Історія української культури
Варіант 16
1. Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства
2. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі
3. Основні завдання на шляху культурного реформування України
Література
1. Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства
У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ - самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла "народності" означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації - Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого - закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння у Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.
Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.Воно було одним з проявів піднесення національного руху <#"justify">У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов"янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з"явилися у зв"язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Також часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев"яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них - справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти - однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст - кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам"яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам"яною спорудою була Десятинна церква (989-996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам"яні будівлі на Русі з"явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Перший кам"яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.
Містобудування. Серцем давньоруського міста часів Київської Русі був дитинець - огороджена ровом і захищена фортифікаційною стіною територія, на якій розташовувались княжа резиденція, двори знаті, церковного владики, монастирі, храми. Вхід у дитинець здійснювався крізь брами сторожових башт. Дороги, що вели до брам дитинця, часто ставали основою торговельно-ремісницьких районів, де мешкали прості городяни.
Прикладом давньоруської фортифікаційної архітектури є славнозвісні Золоті ворота в Києві, зведені за часів князювання Ярослава Мудрого. Вони виконували роль головного парадного вїзду в столицю Київської Русі, що вів крізь захисний вал міста, і являли собою масивну цегельну вежу з брамою. Над проїздом стояла невелика церква Благовіщення, яка свідчила про сповідування мешканцями міста християнської віри. Золоті ворота були зруйновані ордами Батия під час осади Києва. Кілька століть велична памятка простояла в руїнах. Нині її реконструйовано за літописними свідченнями, старовинними рисунками та результатами досліджень подібних споруд в інших давньоруських містах.
Зодчество. Історія давньоруського архітектурного мистецтва бере початок від деревяного будівництва давніх словян. У Київській Русі існували багаті традиції деревяного зодчества ще задовго до того, як на її території зявилися перші муровані споруди. На жаль, жодна архітектурна памятка тих часів не дійшла до нас. Проте розкопки стародавніх міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі (карнизи, лиштви, гребені, одвірки тощо), що вказують на багатий декор і надзвичайну красу княжих, боярських та купецьких хоромів.
Прийняття Київською Руссю християнства зумовило перехід від деревяного до камяного й цегельного будівництва, представленого переважно храмовими спорудами. Розвиток зодчества того часу можна умовно поділити на певні періоди, протягом яких воно пройшло шлях від наслідування й переосмислення традицій візантійського мистецтва до створення власних самобутніх архітектурних шкіл.
Для зведення перших камяних християнських храмів запрошували найкращих майстрів Візантії. Основним будівельним матеріалом служили камінь і плінфа. Про вплив візантійського мистецтва свідчать хрестоподібне планування (так званий «грецький хрест»), наявність галерей, пятикупольна система будівель і чергування рядів каміння та плінфи в кладці стін. Зразками архітектури, в яких найбільше простежується візантійських стиль, були Десятинна церква в Києві і Спасо-Преображенський собор у Чернігові.
Найбільшого розквіту монументальна архітектура Київської Русі досягла в першій половині XI ст., за часів правління Ярослава Мудрого. Перлиною архітектурного мистецтва того часу є Софія Київська - найвеличніший храм, який і нині належить до визначних памяток світової архітектури. Софійський собор у Києві належить до поширених у візантійській архітектурі пятинефних хрестово-купольних храмів, але він є яскравим свідченням того, що майстри прагнули до створення власного стилю. Багатоглавя, пірамідальність композиції, оригінальна кладка стін, шоломоподібна форма бань - ось те нове, що привнесли зодчі в побудову Софії Київської, спираючись на традиції деревяної давньоруської архітектури. Композиційне рішення Софії Київської відіграло велику роль у формуванні національних рис українського архітектурного мистецтва.
Плінфа - широка пласка цегла, що застосовувалась як будівельний матеріал для візантійських і давньоруських храмів.
Первісне архітектурне рішення Софії Київської мало певну символіку. Центральний високий купол храму символізував Христа - Голову Церкви.
Дванадцять менших бань собору асоціювалися з апостолами, четверо з яких - євангелісти Лука, Іоанн, Матвій та Марко, які сприяли поширенню християнства по всіх сторонах світу.
Новий етап розвитку архітектури Київської Русі припав на другу половину XI - першу половину XII ст. Будівлі цього періоду вже помітно відрізняються від тих, що були зведені раніше. На зміну пишним храмам, яким були притаманні складна динамічна композиція, багатоглавя та галереї, прийшли прості будівлі з чітко окресленими лініями фасадів, лаконічним декором, увінчані однією масивною банею. Архітектура набула ознак романського стилю, що виявився в зовнішньому оформленні споруд.
Зодчі поступово перейшли на місцеві будівельні матеріали й розробили нові технологічні прийоми, відмінні від візантійських. Майстри кожного регіону Київської Русі створювали власний стиль, сформувалися навіть окремі архітектурні школи: київсько-чернігівська, галицька.
Найстаріша архітектурна школа Русі - київсько-чернігівська. Багато архітектурних форм, винайдених її майстрами, стали канонічними для наступних храмів в інших містах. Київські й чернігівські храми зводили з цегли, стіни затирали вапном, зовнішнє оздоблення виконували за допомогою рельєфної цегляної кладки. Особливістю чернігівських будівель були багаті різьблення в декорі фасадів, у яких мотиви давньоруської архітектури перегукуються зі словянськими. Серед найвизначніших памяток київсько-чернігівської архітектури можна назвати Свято-Успенський та Борисоглібський собори.
Архітектура галицької школи зазнала значного впливу романського стилю західноєвропейського мистецтва. На відміну від київських та чернігівських майстрів, галицькі зодчі для будування широко застосовували місцевий природний матеріал - камінь. Суворі храми мали статичну урівноважену композицію з однією великою банею та спокійним ритмом закомар.Закомара - в архітектурі Київської Русі напівкругле завершення частини зовнішньої стіни будівлі.Особливою окрасою цих будівель було вишукане камяне різьблення. Самобутність архітектури галицької школи виявилася в спорудженні церкви святого Пантелеймона - єдиного зразка галицького зодчества, що зберігся до нашого часу.
Як і в західноєвропейському Середньовіччі, архітектура Київської Русі була головним видом мистецтва, якому підпорядковувалися інші. Серед видів образотворчого мистецтва перше місце належить монументальному живопису, який також постав на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи собори, використовували два види техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили місцеві митці.
Мозаїка.Давньоруський мозаїчний живопис X-XII ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливіші в символічному плані й найбільш освітлені частини храмів - центральний купол, вівтар.
Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців у галузі мозаїчного живопису служив зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт(кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, призначене для створення мозаїки),якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтерєри чернігівських, київських, переяславських храмів, відрізнялася надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так, під час створення мозаїк собору Софії Київської майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.
Про надзвичайно високий художній рівень мозаїчного мистецтва на теренах України свідчать ансамблі мозаїк Софії Київської, фрагменти мозаїк Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору Києво- Печерської лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря.
Оскільки мозаїка належить до складних і дорогих технік монументального живопису, великої популярності в Київській Русі набув фресковий живопис. Відомими є цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого Заповіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла - покровителів княжого роду. Унікальними памятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського життя Київської Русі. Так, на південній стіні собору зберігся колективний портрет родини князя Ярослава Мудрого - його дружини Ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір - найдавніший зразок портретного жанру українського живопису: костюми жінок зображені досить точно, обличчя, попри умовність, передають індивідуальні риси. Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування традицій візантійського живопису й урочистою монументальністю.
Іконопис. Становлення іконопису Київської Русі відбулося в другій половині XI - на початку XII ст. До цього ікони були переважно візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником уважають митрополита Іларіона. У Києво- Печерському патерику згадується про перших відомих іконописців Київської Русі - Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).
Давні майстри дотримувалися суворого іконописного канону. Його поява повязана з переказами про те, що перші ікони або зявились самі по собі («Спас Нерукотворний»), або були написані художниками, які особисто знали чи памятали святих (за повірям, ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з натури.
Іконописні зображення створювалися за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко відмежовувати божественний («горній») світ від земного («дольного») і підкреслювати в ликах Христа, Богоматері та святих їхню неземну сутність. Для цього фігури зображалися пласкими й нерухомими, застосовувалася зворотна перспектива, були неможливими будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх немає. Щоб чітко дотримуватися канону, іконописці користувались як зразком візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету.
Преподобні іконописці Алімпій та Григорій Володимирська ікона Божої Матері. XII ст.
Ікони XI-XII ст., створені Алімпієм та Георгієм, не збереглися, але літописи свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони служили канонічним зразком для інших іконописців.
Книжкова мініатюра. Поширення писемності й поява книг зумовили виникнення в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори оригінальної писемності, що дійшли до нас, з'явилися в епоху правління князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава і Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками(графічний і мовний варіанти текстів, створені переписувачем книги з метою наближення тексту оригіналу до рідної мови чи діалекту),здійсненими пізніше, або за фрагментами. Серед найвизначніших памяток давньоруської літератури - Остромирове Євангеліє, «Ізборник** Святослава», «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ».
Ізборник - зібрання різноманітних повістей, притч, повчань, мудрих висловів тощо.
Невідємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.
Значення заставок у рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, створити певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувалися для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оздоблення навколо фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного й робить його схожим на вироби перегородчастих емалей.
Орнаментування рукописних книг із плином часу змінювалося. На початку XI ст. в декоративному оформленні книжок панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм - прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.
Невідємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях.
Значення заставок у рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, створити певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувалися для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оздоблення навколо фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного й робить його схожим на вироби перегородчастих емалей.
Орнаментування рукописних книг із плином часу змінювалося. На початку XI ст. в декоративному оформленні книжок панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм - прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин.
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль в історії східнословянських народів. Утворення Давньоруської держави поліпшило суспільно-політичний, економічний і культурний розвиток слов"ян. Київська Русь мала важливе значення на міжнародній арені. Також прославилася своєю військовою могутністю, успішно протистояла нападу кочівників. Русь захищала західноєвропейську цивілізацію зі сходу.
Давньоруська держава мала високий економічний рівень розвитку. Важливу роль на Русі відігравало скотарство та землеробство, також розвивалося ремесло. Культура Київської Русі була духовно і матеріально багатою, навіть деякі традиції виявилися настільки міцними, що дійшли до сьогодні.
Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов"янських племен.
Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов"язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов"янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.
3. Основні завдання на шляху культурного реформування України
Реформаційні перетворення у сфері культури України відбуваються з часів проголошення незалежності держави, коли постало питання ліквідації старих методів управління культурою та запровадження нових підходів до адміністрування. Разом з тим ці реформи тривають досить повільно і не завжди відповідають викликам часу. Загалом такий стан справ є наслідком політичної нестабільності та економічної кризи в державі, що уповільнює процеси перетворень у будь-якій галузі суспільного розвитку.
Важливим чинником, що спонукає сьогодні до змін і реформ у культурі, є європейський вибір країни та відкритість українського культурного простору до впливів світової глобальної культури. Намагання України інтегруватись в Європейське співтовариство спонукає державні органи до впровадження європейських стандартів у різні сфери державного управління. Не виключенням є і галузь культури.
Хоча питання культурної політики України знайшли відображення в дослідженнях таких науковців, як М. Пірен, В. Ребкало, О. Кравченко, Ю. Богуцький, С. Дрожжина, М. Рябчук, вони здебільшого представляють соціологічний і філософсько-історичний аспект формування політики держави у сфері культури та еволюцію культурного простору України. Так, у роботах вищезазначених дослідників розкрито поняття культура як суспільного феномена, суть етнокультурної політики в контексті демократизації суспільства, мети сучасної культурної політики з точки зору мультикультуралізму та формування національної ідентичності.
Фундаментальні дослідження і розробки з питань реформування системи управління культурою та вивчення світового досвіду наведено в роботах О. Гриценка, В. Солодовника, що також включають аналіз європейської, національних, у т. ч. української, систем законодавства у сфері культури.
Важливим для розуміння сучасного культурного простору є Аналітичний огляд Культурна політика в Україні, підготовлений у 2007 р. вітчизняними фахівцями та науковцями в рамках участі України у програмі оглядів національних політик Ради Європи. Огляд містить аналітичну інформацію про становище в ключових галузях культури України і культурних індустріях, про законодавчу базу, систему управління та фінансування в галузі культури, про міжнародні культурні звязки та наукові дослідження в культурній сфері України.
Також дуже важливий погляд на стан культури в Україні ззовні, викладений в Оцінці міжнародних експертів Культурна політика України, підготовлений експертами Ради Європи на умовах партнерської співпраці між Радою Європи та органами, відповідальними за культуру в Україні.
На сьогодні переважна більшість українських дослідників акцентує увагу на проблемах, які існують у сфері культури з огляду на політичну та економічну нестабільність держави, процесах трансформації культурного простору України з часів незалежності, з урахуванням європейського вибору країни. Разом з тим актуальні питання запровадження європейських і світових стандартів у державному управлінні сфери культури України майже не розглядаються українськими науковцями.
Також мало досліджуються в Україні європейські підходи до реформування публічного управління у сфері культури та європейські та міжнародні стандарти управління в галузі культури, які активно запроваджуються усіма країнами ЄС.
Серед зарубіжних дослідників, які зробили значний внесок у формування світової наукової думки щодо реформування галузі культури, слід відмітити Делія Мучіка, Драган Клайс, Едуард Міралєс, Жорді Паскуаль-і-Руіс, Колін Мерсер, Мікель Ечебарріа, Френсіс Фукуяма та ін.
Метою статті є здійснення аналізу європейського та національного законодавства у сфері культури, обґрунтування необхідності запровадження в Україні європейських стандартів управління в галузі культури та визначення важливих завдань з реформування цієї галузі для держави.
Правовою підставою для формування єдиної культурної політики Європейського Союзу стала Стаття 128 (151) Маастрихтського Договору (1992 р.) про створення Європейського Союзу, яка, зокрема, зазначає, що Європейська Спільнота має сприяти розквіту культур держав-членів, поважаючи при цьому їхнє національне й регіональне різноманіття, і водночас увиразнюючи спільну культурну спадщину. Діяльність Спільноти має бути направлена на сприяння розвитку співробітництва держав-членів, вдосконалення та поширення знань про культуру та історію європейських народів, збереження культурної спадщини, організацію некомерційних культурних обмінів, розвитку мистецтва і літератури.
Іншим важливим документом ЄС є Комунікація Європейської Комісії Європейська програма культури у глобалізованому світі (2007 р.), яка визначила три важливі напрями: культурне різноманіття та міжкультурний діалог; культура як каталізатор творчості; культура як ключовий елемент у міжнародних відносинах. Комунікація також наголошує на провідній ролі культури у процесі Європейської інтеграції та відносинах Європейського Союзу з третіми країнами. Цього рішення мають дотримуватись усі інституції ЄС і держави-члени в консультаційному процесі щодо вироблення політики із залученням зацікавлених сторін, включаючи працівників культури, громадськість, науковців, підприємців тощо. Комунікація також акцентує, що основу діяльності ЄС у сфері культури визначено в Договорі про ЄС (ст. 151). Проте ця Стаття не передбачає уніфікації законодавства і регуляторних актів держав-членів. Діяльність на рівні ЄС здійснюється в повній відповідності до принципу субсидіарності, коли роль ЄС полягає в підтримці й доповненні, а не зміні дій держав-членів, забезпечуючи повагу до їх різноманіття і стимулюючи обміни, заохочуючи до діалогу і взаємного розуміння.
У 2008 р. на сесії Комітету міністрів у Стразбурзі міністрами закордонних справ країн-членів Ради Європи була затверджена Біла книга з міжкультурного діалогу Жити разом у рівності й гідності, яка доводить, що міжкультурний підхід створює орієнтовану на майбутнє модель управління міжкультурним розмаїттям. Запропонована нова концепція орієнтована в першу чергу на забезпечення європейської ідентичності, що має спиратися на спільні фундаментальні цінності, повагу до спільної спадщини і культурного розмаїття, а також рівної гідності кожної людини. Біла книга з міжкультурного діалогу презентує величезний досвід європейських країн, пропонуючи вивірені рішення і підходи. У 2010 р. Міністерством культури і туризму України за підтримки Ради Європи здійснено видання української версії Білої книги, що сприятиме поширенню європейських цінностей і практик в України.
Важливе місце в культурній політиці ЄС займають питання культурних прав, дотримання яких сприяє різноманіттю та багатокультурності Європи. Реалізація особистості не можлива без культурного елементу, що відкриває нові горизонти для творчості. Звязок між культурою і правами людини є двигуном для культурного різноманіття, завдяки чому участь громадян в оцінці та реалізації культурної політики є не лише звичайною можливістю реалізації прав, а й характерною ознакою демократії.
Культурні права відігравали важливу роль і на початку створення Європейського Співтовариства, і дотепер є предметом постійних дебатів в Європі та світі в контексті загальних прав людини. Передусім це стосується розуміння суті культурних прав, які неможливо чітко сформулювати з огляду на їх залежність від культурних практик, що мають тенденцію змінюватись під впливом світових процесів. Незважаючи на ці суперечності, у міжнародному і європейському правах присутні формулювання культурних прав, які мають обовязковий характер. Створена в 1949 р. Європейська Рада мала забезпечити розбудову обєднаної Європи на засадах демократії, свободи і поваги до прав людини, верховенства права. Сприяння заохоченню культурних прав за допомогою культурного співробітництва і запровадження стандартів стало ключовим завданням на шляху реалізації цілей Ради Європи, що було також відображено у Статуті Ради.
Європейська культурна конвенція 1954 р., до якої в 1996 р. приєдналась і Україна, закріпила культурні права на міжнародному рівні. Зокрема, Конвенція передбачає зобовязання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитись з культурним надбанням інших європейських країн.
Хартія основних прав ЄС 2000 р. містить формулювання прав і свобод людини щодо культури. Зокрема ст. 13 Хартії визначає, що мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень.
Іншими міжнародними документами, які хоч і мають рекомендаційний характер, але містять положення стосовно забезпечення різноманітних культурних прав, є Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва (1966 р.), Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982 р.), Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001 р.).
Аналізуючи європейське законодавство у сфері культури, слід зазначити, що воно визначає низку принципів, чітких норм і стандартів управління у сфері культури, яких мають дотримуватись держави-члени, і передбачає певну автономію держав-учасниць у здійсненні культурної політики. Важливим чинником реалізації як культурних прав, так і принципів управління у сфері культури, визначених європейськими актами, є правове їх забезпечення на національному рівні. Однак форми і методи правового регулювання сфери культури кожна країна ЄС визначає згідно зі своїми усталеними традиціями в законодавчій і виконавчій системах та з урахуванням сформованої десятиліттями системи культурно-мистецьких установ і практик. Саме від цих факторів залежить стратегія держави щодо реформування публічного управління у сфері культури, яка має, з одного боку, забезпечити входження норм європейського законодавства в правове поле держави, а з іншого - сприяти розвитку галузі на засадах мультикультурності.
Якщо реформування системи адміністрування галузі культури та вдосконалення методів управління на європейському рівні прямо залежить від загальноєвропейських процесів інтегрування держав - членів ЄС в єдиний спільний простір, то культурна політика на національному рівні увібрала в себе управлінські традиції і ментальність, характерні для кожної окремої країни. Так, відмінною особливістю Британського законодавства є те, що Сполучене Королівство не має виписаної конституції, послуговуючись прецедентним правом, тому в державі відсутній всеохопний законодавчий акт, який би регулював галузь культури. Разом з тим у Британії багато років діють нормативні акти для багатьох окремих культурних секторів (музеї, бібліотеки, театри тощо).
Як показала практика України, відсутність (або недосконалість) в умовах нашої системи державного управління єдиного закону у сфері культури значно гальмує культурний розвиток та уповільнює проведення реформ у цій сфері. Натомість запровадження окремих законів з різних видів культурної діяльності (театри, музеї, бібліотеки, архівні фонди, кінематографія, телебачення, радіомовлення, творчі спілки, архітектурна діяльність, гастрольні заходи, видавнича справа, реклама тощо) не забезпечило ефективного управління як кожного окремого сектора культури, так і всієї галузі. Однією з причин таких наслідків може бути недосконалість українського законодавства загалом, коли відсутні механізми впровадження будь-яких норм права та існує неузгодженість норм законів у різних сферах, що тісно повязані між собою. Прагнення держав приймати закони в будь-якій сфері, де виникла проблема, дістало назву Синдром потреби в новому окремому законі та зумовлені нерозумінням функцій, обсягів впливу й обмежень законодавства.
Із законодавчими перетвореннями у сфері культури країн - членів ЄС тісно повязана реформа самої системи управління цих країн, а саме: децентралізація управління, що сприяла запровадженню демократизму в публічному адмініструванні та підвищенню ефективності прийняття рішень щодо культури. Ця європейська практика реформування почала активно наслідуватись пострадянськими країнами, хоча не в усіх відбулися якісні перетворення.
В Україні це повязано перш за все з тим, що передача повноважень у сфері культури від державних органів на місцеві відбувалась без забезпечення останнім певної самостійності, у т. ч. фінансової.
Місцеві органи управління культури України, з одного боку, отримали повноваження і компетенції щодо самостійного адміністрування сфери культури, а з іншого - повністю залишись залежними від фінансової і податкової політики держави, яка не завжди враховує культурні особливості кожного регіону.
Найбільшою і найважливішою зміною стала передача більшості закладів культури державної форми власності, розташованих у регіонах, у комунальну власність, на утримання місцевих бюджетів. Однак система формування місцевих бюджетів не зазнала змін і породила негативні наслідки: значне зменшення місцевих видатків на культуру при повній відсутності інших джерел фінансування.
Управління сфери культури на локальному рівні у країнах - членах ЄС, зокрема Італії, Франції, Польщі, Німеччині, здійснюється представницькими органами чи інституціями місцевого самоврядування, які представляють інтереси певної громади і діють відповідно до потреб регіону. Серед повноважень, які були делеговані їм державою, є формування місцевих податків, установлення фінансових стимулів для підприємницької чи спонсорської діяльності у сфері культури, формування місцевих бюджетів, продаж чи заборона приватизації закладів культури, утримання комунальних закладів культури. Ці органи підзвітні і підконтрольні місцевим громадам. Саме громадськість вирішує важливі питання розвитку культури свого регіону та контролює дотримання місцевими представницькими органами дотримання культурних прав. Разом з тим держава не перестає надавати фінансову підтримку (у вигляді грантів, дотацій чи коштів на реалізацію певних програм) представницьким органам чи органам місцевого самоврядування на розвиток галузі культури регіону. Урядові органи (Міністерства, Департаменти) формують пріоритети і цілі державної політики, які є основою для затвердження стратегічних планів розвитку культури та подальшої фінансової підтримки певних секторів культури.
Цікавим є досвід Франції, яка за ринкових умов створила систему державного патронату над національною культурою. Міністерство культури Франції, з часу свого створення (1959 р.) підтримує широкий спектр культурної діяльності, для чого розробляє програми підтримки мистецьких проектів, мистецької освіти, охорону національної культурної спадщини, підтримки видання книжок тощо. Головними пріоритетами цих програм є не лише підтримка національного мистецтва, а й доступ якнайширших верст населення до культурних надбань країни. Міністерство культури Франції надає фінансову допомогу як органам місцевого самоврядування, так і організаціям культури різних форм власності, що реалізують культурні проекти в різних сферах культури. Міністерство також надає щорічні дотації національним закладам культури. Однак ці заклади не фінансуються стовідсотково державою, а мають можливість отримувати кошти з інших джерел, у т. ч. за рахунок надання платних послуг.
Культурна політика Великобританії визначила такий принцип фінансової підтримки галузі, як принцип протягнутої руки. Відповідно до цього принципу, держава ніби відсторонюється від прийняття фінансових рішень, не бажаючи бути єдиним субєктом фінансової підтримки галузі культури.
Важливим фактором успішності реформування публічного управління у сфері культури європейських країн є залучення громадськості до процесів управління, що впливає на якість надання культурних послуг і забезпечення реалізації прав громадян. Один з європейських дослідників Колін Мерсер у своїх працях закликає органи місцевого самоуправління створювати умови для нового покоління культурної політики, яка має реалізовуватись у контексті участі громадськості, сприяти розвитку нових форм громадської активності та одночасно мобілізувати різні види людського, соціального та культурного капіталу, інші ресурси, що є головним джерелом підтримки культурної політики.
Сьогодні громадськість багатьох європейських держав активно включається до процесів культурної розбудови та реформування публічного управління сфери культури. Одним з досягнень на шляху активізації громадянського суспільства Великобританії є розробка Стратегій стабільної спільноти, яку має сформулювати так зване Місцеве стратегічне партнерство, МСП (Local Strategic Partnership, LPS), до складу якого входять представники місцевого самоврядування, громадськості, підприємців, поліції, галузі охорони здоровя, освіти, культури тощо. Для лобіювання власних інтересів у МСП були створені групи з культурних інтересів, які надавали пропозиції до стратегії культурного розвитку регіону.Асоціацією ЕКУМЕСТ (Бухарест) та Європейським культурним фондом реалізується регіональна рамкова програма Політика на підтримку культури, яка націлена на введення принципів розширеної участі в розробку, реалізацію та оцінку нової ефективної культурної політики у країнах Південної та Східної Європи. У рамках даного проекту було підтримано місцеві ініціативи Хорватії, Болгарії, Чорногорії тощо.
В Україні дотепер зберігаються застарілі підходи до управління у сфері культури, національна культура виявилася повністю неспроможною до конкуренції зі світовим культурним простором, а рішення державних органів не відповідають викликам часу. Натомість Європейський Союз демонструє нам сучасні підходи до управління у сфері культури, коли культура стає конкурентноздатним і самостійним елементом, що ідентифікує націю.
За оцінкою міжнародних експертів, Україна є європейською країною з надзвичайно багатими і різноманітними культурними традиціями. Саме тому вона потребує нової культурної політики та процедур вироблення рішень, які створили б умови для розквіту культури і творчості.Оскільки в країні досі домінують старі практики, типові для командної економіки, експерти у своєму звіті наголошували на необхідності проведення в Україні реформи в публічному управлінні сфери культури, спираючись, де це необхідно, на європейський досвід.Отже, питання подальшого реформування системи публічного управління України не втратило своєї актуальності, а навпаки, стало одним із важливих завдань держави з огляду на намагання України інтегруватись в європейське співтовариство.
Аналіз основних недоліків управління у сфері культури і проблем розвитку галузі в Україні дає змогу виділити основні завдання для держави, що мають сприяти модернізації сфери культури, а саме:
. Здійснити поступове реформування системи управління у сфері культури.Для реалізації цього завдання необхідно розробити концепцію реформи, де основою може бути аналітичні огляди міжнародних та українських експертів Культурна політика України, підготовлені в рамках програми оглядів національних політик Ради Європи.
. Провести послідовне реформування законодавчої бази відповідно до нових умов розвитку держави. Слід зазначити, що змін потребує також система податкового і бюджетного регулювання.
. Запровадити ефективне управління у сфері культури. Для виконання даного завдання органи управління культури мають перейти на коротко-, середньо- та довгострокове планування, запровадити проведення моніторингів якості надання культурних послуг.Також дуже важливо розробити стратегію розвитку галузі, яка має враховувати європейський досвід та принципи управління.
Подальші дослідження міжнародних практик управління у сфері культури дає можливість Україні запровадити найкращі моделі адміністрування, сприяючи тим самим проведенню модернізації галузі.Разом з тим, вивчаючи досвід європейських країн щодо управління у сфері культури, слід обовязково аналізувати існуючі традиції в системі державного управління, відмінності побудови систем публічного управління сфери культури та характерні особливості внутрішнього культурного простору держав - членів ЄС.
мефодіївський братство київський образотворчий
Література
1. Бебик В.М. Політологія: теорія, методологія, практика: Підручник . К.:МАУП. 1997.- 248с.
. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія: Навч. посібник. К.:МАУП- 1999. - 268с.
. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку/Редколегія:Ф.М.Рудич(голова)таін.К,1998.352с.
. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищих навч.закладів.К.,1997.400с.
. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної.В.П.Горбатенка,К.,1998.368с.
. Рудич Ф. Україна в геополітичному контексті Віче. 1998. - № 11. -С.3-19.
7. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України. - К., 2001.
. Гаврющенко О.А., Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія культури. - К., 2004.
. Культура українського народу. Методичні вказівки до вивчення курсу «Культурологія» /М.Б. Демянюк, О.В. Чернов. - Хмельницький, 2004.
. Кравець М.С. Культурологія. Львів, 2006.
. Матвєєва Л.Л. Культурологія. - К., 2005.
. Попович М. Нариси історії культури України. - К., 1998.
.Українська культура: історія і сучасність. /За ред.Черепанової С.О. - Львів, 1994.
. Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української культури. - К., 2006.
. Жити разом у рівності й гідності. Біла книга з міжкультурного діалогу / Рада Європи, Комітет міністрів. - К.: Оранта; ЦР Демократія через культури, 2010. - 48с.