і завдань структура роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, дванацяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел, який становить 112 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 131 сторінок.

Розділ 1. Загальна характристика правової охорони земель

.1 Поняття та зміст правової охорони земель

Конституція України основний закон нашої держави визначає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави [1, ст. 13]. Це положення Конституції України знайшло відображення та деталізацію в Земельному кодексі України та інших правових актах земельного законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України встановлюється, що земельне законодавство базується принципах забезпечення раціонального використання й охорони земель та принципах пріоритету вимог екологічної безпеки [3].

Виходячі з вище викладеного можна зробити висновок, що головним завданням законодавства в галузі регулювання земельних відносин є охорона земель. законодавство земля охорона грунт

Важливо зазначити, що в чинному законодавстві України не міститься поняття «правової охорони земель», але містить поняття «охорони земель». Отже Поняття охорони земель можна визначити за допомогою ст. 162 Земельного кодексу України, на основі даної можна стверджувати, що охорона земель - це система правових, організаційних, економічних, адміністративних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель лісогосподарського та сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель оздоровчого, природоохоронного, історико-культурного та рекреаційного призначення [3].

Враховуючи той факт, що на законодавчому рівні не визначено поняття «правової охорони земель», для його визначення (поняття), необхідно звернутися до спеціалізованого літературного джерела. Так П.Ф. Кулинич, визначив поняття «правової охорони земель» наступним чином: «Правова охорона земель є системою врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду України, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» [79, 237]. Можна погодитися, що поняття саме правової охорони земель це врегульована нормами права система заходів (наприклад економічних тощо), яка спрямована на охорону земель.

На думку В.Л. Мунтяна, правова охорона земель являє собою систему правових норм, які містять приписи, спрямовані на збереження земель та відновлення й підвищення їх родючості, здійснюваних з метою раціонального використання землі [86, с. 117]. Якщо на законодавчому рівні закріплювати поняття правової охорони земель дане визначення буде підходити більше, оскільки воно більш формалізоване.

Повертаючись до законодавства необхідно констатувати, що на законодавчому рівні поняття «охорона земель» закріплено як система різноманітних заходів, у тому числі і правового характеру. При цьому зазначені заходи спрямовують свою дію, як вже зазначалося вище, на забезпечення досягнення раціонального землекористування, на запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для інших потреб тощо, а також на захист земель від забруднення та псування. Важливо зазначити, що ефективне або раціональне використання земель є важливим елементом захисту земель (дана думка буде розкрита згодом).

Важливо зазначити, що охорона грунтів у законодавстві України визначається як система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля.

Важливо звернути увагу на об'єкт правової охорони, оскільки визначення об'єкта дає можливість розкрити, те що охороняється. Отже об'єктами правовідносин щодо охорони земель від забруднення та псування є всі землі в межах території України. Крім цього, на законодавчому рівні, а саме ст. 168 Земельного кодексу України виділяється в якості особливого об'єкта охорони ґрунти. Таким чином можна стверджувати, що об'єктом охоронних правовідносин є землі (земельні ділянки) та ґрунти [3]. Важливо зазначити, що грунт - це природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку людства завдяки найціннішій своїй властивості - родючості

При визначенні поняття «правової охорони земель від забруднення та псування» до уваги потрібно взяти досліджені в спеціальній юридичній літературі положення про те, що сукупність організаційних, економічних, ґрунтозахисних, технологічних, юридичних та інших заходів, що складають суть охорони земель, будучи опосередкованими у правовій формі, набувають властивостей правової охорони земель [58, с. 277-278]. Також в юридичній літературі простежується позиція, згідно якої у випадках, коли заходи з охорони земель отримують правове закріплення, правомірно говорити про правову охорону земель [83, с. 171]. З огляду на охорону земель від забруднення та псування заходи охорони повинні бути спрямовані на попередження та усунення тих негативних факторів, внаслідок дії яких сталися негативні зміни якісного стану земель.

Важливо зазначити, що охорона земель є однією з складових охорони навколишнього природного середовища, оскільки згідно зі статтею 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29] земля, поряд з іншими природними ресурсами, такими як наприклад вода, ліси, надра, атмосферне повітря виступає одним із об'єктів охорони навколишнього природного середовища.

Таким чином, охорона навколишнього природного середовища, в тому числі і правова, одночасно охоплює і охорону землі [62, с. 9-10], а проблеми охорони земель за своїми основними напрямками, принципами та засобами мають, на думку ряду вчених, багато спільного з вирішенням проблем охорони довкілля в цілому.

Також ще один важливий аспект полягає в тому, що не тільки земельний кодекс України як законодавчій акт забезпечує на законодавчому рівні охорону земель та грунтів, але існують й інші законодавчі акти, що забезпечують дотримання вимог та вчинення заходів щодо охорони якісного стану земель та ґрунтів від забруднення та псування, а саме: Закон України «Про охорону земель» [28],Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29], Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [15], Закон України «Про пестициди і агрохімікати» [32], Закон України «Про відходи» [9], Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» [24], Закон України «Про меліорацію земель» [21] та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до чинного законодавства України до основних елементів охорони земель від забруднення та псування можна віднести:

·   встановлення заборон та обмежень на діяльність, що може негативно вплинути на якісний стан земель;

·   здійснення контролю у сфері охорони земель;

·   закріплення державних стандартів і нормативів у сфері охорони земель;

·   економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель;

·   моніторинг земель;

·   ведення Державного земельного кадастру;

·   застосування юридичної відповідальності за порушення вимог охорони земель від забруднення та псування [28, ст. 22].

В основу даної класифікації правових форм покладені заходи правового впливу щодо забезпечення правової охорони земель від забруднення та псування, частина з яких буде детальніше розглянута в ІІ розділ даної роботиі.

Складовою охорони земель є система правових, організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на відтворення і підвищення родючості ґрунтів [3]. При цьому охорона грунтів у чинному законодавстві України визначається як система правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля. При врегулюванні будь-якої діяльності, що може вплинути на якісні характеристики ґрунтового покриву, у чинному законодавстві України враховуються біологічні властивості ґрунтів, їх цінність для розвитку аграрної промисловості України та передбачаються заходи, спрямовані на забезпечення їх охорони, в тому числі збереження їх корисних властивостей. Так, пункт 3 ст. 168 Земельного кодексу України встановлює обов'язок власників та землекористувачів при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. При цьому у частині 2 ст. 168 Земельного кодексу України встановлюється заборона для власників земельних ділянок та землекористувачів здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу відповідних контролюючих органів. Контроль за виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту здійснює інспекційний орган держкомзему, який видав дозвіл, та територіальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища [3].

Також важливо наголосити. що саме правова охорона земель від забруднення та псування базується на таких основних (фундаментальних) засадах:

·   забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу;

·   публічність у вирішенні питань щодо охорони земель,

·   пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі;

·   відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель від забруднення та псування;

·   нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси:

·   поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності у сфері охорони якісного стану земель;

·   використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на здійснення деяких заходів по охороні земель тощо.

Згідно чинного законодавства про охорону земель, охорона земель є важливим видом діяльності суб'єктів земельних правовідносин з урахуванням категорій земель та їх цільового призначення [28, ст. 168]. Слід зазначити, що дана вимога законодавця про використання земель за їх цільовим призначенням є типовою у земельному праві. З цього випливає, що заходи по охороні земель повинна здійснювати не тільки держава, але й землевласники і землекористувачі. Так, наприклад ст. 91 Земельного кодексу України говорить, що власники і землекористувачі повинні виконувати ряд заходів по охороні земель.

Важливо наголосити, що відповідно до частини 1 статті 167 Земельного кодексу України, згідно з яким господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється [3], даний аспект найбільш притаманий стандартизації і нормування в галузі використання та охорони земель. У ст. 35 Закону України «Про охорону земель» встановлюється вимоги до власників та землекористувачів, у тому числі орендарів земельних ділянок, здійснювати господарську діяльність з урахуванням природоохоронних вимог чинного законодавства України [28]. Отже, можна погодитися з висновком В. І. Андрейцева, що «система ефективного використання земель та інших природних ресурсів повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер та передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на тваринний та рослинний світ, геологічні породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища. На основі цього можна стверджувати, що власники і землекористувачі повинні не тільки не порушувати законодавство в галузі охорони земель, але й ефективно використовувати землі та земельні ділянки при ведені господарської або іншої діяльності.

На основі цього можна стверджувати, що землевласники і землекористувачі, в тому числі орендарі, зобов'язані здійснювати раціональну організацію території, збереження й підвищення родючості ґрунтів, захист земель від водної й вітрової ерозії, селю, заболочення, вторинного засолення, висушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування, а також запобігати зростанню сільськогосподарських угідь чагарником і дрібноліссям, попереджувати погіршення культурно-технічного стану земель» [49, с. 88].

Повертаючись до питання ефективного використання природних ресурсів, слід зазначити, що ефективним використанням ресурсів вважається додержання екологічних вимог, визначених у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»:

·   здійснення раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

·   здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

·   здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

·   застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища та безпеку здоров'я населення;

·   збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

·   здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб;

·   здійснення заходів щодо збереження і невиснажливого використання біологічного різноманіття під час провадження діяльності, пов'язаної з поводженням з генетично модифікованими організмами.

Важливо підкреслити, що при використанні природних ресурсів має забезпечуватися виконання й інших вимог, встановлених даним законом та іншим законодавством України [29].

На відміну від псування та забруднення земель, визначених у ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», деградовані та малопродуктивні землі є характеристикою цих земельних ділянок [12]. Так, відповідно до ст. 171 Земельного кодексу України до деградованих земель, серед іншого, належать земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші. До малопродуктивних земель належать сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним [3].

Таким чином, утворення малопродуктивних чи деградованих земель є результатом псування або забруднення цих земельних ділянок. Як один із засобів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель, у чинному законодавстві України передбачається їх рекультивація. Зміст рекультивації порушених земель становить комплекс організаційних, технічних і біотех-нологічних заходів. Згідно з пункту 2 ст. 166 Земельного кодексу України в обов'язковому порядку рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. Вона здійснюється шляхом нанесення ґрунту, знятого при проведенні даних робіт, на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву [3].

Згідно пункту 7.2 Порядку видачі та анулювання спеціальних дозволів № 1, «після проведення рекультивації порушених земель проводиться обстеження земельної ділянки і складається акт, який підписується представниками інспекційного органу Державного комітет України по земельним ресурсам, територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та заявником. В акті зазначається відповідність виконаних робіт умовам, визначеним у проекті землеустрою, фіксуються показники агрохімічного паспорта земельної ділянки, з якої було знято родючий шар ґрунту, а також показники агрохімічного паспорта рекультивованої земельної ділянки» [44].

Важливо зазначити, що такий механізм охорони земель, як рекультивація, є дієвим, непроведения рекультивації порушених земель є правопорушенням та, відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», являє собою «невиконання комплексу організаційних, технічних і біотехно-логічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою» [12].

При цьому слід зазначити, що розробка системи заходів щодо відновлення та підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення та заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами та інших видів деградації, запобігання іншим негативним явищам є одним із основних завдань землеустрою в Україні [3, ст. 183]. За погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, згідно зі ст. 156 Земельного кодексу України, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки [3]. Зокрема розмір збитків, завданих унаслідок непроведения робіт з рекультивації порушених земель, визначається за формулою та в порядку, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок не проведення робіт з рекультивації порушених земель» від 17 грудня 2008 р. № 1098. При цьому згідно пункту 2 даної постанови, «відшкодування особами збитків, розмір яких визначено відповідно до цієї постанови, не звільняє їх від проведення в установленому порядку робіт з рекультивації порушених земель» [30].

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання низки своїх функцій, що закріплені в чинному законодавстві, зокрема шляхом: законодавчого регулювання земельних відносин; розроблення та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами; переданні (продажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визначення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу ґрунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель [65, с.351].

Згідно з чинним законодавством, а саме: Земельним кодексом України до змісту охорони земель входять наступні складові:

·   обґрунтування та забезпечення досягнення раціонального землекористування;

·   захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

·   захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

·   збереження природних водно-болотних угідь;

·   попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

·   консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь [3, ст. 164].

Всі ці складові беруть участь у формуванні системи заходів у галузі охорони земель, до змісту якої входять:

·   державна комплексна система спостережень до якої входить ведення державного земельного кадастру і моніторинг;

·   розробка загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель;

·   створення екологічної мережі;

·   здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель, тоьто планування в галузі використання та охорони земель;

·   економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів;

·   стандартизація та нормування [3].

В цілому всі ці заходи спрямовані на забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів та їх природних і набутих якостей тощо, тобто охорону.

Таким чином, на основі комплексного аналізу чинного законодавства і літератури можна визначити, що правова охорона земель - це система врегульованих нормативно-правовими актами заходів матеріального, адміністративного та іншого характеру, яка спрямована на ефективне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення особливого правового режиму земель.

Отже повертаючись повертаючись до того, що на законодавчому рівні невизначено поняття правової охорони земель я вважаю доцільно на законодавчому рівні закріпити дане поняття і пропоную: внести зміни до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель» і закріпити вище визначене поняття.

Зміст правової охорони земель полягає у ефективному використанні земель, запобіганні необґрунтованому вилученню земель, захисті земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також відтворенні та підвищенні родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпеченні особливого правового режиму земель.

1.2 Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель

Перші елементи, пов'язанні з правовою охороню земель в Україні, беруть свій початок з часів Київської Русі. На початку існували природноресурсові норми, слід зауважити, дані норми стосувалися охорони рослинного та тваринного світу. Дані норми містилися ще в «Руській правді» та були спрямовані на охорону природних об'єктів княжої власності. Потім поступово набули поширення норми польсько-литовського законодавства, яке увібрало в себе норми з Руської правди. У другій половині XVII століття, після возз'єднання України з Росією, у Березневих ст. 1654 р. закріплюється існування того правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхідно розглядати, як право на всі витвори природи на поверхні останньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах. У 1807 р. приймається Зібрання малоросійських прав, що фактично було цивільним кодексом, який регулював певні земельно-правові інститути. Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсові відносини на території України регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права [64, с. 19-20].

З проголошенням селянської реформи в 1861 році, почало формуватися земельне законодавство. На виконання Маніфесту про скасування кріпосного права 1861 р. були прийняті: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп; Закон про заснування селянського банку тощо [72, с. 42]. Вся увага в цих положеннях концентрувалася на визначенні правового режиму землі та на питанні права власності та здійснення управління ними. Деякі вчені наприклад О.А. Вівчаренко, наголошують, що це стало новим активним етапом розвитком законодавства про охорону земель, це означає, що даний етап повинен бути покладений в основу класифікації етапів розвитку земельного законодавства.

Можна стверджувати, що реального природноресурсового законодавства в Російській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право не розглядалося як самостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 p., після проголошення аграрної реформи, земельне законодавство починає активно формуватися. Були прийняті основні документи реформи: Указ від 9 листопада 1906 р. «Про новий пільговий порядок виділу з общин», Закон Державної думи від 14 червня 1910 pоку, Закон про землевпорядкування від 24 травня 1911 року тощо. Цими актами були визначені принципові положення земельних перетворень, а система землевпорядних комісій, створених Указом від 4 березня 1906 p., стала головним виконавцем столипінського земельного законодавства [94, с. 43].

Наступним поштовхом до розвитку земельного законодавства є відома жовтнева революція яка відбулася 1917 pоці, а саме - прийняття Декрету про землю 1917 р. Цей документ, насамперед, вирішував питання націоналізації земельного фонду та проголошував право виключної власності держави на землю, і брав усі природні ресурси під охорону закону, що принцепі логічно враховуючи комуністичну ідеологію. На розвиток положень Декрету про землю були прийняті, Декрет «Про соціалізацію землі» від 1918 pоку, Положення «Про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 1919 року, Декрет РНК «Про заборону угод з нерухомістю» від 29 грудня 1917 pоку, Декрет ВЦВК «Про ліси» від 27 травня 1918 року, Декрет РНК РРФСР «Про надра землі» від 30 квітня 1920 р. та інше. При цьому слід зазначити, що питання про охорону окремих категорій земель регулювалося відповідним природноресурсовим законодавством. В подальшому відбувалася кодифікація земельного законодавства. Так, у 1922 р. були прийняті наступні нормативно-правові акти: в РРФСР Закон «Про трудове землекористування» від 22 травня 1922 р., в УРСР «Основний закон про трудове землекористування» від 27 травня 1922 р. та, беззаперечно, слід згадати Земельний кодекс УРСР, ст. 62 якого встановлювала санкції для землекористувачів, що ведуть неефективну або злочину політику, повязану з охороною землі [53, с. 10].

Наслідком змін характеру земельних відносин, які мали місце у цей період, стала активізація кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства. Отже, націоналізація землі та інших природних ресурсів стала підставою для виникнення нового типу природоресурсних відносин. Земля, надра, води, ліси як всенародне надбання і об'єкти права виключної державної власності були вилучені із господарського обігу, перестали бути об'єктами купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод. Це зумовило виключення земельних відносин із предмета регулювання цивільного права, де вони знаходилися в умовах приватної власності до 1917 p., і поступово спричинило створення земельного права як самостійної галузі.

Важливо зазначити, що поряд із земельно-правовими актами приймаються декрети, положення, інші акти щодо використання і охорони інших природних ресурсів: про надра, землі, ліси і водні ресурси; про строки полювання, права на мисливську зброю; про охорону пам'яток природи, садів і парків; про створення перших державних заповідників; про створення органів, комітетів, комісій з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів тощо. Після створення СРСР розвиток природноресурсового і природоохоронного законодавства здійснювався як на союзному, так і на республіканському рівнях. Найчастіше це законодавство мало характер державно-правового регулювання використання і охорони окремих природних об'єктів [93, с. 44-45]. Але враховуючи ситуацію яка склалася в той час тобто І світова війна, громадянська війна, революція важка ситуація в економіці та ряд інших проблем, які на фоні цих були непомітними, розвиток законодавства призупинився, і даний періуд особливо нічим не відзначився.

В 40-50 роках минулого сторіччя радянські держави продовжували діяльність по удосконалення та оновлення свого природноресурсового законодавства. У період 1957-1963 pр. в усіх союзних республіках були прийняті закони про охорону природи. В них був наведений перелік об'єктів природи, які підлягали охороні, та визначені організаційно-правові заходи щодо охорони кожного об'єкта природи і відповідальність за порушення правил природокористування і природохорони. В 60-ті роки в науці почали висловлюватися думки щодо необхідності вдосконалення всього законодавства про природні ресурси та охорону природи, вносилися пропозиції про прийняття єдиного природоохоронного закону СРСР і аналогічних законів про охорону природи в союзних республіках, а пізніше і про необхідність створення загальносоюзного спеціального природоохоронного органу [53, с. 11-12].

Слід зазначити, що період з 1968 р. до 1981 p. увійшов в історію законодавства СССР як період активної кодифікації загальносоюзного законодавства про раціональне природокористування і охорону природи [53, с. 12].

Норми про охорону земельних ресурсів отримали своє закріплення в Земельному кодексі УРСР 1970 р., Зразковому статуті колгоспу 1969 р., постановах ЦК КПРС та Ради Міністрів РСР «Про широкий розвиток меліорації земель для отримання високих та стійких урожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур» 1966 р., «Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» 1967 р., «Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшенню використання природних ресурсів» 1978 р. та в інших актах. У цих документах закріплений принцип раціонального використання землі як основний обов'язок всіх землекористувачів, які повинні вживати заходи для досягнення найбільшої ефективності при використанні землі, використовувати її з урахуванням комплексної взаємодії всіх природних факторів (вод, лісів, надр), дбайливо ставитися до неї. Земельне законодавство встановило пріоритет сільськогосподарського землекористування. В останні десятиліття існування СССР земельне законодавство перестало розвиватися в цілому та, як окрема галузь права.

З проголошенням незалежності України та демократичного шляху її розвитку постало питання про реформування земельних відносин. Перш за все, таке реформування здійснювалось з огляду на різноманітність форм права власності, що набули розвитку в незалежній Україні. У спеціальній, зокрема юридичній, літературі, серед практиків та на інших рівнях правової свідомості була поширена думка, що земельна реформа передбачає тільки приватизацію земель. Проте, як випливає з постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р., земельна реформа спрямована на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель. У цьому плані земельна реформа повинна розглядатися як складова частина економічної реформи у зв'язку з переходом економіки України від соціалістичних до ринкових відносин. А система загальнодержавних дій передбачала створення чіткого механізму організаційно-функціонального забезпечення земельної реформи, проведення інвентаризації усіх категорій земель, запобігання нераціональному або не за основними призначеннями використанню земель, використанню земель небезпечними способами, які призводять до знищення родючості й екологічно небезпечного забруднення. [53, с. 21].

Тому реформування земельних відносин в Україні на той час можна вважати своєчасним з огляду на те, що воно сприяло вирішенню багатьох економічних, соціальних та екологічних проблем [49, с. 32], що пов'язані з охороною земель. На фоні таких перетворень відбувалась зміна старих правових моделей і стереотипів, модифікація нових правових форм і методів господарювання на землі, накопичення досвіду використання, відтворення і охорони земель на основі реалізації власниками (колективної і приватної власності) права володіння, користування і розпорядження. За економічних реалій, що зумовили поглиблення і оновлення правовідносин власності на землю, формується судова і управлінська практика, в якій дістають вияв усі плюси та мінуси Земельного кодексу України, який перманентно оновлюється [49, с. 17].

Разом з тим на думку О. А. Вічренко слід звернути увагу на те, що лише протягом двадцятого століття в Україні по суті було прийнято чотири Земельні кодекси. Ними суттєво змінювалися відповідні групи земельних відносин, та, насамперед, відносини земельної власності та землекористування. Земельні суспільні відносини, які є за своєю соціальною природою є найбільш консервативними відносинами, не сприймають швидкі зміни. Крім того, такі часті зміни кодифікованого земельного законодавства є ознакою соціально-економічної нестабільності суспільства. Сучасний період розвитку земельних відносин характеризується не лише їх реформаторським станом та оновленням земельного законодавства, але й активним включенням відносин власності на землю та правового регулювання землекористування у систему цивільного та господарського права [53, с. 22-23]. Крім цього необхідно не забувати про земельну реформу яка продовжується до нині.

Земельна реформа в Україні суттєво не вплинула на зміст правової охорони земель. У той самий час розвиток нових форм права власності на землю в Україні сприяв удосконаленню природоохоронних заходів з необхідністю врахування як публічного, так і приватного інтересу. Зокрема, В.І. Андрейцев з цього приводу писав: «Враховуючи, що земельна реформа безпосередньо пов'язана з інтересами населення, її слід розглядати як функціональну частину соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, організаційних, правових та інших перетворень суспільства і держави, де конституційно закріплені гуманістичні та демократичні принципи розвитку» [49, с. 4].

Існують різні точки зору щодо розвитку інституту правової охорони земель. Зокрема В.І. Андрейцев підтверджує існування інституту правової охорони земель у структурі земельного права України, при цьому не розкриваючи його змісту [49, с. 10] та стверджуючи, що прийняття поресурсових кодексів є певним етапом у регулюванні земельних та інших природноресурсових відносин як частини екологічних правовідносин [49, с. 13]. Інші вчені, в тому числі І.І. Каракаш, вважають сумнівним їх розвиток у межах екологічного права, однак стверджують, що земельне право можна розглядати як правову підгалузь природноресурсового права: «Малообгрунтованою є й концепція регулювання земельних відносин у межах ствердженої у вітчизняній правовій системі галузі екологічного права. Уявляється, що правове регулювання відносин власності на землю є малозначним для екологічного права та не властиве йому. Правові вимоги охорони земель та їх ресурсів у рівному ступені поширюються на них незалежно від власницької чи споживацької основи їх приналежності. Більше того, здійснювані протягом останніх десятиріч спроби інтегрованого правового регулювання лише групи управлінських відносин у сфері природокористування та природоохорони в межах єдиного відомства поки що не закінчилися успіхом. В свою чергу це призводить до негативного висновку про те, що рівень розвитку природноресурсових, у розглядуваному випадку - землересурсових, та екологічних суспільних відносин не досяг такого ступеня досконалості та взаємного проникнення, що забезпечує їх інтеграцію. У теперішній час у кращому випадку можна говорити про домінуюче місце земельного права як правової підгалузі в сучасній системі комплексної галузі природноресурсового права. Але спроби інтеграції земельного права в систему природноресурсового права в середині 80-х років минулого століття призвели до повної ліквідації земельного права з правової системи. Це спричинило відчутну шкоду як розвитку земельного законодавства, так й розвитку правової системи в цілому. Тому лише відродженому земельному праву та земельному законодавству, що динамічно розвивається, під силу забезпечення повно масштабне та всеоб'ємне регулювання відносин земельної власності та землекористування» [72, с. 251, 252].

Серед сучасних глобальних проблем однією із найгостріших, складних та багатоаспектних є проблема раціонального використання, відтворення та всебічної охорони навколишнього природного середовища, складовою якого є земля.

Як це не прикро, сучасний стан розвитку українського суспільства характеризується підвищенням техногенного навантаження на земельні ресурси і, як наслідок, загрожує небезпекою для самої людини. Одними із чинників негативного впливу на якісний стан земель є їх антропогенне забруднення та псування, які призводять до порушення рівноваги як в самій природі, так і негативно впливають на життя та здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано через стан довкілля. Саме тому збереження якісного стану земель України має бути одним із пріоритетів державної екологічної політики.

Сучасний період розвитку земельного законодавства України характеризується кризовими явищами в військовій, економічній, політичній, соціальній та інших сферах. Нестабільною залишається правова система: повільно відбувається оновлення земельного законодавства, багато законів ще не відповідають суспільним земельним відносинам, як і раніше поширені порушення законності в галузі охорони земель. Ці негативні явища багато в чому пов'язані з недоліками нормативно-правового регулювання відносин, пов'язаних з охороною земель в Україні, зокрема з низькою якістю законів як механізму правової охорони земель.

Існує можливість стверджувати, що проблема в тому, що сучасна система законодавства продовжує перебувати у перехідному стані, вона є нестійкою і надміру динамічною. Таким чином створюється широкий спектр можливостей її трансформації в різних напрямах. Існуюча практика фрагментарного поточного вдосконалення нормативно-правової бази не дає належних результатів.

Потрібно констатувати, що в Україні існують великі проблеми в земельному законодавстві в цілому та в галузі охорони земель зокрема. Даний факт визнають багато вчених та фахівців в галузі земельного права та законодавства. Навіть сам законодавець визнає існування великих проблем, зокрема у І розділі ("Охорона земель та ґрунтів") Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» зазначається, шо «стан земельних ресурсів України близький до критичного. Оскільки за період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв'язана, а й загострилася» [17]. Таким чином в даному конкретному випадку визнання на законодавчому рівні проблеми, пов'язаної з охороною земель, є красномовною.

Можна подивитися на таку точку зору мовою цифр, тобто підтвердженням даної думки є численні факти, а саме: у державі накопичено понад 35 млрд тонн відходів, 17% території держави зазнає підтоплення та понад 18% вражено інтенсивною ерозією. Близько 15% території України з населенням понад 10 млн перебуває у критичному екологічному стані, це з врахуванням концепції розвитку екологічної політики України на періуд до 2020 року.

Можна погодитися з зауваженням В.І. Андрейцева, що «екологічному аспекту функціонального призначення землі в житті людини довгий час не приділялося належної уваги, а часто мало місце й пряме ігнорування його на різних рівнях державної діяльності. Результати такого ставлення до землі дуже швидко далися взнаки: деградація її якісного та кількісного складу, зниження родючості грунтів, розширення площ кислотних, забруднених земель, підвищення їх радіоактивності і як наслідок - сільськогосподарська продукція з перевищенням гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин, розвиток багатьох ще не зрозумілих та не вивчених недуг, необоротні негативні зміни генетичного фонду живої природи та людини» [49, с. 22-23].

Важливе значення має також захист ґрунтів від деградації в результаті водної і вітрової ерозії, підвищення родючості та біологічної продуктивності земель. Ця діяльність є одним з найбільш актуальніших аспектів охорони земель, рівно як й діяльність щодо рекультивації земель, будівництво тощо.

Гострота проблеми, яка пов'язана з охороною земель в Україні від забруднення та псування, нагальна потреба у їх вирішенні потребують дієвих заходів впливу, зокрема правового характеру. Крім цього, вирішення проблем охорони земель від забруднення та псування повинно здійснюватися на державному рівні, а сама діяльність щодо проведення землеохоронних заходів має бути систематичною та спиратися на належну правову базу, для цього необхідно створення ті існування реальної національної програми, яка буде спрямована на модернізацію земельних і відображення реального стану і перспектив розвитку земельного законодавства та інститут правової охорони земель.

Варто зазначити, що необхідність та важливість дослідження правових засад охорони земель в Україні від забруднення та псування обумовлена також реалізацією права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що гарантовано статтею 50 Конституції України, тобто конституційних прав громалянина [1].

Не зважаючи на численні проблеми, пов'язанні з охороною земель в Україні, є й позитивні аспекти, зокрема в останні роки суттєво оновлюється законодавство, частина з якого є актуальною та необхідною. Так, наприклад, наявність в Конституції України основних засад повязаних з інститутом охорони земель, які трансформувалися та трансформуються в Земельний кодекс України, Закон України "Про охорону земель" [28], Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" [29] тощо. Крім цього, з Земельного кодексу України в спеціальне законодавство (наприклад, Закон України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах") трансформується ряд положень та норм.

На сьогодні величезний вплив на вітчизняне законодавство мають євроінтеграційні прагнення України, які на сьогодні є домінуючими. Так, відповідно до першого розділу "Програми інтеграції України до Європейського Союзу" створення умов для набуття Україною членства в європейському союзі, насамперед, необхідність проведення відповідних реформ на основі реалізації Україною західних стандартів з поступовим досягненням відповідності Копенгагенським критеріям, а згодом Мадридським. Так, відповідно до пункту четвертого даної угоди одним із критеріїв є якість життя та охорона навколишнього середовища, яка, в свою чергу, включає охорону земель як одну з найважливіших складових навколишнього природного середовища [39].

Важливо також згадати про загальну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. Основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного. При цьому національна екологічна мережа має відповідати вимогам щодо її функціонування у Всеєвропейській екологічній мережі та виконувати провідні функції щодо збереження біологічного різноманіття. Крім того, Програма має сприяти збалансованому та невиснажливому використанню біологічних ресурсів у господарській діяльності [17].

Дана програма важлива, оскільки вона передбачає зміни в структурі земельного фонду України шляхом віднесення частини земель господарського призначення до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів. Важливе значення має вдосконалення нормативно-правової бази у сфері збереження, розширення, відтворення та охорони єдиної системи територій з природним станом ландшафту та інших природних комплексів і унікальних територій, створення на їх основі природних об'єктів, які підлягають особливій охороні, що сприяє зменшенню, запобіганню та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середовище, збереженню природних ресурсів, генетичного фонду живої природи. Крім самої програми діє також Закон України "Про екологічну мережу України" [14].

В літературі та зокрема в даній роботі можна постежити іншу класифікацію етапів розвитку земельного законодавства та інститут правової охорони земель, але я пропоную іншу класифікацію. Я вважаю, що визначальний вектор розвитку земельного і інституту правової охорони земель сформований радянською ідеологією. Отже розвиток законодавства у сфері земельного права і інституту правової охорони можна поділити на три етапи:

1. Дорадянській етап, який бере початок з п'ятого століття до початку двадцятого (1917 року). Даний етап характеризуються появою перших землеохороних норм та їх закріпленням в тогочасному законодавстві.

2. Радянський етап, який датується 1917-1991 рр. Даний етап характеризується зародженням та розвитком законодавства в сфері охорони земель.

3. Сучасний (новітній етап), який пов'язаний з постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу», яка проголосила початок земельної реформи. Даний етап обумовлюється подальшим розвитком земельного законодавства України з метою правового забезпечення екологічно виваженого, сталого використання земель та їх охорони, забезпечення екологічно безпечного довкілля для життя і здоров'я людей.

Отже підсумовуючи якщо коротко описати сучасний стан законодавства в галузі охорони земель, то слід звернути увагу, що сучасне законодавство перебуває в етапі трансформації, воно швидко оновлюється. Величезний вплив має євро-інтеграційні плани України, частково є нестабільним, в ньому існують законодавчі прогалини, воно потребує якісної зміни та вдосконалення. Далеко не в усі стратегічних напрямкам, діяльність держави і її органів є ефективною.

Отже, на підставі аналізу чинного законодавства України та спеціалізованої літератури було детально розглянуто різні аспекти правової охорони земель і ґрунтів, від забруднення і псування. На основі думок різних вчених та аналізу реального стану даного інститут сформульовано поняття правової охорони земель, яке можна закріпити в чинному законодавстві України, зокрема в Земельному кодексі України та в Законі України «Про охорону земель».

Також на протязі всього розділу висвітлювалися окремі аспекти правової охорони земель, які дали можливість визначити її зміст.

Під час аналізу становлення та розвитку інституту правової охорони земель, вдалося дослідити усі етапи його розвитку, і таким чином зробити класифікацію етапів рзвитку даного інституту.

Аналізуючи сучасний стан даного інститут можна стверджувати, що в цілому земельне законодавство та даний інститут зокрема перебуває в етапі трансформації, вони швидко оновлюється. Величезний вплив має євро-інтеграційні плани України, частково є нестабільним, в ньому існують законодавчі прогалини, воно потребує якісної зміни та вдосконалення. Далеко не в усі стратегічних напрямкам, діяльність держави і її органів є ефективною.

Для виправлення даної негативної ситуації необхідно створити реальну програму охорони земель.

Розділ 2. Аналіз правового забезпечення основних заходів у галузі охорои земель

.1 Державна комплексна система спостереження за станом земель

Відповідно до змісту ст. 22 «Закону України про охорону земель» Державна комплексна система спостереження за станом земель є складовою системи заходів у галузі охорони земель [28]. У ст. 23 Закону України «Про охорону земель» зазначається, що державна комплексна система спостережень включає топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і ґрунтів, їх моніторинг [28].

Важливо зазначити, що ні в чинному законодавстві, ні в літературі поняття «Державної комплексної системи спостереження за станом земель» не визначено. Враховуючи положення ст. 22, 23 Закону України "Про охорону земель" [28] можна визначити дане поняття. Державна комплексна система спостереження за станом земель включає ряд конкретних заходів по обстеженню, розвідуванню стану земель і ґрунтів. Тому можна стверджувати, що Державна комплексна система спостереження за станом земель являє собою систему, яка складається з конкретних елементів (заходів). Відповідно ця система конкретних заходів спрямована на обстеження і розвідування стану земель, а здійснюється вона уповноваженими органами з питань земельних ресурсів.

Таким чином, державна комплексна система спостереження за станом земель - це система заходів, яка складається з топографо-геодезичного, картографічного, ґрунтового, агрохімічного, радіологічного обстеження і розвідування стану земель та їх моніторингу на базі діяльності уповноважених державних органів по земельним ресурсам.

Враховуючи, що картографічна та геодезична діяльність має значний вплив на створення кадастрів, необхідно розглянути дане поняття більш детально. Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про топографо-геодезичну та картографічну діяльність", під топографічно-геодезичною і картографічною діяльністю слід розуміти наукову, виробничу та управлінську діяльність, яка спрямована на визначення параметрів фігури, гравітаційного поля Землі, координат точок земної поверхні і їх змін у часі, створення та використання державної геодезичної та гравіметричної мереж України, мережі постійно діючих станцій супутникового спостереження, топографічних, тематичних карт, створення та оновлення картографічної основи для державних кадастрів, банків геопросторових даних та геоінформаційних систем [37].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Закону України "Про топографо-геодезичну та картографічну діяльність» під результатами топографо-геодезичної і картографічної діяльності слід розуміти геодезичні, топографічні, картографічні матеріали, продукцію, інформацію тощо [37].

Отже, виходячи зі змісту вищевикладеного, топографо-геодезична та картографічна діяльність має важливий вплив на правову охорону земель, оскільки на основі топографо-геодезичної та картографічної діяльність створюється база для ведення державного земельного кадастру.

На думку В.О. Ворошилова не випадково серед пріоритетних заходів із стабілізації та поліпшення ситуації пов'язаної з охороною земель в Україні нині є питання подальшого розвитку системи екологічного моніторингу та відповідно земельного моніторингу [54 с. 19]. Моніторинг земель входить до системи екологічного моніторингу, разом з моніторингом вод, повітря, тваринного та рослинного світу [54 с. 21].

Слід зупинитися на моніторингу та державному земельному кадастрі детально, як на одних з найбільш важливих складових державної комплексної системи спостереження за станом земель.

Слід зауважити, що моніторинг займає особливе місце в системі охорони довкіля в країнах європейського союзу, частиною якого хоче стати Україна. Зокрема, деякими регламентами Ради Європи (наприклад 1210/90 та 933/99) визначається порядок формування Європейської системи спостереження, а також інформації про стан довкілля, засади створення і основні повноваження Європейського агентства з навколишнього середовища. Агентство діє як європейська мережа для моніторингу й отримання інформації про довкілля, в тому числі і земель. З точки зору охорони земель від забруднення та псування ця інформація має важливе значення та охоплює такі складові, як рівень викидів забруднюючих речовин, стан ґрунтів, з відходами, хімічними речовинами, що можуть становити загрозу для довкілля в цілому та земель зокрема. Тому вважаю, що в контексті прагнень України до євроінтерації це важливо, оскільки з часом Україна буде користуватися даними нормами Європейського Союзу, буде закріплювати ці норми у своєму законодавстві, що вплине на систему моніторингу в Україні.

Загальне визначення поняття "моніторингу" таке: моніторинг - це регулярне спостереження за станом природних, технічних та соціальних процесів з метою їх оцінки, контролю та прогнозування [112, с. 764]. На думку В. О. Ворошилов під екологічним моніторингом слід розуміти систему спостереження за станом довкілля, природних ресурсів з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів [54, с. 21].

Юридичне визначення моніторингу земель наведено в ст. 191 Земельного кодексу України, згідно з якою моніторинг земель являє собою систему спостережень за станом земель, яка має на меті своєчасне виявлення змін у стані земель, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів [3, ст. 191].

Таким чином моніторинг являє собою регулярне спостереження за станом земель з метою їх оцінки, контролю та прогнозування.

Вперше ведення моніторингу земель в Україні було передбачено Земельним кодексом, прийнятим 18 грудня 1990 р. [3]. Систематичні спостереження за станом земельних ресурсів розпочали здійснюватися в нашій країні після затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. "Положення про моніторинг земель".[]

Правове регулювання здійснення моніторингу земель відбувається на основі положень: Земельного кодексу України [3]; Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29]; Закону України «Про охорону земель» [28]; Закону України «Про меліорацію земель» [21]; Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [12], Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження положення про моніторинг земель"; Наказу Міністерства аграрної політики “Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення”; тощо.

Процес моніторингу земель включає в себе ряд послідовних стадій, а саме: збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. Важливо зауважити, що вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель та прогнозування зміни родючості ґрунтів статтею 29 Закону України «Про охорону земель» віднесені до нормативних документів із стандартизації в галузі охорони земель [28].

Інформація, яка збирається та зберігається у системі моніторингу, використовується органами державної влади та органами місцевого самоврядування для розроблення науково обгрунтованих рекомендацій і в процесі своєчасного прийняття рішень щодо поліпшення охорони земель, в тому числі від забруднення та псування, а також дає можливість пред'являти до землевласників та землекористувачів вимоги щодо усунення правопорушень щодо забруднення або псування земель. У зв'я3 з цим на законодавчому рівні встановлюється певний порядок проведення моніторингу земель, який передбачає виконання спеціальних зйомок і обстежень земель, виявлення негативних факторів, вплив яких потребує здійснення контролю, оцінки, прогнозу, запобігання впливу негативних процесів.

Відповідно до ст. 54 Закону України "Про охорону земель" залежно від цілей спостережень та територій, які він охоплює, моніторинг земель може бути національним, регіональним та локальним:

·   національний (на всіх землях у межах території України);

·   регіональний (на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов);

·   локальний (на окремих земельних ділянках та в окремих частинах ландшафтно-екологічних комплексів) [28, ст. 54].

Цікаво зазначити, що екологічний моніторинг на відміну від моніторингу земель (ґрунтів), буває глобальний. Тобто глобальний моніторинг, пов’язаний з міжнародними науково-технічними програмами [54 с. 21].

Відповідно до положень ст. 16, 17, 18 Закону України «Про охорону земель» проведення моніторингу земель покладається на Державний комітет України із земельних ресурсів, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство аграрної політики України [28]. Встановлення порядку проведення моніторингу земель віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України.

З огляду на охорону земель від забруднення та псування складовою моніторингу земель є моніторинг родючості ґрунтів, який проводиться Державною службою охорони родючості грантів Міністерства аграрної політики України відповідно до затвердженого ним положення та включає наступне: агрохімічне обстеження ґрунтів; контроль змін якісного стану ґрунтів; агрохімічну паспортизацію земельних ділянок. Проте моніторинг земель та ґрунтового покриву має і певні недоліки. Так, за оцінками фахівців, Україна - одна з небагатьох країн Європи, яка не має моніторингових мереж і сучасної інформаційної системи про стан природних ресурсів, зокрема ґрунтового покриву, і як наслідок - не існує єдиної методики проведення спостережень, що важливо в контексті інтеграції України в ЄС, де така система існує і діє. Вимогам моніторингу відповідає лише агрохімічне обстеження земель сільськогосподарського призначення, яке здійснює мережа регіональних центрів «Облдержродючість». За його результатами здійснюється паспортизація земельних ділянок з видачею агрохімічних паспортів [51, с. 8].

Слід зазначити, що відповідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" агрохімічна паспортизація земель сільськогосподарського призначення - це обов'язкове агрохімічне обстеження ґрунтів з видачею агрохімічного паспорта поля, земельної ділянки, в якому фіксуються початкові та поточні рівні забезпечення поживними речовинами ґрунтів, рівні їх забруднення токсичними речовинами та радіонуклідами [12].

Викладене свідчить про те, що здійснення моніторингу земель потребує вдосконалення методики його проведення, утворення ефективної національної системи моніторингу за якістю земель та ґрунтів. Обумовлюється це тим, що дані моніторингових систем дають змогу постійно корегувати як кількісні норми та нормативи, так і набір видів забруднень, що підлягають контролю.

Ще один важливий аспект це наявність достовірної і повної інформації про зміни, які відбуваються у якісному стані земель, необхідна для оцінки ефективності землеохоронних програм та окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування, а також коштів, що направляються на зазначені цілі.

Саме тому основними завданнями моніторингу земель та ґрунтів є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок, який має на меті:

·   своєчасне виявлення зміни стану земель та властивостей ґрунтів;

·   оцінку здійснення заходів щодо охорони земель;

·   збереження та відтворення родючості ґрунтів;

·   попередження впливу негативних процесів і ліквідації наслідків цього впливу.

Необхідно також згадати про Державний земельний кадастр як одну з найважливіших складових державної комплексної системи спостереження за станом земель. Державний земельний кадастр, як і моніторинг земель, є правовою формою охорони земель від забруднення та псування. Крім цього даний інститут активно розвивається в осатаній час, наприклад на сьогодні вже відкрита частина Державних кадастрів.

В літературі термін «кадастр» означає систематизований банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта [112, с. 11].

На законодавчому рівні, а саме відповідно до ст. 1 Закону України "Про державний земельний кадастр" поняття "державний земельний кадастр" визначено наступним чином: Державний земельний кадастр - єдина державна інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами [11].

Правове регулювання ведення державного земельного кадастру відбувається на основі положень Земельного кодексу України [3]; Закону України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” [37]; Закону України “Про оцінку земель” [31]; Закону України «Про Державний земельний кадастр» [11] та на основі інших нормативних актів.

Положення ст. 23 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» говорить що, державні кадастри природних ресурсів, в тому числі і земельних ресурсів, ведуться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання [29, ст. 23]. Відповідно до чинного земельного законодавства України державний земельний кадастр являє собою єдину державну систему земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності та права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі і землекористувачів. З позицій права об'єктом державного земельного кадастру є відомості щодо землі як об'єкта земельних правовідносин [87, с. 87-90], відтак й ті, які стосуються якісного стану землі.

Важливо зазначити, що картографічна та геодезична діяльність є основою ведення державного земельного кадастру.

Організація ведення державного земельного кадастру є функцією державного управління земельним фондом, а також інформаційною базою в галузі земельних відносин. Земельно-кадастрова інформація оформлюється в спеціальній базі даних та періодично оновлюється [31, с. 51-52]. Організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, підготовка земельно-кадастрової документації є одним із основних завдань Державного комітету по земельним ресурсам [34].

Аналізуючи законодавчі положення про ведення державного земельного кадастру, можна виділити основні принципи його ведення, зокрема такі як: законність; достовірність й повнота інформації; доступність інформації; об'єктивність інформації; обов'язковість ведення кадастру за єдиною для України системою; порівнянність та зіставлення кадастрових даних на рівні адміністративно-територіальних одиниць, а також з даними про землю, що містяться в кадастрах інших природних ресурсів; відповідальність за порушення вимог щодо ведення державного земельного кадастру тощо.

Серед складових частин державного земельного кадастру (ст. 196 Земельного кодексу України), з огляду на правову охорону земель від забруднення та псування, вагоме значення, на думку Т.Г. Оверковської, належить обліку якості земель[3, 88, с. 124]. Відповідно до ч. 2 ст. 203 Земельного кодексу України облік якості земель відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів. Облік якості земель стосується земель всіх категорій та вміщує: класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель; характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гумусу та рухливих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, крутизною схилів, еродованістю, кам'янистістю, засоленістю, солонцюватістю, кислотністю, перезволоженістю, заболоченістю, забрудненням - як продуктами хімізації сільського господарства, так і техногенним, включаючи радіонуклідне. Дані державного обліку якості земель беруться за основу при запроваджені різноманітних державних заходів щодо використання та охорон земель, в тому числі і на правовому рівні. Відтак призначенням державного земельного кадастру у сфері охорони земель від забруднення та псування є забезпечення необхідною інформацією всіх зацікавлених осіб щодо якісного стану земель [3].

Підсумовуючи державна комплексна система спостереження за станом земель є складовою правової охорони земель.

Державний земельний кадастр - це єдина державна інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами. Моніторинг - це регулярне спостереження за станом земель з метою їх оцінки, контролю та прогнозування.

2.2 Планування в галузі використання та охорони земель

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про охорону земель» планування в галузі використання та охорони земель є складовою системи заходів правового забезпечення охорони земель від забруднення та псування [28]. Крім цього важливо зазначити, шо планування в галузі використання та охорони земель є однією з найважливіших функції державного управління земельним фондом України. Дане твердження випливає зі змісту ст. 14 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України де проголошується, що "земля є основним національним багатством, яке знаходиться під особливою охороною держави" [1, 3]. Така думка є фундаментальною в юридичній літературі, значна кількість фахівців погоджується з тим, що планування в галузі використання та охорони земель в Україні є найважливішою функцією державного управління земельним фондом.

Правове регулювання здійснення планування в галузі використання та охорони земель відбувається на основі положень: Земельного кодексу України [3]; Закону України «Про Генеральну схему планування території України» [10]; Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [34]; Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [29]; Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку здійснення природно-сількогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель» [44]; Постанови «Про затвердження Порядку складення плану земельно-господарського устрою території населеного пункту»; Наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів»; наказу «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель»; наказу «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення ерозійного районування (зонування) земель» та інщі нормативно-правові акти.

Під плануванням в галузі використання та охорони земель слід розуміти діяльність уповноважених (компетентних) органів державної влади та місцевого самоврядування, яка полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи ряд особливостей, а саме економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території, а також прийнятті та реалізації на їх основі відповідних рішень.

Цікаво розглянути дане поняття в практичній площині (тобто регулювання на законодавчому рівні), таким чином розглядаючи поняття «планування в галузі використання та охорони земель» слід звернути увагу на наступні аспекти:

По-перше «планування - це діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування». Так, наприклад, відповідно до ст. 177 Земельного кодексу України затвердження програм планування на загальнодержавному рівні здійснює Верховна Рада України, відповідно до ст. 178 Земельного кодексу України затвердження регіональних програм покладено на Верховну Раду Автономної республіки Крим та обласні ради. Таким чином, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної республіки Крим та обласні ради є уповноваженими органами в галузі планування та використання земель [3].

По-друге, дана діяльність «полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території». Знову повертаючись до ст. 178 ч. 2 Земельного кодексу України, програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя розробляються Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, а відповідно ст. 2 ч. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» вони також задтвержують дані програми [3, 23], також в законі наголошується, що дані органи здійснючи планування в галузі використання та охорони земель враховують ряд особливостей, а саме економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території. Але слід зауважити, що на практиці планування в Автономній республіці Крим, здійснюється на основі законодавства іншої держави.

По-третє, відповідно до ст. 2 ч. 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» там визначається, що місцеві держані адміністрації забезпечують виконання даних програм [23].

Об'єктами планування є територія України, територія адміністративно-територіальної одиниці та частини адміністративно-територіальної одиниці.Суб'єктами планування в галузі використання та охорони земель є фізичні, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державні органи в галузі використання та охорони земель.

Відповідно до чинного законодавства України планування поширюється на всю територію України, незалежно від форм власності та цільового призначення земель. Воно здійснюється на трьох рівнях:

·   на загальнодержавному рівні;

·   на регіональному рівні;

·   на місцевому рівні.

Важливо наголосити, що не варто ототожнювати чи співставляти поняття «планування в галузі використання та охорони земель» та «створення програм по плануванню в галузі використання та охорони земель», оскільки створення програми по плануванню територій бувають на двох рінях: на загальнодержавному та регіональному.

Планування на загальнодержавному рівні здійснюється на основі загальнодержавних програм використання та охорони земель, дані програми розробляються з метою забезпечення потреб населення і галузей економіки у землі та її раціонального використання і охорони. Загальнодержавні програми використання та охорони земель розробляються відповідно до програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку України. Дані програми затверджує Верховна Рада України.

Виконання функцій, пов'язаних з розробленням та забезпеченням реалізації загальнодержавних програм використання та охорони земель, покладено на такий органи, як Кабінет Міністрів України. Кабінет міністрів України розробляє дані програми за відповідної підтримки міністерств (наприклад, Міністерства аграрної політики), комітетів та центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Важливо зазначити, що загальнодержавні програми використання та охорони земель виконуються (здійснюються) на основі відповідних регіональних програм, в яких передбачається комплекс соціально-економічних, організаційно-господарських та інших заходів і завдань, включно із строками виконання, наявності ресурсів тощо.

Відповідно до чинного законодавства України планування територій на загальнодержавному рівні полягає в розробленні Генеральної схеми планування території, якою передбачається раціональне використання території України, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, охорони здоров’я населення, охорони пам’яток історії та культури, визначення державних пріоритетів розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Генеральна схема визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі.

Можна погодитися з О.М. Ковтун, що генеральна схема планування тереторій повинна містити:

·   аналіз намірів та потреб використання окремих територій, визначених у загальнодержавних програмах соціального, економічного розвитку, інших

·   аналіз санітарно-епідеміологічного та екологічного стану регіонів і реалізації відповідних цільових програм, а також аналіз заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля;

·   аналіз диспропорцій використання територій;

·   напрями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів;

·   визначення територій за видами переважного використання;

·   комплекс заходів по її реалізації [75, с. 8].

Планування на регіональному рівні здійснюється на основі регіональних програм використання та охорони земель, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями і затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами. Програми використання та охорони земель міст Києва і Севастополя розробляються Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями та затверджуються відповідними радами.

Планування використання та охорони земель на місцевому рівні відноситься до компетенції відповідних місцевих рад та їх виконавчих органів, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Дане планування полягає у розробці та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування території на місцевому рівні та іншої землеврядної документації, у регулюванні використання територій, прийнятті та реалізації рішення про додержання умов містобудівної документації. Характер такого планування визначається цільовим призначенням земель, що розташовані в межах населених пунктів. Оскільки зазначенні землі повинні використовуватися в основному для забудови, програми використання на охорони даних земель повинні мати місцеві плани (програми) забудови, які регламентують порядок розміщення, будівництва та введення в експлуатацію об'єктів забудови, а також здійснення контролю за містобудівною діяльністю [3].

Основними формами державного планування використання та охорони земель є природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне районування і зонування земель. Закон України "Про охорону земель" містить наступне визначення природно-сільськогосподарського, еколого- економічного, протиерозійного та іншого виду районування (зонування) земель - це поділ території з урахуванням природних та агробіологічних вимог щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також територій, які мають відповідну схожість за визначеними ознаками [28]. Отже, дані форми реалізуються на підставі генеральної схеми планування території України, яка визначає пріоритетні питання, що пов'язанні з вдосконаленням систем розселення і забезпечення сталого розвитку населених пунктів, їх виробничої, соціальної інженерної та транспортної інфраструктури, формуванням національної екологічної мережі.

До складу районування (зонування) земель входить:

·   поділ земель за цільовим призначенням з урахуванням природних умов, агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, розвитку господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної безпеки;

·   установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до району (зони);

·   визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу;

·   встановлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або ґрунтів з урахуванням їх геоморфологічних, природно-кліматичних, ґрунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони).

Використання та охорона сількогосподарських земель здійснюється на основі природно-сільськогосподарського районування земель, що становить поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур. Дана форма дає можливість провести оцінку земель та створити землеврядну документацію. Також за результатами природно-сільськогосподарського районування складаються карти та схеми, на яких відображаються інформація про структуру сільськогосподарських угідь, якісний стан ґрунтів, наявність цінних угідь та інше. Порядок здійснення природно-сільськогосподарського районування земель встановлюється на основі наказу Державного комітету України по земельним ресурсам від 10 листопада 2004 р. № 366 «Про затвердження методичних рекомендації щодо здійснення природно-сількогосподарського районування (зонування) земель» [44].

Еколого-економічне районування визначає ступінь перетворення навколишньо-природного середовища внаслідок антропогенного впливу, рівень використання природних ресурсів, характеристику природноресурсового потенціалу, стійкість природного середовища до антропогенного навантаження, несприятливі природно-антропогенні процеси та еколого-економічну оцінку території.

За допомогою протиерозійного районування земель можна визначити стан деградованості ґрунтів, інтенсивність ерозійних процесів, їх динаміку, природні та антропогенні передумови розвиту ерозії.

На основі методичних рекомендацій, затверджених Державним комітетом по земельним ресурсам України від 28 грудня 2004 року № 420, протиерозійне районування земель здійснюється у три стадії:

·   підготовча діяльність;

·   складання схем та карт районування;

·   еколого-економічна характеристика одиниць районування [43].

Зонування земель здійснюється у межах населених пунктів зі встановленням вимог щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон відповідно до місцевих правил забудови [28]. Це є одним з яскравих прикладів, коли здійснюється забезпечення збалансованого використання земельної території не тільки для розвитку економічної сфери суспільної діяльності, а й для забезпечення екологічних пріоритетів, що в цілому є одним із завдань правової охорони земель.

Таким чином, планування використання та охорони земель, як функція державного управління землями - це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробленні та затвердженні містобудівної документації, відповідно до якої здійснюється забудова та використання земель населених пунктів і прилеглих до них земель. В Україні така діяльність регулюється Земельним кодексом України [3], Законом України «Про основи містобудування» [26], Законом України «Про Генеральну схему планування території України» [10] та інші нормативно-правові акти.

У цілому ж на підставі вищевикладеного, можна стверджувати, що планування в галузі використання та охорони земель - це діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, яка полягає у створенні та провадженні перспективних програм використання та охорони земельних ресурсів, враховуючи економічні, екологічні, історичні, демографічні, географічні та інші особливості певної території, а також прийняття та реалізацію на їх основі певних рішень.

Також важливо зазначити, що планування в галузі використання та охорони земель є формою правового забезпечення охорони земель. Основними формами державного планування використання та охорони земель є природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне районування і зонування земель, тобто поділ території з урахуванням природних та агробіологічних вимог щодо вирощування сільськогосподарських культур, а також територій, які мають відповідну схожість за визначеними ознаками.

.3 Землеустрій

Відповідно до чинного законодавства України землеустрій - являє собою сукупність соціальних, економічних та екологічних заходів, що спрямовані на регулювання земельних відносин і раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил [19, ст. 1].

Правову основу здійснення землеустрою в Україні становить: Земельний кодекс України [3]; Закон України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» [37]; Закон України «Про землеустрій» [19] та інші нормативно-правові акти.

Водночас фахівці звертають увагу на тісний зв'язок між землеустроєм та плануванням в галузі використання та охорони земель.

В чинному законодавстві України та у відповідній літературі зазначається, що метою землеустрою є: забезпечення раціонального використання та охорони земель; створення сприятливого екологічного середовищя; поліпшення природних ландшафтів [3, ст. 182].

Необхідно наголосити, що землеустрій виконує важливу роль в системі правового забезпечення охорони земель. Так за допомогою землеустрою забезпечується:

·   надання інформації для правового, екологічного, економічного і містобудівного регулювання земельних відносин на різних рівнях (національному, регіональному, локальному і господарському) шляхом встановлення особливого режиму та умов використання та охорони земель;

·   організація території установ, підприємств, організацій за для створення умов сталого землекористування та встановлення обмежень і обтяжень у використанні та охороні земель категорії несільськогосподарського призначення;

·   організацію території сільськогосподарських підприємств, організацій та установ за для створення просторових умов для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, посівних площ, удосконалення структури і розміщення земельних угідь системи сівозміни, пасовищезміни, сінокоси;

·   встановлення і закріплення меж адміністративно-територіальних утворнь, територій природно-заповідного фонду України та іншого природоохоронного призначення, наприклад оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

·   розробка та виконання системи заходів із землеустрою для відновлення та підвищення родючості ґрунтів, збереження природних ландшафтів, захисту земель від ерозії, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення, закислення, заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами тощо, консервації тих деградованих і малопродуктивних земель, що цього потребують запобігання іншим негативним явищам, що спричиняють погіршення стану земель;

·   механізми прогнозування, планування і організації раціонального використання та охорони земель на різних рівнях;

·   реалізація глобальної державної стратегії щодо використання та охорони земель, вдосконалення сучасних земельних відносин, виконання програм по земельній реформі, наукове обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням з урахуванням різних інтересів, наприклад державних, громадських та приватних інтересів, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування тощо;

·   отримання інформації про якість та кількость земель, про їхній стан та інші дані, необхідних для ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель [19].

Важливо наголосити на завданнях землеустрою, такими завданнями є:

·   виконання державної стратегії щодо науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з усуненням відповідних недоліків у розташуванні земель, створення екологічно сталих ландшафтів та агросистем;

·   інформаційне забезпечення економічного, правового, екологічного і містобудівного регулювання земельних відносин на різних рівнях (національному, регіональному, локальному, господарському) шляхом розробки пропозицій щодо встановлення особливого режиму та відповідних до цього умов використання земель;

·   встановлення на визначеній місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим природоохоронним, заповідним та рекреаційним режимом, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

·   організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо- і пасовищезмін;

·   розробка системи заходів по збереженню і поліпшенню природних ландшафтів, рекультивації порушених земель і землюванню малопродуктивних угідь, відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, захисту земель від ерозії, висушення, підтоплення, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та попередженню інших негативних явищ, що впливають на якісний стан земель;

·   здійснення системи заходів по плануванню, прогнозуванню, організації раціонального використання та охорони земель на різних рівнях (в тому чеслі на національному, регіональному, локальному і господарському);

·   організація територій несільськогосподарських підприємств, установ та організацій з метою створення умов для ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель [3, ст. 183].

Слід звернути увагу на такий важливий аспект, як суб'єкти та об'єкти землеустрою. Так, згідно чинного законодавства України, суб'єктами землеустрою є: органи державної влади та місцевого саомврядування, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій, відповідно землевласники та землекористувачі. Так, згідно чинного законодавства України об'єктами землеустрою є: вся територія України; територія адміністративно-територіальної (них) одиниць (або їх окремі частин); території землеволодінь та землевикорисань чи окремі земельні ділянки. Враховуючи вище наведене можна згадати про тісний зв'язок між землеустроєм та плануванням. Оскільки як і в плануванні так і в землеустрої однакові і суб'єкти і об'єкти.

Важливо наголосити, що землеустрій може проводитися незалежно від форм власності, таки чином іноді в примусовому порядку, за наявності певних умов. Такий підхід є досить агресивних, але на нашу думку, виправданим, оскільки це дає можливість оперативно впливати на ситуацію, що в свою чергу сприяє більш якісній охороні земель. Такими примусовими підставами є: рішення суду; рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою (в випадках коли вони мають таку компетенцію); укладення договорів між юридичними або фізичними особами, відповідно між землевласниками, землекористувачами і розробниками документації із землеустрою [19, ст. 25].

Варто наголосити, що важливу роль в системі землеустрою відіграє «документація із землеустрою». Так, відповідно до Закону України «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді атласів, схем, проектів, програм, спеціальних тематичних карт, технічної документації тощо [19, ст. 25]. Слід зазначити, що дана документація має наступну класифікацію:

·   схеми землеустрою і їх техніко-економічні обґрунтування, щодо використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень;

·   загальнодержавні й регіональні програми використання та охорони земель;

·   спеціальні тематичні карти і атласи про стан земель та їх використання;

·   проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, наприклад рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного;

·   проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок;

·   проекти землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань;

·   проекти землеустрою по впорядкуванню територій населених пунктів;

·   проекти землеустрою щодо встановлення або зміни меж адміністративно-територіальних утворень;

·   робочі проекти землеустрою по рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, заболочення, підтоплення, вторинного засолення, зсувів, висушення, ущільнення, закислення, забруднення промисловими та іншими відходами, радіоактивними та хімічними речовинами, покращання стану сільськогосподарських земель, підвищення родючості ґрунтів;

·   технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж відповідної земельної ділянки;

·   проекти землеустрою, по забезпеченню еколого-економічного обгрунтування сівозміни та впорядкування угідь;

·   технічна документація із землеустрою по поділу та об'єднанню визначених земельних ділянок;

·   технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються різні права, наприклад суборенди чи сервітуту [19, ст. 25].

Необхідно зазначити, що даний перелік не є вичерпним, тому не виключається варіант з існуванням інших документів з землеустрою. Окрім цього необхідно зазначити, що для кожного окремого виду нормативно-технічного документу з землеустрою існує своя визначена форма, та окремий порядок, який її визначає. Враховуючи, що в сучасному світі важлива роль відводиться новітнім технологіям документація з землеустрою може засвідчуватися, як в електронній формі, так і в класичній. Наявність електронної форми документації з землеустрою є безперечно позитивним моментом, оскільки це є іноваційно.

Відповідно до законодавства документація із землеустрою включає в себе текстові та графічні матеріали і містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації. Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником. В свою чергу замовником документації з землеустрою є її субєкти, тобто органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі.

Склад, зміст і правила оформлення кожного виду документації із землеустрою регламентуються відповідною нормативно-технічною документацією з питань здійснення землеустрою. Документація із землеустрою містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації. Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником [19, ст. 29].

Водночас не можна не відзначити наявність цілого ряду все ще невирішених проблем у галузі вітчизняного землеустрою.

Так, В. Чопенко звертає увагу на те, що, згідно з ст. 184 Земельного кодексу України, землеустрій передбачає «розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель». Закон України «Про охорону земель» доручав розробити Кабінету Міністрів, законопроект «Про Загальнодержавну програму використання та охорони земель». Одночасно з нею уряд у липні 2004 р. подав на розгляд Верховної Ради України законопроект «Про національну програму охорони родючості ґрунтів». Але, оскільки обидва документи не були узгоджені між собою, розробникам запропонували об'єднати їх у один законопроект. Потім були парламентські слухання, які мали назву «Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні», у рекомендаціях даних слухань чітко визначено термін подання такої програми - до січня 2006 р. Однак її так і не подали і в результаті ця спроба заповнити законодавчу нішу виявилася невдалою [107].

Аналогічна доля спіткала і «Державну цільову програму розвитку земельних відносин до 2020 р.», концепцію якої схвалив Кабмін ще 17 червня 2009 р. За Законом України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 р. уряд мав її розробити та затвердити у шестимісячний строк. Цей термін збіг ще у лютому 2012 р. [107].

Можна звернути увагу і на те, що за десять років функціонування закону про землеустрій із приблизно 50 стандартів спромоглися розробити лише три. Причина цього у відсутності загальнодержавної програми і бюджетних коштів на розробку технічної документації [107].

Але слід відзначити і позитивні зрушення в даній галузі, так наприклад, за останні два роки Україні вдалося запустити електронний кадастр, ліквідувати земельні комісії, кардинально спростивши процес узгодження проектів відведення, запровадити відповідальність чиновників за порушення строків узгодження землевпорядної документації. Ми відмовилися від моделі дорогого і довгого розмежування земель за бюджетні кошти, замінивши її моделлю їх безкоштовного розмежування в силу закону, законодавчо розблокували проведення земельних торгів тощо. Серед найближчих завдань, які ставить перед собою Держземагентство - упорядкування видів та змісту землевпорядної документації, скасування плати за державну реєстрацію земельних ділянок, заміна обов'язковості розробки проектів із сівозмін на просту декларацію аграріїв про їх дотримання [105].

.4 Стандартизація та нормування

Стандартизація та нормування є різновидами правових форм охорони земель від забруднення та псування, оскільки на державному рівні закріплено перелік стандартів та нормативів у сфері охорони земель. Відповідно до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 28 Закону України «Про охорону земель» стандартизація і нормування у сфері охорони земель полягає у забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом визначення вимог щодо якості землі, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель [3, 28].

Враховуючи положення Закону України «Про стандартизацію», а саме ст. 1, про те, що стандартизація являє собою діяльність щодо встановлення положень для загального і багаторазового застосування у певній сфері, та частиною 2 ст. 29 Закону України «Про охорону земель», стандартизацію у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо розробки, затвердження, перевірки та перегляду нормативних документів (стандартів), які встановлюють обов'язкові вимоги до діяльності чи об'єктів, що певним чином впливають чи можуть вплинути на якісний стан земель, а також вимоги до провадження окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування [28, 36].

Згідно зі статтею 165 Земельного кодексу України та статтею 30 Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів здійснюється з метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо [3, 28].

В галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються такі нормативи:

·   оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах;

·   оптимального співвідношення земельних угідь;

·   якісного стану ґрунтів;

·   гранично допустимого забруднення ґрунтів;

·   показники деградації земель та ґрунтів.

Нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України [3]. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» де визначає, що нормування проводиться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки [29]. Також важливо зазначити, що відповідно даній статті нормування є обов'язковим елементом для виконання.

Таким чином, нормування у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати як діяльність щодо встановлення певних якісних показників стану земель, методи і засоби визначення і оцінки ефективного та екологічно безпечного використання земель, а також допустимі рівні впливу на них антропогенних джерел.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про стандартизацію» суб'єктами стандартизації є: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією [36]. До таких належать Державне земельне агентство України та Міністерство природних ресурсів України, які можуть затверджувати стандарти у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.

Що стосується нормативів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів, то їх суб'єктами є Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 165 Земельного кодексу України [3]. Проте нормативи гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік цих речовин затверджуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Крім цього, існує популярна думка, що дотримання стандартів та нормативів у сфері охорони земель від забруднення та псування є обов'язком землевласників та землекористувачів, який випливає із контексту ст. 91 пункту «б», та ст. 96 пункту «б» Земельного кодексу України, згідно із якими землевласники та землекористувачі зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, одним із яких є дотримання встановлених стандартів та нормативів, спрямованих на запобігання забрудненню або псуванню земель [3].

Чинне земельне законодавство України забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин. Дане твердження випливає із змісту ст. 45 Закону України «Про охорону земель» [28]. Варто зазначити, що дана норма стосується не тільки забруднення земель і ґрунтів, але й атмосферного повітря, вод, лісів тощо. Чинним законодавством України, а саме Законом України "Про охорону земель" поняття "гранично-допустимої концентрації забруднюючих речовин" визначенно наступним чином: гранично допустима концентрація забруднюючих речовин - це максимально допустима кількість забруднюючих речовин у ґрунтах, яка не зумовлює негативних екологічних наслідків для їх родючості, загального стану довкілля, якості сільськогосподарської продукції та здоров'я людини [28].

Нормативи гранично допустимої концентрації небезпечних речовин у ґрунтах, а також їх перелік затверджується органами виконавчої влади у сфері охорони довкілля та санітарно-епідемічного нагляду за погодженням з органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Наприклад таким органом може бити Міністерство охорони здоров'я України). Тобто гранично допустимі концентрації шкідливих речовин встановлюються як критерії фактору безпеки місця проживання людини та фіксуються у відповідних правилах і нормах. Так, наприклад, у сфері охорони якісного стану земель застосовуються такі нормативи гранично допустимої концентрації речовин:

·   Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 2264-80 від 30.10.1980 p.;

·   Орієнтовно допустимі концентрації хімічних речовин у ґрунтах (ОДК) № 2402-81 від 10.06.1981 p.;

·   Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 3210-85 від 01.02.1985 p.;

·   Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у ґрунтах № 4433-87 від 30.10.1987 р. [45, с. 37-138].

3 юридичного погляду нормативи гранично допустимих концентрацій у ґрунтах є правовим критерієм правомірності чи неправомірності діяння, пов'язаного із впливом на стан земель [71, с. 534].

Слід зауважити, що існуюча система нормативів гранично допустимої концентрації небезпечних речовин у ґрунтах піддається критиці з боку ряду сучасних вчених. Це відбувається у зв'я3 з тим, що, по-перше, не для всіх забруднюючих речовин встановлені нормативи гранично допустимої концентрації, а по-друге, сама система їх встановлення не враховує багатьох екологічних факторів, регіональних особливостей ґрунтів, ефекту кумуляції екологічного ризику, по-третє данні нормативи банально ігноруються і не виконуються.

В свою чергу вітчизняними вченими розроблена більш досконала система екологічного нормування якісного стану земель, яка дозволяє враховувати як функціональний розподіл останніх, так й їх фізико-екологічні особливості [64, с. 406-407]. Крім цього, на думку багатьох фахівців в даній галузі, нормативи повинні встановлюватися для кожної окремої земельної ділянки, що передається у власність чи у користування, що має фіксуватися у спеціальних додатках до державних актів на право власності на землю або до договорів оренди [103, с. 52]. Напрошується висновок, що це є доцільним, оскільки призведе до більш якісної охорони земель і ґрунтів.

Вищенаведене засвідчує необхідність подальшого вдосконалення та систематизації нормативно-технічної документації, оскільки нормативно-технічні акти, якими регламентуються використання й охорона земель, не охоплюють всієї сфери використання земель. Вони мають орієнтуватися на вирішення завдань збереження сталості землекористування, ґрунтового покриву та земельних ресурсів за кількісними та якісними показниками, сприяти мінімізації негативного впливу на них [104, с. 53].

Крім цього, подальший розвиток нормативно-технічної бази обумовлюється необхідністю адаптації законодавства України до законодавства європейського союзу. Але крім загальної адаптації законодавства України до норм законодавства ЄС, необхідно проводити адаптацію екологічного законодавства і земельного, зокрема в галузі стандартизації і нормування.

Зокрема, відповідно до ст. 17 Закону України "Про стандартизацію" центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері стандартизації, представляє інтереси України в міжнародних організаціях із стандартизації, вживає заходів щодо адаптації законодавства України у сфері стандартизації до законодавства Європейського Союзу, здійснює співробітництво в цій сфері з відповідними органами інших країн, приймає рішення про приєднання до міжнародних (регіональних) систем стандартизації, укладає договори про співробітництво та здійснення робіт у сфері стандартизації [36]. У випадку, якщо міжнародним договором (згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України) встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законом, то застосовуються норми міжнародного договору.

Вище викладене важливо оскільки вагому роль в національних інститутах, відіграють міжнародні. Наприклад поряд з національними інститутами із стандартизації, існує подібна діяльність і на міжнародному рівні, яка здійснюється під егідою International Standard Organization. Важливо зазначити, що International Standard Organization у 1976 році замінила Міжнародну федерацію національних асоціацій із стандартизації. Отже у розробці стандартів беруть участь інституції із стандартизації держав-членів європейського союзу. Наслідками такої діяльності є три типи документів:

1. європейський стандарт, який застосовується у всіх державах-членах європейського союзу, які заміняє національні стандарти, що йому суперечать, у разі, якщо його опублікувала національна інституція із стандартизації в даній країні;

2. гармонізаційні документи, при застосуванні яких зберігаються і національні стандарти;

3. попередні європейські норми, що застосовуються протягом трьох років у тих сферах, в яких технічний прогрес відбувається швидкими темпами [95, с. 165].

Таким чином проект загальнодержавної програми використання та охорони земель в якості одного із основних напрямків забезпечення реалізації даної програми, яка визначає необхідність розробки і затвердження нормативно-технічних документів щодо використання та охорони земель. Так, на думку Т. Г. Оверковської вирішенню проблем у сфері охорони земель від забруднення та псування буде сприяти система нормативно-технічних документів, яка міститиме нормативи:

·   організаційно-методичні, в яких визначаються основні загальні положення використання та охорони земель;

·   оптимального співвідношення земельних угідь у різних регіонах;

·   технологічні нормативи навантажень у процесі використання сільськогосподарських угідь;

·   показників деградації земель та ґрунтів, які встановлюються для кожної категорії земель, а також нормативи допустимої деградації, гранично допустимого рівня забруднення земель, а саме:

·   гранично допустима концентрація хімічних речовин, залишкових кількостей пестицидів та агрохімікатів, важких металів, нафтопродуктів і радіонуклідів, а також максимально допустимі рівні забруднення радіоактивними речовинами;

·   гірничотехнічні, якими регламентується проведення рекультивації порушених земель та інше [88, с. 114].

Виходячи з вищенаведеного, можна стверджувати, що розробку стандартів, норм, правил у сфері охорони земель (в тому числі від забруднення та псування), слід вважати одним із чинників правового регулювання відносин щодо запобігання антропогенного навантаження на земельні ресурси, яке б не перевищувало певний порогів рівень, що призведе до більш якісної охорони земель.

Ще один важливий аспект полягає в тому, що загальною метою стандартизації в Україні є забезпечення безпеки для життя людини, безпечне природнє-навколишнє середовище (в тому чеслі земель), збереження флоти і фауни тощо.

Підсумовуючи, можна відзначити, що стандартизація у сфері охорони земель від забруднення та псування - це діяльність щодо розробки, затвердження, перевірки та перегляду нормативних документів (стандартів), які встановлюють обов'язкові вимоги до діяльності чи об'єктів, що певним чином впливають чи можуть вплинути на якісний стан земель, а також вимоги до провадження окремих заходів щодо охорони земель від забруднення та псування.

Нормування у сфері охорони земель від забруднення та псування - це діяльність щодо встановлення певних якісних показників стану земель, методи і засоби визначення і оцінки ефективного та екологічно безпечного використання земель, а також допустимі рівні впливу на них антропогенних джерел.

2.5 Економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів

Одним з елементів у сфері охорони земель від забруднення та псування є економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель, яке являє собою механізм ціноутворення, кредитування, пільгового оподаткування, виділення бюджетних та позабюджетних коштів, компенсації зниження доходів тощо, за допомогою якого забезпечується раціональне використання земельних ресурсів, створюються сприятливі умови для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, збереження та відтворення родючості грунтів, захисту земель від негативних наслідків антропогенної діяльності людини [68, с. 200].

В деяких випадках в літературі під економічним стимулюванням землевласників та землекористувачів розуміють як спонукання до активних дій, так і заохочення за вже досягнуті результати [67, с. 122].

Відповідно до чинного законодавства економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів - це комплекс заходів, які спрямовують свою дію на підвищення зацікавленості громадян, які використовують земельні ділянки та здійснюють заходи з охорони земель та підвищення родючості ґрунтів.

Правове регулювання здійснення заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель від забруднення та псування відбувається на основі норм таких актів як: Земельний кодексу України [3]; Податковий кодексу України, Закону України «Про охорону земель» [28], Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», Закону України «Про оренду землі» [25], Закону України «Про оцінку земель» [31] та інше.

На основі ст. 205 Земельного кодексу України можна стверджувати, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка або пай, яка перебуває у власності або користуванні землевласника чи землекористувача. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник земельної ділянки, земельної частки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар [3].

Відповідно до ст. 205 Земельного кодексу України та ст. 27 Закону України «Про охорону земель» зміст економічного стимулювання у сфері охорони земель від забруднення та псування включає:

надання податкових і кредитних пільг фізичним і юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи щодо захисту земель від ерозії, підвищення родючості ґрунтів та інші заходи, передбачені загальнодержавними і регіональними програмами використання та охорони земель. Під податковою пільгою слід розуміти - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'я3 щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 3 ст. 30 Податкового кодексу;

·   звільнення землевласників і землекористувачів від плати за землю, за земельні ділянки, на яких виконуються роботи з меліорації, рекультивації, консервації земель та інші роботи щодо охорони земель на період тимчасової консервації, будівництва та сільськогосподарського освоєння земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою;

·   компенсування сільськогосподарським товаровиробникам недоодержаної частки доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних, а також техногенно забруднених земель;

·   застосування прискореної амортизації основних фондів землеохоронного і природоохоронного призначення [3, 28].

Важливо відмітити, одну дуже важливу особливість економічного стимулювання впровадження заходів щодо використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів яка виділяє економічне стимулювання з-поміж інших правових форм охорони земель, наприклад стандартизації і нормування чи планування в галузі використання та охорони земель. Ця особливість тісно пов'язана з фінансовими ресурсами, які виділяються зокрема з Державного бюджету (тобто з грошима). Не обхідно згадати, що на сьогодні економіка України перебуває в стані тяжкої стагнації а іншими словами в кризі, що відповідно виливається в таких наслідках як особлива економія бюджетних коштів, тобто держава не охоче буде (якщо буде) відшкодовувати збитки власникам чи землекористувачам земель які здійснюють комплекс заходів по охороні земель від забруднення і псування.

Виникає питання чому це важливо ? Це важливо оскільки необхідно знати як ці механізми (економічного стимулювання), діють на практиці.

З огляду на охорону земель від забруднення та псування законодавець регламентує виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини (пункт «б» ст. 205 Земельного кодексу України) [3].

Компенсація витрат, понесених землевласниками і землекористувачами на покращення екологічного стану земель та підвищення родючості ґрунтів, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідно до загальнодержавних і регіональних програм охорони земель [3, 28].

Підставою для розгляду питання про економічне стимулювання заходів щодо охорони земель від забруднення та псування є заява чи клопотання землевласників і землекористувачів до органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання у сфері охорони земель за місцезнаходженням земельної ділянки. При цьому додається висновок органів виконавчої влади з питань аграрної політики про покращення екологічного стану земель згідно з даними агрохімічного паспорту земельної ділянки. Це пов'язано з тим, що необхідність економічного стимулювання передбачається не для всіх господарських заходів землевласників і землекористувачів, спрямованих на охорону земель, а тільки тих, які мають вагоме значення для ефективного використання коштів державного бюджету, та стосуються використання землевласниками та землекористувачами ефективних заходів з охорони земель і підвищення родючості ґрунтів. Наприклад, не має необхідності стимулювати заходи землевласника чи землекористувача по угноєнню ґрунтів, які є звичайними та повсякденними способами агротехніки. Також не варто економічно стимулювати заходи по боротьбі з бур'янами. Поява бур'янів на полях - це, безумовно, негативний наслідок незадовільної обробки ґрунтів. Тобто не слід змішувати поточні та капітальні роботи по охороні земель [66, с. 284].

Одним із дієвих або ефективних чинників економічного стимулювання охорони земель від забруднення та псування є плата за землю. Використання землі в Україні відповідно до вимог ст. 206 Земельного кодексу України є платним [3].

Відносини у сфері встановлення і справляння плати за землю регулюються Земельним кодексом України, «Про оренду землі», Законом України «Про оцінку землі».

Розглядаючи плату за землю як одну з найважливіших складових економічного стимулювання у сфері охорони земель, необхідно не забувати, що плата за землю запроваджується як джерело формування коштів для фінансування заходів, спрямованих на охорону земель, в тому числі від забруднення та псування.

Необхідно наголосити, що економічне стимулювання у сфері охорони земель від забруднення та псування слід розглядати виключно як комплекс взаємозалежних заходів, які спрямовують свою дію на підвищення зацікавленості громадян, що використовують земельні ділянки та здійснюють заходи по охороні земель від негативного техногенного впливу. Необхідно зауважити, що Земельний кодекс України не містить правових норм, які б передбачали процесуально-правове регулювання таких важливих заходів та одночасно й правової форми охорони земель від забруднення та псування, як економічне стимулювання. Закон України «Про охорону земель» лише зазначає, що порядок економічного стимулювання заходів щодо охорони земель встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме ст. 27, частково дані заходи врегульовані в інших нормативних актах, зокрема, у зазначеному вище Порядку використання коштів Державного бюджету України на оплату робіт з докорінного поліпшення земель.

У зв'язку з цим виникає необхідність у нормативному акті, який би встановлював певний порядок реалізації заходів економічного стимулювання та передбачав би елементи механізму, що надавали би можливості працювати тим чи іншим правовим нормам. Наприклад, у відповідній постанові Кабінету Міністрів України. Проте може бути можливим й інший варіант вирішення процедурно-процесуальних питань здійснення економічного стимулювання, а саме: не шляхом прийняття ще одного нормативного акту, а шляхом вдосконалення існуючого, наприклад, Земельного кодексу України. Крім цього, Земельний кодекс України - це кодифіковане джерело земельного законодавства і права, тому бажано, щоб норми, що регулюють охорону земель, в тому числі від забруднення та псування, були закріплені в Земельному кодексі України. Як зазначає академік В. І. Андрейцев, безпідставно «відривати» норми, спрямовані на охорону земель, в окремий закон, враховуючи, що відносини з охорони земель є складовими Земельного кодексу України [49, с. 35]. Загалом же процесуально-правове регулювання заходів економічного стимулювання охорони земель від забруднення та псування, потребує серйозного вдосконалення. Це висновок є загальним, якщо аналізувати, окремі конкретно визначенні аспекти економічного стимулювання впровадження заходів використання і охорони земель, то можна звернути увагу на ініціативу Президента України та Державного комітету по земельним ресурсам.

Свою чергу фахівці наголошують, що одним з кроків по реалізації земельної реформи стане збільшення нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення приблизно на 70% - до 19,5 тисяч гривень за гектар. В результаті плата за оренду таких земель збільшиться в середньому до 600-700 грн. за гектар на рік. Таким чином, якщо розмір середнього паю в Україні дорівнює 4 га, кожний селянин отримуватиме щорічно принаймні 2,5 тис. грн. в якості орендної плати [95]. Слід зауважити, що в контексті даної теми є проблемні аспекти, так землевласники і землекористувачі через більш високу плату за землі можуть зайти в так звану "тінь", шукати тіньові схеми що призведе до зворотного результату, тобто можлива ситуація часткового зменшення надходжень з їхнього боку.

Але на думку експертів в результаті даної ініціативи прибутковий податок, що сплачується з усієї орендної плати, також буде більшим для відповідної сільської громади”, - відзначають ряд експертів.

Також існує доручення Президента України перераховувати до бюджету місцевих сільських і селищних рад кошти в розмірі 1% від нормативної вартості землі. Це ще близько 200 грн. за кожний гектар сільської землі [95]. Даний аспект є цікавим, оскільки Українське сило тобто окремо взяті селищні і сільські ради в результаті цього отримують додаткові фінансові для свого розвитку, але враховуючи, нинішній стан в якому знаходиться охорона земель в Україні, виникає питання з приводу доцільності таких кроків. Безперечно сьогодні Українське сило теж перебуває в тяжкому стані, тому видається доцільно частину даних коштів спрямувати в окремо взятий резервний фонд з якого землевласники і землекористувачі отримуватимуть компенсацію за заходи які вони здійснюють по охороні земель.

Експерти зазначають, що, місцеві громади отримають додаткове джерело доходів у свої бюджети у вигляді плати за оренду земель, яке раніше не використовувалося або використовувалися без достатніх правових підстав. За даними Мінагрополітики, на сьогодні близько 1,8 млн. гектарів складають землі незатребуваних паїв, ще 1,4 млн. гектарів - землі так званої «відумерлої» спадщини.

Після інвентаризації земель державної та комунальної власності, що буде проведена в рамках земельної реформи, сільські та селищні ради зможуть здавати ці землі в оренду. “Таким чином 3 млн. гектарів земель, які відразу після завершення земельної реформи відійдуть у розпорядження місцевих громад [95]. Даний момент є досить цікавим, оскільки це дасть зможу наповнити бюджет місцевих громад і частину цих коштів можна буде направити у спеціальний вище згаданий фонд, який може бути використаний як для компенсації власникам та землекористувачам за заходи які вони проводять для охорони земель, так і для спрясування даних контів на інші заходи по охороні земель. Мовою цифр 600 грн. орендної плати з 3 млн. гектарів це 1,8 млрд. грн. які додатково надійдуть у вигляді орендної плати напряму до бюджетів сіл і селищ”, - зазначають посадовці-землевпорядники [95].

Важливо зазначити, що реалізація даної ідеї можлива лише за умови впровадження вище згаданих ініціатив. Таким чином необхідно створити незалежний фонд, в якій чітко будуть кошти з вище згаданих процедур, та з якого будуть чітко будуть повертатися суб'єктам плати за землю. Звичайно для реалізації даної ідеї в життя необхідно провести зміни в законодавстві. Для цього необхідно:

·   внести зміни до Земельного кодексу України [3] та інших законодавчих актів які регулюють данні питання а саме необхідно створити нові положення та норми, які будуть закріплювати існування даного положння на законодавчому рівні;

·   створити підзаконний акт, наприклад на основі наказу Кабінету міністрів України. Міністерства аграрної політики України, Державного комітету по земельним ресурсам України постанову, яка б встановлювала порядок діяльності даного фонду і функціонування даного «спеціального фонду»;

Отже виникає питання, що дасть даний механізм (фонд) і впровадження вище згаданих ініціатив ? За умов створення даного фонду можна буде вирішити ряд проблемних питань, а саме:

. При наявності даного фонду і виконання вище згаданих ініціатив збільшити кількість коштів які будуть отримувати землевласники і землекористувачі за проведення заходів по охороні земель. Таким чином вони, тобто землевласники і землекористувачі будуть мати додаткову мотивацію, що призведе до якіснішого стану земельного фонду України.

.  Враховуючи роботу Українського казначейства це зменшить можливість несвоєчасної виплати компенсації землевласникам і землекористувачам за заходи які вони впроваджують для охорони земель і ґрунтів, що буде для них додатковою мотивацією.

. Це дає можливість уникнути непотрібних бюрократичних процедур, яка відповідно зменшити можливість корупції в органах державної влади, що в свою чергу буде додатковою мотивацією для землевласників і землекористувачів.

Важливо наголосити, що дана пропозиція можлива лише в випадку реалізації вище згаданих ініціатив та чіткої координації органів державної влади та місцевого самоврядування !

Підсумовуючи стимулювання раціонального використання і охорони земель - це механізм ціноутворення, кредитування, пільгового оподаткування, виділення бюджетних та позабюджетних коштів, компенсації зниження доходів тощо, за допомогою якого забезпечується раціональне використання земельних ресурсів, створюються сприятливі умови для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, збереження та відтворення родючості грунтів, захисту земель від негативних наслідків антропогенної діяльності людини.

В даному розділі розглядалися основні правові форми охорони земель, було визначено поняття даних форм, їх субєкти і обєкти, основну нормативно правову базу, головні особливості та важливі аспекти.

Для вирішення деяких проблемних питань необхідно створити загальнодержавну програму охорони земель, в яку окремо винести кожну з цих форм.

Крім цього на законодавчому рівні необхідно не обхідно закріпити поняття державної комплексної системи спостереження за станом земель і ґрунтів, оскільки на сьогодні дане поняття не закріплено.

Також необхідно створити спеціальний фонд з якого землевласники і землекористувачі будуть отримувати кошти за заходи які вони вчиняють по охороні земель і ґрунтів.

Розділ 3. Актуальні проблеми правового забезпечення охорони земель в умовах земельної реформи

3.1 Проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони земель

Про стан в галузі охорони земель зазначено в пункті 1.2 даної роботи, тому підвищення ролі правового регулювання земельних відносин потребує впорядкування системи чинного законодавства, що передбачає одночасне оновлення системи законів шляхом прийняття нових та удосконалення існуючих нормативно-правових актів. До конкретних недоліків чинного законодавства фахівці, як правило, відносять: невизначеність пріоритетів у прийнятті законодавчих актів; нестабільність та внутрішню суперечливість законодавчих актів і окремих їх норм; диспропорцію у співвідношенні законів та підзаконних актів; недостатню наукову обґрунтованість частини законодавчих актів, їх декларативність та без адресність тощо.

На сьогодні потрібен комплексний підхід до питань забезпечення верховенства закону в галузі земельних відносин, що особливо важливе для нашої країни, яка завжди страждала від правового нігілізм. Чинне земельне законодавство не повною мірою відповідає завданням розвитку нашої країни, його непрозорість гальмує розвиток економіки, а невиразність знижує обсяг інвестицій, що залучаються в економіку. Земельне законодавство в цілому характеризується недостатньою цілісністю для ефективного регулювання земельних відносин; наявністю суперечностей, прогалин і неоднозначних положень; відсутністю норм, що сприяють розвитку ринкових механізмів землекористування й охорони земель; наявністю міжгалузевих суперечностей; відсутністю комплексного підходу в правовому регулюванні земельних відносин.

Перспективи подальшого удосконалення земельного законодавства загалом та правової охорони земель зокрема визначається станом правотворчих процесів, що відбуваються сьогодні в Україні, виявленням їх переломного характеру, зумовленого якісно новим станом суспільства і держави і, внаслідок цього, якісно новими завданнями, що стоять перед вітчизняним земельним законодавством.

Для забезпечення узгодженості існуючого масиву земельного законодавства України в законотворчій роботі вирішенню підлягають такі взаємопов'язані завдання: удосконалення чинних земельних законів; ліквідація прогалин правового регулювання земельних відносин; подолання колізійності земельного законодавства; розробка рекомендацій стосовно подальших напрямів розвитку земельного законодавства; забезпечення розв'язання правотворчих проблем. Серед способів і засобів удосконалення земельного законодавства можна виділити демократизацію, науковість, планування, матеріально-технічне забезпечення тощо.

Одним з першочергових завдань є подолання прогалин та усунення колізій у земельному законодавстві України, у тому числі у сфері правової охорони земель. Доводиться констатувати той факт, що в сучасних умовах земельному законодавству не вдається уникнути прогалин у правовому регулюванні земельних відносин, їхня відсутність можлива лише теоретично, але не реальна з практичного погляду.

Законодавець через суб'єктивні причини чи рівень розуміння невідкладності законодавчої діяльності не реагує вчасно на пропозиції науковців щодо удосконалення актів законодавства, тому, як вважає Р. Б. Шишка, виник розрив між станом наукового обґрунтування шляхів подолання зіткнення, недосконалості окремих актів законодавства та його норм [111, с. 65].

Прогалини в сучасному земельному законодавстві України являють собою негативне явище, що дестабілізує суспільні земельні відносини. Деструктивний потенціал прогалин у земельному законодавстві особливо небезпечний під час проведення земельної реформи. [98, с. 234]. У сучасних умовах розвитку законодавчої бази виникає велика кількість проблем суб'єктивного та об'єктивного характеру, які не сприяють ефективній реалізації всіма суб'єктами суспільних відносин їх прав та обов'язків. Така ситуація зумовлена рядом порушень у процесі законотворчої роботи. Серед них Н.М. Пархоменко виділяє: невідповідність деяких положень ряду нормативно-правових актів основним принципам Конституції України; існуючу практику внесення змін до чинних законів підзаконними нормативно-правовими актами, що ускладнює процес реалізації законодавства; паралельне існування нормативно-правових актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин, але видані в різний час різними органами державної влади і за змістом суперечать одне одному; відсутність необхідної узгодженості і взаємозв'я3 між нормативно-правовими актами, що ускладнює процес їх реалізації; недосконалість змісту нових нормативно-правових актів, що знаходить прояв у неповноті регулювання певних питань, що у свою чергу усуває можливість скасування раніше прийнятих актів, окремі положення яких стосуються проблем, не врегульованих новим нормативно-правовим актом; необґрунтованість і недоцільність використання складної термінології, запозичення іноземних формулювань, які роблять законодавчі акти незрозумілим і недоступним для сприйняття [90, с. 141].

Причинами прогалин у законодавстві є невміння законодавця відобразити у нормативних приписах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання (первинна прогалина); невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (вторинна прогалина); технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки. Наявність прогалин у законодавстві потрібно розглядати як об'єктивне явище, якого неможливо уникнути навіть за найбільш досконалої і детальної правової регламентації. Водночас законодавцю потрібно докладати максимум зусиль для вирішення найбільш важливих правових питань уже під час прийняття нормативно-правових актів. Але якщо все ж таки певне питання не було вирішено безпосередньо при прийнятті правового акта, то в такому разі оперативність заповнення прогалин є, наголошує В.А. Кройтор, необхідним складником процесу повноцінної реалізації поставлених перед законом цілей [77, с. 181].

На думка ТО. Коваленко прогалиною в земельному законодавстві є відсутність нормативно-правового акта певної законодавчо визначеної форми, який повинен регулювати ті чи інші земельні відносини [73, с. 58]. Наприклад, В.Д. Сидор вважає, що неможливо для врегулювання кожного виду суспільних земельних відносин приймати окремий нормативно-правовий акт, тому прогалиною в земельному законодавстві слід вважати відсутність конкретної норми в нормативно-правовому акті [98, с. 233].

Загалом, земельне законодавство містить чимало прогалин. У літературі висловлюється думка, що заповнення прогалини фактично означає заповнення пропуску у тілі права, подолання ж прогалини означає перехід через прогалину без заповнення її суті. Тому роль засобів, спрямованих на заповнення прогалин, можуть відігравати лише ті явища, які юридичною наукою розуміються як джерела права [105, с. 14]. Проте, як зазначає Н.М. Пархоменко, подолання прогалин у законодавстві шляхом застосування права чи закону для України не є традиційним, тому, як правило, прогалини усуваються шляхом видання нового правового акта, який або вносить зміни до попереднього акта, або його скасовує [91, с. 14].

Загальновідомим є факт, що неповнота правового регулювання земельних відносин відкриває шлях для реалізації творчих можливостей право застосовних органів при виборі засобів своєї діяльності, проте правову невизначеність у вирішенні земельних питань потрібно долати не на власний розсуд, а таким чином, щоб отримане у результаті рішення було справедливим, не порушувало верховенство закону. Для цього необхідні чіткі, науково обґрунтовані орієнтири, розробка яких набуває актуальності в сучасних умовах трансформації земельних відносин.

Загалом же подолання прогалин у земельному законодавстві передбачає їх усунення у процесі підвищення ефективності діяльності Верховної Ради України, спрямованої на остаточну ліквідацію правової неврегульованості земельних відносин; нормативне і казуальне заповнення. При цьому нормативне заповнення прогалин у земельному законодавстві здійснюється за допомогою інтерпретаційної діяльності органів, що володіють компетенцією у сфері делегованого тлумачення нормативних актів, а казуальне - реалізується посадовими особами органів виконавчої влади і місцевого самоврядування в галузі використання та охорони земель у процесі здійснення конкретної право застосовної діяльності.

Також сьогодні досить гостро постала проблема колізійності чинного земельного законодавства України. Стабільність правового регулювання земельних відносин багато в чому залежить від якісного стану системи земельного законодавства, яка на сьогодні незбалансована і має внутрішні суперечності. Як свідчить практика, реалізація чинних актів земельного законодавства недостатньо результативна. Серед основних причин низької ефективності регулятивних можливостей земельного законодавства можна виділити проблему його колізійності. Суперечності з ключових питань прав вого регулювання земельних відносин в Україні знижують ефективність механізму правового регулювання, тому необхідний чіткий механізм запобігання і розв'язання, подолання й усунення такого явища, як колізійність, що перешкоджає розвитку земельного законодавства України.

Як наголошують фахівці, земельне законодавство розвивається в період проведення правових реформ, і законодавцеві у цих умовах поки що не вдається створити збалансоване земельне законодавство й усунути всі колізії.

Колізійність законодавства - явище об'єктивне. Воно полягає у розбіжностях змісту двох або більше законодавчих актів, прийнятих з одного і того самого питання. Колізії заважають правильному застосуванню законодавства і таким чином знижують його ефективність. Причини колізійності, на думку Ю.С. Шемшученка, пов'язані насамперед з якістю нашого законодавства, з недостатньо системним характером його розвитку [109, с. 6]. Тому розвиток будь-якої галузі національного законодавства на сучасному етапі неможливий без підвищення ефективності правового впливу на власний предмет правового регулювання. Вирішення цього завдання лежить, у тому числі, і в площині боротьби з колізійністю законодавства, яка полягає, як вважає Н.І. Хлуденьова, у пошуку можливих способів, засобів, процедур запобігання і вирішення можливих або вже існуючих у ньому колізій [106, с. 5].

Юридична колізія являє собою зумовлену об'єктивними і суб'єктивними факторами суспільного розвитку формальну суперечність (відмінність) між нормами права (комплексами правових норм), між нормами права і актами тлумачення, спрямованими на регулювання одних і тих самих суспільних відносин, що породжує складнощі в правозастосуванні [52, с 16]. Негативні колізії в законодавстві дають підстави для альтернативного вибору найбільш зручної, «сприятливої» норми у процесі вирішення конкретної справи, створюючи таким чином реальні можливості ігнорування правопорядку та законності в процесі реалізації норм законодавства, деформують правову культуру і породжують правовий нігілізм, елементарну неповагу до чинного земельного законодавства і в цілому до системи державно-правового забезпечення. Колізії відкривають можливості для прояву суб'єктивізму осіб у процесі застосування правових норм [48, с 58].

Домінуючими причинами колізійності сучасного національного законодавства, як зазначає Д.Д. Лилак, є концептуальні, серед яких найважливішими є радикальні суспільні зміни і перетворення, які відбуваються в процесі економічної, правової та політичної реформ [80, с 3]. До причин виникнення колізій М.В. Оніщук також відносить практику прийняття нормативних актів органами виконавчої влади, насамперед центральними, з перевищенням їх компетенції. У результаті в нормативну систему «вливається» значна кількість правових приписів відомчого характеру, що суперечать положенням законів [89, с 12].

Також слід відзначити, що великий обсяг земельного законодавства призводить до того, що одні й ті самі правовідносини регулюються багатьма актами, часто - по-різному, що спричиняє правові колізії. При цьому потрібно відзначити одну дуже важливу тенденцію: нові акти нерідко переповнені положеннями, що дослівно або майже дослівно відтворюють положення вже діючих.

Колізійність земельного законодавства України слід розглядати як зумовлений об'єктивними і суб'єктивними факторами суспільного розвитку стан формальної суперечності між нормами права, спрямованими на регулювання одних і тих самих відносин у галузі раціонального і цільового використання, комплексного відтворення та ефективної охорони земель, що породжує труднощі в право застосовній діяльності. Серед факторів, що спричиняють колізійність земельного законодавства України, можна виділити об'єктивні і суб'єктивні.

Подолати колізійність можна шляхом упорядкування системи земельного законодавства і підтримання її рівноваги за допомогою встановлення суворої класифікації правових актів та її дотримання в процесі нормо творчості. Колізійність можна усунути підтриманням правової системи в стані функціональної рівноваги. Принциповим є усунення подвійного регулювання земельних відносин. Цілком неприпустимим вважає А.М. Мірошниченко вміщення аналогічних норм у різних галузях законодавства - прямим і неминучим наслідком цього є колізії. Усуваючи дублювання та запобігаючи йому, слід керуватися принципом: регулювання відносин повинно бути настільки загальним, наскільки це можливо. Особливі положення у земельно-правовому регулюванні слід вміщувати до законодавства зі спеціальною сферою регулювання, проте особливі положення мають право на існування лише тоді, коли це зумовлено потребою встановити специфіку в регулюванні суспільних відносин. Невиправданим, на його думку, є встановлення абстрактного співвідношення між приписами різних актів законодавства (на зразок колізійних норм, закріплених у ст. 9 ЦК [7] України, ст. 4 ГК України [2]). За правильної побудови законодавства (коли в «спеціальному» законодавстві будуть вміщені дійсно спеціальні приписи, а в «загальному» - загальні) потреби у «колізійних нормах», які визначатимуть співвідношення між різними галузями законодавства, не буде - замість них діятиме загальний колізійний принцип «спеціального закону». Якщо ж законодавство побудоване неправильно, і в «загальному» законодавстві вміщено спеціальну норму, «колізійна норма» лише шкодитиме [2, 8, 84, с 81].

С.П. Погребняк зазначає, що найбільш сприятливі умови уникнення колізій створюються тоді, коли у суб'єктів правотворчості та правозастосування існує чітке, логічно обґрунтоване єдине концептуальне право розуміння, здатне забезпечити верховенство права і правового закону; вживаються заходи щодо подолання правового нігілізму; у правотворчому процесі активно використовуються наукові досягнення, суворо виконуються правила законодавчої техніки [92, с. 15]. Серед превентивних або попереджувальних заходів проти виникнення колізій О.В. Майстренко відзначає такі: прогнозування та планування нормотворчої діяльності; удосконалення законодавчої техніки; проведення правової експертизи нормативно-правових актів; систематизація законодавства [81, с 16].

Підсумовуючи, слід зазначити, що з метою створення оптимальної моделі правового регулювання земельних відносин важливо розробити дієвий механізм подолання колізійності земельного законодавства України. Під механізмом подолання колізійності земельного законодавства слід розуміти сукупність правових засобів, способів і процедур, спрямованих на запобігання появі нових, усунення снуючих колізій у земельному законодавстві України. До структури механізму подолання колізійності земельного законодавства України належать такі компоненти: нормо творчість, колізійні норми і систематизація земельного законодавства. З метою запобігання колізійності земельного законодавства потрібно розробити ряд правових засобів, способів і процедур, спрямованих на запобігання виникненню колізій, основними з яких є колізійні норми [97, с. 93].

Загалом же у процесі реформування земельних відносин без послідовного оновлення земельного законодавства неможливо обійтися. Проте в даному випадку не йдеться про повне руйнування існуючого земельно-правого режиму, а лише про коригування земельно-правових норм, спрямованих на формування нових, не відомих раніше земельних відносин. Слід зазначити, що поспішати з оновленням земельного законодавства не варто, оскільки в стислі терміни у поєднанні з великим обсягом законопроектів важко уникнути суперечностей, помилок, недоліків, часом поверхових і непродуманих рішень.

Також в нинішніх умовах докорінного оновлення земельного законодавства України важливого значення набуває його систематизація. У сучасному земельному законодавстві України нерідко зустрічаються суперечливі правові положення, викликані політичними і економічними інтересами різних політичних сил. З часу прийняття ЗК України виникла потреба систематизації всього нормативно-правового матеріалу в галузі використання та охорони земель на предмет його очищення від великої кількості зайвих положень і консолідації існуючих приписів земельного законодавства. Правильно проведена систематизація забезпечить стабільність земельного законодавства і сприятиме зміцненню режиму законності в земельних правовідносинах. Упорядкування нормативно-правового матеріалу може відіграти мобілізаційну роль у правотворчому процесі, а ефективне використання способів систематизації дасть змогу виявити і своєчасно заповнити прогалини в чинному земельному законодавстві України.

Визначаючи мету систематизації законодавства, В.Ф. Сіренко, Н.М. Пархоменко, С.В. Бобровник виділяють: поглиблення демократичної та гуманістичної природи законодавства, надання йому стабільності та стійкості; підвищення ролі законів, поглиблення правового регулювання відносин; створення технічно відпрацьованого, досконалого за формою, зручного для користування законодавства; стабілізація правопорядку в державі тощо [101, с 8-9].

Без систематизації нормативно-правових актів, зазначають фахівці, неможливо удосконалити законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки в процесі правотворчості.

Враховуючи значну кількість нормативно-правових актів земельного законодавства, високий рівень колізійності його приписів, наявність прогалин та інших дефектів земельно-правового регулювання, потреба в його систематизації назріла давно. Проведення систематизації спрямоване на пошук та усунення колізій, виявлення неефективних норм та їх заміну на більш ефективні правові приписи, розчищення накопиченого правового матеріалу шляхом усунення дублювання правового регулювання та не чинних норм, виявлення прогалин правового регулювання земельних відносин та їх заповнення, упорядкування норм земельного права та приведення їх у певну систему з метою підвищення ефективності правового регулювання земельних відносин в Україні. Необхідність систематизації зумовлюється також процесами реформування земельних відносин та кардинальним оновленням концепції земельно-правового регулювання в нашій державі [74, с 75-76].

Для усунення наявних недоліків сучасного земельного законодавства потрібна його систематизація, тобто діяльність, спрямована на впорядкування масиву нормативно-правових актів, приведення їх в єдину та узгоджену систему. Сучасна систематизація земельного законодавства - складний процес пізнання суспільної практики регулювання земельних відносин, вимог, що нею висуваються, і нормативного закріплення цих вимог у законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах. Юридичні норми, що регулюють земельні відносини, повинні бути приведені у відповідність з новим рівнем економічного розвитку [99, с 186].

У сучасних умовах систематизація законодавства здійснюється за допомогою класичного техніко-юридичного арсеналу методів (способів, прийомів), засобів і форм. Стосовно форм систематизації нормативно-правових актів, то в цілому фахівці-теоретики виокремлюють такі: 1) збір органами державної влади, підприємствами, установами та організаціями чинних нормативних актів, їх опрацювання й розташування за визначеною системою, зберігання, а також видача довідок для заінтересованих осіб за їх запитом (облік); 2) підготовка й видання різного роду збірників (інкорпорація); 3) підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об'єднання норм розрізнених актів (консолідація); 4) підготовка і прийняття нових актів, які охоплюють як норми попередніх актів, так і нові нормативні приписи (кодифікація) [100, с 33-34]. Основними результатами процесу систематизації є такі: правове регулювання широкого спектра нормативно-правових актів, урахування їх специфіки та особливостей упорядкування; виключення або принаймні обмеження дублювання норм різними галузями законодавства; усунення прогалин; подолання колізій у законодавстві; створення умов відповідної юридичної кваліфікації [99, с. 185].

Своєрідною й обов'язковою підготовчою стадією систематизаційного циклу законодавства, на думку О.В. Зайчука, є його ревізія, зміст якої полягає в тому, щоб у офіційному порядку визнати такими, що втратили силу чи є зміненими ті акти, сфера дії яких припинена або скасована новим законодавством [63, с. 19]. Найпростішою формою систематизації законодавства є облік, який здійснюється шляхом упорядкування нормативно-правових актів у спеціальні предметні блоки. Організація обліку має базуватися на таких основних принципах: повнота інформаційного масиву, що забезпечує фіксацію й видачу всього обсягу довідкової інформації, відсутність у ньому прогалин і упущень; достовірність інформації, яка базується на використанні офіційних джерел - опублікування нормативних актів, а також на своєчасній фіксації внесених змін в акти, включені до інформаційного фонду; зручність використання, необхідна для оперативного і якісного пошуку потрібних даних про право [100, с 32].

Склалися об'єктивні передумови для активного використання такої форми систематизації, як інкорпорація, яка не вносить змін у зміст нормативно-правових актів, а обмежується лише зовнішньою обробкою нормативного матеріалу. Інкорпорація спрямована на впорядкування нормативно-правових актів шляхом їх зовнішнього опрацювання і систематизованого (у хронологічному, предметному або іншому порядку) об'єднання в єдиному збірнику. На стадії хронологічної та систематичної інкорпорації виявляється вся сукупність нормативно-правових актів земельного законодавства. Інкорпорація законодавства забезпечує зручність користування нормативно-правовими актами, сприяє ліквідації прогалин і суперечностей, дає змогу усунути необґрунтовані посилання на наявність або відсутність певних правових приписів [46, с 1].

Інкорпорація сприяє найбільш ефективному використанню способів і прийомів законодавчої техніки при складанні тексту кодексу; дає змогу уникнути потрапляння в текст норм тимчасового, оперативного характеру, сприяє врахуванню всіх бланкет-них норм. Одним із перспективних напрямів удосконалення земельного законодавства можна розглядати систематизацію його понятійного матеріалу. Як зазначалося, у даний час цей напрям є досить актуальним у зв'я3 з введенням до земельного законодавства великої кількості нових понять і їх визначень. Ефективною вважаємо існуючу традицію розміщувати в законах спеціальні статті, що містять роз'яснення понять (термінів), які використовуються в даному конкретному акті. Сучасне земельне законодавство складається з великої кількості мінливих нормативно-правових актів. Тому особливої уваги потребує інкорпорація земельно-правових дефініцій, що являють собою найбільш стабільну складову законодавчого матеріалу. Систематизація понятійного матеріалу, що використовуються в законодавстві, є найбільш актуальною і реально здійсненною [50, с 83].

Формування системи термінів і понять, закріплених у земельному законодавстві України, надзвичайно важливе, оскільки непоодинокими є випадки різного формулювання одних і тих самих термінів у різних нормативно-правових актах, крім того, поняття, що вживаються в законах, не завжди правильно деталізуються в підзаконних норматив-но-правозих актах. Інкорпорація дефініцій дасть можливість виявити суперечливість і неоднозначне тлумачення нормативно закріплених понять, виявити найбільш правильні терміни, сприятиме їх коригуванню в процесі законотворчої діяльності, усунути дублюючі дефініції.

Після проведення інкорпорації потрібно здійснити систематичне ірупування текстів нормативно-правових актів та їх аналіз. Тут може бути ефективно використано такий спосіб поліпшення стану нормативної бази, як консолідація. Консолідація земельного законодавства являє собою форму систематизації законодавства, яка полягає в ліквідації множинності та неузгодженості близьких за змістом нормативно-правових актів шляхом укрупнення їх, об'єднання в один без внесення змін у їх зміст або внесення незначних змін [55, с 12].

Динамічний розвиток земельного законодавства актуалізує проблеми його кодифікації. Незважаючи на досить активну діяльність органів державної влади щодо модернізації змісту і самої системи законодавства України, проблема залишається нерозв'язаною, однією з найскладніших і гострих у сучасній правовій теорії та законодавчій практиці [59, с 95].

Кодифікація земельного законодавства України повинна розглядатися як складова частина роботи по впорядкуванню всієї правової системи країни, тобто як елемент продуманої і послідовної концепції правової політики України, що визначає напрями та форми вдосконалення і розвитку сучасної Української держави та вітчизняної правової системи [96, с. 175]. Кодифікація становить діяльність, спрямовану на переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового, узагальнюючого, юридично цілісного і внутрішньо узгодженого кодифікованого акта [78, с. 129]. С.В. Бобровник і Н.М. Оніщенко під кодифікацією розуміють діяльність правотворчих органів держави щодо створення нового систематизованого нормативно-правового акта, яка здійснюється шляхом глибокої і всебічної переробки чинного законодавства і внесення до нього суттєвих змін [101, с. 155]. При цьому важливо, що предметом упорядкування при кодифікації є не лише нормативно-правові акти, а й безпосередньо юридичні норми. Безсумнівно, для досягнення позитивних результатів практичні дії щодо застосування кодифікації повинні бути скоординовані з науковим осмисленням проблеми і потребують системного теоретичного обгрунтування.

В результаті кодифікації як форми систематизації можуть створюватися не лише кодекси, і самі кодифікаційні акти далеко не завжди можуть мати всеосяжний характер і вирішувати всі питання правового регулювання відповідної галузі суспільних відносин [102, с. 12-13]. У разі необхідності кодифікуються правові норми, що формують один правовий інститут, регулюють окремі види суспільних відносин.

Розроблення нового кодексу вимагає системної роботи з переструктурування наявного кодексу і законів. Проте в дійсності цього не відбувається. Створення в Україні нових кодексів і перероблення наявних не супроводжується проведенням глибокої кодифікації: немає не тільки єдиного підходу до процесів кодифікації, завдяки якому різні кодекси та закони взаємоузгоджують-ся, відсутнє також опрацювання всіх законів, що їм передують, і тих, що мають прийматися після кодифікації. Такі кодифікаційні процеси останнім часом розгортаються всупереч самому розумінню кодифікації як утворенню якісно нового рівня законодавства, який досягається завдяки докорінній переробці чинних нормативних положень.

Слід зазначити, що прийняття 3емельного кодексу України не призупинило процесів кодифікації земельного законодавства. Як зазначає В. І. Андрейцев, кодекс більшою мірою схематизував форму законодавчого акта, але, як правило, далі узагальнень та набору банкетних норм так і не пішов, оскільки далася взнаки не зовсім виважена доктрина механізму правового регулювання земельних правовідносин, він не став навіть логічним продовженням у правовому регулюванні тих новацій, які були запроваджені попереднім ЗК України. Це не випадково призвело до суперечностей великої частини його правових норм, відмови від деяких правових інститутів, підінститутів земельного права [47, с 422].

Отже, проведена кодифікація земельного законодавства на сьогодні вже не відповідає тенденціям розвитку регулювання земельних відносин. Ю.С. Шемшученко виділив три групи проблем, які постали перед науковцями і практиками з прийняттям ЗК України: методологічна недосконалість Кодексу як акта прямої дії, яким передбачається прийняття цілої низки законодавчих актів на його розвиток; розробка системи організаційних заходів, які мають здійснюватись підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та підпорядкування, спрямованих на реалізацію норм ЗК; формування парадигми науки земельного права [108, с 43].

В основу кодифікації земельного законодавства, на думку А.М. Мірошниченка, повинні бути покладені такі принципові положення: відхід від традиційного для радянського земельного права «тотального» поділу земель на категорії і підвищення натомість ролі планування земель, підвищення ефективності використання та розпорядження землями державної власності шляхом передачі функцій із розподілу та перерозподілу цих земель уповноваженому центральному органу виконавчої влади, перегляд системи прав на земельні ділянки, що передбачатиме, зокрема, відмову від права постійного користування земельними ділянками, реформування засад здійснення землевпорядкування шляхом створення уніфікованої землевпорядної процедури, яка даватиме змогу здійснювати землеустрій, у тому числі примусово, з метою усунення недоліків у структурі землекористування, гармонізація земельного законодавства із законодавством Європейського Союзу [85, с 5]. Послідовність кодифікаційних робіт має включати: інвентаризацію чинного земельного законодавства; виявлення колізій та прогалин, повторів та їх усунення; переробку нормативного матеріалу відповідно до концептуальних засад кодифікації; напрацювання тексту нормативного акта; підготовку тексту змін до актів чинного законодавства, вироблення переліку актів, що підлягають скасуванню [84, с 125].

Останнім часом вносяться пропозиції щодо доцільності проведення кодифікації земельного законодавства шляхом розробки нового земельного кодексу, який би містив усі земельно-правові норми і не передбачав необхідності його доповнення чи деталізацію інших земельних законів. Однак П.Ф. Кулинич вважає, що цю пропозицію слід розглядати в контексті щонайближче 10-річної перспективи. Адже кодифікація означає передусім систематизацію всіх наявних правових норм земельного законодавства України з усуненням всіх суперечностей і прогалин, їх об'єднанням та включенням, при необхідності, незначної кількості нових норм. Проте в системі земельного законодавства до цього часу існують великі законодавчі «порожнечі». Отже, в Україні ще не створені всі правові норми земельного законодавства, які необхідні для проведення його кодифікації. Тому питання про підготовку всеоохоплюючого ЗК України буде на часі лише після завершення формування земельного законодавства на основі чинного ЗК України та формування усталеної практики його застосування [79, с. 237].

У подальшому розвитку земельного законодавства постає цілий ряд проблем, серед яких Г.В. Журбелюк виділяє найважливіші: проблема розвитку стратегічних, системних підходів до визначення основних напрямів і сутності кодифікаційної роботи, її ідеологічних і методологічних засад; проблема формування державно-правового погляду на весь подальший розвиток законодавства, необтяженого сучасними проявами правового нігілізму; наближення до проблем ефективності законодавства, узгодженості діючих норм права; врахування власного історичного досвіду розвитку права і його кодифікації, відновлення традицій гуманізму і високої виховної функції права [61, с. 37]. Недоліки земельного законодавства зумовлені відсутністю орієнтирів і пріоритетів щодо заміни адміністративних методів управління на дієві ринкові закони [60, с. 131].

Багато недоліків сучасного земельного законодавства України викликано відсутністю ясної і чіткої, підкріпленої науковими рекомендаціями, загальної для всіх органів державної влади Концепції розвитку земельного законодавства. Погоджуємось також з А.М. Колодієм, що, встановлюючи загальні засади розвитку законодавства України, необхідно проаналізувати стан сучасного законодавства і законодавчої діяльності; узагальнити передовий вітчизняний і міжнародний досвід з цього питання; передбачити тактику і методику удосконалення чинного і формування майбутнього законодавства; відпрацювати на системній основі головні принципи розвитку законодавства; звернути належну увагу на форми, засоби і прийоми законотворчості, загальні шляхи її вдосконалення [76, с. 62]. Це передбачає планування з таких питань: визначення пріоритетних напрямів удосконалення системи земельного законодавства; прогнозування найбільш важливих заходів щодо оновлення окремих інститутів земельного законодавства; проведення масштабних робіт щодо систематизації законодавчих актів тощо.

Нині значна частина фахівців переконана, що з метою формування якісно нової системи земельного законодавства, визначення динаміки і пріоритетів у галузі нормо творчості, підвищення ефективності правового регулювання земельних відносин потрібно розробити і прийняти Концепцію розвитку земельного законодавства України. У Концепції слід визначити актуальні проблеми вдосконалення земельного законодавства, основні засади і шляхи його вдосконалення, а також встановити порядок реалізації Концепції, відповідно до якого передбачити розробку проекту нового ЗК України та проектів інших нормативно-правових актів, необхідних для вдосконалення системи земельного законодавства. Потрібно також здійснити прогнозування найбільш важливих заходів щодо оновлення окремих інститутів земельного законодавства і проведення масштабних робіт щодо систематизації законодавчих актів тощо.

Потребують також розвитку окремі положення щодо охорони земельного фонду, зокрема рекультивації порушених земель, режиму і порядку використання техногенного забруднених земель, порядку консервації земель. Ці питання повинні бути урегульовані відповідними законодавчими актами.

.2 Шляхи вирішення проблем правового забезпечення охорони земель із врахуванням міжнародного досвіду

Враховуючи євроінтеграційний прагнення розвитку України та відповідно розвитку її законодавства, при висвітленні питання щодо міжнародного досвіду у розглядуваній галузі необхідно, перш за все, звернути увагу на тенденції розвитку законодавства ЄС. На сьогодні слід відзначити, що у національному законодавстві закріплюється правило пріоритету норм міжнародного права над національним правом, що є загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці. Так, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» [ЗУПМД] на розвиток ст. 9 Конституції України закріплює наступну норму: «Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору» [1].

З огляду на правило пріоритету норм міжнародного права над національним дослідження та вивчення міжнародно-правових вимог щодо охорони земель межах земельного права сприяє гармонійному розвитку цієї галузі права та, відповідно, національного законодавства України.

Як зазначає О.Л. Дубовік, джерелами міжнародного права навколишнього середовища, з огляду на ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, є: «1) міжнародні конвенції як загальні, так й спеціальні, як багатосторонні, так й двосторонні, що встановлюють правила, які точно визнані державами, які спорють; 2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; 3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; 4) допоміжне право, тобто рішення судів та праці найбільш відомих та кваліфікованих юристів різноманітних держав. Крім того, до числа джерел включають так зване м'яке право, тобто що мають рекомендаційний характер та рішення міжнародних конференцій та організацій, що не мають зобов'язуючої юридичної сили» [56, с. 48].

Для України міжнародні договори набирають чинності після надання нею згоди на обов'язковість даного договору в установленому чинним законодавством України порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, а також й іншим шляхом, про який домовилися сторони [13, Ст. 8, 14].

Окремо слід зупинитись на Всеєвропейській стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (м. Софія), яка була прийнята у рамках Ради Європи 25 жовтня 1995 р.

Для досягнення мети збалансованого і невиснажливого використання біологічного та ландшафтного різноманіття дана Стратегія передбачає впровадження 10 принципів у всі галузі (сектори), де використовуються природні ресурси: принцип обережного прийняття рішень, принцип уникнення загроз, принцип запобігання втратам, принцип переміщення небезпечних виробництв, принцип екологічної компенсації, принцип екологічної єдності, принцип відновлення та відтворення природних ресурсів, принцип найкращої існуючої технології та найкращих екологічних методів, принцип «забруднювач платить», принцип участі громадськості та її доступу до інформації. Багато з цих принципів було покладено в основу природоохоронного законодавства ЄЄ та складовою правової охорони земель. [53, с.124].

Аналізуючи стан навколишнього природного середовища в Європі у 90-х роках, Європейське агентство з питань довкілля у своїй доповіді «Довкілля Європи: Добржиська оцінка» зазначило: «Шість відсотків земель Європи складають природоохоронні території, але в основному їх правовий статус слабкий. Зникають назавжди геологічні ландшафти та такі середовища існування Європи, як системи дюн, струмків, кряжів, боліт» [53, с.125].

У цьому контексті не можна не згадати про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки (далі - Програма про екомережу), затверджену Законом України від 21 вересня 2000 р. № 1989-ІП та розроблену відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.). Як зазначається в Преамбулі цієї Програми, «формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на підставі обгрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів» [11].

У документі відзначається, що території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, складають порівняно незначну частину території України, що є додатковим свідченням споживацького ставлення до природних об'єктів в Україні. Окрім цього, зазначається, що сучасний стан природних ландшафтів України лише частково відповідає критеріям віднесення їх до Всеєвропейської екологічної мережі. З метою вирішення даної ситуації у документі були визначені наступні завдання у сфері охорони та відтворення земельних ресурсів: оптимізація площь сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності; удосконалення структури земель сільськогосподарського призначення та їх збагачення природними компонентами; впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території; обмеження руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель; Здійснення консервації сільськогосподарських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими грунтами на схилах крутизною понад 5-7 градусів тощо. [11].

Враховуючи євроінтеграційний прагнення розвитку України та відповідно розвитку її законодавства, при висвітленні питання щодо міжнародного досвіду у розглядуваній галузі необхідно, перш за все, звернути увагу на тенденції розвитку законодавства ЄС. При цьому слід зазначити, що земля у законодавстві ЄС, як й в міжнародному законодавстві, не розглядається як окремий об'єкт. Вона є складовою навколишнього природного середовища. Таким чином, будь-які питання, присвячені регулюванню земельних відносин в ЄС, регулюються комплексно, з урахуванням інших факторів чи явищ, що можуть вплинути чи зазнати впливу від такого регулювання. Необхідно зауважити, що відповідно до принципу субсидіарності, закріпленому в Договорі про заснування Європейської Спільноти від 25 березня 1957 р., та, зокрема, Протоколі про застосування принципів субсидіарності та пропорційності від 2 жовтня 1997 р., Співтовариство у природоохоронних питаннях діє лише тоді, коли мета передбачуваних заходів може бути більш успішно досягнута на рівні Співтовариства, ніж на рівні держав-учасниць. Таке рішення має політичний характер та враховує співвідношення аргументів економічного, соціального та екологічного характеру. Звичайно, це призводить до наявності різних стандартів.

Досить цікавим для України є досвід ЄС у сфері просторового планування. Так, Директива 2001/42 про екологічну експертизу планів та програм має загальний характер та не торкається питання про те, як у державі-учасниці повинен плануватися простір у зв'я3 з сільськогосподарським, промисловим, містобудівним та іншими видами користування. Відповідно до Директиви про попередження важких промислових інцидентів держави-учасниці повинні при проведенні політики щодо використання землі враховувати мету попередження важких катастроф та обмеження їх наслідків. Вони повинні потурбуватися про те, щоб в їх політиці враховувалась необхідність створення відповідної дистанції між промисловими підприємствами та зонами поселення, а також між природними територіями, що охороняються, та публічно використовуваними територіями. Проведення таких заходів знаходиться у компетенції держав-учасниць.

Директива 75/442 забороняє недозволене захоронения відходів у грунт. Це норма, яка на сьогоднішній день доповнена об'ємним регулюванням Директиви 1999/31 про депонування відходів. Вказані норми намагаються запобігти погіршенню грунтів дозволеними чи недозволенний захоронениями. Директива 86/278 встановлює максимальні межі для концентрації важких металів у опадах стічних вод у грунтах, якщо вони використовуються у сільському господарстві. В деяких випадках вона повністю забороняє їх використання.

До цього часу не встановлене правове регулювання на рівні Європейського Співтовариства питання про ерозію грунтів, а також закупорювання та ущільнення грунтів, зміст органічних субстанцій у грунтах та знищення старих речовин. Співтовариство вступило у Конвенцію ООН про утворення пустель, але особливих заходів ним вжито не було незважаючи на те, що, зокрема у Південній Європі, небезпека утворення пустель збільшується.

Велика увага сфері правової охорони земель приділяється в сільському господарстві. ЄС також не є виключенням. Так, Л. Кремер зазначив, що «приблизно три чверті земель Європейського Співтовариства використовуються в сільському господарстві, отже сільськогосподарські заходи суттєво впливають на охорону ґрунтів. Можна згадати заборону застосування пестицидів, можливість фінансової підтримки еколого-дружніх методів сільськогосподарського виробництва та інші заходи, наприклад, щодо виведення сільськогосподарських земель з обігу чи премії для екстенсивного утримання тварин [53, с. 129-130].

Уже загальновизнано, що європейське право подібне до міжнародного, але не тотожне йому. Головна відмінність полягає в тому, що міжнародне право не є юридично обов'язковим для держав. Наприклад, в Україні тільки ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори стають частиною національного законодавства. Що стосується права Європейського Союзу, то його директиви є обов'язковими для держав-членів, тобто мають пріоритет перед національним законодавством [110, с.101].

З огляду на вищевикладене можна зробити висновок, що гармонізація національного права України з європейським сприяє вивченню правового досвіду різних країн та вдосконаленню національної правової системи. Крім того, цьому сприяє історична, географічна, культурологічна та економічна близькість наших держав.

Слід зазначити, що саме формальне перенесення в національне законодавство вимог доробку співдружності визнається недостатнім для позитивного висновку про те, що та чи інша держава гармонізувала свою правову систему з європейською. Потрібно, щоб відповідні правові норми були впроваджені на практиці. Необхідно продемонструвати, що держава має управлінські та юридичні можливості для застосування доробку співдружності. Таким чином, механізм гармонізації екологічного законодавства з правом навколишнього середовища ЄС має слідувати за такою схемою: розробка та прийняття національних законодавчих актів, адаптованих до вимог доробку співдружності; їх практичне впровадження; примусові заходи до виконання встановлених вимог; можливість оцінки досягнутих результатів (ефективність законодавства).

Як зазначає Н.Р. Малишева, «обсяг законодавства ЄС, з яким слід привести у відповідність еколого-правові системи держав, що готуються до вступу до ЄС, - це 70 директив (деякі з них декілька разів переглядалися, доповнюючись іншими директивами) та 21 регламент» [82, с.834]. За даними Ю.С. Шемшученка, «Україні необхідно адаптувати до права Європейського Союзу приблизно 3 тис. нормативних актів тільки економічного характеру. Для цього потрібне їх глибоке вивчення з урахуванням того, що законодавство Європейського Союзу не застигле, а є динамічною системою» [110, с.101].

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок, що з урахуванням того, що земля є складовою навколишнього середовища, яке має природне походження, на міжнародному рівні питання щодо охорони земель вирішується комплексно. Це допомагає забезпечити екологічну безпеку всього міжнародного співтовариства на глобальному рівні та досягти стійкого екологічного розвитку, що не суперечитиме успішному економічному розвитку окремих держав зокрема.

Як вище зазначалось, міжнародне законодавство є частиною національного законодавства України і на виконання міжнародних договорів у Конституції України закріплюється право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, а також кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення [1, ст. 50]. Зокрема в нашій державі здійснюються дослідження та відповідні спостереження сучасного стану земель за якістю та кількістю тощо, але, на жаль, їх негативні показники не враховуються при вироблені стратегій, програм, запровадженні певних заходів природоохоронного характеру. Вони залишаються декларативними. І в цьому нам потрібно брати до уваги позитивний досвід ЄС. Зокрема важливим для України є вищезазначений приклад того, як продекламовані у Добржській оцінці негативні зміни в екологічному стані земель Європи та чинники, що їх спричиняють, враховувались при виробленні природоохоронної політики ЄС таким чином, щоб не завдати шкоди та, навпаки, розвивати інші сфери людської діяльності.

Таким чином, національне земельне законодавство України відповідає вимогам міжнародного природоохоронного законодавства. Основне питання на сучасному етапі розвитку правової системи України полягає в декларативності більшості норм про охорону земель та впровадженні більш дієвих механізмів їх реалізації. При вирішенні цього питання не потрібно нехтувати досвідом інших держав, рекомендаціями та вимогами міжнародного співтовариства, адже екологічна безпека не має кордонів як за галузевою поширеністю (харчова, промислова та інші сфери людської діяльності), так й за територією.

В пункті 1.2 даної роботи був визначений стан інститут правової охорони земель, в даному пункті були окреслені, як позитивні так і негативні аспекти правової охорони земель. Походу роботи части звучала думка про необхідність існування державної програми розвитку земельного законодавства в цілому та інститут правової охорони земель, зокрема.

Таким чином досліджено проблеми щодо правового забезпечення заходів у галузі охорони земель, зокрема основними є:

·   невизначеність пріоритетів у прийнятті законодавчих актів;

·   колізійність;

·   нестабільність та внутрішню суперечливість законодавчих актів і окремих їх норм;

·   диспропорцію у співвідношенні законів та підзаконних актів;

·   недостатню наукову обґрунтованість частини законодавчих актів, їх декларативність та без адресність.

Для вирішення даних проблем необхідна державна програма, яка буде повністю охоплювати земельне законодавство.

С приводу використання міжнародного досвіду, Україні необхідно підлаштовуватися під європейську модель земельного законодавства, оскільки Україна має мету інтегруватися в ЄС. Відповідно на основі європейської моделі будувати інститут правової охорони земель.

Розділ 4. Охорона праці та безпеки в надзвичайних ситуаціях

4.1 Характеристика системи управління охороною праці на підприємстві, установі, організації

Системи управління охороною праці на підприємстві, установі, організації - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально профілактичних заходів та засобів, спрямованих роботодавцем на збереження життя, здоров'я і працездатності людини (робітника) у процесі трудової діяльності.

Враховуючи той факт, що законодавство відіграє важливе значення в галузі охорони праці, слід перелічити основне законодавство в цій галузі. Основними законодавчими в галузі охорони праці є Конституція України, кодекс законів про працю України, Закон України «про охорону праці» Закон України «про захист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру», Закон України «про правові засади цивільного захисту», та інше.

Державне законодавство з охорони праці, можна класифікувати таким чином: державні нормативні акти про охорону праці; державні міжгалузеві нормативні акти про охорону праці; державні галузеві нормативні акти про охорону праці.

Згідно з ст. 13 Закону України про охрону праці: роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці [30].

З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:

·   створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;

·   розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

·   забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;

·   впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

·   забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

·   організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що визначаються законодавством, та за їх підсумками вживає заходів до усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;

·   розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства (далі - акти підприємства), та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці, забезпечує безоплатно працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;

·   здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;

·   організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

·   вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог [30].

Крім того вже було зазначили, що підприємство повинно мати ряд документів, а саме: Положення про систему управління охороною праці на даному підприємстві; Положення про комісію з питань охорони праці підприємства (якщо така створена); Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці (якщо не створена профспілкова організація); Положення про спеціального навчання (пожежно-технічного мінімуму) з питань пожежної безпеки; Положення про організацію попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників певних категорій; Інструкції з охорони праці для працюючих за професіями; Загальнообов’язкові та по відділах інструкції про заходи пожежної безпеки; Журнали реєстрації вступного та повторних інструктажів з охорони праці та пожежної безпеки та своєчасність їх заповнення; Перелік робіт з підвищеною небезпекою, для проведення яких необхідні спеціальне навчання та щорічна перевірка знань; Перелік посадових осіб підприємства, які зобов’язані проходити попередню та періодичну перевірку знань з охорони праці; Наказ про організацію видачі безплатно працівникам певних категорій молока або інших рівноцінних харчових продуктів; Наказ про порядок забезпечення працівників підприємства санітарним спеціальним одягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту [30].

4.2 Аналіз особливостей охорони праці на робочому місці юриста

Змістом розділу є аналіз умов праці на обраному робочому місці - виявлення шкідливих і небезпечних факторів виробничого середовища і порівняння їх з діючими нормативами, а також кількісна оцінка умов праці.

Об'єктом даного дослідження є Ірпіньський районний суд м. Ірпінь, в якому я працюю секретарем суду, основним законом, який регламентує діяльність суду є закон України «про судоустрій і статус судів».

Згідно до закону України «про судоустрій і статус судів» Ірпіньський районний суду м. Ірпінь входить до системи судів загальної юрисдикції

Ірпіньський районний суд розташований за адресою вул. Мінеральна 7, м. Ірпінь. Напроти суду (12-15 метрів) розташована двох смугова автодорога, за судом (на відстані 6-8 метрів) знаходиться ліс з високих дерев (висота, яких становить 6-10 метрів), з лівого та правого боку приватні будинки (на відстані від суду 10-12 метрів). Біля суду немає великих автодоріг, залізничних колій, посадкових смуг для авіатранспорту, виробничих приміщень, високих будівель, місць масового скупчення громадян. Суд має три поверхи, автостоянку для службових автомобілів, загальну площу 450 мІ, кількість працюючих 45 осіб, система опалення газова, вентиляція природна.

Я працюю секретарем суду в загальній канцелярії суду на першому поверсі, загальна кількість працюючих в відділі 2 особи, загальна площа 20 мІ. В приміщенні знаходиться, 2 вікна, 3 столи, 4 стільці, 4 комп’ютери, 1 сканер, 1 принтер, та меблі.

Основним документом, який регулює маю діяльність є посадова інструкція секретаря сулу. Посадова інструкція секретаря Ірпіньського районного суду м. Ірпінь яка встановлює єдині засади діяльності, обсяг посадових обов'язків та основні вимоги щодо їх виконання, права та відповідальність особи, яка займає посаду секретаря суду.

1.1. Секретар суду є посадовою особою апарату суду, статус якої визначається Законом України "Про державну службу";

1.2.Секретар суду призначається на посаду та звільняється з посади наказом керівника апарату суду з дотриманням вимог трудового законодавства та законодавства про державну службу України;

1.3.На посаду секретаря суду призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю "Правознавство" або "Правоохоронна діяльність" з освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче молодшого спеціаліста, без вимог до стажу роботи;

1.4.Секретар суду безпосередньо підпорядкований старшому секретарю суду;

1.5.Секретар суду безпосередньо підпорядкованих працівників апарату суду не має, координує роботу службовців апарату суду, які забезпечують роботу канцелярії суду;

1.6. У своїй роботі керується Конституцією України, Цивільним процесуальним, Кримінально-процесуальним та іншими кодексами України Законами України "Про судоустрій і статус суддів", "Про державну службу", "Про засади запобігання і протидії корупції" та іншими законами України, рішеннями Конституційного Суду України, актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, актами законодавства та нормативними документами, що регламентують діяльність судових органів, Положенням про Державну судову адміністрацію України, Положенням про територіальні управління державної судової адміністрації, постановами колегії, наказами, інструкціями та рекомендаціями Державної судової адміністрації України та відповідного територіального управління державної судової адміністрації, іншими нормативно-правовими актами та цією посадовою інструкцією.

Секретар суду має такі завдання та обов'язки:

2.1. Ведення первинний облік справ і матеріалів, розгляд яких передбачено процесуальним законодавством;

2.2.Забезпечення зберігання судових справ та інших матеріалів;

2.3.Здійснює розкладку розглянутих справ відповідно присвоєних номерів;

2.4.Веде номенклатурні справи суду;

2.5.Здійснює облік і забезпечує зберігання речових доказів;

2.6. Здійснює підготовку судових справ із скаргами, поданнями для надіслання до судів вищих інстанцій;

2.7. Проводить роботу з оформлення звернення судових рішень до виконання, контролює одержання повідомлень про їх виконання та забезпечує своєчасне приєднання до судових справ;

2.8. Веде контрольні та зведені контрольні виконавчі провадження.

2.9. Здійснює облік виконавчих документів, які передаються для виконання до державної виконавчої служби;

2.10. Проводить перевірку відповідності документів у судових справах опису справи;

2.11. Складає за встановленими формами статистичні звіти про результати розгляду судових справ;

2.12.Надає пропозиції щодо складання номенклатури справ суду;

2.13.Здійснює підготовку та передачу до архіву суду судових справ за минулі роки, провадження у яких закінчено, а також іншу документацію канцелярії суду за минулі роки;

2.14.Здійснює прийом громадян, видачу копій судових рішень, інших документів, які зберігаються в канцелярії суду, та судових справ для ознайомлення учасникам судового розгляду відповідно до встановленого порядку;

2.15.Здійснює прийом судових справ та копій фонограм на зберігання до канцелярії суду.

2.16.Доповідає старшому секретарю про дотримання секретарями судових засідань строків передачі справ до канцелярії суду;

2.17.На час тимчасової відсутності старшого секретаря суду за наказом керівника апарату суду виконує його обов'язки.;

2.18.Виконує доручення керівника апарату суду та старшого секретаря суду щодо організації роботи канцелярії суду;

Секретар суду має такі права:

3.1 Користуватися правами і свободами, передбаченими Конституцією України, Законами України "Про державну службу", "Про судоустрій і статус суддів» та іншими актами законодавства;

3.2.На соціально-правовий захист відповідно до свого статусу;

3.3. Уносити пропозиції керівникові апарату суду, старшому секретарю суду щодо покращення умов, удосконалення форм і методів роботи канцелярії суду, забезпечення належної взаємодії з працівниками апарату суду, а також щодо покращення роботи суду в цілому;

3.4. Отримувати від працівників апарату суду необхідну інформацію для виконання своїх завдань та обов'язків;

3.5. Брати участь у нарадах та зборах трудового колективу суду;

Секретар суду відповідно до Кодексу законів про працю України, Законів України "Про державну службу" та "Про засади запобігання і протидії корупції" несе відповідальність за порушення трудової дисципліни, неякісне або несвоєчасне виконання посадових завдань та обов'язків, бездіяльність або невикористання наданих йому прав, порушення норм етики поведінки державного службовця та обмежень, пов'язаних із прийняттям на державну службу та її проходженням.

Одним з поставлених у роботі завдань є розрахунок категорії важкості праці, коефіцієнт умов праці, коефіцієнт безпеки устаткування, оцінка ступеню стомленості і працездатності робітників, для робочого місця юриста.

Таблиця 4.1 Вихідні дані для виконання розрахункового завдання.

Категорія важкості праці визначається шляхом використання формули і порівнянням отриманих результатів з даними таблиці.

;

 - сума всіх елементів крім визначаючого Х_оп;

,

За результатами розрахунку і порівняння з даними таблиці визначено бальну інтегральну оцінку важкості праці та категорію праці IV.

IV Роботи, за яких вплив несприятливих (небезпечних та шкідливих) факторів призводить до формування глибшого граничного стану у практично здорових людей. Більшість фізіологічних показників при цьому погіршується, особливо наприкінці робочих періодів (зміни, тижня). Виникає типовий виробничо зумовлений стан перед захворювання і т. ін. Доплата становить 12-16 %

Коефіцієнт умов праці характеризує відповідність фактичних умов праці до нормативних. При розрахунку коефіцієнта умов праці необхідно брати ті елементи, які можна виразити визначеною числовою величиною та для яких є нормативне значення (освітленість, температура, вологість і швидкість руху повітря, шум, вібрація та ін.). Коефіцієнт умов праці визначається як середньо геометрична величина показників, що характеризують умови праці, за такою формулою:

Завдяки формулі було визначено коефіцієнт умов праці.

Оцінка ступені стомлення та працездатності робітників. Інтегральна бальна оцінка важкості праці І_п дозволяє визначити вплив умов праці на працездатність людини. Для цього спочатку визначається ступінь стомлення в умовних одиницях:

(слід зазначити, що 15,6 та 0,64 - коефіцієнти регресії).

Працездатність людини визначається як величина, протилежна стомленню (в умовних одиницях):

Розрахунок коефіцієнтів безпеки обладнання.

·   Складається список усіх можливих порушень вимог безпеки, пропонованих до даного виду обладнання;

·   Шляхом експертної оцінки визначається важливість кожного з порушень (складається ранжована послідовність порушень);

·   Кожному з порушень привласнюється коефіцієнт вагомості відповідно до ранжованої послідовності, що визначається за допомогою нормувальної функції, при цьому сума усіх вагових коефіцієнтів дорівнює одиниці;

·   оцінюється наявність перелічених порушень для конкретного виробничого обладнання; при цьому варто мати на увазі, що порушенням вважається не тільки відсутність якого-небудь елемента, але і неправильне його виконання;

·   коефіцієнт безпеки конкретного устаткування К_б визначається за формулою:

сума коефіцієнтів вагомості виявлених порушень вимог безпеки для даного обладнання.

Отримані результати необхідно занести в таблицю рангованої послідовності порушень для кожного приміщення окремо.

Таблиця 4.2 Рангова послідовності порушень

4.3 Розробка заходів щодо покращення умов праці та заходів безпеки в надзвичайних ситуаціях

Таблица 4.3

Заходи щодо поліпшення умов праці:

У приміщенні, де одночасно експлуатуються понад п'ять ЕОМ з ВДТ і ПП, на помітному та доступному місці встановлюється аварійний резервний вимикач, який може повністю вимкнути електричне живлення приміщення, крім освітлення.

Приміщення, в яких розміщуються робочі місця операторів комп’ютерів загального призначення, обладнуються системою автоматичної пожежної сигналізації та засобами пожежегасіння відповідно до вимог НАПБ.

Для безпечної трудової діяльності працюючих, необхідно мати інструкцію з охорони праці, тому мною була розроблена інструкція з охорони праці:

1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

.До самостійної роботи на персональних комп'ютерах (прийом та введення інформації коректування,читання з екрану) допускаються особи віком більше 18 років, які пройшли навчання з безпечних методів виконання робіт та інструктаж на робочому місці.

2. Працюючий на комп’ютері повинен мати не нижче І-ІІ кваліфікаційної групи з електробезпеки.

. Комп’ютери повинні мати передбачений заводом - виготовлювачем захист від ураження електрострумом.

. Розташування комп"ютера:

.1.комп’ютер встановлюють на відстані не менше 1м від стін, між собою на відстані не менше 1,5м;

.2.виключають можливість прямого засвічування екрану джерелом природного освітлення;

.3.поверхня екрану повинна знаходитись на відстані 400-700мм,від очей користувача;

.4.висота робочої поверхні столу повинна становити 680-800мм,ширина-не менше 500мм;

.5.стілець повинен мати висоту 280-320мм,ширину-не менше як 380мм;

.6.повинна бути стійка підставка для ніг шириною не менше 300мм.

. Особам, які працюють на комп'ютерах забороняється:

.1.торкатися обірваних та оголених електричних проводів;

.2користуватися пошкодженими розетками та вилками;

.3працювати при знятому кожусі на моніторі чи системному блоці;

.4працювати на комп'ютерах,монітори яких розташовані один проти другого в межах кімнати(приміщення).

. При роботі з текстом,інформацією рекомендується працювати на світлому (білому) фоні з чорними знаками.

. При роботі комп’ютером можуть виникнути небезпечні та шкідливі виробничі фактори: електромагнітні поля (радіочастоти); електростатичне поле; недостатнє освітлення; психоемоційна напруга при тривалій роботі з екраном відеомонітору.

. Особи, які працюють на комп’ютері повинні дотримуватися наступного режиму праці:

8.1.при введенні даних, читанні інформації з екрану безперервна тривалість роботи не повинна перевищувати 4-х годин при 8-годинному робочому дні;

.2.через кожну годину роботи необхідно робити перерву на 5-10 хвилин, а через 2 години -15 хвилин;

.3. перерви використовувати для зорового та фізичного розвантажування:

.3.1.стоячи або сидячи робити похитування головою ліворуч-праворуч (темп швидкий);

.3.2.стоячи або сидячи робити нахили голови уперед-назад (темп помірний);

.3.3.масаж лоба, злегка його погладжуючи, а також погладжуючи ділянки над бровами у напрямку до скронь;

.3.4.стоячи або сидячи здійснюємо самомасаж шиї та потилиці,погладжуючи потилицю та шию у напрямку до торса;

Невиконання вимог діючої інструкції є порушенням трудової дисципліни, що може тягнути за собою відповідальність згідно діючих правил та положень.

. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ РОБОТИ

.1 Перед початком роботи перевірити:

.2розміщення складових частин комп"ютера (монітор, принтер, та інших блоків);

.3монітор слід розташовувати таким чином, щоб кут зору на екран монітора становив 10-15 градусів, а відстань до екрана 400-800 мм.

.4цілісність, з'єднувальних кабелів.

.5підключення складових частин комп"ютера згідно схеми з"єднання.

.6наявність передбачених захисних екранів.

.7наявність і стан захисних кожухів. Підготовку комп"ютера до роботи провадити у відключеному стані.

.8забезпечити освітлення робочого місця таким чином, щоб не утворювались відблиски від клавіатури та екрану відеомонітора в напрямку очей працюючого.

.9при неможливості забезпечення - застосовувати спеціальні захисні сітки, фільтри.

. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС РОБОТИ

.1. Підключення комп"ютера проводити послідовно, згідно з інструкцією по експлуатації.

.2. Не підключати та не відключати з’єднувачі електроживлення при включеному комп"ютері.

.3 Під час перерв в роботі необхідно виключити монітор комп’ютера.

3.4 Не залишати працюючий комп’ютер без нагляду.

3.5 Працювати з екранними захисними сітками та захисними екранами, які встановлюються на моніторах(якщо такі передбачені).

. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ ПО ЗАКІНЧЕННІ РОБОТИ

.1 Виключити комп’ютер в послідовності згідно з інструкцією по експлуатації.

4.2 Доповідати особі,яка відповідає за технічний стан комп’ютера, про всі зауваження і несправності в роботі комп’ютера, якщо вони мали місце. 4.3Привести в порядок робоче місце, прибрати зайві предмети та сміття. 4.4Покласти носії інформації до місць збереження.

5. ВИМОГИ БЕЗПЕКИ В АВАРІЙНИХ СИТУАЦІЯХ

.1 При виникненні ситуації (поява шумів,скрипів при роботі, запаху гару та диму), яка може привести до аварії, необхідно терміново відключити комп’ютер від електромережі і повідомити про це особу, яка відповідає за технічний стан комп’ютера. Самостійна ліквідація несправності забороняється.

Висновки

Проведене в даній роботі дослідження дає змогу зробити висновки, що можуть посприяти подальшому формуванню змісту інституту правової охорони земель у галузі земельного права України.

1. Конституція України передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Питання ощадливого, ефективного, раціонального використання земель, охорони земельного фонду, відтворення родючості ґрунтів є складовою проблеми національної безпеки держави.

Питання охорони земель в умовах загострення екологічної ситуації в Україні має стати одним з найважливіших напрямків державної політики, оскільки, наприклад, поліпшення стану земель сільськогосподарського призначення відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і забезпечує суттєве оздоровлення екологічних умов життя.

Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення адекватної нормативно-правової бази, спроможної забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.

. Раціональне використання землі та її охорона неможливе без здійснення державою належного контролю. Але, нормативно-правовим актам, які регламентують державний контроль за використанням та охороною земельних ресурсів, притаманний ряд недоліків. По-перше, вони містять значну кількість відсилочних норм, які ускладнюють їх застосування та істотно знижують ефективність їх регулюючої сили. По-друге, є багато нечітких формулювань й декларативних положень, які практично не впливають на здійснення державного контролю за використанням і охороною земель. По-третє, деякі норми «не працюють», бо не мають відповідного механізму реалізації, особливо це стосується порядку здійснення громадського контролю за використанням і охороною земель. По-четверте, окремі норми фактично не відповідають вимогам регулювання земельного контролю в умовах розвитку ринкової економіки, і не мають належного наукового обґрунтування.

3. В чинному законодавстві України не міститься поняття «правова охорона земель». На нашу думку, під правовою охороною земель слід розуміти систему правових норм, які містять приписи, спрямовані на збереження земель та відновлення й підвищення їх родючості, здійснюваних з метою раціонального використання землі.

Пропонуємо внести зміни до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель» і закріпити вище визначене поняття.

. Згідно з чинним законодавством, до змісту охорони земель входять наступні складові: обґрунтування та забезпечення досягнення раціонального землекористування; захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів; збереження природних водно-болотних угідь; попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

5. Розглядаючи процес формування інституту правової охорони земель необхідно звернути увагу на те, що його становлення має історичний характер та проходило такі основні етапи:

Дорадянській етап, який бере початок з п'ятого століття до початку двадцятого (1917 року). Даний етап характеризуються появою перших землеохороних норм та їх закріпленням в тогочасному законодавстві.

Радянський етап, який датується 1917-1991 рр. Даний етап характеризується зародженням та розвитком законодавства в сфері охорони земель.

Сучасний (новітній) етап, який датується 1992 р. і до сьогодні, даний етап характеризується проголошенням земельної реформи в Україні.

. Проаналізувавши правове забезпечення основних заходів в галузі охорони земель зроблені наступні висновки.

Серед найгостріших проблем залишаються: недосконалість державного управління земельними відносинами, нерозвиненість автоматизованої системи ведення Державного земельного кадастру, нестача дійового механізму економічного стимулювання використання й охорони земель.

Складна ситуація спричинена тим, що в Україні бракує комплексного підходу до розвитку земельного законодавства, послідовності стосовно фінансування заходів землеустрою, державної системи реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. При цьому функції органів земельних ресурсів дублюються іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

На нашу думку, в основу системи управління земельними ресурсами повинні бути покладені такі принципи: а) різноманіття і рівноправності всіх форм власності при користуванні і володінні землею; б) пріоритету прав та обов’язків, визначених Конституцією України; в) правового захисту і відповідальності за них; г) цільового і раціонального їх використання; ґ) сталого землекористування; д) пріоритету життєво важливих інтересів держави та особистості; е) комплексного і диференційованого підходу до управління землями різних категорій; є) доступності інформації про стан земель; ж) платності використання земель.

Потрібно сприяти формуванню повноцінного ринку земель через термінове завершення розроблення Закону України «Про ринок земель», у якому докладно визначити механізм купівлі-продажу землі в порядку проведення земельних аукціонів та конкурсів. Запровадженню в Україні ринку земель має передувати широкомасштабна роз’яснювальна робота.

З метою ефективного використання та охорони земельних ресурсів буде доцільним й прийняття Закону «Про державний земельний банк». Є сенс найближчим часом прийняти й Закон «Про державну інвентаризацію земель».

.Виділено основні напрями забезпечення охорони земель в України. Створити Державний фонд охорони земель для акумулювання та цільового використання коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, відшкодування шкоди, завданої порушеннями земельного законодавства, бюджетних коштів за державними цільовими програмами, частини плати за землю тощо; припинити вилучення (зміну цільового призначення) особливо цінних земель, зокрема сільськогосподарського призначення, для несільськогосподарських потреб.

Зазначено, що найефективнішим напрямом удосконалення законодавчого забезпечення у цій сфері в умовах євро-інтеграції є прийняття такого нормативно-правового акту як Концепція земельної реформи в Україні, який би містив основоположні засади, керівні принципи, настанови земельної реформи та механізм її реалізації.

Щодо адаптації законодавства України у сфері правової охорони земель від забруднення та псування до законодавства ЄС, на нашу думку, в першу чергу це повинно відбуватися з урахуванням основних принципів ЄС у зазначеній сфері, а саме: принципу високого рівня охорони навколишнього середовища, в тому числі й земель; принципу застереження; принципу превентивних дій щодо охорони земель; принципу усунення джерел істотної шкоди довкіллю; принципу «забруднювач платить».

Список використаних джерел

1.      Конституція України вiд 28.06.1996 p. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

.        Господарський кодекс України вiд 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 2003. -- № 18 -- 22. -- Ст. 144.

.        Земельний кодекс України від 25.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради. - 2002. - № 3. - Ст. 2.

.        Кодекс законів про працю України вiд 10.12.1971 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1971. -- № 50. -- Ст. 375.

.        Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 2003. -- № 40 - 44. -- Ст. 356.

.        Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 08.05.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 19. Ст. 98.

.        Закон України «Про благоустрій населених пунктів» від 09.12.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 49. - С 2580. - Ст. 517.

.        Закон України «Про будівельні норми» від 05.02.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 5. - С. 125. - Ст. 41.

.        Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1998. -- № 36. -- Ст. 242.

.        Закон України «Про Генеральну схему планування території України» від 26.07.2002 // Відомості Верховної Ради України. -- 2002. -- № 30, Ст. 204.

.        Про державний земельний кадастр від 24.02.2012 р. // Відомості Верховної Ради України. 2012 - № 8. - С. 348. - Ст. 61.

.        Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 01.08.2003 р. 25800/2003 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 29, стор. 29, Ст. 1432.

.        Закон України «Про державну службу» від 28.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

.        Закон України «Про екологічну мережу України» від 05.11.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 45. - стор. 1841, Ст. 502.

.        Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 05.07.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994 - № 27. - Ст. 218.

.        Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16.07.2004 // Відомості Верховної Ради України. 2004. - № 29. - Ст. - 367.

.        Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 24.11.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 47. - Ст. 405.

.        Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.10.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. 2011. - № 40. - Ст. 404.

.        Закон України «Про землеустрій» від 05.09.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 282.

.        Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 13.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 15. - Ст. - 73.

.        Закон України «Про меліорацію земель» від 17.03.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 11. - Ст. 90.

.        Закон України «Про міжнародні договори України» від 10.12.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 50. - Ст 540.

.        Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 28.05.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 20. - Ст. 190.

.        Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 13.04.2001 р. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 15, - Ст. 73.

.        Закон України «Про оренду землі» від 17.11.1998 р. // Відомості Верховної Ради Українию. - 1998. - № 46. - Ст 280.

.        Закон України «Про основи містобудування» від 29.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 52. - Ст 683.

.        Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 30.06.2011 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2011. - № 26. - Ст 218.

.        Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 139. - Ст. 123.

.        Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 08.10.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст 546.

.        Закон України «Про охорону праці» від 08.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

.        Закон України «Про оцінку земель» від 09.04.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 15. - Ст 229.

.        Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 04.04.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 14. - Ст 91.

.        Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 04.07.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 27. - Ст 198.

.        Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 22.10.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 41, / № 41 - 42; № 43; № 44 - 45. - Ст 529.

.        Закон України «Про стандартизацію» від 03.08.2001 р. //Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 31. - Ст 145.

.        Закон України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» від 12.02.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 5. - Ст. 46.

.        Указ Президента України «програму інтеграції України до Європейського союзу» від 14.09.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - Cт. 22

.        Постанова Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок непроведения робіт з рекультивації порушених земель» від 17 грудня 2008 р. // Урядовий кур'єр. - 2008. - № 245. - Ст. 27.

.        Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель» від 26 травня 2004 р. № 681 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 21. - С 51.