Принципи права як основа діяльності міліції України

Принципи права як основа діяльності міліції України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та види принципів права

1.1 Генеза принципів права. Визначення поняття у правовій доктрині

.2 Соціально-правові і спеціально-правові принципи права

Розділ 2. Призначення принципів права

2.1 Роль принципів права у закріпленні засад суспільного ладу та однотипному формулюванні норм права

.2 Забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання

Розділ 3. Принципи права як основа діяльності міліції україни

.1 Закріплення принципів права у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність міліції

.2 Перспективи вдосконалення застосування основних принципів права у роботі міліції України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Принципи права постійно привертають на себе увагу вчених, які займаються проблемами теорії права.

Варто згадати, що перші дослідження принципів права зявились у другій половині 40-х років ХХ ст. і цей процес триває до сьогодні, а інтерес науковців до цієї проблеми продовжує зростати. Перехід України до ринкової економіки, інтеграція її у світове товариство економічно розвинених країн вимагають приведення національного законодавства до рівня світових стандартів.

Загальнотеоретичні аспекти поняття принципів права були предметом дослідження в працях С.С. Алексєєва, А.М. Васильєва, Л.Я. Гінцбурга, М.І. Дембо, Р.З. Лівшиця, О.А. Лукашової, А.В. Міцкевича, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, К.П. Уржинського, Л.С. Явича та багато інших.

Ґрунтовну розробку принципи права отримали у фундаментальній праці А.М. Колодія «Принципи права». Окрім цього, проведені дисертаційні дослідження Т.І. Фулей, О.Я. Лаврів, у яких автори вивчали як закономірності становлення й розвитку сучасних загальнолюдських принципів права, так і теоретичні проблеми системи принципів трудового права України та ін.

Незважаючи на усю важливість внеску вчених у дослідження такої багатогранної проблеми, як принципи права, не можна не звернути увагу на те, що у цій сфері результати дослідження є спірними і зараз залишаються «відкритими» багато питань. Вказана проблема зумовлює виняткову актуальність та необхідність комплексного дослідження принципів права в цілому і як основи діяльності міліції України зокрема.

Таким чином, метою курсової роботи є статті є проведення обґрунтування теоретичних позицій визначення поняття принципів права та зясування їхньої сутності а також дослідження принципів права як основи діяльності міліції України. Відповідно до мети у роботі вирішуються наступні завдання:

-досліджено ґенезу та визначено поняття принципів права;

-визначено види принципів права;

розглянуто призначення та вплив принципів права на суспільний лад та відносини;

досліджено стан та перспективи впровадження принципів права в діяльність міліції України.

Обєктом дослідження є принципи права, а предметом дослідження - принципи права у діяльності міліції України.

Було застосовано методи аналізу друкованих та інтернет-джерел, законодавчих актів, даних статистики та ін.

Курсова робота складається з вступу, трьох частин, висновку, списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття та види принципів права

1.1 Генеза принципів права. Визначення поняття у правовій доктрині

Принципи права постійно притягують до себе увагу вчених-правознавців, проте через їх мінливість, філософську сутність, абстрактність абсолютна більшість аспектів розуміння принципів права вимагає дослідження і доопрацювання. Одним із таких аспектів і є питання про генезу, поняття, класифікацію та реалізацію принципів права у правовій системі України.

Будь-які принципи, у тому числі і принципи права, є продуктом людської діяльності, результатом якої вони виступають й інтереси якої вони задовольняють. Принципи є соціальними явищами, як за джерелом виникнення, так і за змістом: їх виникнення зумовлюється потребами суспільного розвитку і в них відображаються закономірності суспільного життя. Головними джерелами цих принципів є політика, економіка, мораль, ідеологія, соціальне життя [26].

Безумовно, розглядаючи проблему генези принципів права, необхідно підкреслити особливу роль і місце в їх створенні моралі. Це зумовлюється тим, що моральні норми орієнтовані на такі категорії, як добро, честь, совість, гідність, справедливість тощо. А вони виступають критеріями оцінки поведінки людей в усіх сферах їх діяльності. Звідси - загальний, тісний взаємозвязок норм і принципів права з нормами і принципами моралі. Важливим джерелом формування принципів права є політична сфера. Щоб переконатися в цьому, можна звернутися як до політичної практики, так і до політичної теорії. Економічні фактори формування права проглядаються, насамперед, через принцип приватної власності, який поступово стає найважливішою ідеєю права. Власність оголошується природним правом людини, джерелом його волі і рівності з іншими людьми. Ідеологія також є витоком принципів права, оскільки будь-які розумні дії людини переслідують певну мету, а ідеологія - це вербальна модель, що передбачає мету і, виходячи з цього, оцінку діянь людини, держави, інших соціальних субєктів з точки зору загальносуспільних інтересів. Саме звідси беруть початок такі принципи: не вбий свого; піклуйся про дітей; поважай старших та ін. [3].

Отже, можна стверджувати, що спочатку зміст принципів права намічається самим життям, спонтанно, у суспільних соціальних відносинах, що складаються у реальному житті та отримують пізніше регламентацію і захист з боку держави у комплексах субєктивних прав учасників правовідносин. Виникнення принципів права, як загальносоціальних, є необхідною умовою наступного їх закріплення у вигляді юридичних принципів і норм, тому що свідчить про актуальність їх для суспільства і необхідність їх юридичного оформлення. Саме так у надрах громадянського суспільства, в межах правоутворення, за допомогою юридичної практики зароджуються нові юридичні принципи, що еволюційно відміняють дію застарілих, не актуальних принципів.

Під час визначення поняття принципів права можна виділити дві концепції, які сформувались у правовій доктрині. Згідно з першою концепцією, що побудована на теорії позитивізму, принципи права - це ідеї, теоретичні, нормативно-керівні положення того чи іншого виду людської діяльності, які конкретизуються в змісті правових норм та обєктивно зумовлені матеріальними умовами існування суспільства. Прихильниками такої ідеї є Л.С. Явич, А.М. Васильєв, В.М. Ронжин та інші. Відповідно до другої концепції, яка бере початок від ідеї природного права, принципи права розуміють як керівні ідеї, обєктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобовязання), які ставлять до учасників суспільних відносин із метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів та визначають зміст і спрямованість правового регулювання, відображають найважливіші закономірності соціально-економічної формації. Дотримуються такого розуміння принципів права О.Ф. Скакун, П.М. Рабінович, В.А. Козлов, К.Є. Ліванцев, Ю.А. Ведерніков, В.С. Грекул та інші [20].

Враховуючи всі напрацювання в науковій літературі, принципи права А.І. Денисов, В.Л. Козлов, К.Є. Ліванцев розглядають як поняття, що виражають сутність історичного типу права[2]; П.М. Рабінович, О.В. Смирнов, О.Ф. Скакун указують, що принципи - це категорія обєктивна; С.С. Алексєєв, О.А. Лукашова, Р.З. Лівшиць, В.І. Нікітінський, М.С. Малеїн вважають, що це сфера правосвідомості, правової ідеології й науки [20]; В.Ф. Тараненко вказує на те, що принципи права - це норми, які мають більш важливе значення; В.І. Прокопенко визначає принципи права як основні субєктивні права та обовязки.

Враховуючи природничі ідеї виникнення права, неприйнятне ототожнення принципів права й норм права та є недопустимим їх визначення через субєктивні права та обовязки. На сучасному етапі розвитку суспільства в умовах ринку науковці пропонують новий підхід до визначення поняття принципів права, враховуючи ідеї природного права, як засади, що лежать в основі права та визначають його сутність і зміст. Усі ці протиріччя у визначенні поняття принципів права намагався усунути А.М. Колодій. Принципи права, - зазначає автор, - це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності й підвалини цього типу держави та права, є однопорядковими із сутністю права. Але й таке визначення поняття принципів права не повністю розкриває його сутність. Адже принципи права повинні бути незмінні, оскільки лежать в основі права незалежно від того, який це тип держави та права. Як бачимо, у юридичній літературі минулого й сучасності немає єдності щодо визначення поняття принципів права, що, зі свого боку, дає можливість стверджувати про неординарність цієї проблеми. Слушним із цього приводу є міркування А.М. Колодія, який зазначає, що, незважаючи на відмінність у поглядах на проблему принципів права, юридична наука у відповідні історичні епохи була єдина в проголошенні певних положень та ідей як принципів права. Отже, суперечки про визначення поняття принципів права тривають уже протягом значного часу, але єдиної думки щодо цього наука так і не виробила.

Зрозуміло, що засадничі ідеї можуть вважатись основними принципами права лише тоді, коли вони відповідають певним вимогам. Враховуючи всі напрацювання, які були зроблені науковцями як у теорії права, так і в галузевих юридичних науках, визначимо ознаки принципів права. У радянський період ознакою принципів права був їх історичний характер. Це пояснювали тим, що немає вічних і незмінних принципів. Так, М.Г. Александров, О.А. Лукашова, А.В. Міцкевич стверджували, що принципи права не є вічними, так само, як і відносини, які ними виражаються. Вони історичні і перехідні продукти. На історичний характер принципів права вказують і сучасні науковці. Зокрема, А.М. Колодій зауважує, що для рабовласницького типу характерний принцип рівності власників-товаровиробників і нерівність між вільним населенням та рабами. Принцип теологічного світогляду є визначальним в епоху феодального ладу. А головний принцип буржуазного права - свобода й рівність, суверенітет народу, приватна власність [10]. Поділяють цю думку і В.А. Козлов, К.Є. Ліванцев, акцентуючи увагу на тому, що принципи всіх суспільних явищ є історичними. Але, незважаючи на те, що в процесі історичного розвитку суспільства зі зміною соціальної, національної чи класової його структури змінювалися підходи до їх розуміння, але принципи залишалися тими ж самими. Їх не можна створювати, змінювати чи, навпаки, скасовувати. Ще однією з ознак принципів права радянського періоду був їх ідеологічний характер. І саме науковці, зокрема, О.В. Смирнов, А.С. Пашков, Б.В. Шейндлін визначали ідеологічний характер принципів права, які виражають свідоме прагнення людей шляхом вироблення загальних керівних положень спрямувати свою поведінку відповідно до обєктивних закономірностей та тенденцій розвитку суспільства в цілому й окремих суспільних явищ, у тому числі економіки, політики, моралі та права. Ми вважаємо неприйнятною цю ознаку, оскільки, якщо ідеологія визначала принципи радянського права, то сьогодні, в умовах ринкової економіки, коли право виводиться із природних ідей, принципи лежать в основі права, формують його, визначають зміст і спрямованість його норм.

В основі правових норм лежать принципи права, яких повинні дотримуватися субєкти правотворчості під час здійснення правового регулювання трудових та тісно повязаних із трудовими відносин. Принципи права спрямовують механізм правового регулювання суспільних відносин, що свідчить про їх загальнозначимість. О. Я. Лаврів як ознаку принципів права називає їх системність та взаємоузгодженість. Безперечно, принципи права повинні бути не тільки взаємоузгодженими між собою, а й з іншими елементами правового регулювання. Відповідно до принципів права формується система права. І тому взаємоузгодженість елементів правового регулювання забезпечує цілеспрямовану дію всієї системи права [12]. Ми погоджуємось із тим, що принципи права мають перебувати в системі та бути узгодженими як між собою, так і з іншими елементами системи права. До ознак принципів права необхідно віднести також їхню стабільність. Якщо норми права є мінливими та приймаються для врегулювання відносин, які існують у суспільстві, то принципи права довготривалі,

що свідчить про їх стабільність. Для засадничих ідей права характерна їхня предметна визначеність, на існування якої вказав у галузевій літературі О.В. Смирнов, оскільки принципи права виражають сутність такої системи норм, предметом регулювання яких є той чи інший вид суспільних відносин. Тому, предметна визначеність принципів права полягає в тому, що вони виражають суть норм права, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин, які визначені предметом правового регулювання цієї галузі права. Тому, враховуючи все вищезазначене, до ознак принципів права в умовах ринкової економіки необхідно віднести системність та взаємоузгодженість, загальнообовязковість, універсальність, стабільність, предметну визначеність, загальнозначущість, регулятивність.

Отже, принципи права - це такі засадничі ідеї права, які визначають зміст і спрямованість його норм та характеризуються системністю, взаємоузгодженістю, загальнообовязковістю, універсальністю, стабільністю, предметною визначеністю, загальнозначущістю й регулятивністю.

.2 Соціально-правові і спеціально-правові принципи права

Принципи права є втіленням результату раціонального наукового осмислення закономірностей розвитку права. Форми існування правових принципів різноманітні; вони можуть існувати у вигляді вихідних положень правових теорій та концепцій, правових орієнтацій суб'єктів права, змісту правових норм, правових цінностей тощо. Система принципів базується на їх стійкому зв'язку між особами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно враховувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.

Принципи права можна класифікувати за такими підставами: за формою нормативного вираження (тобто за характером нормативного джерела, в якому вони закріплені); за сферою дії (в одній чи в кількох галузях, праві в цілому); за змістом [11].

За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За змістом бувають загально-соціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша класифікація, пов'язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати універсальним критерієм становлення національних правових систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому законодавстві окремих держав. Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з кращих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов'язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року). Принцип гуманізму означає закріплення у правових формах відносин між людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцінності людської особистості, невід'ємності її прав і свобод, поважання її гідності, захисту від свавільного втручання у сферу особистого життя.

Принцип гуманізму в праві знаходить своє втілення в цілому ряді нормативних положень різноманітної галузевої належності, таких як: ніхто не може бути безпідставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий катуванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, видам примушування і покарання; заборона допуску преси і публіки на судовий розгляд з міркувань моралі. Принцип демократизму прямо випливає з принципу народовладдя. Однак ідея права полягає у прагненні окремої людини до відносної свободи від влади - державної, особистої і навіть народної. Тому в праві принцип демократизму проявляється шляхом закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконаленні законодавства.

Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває певні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, з точки зору вільного населення Риму рабство цілком відповідало його уявленням про справедливість).

Принцип свободи як можливість вибору варіанта поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і посадових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини. Принцип рівності виражається в рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальногромадянських прав і обов'язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця мешкання, посадового стану та інших обставин [27].

Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і динамізму та деякі інші. Єдність прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Сутність його полягає в тому, що праву користування одним суб'єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов'язок іншого суб'єкта виконати необхідні для суспільства дії.

Носіями прав і обов'язків є громадяни і їх об'єднання, посадові особи, державні органи і держава в цілому. Конкретні прояви дії вказаного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов'язків: загальному суб'єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров'я) кореспондує обов'язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм; загальним юридичним обов'язкам (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) відповідають суб'єктивні юридичні права конкретних осіб вимагати їх дотримання; праву одного суб'єкта відповідає обов'язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю кореспондує обов'язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайнятості - допомогу по безробіттю; кожен суб'єкт виступає щодо іншого водночас і як носій прав і обов'язків.

У відносинах по договору купівлі-продажу обов'язку продавця передати товар відповідає його право одержати за нього обумовлену договором плату, а обов'язку покупця оплатити товар відповідає право одержати товар на погоджених умовах. Гарантованість прав і свобод громадян. Реальність здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних, організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. До політичних гарантій належить наявність розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення; до економічних - рівність усіх форм власності, економічних можливостей усіх суб'єктів суспільних відносин; до юридичних - система правових засобів, за допомогою яких реалізуються можливість захистити свої права і свободи в суді, доступність законодавства та інших нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальність держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

Принцип відповідальності за вину. Однією з підстав юридичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправової поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність принципу полягає в тому, що застосування заходів юридичної відповідальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до власника джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди. Водночас чимало дослідників таке заподіяння шкоди не відносить до правопорушення, а це означає, що загальна дія вказаного принципу не порушується.

Принцип законності. Цей принцип виражається в системі вимог суворого і неухильного дотримання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб'єктами суспільних відносин. Свій вияв він знаходить у правотворчій і правозастосовчій діяльності. Цей принцип означає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять діючу систему права, обов'язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність та ін.

Принцип поділу права на публічне і приватне, на відносно самостійні галузі та інститути. Дія вказаного принципу притаманна праву України, бо цей поділ сформулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім'ї. Поєднання стабільності і динамізму. Право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій установлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує потреб соціального регулювання, що тягне за собою її своєчасне реформування [20].

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі: незалежність суддів і підкорення їх тільки законам; здійснення правосуддя тільки судом; рівність прав учасників судового розгляду; всебічність, повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи; ніхто не може бути суддею у власній справі; усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу; національна мова судочинства; доступність судового захисту та багато інших. Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її межі.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права [21]. Принципи галузей - це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню ряду нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з працівником (розмір зарплати, терміни договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими.

В умовах ринкової організації економіки основоположними принципами трудового права стають: свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми й виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при встановленні державою обов'язкового мінімуму прав найманого працівника; державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників; принцип обов'язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підлеглості працівника організаторам виробництва в процесі праці; і нарешті, більшого значення набуває принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення в разі безробіття, що зафіксовано на міжнародно-правовому рівні. В галузях цивілістичного напряму йдеться про принципи єдності правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин незалежно від їхніх суб'єктів, рівності учасників цивільних правовідносин, повного поновлення порушеного стану суб'єктів цивільного права та ін.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема: законність покарання в розумінні конкретного його прояву; визначеність покарання у вироку суду; обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку; гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність; індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного); справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно-правових відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи: виконання судових рішень державними виконавцями; швидке й реальне виконання судових рішень; мирова угода у виконавчому провадженні; диспозитивність виконавчого провадження; повернення стягнення на майно боржника та ряд інших.

Отже, принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації.

Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії. Усі принципи права можна поділити на: загальносоціальні; спеціально-соціальні (юридичні) Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні, морально-духовні та ін. Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: загальні - своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової системи. Належать до всіх галузей права; галузеві - своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі; міжгалузеві - своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду - в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конкуренції та заборони монополізації - у підприємницькому та банківському праві).

Розділ 2. Призначення принципів права

2.1 Роль принципів права у закріпленні засад суспільного ладу та однотипному формулюванні норм права

Суспільний лад - це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами України [26]. Основи суспільного ладу знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства (суспільного ладу). Виділяють такі принципи: принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу; принцип соціальної справедливості тощо.

В організаційному відношенні суспільний лад становить собою певну систему, яка містить політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми. Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами. Суспільний лад - це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами України. Він є основною складовою частиною конституційного ладу і визначає характер інших його складових, у тому числі державного ладу.

Народ є єдиним джерелом влади і має право здійснювати її (владу) як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції). Суспільний лад є багатогранним явищем за своєю суттю, змістом і формами. За своєю суттю суспільний лад України являє собою передбачену Конституцією та законами загальнонаціональну систему суспільних відносин (організаційних і функціональних), зумовлену внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними тощо); за змістом - системою політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин (в усіх основних сферах життя та діяльності суспільства), їх подальшого взаємоузгодженого позитивного розвитку; за формою - системою організаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства [20].

Якщо організація та діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів має регулюватися Конституцією й законами всебічно та повно, то організація та діяльність суспільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Конституція України проголошує свободу (багатоманітність) політичного, економічного, ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя та діяльність особи й суспільства. Українське суспільство перебуває на початку свого шляху до громадянського суспільства.

Основними рисами громадянського суспільства, зокрема, є: визнання людини, її інтересів, прав і свобод головною соціальною цінністю суспільства; рівноправність і захищеність усіх форм власності; економічна свобода громадян та їх обєднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності; свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності; надійна і ефективна система соціального захисту людини; політична і ідеологічна свобода, наявність демократичних інститутів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування та здійснення державної політики тощо.

Конституційні основи суспільного ладу становлять собою базові принципи організації і діяльності суспільства, а також сукупність його найважливіших організаційних і функціональних інститутів. Конституційні основи суспільного ладу знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства (суспільного ладу). Виділяють такі принципи: принцип суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності); принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу; принцип соціальної справедливості тощо [11].

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, тобто суверенність його волі та інтересів. Проголошений в Преамбулі принцип суверенності Українського народу знаходить подальший розвиток в нормативних положеннях, насамперед у ст. 2 Конституції, в якій зазначається, що суверенітет України поширюється на всю територію і, природно, опосередковується (виражається) всіма громадянами України, та у ст. 5, в якій народ визначається носієм суверенітету України. Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народові та участі народу у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За Конституцією, влада в Україні належить безпосередньо її народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і обєктивно - усіх соціальних груп. Відповідно до ст. 5 Конституції народ є єдиним джерелом влади в Україні.

Принцип етнічної багато національності і політичної єдності українського народу полягає у конституційному визнанні наявності в Україні ряду етносів (поряд з українською нацією, як етносом), у визначенні їх статусу та ставленні до них держави і суспільства в цілому, у проголошенні українського народу спільністю громадян усіх національностей, що проживають на території України. Принцип соціальної справедливості полягає в конституційному вираженні й захисті інтересів всього суспільства, кожної людини і громадянина та кожної соціальної спільності. Зокрема, чинна Конституція проголошує й надійно гарантує велике коло громадянських соціальних, економічних та інших прав і свобод людини й громадянина. Пріоритетним гарантом цих прав і свобод є Конституційні норми - принципи, зокрема, щодо вільності та рівності людей у своїй гідності й правах (ст. 21), невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом.

Професор Р.З. Лівшиць виділяє два різновиди принципів права - принципи-норми та принципи, які виводяться з норм. На його думку, одні правові принципи прямо закріплюються в нормах. Після подібного закріплення вони стають принципами-нормами. Інші принципи прямо не закріплюються в конкретних нормах. Формулювання правового принципу не переходить у формулювання однієї конкретної норми. Але ж воно переходить у численну кількість норм, ніби розчиняється у них... У цих випадках ми маємо справу з принципами, які виводяться з норм.

Принципи як керівні ідеї мають надзвичайно важливе значення для ефективного функціонування всієї системи норм даної галузі права. За допомогою принципів не тільки формулюється сучасний державний підхід до правового регулювання, але й визначається суть майбутніх правових норм. Яка важлива проблема для держави, що перебуває в перехідному періоді! Не менш важливим є те, що правильно сформульовані принципи дозволяють усувати прогалини в законодавстві при застосуванні правових норм. Сучасне законодавство України в багатьох питаннях є незавершеним, неповним. Ринкові засади, які впроваджуються в економіку України, породили нові відносини, що не знайшли ще свого адекватного регулювання. І в цій справі значення принципів права важко переоцінити. Ще один аспект заслуговує уваги. Принципи повинні створювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики. Сьогодні необхідно говорити і про їх узгодженість з принципами міжнародно-правового регулювання праці, в тому числі регіонального на рівні Ради Європи, Європейського Союзу [10].

2.2 Забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання

Своїм існуванням право впливає на поведінку людей. Право як культурна та інформаційна цінність визначає напрямок людської діяльності, окреслюючи її загальними межами цивілізованих суспільних відносин. Правове регулювання як здійснюваний системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування повязується з категорією правовий вплив як взятий в єдності багатоманітний процес впливу права на соціальне життя, свідомість і поведінку людей. Ці категорії мають самостійний характер та є взаємодіючими.

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання вимагає уточнення понять «регулювання» і «вплив», оскільки в юридичній літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій. Поняття «регулювання» походить від латинського слова «regulo» - «правило» і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. «Вплив» означає цілеспрямовану дію на що-небудь за допомогою системи засобів. Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним.

Поняття «вплив» за обсягом є ширшою категорією, ніж «регулювання», оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так і інші правові засоби і форми впливу на поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до правового регулювання. Правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і не правових засобів. Правовий вплив здійснюється на людину двома шляхами: інформаційним і ціннісно-орієнтаційним, а також завдяки вихованню та пропаганді правових знань, юридичній освіті.

Таким чином, правовий вплив - це результативна, нормативно-організаційна дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів (норм права, правовідносин, актів право реалізації та правозастосування), й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу), а також не правових механізмів (соціальних, ідеологічних, психологічних тощо) [26].

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм впливу права на суспільні відносини - вплив за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів право реалізації тощо. Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна визначити як: відмінності за обсягом; за змістом; за механізмом реалізації права. Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія. Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний юридичний засіб, адже окрім норм права, вплив охоплює інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей.

Правове регулювання завжди містить певний юридичний засіб (регулювання відбувається за допомогою визначеної правової норми). Відмінності за механізмом реалізації права полягають у наступному: правовий вплив здійснюється шляхом системи неюридичних засобів - ідеологічних, психологічних, інформаційних, та інших механізмів, тоді як у правовому регулюванні право реалізується через механізм - систему правових засобів і форм (норм права, правовідносин, акти реалізації та застосування норм права тощо). Таким чином, правовий вплив є ширшим поняттям. Текстуальний вплив може бути різним. Наприклад, у випадку прийняття закону, який не відповідає інтересам більшості населення, він може чинити негативний психологічний вплив на громадян: викликати громадський осуд, критику, непокору. Разом з тим правовий вплив завжди передує правовому регулюванню, оскільки інформаційно-ціннісний правовий вплив є необхідною умовою виникнення правової регламентації [2].

Правове регулювання притаманне всім видам права, але в державно-організованому праві воно має свідомо-вольовий і нормативний характер. Отже, правове регулювання і правовий вплив є самостійними правовими явищами, хоча правомірно говорити про те, що правовий вплив є більш ширшою категорією, а правове регулювання є її аспектом. Правове регулювання- це вплив спеціальних правових засобів на поведінку учасників суспільних відносин для узгодження їх інтересів та впорядкування суспільних відносин. Іншими словами це процес, що передбачає безпосередній активний правовий вплив на юридично значущі суспільні відносини. Ознаки правового впливу: є частиною соціального впливу; здійснюється за допомогою правових засобів; забезпечує досягнення суспільно значущих результатів взаємодії учасників суспільних відносин; доповнюється психологічною, інформаційною, виховною та іншими соціальними формами впливу; формує ціннісно-правові установки поведінки субєктів права; визначає соціально корисний напрям діяльності субєктів права; призначенням є впорядкування суспільних відносин; метою є узгодження інтересів учасників суспільних відносин; є джерелом правової активності учасників суспільних відносин [20].

Отже, право за своєю природою є завжди регулятивним. Тому, що регулює поведінку субєктів права, ставить її у відповідні рамки. Внаслідок правової регуляції формується юридична основа, визначаються зафіксовані в правових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регульованих відносин і досягнення фактичних цілей права.

право суспільний міліція

Розділ 3. Принципи права як основа діяльності міліції України

.1 Закріплення принципів права у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність міліції

Міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань, це єдина система органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України.

Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку [21].

Центральне місце в системі правових актів, що регулюють діяльність міліції, посідає Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990р. Згідно з чинним законодавством основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; обезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах її компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Отже, міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Відповідно до завдань і функцій міліція складається з таких підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція. Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення чи постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.

Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України. У своїй діяльності міліція підпорядковується МВС України. Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України. Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між МВС України і відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між МВС України та цими органами і організаціями.

Особовий склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року. Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину. Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України [26].

Діяльність міліції базується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Міліція повинна поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. У межах чинного законодавства міліція має право обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу.

Вона забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніш як через 24 години повідомляє про їх місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного подання їм медичної та іншої допомоги. Міліція функціонує гласно, інформуючи органи влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичну мету. Під час виконання службових обов'язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних чи громадських об'єднань. Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, в точній відповідності до закону. Ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій чи бездіяльності міліції.

Державні органи, громадські об'єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю. На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України. Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і посадовими особами. Працівник міліції під час виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, окрім уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов'язків, не передбачених чинним законодавством.

Утручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом. Працівник міліції перебуває під захистом закону, норми якого гарантують захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім'ї від злочинних посягань та інших протиправних дій. Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію". Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.

Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, окрім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору. За неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків, і має зводитися до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. У разі завдання шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший строк. Перевищення повноважень працівником міліції, в тому числі в застосуванні сили, спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, міністр внутрішніх справ України і в межах їхньої компетенції - ради народних депутатів. Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність. Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори [21].

3.2 Перспективи вдосконалення застосування основних принципів права у роботі міліції України

Однією з тенденцій сучасного розвитку права європейських країн є виокремлення поліцейського права як окремої галузі або ж підгалузі (залежно від особливостей національної правової системи і традицій державотворення). Аналіз феномена поліцейського права об'єктивно зумовлює необхідність з'ясування правового статусу поліції, діяльність якої в демократичній державі має ґрунтуватися на законодавчо визначених правових принципах.

Як свідчить практика сучасних зарубіжних країн, правові принципи організації та діяльності поліції закріплено в конституціях, законах про поліцію (міліцію, органи внутрішніх справ) та інших нормативно-правових актах, що слугують правовою основою її діяльності. Особливістю західноєвропейської правової доктрини є відсутність традиції чіткої артикуляції у спеціальних законах правових принципів функціонування окремих органів виконавчої влади [11]. Досить показовим у цьому відношенні є поліцейське законодавство німецьких федеральних земель, до виключної компетенції яких віднесено організаційно-правове забезпечення діяльності поліції. У законах про поліцію (повноваження поліції) суб'єктів німецької федерації про правові принципи її діяльності безпосередньо не йдеться, оскільки ця проблема вирішується на рівні земельних і федеральної конституцій. Характерно, що правові принципи формулюються в руслі ліберальної правової парадигми, що визнає фундаментальні права людини загальноцивілізаційною цінністю, а правовим началом у концентрованому вигляді - природні невідчужувані права людини.

Право не ототожнюється із законом, а справедливість розглядається як властивість права, виражена у рівному юридичному масштабі поведінки та пропорційності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню. У законодавстві західноєвропейських держав виключна увага приділяється обґрунтуванню необхідності дотримання органами влади принципу верховенства права, що передбачає виокремлення двох суб'єктів права: народу (має первинні, природні, суверенні права) та держави (має щодо народу похідну, функціональну правосуб'єктність). Держава не створює і не змінює право, вона лише надає йому формальної означеності. Держава зобов'язана створити належні умови для реалізації права і встановити відповідальність за порушення його норм. Феномен верховенства права розглядається в контексті дотримання певних гносеологічних позицій щодо права, а саме: повинно існувати розрізнення права і закону; право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен, пов'язаний із такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; право має розглядатися у нерозривному зв'язку з правами людини.

Закони не можуть бути прийняті суто імперативним шляхом, тобто актом виявлення людської волі, - вони мають бути відкриті розумом свідомої людини або суспільства загалом. Суспільство спочатку програмує власні закони, після чого ці самі закони за допомогою цілої низки механізмів програмують себе. Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини й інтересів не певних прошарків населення, а всього народу, також вони повинні бути легітимовані суспільством. Верховенство права є основоположним принципом права, що виражає ідею примату права над державою та пріоритету природних прав людини в суспільстві, набуває прояву у верховенстві конституції та правових законів. Його, передусім, слід трактувати як верховенство основних прав людини у теорії та практиці. Проявом реалізації принципу верховенства права в сучасному світі є "пов'язаність" та "обмеження" діяльності всіх гілок влади основними правами людини. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність - зокрема в закони, які мають бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Принципи діяльності поліції в західних країнах можуть фіксуватися у підзаконних актах і статутних документах. Наприклад, у Статуті лондонської муніципальної поліції Скотленд-Ярду визначено шість основоположних принципів діяльності з обслуговування населення, а саме: визначення рівня стандартів обслуговування та їх публікація; інформація та гласність; вибір і консультація; допомога та ввічливість; виправлення помилок; оптимальне обслуговування у межах витрачених коштів [21].

У законодавстві окремих держав Центральної та Південно-Східної Європи формально визначаються правові принципи діяльності поліції. Так, у пунктах 1, 2 розділу 2 Закону Республіки Угорщина "Про поліцію" від 29 березня 1994 р. йдеться про принципи поваги і захисту людської гідності, взаємодії з державними та муніципальними органами влади, громадськими організаціями і окремими громадянами, поза партійності, взаємності (співпраці) з іноземними та міжнародними органами правопорядку. Статтею 4 Закону Республіки Болгарія "Про Міністерство внутрішніх справ" від 19 грудня 1997 р. прямо передбачено, що підпорядковані Міністерству національні служби (включаючи й поліцію) повинні будувати свою діяльність на принципах законності, поваги до прав і свобод громадян та їхньої гідності, централізму в організації та управлінні, публічності, конспірації, поєднанні гласних і негласних методів і засобів у визначених законом випадках, співпраці з громадянами.

У законодавстві більшості пострадянських держав у визначенні правових принципів діяльності поліції (міліції) спостерігається спорідненість концептуальних підходів, що зумовлено поступальністю щодо радянського права. У праві сучасних пострадянських держав як основоположні засади організації та діяльності поліції (міліції) визначено такі принципи: законності, гуманізму, поваги до особи, гласності (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан); взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями та населенням (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова); соціальної справедливості, поза партійності (Україна); єдиноначальства (Азербайджан, Казахстан); єдиноначальства та централізованого керівництва (Вірменія); єдності системи органів внутрішніх справ (Казахстан).

Специфіка поліції як системи державних воєнізованих органів (формувань) виконавчої влади, уповноважених на застосування засобів безпосереднього примусу та здійснення адміністративної юрисдикції з метою охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, протидії скоєнню протиправних діянь і надання допомоги фізичним та юридичним особам в усуненні наявних небезпек (загроз) об'єктивно зумовлює необхідність класифікації правових принципів її організації та діяльності.

У сучасній теорії правових принципів відсутній уніфікований підхід до їх класифікації. Окремі фахівці наголошують на необхідності поділу правових принципів на загальносоціальні (поширюють свою дію на суспільство загалом, є предметом правового впливу) та спеціально-юридичні (властиві лише праву як особливому регулятору людської поведінки). Інші поділяють їх на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, етичні, релігійні та спеціально-юридичні (залежно від характеру) або на загальні, міжгалузеві та галузеві (залежно від їх поширення). Принципи як основоположні ідеї є відбитком найважливіших сторін практичної діяльності суб'єктів суспільних відносин. Вони не можуть бути довільними конструкціями людського розуму, оскільки за своєю природою є виразом об'єктивних соціальних закономірностей. Принципи різняться не лише своїм змістом, а й глибиною, ступенем охоплення правової матерії.

Прагнучи до формування цілісного уявлення про природу та сенс правових принципів, на яких ґрунтується діяльність сучасної поліції (міліції) як важливого соціального та правового інституту, вважаємо можливим диференціювати їх на загальноправові (такі, що поширюються на діяльність усього конгломерату державних органів виконавчої влади) і спеціальні (властиві виключно інституту поліції (міліції). Загальноправовими за характером є принципи законності, гуманізму, розподілу влади, демократизму, гласності, відповідальності та забезпечення прав і свобод людини, федералізму (для країн із федеративною формою державного устрою). Наведений перелік правових принципів не є вичерпним, оскільки полиця у своїй діяльності керується також іншими загальноправовими принципами, які у спеціальних законах можуть окремо не згадуватися, однак бути закріпленими у чинному законодавстві (принципи рівноправності, презумпції невинуватості тощо).

До категорії спеціальних принципів діяльності поліції вважаємо за доцільне віднести такі: взаємодії з органами державної влади і місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства, населенням; поєднання гласних і негласних форм діяльності; підконтрольності та підзвітності; позапартійності; співпраці з поліцейськими відомствами інших держав; обов'язковості для громадян і посадових осіб законних вимог працівників поліції; відповідності застосування засобів примусу, що містить елемент небезпеки для охоронюваного блага, тощо.

Характерно, що окремі принципи діяльності поліції можуть бути адресовані певним категоріям персоналу. Наприклад, принцип конспірації, поєднання гласних і негласних форм діяльності (для оперативних працівників), принцип підтримання постійного зв'язку з населенням дільниці обслуговування (для дільничних інспекторів) тощо. Варто зазначити, що на діяльність поліції апріорно поширюється система принципів, закріплених у нормативно-правових актах, де визначаються засади забезпечення безпеки в широкому розумінні.

У багатьох європейських країнах утвердилася традиція закріплення в деонтологічних кодексах (своєрідних стандартах морально-етичної надбудови поліції) етичних принципів поводження службовців поліції з громадянами та регулювання стосунків безпосередньо між службовцями. Ці документи ґрунтуються на вимогах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції ООН про заборону катування та іншого жорстокого, нелюдського чи іншого, що принижує людську гідність, поводження або покарання, Декларації про поліцію, Європейського кодексу поліцейської етики від 19 вересня 2001 р., інших міжнародно-правових актів, конституцій, законів та національних нормативно-правових актів. Принагідно зазначимо, що в окремих західноєвропейських країнах прийняття національних деонтологічних кодексів поліції визнано недоцільним, оскільки їх діяльність ґрунтується на положеннях Декларації про поліцію, ухваленої резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи від 8 травня 1979 р. за № 690, Європейського кодексу поліцейської етики від 19 вересня 2001 р., інших міжнародно-правових актів [2].

Враховуючи наявність розгалуженої системи правових та етичних принципів діяльності поліції (міліції), аналітики констатують, що нині сформувалося обгрунтоване загальноцивілізаційне концептуальне бачення природи керівних начал функціонування поліції, а визначення елементів демократичної реформи поліцейської діяльності вже не є проблематичним. Зокрема вдосконалення законодавства та реформування поліції всюди ґрунтується на доктрині, базовими засадами якої є повага до прав людини, орієнтованість на служіння суспільству, підзвітність, підконтрольність громадянському суспільству, позапартійність (політична нейтральність), прозорість. Особлива увага приділяється забезпеченню справедливої репрезентативності основних верств населення, високого рівня моралі, мінімальності використання сили, невоєнізованого характеру організації та культури.

Принципи загалом створюють необхідний фундамент для практичної реалізації офіційних девізів окремих поліцейських служб: "Потрібні люди, які реалізують необхідні дії належним чином" (Скотланд-Ярд), "Служити та захищати" (поліція США), "Ввічливість, професіоналізм, повага" (поліція Нью-Йорка), "Захищати, допомагати, охороняти" (Литва) тощо.

Резюмуючи, зазначимо, що правнича наука і практика переважно розглядають право як нормативний регулятор, однак це не означає, що право зводиться до системи норм. Нормативністю також наділені принципи та ідеали, зафіксовані в національному законодавстві та ратифікованих міжнародно-правових документах. У сучасному поліцейському праві зарубіжних країн відсутній уніфікований підхід до визначення переліку правових принципів діяльності поліції (міліції). Різниця, переважним чином, полягає у використовуваних формулюваннях і пріоритетності тих чи інших принципів та якостей. Водночас можна говорити про наявність схожих підходів до розуміння теорії принципів діяльності поліції. Закони, що регулюють діяльність поліції, мають бути обов'язково гармонізовані з домінуючими суспільними цінностями, а концептуальним ядром сучасної поліцейської парадигми має стати безумовне визнання примату прав і свобод людини та громадянина в публічно-правових відносинах.

В тексті проекту реформування органів внутрішніх справ подано основні принципи реформування системи МВС на 2014-15 рр, основані на принципах права:

1. Верховенство права. При здійсненні своїх функцій органи внутрішніх справ повинні діяти тільки на підставі закону, дотримуватись особистих прав громадян і не вчиняти довільних або противоправних дій. Це є основним принципом для правової держави й діяльності силових структур в умовах демократії. Забезпечене у такий спосіб верховенство права в діяльності ОВС повинне фокусувати увагу не тільки на тому, що робиться, але й на тому, як це робиться. Це також передбачає, що ті, хто створює, тлумачить або застосовує закон, самі йому підкоряються.

Для встановлення національних правових вимог до дій правоохоронців провідну роль відіграють міжнародні документи, імплементовані державою у встановленому порядку, а також рішення міжнародних організацій, до виконання яких приєдналася держава (ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Суд з прав людини тощо). При виконанні своїх обовязків посадові особи правоохоронних органів зобовязані дотримуватися міжнародних норм у галузі прав людини, поважати і захищати людську гідність, про що в національних законодавствах повинні бути відповідні положення. Положення цих документів визначають поліцію як державну службу, що створюється у відповідності до закону, в обовязки якої входить підтримка та охорона правопорядку. До сфери поліцейських обовязків, окрім захисту суспільства від насильницьких, грабіжницьких та протиправних дій, має бути включено також надання послуг і допомоги тим громадянам, які в силу особистих, економічних, соціальних та інших надзвичайних причин потребують негайної допомоги. Як усі установи системи кримінального правосуддя, поліція повинна представляти усе суспільство в цілому, нести відповідальність перед ним та бути йому підзвітною. На цій основі дії посадових осіб поліції можуть бути перевірені міністерством, прокуратурою, судом, омбудсменом, комітетом громадян, обєднанням цих органів або будь-яким іншим наглядовим органом за діяльністю поліції.

Принцип верховенства права передбачає також першочергове закріплення у законодавчих актах максимально деталізованого спектру завдань, функцій та повноважень, що має зменшити ризик зловживання правоохоронцями власними дискреційними повноваженнями та як результат - мінімізувати ризик порушення закону. Останнє положення є особливо актуальним для нормативної бази, що регулює діяльність ОВС України. Остання відрізняється надзвичайною різноманітністю законодавчих, міжвідомчих та відомчих норм з дисбалансом на користь останніх, що на практиці призводить до суперечностей між законним і підзаконним рівнями регулювання роботи персоналу. Досить ефективним мірою, як показує практика європейських країн, є максимальна регламентація дій посадових осіб шляхом розробки деталізованих нормативно-правових актів, настанов, рекомендацій, що передбачають усі можливі варіанти поведінки персоналу в стандартних та нестандартних ситуаціях. Перспективним може бути обєднання таких документів, як Закон України «Про міліцію», Положення про проходження служби, Дисциплінарний та Стройовий статути, ряд відомчих наказів в один комплексний документ за прикладом європейських кодексів поведінки поліції (Polіce Code of Conduct), що встановлюють офіційні норми поведінки персоналу і систем їхнього дисциплінарного регулювання.

. Деполітизація. Якщо проаналізувати діяльність поліцейських структур різних країн, то чи навряд ми зможемо вказати будь-який приклад повної незалежності органів внутрішніх справ від політики, або «повної деполітизації». До найбільш відвертих способів маніпулювання можна віднести спроби політичних лідерів примусити поліцію виконувати окремі задачі, не передбачені законом та не підкріплені легітимними рішеннями державних органів влади. Такими ж відвертими є випадки створення або ліквідації окремих підрозділів поліції для досягнення політичних та особистих цілей цих лідерів. Іншим прикладом є постійна тенденція призначати на керівні посади поліції осіб, від яких очікується політична відданість та групова лояльність до певних політичних партій або громадських груп. Таким же прикладом маніпуляції можна вважати процес регулювання етнічного, гендерного чи релігійного складу поліції, оскільки якісний склад персоналу завжди відбиває політичні тенденції урядів.

Більш завуальовано виглядають чисельні приклади безперервного оновлення законодавства про поліцію з приходом до влади нових лідерів, перегляду ними пріоритетів та стратегії реформування органів внутрішніх справ, зміни підходів до підготовки персоналу тощо. Наявність приведених прикладів, на жаль, є цілком закономірним явищем, оскільки поліція завжди і всюди є частиною політики. Робота поліції є обовязковим субєктом внутрішньої політики і саме через політичні процеси набувають своєї чинності та закріплюються у національному законодавстві нові моделі поліцейської діяльності. Іншими словами, реформа органів внутрішніх справ - це завжди політичний процес. І говорячи про деполітизацію органів внутрішніх справ, ми маємо розуміти, що мова може йти не про абсолютну їх незалежність від політики, що неможливо навіть теоретично, а про те, щоб політичний вплив був мінімізований у практиці роботи правоохоронних органів.

Шляхами такої мінімізації може бути заборона на членство у політичних партіях для працівників органів внутрішніх справ та носіння ними політичних значків і символів; заборона на діяльність політичних партій у приміщеннях поліції, на обговорення політичних питань під час службових нарад; обмеження на надання політичним партіям підтримки з боку персоналу поліції. Іншим підходом, який розвивається, наприклад, в Угорщині та Словенії, можна вважати створення моделі управління, коли поліція набуває досить автономного статусу у структурі міністерства внутрішніх справ, при цьому міністерством керує призначений урядом політик, а на чолі поліції знаходиться високопрофесійний поліцейський фахівець, який не складає автоматично повноважень зі зміною уряду або міністра внутрішніх справ.

Міністерство при цьому здійснює функцію стратегічного планування, загального контролю та координації, в той час як на поліцію покладаються суто специфічні функції захисту прав громадян та профілактики злочинності. Міністр може впливати на діяльність поліції лише регуляторними методами, віддаючи розпорядження лише в конкретних ситуаціях і лише через керівника національної поліції. Сутність принципу деполітизації, таким чином, полягає у вимозі до національних урядів розробити дієві механізми, що мають забезпечити недоторканність і захист системи органів внутрішніх справ від можливого тиску з боку політичних структур та зробити мінімальним негативний вплив політичних факторів на ефективність роботи поліції. Вплив факторів політичного порядку на діяльність ОВС України найбільш наочно простежується на прикладі критеріїв, що використовувалися державою при оцінці діяльності правоохоронних органів. Радянська доктрина, що вимагала від працівників кожної галузі підтвердження беззаперечних переваг соціалістичного ладу, надовго визначила показники зареєстрованих та розкритих злочинів як основні критерії роботи органів внутрішніх справ. При цьому підкреслено не зверталася увага на численні службові правопорушення, що вчинялися виключно з метою підтримки коефіцієнта розкриття злочинів на неприродно високому рівні. Після подій 1991 р. і деполітизації органів внутрішніх справ показник розкриття злочинів використовувався вже не стільки для зовнішньополітичних потреб, скільки для підтримки іміджу сильної виконавчої влади в очах власного народу. Донедавна представники політичної еліти не без підстав вважали, що високі показники в роботі органів внутрішніх справ є їх своєрідним політичним капіталом і забезпечують довіру народу.

Сьогодні поступово приходить розуміння того, що авторитет влади у сфері протидії злочинності залежить не стільки від показників розкриття, скільки від довіри до міліції як до захисника індивідуальних та суспільних інтересів, підпорядкування силових структур правовим нормам, прийнятим на основі відкритої процедури й змагальності між різними політичними силами, які представлені в парламенті та перебувають під контролем суспільства. Сказане зовсім не заважає численним політичним партіям продовжувати дискусії про роль і місце міліції в сучасному українському суспільстві. Цим пояснюється існуюче в уряді й парламенті різноманіття підходів щодо широти повноважень, рівня самостійності й незалежності міліції, умов її фінансування, кадрового забезпечення й соціальної підтримки.

. Демілітаризація. Вихідним положенням даного принципу є розуміння того, що поліція, виконуючи у суспільстві сервісну функцію та сприймаючи громадян як клієнтів та партнерів, повинна мати іншу організаційну структуру, аніж військові підрозділи.

Проте досвід Центральної та Південно-Східної Європи вказує, що найбільш небезпечною є не стільки мілітаризована структура поліцейських підрозділів, скільки спорідненість внутрішньої культури армії та поліції як наслідок тоталітарної, мілітаризованої системи радянського періоду. У тоталітарних державах поліція, як частина військової структури, цілком переймає військові цінності, систему стосунків, стереотипи поведінки. У період реформування позбутися цього історичного багажу досить важко, тому часто поліція продовжує використовувати цілком мілітаризовану тактику охорони правопорядку та стиль управління персоналом. Таким прикладом на просторі СНД може служити використання й дотепер правоохоронної ідеології, що проголошує «війну із злочинністю» або ж «боротьбу зі злочинністю», відмінною рисою якої є усвідомлення злочинця як супротивника, з яким необхідно вести боротьбу або війну. Ця цілком мілітаризована ідеологія боротьби у реальному житті незмінно призводить правоохоронця до необхідності ідентифікувати себе з людиною, яка перебуває в умовах збройного конфлікту, у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності. Така рольова позиція, у свою чергу, вимагає швидких, рішучих та безкомпромісних дій, що переслідують єдину мету - вижити і перемогти супротивника.

Характерно, що підрозділи ОВС, орієнтовані на боротьбу із злочинністю як на основний стиль діяльності, досить швидко переходять до репресивних форм соціального контролю та фокусують свої зусилля не на засобах ведення боротьби, а на досягненні кінцевого результату - перемоги. За справедливим зауваженням вітчизняних фахівців, подібна тактика є найнебезпечнішою на випадки незаконного примусу та розправи над злочинцями. Саме у рамках такого підходу зявляється й існує відомий феномен «Брудного Гаррі» - захист закону у незаконний спосіб, оскільки сама мета «виправдовує» будь-які засоби. Іншим характерним прикладом підтримання в ОВС України саме військової, а не поліцейської культури, є звернення «Товариші (панове) офіцери!» до усіх атестованих працівників ОВС, які мають спеціальні звання від лейтенанта міліції і вище, проте є не офіцерами, а особами начальницького складу, як це визначено діючим законодавством. Цікаво, що проти військової організації органів внутрішніх справ та існування в поліції військової дисципліни категорично виступав ще у 1907 році начальник Департаменту поліції Російської імперії А.А. Лопухін. Він переконливо доводив, що військова дисципліна виправдовує себе лише під час бойових дій, до яких поліція не має безпосереднього відношення. У повсякденній же роботі військова дисципліна пригнічує ініціативу виконавця, робить його мислення стандартним, не заохочує до самостійного пошуку, що від початку вбиває розвиток професійно значущих якостей справжнього поліцейського. Абсолютно такі ж саме аргументи наводять сьогодні європейські поліцеїсти, виступаючи за встановлення у поліції духу та культури цивільної служби.

. Децентралізація. Сучасною теорією управління децентралізація розглядається як один з основних управлінських механізмів підвищення гнучкості, ефективності органів влади, так само як і засіб захисту інтересів громадян від сваволі держави. Цей принцип вимагає саме управлінських, а не структурних змін, оскільки результатом його втілення має стати децентралізація прийняття рішень, відповідальності та розподілу ресурсів, які є необхідними для ефективного та оперативного реагування поліції на місцевому рівні. Інакше кажучи, у децентралізованій системі, навіть якщо структура організації зостається формально централізованою, працівники поліції отримують широкі права стосовно прийняття та реалізації рішень, що відображають місцеві умови та їх професійну думку. Реалізація принципу децентралізації традиційно вбачається у започаткуванні у національних системах правоохоронних органів підрозділів муніципальної поліції.

Під муніципальною поліцією зазвичай розуміються поліцейські формування, створені органами місцевого самоврядування різних рівнів і які перебувають у їхньому безпосередньому підпорядкуванні. Обсяг повноважень муніципальної поліції у різних країнах неоднаковий. У більшості європейських країн на неї покладено нагляд за безпекою дорожнього руху, санітарним станом населених пунктів, порядком на ринках, виконанням розпоряджень міської влади. Одночасно вона грає роль своєрідного дублера і резерву національної поліції.

У Великобританії, Німеччині й США, навпаки, муніципальною поліцією виконується основний обсяг правоохоронної діяльності із забезпечення правопорядку. Наявність муніципальної поліції у західних країнах є результатом тривалого розвитку англосаксонської системи права, що споконвічно не передбачала автономії для поліції, і досвіду реалізації принципів класичної європейської демократії, заснованої на децентралізації органів влади. Важливим є й те, що фінансування муніципальної поліції здійснюється, в основному, на кошти місцевої влади, що надає державному бюджету більшу стратегічну ініціативу. Штатна чисельність, організаційні моделі муніципальної поліції й підходи до її управління з боку місцевої адміністрації варіюються у залежності від національних традицій.

Муніципалітети, наприклад, можуть мати право вирішувати питання щодо відкриття або закриття поліцейських дільниць, призначати керівників місцевих підрозділів поліції, порушувати питання щодо перевірки діяльності місцевої поліції, визначати розмір фінансування поліції та надання їй матеріальних ресурсів, визначати основні напрямки роботи поліції. Беручи до розгляду зарубіжний досвід, ми не повинні забувати про те, що існування децентралізованої поліції обумовлюється, перш за все, стабільністю політичних процесів у конкретній країні та наявністю розвинутої ринкової економіки. В Угорщині, наприклад, ідея децентралізації поліції, що передбачала передачу повноважень, ресурсів та компетенції з підтримки громадського порядку муніципалітетам, була відхилена як передчасна.

. Підзвітність та прозорість в роботі. Проблема встановлення підзвітності в роботі правоохоронних органів вирішується шляхом визначення механізмів, за якими суспільство може контролювати дії правоохоронців та бути впевненим, що вони діють в рамках закону. В якості одного з таких механізмів виступають органи державної влади, які здійснюють так званий «зовнішній» контроль за діяльністю органів внутрішніх справ - органи судової влади, прокуратури, комітети уряду, місцеві органи самоврядування, офіс омбудсмена. Іншим механізмом, встановлення якого йде не від вимог уряду, а від управлінських потреб самої поліцейської організації, є підрозділи «внутрішнього» контролю - відділи внутрішніх розслідувань, службових перевірок, розгляду скарг громадян на дії поліцейських тощо.

Взаємодія форм зовнішнього та внутрішнього контролю дозволяє гарантувати належний рівень підзвітності поліції державним установам в цілому. Проте у демократичному суспільстві, окрім відомчого та державного контролю, набуває своєї виключної важливості елемент громадського цивільного контролю як гарантія рівноправної участі населення в процесі управління державою. Принцип підзвітності суспільству, таким чином, розглядає наявність державного, громадського та відомчого контролю над діями поліції, а також готовність та відкритість самої поліції до здійснення таких форм контролю. І якщо механізми державного та внутрішньовідомчого контролю у більшості країн вже набули певною сталості та уніфікованих форм, то сфера здійснення цивільного контролю над діяльністю правоохоронних структур знаходиться здебільшого на стадії формування.

Саме тому готових рішень у сфері цивільного контролю над органами внутрішніх справ не існує. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що в США, наприклад, найбільш поширеною моделлю цивільного контролю є робота муніципальних комісій, створених за розпорядженням мера або міської ради. В Атланті, Детройті, Новому Орлеані, Філадельфії, Сан-Франциско склад таких комісій досить однорідний - вони складаються винятково з цивільних службовців, що раніше ніколи не працювали у поліції. В інших штатах громадські комісії поєднують цивільних службовців, працівників поліції, громадян-добровольців, співробітників неурядових організацій, які призначаються до складу комісій із боку мера, міської ради і шефа поліції відповідно до встановлених для них квот.

Строк роботи і кількість членів комісій відрізняються у кожному місті й штаті, однак усі вони мають незалежний від департаменту поліції статус, звітуючи кілька разів на рік тільки місцевій владі з подальшим опублікуванням звіту в засобах масової інформації. Деякі комісії мають допуск до поліцейських баз даних і активно співпрацюють із відділами внутрішніх розслідувань. Інші комісії обмежені у власних діях здійсненням тільки загального нагляду за станом справ у поліції та не мають доступу до службової інформації. Частина муніципальних комісій (Сан-Франциско, Портленд, Філадельфія) мають у своєму складі власних слідчих, які мають право проводити самостійні, додаткові або повторні розслідування за фактами поліцейських правопорушень із наступною передачею результатів керівництву поліції або до суду для ухвалення остаточного рішення. У таких містах, як Індіанаполіс, Детройт і Філадельфія до компетенції комісій входить розгляд тільки некримінальних проступків поліцейських.

У Новому Орлеані, навпаки, комітет цивільного контролю розслідує виключно серйозні правопорушення, вчинені поліцейськими під час несення служби. Матеріали ж щодо незначних проступків, так само як і правопорушень, зроблених у позаслужбовий час, відсилаються на розгляд шефу поліції Нового Орлеана. Процедура прийому скарг від населення на неправомірні дії поліції також має свої варіації. Звичайно для подачі скарги досить зявитися до офісу громадської комісії та заповнити відповідний бланк. Однак у Сан-Франциско допускається прийом скарг не тільки поштою, але й за телефоном з дотриманням вимог повної анонімності. Результати роботи громадських комісій та їхніх рекомендацій можуть бути як обовязковими для виконання поліцією, так і мати винятково інформаційний характер.

У Болгарії, наприклад, цивільний і громадський контроль за діяльністю поліції забезпечується силами так званого «політичного комітету», до складу якого входять міністр із заступниками та політичні діячі, підзвітні парламенту. На пострадянському просторі досить часто у складі муніципалітетів формуються комісії на правах наглядового органу, до складу яких входять представники правоохоронних і місцевих органів самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, цивільних фахівців. Наведені особливості форм цивільного контролю демонструють, насамперед, їхню чітку залежність від особливостей національних традицій і культури населення конкретного регіону. Важливо, щоб саме такі, національно адаптовані форми контролю, зустрічали розуміння з боку керівників органів внутрішніх справ та викликали їх готовність забезпечувати достатній рівень прозорості з боку силових структур держави. Передбачається, що на вимогу засадам прозорості органи внутрішніх справ започатковують окремі посади або ж навіть окремі підрозділи по звязкам із громадськістю та міжнародних відносин. Такий крок дозволяє здійснювати багатовекторну комунікацію із громадськістю - проводити опитування громадської думки, аналіз оглядів преси, вивчати досвід громадських та міжнародних організацій з метою побудови правильної тактики і стратегії суспільних відносин.

Водночас забезпечується оперативне інформування громадян щодо діяльності та результатів роботи органів внутрішніх справ в цілому, зменшення дистанційованості у стосунках поліції та населення шляхом проведення інформаційних кампаній, започаткування «гарячих ліній», спеціалізованих рубрик у засобах масової інформації. Поліція також має розробити ефективні механізми розслідування випадків, коли права громадян порушуються в результаті непрофесійних або протиправних дій правоохоронців. У населення, у свою чергу, має бути доступ до інформації щодо розслідування правопорушень, вчинених поліцейськими. І якщо доступ громадян до інформації щодо ходу розслідування, персональних даних фігурантів справи та інших процесуальних документів є обмеженим, то результати розслідувань мають бути у вільному доступі.

На правах загального доступу мають бути також знаходитися інформаційні матеріали та документи щодо планів та результатів роботи поліцейських підрозділів, загального бюджету та витрат, характеристик персоналу поліції (за віком, статтю, рівнем освіти та кваліфікації), контактна інформація посадовців тощо. Вимоги прозорості стосуються також технічних вимог до умов роботи правоохоронних органів. Так, більшість європейських підрозділів намагається розміщувати працівників поліції у максимально прозорих робочих приміщеннях.

Із цією метою обладнуються загальні офіси, розділені на окремі робочі секції низькими або прозорими перегородками, що дозволяє керівнику легко здійснювати робочий контроль за діяльністю підлеглих. На думку європейських колег, подібний дизайн створює робочу, ділову атмосферу, дисциплінує і підвищує відповідальність кожного співробітника за власну поведінку. Встановлення у буквальному значенні прозорого режиму роботи вкрай ускладнює вчинення поліцейськими не тільки корупційних дій, але навіть ведення приватних розмов по службовому телефону. У Великобританії поліцейські підрозділи першими стали практикувати встановлення засобів відеоспостереження не тільки стосовно затриманих осіб, але й для контролю за персоналом. Звичайно відеокамери відкрито встановлюються у робочих приміщеннях, коридорах, чергових частинах, про що сповіщається кожен поліцейський цього підрозділу.

Частина з цих відеокамер можуть бути неробочими, однак у цілому існування відеокамер створює так званий «ефект присутності» відомчого контролю за діями кожного індивіда. Крім низки позитивних моментів застосування відеоспостереження, європейські поліцеїсти вказують на його дорожнечу як на основний недолік подібних заходів індивідуального попередження службових злочинів. Через це в Україні, наприклад, відеозйомка використовується переважно в ході негласних перевірок несення служби, а питання загального відеоспостереження у приміщеннях міліції тільки почало обговорюватися.

Згідно з принципом, що розглядається, поліцейські агенції, не відмовляючись від виконання основного завдання - охорони громадського порядку - мають змістити основний акцент своєї роботи на звязок із населенням, оскільки без активної та зацікавленої підтримки громадян розкриття і профілактика злочинів є малоперспективною справою. При цьому ключовою фігурою превентивної діяльності стає не «поліцейський-борець із злочинним світом», а «поліцейський-тренер», головною задачею якого має бути навчання і консультування громадян, які не бажають стати жертвою злочинних посягань. Правоохоронна діяльність таким чином, концентрується на безпосередньому та довгостроковому обслуговуванні населення у сфері підвищення його безпеки.

Співпраця із населенням потребує, таким чином, зміну діяльності органів внутрішніх справ, коли пріоритету набуває не реагування на кримінальні прояви, а участь у вирішенні усього комплексу проблем, які маються у населення конкретної місцевості у сфері дотримання закону. Від поліції очікується прояв інтересу не лише до інформації, яка стосується правопорушень, але й до потреб громадян, їх проблем та ускладнень стосунків, які складають підґрунтя для загострення криміногенної ситуації. Серед критеріїв оцінки ефективності роботи поліцейських підрозділів також мають відбутися наявні зміни.

Як найбільш суттєві критерії, мають розглядатися якість реагування на повідомлення населення, якість стосунків громадян з працівниками поліції, активність поліцейського персоналу у вирішенні поточних проблем мешканців району, різноманітність заходів з метою зміцнення правопорядку, інтенсивність робочих звязків із органами самоврядування, державної влади, засобами масової інформації. Подібна концентрація на потребах громадян вимагає активної взаємодії правоохоронців із місцевими мешканцями, яка має спиратися на навички особистого спілкування та вміння розвязувати конфліктні ситуації. Сьогодні робота поліції, орієнтована на потреби населення і означена вище як «community policing», призвела до розвитку щонайменше шести її моделей: поліцейське обслуговування за територіальною ознакою; кооперація декількох правоохоронних агенцій; попередження злочинів силами громади; стратегія постійного контакту поліції із мешканцями; територіальне піше патрулювання; залучення населення та консультування із громадянами. Слід спеціально зауважити, що реалізація кожної із моделей вимагає не лише високого професіоналізму персоналу, але й перетворення органів внутрішніх справ на відкриту організацію, яка служить суспільству та виконує свої завдання у спосіб, прийнятний з етичної точки зору для зміцнення демократичних цінностей.

. Професійна підготовка персоналу До персоналу поліції традиційно предявляються більш суворі вимоги та обмеження - від умов прийому на роботу до реалізації прав людини. Повязано це, передусім, з тим, що саме поліцейські, як службовці, безпосередньо повязані з виконанням рішень державної влади у вигляді примусу та відповідальністю, що покладається при цьому на кожного окремого виконавця, оскільки авторитет державної влади при цьому залежить від індивідуальної професіональної компетенції.

Рівень професіоналізму поліцейського персоналу завжди був у фокусі уваги суспільства, тому кожна зміна у стратегії правоохоронної діяльності обовязково супроводжувалася відповідним реформуванням системи професійної підготовки правоохоронців. На сучасному етапі, коли служба суспільству та забезпечення громадської безпеки передбачають відмову від агресивної політики, у європейській поліцеїстиці усе більш чіткого оформлення набуває ідея пріоритетного розвитку відомчої етики органів внутрішніх справ як теоретичного базису високоморальної поведінки правоохоронців. Це також повязано з тим, що рівень стосунків суспільства і силових структур вимагає від ОВС не тільки правильного виконання встановлених правил і процедур у площині закону, але й того, щоб ці дії ґрунтувалися на морально виправданих із погляду суспільства рішеннях. Іншими словами, служитель закону повинен нести відповідальність не тільки за прийняті ним рішення, але й бути підзвітним за моральне підґрунтя цих рішень.

Європейські стандарти правоохоронної діяльності також передбачають, що прийнятий на службу поліцейський повинен пройти у повному обсязі не тільки загальну, професійну та службову підготовку, але й отримати також відповідний інструктаж з соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини і, зокрема, з Європейської конвенції з прав людини. На практиці означений інструктаж може формуватися у вигляді семінарів, присвячені питанням функціонування демократичного суспільства та засадам верховенства права, або ж спеціальних навчальних курсів з гуманітарного права та захисту прав людини. Сервісна спрямованість діяльності поліції має додатково передбачати створення спеціальної системи щоденного навчання і контролю персоналу, яка є комбінацією таких форм, як щоденне коротке обговорення виниклих проблем та розгляд практичних ситуацій; тренінг у сфері застосування норм права і дотримання етичних принципів; заняття з навчання навичкам рольової перебудови поведінки, уміння виявляти сформовані професійні якості у соціально прийнятних формах у позаслужбовий час; обмін індивідуальним позитивним досвідом; робота із залучення поліцейських до груп, клубів та асоціацій за інтересами для розширення сфери їх соціальних контактів і культурних потреб.

Окрема увага у професійній підготовці персоналу має бути приділена критеріям відбору кандидатів на посади працівників органів внутрішніх справ. Кадрова політика МВС України використовує сьогодні ціннісно-орієнтований підхід при відборі персоналу. У рамках цього підходу встановлено перелік морально-етичних, ділових та особистісних якостей, яким повинен відповідати кожний кандидат, медичні й психологічні критерії, що захищають ОВС від потрапляння до них осіб, нездатних нести службу. Недоліком цього підходу є слабкий прогностичний звязок між наявністю в індивіда необхідних позитивних якостей і його подальшою успішною карєрою в ОВС. Відбір кандидатів у такий спосіб зовсім не гарантує, що вони швидко адаптуються до специфіки службової діяльності й будуть успішно працювати у тому або іншому підрозділі.

На відміну від країн СНД, у ряді європейських країн широко запроваджується система відбору, заснована на оцінці сформованих умінь і навичок індивіда, його способах реагування у різних ситуаціях. Прихильники застосування цього підходу справедливо вважають, що саме оцінка умінь кандидата дозволяє не тільки діагностувати його професійно важливі особисті якості, але й прогнозувати з високим ступенем імовірності успішність його діяльності у тій або іншій службі. Перелік умінь і якостей, що підлягають перевірці, може бути досить великим - це особливості мотивації й самоконтролю; обачність, знання власних достоїнств і недоліків; здатність розуміти почуття інших і вміння впливати на них; уміння будувати й підтримувати робочі взаємовідносини; впевненість у власних силах, уміння слухати й спілкуватися, здатність брати ініціативу на себе і підтримувати оптимістичний настрій колег; уміння працювати у групі, здатність засвоювати нові знання й уміння.

Очікується, що до кандидатів на керівні посади поліцейські агенції створюють спеціальні, більш відповідальні з точки зору вимог суспільства, критерії відбору. Так, у Великій Британії оцінка таких кандидатів здійснюється за двома комплексними категоріями - загальна компетенція і компетенція у спеціальних галузях. У рамках загальної компетенції оцінюються такі якості, як знання професійних і етичних стандартів; комунікативні навички, особиста мотивація, уміння приймати необхідні рішення, творчий підхід та сприйнятливість до інновацій. Серед спеціальних якостей оцінюються лідерські якості кандидата, його вміння управляти персоналом і піклуватися про професійне зростання підлеглих, навички планування щоденної діяльності, елементи стратегічного мислення, толерантність до впровадження гендерної та етнічно-збалансованої кадрової політики. Додатковою умовою відбору на посади керівників поліцейських підрозділів може бути участь у кадрових та екзаменаційних комісіях представників місцевої громади, неурядових організацій, органів місцевого самоврядування[19].

Висновки

Отже, принципи права знаходять своє виявлення у всіх сферах правового життя, будь-то діяльність державного органу, розгляд кримінальної справи або прийняття особи на роботу. Принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), що висуваються до учасників суспільних відносин з метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Іншими словами, це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрям його розвитку.

Систему принципів права становлять загальносоціальні та спеціально-юридичні принципи. До загально-соціальних принципів права відносять: домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.; верховенство громадянського суспільства над державою; різноманітність і рівноправність різних форм власності; свобода підприємницької діяльності; верховенство прав і свобод людини над правами держави.

Спеціально-юридичні принципи можна поділити на такі види:

. Загальні принципи - поширюються на всі галузі права: принцип свободи; принцип справедливості; принцип рівності; принцип гуманізму; принцип демократизму; принцип законності; принцип взаємної відповідальності держави та особи.

У діяльності правоохоронних органів знаходять свій вияв всі види принципів права. В основному вони закріплені в таких нормативно-правових актах як Конституція України, Закон України «Про міліцію». Кримінально-процесуальний кодекс України, Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та інших правових актах, що є правової основою діяльності правоохоронних органів.

Список використаних джерел

1.Абрамович Руслана Миколаївна. Принцип незворотності дії закону в часі у рішеннях Конституційного Суду України / Р. М. Абрамович // Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 61-67.

2.Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В.С. Грекул. - [4-е вид., доповн. і переробл.]. - К.: Центр навч. л-ри, 2005. - С. 79.

.Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. Ю. С. Шемшученка]. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. - 992 с.

.Градова, Вероніка Григорівна. Природно-правова доктрина як джерело принципу верховенства права / В. Г. Градова // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ : Науково-теоретичний журнал. - 2011. - № 5. - С. 21-29.

.Девізоров Денис Сергійович. Значення принципу свободи праці при укладенні трудового договору / Д. С. Девізоров // Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 375-380.

.Іщенко Олександр. Адміністративно-територіальна реформа в контексті принципу верховенства права / О. Іщенко // Вибрані роботи учасників ІІ міжнародного науково-практичного форуму "Верховенство права та права людини", 7-9 травня / Нац. Ун-т "Києво-Могилянська Академія", Студент. наук. т-во правників НаУКМА "Scholaris", Лабораторія законодавчих ініціатив. - К., 2010. - С. 95-102.

.Клименко О.М. Конституційно-правова сутність принципу непорушності права власності / О.М. Клименко // Бюлетень Міністерства юстиції України: загальнодержавне науково-практичне фахове видання. - 2012. - № 2. - С. 49-54.

.Коваль Володимир Миколайович. Застосування принципів права, дія яких поширюється на майнові відносини у сфері господарювання / В.М. Коваль // Держава і право. - 2011. - Вип. 53. - С. 311-317.

.Ковалишин О. Соціально-природне право: головні принципи та їх позитивація у міжнародно-правових актах ООН з прав людини / О. Ковалишин // Студентський юридичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 31-37.

.Колодій А.М. Принципи права України / Колодій А.М. - К.: Юрінком Інтер, 1998.

11.Конспект лекцій на тему «Правознавство»

.Лаврів О.Я. Система принципів трудового права України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.05 / Лаврів О. Я. - Х., 2007. - С. 26.

.Малишев Борис. Принцип верховенства права і мета держави Україна: діалектика взаємозв'язу управорозумінні / Б. Малишев // Вибрані роботи учасників ІІ міжнародного науково-практичного форуму "Верховенство права та права людини", 7-9 травня / Нац. Ун-т "Києво-Могилянська Академія", Студент. наук. т-во правників НаУКМА "Scholaris", Лабораторія законодавчих ініціатив. - К., 2010. - С. 107-110

.Москалюк О.В. Використання принципів права при подоланні темпоральних колізій / О.В. Москалюк // Адвокат : Загальнодержавний професійний журнал. - 2012. - № 1. - С. 20-24.

.Москалюк О.В. Особливості застосування принципів права при подоланні змістовних колізій / О. В. Москалюк // Бюлетень Міністерства юстиції України : загальнодержавне науково-практичне фахове видання. - 2012. - № 2. - С. 37-42.

.Попадинець Максим Ігорович. Реалізація права: методологічні засади дослідження / М.І. Попадинець // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ : Науково-теоретичний журнал. - 2011. - № 5. - С. 116-124.

.Печуляк Віталій. Правосудний захист суб'єктивних юридичних прав як фундаментальний принципадміністративного права (порівняльно-правові аспекти) / В. Печуляк // Підприємництво, господарство і право. - 2012. - № 2. - С. 44-49

.Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: у 2-х кн. / за заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К. : Юридична думка, 2008

.Проект реформування органів внутрішніх справ

.Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2010. - 656 с.

.Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. - К.: МАУП, 2004. - 272 с.

.Скурко, Елена Вячеславовна. Принципы права: монография / Е. В. Скурко. - М. : Ось-89, 2008. - 192 с.

.Собота, Катаріна. Принцип правної держави / Катаріна Собота ; відп. ред. О. Сироїд ; пер. з нім.: Г. Рижков, О. Блащук, К. Татарчук. - К. : ВАІТЕ, 2013. - 608 с.

.Тимченко, Геннадій Петрович. Принцип верховенства права в адміністративному судочинстві / Г. П. Тимченко // Держава і право. - 2011. - Вип. 53. - С. 216-220.

.Харченко, Георгій Георгійович. До питання закріплення принципів речового права у законодавстві України / Г.Г. Харченко // Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 324-330.

.Юридична енциклопедія: в 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін.]. - К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 1998-2004. - Т. 1: А-Г. - 1998. - 672 с.

.Ярошенко І.С. Право соціального забезпечення: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - 232 с.