Правомочність розпоряджання - це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності.
Право розпоряджання тісно пов'язане з особою власника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано - через представників.
Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту. Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов'язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави [23, с. 212; 32, с. 128-129].
Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.
Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності - це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном [35, с. 208].
Отже, право власності - це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
.3 Засоби здійснення права власності
У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. Тоді у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і є засобом реалізації права власності. До них належать право господарського відання і право оперативного управління.
У ЦК України ці види прав не врегульовані, натомість вони містяться у Господарському кодексі України (далі - ГК України).
За ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Поява цієї правової категорії була зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна. Право господарського відання було передбачено лише щодо державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначення правового режиму майна, наданого, зокрема, засновниками в управління господарського товариства [3].
При порівнянні права господарського відання з правом власності звертає на себе увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правоможності володіння, користування і розпорядження майном. Виникає питання: чим вони відрізняються? Передусім, відмінність полягає у характері прав.
Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права господарського відання, то останнє неможливе без права власності.
Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо [11, с. 121; 24, с. 297].
Необхідним є також зосередити увагу на характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна дати таке визначення поняття, яке закріплене ст. 137 ГК України.
Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності [2].
Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.
Якщо право господарського відання містить усі три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління, зазвичай охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.
У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.
Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативному управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого майна. ЦК України не передбачено ані права господарського відання, ані права оперативного управління.
2. Форми та види права власності в Україні
2.1 Право державної власності
Виходячи з положень Конституції України, суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності Українського народу).
Державну власність за Конституцією України становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси [1].
У ЦК України не міститься будь-якого переліку державного майна, а в ст. 327 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Така надмірна лаконічність сформульованого положення аж ніяк не може характеризувати його з позитивної сторони, адже воно фактично не має ніякого юридичного змісту, незважаючи на притаманність праву державної власності особливого кола її об'єктів.
Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів [2].
Отже, у державній власності юридичне може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Зокрема, постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p. (з наступними змінами) був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Приватизаційним законодавством встановлюється перелік об'єктів державної власності, які підлягають і не підлягають приватизації [5].
Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України. На жаль, обидві наведені редакції норми щодо виключної власності українського народу є юридичне вразливими.
По-перше, є певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної власності на землю, а виключна власність українського народу таку можливість заперечує. Така суперечність могла б бути усунута, якби в Земельному кодексі передбачалося завжди право власності на земельну ділянку, а не на землю. По-друге, юридичне некоректною є конституційна норма, яка утверджує можливість визнання атмосферного повітря об'єктом права власності, адже у природному стані атмосферне повітря не має достатніх ознак індивідуалізації, притаманних об'єктам права власності [15, с. 289].
.2 Право комунальної власності
До комунальної власності належать місцеві підприємства, частково державні споруди на цій території (що визначається окремою угодою між центральною і місцевою владою), значна частка доходів від їх функціонування, заклади загальної освіти, муніципальні наукові заклади, медичні установи місцевого значення, заклади культури та спорту тощо.
Суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності [6, с. 123-137].
До об'єктів права комунальної власності належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності [18, с. 106; 7, с. 73].
У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Однак повніший перелік об'єктів права комунальної власності дано у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., згідно зі ст. 60 якого «територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження» [4].
Незважаючи на таку деталізацію об'єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності.
2.3 Право приватної власності
Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв'язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності «недержавною» є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.
Багато хто вважає, що приватна власність - це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об'єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.
До приватної власності можна віднести: домашнє господарство як економічну одиницю, котра здійснює виробництво продукції та надання послуг для власних потреб; легальні приватні підприємства, які діють відповідно до законодавства (підприємства будь-якого розміру - від індивідуального, кустарного виробництва до великих підприємств); нелегальні приватні підприємства у складі «тіньової економіки» (вся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без дозволу влади, тобто поза законом); кожний вид використання приватного господарства або особистих заощаджень - від торгової діяльності в різних масштабах до грошових операцій між приватними особами [17, с. 8-12].
Приватний сектор розвивається спонтанно, без будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку має провідну роль в економічній теорії Ф. фон Хайєка. На його думку, сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі і не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей «розширений, або спонтанний» порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямувальної сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності - свободи особи [10, с. 68; 33, с. 62].
Однією з головних умов розвитку приватної власності є наявна свобода підприємництва і початок будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен мати ніяких заборон для підприємницької діяльності. Вільні ціни ґрунтуються на свободі договору покупця і продавця, свобода зовнішньоторгової діяльності, свобода купівлі-продажу майна, яке перебуває в приватній власності, свобода кредитування з сплатою процента, найму робочої сили, фінансових інвестицій у будь-які приватні підприємства - це та атмосфера, котра необхідна для розвитку приватної діяльності і приватної сфери.
Друга умова розвитку приватного сектору вимагає гарантії закону для виконання приватних договірних зобов'язань. Третя умова - абсолютна безпека приватної власності. Четверта умова вимагає, щоб кредитна політика стимулювала приватні капіталовкладення. Для розвитку всіх форм власності потрібні рівні можливості. Але в реальній дійсності існує велика кількість перепон. Для подальшого розвитку приватного сектору дуже важливою є наявність у суспільстві поваги до приватної власності.
Приватна власність у своєму функціонуванні набуває рис суспільного характеру. Власники приватного майна несуть таку економічну і правову відповідальність, задовольняють певні потреби, як і державні, а також колективні підприємства. В сучасному цивілізованому суспільстві змінився статус і самої приватної власності. Вона виступає не лише в державній, колективній, акціонерній, а й у формі особистої власності, взаємозв'язок приватної та особистої власності дає змогу зрозуміти сутність інтелектуальної власності [12, с. 39-41].
Власність є творчим і зберігаючим принципом громадянського суспільства. Власність є одним з тих основоположень, котрі було бажано з'ясувати якомога скоріше, оскільки не потрібно ніколи забувати, особливо ж повинні пам'ятати про це публічні та державні люди, що від питання, чи е власність принципом або результатом соціального ладу, чи варто вважати її причиною або ж наслідком, залежить уся моральність і разом із тим увесь авторитет людських установ.
Історично термін «приватна власність» виник тоді, коли з'явилася необхідність відокремити державне (суспільне) майно від усього іншого майна. В сучасному розумінні поняття «приватна власність» виникло разом із поняттям власності в XVII ст., у період швидкого поширення ідей природного права.
Дж. Локк вказував, що «кожна людина має власність у своєму особистому володінні…», підкреслюючи: «ми можемо сказати, що результати праці її тіла і роботи її рук належать їй». Перший напрям утворив концепцію приватної власності; другий залишився майже непоміченим і не набув належного розвитку, хоча він міг покласти початок системі поглядів на власність особисту. Але і перший, і другий напрями безпосередньо стосувалися власності інтелектуальної.
Становлення власності відбувалося не як виокремлення «приватної» з «общинної», а як виокремлення особистої власності із, якщо можна так висловитись, «невласності» (В. Іноземцев). Поява особистої власності ознаменувала не тільки індивідуалізацію людини всередині первісної общини, а й породила в цій людині розуміння того, що крім його особистої власності існує також її антипод - колективна власність общини на ті фактори виробництва, котрі не можуть бути присвоєні індивідуально. Підкреслимо, що особиста власність не виступала запереченням колективної, ці дві форми з'явились одночасно, адже вони зумовлюють одна одну як «щось» і «його друге». Таким чином, власність саме як власність виникає в процесі її розвитку [11, с. 223-235].
Приватна власність у такому випадку є особливою формою особистої власності, оскільки виникає в умовах відчуження працівника від засобів і умов його праці. Саме це відчуження призводило і призводить до класового протистояння (як вважав К. Маркс), подолання якого неминуче виступає метою історичного прогресу. Однак, відповідно до наведеної теоретичної схеми, результатом подолання приватної власності буде не суспільна, а особиста власність. Вона найбільше співпадає з власністю інтелектуальною. Розвиток відносин власності в сучасному соціальному розвитку свідчить про її переваги, адже саме ця форма особистої власності відповідає вимогам і запитам постіндустріального суспільства.
2.4 Види права власності
Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом класифікації за формами).
Конституція передбачає 3 економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142 Конституції) [29, с. 147-150].
У Розділі 1 книги З ЦК України «Право власності» також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).
Слід зауважити, що у такому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують «право власності Українського народу», котре не становить окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності [1; 2].
Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно згрупувати їх, а потім - розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності. Для визначення підстав класифікації доцільно використати класичну дихотомію «публічне право - приватне право», котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, але й для визначення пріоритету «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права.
Таким чином, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на 2 визначальних види:
) право приватної власності;
) право публічної власності.
З урахуванням концепції права власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.
У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.
Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.
Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.
Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності [24, с. 178-186].
Фактично врахування відмінностей двох означених видів права власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1. Це можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали, а принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності) отримав легальне закріплення, немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).
Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності розрізняють: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав; 2) спеціальні об'єкти.
До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають специфіки правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.
До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27), право власності на житло (глава 28 ЦК), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу [2].
3. Проблеми реалізації права власності українського народу
Юридична форма належності природних об'єктів закріплена в ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території нашої держави, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (Додаток А).
У зв'язку з практичною неможливістю реалізації народом повноважень власника природних ресурсів зазначена вище конституційна норма передбачає, що від його імені їх здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Однак наведене положення породжує низку питань правового характеру:
1.коли і в якому порядку український народ передав свої повноваження власника природних об'єктів органам державної влади та місцевого самоврядування?
2.на якому правовому титулі ґрунтується ця передача?
.чи можлива передача зазначених повноважень державним органам влади та місцевого самоврядування в умовах їх формування шляхом виборів?
.чи немає тут підміни народної власності на основні природні багатства нашої країни державною [8, с. 186-190]?
Відсутність законодавчих відповідей на ці питання дає підстави для твердження, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні й інші природні ресурси, фактично знаходяться у необмеженому володінні, користуванні та розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування без достатніх правових підстав. Правовий титул здійснення права власності на природні ресурси вказаними органами був би самодостатнім, якщо б Конституція приймалася всенародним голосуванням, тобто референдумом. Оскільки ж вона прийнята Верховною Радою України, функції здійснення повноважень, пов'язаних з визнанням природних об'єктів народною власністю, треба вважати не делегованими народом цим органам, а ніби «присвоєними» ними.
Це у свою чергу наводить на роздуми про співвідношення права власності на природні ресурси та здійснення державної влади. Можна припустити, що український народ як власник природних об'єктів делегує право власності на них органам державної влади та місцевого самоврядування водночас з демократичним способом формування останніх. Такий висновок може бути обґрунтований положенням ч. 1 ст. 5 Конституції про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Згідно з Основним Законом народ водночас є і власником природних об'єктів, здійснюючи свої власницькі повноваження, тобто економічну владу, через зазначені органи. Проте чи означає це, що він зберігає за собою право «верховного» або «первинного» власника природних об'єктів, а органи державної влади та місцевого самоврядування є «підлеглими» або «вторинними» їх власниками [1; 27, с. 201-208]?
Оптимальне законодавче вирішення зазначеної проблеми може істотно вплинути на розв'язання таких важливих практичних питань:
1)до яких меж державна влада може здійснювати власницькі повноваження щодо природних ресурсів?;
2)чи можуть органи державної влади виконувати ці повноваження від імені народу, якщо їх реалізація суперечить його інтересам?;
)чи можливе делегування зазначених повноважень органами державної влади виконавчим органам місцевого самоврядування?
Аналіз змісту норм конституційного та земельного законодавства свідчить про їх суперечність та неузгодженість. Зокрема, надання громадянам або юридичним особам земельних ділянок у власність органами державної влади в особі рад та виконавчими органами останніх відповідно до їх компетенції, передбаченої статтями 3, 17 та 18 Земельного кодексу, повинно припиняти право власності народу на ці ділянки [34, с. 428-443].
Уявляється, що належність землі народу за конституційними положеннями є непорушною. Проте у такому разі знову виникає ситуація «первинності» народної земельної власності та «вторинності» приватної власності громадян або колективної власності підприємств на землю. При цьому стає зрозумілою юридична природа права на вилучення або викуп земель згідно з вимогами розділу 4 Земельного кодексу, припинення права колективної та приватної власності на землю відповідно до його ст. 28, конфіскації земельних ділянок з додержанням вимог ст. 41 Конституції. До того ж Основний Закон не передбачає колективної форми власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 14 Конституції вона трансформована у власність юридичних осіб, що не є адекватною колективній власності. Усе сказане ставить під серйозний сумнів як вказівку ст. З Земельного кодексу про те. що усі форми власності є рівноправними, так і положення ч. 4 ст. 41 Конституції про непорушність права приватної власності.
Порівняльний аналіз змісту норм природноресурсових кодексів України свідчить про те, що в них також неоднаково розв'язані питання, пов'язані з належністю природних об'єктів. Так, у Земельному кодексі (ст. 3) зазначено, що власність на землю у нашій державі має три форми: державну, колективну і приватну. Відповідно ж до Кодексу України про надра (ст. 4) і Водного кодексу України (ст. 6) надра, води (водні об'єкти) є виключною власністю українського народу і надаються лише у користування. Згідно з Лісовим кодексом України (ст. 6) усі ліси є власністю держави [1; 9, с. 56-67].
Водний і Лісовий кодекси, які мають регулювати водні та лісові відносини, не передбачають права колективної та приватної власності на відповідні природні об'єкти. А Земельний кодекс (ст. 4), що регулює суто земельні відносини, припускає як виняток можливість передачі невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт та ділянок лісів (до 5 га) у колективну власність сільськогосподарських підприємств та у приватну власність селянських (фермерських) господарств.
Загальнонародна власність, у тому числі на природні ресурси, так і не підтвердила свою життєздатність за радянських часів. Проте вона стала надійною правовою підставою для формування і зміцнення державно-бюрократичної та відомчо-чиновницької власності. У зв'язку з цим, на наш погляд, нині існує необхідність пошуку нових концепцій розв'язання проблеми права власності на природні об'єкти. Уявляється, що однією з них є концепція права поділеної власності на них, яка не є новою. Вона була відома рабовласницькому суспільству, дістала закріплення у римському праві у формах земельної власності Римської держави та її провінцій, відносин власності та патронату, власності та колонату тощо. Найвищого розвитку ця власність набула у період феодалізму. Це дістало вияв у васально-сюзеренних відносинах у формах «верховної» та «підлеглої» земельної власності, повної та обмеженої власності, бенефіційної та ленної власності тощо. Поділена власність на природні ресурси відома і буржуазному суспільству, в якому вона закріплювалася в законодавчих актах у «виключній» та «обмеженій» формах.
Концепція права поділеної власності на природні об'єкти, зокрема на землю, була предметом обговорення в економічній та юридичній літературі у 20-х роках у зв'язку з утворенням Союзу РСР та розподілом функцій, пов'язаних з управлінням земельним фондом, між загальносоюзними і республіканськими органами. Проте вже на початку 30-х років вона була віднесена до буржуазних теорій і визнана шкідливою, а її розробники були оголошені «ворогами народу» і піддані репресіям.
Після «повернення» союзним республікам права власності на природні ресурси явочним порядком в часи перебудови загальносоюзні владні структури здійснили кілька незграбних спроб реанімації зазначеної вище концепції. Так, Загальні принципи перебудови управління економікою та соціальною сферою в союзних республіках на основі розширення суверенних прав, самоврядування та самофінансування передбачали поділ власності на природні ресурси за об'єктами: землі та води - союзним республікам, а надра і ліси - Союзу РСР. Однак цей поділ не був сприйнятий, по-перше, через небажання союзних республік миритися з необмеженим пануванням загальносоюзних відомств над їх природними ресурсами, а по-друге, у зв'язку з практичною неможливістю їх відмежування один від одного (земель - від надр, лісів - від земель, вод - від лісів тощо) [27, с. 153-156].
Чергова спроба вирішення зазначеної проблеми дістала вияв у партійній платформі «Національна політика в сучасних умовах». У цьому документі пропонувався інший підхід до поділу власності на природні об'єкти: повноваження, пов'язані з володінням і розпорядженням землями, їх надрами, водами і лісами, надати союзним республікам, а визначення загальних положень щодо користування ними зберегти за Союзом РСР. На юридичній мові це означало розподіл повноважень власності між численними суб'єктами права. Адже загальновідомо, що відсутність у власника хоча б одного з повноважень власності означає й відсутність у нього самого цього права. Запропонована спроба охоплювала усі повноваження власника - володіння, користування і розпорядження природними ресурсами. Але вони розподілялися між різними суб'єктами права. Отже, жоден з них у правовому сенсі не міг бути повноправним власником об'єктів природи.
Наведені підходи до права поділеної власності на природні ресурси у період перебудови свідчать про надзвичайне загострення у той час цієї проблеми не тільки як природноресурсової та економічної, а й як політичної та ідеологічної. Шляхи, що пропонувалися для її вирішення, - це відображення відсутності серйозних намірів радикально реформувати відносини власності, які складали основу суспільного і державного ладу того періоду, і докорінно переглянути належність права власності на природні ресурси. Більше того, саме у ті роки усі союзно-республіканські ресурсові міністерства були перетворені на загальносоюзні [8, с. 169-171].
Таким чином, запевнення центральних органів влади про перебудову економічної та політичної систем повинні були свідчити про їх намір демократизувати суспільні процеси та децентралізувати управління природноресурсовою власністю. Насправді ж докладалися зусилля до збереження загальносоюзної власності на природні ресурси та централізації управління їх використанням як економічної основи посилення політичної влади центральних органів. Проте вони призвели до протилежного результату - повного розпаду надмірно централізованої держави і закріплення права власності на природні об'єкти за новими державами.
В умовах незалежної України необхідність врегулювання природноресурсових відносин на основі концепції права поділеної власності насамперед зумовлена законодавчим визнанням численності суб'єктів права державної власності на природні об'єкти в особі органів влади усіх рівнів. Показовим щодо цього є порівняння змісту ст. 13 Конституції з нормою, закріпленою у ч. 1 її ст. 142, згідно з якою матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, які знаходяться в управлінні районних і обласних рад. Така численність суб'єктів права державної (загальнодержавної, місцевої, комунальної та регіональної) власності на природні об'єкти в особі органів влади закріплена і у природноресурсових кодексах та законах [1].
На цій основі виникає конкуренція державних і місцевих (регіональних) інтересів з їх негативним впливом на здійснення власницьких повноважень щодо природних об'єктів. Адже надмірна централізація, як і зайва регіоналізація останніх, можуть однаково негативно впливати на розвиток виробничо-економічних відносин. У зв'язку з цим виникає потреба в законодавчому розмежуванні функцій центральних, регіональних та місцевих органів, пов'язаних зі здійсненням права власності на природні об'єкти. Таке розмежування має надати усім співвласникам можливість брати участь у володінні, користуванні та розпорядженні ними.
Безумовно, поділена власність на природні об'єкти не може зводитися до давньоримської метропольної та провінційної або феодальної «верховної» і «підлеглої» власності. Сучасна концепція права поділеної власності має виходити з законодавчої рівноправності усіх державних владних структур як суб'єктів права, що здійснюють повноваження власності на природні багатства нашої країни. Причому вона повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів [19, с. 82-84].
Висновки
На основі проведеного дослідження, можна зазначити, що правове регулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.
В юридичній науці термін «право власності» вживається в обєктивному і субєктивному значеннях.
Право власності в обєктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Право власності у субєктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.
Тому, право власності можна визначити як, сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невідємне право людини (ст. 41). Тому можна говорити про відокремленість права державної власності від права власності українського народу та від права комунальної власності.
У цілому діюче законодавство досить вдало регулює форми права власності, спираючись на теоретичні та практичні надбання класиків цивільного права. Проте потребують законодавчого закріплення поняття колективної та державної власності, а також бодай приблизний перелік дій власника, спрямованих на заподіяння шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації тощо.
Подальші дослідження мають бути зосереджені на розясненні та закріпленні в діючому законодавстві визначень різних форм власності, а також на гармонізації цих визначень у різних сферах цивільного, земельного, господарського права тощо.
Аналізуючи положення статті 13 Конституції України, необхідно відмітити, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Формально ця стаття на конституційному рівні закріпила належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику Українському народу. Від його імені повноваження здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
В умовах незалежної України необхідність врегулювання природноресурсових відносин на основі концепції права поділеної власності насамперед зумовлена законодавчим визнанням численності суб'єктів права державної власності на природні об'єкти в особі органів влади усіх рівнів.
На цій основі виникає конкуренція державних і місцевих (регіональних) інтересів з їх негативним впливом на здійснення власницьких повноважень щодо природних об'єктів. Адже надмірна централізація, як і зайва регіоналізація останніх, можуть однаково негативно впливати на розвиток виробничо-економічних відносин.
Список використаних джерел
1.Конституція України від 28 червня 1996 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua
2.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua
.Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua
.Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua
.Постанова ВРУ «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua
6.Апанасенко К.І. Право комунальної власності: господарсько-правовий аспект [Текст]: монографія / К.І. Апанасенко. - К.: ВД «Слово», 2010. - 259 с.
7.Апанасенко К.І. Комунальна власність як самостійна форма власності: ознаки, співвідношення з державною формою власності [Текст] / К. І. Апанасенко // Юридична Україна. - 2008. - №4. - С. 72 - 75.
8.Бабяк О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України [Текст]: навч. посібник / О.С. Бабяк, П.Д. Біленчук, Ю.О. Чирва. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
9.Балюк Г.І. Екологічне право України [Текст]: конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): навч. посібник / Г.І. Балюк. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.
10.Безсмертна Н. Право приватної власності. Юридична відповідальність як гарантія його здійснення [Текст] / Н. Безсмертна // Вісник Прокуратури. - 2003. - №3. - С. 67 - 71.
11.Галунько В.В. Охорона права власності: адміністративно-правові аспекти [Текст]: монографія / В.В. Галунько. - Херсон: ХМД, 2008. - 346 с.
.Галунько В.В. Приватна власність як невідємне приватне право людини [Текст] / В.В. Галунько // Держава і право. - 2008. - №42. - С. 38 - 43.
13.Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Право власності в Україні [Текст]: навч. посібник / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова. - Київ: «Юрінком Інтер», 2000. - 812 с.
.Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / Л.О. Доліненко, В.О. Доліненко, С.О. Сарновська. - К.: Кондор, 2008. - 354 с.
15.Заїка Ю.О. Українське цивільне право України [Текст]: навч. посіб. / Ю.О. Заїка. - К.: Правова єдність, 2008. - 367 с.
16.Заіка Ю.О., Співак В.М. Право власності. Спадкове право [Текст]: навч. посібник / Ю.О. Заіка, В.М. Співак. - Київ: «Наукова думка», 2000. - 150 с.
.Кравченко С.С. Право приватної власності за законодавством України [Текст] / С.С. Кравченко // Адвокат. - 2008. - №10. - С. 4 - 14.
.Музика Л. Законодавство у сфері комунальної власності потребує подальшого вдосконалення [Текст] / Л. Музика // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №8. - С. 105 - 107.
.Носік В.В. Проблеми реалізації конституційно-правових гарантій захисту права власності українського народу на землю [Текст] / В.В. Носік // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - №1. - С. 78 - 85.
20.Панченко М.І. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. - 2-е вид. / М.І. Панченко. - К.: Знання, 2006. - 583 с.
21.Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві [Текст]: монографія / С.О. Погрібний. - Одеса: Юрид. л-ра, 2002. - 275 с.
.Понікаров В.Д., Попова С.М., Назаренко Д.В. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / В.Д. Понікаров, С.М. Попова, Д.В. Назаренко. - К.: Центр учб. л-ри, 2007. - 196 с.
.Роїна О.М. Право власності та інші речові права [Текст]: нормативна база / О.М. Роїна. - К.: Скіф, 2008. - 339 с.
24.Ромовська З.В. Українське цивільне право. Право власності [Текст]: акад. курс: підручник / З.В. Ромовська. - К.: Правова єдність, 2011. - 244 с.
.Рубаник В. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року [Текст]: монографія / В. Рубаник. - Х.: Легас, 2004. - 344 с.
.Рубаник В. Власність і право власності [Текст] / В. Рубаник // Підприємництво, господарство і право. - 2000. - №11. - С. 39 - 42.
27.Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування [Текст]: навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / Т.А. Сафранов. - Львів.: «Новий Світ - 2000», 2003. - 248 с.
.Скловский К.И. Собственность в гражданском праве [Текст]: учебное-практическое пособие / К.И. Скловский. - М.: Дело, 1999. - 512 с.
.Спасибо-Фатєєва І. Форми права власності [Текст] / І. Спасибо-Фатєєва // Вісник Академії правових наук України. - 2009. - №3. - С. 145 - 154.
30.Стефанчук Р.О. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. / Р.О. Стефанчук. - К.: Правова єдність, 2009. - 532 с.
31.Токарєва В.І. Цивільне право України [Текст]: практикум: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / В.І Токарєва. - К.: Центр учб. л-ри, 2007. - 407 с.
.Ушакова Ю.А. Право розпорядження як елемент змісту права власності [Текст] / Ю.А. Ушакова // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - №9 - С. 127 - 133.
33.Харитонова О. Проблемні питання набуття та припинення права власності за цивільним законодавством України [Текст] / О. Харитонова // Право України. - 2011. - №5. - С. 60 - 67.