Публіцистика Івана Франка
Зміст
Вступ
1. Загальні відомості про публіцистику, її особливості
1.1 Визначення поняття "публіцистика"
1.2 Функції, властивості та завдання публіцистики
1.3 Розвиток української публіцистики
Висновки до 1 розділу
2. Публіцистична діяльність Івана Франка
2.1 Публіцистична спадщина Івана Франка
2.2 Значення публіцистики в житті Івана Франка
2.3 Іван Франко як постать в українській публіцистиці
2.4 Вплив Івана Франка на українську публіцистику
Висновки до 2 розділу
3. Аналіз публіцистичної творчості Івана Франка
3.1 Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості Івана Франка
3.2 Використання метафор у публіцистичних текстах Івана Франка
Висновки до 3 розділу
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми: Публіцистичні твори Франка на сьогоднішній день мають значний вплив на українську публіцистику, як фундаментальні і тематично актуальні у наш час. Публіцистика Франка - явище багатогранне, різнопланове і по-своєму унікальне, адже феномен української публіцистики полягає у необхідності письменницького слова бути і "дзвонами гучного бою", і політичною трибуною, і "криком та стогоном" суспільства. Цей феномен мав свої особливості у різні періоди суспільно-політичного життя країни. Автор обговорював болючі проблеми національного самоствердження з позицій історичної правди, моралі та загальнолюдських цінностей із залученням читачів до щирої та відвертої розмови, що є універсальним засобом розвитку самосвідомості нації. Публіцистична праця його спрямована на виникнення нових стандартів мислення і сприйняття соціальної дійсності. Іван Франко був одним з перших, хто розробляв науково-теоретичні основи публіцистики, а також він зробив величезний внесок у розвиток образності публіцистичного слова за допомогою створення індивідуально-авторських метафор різного типу.
Публіцистичний доробок письменника, значною мірою актуальний дотепер. Тому виникає необхідність комплексного вивчення публіцистики цього талановитого автора.
У своїх творах Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу, а його творчість гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення публіцистики письменника дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке б залишилося поза його увагою і не знайшло у творчості письменника відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом. І найголовніше він був чудовим публіцистом.
Публіцистику Франка досліджували такі вчені: М. Нечиталюк (стаття "До питання про світогляд Івана Франка (Нові матеріали)"), світоглядну еволюцію відстежували Я. Грицак ("Дух, що тіло рве до бою" та "Пророк у своїй вітчизні") та Б. Червак у книзі ""Наперед українці" (До національної ідеї Івана Франка)", О. Забужко у праці "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період", А. Пашука та А. Мазепа "Історико-філософське трактування поступу в публіцистиці Івана Франка", М. Жулинський осмислював питання суспільного поступу в публіцистиці Івана Франка крізь призму духовного розвитку суспільства.
Мета даної курсової роботи - це всебічне та обєктивне вивчення публіцистики Івана Франка, як ключового елементу української публіцистики.
Для реалізації поставленої мети виконано такі завдання:
аналіз публіцистичної спадщини Івана Франка;
аналіз значення публіцистики в житті Івана Франка;
дослідження політичного відтінку в публіцистиці Івана Франка;
аналіз філософсько-політичного змісту публіцистики Івана Франка;
дослідження Івана Франка, як постаті в українській журналістиці.
Обєкт дослідження - це сукупність відношень різних аспектів та ланок публіцистики Івана Франка.
Предмет дослідження - це публіцистика Івана Франка.
Для дослідження даної курсової роботи я користувалась такими методами:
nбібліографічний;
nісторичний;
nпорівняльний;
nаналітичний;
nсинтетичний.
Структура й обсяг роботи. Мета й завдання дослідження зумовили структуру курсової роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дослідження становить _____ сторінок, основного тексту - сторінок. У списку літератури - 45 найменувань.
1. Загальні відомості про публіцистику, її особливості
1.1 Визначення поняття "публіцистика"
Слово "публіцистика" виникло в німецькій мові ("Publizistik"), але постало з латинського слова "publikus", що в перекладі означає - "суспільний, народний". З німецької мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську.
Публіцистика - це своєрідний тип творчості, предметом якого є важливі питання й актуальні явища суспільного життя, а для метода їх освоєння характерно, поєднання логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, в результаті чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність, тобто публіцистичний твір, який спрямований на дослідження, узагальнення, пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й свідомість суспільства.
"Публіцистика, - стверджує відомий науковець-журналістикознавець Йосип Лось, - це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності".
Предмет публіцистики - це соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.
Публіцистика - це також суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина - це два глибоко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонування суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.
франко публіцистика метафора українська
Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у нарисі "Коротка новела", що був уперше опублікований у газеті "Вечірній Київ" 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі "Вечірні розмови". Автор замислився над газетною сторінкою оголошень при шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. "\ подумалось мені, - розповідає далі М. Рильський, - що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов'язок, чеснота і розпуста не покривають усього того значного, що буває межи людьми". Для доведення цієї думки автор "Вечірніх розмов" розповідає одну давню київську історію.
.2 Функції, властивості та завдання публіцистики
Публіцистика потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, - для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.
У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:
·формувати громадську думку,
·викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.
Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, - він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.
Однією з основних властивостей сучасної публіцистики - її науковість. Поєднання науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів з усіх сторін осмислити підняту проблему, дати точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не лише вибухом емоцій і почуттєвими доказами, а й цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне - достовірна, аргументаційна база - це те, що дозволяє сьогодні говорити про публіцистику як різновид наукової діяльності.
А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистичної творчості, її об'єкт і предмет. Об'єкт публіцистики - уся реальна дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це - наука й мистецтво, виробництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкільництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильного ока публіциста.
Змістова універсальність журналістського твору об'єктивно передбачає й багатоаспектність форми, яка має більше рівнів вимірів, ніж поетика художньої літератури.
Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше - він повинен уміти повернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.
В основі праці публіциста - відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:
·віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вивчення;
·вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;
·дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв'ю;
·перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хронологічного перебігу подій, причинно-наслідкових зв'язків, генезису, структури і т. ін. явища;
·створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.
Публіцист - першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загалу.
З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси російського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904-1968), об'єднані ним у книгу "Районні будні" (1952-1956). З певною мірою метафоричності можна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі "Новый мир" (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили посилення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатиме сутність літератури та публіцистики шістдесятництва.
"Районні будні" не були фактом документалістики, у них широко використовувався авторський вимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим, гостро актуальним суспільним змістом, глибоко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й "вигаданий ') сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пером журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободенний твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним гарантом його появи в друці.
Разом з тим слід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси "Районних буднів" проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журналіст виступив тут як першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.
У художньо-публіцистичних творах провідна роль належить особі оповідача, який розповідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного факту до другого, знайомить з явищами, аналізує і роз'яснює проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує читача лабіринтами подій і фактів, думок і міркувань, є важливою ознакою публіцистики. У свідомості читача, як правило, закріплюється образ автора-оповідача з його улюбленою темою, системою аргументації, мовним стилем.
Розвиток публіцистичного стилю нерозривно повязаний з історією розвитку літературної української мови, тому що публіцистичний стиль є одним з її складових частин. Елементи публіцистики були притаманні ще слов'яноруській літературній мові, яка була поширена на Україні в 17 ст.
У гострій полемічній, викривальній літературі публіцистичного стилю, поширеній у ті часи, знаходить своє відображення визвольний рух українського народу, його згуртованість у боротьбі проти агресивних намірів султанської Туреччини і шляхетської Польщі. І проти спроб знищити українську культуру, мову і релігію за допомогою Унії.
Робилися спроби запровадити жанр публіцистичної публіцистики: до таких спроб можна віднести намагання розширити сфери вживання української літературної мови Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулаком-Артемовським, і звичайно, мовну практику журналу "Основа". Велику роль у збагаченні української літературної мови і її стилів відіграв розвиток прогресивної української публіцистики, зокрема діяльність І. Франка, Л. Українки, П. Грабовського, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших, чия мовна практика ґрунтувалася на загальнонародній мові, і одночасно розвивала українську літературну мову, збагачуючи та доповнюючи її новими жанрами, які б відповідали новим соціальним потребам. В українську літературну мову потрапила велика кількість загальновживаних термінів суспільно-політичної та наукової лексики, збагачувався запас синонімічних можливостей, деяка кількість загальновживаних слів набула ряду нових значень або нових відтінків цих значень, в українській мові зявилися стійкі словосполучення, які утворилися на основі публіцистичної лексики.
Вплив публіцистики на художню літературу виявлявся у вигляді тенденції, яка несе в художній твір не лише публіцистичну спрямованість, а й авторські прийоми, спеціальну лексику.
У науковій літературі публіцистичний стиль досліджувався з 20-х років XX ст. На той час вже були вироблені основні жанри, які набули своєї досконалої літературної форми під пером кращих письменників і журналістів, вони сприяли подальшому становленню української літературної мови в цілому.
-ті роки характеризуються важливими процесами подальшого збагачення публіцистики новою лексикою і фразеологією, процесами граматичного нормування й стилістичного вдосконалення.
Висновки до 1 розділу
Отже, публіцистика - це своєрідний тип творчості, предметом якого є важливі питання й актуальні явища суспільного життя, а для метода їх освоєння характерно, поєднання логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, в результаті чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність, тобто публіцистичний твір, який спрямований на дослідження, узагальнення, пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й свідомість суспільства.
Предметом публіцистики є соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект різних явищ життя людини (економічних, моральних, духовних тощо) і проблем, які цих явищ стосуються.
Щоб писати публіцистичні твори треба яскравий талант, великий життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності та зрозумілий для людей стиль.
Виділяють дві головні функції публіцистики:
формувати громадську думку;
-викликати зміни або встановлювати в людській свідомості критерії та оцінки соціальних подій.
Головною особливістю публіцистичної діяльності є вміння повернути предмет свого дослідження суспільною стороною, показати його значимість, розкрити моральний та філософський зміст, привернути увагу читацького загалу.
Розвиток публіцистичного стилю нерозривно пов'язаний з історією розвитку літературної української мови, тому що публіцистичний стиль є одним з її складових частин.
Велику роль у збагаченні української літературної мови і її стилів відіграв розвиток прогресивної публіцистики, зокрема діяльність Л. Українки, П. Грабовського, В. Стефаника, М. Коцюбинського і, звичайно, І. Франка, чия мовна практика базувалася на загальнонародній мові, доповнюючи її новими жанрами, які б відповідали новим соціальним потребам.
2. Публіцистична діяльність Івана Франка
2.1 Публіцистична спадщина Івана Франка
Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність І. Франка, який відзначився плідною та невтомною працею для соціального і культурного поступу української нації. Творча спадщина Великого Каменяра є цінним джерелом для вивчення як життєвого шляху непересічного літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини. Саме тому досить важливим є ретельне дослідження листів та публіцистичних творів Івана Франка, які стосувалися як важливих аспектів життя літератора, так і проблем загальнонаціонального масштабу.
Епістолярні джерела та публіцистичні твори письменника зацікавили багатьох дослідників творчості Каменяра.
Безперечно, заслуговує уваги публіцистичний доробок письменника. Окремі статті автора розкривають непрості сторінки його життя. В праці під назвою "Як це сталося" автор пригадав про арешт 1877 р., підозри в скоєнні злочину 1880 р., перебування в тюремній камері, під враженням від якого написав оповідання "На дні". Окрім цього, звинувачення політичного характеру негативно вплинули на подальше професійне зростання творця. З цього приводу він писав: "Пропала для мене надія дістати посаду гімназійного вчителя, пропала марно ціль університетських студій. До того я не мав жодних засобів розпочати які-небудь інші студії, бо перестрашена процесом українська суспільність відвернулась від усіх засуджених.".
Про те, що політичні арешти перешкодили Іванові Франку отримати посаду доцента Львівського університету, йшла мова у статті "Історія моєї габілітації", вперше надрукованій у газеті "Діло" 1912 р. Автор детально пригадав свої розмови з цього приводу з віце-президентом Галицької крайової шкільної ради, міністром освіти Австро-Угорщини, намісником Галичини графом Казимиром Бадені, котрий звернув увагу не лише на арешти І. Франка, але і його співпрацю з демократичною польською газетою, що виступала проти корупції в Галичині, та інше.
Не залишилися поза увагою письменника найважливіші проблеми національно-культурного життя. Про це свідчать праці письменника, присвячені театральному мистецтву в Галичині, виданню україномовних книг, необхідності реформувати вивчення української літератури в галицьких гімназіях, забороні надсилати ЛНВ (Літературно-науковий вістник) до Росії. Досить цікавим був "Одвертий лист до галицької української молодіжи", написаний під враженням революційних подій у Росії 1905 р., які Франко розглядав як перший крок до повалення царизму і покладав на них чималі надії, що мали суттєво вплинути на літературне, громадське та політичне життя. Саме тому письменник звернувся до молоді з проханням заздалегідь підготуватися до таких змін: "Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею".
Слід зазначити, що Іван Франко в багатьох працях, щоб переконливо показати найважливіші національно-культурні проблеми українців, використав дані статистичного характеру. Зокрема в статтях "Галичина в сьогорішнім бюджеті", "Що коштують наші школи", "Наші народні школи і їх потреби" автор прийшов до висновку, що серед усіх провінцій Австро-Угорщини Галичина отримувала найменше коштів з бюджету на розвиток освіти.
Публіцист не міг залишитися осторонь розвитку літературного процесу. Про це свідчать праці автора. Досить цікавими серед них були: "Про видання творів Т. Шевченка", "Із історії "москвофільського" письменства", "Українська альманахова література" та інші. Проте особливий резонанс мала праця "Поет зради", присвячена польському лірику Адаму Міцкевичу, де Іван Франко зробив глибокий аналіз творчості відомого літератора та прийшов до наступного висновку: "Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича, і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерно, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення естетичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами. і сумний мусить бути стан народу, який такого поета вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком. ". Публікація вищевказаної статті в одному з німецькомовних видань викликала неабияке обурення серед польського населення Галичини; письменник змушений був відмовитися від редагування часопису "Курєр львівський", де йому непогано платили. Згаданий факт в черговий раз підтвердив, що Франко не зраджував ні за яких обставин власних переконань.
Публіцистичні праці Івана Франка, вперше опубліковані, як правило, на сторінках періодичних часописів Галичини, є не менш цінними для дослідників, оскільки містять змістовний матеріал про окремі сторінки біографії письменника, важливі проблеми національно-культурного життя, які не могли залишитися поза увагою творця. Прикладами можуть бути розвиток загальноукраїнського та світового літературного процесу.
2.2 Значення публіцистики в житті Івана Франка
Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі Івана Франка пояснюється декількома взаємоповязаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Перефразовуючи його відоме висловлювання про поета, він постійно болів чужим і власним горем, не міг бути байдужим до того, що стосувалося долі власного народу. Почавши свою творчість з лірики, постійно обсервуючи життя, він наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою політичного думання. Цьому сприяла його інтенсивна громадська діяльність, про що переконливо говорять усі дослідники його життя і творчості.
По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків. Іншими словами, Франко змушений був займатися нерідко рутинною, одноманітною журналістською поденщиною. Сам він, як відомо, гірко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статті на дуже нудні теми, а тому мало було охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоіронія. Насправді, навіть написані статті і огляди, памфлети і кореспонденції на спеціальні, суто професійні теми у часописах польською чи німецькою мовою були позначені небуденним талантом і властивою для геніїв сумлінністю.
Відомі, наприклад, величезна кількість суто наукових досліджень Івана Франка на економічні теми. Цими питаннями зайнята сучасна економічна наука.
Далеко не всі праці цього спрямування зайняли цілих дві книги 44-го тому 50-томного видання його творів. Але ж серед численних його публікацій у газетах немало таких, які сміливо можна зарахувати до економічної публіцистики. Вони містять оригінальні спостереження над актуальними питаннями тогочасної економіки, тут по-іншому і у специфічній формі трактуються економічні питання у тісному звязку з політикою, мораллю, історією, людськими долями. Тут теж яскраво проявилося саме публіцистичне покликання і талант популяризатора, які вимагають окремого професійного дослідження.
По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблена величезною історичною практикою, від ораторського мистецтва античного світу та багатою усною та рукописною публіцистикою Київської Русі і досвідом видатних попередників письменника до сучасних йому українських та європейських мислителів, була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенні раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал. І коли сам публіцист нарікав на те, що він не може позбутися цілісного образного бачення навіть у своїх рецензіях, то таке поєднання раціонального та емоційного, яке суперечить "чистій" науці, найкраще відповідає творчому методу публіциста.
По-четверте, природна тяга до публічного, резонансного, політично-гострого слова цілком відповідала саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Все це у тій чи іншій мірі мусила компенсувати література, усне, друковане слово і, насамперед, публіцистика. У сукупності із практичною організаційною працею серед людей.
Ставлячи для публічного обговорення питання "Франко і українська публіцистика", я цілком усвідомлюю багатоаспектність його розвязання у різних часових частинах. Цілком правомірний розгляд праці І. Франка як історика української преси, публіцистики. В оглядовому плані це питання найкраще зясовано в сучасній науці. Зявилися навіть перші книги, в яких діяльність письменника у цій галузі стала предметом спеціального розгляду. Маємо вдалі спроби розглянути діяльність Івана Франка як теоретика публіцистики.
Постановка проблеми "Іван Франко і українська публіцистика" дає можливість говорити про явище у трьох часових площинах. Перша - це Франко як дослідник минулого української публіцистики і преси. Дослідники справедливо вважають його першим, найкомпетентнішим істориком, який залишив нам не тільки багату за фактажем і точністю класифікацію історико-журналістських процесів, але й методику підходу для цих нових для тогочасної науки явищ.
Друга - це виважена оцінка сучасних йому літературно-публіцистичних явищ на фоні тогочасних літературних та суспільно-політичних подій. Можна без перебільшення сказати, що активно займаючись як літературою, так і журналістикою, він заклав добрі наукові основи теорії публіцистики, тобто став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.
Третій і найважливіший для нас аспект мислення І. Франка як публіциста - практика і теоретика - у тому, що він постійно був націлений у майбутнє. Може, тільки сьогодні ми можемо по-справжньому оцінити вагомість і повчальність його досвіду, як і тих далекоглядних застережень, які він робив у той далекий від нас час. Він не винен у тому, що і його сучасники, і наступні покоління політиків та літераторів далеко не завжди прислухались до нього.
Це дуже важливо, оскільки без розуміння природи і закономірностей самої публіцистики, не можна належно оцінити її ролі у суспільстві. Однак відразу слід наголосити на тому, що публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на фоні літератури і журналістики. Дослідники цілком слушно наголошують на тому, що під впливом австрійсько-німецьких традицій ще у другій половині Х1Х ст. у Галичині слова "публіцистика" і "журналістика" вживали як синонім. Поступово ці поняття диференціювалися. У трактуванні Каменяра публіцистика асоціюється все-таки з певним видом літературної праці у періодичній пресі.
Відомий дослідник публіцистики Франка М. Нечиталюк на основі осмислення цілої низки міркувань письменника дає таке описове тлумачення цього неоднозначного явища. "Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то, згідно з його теорією, справжня публіцистика, на відміну від так званої "лубочної публіцистики.", яку він відкидав, це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний звязок з політичним і культурним життям суспільства ("політичним моментом"), актуальність і оперативність ("моментальність") реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну ("переродження") панівної громадської думки ("опінії") у дусі прогресивних ідей часу".
Це справді спроба описати на основі певних параметрів (місце побутування, мета, виконуване завдання раціонального й емоційного тощо) живе й суперечливо літературне творче явище, а не дати йому цілісне визначення, якого у письменника немає. У 60-70-х роках минулого століття у журналістикознавстві робилися спроби системного погляду на публіцистику на підставі функціонального аналізу. Йшлося про взаємозвязаний ланцюжок понять: функції - предмет - зміст - форма - метод, яких ще задовго до цього торкався й Іван Франко. Він, зокрема, звертав увагу на те, що вагомий журналістський матеріал виконував певну суспільно-політичну функцію, формував або змінював громадську думку. Дуже важливе його судження про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їх національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку, викликати відповідну дію, зворушуючи розум і почуття людини.
2.3 Іван Франко як постать в українській публіцистиці
Чи варто так масштабно і широко ставити сьогодні питання, повязане з постаттю Івана Франка? Не тільки варто, а й конче необхідно. До цього спонукає ціла низка обєктивних і субєктивних факторів. Насамперед очевидна для багатьох аналітиків та невтішна для нас всіх істина: пересічний українець, навіть інтелігент, знає про Івана Франка, делікатно кажучи, дуже мало. Йдеться навіть не про ритуали шанування його імені, поклоніння геніальній особистості, її титанічній праці та історичним заслугам, хоч гідність та зрілість нації проявляється і у почутті вдячності до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо підстави говорити про вину непослушенства, про те, що в силу обєктивних, а ще більше субєктивних причин, інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця і сьогодні.
Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками "обудження й зриву Нації", а також роками "наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти", Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді "трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка". Є. Маланюк з болем писав про те, що почувши це імя, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь "інстинкт величі", але "визнавана і відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати". Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками "спецхранів".
Не збираємося щось додавати до слушних думок багатьох сучасних дослідників Івана Франка, які аргументовано доводять, що цього справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя ми ще не змогли осягнути. Можемо навіть сказати, що лише останнім часом зявляються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчої особистості письменника. Це, насамперед, книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана Тихолоза та інших авторів.
Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики Франка, насамперед, академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Каменяра в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.
У якійсь мірі ця прогалина заповнюється працями Ярослава Грицака про політичні погляди та Оксани Забужко про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями політичної постаті письменника у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці.
Завдання цих праць - хоча би побіжно оглянути багатогранну творчість І. Франка через призму його публіцистики, акцентуючи увагу, насамперед, на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, тверезого і результативного політичного думання, нашої здатності оперативно оцінювати дійсність, щоб "рождати слова вагітні чином" (Є. Маланюк). Йдеться не тільки про публіцистичний резонанс художнього і філософсько-політичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рівня його масштабного мислення, тобто наскільки українська публіцистика засвоїла уроки видатного мислителя.
Розвиток його здобутків не треба розуміти спрощено і прямолінійно. Писане ним підказувалось реальним життям, було вистражданим і артикульованим у різних формах. І той, хто стояв на подібних з ним позиціях, не міг не прийти до тих думок, того психологічного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обовязок, який він мусив втілювати в життя. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, - таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високопарних висловах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві, орачем на зарослій шкідливим буряном народній ниві.
Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі і разом з тим, володіючи подиву гідною поетичною фантазією, був яскраво вираженим типом діонісійського митця з домінуванням яскраво вираженого національного інтелекту. Оксана Забужко у першій в умовах української незалежності праці про франківський період у філософії української національної ідеї слушно наголосила на тому, що свої філософські погляди І. Франко висловлював переважно у художніх творах. Вона, як і інші дослідники, пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не чисто абстрактного, аналітичного мислення.
У цьому контексті конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії, щоб зайняти гідне місце у народів вільнім колі, його публіцистику. І не просто у плані цитування окремих думок, вирваних з контексту формулювань і закликів із численних статей, рецензій, оглядів, памфлетів, полемічних інвектив І. Франка. Це робилось у масових масштабах майже протягом століття. Маємо піти далі і серйозно дослідити цей вид літературної продукції в дуже складній і багатоманітній системі його творчої спадщини і, що не менш важливо, ролі і місця публіцистики у виконанні письменником тієї справді історичної місії, яку доля поклала на його не такі вже й фізично міцні плечі.
Отже, кілька думок про те, яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика зіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед, кількісні виміри. У передмові до збірки "У наймах у сусідів" письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть з певним здивуванням для себе самого повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини, - це публіцистичні та наукові статті. Разом з тим він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як "початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім обємі не має, мабуть, ні одно словянське письменство".
Треба зазначити, що ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався принципово новий етап у політичній та мистецькій долі письменника. Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1999 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як "Поза межами можливого", "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), цитована передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), монографія "Іван Вишенський і його твори" (1895), поем "Мойсей", "Похорон" та інших творів.
2.4 Вплив Івана Франка на українську публіцистику
Навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, особливо з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її власною творчістю та думками про значення і роль публіцистичного слова Івана Франка, засвідчує величезне розходження між потребами часу та реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності. І це лише частина значно ширшої для сучасного українства проблеми присутності публіциста у суспільно-політичних процесах. Як це не прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є. Маланюка про "неприсутність Франка" і у нинішніх досить складних умовах. Іван Франко і досі залишається недосяжним у своїй високості не тільки для пересічних громадян, але й для тих, хто претендує називатися елітою.
Про неспроможність зрозуміти великого мислителя і сприйняти його уроки у сучасних умовах досить гостро поставив питання І. Моторнюк у статті "Уроки "Мойсея" у звязку із сторіччям появи відомої поеми. Автор, використовуючи широкий історичний фон, слушно говорить про те, що українські політичні лідери упродовж ХХ століття не спромоглися стати тими бездоганними провідниками нації, художній образ якого змоделював письменник.
У статті багато справедливих та гірких думок. Його тривога і біль цілком зрозумілі та виправдані. До них не можна не прислухатись. Але автор надто прямолінійно і спрощено трактує складне питання. По-перше, письменник написав художньо-філософський твір, а не політичну програму і навіть не інструктивну статтю про те, як має діяти політик. Наївним видається звинувачення М. Грушевського та інших політиків у тому, що вони "не читали або забули про неї" (поему "Мойсей") чи настійно радити нинішньому Президентові "прочитати уважно Франкового "Мойсея" і тоді, мовляв, ви спростуєте твердження, що "Мойсея" нема. По-друге, - і це вже значно серйозніше, - Франко писав свій твір напередодні великої революційної бурі, відчуваючи, що вирішуватиметься доля народу "у великій страшній боротьбі".
Суттєвим недоліком української, навіть точніше, україномовної публіцистики є її зацикленість майже винятково на питаннях національно-культурних. Особливо це характерно для письменників. І тут дуже помітна відмінність від досвіду Івана Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових адміністративно-правових стосунків між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку у країні.
У нинішній Україні не можна поскаржитись на відсутність політичного плюралізму. Але умови склалися так, що політика демократичного уряду, попри недоліки і невдачі, не має належного інформаційно-публіцистичного забезпечення. Урядова політика Президента, насамперед, гостро і не завжди справедливо критикується - і це норма демократичного режиму. Але без належного інформування, розяснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полеміки з опозицією не можна розраховувати на успіх у практичній реалізації задуманих акцій. Можливо прихід у Верховну Раду у складі демократичних партій і блоків поважних політологів і журналістів позитивно вплине на зміну ситуації.
Висновки до 2 розділу
Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини XIX - початку XX ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність Івана Франка, який відзначився плідною працею для соціального і культурного поступу української нації.
Творча спадщина Каменяра є цінним джерелом для вивчення як життєвого шляху літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини.
Публіцистичний доробок письменника охоплює найважливіші проблеми національно-культурного життя, розвитку літературного процесу загальноукраїнського та світового.
Домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі Івана Франка пояснюється декількома взаємоповязаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягнув усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Він постійно болів своїм і чужим горем. По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки не приносила практично жодних прибутків. По-третє, саме природа публіцистики, вироблена історичною практикою, була найближчою духовному покликанню письменника. По-четверте, природна тяга до публіцистичного, політично-строгого слова цілком відповідала потребам того часу. Письменник відчув наближення соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, власного університету. Все у тій чи іншій мірі мала компенсувати література, друковане слово, і, насамперед, публіцистика.
Активно займаючись як літературою, так і журналістикою, Франко заклав наукові основи теорії публіцистики, став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.
Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то справжня публіцистика - це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв'язок з політичним і культурним життям суспільства, актуальність і оперативність, реагування на політичні події, науковість і полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних питань з метою впливу на зміну панівної громадської думки у дусі прогресивних ідей часу.
Важливим є судження Франка про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їх національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку і викликати відповідну реакцію, зворушувати розумі і почуття людини.
Останнім часом зявляються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчості особистості Івана Франка. Це книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана Тихолоза та інших авторів. Завдання цих праць - хоча б побіжно оглянути багатогранну творчість письменника через призму його публіцистики, акцентуючи увагу на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, результативного політичного думання, нашої здатності оцінювати дійсність.
Щодо самого автора, то у передмові до збірки "У наймах у сусідів" письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини - це публіцистичні та наукові статті. Він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як "початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім обємі не має, мабуть, ні одно словянське письменство".
Суттєвим недоліком україномовної публіцистики є її зацикленість майже винятково на питаннях національно-культурних. І тут дуже помітна відмінність Івана Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових адміністративно-правових стосунків між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку у країні.
3. Аналіз публіцистичної творчості Івана Франка
Питання політичної самостійності вперше Іван Франко порушив ще 1878 р. у праці "Література, її завдання й найважніші ціхи". Публіцист стверджує, що треба наголошувати не лише на літературній самостійності, а й на політичній, адже без політичної самостійності ніяка інша самостійність, у тому числі й літературна, не можлива, тому він категорично заявляє: "Коли говорите о самостійності, то договорюйте вже до самих крайніх консеквенцій, а не уривайте на півслові" [35, 9]. Своєрідним трампліном у формуванні політичного світогляду Івана Франка стала стаття "Наше теперішнє положення", яку надрукувала газета "Діло" 1883 року. У цій публікації концепція політичної самостійності наближується до концепції політичної сили, адже вони взаємозвязані. Політичну силу, а отже, й політичну самостійність, автор статті розглядає як основну умову участі в міжнародній політиці. "Хто грошей не має, той на торг не ходить! Коли ви будете мати свою силу політичну і будете могти бути порядним клавішем в тій великій клавіатурі наших національних змагань, тоді приходіть сюди" [35, 307], - так він моделює розмову русинів з представниками польських й австрійських сеймів. Ще одна ключова стаття для визначення його світогляду "Програма молодих українців" (від - повідь на програму підпільного товариства Ми - коли Міхновського "Братство Тарасівців") демонструє, що йому імпонують національні погляди молодої української генерації: "Ми всіляко визнаємо і цілком поділяємо ці ідеали" [36, 6]. Категоричний імператив представників "Братства Тарасівців" - "завсіди відрізняти свою націю від інших та підносити національне питання й право української нації скрізь, де це можливо" [36, 6], - був життєвим та творчим кредо публіциста. Іван Франко вважає також важливими положення політичної програми про працю на моральному й науковому ґрунті для задоволення національних, моральних та соціальних потреб. Він цитує кілька уривків з "Програми", яка звучить в унісон з його візією майбутнього України. Національна позиція молодих українців дістає глибоке схвалення великого публіциста. У 1895 р. зявляється стаття, а потім книга галицького соціаліста, члена Ради - кальної партії, Юліана Бачинського "Україна irredenta", у якій вперше концептуально обґрунтовані право і доцільність самостійності України. Іван Франко в рецензії "Ukraina irredenta" тактовно полемізує з Юліаном Бачинським, критикує його за спрощене розуміння складних історичних процесів. Прямо протилежні погляди Юліана Бачинського та Івана Франка на зв'язок політичної та економічної незалежності. Іван Франко вважає, що досягнення політичної самостійності можливе лише у разі подолання економічної залежності. Юліан Бачинський доводить, що економіка України не постраждає у разі розриву її звязків з російською промисловістю, адже галузі виробництва України, Росії, Польщі - ідентичні. Таку недалекоглядність молодого автора заперечує Іван Франко, бо Україна, яка має першість у цукроварінні, не може конкурувати з Росією та Польщею у вуглевидобувній галузі, рибних промислах, вівчарстві та шовкопрядінні. Отже, повна "відрубність" України від Росії означала б її економічний крах. Франко зазначає: "Політична самостійність можлива і у звязку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, хоч би те, чого не хотів добачати Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно" [37, 392]. Цей федеративний устрій публіцист не вважає кінцевим пунктом у самостійницькій еволюції українців. "Нема ніякого сумніву, що Україна (в економічному плані. - С. Г.) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси у своїм кліматі, у багатстві й доброті камяного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець" [37, 392], - вважає він. Повна політична незалежність для Івана Франка поки що має ідеальну, футуристичну форму, але великий мислитель впевнений: "А раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба політичної самостійності України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться" [37, 393]. Найбільша цінність брошури молодого радикала, як зазначає Іван Франко, у відчутті потреби політичної самостійності, у демонстрації майбутнього розвитку України. Отже, публіцист цілковито згоджувався з політичною окремішністю України в майбутньому, але на цьому етапі розвитку національної свідомості та економіки українського суспільства, що не досягли ще свого націє - творчого апогею, наголошував на неефективності сьогочасних самостійницьких постулатів Юліана Бачинського.
Питання "українського національного ідеалу" стало рефреном ще однієї статті "З кінцем року". Автор звинувачує східноукраїнських радикалів у неусвідомленості його та критикує їхню тактику:". Якби ці люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбивих думках, якими вони пройняті, і якби повернули свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу. справа вільної автономної України стояла б і в Росії, і в Європі як справа актуальна" [38, 407]. Український національний ідеал - це політична свобода України.
Публіцист заявляє про національну окремішність України у статті "Поза межами можливого". У ній мислитель глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації, який уміщує в собі "західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі". Іван Франко рішуче відкидає будь-які інші форми державного устрою, крім унітарної держави: "Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та невдоволення відійдуть у сферу історичних споминів" [38, 416]. Думку про право українського народу на національний розвиток Іван Франко розвиває далі в статті "На склоні віку. Розмова вночі перед новим роком 1901". Сюжет цього твору побудований на розмові трьох персонажів, що по-своєму характеризують минуле ХІХ ст. Це песиміст Зенон, який критикує це сторіччя, та оптиміст Іларіон, який схвально відгукується про минулий вік. І саме в уста оптиміста Іван Франко вкладає свою думку про основний позитив ХІХ ст. - національний онтогенез. Іларіон каже: "Для такого великого діла, як відродження та консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму" [38, 424]. Іван Франко в цих словах висловлює переконання, що без віри у свій месіанізм, національний рух не здобуде належного динамізму. Потрібна певна національна ідеологія - система національних базових цінностей, яка б змобілізувала суспільство, зарядила державотворчою енергією. Українцям бракує певної історичної міфотворчості, героїзму, патетики, адже національні міфологеми могли б стати орієнтирами на націєтворчому шляху.
Наступний крок Івана Франка - розробка проблеми цілісності української нації як запоруки її відродження. "Перед українською інтелігенцією відкриється. величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй" [39, 570], - зазначає Іван Франко у статті "Отвертий лист до галицької української молодежі". У цьому одному реченні сформульована позитивна програма становлення української нації з історичного етносу, тут також дуже виразно звучить концепт самостійного політичного життя та ідея соборності Галичини і Східної України.
Про здобуття повної політичної волі висловився Іван Франко у статті "Свобода й автономія", опублікованій 1906 р. у "Літературно-науковому віснику". Він розмірковує про те, який державний устрій буде найкращий для вільного розвитку народів після революційних подій 1905 р. Якщо розглядати теоретично такий державний лад, як автономія, то він, вважає публіцист, якнайтісніше пов'язаний з питанням громадянської свободи. "Думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності" [37, 292], - упевнено стверджує він. Своє розуміння національного ідеалу як повної політичної свободи, що не базується ні на автономії, ні на федерації, Іван Франко окреслює також у статті "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова".
У статті "Легкомисність чи щось інше?" він рішуче засуджує позицію Л. Цегельського (стаття "Румунія, Росія і Україна"), який пропонує "утворити між Росією й Румунією державу-пуффер (буфер. - Г. С.) на українській території", а також віддати Румунії Бессарабію. Франка-політика обурюють спроби представника "СВУ" перекроїти політичну карту світу, жертвуючи при цьому частиною України: "Др. Цегельський. бере на себе роллю щедрого магната, якому нічого не значить дарувати Румунії півмільйона своїх земляків." [40, 136]. Ця позиція Івана Франка вкотре підтверджує його змагання, за будь-яких політичних обставин, до самостійності України.
З національним питанням Франко повязує питання історичного поступу. Поступ для письменника, як у глобальному (цивілізаційному), так і в локальному (національному) значенні, залишався конститутивним атрибутом існування суспільства. Кардіограму суспільного прогресу Іван Франко зафіксував у статті "Що таке поступ?". Від найдавнішої доби людського життя аж до сучасності кінця XIX - початку XX ст. Іван Франко відстежує етимологію по - няття "поступ" як категорії цивілізаційного буття. Публіцист намагається зясувати внутрішні рушійні сили поступу та якими шляхами мусить він прямувати до здійснення щастя людства. Іван Франко наголошує на оберненій пропорційності матеріальних надбань цивілізації до загального рівня добробуту її мешканців: "Людськість багатіє, а тисячі, мільйони людей бідніють, їм робиться тісно. Одним не стає землі, іншим зарібку, всім обмаль хліба" [37, 451]. Нерівність, на думку публіциста, зумовлена поділом праці, який спричинив поділ людей на верстви. Вирішення цієї проблеми лежить в основі всіх тогочасних суспільно-політичних концепцій. Іван Франко детально ревізіонує їх, щоб "знайти вихід з того страшного положення".
Зупинімося на його аналізі анархістських та соціалістичних рецептів щасливої дійсності. Анархістський ідеал нового ладу базується на індивідуалізації людської особистості, але оскільки людина живе в суспільстві, то мусить віддавати частину своєї свободи. Найменша втрата особистих прав можлива лише за умови співжиття в громаді. Федералістичний устрій на основі автономних громад - анархістська візія нового суспільства. Іван Франко зауважує, що цей анархістський ідеал - утопічний, адже для свого здійснення він потребує політично свідомих людей. Докладніше він зупиняється на характеристиці соціалістичної доктрини. Спільна праця і приватна власність - дві підвалини комуністичного ладу. Нівеляція особистих прав - найважливіший негативний аспект, на думку Івана Франка, у політичних поглядах комуністів. "До предметів безпосереднього людського вжитку комунізм не може сягати" [39, 467], - вважає мислитель. Він також коментує плюси та мінуси соціалістичного суспільства. Обіцяна соціал-демократами народна держава, що мала б стати гарантом людського поступу, на його думку, перетворилася б на велику народну тюрму. Адже основна її засада - це встановлення "опіки", що має виразні риси диктатури, над людиною. "Та всевозможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля, власна думка кождого чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо, ануж, держава признає її шкідливою, непотрібною" [36, 471], - Франків етичний персоналізм ніяк не узгоджувався з деперсоніфікованою соціалістичною формацією.
Іван Франко вірив у органічний розвиток суспільства як у матеріально-економічній, так і в духовно-культурній сфері, тому рішуче заперечував, що цивілізаційний поступ може відбуватися під час гегемонії одного класу над іншим. До якого ж суспільного ідеалу він прагнув? Вільний розвиток особистості - ось основа суспільного руху по висхідній. Цю думку Іван Франко висловив у статті "На склоні віку (Розмова вночі перед новим роком 1901)" через оптиміста Іларіона. Особливу увагу звертає Іларіон на емансипацію людської одиниці в національному контексті, яка стала основою державної політики. Національна емансипація, на думку Франка-Іларіона, - це вияв свободи людських духовних та матеріальних потреб від будь-якого гніту. Цей духовний чинник домінує над матеріальним у цивілізаційному розвитку людства і є першодвигуном його поступу.
"Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу - отсе підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому" [39, 474], - у цих рядках виводить Іван Франко своє розуміння ідеального суспільства, до якого повинен прямувати історичний розвиток і яке стане передумовою для подальшого прогресивного розвитку людства.
Цю думку Іван Франко розвиває в статті "Поза межами можливого". Він зауважує, що відбулися зміни в розумінні прогресивних історичних сил, і якщо в статті "Мислі о еволюції в історії людськості" Іван Франко розглядав поступ як результат боротьби продукційних сил, то в статті "Поза межами можливого" шукає причини, які спонукають людину до творення матеріальної культури, та критикує Маркса за спрощене розуміння історії людської цивілізації, адже марксистське вчення пояснює всі політичні, соціальні та духовні процеси економічними причинами.
Публіцист не відкидає матеріального чинника прогресу, проте основним рушієм у сфері матеріальної продукції вважає ідеал життя індивідуального. Індивідуалізм лежить в основі його концепції економічного розвитку суспільства, але оскільки в тогочасних суспільно-політичних умовах селянин-осібник не міг самостійно економічно розвиватися, то Іван Франко пропонує свою організацію, яка враховуватиме волевиявлення кожної індивідуальної одиниці й водночас функціонуватиме як незалежна впорядкована система. "Поки ми не будемо мати в краю громад розумних, освічених і добре впорядкованих, доти нам ані думати нема що про вирятування себе і своїх потомків з нужди" [39, 165], - рекомендує публіцист. Громаду Іван Франко позиціонує як найменшу, проте домінантну частину державного устрою. "Коли кожний повіт, кожний край, кожда держава складається з громад - сільських чи міських, то все одно - то перша і найголовніша задача тих, що управляють державою, краями, повітами, повинна би бути така, щоб добре упорядкувати і мудрими правами якнайліпше забезпечити ту найменшу, але основну одиницю" [39, 175].
Іван Франко пропонує засновувати фільваркові господарства - рільничі спілки зі спільним господарством, спільною працею та розподілом прибутків згідно з внесеною часткою. Публіцист одразу ж наголошує, що ці селянські общини не мають нічого спільного із соціалістичним устроєм, адже права кожного учасника спілки застережені, а розподіл спільних коштів не однаковий. На нашу думку, питання заснування фільваркових господарств містить два контексти:
) фільваркові господарства - це міні-модель майбутнього суспільного устрою;
) фільваркові господарства - проекція ментального архетипу.
Розглянемо докладніше ці два аспекти в контексті публіцистики Івана Франка. Фільваркові господарства - це своєрідна модель майбутньої національної держави як симбіозу громадянських та етнічних національних елементів, це спроба становлення громадянського націоналізму та розвиток націоналізму етнічного: "І додаємо отсі слова, котрі просимо вас добре собі затямити: фільварок такий, який маєте нагоду майже щодень бачити перед своїми очима, повинен бути на тепер нашим народним ідеалом і з погляду на права політичні, які він має, і з погляду на господарку, яка на нім ведеться" [39, 179]. "Права політичні" - це громадянські права та обовязки, яких набуває громадянин у національній державі, у цьому разі - це права, яких набуває кожен член общини. Рільничі спілки, які запропонував утворити Іван Франко в межах фільваркових господарств, - це уособлення автономій, федеративно поєднаних спільним економічним простором, проте фільваркові господарства - це лише перехідний етап від роздрібнених селянських ґрунтів до громадських общин і аж до міцних одноосібницьких господарок. Іван Франко окреслював схожий шлях становлення Української держави: від федерації до незалежності.
Розгляньмо другий аспект: фільваркові господарства - проекція ментального архетипу. Земля уособлювала силу праматері, була певним міфологічним кодом, тож процес спільного господарювання - поєднання колективної памяті народу, усвідомлення тожсамості, належності до певної спільноти. Народ, який не втратив почуття історичної екзистенції та культурної самобутності, зможе виконати свою онтологічну національну місію.
Іван Франко в публікаціях розгортав перед українцями стратегію і концептуальну програму національного відродження. Багато уваги приділяв літературі як субстанції, на основі якої формується нація. Він зазначав, що наша література гідна зайняти місце у світовому соціокультурному просторі. Для цього вона мусить стати "дволиким Янусом", одне обличчя якого звернене на себе, друге - на багатство інших літератур. Іван Франко вважав народність та національність літератури не лише її принципами, а іманентними рисами, "такими ж конечними і природніми,. як спання, їдіння, дихання" [39, 14]. Національна література, в розумінні мислителя, є своєрідним лакмусовим папірцем здатності народу до самостійного існування в національних координатах. Хіба може бути нездатним до державотворення". народ, котрий у своїх приповідках, піснях і казках поставив такий тривкий памятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості,. народ, котрий помимо довговічного гнету і руйнування не втратив своєї окремішності" [36, 166].
На ролі літератури в розвязанні національного питання І. Франко наголошує в статті "З останніх десятиліть ХІХ в. ": "Ми не могли дати міліонам у руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди, від еміграції, від взиску, від змарнування сил. У нас був тільки один заряд - живе, вірне слово" [39, 527]. Перевагу національного питання над соціальним у літературі Іван Франко стверджує в статті "Принципи і безпринципність". Це полемічна стаття-відгук на студію Сергія Єфремова "В поисках новой красоты", у якій той дорікав редколегії "Літературно-наукового вісника", що вона пропускає до друку твори, які не порушують важливих соціальних проблем. Іван Франко відповів, що в "ЛНВ" друкуються твори тих письменників, "у кого видно любов до рідного народу та його слова, та бажання його розвою" [39, 331].
Творення національної літератури, на думку Івана Франка, можливе лише тоді, коли буде звязок письменників з народом. "Українське письменство, коли має бути справжнім національним письменством, мусить бути виразом поглядів почувань і інтересів різних верств і різних інтелектуальних кругів", - формулює свої погляди письменник на концептуальну ідейність української літератури в статті "Михайло П. Старицький" [39, 242].
3.2 Використання метафор у публіцистичних текстах Івана Франка
Образність публіцистичного слова у Франка відзначається високою експресивністю, найтоншими асоціативними звязками. Індивідуальність процесу відбору виражальних засобів виявляється як природна якість таланту художника.
Мова публіцистики митця активно досліджувалася, проте зустрічаємо лише поодинокі студії, що стосуються дослідження метафори у публіцистиці І. Франка. Науковці сходяться на думці, що провідним словесно-образним засобом Франка-публіциста є метафора, яка має здатність передавати різноманітні предмети і явища, не привязана до одного поняття і може виступати самостійно чи відноситися до логічної операції в цілому. Часто одна метафора приходить на зміну іншій, трансформується в неї. В основі вживаних Франком персоніфікацій - не випадкова чуттєва асоціація, а передусім думка.
У час активної публіцистичної діяльності Івана Франка Галичина переживала період становлення й розвитку капіталізму. Сам будучи одним з найактивніших суспільних діячів краю, митець гостро відчував ті процеси, що відбувалися, пропускав факти життя через свою свідомість, надаючи їм власної інтелектуальної інтерпретації. Тому і Франкові публіцистичні тексти стосуються кількох тем:
1.Твори, в яких розглядається вчення К. Маркса і розкривається програма радикальної партії, членом якої був І. Франко. Сюди належать такі роботи: "З листа до Ольги Рошкевич" (1878), "Наука і її взаємини з працюючими класами" (1878), "Що таке соціалізм" (1878), "Про працю" (1881), "Чого хоче "Галицька робітницька громада?" (1881), "Чи вертатись нам назад до народу?" (1881), "Програма галицьких соціалістів" (1881), "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881-1882), "А. Фаресов. Народники и марксисты" (1889).
2.Статті, предметом розгляду яких є соціальна роль інтелігенції, взаємини з народом та обовязки перед народом. Це такі роботи як: "Критичні письма о галицькій інтелігенції" (1878), "Чи вертатись нам назад до народу" (1881), "Наш погляд на польське питання" (1883), "Зміна системи" (1896).
3.Роботи, в яких основну увагу приділено національному питанню, польсько-українським взаєминам і можливості автономного устрою України. Сюди належать: "Дещо про польсько-українські відносини. Відповідь П.Т. Романовичу на статтю "Хатні справи українців" (1895), "Українські партії в Галичині" (1886), "Поза межами можливого" (1900), "Подуви весни в Росії" (1904), "Одвертий лист до галицької української молодіжі" (1905), "Ідеї" й "ідеали" галицької москвофільської молодіжі" (1905), "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906), "Свобода і автономія" (1907).
Хронологічно перша тематична група обіймає період приблизно 18781882 рр., друга і третя - 1883-1907 рр. Така періодизація є досить умовною, оскільки у певний період трапляється розгляд тем і надається трактування того періоду, в який було написано дану статтю. Тобто у певний період І. Франко надавав перевагу якомусь нагальному для суспільного життя Галичини питанню, але водночас обмірковував й інші, які були підказані історично-життєвими реаліями часу, про що свідчать створені ним публіцистичні тексти.
У публіцистиці даного періоду моделі соціокультурної метафори виявляються в типах історичної метафори, метафори освіти й літератури, метафори, що характеризує інтелігенцію, суспільний прогрес, етичної метафори та метафори, що характеризує релігійні й наукові справи.
Антропоморфічна метафора виявляється у таких моделях: людина → історія (історія котиться вічно й суворо), релігійна конфесія → людина (християнство проповідувало…, піднімало людей, додавало їм твердості), тварина → людина (їх життя мало чим відрізняється від життя робочої худоби), жива істота, що має здатність до репродукування → суспільний шар (наймана праця - це мати, родителька пролетаріату), організм людини - → держава (обезсиливши поодинокі частини держави, вони обезсилять тим самим і цілість), необмежена влада окремої людини → держава (держава мала статися всевладною панею над життям усіх городян), жива істота → голод (голод у короткий строк забирає в нього сили й робить його нездатним до праці), жива істота → кошти (гроші … нищать і його душу, і тіло), жива істота → наука (наука… відкине геть останні привілеї, знищить рештки слідів дикості і варварства на світі), людина → суспільство (задумавши описати "будову і життя суспільного тіла"), система ідеологічних поглядів → людина (українізм кульгає) партія → її стосунки з державою (москвофільство сікофанкське і шпіонське, служка нинішньої російської державної машини), людина → результат мислення (думка, раз пробуджена, не дасть придавитися), частина тіла людини → організація (чи се до лиця українському європейському органові), людина → суспільний прошарок (інтелігенція … устами найбільш прогресивних своїх речників почала висловлю. вти досить неясно формульовані бажання), людина, її негативні почуття → дія (особисті мотиви, партійна ненависть і личні урази водили пером), людина, її здатність щось нести → наука (наука не принесла б нікому користі), здатність людини пересуватися → прогрес (поступ не держиться на одному місці), людина як істота, що має ноги → прогрес (приватна власність, що є тереном у нозі дальшого поступу), людина → система ідеологічних поглядів (лібералізм… переходив у незлічиме теоретизування), якості і дії, притаманні людині → християнство (християнство … не тягло назад, не виступало ані проти держави., ані проти суспільних порядків, але старалося піднести всіх людей вище), якості, притаманні людині → розум (простий розум каже), здатність живої істоти пересуватися → капітал (приходить інтернаціональний капітал), людина, її здатність творити → природа (природа творить нас абсолютно нерівними), здобування території → соціалістичний рух (чим більшу територію йому вдається здобути, тим більшою буде його сила), людина → особливості соціалізму (соціалізм є ворогом усякого поділу; соціалізм хоче всім дати можливість користуватися наукою, мистецтвом і вигодами життя), людина → абстрактні поняття (справедливість вимагає; безправність і безсилість політична не перепиняє одиницям…; запанує свобода і єдність серед народів; нерівність витворила незгладимі суперечності), жива істота → суспільна формація (елементи феодалізму, не вспівши ще загинути, тягнуть суспільність назад), людина → особливості революцій (революція міняє політичні форми панування, але не має сили сотворити новий лад), людина → держава (держава переносить пункт тяжкості), здатність людини до дій → капіталізм (капіталізм породив великий еманципаційний рух жіноцтва), людина → абсолютизм (знущався над людьми абсолютизм), здатність людини до дій → абстрактні поняття (з того йде взаємна ненависть верств суспільства), здатність людини виконувати певні дії → засіб масової інформації ("Діло" займалось реальними справами). Усього в цьому семантичному типі виокремлено 34 моделі.
Значущим у Франковій публіцистиці є тип суспільної метафори, яка виявляється у таких моделях метафоричного перенесення: частина доби → суспільний розвиток (ранок думки; темна доба), рослина → суспільство, рух ноги → етап у житті суспільства (на кожному кроці треба б хіба плакати над нею [історією]), міра зрілості фрукта → суспільство, держава → будівля (всі найдуть доволі місця в новім будинку), процес висмоктування крові пявкою → суспільство (роблячи їх дармоїдами і пявками працюючих класів), міжкласові стосунки у ньому, властивість живої істоти бути ушкодженою, мати рани → недоліки у суспільному житті (найтяжча рана нашого теперішнього порядку), рівень шуму → суспільний резонанс (голосна книжка), хворий організм, який потребує лікування → суспільство (лік на соціальні болячки), буквар, початкові, найелементарніші знання → життя суспільства (не знає азбуки соціальної квестії), суспільство → одяг та виконувані ним функції (усе інше буде тільки латанням дір), форма власності → річ, вироблена людиною, яку можна розбити + будівля → культурний стан суспільства (власність приватна і власність монархічна - витвори розбитої старинної культури, відживши на її руїнах), настрій людини, його вияв → становище народу (сумне положення народу), годинник → держава (життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник), вага фізична → моральний тягар у звязку з відсутністю вибору у діях (все можна сила держави налягала б тягарем на життя кождого), машина → держава, огнище → суспільний устрій, вікові ознаки людини → партія (було тільки проявом її дитинства, її недозрілості горожанської), революція → кровопролиття (всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітня різанина), бунт, лікарські засоби → суспільство (лік на соціальні болячки), будівля → система ідеологічних поглядів (міститися українству під одним дахом з російством), ідеал → рушійна сила (ідеал життя індивідуального треба прийняти головним двигателем), наступник → суспільний устрій, атмосфера як явище природи → суспільство (добрі прикмети в душній галицькій атмосфері), колір фарби → суспільні відносини (не змалював стосунків у Галичині рожевими фарбами), вогонь, полумя → суспільна діяльність, праця на благо суспільства → будівля (робітники, котрі помагають ставити будинок цивілізації), драбина → суспільний устрій, адміністративно-територіальне поняття → абстрактне поняття у житті суспільства, одиниця виміру → абстрактні поняття (вузьке розуміння нації; ставити діло широко). Усього виявлено 30 метафоричних моделей.
Моделі соціокультурної метафори виявляються в типах історичної метафори, метафори освіти й літератури, метафори, що характеризує інтелігенцію, суспільний прогрес, етичної метафори, метафори, що характеризує релігійні та наукові справи.
Історична метафора виявляється у таких моделях метафоричного перенесення служник → пан, стан суспільства і його суспільних прошарків → сон (інтелігенція, яку миколаївський режим силкувався держати в глибокім сні і застою), тварина → людина (в родиннім житті замість безладного і зовсім звірячого панування), справжність намірів → видимість, лицемірство з метою визискування (се тільки емблема…, параван, за яким витворяється генеральне обдирання), історія → жива істота, здатна до самостійних дій, художній твір, що відзначається широтою охоплення подій і глибиною проникнення в дійсність → суспільні події, рабство як суспільний лад → соціальна залежність (незалежність політична взагалі нічого не значить порівняно з внутрішнім соціальним рабством), минулі часи → райське існування (первісна рівність зовсім не була таким раєм), жива істота, наділена здатністю діяти → природа, боротьба за існування (природа… не знає жалю, ані чутливості. Вона посвячує міліони осібників на те, аби удержати при житті якусь вищу форму), ріка → соціалістичний рух (соціалістичних рух охопив своєю течією), людна як істота, здатна до дій → революція (всесвітня революція рознесе теперішній порядок), суспільне становище → положення тіла (більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована), дія конкретна → дія абстрактна (вербальна метафора), антропоморфічна метафора + стерта метафора моделі "дія конкретна - дія абстрактна" (висліди антропологічні показують; характер ручних знарядів; розділ на верстви і касти), рух ноги → початок змін у суспільстві (перші кроки гладження життя родинного, громадського, племенного), опора фізична → моральна і матеріальна основа певних дій (вирізнення окремого вояцького стану дає їм до того сильну опору); метафора освіти виявляється у моделях: рівень освітлення - рівень освіченості (люди темні; кромішня темнота в сфері духовного життя), жива істота, здатна до дій → школа як освітня установа (школа розвивала всі спосібності…, виводила вчених, розумних і розвинених робітників).
Метафора, що стосується інтелігенції як суспільного прошарку, виявляється у таких моделях: суспільний прошарок → людина, що має психічний розлад + суспільний прошарок → людина, що чинить насильство, утиски, здирство і т. ін. щодо кого-небудь (інтелігентні галичани… то раз шайка божевільних, а другий раз - чисті кандидати на розбійників і душогубців), рівень шуму → суспільний резонанс (не занедбаю ударити по них у великий дзвін), сліпота як фізична вада → відсутність тверезого погляду на стан речей (інтелігенція… зве себе "народом"), думка → суд (суд Наумовича про галицьку інтелігенцію), напрям руху → суспільний прогрес (що робити інтелігенції, котра не хоче повертати назад?; метафора, що характеризує прогрес: віз як предмет пересування → суспільна роль науки (наука була б пятим колесом у возі людського поступу); суспільний прогрес → хвилеподібний рух (поступ не йде рівно, а якось хвилями), суспільний прогрес → явище природи (поступ іде, мов буря), рослина → суспільний прогрес, багаття → джерело, місце, звідки що-небудь поширюється; центр, зосередження чого-небудь → прогрес (огнища поступу), дорога як смуга землі, по якій ходять і їздять → суспільний прогрес (люди ідуть наперед, знаходять по дорозі все щось нового), лікарські препарати → суспільний прогрес (заведення повної спільності - все се такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар), напрям руху → суспільний прогрес; етична метафора: авторська метафора моделі "справжність/несправжність етичної категорії, доцільність її існування для природного розвитку суспільства" (Милосердіє для слабих… се властиво фальшиве чуття), модель шляхетної поведінки → ступінь зрілості овоча (побачив в її поведінці той самий гнилий… аристократизм), дорога → система ідеологічних поглядів, стерта метафора моделі "дія конкретна → дія абстрактна", що являє собою ремінісцейований Біблійний вираз (кидають каміння осуду або навіть брехні та наклепів), просторовий вимір → етична категорія (вище від сього егоїстично-матеріалістичного погляду).
Метафора літератури: культурний набуток народу → скарбниця (наповняючи здобутками свого духу спільну всеросійську скарбницю), літературний твір → будівля ("Кавказ" побудований), фізіологічні процеси зруйнованості або зіпсованості гниттям → суспільство (Гнила суспільність не видасть здорових та сміливих заступників, списателів, поетів), літературна творчість → сільськогосподарська діяльність (літературний леміш іде чимраз глибше у суспільність, піднімає вгору чимраз нижні верстви, що досі для літературної творчості були справжньою цілиною), ґрунт як наділ, ділянка землі → його питомність для певного літературного напряму (декадентизм тут може бути хвилевою модою… неприложною до свого ґрунту), здатність живої істоти втікати → література + птах → журнал (українська література… втікає під крила журналів), жива істота, що потребує живлення → література (українську літературу живлять), здатність людини говорити → книга (попитувати за такими книжками, де була б розказана їм вся правда), здатність людини виконувати дії → стан суспільної несвободи (неволя робить шкідливий, деморалізуючий і вбійчий вплив), здатність людини до дій → книга, одиниця виміру простору → літературна творчість, просторова характеристика предмета → література (писательська творчість… безмірно ширша, многостороння і трудна), літературний напрям → його продуктивність, значення для світової літератури (не видала нічого такого, що би казало надіятися з неї якогось нового звороту в літературі); метафора, що характеризує релігійні справи передбачає моделі: авторитет → смерть (їх моральна власть і повага давно вже і безповоротно лежала в гробі); гніздо → місце зосередженості (