Журналістська діяльність Бориса Грінченка

Журналістська діяльність Бориса Грінченка

Журналістська діяльність Бориса Грінченка

(курсова робота з предмету «Історія української журналістики»)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Борис Грінченко - публіцист, український письменник, громадсько-культурний діяч

.1 Борис Грінченко у колі сучасників

.2 Борис Грінченко в наукових дослідженнях ХХ століття

.3 Борис Грінченко - учитель-словесник

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Український народолюбець Б. Грінченко на Катеринославщині

.1 Практична діяльність Грінченка на Катеринославщині

.2 Мета діяльності публіциста

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка

.1 Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка - цінна лексографічна пам'ятка

.2 Основний склад словника

Висновки до третього розділу

Розділ 4. Публіцистика Бориса Грінченка в газеті "Рада"

.1 Борис Грінченко - активний громадський діяч

.2 Активну роль у відстоюванні ключових суспільно-політичних засад газети відігравав Б. Грінченко

.3 Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача

.4 Значення освіти у публіцистиці Грінченка

Висновки до четвертого розділу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми полягає в зверненні Грінченка до проблем моральної культури як основи виховання нової людини.

Борис Дмитрович Грінченко прожив 47років, а залишив доробок, на який потрібно праці кількох людей упродовж цілого життя.

Не здобувши офіційної освіти, він став авторитетним, визнаним ученим своєї доби.

Його художні й публіцистичні твори пройняті щирим і глибоким демократизмом, гуманізмом, безоглядною любовю до історії рідного народу, до світу, особливо до тих, що поневолені й ведуть боротьбу за визволення.

Письменник залишився вірним принципам реалізму, захищав композиційну чіткість, мовну завершеність. Він належав до тих письменників, які боролися за утвердження національних традицій у літературі і в житті нашого народу.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що нині ми особливо відчуваємо, як неможливо виховати повноцінне покоління, здатне побудувати гуманне суспільство, без того, щоб діти не засвоїли норми моральної культури.

Одним із завдань своєї роботи ми вважали виявлення механізму впливу традицій поваги до старших і милосердя на становлення і розвиток першооснов моральної культури. Моральні норми регуляції спілкування, що виникли на основі суспільної необхідності, багаторазово повторюються, закріплюються у практиці людського спілкування, набувають самостійних форм, реалізуються у взаєминах людей і, таким чином, перетворюються в обєкт людських потреб. Цей процес ми і прослідковуємо на прикладі творів Б.Д. Грінченка.

Тонко розкриваючи „діалектику душі, школярів, Б. Грінченко постійно наголошував на чистоті їхніх помислів, на природність, та безпосередність їхньої поведінки.

Саме сьогодні, коли розробляється й вдосконалюється система освіти в Україні, необхідне творче залучення педагогічного досвіду Бориса Грінченка.

Новизна теми: український народолюбець Борис Грінченко на Катеринославщині. Для нас особливо цікаво те, що становлення Б.Д. Грінченка як громадського діяча, педагога й літератора проходило й на Катеринославщині, де Борис Дмитрович перебував з 1887 р. до 1893 р. Про практичну діяльність Б.Д. Грінченка в Катеринославській губернії вже згадувала А. Животенко-Піанків. Однак діяльність українського народолюбця в цьому краї потребує комплексного історико-краєзнавчого дослідження. Таку мету ставить перед собою автор даної статті. Обєктом теми являється Борис Грінченко. Предмет теми - Журналістська діяльність Бориса Грінченка. Метою роботи є аналіз публіцистичної діяльності Б.Д. Грінченка Завдання роботи: 1) вивчення творчості письменника; 2) аналіз основних аспектів життєвого шляху Б.Д. Грінченка; 3) розгляд педагогічних позицій видатного педагога; Теоретична база: 1. Зубкова Н.М. Архiв i бiблiотека видатного дiяча українського просвiтництва Б.Д. Грiнченка; 2. Загірня М. Дещо про Бориса Грінченка; 3. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості.

Розділ 1. Борис Грінченко - публіцист, український письменник, громадсько-культурний діяч

.1 Борис Грінченко у колі сучасників

У складний для розвитку літератури період Б. Грінченко був своєрідним центром, навколо якого групувалось все передове і прогресивне тогочасного літературного процесу. На сьогодні ще не достатньо вивчені зв'язки Грінченка з сучасниками, не завжди доступна нам його публіцистика, листування, полеміка, спогади про зустрічі й переписку з багатьма сучасниками, зокрема з І. Франком, М. Коцюбинським, П. Грабовським, М. Чернявським, М. Драгомановим, М. Гнатюком та іншими відомими діячами літератури. Подекуди ці зв'язки оцінювались однобоко, упереджено. Місце Б. Грінченка в літературному процесі вдало визначив С. Єфремов, який називав його "найхарактернішою постаттю серед літературного покоління 80-х років", який був "не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи". "..ім'я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давне "симь побьдиши", - тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз-у-раз в одну точку направленими" - цією точкою 'було для Грінченка добро рідного народу".

Він називає його 'лицарем обов'язку громадського, людиною повинності в найкращому цього слова розумінні". Згадавши про те, що одним із псевдонімів його був "Вартовий", С. Єфремов писав: "Справді він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відпо- відального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, - ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю". "З собою самим у війні" Грінченко встояв і скінчив перемогою" - "За першою перемогою, краще сказати - поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба - з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук - рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного зацурання всяких надій на будуччину рідного краю".

Характеризуючи невтомну працю Б. Грінченка і її наслідки С. Єфремов підкреслює: "З дня на день тягнучи ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких само гнітючих сірих днів - це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг". "І не впасти під вагою такого подвига - то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло треба мати для його - і їх у високій мірі посідає Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси в своїй діяльності". Крім розділу в "Історії українського письменства" С. Єфремов присвятив Б. Грінченку й окремі праці, статті: "Над могилою Б. Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті", "Кропивницький й Грінченко", "Русское богатство", За свідченням сучасників Б. Грінченко був високо освіченою людиною того часу, він вільно володів словянськими мовами, німецькою, французькою, вивчав італійську, мав намір оволодіти норвезькою. Це говорить про його великі можливості і наміри в галузі популяризації й перекладів кращих здобутків української й багатьох літератур. Тісними і дружніми були взаємини Б. Грінченка з І. Франком, у якого кілька разів гостював Б. Грінченко у 900-Х роках. У 1903 р. вони вдвох їздили до Відня.

У липні 1905 р. Б. Грінченко у листі до дружини писав "...Ввечері у Гнатюка зустрів Коцюбинського, що вертався з мандрівки по Європі. Узяли Франка та й багато ходили за містом та в гарному парку, а тоді в Гнатюка вечеряли". Відома полемічна "перестрілка" думками між Б. Грінченком (автором статті "Галицькі вірші", 1891) і Іваном Франком - відповіддю на неї ("Говоримо на вовка - скажімо і за вовка", "Зоря", 1891, № 15). Але не дивлячись на цю дещо різку дискусію через деякий час він пише про Грінченка і відводить йому "перше місце" за українське слово. А у праці "З останніх десятиліть XIX віку" писав: "...Його голос викликав дуже оживлену полеміку, та, що найважливіше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті". Коли ж проти І. Франка підняли голос реакціонери, на його захист виступає Б. Грінченко, пишучи свої "Додатки до замітки "Галицькі вірші" і дає відсіч цим нападкам, заявляючи, що полеміка з Франком є "нашим хатнім, сімейним ділом", яке "не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі" і відводить для "таких людей, як д.Франко", місце "на покуті в українській хаті. І.Франко посприяв влаштувати дочку Грінченка у Львівській університет.

Цінним є їх листування, відоме фото 1903 р. Б. Грінченка та І. Франка. Б. Грінченко називав І. Франка "одним з найсимпатичніших і найблагородніших представників української літератури", "одного з тих лицарів духа, що сяєвом свого розуму й таланту ведуть народи наперед", "непохитним борцем за найкращі ідеали людськості". Іван Франко позитивно оцінив нарис Б. Грінченка російською мовою "П. Кулиш" "як дуже гарно написаний, у якому є "багато важного та розумного для характеристики Куліша". Цікаві думки про літературно-критичні статті Б. Грінченка висловили А. Кримський, Нечуй-Левицький (назвав його "великим знавцем українського письменства", ст. "Українська поезія"). Ознайомившись з новелами "Синя книжечка" і "Камінний хрест" В. Стефаника, Б. Грінченко висловлює своє захоплення цими перлинами, їх "талановитістю, симпатичністю і важливістю думок, що в їх лежать", і, поздоровляє українську літературу з новим талантом, а "Галичину з новим белетристом, що, певне, став поруч із найкращими балицькимй белетристами - Федьковичем та Франком".

Дружніми, доброзичливими були взаємини Б. Грінченка з М. Коцюбинським: тут і листування, зустрічі, запрошення до видавничих справ, допомога у влаштуванні на роботу, взаємна повага і увага до творчості один одного, її оцінка, радість за успіхи товариша. В одному із листів до Коцюбинського Грінченко запрошує взяти участь у виданні "серій книжечок для народу та дітей". Коцюбинський прихильно відгукнувся на запрошення і погодився дати для цієї серії оповідання "Харитя" і "Ялинка". У листі від 18.06.1894 р. він повідомляє, що "П'ятизлотник" тепер списується для "Зорі", якщо цензура дозволить, то надішле рукопис, тут же повідомляє, коли і де надрукована казка "Завидущий брат" та оповідання "Маленький грішник", скаржиться, що нових творів "поки що немає, та й не сподівається до зими мати, бо поставлений в неможливі для літературної праці умови" із листа від 2.11.1894 р. до Грінченка дізнаємось, що той надіслав Коцюбинському свої книжки, і він погоджується "пристати до перекладання книжок для дітей, тільки знов не раніше осені".

З свого боку радить перекласти Жюль Вернч, Б.Стоу. Грінченко запрошує його на роботу до Чернігова, однак Коцюбинський не дає згоди поки не буде мати "офіційної оповістки про те, що мене назначено і затверджено, не зручно мені їхати до Чернігова, бо не маючи такого офіційного паперу, я не ризикую одмовитися од своєї посади в Криму, щоб часом не сісти на лід" (20.06.1897 р.). Грінченко запрошував його відвідати Чернігів і його оселю, Коцюбинський з вдячністю приймає запрошення і повідомляє, що приїде (20.07.1894 р.). Вони обмінюються фотографіями, книгами, діляться творчими планами задумами, цікавляться хто над чим працює, висловлюють свої враження від прочитаних творів. Переобтяжений роботою в філоксерній комісії, Коцюбинський не має змоги займатись літературною працею, про це ми довідуємось із листа від 26.05.1895 р. ("За зиму написав я тільки два оповідання, та й то - не задоволений з їх... Що Ви тепер пишете, добродію? Я з великою приємністю читав в "Зорі" Ваш переклад "Вільгельма Телля". Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладній літературі українській я не знаю". Тут же повідомляє, що надсилає, "в дарунок дві таки ж Вами видані книжечки мої".

Теплими і зворушливими є написи на фотографіях та подарованих книжках, які свідчать про взаємні симпатії і глибоку повагу письменників. У листах М. Коцюбинського ми знаходимо оцінки окремих творів Грінченка, зокрема оповідання "Хатка в балці". ("Прочитали ми Вашу "Хатку в балці". Дуже нам (за винятком деяких місць) сподобалось це оповідання. Що тепер пишете нового? (22.07, 1896 р.), поздоровляє Грінченка з першою нагородою, якою відзначено на конкурсі "Зорі" "Хатку в балці" (4.07.1896 р.), поздоровляє також "Лавреатом на конкурсі драматичному. Нетерпляче чекатиму нагоди прочитати "Ясні зорі", бо "Нахмарило" читав уже" (31.03.1896 р.), повідомляє про свою роботу над оповіданням "Для загального добра", цікавиться кожною новою книжкою Б. Грінченка. Значних зусиль і енергії прикладає Грінченко, щоб допомогти Коцюбинському влаштуватись в управі Чернігова (листи від 24.05.1896 р., 12.04.1897 р., 31.05.1897 р., 20.04.1897 р. та ін.).

Багато було спільних точок у житті і творчості Грінченка і Коцюбинського: вони опрацьовували схожі теми, але підходили до них і розв'язували їх оригінальне, по-різному, наприклад, тема погрому ("'Сміх", "Брат на брата"). Дослідники їх творчості вважають Зінька ("Під тихими вербами") попередником Хоми Ґудзя. Обом письменникам характерна віра в краще майбутнє трудового народу, боротьба проти реакції, їм були близькі ідеї співчуття до пригноблених представників інших народів, вони також цікавились літературним життям інших народів. Обидва письменники брали участь у святі відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, підписали сігальну телеграму І. Чавчавадзе. Коцюбинський співчував і підтримував Грінченка, коли на нього несправедливо нападали вороги. Після смерті Грінченка він висловив глибоке співчуття дружині небіжчика і підкреслив його заслуги перед літературою і народом. Плідними і корисними були творчі і видавничі взаємини Б. Грінченка і М. Чернявського. Про це свідчить і видання альманаху "Дубове листя" (1903), присвяченого П.Кулішу, упорядниками якого були М. Чернявський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко. М. Чернявський написав цікаві спогади, присвячені Б. Грінченку "Кедр Ливану" (1920), опубліковані вперше у VI томі десятитомного видання творів М. Чернявського, а також у 1910 р. була написана поезія "Б. Грінченко в Оспедалетті", в якій ідеться про смерть далеко від рідного краю невтомного трудівника літератури, що "всі свої найкращі сили, гарі душі" "з ранніх літ і до могили Він на працю віддавав", "мовби чарами повитий, До безсмертної мети Йшов він впертий, працьовитий. Падав... знов вставав іти" і висловлює віру, що його згадає колись рідний край. Б. Грінченко дружньо підтримував поета-засланця П. Грабовського.

Він видав його збірку "Кобза" в Чернігові. Яскравим виявом творчої дружби і поваги один до одного є їх листування, той факт, що свого єдиного сина Грабовський назвав на честь Грінченка Борисом, який згодом став інженером-винахідником телепередач. П. Грабовський називав Грінченка братом дорогим і любимим і заповідав саме йому все написане ним, що не вийшло друком. Варті уваги слова П. Грабовського: "Багато де в чому я б може не згодився в Вами, але високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю і дуже жалкую, що сам не здужаю так енергійно працювати". Б. Грінченко присвятив посмертну статтю П. Грабовському, у якій високо оцінив його творчість і діяльність як подвиг, гідний наслідування. Я тут згадав і навів лише деякі приклади творчого і особистого спілкування та безкорисливої дружби Б. Грінченка з багатьма письменниками, активними учасниками літературного процесу кінця XIX і першого десятиліття XX століття, але й вони свідчать і показують ким був і яке місце займав у ньому справді невтомний і великий трудівник літератури, "символ цілої епохи", "лицар обов'язку громадського", людина героїчного подвигу в ім'я рідного краю і українського народу - поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературний критик - Борис Грінченко.

1.2 Борис Грінченко в наукових дослідженнях ХХ століття

До 145-ї річниці з дня народження Бориса Грінченка 9 - 10 грудня 2008 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася всеукраїнська наукова конференція на тему: «Творча спадщина Бориса Грінченка й українська національна ідея». Ось уже два десятиліття у цьому краї, де розгорталася діяльність великого подвижника, триває невпинна дослідницька праця, зокрема на кафедрі філологічних дисциплін ЛНУ імені Тараса Шевченка, в Науково-краєзнавчому центрі, «Інституті грінченкознавства», які й стали організаторами наукового форуму. У конференції взяли участь і виступили з доповідями вчені з багатьох університетів та інститутів України, а також краєзнавці, письменники, педагоги, просвітяни, музейні працівники, студенти.

Вельми представницький авангард грінченкознавців працював у пяти секціях: «Мовне багатство «Словаря української мови» Бориса Грінченка»; «Мовно-стилістичні особливості творчої спадщини Бориса Грінченка та проблеми етнолінгвістики»; «Літературна та фольклористична спадщина Бориса Грінченка»; «Педагогічна діяльність Бориса Грінченка та проблеми освіти в його творчій спадщині»; «Вивчення творчості Бориса Грінченка в сучасній школі». Учасники наукової конференції побували на екскурсіях в Літературно-меморіальному музеї Бориса Грінченка в селі Олексіївці Перевальського району та в кабінеті-музеї Бориса Грінченка в Луганському ліцеї іноземних мов. Вміщуємо доповідь кандидата педагогічних наук, доцента кафедри філологічних дисциплін ЛНУ ім. Тараса Шевченка О.І. Неживого - чільного грінченкознавця й організатора наукового форуму. Про Б. Грінченка багато писали ще його сучасники. Провідним дослідником творчості залишався Сергій Єфремов, який ще за життя письменника у газеті «Рада» та інших виданнях рецензував книги Б.Д. Грінченка.

У 1910 році він упорядкував та видав збірник «Над могилою Б. Грінченка», а в 1913 році написав біографічний нарис «Борис Грінченко. Про життя його та діла». Також Сергій Єфремов - автор передмови до багатотомника митця, видання якого розпочалося 1928 році. У своїй «Історії українського письменства» видатний літературознавець наголосив, що найхарактернішою і найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був Борис Грінченко, не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи - безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадянської одсічі з другого. «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю.» У дослідженні «Борис Грінченко. Про життя його та діла» зазначено: «Багато Грінченко добра зробив рідному краєві, і рідний край його не забуде - ні цього добра, ні того, хто робив його, за себе не дбаючи.» Та водночас почала здійматися і діаметрально протилежна хвиля. Творчу спадщину Бориса Грінченка чекала нелегка доля.

У перше десятиріччя після смерті Б. Грінченка і до кінця двадцятих років, вже на радянській Україні, його популярність і слава продовжували зростати, а потім настала зневага й майже повне забуття. Досить детально розглянув причини нищівної критики, спрямованої на постать Б. Грінченка, провідний дослідник його творчої спадщини А. Погрібний: «Щоб зрозуміти причини навально-знищувального шквалу, спрямованого на постать Б. Грінченка, не зайве згадати такий факт. У своїй «Історії українського письменства С. Єфремов, трактуючи цього літератора, з котрим у 1900-ті роки був близько знайомий, як «найвизначнішу постать серед літературного покоління 80-х років», зронив фразу, що згодом не могла не привернути до себе уваги тих, які прагли «пильнувати»: «Імя Грінченка для нас стало .... стягом».

Настане 1929 рік, завирують пристрасті довкола сфабрикованого процесу над так званою «Спілкою визволення України» (заслуженого академіка оголосять одним із її керівників) - і саме в розпалі викриття «злочинств» СБУ та С.Єфремова згадають і про рекламований «стяг» - про Б. Грінченка... Стяг - націоналістичний! - належало зірвати й затоптати, що з брутальною запопадливістю і було зроблено». Поступово справа дійшла до викорінення імені Бориса Грінченка з історії української культури, літератури, педагогічної думки, тодішньої школи. Його твори не видавалися, припинилося вивчення творчості в школі. Жорстокий сталінізм викорінював усе, що було повязане з Б. Грінченком. Так, в кінці тридцятих років був зруйнований перший памятник Архипові Тесленку, що споруджувався на кошти дружини Бориса Грінченка Марії Загірньої і встановлений в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині. На мармуровому надгробку був напис із поетичного твору Грінченка...

Отже, у добу зневажливо-вульгаризаторських оцінок літературної класичної спадщини про Бориса Грінченка говорилось зовсім протилежне, що ідеологічно-художній комплекс Грінченкової творчості для нас шкідливий, бо він підсилює й зміцнює ворожу нам ідеологію. «Ідеалістичне народолюбство, буржуазний демократизм та «аполітичність» ~ замість класової боротьби, войовничий націоналізм замість пролетарського інтернаціоналізму... Вся шкідливість просвітянства, що його організатором і натхненним проводирем був Грінченко, у тому, що воно, як ми вже про це не раз згадували, дбає про інтереси «всієї нації», нації без класів.» Тобто вся творчість Б. Грінченка інтерпретувалась як провідника націоналістичної ідеології. Тоталітарною системою був знищений Сергій Єфремов, така ж доля спіткала видатного педагога Володимира Дурдуківсього, автора дослідження «Педагогічна діяльність Б. Грінченка», письменника Миколу Чернявського, який написав спогади про Бориса Грінченка «Кедр Лівана». Повернення чесного імені письменника, вченого, культурного й громадського діяча почалося лише в кінці 50-х - на початку 60-х років, коли видано було його «Словарь української мови» та двотомник художніх творів.

Одними із перших на шлях наукового перегляду спадщини Б. Грінченка стали М. Рильський та О. Білецький, до яких приєдналися й інші дослідники І. Пільгук, В. Яременко, В. Чорновіл, М. Гуменюк, Л. Сахно, А. Погрібний. Урочистий вечір громадськості Києва з нагоди 100-річчя з дня народження видатного українського письменника і літературно-громадського діяча Б.Д. Грінченка відбувся в Київському педагогічному інституті. Відкриваючи його, Максим Рильський сказав «... дуже і на все життя пристало до нього високе імя - вчитель». Доповідь « Борис Дмитрович Грінченко - класик української літератури» виголосив доктор філологічних наук І.І. Пільгук. На жаль, наступні роки наростаючої духовної стагнації не сприяли поверненню справжнього значення Бориса Грінченка в розвитку української національної культури. Так, наприклад, у навчальному посібнику «Історія педагогіки» (1973 р.) хоча й наявна загалом позитивна оцінка педагогічної спадщини Б. Грінченка, його внеску в розвиток вітчизняної педагогіки, але й тут не обійшлося без прикрої соціологізації: «видатний український письменник і педагог, громадський діяч буржуазно-ліберально напрямку».

Стаття в підручнику підсумувалася висновком: «Певна тенденція, трактування Б. Грінченком освітньої справи з точки зору «надкласового підходу», залежала від стану ліберальної інтелігенції початку XX ст. Однак, незважаючи на те, Б. Грінченко вніс великий вклад у справу боротьби за освіту, за право українського народу на розвиток своєї культури». Тепер подібні застереження можна пояснити тим, що провідна ідея видатного педагога на право і необхідність навчання рідною мовою не могла стати офіційно загальноприйнятою в 1960-70 роки, коли прогресували теорії про неминучість злиття націй і мов, а русифікація навчальних закладів в Україні видавалася на справжній інтернаціоналізм. Тому певна тенденційність зустрічається і в інших наукових дослідженнях.

Так, у праці В. Борисенка «Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90 роках XIX століття» зазначається, що педагогічним працям Б. Грінченка властиве перебільшення ролі ліберальної інтелігенції в розширенні шкільної мережі, у навчанні та освіті в суспільному житті країни. Новий етап у дослідженні спадщини Б. Грінченка розпочався в 1988 році, коли на хвилі національне-демократичного відродження відзначалося 125-річчя з дня його народження. У грудні того ж року в Луганському державному педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка проведено республіканську науково-практичну конференцію, яка стимулювала появу нових досліджень про творчу спадщину Б. Грінченка. Опубліковано перше монографічне дослідження А. Погрібного «Борис Грінченко. Нарис життя і творчості» (1988 p.). Еволюцію світоглядних поглядів митця в контексті літературного процесу розглянуто в дослідженні цього ж вченого «Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX початку XX століття» (1990 p.). Педагогічні ідеї, вчительську діяльність Б. Грінченка проаналізував М. Веркалець в брошурі «Педагогічні ідеї Б.Д. Грінченка» (1990 p.). Коли відбувалася конференція, в Олексіївській школі Перевальського району була відкрита музейна кімната та памятник Бориса Грінченка, автором якого став лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка луганський скульптор І.М. Чумак. Треба сказати, що відкриття шкільного музею відбулося вже вдруге, адже спершу музей розпочав свою діяльність ще в середині 60-х років. Тоді багато допоміг у його становленні Анатолій Погрібний-молодий науковець із Києва, дослідник творчої спадщини Бориса Грінченка.

Музей діяв тільки кілька років і в 1968 році, за вказівкою районного керівництва, припинив своє існування. З того часу на Луганщині грінченкознавчі студії проводяться цілеспрямовано і систематично. Проведено ряд науково-практичних конференцій (1993, 1995, 1998, 2003 pp.), видано три вісники Інституту грінченкознавства «Слово і пісня Бориса Грінченка» (1994, 1995, 1996 pp.), захищено три кандидатські дисертації - О. Неживого (1994 р.), М. Кравченко (2001 p.), Л. Неживої (2001 p.). Про наукову ефективність та перспективність грінченченкознавчих конференцій, може свідчити хоча б те, що більшість учасників наукової конференції молодих вчених та студентів, яка відбулася в 1995 році, стали не тільки кандидатами наук, але й відомими вченими, авторами монографій, навчальних посібників. Серед них випускники нашого вузу В. Кизилова, О. Малюк, Д. Ужченко, В. Пустовіт, Л. Нежива. Помітними в сучасному літературознавстві стали книги наших земляків Ю. Єненка «Промінь добра» (1994 р.), Б. Пастуха «Борис Грінченко безкомпромісний лицар національної ідеї» (1998 p., 2006 р.), та «Спогади» Марії Загірньої (1999 p.), які підготувала до друку Людмила Нежива, а також її монографія «Марія Загірня» (2003 р.).

Вагомим внеском у дослідження педагогічної спадщини Бориса Грінченка є книжка української дослідниці та національно-культурної діячки, яка проживає у США, Адвентини Животенко-Піанків «Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка» (1999 р.).

Тепер Олексіївська школа реформована у навчально-виховний комплекс Олексіївська школа-гімназія ім. Бориса Грінченка. Проведено реставраційні роботи в будівлі школи, в якій вчителювали Борис Дмитрович та Марія Миколаївна та завершено оформлення нової експозиції літературного музею, який, віриться, матиме статус Державного літературно-меморіального музею Бориса Грінченка. Продовжується діяльність науково-краєзнавчого центру «Інститут грінченкознавства». До цього нас зобовязує діяльна память про видатну постать в історії національної культури.

.3 Борис Грінченко - учитель-словесник

Ми знаємо Б. Грінченка перш за все як укладача чотиритомного "Словаря української мови, який є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови. Але не менш значущою для нас є педагогічна спадщина Бориса Грінченка. Доля нечасто усміхалася до цієї незвичайної людини. У 16 років син дрібномаєтного дворянина Борис Грінченко, на той час захоплений ідеями народництва, за читання підозрілої літератури був заарештований і виключений із середньої реальної школи в Харкові. Тільки через два роки йому вдалося скласти при Харківському університеті іспит на звання вчителя, після чого став учителювати на селі. Його робота народним учителем почалась у 1881 році, якій було присвячено десять років життя. Саме тоді (у 1888 році), коли "не вільно було друкувати ніяких українським книжок до науки дітям чи дорослим", Б. Грінченко склав свій буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання". Письменник розповідав: "Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука". Але вперше надруковано цей підручник було лише у 1907 році в Києві після офіційного визнання царським урядом "малороссийского наречия".

Граматика складається з чотирьох частин: власне буквар, читання після азбуки, прописи і звернення "До вчителів" (методична стаття, де автор подає поради щодо методики роботи з підручником). Б. Грінченко був знайомий з творами К.Д.Ушинського, у своїх педагогічних публікаціях не раз посилався на його авторитет. Це позначилося на тому, що навчання грамоти він будував на засадах розробленого великим педагогом звукового аналітико-синтетичного методу. Тому хоч у граматиці і не виділено добукварний період як окремий, але в методичному зверненні значна увага приділена "першому періоду науки", якому педагог відводив близько двох тижнів. Протягом цього часу він пропонував, не говорячи з дітьми про літери, виконувати з ними усні вправи, мета яких розбивати слова на склади й окремі звуки та самостійно складати слова з пропонованими звуками.

Одночасно учні повинні були писати елементи літер, зразки яких уміщені в прописах. У своєму букварі Грінченко пропонує зразки косого письма малих і великих букв, а також слів і фраз з ними. Вправи для письма подано послідовно, що, без сумніву, сприяло виробленню навичок правильного каліграфічного письма. Проаналізувавши матеріал букваря, можна сказати, що методична побудова вивчення кожної букви, якої додержувався Б. Грінченко, є вдалою. Практика Грінченка збігається з поглядами сучасних методистів. Букварна частина граматики поділена на 29 параграфів. Кожний включає предметний малюнок із підписом, до якого входить нова літера, окремі слова, речення, а згодом і невеликі оповідання. Автор відзначає, що намагався розташувати літери у такому порядку, щоб спочатку йшли легші для вимови звуки, і щоб вистачило матеріалу для читання. З другого параграфа в підручнику вміщено окремі письмові вправи граматичного характеру та поради вчителям про те, як слід організувати виконання учнями таких вправ. Щодо алфавіту, поданого в "Українській граматиці", то Б. Грінченко в методичній статті "До вчителів" зауважив: 'Я взяв повний український алфавіт з 33 літер, тобто: всі ті літери, якими пишуться слова української мови, не викидаючи й літери Г, без якої нема змоги обійтися".

Особливої уваги заслуговують уміщені в букварній частині, а також у розділі "Читання після азбуки" тексти. Автор поставив перед собою завдання - давати матеріал повністю зрозумілий дітям, йдучи від легкого до складного, і цікавий за змістом. Хороший знавець фольклору, Б. Грінченко використав прислів'я, приказки, загадки, народні вірші. Спеціально для граматики він написав невеликі оповідання за мотивами народних сюжетів. Цей матеріал дібраний з урахуванням педагогічної доцільності, спрямований на виховання чуйності,чесності, почуття дружби, поваги до праці та навчання. Б. Грінченко ознайомлює дітей з визначними іменами в українській літературі. У підручнику вміщено вірші Т. Шевченка, Л. Глібова, Є. Гребінки.

Підручник є досить цінним внеском у розвиток методики навчання грамоти українською мовою. Місія Б. Грінченка, істинного просвітителя української нації, не завершилася по його смерті. Після довгих років забуття він знову повернувся до нас з великою інтелігентністю своєї душі, винятковою працездатністю, щирим бажанням, щоб і завдяки його зусиллям цей складний і суперечливий світ став трохи кращим. Недаремно І.Франко так високо оцінив діяльність Б. Грінченка: "...у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української, також гарячу любов до України".

Висновки до першого розділу

Характерною особливістю діяльності Грінченка було постійне прагнення до нового, цікавого. Він не міг терпіти жодних проявів нудьги, канонічних обмежень, які не розвивали, а обмежували людську свідомість, нав'язували тупість і примітивність мислення. У рукописних архівах знаходимо яскраві прояви невтомності практичних пошуків Грінченком новизни під час його педагогічної діяльності: "Молодого вчителя нудило від казенної школярської муштри, бездуховності, убогості шкільної освіти, а головне - від далеких до реального життя народу сухих і обмежених шкільних програм. Тому так часто серед матеріалів архіву Грінченка зустрічаються рукописі, гарно оформлені журнали та книжки, які вчитель "випускав" для своїх учнів або разом з ними" .

Отже, покликаючись на численні приклади, архівні факти матеріалів життєдіяльності Бориса Грінченка, доходимо висновку про те, що його світоглядні позиції були принципами правди, істинності в найрізноманітніших напрямах розкриття талановитості й здібностей письменника, педагога, вченого, етнографа-фольклориста, громадського діяча. Моральна чистота приносила всякій справі Грінченка відтінок віри в загальнолюдську чистоту і прагнення до правди. Він не міг терпіти біля себе навіть найменшого лицемірства. А тому його ім'я світить яскравою зіркою духовного подвигу праці для кожного з нас, хто прагне бути творцем у сучасній Україні.

.1 Практична діяльність Грінченка на Катеринославщині

Для нас особливо цікаво те, що становлення Б.Д. Грінченка як громадського діяча, педагога й літератора проходило й на Катеринославщині, де Борис Дмитрович перебував з 1887 р. до 1893 р. Про практичну діяльність Б.Д. Грінченка в Катеринославській губернії вже згадувала А. Животенко-Піанків. Однак діяльність українського народолюбця в цьому краї потребує комплексного історико-краєзнавчого дослідження. Таку мету ставить перед собою автор даної статті. Народився він 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту у родинівідставного штабс-капітана Дмитра Грінченка і доньки російського дворянина Літарьова - Поліксенії. Хоча сімя належала до дворянської верстви, панського достатку не було. Батько Бориса мав лише близько 19 десятин землі, що здебільшого поросла лісом, й водяний млин, який давав основний прибуток для усієї родини.

Натомість батьки зі шкільного віку дбали про освіту сина, який навчився читати й писати вже з років пяти. Але мовою спілкування й навчання Бориса спочатку була російська, бо українську батьки-дворяни не сприймали,як мужицьку. Батько Бориса, хоча й не цурався простої роботи по господарству та на млині, спілкувався з селянами по-українськи, але забороняв дітям промовляти по-мужицьки. Мати виховувалась у російській сімї полковника царської армії й зовсім не знала української мови. Вона розпочала читати по-українськи, коли син став публікувати свої літературні праці. Не сприяло вивченню Борисом рідної мови й те, що навкруги від Вільхового Яру були розташовані лише російськомовні села. Тому всі няньки, наймити й наймички розмовляли російською.

Допитливий хлопець читав усе підряд, що потрапляло до рук. Серед книжок, прочитаних Борисом у дитинстві, чільне місце посідали художні праці західних майстрів літератури В. Скотта, Дж. Байрона, А. де Винї, Е. Шатріана, В. Гюго, російських письменників М.В. Гоголя, О.С. Пушкіна, М.О. Некрасова, М. Кольцова, життєписи славетних людей, житія святих та церковні проповіді. Крім того, він захоплювався історією російської держави, літератури, наполеонівських війн, інквізиції і т. ін. З дитячих літ у вихованні Бориса була присутня й українська компонента. Свою генетичну тягу до рідної української мови хлопчик повною мірою задовольняв у живому спілкуванні з дідом Андрієм і бабою Галею. Напевно, завдяки їм, Борис дуже полюбив українські казки й пісні.

Подальше знайомство юнака з рідною українською мовою і культурою тривало на хуторі Кути, або Долбіно, куди батько перевіз родину після смерті брата у 1868 р. Цей хутір розташовувався вже серед українських сіл, тому Борис мав змогу вчити від простого народу мову, а згодом й записувати слова та пісні. У 1874 р. Б.Д. Грінченко вступив до Харківської реальної середньої школи. Під час навчання, йдучи від народних духовних першоджерел, юнакпостійно цікавився українською літературою, перечитавши Енеїду І.П. Котляревського, Приказки Є.П. Гребінки, Кобзаря Т.Г. Шевченка, твори П.О. Куліша, Марка Вовчка, Г.Ф. Квітки-Основяненка, І.С. Нечуя-Левицького та ін. До того ж розпочав роботу над складанням українського словничка, записуючи в ході спілкування з народом слова, казки, пісні та приказки.

Тринадцяти років Борис Грінченко зацікавився поезією Т.Г. Шевченка, знайшовши Кобзар у батьковій скрині. Шевченкова українська поезія зачарувала душу хлопця, стала для нього особистим Євангелієм. Він став писати по-українськи. Напевно, талант мав спадковий характер, адже його бабуся по батькові доводилась двоюрідною сестрою Г.Ф. Квітці-Основяненку. Захоплення літературою перетворилося на своєрідну гру, коли Борис видавав на своєму хуторі рукописні журнали. Його першими слухачами й читачами стали батьки, старий пічник дід Андрій, а дещо пізніше - брат і сестра. З дитячих та юнацьких років обєктом пильної уваги й вивчення Б.Д. Грінченка були природа і люди - селяни. Борис душею приріс до народної мови, пісенної та поетичної творчості хліборобів, незважаючи на те, що батько забороняв спілкуватися з простолюдинами.

У Харківській реальній школі Б.Д. Грінченко вчився добре, особливо полюбляючи словесність. Водночас уже в 15 років юнак почав замислюватись над долею народу, над тим, як допомогти йому. В атмосфері посилення протистояння в суспільстві він розпочав знайомитися з нелегальною літературою. Предметом його читання стала й перша українська соціально-революційна брошура Парова машина С.А. Подолинського.

У листопаді 1879 р., будучи вже у 5-му класі школи, Борис дав прочитати цю книжку своєму товаришеві. Не біду, брошуру побачив батько останнього, який розповів про це директорові реальної школи п. Шихову. Наслідки не забарилися. Директор почав допитувати Б.Д. Грінченка. Того ж дня інспектор реальної школи зробив трус у його квартирі, а директор передав справу жандармам. Пізньої осені 1879 р. юнака заарештували й кинули до вязниці, до холодної камери в льоху. Через півтора місяця увязнення Б.Д. Грінченка віддано на рік батькові на поруки. Так Борис опинився на батьківському хуторі, що розташувався в 10-ти верстах від Харкова.

Впродовж року Б.Д. Грінченкові заборонялося навчання і поїздки до губернського центру. Перші серйозні життєві випробування не зламали, а загартували силу волі Б.Д.Грінченка. На початку 1881 р., відбувши річний термін висилки, він пішки, несучи з собою все своє невелике майно і 10 крб. у кишені, попрямував до Харкова. Спочатку Борис прийшов на свою стару квартиру, де жив перед арештом, але поселитися там не зміг - хазяйка розповіла всім про нього як соціаліста - страшнішого за розбійника. Тоді юнак відправився у передмістя Харкова Журавлівку, де оселився у знайомого чоботаря за 4 крб. на місяць. Улаштуватись на роботу «неблагонадійному» було непросто. Лише завдяки брату його матері Миколі Літареву, члену місцевого військового суду,він здобув посаду писарчука у Харківській казенній палаті.

Працювати прийшлось у відділі, що вів справами про займанщину. Незадовго перед тим охтирський адвокат, українолюбець А.Л. Шиманов розпочав і виграв низку справ, унаслідок чого одержав близько 200 тис. крб., а селяни перестали сплачувати незаконні податки. Ці численні справи викликали інтерес у Б.Д. Грінченка з точки зору вивчення українського народу. Водночас, аби поліпшити матеріальне становище, Борис давав й приватні уроки. У Харкові матеріальне становище Б.Д. Грінченка було надзвичайно скрутним. Зароблених грошей вистачало лише на обіди в найдешевішій їдальні (та й то через день). Здебільшого до вбогого раціону Бориса входили хліб з чаєм, а інколи молоко, яке передавала мати.

Житлові умови також характеризувалися бідністю: кімната з одним віконцем, з покривленими стінами, з глиняною долівкою. До того ж Борису доводилось проживати вкупі з родиною шевця. Як не дивно, саме це скромне помешкання стало надійним пристановищем для зібрань Харківської української громади, яка обєднувала народолюбців, щирих прихильників праці на користь ріднокраю. Крім Бориса Грінченка, до її кола належали Михайло Лободовський, Дмитро Пильчиков, В. Олександров, Андрій Шиманов та деякі інші. Б.Д. Грінченко та його однодумці вчилися української мови, збирали народні пісні, казки, обговорювали проблеми народної освіти, складали популярні книжки для народу, читали українські часописи з Галичини тощо.

Громадівці зібрали трохи грошей, і Б.Д. Грінченко надрукував кілька популярних книжок, написаних ним самим та його товаришами. Тоді ж він почав надсилати свої літературні праці до Галичини, де в 1881 р. надрукував поезії у журналі Світ. Водночас у душу Б.Д. Грінченка запала мрія вчителювання. Він самотужки навчався й успішно здав Колоквіум на вчителя і подав прохання інспектору народних шкіл п. Бєлокопитову щодо призначення на вчительську посаду.

Восени 1881 р. Б.Д. Грінченко отримав призначення учителем у село Введенське Зміївського повіту Харківської губернії. Діставши кілька практичних порад від М. Лободовського, який колись сам учителював по-українськи і був за цепозбавлений роботи, молодий народний учитель вирушив на сільську ниву знань за 10 крб. на місяць. У селі Введенському Б.Д. Грінченко побачив стару й занедбану сільську школу, що розташовувалась в одному будинку з волостю.

Молодий учитель відразу ж поставив питання перед місцевою владою про ремонт шкільного приміщення, опалення його взимку, про придбання підручників у Змієві тощо. Поступово шкільна справа на селі налагодилась, і після Покрови заняття розпочались. Школа в селі Введенському була невеликою: один клас у 42 кв. м., де навчалися у дві зміни 70 учнів. Основи знань приходили здобувати не тільки місцеві школярі, а й учні з навколишніх сіл. Б.Д. Грінченкові важко працювалося в неукраїнській школі, але молодий учитель-народолюбець вишукував можливість читати школярам після занять українські казки та думи. Він швидко знайшов спільну мову як зі своїми вихованцями, так і з їхніми батьками. Однак волосне начальство не симпатизувало приїжджому педагогу: не пив горілку і не ставив могорич, а одного разу навіть вигнав пяного старшину зі школи кочергою. Пропрацювавши рік, Борис Дмитрович поїхав із Введенського, адже за постановою місцевого земства, сільську школу зачинили за неможливістю в ній викладання.

Восени 1882 р. Б.Д. Грінченко отримав місце учителя у школі села Тройчате того ж Зміївського повіту. У цьому селі теж проживали вихідці з великоросійських губерній, тому,щоб черпати знання живої розмовної української мови, Борис Дмитрович поселився в українському селі Чунишине, розташованому за кілька верст, уже в Полтавській губернії. Після роботи, діставшись своєї найманої оселі, він учився народній українській мові в селян, записував пісні, приказки, слова, а вечорами писав вірші, складав читанку. Вчитель швидко здобув шанобливе ставлення до себе з боку серед сільських дітей та їхніх батьків. Останні навіть ухвалили збільшити заробітну платню учителеві. Проте волосне начальство і тут дивилося на педагога недоброзичливо.

Оповідаючи про цей період життя в автобіографії, Б.Д. Грінченко згадував: Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полтавському селі я жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить. Цілком зрозуміло, що ідеали і прагнення народолюбця були дуже далекими від світосприйняття місцевих чиновників. Улітку 1883 р. Борису Дмитровичу трапилась нагода підвищити свою кваліфікацію - у Змієві відкрились педагогічні курси для вчителів усієї Харківської губернії. Їх керівником був І.Я. Литвинов - інспектор народних училищ,який вирізнявся серед інших інспекторів своїми високими людськими й професійними якостями.

На педагогічні курси прибуло близько 80 учителів. У цьому учительському середовищі Б.Д. Грінченко відразу ж виділився знанням педагогічної справи й організаторськими навичками. Не дивно, що навколо нього незабаром обєднався гурток у девять педагогів, які після курсів сходилися й обговорювали не тільки справу педагогічну, а й українську, читали відповідні книжки, які привіз із собою Б.Д. Грінченко.

Незабаром кілька вчителів відійшло від участі в гуртку, але четверо учасників не припиняли спільних занять до кінця курсів. В ході педагогічних курсів особистість Б.Д. Грінченка привернула увагу директора народних шкіл п. Жаворонкова, який направив здібного учителя у двокласну школу в с. Олексіївку Зміївського повіту. І це попри те, що Борис Дмитрович не мав права учителювати у такому навчальному закладі через те, що не скінчив учительську семінарію. Олексіївська школа представляла собою гарний мурований будинок з мезоніном. У цьому приміщенні розміщувались ясні, чисті й теплі класи, бібліотека, кухня, квартири учителів. Школа мала й присадибну ділянку - три десятини саду.

Матеріальне становище Б.Д. Грінченка поліпшилося, адже в цій школі платили 330 крб. на рік. Проте моральні умови для діяльності українолюбця тут були вкрай несприятливі. Борису Дмитровичу доводилось всіляко приховувати українські книжки, рукописи тощо. Певно завідувач школи все ж таки дещо дізнався про українські уподобання вчителя. Не випадково, коли у школу приїхав інспектор І.Я. Литвинов, він порадив Б.Д. Грінченку бути обережнішим. Самотність народного учителя у цьому великому торгівельному селі, де проживали багаті купці й панувало російськомовне середовище, обумовила його клопотання про переведення в українське село.

Наслідком цього став переїзд Б.Д. Грінченка 14 вересня 1884 р. завідувачем двокласної школи в село Нижня Сироватка Сумського повіту. Прибувши до цієї великої школа, Борис Дмитрович швидко зрозумів, що в ній не все гаразд. Знання й дисципліна учнів не відзначалися належним рівнем, що й не дивно за умов пянства учителів, нездорової морально-психологічної атмосфери в колективі, чому особливо сприяв законоучитель О. Лавденков.

Незабаром завідувачу вдалось налагодити навчально-виховний процес, хоча при цьому й повною мірою відчути на собі невимовну важкість учителювання в обстановці постійних наклепів, коли число протоколів чи доносів швидко досягло кількість 26. Вистояти в цій непростій життєвій ситуації, напевно, допомагало те, що поруч з Б.Д. Грінченком завжди знаходилась його дружина Марія Миколаївна, з якою було взято шлюб на початку 1884 р. Згодом Борис Дмитрович писав: …жінка моя з того часу стала мені вірним товаришем у всіх моїх заходах і в багатьох важних і важких працях. На початку нового навчального року Б.Д. Грінченко одержав перевод у Виру, в однокласну школу. Але 30 вересня 1885 р. він виїхав з Нижньої Сироватки, кинувши учителювання й поїхавши на батьківський хутір.

Невдовзі Б.Д. Грінченко замислив прилучитися до земської діяльності. Наприкінці 1885 р. він поїхав на Херсонщину і півтора року працював статистиком губернського земства, збираючи по селах різноманітні відомості з народного життя. Водночас народолюбець продовжував займатися літературною працею: писав оповідання й казки. У 1886 р. він опублікував другу збірку «Під сільською стріхою». Б.Д. Грінченко працював земцем-статистиком недовго - до весни 1887 р. Залишивши посаду, розпочав шукати заробітку. Влітку того ж року відома діячка освіти Х.Д. Алчевська, за рекомендацією М.Ф. Лободовського, запросила Бориса Дмитровича вчителювати в Олексіївську школу Словяносербського повіту на Катеринославщині. Незабаром розпочався катеринославський період педагогічної діяльності українського народолюбця, який тривав 6 років. Олексіївська школа була однокласною земською. Її бюджет складав 600 крб., 2/3 якого надавало земство, а 1/3 сільська громада.

Х.Д. Алчевська стала попечителькою школи, виділяла власні кошти на утримання цього навчального закладу, побудувала шкільний будинок, добирала вчительські кадри. Укладаючи з Х.Д. Алчевською словесну угоду, Борис Дмитрович висунув одну умову: якщо іспити покажуть добрі знання учнів, його не можуть звільнити з посади. Після цього, в середині вересня 1887 р. подружжя Грінченків прибуло до Олексіївки. З собою народні вчителі привезли чималу бібліотеку, де були видання на різних мовах. Так, у ній налічувалось кілька примірників Біблії, видрукуваної французькою, німецькою, церковно-славянською й російською мовами і Новий Завіт - сербською мовою. Сільська школа стояла на вигоні, напроти будинку Алчевських. Шкільне приміщення містило прихожу, два класи, бібліотеку, вчительську та сторожівку. Навколо школи височили ряди різних дерев, проте світу у приміщеннях було багато. На чисто вибілених стінах висіли географічні карти й малюнки з природознавства.

Бібліотечний фонд налічував чимало книжок. Там само розміщувались глобуси, наочні засоби вивчення різних типів народів, деякі колекції. Олексіївська школа справила гарне враження на Грінченків. Навчальний процес мав розпочатися 2 жовтня, після Покрови. Хоча Олексіївська школа діяла вже сім років, рівень підготовки учнів виявився низьким - не щастило з учителями. Тому Б.Д. Грінченко заходився надолужувати раніше втрачений час, займаючись із здібними учнями по 8-9 годин на день. Чимало довелось попрацювати народному учителю у справі налагодження дисципліни й зовнішнього вигляду школярів. Чільне місце в діяльності педагога-народолюбця займало вдосконалення навчального процесу, важливим інструментом чого стала підготовка нових навчальних посібників.

Уже в 1888 р. Борис Дмитрович розробив україномовний посібник Настина читанка, який став засобом української освіти й виховання не тільки власної доньки, а селянських дітей Олексіївки. У 1889 р. Б.Д. Грінченко написав ще один посібник - Граматика, що служив тим же цілям. У процесі спілкування педагог прагнув пробудити в учнів творче мислення. У грудні 1888 - лютому 1889 рр. Б.Д. Грінченко випускав разом зі своїми вихованцями рукописний ілюстрований журнал Думка, в якому школярі могли прочитати мудрі вислови, загадки, казки, народні пісні, оповідання. До шевченківських роковин у журналі було вміщено вірші на пошану Кобзаря. Б.Д. Грінченко повністю віддавався нелегкій учительській праці. Отже, відносно вільними залишалися лише недільні вечори та свята. У ці дні до подружжя Грінченків часто заходили селяни, а іноді й вони відвідували хліборобів.

З перших днів перебування Бориса Дмитровича в Олексіївці місцеві селяни були вражені, що він розмовляв з ними по-українськи, поводив себе культурно, просто, дотримувався високоморального способу життя. Тому, виявляючи свою прихильність, до Грінченків заходило багато батьків школярів. Особливо людно бувало у святкові дні. На Різдво й на Меланки селяни приходили колядувати, засівати та щедрувати, на Пасху - обмінювались пасками тощо. Притягувало до подружжя народних учителів й те, що вони у разі потреби лікували селян, адже медичний персонал у цій місцевості на 20 верст навкруги був відсутній. Незважаючи на велику зайнятість у школі, Б.Д. Грінченко не припиняв літературної діяльності, вивчив чеську мову. В олексіївський період Борис Дмитрович написав цілу низку оповідань з народного життя. Це, зокрема, «Каторжна» (1888 р.), «Олеся», «Грицько»(1890 р.), «Украла», «Кавуни» (1891 р.), «Панько», «Батько та дочка» (1893 р.) та ін.

У 1891 р. творчий доробок письменника збагатився повістю На распутті. Грінченкова проза просякнута знанням реалій народного життя, щирою любовю до людей, до рідної землі. Чітка життєва позиція письменника-народолюбця відбилася в наступних рядках оповідання Олеся: Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя. В Олексіївці Б.Д. Грінченко виявив неабиякий інтерес до літературознавства, літературної біографістики. У цей період з-під його пера вийшли біографічні нариси, життєписи Грігорій Квітка (1890 р.), Євген Гребінка (1891 р.) та ін. Тоді ж Борис Дмитрович активно працював у галузі української поезії. Свідченням цього стали рукописні збірки Вірші 1889 - 1892 рр., Галицькі вірші (1892 р.).

За визнанням самого Б.Д. Грінченка, поезія складала лише випадкове явище в його діяльності. Попри всі недоліки, вона була наповнена ідеалами правди, свободи, просвіти, глибоким патріотизмом. Водночас народолюбець не припиняв роботу над лексичними нотатками, матеріалами, що записував з народних вуст. Згодомлексика, зібрана Б.Д. Грінченком на Катеринославщині, увійде до його чотиритомного Словаря української мови. Утім у зазначений період в урядовій політиці щодо освіти посилилися охоронно-консервативні тенденції. Керівництво міністерством усе сильніше дбало про те, щоб у народних школах не зароджувалось ніяке вільнодумство. Напевно, до начальства дійшли чутки про педагога-народолюбця в Олексіївці, який писав твори під псевдонімом Чайченко. Томувранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків зявилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус.

Лише за те, що Б.Д. Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, що зробив трус через помилку. Певно, цей перший прикрий епізод не набув негативного продовження через авторитет Х.Д. Алчевської, яка прихильно ставилась до Б.Д. Грінченка та його дружини. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі. Від колишнього українофільства у них залишилась пошана до Т.Г. Шевченка і його Кобзаря та любов до української пісні. Х.Д. Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей.

Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, що дозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень та особистий презент школярам-випускникам увигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!. Попечителька знала, що селяни беруть у Грінченків українські книжки, і школярі їх читають. Проте вона не здогадувалась, що Б.Д. Грінченко систематично навчав й виховував учнів в українському дусі. В Олексіївській школі педагог розмовляв з учнями по-українськи, а так звані письмові роботи, іспити, підручники були російськомовними. Школа часто інспектувалась начальством, і учні знали, що в класах треба відповідати тією мовою, якою до тебе звертаються. Б.Д. Грінченко віддавав багато сил позакласній роботі. І саме тут учні писали українською мовою рецензії на прочитані книжки, вірші, оповідання і т.ін. Вдома школярі вчили українські вірші та байки. Читав Б.Д. Грінченко й лекції з українознавства. Внаслідок цієї копіткої роботи учні розрізняли Україну і Московію, українську і російську мови, знали історію, літературу, географію України. Свої знання вони могли висловлювати гарною українською мовою.

Грінченки привезли в Олексіївку достатньо повну українську бібліотеку, а також безцензурні російські видання. Усі ці книжки обгорталися поверх палітурок і обкладинок у газету, і учні знали, що така література призначена для позашкільного читання. Б.Д. Грінченко піклувався про підготовку нових посібників. Удома він учив доньку, яку виховував в українському дусі, та деяких інших дітей українській граматиці,написаній друкованими літерами. По цій граматиці навіть деякі письменні селяни вчили неписьменних. Для доньки Борис Дмитрович підготував Читанку і рукописний журнал.

.2 Мета діяльності публіциста

Метою діяльності Б.Д. Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д. Алчевською. Це яскраво виявилось під час 30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте він відмовив, обґрунтувавши мотиви у листі до Х.Д. Алчевської. Я вважаю, - писав Б.Д. Грінченко, - що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти в землі українській.

Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність. Відповідаючи Б.Д. Грінченкові, Х.Д. Алчевська висловила жаль з приводу його рішення не їхати до Харкова і звернула увагу на те, що прагнула у міру можливості і зберегти малоруську пісню, і дати народу малоруську книгу.

Наступний 1892 - 1893 навчальний рік став останнім роком учителювання Б.Д. Грінченка в Олексіївській школі. На той час навчальний заклад став найкращим у повіті. Характерно, що учні з вдячністю згадували грінченкову науку. Один з них зазначав, що учитель навчав, як треба любити людей і свою рідну країну, котрої ми до нього не знали, що вона у нас є; навчав жити просто, не лізти в пани, а жить правдиво і чесно. Проте подальше співробітництво народолюбця з Х.Д. Алчевською було вже неможливим. Адже попечителька не могла зрозуміти, як Б.Д. Грінченко працює у школі тільки через те, що це дає йому змогу виховувати у дітей українську національну свідомість і, живучи серед українського народу, мати на нього безпосередній вплив. З відїздом Грінченків з Олексіївни Х.Д. Алчевська вже не стояла на вулкані, адже наступниця Бориса Дмитровича - учителька В.П. Кондратьєва - зовсім не розуміла української мови. У катеринославський період завершилось ідейне становлення Б.Д. Грінченка як українського народолюбця.

Свідченням цього є відомі Листи з України Ніддніпрянської 1892 - 1893 рр., де Борис Дмитрович активно полемізував з видатним українським політичним діячем М.П.Драгомановим. Написані в сільській глибинці, в періодактивної педагогічної діяльності, Листи… переконують у величезній життєвій силі Б.Д. Грінченка і ставлять його в один ряд з найбільшими українськими інтелектуалами тієї доби. Аналіз цієї публіцистичної памятки дає можливість констатувати, що Б.Д. Грінченко належав до прихильників поступових національно-культурних та соціальних перетворень у напрямку до самостійного національного життя українців. Отже,перебування Б.Д. Грінченка на Катеринославщині стало періодом його активної діяльності в галузі української освіти, літератури, літературознавства, мовознавства та публіцистики. Це був конкретний внесок народолюбця у поступ української національної справи.

Висновки до другого розділу

Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу. Час поставив їх на дорогу, власне, дав їм певний вихідний пункт; час показав їм тії болі, що на їх вони мають озиватися; час вложив їм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту вперед чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу те, що їм потрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний час.

Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею - куди? Ти ж керуй туди спокійно, Де горить мета твоя, -відповідає один з найвиразніших представників такого типу людей, наш-таки, український, письменник і громадянин Б.Д. Грінченко… Справжня біографія Грінченка - то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність душу свою положити за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проложив у житті свою путь Грінченко. Стане тут у ряд - і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство (С.Єфремов).

грінченко публіцист словник педагог

Розділ 3. Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка

.1 Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка - цінна лексографічна пам'ятка

Цей двомовний - українсько-російський - словник (у своїй основі перекладного типу) має до 68 тисяч реєстрових слів і є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови з перекладом включених до нього слів на російську мову (значно рідше - з тлумаченням значення слова російською мовою) і здебільшого з відповідним українським ілюстративним текстом до кожного з поданих значень слова. В реєстрі словника представлена лексика як літературної мови XIX ст. і фольклору, так і більшості українських діалектів. Словник досить широко подає українську фразеологію, часто з поясненням її походження.

Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка становить зведення праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», кваліфікований добір матеріалів з творів художньої літератури та численних фольклорних джерел з частковим використанням попередніх словників такого ж типу і з значним доповненням записами діалектного і фольклорного матеріалу, зробленими самим редактором Словника. У редакторській передмові Б.Д. Грінченко подає огляд попередніх лексикографічних праць на Україні і докладно висвітлює історію збирання, систематизації і редагування матеріалів цього Словника. Словнику Б.Д. Грінченка, як відомо, була присуджена Російською Академією наук друга премія М.І. Костомарова «за лучший малорусский словарь». Академік О.О. Шахматов у своєму розгорненому відзиві для визначення названої премії, вказуючи на такі недоліки Словника, як нерівномірне опрацювання словникового матеріалу окремих українських говорів, недосить повне використання названих у Словнику джерел, неповне охоплення української літератури до 1870 р. (межа, визначена редакцією «Киевской старины»), відсутність систематичного використання попередніх словникових праць, окремі випадки недостатнього розмежування різних значень слова і омонімів, та на деякі інші дрібніші недоліки, - цілком законно відзначає широту і глибину охоплення Словником живої мови українського народу багатство поданого матеріалу з майже завжди точною його документацією, здебільшого точну передачу значень слів та різних їх відтінків.

Протягом 1924-1937 рр. вийшло з друку кілька українсько-російських словників обсягом від 8-10 до 15-25 тисяч слів з обмеженим ілюстративним матеріалом або й зовсім без нього. Ці словники стояли на дуже низькому науковому рівні і, не задовольняючи вимог суспільства, не мали успіху й швидко відійшли до архіву. Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка не може, звичайно, замінити згаданий нами више чотиритомний українсько-російський словник і задовольнити потреби громадськості, бо в ньому, вже хоч би з огляду на час його видання, відсутня велика кількість слів, які за останні п'ятдесят років, особливо в роки після Жовтневої революції, з'явилися і усталилися в нашій літературній мові, відбиваючи бурхливий розвиток суспільного життя у всіх його галузях. Крім того, Б.Д. Грінченко уникав науково-технічної термінології і слів, запозичених з інших мов, внаслідок чого ця лексика, крім досить широко поданої ботанічної і ткацької термінології та дуже незначної кількості інших науково-технічних термінів, представлена у Словнику недостатньо; так, ми не знаходимо у ньому багатьох уже на той час поширених в українській мові загальновживаних слів і таких, наприклад, термінів соціально-політичного характеру, як пролетаріат, буржуазія, клас, революція, соціалізм і под., а також інших слів іншомовного походження.

Багато слів, вміщених до Словника за редакцією Б.Д. Грінченка, за п'ятдесят років розвитку і збагачення української мови змінили своє значення: або набули нових, чи, навпаки, втратили деякі з поданих у цьому Словнику значень. Цей Словник, зрозуміло, не може бути також надійним довідником щодо правописних норм сучасної української літературної мови. Усе це повинно бути певним застереженням для тих, хто буде користуватися даним перевиданням Словника української мови за редакцією Б.Д.Грінченка.

У 1927-1930 рр. була зроблена спроба здійснити «виправлене й доповнене» видання Словника Б.Д. Грінченка за редакцією С. Єфремова та А. Ніковського, в якому виявилися націоналістичні настанови цих редакторів. Словник «збагатився», наприклад, лише на букву а такими словами, як абстинент - воздержник, воздержный человек, абстинёнтка - воздержница, абстиненція - воздержание, асекураційний - страховой, асекурація - страхование, страховка, асекурувати - страховать, такими формами, як аквареля - акварель, -і все це з посиланням на націоналістичний словник того ж самого А. Ніковського. Відповідно були використані й інші джерела: так, цитатою з М. Черемшини було підкріплене чуже українській мові слово алярм - тривога, з Ол. Левицького - слово апарат, для якого «удосконалювачі» словника знайшли лише одне значення невідоме українській літературній мові: церковная утварь, облачение (Барзо веле... апаратів церковних, лихтарів і инших річей набрала). Такий самий характер мали ї «виправлення», зроблені в Словнику.

Редактори згаданого перевидання Словника Б.Д. Грінченка не завжди позначали свої виправлення і доповнення, зроблені часто відповідно до їх націоналістичних настанов. Природно, шо таке «перевидання» Словника української мови за редакцією Б.Д. Грінченка було справедливо засуджене громадськістю і припинене на букві «н». При перевиданні Словника, яке здійснюється тепер, прийнята наукова настанова, що ні «удосконалення» ні «осучаснення» його, як і всякої іншої історичної пам'ятки, не припустиме. Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка цінний як лексикографічна пам'ятка, як історичний документ, як широке зібрання матеріалів живої народної мови, поєднаних з даними літературних джерел і може бути дуже корисним у спеціальних лексичних дослідженнях. І саме з урахуванням цього значення даного Словника постало питання про його перевидання фотомеханічним способом.

3.2 Основний склад словника

Склад Словника української мови за редакцією Б.Д. Грінченка в багатьох моментах далекий від наших сучасних вимог до праці такого типу. Це, насамперед, стосується реєстру Словника. Тут є чимало брутальних і лайливих слів, а також слів, які відображають реакційну ідеологію або становлять неприпустимі образливі назви різних народів. Друге, на що треба звернути увагу в цьому плані, - це ілюстративний матеріал. В ілюстраціях до того чи іншого слова знаходять своє відображення відзначені вище недоліки реєстру; крім того, поряд з величезним, типовим для цього Словника, матеріалом, що об'єктивно відображає різні сторони життя народу, його набуту віками глибоку мудрість, особливо у фразеології, є досить значна кількість тенденційно підібраних ілюстрацій, що відбивають чужу, а, часом і ворожу нам ідеологію або становлять власне церковну проповідь.

Нарешті, цей Словник здебільшого не орієнтує того, хто ним користується, щодо сфери вживання того чи іншого слова, щодо приналежності його до літературної мови чи діалектів, хоч, правда, останнє часто можна встановити з позначення джерела ілюстрації. З дрібніших недоліків треба відзначити окремі випадки пропуску безсумнівних російських відповідників до українських слів, зокрема подачі до української видової дієслівної пари лише однієї видової форми в російській частині, невідповідності посилань від одного слова до іншого тощо. При критичному використанні цього видання треба враховувати ідеологічні позиції Б.Д. Грінченка з проявом націоналістичних настанов. При підготовці цього Словника до перевидання в ньому зроблено лише правки суто технічного порядку. Основні типи виправлюваних помилок: плутання українського и з російським ы і навпаки, пропуск розділових знаків у частині розробки слова (але не в ілюстраціях), перевернуті літери у курсиві (ирошу замість прошу, шобі замість тобі і под.) та деякі інші.

Усі наявні у Словнику написання, типові для правопису кінця XIX - початку XX ст. залишаються, звичайно, без зміни, напр.: позначення пом'якшення кінцевого р - вівтарь, вівчарь; закінчення и в родовому відмінку однини іменників жіночого роду на приголосний - безневинність, -ности, безперечність, -ности, відомість -мости: написання и на початку слова - инший, иноді, а також у префіксованих - переиначити, написання і замість и в словах типу вимірати, відмірати, відпірати, підбірати та ін. Зберігається також літера ґ (ґазда, ґеґекати, ґиґнути), якої немає в сучасному українському алфавіті. У Словнику, що перевидається, випала частина матеріалу між словами захищатися і зацаринський. У згадуваному вже нами перевиданні С. Єфремова та А. Ніковського цей пропуск (4 сторінки) відтворюється ніби за рукописом Б.Д. Грінченка.

В рукописі Словника, що зберігається в Києвіі в Державній публічній бібліотеці УРСР, саме ця частина матеріалів тепер відсутня. Беручи до уваги дуже вільне поводження названих редакторів з матеріалами Б.Д. Грінченка та підробки, до яких вони вдавалися, готуючи це видання, ми вважаємо за краще не поновлювати цього пропуску за таким непевним джерелом.

Висновки до третього розділу

«Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження.

У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії. Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису.

Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку - на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова. Найважливіша недостача цього словника на теперішній час - він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо

Розділ 4. Публіцистика Бориса Грінченка в газеті "Рада"

.1 Борис Грінченко - активний громадський діяч

Розвиток суспільно-політичної думки в Україні останньої третини ХІХ - початку ХХ ст. позначився актуалізацією різновекторних культурологічних і політологічних ідей і теорій, як-от: соціалізм, марксизм, лібералізм, радикалізм і т.д. У цей період чільні представники української інтелігенції намагалися осмислити подальші шляхи розвитку нації, умови поліпшення економічного та соціального становища різних прошарків населення.

Активну роль у процесі переосмислення колоніального статусу України в складі великої метрополії - Росії, у вибудовуванні альтернативних суспільних стосунків, духовних і матеріальних цінностей відігравали письменники, перейняті почуттям відповідальності за народ і прагненням піднести рівень його освіти й добробуту. Серед них своєю радикальною світоглядною позицією та активною громадською діяльністю вирізняється Б. Грінченко - провідний український педагог, видавець, громадсько-політичний діяч, редактор і публіцист. У радянській історіографії Б. Грінченко був незаслужено забутий. Нині його життєвий шлях, суспільні погляди, публіцистично-художня спадщина активно переосмислюються істориками і літературознавцями, про що свідчать праці Ф. Колесника, Л. Могильного, А. Погрібного, М. Яценка та ін. Дослідники, як правило, висвітлювали політичну або письменницьку діяльність Б. Грінченка, залишаючи осторонь журналістські здобутки. Тож досі недослідженою залишається діяльність українського політика-радикала в історії розвитку газети "Рада".

Актуальність статті, таким чином, зумовлена потребою висвітлення внеску Б. Грінченка у формування ідеологічного дискурсу цієї газети. Після оприлюднення в Російській імперії Маніфесту 17 жовтня 1905 р. про забезпечення демократичних свобод у Росії, зокрема свободи слова й друку (що означало і дозвіл на видання книг і періодики неросійською мовою), на території Східної України значно пожвавився процес заснування національних часописів. Одне за одним почали з'являтися видання: "Хлібороб", "Рідний край", "Громадська думка", "Нова громада", "Рада". Редактором останньої спочатку значився Б. Грінченко, потім М. Павловський, Ф. Матушевський, А. Ніковський та ін. Ставлячи своїм завданням служити освітнім, культурним, громадським та політичним інтересам українців, газета намагалася тримати читачів у центрі всеукраїнських новин і стати координуючим центром національно-визвольного руху. Як зазначалося на першій сторінці низки номерів, "Рада" стоїть за парламентарний лад у державі, за рівне право всім, за волю і права українського народу і всіх інших народів Росії, за землю хліборобам, за інтереси трудящого народу; вона боротиметься проти всякого гніту й насильства.

Народня просвіта й культура вкраїнського народу буде для неї такою ж дорогою справою, як і політичні права, як і права та потреби робочих мас" (1906. - 10 листоп.). Тим самим "Рада" заявляла про себе як наступницю забороненої імперським урядом "Громадської думки". Попри налаштованість на підвищення культурного рівня українців, газета не завжди мала необхідну підтримку з боку діячів українського руху в провінції. Недаремно видавець "Ради" Є. Чикаленко в одному з листів до М. Гехтера писав: "Що може зробити газета, коли наш народ не вміє її читати?".

.2 Активну роль у відстоюванні ключових суспільно-політичних засад газети відігравав Б. Грінченко

В останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. цей діяч був досить яскравою постаттю. У 1891 р. (за іншими даними - 1892) він спільно з І. Липою, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським та ін. заснував Братство тарасівців. У 1884-1900 рр. працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював із місцевою громадою. На кошти І. Череватенка організував у Східній Україні видавництво популярних книжок українською мовою ("Про грім та блискавку", "Велика пустиня Сахара", "Жанна д'Арк", життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.).

З 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії, а наприкінці року очолив ліву течію УДП, що створила Українську радикальну партію (наприкінці 1905 р. об'єдналась із УДП в Українську демократично-радикальну партію). За дорученням Київської громади Б. Грінченко редагував "Словар української мови" (1907-1909, т. 1-4), з 1906 р. став співробітником газети "Громадська думка" та редактором журналу "Нова громада". У 1906-1909 рр. публіцист очолював київську "Просвіту". Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП, у "Листах з Наддніпрянської України" (газета "Буковина", 1892-1893), у циклі "Тяжким шляхом" на сторінках "Ради" та інших виданнях. Талановитий письменник, драматург і перекладач світової класики, здібний публіцист - ось неповний перелік творчих уподобань Б. Грінченка. Перу журналіста належить серія публікацій під назвою "Тяжким шляхом", де розглянуті різні аспекти українського життя: проблеми тогочасних політичних партій, вітчизняна преса, культурно-просвітницька робота, статус української мови та проблеми її правопису, становище української інтелігенції, діяльність профспілок тощо.

На шпальтах газети Б. Грінченко давав сміливу відсіч критикам української преси і поступово залучав усе ширші кола національної інтелігенції до творення державних цінностей. Публіцист ґрунтовно проаналізував умови появи українськомовної преси в Наддніпрянській Україні, визначив шляхи її розвитку, зупинився на найважливіших причинах, що гальмували поступ демократичної і національної думки в Росії. Тому ця стаття й досі вважається цінним джерелом в історії української преси. Провідні ідеї, висловлені у наступних частинах циклу "Тяжким шляхом", співзвучні з програмними зверненнями Б. Грінченка до співвітчизників: "Чого нам треба?", "Чого у нас досі нема доброго ладу?", "Якого ладу нам треба?". У цих агітаційних матеріалах лідер Української радикальної партії висловлював погляди на становище селян і робітників, їхні умови праці, соціальну незахищеність і намагався обґрунтувати шляхи покращення всіх рівнів їхнього життя. Прикметно, що адресатом Грінченка-редактора "Ради" була українська інтелігенція, тоді як програмних звернень - селяни і робітники. Талановитому письменнику вдавалося оперувати різними стилями, щоб встановити максимально тісний комунікативний контакт із різнорідною аудиторією.

.3 Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача

Незважаючи на свої народницькі симпатії, успадковані в останній третині ХІХ ст. (так звані "ходіння в народ") і відображені в низці повістей та оповідань, таких як "Останній промінь", "Під тихими вербами", "Як я вмер" та ін., Б. Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача.

Заперечуюючи закиди, що ця газета нецікава для селянина чи робітника, публіцист стверджував, що "головна мета щоденної газети - задовольняти потреби культурнішої частини громадянства" (1906. - 15 жовт.), тоді як для висвітлення проблем селянства слід заснувати щотижневе періодичне видання. Тим самим редактор стверджував певний елітарний статус газети, а також висловлював інтенцію про активну інтеграцію в європейський інформаційний простір, відкритий, здебільшого, саме для освіченого реципієнта. При цьому Б. Грінченко вдавався до критики і закидав українській пресі обережність у трактуванні питомо національних проблем, прихильність до імперської ідеологічної риторики. "Треба тільки, щоб усі ті справи (тобто ті, про які пише газета. - О.Л.) розглядалися з погляду інтересів рідного краю й народу, щоб справам місцевим з-за меж нашого краю не надавалося ваги загально-державної і щоб поперед усього обмірковувалися потреби свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента і показувалося, як ці проблеми можливо задовольнити" (1906. - 21 листоп.). Прикметно, що авторські ідеї редакція "Ради" сприйняла обережно і подала примітку під статтею, що вона "з деякими думками автора на українську періодичну пресу не згоджується" (1906. - 21 листоп.).

Політичні прокламації та художні твори цього радикала свідчать про постійне осмислення цієї проблеми та пошуки її вирішення. Так, у брошурі "Якого ладу нам треба?" політик докоряє співвітчизникам у недостатній активності у справі культурного відродження України. Авторським "alter ego" виступає один із героїв оповідання "Як я вмер". Персонаж звертається до українських інтелігентів у такий спосіб: "У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім'ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить рідної дитини віддавати рідному народові всі сили, всі думи, всі свої почування ... Там чужою мовою говорять, чужим душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються". Тим самим Б. Грінченко висловлює певні песимістичні прогнози щодо місця інтелігенції в поворотних подіях українського життя, що й частково підтвердилося у період 1917-1920 рр.

.4 Значення освіти у публіцистиці Грінченка

Чи не першочергове значення письменник надавав освіті, що ілюструє його публікація "Український університет" з приводу вимоги київських студентів викладати у вищих школах рідною мовою. Провідні положення тут перегукуються з проблематикою таких статей Б. Грінченка, як "На беспросветном пути. Об украинской школе", "Яка тепер народна школа на Вкраїні", "Народнопросвітні книжки" та ін. Порушена проблема знайшла широкі відгуки у читачів "Ради". Чи не в кожному номері газети почали з'являтись заяви різних верств населення на підтримку. Крім того, Б. Грінченко - колишній провінційний учитель - переймався браком освіти на селі. "Більш як сто років українську школу скасовано, - писав він. - Вся наука відбувається московською мовою і з давніх-давен школа впевняє селянина, що його рідна мова - то не мова, а нікчемний жаргон, який треба швидше покидати ..." (1906. - 22 жовт.). Свої твердження публіцист ілюструє низкою відгуків селян про цю проблему, їхнє нерозуміння літературного українського слова. Дискутуючи з цього приводу, письменник дає ґрунтовні пояснення принципів українського правопису і тим самим проводить просвітню роботу на сторінках "Ради".

З одного боку, він визнає, що в основу літературних норм має бути покладено мову українських класиків: І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ганни Барвінок.

З іншого - публіцист добре усвідомлює, що існує необхідність творити нові пласти лексики, що виходять за межі народницького канону, етнографічно-побутового художнього стилю, притаманного ХІХ ст. "Як ви мовою Марко Вовчок і Тараса Шевченка напишете про банківські справи, про економічні події у світі?" - резонно запитує він (1906. - 3 груд.). У такий спосіб Б. Грінченко захищає і схвалює процес новотворення абстрактних понять і термінів, розпочатий О. Пчілкою, М. Старицьким, Лесею Українкою, І. Франком, О. Кобилянською та ін. Пояснивши основні норми правопису, в основу якого покладено народну мову Наддніпрянської України, він радить: "Нехай кожен, хто знає сю справу (український правопис. - О. Л.) навчає кожного письменного чоловіка" (1906. - 3 груд.).

Досить сміливо громадський діяч відгукувався про потребу національної самоідентифікації українського народу, про запровадження федерального устрою в Російській імперії, про необхідність судової та земельної реформ. Проте ці погляди він висловлював переважно у політичних прокламаціях Української радикальної партії, а на сторінках "Ради" сконцентровувався на проблемах становлення української преси й освіти. За час свого існування газета пережила значні фінансові труднощі, несправедливі напади недоброзичливців.

Як писав наприкінці 1910 р. Є. Чикаленко своєму товаришеві М. Комарову: "З "Радою" діло обстоїть весело: обіцянок багато, і коли всі обіцянки виконаються, то протягнем видання в 1911 р., а щоб покрити дефіцит цього року, мушу закласти дім, бо це у мене одне майно, що не заставлено. Але дарма: ми дістали від передплатників до 500 листів, в яких молять, благають не припиняти "Ради", доводять, що це величезної, історичної ваги діло, що без газети пропаде весь рух, а інші кажуть, що без газети і жити не варто". Біля джерел цього руху був і Б. Грінченко. На жаль, чільник Української радикальної партії ще наприкінці 1906 р. розірвав стосунки з газетою. Однак важливим чинником постає те, що виголошені ним погляди в "Раді" були загалом співзвучні з ідеологічними дискурсами низки українськомовних видань - "Вістей", "Зорі", "Доброї поради", "Рідного краю", "Нової громади", "України". Ця обставина засвідчує органічну включеність Б. Грінченка, якого С. Єфремов недаремно назвав "символом епохи", у суспільно-політичне життя України початку ХХ ст.

Висновки до четвертого розділу

Проаналізувавши публіцистику Б. Грінченка на сторінках газети "Рада" в контексті його письменницької та політичної діяльності, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. письменник вислювлював досить сміливі й актуальні ідеї про соціальний та культурний стан України своєї доби і тим самим зробив значний внесок у процес пробудження національної свідомості й становлення вітчизняної періодики.

Висновок

Грінченко Борис Дмитрович (часто друкувався під псевдонімами Вартовий, В.Чайченко, Л.Яворенко та ін.) став відомим завдяки своїм літературним, публіцистичним, мовознавчим працям та суспільній діяльності. 90-і роки ХІХ ст. у творчості Грінченка позначені інтенсивними дослідженнями етнографії та фольклористики, підсумком котрих стали праці "Этнографические материалы" та "Литература украинского фольклора", що вийшли за його редакцією. У 1902-1904 рр. учений редагує і додає власний матеріал до "Словаря української мови" (68 тис. слів). Важко переоцінити цей етапний для української лінгвістики словник, високо поцінований ще за життя Грінченка - у 1906 р. за цю працю він був нагороджений премією імені Миколи Костомарова Російської Імператорської Академії наук.

Втім, Грінченко ніколи не був класичним кабінетним вченим - громадська діяльність важила для нього надто багато. Годі і казати, саме він став першим головою товариства "Просвіта" на наддніпрянській Україні. А це означає, що до організовуваних "Просвітою" бібліотек, курсів для неписьменних, хорів, театральних вистав, популярних видань доклав свою невтомну руку Борис Грінченко.

У 1905 р. він - один із засновників Української радикальної партії. І ще символічний штрих до портрету: здавши екстерном іспит на звання народного вчителя, Грінченко працював у період 1887-1893 рр. у приватній школі Єкатеринославської губернії. І в силу цієї обставини хочеться віднести його до кола тих великих осіб, що називаються вчителями нації. З цього приводу афористично мовив С.Єфремов: "Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу". До цього типу людей він і відносив Грінченка. Важливою частиною усієї грінченкової спадщини є публіцистика, його здобутки як організатора української преси.

А співпрацював він із численними галицькими часописами: "Світ", "Зоря", "Правда", "Діло", "Народ", "Зеркало", "Учитель", "Дзвінок", "Літературно-науковий вісник", наддніпрянськими "Киевской стариной", "Радою". Був засновником і редактором щоденного видання демократичного спрямування "Громадська думка". Викливають інтерес також створені Грінченком рукописні журнали та збірники "Квітка", "Пролісок", "Весна", "Думка", а також друковані альманахи "Криничка" (1896), "Степові квітки" (1899), "Хвиля за хвилею" (1900), "Дубове листя" (1900), "Досвітні вогні" (1906).Публіцистика Бориса Грінченка за тематикою та ідейним змістом різноманітна: шкільництво, мовне питання, потреба піднести загальний культурний рівень народу, закономірності журналістського руху в Україні та нізка інших не менш важливих аспектів українського життя знаходять глибоке трактування з-під його пера.

Список використаної літератури

1. Бурячок А.А. Новіші розвідки з питань української лексикографії // Мовознавство. - 1968. - №1. - С.19-23.

. Гнатюк І. „Мова - це квінтесенція нації... // Книжковий клуб плюс. - 2010. - №3. - С.9-10.

. Горецький П.И. Історія української лексикографії. -К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - 242с.

. Гречанюк С. „Дякою нас тоді люди згадають...: (до 120-річчя з дня народження Бориса Грінченка)// Українська мова і література в школі. - 1983. - №12. - С.60-63.

. Грінченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / за ред. Б. Грінченка: в 4 т.; фото передрук. - К.: Лексикон, 1996. - Т.1. - С.ХІІІ-ХХХVІІ.

. Загірня М.Дещо про Бориса Грінченка // Прапор. - 1967. - №10. - С.102-103.

. Зубкова Н.М. Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б.Д. Грінченка: (З фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського). - К., 2008. - 179с.

. Калашник В.С. Фразеологічні набутки „Словаря української мови за редакцією Бориса Грінченка // Лінгвістика: зб. наук. праць./ за ред. В.Д. Ужченка. - №1 (13). - Луганськ: Альма-матер, 2008. - С.234-239.

. Каленюк С. Духовний пам'ятник Бориса Грінченка // Слобожанський луг: Літературно-мистецький альманах. - Луганськ, 2010.

. Клімашевська О.А. Педагогічна спадщина Б. Грінченка в практичній роботі Олексіївської неповної середньої школи №21 ім. Б.Д. Грінченка// Освіта на Луганщині, 2007 - №03,с.73-78

. Копиленко Н.Б. Забуте ім'я повернули // Вечірній Київ. -1998. -10 груд. - С.6.

. Копиленко Н.Б. З історії „Словаря української мови Бориса Грінченка // Українська мова і література в школі. - 1990. - №7. - С.60-63

13. Неживий О. Особистість вчителя національної школи в доробку Б. Грінченка //Дивослово. - 1997. - №4. - С. 36-41.

. Неживий О. Образ світу в педагогічній системі Б. Грінченка // Педагогіка і психологія. - 1997. - №1. - С. 209-214 (у співавторстві з І. Карпенком).

. Неживий О. Борис Грінченко - педагог: від минулого в майбутнє // Рідна школа. - 2009. - №2. - С. 21-25.

. Зубкова Н.М. Архiв i бiблiотека видатного дiяча українського просвiтництва Б.Д. Грiнченка : (з фондiв Нацiональної бiблiотеки України iм. В.I. Вернадського) / Н.М. Зубкова; Нац. акад. наук України ; Нац. б-ка України iм. В.I. Вернадського ; Iн-т рукопису. - Київ : НБУ iм. В.I. Вернадського, 2010. - 177 с.

. Пільгук І. Класична спадщина Бориса Грінченка//Борис Грінченко. Вибрані твори - І.: АН України, 1963,- т.1

. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості - К.: Дніпро, 1938 - 268с.