, у ст. 11 якого зазначено, що норма іноземного права не застосовується у випадках, коли її застосування призводить до результату, явно несумісного із засадами правопорядку України. Відмова у застосуванні іноземного права не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.
3. Правове регулювання іноземних інвестицій
Правова інвестиційна політика держави є складовою її загальної правової політики та водночас - інвестиційної політики і призначена забезпечити реалізацію економічних завдань останньої за допомогою формування відповідного нормативно-правового середовища інвестиційної діяльності шляхом організації правотворчого процесу з визначенням пріоритетів спрямованості правового регулювання та системи основних його правових засобів, механізмів та режимів з метою встановлення оптимального правового інвестиційного порядку. Регулювання іноземних інвестицій в Україні здійснюється згідно із Законом України "Про режим іноземного інвестування". Закон визначає основні види і форми іноземних інвестицій, методи і способи їх оцінки, у ньому зафіксовані загальні гарантії захисту іноземних інвесторів і переведення за кордон прибутків і доходів в іноземній валюті. Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у видах, передбачених законом. Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: 1) іноземної валюти, що визнається конвертованою НБУ; 2) валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України; в) при вкладенні коштів в об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів; 3) будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних із ним майнових прав; 4) акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; 5) грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками та мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора чи міжнародними торговельними звичаями; 6) будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора чи міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; 7) прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства чи договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; 8) інших цінностей відповідно до законодавства України. Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.
Закон України "Про режим іноземного інвестування" передбачає, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися також у вигляді корпоративних прав, а саме прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн.
Окрім вищезазначеного законодавчого акта, розділ інвестиційного законодавства, що визначає режим іноземного інвестування, містить нормативні акти, що повною мірою присвячені цьому питанню, зокрема: Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р., який визначає іноземне інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності та встановлює особливості, принципи та норми здійснення останньої; Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13.10.1992 р., що визначає правові засади створення та функціонування таких зон; Закон України "Про концесії" від 16.07.1999 р.; Митний кодекс України від 12.12.1992 р., що визначає порядок обкладення митом валютних та майнових цінностей, які ввозяться в Україну, в т. ч. товари, що ввозяться іноземним інвестором для реалізації чи власного споживання; Закон України "Про правовий статус іноземцю" від 04.02.1994 р., що визначає особливості правового становища іноземних громадян в Україні, у тому числі іноземних інвесторів - фізичних осіб; Закон України "Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах" від 15.09.1995 р., що визначає особливості здійснення таких операцій на території України; Декрет КМУ "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15.12.1992 р., який передбачає необхідність отримання Фондом державного майна України згоди галузевого міністерства (відомства) на створення спільних підприємств (за участю іноземного інвестора) будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю, тощо.
До міжнародних актів (багатонаціональних та регіональних), що регулюють іноземне інвестування, належать: 1) Звід принципів і правил з обмеження ділової практики ЮНКТАД; 2) Міжнародний кодекс поведінки при передачі технологій ЮНКТАД; 3) Кодекс поведінки ТНК ООН; 4) Андський пакт; 5) Принципи дій ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку ЄС); 6) Декларація про міжнародні капіталовкладення та багатонаціональні підприємства ОБСР; 7) Конвенція із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн. Розв'язання суперечок здійснюється наднаціональною структурою - Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок, створеним у 1965 р. Система державних гарантій прав та інтересів іноземних інвесторів грунтується на трьох рівнях: а) на рівні законодавства країн-одержувачів, де гарантується недоторканність власності. Обумовлюється тим, що конфіскація майна або інших активів проводиться на підставі рішення суду і тільки за обставин, прямо визначених законом; б) на багатосторонньому рівні. Наприклад, до Конвенції із регулювання інвестиційних суперечок між державами та громадянами інших країн, що була підготовлена Всесвітнім банком у 1966 р., вже приєдналося близько ста країн .
Можливі такі види гарантій, що надаються іноземним інвесторам: 1) гарантії від змін у законодавстві; 2) гарантії від націоналізації; 3) гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності; 4) гарантії переказу платежів у іноземній валюті; 4) забезпечення сум, отриманих при виконанні договірних зобов'язань; 5) забезпечення сум, отриманих у зв'язку з ліквідацією або продажем підприємства, компенсації при націоналізації тощо.
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України, а саме: 1) основні фонди діючих підприємств та об'єктів соціального призначення (щодо їх реновації впровадження нової техніки та новітніх технологій); 2) основні фонди новостворених підприємств (виробничих потужностей) та об'єктів соціального призначення; 3) оборотні кошти підприємств та організацій усіх сфер і галузей народного господарства; 4) цінні папери; 5) цільові грошові вклади; 6) науково-технічна продукція; 7) інтелектуальні цінності; 8) інші об'єкти власності, у т. ч. майнові права. Слід зазначити про наявність законодавчих обмежень щодо деяких об'єктів. Так, ст. 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Земля, що є основним національним багатством, перебуває під особливою охороною держави. Так, ч. З ст. 33 та ч. З ст. 35 Земельного кодексу України дозволяє отримувати іноземним громадянам землі сільськогосподарського призначення лише в оренду.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних формах, а саме шляхом: 1) часткової участі у підприємствах чи інших організаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, чи придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі згадані організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного тилу (господарські товариства, виробничий кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група); 2) створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому ГК; 3) створення філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб; представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"; 4) придбання у власність діючих підприємств повністю; 5) не заборонене законами України придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; 6) придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; 7) придбання інших майнових прав; 8) в інших формах, які не заборонені законами України, у тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України. Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти - нерезиденти, які проводять інвестиційну діяльність на території України, а саме: 1) юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави; 2) фізичні особи - іноземні громадяни, які не мають постійного місця проживання в Україні та не обмежені у дієздатності; 3) іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації; 4) інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України. Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст. 1 Закону України "Про режим іноземного інвестування").
Отже, за українським законодавством особа визнається іноземним інвестором за наявності таких умов: 1) для фізичної особи-іноземця - постійного місця проживання, а для інших суб'єктів - постійного місця знаходження за межами України; 2) здійснення зазначеними особами господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією іноземних інвестицій у передбачених законодавством формах.
Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України "Про страхування" страхова діяльність в Україні може здійснюватися виключно страховиками - резидентами України. Іноземні інвестори можуть брати участь у приватизації майна державних підприємств у порядку, визначеному приватизаційним законодавством. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями обмежується чи забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
Важливим напрямом регулювання зовнішньоекономічних відносин є політика щодо іноземного капіталу й участі країни в міжнародному бізнесі. У теорії і практиці міжнародного бізнесу розрізняють такі головні його форми: експорт, спільне підприємництво різних видів, пряме 100 % інвестування.
Спільне підприємництво - це діяльність, яка грунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями та спільному розподілі прибутків і ризиків від її здійснення. Типовими видами спільного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, спільне підприємство, пряме 100 % інвестування.
Створення спільних підприємств передбачає розширення виробництва до міжнародних масштабів, тобто формування виробничої власності, що знаходиться під контролем із боку різнонаціональних кооперантів. При цьому допускається, що кожен засновник спільного підприємства згідно з договором робить внесок до статутного фонду такого підприємства у формі, що відповідає можливостям і цілям здійснення іноземних інвестицій. Створення і діяльність спільних підприємств регулюються різними нормативними актами - про іноземну інвестиційну діяльність, національне підприємництво, антимонопольні заходи тощо. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.
Закон України "Про господарські товариства" передбачає можливість створення українсько-іноземних спільних підприємств у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства.
Спільне підприємство розглядається як самостійний вид зовнішньоекономічної діяльності, а створення спільних підприємств за участю іноземних партнерів - як одна з форм здійснення іноземних інвестицій.
Згідно з чинним законодавством, що регулює механізми організації і функціонування спільних підприємств (підприємств з іноземними інвестиціями), до останніх належать підприємства будь-якої правової форми, створені згідно із законодавством України, іноземна інвестиція у статутному фонді яких (за його наявності) становить не менше 10 %.
Серед суб'єктів іноземного інвестування особливе становище посідає підприємство з іноземними інвестиціями - одна з найпоширеніших форм, в якій здійснюється таке інвестування.
Підприємство з іноземними інвестиціями - це господарська організація (зазвичай, низової ланки економіки) будь-якої організаційно-правової форми, створена відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція у статутному фонді якої (за його наявності) становить не менше 10%. Така організація набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на її баланс.
Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, у т. ч. внески до статутного фонду підприємства, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.
До установчих документів підприємства з іноземними інвестиціями ставляться спеціальні вимоги: крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, вони також мають містити відомості про державну належність засновників підприємства з іноземними інвестиціями.
При підготовці проектів установчих документів - Договору про створення спільного підприємства і його статуту, партнери закріплюють основні положення діяльності у відповідній формі. Після остаточних переговорів і підписання установчих документів проводиться реєстрація спільного підприємства як юридичної особи в місцевих органах влади (за місцем юридичної адреси спільного підприємства). Органи, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій, зобов'язані протягом трьох робочих днів з моменту одержання інформації (вона може подаватися особисто іноземним інвестором, через офіційних представників або надсилатися поштою) зареєструвати іноземні інвестиції або повідомити причини відмовлення.
Податкові, митні органи і банківські установи в межах своєї компетенції ведуть облік операцій, пов'язаних із фактичним здійсненням іноземних інвестицій, і надсилають відповідно до установлених форм і термінів зведену оперативну інформацію про це Міністерству статистики України і органам, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій.
Чисельність персоналу спільного підприємства не регламентується і є предметом узгодження його засновників. Самостійно вирішуються питання наймання на роботу і звільнення, форми і розміри оплати праці і матеріального заохочення. Трудові відносини з працівниками регулюються колективними і трудовими угодами. За домовленістю сторін із працівниками можуть бути укладені трудові контракти. При цьому умови колективних і трудових угод не повинні погіршувати становище найманих робітників спільних підприємств порівняно з умовами, установленими чинним законодавством України про працю.
Фінансування інвестицій за межі України здійснюють резиденти України виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського балансу для здійснення інвестиції за кордон. Проте здійснення інвестицій за кордон за рахунок бюджетних коштів дозволяється лише на підставі відповідної постанови ВРУ.
Здійснення інвестицій за кордон за рахунок кредитів, одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів, забороняється.
Здійснення резидентами України інвестицій за кордон (у тому числі на підставі доручень інших резидентів) потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ.
Резиденти України можуть здійснювати інвестиції за кордон з метою: 1) створення спільних підприємств (далі - СП) (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього підприємства (якщо існує потреба в такій продукції), гарантованості ринку збуту продукції СП за кордоном та використання цим СП української робочої сили; 2) участі в розробці та експлуатації за кордоном сировинних родовищ для одержання необхідної Україні сировини з використанням української робочої сили; 3) створення СП (чи підприємств, що повністю належать українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних тощо) та завоювання ринків збуту високотехнологічної продукції України.
Усі види інвестицій у грошовій формі за кордон (незалежно від суми інвестиції) повинні здійснюватися резидентами України у безготівковій формі, виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках країни інвестицій.
Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток, дивіденди тощо), одержані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в уповноважених банках після сплати податків та інших зборів, які передбачені законодавством іноземної держави.
У разі сплати резидентами України податків та інших зборів у країні інвестицій резиденти повинні подати до уповноваженого банку та податкової інспекції офіційне підтвердження відповідного органу країни інвестицій стосовно суми сплачених податків та інших зборів.
Суми податків та інших зборів враховуються уповноваженими банками лише у випадках здійснення вказаних платежів у країнах, що мають міждержавні угоди з Україною про запобігання подвійному оподаткуванню.
Порядок обов'язкового продажу валютних надходжень, а також подальшого використання валютних коштів, що надходять резидентам України від здійснення інвестиційної діяльності за кордоном, визначається чинним законодавством України. Облік валютних коштів, що знаходяться за межами України у вигляді інвестицій, а також доходів (прибутку) від іноземних інвестицій, здійснюється резидентами на відповідних рахунках бухгалтерського балансу (консолідованого балансу).
Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за кордон шляхом: 1) відкриття банків та інших підприємств, установ, статутний капітал яких повністю формується за рахунок коштів українських резидентів; 2) участі в діючих іноземних банках та інших підприємствах, установах; 3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном спільно з нерезидентами - юридичними і фізичними особами; 4) відкриття за межами України філій, представництв та інших відокремлених підрозділів; 5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в іноземній валюті; 6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а також прав інтелектуальної власності; 7) інших форм, які прямо не заборонені діючим законодавством України та країни інвестицій.
Здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (у тому числі за дорученням інших резидентів та нерезидентів) потребує одержання індивідуальної ліцензії НБУ. Клопотання уповноважених банків щодо здійснення ними інвестицій за кордон розглядаються лише за умови дотримання уповноваженими банками встановлених НБУ економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків. Уповноважені банки можуть відкривати за межами України банки і філії та брати участь в іноземних банках, підприємствах, установах лише за умови повної сплати заявленого статутного фонду та реєстрації його в НБУ.
4. Практичне завдання
Завдання 1
Завод ім.. Малишева може подати заявку на патент до патентного відомства України. Відповідно до українського та міжнародного законодавства патенти мають територіальний характер, тобто поширюються лише на територію тієї країни, в якій цей патент виданий.
Так, подавши заявку до патентного відомства України, пройшовши експертизи і отримавши патент, його власник має лише монопольне право на території України. Проте цього, як правило, недостатньо. Адже компанія не живе автономним життям і не обмежується лише національним ринком. Продукція експортується, створюються спільні іноземні підприємства, укладаються договори про міжнародне співробітництво.
Саме для цього нове технічне рішення потрібно захистити, і не тільки в своїй державі.
Існує декілька способів отримання патентної охорони закордоном:
·подача заявки в інші держави відповідно до національного законодавства кожної держави;
·подача міжнародної заявки на отримання патенту відповідно до Договору про патентну кооперацію;
·подача заявок на отримання регіональних патентів.
Кожен із цих способів має свої переваги та недоліки, про які патентний повірений повинен попередити заявника та допомогти обрати правильну стратегію. Розглянемо кожен із цих способів отримання патентної охорони закордоном.
Подача національних заявок передбачає підготовку та подачу заявок до патентного відомства кожної країни, в якій потрібно отримати патентну охорону. Це, як правило, передбачає, оформлення заявки відповідно до національних вимог, на мові тієї країни, в якій витребовується охорона, сплату національних зборів.
Відповідно до Паризької конвенції з охорони промислової власності заявку на отримання патенту в іншу країну можна подати не пізніше 12 місяців з дати подачі національної заявки.
Якщо заявник бажає отримати патент наприклад лише в США та Японії, то все одно потрібно подати заявку в Україні. Більш того, подавши національну заявку, потрібно чекати 3 місяці на випадок віднесення заявленого винаходу до державної таємниці.
Існує можливість підвищити рівень захисту своєї ідеї, отримавши патенти на винахід або корисну модель в різних країнах світу, зокрема в основних країнах виробництва і збуту продукції.
Для отримання такого патенту на винахід або корисну модель Вам необхідно спочатку визначитись за якою системою буде проходити процес патентування .
Існує декілька систем для отримання патенту на винахід або корисну модель в різних країнах світу:
традиційна система патентування винаходу або корисної моделі
регіональна система патентування винаходу або корисної моделі
- патентування по системі РСТ (Patent Corporation Treaty)
Відповідно до традиційної системи патентування заявнику необхідно подавати заявки до кожної країни окремо, дотримуючись формальних вимог щодо подачі відповідної країни. При цьому всі заявки мають бути подані в строк 12 місяців від подачі першої заявки на винахід або корисну модель. Така система є досить клопіткою і потребує багато часу.
Відповідно до регіональної системи патентування отримати патент на винахід або корисну модель можна в декількох країнах подаючи лише одну заявку.
Справа в тому, що ряд країн, наприклад, Європи, СНД, Азії, Африки підписали договори про одержання одного єдиного патенту, який буде діяти у всіх тих країнах, які підписували договір. Наприклад Європатент охоплює всі країни Євросоюзу, Євроазійський патент охоплює ряд країн СНД, патенти ARIPO та OAP охоплюють більшість країн Африки.
Отже, подаючи лише одну заявку і отримуючи лише один патент на винахід або корисну модель Ви може забезпечити собі захист у декількох країнах одночасно. Проте якщо необхідно отримати патент на винахід/корисну модель в країнах, які не підписували регіональні договори, найдоцільнішим є використання процесу патентування по системі РСТ (Patent Coоpеration Treaty). Система РСТ передбачає спрощену процедуру патентування, оскільки заявник подає лише одну заявку із вказаними країнами, які його цікавлять, а також ця система включає Міжнародний пошук і Міжнародну попередню експертизу, що дозволяє більш виважено підійти до вибору країн і до попереднього визначення всіх недоліків технічного рішення. Така система значно скорочує Вам час на отримання патенту та економить Ваші кошти.
Завдання 2
Відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж установлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ст. 3).
У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.
Відповідно до ст. 8 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом: 1) підписання; 2) ратифікації; 3) затвердження прийняття договору; 4) приєднання до договору; 5) іншим, відповідно до домовленості сторін, які укладають договір.
Акт ратифікації застосовується достатньо часто. Іноді він поєднується з укладенням договорів у формі обміну нотами. Прикладом такого договору є Угода (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Японії про надання кредиту для фінансування проекту розвитку Державного міжнародного аеропорту "Бориспіль" від 29 березня 2005 р. (ратифікована Законом України 16 червня 2005 р.)1.
Чимало міжнародних договорів, що містять норми міжнародного приватного права, потребують тільки їх підписання. Йдеться, зокрема, про велику групу міжнародних двосторонніх договорів, які укладаються для правового регулювання міжнародних перевезень різними видами транспорту (морським, залізничним, повітряним, автомобільним).
У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод за її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.1, яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.
Відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.2 на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу PCP, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права чинними є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.
Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992 р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.
Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснення обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.
Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у формі обміну нотами з цього питання від 30 березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес України щодо майна СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р. було домовлено, що вона не матиме свого застосування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя СІНА від 26 листопада 1976 р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.
Питання про дію міжнародних договорів у разі правонаступництва нині вирішується у Сербії. Адже парламент Сербії оголосив про припинення існування державного співробітництва Сербії і Чорногорії і назвав республіку правонаступницею колишнього об'єднання. Відповідно до хартії державного співробітництва Сербії і Чорногорії, Сербія залишилася членом ООН та інших міжнародних організацій, а Чорногорія може вступити до них.
Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже державами-право-наступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнародного права.
Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею Чехословаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі) .
З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2006 р. До цих угод належать:
. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах.
Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам. Ця правова допомога полягає в зносинах центральних органів держав таких, як: Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання певних процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.
Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були підписані, наприклад, з: Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.); Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.); Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.); Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.); Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.); Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998 р.); Соціалістичною Республікою В'єтнам 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001 р.); Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.; 14 вересня 2007 р. було укладено Протокол про внесення змін до Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах (ратифікований 4 червня 2008 р., він становить невід'ємну частину Договору); Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.); Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.); Румунією 2 липня 2002 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Куба 27 березня 2003 р. (ратифікований 10 грудня 2003 р.); Корейською Народно-Демократичною Республікою ІЗ жовтня 2003 р. (ратифікований 4 червня 2004 р.); Ісламською Республікою Іран 11 травня 2004 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Болгарія 21 травня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.); Республікою Кіпр 6 вересня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.); Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією 8 квітня 2008 р. (ратифікований 10 червня 2009 р.); Сирійською Арабською Республікою 9 жовтня 2008 р. (ратифікований 18 листопада 2009 р.).
На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із США.
Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р. Україною ратифіковано (із застереженнями) Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД1 (далі -
Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.). Вона є чинною також для Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану. 29 березня 1997 р. Протоколом до Конвенції було внесено зміни та доповнення. Ці та інші міжнародні угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.
У межах СНД була здійснена й інша спроба запровадити у дію низку колізійних і матеріально-правових норм з питань надання правової допомоги. Йдеться про норми Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ, підписаної у м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. Проте вона набула чинності з 27 квітня 2004 р. тільки для Республіки Беларусь, Азербайджанської Республіки і Республіки Казахстан.
. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу.
Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 р., Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном 19 лютого 1998 р., Кубою 23 вересня 2002 р., Лівією 14 жовтня 2003 р., Італією 23 грудня 2003 р., Білоруссю 20 січня 2009 р., Сирією 3 грудня 2010 р. та іншими державами.
. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих видів цивілістичних правовідносин з "іноземним елементом", розглядатимуться далі.
Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:
Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р. (ратифікована 19 грудня 1992 р.)1;
Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.)1;
Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї Угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;
Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.).
З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського, винахідницького, патентного права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та процесуального права.
Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чинним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного Договору декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публічний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з місцезнаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес.
Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами. Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права (European Restatement of Contract Law). Ця ідея стала реалізовуватися шляхом створення документа за назвою "Принципи Європейського Контрактного Права".
У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного Права. Було запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тільки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речовим правом. Передбачалося, що у Кодексі не буде різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом. Передбачалося також, що Кодекс, принаймні на першому етапі його формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, правочини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність тощо). Згадані "Принципи Європейського Контрактного Права" є першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу. Робота над створенням зазначеного Кодексу призвела до того, що нині йдеться про Кодекс Контрактного права.
Акти регіонального характеру приймаються в ЄС. Наприклад, стосовно підсудності тут діє Регламент від 29 травня 2000 р. про процедуру неспроможності. Остання чверть XX ст. ознаменована прийняттям чималої кількості конвенцій на Американському континенті. Мова йде, зокрема, про Міжамериканську конвенцію про право, застосовуване до міжнародних контрактів (Мехіко, 1994 p.).
Аналіз стану прийняття міжнародних договорів та питань, які регулюють норми цих договорів, дозволяє стверджувати таке: міжнародні договори набувають характеристики основних джерел врегулювання приватноправових відносин з "іноземним елементом".
Висновок
Міжнародне приватне право - правова система, яка об'єднує норми внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів і звичаїв, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, ускладнені іноземним елементом, за допомогою коллизионно-правового та матеріально-правового методів. Норми міжнародного приватного права регулюють цивільно-правові, трудові, сімейні та інші майнові та особисті немайнові відносини з іноземним елементом. Міжнародне приватне право визначає природу норм міжнародного приватного права, способи подолання колізійних ситуацій, цивільно-правове становище іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб і держав, зовнішньоекономічні угоди, порядок розгляду спорів з іноземним елементом і ін Міжнародне приватне право на даний момент - єдина галузь права, яка регулює відносини з іноземним елементом, тому вивчення її джерел, суб'єктів, об'єктів регулювання, способів подолання виниклих ситуацій необхідно в наші дні.
Список використаної літератури
.Цивільний кодекс України. - К.: Атіка, 2003.
.Господарський кодекс України. - Атіка, 2003.
.Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року № 2709-IV // Урядовий курєр, - 31.06. 2005 р., № 163.
.Закон України «Про режим іноземного інвестування» // Відомості Верховної Ради України, 1996, № 19, ст.80.
.Закон України «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради України 1991, № 47, ст.646.
.Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право: Курс вибр. лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 1997.