Українські Січові Стрільці в Першій світовій війні
Вступ
Актуальність обраної теми для даної курсової роботи «Українські Січові Стрільці в Першій Світовій війні» є вкрай цікавою і повчальною. Особливо в наш час, коли боротьба за національну державність стає реальністю.
Боротьба за українську державність була змістом змагань для багатьох поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. У ХХ ст., після багаторічної перерви, її першими відновили Українські Січові Стрільці, які своєю самопожертвою та своїми справами зайняли належне місце серед борців за волю України. З УСС повязані яскраві етапи самовідданої праці, спрямованої на пробудження й утвердження поміж українства почуття національної гiдностi, ідеї соборності й незалежності держави. Їхню роль та значення в контексті визвольної боротьби підкреслювали провiднi українські полiтичнi та громадські дiячi. Зокрема, Симон Петлюра зазначав: «Вiд слів i кличiв до діла, вiд декларацій до жертв, може кривавих, i напевно кривавих, во імя політичної волі вкраїнського народу, - ось той шлях, на який ступило січове стрілецтво в Галичині під час війни». Високо оцінював стрілецький порив й Іван Франко, який, звертаючись до УСС, заявив: «Ви є дзеркалом моєї душі i моїх стремлінь»
Значення стрілецтва не обмежується лише тим, що воно стало першою в новiтнiй iсторiї України добровільною військовою формацією, яка збройною боротьбою звязала перервану нитку визвольних змагань. Українські Сiчовi Стрiльцi ввійшли в iсторiю ще й тому, що були силою, яка мала значний вплив на розвиток української політичної думки та на формування національної психології. «На широку й тяжку, вкриту курявою й кровю путь, - як підкреслював Дмитро Донцов, - завернули вони нас iз тих манiвцiв, де тинялася наша політична думка перед страшним 1914 роком». Обєднуючи кращі сили української молоді, захопленої ідеєю відбудови власної держави й обєднання всіх гілок українського народу, леґiон УСС у роки Першої світової війни перетворився в своєрідний вiйськово-полiтичний організм, у середовищі якого тривав невпинний пошук найефективніших шляхів досягнення поставленої мети. Результати такої дiяльностi вплинули позитивно на весь подальший хід національного розвитку українського суспільства.
Мета даної роботи полягає в тому, щоб визначити передумови та особливості виникнення руху січових стрільців, особливостей формування військових утворень УСС та їх роль у бойових діях Першої світової війни та їх значення у державотворчих процесах.
Основним завданням є на основі вивченої літератури висвітлити такі питання:
- особливості зародження та розвиток руху Січових стрільців напередодні та під час Першої світової війни;
участь українських січових стрільців у бойових діях Першої світової війни.
Обєкт дослідження: українські Січові стрільці в період І світової війни.
Предмет дослідження: діяльність українських Січових стрільців у роки Першої світової війни, їх значення в державотворчих процесах.
Методи дослідження: під час виконання роботи були використані такі методи дослідження як літературний метод, методи порівняння, узагальнення та ін.
Структура роботи: вступ, основна частина, яка містить два розділи, висновки, список джерел та використаної літератури.
На мою думку, з даною роботою слід ознайомитися учням загальноосвітніх шкіл, студентам історичних факультетів, викладачам вузів та вчителям загальноосвітніх шкіл, а також усім тим, хто цікавиться історією своєї країни.
. Передумови та особливості формування Українських Січових Стрільців
січовий стрілець галицький легіон
Початок Першої світової війни українські національні сили Австро-Угорської та Російської імперій, як і сили більшості бездержавних націй Європи, зустріли, очікуючи помякшення політичних режимів, сподіваючись на перемогу власних автономістських ідей. В Австро-Угорщині народам було надано більше політичних прав, тому не дивно, що саме тут суспільно-політичний рух Східної Галичини зорганізувався в Головну Українську Раду, зумовивши створення Легіону Українських Січових Стрільців. Крім того, політичні емігранти з Наддніпрянщини, які знайшли притулок у габсбурзькій імперії, утворили Союз Визволення України [13, с. 5].
червня 1914 року під час величавого краєвого Сокільсько-Січового Здвигу, що відбувся з нагоди сотих роковин народин національного генія України, вулицями Львова пройшов величавий, багатотисячний похід січово-сокільських організацій. У цьому поході, в передніх його лавах, йшли стрункі ряди Січових і Сокільських Стрільців. Це був перший прилюдний виступ нової стрілецької організації, що поставила собі за мету підготовити українську молодь до збройної розправи з найгрізнішим ворогом українського народу - з Москвою.
Сама ідея військового вишколу молоді зародилася ще кілька років перед світовою війною, мабуть 1911 року, таки серед самої молоді. Її почали здійснювати в тайних, чи напівтайних середньо шкільних і університетських пластових і освітніх гуртках. Але щойно за балканської війни, коли помітно загострилося суперництво між Росією й Австрією й зарисувався неминучий конфлікт між цими державами, ця ідея, виплекана в душах української молоді, найшла відгомін і в політичних колах і серед тодішніх спортивних товариств, Січі і Сокіл.
грудня 1912 року довірочні збори «Українського Студентського Союзу» вирішили почати військове навчання серед молоді та 16 грудня Міжпартійний Комітет узявся випрацьовувати й передати владі на затвердження статут «Українського Стрілецького Товариства». Рівночасно «Український Січовий Союз» старався про затвердження статутів для свого «Товариства Українських Стрільців». Коли обидва статути влада відкинула, голова «Січового Союзу» д-р К. Трильовський виєднав у галицькому намісництві затвердження іншого статуту «Товариства Січових Стрільців», що був майже вірним перекладом статутів польського «Стшельца». Після його затвердження 18 березня повстає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові Стрільці», до якого незабаром приєднуються товариства на провінції. Першим провідником «Січових Стрільців» у Львові став відомий львівський адвокат В. Старосольський, його заступником Д. Катамай [9, с. 293].
Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. У 1913-1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.
Свідченням великої ролі «Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин [13, с. 5].
У результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і «Січових стрільців» у травні 1913 р. було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана - осавулом обрано І. Чмолу.
Однак Академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою «Стрілецької секції». Тому на пропозицію К. Трильовського «Повітова Січ» 25 січня 1914 р. подала на затвердження до галицького намісництва новий статут «Січових стрільців». Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація - «Січові стрільці ІІ». Очолив це стрілецьке товариство, до якого крім студентів входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич. Жіночу чоту в складі 33 січовиків очолила О. Степанів.
«Січові стрільці ІІ» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення більшою популярністю, ніж «Січові стрільці І». До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були краще організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова [9, с. 294-296].
Один з істориків УСС д-р Н. Гірняк свідчить, що добровольці складали окрему присягу своєму польовому духовникові О. Нижанківському, що звучала так «Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, Запорозькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь» [10, с. 55].
Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи».
серпня 1914 р. у львівській газеті « Діло» зявилося звернення Головної Української Ради « до всього українського народу», в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові стрільці (УСС).
Головна Українська рада зверталася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві [8, с. 449].
Таким чином, українські стрілецькі організації, які утворилися у передвоєнний період у Східній Галичині стали підтвердженням національних традицій та державотворчих устремлінь місцевого українського населення. Значна кількість українських юнаків та юначок вважали своїм безпосереднім обов'язком навчання військовій справі задля боротьби за незалежність свого народу.
2. Участь Українських Січових Стрільців у бойових діях
.1 Галицька битва як перший бойовий досвід легіону УСС
червня 1914 року у Львові на площі Сокола - Батька відбувся парад Січових стрільців. На ньому галицьке юнацтво продемонструвало високий військовий вишкіл, готовність до боротьби за свободу матері - України. Доля розпорядилася так, що саме 28 червня 1914 року в столиці Боснії Сараєві пролунали постріли, що через місяць відлунили громом першої світової війни, в якій Росія і Австро-Угорщина виступили в протилежних військово-політичних коаліціях. На підтримку віденського уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз». За перші два тижні серпня 1914 року виявили бажання приєднатися до них14 тисяч. Австрійський же уряд дозволив сформувати український легіон, який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром було призначено ректора приватної української гімназії в Рогатині М. Галущинського [7, с. 178].
Ареною жорстоких і кровопролитних боїв айстро-німецького блоку і царської Росії стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття. Бойові дії, що почалися тут у серпні 1914 року, вів з боку Росії Південно-Західний фронт. У запеклій Галицькій битві, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена, втратила понад 336 тис. солдатів. Галичина і Буковина опинилися під окупацією царської Росії [4, с. 268-269].
У березні 1915 року після шестимісячної облоги впала найміцніша австрійська фортеця Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські дивізії штурмували Карпатські перевали.
Однак у квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, айстро-німецькі війська перейшли у рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й ушестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосовували проти росіян так званий «Ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів).
червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав ж до середини вересня 1915 року.
У ході цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився Легіон Українських січових стрільців, який нарахував 2,5 тис. вояків [12, с. 474].
2.2 Бій на горі Маківка
На початку березня 1915 року стрілецькі сотні вийшли на схили гори Маківка. У ті дні на Південно-Західний фронт прибув російський самодержець Микола ІІ. Зі Львова він приїхав до штабу 8-ї армії генерала Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та Перемижській фортеці. Відтак командувачу фронтом генералові Іванову, мабуть, дуже кортіло порадувати імператора переможною реляцією з Карпат. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув наступ на Маківку, кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна (майбутнього отамана Донського козацтва, керівника антирадянських виступів 1918 року) та добірні піхотні частини [5, с. 232].
Безсмертну славу здобули собі стрільці в боях за гору Маківку, що велися від 29 квітня до 2 травня 1915 року. Тут москалі вирішили форсувати свою перевагу на Угорщину. Австрійські частини подавалися під московським напором крок за кроком. Москалі зайняли вже половину гори, тоді проти них виступило півтора куріння Українських Січових Стрільців. Вже ранком 29 квітня, відбивши москалів, кинулися стрільці до проти наступу. По короткому рукопашному бою витиснули стрільці москалів аж до їхніх окопів. По бою на багнети в самих окопах, частина москалів піддалася, а частина пішла в розтіч, залишаючи на побоїщі 200 вбитих та кілька скорострілів.
Наступного дня москалі повторили наступ на праве крило обсади Маківки. Стрілецький проти наступ увінчався переломом ворожої лінії, здобуттям трьох скорострілів та 173 полонених [2, с. 314].
Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали гучні гранати - здавалося гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій памятний день московського наступу на Маківку, - писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. - Змагалися дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». Однак втримати позиції січовикам не вдалося. Українська громадськість високо оцінила мужність галицького стрілецтва у тій карпатській битві. «Маківка - це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, - зазначала львівська газета «Діло» 2 травня 1915 року - Битва на Маківці - це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями і творцями своєї будучини» [5, с. 232].
Москалі кинули в бій свіжі сили. По довшій гарматній підготовці, на невеликий відтінок фронту, обсаджений двома стрілецькими сотнями (Будзиновського і Мельника), рушив лавою цілий московський полк. Крісовий стрілецький вогонь засівав московськими трупами передпілля окопів. Але наступу це не стримало, вони сунули дальші сотні солдатів і підійшовши до стрілецьких окопів, засипали їх ручними гранатами. В грізний момент зявився в окопах стрілецький курінь, що був дотепер у запасі. З розмаху відбив наступаючого ворога й кинувся вперед. Двічі подавалися московські лави від стрілецьким натиском й двічі вертали на опущену лінію. Щойно третій, рішучий натиск стрільців примусив москалів піти в безладну розтіч. Ворожий наступ 2 травня вже не змінив створеної стрільцями ситуації. Чотириденний бій на горі Маківка закінчився блискучою перемогою УСС над російськими полками [2, с. 314].
Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню противника. Бої за Маківку стали переломними упоєних операціях 1915 року [12, с. 474].
Світла, хоч кривава перемога Українських Січових Стрільців на горі Маківці, установила їх славу «залізної бригади», яка не дивлячись на свою не чисельність, вивірчування й несистематичний вишкіл, здібна виконувати чудеса. За цю славу довелося потім Стрільцям дорого платити. Висовуванні всі на чоло фронту, виконуючи найтрудніші бойові завдання, рятуючи не раз ситуацію, що в розумінні австрійських військових «службовців» була згубною, Українські Січові Стрільці, засівали своїми кістками й поливали кровю далекий шлях від Карпат по золотоверхий Київ - матір городів українських [2, с. 314].
Львівська газета «Діло» 2 травня 1915 р. зазначала «Маківка - це не тільки символ перемоги великої ідеї. Це одночасно іспит зрілості вояцьких і бойових якостей УСС, яким воно блискуче закінчило свій тяжкий період трудів і боротьби. Так виросло стрілецтво впродовж минулого півроку даючи українському народові нові цінності» [1, с. 1].
.3 Брусилівський прорив. Бій на горі Лисоня - трагічна сторінка літопису УСС
Вже на самому порозі світової війни, дня 12 серпня 1914 року австрійський премєр гр. Штірк заявив представникам української й польської, парламентарної репрезентації, що по австрійській перемозі над Росією мусить прийти в Галичині до розмежування української території від польської, та що польсько-українська боротьба в межах Австрії втратить свою рацію. Ті самі запевнення давали українцям і німці. Берлінський амбасадор Австрії кн. Гогенльоге заявив провідникові українських парламентаристів Костеві Левицькому, що всі землі забрані Австрією від Росії ввійдуть в її склад, але українські землі будуть відокремлені від польських, та матимуть свою національно-територіальну автономію. На всякий випадок Галичина буде рішуче поділена. Сам цісар, збентежений безпосередніми звязками українців з німецькими політичними, чинниками, мав сказати: «Це не є зле, але це не повинно значити, що українці дістануть усе з Берліна. Я сам хочу визволити українців з-під панування поляків»… Одинокою перепоною для поділу Галичини здавався австрійським дипломатам Львів, як польський острів серед українського моря, але вони сподівались, що цю перепону можна буде як не будь усунути, чи обійти.
Дня 26 серпня 1915 року відбулася конференція австрійського міністра закордонних справ Буріяна з президією Головної Української Ради. На ній старався міністр заспокоїти побоювання українців щодо посягань поляків на Східну Галичину, але рівночасно підкреслив, що поки що не можна висовувати конкретних програм. Так чи інакше українцям в Австрії буде краще по війні як перед війною, а їх бажання відокремитися від поляків знає і розуміє так Австрія, як і Німеччина.
Коли ж українцям було таких напівприватних заяв замало, тоді австрійський премєр Штірк запросив до себе українських парламентаристів на день 7 вересня 1915 року і заявив їм урочисто: «Недавно відбулася, під проводом цісаря коронна рада, в якій прийняли, крім нього, участь Буріян і Тіса. Ця рада вирішила, згідно з волею Німеччини, що по війні прийде до поділу Галичини. Східна Галичина з частиною здобутої Волині творитиме самостійну українську провінцію, звязану з австро-угорською монархією й забеспечуючу права національних меншин, але вивінувану широкою, національно-територіальною автономією. Зразу, поки під ховаються потрібні кадри української адміністрації, управа краю буде в німецьких руках. Подібну автономічну провінцію творитимуть польські землі відібрані від Росії…».
Остаточно зі становища про невідхильність поділу Галичини та національно-територіальної автономії українських земель у межах майбутньої Австрії, не сходили представники її уряду й дипломатії протягом цілої війни. І це власне тримало галицьких українців на позиціях беззастережного австро-лоялізму, якого не закинули вони навіть тоді, коли поміж австрійськими словами і вчинками зарисувалися політичні відхилення…
Таким відхиленням, що, як здавалося пересуджувало зобовязання айстро-німецьких дипломатів у користь українців, була постанова керівних кіл Австрії й Німеччини створити з польських земель здобутих на Росії - Польське королівство з дідичною монархією, при рівночасному поширенню автономії Галичини, як…неподільної цілісності. Затривожені такою дволичністю українські парламентаристи скликали на день 7 листопада1916 року нараду, яка вирішила, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремого українського, коронного краю в межах Австрії»… [2, с. 311-312].
Відступивши з Галичини й Буковини під натиском айстро-німецьких військ, російська армія восени 1915 року закріпилася на лінії Камянець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. У кінці 1915 року Росія почала отримувати від своїх союзників у війні значну кількість зброї та амуніції. У 1916 році вона одержала 9,5 тис. кулеметів, 446 важких гармат, велику кількість снарядів та набоїв. У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли значну територію Галичини й Волині. У ході цієї наступальної операції росіяни просунулися вперед на 80-120 км [12, с. 476].
У 1916 році Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Почався відомий наступ російської армії, який ввійшов в історію вюн під найменуванням - Брусиловського.
Все розпочалося 4 червня 1916 року. Цісарське командування прикрило січовиками найбільш важливий відтинок фронту - мурований шлях із Підгайців на Бережани в районі Лисоні.
серпня УСС покинули свої становища над Стрипою. На другий день вночі вони прибули до Потутора. Полк отримав наказ зайняти положення на горбах Лисоня. Не отримавши чіткого наказу січовики почали готуватися до приходу ворога. І коло полудня 14 серпня росіяни зайняли протилежні горби та почав сильно обстрілювати окопи січовиків [5, с. 232].
Пізно в вечорі ворог пішов у наступ, здобувши становища сусіднього австрійського куреня, пішов в обхід І куреня УСС та зайшов на його зади. Одна сотня якраз копала стрілецькі окопи і була заскочена при праці.
Тяжке становище рятували два скоростріли хорунжого Ф. Черника, заслонюючи загороджене крило куреня та здержуючи наступаючі лави росіян. Частина куреня вирвалась з оточення. Але ворог обійшов ззаду становища скорострілів та перейшов у рукопашний бій в якім загинула майже вся обслуга скорострілів. Тим часом знову сформувався І курінь і рушив у контрнаступ з двома австрійськими сотнями. Росіян було відкинуто до їхніх попередніх становищ. Під час цього бою загинув І. Каратницький. Після цих подій польовий суд розглянув справу легіону УСС і знову кинув нього новий наклеп бойової і політичної ненадійності і навіть обвинуватив його у зраді. Вину за цей прорив приписано УСС.
Ці події викликали у легіону поганий настрій, почуття незаслуженої зневаги. І це виявилось в бажанні всього стрілецтва доказати при найліпшій нагоді свою бойову вартість та піднести в публічній опінії зневажену вояцьку честь УСС. Ця нагода надійшла скоріше ніж вони сподівалися.
У криваву дводенну битву на Лисоні від 2 - го до 4-го вересня пішли загони з девізом: «УСС будуть битися за свою стрілецьку честь та добру славу українського імені!»
Бої почалися ввечері 2 вересня 1916 р., наступом 113-ої пішої дивізії. Ще того ж самого вечора вислано на Лисоню дві сотні І куреня. Перша сотня вже вночі почала бій в лісі але була розбита.
Вранці 3 вересня пішла у контрнаступ сотня Мельника (друга сотня) але попала під дуже сильний артилерійський обстріл росіян і була вимушена рятуватися втечею до лисонського лісу. Про цей момент стрілецький літописець написав такі строки: «Під градом шрапнеливих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало».
За сотнею Мельника пішла у наступ 3-тя сотня, в напрямі південної частини лісу, для скріплення правого крила сотні Мельника. Що й зразково виконала.
Тим часом в лісі розгорнувся завзятий бій за останні оборонні становища, втрата яких відкривала вільний шлях в долину Золотої Липи, але сотні УСС змогли стримати російські війська хоча й майже всі були розбиті, а потім 4 - та сотня перейшла у контрнаступ [6, с. 305-306].
Після завзятого і кривавого бою загинули майже всі команданти, і багато стрільців. Кількадесят було поранено. Ворог зійшов аж до яру і тут полонили команду І-го куреня і частину сотні Будзиновського.
В тій дуже загрозливій ситуації штаб кинув свій останній запас - ІІ курінь УСС (робітничий).До його складу входили 5 - та, 6 - та і 7-ма сотні.
- та сотня тільки-но прибувши одразу атакувала ворожі позиції в ярі і звільнила полонений І - й курінь.
Після повторних наступів, які не вдалися, ІІ курінь зайняв запасові становища на західному схилі горбів. Курінь мав значні втрати у вбитих і ранених. Пополудні бої припинилися. Росіяни, які мали до полудня великі невдачі та криваві втрати, не продовжували того дня наступів. Ворожі сторони приготувалися до нових боїв [9, с. 333-335].
Бої полку УСС на Лисоній, 3 вересня - були вирішальними для розвитку бойових дій на цім відтинку фронту. Ведені амбіцією боротьби за свою честь і славу українського імені, опановані єдиною думкою про перемогу, УСС стали твердим муром проти ворога.
На другий день вранці рушили до наступу на головні ворожі становища УСС та німецькі, мадярські й австрійські стяги. Наступ вдався, але росіяни швидко скоординували свої дії та вдарили з боків і наступаючі групи мусіли вернутися з великими втратами до вихідних позицій.
Після обстрілу в наступ рушила піхота, яка майже без бою здобула головні становища. Велика битва за Лисоню і Бережани скінчилася перемогою, яку вирішили у великій мірі УСС. Вони виграли також важливий бій за свою честь і добре ім'я.
Але та перемога вимагала багатьох жертв УСС:з 44 старшин осталось тільки 16 здорових, втрати серед стрільців становили близько 700 людей.
Після цього бою замість втрачених 700 з Коша прийшло 200 новобранців. Потім легіон був відправлений до запас дивізії. Але вже 16 вересня коли ворог атакував позиції турецької дивізії полк УСС пішов у наступ і відбив росіян.
Але вже наступного дня легіон захопили у полон і тільки 16 старшин і 158 стрільців змогли врятуватися. Згодом вони відправились до Посочного і Розвадова де знаходилися Кош І Вишкіл УСС [6, с. 304].
Битва на горі Лисонній - це одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису полку УСС. Два місяці - серпень і вересень - безперервно на цьому рубежі точилися запеклі бої. Коли ж противник розгромив сусідні турецькі та угорські частини, полу УСС опинився в оточенні. Півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили в полон - їх відправили у табори військовополонених у Симбірськ і Царицин. Залишки полку було виведено в тил. Тієї осені стрілецькі старшини відкрили на Волині близько сотні українських шкіл і придбали для них підручники і необхідне приладдя [5, с. 232-233].
Висновки
Таким чином, оцінюючи здобуте, можна стверджувати, що Перша світова війна застала українство Галичини на половині визвольного шляху. Виходячи з умов війни, політичні українські партії в Галичині вирішили об'єднатись і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії.
В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали невянучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що Січові Стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга - своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, імя якої Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
На протязі всього свого тяжкого, тернистого шляху легіон УСС супроводжувала тяжка доля битв, голоду і недовіри. Майже весь час легіонери викликали підозру у свого австрійського командування. Але січовики все одно виконували їх накази, бо знали, що без них весь український народ Галичини загине під тиском російського самодержавства. Тому вони билися до останньої краплі крові, за волю українського народу, за свою честь і славу, навіть коли знали, що їх чекає неминуча загибель.
Взагалі легіон УСС був визнаний німецьким урядом найліпшим з усіх австрійських підрозділів, але його досягнення так і не були виправдані його власним урядом. В той час на Галичині діяли школи по підготовці майбутніх легіонерів. І завдяки цим школам легіон УСС був відновлений, після того як перший полк УСС був розбитий на горі Лисоня, а точніше на становищах в Потуторах.
УСС зробили великий внесок в формування українського війська, а отже і української державності.
Січове стрілецтво виховало славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського, Андрія Мельника, Романа Сушка тощо.
Серед січових стрільців було багато талановитих людей - художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський.
Отже, основою військово-патріотичного виховання січового стрілецтва було формування національної свідомості та державницько-соборницької ідеології як найвищих духовних та морально-етичних цінностей українського воїна. Воно опиралося на здобутки національного відродження у Галичині на політичних, економічних, культурно-просвітніх інституцій та масових молодіжних парамілітарних сокільських, січових і пластових організацій, де ідейно, морально і фізично гартувалися майбутні захисники УНР-ЗУНР. Там почали закладатися морально-бойові риси стрільців і старшин Галицької армії: непохитна відданість національній ідеї, революційний оптимізм, товариська солідарність, сміливий молодечий запал, дух самопожертви у боротьбі за незалежну соборну Україну. Піднесення національної свідомості особового складу було постійним і провідним завданням командного складу, виховних, культурно-освітних структур, армійського духовенства.
Метою УСС було звільнення та обєднання українського народу, створення єдиної української самостійної соборної української держави. І хоч 4 роки боротьби не принесли перемоги, ця славна сторінка української історії наблизила незалежність України.
Список використаних джерел та літератури
1. Газета «Діло» від 2 травня 1915 р.
. Велика історія України: У 2-х томах. - Том ІІ. / Передм. д-ра І.П. Крипякевича; Зладив М. Голубець. - К.: Глобус, 1993. - 400 с.
.З історії української політичної думки: [Текст лекцій, Навчальний посібник] - К.: Генеза, 1994 - 368 с. - Бібліогр. В кінці розд.
.Історія України/Відп. ред. Ю. Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. - Вид. 3-тє, перероб. і доп. - Львів: Світ, 2002. - 520 с. з іл.
.Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д. Лановика. - 2-ге вид., перероб. - К.: Т-ВО «Знання», КОО, 1999. - 574 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
.Історія України: Універсальний ілюстрований довідник. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 576 с., 8 арк.іл.: іл.
.Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - 424 с.
.Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 4-те вид., стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.
.Історія українського війська/Б. Гнатевич, Ч. 3 - Видання І. Тиктора - Львів, 1936 р.
.Історія української держави двадцятого століття: - К.:Укр. Письменник, 1994. - 413 с.
. Новітня історія України. Частина перша. 1914-1939: Підр. Для 10-го кл. загальноосв. навч. закл. - К.: Генеза, 2004. - 368 с.: іл., карти.
. Новий довідник: Історія України. - К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. - 736 с.
.Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. / Іван Хома. - К.: Наш час, 2011. - 104 с.: іл. - (Сер. «Плац дАрм»).